Королівство шахраїв

33. Матаяс

атаяс не ворушився, оцінюючи безлад, що здійнявся в Церкві Бартеру. Він гостро відчував позаду себе присутність членів Ради — зграя ворон у чорних костюмах клекотіла одне на одного, кожен був гучнішим за іншого; щоправда, це не стосувалося Ван Ека, який глибоко загруз у кріслі з виразом найщирішого задоволення на обличчі й роздивлявся свої пальці, простягнувши їх перед собою. Матаяс бачив, як чоловік на ім’я Пекка Роллінз обіперся на колону східної аркади. Фієрданець підозрював, що бос банди навмисне потрапив у Казове поле зору.

Радмейкер закликав до порядку, його голос здіймався над натовпом, а жмутики блідо-оранжевого волосся тремтіли з кожним гупанням молотка. Важко було сказати, що більше розбурхало юрбу імовірність того, що аукціон було зрежисовано, чи поява Ради Потоків. Каз запевняв, що ніхто не знає, що за люди керують Потоками; а якщо Нечисторукий та Мара не змогли вивідати цю таємницю, отже, не міг ніхто. Вочевидь, востаннє Рада Потоків з’являлася на публіці двадцять п’ять років тому, протестуючи проти запропонованого знесення однієї з веж-обелісків заради зведення на тому місці нової верфі. Коли голосування схилилося не на їхню користь, Радники наслали на Ратушу гігантську хвилю. Торговельна Рада скасувала своє рішення, і на старому місці звели нову будівлю Ратуші, з меншою кількістю вікон і міцнішим фундаментом. Матаяс замислився, чи звикне колись до таких історій про використання Гришами своєї сили.

«Це просто інший вид зброї. Її природа залежить від того, хто нею володіє», — мусив нагадувати він собі весь час. Думки про ненависть були такими старими, що перетворилися на інстинкти. Це не те, від чого можна зцілитися за ніч. Для цього змагання могло знадобитися ціле життя, як у Ніни з парем. Зараз вона вже мала б далеченько просунутися зі своїм завданням у Бочці. А може, її викрили й заарештували. Матаяс помолився Джелові: «Захисти її, поки я не можу цього зробити».

Його погляд метнувся до фієрданської делегації, що скупчилася на передніх лавах, та до присутніх там дрюскелле. Він знав імена багатьох хлопців, і вони, безсумнівно, теж знали його. Матаяс відчував гостре лезо їхньої огиди.

Один хлопець з очима, що нагадували льодовики, і білявим, майже білим волоссям, тремтів від люті й шалено витріщався на нього з першого ряду. Які рани роз’ятрили командири, щоб у його очах з’явився такий погляд? Матаяс спокійно витримав його, приймаючи на себе гнів дрюскелле. Він не міг ненавидіти цього хлопця. Колись він і сам був ним. Урешті-решт юнак із крижаним волоссям відвів очі.

— Цей аукціон санкціоновано законом! — вигукнув шуанський посол. — Ви не маєте права зупиняти процес.

Плинороби звели руки. Чергова хвиля налетіла крізь відчинені двері, заревіла в проході, вигинаючись дугою над головами шуанців, і зависла в повітрі.

— Тиша! — наказала лідер Плиноробів. Вона почекала на подальші протести, і, оскільки ті не пролунали, хвиля поповзла назад і, не завдавши жодної шкоди, хлюпнулася на підлогу. Вода вигиналася в проході срібною змією. — Ми отримали повідомлення, що цей процес скомпрометовано.

Матаясів погляд уп’явся в Штурмгонда. Корсар умисне зобразив на обличчі помітне здивування, але навіть зі сцени фієрданець відчував його страх і занепокоєність.

Кувей тремтів, заплющивши очі та шепочучи щось собі під ніс шуанською. Матаяс не міг сказати, про що думає Бреккер. Це йому ніколи не вдавалося.

— Правила аукціону чіткі, — озвалася Плиноробка. — Ані контрактникові, ані його представникам не дозволяється впливати на результати аукціону. Вирішувати має ринок.

Члени Торговельної Ради вже попідскакували зі своїх місць, вимагаючи відповідей та збираючись на сцені навколо Радмейкера. Ван Ек вправно ламав комедію, вдаючи, що галасує разом з іншими, але пригальмував біля Каза, і Матаяс почув його бурмотіння: «Гадаю, саме я мав стати тим, хто викриє твою схему з равканцями, але схоже, ця честь випаде Потокам». Його рот вигнувся у вдоволеній посмішці. «Вілана довелося добряче відлупцювати, поки він зрадив тебе і твоїх друзів, — додав крамар, рухаючись до подіуму. — Я й не знав, що в цього хлопчини є хребет».

— Щоб видурити в чесних крамарів їхні гроші, було створено фальшивий фонд, — вела далі Плиноробка. — Ці кошти зосередили в руках одного з покупців.

— Звісно! — вигукнув Ван Ек, удавано дивуючись. — У равканців! Нам усім відомо, що вони не мають достатньо грошей, щоб робити на цьому аукціоні конкурентоспроможні ставки! — Матаяс чув, як піднесено чоловік насолоджується собою. — Нам відомо, скільки грошей равканський престол позичив у нас за два минулі роки. Їм ледве вдається сплачувати відсотки. Вони не мають ста двадцяти мільйонів крюґе, які можна запропонувати на публічному аукціоні. Із ними напевно попрацював Бреккер.

Тепер усі учасники торгів попідводилися зі своїх місць. Фієрданці лементом вимагали справедливості. Шуанці почали тупотіти ногами й гупати по спинках лавок. Посередині вихору стояли равканці, зусібіч оточені ворогами. Штурмгонд, Женя й Зоя опинилися в самому центрі з високо задертими підборіддями.

— Зроби щось, — прогарчав Казові Матаяс. — Це ось-ось обернеться на щось потворне.

Казове обличчя залишалося так само незворушним, як завжди.

— Ти так вважаєш?

— Чорт забирай, Бреккере. Ти...

Рада Потоків здійняла руки, і церква здригнулася від чергового лункого «бум». У вікна горішнього балкону ринула вода. Натовп змовк, але тиша і близько не була цілковитою. У ній вирувало розлючене бурмотіння.

Радмейкер гримнув своїм молотком, намагаючись засвідчити хоч краплю своєї влади.

— Якщо у вас є докази проти равканців...

З-поза маски, зробленої з імли, озвалася Плиноробка:

— Равканці не мають до цього жодного стосунку. Гроші передали шуанцям.

Ван Ек кліпнув і одразу змінив тактику:

— Отже, Бреккер уклав якусь угоду із шуанцями.

Тієї ж миті шуанці заперечливо заверещали, але голос Плиноробки заглушив їх:

— Фальшивий фонд було створено Йоганнусом Рітвельдом і Яном Ван Еком.

Крамареве обличчя зблідло.

— Ні, це не так.

— Рітве-е-е-ельд — фе-е-е-ерме-е-ер, — затинаючись, утрутився Карл Драйден. — Я особисто з ним зустрічався.

Плиноробка повернулася до нього:

— І вас, і Яна Ван Ека бачили у фойє готелю «Ґельдреннер» на зустрічі з Рітвельдом.

— Так, але вона стосувалася фонду, Асоціації юрди, найчеснішого комерційного підприємства.

— Радмейкере, — перервав його Ван Ек, — ви ж там були. Ви зустрічалися з Рітвельдом.

Радмейкерові ніздрі затремтіли.

— Мені нічого не відомо про пана Рітвельда.

— Але я вас бачив. Ми обидва бачили вас у «Ґельдреннері».

— Я відвідував там презентацію новоземських нафтових ф’ючерсів. Вона була надзвичайно химерною, то й що?

— Ні, — заперечив Ван Ек, хитаючи головою. — Якщо тут уплутаний Рітвельд, отже, за всім стоїть Бреккер. Він, мабуть, найняв Рітвельда, аби обдурити Раду.

— Кожен із нас вклав туди гроші за вашою порадою, — нагадав один із радників. — Ви хочете сказати, що всі вони зникли?

— Нам нічого про це невідомо! — не здавався шуанський посол.

— Це Бреккерових рук справа, — наполягав Ван Ек. Від його самовдоволених манер не залишилося і сліду, але самовладання залишилося неушкодженим. — Хлопець не зупиниться ні перед чим, аби принизити мене й найчесніших людей цього міста. Він викрав мою дружину, мого сина. — Крамар махнув рукою в бік Каза. — Хіба я вигадав, що ти стояв із Еліс на Худмедсбриджі в Західній Клепці?

— Звичайно ні. Я врятував її з ринкової площі, як ви і просили. — Каз брехав так гладенько, що навіть Матаясові це здавалося переконливим. — Еліс казала, що на неї надівали пов’язку, тож вона не бачила тих, хто її викрав.

— Нісенітниця! — зневажливо урвав його Ван Ек. — Еліс! — гукнув він угору, до західного балкону, де сиділа його дружина, склавши руки на високому вагітному животі. — Скажи їм!

Еліс похитала головою, очі в неї були широко витріщені та спантеличені. Вона прошепотіла щось своїй покоївці, і та крикнула вниз:

— Її викрадачі були в масках, а вона мала на очах пов’язку, аж поки вони не дісталися до площі.

Ван Ек розчаровано видихнув.

— Гаразд, мої вартові, безперечно, бачили його з Еліс.

— Люди, які вам служать? — скептично перепитав Радмейкер.

— Це Бреккер призначив зустріч на мосту! — запевняв Ван Ек. — Він залишив записку в будиночку біля озера.

— A-a-a, — з полегшенням озвався Радмейкер, — можете її показати?

— Так! Але... вона не була підписана.

— То як ви дізналися, що ту записку надіслав Каз Бреккер?

— Він залишив затискач для краватки...

— Свій затискач для краватки?

— Ні, мій затискач для краватки, але...

— Отже, у вас узагалі немає доказів, що вашу дружину викрав Каз Бреккер. — Радмейкерове терпіння добігало кінця. — А вся справа з викраденням вашого сина така ж безпідставна? Ціле місто шукає його, запропоновано нагороду. Я молюся, щоб ваші докази з цього приводу були вагомішими.

— Мій син...

— Я тут, батьку.

Усі очі в приміщенні прикипіли до арки біля сцени. Вілан спирався на стіну. Його обличчя було вкрите кров’ю, і здавалося, що хлопчик ледве стоїть.

— Ґхезенова рука, — пожалівся собі під ніс Ван Ек. — Невже ніхто не може впоратися зі своєю роботою?

— Ви розраховували на людей Пекки Роллінза? — задумливо проскреготів хрипким голосом Каз.

— Я...

— А ви впевнені, що це справді були Печчині люди? Тим, хто не живе в Бочці, важко відрізнити Левів від Воронів. Одна тварина схожа на іншу.

Матаяс не міг упоратися із задоволенням, яке відчув, побачивши, як вразило Ван Ека усвідомлення. Казові було відомо, що завести Вілана до церкви так, щоб їх не викрили Ван Ек чи Десятицентові Леви, неможливо. Тому він інсценував викрадення. Двоє Покидьків, Аніка та Кееґ, з пов’язками на руках і фальшивими татуюваннями просто підійшли до міської варти зі своїм полоненим і наказали вартовим привести Ван Ека.

Що побачив крамар, прибувши до каплички? Двійко членів банди із символікою Печчиних Десятицентових Левів узяли в полон його сина. Утім, Матаяс не думав, що вони аж так за нього візьмуться. Можливо, хлопчикові варто було раніше вдати, що він зламався.

— Допоможіть йому! — гукнув офіцерові міської варти Радмейкер. — Хіба ви не бачите, що хлопець побитий?

Офіцер підійшов до Вілана збоку й допоміг йому докульгати до стільця, куди вже поспішав на допомогу медик.

— Вілан Ван Ек? — запитав Радмейкер. Хлопець кивнув. — Той хлопчик, у пошуках якого ми розривали місто на шматки?

— Я втік, щойно це вдалося.

— Від Бреккера?

— Від Роллінза.

— Тебе полонив Пекка Роллінз?

— Так, — погодився Вілан. — Кілька тижнів тому.

— Припини брехати, — зашипів Ван Ек. — Скажи їм те, що сказав мені. Розкажи їм про равканців.

Вілан змучено підвів голову.

— Я скажу все, що ти захочеш, батьку. Лише не завдавай мені більше болю.

Натовп вражено задихнувся. Члени Торговельної Ради дивилися на Яна Ван Ека з відвертою огидою.

Матаясові довелося придушити фиркання.

— Ніна давала йому уроки? — прошепотів він.

— Можливо, у нього природжений талант, — озвався Каз.

— Бреккер — злочинець, — не вгавав Ван Ек. — За всім цим стоїть Бреккер! Ви всі бачили його в моєму домі тієї ночі. Він удерся до мого кабінету.

— Це правда! — палко підтримав його Карл Драйден.

— Звичайно, ми там були, — погодився Каз. — Ван Ек запросив нас туди, щоб укласти угоду щодо служби Кувея Юл-Бо. Він сказав, що ми зустрінемося з Торговельною Радою, а натомість на нас улаштував засідку Пекка Роллінз.

— Ви кажете, що він зневажив добросовісну домовленість? — перепитав один із радників. — Це видається малоймовірним.

— Але ми всі також бачили там Кувея Юл-Бо, — нагадав інший, — хоча тоді ми ще не знали, хто це.

— Я бачив плакат, який пропонував винагороду за шуанського хлопчика, під чий опис підходив Кувей, — додав Каз. — Хто склав його опис?

— Ну... — Крамар завагався, і Матаяс побачив, як підозра змагається з його небажанням повірити у звинувачення. Чоловік повернувся до Ван Ека, і, коли він заговорив, у його голосі мало не лунала надія: — Ви впевнені, що не знали, що описаний вами шуанський хлопчик був Кувей Юл-Бо?

Тепер Карл Драйден захитав головою швидше недовірливо, ніж заперечливо.

— А ще саме Ван Ек підштовхнув нас до приєднання до Рітвельдового фонду.

— Ви ж самі цього прагнули, — запротестував Ван Ек.

— Я хотів дізнатися, хто цей таємничий покупець, який придбав ферми юрди в Новозем’ї. А ви сказали... — Драйден змовк на півслові, очі його вирячилися, а щелепа відвисла. — Це були ви! Це ви — той таємничий покупець!

— Нарешті, — пробурмотів Каз.

— Не може бути, щоб ви повірили, наче я намагався обдурити своїх власних друзів і сусідів, — став благати крамар. — І я теж заслав свої власні гроші в той фонд! Я втратив стільки ж, скільки ви всі.

— Ні, якщо домовилися із шуанцями, — заперечив Драйден.

Радмейкер знову гупнув своїм молотком.

— Яне Ван Еку, ви щонайменше розбазарили ресурси цього міста, висунувши безпідставні звинувачення. У найгіршому випадку ви зловживали своєю посадою радника, намагаючись ввести в оману своїх друзів, і знехтували чесністю цього аукціону. — Він похитав головою. — Аукціон було скомпрометовано. Ми не можемо провадити його далі, поки не дізнаємося, чи хтось із членів Торговельною Ради свідомо не спрямував кошти до рук одного з покупців.

Щуанський посол заверещав. Радмейкер гупнув молотком.

А потім почалося усе водночас. Три фієрданських дрюскелле кинулися до сцени, а міська варта погналася навздогін, щоб заступити їм шлях. Шуанські солдати попхалися вперед. Плинороби здійняли руки, і тоді над усім, наче скорботні голосіння плакальниці, заволала чумна сирена.

У церкві запала тиша. Люди змовкли, підвівши руки, вуха нашорошилися на звук — звук, якого вони не чули понад сім років. Навіть арештанти в Пекельних Воротах розповідали історії про Чуму королівської придворної дами — найстрашнішу хвилю епідемії, що вдарила по Кеттердаму, про карантини, лікарські човни, купи мертвих, що росли на вулицях швидше, ніж тілозбирачам удавалося згромаджувати їх і спалювати.

— Що це? — запитав Кувей.

Кутик Казового рота вигнувся.

— Це, Кувею, звук, із яким наближається смерть.

Уже за мить люди посунули до подвійних церковних дверей і сирену неможливо було розчути через лемент. Ніхто й не помітив, коли пролунав перший постріл.

34. Ніна

олесо крутилося, золоті й зелені сектори оберталися так швидко, що злилися в єдиний колір. Воно сповільнювалося й зупинялося, та, хай би яка випадала цифра, вона неодмінно була вдалою, адже люди раділи. У залі палацу азартних ігор було занадто спекотно, і Нінина голова свербіла під перукою, що мала непривабливу форму дзвона й була доповнена немодною сукнею. Цього разу Ніна не хотіла привертати увагу.

Під час першої зупинки в Західній Клепці Ніну ніхто не помітив, тому, перетнувши Східну Клепку, вона щосили намагалася вчинити так, аби під час другої зупинки її пересування в натовпі теж нікого не зацікавили. Через блокади юрба була не надто щільною, але люди не збиралися відмовлятися від задоволень. Ніна вже навідалася до грального палацу, всього за кілька кварталів на південь від цього, і тепер її робота добігала кінця. Каз ретельно обирав розважальні заклади. Це буде її четвертий і останній пункт призначення.

Посміхаючись і радіючи разом з іншими гравцями, Ніна намацала скляний контейнер у мішечку та зосередилася на чорних клітинах усередині. Вона відчувала глибокий холод, який вони випромінювали, повнилася відчуттям чогось більшого, чогось іншого, того, що розмовляло з її внутрішньою силою. Дівчина лише на мить завагалася, занадто яскраво пригадавши прохолоду моргу та сморід смерті. Згадала, як стояла над тілом мертвого чоловіка й зосереджувалася на знебарвленій шкірі довкола його рота.

Так само, як колись, користуючись своєю силою, щоб зцілювати чи розривати шкіру або навіть змушувати чиїсь щічки рум’янитися, Ніна зосередилася на клітинах, що вже розкладалися, і спрямувала тонкий шар некротичної плоті до щільного скляного контейнера. Цю посудину вона запхала до чорного оксамитового мішечка й тепер, стоячи серед цього галасливого натовпу та спостерігаючи за веселими барвами розкрученого колеса, Ніна відчувала його вагу. Мішечок звисав із її зап’ястя на срібній шворці.

Ніна нахилилася, щоб зробити ставку. Однією рукою поклала фішки на стіл, другою відімкнула скляний контейнер.

— Побажайте мені успіху! — звернулася дівчина до круп’є біля колеса, торкаючись розгорнутим мішечком його руки, розсипаючи мертві клітини на його пальці та дозволяючи їм розмножитися на здоровій шкірі.

Коли він потягнувся до колеса, його пальці вже були чорними.

— Ваша рука! — зойкнула якась жінка. — На ній щось є.

Круп’є повитирав пальці об свій вишитий зелений піджак, наче це було просто чорнило чи вугільний пил. Ніна зігнула пальці, і клітини поповзли рукавом круп’є аж до комірця, залишивши з одного боку на шиї чорні плями й закручуючись завитками з-під чоловікової щелепи до нижньої губи.

Хтось закричав, і гравці позадкували від круп’є, поки він збентежено озирався. Люди за іншими столами розгублено відірвалися від своїх колод і карт. Піт-бос та його посіпаки вже рухалися до них, готові придушити будь-яку бійку чи проблему, що перервала гру.

Ховаючись у натовпі, Ніна змахнула в повітрі рукою, і купка клітин перестрибнула на сусідку круп’є у дорогих з вигляду перлових прикрасах. Чорна зірка з’явилася в жінки на плечі, потворний маленький павучок, що спустився підборіддям на колону її шиї.

— Олено! — крикнув її дебелий партнер. — Твоє обличчя!

Поки Олена дряпала щоку, тупцяючи вперед у пошуках дзеркала, інші відвідувачі кинулися від неї навтьоки; крики поширювалися.

— Вона торкнулася круп’є! Це й на неї перескочило!

— Що на неї перескочило?

— Геть із мого шляху!

— Що тут сталося? — хотів знати піт-бос, плескаючи рукою по плечу спантеличеного круп’є.

— Допоможіть мені! — благав круп’є, здійнявши вгору руки. — Щось не так.

Піт-бос оцінив чорні плями на його обличчі та руках і хутко позадкував, але було вже занадто пізно. Рука, якою він торкнувся плеча круп’є, набула огидного багряно-чорного відтінку, і піт-бос теж закричав.

Ніна спостерігала, як жах набирає власного темпу, плентаючись гральною залою, мов розлючений пияк. Гравці перевертали стільці, бігли до дверей та, навіть рятуючи життя втечею, не забували хапати фішки. Перевернуті столи, розсипані карти, затоптані колоди на підлозі. Люди поспішали до дверей, відштовхуючи одне одного з дороги. Ніна рушила за ними, дозволяючи натовпу потягти її за собою, промайнути гральну залу й висипати на вулицю. Тут усе було так само, як на кожній із попередніх зупинок: повільна цівка жаху раптово оберталася на повномасштабну паніку. І ось тепер Ніна нарешті почула сирену. Її хвилеподібне виття опустилося на Клепку, то гучнішаючи, то стихаючи, відлунюючи від дахів і брукованих вулиць Кеттердама.

Туристи із запитливими поглядами оберталися одне до одного, проте місцеві — артисти, дилери, власники крамничок і міські картярі — змінилися за мить. Каз попереджав, що вони впізнають звук, що вони слухатимуться його, як діти, яких покликали додому суворі батьки.

Керч був острів, ізольований від ворогів, захищений морями та своїм колосальним воєнно-морським флотом. Однак його столиця була вразлива до двох речей — пожежі та епідемії. І так само легко, як вогонь просувався межі щільно притиснутими дахами будинків, чума без зусиль ширилася від тіла до тіла в щільних натовпах і тісних житлових приміщеннях. Чума нагадувала чутку: ніхто точно не знав, де вона починалася і як швидко рухалася; знали лише, що вона передається дотиками й диханням і переноситься повітрям чи каналами. Багатії страждали менше: вони могли ізолюватися у своїх величних маєтках чи садах або взагалі втекти з міста. Інфікованих бідняків тримали в карантині, в імпровізованих шпиталях на баржах за межами гавані. Чуму неможливо було зупинити грошима чи зброєю. Її неможливо було вмовити чи відігнати геть молитвами.

Лише наймолодші мешканці Кеттердама не пам’ятали чітко Чуму королівської придворної дами, лікарські човни, що рухалися каналами, скеровані тілозбирачами з довжелезними веслами. Ті, хто пережили її, втратили дитину чи батьків, брата чи сестру, друга чи сусіда, пам’ятали карантини й жах, викликаний найпростішим контактом із людьми.

Закони, що стосувалися чуми, були прості й нерушимі: коли пролунає сирена, усі пересічні мешканці міста мають повернутися додому. Офіцери міської варти мусять зібратися на відокремлених станціях навколо міста — у разі інфекції ці заходи намагалися не дозволити їй поширитися й набрати обертів. Закони були скеровані на те, щоб зупинити мародерів, і за патрулювання вулиць платили втричі більше. Торгівля зупинялася, лише лікарські човни, тілозбирачі й медики діставали повну свободу в пересуванні містом.

«Мені відомо дещо, чого в цьому місті бояться більше, ніж шуанців, фієрданців та всіх банд із Бочки, разом узятих». Каз мав рацію. Барикади, блокади, перевірка паперів — перед загрозою чуми про все це забули. Звичайно, жоден із цих людей не був по-справжньому хворим, думала Ніна, поспішаючи назад через гавань. Омертвіла плоть не пошириться за межі тих шматочків, які вона прищепила до їхніх тіл. Її доведеться видалити, але ніхто не захворіє й не помре. У найгіршому разі вони заслужили на кілька тижнів карантину.

Ніна не підводила голови й не знімала каптура. Попри те що вона сама все це спричинила і знала, що чума була чистісінькою вигадкою, дівчина досі відчувала, як від істерії, що вирувала довкола неї, скаче галопом серце. Люди плакали, штовхалися і кричали, сварилися за місце на трапному човні. Це був хаос. Хаос, створений нею.

«Я зробила це, — зачудовано думала Ніна. — Я керувала тими мерцями, тими уламками кісток, тими мертвими клітинами». Що саме зробило її такою? Якщо хтось із гришників мав колись таку силу, вона ніколи про це не чула. Що подумають про неї інші Гриші? Її друзі Корпуснійці — Серцетлумачники й Цілителі. «Ми пов’язані із самою силою творіння, створення чогось у серці світу». Можливо, вона почуватиметься присоромленою, можливо, навіть наляканою. Але вона не створена для сорому.

«Напевно, Джел загасив один вогонь і розпалив інший». Ніні було байдуже, розпалив цей вогонь Джел чи Святі, чи загін вогнедишних кошенят; вона зрозуміла це, поспішаючи на схід, і вперше за цілу вічність відчула себе сильною. Їй легко дихалося, біль у м’язах стих. Вона зголодніла як вовк. Жага парем здавалася далекою, наче згадка про справжній голод.

Ніна побивалася за своєю втраченою силою, за зв’язком, який відчувала з живим світом. Її обурював цей тіньовий дар. Він здавався ганьбою, покаранням. Утім, так само впевнено, як життя поєднувало все, це саме робила смерть. Вона була тією безкінечною стрімкою річкою. Серцетлумачниця занурила пальці в її течію, утримуючи в долоні водоверть її сили. Ніна стала Королевою Скорботи, яка ніколи не потоне в глибинах цієї ріки.

35. Інеж

неж побачила як смикнулася рука Дуняші, почула звук, схожий на удари крил, а потім відчула як щось відбилося від її плеча. Дівчина схопила срібну зірочку, перш ніж вона впала на дах. Цього разу Інеж підготувалася. Джаспер допоміг їй пошити з одного з матраців номера люкс підкладку для туніки й камізельки. Роки, проведені на фермі за штопанням сорочок і шкарпеток, зробили його навдивовижу вправним із голкою, а Інеж не збиралася знову перетворюватися на подушечку для шпильок Білого Клинка.

Мара стрибнула вперед і хутко кинулася до суперниці, впевнено крокуючи дахом, на якому провела так багато годин. Вона кинула зірочку назад у Дуняшу. Та легко ухилилася.

— Мої власні леза не зашкодять мені, — дорікнула найманка, наче задаючи прочухана малій дитині.

Але Інеж потрібно було не влучити в неї, а просто відвернути. Мара змахнула рукою, наче кидаючи ще одну зірочку, і, коли Дуняша зреагувала на цей рух, відштовхнулася від металевого гребня праворуч від себе, дозволяючи силі рикошету пронести себе повз суперницю. Потім присіла навпочіпки з ножами в руках і розітнула литку найманки.

Наступної миті Інеж підскочила на ноги і задки стрибнула через гребінь із кованого металу на даху церкви, не зводячи погляду з Дуняші. Проте дівчина лише засміялася.

— Твоя рішучість мене тішить, Маро. Не можу пригадати, коли востаннє хтось пустив із мене першу кров.

Дуняша стрибнула на кований залізний гребінь, і тепер дівчата стояли обличчям одна до одної, обидві з клинками напоготові. Найманка зробила глибокий випад, розрубуючи повітря, але Інеж не дозволила собі послухатися інстинктів, хоча так запекло билася на вулицях Кеттердама, щоб набути їх. Натомість вона відповіла так, як це зробив би акробат: коли на тебе летить гойдалка, ти не намагаєшся уникнути її; ти йдеш їй назустріч.

Інеж пірнула ближче до того місця, де Дуняша могла дістати її, наче вони були партнерами в танці, та, скориставшись інерцією атаки суперниці, порушила її рівновагу. Потім знову вдарила своїм ножем і розітнула дівчині другу литку.

Цього разу Дуняша зашипіла.

«Це вже краще за сміх», — подумала Інеж.

Найманка закрутилася в стислому русі, повертаючись на пальчиках ніг, наче кинджал на вістрі. Якщо вона й відчула біль, то не виказала цього. Тепер її долоні тримали два вигнутих клинки й рухалися у звивистому ритмі, а дівчина переслідувала Інеж уздовж металевого гребня.

Мара знала, що не зможе кинутися на леза. «Тоді зміни ритм», — порадила вона собі. Дозволила Дуняші погнатися за собою, відриваючись від даху й біжучи задки вздовж гребня, аж поки не побачила позаду себе тінь високого шпиля. Інеж удала, що кидається праворуч, підбадьорюючи суперницю стрибнути вперед. Замість того щоб перевірити маневр і втримати рівновагу, вона й далі падала. Єдиним рухом Мара повернула в піхви свої ножі та вхопилася однією рукою за шпиль, розгойдала своє тіло довкола нього й опинилася з іншого боку. Тепер шпиль був між суперницями. Коли клинки дзенькнули по металу, Дуняша роздратовано загарчала.

Інеж перестрибувала від завитка до завитка, рухаючись дахом до найтовстішого з металевих гребенів, а потім полізла ним угору до горбастого затильного боку собору. Здавалося, наче вона прогулюється вздовж плавця якоїсь велетенської морської істоти.

Дуняша кинулася навздогін, і Мара відчула повагу до того, як гладенько і граціозно вона рухалася, хоча обидві литки стікали кров’ю.

— Ти збираєшся бігти назад аж до свого фургона, Маро? Ти ж знаєш, що це лише питання часу, коли все закінчиться і справедливість візьме гору.

— Справедливість?

— Ти вбивця і злодійка. Мене обрали, щоб очистити цей світ від таких, як ти. Можливо, за роботу мені платять злочинці, але я ніколи не забрала життя в невинного.

Це слово пролунало всередині Інеж неблагозвучною нотою. Чи була вона невинною? Вона розкаювалася, що забирала життя, але забрала би їх знову, щоб урятувати своє власне та життя своїх друзів. Вона крала. Вона допомагала Казові шантажувати хороших і поганих людей. Чи може вона сказати, що це був єдиний можливий вибір?

Дуняша наближалася, полум’я її волосся яскравішало на тлі синього неба, її шкіра була майже того самого відтінку слонової кістки, що й одяг. Десь далеко внизу, під їхніми ногами, у соборі тривав аукціон, а його учасники навіть не знали про бійку, що розгорталася нагорі. Тут сонце було яскравим, наче щойно викарбувана монетка, а вітер із низьким стогоном стрімко носився серед гребенів та завитків на даху. Невинність. Невинність була розкішшю, і Мара не вірила, що Святі потребують її.

Інеж знову витягнула ножі. «Сан-Владіміре, Санта-Аліно, захистіть мене».

— Вони чарівні, — оцінила Дуняша і витягла з піхов на талії два довгих рівних клинки. — Я зроблю руків’я для мого нового ножа з твоєї великої гомілкової кістки. Ти матимеш честь служити мені після смерті.

— Я ніколи тобі не служитиму, — кинула Інеж.

Дуняша зробила випад.

Інеж стояла близько, користуючись кожною нагодою вписатися в стійку найманки і відібрати в неї перевагу діставати далі. Тепер Мара була сильнішою, ніж тоді, коли вони зійшлися сам на сам на линві, вона добре відпочила й добре харчувалася. Утім, вона досі залишалася дівчинкою, яка навчалася битися на вулицях, а не у вежах якогось шуанського монастиря.

Першою помилкою Інеж був повільний відступ. За нього вона поплатилася глибоким порізом на лівому біцепсі. Лезо розітнуло підкладку, і тепер важко було міцно тримати ніж лівою рукою. Її другою помилкою стало те, що вона занадто сильно вдарила знизу вгору. Мара задалеко нахилилася і відчула, як Дуняшин клинок полоскотав їй ребра. Цього разу поріз був поверхневий, але він майже влучив у ціль.

Інеж не зважала на біль і зосередилася на своїй суперниці, пригадуючи те, що казав Бреккер: «Пошукай Дуняшині позначки. У бійців завжди є позначки». Проте рухи Білого Клинка здавалися непередбачуваними.

Вона однаково вправно користувалася правою та лівою рукою, не віддавала перевагу жодній зі своїх ніг і чекала до останнього, перш ніж ударити, нічим не видаючи своїх намірів. Вона була надзвичайна.

— Починаєш стомлюватися, Маро?

Інеж не відповіла, заощаджуючи енергію. Тоді як дихання Дуняші здавалося легким і рівним, Мара відчула себе трохи загальмованою. Не надто, але цього було достатньо, щоб найманка дістала перевагу. А потім Інеж побачила: перш ніж Дуняша зробила випад, її груди легенько смикнулися. Посмик, потім черговий випад. Її позначка була в диханні. Перед атакою найманка набирала повні груди повітря.

«Ось». Інеж ухилилася ліворуч, рвучко викинула руку вперед і швидко вдарила Дуняшу в бік своїм ножем. «Ось». Ще одна атака — з Дуняшиної руки заструменіла кров.

Інеж позадкувала, чекаючи, поки дівчина наблизиться до неї. Найманка полюбляла маскувати свої прямі напади іншими рухами, закручуючи клинки та зайвий раз розмахуючи ними. Це заважало читати її думки, але «ось». Швидкий ковток повітря. Інеж опустилася нижче й широко розмахнулася лівою ногою, збиваючи найманку з ніг. Це був її шанс. Мара скочила на ноги, скориставшись своєю направленою вгору інерцією і Дуняшиним падінням, щоб запхати ніж під шкіряну накладку, що захищала груди найманки.

Легко повернувши ніж, Інеж відчула кров на руці, а Дуняша шоковано загарчала. Тепер вона витріщалася на Мару, притискаючи до грудей долоню. Її очі звузилися. У погляді досі не було страху, лише тяжке й яскраве обурення, наче Інеж зіпсувала якусь важливу вечірку.

— Кров, яку ти пролила, королівська, — лютувала найманка. — Ти не варта такого дару.

Інеж було її майже шкода. Дуняша справді вважала себе спадкоємицею Ланцових, а можливо, була нею. Та хіба не про це мріє кожна дівчинка? Що прокинеться і виявиться принцесою. Або щедра доля нагородить її магічною могутністю. Мабуть, були люди, які так і жили. Можливо, ця дівчина була однією з них. «Але як щодо решти?» Як щодо тих невидимих дівчат, які залишалися ніким і нічим? «Ми вчилися тримати голови високо, наче несемо корону. Ми вчилися вичавлювати магію з буденності». Отак доводилося виживати, якщо ти не була обраною, якщо у твоїх жилах не текла королівська кров. Коли світ нічого тобі не винен, ти однаково щось від нього вимагаєш.

Інеж вигнула брову й повільно витерла кров королів об штани.

Дуняша загарчала й кинулася на Інеж, рубаючи й лупцюючи її однією рукою, а другою затискаючи рану, намагаючись зупинити кровотечу. Її, вочевидь, учили битися однією рукою. «Але їй ніколи не доводилося битися пораненою, — збагнула Інеж. — Мабуть, монахи пропустили той урок». І тепер, коли найманка мала рани, її позначка була ще очевиднішою.

Вони наблизилися до вістря на головному гребені церкви. Подекуди завитки із кованого заліза були розхитаними, тож Інеж відповідно підлаштувала свої кроки, тепер уже з легкістю ухиляючись від Дуняшиного натиску, завдаючи ударів правою та лівою руками, здобуваючи невеличкі перемоги: поріз там, влучний удар тут. Це була війна на виснаження, а найманка швидко втрачала кров.

— А ти краща, ніж я думала, — видихнула Дуняша, здивувавши Інеж своїм визнанням. Її очі були тьмяними від болю, рука на грудях стала липкою та червоною. Проте, поки вони стояли за кілька кроків одна від одної, влаштувавшись на високому металевому гребені, її постава досі залишалася прямою, а рівновага стійкою.

— Дякую, — відповіла Інеж. На смак слово здалося брехливим.

— Не соромно зустріти гідного суперника. Це підказка, що ще є чого повчитися, привітне нагадування залишатися сумирною. — Дівчина нахилила голову, ховаючи ніж у піхви, і віддала честь, притиснувши кулак до грудей.

Інеж насторожено чекала. Чи справді Дуняша могла так думати? У Бочці бійки так не закінчувалися, але найманка, безперечно, дотримувалася власного кодексу. Інеж не хотілося примушувати себе вбити її, хай би якою бездушною вона здавалася.

— Я навчилася сумирності, — вела далі Дуняша, похнюпившись. — А тепер ти навчишся, що хтось створений для того, щоб служити. А хтось — щоб керувати.

Дуняшине обличчя смикнулося вгору. Вона розтиснула руку і рвучко видихнула.

Інеж побачила хмарку червоного пилу й відсахнулася від неї, але вже було запізно. Очі палали вогнем. Що це було? Байдуже. Вона осліпла. Інеж почула звук, із яким найманка витягнула ніж, і відчула, як він порізав її. Дівчина непевними кроками рушила назад, намагаючись не впасти.

Сльози лилися по обличчю, поки вона намагалася витерти з очей пилюку. Дуняша перетворилася на розмитий силует перед нею. Інеж випростала руки з клинками, намагаючись збільшити відстань між собою та суперницею, і відчула, як ніж розітнув їй передпліччя. Одне лезо вислизнуло з пальців Інеж і дзенькнуло по даху церкви. «Санта-Аліно, захисти мене».

Та, напевно, Святі обрали своїм кораблем Дуняшу. Попри молитви та покаяння, Інеж, напевно, нарешті оголосять вирок.

«Я не жалкую», — збагнула Мара. Вона добровільно обрала життя вбивці, аби не померти мовчазною рабинею, і не могла про це шкодувати. Вона вирушить до своїх Святих зі щирою душею і сподіватиметься, що вони її приймуть.

Наступний поріз розітнув кісточки пальців. Інеж ступила ще один крок назад, але вже знала, що місця залишилося небагато. Дуняша скине її просто з краєчку даху.

— Казала тобі, Маро, я безстрашна. Моя кров нуртує із силою всіх королев та завойовників, які були до мене.

Інеж торкнулася ступнею краєчку одного з металевих завитків і тоді зрозуміла. Вона не мала таких тренувань та освіти чи вишуканого білого вбрання, як її суперниця. Вона ніколи не буде такою безжальною й навіть не може про це мріяти. Але вона знає місто зсередини. Воно було джерелом її страждань і дослідним ґрунтом для її сили. Подобається їй це чи ні, але Кеттердам — жорстокий, брудний, безнадійний Кеттердам — став її домівкою. Вона знала його дахи так само добре, як рипкі сходи Рейки, як бруковані вулиці та провулки Клепки. Вона знала кожен сантиметр цього міста, наче мапу власного серця.

— Ти — дівчина, якій незнайомий страх, — видихнула Інеж, коли перед нею замайоріли нечіткі обриси найманки.

Дуняша вклонилася.

— Прощавай, Маро.

— Тоді познайомся з ним, перш ніж помреш. — Інеж ступила крок убік, балансуючи на одній нозі, а Дуняшин черевик опустився на хиткий шматок кованого заліза.

Якби найманка не стікала кров’ю, вона могла б уважніше поставитися до поля битви. Якби вона не була такою нетерплячою, змогла б випростатися.

Натомість вона послизнулася й полетіла вперед. Крізь сльози Інеж бачила Дуняшу. На мить вона зависла силуетом на тлі неба: пальці ніг шукають опори, руки простягайся, але не мають за що вхопитися; вона скидалася на танцюриста, готового до стрибка, із широко розплющеними очима і роззявленим від здивування ротом. Навіть зараз, в останні миті свого життя, Дуняша скидалася на дівчину з переказів, приречену на велич. Вона була безжальною королевою, фігуркою, вирізьбленою з бурштину та слонової кістки.

Дуняша падала мовчки, до останнього залишаючись дисциплінованою.

Інеж обережно визирнула за краєчок даху. Далеко внизу кричали люди. Тіло найманки лежало, мов біла квітка, під якою розтікалося червоне тло.

— Нехай у наступному житті ти досягнеш більшого за страждання, — пробурмотіла Інеж.

Їй потрібно було поквапитись. Сирена досі не пролунала, але Інеж знала, що запізнюється. Джаспер чекатиме на неї. Вона побігла дахом собору, повертаючись назад до каплички через Ґхезенів великий палець. Схопилася за линву і прихопила Джасперову гвинтівку з того місця, де заховала її між двома металевими завитками. Вилізши на баню й запхавши голову до апельсинової каплички, Інеж могла тільки молитися, щоб ще не було занадто пізно. Але Джаспера ніде не було видно.

Інеж вигнула шию, оглядаючи порожню капличку.

Їй украй потрібно було знайти Джаспера. Сьогодні вночі Кувей Юл-Бо має померти.

36. Джаспер

ада Потоків прибула в усій своїй пишноті, і Джаспер не міг відігнати від себе згадку про «Комеді Бруте». Хіба все це не було п’єсою, поставленою Казом, із бідолашним невдахою Кувеєм у головній ролі?

Джаспер подумав про Вілана, який, можливо, нарешті побачить тріумф справедливості в справі зі своєю матір’ю, та про власного батька, який чекав у пекарні. Він шкодував про їхню сварку. Хоча Інеж сказала, що їм обом буде приємно дізнатися, на якому вони світі, стрілець не був у цьому певен. Він полюбляв гучні сварки від душі, але обмін грубощами з батьком залишив по собі грудку в кишках, наче погана каша. Вони так довго не розмовляли про важливі речі, що промовлена правда наче зруйнувала якесь заклинання — не прокляття, а добрі чари, на кшталт тих, що охороняють кожного й можуть уберегти королівство під скляним ковпаком. Поки схожий на нього ідіот не прийде й не зруйнує ту гарненьку дрібничку, обравши її собі за мішень.

Щойно Потоки рушили вздовж проходу, Джаспер ступив крок убік від Новоземської делегації та попрямував до великого пальця церкви. Він рухався повільно й не повертався обличчям до вартових, які підпирали стіни, удаючи, що збуджено намагається знайти місце, з якого краще видно. Діставшись до арки, що позначала вхід до нефу великого пальця, стрілець пішов у напрямку головних дверей, наче збирався вийти на вулицю.

— Ступіть крок назад, будь ласка, — попросив один із піхотинців міської варти, залишаючись увічливим з іноземним гостем, який витягав шию, намагаючись роздивитися, що саме відбувається з Радою Потоків. — Прохід мусить залишатися вільним.

— Мені зле, — пожалівся Джаспер, хапаючись за живіт і додаючи трохи новоземського акценту. — Прошу, дозвольте мені вийти.

— Боюся, що не можу, сер. — «Сер!» Яка люб’язність із тими, хто не належить до щурів із Бочки.

— Ви не розумієте, — наполягав Джаспер. — Я мушу терміново спорожнитися. Учора повечеряв у ресторані... «Стенова каструлька»?

Піхотинець здригнувся.

— Чому ви туди пішли?

— Він був в одному з путівників. — Насправді це був один із найгірших ресторанів у Кеттердамі, але й найдешевший. Завдяки своїй доступності й цілодобовому обслуговуванню «Стенова каструлька» була однією з небагатьох речей, спільних для міської варти та головорізів із Бочки. Щотижня хтось повідомляв про гидкі проблеми з кишківником через Стена і його забуту всіма Святими «Каструльку».

Піхотинець похитав головою й подав сигнал охоронцям міської варти біля арки. Один із них підбіг ближче.

— Цей бідолашний байстрюк ходив до Стена. Якщо я випущу його через головні двері, капітан неодмінно побачить. Виведеш його через каплицю?

— Якого дідька ви пішли їсти до Стена? — поцікавився другий вартовий.

— Мій бос не надто добре мені платить, — пояснив стрілець.

— Звучить знайомо, — озвався вартовий і жестом покликав його до арки.

Симпатія, панібратство. «Прикидатимуся туристом частіше, — вирішив Джаспер. — Я можу відмовитися від кількох гарних нових камізельок, якщо піхотинці так прихильно до мене ставитимуться».

Коли вони проходили під аркою, Джаспер помітив вбудовані до неї гвинтові сходи, що вели до горішньої аркади, а звідти він чітко бачитиме сцену. Вони пообіцяли не дозволити Кувеєві самостійно вплутатися в халепу і, навіть якщо цей хлопчик — баламут, Джаспер не збирався його підводити.

Поки вони просувалися до каплиць у кінці великого пальця, стрілець потайки звірився з годинником. Коли виб’є четверту, Інеж чекатиме на вершечку бані апельсинової каплички, щоб опустити йому гвинтівку.

— Ох, — застогнав Джаспер, сподіваючись, що вартовий підхопить його темп, — я не впевнений, що встигну.

Вартовий видав тихенький гидливий звук і рушив ширшим кроком.

— Що ти замовляв, друже?

— Фірмову страву.

— Ніколи не замовляй фірмову страву. Вони лише підігрівають усе, що залишилося відучора. — Вони дісталися до каплички, і вартовий сказав: — Я випущу тебе через ці двері. Навпроти є кав’ярня.

— Дякую, — озвався Джаспер, а потім обхопив рукою шию вартового й тиснув, аж поки його тіло не розслабилося. Стрілець зняв із зап’ясть шкіряні смужки, зв’язав руки вартового за спиною й запхав свою шийну хустинку чоловікові до рота. Потім закотив його за вівтар. — На добраніч, — побажав Джаспер. Він почувався винним перед цим хлопцем. Не настільки, щоб розбудити й розв’язати його, та все ж.

Він почув «бум» із собору та кинув погляд у дальній бік нефу. А що великий палець церкви був збудований трохи вище від рівня собору, побачити йому вдалося лише маківки тих, хто сидів в останніх рядах, але звук був такий, наче Потоки влаштували неабияку гризню. Джаспер іще раз звірився з годинником і рушив угору сходами.

Якась рука схопила його за комірець і потягла назад.

Стрілець боляче впав на підлогу каплички, аж дух перехопило. Його нападник стояв біля підніжжя сходів і дивився на нього згори вниз золотими очима.

Хлопців одяг відрізнявся від того, в якому його бачив Джаспер, коли він виходив із будинку «Біла троянда» в Західній Клепці. Тепер широкі плечі солдата-Кхурґууда були вбрані в оливково-рудувату форму. Її ґудзики блищали, а хлопцеве чорне волосся було зав’язане у високий хвіст і оголювало товсту, мов окіст, шию. Із вигляду він скидався на те, чим був насправді, — на зброю.

— Приємно, що ти причепурився заради такої нагоди, — прохрипів Джаспер, досі намагаючись вирівняти дихання.

Шуанський солдат глибоко вдихнув, тріпочучи ніздрями, і посміхнувся.

Джаспер поспіхом позадкував. Солдат ішов назирці. Стрілець вилаяв себе, що не забрав у піхотинця міської варти зброю. Невеличкий пістоль не пасував для стрільби на далекі відстані, але був би кращим за порожні руки, коли на тебе згори вниз витріщається гігант.

Хлопець скочив на ноги й побіг нефом у зворотному напрямку. Якщо він устигне дістатися до собору... йому, можливо, доведеться дещо пояснити. Але шуанський солдат не атакуватиме його посеред аукціону. Чи атакуватиме?

Джаспер не збирався перевіряти. Солдат кинувся на нього ззаду й повалив на підлогу. Собор здавався неймовірно далеким, галас аукціону та Ради Потоків відбивався від високих кам’яних стін приглушеною луною. «Вчинок і відлуння», — майнула безглузда думка, коли солдат перевернув його на спину.

Стрілець звивався, мов риба, борсаючись у лещатах чоловікових рук; на щастя, своєю тілобудовою він нагадував чаплю на суворій дієті. Джаспер знову підвівся на ноги, та солдат був швидким, попри свої розміри. Він жбурнув хлопця до стіни, і Джаспер скрикнув від болю, замислившись, чи не зламав часом ребро. «Це корисно. Масажує печінку».

Поки цей йолоп давав волю рукам, важко було мислити чітко.

Джаспер побачив, як кулак велетня відхилився назад, зблиснувши металом. «Вони дали йому справжній латунний кастет, — нажахано здогадався він. — І вживили його в руку».

Останньої миті йому вдалося ухилитися ліворуч. Солдатів кулак гупнув по стіні позаду його голови з громоподібним тріском.

— Промазав, — сказав солдат керчинською з чітким акцентом і знову глибоко вдихнув.

«Він унюхав мене, — подумав Джаспер. — Того дня в Клепці. Він не переймався, що міська варта може його знайти, він полював і тепер знайшов свою здобич».

Солдат знову замахнувся кулаком. Він збирався вибити з Джаспера дух, а потім... що? Розтрощити двері каплички й понести його вулицями, як мішок зерна? Віддати його комусь зі своїх крилатих товаришів?

«Принаймні мені більше ніколи не вдасться нікого розчарувати». Вони аж по вінця накачають його парем. Можливо, він проживе достатньо довго, щоб виготовити для Шу Хану нову партію Кхерґуудів.

Він пригнувся праворуч. Солдатів кулак залишив на стіні церкви черговий кратер.

Лють спотворила велетове обличчя. Він притис Джасперову шию до стіни й замахнувся, щоб ударити востаннє.

За одну секунду в Джасперовій голові промайнула тисяча думок. Пожмаканий батьків капелюх. Мерехтіння його револьверів з оздобленими перлинами руків’ями. Інеж стоїть пряма, мов стріла. «Я прийшла не в пошуках вибачень». Вілан сидить за столом у гробниці і гризе пучку великого пальця. «Із яким завгодно цукром, — сказав він, а потім: — ...Тримайте його подалі від поту, крові та слини».

Хімічний довгоносик. Інеж кинула купку невикористаних слоїків на стіл у кеттердамському люксі. Коли вони з батьком сварилися, Джаспер грався одним із них. Тепер його пальці залізли до кишені штанів, і рука зімкнулася на скляному слоїку.

— Парем! — бовкнув стрілець. Це було єдине шуанське слово, яке він знав.

Солдат завмер, кулак завис у повітрі. Шуанець нахилив голову набік.

«Завжди бий туди, куди простак недопетрає дивитися».

Джаспер театрально розтулив рота й удав, що запхав щось туди.

Солдатові очі розчахнулися ширше, і він послабив хватку, намагаючись відвести стрільцеву руку. Кхерґууд видав якийсь звук — можливо, гарчання, а можливо, початок протесту. Це мало не надто багато значення. Вільною рукою Джаспер щосили вдарив солдата по губах скляним слоїком.

Солдат відсахнувся, коли скляні скалки застрягли в його вустах і рідина потекла по підборіддю разом із цівками крові. Джаспер несамовито потер руку об сорочку, сподіваючись, що не порізав собі пальці та не намочив їх довгоносиком. Але нічого не відбувалося. Солдат, схоже, розлютився, та нічого більше. Він заревів і схопив Джаспера за плече, підіймаючи його в повітря. «Ох, Святі, — подумав хлопець, — можливо, він не завдасть собі клопоту тягнути мене до своїх друзяк». Він ухопився за товсту руку велетня, намагаючись розтиснути його обійми.

Кхерґууд струсонув Джаспера, закашлявся, груди його заходили ходором, і стрілець знову захитався, слабко й нерівномірно смикаючись.

Тоді Джаспер збагнув: солдат не трусив його, він просто трусився сам.

З гігантського рота почулося тихе шипіння, наче яйця впали на гарячу пательню. На його вустах запузирилася рожева піна з крові та слини і потекла підборіддям. Джаспер відсахнувся.

Солдат стогнав. Його велетенські руки відпустили Джасперові плечі, і стрілець посунувся назад, не в змозі відвести погляду від Кхерґууда, коли його тіло засмикалося в судомах, а груди затремтіли. Солдат склався навпіл, і струмок рожевої жовчі полився з його рота, забризкавши стіни.

— Знову мене впустив, — поглузував Джаспер, стримуючи нудоту.

Велетень похилився набік і завалився на підлогу нерухомо, наче спиляний дуб.

Якусь мить Джаспер просто витріщався на його величезне тіло. Потім до нього повернулися відчуття. Скільки часу він згаяв? Хлопець кинувся назад до каплички в кінці нефу великого пальця.

Перш ніж хлопець дістався до дверей, поспішаючи до нього, з’явилася Інеж. Він проґавив зустріч. Мара не пішла б за стрільцем, якби не думала, що він вскочив у халепу.

— Джаспере, де...

— Зброю, — рішуче урвав її він.

Не промовивши більше жодного слова, дівчина зняла з плеча гвинтівку. Він вихопив зброю з її рук і побіг назад до собору. Якби він лише зміг дістатися до аркади!

Заверещала сирена. Занадто пізно. Він ніяк не встигне. «Який сенс у стрільці без револьверів?» Який сенс був у Джаспері, якщо він не міг вистрілити? Вони застрягнуть у пастці цього міста, їх кинуть до в’язниці, а може, і стратять. Кувея продадуть тому, хто запропонує більшу ціну. Парем випалить дірку у світі, і на гришників полюватимуть іще затятіше. У Фієрді, на Мандрівному Острові, у Новозем’ї. Зова зникнуть, змушені служити у війську, а цей проклятий наркотик зжере їх.

Сирена то гучнішала, то стихала. У соборі здійнявся лемент. Люди бігли до головних дверей; незабаром вони кинуться до великого пальця в пошуках іншого виходу.

«Стріляти може кожен, але не кожен може влучити, — озвався материн голос. — Ми зова. Ти і я».

Неможливо. Звідси він не міг навіть побачити Кувея, і ніхто не може стріляти з-за рогу.

Але Джаспер достатньо добре знав схему церкви. Він знав, що з проходу куля полетить прямісінько туди, де стоїть аукціонна трибуна. Своїм внутрішнім поглядом він бачив другий ґудзик на Кувеєвій сорочці.

«Неможливо».

Куля має одну-єдину траєкторію.

А якщо її можна скерувати?

«Не кожен може влучити».

— Джаспере? — покликала ззаду Інеж. Він підняв гвинтівку. Це була звичайна вогнепальна зброя, але він власноруч переробив її. Усередині був єдиний патрон — не смертельний, просто суміш воску та ґуми. Якщо він схибить, когось буде важко поранено. Але, якщо він не вистрілить, постраждає безліч людей. «Дідько, — подумав Джаспер, — може, не влучивши в Кувея, я хоча б виб’ю Ван Екові око».

Стрілець працював зі зброярами, сам виготовляв собі озброєння. Він знав свою зброю краще за правила «Мейкерового колеса». Джаспер зосередився на кулі, відчув її найменші часточки. Можливо, він теж був нею. Кулею, яка все життя провела в барабані револьвера, чекаючи, поки її спрямують.

«Стріляти може кожен».

— Інеж, — озвався він, — якщо в тебе є зайва молитва, зараз саме час для неї.

Джаспер вистрілив.

Здавалося, наче час уповільнився: він відчув віддачу гвинтівки та невпинний імпульс кулі. Стрілець зосередив усю свою волю на її восковій оболонці та потягнув ліворуч; від пострілу досі дзвеніло у вухах. Відчув, як куля повернулася, фокусуючись на ґудзику, на другому ґудзику, маленькому шматочку дерева, який утримувався на місці ниткою.

«Це не дар. Це прокляття». Але коли доходило до справи, у Джасперовому житті було чимало благословенного. Його батько. Його мати. Інеж. Ніна. Матаяс, який перевів їх через багнюку каналу. Каз, навіть Каз з усією його жорстокістю та недоліками, дав Джасперові домівку і прийняв до родини Покидьків, коли Кеттердам міг проковтнути його цілком. І Вілан. Вілан, який зрозумів швидше за Джаспера, що його внутрішня сила теж може бути благословенням.

— Що це ти щойно зробив? — поцікавилася Інеж.

Можливо, нічого. А як щось неможливе? Джаспер ніколи не міг встояти перед кепськими шансами.

Він здвигнув плечима.

— Те, що роблю завжди. Я вистрілив.

37. Каз

оли куля влучила, Каз стояв поруч із Кувеєм, тож першим опинився біля нього. Він чув, як заторохкотіли в соборі револьверні постріли, найвірогідніше, на гачках не втрималися нетерплячі пальці охопленої панікою міської варти. Каз уклякнув біля Кувейового тіла, ховаючи від цікавих поглядів ліву долоню, і зробив шуанському хлопчикові укол. Усюди була кров. Джеллен Радмейкер упав під сцену і волав: «Мене підстрелили!» Ніхто його не підстрелив.

Каз погукав медика. Невисокий лисий чоловічок паралізовано закляк біля сцени, нахилившись до Вілана, обличчя його перекривилося від жаху. Матаяс ухопив лікаря за лікоть і потягнув його вгору.

Люди досі штовхалися, щоб вийти з церкви. Коли Штурмгонд, Зоя й Женя кинулися до виходу, між равканськими солдатами та фієрданцями спалахнула сутичка. Члени Торговельної Ради та група чоловіків із міської варти оточили Ван Ека. Він нікуди не йшов.

За мить Каз побачив, як Інеж і Джаспер проштовхуються крізь людський потік, намагаючись вибратися із центрального проходу. Каз дозволив своєму погляду коротко оглянути Інеж. Вона була закривавлена й мала червоні набряклі очі, але схоже було, що з нею все гаразд.

— Кувей... — сказала вона.

— Ми не можемо йому допомогти, — озвався Каз.

— Вілане! — вигукнув Джаспер, роздивляючись порізи та синці, що швидко темнішали. — Святі, невже все це справжнє?

— Аніка та Кееґ залишили йому чимало на згадку.

— Я хотів, щоб усе здавалося правдоподібним.

— Я ціную твою прихильність силі, — похвалив Каз. — Джаспере, залишайся з Віланом. Його захочуть допитати.

— Зі мною все гаразд, — запевнив Вілан, хоча його губа так набрякла, що вийшло «Жі мною вше аажд».

Коли двоє охоронців міської варти поклали Кувейове тіло на ноші, Каз коротко кивнув Матаясові. Замість того щоб змагатися з натовпом у соборі, вартові рушили до арки, що вела до Ґхезенового мізинця, та до бокового виходу. Матаяс пішов назирці, тягнучи за собою медика. Стосовно того, чи виживе Кувей, не має бути жодних запитань.

Каз та Інеж попрямували за ними до нефу, але дівчина зупинилася біля арки. Каз побачив, як вона коротко озирнулася, і, прослідкувавши за її поглядом, помітив, що Ван Ек, оточений розлюченими радниками, теж витріщався на неї. Бреккер пригадав слова, які Інеж сказала крамареві на Худмедбриджі: «Ти побачиш мене ще раз, але він буде останнім». Судячи з нервового посмикування Ван Екової шиї, він теж це пригадав. Інеж легенько вклонилася.

Вони поквапилися до нефу мізинця, а звідти до каплички. Проте двері, що вели до вулиці та каналу обабіч неї, були замкнуті. Позаду них із гуркотом зачинилися двері каплички. На них спирався Пекка Роллінз, оточений чотирма членами своєї команди Десятицентових Левів.

— Саме вчасно, — помітив Каз.

— Гадаю, це ти теж передбачив, брехливий виродку?

— Я знав, що цього разу ти мене не відпустиш.

— Ні, — погодився Роллінз. — Коли ти прийшов до мене в пошуках грошей, мені слід було випатрати тебе і твоїх друзів та вберегти себе від купи неприємностей. Це було нерозумно з мого боку. — Роллінз став скидати піджак. — Мушу визнати, що я не виказував гідної поваги, але тепер ти її дістанеш. Вітаю. Ти заслуговуєш на той час, який я витрачу, щоб забити тебе до смерті цією твоєю палицею. — Інеж витягла ножі. — Ні-ні, крихітко, — попередив її Роллінз. — Це стосується лише цього вискочки-халтурника.

Каз кивнув Інеж.

— Він має рацію. Ми вже давно мали побазікати.

Роллінз розреготався, розстібаючи манжети й засукуючи рукав.

— Час для розмов скінчився, хлопче. Ти молодий, але я брав участь у розбірках ще до твого народження.

Каз не ворушився; руки він склав на ціпку.

— Мені не потрібно битися з тобою, Роллінзе. Я збираюся запропонувати тобі торговельну угоду.

— Ах, чесний обмін у Церкві Бартеру. Ти коштував мені чимало грошей і завдав цілу купу неприємностей своїми махінаціями. Навіть не знаю, що саме ти міг би мені запропонувати, щоб це задовольнило мене так само, як можливість убити тебе особисто голими руками.

— Ідеться про каельського принца.

— Три поверхи райської насолоди, найвишуканіше гральне лігво Східної Клепки. Ти заклав там бомбу чи щось таке?

— Ні, я маю на увазі маленького каельського принца. — Роллінз закляк. — Любителя солодощів, руденького, як його батько. Він не надто добре піклується про свої іграшки.

Каз заліз рукою до кишені пальта і витягнув звідти маленького сплетеного гачком лева. Іграшка була поблякло-жовта, а рудо-коричнева грива сплуталася й укрилася плямами чорної землі. Каз випустив левеня на підлогу.

Роллінз витріщився на нього.

— Це що? — перепитав він трохи гучнішим за шепіт голосом. А потім, наче знову повернувшись до тями, заволав: — Що це таке?

— Ти знаєш, що це, Роллінзе. Хіба ти не сам розповів мені, як сильно ви з Ван Еком схожі одне на одного? Промисловці, які будують щось, що можна залишити по собі. Ви обидва так переймаєтеся своєю спадщиною! А який з усього цього зиск, якщо майно немає кому залишити? Тому я запитав себе: для кого він це все будує?

Роллінз стиснув кулаки, м’ясисті м’язи вигнулися на передпліччях, затремтіло підборіддя.

— Я вб’ю тебе, Бреккере. Я вб’ю все, що ти любиш.

Тепер розреготався Каз.

— Штука в тому, щоб нічого не любити, Роллінзе. Можеш погрожувати мені, як тобі заманеться. Можеш випатрати мене просто на цьому місці. Але тобі не вдасться знайти свого сина, поки ти ще матимеш змогу його врятувати. Може, мені надіслати хлопчика до твоїх дверей у його найкращому костюмчику та з перерізаною горлянкою?

— Ти нікчемний кавалок сміття з Бочки, — рикнув Роллінз. — Що ти, в біса, від мене хочеш?

Каз відчув, як зникає його гумор, як усередині відчиняються чорні двері.

— Я хочу, щоб ти пам’ятав.

— Що пам’ятав?

— Сім років тому ти обдурив двох хлопчиків із півдня. Хлопчиків із ферми, які були занадто дурненькими, щоб подумати краще. Ти залучив нас до справи, змусив повірити тобі, годував нас гюцпотом разом зі своїми фальшивими дружиною та донькою. Ти здобув нашу довіру, потім украв наші гроші, а тоді забрав геть усе. — Він бачив, як крутяться коліщатка в Роллінзовій голові. — Щось не дуже пригадуєш? Нас було так багато, правда ж? Скільки шахрайств ти здійснив того року? Скількох нещасних баранців обдурив відтоді?

— Ти не маєш права... — люто озвався Пекка, його груди здіймалися й падали шаленими поштовхами, погляд знов і знову повертався до іграшкового лева.

— Не переймайся. Твій хлопчик не помер. Поки що. — Каз пильно вдивився в обличчя Роллінза. — Хочеш, я допоможу? Ти назвався Якобом Герцуном. Найняв мого брата до себе посильним. Ти працював у кав’ярні.

— Навпроти парку, — поспіхом додав Пекка. — Того, де ростуть вишні.

— Так воно і є.

— Це було так давно, хлопче.

— Ти видурив у нас усе. Кінець кінцем ми опинилися на вулицях і померли там. Кожен по-своєму. Але тільки один із нас переродився.

— Отже, увесь цей час річ була в цьому? Ось чому ти дивишся на мене з бажанням убити у своїх акулячих очах? — Пекка похитав головою. — Ви були двома баранцями, і так сталося, що я вас постриг. Якби не я, це зробив би хтось інший.

Темні двері відчинилися ширше. Каз хотів зайти до них. Він ніколи не стане цілісним. Джорді ніколи не повернеться назад. Але Пекка Роллінз може дізнатися, що таке безпомічність, яка була їм відома.

— Ну, тобі не пощастило, що це був ти, — уїдливо озвався він. — Тобі і твоєму синові.

— Гадаю, ти блефуєш.

Каз посміхнувся.

— Я поховав твого сина, — проспівав він, насолоджуючись словами. — Я поховав його живцем під трьома метрами землі в полі з кам’янистим ґрунтом. Я чув, як він увесь час плакав і кликав свого батька: «Татку, татку». Мені ніколи не доводилося чути нічого приємнішого.

— Казе... — звернулася до нього зблідла Інеж. Вона йому цього не пробачить.

Роллінз пропхнувся до Каза, ухопив його за вилоги і вдарив об стіну каплички. Каз дозволив йому. Роллінз пітнів, наче вкрита росою сливка, його обличчя смертельно зблідло від розпачу та жаху. Каз напивався ними. Він хотів запам’ятати кожну із цих миттєвостей.

— Скажи мені, де він, Бреккере. — Чоловік знову гупнув Казовою головою об стіну. — Скажи мені.

— Це звичайна торговельна угода, Роллінзе. Просто назви ім’я мого брата — і твій син житиме.

— Бреккере...

— Скажи ім’я мого брата, — повторив Каз. — Може, дати тобі ще одну підказку? Ти запрошував нас до будинку на Зельверстраат. Твоя дружина грала на піаніно. Її звали Марґіт. У вас був сріблястий пес, а доньку ти називав Саскією. Вона мала червону стрічечку в косі. Бачиш? Я пам’ятаю. Я все пам’ятаю. Це просто.

Роллінз відпустив його й обійшов каплицю, куйовдячи руками своє рідке волосся.

— Двійко хлопчиків, — несамовито повторив він, копирсаючись у пам’яті. Він обернувся до Каза, тицяючи в нього пальцем. — Я пригадую. Двійко хлопчиків із Ліжу. З дріб’язковими статками. Твій брат уявляв себе торговцем, хотів стати крамарем і розбагатіти, як і кожен новачок, що сходить із трапного човна в Бочці.

— Твоя правда. Ще двійко дурників, яких ти міг прихистити. А тепер скажи мені його ім’я.

— Каз і... — Пекка поплескав себе долонями по маківці. Він бігав капличкою вздовж і поперек, важко дихаючи, наче пробіг ціле місто. — Каз і... — Знову повернувся до Каза. — Я можу зробити тебе заможним, Бреккере.

— Я й сам можу зробити себе заможним.

— Я можу віддати тобі Бочку, такий вплив, про який ти ніколи не мріяв. Усе, чого захочеш.

— Поверни мого брата назад із того світу.

— Він був дурником, і тобі це відомо. Він нічим не відрізнявся від інших простаків, вважав себе розумнішим за систему, шукав швидкого заробітку. У чесної людини неможливо видурити гроші, Бреккере. Ти сам це знаєш!

«Жадібність — мій важіль». Цього навчив його Пекка Роллінз, і він мав рацію. Вони були дурниками. Можливо, колись Каз пробачить Джорді за те, що він не був тим ідеальним братом, якого Бреккер носив у серці. Напевно, він зможе навіть простити собі те, що був таким легковірним, довірливим хлопчиком, який не сумнівався, що хтось може просто захотіти бути добрим. Але Роллінз не дістане відстрочки.

— Ти скажеш мені, де він, Бреккере, — горлав йому в обличчя Роллінз. — Ти скажеш мені, де мій син!

— Назви ім’я мого брата. Промов його ім’я, як це роблять на виставах у Східній Клепці, — наче заклинання. Тобі потрібен твій хлопчик? Яке право він має на таке чудове, розпещене життя? Чим він відрізняється від мене й мого брата?

— Я не знаю імені твого брата. Не знаю! Я не пам’ятаю! Я заробляв собі ім’я. Заробляв собі трохи грошенят. Я думав, що ви двоє переживете кепський тиждень і повернетеся назад до села.

— Ні, ти так не думав. Ти взагалі більше ніколи про нас не думав.

— Будь ласка, Казе, — прошепотіла Інеж. — Не роби цього. Не будь таким.

Роллінз загарчав.

— Я благаю тебе...

— Справді?

— Ти, сучий сину...

Каз подивився на годинник.

— Мелеш язиком увесь цей час, поки твій хлопчик губиться в темряві.

Пекка зиркнув на своїх людей. Потер руками обличчя. А потім повільно, важко рухаючись, наче змушував кожен м’яз свого тіла зробити це, Роллінз став на коліна.

Каз бачив, як Десятицентові Леви захитали головами. У Бочці слабкість ніколи не заслуговувала на повагу, байдуже, що її спричинило.

— Я благаю тебе, Бреккере. Він — усе, що в мене є. Дозволь мені піти до нього. Дозволь урятувати його.

Каз подивився на Пекку Роллінза, на Якоба Герцуна, який нарешті вклякнув перед ним із набряклими слізьми очима і викарбуваним на червоному обличчі болем. «Цеглинка за цеглинкою».

Це був лише початок.

— Твій син у найпівденнішому кутку Тармейкерового Поля, за кілька кілометрів від Аппельбрука. Я позначив ділянку чорним прапором. Якщо вирушиш просто зараз, тобі знадобиться чимало часу, щоб дістатися до нього.

Пекка звівся на ноги й почав вигукувати накази.

— Відправте за хлопцями, які тримають напоготові коней. І приведіть мені медика!

— Чума...

— Того, який чергує в «Смарагдовому Палаці». Якщо доведеться, витягайте його власноруч із палати хворих. — Він тицьнув пальцем Казові в груди. — Ти заплатиш за це, Бреккере. Ти заплатиш і будеш довго розплачуватися. Твої страждання не матимуть кінця.

Каз зустрівся з Пеккою поглядом.

— Страждання схоже на все інше. Коли поживеш із ним достатньо довго, навчишся любити його смак.

— Ходімо, — наказав Роллінз. — Він пововтузився із замкненими дверима. — Де бісів ключ? — Один із Печчиних чоловіків підійшов із ключем, але Каз зауважив, на якій відстані від свого боса той тримався. Про те, як Пекка стояв на колінах, сьогодні вночі розповідатимуть історії по всій Бочці, і Роллінз теж мусив це знати. Він любив свого сина достатньо, щоб поставити на карту всю свою пиху і свою репутацію. Каз гадав, що це мало чогось вартувати. Можливо, вартуватиме для когось іншого.

Двері на вулицю розчахнулися, і за мить усі зникли.

Інеж сіла навпочіпки, притиснувши долоні до очей.

— Він встигне туди вчасно?

— Для чого?

— Аби... — Вона витріщилася на нього. Він мало не проґавив цей сповнений подивом вираз обличчя. — Ти цього не робив. Ти його не закопав?

— Я ніколи навіть не бачив цієї дитини.

— А лев...

— Я просто вгадав. Не складно передбачити, як Пекка пишається Десятицентовими Левами. У малого, напевно, є тисячі іграшкових левів і велетенський дерев’яний лев, на якому можна кататися.

— Звідки ти взагалі дізнався, що він має дитину?

— Я зрозумів це тієї ночі у Ван Ековому маєтку. Роллінз не припиняв молоти язиком щодо спадку, який він будує. Я знав, що він має будиночок у селі й любить виїжджати з міста. Припускав, що Пекка десь ховає коханку. Але те, що він сказав тієї ночі, змусило мене ще раз подумати.

— А те, що він має сина, а не доньку? Це ти теж вгадав?

— Це була розумна здогадка. Він назвав свою нову гральну залу «Каельський принц». Отже, це мусив бути маленький руденький хлопчик. А яка дитина не любить солодощів?

Дівчина похитала головою.

— Що він знайде на полі?

— Узагалі нічого. Безперечно, його люди відзвітують, що син у безпеці, неушкоджений і робить те, що й усі розпещені дітки, поки їхнього татка немає вдома. Але сподіваюся, що перед цим Пекка проведе кілька божевільних годин, порпаючись у багнюці й тиняючись кругами. Найважливіше те, що його не буде поруч, щоб підтвердити Ван Екові заяви, а люди почують, що він поспіхом утік із міста, прихопивши із собою медика.

Інеж глипнула на нього, і Каз зрозумів, що вона склала головоломку.

— Міста, де спалахнула епідемія.

— «Каельський принц». «Смарагдовий палац». «Крамничка солодощів». Увесь Роллінзовий бізнес зачинять і триматимуть у карантині кілька тижнів. Нікого не здивує, якщо місто передбачливо зачинить якісь інші його заклади, якщо люди думатимуть, наче його персонал розповсюджує хворобу. Щоб вичухатися з фінансової точки зору, йому знадобиться принаймні рік, а може, більше, якщо паніка триватиме достатньо довго. Звичайно, якщо Рада вважатиме, що він допомагав створити фальшиву Асоціацію, вони можуть більше ніколи не дати йому ліцензію на роботу.

— Доля має плани на кожного з нас, — тихо озвалася Інеж.

— А часом долі потрібна невеличка допомога.

Інеж насупилася.

— Я думала, що ви з Ніною вибрали в Клепках чотири місця, де спалахне епідемія.

Каз поправив манжети.

— Я також наказав їй зазирнути до «Звіринця».

Тоді Інеж посміхнулася, її очі були червоними, а щоки вкривала якась пилюка. Каз подумав, що готовий померти, аби ще раз заслужити таку посмішку.

Він подивився на годинник.

— Мусимо йти. Ще не все скінчилося.

Каз простягнув Інеж долоню в шкіряній рукавичці. Інеж уривчасто та протяжно зітхнула, потім узяла його за руку й піднялася, як дим над багаттям, але не дала хлопцеві піти геть.

— Ти виявив милосердя, Казе. Ти був кращий за нього.

Вона знову взялася за старе, шукаючи порядність там, де її не могло бути.

— Інеж, убити Печчиного сина я можу лише раз. — Каз розчахнув двері ціпком. — А уявляти його смерть він може тисячі разів.

38. Матаяс

атаяс трюхикав поряд із бездиханним Кувейовим тілом. Двоє офіцерів міської варти підняли хлопчика на ноші й бігли з ним у напрямку Борсканалу під завивання сирени. Медик щосили намагався не відставати, його університетська мантія розвівалася на вітрі.

Коли вони дісталися до доку, медик узяв у руку Кувейове зап’ястя.

— Це безглуздо. У нього немає пульсу. Куля, мабуть, прострелила йому серце.

«Тільки не задирай його сорочку», — мовчки просив Матаяс. Джаспер скористався кулею з воску та гуми, яка розламалася на шматочки, влучивши в пузир, причеплений за ґудзиком Кувейової сорочки; куля розірвала оболонку пузиря й розбризкала навсібіч кров і скалки кісток. Потрібний матеріал зібрали в крамничці м’ясника, але медик жодним чином не міг про це довідатися. Усім, хто був у церкві, здавалося, що Кувей Юл-Бо був застрілений прямісінько в серце й тієї ж миті помер.

— Чорт забирай, — вилаявся медик. — Де човен швидкої допомоги? І де завідувач доком?

Матаяс підозрював, що досить легко міг би відповісти на обидва запитання. Завідувач покинув свій пост, щойно зачувши чумну сирену; і навіть із цієї вузької оглядової точки вони бачили, що канали переповнені суднами, люди кричали і штовхали веслами в борти інших човнів, намагаючись вибратися з міста до того, як закриють канали і вони застрягнуть у людському мурашнику, де лютує чума.

— Сюди, сер! — гукнув чоловік у рибальському човні. — Ми можемо підкинути вас до шпиталю.

Медик мав насторожений вигляд.

— Хоч у когось на борту є ознаки інфекції?

Рибалка показав на вагітну жінку, яка лежала під тентом на кормі човна.

— Ні, сер. Нас тут лише двоє, і ми обидва здорові, але моя дружина ось-ось народить дитинку. Хтось на кшталт вас може знадобитися нам на борту, якщо ми не дістанемося до шпиталю вчасно.

Медик трохи позеленів.

— Я не... я не лікую жіночі проблеми. До того ж чому б вам не народити дитину вдома? — запитав він підозріливо.

«Його мало непокоїть, чи виживе Кувей, — похмуро подумав Матаяс. — Він шукає схованку для себе».

— У нас немає дому, — пояснив чоловік. — Лише човен.

Медик озирнувся через плече на нажаханих людей, які розсипалися навсібіч із дверей головного собору.

— Гаразд, поїхали. Залишайтеся тут, — наказав він Матаясу.

— Мене обрали його захисником, — заперечив фієрданець. — Я супроводжую його туди, куди він вирушає.

— Для вас усіх тут не вистачить місця, — попередив рибалка.

Охоронці міської варти розлючено пошепотілися, а потім один із них сказав:

— Ми покладемо його на човен, але потім мусимо повідомити в наш командний центр. Такий протокол.

Каз попереджав, що офіцери не хотітимуть перебувати поблизу шпиталю під час спалаху чуми, і мав рацію.

Матаяс навряд чи міг засуджувати їх за це.

— Але нам може знадобитися захист, — запротестував медик.

— Для мертвого хлопця? — перепитав офіцер міської варти.

— Для мене! Я медик, що подорожує під час епідемії чуми!

Офіцер здвигнув плечима.

— Такий протокол.

Вони доправили ноші на борт, а потім пішли геть.

— Жодного почуття обов’язку, — гнівався медик.

— Він має не надто добрий вигляд, — зауважив рибалка, глипнувши на Кувея.

— Він врізав дуба, — пояснив медик. — Але ми досі мусимо робити гарні жести. Як сказали б наші друзі у формах, «такий протокол».

Вагітна жінка жахливо застогнала, і Матаяс із задоволенням побачив, що медик рвучко притиснувся до загорожі човна, мало не перевернувши відро з кальмарами. Можна сподіватися, що гидливий боягуз триматиметься подалі від Ніни і її фальшивого живота. Матаясові довелося докласти зусиль, щоб відвести від дівчини погляд, хоча хотілося йому одного — переконатися, що вона в безпеці. Утім, один-єдиний погляд підказав йому, що вона навіть більше ніж у безпеці. Її обличчя сяяло, а очі мерехтіли смарагдами. Такими були наслідки від використання її сили, байдуже в якій формі. «Неприродно», — нагадав старий непохитний голос. «Чарівно», — озвався голос, який заговорив тієї ночі, коли він допоміг Джасперові та Кувею вибратися з Чорного Серпанку. Він був менш знайомим та впевненим, проте гучнішим, ніж коли-небудь раніше.

Матаяс кивнув рибалці, і Ротті підморгнув йому у відповідь, коротко смикнувши себе за фальшиву бороду.

Коли вони наблизилися до Центсбриджа, Матаяс помітив, що під ним пришвартований велетенський човен із випивкою. Він був такий широкий, що, коли Ротті намагався проплисти повз нього, судна зіткнулися бортами. Продавець алкоголю і Ротті розпочали гарячу суперечку, Ніна знову заголосила, так довго і протяжно, що Матаяс замислився, чи не намагається вона позмагатися з чумною сиреною.

— Може, трохи подихаєте глибоко? — порадив медик, не відходячи від огорожі.

Матаяс кинув на Ніну ледь помітний попереджувальний погляд. Вони могли підробити вагітність, але не могли підробити самі пологи. Принаймні він так не думав. Але щодо цього фієрданець не укладав би з Казом парі.

Медик закричав Матаясові, щоб той приніс йому його сумку. Хлопець удавано пометушився біля неї кілька хвилин, витяг стетоскоп і запхав його під купу рибальських сіток на той випадок, якщо медику захочеться послухати Нінин живіт.

Матаяс передав сумку чоловікові.

— Що ви шукаєте? — поцікавився він, заступаючи собою човен із випивкою в полі зору медика, поки Кувейове тіло підміняли мерцем, якого попередньої ночі викрали з моргу. Щойно Штурмгонд вивів Женю з церкви, вона зупинилася під мостом, щоб перекроїти обличчя мерця й підвищити температуру його тіла. Це було потрібно, щоб не здавалося, наче він помер занадто давно.

— Заспокійливе, — пояснив медик.

— А це безпечно для вагітної жінки?

— Воно для мене.

Продавець алкоголю вигукнув на адресу Ротті ще кілька прокльонів — Шпехт, безсумнівно, насолоджувався своєю грою, — а потім рибальський човен минув Центсбридж і поплив уздовж каналу, тепер уже рухаючись швидше, бо найбагатолюдніша ділянка шляху залишилася позаду. Матаяс не зміг упоратися з бажанням озирнутися й побачив тіні, що рухалися між складеними один на один ящиками з вином на борту човна із випивкою. Поки що вони впоралися не з усією роботою.

— Куди ми пливемо? — різко поцікавився медик. — Я гадав, що ми прямуємо до університетської клініки.

— Водний шлях туди перекрили, — збрехав Ротті.

— Тоді відвезіть нас до шпиталю Ґхезендааль і покваптеся.

У цьому й була ідея. Університетська клініка розташовувалася ближче, але Ґхезендааль був менший, персоналу там бракувало, до того ж усі були приголомшені чумною панікою; ідеальне місце, куди можна відвезти тіло, якщо ви не хочете, щоб до нього занадто ретельно придивлялися.

Вони підпливли до пристані в шпитальному доці, де персонал спершу допоміг вийти з човна Ротті та Ніні, а потім витягти ноші. Але щойно вони дісталися до дверей шпиталю, чергова медсестра подивилася на тіло на ношах і поцікавилася:

— Чому ви привезли сюди мерця?

— Такий протокол! — пояснив медик. — Я намагаюся виконувати свої обов’язки.

— Ми зачиняємося через чуму. У нас немає ліжок, які можна віддати мерцям. Віднесіть його за будівлю, до бухти з фургонами. Тілозбирач зможе приплисти за ним сьогодні ввечері.

Персонал зник за рогом будинку разом із ношами. Завтра тіло незнайомця перетвориться на попіл, а справжній Кувей звільниться й житиме, не озираючись невпинно через плече.

— Гаразд, допоможіть принаймні цій жінці, вона ось-ось... — медик роззирнувся, але Ніна та Ротті вже зникли.

— Вони вже зайшли всередину, — пояснив Матаяс.

— Але...

Медсестра різко урвала його:

— Ви збираєтеся стояти тут цілий день, блокуючи мені двері, чи зайдете всередину й запропонуєте свою допомогу?

— На мене... чекають в іншому місці, — пролопотів медик, не зважаючи на недовірливий погляд медсестри. — Деякі люди такі грубі, — пожалівся він, струшуючи пилюку з мантії, коли вони вийшли зі шпиталю. — Я — науковець в університеті.

Матаяс низько вклонився.

— Дякую за ваші намагання вберегти мого опіканця.

— Ах, ну так. Справді. Я виконував лише те, чого вимагає моя присяга. — Медик нервово оглянув будинки та установи, де вже почали замикати двері та запечатувати віконниці. — Мені справді час іти до... клініки.

— Я переконаний, що всі будуть вам неабияк вдячні за турботу, — озвався Матаяс, упевнений, що медик збирається кинутися додому й забарикадуватися у своїх кімнатах від кожного, хто хоча б шмигне носом.

— Так-так, — погодився медик. — Гарного вам дня й міцного здоров’я. — Він поспіхом кинувся вперед вузькою вуличкою.

Побігши підтюпцем у протилежному напрямку, Матаяс помітив, що посміхається. Він знову зустрінеться з рештою на Центсбриджі, де, треба сподіватися, незабаром воскресне Кувей. Він знову буде разом із Ніною, і, можливо, вони зможуть почати думати про майбутнє.

— Матаясе Гелваре! — вигукнув високий роздратований голос.

Фієрданець повернувся. Посередині спорожнілої вулиці стояв хлопець. Юний дрюскелле з крижано-білим волоссям, той, що так розгнівано зиркав на нього під час аукціону. Він був убраний у сіру форму, а не в чорне вбрання офіцера дрюскелле. Невже хлопчина переслідував Матаяса від церкви? Що саме він бачив?

На вигляд хлопчикові було не більше чотирнадцяти років. Рука, у якій він тримав пістоль, посмикувалася.

— Я звинувачую тебе в зраді, — сказав він тремтячим голосом, — державній зраді проти Фієрди і твоїх братів-дрюскелле.

Матаяс підвів угору руки.

— Я не озброєний.

— Ти зрадник своєї країни і свого бога.

— Ми раніше не зустрічалися?

— Ти вбив моїх друзів. Під час набігу на Льодовий Двір.

— Я не вбивав дрюскелле.

— А твої поплічники вбивали. Ти вбивця. Ти принизив Командира Брума.

— Як тебе звуть? — лагідно поцікавився Матаяс. Цей хлопчик не хотів нікому нашкодити.

— Це не має значення.

— Ти недавно служиш?

— Шість місяців, — відповів дрюскелле, задираючи підборіддя.

— Я приєднався до армії, коли був молодшим за тебе. Я знаю, що там відбувається, які думки тобі вбивають у голову. Але ти не мусиш цього робити.

Хлопець затремтів іще сильніше.

— Я звинувачую тебе в зраді, — повторив він.

— Я винен, — погодився Матаяс. — Я робив жахливі речі. І, якщо хочеш, я просто зараз повернуся з тобою до церкви. Я зустрінусь із твоїми друзями й командувачами-офіцерами, і ми подивимося, яка буде розплата.

— Ти брешеш. Ти навіть дозволив убити того шуанського хлопця, якого мав охороняти. Ти зрадник і боягуз. — Добре, що він повірив, наче Кувей помер.

— Я піду з тобою. Даю слово. До того ж ти маєш зброю. Немає сенсу мене боятися.

Матаяс ступив крок уперед.

— Стій, де стоїш!

— Не бійся. Завдяки страху вони контролюють тебе. — «Ми знайдемо спосіб змінити їхню думку». Цей хлопчик служив лише шість місяців. До нього можна достукатися. — На світі так багато всього, чого тобі не варто боятися, слід лише розплющити очі.

— Я сказав тобі стояти там, де стоїш.

— Ти не хочеш нашкодити мені. Я знаю. Я теж колись був таким, як ти.

— Я не такий, як ти, — заперечив хлопець, зблиснувши синіми очима. Матаяс побачив у них гнів і лють. Цей стан був йому добре відомий. Утім, почувши постріл, він здивувався.

39. Ніна

іна стягнула сукню і важкий гумовий живіт, який вона прив’язала поверх туніки, а Ротті звільнився від бороди й плаща. Вони зв’язали все у вузол, і, вилізши на човен із випивкою, пришвартований під Центсбриджем, Ніна викинула костюми за борт.

— Гарно поприбирали, — похвалила вона, коли вузол зник під водою.

— Замало материнської сентиментальності, — зауважив Каз, з’являючись з-поза ящиків із вином.

— Де Інеж?

— Зі мною все гаразд, — повідомила Мара звідкись позаду. — Але Кувей...

— У тебе знову тече кров, — помітила Ніна, прослизнувши за високі стоси ящиків та приєднавшись до друзів. Зараз потік човнів у каналі вщух, утім не слід було ризикувати. — А що сталося з твоїми очима?

— Я б порадила тобі запитати в Білого Клинка, але...

— Сподіваюся, вона страждала.

— Ніно.

— Що? Ми не можемо бути одночасно жалісливими й незворушними.

Вони стояли в затінку між ящиками вина й кам’яною аркою моста. Ноші з тілом Кувея лежали на імпровізованому столі з ящиків. Женя колола щось шуанцеві в руку, а Зоя й чоловік, який, як здогадалася Ніна, був Штурмгондом, спостерігали за нею.

— Він як? — поцікавилася Ніна.

— Якщо навіть у нього є пульс, я не можу його знайти, — озвалася Женя. — Отрута зробила своє.

Можливо, занадто добре. Женя казала, що отрута сповільнить його пульс і дихання настільки, що це нагадуватиме смерть. Але її дія була тривожно переконливою. Якась частина Ніни знала, що, якщо Кувей помре, світ може стати безпечнішим; проте їй також було відомо, що, якщо хтось інший відкриє секрет парем, Кувей — найкращий для Равки шанс розробити протиотруту. Вони боролися, щоб звільнити його із Льодового Двору. Вони складали плани, сприяли йому й докладали зусиль, щоб він залишався в безпеці і зміг далі працювати серед гришників. Кувей був їхньою надією.

А ще він був хлопцем, який заслуговував шансу на життя без намальованої на спині мішені.

— Протиотрута? — запитала Ніна, дивлячись на шприц у Жениній руці.

— Вона вколола вже другу дозу, — повідомив Каз.

Усі спостерігали, як Женя перевірила хлопчикові пульс та дихання і похитала головою.

— Зоє, — покликав Штурмгонд. У голосі чувся командирський тон.

Зоя зітхнула й засукала рукави.

— Розстібніть йому сорочку.

— Що ти робиш? — поцікавився Каз, поки Женя розстібала решту ґудзиків Кувея. Він мав вузькі груди, з яких випинали ребра, забризкані свинячою кров’ю, запакованою до воскової оболонки.

— Я або розбуджу його, або зварю зсередини, — повідомила дівчина. — Відійдіть назад.

Вони зробили все можливе, аби послухатися її в такому тісному місці.

— Що саме вона має на увазі, коли так каже? — перепитав у Ніни Каз.

— Я точно не впевнена, — зізналася Ніна. Зоя простягнула руки й заплющила очі. Повітря раптово здалося холодним і вогким.

Інеж глибоко вдихнула.

— Пахне, як перед грозою.

Зоя розплющила очі, склала руки, немов для молитви, і рвучко потерла долоні.

Ніна відчула, як падає тиск, як з’являється в роті металевий присмак.

— Гадаю... Гадаю, вона заклинає блискавку.

— Це безпечно? — занепокоїлася Інеж.

— Абсолютно небезпечно, — втрутився Штурмгонд.

— Вона хоча б уже таке робила? — запитав Каз.

— Із такою метою? — перепитав Штурмгонд. — Я двічі бачив, як вона це робила. Спрацювало чудово. Одного разу. — Його голос здавався на диво знайомим, і Ніна відчула, що вони вже бачилися раніше.

— Готові? — запитала Зоя.

Женя запхала товсто складений шматочок тканини Кувейові між щелепи і відійшла на крок. Ніна, здригнувшись, збагнула, що це мало завадити йому відкусити собі язика.

— Я справді сподіваюся, що вона все зробить правильно, — пробурмотіла Серцетлумачниця.

— Але не так сильно, як на це сподівається Кувей, — додав Каз.

— Це складно, — пояснив Штурмгонд. — Блискавка не любить того, хто нею керує. Зоя ризикує і власним життям.

— Вона не здавалася мені готовою на таке, — зізнався Каз.

— Ти будеш здивований! — хором відповіли Ніна та корсар. У Ніни знову з’явилося моторошне відчуття, що вона його знає.

Дівчина побачила, як міцно заплющив очі Ротті, неспроможний дивитися. Уста Інеж ворушилися, і Ніна знала, що вона молилася.

Слабке блакитне сяйво затріщало між Зоїними долонями. Вона глибоко вдихнула і жбурнула його Кувейові на груди.

Хлопчикова спина вигнулася дугою, все тіло так різко смикнулося, що Ніна подумала, що може зламатися хребет. Потім він знову гупнувся на ноші. Очі не розплющилися. Груди залишалися нерухомими.

Женя перевірила пульс.

— Нічого.

Зоя люто зиркнула на них і знову плеснула в долоні, на її досконалому лобі з’явилися крапельки поту.

— Ми точно впевнені, що він потрібен нам живим? — Ніхто не відповів, але вона й далі потирала руки, поки знову не затріщало.

— Як це взагалі має діяти? — запитала Інеж.

— Струснути серце, щоб воно повернулося до звичного ритму, — пояснила Женя. — А тепло повинно допомогти змінити властивості отрути.

— Або вбити його, — додав Каз.

— Або вбити його, — погодилася Женя.

— Зараз, — вигукнула Зоя впевненим голосом. Ніна замислилася, чи вона справді прагнула, щоб Кувей вижив, чи просто ненавиділа, коли щось не вдавалося.

Зоя скинула свої розкриті долоні до Кувейових грудей. Його тіло вигнулося, наче зелена гілочка від невблаганного вітру, і знову впало на ноші.

Кувей задихнувся й розплющив очі. Він спробував сісти, намагаючись виплюнути шматок тканини.

— Дякувати Святим, — видихнула Ніна.

— Дякувати мені, — виправила її Зоя.

Женя поворухнулася, щоб стримати хлопчика, і від паніки його очі розплющилися ще ширше.

— Ш-ш-ш, — пробурмотіла Ніна, йдучи вперед. Кувей знав Женю та Зою лише як членів равканської делегації. Вони для нього були майже чужі. — Усе гаразд. Ти живий. Ти в безпеці.

— Аукціон...

— Він закінчився.

— А шуанці?

Його золоті очі були нажахані, і лише тепер Ніна зрозуміла, як він перелякався.

— Вони бачили, що ти помер, — запевнила хлопчика Ніна. — І всі інші теж. Представники кожної країни бачили, що тебе застрелили прямісінько в серце. Медик і персонал шпиталю засвідчать твою смерть.

— Тіло...

— Сьогодні вночі його забере тілозбирач, — повідомив Каз. — Усе скінчилося.

Кувей відкинувся назад, затулив рукою очі й розплакався. Ніна легенько погладила його.

— Я знаю, що ти відчуваєш, малий.

Зоя поклала руки на стегна.

— Ніхто не збирається подякувати мені — чи Жені — за те, що ми зробили, за це маленьке диво?

— Дякую, що спочатку мало не вбили, а потім воскресили найдорогоціннішого заручника на світі, щоб скористатися ним для власного зиску, — покепкував Каз. — А зараз вам слід піти. Вулиці майже безлюдні, ви мусите дістатися до промислового району.

Прекрасні Зоїні очі перетворилися на щілини.

— Тільки поткни свого носа до Равки, Бреккере. Ми навчимо тебе гарних манер.

— Я запам’ятаю. Коли мене спалюватимуть на Баржі Женця, люди неодмінно мусять пам’ятати, що я був ввічливий.

— А тепер ходімо з нами, Ніно, — наполягала Женя.

Ніна похитала головою.

— Ми ще не впоралися із цією роботою, а Кувей занадто слабкий, щоб кудись іти.

Зоя стиснула губи.

— Лише не забувай, на чиєму ти боці. — Вона вилізла з човна з випивкою, а назирці за нею рушили Женя і Штурмгонд.

Корсар повернувся до алкогольного човна й кинув погляд на Ніну. Його очі були дивного кольору, здавалося, наче риси його обличчя недосконало прилаштовані одна до одної.

— Якщо тебе приваблює ідея не повертатися, я хочу, щоб ти знала: у Равці чекають на тебе і твого фієрданця. Ми не можемо передбачити, скільки шуанці ще мають парем і скількох Кхерґуудів вони створили. Другій армії потрібні твої таланти.

Ніна завагалася.

— Я не... Я не така, якою була.

— Ти солдат, — втрутилася Зоя. — Ти — Гриша. І нам пощастить, якщо ти будеш із нами.

У Ніни відвисла щелепа. Це прозвучало майже як похвала.

— Равка вдячна за твою службу, — сказав наостанок Штурмгонд, коли вони повернулися, щоб піти. — І король теж. — Він змахнув рукою. У променях пізнього пообіднього сонця, що було позаду нього, хлопець менше нагадував корсара й більше... Але це була просто нісенітниця.

— Я мушу повернутися до церкви, — повідомив Каз. — Не знаю, що Рада збирається робити з Віланом.

— Іди, — підтримала його Ніна. — Ми зачекаємо тут на Матаяса.

— Будьте обачні, — порадив Бреккер. — Тримайте його подалі від чужого ока, поки не спуститься ніч. А куди йти потім, ви знаєте.

Каз зліз із човна з випивкою і знову зник у напрямку Церкви Бартеру.

Ніна не думала, що безпечно пропонувати Кувеєві вино, тому запропонувала йому трохи води і вмовила хлопця відпочити.

— Я боюся заплющувати очі, — пожалівся він.

Ніна випросталася, щоб зазирнути за край каналу й оглянути вулицю.

— Чому Матаяс так довго? Гадаєш, медик створив йому проблеми? — І тоді вона побачила, як він поспішає до неї через порожню площу. Фієрданець привітно підняв руку.

Ніна зістрибнула з човна й побігла до Матаяса, увірвавшись у його обійми.

— Дрюсьє, — прошепотів він їй у волосся. — З тобою все гаразд.

— Звісно, зі мною все гаразд. Це ти запізнився.

— Я думав, що не зможу знайти тебе серед бурі.

Ніна відхилилася.

— Ти дорогою зазирнув кудись, щоби перехилити чарочку?

Він торкнувся рукою її щоки.

— Ні, — сказав хлопець і поцілував Ніну.

— Матаясе!

— Я щось зробив не так?

— Ні, ти все зробив неймовірно. Але це я завжди цілую тебе першою.

— Нам слід це змінити, — запропонував він і завалився на неї.

— Матаясе?

— Нічого страшного. Мені потрібно було знову побачити тебе.

— Матаясе... ох, Святі. — Його пальто відхилилося, і Ніна побачила в хлопцевому животі вогнепальну рану. Його сорочка просякла кров’ю. — Допоможіть! — закричала вона. — Хто завгодно, допоможіть! — Але вулиці були безлюдними. Двері замкнутими. Вікна зачиненими. — Інеж! — крикнула Ніна.

Він був занадто важкий. Вони опустилися на бруківку, і Ніна обережно колисала Матаясову голову на колінах. Інеж уже бігла до них.

— Що сталося? — запитала вона.

— Його підстрелили. Ох, Святі, Матаясе, хто це зробив? — У них було так багато ворогів.

— Пусте, — озвався він. Його дихання лунало дивно й уривчасто. — Я хотів лише ще раз побачити тебе. Сказати тобі...

— Приведи Кувея, — наказала Марі Ніна. — Чи Каза. У нього є парем. Ти мусиш принести її мені. Я можу його врятувати. Я можу його зцілити. — Та чи було це взагалі правдою? Якщо вона проковтне наркотик, чи стане її сила такою, як була? Вона може спробувати. Вона мусить спробувати.

Матаяс навдивовижу сильно схопив її за руку. Вона була мокрою від його власної крові.

— Ніно, ні.

— Я зможу побороти її вдруге. Я можу зцілити тебе, а потім удруге побороти її.

— Не варто ризикувати.

— Варто ризикнути всім, — заперечила дівчина. — Матаясе...

— Мені потрібно, щоб ти врятувала інших.

— Кого інших? — розпачливо перепитала вона.

— Інших дрюскелле. Заприсягнися, що ти принаймні спробуєш допомогти їм, змусиш їх прозріти.

— Ми поїдемо туди разом, Матаясе. Будемо шпигунами. Женя нас перекроїть, і ми поїдемо до Фієрди разом. Я носитиму всі потворні плетені камізельки, які ти захочеш.

— Повертайся додому, до Равки, Ніно. Будь вільною, якою ти маєш бути. Будь воїном, яким ти завжди була. Але збережи трохи милосердя до мого народу. Повинна існувати Фієрда, яку варто врятувати. Пообіцяй мені.

— Обіцяю. — Слова більше нагадували схлипування.

— Моє покликання — захищати тебе. Навіть після смерті я знайду спосіб це робити. — Матаяс міцніше стиснув Нінину руку. — Поховай мене так, щоб я зміг піти до Джела. Поховай мене так, щоб я міг пустити коріння й поплисти за водою на північ.

— Обіцяю, Матаясе. Я відведу тебе додому.

— Ніно, — сказав він, притискаючи її руку до серця, — я вже вдома.

Світло в його очах згасло. Груди під її руками застигли.

Ніна закричала, цей стогін вирвався з тієї темряви, де ще кілька хвилин тому було її серце. Вона потяглася до його пульсу, до світла й сили, якими був Матаяс. «Якби я мала свою силу. Якби я ніколи не куштувала парем. Якби я мала парем». Вона відчула довкола себе річку, чорні води смутку. Ніна кинулася в холод.

Матаясові груди здійнялися, тіло здригнулося.

— Повертайся до мене, — шепотіла дівчина. — Повертайся.

Вона могла це зробити. Вона могла дати йому нове життя, життя, народжене з глибокої води. Він не був звичайний чоловік. Він був Матаяс, її хоробрий фієрданець.

— Повертайся, — наполягала вона. Він дихав. Матаясові повіки стріпонулися й розчахнулися. Очі світилися чорним.

— Матаясе, — прошепотіла Серцетлумачниця, — скажи моє ім’я.

— Ніно.

Його голос, його чарівний голос. Він був такий самий. Ніна стиснула хлопцеву руку, шукаючи його в чорному погляді. Але Матаясові очі були кольору північної криги, блакитні, чисті. Усе було не так.

Інеж уклякла поруч із нею.

— Ніно, дозволь йому піти.

— Я не можу.

Мара обійняла дівчину за плечі.

— Дозволь йому піти до його бога.

— Він мусить бути тут, зі мною.

Ніна торкнулася його холодної щоки. Мусить бути спосіб повернути його, виправити все. Скільки неможливого вони зробили разом?

— Ти знову зустрінеш його в наступному житті, — заспокоювала Інеж. — Але тільки за умови, якщо змиришся зараз.

Вони були споріднені душі, солдати, яким судилося воювати одне проти одного, знайти одне одного й занадто швидко одне одного втратити. Вона не триматиме його тут. Тільки не таким чином.

— Тоді в наступному житті, — прошепотіла Ніна. — Іди. — Вона спостерігала, як його очі знову заплющилися. — Фарвелл, — сказала дівчина фієрданською. — Нехай береже тебе Джел, поки я не зможу знову цього зробити.

40. Матаяс

атаясові знову наснився сон. Сон про неї. Навколо нього лютувала буря, далеко відносячи Нінин голос. Утім, на серці в нього було легко. Чомусь він знав, що вона буде в безпеці, що знайде прихисток від холоду. Він знову був на кризі та чув, як десь виють вовки. Але цього разу Матаяс знав: вони запрошують його додому.

41. Вілан

ілан сидів на лаві неподалік від вівтаря церкви між Еліс та Джаспером. Равканці, шуанці та фієрданці побилися навкулачки; у результаті в кількох солдатів з’явилися синці й потекла кров, а фієрданському послу вивихнули плече. Звідусіль чулися розлючені розмови про торговельні санкції та покарання. Утім, тепер навколо вже встановилася якась подоба порядку. Більшість відвідувачів аукціону вже давно втекли самі або їх вигнала на вулицю міська варта. Шуанці пішли, погрожуючи воєнними діями у відповідь на смерть одного зі своїх громадян.

Фієрданці, вочевидь, помаршували до дверей Ратуші з вимогами знайти й заарештувати Матаяса Гелвара, але там їм повідомили, що невідкладні протичумні заходи забороняють скупчення людей. Вони мусили негайно повернутися до посольства, інакше ризикували, що їх приберуть із вулиць силою.

Люди відбулися синцями та струсами мозку, і Вілан чув, що юрба, панічно поспішаючи до дверей церкви, затоптала якусь жіночку і зламала їй руку. Утім, на лікування до шпиталів та клінік потрапило небагато людей. Ніхто не хотів ризикувати підхопити чуму, що ширилася Бочкою. Біля вівтаря залишилися лише члени Торговельної Ради та кілька офіцерів міської варти, які сварилися приглушеними голосами, подекуди зриваючись на крик.

Вілан, Джаспер, Еліс та її покоївка опинилися в лещатах міської варти, і хлопчик сподівався, що Каз мав рацію, коли наполягав, аби він залишався в церкві. Щодо офіцерів, він сам був непевен у свої відчуттях — вони його захищають чи тримають під вартою? З того, як Джаспер барабанив пальцями по колінах, Вілан дійшов висновку, що він почувався так само знервованим. Не допомагало також і те, що щоразу, коли хлопчик вдихав, ставало боляче, а голова здавалася замордованими надміру завзятим ударником литаврами.

Він перетворився на розвалюху, щойно мало не здійнявся заколот, репутацію Кеттердама розірвали на лахміття, та все ж Вілан посміхався собі.

— Ти чого такий щасливий? — поцікавився Джаспер.

Вілан глипнув на Еліс і прошепотів:

— Ми це зробили. Знаю, що Каз мав власні мотиви, але я достоту впевнений, що ми щойно запобігли війні.

Якби Равка виграла аукціон, шуанці чи фієрданці знайшли б якесь виправдання нападу на неї, аби тільки заграбастати Кувея. А так шуанець буде в безпеці; і, навіть якщо хтось інший урешті-решт розробить парем, равканці незабаром можуть узятися за виготовлення протиотрути.

— Може бути, — погодився Джаспер, зблиснувши білосніжною посмішкою. — Один невеличкий міжнародний інцидент — дрібниця для друзів.

— Здається, Кееґ зламав мені носа.

— І це після того, як Женя зробила його таким рівненьким і гарненьким.

Вілан завагався.

— Ти можеш іти, якщо треба. Я знаю, що ти, мабуть, переймаєшся за свого батька.

Джаспер глипнув на міську варту.

— Я не впевнений, що наші нові друзяки дозволять мені просто піти звідси. До того ж не хочу, щоб хтось переслідував мене дорогою до нього.

Вілан і сам чув, як Бреккер наказав стрільцеві залишитися.

Еліс потерла рукою живіт.

— Я голодна, — повідомила вона, кидаючи погляд туди, де досі сварилася Торговельна Рада. — Як думаєте, коли ми підемо додому?

Вілан із Джаспером ззирнулися.

Тієї ж миті до проходу собору забіг якийсь молодик і простягнув Джеллену Радмейкерові стіс документів. На них стояли блідо-зелені печатки Ґеменсбанку, і Вілан підозрював, що в них йдеться про те, що всі гроші Торговельної Ради були спрямовані з фальшивої Асоціації юрди прямісінько на рахунки Шу Хану.

— Це божевілля! — вигукнув Ван Ек. — Не може бути, щоб ви в це повірили!

Вілан підвівся, щоб краще бачити, й одразу втягнув повітря, відчувши різкий вибух болю в ребрах. Джаспер простягнув одну руку, щоб підтримати його. Але те, що хлопчик побачив біля подіуму, заглушило всі думки про біль: офіцер міської варти одягав на його батька кайданки, а той смикався, мов риба на гачку.

— Це Бреккерова робота, — верещав Ван Ек. — Він заснував фонд. Знайдіть фермера. Знайдіть Пекку Роллінза. Вони вам підтвердять.

— Припиніть робити із себе посміховисько, — розгнівано прошипів Радмейкер. — Заради вашої родини, опануйте себе.

— Опанувати себе? Коли ви закували мене в кайдани?

— Заспокойтеся, чоловіче. Вас відведуть до Ратуші, де ви чекатимете на звинувачення. Коли ви внесете заставу...

— Заставу? Я член Торговельної Ради. Моє слово...

— Нічого не вартує! — гримнув Радмейкер, а Карл Драйден наїжачився так, що чітко нагадав Віланові тер’єра Еліс, коли той помічав білку. — Ви маєте подякувати, що ми не запроторили вас до Пекельних Воріт просто зараз. Сімдесят мільйонів крюґе з грошей Торговельної Ради розчинилися в повітрі. Керч виставили на посміховище. Ви хоч здогадується, яких збитків завдали сьогодні?

Джаспер зітхнув.

— Ми виконали всю роботу, а визнання отримає він?

— Що відбувається? — поцікавилася Еліс, потягнувшись до Віланової руки. — Чому в Яна проблеми?

Віланові було її шкода. Еліс була мила та дурненька й ніколи нічого не робила, крім того, що вийшла заміж за того, кого обрала її родина. Якщо Вілан не помилявся, його батька звинуватять у шахрайстві та зраді. Свідоме укладення фальшивої угоди з метою руйнування ринку було не лише незаконним — його вважали богохульством, паразитуванням на Ґхезенових витворах і суворо карали. Якщо його батька оголосять винним, він позбудеться права на своє майно та рахунки. Усі його статки перейдуть Еліс та ненародженому спадкоємцю. Вілан не був певен, що Еліс готова до такої відповідальності.

Він потиснув її руку.

— Усе буде гаразд, — запевнив він. — Обіцяю. — Вілан дійсно так думав. Вони знайдуть гарного адвоката або повіреного, який допоможе Еліс із нерухомістю. Якщо Каз знав усіх шахраїв у Кеттердамі, то мусив знати також, хто з агентів був найчеснішим, щоб принаймні уникати їх, якщо не з інших причин.

— Вони відпустять сьогодні ввечері Яна додому? — запитала Еліс, її нижня губа затремтіла.

— Не знаю, — зізнався хлопчик.

— Але ти ж повернешся до нашого будинку, правда?

— Я...

— Тримайся від неї подалі, — виплюнув Ван Ек, коли міська варта потягла його сходами зі сцени. — Еліс, не слухай його. Тобі доведеться піти до Смеета, щоб зібрати кошти на заставу. Піди до...

— Не думаю, що Еліс удасться допомогти з цим, — озвався Каз. Він стояв у проході, спираючись на ціпок із головою ворона.

— Бреккере, ти жалюгідний нікчемний бандит. Невже ти справді думаєш, що все скінчилося? — Ван Ек випростався, намагаючись повернути собі хоч трохи втраченої гідності. — Завтра о цій порі я вийду під заставу й поновлю свою репутацію. Я знайду спосіб пов’язати тебе з Рітвельдовим фондом. Присягаюся.

Вілан відчув, як заціпенів поруч із ним Джаспер. Єдиним зв’язком був Кольм Фахей.

— Заради бога, присягайтеся, — люб’язно дозволив Каз. — Виголошуйте урочисті обітниці. Гадаю, нам усім відомо, чого вартує ваше слово. Утім, може виявитися, що ваші ресурси дещо обмежені. Вашими коштами розпоряджатиметься той, хто відповідає за нерухомість. Мені точно не відомо, скільки грошей планує дати на ваш захист чи, точніше кажучи, на вашу заставу Вілан.

Ван Ек гірко засміявся.

— Я викреслив його зі свого заповіту, щойно завагітніла Еліс. Вілан ніколи не побачить ані копійки моїх грошей.

Члени Торговельної Ради здивовано забурмотіли.

— Ви впевнені? — перепитав Каз. — Я переконаний, що Вілан казав мені, що ви двоє помирилися. Звісно, усе це було до цих потворних справ.

— Моя воля надзвичайно чітка. Копія заповіту лежить у... — Ван Ек замовк на півслові. Вілан побачив, як на батьковому обличчі з’явився переляк. — У сейфі, — прошепотів чоловік.

Не минуло й секунди, як Вілан усе зрозумів. Шпехт підробив листа для капітана корабля, написаного рукою його батька; то чому б йому не підробити ще дещо? «Часом порядний злодій не лише бере. Він залишає дещо по собі». Тієї ночі, коли вони прослизнули до батькового кабінету, Каз не лише намагався вкрасти печатку. Він підмінив Ван Еків заповіт підробкою. Вілан пригадав, що сказав Бреккер: «Ти розумієш, що ми крадемо твої гроші?» Саме це він і мав на увазі.

— Є ще одна копія, — пригадав Ван Ек. — Мій адвокат...

— Корнеліс Смеет? — підказав Бреккер. — Ви часом не знаєте, він не розводить тих своїх сторожових собацюр? Коли тренуєш тварин, щоб вони слухалися, відбувається дещо кумедне. Часом ними стає занадто легко командувати. Краще нехай вони залишаються трохи дикими.

«Неможливо виграти, граючи в одну гру». Як давно Каз планував передати Віланові імперію його батька?

— Ні, — заскавчав Ван Ек, хитаючи головою. — Ні. — Із дивовижною силою він відштовхнув своїх вартових. — Ти не можеш дозволити цьому кретинові контролювати мої кошти, — крикнув він, показуючи на Вілана своїми тремтячими руками. — Навіть якби я хотів зробити його спадкоємцем, він для цього недієздатний. Він не може читати, не може написати в рядок на сторінці простеньке речення. Він ідіот, у цього хлопця не все гаразд із головою.

Вілан помітив переляк на обличчях членів Торговельної Ради. Коли він був дитиною, це неодноразово снилося йому в нічних жахіттях — усім навколо повідомляють про його вади.

— Ван Еку! — вигукнув Радмейкер. — Як ви можете казати такі речі про свою власну плоть і кров?

Ван Ек божевільно розреготався.

— Принаймні це я можу довести! Дайте йому щось прочитати. Давай, Вілане, покажи всім, яким видатним бізнесменом ти можеш стати.

Радмейкер поклав руку хлопчикові на плече.

— Ти не мусиш задовольняти його шалені забаганки, синку.

Але Вілан нахилив голову набік, у його голові виникла ідея.

— Усе гаразд, пане Радмейкер, — запевнив він. — Якщо це допоможе нам покласти край цій катастрофічній справі, я задовольню волю свого батька. Правду кажучи, якщо ви маєте тут документ про передачу повноважень, я можу його одразу підписати й почати збирати кошти на захист мого батька.

Зі сцени почулося бурмотіння, а потім з’явилася тека з документами для укладення угоди. Вілан зустрівся поглядом із Джаспером. Цікаво, чи зрозумів він, що саме Вілан збирався зробити.

— Це мав підписати Кувей Юл-Бо, — пояснив Драйден, — але угоду так і не було укладено. Тут десь має бути документ про передачу повноважень.

Він простягнув теку Віланові, але Джаспер вихопив її і почав гортати.

— Його мусить прочитати він, — заволав Ван Ек, — а не інший хлопець!

— Сподіваюся, першою твоєю інвестицією буде купівля намордника, — пробурмотів Джаспер.

Він простягнув Віланові документ. Це могло бути що завгодно. Вілан бачив слова, впізнавав їхні обриси й не міг сформулювати їхнього значення. Але він чув у голові музику, ту витівку пам’яті, якою він так часто користувався в дитинстві — Джасперів голос читав йому біля входу до Святої Гільди. Хлопчик побачив блакитні двері, відчув аромат гліцинії.

Вілан відкашлявся і вдав, що вивчає сторінку:

— Цей документ, засвідчений перед обличчям Ґхезена, відповідає чесним діловим стосункам людей, уповноважених Керчем і його Торговельною Радою, і підтверджує передачу всього майна, нерухомості та законної власності... — Він витримав паузу. — Гадаю, тут мають бути наші імена... Яна Ван Ека в керування Віланові Ван Еку до того часу, поки Ян Ван Ек знову не буде спроможним вести... свої власні справи. Мені справді потрібно читати далі?

Ван Ек із роззявленим ротом витріщався на Вілана. Члени Торговельної Ради хитали головами.

— Авжеж ні, синку, — заспокоїв його Радмейкер. — Гадаю, ти й так чимало зазнав. — Він кинув на крамаря сповнений жалю погляд. — Відведіть його до Ратуші. Можливо, нам знадобиться знайти і для нього медика. Щось, мабуть, сплутало йому розум і поселило в його голові ці божевільні думки.

— Це якийсь фокус, — сказав Ван Ек. — Чергова Бреккерова витівка. — Він вирвався з рук вартових і кинувся до Вілана, але Джаспер загородив йому шлях, схопивши за плечі й утримуючи на відстані випростягнутих рук. — Ти зруйнуєш усе, що я збудував, усе, що збудували мій батько і його батько. Ти...

Джаспер нахилився і сказав йому так тихо, щоб ніхто більше не зміг почути:

— Я можу читати йому вголос.

— У нього дуже заспокійливий баритон, — додав Вілан, і тоді вартові потягнули батька проходом.

— Вам це так не минеться! — галасував Ван Ек. — Тепер я знаю, яку гру ти ведеш, Бреккере. Я маю гостріший розум...

— Гострити лезо можна скільки завгодно, — озвався Каз, підходячи до друзів біля вівтаря, — кінець кінцем усе однаково залежатиме від якості металу.

Ван Ек завивав:

— Ви навіть не знаєте, чи це справжній Вілан! Він може носити обличчя іншого хлопчика! Ви не розумієте...

Решта членів Торговельної Ради йшла за ним назирці, усі здавалися трохи приголомшеними.

— Він втрачає глузд, — припустив Драйден.

— Ми мали здогадатися, що Ван Ек збожеволів, коли він уклав союз із тим негідником Пеккою Роллінзом.

Вілан простягнув Радмейкерові документ про передачу повноважень.

— Можливо, буде краще, якщо ми відкладемо це. Здається, я трохи збентежений.

— Звичайно. Ми отримаємо копію заповіту в Смеета й переконаємося, що все гаразд. Усі належні папери можемо надіслати до твого будинку.

— Мого будинку?

— Хіба ти не повернешся до будинку на Ґельдстраат?

— Я...

— Авжеж, повернеться, — запевнив Джаспер.

— Я не розумію, — озвалася Еліс, і покоївка ніжно погладила її. — Яна заарештували?

— Еліс, — звернувся до неї Каз. — Як ти ставишся до того, щоб перечекати в селі, поки всі ці брудні справи завершаться? Подалі від загрозливої чуми. Може, у тому чарівному будиночку біля озера, про який ти згадувала?

Обличчя Еліс засяяло, але потім вона завагалася.

— Як гадаєш, це цілком порядно? Коли жінка покидає чоловіка в такий час?

— Правду кажучи, це твій обов’язок, — заспокоїв її Каз. — Зрештою, хіба ти не повинна перш за все піклуватися про малюка?

Джаспер закивав із мудрим виглядом.

— Свіже сільське повітря, безліч полів, де можна... пострибати. Я виріс на фермі. Тому я такий високий.

Еліс насупилася.

— Ти трохи зависокий.

— Це була по-справжньому велика ферма.

— І ти зможеш далі навчатися музики, — додав Вілан.

Тепер очі Еліс радісно заіскрилися.

— У пана Баяна? — Її щічки зашарілися; дівчина кусала губу. — Напевно, так буде найкраще. Для малюка.

42. Джаспер

оли навколо вже гущавіли вечірні сутінки, вони разом підійшли до Ван Екового будинку: Каз спирався на ціпок, Еліс — на руку покоївки. На вулицях було моторошно безлюдно. Час від часу їм траплялася міська варта, і Джасперове серце починало гупати від думки, що їхні неприємності можуть знову початися спочатку. Але тепер, коли Ван Ека й Пекку Роллінза було так ретельно дискредитовано, міська варта мала інші проблеми, з якими слід було боротися, а спалах епідемії в Бочці неабияк допоміг бандам заволодіти їхньою увагою. Здавалося, що всі мешканці міста, законослухняні й незаконослухняні, поралися коло своїх справ і погодилися дати Джасперу та його друзям спокій.

Але до всього цього Джасперу було байдуже. Стрільцеві потрібно було лише переконатися, що його батько в безпеці. Він страшенно хотів піти до пекарні, але не міг ризикувати, щоб за ним простежили.

Всередині аж свербіло, проте зараз Джаспер міг із цим упоратися. Можливо, допомогло використання його сили. А може, у нього запаморочилося в голові від бійки. Минуло занадто мало часу, щоб намагатися все розплутати. Але принаймні сьогодні Джаспер міг пообіцяти не робити жодних дурниць. Він сидітиме в кімнаті, висотуючи колір із килима, або вправлятиметься в стрільбі чи змусить Вілана прив’язати себе до стільця, якщо доведеться. Джаспер хотів знати, що станеться далі. Він хотів бути частиною цього.

Хай там який скандал заплямував сьогодні Ван Екове ім’я, ліхтарики все одно світилися у вікнах, а служники радісно відчинили двері Еліс і паничеві Вілану. Коли вони минали схожу на їдальню кімнату, де бракувало стола, Джаспер глипнув угору на велетенську дірку в стелі. Видно було аж на другий поверх, прикрашений вишуканою різьбою по дереву.

Стрілець похитав головою.

— Тобі справді слід бути обачнішим зі своїми штучками.

Вілан спробував посміхнутися, але Джаспер бачив, що він страшенно нервує. Він обережно ходив із кімнати до кімнати, час від часу коротко торкаючись меблів чи плями на стіні. Вілан досі був страшенно побитий. Друзі викликали університетського медика, але може знадобитися чимало часу, перш ніж хтось матиме змогу навідатися до них.

Коли вони опинилися в музичній кімнаті, Вілан нарешті зупинився. Він пробігся рукою по кришці фортепіано.

— Це єдине місце в будинку, де я колись був щасливим.

— Сподіватимемося, що тепер усе зміниться.

— Я почуваюся непрошеним гостем. Наче щомиті в ті двері може увірватися батько й наказати мені забиратися.

— Коли ти підпишеш папери, стане легше. Усе здаватиметься сталішим. — Джаспер вишкірився. — Ти, до речі, був там неперевершеним.

— Я страшенно перелякався. І досі боюся. — Він потупив очі до клавіш і зіграв приємний акорд. Джаспер замислився, як він міг сплутати Вілана з Кувеєм. Їхні руки були абсолютно різними — форма пальців, кісточки. — Джасе, — покликав Вілан, — ти справді мав на увазі те, що сказав моєму батькові? Ти залишишся зі мною? Допомагатимеш?

Джаспер обіперся ліктями на піаніно.

— Нумо подивімося. Жити в розкішному крамарському маєтку, дозволяти прислузі піклуватися про себе і витрачати трохи більше часу на хлопця, що подає надії як експерт із підривних робіт і грає на жалюгідній флейті. Гадаю, я впораюся. — Джасперів погляд помандрував від золотисто-рудих Віланових кучерів до кінчиків пальців на ногах і у зворотному напрямку. — Але заломлю нічогеньку ціну.

Віланове обличчя вкрилося пишним рожевим рум’янцем.

— Ну, сподіватимемося, що скоро тут з’явиться медик і складе докупи мої ребра, — кинув він, рушаючи назад до вітальні.

— Еге ж?

— Так, — підтвердив Вілан, коротко озираючись через плече, тепер його щоки червоніли, наче вишні. — Хочу виплатити тобі аванс.

Джаспер зайшовся гавкітливим реготом. Він не міг пригадати, коли востаннє почувався так добре. А в нього навіть ніхто не стріляв.

Кухарка приготувала їм холодну вечерю, а Еліс повернулася до своїх кімнат. Усі решта посідали на сходи, що вели до садка позаду будинку, дивилися, як незвично сідає сонце у води майже порожнього Ґельдканалу, і чекали. Можна було побачити лише, як ковзають по воді човни міської варти, пожежних бригад і поодинокі судна медиків, залишаючи по собі широкі невпинні брижі на воді. Ніхто не з’їв багато. Чекаючи, поки спуститься ніч, усі добряче нервували. Чи вдалося всім іншим вибратися неушкодженими? Чи сталося все так, як планували? У них досі залишалося чимало роботи. Каз тримався ідеально спокійно, але Джаспер відчував у нього всередині напругу, що згорнулася клубком, наче гримуча змія.

Стрілець також відчував, як його власна надія сходить нанівець, зникає, щоб поступитися місцем хвилюванню за батька. Хлопець оглянув будинок, стрімким кроком перетнув садок, зачудувався зчиненим у Ван Ековому кабінеті гармидером. Відколи це сонце так повільно сідає? Він міг переконувати себе, що з батьком усе гаразд, саме так, як він цього хотів, але не міг повірити в це, поки на власні очі не побачить грубувате обличчя Кольма Фахея.

Нарешті настала ніч, минула довжелезна година, й аж тоді великий човен із випивкою ковзнув до пристані біля елегантного Ван Екового елінгу.

— Вони це зробили! — загаласував Вілан.

Каз повільно видихнув. Джаспер схопив ліхтар і шампанське, яке вони поставили охолоджуватися. Усі побігли через садок, розчахнули двері й ринули до елінгу. Вітання завмерли в них на вустах.

Інеж та Ротті допомагали Кувейові спуститися з човна. Попри те що хлопчик був скуйовдженим і тремтів, а сорочка розхристалася й оголила його досі забризкані свинячою кров’ю груди, він був цілий та неушкоджений. Джасперів батько, похнюпившись, сидів на човні та мав набагато стомленіший вигляд, ніж стрільцеві доводилося його колись бачити; його всіяне ластовинням обличчя вкрилося скорботними зморшками. Він повільно підвівся і зійшов із човна на пристань. Міцно притиснув Джаспера і сказав:

— Із тобою все гаразд. Із тобою все гаразд.

Ніна залишалася в човні, поклавши руки на Матаясові груди. Він лежав поруч із нею, смертельно-блідий, із заплющеними очима.

Джаспер запитально подивився на Інеж. На її обличчі виднілися сліди від сліз. У відповідь Мара лише коротко похитала головою.

— Як? — тихо запитав Каз.

На очах у Інеж забриніли свіжі сльози.

— Ми досі не знаємо.

Вілан приніс із дому ковдру, і вони розклали її в кутку човна, а потім Джаспер та Ротті допомогли витягти з нього кремезне Матаясове тіло. Увесь цей процес був незграбним, позбавленим гідності, і стрілець не міг позбутися думки, що фієрданець зненавидів би його.

Матаяса поклали на ковдру. Ніна опустилася поруч, не кажучи жодного слова і стиснувши його долоню своїми руками. Інеж принесла шаль і накрила нею плечі Серцетлумачниці, а потім мовчки сіла навпочіпки поруч і поклала голову дівчині на плече.

Якийсь час ніхто з них не знав, що робити далі, але врешті-решт Кувей подивився на годинник і безмовно подав їм знак. Робота, що потребувала їхньої уваги, досі залишалася незавершеною.

Вони взялися переобладнувати човен із випивкою. Коли виб’є десяту, він повинен менше нагадувати канальну крамничку крамаря і більше — човен тілозбирача. Вони неодноразово переробляли човни, узявши за основу одне й те саме судно, робили з нього каркас квіткової баржі, рибальський човен, плавучу ринкову ятку. Усе, що знадоблялося для роботи. Зараз трансформація була простою. Нічого не потрібно було добудовувати, лише зняти зайве.

Неглибокі кошики з пляшками склали в будинку, а горішню частину палуби розібрали, відкриваючи вантажні відсіки, завдяки чому човен став ширшим і пласкішим. Кольм допомагав, працюючи пліч-о-пліч із Джаспером, як це було колись давно на фермі. Кувей, досі слабкий від свого випробування, курсував між садом і елінгом.

Незабаром Джаспер спітнів, намагаючись зосередитися на ритмі роботи, але не міг відігнати від серця скорботу. Він уже втрачав друзів раніше. Він бував на завданнях, коли все йшло не так. То чому зараз відчуття були зовсім іншими?

Упоравшись із рештою роботи, Вілан, Каз, Ротті, Джаспер та його батько стояли в саду. Більше завдань не залишилося. Баржа була готова. Ротті убрався з голови до ніг у чорне, а розрізавши один із Ван Екових ошатних чорних костюмів, вони пошили йому каптур тілозбирача. Уже був час вирушати, та жоден із них не ворушився. Джаспер відчував, як навкруги пахне весною, солодко й нетерпляче, ароматом лілій, гіацинтів і ранніх сортів троянд.

— Ми мали зробити це всі разом, — тихенько озвався Вілан.

Можливо, це були наївні слова, протест заможного крамаревого сина, який лише скуштував життя в Бочці. Але Джаспер збагнув, що думає так само. Після всіх їхніх божевільних втеч і небезпечної близькості смерті він почав вважати їх шістьох зачарованими; почав думати, наче його зброя, Казові мізки, Нінина мудрість, талант Інеж, Віланова кмітливість та Матаясова сила якимось чином зробили їх недоторканними. Вони могли страждати. Їх могли бити, але Вілан мав рацію — у кінцевому підсумку вони всі мали вистояти.

— Жодних плакальників, — промовив Джаспер, здивований, як защипало від сліз у горлі.

— Жодних погребінь, — тихо озвалися всі.

— А тепер ідіть, — підбадьорив Кольм, — попрощайтеся.

Вони спустилися до елінгу. Проте перш ніж увійти, Вілан нахилився й зірвав із клумби червоний тюльпан. Усі вчинили так само й мовчки увійшли досередини. Один за одним друзі ставали на коліна біля Ніни і клали квіти Матаясові на груди, а потім підводилися і стояли навколо його тіла, наче ще не було занадто пізно і вони могли захистити його.

Останнім був Кувей. У його золотавих очах блищали сльози, і Джаспер зрадів, що він приєднався до їхнього кола. Саме завдяки Матаясові вони з Кувеєм вижили в засідці на Чорному Серпанку; він був одним із тих, завдяки кому Кувей матиме шанс по-справжньому жити в Равці як гришник.

Ніна відвернула обличчя до води, вдивляючись у вузькі будинки, що межували з Ґельдканалом. Джаспер бачив, що їхні мешканці поставили у вікна свічки, наче цей невеличкий жест міг якимось чином відігнати темряву.

— Я вдаю, що ці вогники сяють для нього, — сказала дівчина. Вона забрала з Матаясових грудей самотню червону пелюстку, зітхнула, відпустила хлопцеву руку й повільно підвелася. — Я знаю, що вже час.

Джаспер обійняв її.

— Він так сильно кохав тебе, Ніно. І це кохання до тебе зробило його кращим.

— Хіба в кінці це мало якесь значення?

— Звичайно, мало, — запевнила Інеж. — Ми з Матаясом не молилися одним богам, але ми обидва знали, що після цього життя є ще щось. І знаючи, що він чудово впорався в цьому житті, Матаяс із легкістю пішов до наступного.

— Ти залишишся в Равці? — поцікавився Вілан.

— Поки не знайду транспорт до Фіерди. Дехто з гришників може допомогти мені зберегти його тіло під час подорожі. Але я не можу повернутися додому, не можу відпочивати, поки він не знайде свій спочинок. Я відвезу його на північ. Туди, де крига. Поховаю його на узбережжі. — Тоді Ніна повернулася до інших, наче щойно помітила їх. — А як щодо вас?

— Нам потрібно вигадати, як ми витратимо наші гроші, — нагадав Каз.

— Які гроші? — перепитав Джаспер. — Усі вони потекли до шуанської скарбниці. Наче вони їм потрібні.

— Справді?

Нінині очі звузилися, і Джаспер побачив, як до дівчини повернулася дрібка наснаги.

— Припини ходити околяса, Бреккере, або я відправлю по тебе свою нечестиву армію мерців.

Каз здвигнув плечима.

— Мені здається, шуанцям вистачить сорока мільйонів.

— Тридцять мільйонів Ван Ек заборгував нам... — пробурмотів Джаспер.

— Чотири мільйони крюґе кожному. Я віддам частку Пера Гаскеля Ротті та Шпехту. Перш ніж повернути гроші до Ґеменсбанку, ми відмиємо їх через одну із фірм Покидьків, але до кінця місяця кошти повинні надійти на окремі рахунки для кожного з вас. — Він помовчав. — Матаясову частку віддамо Ніні. Я знаю, що гроші не мають значення, коли...

— Вони мають значення, — урвала його Ніна. — Я знайду спосіб зробити так, щоб вони мали значення. А як вдієте ви зі своїми частками?

— Знайду корабель, — відгукнулася Інеж. — Зберу екіпаж.

— Допомагатиму керувати імперією, — озвався Джаспер.

— Намагатимуся не знищити її, — пожартував Вілан.

— А ти, Казе? — запитала Ніна.

— Збудую щось нове, — відповів хлопець, здвигнувши плечима. — Дивитимуся, як воно згорить.

Джаспер зібрався з духом і промовив:

— Правду кажучи, ти повинен переписати мою частку на батькове ім’я. Не думаю... Не думаю, що я просто зараз готовий до такої суми грошей.

Каз довго на нього дивився.

— Це правильний хід, Джасе.

Ці слова трохи нагадували пробачення.

Джаспер відчував, яку серці смикається жаль. Уперше за багато років він купався в грошах. Батькова ферма була в безпеці. Але все це не здавалося правильним.

— Я думав, що все стане краще, коли я розбагатію, — зізнався він.

Вілан озирнувся на батьків маєток.

— Можу тебе запевнити, що це так не працює.

Віддалік закалатав дзвін. Джаспер пішов забрати батька із саду. Кольм стояв біля сходів будинку і жмакав у руках капелюх.

— Принаймні тепер ми можемо дозволити собі придбати тобі новий капелюх, — повідомив стрілець.

— Цей зручний.

— Я приїду додому, та. Коли з міста знімуть блокаду. Коли Вілан улаштується.

— Він хороший хлопчина.

«Занадто хороший для мене», — подумав Джаспер.

— Я сподіваюся, що ти справді приїдеш у гості. — Кольм опустив погляд на свої великі долоні. — Тобі слід зустрітися з такими, як твоя мати. Та дівчинка, яку твоя мати урятувала стільки років тому... Я чув, що вона дуже могутня.

Джаспер не знав, що відповісти.

— Я... я б хотів. Вибач за все це. За те, що втягнув тебе в це. За те, що мало не втратив усе, що ти збудував такою важкою працею. Я... здається, насправді я хочу сказати, що вчинок не матиме відлуння.

— Перепрошую?

— Сулійською це звучить краще. Я намагатимуся, та.

— Ти мій син, Джаспере. Я не можу захистити тебе. Можливо, мені не слід було навіть намагатися. Але я буду поруч, навіть якщо ти спіткнешся. Щоразу.

Джаспер міцно обійняв батька. «Запам’ятай це відчуття, — наказав він собі. — Запам’ятай усе, що можеш втратити». Він не знав, чи буде достатньо сильним, щоб дотриматись сьогоднішніх обіцянок, але міг спробувати.

Вони повернулися до елінгу і приєдналися до решти.

Інеж поклала руку Ніні на плече.

— Ми ще зустрінемося.

— Звичайно, зустрінемося. Ти рятувала мені життя. А я тобі.

— Гадаю, у цьому змаганні ти мене випередила.

— Ні, я не маю на увазі в глобальному сенсі. — Нінин погляд зупинився на кожному з друзів. — Я маю на увазі невеличкі порятунки. Посміятися над моїми жартами. Пробачити, якщо я поводилася як дурепа. Ніколи не змушувати мене почуватися нікчемною. Байдуже, мине місяць, рік чи десять років, — побачивши вас наступного разу, я пам’ятатиму все це.

Каз простягнув Ніні свою долоню в рукавичці.

— Зустрінемося пізніше, Зенік.

— Розраховую на це, Бреккере. — Вони потиснули руки.

Ротті заліз до лікарського човна.

— Готові?

Кувей повернувся до Джаспера.

— Тобі обов’язково слід навідати мене в Равці. Ми можемо навчитися користуватися нашими силами разом.

— А як щодо того, що я штовхну тебе в канал і ми подивимося, чи вмієш ти плавати? — запропонував Вілан, надзвичайно майстерно копіюючи розлючений Казів погляд.

Джаспер здвигнув плечима.

— Я чув, що він — один із найзаможніших людей у Кеттердамі. Я б із ним не сперечався.

Кувей ображено шмигнув носом і ліг на дно човна, акуратно склавши руки на грудях.

— Ні, — заперечив Каз. — Ні. Тілозбирачі не завдають собі клопоту складати їх.

Кувей простягнув руки вздовж тіла. Наступним був Кольм, і Джасперові негайно закортіло забути образ батька, що випростався, наче мрець.

Скориставшись ковдрою, вони підняли Матаяса на борт, а потім висмикнули з-під нього тканину. Ніна забрала з хлопцевих грудей квіти й розсипала їх по воді, а потім лягла поруч із ним.

Ротті відштовхнувся довгим дерев’яним веслом від піщаного дна каналу. Баржа відпливла від пристані. У темряві він нічим не відрізнявся від інших тілозбирачів, що везли каналами свій моторошний вантаж. Лише чумні човни можуть вільно пересуватися містом і випливати з гавані, збираючи мерців, щоб відвезти їх для спалення на Баржу Женця.

Ротті повезе їх через промисловий район, куди втекли після аукціону біженці-гришники, знявши свої сині мантії, які вдягали, щоб видати себе за Раду Потоків. Каз знав, що перевезти так багато Гриш, не привернувши уваги, неможливо. Тож вони скористалися таємним переходом між посольством і шинком, а потім урочисто прошпацирували містом у синіх роздмуханих мантіях, прикриваючи обличчя імлою і проголошуючи свою силу, замість того щоб приховувати її. Джаспер підозрював, що це був йому урок, якщо він захоче його вивчити. Серед гришників було лише чотири справжніх Плинороби, але цього було достатньо. Авжеж, була ймовірність, що на аукціоні з’явиться справжня Рада Потоків, але, зважаючи на кількість згадок про неї, Каз вирішив, що варто ризикнути.

Гришники і Штурмгонд чекатимуть посадки неподалік від Солодкої Жили. З ними на борту Ротті повеслує з гавані, а потім запустить сигнальну ракету там, куди слід буде приплисти Штурмгондовому кораблю, щоб забрати їх. Це був єдиний спосіб вивезти з міста групу гришників-біженців, фермера, який допоміг обдурити цілу Торговельну Раду, і хлопчика, який — ще кілька годин тому — був найрозшукуванішим заручником у світі.

— Вам доведеться не ворушитися, — пробурмотіла Інеж.

— Я заклякну, як у могилі, — запевнила Ніна.

Баржа ковзнула до каналу, і дівчина підвела руку, щоб попрощатися; її долонька здавалася яскравою білою зіркою на темному тлі. Усі ще довго стояли біля крайки води, аж поки човен не проковтнула темрява.

Якоїсь миті Джаспер помітив, що Бреккер зник.

— Він не з тих, хто прощається, правда? — пробурмотів стрілець.

— Він не прощається, — погодилася Інеж. Вона не відводила погляду від вогнів каналу. Десь у садку защебетала нічна пташка. — Він просто дозволяє піти.

43. Каз

аз поклав хвору ногу на невисокий ослінчик і слухав звіт Аніки про заробітки «Воронячого клубу» та стан справ із потоком туристів до Східної Клепки. Від Кувейового аукціону й чумної паніки минуло три тижні, і в кабінеті Пера Гаскеля на першому поверсі Рейки тепер оселився Каз. Ночував він і далі під дахом, але вести справи було зручніше з Гаскелевого барлогу. За прогулянками вгору та вниз сходами Бреккер не сумував, а його старий кабінет тепер здавався порожнім. Хай би де він сідав, намагаючись трохи попрацювати, одразу помічав, що прикипає поглядом до віконного виступу.

Місто поки що не повернулося до нормального життя, але це подарувало кілька цікавих можливостей. Люди приготувалися до затяжного спалаху чуми, ціни в Клепках упали, і Каз швиденько скористався перевагами. Він придбав будівлю поруч із «Воронячим клубом», щоб вони могли розширитися, і навіть став власником невеличкого приміщення в Ліді. Коли паніка вщухне й повернуться туристи, Каз чекав на баранців значно вищого класу, з яких можна буде настригти грошенят. Також він викупив за розумну ціну частку Пера Гаскеля у «Воронячому клубі». Зважаючи на проблеми в Бочці, Каз міг отримати її задарма, але не хотів, щоб хтось занадто жалів старого.

Коли до міста повернеться Пекка Роллінз, Каз знайде спосіб ізолювати його від бізнесу. Найменше Бреккерові хотілося, щоб результати його тяжкої роботи опинилися в кишенях Роллінза.

Коли Аніка завершила свою докладну розповідь, Пім поділився деталями, які він дізнався щодо суду над Ван Еком. Загадкового Йоганнуса Рітвельда не знайшли, але щойно Ван Екові рахунки вичерпалися, одразу стало зрозуміло, що він скористався отриманою від Торговельної Ради інформацією, щоб скупити ферми юрди. Окрім того, що крамар обдурив друзів, незаконно втручався до перебігу аукціону і викрав свого власного сина, пліткували навіть, що він найняв команду, яка увірвалася до будинку фієрданського уряду, і, можливо, здійснив диверсію на своїх власних цукрових силосах. Ван Ека не випустили під заставу. Правду кажучи, не схоже було, що він взагалі найближчим часом вийде з в’язниці. Його син забезпечив батька коштами на адвоката, але суму в найкращому разі можна було назвати помірною.

Вілан вирішив витратити частину своїх нещодавно набутих статків на ремонт будинку. Він давав невеличкі суми Джасперові, щоб той міг грати на ринках, а також забрав додому матір. Люди на Ґельдстраат були приголомшені, побачивши, що Марія Гендрікс сидить у парку зі своїм сином або пливе каналом у човні з кимось із прислуги. Подекуди матір і сина можна було помітити з каналів — вони стояли у Ван Екових садах за мольбертами.

Еліс пожила якийсь часу них, але врешті-решт вони з тер’єром вирішили втекти подалі від міста і його пліток. Пологи мали відбутися в Гендріксовому будиночку біля озера, а люди казали, що Еліс досягла сумнівних успіхів на своїх уроках співу. Бреккер лише радів, що не живе по сусідству.

— Гарна робота, — похвалив Каз, коли Пім відзвітував. Він не думав, що хлопець має особливий талант до збирання інформації.

— Це Роедер написав звіт, — зізнався Пім. — Гадаю, він націлився на місце твого нового павука.

— Мені не потрібен новий павук, — відрубав Каз.

Пім здвигнув плечима.

— Мари немає. Люди пліткують.

Каз відпустив Аніку та Піма й довго сидів у тиші кабінету. Він майже не спав кілька минулих тижнів. Мало не половину життя він чекав, поки ця мить стане реальністю, і боявся, що, якщо дозволить собі поспати, усе може зникнути. Пекка Роллінз утік із міста й не повернувся. Казали, що він ховається зі своїм сином у заміському будинку, цілодобово оточеному озброєними людьми. Зважаючи на карантин у «Смарагдовому палаці», «Каельському принцові» та «Крамничці солодощів» і те, що господаря не було поруч, щоб налагодити справи, бізнес Пекки Роллінза опинився на межі банкрутства. Десятицентові Леви почали задумуватися про заколот. Їхній бос зник, а через справу, яку він вів із Ван Еком, вони мали вигляд не кращий, ніж посіпаки багатія. Могли так само бути і міською вартою.

«Цеглинка за цеглинкою». Кінець кінцем Роллінз випорпається з-під уламків. Каз мусить бути готовим до цього.

У двері постукали. Єдина проблема кабінету на першому поверсі — набагато вірогідніше, що тебе турбуватимуть люди.

— Надійшов лист, — повідомила Аніка й кинула його на стіл. — Схоже, ти не гаєш часу, Бреккере, — зауважила вона, посміхаючись.

Каз багатозначно дозволив своєму погляду ковзнути на двері. Йому нецікаво було дивитися, як Аніка кліпає своїми світлими віями.

— Гаразд, — зрозуміла дівчина і зникла, зачинивши за собою двері.

Каз подивився на лист проти світла. Печатку з блакитного сургучу прикрашав золотий двоголовий орел. Хлопець розрізав конверт, прочитав лист і спалив усе разом. Потім написав власну записку й запечатав її чорним сургучем.

Каз знав, що Інеж залишалася у Вілановому будинку. Час від часу він знаходив на столі нерозбірливу записку — крихти інформації про Пекку чи справи в Ратуші — і знав, що вона побувала в його кабінеті. Каз ковзнув у пальто, прихопив капелюх і ціпок і запхав папірець у кишеню. Він міг би знайти посильного, але хотів доставити цю записку власноруч.

Бреккер стрімко пройшов повз Аніку та Піма, виходячи з Рейки.

— Повернуся за годину, — кинув він, — і краще мені не бачити, що ви, ледацюги, досі гаєте тут час.

— У клубі навряд чи хтось є, — пояснив Пім. — Туристи занадто бояться чуми.

— То підіть до пансіонів, де налякані простаки перечікують паніку. Продемонструйте їм, що здорові, як бики. Переконайте їх, що щойно непогано зіграли в «Ожину на трьох» у «Воронячому клубі». Якщо це не спрацює, тягніть свої дупи до гаваней і привабте кілька простаків з-поміж робітників на човнах.

— Я щойно повернувся зі зміни, — запротестував хлопець.

Каз надів капелюх на голову і пробігся великим пальцем по крисах.

— Я не питав.

Він зрізав шлях на схід через місто. Казові хотілося зробити гак, аби лише на власні очі побачити, що відбувається в Західній Клепці. Через шуанську атаку і спалах чуми будинки задоволень майже збезлюдніли. На кількох вулицях звели барикади, щоб посилити карантин навколо «Крамнички солодощів» і «Звіринця». Подейкували, що цього місяця Гелін Ван Уден не покриє навіть витрат на оренду. Яка халепа!

Трапові човни не курсували, тож Казові довелося піти до фінансового району пішки. Прокладаючи собі шлях уздовж невеличкого порожнього каналу, він помітив, що від води здіймається густий туман. Уже за кілька кроків він став таким щільним, що Каз майже нічого не бачив. Мокрий і вологий туман чіплявся до пальта й абсолютно не пасував до цього теплого весняного дня. Бреккер зупинився на невисокому містку, що перетинав канал, і чекав, приготувавши ціпок. За мить ліворуч від нього з’явилося три постаті в каптурах. Ще три з’явилися праворуч. Попри відсутність вітру, їхні сині мантії хвилями розвівалися в повітрі. Щодо цього Каз мав рацію, але їхні маски не були зіткані з імли. Натомість справжня Рада Потоків — чи ті, хто надзвичайно вдало нею прикидався, — мала на обличчях щось, що створювало враження, наче дивишся в нічне зоряне небо. Чудовий ефект.

— Казе Бреккере, — озвався Плинороб, що йшов на чолі групи. — Де Кувей Юл-Бо?

— Помер і зник назавжди. Перетворився на попіл на Баржі Женця.

— Де справжній Кувей Юл-Бо?

Каз здвигнув плечима.

— Повна церква людей бачила, як його застрелили. Медик засвідчив його смерть. Більше нічим не можу вам допомогти.

— Ти не хочеш нажити собі такого ворога, як Рада Потоків, юначе. Жоден із твоїх кораблів більше ніколи не випливе з порту. Ми затопимо П’яту Гавань.

— Та будь ласка. Я більше не володію часткою в П’ятій Гавані. Якщо ви хочете зупинити мої вантажі, вам доведеться зупиняти всі кораблі, що припливатимуть до гавані чи вирушатимуть із неї. Я не крамар. Я не винаймаю кораблі й не реєструю торговельні декларації. Я — злодій і контрабандист. Спробуйте мене схопити, і виявиться, що ви намагаєтеся схопити повітря.

— Чи відомо тобі, як легко потонути? — поцікавився Плинороб. Він підвів руку. — Це може статися будь-де.

Каз раптом відчув, як легені наповнилися водою. Він закашлявся, виплюнув морську воду і склався навпіл, хапаючи ротом повітря.

— Скажи нам те, що ми хочемо знати, — наказав Плинороб.

Каз уривчасто вдихнув.

— Я не знаю, де Кувей Юл-Бо. Можете втопити мене просто на цьому місці, але нічого не зміниться.

— Тоді ми, мабуть, знайдемо твоїх друзів і втопимо їх у їхніх ліжках.

Каз закашлявся і знову сплюнув.

— І, мабуть, виявиться, що вежі-обеліски потрапили під карантин. — Рада Потоків неспокійно засіпалася, туман рухався разом із ними. — Це я увімкнув сирени. Я створив цю чуму, і я її контролюю.

— Це блеф, — озвався Плинороб; його рукави мерехтіли в тумані.

— Перевірте мене. Я поширю хворобу навколо кожної вашої вежі. Вони стануть епіцентрами епідемії. Гадаєте, Торговельна Рада вас не закриє? Не вимагатиме від вас нарешті назватися? Імовірно, вони зрадіють вибаченням.

— Вони не наважаться. Якби не ми, ця країна пішла б на дно.

— Вони не матимуть вибору. Публіка закликатиме до дії. Вони спалять вежі до пня.

— Потворний хлопець.

— Кеттердам складається з потвор. Просто так сталося, що в мене найдовші зуби.

— Таємниця юрди парем не повинна ніколи відкритися світові. Інакше жоден Гриша більше ніколи не буде в безпеці. Ані тут, ані в іншому місці.

— Тоді вам пощастило, що вона померла разом із тим бідолашним шуанським дитям.

— Ми не пробачимо цього, Казе Бреккере. Одного дня ти пошкодуєш про свою зухвалість.

— Знаєте, що? — озвався Каз. — Коли цей день настане, позначте його в календарях. Думаю, чимало людей захочуть влаштувати гучну вечірку.

Постаті стали зникати, а коли туман нарешті розсіявся, Каз не побачив і сліду від Ради Потоків.

Він похитав головою й рушив уздовж каналу. У Кеттердамі траплялися надзвичайні речі. Він ніколи не дозволяв тобі занудьгувати. Можна було не сумніватися, що Рада Потоків захоче від нього чогось у майбутньому і Казові доведеться їм це дати.

А зараз у нього були незакінчені справи.

44. Інеж

неж не думала, що зможе дістатися сходами до ліжка. Як їй вдалося провести стільки годин за вечерею з Джаспером та Віланом?

Подаючи тієї ночі на стіл, кухарка весь час вибачалася. Вона досі не могла купити на базарі якісних свіжих продуктів, адже люди боялися приїжджати до міста. Вони щодуху намагалися підбадьорити її й набивали животи сиром і цибульним пирогом, а потім, сидячи на підлозі музичної кімнати, з’їли просочене медом печиво. Віланова мати рано лягла спати. Схоже, що вона помаленьку знову ставала собою, але Інеж підозрювала, що це буде довгий шлях.

Вілан грав на піаніно, а Джаспер співав найбільш сороміцьку з усіх матроських пісень, які доводилося чути Інеж. Вона страшенно сумувала за Ніною. Листів не було, і Мара могла лише сподіватися, що її подруга дісталася до Фієрди неушкодженою і знайшла серед криги такий-сякий спокій. Коли Інеж нарешті матиме свій корабель, вона, мабуть, спершу вирушить до Равки. Можна поплисти всередині материка до Ос Альти, спробувати відшукати свою родину на одному зі старих шляхів, якими вони колись подорожували, знову побачитися з Ніною. Одного дня.

Інеж вирішила ночувати у Вілановому будинку й повернулася до Рейки, лише аби забрати свої небагаті пожитки. Тепер, коли її контракт було виплачено, а банківський рахунок був повний аж по вінця, дівчина не була певна, де саме їй місце. Вона почала шукати корабель із важкою гарматою й користувалася своїми знаннями міських таємниць, щоб назбирати інформацію, що, як сподівалася Мара, виведе її на работорговців, які ведуть свої справи в керчинських портах. Навички, які вона здобула, бувши Марою, гарно їй послужили, але цієї ночі хотілося споглядати лише сновидіння.

Інеж вилізла сходами нагору, заповзла до свого надзвичайно зручного ліжка і, лише потягнувшись, щоб вимкнути світло, помітила записку — запечатаного листа, написаного кострубатим Казовим почерком. «На світанку. П’ята Гавань».

Звичайно, йому вдалося потрапити до замкненого будинку повз прислугу і трьох дурнів, які, співаючи, рвали пельки. Інеж вважала, що так було чесно. Вона приходила і йшла з Рейки, прослизала всередину й вислизала назовні через вікна та двері, залишаючи Казові клаптики інформації, коли їй було потрібно. Вона могла б просто постукати у двері його кабінету, але так було легше.

Каз змінився. Сітка. Виплата її контракту. Інеж досі могла відчути легеньке торкання його вуст до своєї шкіри й те, як незграбно його голі руки поралися з вузлами на перев’язках. Вона побачила майже непомітний спалах того, яким Каз міг бути, якби дозволив це собі. Дівчина не могла спокійно дивитися, як він знову одягається в броню, знову застібає свої бездоганні костюми та прохолодні манери. Вона не слухатиме, як він скаже, що Льодовий Двір і все, що сталося після нього, було просто черговою роботою, черговою перемогою, черговою перевагою, якою слід скористатися.

Але Інеж не ігноруватиме його записку. Настав час закінчити те, що навіть не мало нагоди початися. Вона повідомить йому все, що чула про Пекку, запропонує розповісти про деякі свої маршрути та схованки Роедеру. Усе скінчиться. Інеж вимкнула світло, і минуло чимало часу, перш ніж вона заснула, стискаючи записку в руці.

Наступного ранку було важко змусити себе піднятися з ліжка. Протягом минулих трьох тижнів у Інеж з’явилися погані звички: спати, коли заманеться, їсти, коли закортить. Ніна могла нею пишатися. Життя у Вілановому будинку нагадувало дівчині якийсь чарівний світ. Вона бувала в маєтку раніше, коли вони з Казом поцупили Де Каппеля, і ще раз, перед роботою в Солодкій Жилі. Але одна річ бути в будинку злодієм, і зовсім інша — гостем. Інеж помітила, що знічується від задоволення, що на неї хтось чекає, та все ж здавалося, що Ван Еків персонал радіє їхній присутності в будинку. Може, вони боялися, що Вілан закриє маєток і всі вони втратять роботу. А може, вважали, що хлопчик заслужив на дрібку доброти.

Одна з покоївок залишила біля ліжка лазурову сукню та маленьку пару підбитих хутром черевичків. У глечику біля умивальника була гаряча вода, а в скляній вазі стояли свіжі троянди. Інеж умилася, розчесала волосся, знову заплела косу, потім одягнулася й тихенько вийшла з будинку — через парадні двері й так далі.

Крокуючи до гавані, вона не знімала каптур і рухалася нечутно. Вулиці й досі здебільшого залишалися порожніми, особливо о такій ранній порі, але Інеж знала, що не можна втрачати пильності. Пекка Роллінз зник. Ван Ек сидів у в’язниці. Але, працювала вона на Покидьків чи ні, поки Каз матиме ворогів, вона їх теж матиме.

Він стояв на причалі та вдивлявся у воду. Чорне пальто ідеально лежало на плечах, солоний вітер із моря куйовдив чорні хвилі Казового волосся.

Інеж знала, що не мусить повідомляти про себе, тому зупинилася біля нього, роздивляючись човни в доках. Схоже було, що кілька суден припливли сьогодні вранці. Мабуть, місто поверталося до звичного ритму життя.

— Як справи в будинку? — поцікавився нарешті Бреккер.

— Безтурботно, — зізналася дівчина. — Я від цього стаю ледащою. — На коротеньку мить Інеж замислилася, чи може Каз заздрити цьому комфорту, чи він для нього просто чужий. Чи дозволить він собі колись відпочити? Поспати? Засидітися за вечерею? Вона ніколи не дізнається.

— Я чув, що Вілан дозволяє Джасперові грати на ринках.

— Дуже обачно й надзвичайно крихітними сумами. Вілан сподівається скерувати його любов до ризику в продуктивному напрямі.

— Це може спрацювати блискуче, а може закінчитися цілковитою катастрофою, але саме так Джаспер і полюбляє працювати. Принаймні шанси кращі, ніж у будь-якій гральній залі.

— Вілан погодився лише після того, як Джаспер пообіцяв стати до навчання у Творця. Гадаю, вони знайдуть йому вчителя. Можливо, для цього знадобиться вирушити до Равки.

Каз задер голову, спостерігаючи, як над ними літає чайка, широко розкинувши крила.

— Скажи Джасперові, що його бракує. У Рейці.

Інеж вигнула брову.

— У Рейці? — Почути це від Каза було так само приємно, як отримати букет квітів чи щирі обійми, і для Джаспера це вартуватиме цілого світу.

Якась частина її хотіла розтягнути цю мить, побути поруч із ним трохи довше, послухати його хрипкий гаркавий голос або просто постояти там у невимушеній тиші, як вони робили безліч разів раніше. Він так довго був цілим її світом. Натомість Інеж сказала:

— Як ідуть справи, Казе? Ти ж не міг так швидко запланувати нову роботу?

— Ось, — відповів він, простягаючи їй підзорну трубу. Інеж збентежено помітила, що він не вдягнув рукавички, й обережно забрала в нього трубу.

Дівчина притиснула підзорну трубу до ока й оглянула гавань.

— Я не знаю, що шукаю.

— Двадцять другий причал.

Інеж налаштувала лінзу й оглянула доки. Там, на тому ж причалі, звідки вони вирушили до Льодового Двору, стояв невеличкий військовий корабель, блискучий, з ідеальними пропорціями і випущеними гарматами; на грот-щоглі майорів жорсткий прапор із трьома керчинськими рибами. На борту корабля вишуканими білими літерами було виведено «Мара».

Серце Інеж нерівно загупало. Цього не могло бути.

— Це не...

— Він твій, — повідомив Каз. — Я попросив Шпехта допомогти тобі найняти екіпаж. Якщо ти захочеш мати іншого першого помічника, він...

— Казе...

— Вілан продав мені його за гарну ціну. У флотилії його батька чимало дорогих кораблів, але цей... Цей пасує тобі. — Він перевів погляд на свої черевики. — Причал теж належить тобі. Він завжди буде там, коли... якщо ти захочеш повернутися.

Інеж не могла промовити жодного слова. Її серце здавалося переповненим, наче пересохле річище струмка, не готове до такого дощу.

— Не знаю, що й сказати.

Кисть його голої руки стиснула воронячу голову на ціпку. Видовище було таким дивним, що Інеж не могла відвести від нього очей.

— Скажи, що повернешся.

— Я ще не завершила справу Кеттердамі. — Вона й сама не знала, що так думає, поки не промовила цього вголос.

Каз кинув на неї швидкий погляд.

— Я думав, ти хочеш полювати на работорговців.

— Хочу. І мені потрібна твоя допомога. — Інеж облизала губи і відчула на них смак океану. Її життя було низкою неможливих миттєвостей, то чому б не попросити тепер чогось неможливого? — Справа не лише в работорговцях, але й у звідниках, клієнтах, босах із Бочки та політиках. Справа у всіх, хто заплющує очі на страждання, якщо можна заробити грошенят.

— Я — бос із Бочки.

— Ти ніколи б нікого не продав, Казе. І тобі краще за інших відомо, що ти не просто черговий бос, що нашкрябує собі кращий прибуток.

— Боси, політики, клієнти, — задумався він. — Це мало не половина мешканців Кеттердама, і ти хочеш із ними всіма боротися.

— Чому ні? — запитала Інеж. — На морі та в місті. Один за одним.

— Цеглинка за цеглинкою, — погодився хлопець. Потім він коротко похитав головою, наче відганяючи цю ідею. — Я не народився героєм, Маро. Ти вже мала це зрозуміти. Ти хочеш, щоб я був кращою людиною, хорошою людиною. Я...

— Цьому місту не потрібна хороша людина. Йому потрібен ти.

— Інеж...

— Скільки разів ти казав мені, що ти чудовисько? То будь чудовиськом. Будь тим, чого вони всі бояться, коли заплющують уночі очі. Ми не полюватимемо на всі банди. Ми не зачинятимемо будинки, які чесно поводяться зі своїми працівниками. Ми полюватимемо на таких жінок, як Цьоця Гелін, на таких чоловіків, як Пекка Роллінз. — Вона помовчала. — А ще подумай про це так: ти позбуватимешся конкурентів.

Каз видав якийсь звук, що майже скидався на сміх.

Одна з його рук балансувала на маківці ціпка. Інша відпочивала збоку, поруч з Інеж. Їй варто було лише трішечки поворухнутися, і вони торкнуться одне одного. Він був так близько. Він був далі, ніж вона могла дотягнутися.

Інеж обережно дозволила кісточкам своїх пальців торкнутися до його руки — легесенький дотик, пташине пір’ячко. Каз заціпенів, але не відсахнувся.

— Я не готова відмовитися від цього міста, Казе. Я думаю, воно варте порятунку. — «Я думаю, ти вартий порятунку».

Колись вони стояли на палубі корабля і вона чекала, так само як тепер. Тоді він не озвався, не озивався й зараз. Інеж відчула, як він вислизає, як його затягує нижче, до підводної течії, яка відноситиме його далі й далі від берега. Інеж розуміла страждання і знала, що не може піти за ним туди, якщо не хоче теж потонути.

Там, на Чорному Серпанку, він казав їй, що вони боролися б разом за свій шлях на волю. «Витягнули б ножі, заблищали б наші пістолі. Тому що саме це ми робимо». Інеж битиметься за нього, але вона не може його зцілити. І не марнуватиме своє життя на спроби.

Дівчина відчула, як кісточки його пальців ковзнули повз її. А потім його рука опинилася в її руці, його долоня притиснулася до її власної. Каз затремтів і повільно переплів їхні пальці.

Вони довго стояли там, узявшись за руки і вдивляючись у сіру широчінь неба.

За кілька причалів від «Мари» пришвартувався равканський корабель із двоголовим орлом Ланцових — мабуть, на ньому припливли туристи або іммігранти в пошуках роботи. Світ змінився. Світ жив далі.

— Казе, — запитала раптом Інеж, — чому ворони?

— Ворон і кубок? Мабуть, тому, що ворони — сміттярі. Вони прибирають падаль.

— Я не мала на увазі татуювання Покидьків. Воно таке ж старе, як сама банда. Чому ти обрав їх? Твій ціпок. «Воронячий клуб». Ти міг би вибрати собі новий символ, вигадати новий міф.

Казові очі кольору гіркої кави невідривно стежили за небокраєм, і сонце, що сходило над ним, пофарбувало їх у блідо-золотий.

— Ворони пам’ятають людські обличчя. Вони пам’ятають людей, які їх годують, які добре до них ставляться. І тих, хто погано ставиться, теж пам’ятають.

— Справді?

Він повільно кивнув.

— Вони не забувають. Розповідають одне одному, за ким доглядати, а кого остерігатися, — сказав Бреккер, показуючи на гавань воронячою головою на своєму ціпку, — подивись.

Інеж підняла підзорну трубу і знову вдивилася в гавань, де з корабля спускалися пасажири, але картинка була нечіткою. Дівчина неохоче відпустила Казову руку. Його дотик здавався обіцянкою, і їй не хотілося відпускати його. Вона налаштувала лінзи й помітила дві постаті, що спускалися трапом. Їхні кроки були граціозні, постави — прямі, мов леза ножів. Ці двоє рухалися, як сулійські акробати.

Мара різко ковтнула повітря. Кожна її клітинка сфокусувалася, наче лінзи підзорної труби. Мозок відмовлявся повірити побаченому. Це не могло бути реальним. Це була ілюзія, хибне відображення, обман, створений райдужним склом. Ось вона знову вдихне — і зображення розпадеться на шматки.

Інеж потягнулася до Казового рукава. Вона ось-ось впаде. Хлопець обійняв її, підтримуючи.

Її свідомість розкололася. Одна половина помічала його голі пальці на своєму рукаві, його розширені зіниці, те, як його тіло обхопило її власне. Друга половина досі намагалася осягнути побачене.

Його темні брови зібралися в єдину лінію.

— Я не був упевнений. Мені не слід було...

Вона майже не чула його через гупання свого серця.

— Як? — витиснула із себе Інеж. Голос був грубим і сухим від невиплаканих сліз. — Як ти їх знайшов?

— Послуга Штурмгонда. Він розіслав шпигунів. Це було частиною нашої угоди. Якщо це не було помилкою...

— Ні, — заперечила Інеж, і з очей нарешті полилися сльози. — Це не було помилкою.

— Звісно ж, якби під час завдання щось пішло не так, вони припливли б і знайшли тут твій труп.

Інеж задихнулася від сміху.

— Просто дай мені цим насолодитися. — Дівчина випросталася, повернувши собі рівновагу. Невже вона справді думала, що світ не змінився? Якою ж дурепою вона була! Світ складається з див, несподіваних землетрусів, штормів, що налітають нізвідки й можуть змінити обриси континенту. Хлопець поруч із нею. Майбутнє попереду. Усе було можливим.

Тепер Інеж затремтіла, затиснувши долонями вуста, і спостерігала, як вони рухалися доком до набережної. Вона кинулася вперед, а потім повернулася до Каза.

— Ходімо зі мною, — запропонувала. — Ходімо зустрінемо їх.

Каз кивнув, наче збираючись із силами, і знову стиснув пальці на ціпку.

— Зачекай, — попросив він. Його обпечений голос здавався хрипкішим, ніж зазвичай. — Краватка рівно зав’язана?

Інеж засміялася, і каптур впав із волосся.

— Це сміх, — пробурмотів Каз, але дівчина вже бігла набережною, ледве торкаючись ногами землі.

— Мамо! — гукнула вона. — Тату!

Інеж бачила, як вони обернулися, бачила, як мама схопилася за батькову руку. Вони побігли назустріч доньці.

Серце Інеж перетворилося на річку, що несла дівчину у відкрите море.

45. Пекка

екка сидів у вітальні свого заміського будинку, визираючи на вулицю крізь білу мереживну фіранку. Каельське мереживо. Імпортоване з Марох Ґлена. Пекка не шкодував грошей, вилизуючи цей дім. Він збудував його з нуля, визначаючи розміри всіх кімнат, ретельно вибираючи лак для підлоги, кожен світильник і меблі. «Смарагдовий палац» був його неабиякою гордістю, «Каельський принц» — діамантом у короні його імперії, свідченням розкоші та стилю, прикрашеним із найпоказнішою пишністю в Бочці. Але тут був його дім, його фортеця. Кожна дрібниця нагадувала про респектабельність, процвітання й міць.

Пекка почувався тут у безпеці, у безпеці разом зі своїм сином та охоронцями, яким він так щедро платив. Утім, він відійшов від вікна. Краще не давати жодних шансів. Там було чимало місць, де міг заховатися вправний стрілець. Можливо, йому варто зрубати берези, що ростуть уздовж газону.

Роллінз намагався зрозуміти, куди його завело життя. Місяць тому він був багатієм, чоловіком, з яким рахувалися, королем. А тепер?

Він міцніше приснув до себе сина й погладив його руде волосся. Хлопчик крутився в нього на колінах.

— Я хочу піти погратися! — сказав Альбі, зістрибуючи з Печчиних колін, не виймаючи з рота великого пальця і притискаючи до себе маленького м’якого лева — одного з багатьох, яких він мав. Пекка ледве міг дивитися на цю іграшку. Каз Бреккер блефував, а він повірив.

Але було й дещо гірше. Бреккер оселився в його голові. Пекка не міг відігнати думку про свого хлопчика, свого досконалого хлопчика, похованого під грудками землі; він кликав його, просився до батька, а Пекка не міг прийти і врятувати сина. Часом його син плакав десь у полях, а він не знав, де копати. Часом сам Пекка лежав у могилі, паралізований землею, яку кидали на нього — спочатку вона легко стукотіла, мов дощ, а потім важкі грудки набивалися в рот і крали з грудей повітря. Він чув, як угорі над ним сміються люди: хлопчики, дівчатка, жінки й чоловіки. На тлі синього сутінкового неба вони були силуетами, їхні обличчя губилися в затінку, але він знав, хто ці люди. Усі, кого він обдурив, ошукав, убив. Усі нещасні ридання, які він приніс у жертву, видряпуючись угору кар’єрними сходами. Він досі не міг пригадати ім’я Бреккерового брата. Як же його звали?

Пекка був Якобом Герцуном; він одягав тисячі різних облич. Але Каз Бреккер знайшов його. Він прийшов, аби помститися. Якщо один із цих дурнів зміг його знайти, чому б це не вдалося іншому чи ще якомусь? Скільки людей вишикуються в чергу, аби кинути на нього наступну лопату багнюки?

Зробити вибір, навіть найпростіший, стало складно. Яку краватку вдягнути? Що замовити на вечерю. Він сумнівався в собі. Пекка ніколи раніше в собі не сумнівався. Він почав життя ніким. Каменярем із Мандрівного Острова, кремезним хлопцем, якого цінували лише через міцну спину, юність і спроможність лупати кайлом та носити купи каміння. Але він хитрістю потрапив на корабель, що плив до Кеттердама, і заробив свою репутацію власними кулаками. Він був боксером, викидайлом, найжахливішим мурмилом у бандах. Він вижив завдяки тому, що був наймудрішим, найрозсудливішим, тому що нікому не вдалося зламати його волю до життя. А тепер йому хотілося лише сидіти всередині, пити віскі й дивитися, як рухаються стелею тіні. Будь-що інше сповнювало його жахливої втоми.

А потім одного ранку він прокинувся під яскравим емалево-синім небом. У повітрі лунали пташині співи. Пекка відчував аромат близького літа, справжню спеку в повітрі й те, як достигають у садку фрукти.

Він одягнувся. Поснідав. Провів ранок у полях, працюючи під вранішнім сонцем і граючись з Альбі. Коли стало занадто спекотно, вони всілися на широкому ґанку і випили по склянці холодного лимонаду. Потім Пекка повернувся в будинок і нарешті взявся за папери й рахунки, що стосами висилися на столі.

У «Смарагдовому палаці» та «Каельському принці» справи були кричущі. Намагаючись запобігти хворобі, місто закрило їх: на вікнах і дверях намалювали лиховісні чорні «X», що позначали місця, де спалахнула епідемія. Новини з Кеттердама повідомляли, що чума була хибною тривогою, якісь дивні грибки чи віруси швидко вражали, але виявилися нешкідливими. Офіційні представники міста висловлювали обережний оптимізм.

Пекка перевірив баланси. З часом обидві гральних зали можна буде врятувати. Протягом року він зазнаватиме збитків, але, коли все заспокоїться, він заново побілить будівлі, дасть їм нові імена й повернеться до справ. «Крамничку солодощів» йому, напевно, доведеться закрити. Жоден чоловік не зніматиме штанів, якщо замість винагороди може підхопити чуму, особливо коли стільки інших розважальних закладів прагнутимуть його задовільнити. Не пощастило. Але невдачі вже траплялися раніше. Він мав непогане джерело «контрактників», які працюватимуть майже задурно. Він досі залишався Пеккою Роллінзом, королем Бочки. А якщо хтось із тих маленьких мерзотників, що тиняються вулицями, про це забув, він йому радо нагадає.

Поки Пекка впорався із сортуванням цілої купи листів і новин, настала ніч. Чоловік потягнувся, допив рештки свого віскі й подивився на Альбі, який міцно спав, затиснувши під підборіддям того клятого маленького лева. Пекка побажав на добраніч вартовим, що чатували навколо синової спальні, а потім пішов собі коридором.

— Уже лягаєте, босе? — запитав Дауті. Він і ще один велетень вибивайло охороняли Печчин маєток уночі; Роллінз знав, що цим людям можна довіряти.

— Лягаю, Дауті. І це буде спокійна ніч.

Забираючись до ліжка, Пекка знав, що цієї ночі йому не снитиметься синів плач чи темний хор людей, який, регочучи, височітиме над ним. Сьогодні йому насниться Мандрівний Острів, його просторі зелені поля й тумани, що огортають гори. Вранці він прокинеться свіжим і відновленим, готовим узятися до роботи й повернути собі свій трон.

Натомість він прокинувся від того, що на груди тиснув тяжкий камінь. Спершу він подумав про могилу, про землю, яка тисне на нього своєю вагою, а потім повернувся до тями. У спальні було темно, а на ньому хтось сидів. Пекка задихнувся і спробував виборсатися з простирадл, але відчув на собі пару колін та ліктів і жало леза, що притискалося до шиї.

— Я вб’ю тебе, — прохрипів Пекка.

— Ти вже намагався. — Жіночий голос... ні, дівочий.

Чоловік розтулив рота, щоб покликати охорону.

Дівчина уколола Пекку ножем у шию. Під комірець потекла кров, і Роллінз засичав.

— Закричиш — і я пришпилю твою шию до подушки цим ножем.

— Чого ти хочеш?

— Ти любиш життя, Роллінзе? — Коли він не відповів, дівчина знову вколола його. — Я поставила тобі запитання. Ти любиш життя?

— Як ти пройшла повз моїх охоронців?

— Ти називаєш їх охоронцями?

— Ти вбила їх?

— Не завдала собі клопоту.

— На єдиному відчиненому вікні є ґрати. Це...

— Я — Мара, Роллінзе. Невже ти гадаєш, що ґрати можуть мене зупинити?

Бреккерове сулійське дівчисько. Пекка прокляв гроші, які витратив на ту равканську найманку.

— То Бреккер відправив тебе принести звістку? — поцікавився він.

— У мене для тебе є власна звістка.

— Скажи мені, яку угоду ти уклала з Бреккером. Хай би скільки він тобі платив, я подвою цю суму.

— Ш-ш-ш, — заспокоїла його дівчина, тиснучи своїми колінами. Пекка відчув, як затріщало щось у плечі. — Я розбризкала мізки чарівної Дуняші по кеттердамській бруківці. Уяви, що я можу зробити з тобою.

— Чому б тобі не вбити мене просто зараз і не гаяти час на погрози? — Його не налякає, що якась дівка зі «Звіринця» прослизнула сюди.

— Смерть — це дар, на який ти поки що не заслуговуєш.

— Ти...

Вона запхала щось йому до рота.

— Тепер можеш кричати, — проспівала дівчина. Вона відтягнула тканину його нічної сорочки, і ніж увіп’явся чоловікові в груди. Він закричав через кляп, намагаючись скинути її.

— А тепер обережніше, — попередила Мара. — Ти не захочеш, щоб моя рука зіслизнула.

Пекка змусив себе завмерти. Він збагнув, як давно не відчував справжнього болю. Роками ніхто не наважувався здійняти на нього руку.

— Так уже краще.

Вона легенько відкинулася назад, наче хотіла оглянути зроблене. Пекка засапано глипнув униз, але нічого не побачив. Його накрило хвилею нудоти.

— Це був перший поріз, Роллінзе. Якщо ти ще колись подумаєш про те, щоб повернутися до Кеттердама, ми зустрінемося знову, і я зможу зробити другий.

Вона повернула на місце нічну сорочку, легенько поплескала його і зникла. Пекка не чув, як дівчина пішла, лише відчув, що її вага більше не тисне на груди. Він вирвав із рота ганчірку й перекотився на бік, намацуючи лампу. Кімнату залило світло — туалетний столик, дзеркало, умивальник. Там нікого не було.

Чоловік кинувся до вікна. Воно було зачинене, ґрати залишалися на місці. У тому місці, де дівчина попрацювала ножем, пекло вогнем.

Пекка підійшов до туалетного столика й задер свою просяклу кров’ю нічну сорочку. Дівчина зробила точний розтин, прямісінько над серцем. З нього густими поштовхами цідилася кров. «Це був перший поріз». У горлі зібралася жовч.

«Усі Святі та їхні матері, — подумав Пекка. — Вона збирається вирізати мені серце з грудей».

Пекка подумав про Дуняшу, одну з найобдарованіших убивць на цілому світі, створіння без совісті й жалю, а Мара перемогла її. Може, вона і справді не зовсім людина.

«Альбі».

Він вилетів із дверей до коридору повз вартових, що досі стояли на своїх постах. Вони привернули Печчину уяву своїми приголомшеними виразами облич, але він пробіг повз охорону й кинувся коридором до дверей синової кімнати. «Будь ласка, — благав Пекка мовчки, — будь ласка, будь ласка, будь ласка».

Він розчахнув двері. Світло з коридору полилося на ліжко. Альбі міцно спав, скрутившись калачиком і запхавши великого пальця до рота. Пекка сперся на одвірок, слабкий від полегшення, притискаючи нічну сорочку до закривавлених грудей. Аж тоді він помітив іграшку, яку його син стискав у обіймах. Левеня зникло. Його місце зайняв чорнокрилий ворон.

Пекка напружився, наче побачив, що його син спить, поклавши голову на павука з волохатими лапами.

Він обережно причинив двері і стрімко покрокував назад коридором.

— Витягніть Шея й Герріґана з ліжок, — наказав вартовим.

— Що сталося? — поцікавився Дауті. — Може, я покличу медика?

— Накажи їм спакувати наші речі. І збери всю готівку, яка в нас є.

— Куди ми їдемо?

— Подалі звідси.

Роллінз хряснув дверима своєї спальні. Він повернувся до вікна й ще раз оглянув ґрати. Досі тверді. Досі зачинені. Він побачив своє відображення в мерехтінні чорного вікна й не впізнав себе. Хто такий цей лисіючий чолов’яга з переляканими очима? Були часи, коли він зустрічав будь-які погрози, задерши підборіддя і блискаючи зброєю. Що змінилося? Невже річ була лише в часі? «Ні, — збагнув він, — річ в успіху». Він звик до комфорту і виявив, що насолоджується ним.

Пекка сів перед дзеркалом і взявся витирати кров з грудей. Він пишався тим, що робив Кеттердам своїм. Установлював пастки, влаштовував пожежі, ставав черевиком на горло всім, хто кидав йому виклик, і пожинав плоди своєї зухвалості. Суперники здебільшого не вистояли, стали легкою здобиччю; він мало не чекав на поодинокі виклики, які дарували збудження. Він ламав Бочку, як йому заманеться, писав правила гри так, як подобалося йому, і переписував їх, якщо закортить.

Проблема була в тому, що істоти, які вижили у створеному ним місті, були цілком новими напастями: Бреккер, його королева Мара, його невеличка гнила групка головорізів. Безстрашна порода, безжальна, дика; вони більше прагнули помсти, ніж золота.

«Ти любиш життя, Роллінзе?»

Так, він любив життя, правду кажучи, страшенно любив і збирався прожити ще довгі роки.

Пекка рахуватиме свої гроші. Виховуватиме сина. Він знайде собі гарну жінку або двох, а може, й десять. І, можливо, о тихій порі він підніме келих за схожих на нього чоловіків, за товаришів у створеному власними руками нещасті, які допомогли звеличитися Бреккерові та його команді. Він співчутливо вип’є за них усіх, але здебільшого за тих бідолашних дурників, які ще не знають, яка на них чекає халепа.