Королівство шахраїв

17. Інеж

ночі здавалося, наче район складів скинув шкіру й набув нової форми. Серед халуп на його східній окраїні вирувало життя, а самі вулиці перетворилися на безлюдні землі, лише вартові залишалися на своїх постах, а піхотинці міської варти здійснювали свої обходи.

Інеж та Ніна пришвартували човен у широкому центральному каналі, що тягнувся аж до самого серця району, і проклали собі шлях тихою набережною, тримаючись якомога ближче до складів і подалі від ліхтарів, що вишикувалися вздовж крайки води. Дівчата пройшли повз навантажені лісом баржі, повз просторі вантажні човни, засипані вугіллям. Подекуди їм на очі потрапляли чоловіки, що працювали у світлі ліхтарів, вантажачи бочки рому чи тюки з бавовною. Такий дорогоцінний вантаж не можна було залишати на ніч без нагляду. Коли дівчата вже майже дісталися Солодкої Жили, вони побачили двох чоловіків, які розвантажували щось із великого фургона, зупиненого обіч каналу та освітленого одною-єдиною лампою синюватого відтінку.

— Ліхтрупик, — прошепотіла Інеж, і Ніна здригнулася. Жеврики, зроблені з подрібнених скелетів глибоководних риб, світилися зеленим. Проте ліхтрупики живило зовсім інше паливо: це були сині перестороги, які дозволяли людям упізнати плоскодонні човни тілозбирачів, які перевозили мертвий вантаж.

— Що тілозбирачі роблять у районі складів?

— Людям не подобається бачити тіла на вулицях або в каналах. Уночі район складів безлюдніє, тому мерців доставляють саме сюди. Щойно сонце ховається за обрієм, тілозбирачі привозять сюди свій урожай мертвих. До світанку тілозбирачів тут уже не буде, так само як і їхнього вантажу, — тіла опиняться на Баржі Женця, де їх спалять.

— Чому б просто не збудувати справжній цвинтар? — поцікавилася Ніна.

— Місця немає. Я знаю, що давним-давно шепотілися про те, щоб знову відкрити Чорний Серпанок, але розмови стихли, коли вибухнула Чума королівської придворної дами. Люди занадто бояться поширення інфекції. Якщо родина може собі це дозволити, вони поховають тебе на цвинтарі чи кладовищі за межами Кеттердама. А якщо не може...

— Жодних плакальників, — похмуро закінчила Ніна.

«Жодних плакальників, жодних погребінь». Інший спосіб сказати «хай щастить». Але й ще дещо. Похмурий натяк на те, що в людей на кшталт них не буде дорогого похорону, не буде мармурових меморіальних дощок на згадку про їхні імена, не буде вінків із мирту та троянд.

Коли вони наблизилися до Солодкої Жили, Інеж пішла попереду. Самі по собі силоси жахали: це були величезні, наче боги-вартові, монументи працьовитості, прикрашені Ван Ековим червоним лавром. Незабаром усі дізнаються, що уособлювала ця емблема, — боягузливість і брехливість. Кругле скупчення Ван Екових силосів обгороджував високий металевий паркан.

— Колючий дріт, — зауважила Ніна.

— Це не проблема. — Його винайшли, щоб утримати худобу в загонах. Марі він не стане на заваді.

Дівчата наблизилися до варти біля міцної стіни складу з червоної цегли та зайняли свої позиції, упевнившись, що процедури у вартових не змінилися. Як і казав Бреккер, вартовим знадобилося майже дванадцять хвилин, щоб обійти паркан довкола силосів. Коли патруль перебуватиме зі східного боку периметра, Інеж матиме менше ніж шість хвилин, щоб перетнути дротяну загорожу. Коли вартові перемістяться західніше, їм буде досить просто помітити дівчину на линві між силосами, але майже неможливо побачити її на даху. Протягом цих шести хвилин Інеж крізь люк опустить довгоносика до силосу, а потім відчепить линву. Якщо їй знадобиться більше часу, вона просто почекає, поки вартові знову обійдуть коло. Мара не бачитиме їх, але Ніна мала в руці потужний жеврик. Вона просигналізує Інеж коротким спалахом зеленого світла, коли можна буде вільно перейти до наступного силосу.

— Десять силосів, — сказала Інеж. — Дев’ять переходів.

— Зблизька вони набагато вищі, — зізналася Ніна. — Ти готова до цього?

Інеж не могла заперечити, що вигляд вони мають загрозливий.

— Байдуже, яка заввишки гора, — сходження завжди однакове.

— Технічно це не зовсім так. Тобі потрібні мотузки, льодоруби...

— Не будь Матаясом.

Ніна нажахано затулила рота рукою.

— Щоб компенсувати це, мені доведеться з’їсти вдвічі більше пирога.

Інеж із мудрим виглядом кивнула.

— Звучить практично.

Патруль знову вийшов із караульного приміщення.

— Інеж, — затинаючись, озвалася Ніна, — ти мусиш знати: моя сила змінилася після парем. Якщо ми встрягнемо в сутичку...

— Сьогодні жодної сутички. Ми пройдемо крізь це непомітно, мов привиди. — Мара стиснула Нінине плече. — І я не знаю шаленішого за тебе воїна, із силою чи без.

— Але...

— Ніно, вартові.

Патруль зник із поля зору. Якщо вони не візьмуться до справи негайно, доведеться чекати наступного циклу, а це виб’є їх із розкладу.

— Я цим займуся, — заспокоїла Ніна і рвучко рушила до караульного приміщення.

За кілька кроків, які знадобилися їй, щоб подолати відстань від їхнього пункту спостереження біля складу до моря ліхтарного світла, яке заливало караульне приміщення, уся Нінина поведінка змінилася. Інеж не могла цього достеменно пояснити, але кроки дівчини стали нерішучими, а плечі трохи зіщулилися. Здавалося, що вона якось зменшилася. Тепер Ніна була не натренованою гришницею, а юною боязкою іммігранткою, яка сподівалася на крихту люб’язності.

— Перепрошувати? — сказала вона зі сміховинно сильним равканським акцентом.

Вартовий тримав зброю напоготові, проте не здавався надто занепокоєним.

— Вам не слід розгулювати тут уночі.

Ніна пробурмотіла щось, дивлячись на нього знизу вгору великими зеленими очима. Інеж і гадки не мала, що дівчина може видаватися такою цілком квітучою.

— Що це було? — перепитав вартовий, наближаючись на крок.

Інеж зробила свій хід. Вона підпалила довгий ґніт низькосортної фотобомби, яку дав їм Вілан, а потім, тримаючись подалі від моря світла, підскочила до паркана і безшумно вилізла на нього. Опинилася майже точнісінько позаду Ніни й вартового, а потім над ними. Легко прослизнувши між витками колючого дроту, Мара чула їхні голоси.

— Я прийшла по роботу, так? — пояснювала Ніна. — Робити цукор.

— Ми його тут не робимо, лише зберігаємо. Ви, мабуть, хотіли піти на один із переробних заводів.

— Але мені потрібна робота. Я... Я...

— Ох, агов, не плачте. Тихенько, ось так.

Інеж стримала фиркання й без жодного звуку стрибнула на землю з іншого боку паркана. Крізь нього вона побачила мішки з піском, про які оповідав Каз, вони були складені купою позаду затильної стіни караульного приміщення; а ще вона помітила там кутик чогось, що напевно було сіткою, якою, згідно з Казовим планом, дівчина мала скористатися.

— Ваш... м-м-м... ваш товариш теж шукає роботу? — саме запитав вартовий.

— Нема в мене... як ви сказали? Товариша?

Ворота обіч караульного приміщення не були зачинені зсередини, тож Інеж поштовхом відчинила їх, залишила нещільно причиненими для Ніни й поспіхом побігла до затінку біля підніжжя найближчого силосу.

Вона почула, як Ніна попрощалася й пішла геть у напрямку, протилежному їхньому пункту спостереження. Інеж трохи почекала. Хвилини спливали, і, коли вона вже була переконана, що бомба мала ваду, пролунало гучне «клац» і біля складу, з якого вони шпигували за вартовими, зблиснув яскравий спалах світла. Знову з’явився вартовий із рушницею напоготові та ступив кілька великих кроків у напрямку складу.

— Агов? — гукнув він.

Із затінку позаду нього вислизнула Ніна й за коротку мить опинилася за воротами. Вона надійно зачинила їх і, розчинившись у темряві, попрямувала до другого силосу. Звідси Серцетлумачниця зможе сигналізувати Інеж, поки патруль здійснюватиме обходи.

Вартовий повернувся на пост, задкуючи на той випадок, якщо на складі на нього досі чекає якась загроза. Урешті-решт чоловік обернувся й добряче посмикав ворота, упевнився, що вони замкнені, а тоді попрямував до караульного приміщення.

Інеж дочекалася Ніниного сигналу, а потім поскакала вгору сходинками, привареними до стіни силосу. Один поверх, два, десять. На карнавалі увагу публіки тримав би в напрузі її дядько, розважаючи натовп, поки Інеж підіймалася. «Ніколи раніше ніхто, тим паче такий юний, не намагався здійснити таке! Просто над вами, дивіться на линву на жахливій висоті». Тут з’явилася б пляма світла й вихопила б з темряви линву, щоб та здавалася найтоншим пасмом павутиння, натягнутим від краю до краю намету. «Джентльмени, візьміть за руку ваших панянок. Відчуваєте, які тоненькі в них пальчики? А тепер, якщо хочете, уявіть, як це — намагатися йти чимось таким тоненьким, таким тендітним! Хто наважиться кинути виклик самій смерті?»

Тоді Інеж з’являлася на вершечку стовпа і, взявшись у боки, кричала: «Я!»

І натовп задихався від жаху.

«Але заждіть, ні, це не може бути правдою, — казав її дядечко, — маленька дівчинка?..»

Цієї миті натовп завжди шаленів. Жінки непритомніли. Подеколи якийсь із чоловіків намагався зупинити видовище.

Цієї ночі натовпу не було, лише вітер, холодний метал під пальцями та яскраве обличчя місяця.

Інеж дісталася до верхівки силосу й окинула поглядом місто внизу. Кеттердам сяяв золотими вогнями, каналами повільно рухалися ліхтарі, палахкотливі свічки виставляли у вікна, крамнички та шинки досі яскраво світилися, готові до вечірньої роботи. Дівчина змогла впізнати мерехтливі блискітки Ліду, різнокольорові ліхтарі та галасливі водоспади лампочок у Клепках.

Мине всього кілька коротких днів, і Ван Екові статки буде зруйновано, а вона звільниться від контракту з Пером Гаскелем. Звільниться. Щоб жити так, як мріяла. Щоб шукати прощення своїм гріхам. Щоб бігти до своєї мети. Чи сумуватиме вона за цим місцем? За цим людним міським безладом, що їй довелося так добре вивчити, що якимось чином став її домівкою? Мара відчувала, що неодмінно сумуватиме. Отже, цієї ночі вона виступатиме для свого міста, для мешканців Кеттердама, навіть якщо вони не знатимуть, що слід аплодувати.

Хоча й довелося напружити м’язи, Інеж удалося розкрутити колесо на кришці силосного люка й відкинути її. Дівчина залізла рукою в кишеню й витягла закоркований слоїк із хімічним довгоносиком. Дотримуючись Віланових інструкцій, вона добряче потрясла його й вилила вміст до силосу. Повітря наповнилося ледь чутним шипінням, і, поки Мара спостерігала, цукор заворушився, наче під його поверхнею рухалося щось живе. Дівчина здригнулася. Вона чула про робітників, які помирали в силосах, коли зерно, чи злаки, чи цукор просипалися під їхніми ногами, і люди повільно задихалися. Вона опустила кришку люка й міцно зачинила її.

Потім Інеж потягнулася вниз, до першої сходинки металевої драбини, і прикріпила до неї намагнічений затискач. Це Вілан їй дав його. Він по-справжньому надійно чіплявся. Після натискання на кнопку вистрибнули два намагнічених дротяних провідники і з тихеньким «дзень» причепилися до силосу. Інеж дістала із заплічного мішка арбалет і важку зв’язку линви, потім протягнула один її кінець крізь затискач, міцно закріпила та приєднала дротяні провідники. Другий кінець був закріплений до металевого затискача, зарядженого в арбалет. Інеж натиснула на гачок. Перший постріл не влучив у ціль, тож їй довелося притягнути линву назад. Другий постріл зачепився не за ту сходинку. Але третій постріл влучив точнісінько в ціль на сусідньому силосі. Дівчина покрутила затискач, поки не відчула, що линва достатньо натягнулася. Вони вже раніше користувалися схожим механізмом, але ніколи не застосовували його на таких далеких відстанях чи на такій висоті. Байдуже. Відстань та небезпека зміняться, коли Інеж опиниться на линві, — і вона зміниться теж. На мотузці вона нікому нічим не була зобов’язана, перетворювалася на істоту, підвішену між небом і землею, без минулого чи теперішнього.

Час настав. Ти можеш навчитися виступати на гойдалках, але потрібно мати природжений талант, щоб ходити по линві.

Мати оповідала Інеж, що талановиті линвоходи походили від Людей Повітря, які колись мали крила, і що за умови правильного освітлення ці крила можуть промайнути перед простими смертними, які їм сподобаються. Відтоді Інеж невпинно так і сяк крутилася перед дзеркалом і вивчала свою тінь, не зважаючи на кпини кузенів, щоб побачити, чи не покажуться, бува, її власні крила.

Коли батько втомився від її щоденних докучань, він дозволив доньці почати вчитися на низьких мотузках, босоніж, щоб вона відчула, як ходити вперед і задки, утримуючи рівновагу. Вона страшенно нудьгувала, але ретельно щодня виконувала вправи, перевіряючи свою силу, намагаючись відчувати шкіряні черевики, які дозволять утриматися на тугішому й не такому дружньому дроті. Якщо тато відтягався, дівчинка переверталася догори ногами, тож, коли він повертався назад, вона розгулювала линвою на руках. Він погодився підняти мотузку на кілька сантиметрів вище, дозволив доньці спробувати справжню линву, і на кожному рівні Інеж удосконалювала те чи інше вміння — колесо, сальто, прогулянку із наповненим водою глечиком на голові. Вона ознайомилася з тонкою гнучкою жердиною, яка допомагала утримувати рівновагу на найбільшій висоті.

Якось у пообідні години її дядько й кузени ставили новий елемент. Ганзі мав штовхати линвою тачку, у якій сиділа Аша. День був спекотний, тож вони вирішили перепочити, пообідати і трохи поплавати в річці. Самотня в притихлому таборі, Інеж вилізла на одну з платформ, які вони встановили, і переконалася, що сонце світить у спину й вона чітко бачитиме линву.

Так високо світ перетворився на власне відображення, його обриси стиснулися, його тіні видовжилися й чомусь здавалися ненадійними, хоча й мали знайомі форми; коли Інеж поставила ногу в капці на линву, вона раптом відчула короткочасний сумнів. Хоча линва була така сама завширшки, як та, якою дівчинка тижнями розгулювала без страху, вона здавалася значно тоншою, наче в цьому задзеркаллі линви підкорялися іншим законам. «Якщо приходить страх, незабаром щось мусить статися».

Інеж глибоко вдихнула, напружила м’язи і ступила перший крок у прірву. Під нею вкривалося брижами море трави. Дівчина відчула, як посунулася її вага, нахилилася ліворуч, відчула, як тягне до себе земля, як гравітація вже готова поєднати її з власною тінню далеко внизу.

М’язи Інеж напружилися, вона підігнула коліна; минула мить — і залишилися тільки дівчина й линва. Вона вже була на середині шляху, коли відчула, що за нею спостерігають. Інеж розширила своє поле зору, водночас не втрачаючи сфокусованості. Вона ніколи не забуде батьків вираз обличчя, коли він повернувся з річки з дядьком і кузинами: голова простягнулася до неї, рот перетворився на чорне перелякане «О»; з фургона з’явилася мати і схопилася рукою за серце. Усі мовчки заклякли, страхаючись зруйнувати її зосередженість, — перша публіка, що стежила за її виступом на линві, оніміла від жаху, який неабияк лестив дівчинці.

Коли Інеж злізла на землю, мати витратила майже годину, розриваючись між обіймами з донькою та криками. Батько лютував, але дівчинка помітила і гордість у його погляді, і заздрісний захват в очах кузин.

Коли одна із сестер пізніше відвела її вбік і поцікавилася: «Як ти йдеш так безстрашно?» — дівчинка лише здвигнула плечима і сказала: «Це була просто прогулянка».

Але вона збрехала. Це було краще за прогулянку. Коли інші люди ходили по мотузці, вони змагалися — із вітром, із висотою, із відстанню. Коли Інеж опинялася на линві, та перетворювалася на її світ. Дівчинка відчувала нахил і погойдування. Линва була планетою, а Інеж — її місяцем. Линва мала простоту, якої Інеж ніколи не відчувала на гойдалках, де нею керувала інерція. Дівчинка любила спокій, який могла знайти на линві, хай ніхто більше не міг цього зрозуміти.

Вона впала лише одного разу й досі звинувачує в цьому сітку. Її натягнули через те, що Ганзі додав до свого виступу одноколісний велосипед. Однієї миті Інеж ішла, а наступної вже падала. Їй навіть забракло часу помітити це, поки вона не врізалася в сітку й не відскочила від неї просто на землю. Інеж щось налякало у відкритті того, яка тверда земля, що вона не пом’якшилася й не вигнулася для неї. Дівчинка зламала два ребра, а на голові набила ґулю завбільшки з гусяче яйце.

«Добре, що вона така велика, — бурмотів над нею батько. — Це свідчить, що кров не потрапила в мозок».

Щойно з Інеж зняли пов’язки, вона повернулася на линву. І більше ніколи не працювала із сіткою. Вона знала, що сітка додає їй легковажності. Але зараз, дивлячись униз, дівчина мусила погодитися, що не заперечувала б проти невеличкої страховки. Далеко внизу місячне світло вихоплювало з темряви бруківку й надавало каменям схожості з насінням якогось екзотичного фрукта. Утім, захована за караульним приміщенням сітка не допомогла б, якби її тримала тільки Ніна; і, незалежно від того, що спершу задумував Каз, новий план не передбачав того, щоб хтось тримав сітку у всіх на очах. Отже, Інеж ітиме, як ішла завжди, ніщо не зможе впіймати її, а вгорі підтримуватимуть лише невидимі крила.

Інеж витягла свій балансир із петельки в камізельці та, змахнувши рукою, розкрила його на всю довжину. Дівчина перевірила вагу балансира в руках, зігнула в капцях пальці ніг. Капці були шкіряні, украдені на її прохання з цирку «Циркоа». Їхнім гладеньким підошвам бракувало упевненої відчутної хватки її улюблених гумових черевиків, проте ці було легше зняти.

Нарешті Ніна подала сигнал — короткий спалах зеленого світла.

Інеж ступила на линву. Тієї ж миті на неї налетів вітер, дівчина повільно видихнула повітря, відчуваючи, як він завзято її смикає, і скористалася гнучкою жердиною, щоб опустити нижче свій гравітаційний центр.

Мара дозволила колінам ледь зігнутися. На щастя, линва майже не мала віддачі. Дівчина пішла, відчуваючи, як міцно тисне дріт під вигнутими дугами ступнями. З кожним кроком линва викривлялася, намагаючись вирватися з лещат пальців ніг.

Тепле повітря торкалося шкіри. Воно пахло цукром і мелясою. Каптур був опущений, і Мара відчувала, як вибивається з коси волосся, щоб полоскотати їй обличчя. Дівчина зосередилася на линві, відчуваючи знайому спорідненість, яку вона пізнала в дитинстві, наче дріт притискається до неї так міцно, як вона притискається до нього, він запрошує її до задзеркалля, таємного місця, де, крім неї, немає нікого. За кілька секунд Інеж дісталася до даху другого силосу.

Вона ступила на нього, складаючи балансир і повертаючи його в петлю. Дівчина сьорбнула води з фляжки в кишені та дозволила собі коротеньке потягування. Потім відчинила кришку люка й витягла довгоносика. Знову почула шипіння, що потріскувало, і ніс наповнився запахом паленого цукру. Солодка щільна хмарка аромату цього разу пахла сильніше.

Несподівано Інеж знову опинилася у «Звіринці», товста рука наполегливо вхопила її за зап’ястя. Мара навчилася передбачати, коли можуть наринути спогади, і налаштовуватися на них, але цього разу була неготовою. Вони накинулися на неї наполегливіше, ніж вітер на линві, змушуючи свідомість розпастися на шматки. Хоча від чоловіка пахло ваніллю, крім неї Інеж відчувала запах часнику. Вона відчула, як ворушиться довкола неї шовк, наче ліжко теж було живою істотою.

Інеж не всіх їх пам’ятає. Коли ночі у «Звіринці» сплелися в одну, вона вдосконалила своє вміння ціпеніти, так цілковито зникаючи, що її майже не турбувало, що відбувається із залишеним напризволяще тілом. Вона дізналася, що чоловіки, які навідуються до Будинку, ніколи не придивляються занадто близько, ніколи не ставлять забагато запитань. Їм потрібна була ілюзія, і вони свідомо ігнорували все, аби цю ілюзію захистити. Сльози, безперечно, були заборонені. Першої ночі вона плакала. Цьоця Гелін відлупцювала її прутом, потім ціпком, а потім душила, поки вона не знепритомніла. Наступного разу страх Інеж перевершив смуток.

Вона навчилася посміхатися, шепотіти, вигинати спину і видавати звуки, яких вимагали клієнти Цьоці Гелін. Вона й далі плакала, але сльози більше ніколи не пролилися. Вони заповнювали порожнину всередині, криницю смутку, де Інеж щоночі каменем ішла на дно. «Звіринець» був одним із найдорожчих будинків задоволень в Бочці, але його клієнти не були добрішими за тих, хто частіше навідувався до дешевих борделів чи дівчат у провулках. У якомусь розумінні, як дізналася Інеж, вони були навіть гіршими. «Коли чоловік витрачає таку купу грошей, — пояснювала каельська дівчина, Каера, — він гадає, що має право на все, що йому заманеться».

Чоловіки бували молодими, старими, привабливими та огидними. Був один, який плакав і бив її, якщо не міг похизуватися своєю чоловічою силою. Інший хотів, щоб вона вдавала, що це їхня перша шлюбна ніч і зізнавалася в коханні. Був чоловік із гострими, наче в кошеняти, зубами, який до крові кусав її груди. Цьоця Гелін додала до її контракту ціну закривавлених простирадл і пропущені дні роботи. Проте навіть він не був найгіршим. Найгіршим був равканець, який обрав її у вітальні, чоловік із запахом ванілі. Лише коли вони прийшли до її кімнати, серед багряних шовків та фіміаму він сказав:

— Знаєш, я вже бачив тебе раніше.

Інеж засміялася, подумавши, що це частина гри, у яку він хотів би пограти, і налила чоловікові вина із золотої карафки.

— Авжеж, не бачили.

— Це було кілька років тому, на одному з карнавалів у передмістях Кар’єви.

Вино перелилося через вінця келиха.

— Ви, мабуть, переплутали мене з кимось іншим.

— Ні, — наполягав він, розлютившись, як хлопчик. — Я впевнений. Я бачив, як твоя родина там виступала. Мені якраз дали в армії відпустку. Тобі було не більш ніж десять років, ти була тоненьким пагінцем, дівчинкою, яка без страху ходила по линві. Ти мала головний убір, прикрашений трояндами. Однієї миті ти помилилася. Оступилася, і пелюстки з твоєї корони хмаркою полетіли донизу, нижче й нижче. — Він поворушив пальцями в повітрі, наче зображуючи снігопад. — Натовп задихнувся від жаху, і я так само. Я повернувся наступної ночі, і це сталося знову, та, попри те що я знав, що це лише частина вистави, моє серце стиснулося, коли ти вдала, наче втратила рівновагу.

Інеж намагалася приборкати тремтіння рук. Головний убір із трояндами був материною ідеєю.

— Складається враження, що все занадто легко, коли ти стрибаєш, як білочка. Вони мусять вірити, що ти в небезпеці, навіть якщо це не так.

Це була найгірша ніч Інежу «Звіринці», оскільки вона не змогла покинути своє тіло, коли чоловік із запахом ванілі почав цілувати її шию і знімати з неї шовки. Якимось чином його спогади про неї зв’язали минуле і теперішнє Інеж докупи, а її саму пришпилили під ним до ліжка. Вона плакала, але він цим, схоже, не переймався.

Інеж чула, як шипить цукор, поки працював довгоносик. Вона змусила себе зосередитися на цьому звуці й дихати попри те, що стислося горло.

«Я буду з тобою, коли ти скинеш броню». Ці слова вона сказала Бреккерові на борту «Феролінда», розпачливо бажаючи якогось знаку, що він зможе їй відкритися, що вони зможуть бути чимось більшим, аніж двома недовірливими створіннями, яких поєднала огида до цього світу. Але що могло б статися, якби тієї ночі він заговорив? Якби він свідомо запропонував їй якусь частинку свого серця? Що, якби він прийшов до неї, відклав убік свої рукавички, притиснув Інеж до себе й поцілував її вуста? Чи вона притисла б його міцніше? Відповіла б на поцілунок? Чи змогла б вона такої миті залишатися собою, чи розсипалася б на шматки і зникла, перетворилася б на ляльку в його руках, на дівчину, яка ніколи не зможе знову стати цілою?

Це не мало значення. Каз не заговорив і, напевно, так було краще для них обох. Вони могли й далі жити у своїй неушкодженій броні. Вона матиме свій корабель, а він — своє місто.

Інеж потяглася, щоб зачинити кришку люка, і на повні груди вдихнула повітря із домішками вугільного диму, викашлюючи з легень солодкавість зіпсованого цукру. А тоді збентежено відчула, як рука схопила її за потилицю і штовхнула вперед.

Дівчина помітила, як посунувся її гравітаційний центр, коли роззявлена паща силосу засмоктала її всередину.

18. Каз

отрапити в будинок виявилося геть не так складно, як мало бути, і це змусило Каза понервувати. Невже він переоцінив Ван Ека? «Цей чоловік думає як крамар, — нагадав собі Бреккер, затискаючи ціпок під пахвою і сповзаючи вниз ринвою, — він досі вірить, що гроші врятують його від небезпек».

Найпростіше було увійти через вікна на горішньому поверсі, дістатися до яких можна лише з даху. Віланові не можна було ані вилізти нагору, ані впасти, тому Казові довелося піти вперед, щоб впустити крамарика на якомусь із нижчих поверхів.

«Дві здорові ноги — і йому однаково потрібна драбина», — бурмотів Каз, не зважаючи на різкі напади болю, якими згідно відгукнулася його нога.

Його не надто захоплювала думка вирушати на хоч якесь завдання із Віланом, але хлопчикові знання будинку й батькових звичок знадобляться, якщо станеться щось несподіване, до того ж він найкраще знав, як працювати із золотовмісною кислотою. Каз подумав про Інеж, яка вмостилася на даху Церкви Бартеру, а внизу мерехтіло вогнями місто. «На цьому я розуміюся, тож дозволь мені виконати свою роботу». Гаразд. Він дозволить їм усім виконувати свою роботу. Ніна виконуватиме свою частину місії, а Інеж здавалася достатньо впевненою щодо своєї здатності ходити линвою, не відпочиваючи й без страховки. «Чи сказала б вона тобі, якби боялася? Чи ти колись виявляв до неї співчуття?»

Каз відігнав від себе цю думку. Якщо Інеж не сумнівалася у своїх можливостях, він теж не буде. До того ж, якщо вони хочуть отримати цю печатку для Ніниних дорогоцінних біженців, він має поратися коло власних проблем.

На щастя, Ван Екова система безпеки до них не належала. Розвідка Інеж повідомила, що на вікнах установлені замки Шайлера. Ці маленькі виродки були вигадливі, але якщо ти зламував один, відчинялися всі. Каз завів близьку дружбу з одним слюсарем на Клокстраат, твердо переконаним, що Каз — син заможного крамаря, який високо цінує свою колекцію абсурдних табакерок. Відповідно, Каз завжди першим дізнавався, як саме багатії Кеттердама зберігають своє майно в безпеці. Якось хлопець почув, як Губрехт Могрен, Видатний Злодій із Піжла, розпинався про красу якісних замків, розпиваючи у «Воронячому клубі» темне пиво.

«Замок як жінка, — казав він, плутаючись язиком, — ти мусиш зламати його опір, щоб дізнатися всі секрети». — Він був одним із друзяк Пера Гаскеля, полюбляв побазікати про кращі дні й видатні шахрайства, особливо якщо це означало, що йому не довелося докладати серйозних зусиль. І це була саме та безладна мудрість, яку подобалося просторікувати старому дармоїдові. Звичайно, замок був як жінка. А ще як чоловік і як будь-хто чи будь-що інше: якщо ти хочеш його зрозуміти, розкрий і подивись, як воно працює. Якщо хочеш його опанувати, тобі доведеться вивчити його так добре, щоб змогти скласти назад.

Віконний замок здався в Казових руках із задоволеним клацанням. Хлопець відсунув убік раму й заліз досередини. Крихітні кімнатки на горішньому поверсі Ван Екового будинку були призначені для прислуги, але зараз усі служники були зайняті внизу крамаревими гостями. Дехто із найбагатших членів Торговельної Ради Керчу набиватиме свій шлунок в їдальні на першому поверсі, імовірно, прислухаючись до Ван Екових казочок про занепокоєність синовим викраденням та співчуваючи, що Бочку контролюють банди. Запах у повітрі підказував Бреккерові, що сьогодні подаватимуть шинку.

Він відчинив двері й тихенько скрався до сходів, а потім обережно став спускатися на другий поверх. Ван Еків будинок Бреккер знав відтоді, коли вони з Інеж поцупили написану масляними фарбами картину Де Каппеля, а Казові завжди подобалося повертатися до будинків чи фірм, які він мав причину відвідати раніше. Справа була не лише в близькому знайомстві. Йому здавалося, наче, повернувшись, він заявляв свої права на це місце. «Ми знаємо таємниці одне одного, — здавалося, казав будинок. — Ласкаво просимо назад».

У кінці вистеленого килимом коридору, навпроти дверей, які, як було відомо Казові, вели до кімнати Еліс, чатував вартовий. Каз звірився з годинником. Почулося коротеньке «клац», і в кінці коридору спалахнуло світло. Вілан принаймні був пунктуальний. Вартовий пішов дізнатися, що сталося, а Каз прослизнув коридором в іншому напрямку.

Бреккер протиснувся до Віланової кімнати, у якій, як тепер було зрозуміло, передбачалося облаштувати дитячу. У світлі з вулиці, яка простягалася під вікном, він побачив, що стіни прикрасили вигадливим муралом із морськими пейзажами. Колиска мала форму крихітного вітрильника з прапорами й капітанським штурвалом. Ван Ек по-справжньому захопився ідеєю нового спадкоємця.

Каз упорався із замком на вікні дитячої й розчахнув його, потім прив’язав мотузяну драбину й узявся чекати. Почув голосне гупання і здригнувся. Вочевидь, Вілан переліз через садовий мур. Залишалося сподіватися, що він не розбив контейнер із золотовмісною кислотою й не випалив у собі та трояндових кущах наскрізну дірку. За мить Бреккер почув засапане дихання і з-за рогу метушливо, наче роздратована гуска, з’явився Вілан. Опинившись під вікном, хлопчик обережно притиснув до себе наплічник і поліз угору мотузяною драбиною, шалено розхитуючи її навсібіч. Каз допоміг йому залізти у вікно, потім затягнув драбину й зачинив вікно. Назад вони виберуться так само.

Вілан, широко витріщивши очі, оглянув дитячу кімнату й лише похитав головою. Каз перевірив коридор. Вартовий повернувся на свій пост навпроти дверей до кімнати Еліс.

— Ну? — прошепотів Віланові Бреккер.

— Це детонатор уповільненої дії, — пояснив крамарик. — Час неможливо відрегулювати точно.

Спливали секунди. Нарешті пролунало чергове ляскання. Вартовий повернувся до вікна, а Каз жестом наказав Віланові рухатися за ним коридором. Він швидко впорався із замком на дверях Ван Екового кабінету, і вже за кілька секунд хлопці були всередині.

Коли Каз заліз до будинку, щоб викрасти Де Капелля, у кабінеті його здивували шикарні прикраси. Від суворого крамаря він очікував стриманості, натомість дерев’яні панелі були щедро оздоблені фестонами з лаврового листя, а за широким блискучим столом виднівся оббитий темно-червоним оксамитом стілець завбільшки з трон.

— За картиною, — прошепотів Вілан, показуючи на портрет якогось із Ван Екових предків.

— Хто із членів вашої благословенної родини це мав би бути?

— Мартін Ван Ек, мій прапрадід. Він був капітан корабля, який уперше пристав до берега Еамського Підборіддя та поплив углиб річкою. Назад він привіз вантаж прянощів, а на вторговані гроші купив другий корабель, принаймні так розповідав мені батько. Це і стало початком Ван Екових статків.

— І буде їхнім кінцем. — Каз струсонув жевриком, і кімнату залило зелене світло. — Досить схожі, — зауважив він, глипаючи на довгасте обличчя, високе чоло й колючі сині очі.

Вілан здвигнув плечима.

— Попри руде волосся, я завжди був схожий на батька. І його батька, і всіх інших Ван Еків. Ну, до останнього часу.

Вони вдвох узяли картину з обох боків і зняли її зі стіни.

— Ти лише поглянь, — застогнав Каз, коли сейф з’явився перед їхніми очима. Навіть слово «сейф» не здавалося доречним. Це, швидше, була камера зі сталевими дверима, вбудована в стіну, що й сама була посилена додатковою сталлю. Замок у дверях був виготовлений у Керчу, але не схожий ні на що, доти бачене Казом: низка тумблерів, на яких щодня можна було встановлювати випадкову комбінацію. Його неможливо було зламати менш ніж за годину. Але, якщо не вдається відчинити двері, доведеться зробити нові.

Із нижнього поверху долинав звук підвищених голосів. Крамарі обговорювали щось, у чому не могли дійти згоди. Каз був не проти підслухати цю розмову.

— До справи, — кинув він. — Час спливає.

Вілан витяг із наплічника два глечики. У жодному з них не було чогось надзвичайного, але, якщо Вілан мав рацію, коли поєднати їхній вміст, отримана в результаті сполука пропалить усе, що завгодно, крім посудини з бальсового скла.

Вілан глибоко вдихнув і простягнув руки з глечиками подалі від тіла.

— Стій, де стоїш, — порадив він і вилив вміст одного з глечиків до іншого. Нічого не відбулося.

— Ну? — нетерпляче поцікавився Каз.

— Можеш рухатися.

Вілан дістав бальсову піпетку, набрав нею невелику кількість рідини й випустив тоненьку цівочку перед сталевими дверима сейфа. Тієї ж миті метал почав розчинятися з потріскуванням, яке в невеличкій кімнатці здавалося аж надто гучним. Повітря наповнилося різким металевим запахом, і хлопці затулили обличчя рукавами.

— Неприємності в пляшці, — зачудувався Каз.

Вілан працював моторно, обережно переносячи золотовмісну кислоту з глечика на сталь, і дірка в сталевих дверях щоразу більшала.

— Не втрачай темпу, — порадив Каз, кидаючи погляд на годинник.

— Якщо я розіллю хоча б краплю, вона пропалить підлогу простісінько до гостей, запрошених моїм батьком на вечерю.

— Не поспішай.

Кислота знищувала метал короткими вибухами, швидко горіла й лише поступово слабшала. Залишалося сподіватися, що вона не прогризе занадто великий шматок стіни, коли хлопці заберуться звідси. Каз не заперечував проти ідеї, щоб кабінет обрушився на Ван Ека та його гостей, але не раніше, ніж упорається зі своїми справами цієї ночі.

Здавалося, минула ціла вічність, коли дірка стала достатньо великою, щоб у неї можна було просунути руку. Каз запхав усередину жеврик і побачив гросбух, стоси крюґе й невеличкий оксамитовий мішечок. Він витягнув мішечок із сейфа, зморщившись, коли рука торкнулася краю отвору. Сталь і досі була достатньо гарячою, щоб залишати опіки.

Хлопець витрусив уміст мішечка на свою затиснуту в шкіряну рукавичку долоню: широка золота каблучка з вигравіюваними червоним лавром і Ван Ековими ініціалами.

Бреккер запхав каблучку до кишені, потім схопив кілька стосів крюґе й передав їх Віланові.

Побачивши хлопчиків вираз обличчя, мало не розреготався.

— Невже тебе це непокоїть, крамарику?

— Мені не подобається почуватися злодієм.

— Після всього, що він накоїв?

— Так.

— Забагато доброчесності. Ти розумієш, що ми крадемо твої гроші?

— Джаспер казав те саме, проте я впевнений, що батько викреслив мене зі свого заповіту, щойно Еліс завагітніла.

— Це ще не означає, що ти маєш на них менше прав.

— Мені вони не потрібні. Я просто не хочу, щоб вони належали йому.

— Яка розкіш — повертатися спиною до розкоші. — Каз запхав крюґе до кишені.

— Як би я керував імперією? — озвався Вілан, кидаючи піпетку до сейфа, щоб вона там тліла. — Я не можу прочитати гросбух або накладну. Я не можу виписати замовлення товарів. Мій батько багато щодо чого помиляється, але стосовно цього він має рацію. Я став би посміховиськом.

— То заплати комусь, аби робив це замість тебе.

— Ти б так учинив? — поцікавився Вілан, закопилюючи підборіддя. — Довірився б комусь, хто знав би таке, знав би таємницю, яка може тебе знищити?

«Так, — не вагаючись подумав Каз. — Одній людині я б довірився. Одній людині, яка, я знаю, ніколи б не використала проти мене мої недоліки».

Він швидко погортав пальцем гросбух і запитав:

— Коли люди бачать каліку, який іде вулицею, опираючись на ціпок, що вони відчувають? — Вілан відвів погляд. Коли Каз згадував про свою кульгавість, люди завжди так чинили, наче він не знав, ким був чи яким його бачив цілий світ. — Вони співчувають. Ну, а що вони думають, коли бачать, як наближаюся я?

Кутик Віланового рота вигнувся.

— Вони думають, що краще перейти на інший бік вулиці.

Каз запхав гросбух назад до сейфа.

— Ти не слабкий через те, що не вмієш читати. Ти слабкий через страх, що люди побачать твій недолік. Ти дозволяєш сорому вирішувати, ким ти є. Допоможи мені з картиною.

Вони повернули портрет на місце перед роззявленою діркою в сейфі. Мартін Ван Ек зиркнув на них згори вниз.

— Подумай про це, Вілане, — порадив Каз, вирівнюючи раму. — Це сором набиває мої кишені; сором дозволяє Бочці кишіти дурниками, готовими напнути маску, щоб отримати те, чого хочеться, і щоб ніхто про це не знав. Ми можемо знести будь-який біль. Це сором зжирає людину без останку.

— Мудрі слова, — озвався голос із кутка.

Каз і Вілан обернулися. Увімкнулися яскраві лампи, заливаючи кімнату світлом, і з ніші в протилежній стіні з’явилася постать, якої ще минулої миті там не було: Пекка Роллінз із самовдоволеною посмішкою на рум’яному обличчі, в оточенні групи Десятицентових Левів, усі озброєні пістолями, сапами й руків’ями сокир.

— Каз Бреккер, — насміхався Роллінз. — Пройдисвіт-філософ.

19. Матаяс

e підводься!» — крикнув Матаяс Кувеєві. Щуанський хлопчик розтягнувся на підлозі. Друга черга пострілів струсонула повітря, розтрощивши чергове віконце з вітражем.

— Або вони зацікавлені в тому, щоб викинути на вітер чимало куль, або це попереджувальні постріли, — озвався Джаспер. Пригнувшись, Матаяс наблизився до іншого боку гробниці й визирнув назовні крізь вузьку тріщину в камені.

— Нас оточили, — повідомив він. Люди, що стояли між могилами Чорного Серпанку, і близько не були схожі на офіцерів міської варти, яких хлопець сподівався побачити. У миготливому світлі ліхтарів і смолоскипів Матаяс розгледів картате вбрання, прикрашене візерунками пейслі[2], смугасті камізельки та строкаті пальта. Форма мешканців Бочки. Усі тримали в руках різноманітну зброю: револьвери, ножі завдовжки з передпліччя, дерев’яні битки.

— Не можу розгледіти їхніх татуювань, — пожалівся Джаспер, — але я впевнений, що он там, навпроти, стоїть Дауті.

«Дауті». Матаяс понишпорив у пам’яті та пригадав чоловіка, який провів їх до Пекки Роллінза, коли Каз шукав, де взяти позичку.

— Десятицентові Леви.

— Ціла купа.

— Чого вони хочуть? — боязко поцікавився Кувей.

Матаяс чув, як люди сміялися й перегукувалися на тлі низького гарячкуватого дзижчання, що з’являється, коли солдати знають про свою перевагу й відчувають у повітрі запах, що обіцяє: незабаром розпочнеться різня.

Натовп вибухнув радісними вигуками, і Десятицентові Леви помчали вперед, жбурляючи щось у гробницю. Один із цих предметів залетів усередину крізь розбите вікно і, дзенькнувши, впав на підлогу. Із його боку бризнув зелений газ.

Матаяс схопив із підлоги попону й накинув її на каністру. Коли наступна черга розітнула повітря, він кинув її назад у віконце. Очі палали вогнем, щоками лилися сльози.

Тепер дзижчання сягнуло кульмінації. Десятицентові Леви бігли вперед.

Джаспер натиснув на гачок і вистрілив, один із провідників команди впав, а його смолоскип одразу згас на вогкому ґрунті. Хлопець стріляв і стріляв, щоразу влучаючи в ціль, і Десятицентові Леви валилися на землю. Нападники кинулися навтьоки, шукаючи укриття, їхні стрункі лави розсипалися.

— Ставайте в чергу, хлопці, — похмуро озвався Джаспер.

— Виходьте! — репетував за могилою Дауті. — Ви не зможете всіх нас постріляти.

— Не чую! — відгукнувся Джаспер. — Підійди ближче.

— Ми розтрощили ваші човни. Ми — ваш єдиний шанс вибратися із цього острова. Тож виходьте спокійно, інакше ми принесемо до Бочки тільки ваші голови.

— Пильнуй! — підказав Матаяс. Дауті відвертав їхню увагу. У вікно врізалася чергова каністра, а потім іще одна.

— Катакомби! — проревів Матаяс, і всі кинулися до протилежного боку гробниці, протиснувшись у прохід і надійно запечатавши позаду себе кам’яні двері. Джаспер розірвав сорочку й запхав її до щілини між дверима та підлогою.

Темрява була майже суцільна. Кілька секунд чутно було лише, як троє хлопців кашляють і засапано ковтають повітря, намагаючись очистити легені від газу. Потім стрілець струсонув жеврик, і їхні обличчя осяяло моторошне зелене світло.

— Як вони нас, у біса, знайшли? — запитав він.

— Байдуже, — озвався Матаяс. На роздуми, як Чорний Серпанок опинився під загрозою, не було часу. Єдине, що фієрданець знав: якщо Пекка Роллінз відправив по них свою банду, Ніна теж може бути в небезпеці. — Які в нас активи?

— Вілан залишив нам трохи тих фіолетових бомб і ще кілька фотобомб. Кувею?

— У мене нічого немає, — відповів той.

— Ти маєш той клятий дорожній мішок, — вилаявся Джаспер. — Невже там немає нічого корисного?

Шуанець притис сумку до грудей.

— Мої записники, — пояснив він, шмигаючи носом.

— А як щодо залишків Віланової роботи? — запитав Матаяс. Ніхто не завдав собі клопоту хоч щось прибрати.

— Там лише деякий матеріал, яким він користувався, коли робив феєрверки для Худмедбриджа, — відказав Джаспер.

Із вулиці пролунав шквал вигуків.

— Вони збираються підірвати двері до гробниці, — попередив Матаяс. Він і сам би так учинив, якби замість жертв йому потрібні були в’язні; утім, фієрданець був переконаний, що Десятицентові Леви переймаються лише тим, щоб дістати живим Кувея.

— Там близько тридцяти головорізів, які збираються пролізти до нашої схованки, — зауважив Джаспер. — Із гробниці є лише один вихід, і ми на клятому острові. Нам гаплик.

— Може, і ні, — заспокоїв Матаяс, роздивляючись примарне зелене сяйво жеврика. Хай він навіть і не мав Казового таланту складати плани, проте виріс серед військових. Можливо, був спосіб вибратися звідси.

— Ти збожеволів? Десятицентові Леви знають, що нас значно менше.

— Це правда, — погодився фієрданець, — але вони не знають, що двоє з нас — гришники. Вони думали, що полюють на науковця, а не на Пекельника, а Джаспер узагалі довго приховував свій талант Творця.

— Ага, двоє майже не тренованих Гриш, — скептично погодився стрілець.

Пролунало гучне «бум», від якого стіни здригнулися, а Матаяс нахилився до решти.

— Вони йдуть! — закричав Кувей.

Але звуку кроків не було, натомість ззовні почулася чергова пересварка.

— Вони скористалися недостатньо потужним зарядом, — здогадався Матаяс. — Ти їм потрібен живий, тому вони поводяться обачно. Ми маємо ще один шанс. Кувею, скільки тепла ти зможеш видобути з полум’я?

— Я можу змусити полум’я горіти інтенсивніше, але підтримувати його досить складно.

Матаяс згадав, як фіолетове полум’я, не згасаючи, облизувало тіло шуанського солдата, що літав. Вілан казав, що такі вогні гарячіші за звичайні.

— Дай-но мені одну бомбу, — сказав він Джасперові, — я збираюся підірвати затильну частину катакомб.

— Навіщо?

— Щоб змусити їх думати, наче ми пробили собі шлях з іншого боку, — пояснив Матаяс, установлюючи бомбу в найвіддаленішому краю кам’яної галереї.

— Ти впевнений, що не підірвеш заразом і нас?

— Ні, — зізнався фієрданець. — Але, якщо у вас немає іншої геніальної ідеї...

— Я...

— Застрелити якомога більше людей, перш ніж ми помремо, — не варіант.

Джаспер здвигнув плечима.

— Якщо так, — уперед.

— Кувею, щойно вибухне бомба, щодуху біжи до вхідних дверей. Газ, мабуть, розсіявся, але я хочу, щоб ти біг. Я буду прикривати тебе ззаду. Знаєш гробницю з великою зламаною щоглою?

— Праворуч?

— Так. Біжи прямісінько до неї. Джаспере, хапай усі ті порошки, що залишилися від Вілана, і дій так само.

— Чому?

Матаяс підпалив ґніт.

— Ти можеш слухатися моїх наказів або ставити свої запитання Десятицентовим Левам. А тепер лягайте.

Він відштовхнув обох хлопців до стіни, прикриваючи їх, коли з кінця тунелю пролунало громоподібне «бум».

— Біжіть!

Вони вискочили через двері з катакомб.

Матаяс тримав руку в Кувея на плечі, підганяючи хлопчика, поки вони бігли крізь залишки зеленого газу.

— Пам’ятай: прямісінько до розбитої щогли. — Він розчахнув ногою двері гробниці та кинув у повітря фотобомбу. Вона вибухнула скалками діамантово-білого світла, Матаяс побіг під прикриття дерев, і, пробираючись між могилами, стріляв у Десятицентових Левів зі своєї гвинтівки.

Десятицентові Леви відстрілювалися у відповідь, тож фієрданець пірнув за купу порослого мохом каміння. Він побачив, як із дверей гробниці вискочив Джаспер, зблиснули револьвери і стрілець теж побігу напрямку зламаної кам’яної щогли. Матаяс кинув у повітря останню фотобомбу, Джаспер перекотився праворуч, а гудіння револьверів вибухнуло, наче шторм, немов Десятицентові Леви забули всі обіцянки про покарання чи запропоновану винагороду й ударили з усього, що мали. Можливо, їм наказували зберегти Кувеєві життя, але вони були не натренованими солдатами, а пацюками з Бочки.

Матаяс на животі поповз цвинтарною грязюкою.

— Нікого не поранили? — запитав він, діставшись до розбитої щогли на мавзолеї.

— Захекані, але досі дихаємо, — озвався Джаспер. Кувей кивнув, хоча страшенно тремтів. — Між іншим, фантастичний план. Чим те, що ми пришпилені до землі тут, краще, ніж бути пришпиленими до землі в гробниці?

— Ти прихопив Віланові порошки?

— Те, що від них залишилося, — сказав стрілець. Він спустошив кишені, витягши три мішечки.

Матаяс вибрав один навмання.

— Ти можеш маніпулювати цими порошками?

Джаспер стурбовано засовався.

— Так. Гадаю. Я робив щось подібне в Льодовому Дворі. Але чому?

«Чому? Чому?» Дрюскелле посадили б його на гауптвахту за непокору.

— Вважається, що Чорний Серпанок населений привидами, так? Ми збираємося створити кілька примар. — Матаяс визирнув з-за рогу мавзолею. — Вони заходять досередини. Мені потрібно, щоби ви слухалися наказів і припинили ставити запитання. Обидва.

— Не дивно, що ви з Казом не ладнаєте, — пробурмотів Джаспер.

Матаяс якомога коротше пояснив, як він збирається діяти зараз і потім, коли вони дістануться до узбережжя острова, якщо припустити, що його план спрацює.

— Я ніколи не вдавався до цього раніше, — утрутився Кувей.

Джаспер підморгнув йому.

— Саме це й робить справу захопливою.

— Готові? — перепитав Матаяс.

Він розкрив мішечок. Джаспер звів угору руки, і порошок здійнявся хмаркою з ледь чутним «бух». Хмарка застигла в повітрі, наче час сповільнився. Джаспер зосередився так, що аж на чолі виступив піт, і викинув руки вперед. Хмарка розсіялася й попливла над головами Десятицентових Левів, а потім оповила один зі смолоскипів зеленими бризками.

Чоловіки, що стояли навколо руків’я смолоскипа, задихнулися.

— Кувею, — проінструктував Матаяс.

Шуанський хлопчик підвів руки, і вогонь із зеленого смолоскипа охопив руків’я та закрученими кільцями ковзнув угору рукою того, хто його ніс. Чоловік закричав, жбурнув смолоскип геть, упав на землю й закачався там, намагаючись загасити вогонь.

— Не зупиняйся, — наказав Матаяс, і Кувей зігнув пальці, але зелене полум’я згасло.

— Вибачте! — заскиглив хлопчик.

— Зроби ще одне, — наполегливо сказав фієрданець; на ніжності не було часу.

Кувей різко простягнув руку, і один із ліхтарів Десятицентових Левів вибухнув — цього разу витком жовтого полум’я. Шуанець позадкував, наче не збирався докладати так багато зусиль.

— Не втрачай зосередженості, — підбадьорив Матаяс.

Хлопчик скрутив зап’ястя, і вогонь ліхтаря здійнявся звивистою аркою.

— Агов, — зрадів Джаспер, — непогано. — Він розкрив другий мішечок із порошком і підкинув його вмісту повітря, а потім вигнув руки поперед себе, надсилаючи порошок назустріч Кувейовому полум’ю. Звивиста нитка вогню набула глибокого мерехтливого темно-червоного забарвлення. — Хлорид стронцію, — пробурмотів стрілець, — мій улюблений.

Кувей зігнув одне зап’ястя, і ще один вогняний потік приєднався до ліхтарного полум’я, а потім інший; усі вони склалися в змію з товстим тілом, яка загойдалася над Чорним Серпанком, готова до стрибка.

— Привиди! — зойкнув хтось із Десятицентових Левів.

— Не будь недоумком, — озвався інший.

Матаяс спостерігав, як червоне звивисте кільце розкручувалося вогняними хвостами, і відчув, як усередині здіймається давній страх. Він навчився спокійно ставитися до Кувея, але зараз перед ним вирував вогонь Пекельника, який знищив його рідне село в прикордонній сутичці. Якимось чином він забув, яка сила переховувалася всередині цього хлопчика. «Це була війна, — нагадав він собі. — І тепер теж».

Десятицентові Леви були спантеличені, але це не триватиме довго.

— Нехай вогонь перекинеться на дерева, — сказав Матаяс, і Кувей, тихенько рохнувши, розвів руки ширше. Зелене листя боролося зі стрімкою атакою ненажерливого вогню, та потім таки зайнялося.

— У них є Гриша! — вигукнув Дауті. — Обходьте їх із флангу!

— На узбережжя! — наказав Матаяс. — Мерщій! — Вони побігли повз могильні плити й понівечених кам’яних Святих. — Кувею, приготуйся! Нам потрібна вся сила, яку ти маєш.

Хлопці пронеслися берегом і кинулися на мілину. Матаяс схопив фіолетові бомби й розтрощив їх об корпуси човнів, що зазнали корабельної катастрофи. Фіолетове полум’я застелилося й поглинуло їх. Воно було моторошне, мало не густе. Матаяс достатню кількість разів направляв човна до Чорного Серпанку і від нього, щоб знати, що тут наймілкіше місце каналу, довга смуга перекату, де човни найімовірніше сідали на мілину, але протилежний берег здавався недосяжно далеким.

— Кувею, — скомандував фієрданець, молячись, аби шуанський хлопчик виявився достатньо сильним, і сподіваючись, що той упорається з планом, який Матаяс придумав кілька секунд тому, — зроби нам дорогу.

Кувей скинув руки вперед, і полум’я пролилося до води, викидаючи вгору чималий стовп пари. Спочатку Матаяс міг роздивитися лише, як стіною здіймається висока біла хвиля. Згодом пара трохи розсіялася, і він побачив рибу, що борсалася в намулі, крабів, які загасали оголеним дном каналу, коли фіолетове полум’я лизнуло воду з іншого боку.

— Усі Святі та віслюки, на яких вони їздять, — побожно видихнув Джаспер. — Кувею, ти це зробив.

Матаяс повернувся до острова і відкрив вогонь по деревах.

— Хутчіш! — крикнув він, і хлопці помчали дорогою, якої кілька секунд тому ще не було, тікаючи до іншого боку каналу, до вулиць і провулків, які могли дати їм прихисток. «Протиприродно», — лементував голосочок у голові. — «Ні, — подумав Матаяс, — дивовижно».

— Ти розумієш, що щойно керував своєю власною невеличкою армією гришників? — поцікавився Джаспер, коли вони виповзли з намулу й поспіхом подалися темними вулицями до Солодкої Жили.

Він розумів. Тривожна думка. Скориставшись Джаспером і Кувеєм, він звільнив гришницьку силу. Та, попри все, Матаяс не почувався заплямованим або якось позначеним нею. Він пригадав, що казала Ніна про будівництво Льодового Двору: це, мабуть, була робота Гриші, а не Джела. А що, як обидва ці твердження були правдою? Що, як Джел працював руками тих людей? Протиприродно. Він так призвичаївся до цього слова, до способу відкидати все, чого не розумів, перетворювати Ніну й таких, як вона, на когось меншого за людину. Що, як за доброчесністю, якою керувалися дрюскелле, ховалося щось не таке чисте та справедливе? Що, як це були навіть не страх чи гнів, а проста заздрість? Чого це вартувало — прагнути служити Джелові, аби тільки побачити його силу в талантах інших людей, аби зрозуміти, що сам ніколи не матимеш такого дару?

Дрюскелле присягалися на вірність Фієрді, але також і своєму богові. Якби їм дозволили побачити дива там, де раніше вони бачили мерзенність, що ще могло б змінитися? «Моє покликання — захищати тебе». Його обов’язок перед богом, його обов’язок перед Ніною. Можливо, вони були одним і тим самим. А що, як це Джелова рука змусила здійнятися води тієї ночі, коли зловісна буря зруйнувала корабель дрюскелле і поєднала Матаяса з Ніною?

Матаяс біг вулицями чужого міста до невідомої небезпеки, але вперше, відколи він зазирнув до Ніниних очей і побачив, як у них віддзеркалилася його власна людяність, війна всередині хлопця припинилася.

«Ми знайдемо спосіб змінити їхню думку, — казала вона. — Думку всіх». Він знайде Ніну. Вони переживуть цю ніч. Втечуть із цього вогкого міста-байстрюка, а потім... Ну а потім вони змінять світ.

20. Інеж

неж скрутилася, вириваючись із лещат, що пазурами вп’ялися їй у потилицю. Вона борсалася, аби припинити падіння. Ноги знайшли на даху силосу точку опори, і дівчина сіпнулася геть, відштовхнувшись від кришки люка. На п’ятках вона повернулася назад, уже з ножами, вихопленими з піхов, відчуваючи в руках їхню вагу.

Її свідомість не могла достеменно збагнути побачене. Перед Інеж на даху силосу стояла дівчина і сяяла, наче вирізьблена зі слонової кістки та бурштину фігурка. Її кремова туніка та штани були облямовані шкірою кольору слонової кістки й вишиті золотом. Її заплетене в товсту косу рудувате волосся прикрашало мерехтіння коштовностей. Дівчина була висока та струнка, можливо, на рік чи два старша за Інеж.

Перша думка Інеж була про солдатів Кхерґууд, яких Ніна та інші бачили в Західній Клепці, проте дівчина не скидалася на щуанку.

— Привіт, Маро, — сказала вона.

— Я тебе знаю?

— Я — Дуняша, Білий Клинок, учениця Мудреців Амрат Єну, найвидатніший найманий убивця нашої ери.

— Щось не пригадую.

— Я новенька в місті, — зізналася дівчина, — але мені казали, що ти — легенда на цих мерзенних вулицях. Визнаю, я думала, що ти... вища.

— Як справи? — запитала Інеж; це було традиційне керчинське привітання на початку будь-якого знайомства, хай навіть воно і здавалося сміховинним у повітрі на рівні двадцятого поверху.

Дуняша посміхнулася. Посмішка здавалася завченою, наче ті, які на очах у Інеж дарували клієнтам дівчата в позолоченій вітальні «Звіринця».

— Дурнувате вітання для дурнуватого міста. — Вона легковажно змахнула пальцями до обрію, одним жестом визнаючи і відкидаючи Кеттердам. — Доля занесла мене сюди.

— А заробітну платню тобі теж платить доля? — поцікавилася Інеж, змірюючи її поглядом. Вона не вірила, що ця дівчинка з бурштину та слонової кістки видряпалася на силос, аби просто познайомитися з нею. У бійці Дуняшин зріст дозволяв дівчині дістати руками далі, але він міг впливати на її рівновагу. Невже це Ван Ек її підіслав? А якщо так, чи підіслав він когось і до Ніни? Вона кинула вниз коротенький погляд, але не побачила нічого в густому затінку силосу. — На кого ти працюєш?

Ножі з’явилися в Дуняшиних руках, і їхні леза яскраво зблиснули.

— Наша робота — це смерть, — повідомила дівчина, — і вона священна.

Радісне світло засяяло в її очах — перша справжня іскорка життя, яку помітила в ній Інеж, а потім дівчина напала.

Її швидкість вразила Інеж. Дуняша рухалася, мов яскраве світло, наче вона сама була клинком, що прорізався крізь темряву, її ножі тандемом розсікали повітря — ліворуч, праворуч. Інеж дозволила своєму тілу відповісти і, покладаючись більше на інстинкт, ніж на щось інше, позадкувала від своєї противниці, уникаючи краю силосу. Вона вдала, що рухатиметься ліворуч, і прослизнула повз Дуняшу, наносячи перший власний удар.

Дівчина закрутилася і з легкістю ухилилася від її атаки, невагома, мов сонячний зайчик, що ковзає поверхнею озера. Інеж ніколи не бачила, щоб хтось так бився, наче рухається під музику, яку чує лише він сам.

— Ти налякана, Маро? — Інеж відчула, як Дуняшин ніж порізав її рукав. Жало леза здалося вогнистим батогом. «Не надто глибоко», — заспокоїла себе Інеж. Якщо, звичайно, лезо не було отруєне. — Гадаю, так. Ти не можеш боятися смерті та водночас бути її справжнім посланцем.

Ця дівчина що, божевільна? Чи просто занадто балакуча? Інеж відскочила назад, виписуючи кола на даху силосу.

— Я народилася без страху, — вела далі Дуняша, щасливо гигочучи. — Мої батьки думали, що я втоплюся, адже я ще немовлям, регочучи, заповзла в море.

— Напевно, вони непокоїлися, що ти забазікаєш себе до смерті.

Її противниця кинулася вперед із новою силою, і Мара замислилася: невже дівчина лише гралася з нею, коли агресивно наскочила на неї вперше, дізнаючись про її сильні та слабкі боки, перш ніж оцінити свою перевагу? Вони обмінялися ударами, проте Дуняша була сповнена сил, а Інеж відчувала в тілі кожен біль, кожну рану та кожне випробування минулого місяця: ножова рана, яка мало не вбила її, прогулянка сміттєспалювачем і дні, які вона зв’язаною провела в полоні.

— Визнаю своє розчарування, — повідомила Дуняша, спритно стрибаючи дахом силосу. — Я сподівалася, що ти зможеш прийняти виклик. А кого я знайшла? Сулійську акробатку-тюхтійку, яка б’ється, як пересічний вуличний головоріз.

Це була правда. Інеж навчилася прийомів від хлопців на кшталт Каза і Джаспера в провулках і на звивистих вуличках Кеттердама. Дуняша знала не один спосіб бійки. За потреби вона гнулася, як очеретина, кидалася вперед, наче бездомна кішка, відступала, мов дим. І жоден із її стилів Інеж не могла засвоїти чи передбачити.

«Вона краща за мене». Розуміння цього мало гнилуватий присмак, наче Інеж вкусила спокусливий фрукт і виявила, що він зіпсований. Справа була не лише у відмінностях підготовки. Інеж навчилася битися, тому що мусила, якщо хотіла вижити. Вона ридала тієї ночі, коли вперше вбила. А ця дівчина насолоджувалася собою.

Але Кеттердам добре навчив Інеж. Якщо в тебе низькі шанси, ти змінюєш гру. Інеж дочекалася, поки її супротивниця кинеться вперед, потім стрибнула повз неї на линву, натягнуту між силосами, і безтурботно покрокувала нею. На Мару накинувся вітер — тепер, відчуваючи можливість, він став нетерплячим. Дівчина замислилася, чи не скористатися балансиром, але їй потрібні були вільні руки.

Вона відчула, як захиталася линва. Неможливо. Але, озирнувшись через плече, Інеж побачила, що Дуняша йде назирці за нею. Вона скалила зуби, і її біла шкіра сяяла, наче дівчина проковтнула місяць.

Дуняшина рука скинулася вперед, і Мара задихнулася, коли щось гостре уп’ялося їй у гомілку. Вона відхилилася назад, узялася за дріт руками й розвернула ноги так, що опинилася лицем до своєї суперниці. Зап’ястя дівчини знову смикнулося. Інеж відчула черговий яскравий укол болю і, подивившись униз, побачила металеву зірочку з шипами, що стирчала з її стегна.

Інеж почула десь унизу крики і звуки бійки. Ніна. Кого чи що підіслав до неї Ван Ек? Але Мара не могла дозволити собі відвертатися, тим паче на линві, тим паче віч-на-віч із цим створінням.

— Я чула, що ти була шльондрою в Павича, — сказала Дуняша, жбурляючи в Інеж чергову шиповану зірочку, а потім іще одну. Інеж ухилилася від обох, але наступна вгризлася в м’ясо на правому плечі. Вона втрачала багато крові. — Я б краще вбила себе та всіх інших під тим дахом, аніж дозволила скористатися собою.

— Тобою зараз користаються, — озвалася Інеж. — Ван Ек не вартий твоїх навичок.

— Якщо тобі вкрай потрібно це знати, платню я отримую від Пекки Роллінза, — сказала дівчина, і кроки Інеж уповільнилися. «Роллінз». — Він оплатив мою подорож і житло. Проте за життя, які відбираю, я не прощу грошей. Кожне життя — коштовність, яку я ношу. Вони прославляють мене в цьому світі та забезпечать повагу в іншому.

«Пекка Роллінз». Невже він якимось чином знайшов Каза? А решту? Що, як Ніна лежить унизу мертва? Інеж мусить позбутися цього дівчиська. Вона мусить допомогти їм. Чергова срібна зірочка зі свистом наблизилася до неї, і, нахилившись, аби уникнути її, Інеж мало не втратила рівновагу. Біль простромив руку, і Мара ледь чутно засичала.

«Наша робота — це смерть, і вона священна». Якому темному богові служила ця найманка? Інеж уявила якесь величне божество, що вимальовується над містом, без обличчя й без рис, шкіра, напнута на набряклі кінцівки, масна від крові жертв його помічників. Вона відчувала його присутність, прохолоду відкинутої тіні.

Зірочка уп’ялася Інеж у гомілку, ще одна — у передпліччя. Дівчина озирнулася через плече. Ще кілька метрів — і вона буде на даху першого силосу. Можливо, Дуняша про бійки знала більше, ніж Інеж дізнається за ціле життя, але вона не знала Кеттердама. Інеж побіжить до підніжжя силосу і знайде Ніну. Вони відірвуться від цього чудовиська на вулицях і каналах, які Інеж так добре знає.

Вона ще раз оцінила відстань позаду себе. Ще кілька десятків сантиметрів. Але коли Інеж повернула голову назад, Дуняші вже не було на линві. Інеж побачила, як вона нахиляється, як шукає магніт. «Ні».

«Захистіть мене», — прошепотіла Мара своїм Святим.

Мотузка провисла. Інеж упала, вигинаючись у повітрі так само, як коли була дитиною і шукала свої крила.

21. Каз

аз чув, як загуло у вухах. Як завжди, дивлячись на Роллінза, хлопець помітив, що в очах дивним чином двоїться, наче він занадто пізно прокинувся і випив набагато більше, ніж слід. Чоловік перед ним був Пеккою Роллінзом, королем Бочки, верховодою банди та імпресаріо. Проте водночас він був Якобом Герцуном, якого вважали чесним крамарем, а насправді він поживився благополуччям і довірою Каза та Джорді, забрав їхні грошенята й залишив безпомічних дітей у місті, де милосердя не коштувало й ламаного шеляга.

Цієї ночі від поважного Якоба Герцуна не залишилося і сліду. Роллінз був убраний у смугасту зелену камізельку, щільно застібнуту на череві, та штани із блискучої смарагдової тканини. Вочевидь, він придбав інший годинник замість украденого Бреккером, бо зараз дістав новий і глипнув на нього.

— Ця штука ніколи не показує час точно, — повідомив він, стрясаючи годинник; коли чоловік роздратовано видихнув, його бачки ледь помітно затремтіли, — але я не можу встояти перед дещицею блиску. Не сподіватимуся, що той годинник, якого ти в мене поцупив, і досі з тобою. — Каз нічого не відповів. — Гаразд, — вів далі Роллінз, здвигнувши плечима, постукавши годинник по кришечці та знову запхавши до кишені камізельки. — Десь саме зараз мої заступники оточують твою команду й одного безцінного заручника на Чорному Серпанку.

Вілан видав якийсь хворобливий звук.

— Я також приготував дещо особливе для Мари, — похвалився Роллінз. — Ця дівчина — надзвичайне надбання. Мені була не до вподоби думка про цю особливу стрілу у твоєму сагайдаку, тому я знайшов когось іще надзвичайнішого, хто попіклується про неї.

У Казовому шлунку з’явилося нудотне відчуття. Він пригадав, як Інеж розправляє плечі, її міцну поставу, аж по вінця повну впевненості. «Я не працюю із сіткою».

— Невже ти справді думав, що тебе так складно буде знайти, Бреккере? Я вже давно граю в цю гру. Усе, що мені довелося зробити, — подумати, як би я вчинив, якби був молодшим і дурнішим.

Гудіння в Казових вухах гучнішало.

— Ти працюєш на Ван Ека. — Він знав, що була така можливість, але не зважав на неї. Думав, якщо діятиме достатньо швидко, їм не вистачить часу, щоб стати союзниками.

— Я працюю з Ван Еком. Після того як ти прийшов у пошуках грошей, мені здалося, що йому можуть знадобитися мої послуги. Спочатку крамар завагався, йому вже не щастило, коли він укладав угоди з хлопцями з Бочки. Але цей невеличкий фокус, який ти продемонстрував із його дружиною, підштовхнув його просто в мої теплі обійми. Я сказав Ван Екові, що ти завжди залишатимешся на крок попереду, бо він не може змусити себе не думати як бізнесмен.

Каз мало не здригнувся. Хіба ця сама думка не навідувалася до нього?

— Він, безсумнівно, кмітливий чолов’яга, — вів далі Роллінз, — але з обмеженою уявою. Натомість ти, Бреккере, мислиш, як маленький підлий головоріз. Ти схожий на мене, лише маєш більше волосся на голові й гірший смак. Ван Ек сподівався, що зв’яже вас усіх у Західній Клепці, та чудово ставився до того, щоб покликати ще й міську варту. Проте я знав, що ти для цього занадто верткий.

— І ти знав, що я прийду сюди?

Роллінз захихотів.

— Я знав, що ти не зможеш устояти. Ох, я й гадки не мав, який план ти вигадаєш, але знав: хай би яку схему розробив, вона приведе тебе сюди. Ти не зможеш пройти повз шанс принизити Ван Ека, забрати те, що він тобі завинив.

— Угода є угода.

Роллінз похитав головою, заквохтавши, немов велика курка.

— Ти сприймаєш усе занадто особисто, Бреккере. Тобі варто зосередитися на роботі, натомість ти занадто зайнятий затамованою образою.

— Ось тут ти помиляєшся, — заперечив Каз.— Я не затамував образу. Я колисаю її. Я пещу її. Я годую її найкращими шматочками м’яса й віддаю до найкращих шкіл. Я виховую свої образи, Роллінзе.

— Я радий, що ти зберіг почуття гумору, юначе. Коли відбудеш свій строк у каталажці, — якщо Ван Ек залишить тебе живим, — можливо, я дозволю тобі працювати на мене. Шкода дивитися, як таланти на кшталт твого йдуть коту під хвіст.

— Краще хай мене підсмажать на повільному вогні, а Ван Ек крутитиме ручку рожна.

Роллінзова пика розпливлася у великодушній посмішці.

— Припускаю, що й це можна організувати. Я ж тільки хочу зробити тобі послугу.

«Просто веди далі свої балачки», — мовчки підбадьорював його Каз, ковзаючи руками до Віланового наплічника.

— Адже я знаюся на тому, як отримувати гроші наперед. Та й потреби мої значно поміркованіші. Кілька мільйонів крюґе за те, щоб позбавити Бочку від неприємності, яку я в будь-якому разі радо побачив би мертвою? Надзвичайно розумно. — Роллінз зачепився великими пальцями за свою камізельку. — Факт у тому, що ми з Ван Еком порозумілися. Я розширююся, нарощую території, мислю ширше. «Каельський принц» — найгарніший розважальний заклад, бачений у Східній Клепці, а це лише початок. Ми з Ван Еком — будівельники. Ми хочемо створити щось, що переживе нас. Ти ще доростеш до цього, хлопче. А тепер чому б тобі не віддати печатку й не піти спокійно?

Каз витяг із кишені печатку, потримав її, дозволив змигнути у світлі лампи, притягуючи Печчин погляд. Завагався.

— Ну ж бо, Бреккере. Визнаю, ти крутий, але я загнав тебе в глухий кут і маю чисельну перевагу. Ти не можеш вистрибнути з того вікна, а на вулиці під будинком Ван Ек вишикував міську варту. Тобі гаплик, тебе підсмажили, почепили на шибеницю, тож не роби жодних дурниць.

Але якщо не вдається відчинити двері, треба зробити нові. Роллінз полюбляв теревенити; правду кажучи, Каз сумнівався, що той зможе зупинитися, навіть якщо захоче. Тепер річ була в тому, щоб прикути Роллінзів погляд до блискучої золотої печатки в Казовій правій руці, поки ліва відкупорюватиме глечик із золотовмісною кислотою.

— Приготуйся, — пробурмотів він.

— Казе... — запротестував Вілан.

Бреккер кинув печатку Роллінзові та тим самим рухом вихлюпнув на підлогу залишки кислоти. Кімната наповнилася теплом, а килим зашипів, коли над ним здійнявся стовп їдкого диму.

— Зупиніть їх! — крикнув Роллінз.

— Побачимося з іншого боку! — попрощався Каз. Він схопив свій ціпок і щосили гупнув ним по дошках під ногами. Підлога застугоніла і провалилася.

Вони з гуркотом впали на перший поверх у хмарі тиньку й пилюки та опинилися простісінько на столі з вечерею, який поламався під їхньою вагою.

Покотилися свічники й тарелі. Каз стрибнув на ноги — ціпок був у руках, із пальта крапала підлива — і потягнув за собою Вілана.

Щоб зауважити перелякані обличчя крамарів, що сиділи за столом, роззявивши від потрясіння роти й не познімавши з колін серветок, Бреккер мав коротеньку мить. Потім заверещав Ван Ек:

— Схопіть їх!

Хлопці перескочили розкидану шинку й помчали викладеним чорно-білим кахлем коридором.

Двоє вартових, убраних у лівреї, затулили собою двері зі скляними панелями, які відчинялися до затильного парку, і звели рушниці.

Каз рвонув, пришвидшуючись, і кинувся на підлогу, ковзаючи нею. Він горизонтально притиснув до грудей свій ціпок і промчав між вартовими, дозволивши ціпку розтрощити їхні гомілки і збити чоловіків із ніг.

Вілан побіг за ним назирці і злетів сходами до саду. А потім вони опинилися на елінгу, перелізли через бильця й заскочили до гондоли Ротті, який чекав на них у каналі.

Постріли розітнули воду довкола них, і одна куля дзенькнула об борт човна. Каз і Ротті схопилися за весла.

— Удар чимдуж! — гукнув Бреккер, і Вілан випустив на волю всі ракети, фотобомби і дрібки, придатні для демонстрування, які зміг приладнати в човні. Небо над Ван Ековим будинком вибухнуло сукупністю світла, диму та звуку, а вартові пірнули в пошуках укриття.

Каз узявся за роботу, відчуваючи, як ковзнув вздовж течії човен, коли вони влилися до жвавого руху Ґельдканалу.

— Потрапили всередину і вибралися звідти так, щоб він не помітив? — поцікавився Ротті.

— Я наполовину мав рацію, — прогарчав Каз.

— Нам потрібно попередити інших, — захекавшись, нагадав Вілан. — Роллінз сказав...

— Там був Пекка Роллінз? — перепитав Ротті, і Каз почув у його голосі страх. Канальний пацюк був готовий позмагатися з тисячею бандитів і злодіїв, крамарів і найманців, але не з Пеккою Роллінзом.

Каз легенько відштовхнувся одним зі своїх весел, скеровуючи човен праворуч і ледь розминувшись із трапним човном, повним туристів.

— Ми мусимо повернутися на Чорний Серпанок. Інші...

— Заткайся, Відане. Я мушу подумати.

Джаспер і Матаяс були спритні в бійці. Якщо був шанс витягти Кувея з Чорного Серпанку, вони ним скористалися. Але як Пекка їх знайшов? Мабуть, за кимось прослідкували аж до самого острова. Вони всі ризикували того дня, наважившись податися геть із Чорного Серпанку. Будь-кого з них могли засікти й переслідувати. Ніну з Матаясом? Відана із Джаспером? Самого Каза? Варто було Пецці Роллінзу дізнатися про їхню схованку, він стежив за ними щомиті, просто чекаючи, коли вони розділяться і стануть вразливими.

Каз зіщулив плечі, і Ротті підлаштувався під його темп, змахи веслами скеровували човен дедалі швидше за течією. Йому потрібно було, щоб вони влилися до руху інших човнів і забралися якомога далі від Ван Екового будинку. Йому потрібно було дістатися до Солодкої Жили. Роллінзові люди переслідували Інеж та Ніну від Чорного Серпанку. Чому він відправив дівчат до силосів самих? Ніна та її дорогоцінні біженці. Цієї ночі не буде грандіозного звільнення гришників. Усі їхні плани полетіли під три чорти. «Я також приготував дещо особливе для Мари». До дідька помсту, до дідька його махінації. Якщо Роллінз заподіє шкоду Інеж, Каз розмалює Східну Клепку його нутрощами.

«Думай». Якщо один план луснув, ти вигадував інший. Якщо вони затискали тебе в кут, ти прорізав дірку в даху. Але Каз не міг виправити щось, на що не мав впливу. Його план став ненадійним. Він підвів усіх. Він підвів її. А все через те, що, коли справа стосувалася Пекки Роллінза, у Каза на очах наче полуда була. Джаспер уже може бути мертвим. Інеж може стікати кров’ю на вулицях Солодкої Жили.

Він повернув весла.

— Ми пливемо до району складів.

— А як щодо інших?

— Джаспер із Матаясом — бійці, а Пекка Роллінз у жодному разі не нашкодив би Кувею. Ми пливемо до Солодкої Жили.

— Ти казав, що на Чорному Серпанку ми будемо в безпеці, — запротестував Вілан. — Ти казав...

— Немає ніякої безпеки, — буркнув Каз. — Ані в Бочці. Ані деінде. — Він щосили натиснув на весла. Ані печатки. Ані корабля. Усі їхні гроші витрачено.

— Що ми тепер робимо? — тихенько запитав Вілан; його голос ледве можна було почути серед звуків води та інших човнів у каналі.

— Візьми пару весел і принеси якусь користь, — огризнувся Каз, — або я кину твою зніжену дупу у воду й дозволю твоєму батькові виловити тебе.

22. Ніна

іна почула їх раніше, ніж побачила. Вона влаштувалася між другим і третім силосами, звідки могла спостерігати за рухом Інеж і не зводити очей із караульного приміщення.

Інеж вилізла на силос, немов крихітний моторний павучок, рухаючись у такому темпі, що Ніна стомилася від самого споглядання за нею. Нахил був достатньо крутий, і вона майже не могла бачити Інеж, коли та опинилася на верхівці, тому Ніна не знала, як просуваються справи з кришкою люка. Проте Мара не вийшла на линву, коли Ніна подала перший сигнал, отже, в неї, мабуть, виникла затримка з дротами або з довгоносиком. Подавши другий сигнал, Серцетлумачниця побачила, як Інеж ступила крок у порожнечу.

Із того місця, де чекала Ніна, линва в темряві була невидимою і здавалося, що Мара левітує, хоча кожен її крок був точний і обдуманий. Ось — легеньке похитування. А тепер — невеличка поправка. Коли Ніна спостерігала за цим, її серце билося в сіпаних ритмах. З’явилося сміховинне відчуття, що, якщо вона дозволить власній зосередженості хоч на мить похитнутися, Інеж може впасти, наче Нінина концентрація та віра тримали дівчину в повітрі.

Коли Інеж нарешті дісталася до другого силосу, Ніні захотілося заулюлюкати, натомість вона коротко й безшумно станцювала. Потім Серцетлумачниця почекала, поки вартові знову з’являться в полі її зору із західного боку периметра. Вони зупинилися на кілька хвилин біля караульного приміщення і знову вирушили в путь. Ніна вже збиралася подати сигнал Інеж, коли почула гучний регіт. Вартові теж його почули й насторожилися. Дівчина бачила, як один із них запалив на даху караульного приміщення сигнальний ліхтар, викликаючи підмогу, — запобіжний захід на випадок неприємностей. Було добре відомо, що тут трапляються заколоти, а після хаосу в Західній Клепці напередодні Ніна не дивувалася, що вартові поспіхом покликали на допомогу.

Схоже було, що вона і справді їм знадобиться. Ніна впізнала команду головорізів із Бочки, щойно побачила їх, — це була огидна банда: усі високі, з міцними м’язами й надійно озброєні. Більшість людей мала пістолі, і це підказувало, що вони чекають на щось більше за швидку сутичку. На широких грудях одного з ватажків красувалася картата камізелька, а в руках він погойдував ланцюг. У нього на передпліччі Ніна побачила округле татуювання. З такої відстані вона не могла роздивитися деталі, але поставила б непогані гроші на те, що це — лев, який згорнувся калачиком. Десятицентові Леви. Хлопці Пекки Роллінза. Якого біса вони тут забули?

Ніна глипнула вгору. Інеж висипала довгоносика до другого силосу. Можна було лише сподіватися, що їм не було її видно. Але чого тільки хотіла банда Пекки Роллінза?

За кілька хвилин пролунала відповідь:

— Чув, що тут, у Солодкій Жилі, переховується Серцетлумачниця, — голосно сказав хлопець у картатій камізельці, далі погойдуючи ланцюгом.

«Ох, Святі, це вже погано». Невже Десятицентові Леви переслідували їх з Інеж від Чорного Серпанку? Інші теж вскочили в халепу? А що, як Пекка Роллінз і його банда знають про гришників у посольстві? Дехто з них порушив свої контракти, намагаючись покинути місто. Їх могли шантажувати чи навіть дещо гірше. Пекка міг продати їх шуанцям. «У тебе, Зенік, просто зараз є власні проблеми, — озвався голос у голові. — Припини перейматися порятунком світу й рятуй власний зад». Часом її внутрішній голос бував надзвичайно мудрим.

Один з охоронців силосу ступив крок уперед — радше хоробро, як подумала Ніна, демонструючи Десятицентовим Левам силу. Їй не вдалося почути їхню розмову. Папір із яскравою червоною печаткою перейшов із одних рук до інших. Вартовий передав його своєму напарникові, щоб той прочитав. За мить напарник здвигнув плечима. І тоді, на Нінин жах, вартовий подався вперед і відімкнув ворота. Ліхтар на даху караульного приміщення знову змигнув. Вони викликали підмогу.

Червона печатка. Ван Екові кольори. Це були його силоси, і вартові в жодному разі не ризикнули б відчинити ворота нікому, хто не мав би офіційного дозволу від їхнього роботодавця. Від висновків у Ніни голова пішла обертом. Чи можуть Ян Ван Ек та Пекка Роллінз працювати разом? Якщо так, то шанси Покидьків вибратися живими з міста щойно стали крихтами на тарілці, що залишилися від пирога.

— Виходь, солоденька Ніно. Пекка має для тебе роботу.

Ніна побачила, що ланцюг, яким погойдував хлопець, мав на кінці важкі кайдани. Коли Серцетлумачниця вперше прибула до Кеттердама, Пекка Роллінз запропонував їй роботу і своє сумнівне заступництво. Натомість вона вирішила підписати контракт із Покидьками. Схоже, Пекка більше не дотримується угод чи законів банд. Він збирався посадити її на ланцюг, можливо, продати її шуанцям або запропонувати Ван Екові, щоб той міг накачати її парем.

Ніна заховалася в затінку другого силосу, але тут абсолютно не було жодної можливості ступити більше ніж кілька кроків і не видати себе. Дівчина подумала про пігулку з отрутою, що була в кишені.

— Не змушуй нас витягати тебе, дівчинко, — хлопець жестом наказав іншим Десятицентовим Левам розгорнутися віялом.

Ніна збагнула, що має дві переваги: по-перше, кайдани на кінці ланцюга означали, що Пецці вона, імовірно, потрібна живою. Він не захотів би пожертвувати дорогоцінною гришницею-Серцетлумачницею, отже, вони не стрілятимуть. По-друге, це збіговисько геніїв не знало, що парем підірвав її сили. Можливо, їй удасться виторгувати для себе та Інеж трохи часу.

Ніна струсонула волоссям, зібрала всі крихти своєї мужності й неквапливо вийшла з укриття. Тієї ж миті вона почула, як звелися курки.

— Гей, полегше, — озвалася дівчина, взявшись у боки. — Я небагато вартуватиму для Пекки, якщо ви подірявите мене, як кришку сільнички.

— Ну, привіт, гришнице. Розважиш нас трохи?

«Залежить від того, що ти під цим розумієш».

— Як тебе звуть, красунчику?

Хлопець посміхнувся, вищиривши золотий зуб і демонструючи на диво чарівну ямочку на щоці.

— Еамон.

— Гарне каельське ім’я. Кен є гом?

— Ма була каелянка. Я не розмовляю тією тарабарщиною.

— Гаразд, як щодо того, аби дозволити своїм друзям розслабитися й опустити всю цю зброю, поки я навчу тебе кількох нових слів?

— Я так не думаю. Мені відомо, як працює сила Серцетлумачників. Не дозволю тобі контролювати мої нутрощі.

— Шкода, — озвалася Ніна. — Послухай, Еамоне, цієї ночі нікому не потрібні проблеми. Я просто хочу знати Печчині умови. Якщо я збираюся піти наперекір Казові, мушу знати, що біль того вартує...

— Каз Бреккер здох, любонько. І Пекка не пропонує тобі умов. Ти підеш із нами, у ланцюгах чи без.

Ніна підвела руки й побачила, як заціпеніли чоловіки навколо, готові стріляти, не зважаючи на Роллінзові вказівки. Вона вдала, що легенько потягнулася.

— Еамоне, ти ж знаєш, що, перш ніж тобі вдасться закувати мене в ці ланцюги, я перетворю половину внутрішніх органів цих джентльменів на сироп.

— Ти недостатньо швидка.

— Я достатньо швидка, щоб переконатися, що ти більше ніколи, — її погляд багатозначно ковзнув під пряжку на його ремені, — не піднімеш прапор у Західній Клепці.

Тепер Еамон зблід.

— Ти не можеш цього зробити.

Ніна клацнула кісточками пальців.

— Не можу?

Тихеньке «дзень» пролунало звідкись згори, і всі націлили зброю в небо. «Дідько, Інеж, тихіше». Проте коли Ніна підвела погляд, усі її думки нажахано затнулися. Інеж знову була на линві. І вона була не сама.

На мить Ніні здалося, що вона, мабуть, марить, коли побачила, як постать у білому переслідує Інеж на линві. Вона здавалася примарою, що пливе над ними. А потім постать жбурнула щось у повітря. Ніна помітила, як зблиснув метал. Вона не бачила, куди він влучив, але бачила, як уповільнилися кроки Інеж. Мара випросталася — поза безжалісна, руки простягнуті для кращої рівноваги.

Мусив бути спосіб допомогти їй. Ніна потягнулася своєю силою до дівчини в білому, шукаючи її пульс, її м’язові волокна, хоч щось, що можна було контролювати, але знову повернулася та жахлива сліпота, те небуття.

— Не допоможеш своїй подрузі? — поцікавився Еамон.

— Вона сама може впоратися, — відповіла Ніна.

Хлопець самовдоволено вишкірився.

— Ти і близько не така крута, як ми чули. Багато балачок і жодних дій. — Він повернувся до своєї команди. — Я цілу ніч купуватиму пійло тому, хто перший її схопить.

Вони не кинулися до неї. Для цього вони були не такі вже й дурні. Вони наближалися повільно, з пістолями напоготові. Ніна здійняла руки. Вони наполохано зупинилися. Але, коли нічого не сталося, Серцетлумачниця побачила, як Десятицентові Леви ззирнулися, зблиснуло кілька посмішок, і тепер вони йшли швидше, втрачаючи страх, готові отримати свою винагороду.

Ніна наважилася глипнути вгору. Інеж досі якось вдавалося зберігати рівновагу. Схоже, вона намагалася повернутися до першого силосу, але, вочевидь, була поранена, і хода її стала непевною.

«Сітка». Але для одної Ніни вона не мала сенсу. Якби вона мала хоч дрібку парем, аби тільки скуштувати, вона могла б змусити цих великих ідіотів допомогти їй. Вони б, не роздумуючи, послухалися її.

Нінина свідомість потягнулася, намагаючись ухопитися за щось, хай там що. Вона не стоятиме тут безпомічна, чекаючи, поки її схоплять, і спостерігаючи, як помирає Інеж. Але Серцетлумачниця відчула лише велетенську чорну порожнечу. Тут не було ані зручних уламків кісток, ані пилюки, якою можна скористатися. Світ, який колись буяв життям, серцебиттями, диханням, плином крові, став абсолютно голим. Усе перетворилося на чорну пустелю, небо без зірок і неродючу землю.

Один із Десятицентових Левів кинувся вперед, і тоді всі побігли до Ніни, хапаючи її за руки, смикаючи до Еамона, чиє обличчя розітнув вищир, а ямочка на щоці вигнулася півмісяцем.

Від цілковитої люті Ніна завила мов дикий звір. Вона не була безпомічною. Відмовлялася бути. «Я не знаю шаленішого за тебе воїна, із силою чи без».

І тоді вона це відчула — там, у чорній пустелі, було заглиблення, таке холодне, що аж обпікало. Там, позаду силосів, у клиноподібному каналі на шляху до гавані — там був човен для хворих, напхом напханий тілами. У Ніні билася пульсація усвідомлення. Вона не відчувала серцебиття чи плин крові, але відчула щось інше, щось інакше. Дівчина подумала про уламки кісток, пригадала спокій, який відчувала на Чорному Серпанку серед могил.

Еамон спробував затиснути її зап’ястя в кайданки.

— Одягни на неї ще й комірець! — верескнув якийсь із Десятицентових Левів.

Ніна відчула руку у своєму волоссі, голова смикнулася назад, випинаючи шию. Вона знала, що її думки божевільні, але нормального вибору не залишилося. Зібравши всі рештки сил, дівчина добряче копнула Еамона й вирвалася з його лещат. Ніна розвела руки широкою дугою, зосередилася на цьому дивному новому усвідомленні й відчула, як підіймаються з баржі тіла. Серцетлумачниця стисла кулаки. «Ідіть до мене».

Десятицентові Леви зв’язали їй зап’ястя. Еамон ударив її по губах, але Ніна не розтиснула кулаків, її свідомість залишалася зосередженою. Зараз не було того сп’яніння, яке вона відчувала під дією парем. Тоді всередині вирували спека, вогонь і світло, а зараз — холодне блакитне полум’я, що ледь жевріло. Вона відчула, як один за одним підвелися мерці, відповідаючи на її заклик. Ніна усвідомлювала, що її тримають чиїсь руки, що навколо її зап’ясть закрутилися ланцюги, але холод став іще глибшим, наче стрімка зимова річка з чорними порогами, що їжачаться розбитою кригою.

Ніна почула крик, вогнепальну тріскотнечу і звук, із яким зігнувся метал. Руки відпустили її, а ланцюги впали на бруківку з майже музичним передзвоном. Серцетлумачниця простягнула руки перед собою, занурюючись глибше до холоднечі річки.

— Якого біса? — вигукнув Еамон, обертаючись до караульного приміщення. — Якого біса?

Тепер Десятицентові Леви задкували, забувши про місію; їхні обличчя спотворилися від жаху, і Ніна змогла побачити, чому саме. Шеренга людей штовхала паркан, розгойдуючи його на стовпцях. Дехто з них був старий, дехто — юний, але всі вони були чарівні — рум’яні щоки, рожеві вуста, волосся яскраво сяє й омиває хвилями обличчя, легко погойдуючись, наче якісь підводні рослини. Вони були красенями і водночас страшидлами, адже, хоча дехто й не мав слідів від травм, сукня однієї жінки була забризкана коричневою кров’ю і блювотою, інший мрець мав колоту рану, уже гнилу й почорнілу. Двоє були оголені, а один мав глибокий та широкий розтин на животі, з якого зморшками звисала набубнявіла рожева шкіра. Очі у всіх сяяли чорним кольором, гладким сланцем зимової води.

Ніна відчула, як її накриває хвилею нудоти. Вона почувалася дивно і трохи зганьблено, наче дивилася у вікно, до якого не мала права зазирати. Але вибору в неї не було. Та й, правду кажучи, їй не хотілося зупинятися. Серцетлумачниця вигнула пальці.

Паркан повалився з різким вереском поламаного металу. Десятицентові Леви відкрили вогонь, але мерці йшли далі, не зацікавившись і не злякавшись.

— Це вона! — заволав Еамон, задкуючи, затинаючись, падаючи і зводячись на коліна, поки його люди тікали в нічну темряву. — Вони прийшли за сучкою-гришницею!

— Закладаюся, ти мрієш про те, щоб та наша розмова відбувалася зараз, — загарчала Ніна. Але до Десятицентових Левів їй було байдуже.

Вона подивилася вгору. Інеж досі була на линві, але дівчина в білому опинилася на даху другого силосу й тягнулася до затискача.

«Сітка, — наказала Серцетлумачниця. — Негайно». Мерці обернулися на розпливчастий шквал швидкості, побігли вперед, а потім раптово завмерли, наче очікуючи інструкцій. Ніна зібрала всю свою концентрацію, наказуючи їм слухатись і насичуючи їхні тіла своєю силою та життям. За кілька секунд вони тримали сітку в руках і бігли так швидко, що Ніна не встигала за ними.

Мотузка провисла. Інеж упала. Ніна закричала.

Тіло Інеж ударилося об сітку, високо підскочило і знову вдарилося.

Ніна побігла до подруги.

— Інеж!

Її тіло лежало в центрі сітки, поцятковане огидними срібними зірочками, з ран періщила кров.

«Опустіть її», — наказала Ніна, і мерці послухалися та поклали сітку на кам’яну бруківку. Дівчина, затинаючись, підійшла до подруги і вклякла.

— Інеж?

Інеж схопила Ніну в обійми.

— Ніколи більше не роби цього, — схлипнула Ніна.

— Сітка? — пролунав радісний голос. — Це здається нечесним.

Інеж заціпеніла. Дівчина в білому вже спустилася з другого силосу і прямувала до них.

Ніна скинула руки вперед, і мерці вишикувалися, затуляючи собою її та Мару.

— Ти впевнена, що хочеш цієї битви, сніжинко?

Дівчина примружила свої чарівні очі.

— Я перемогла тебе, — звернулася вона до Інеж. — Ти й сама це знаєш.

— У тебе була вдала ніч, — озвалася Інеж, але її голос здавався слабеньким, як протерта нитка.

Дівчина оглянула армію гнилих тіл, що вишикувалася перед нею, схоже, намагаючись оцінити свої шанси. Потім вона вклонилася.

— Ми ще зустрінемося, Маро.

Вона повернулася в тому напрямку, куди, перестрибуючи через залишки паркана, втекли Еамон та решта Десятицентових Левів, і пішла геть.

— Дехто полюбляє драматизувати, — зауважила Ніна. — Тобто, ну правда, хто для бійки на ножах одягається в біле?

— Дуняша, Білий Клинок чогось там чи чогось іншого. Вона по-справжньому хоче вбити мене. А можливо, взагалі всіх.

— Ти можеш іти?

Інеж кивнула попри те, що її обличчя було мертвотно-блідим.

— Ніно, усі ці люди... вони мертві?

— Коли ти так кажеш, це звучить моторошно.

— Але ти не вживала...

— Ні. Ані граму парем. Я не знаю, що це таке.

— А гришники взагалі можуть?..

— Я не знаю. — Тепер, коли страх через засідку й падіння Інеж трохи вщух, вона відчула щось схоже на огиду. Що вона щойно вчинила? До чого торкнулася?

Ніна пригадала, як запитала в когось із вчителів у Маленькому Палаці, звідки береться сила Гриші. Тоді вона була трохи старшою за дитину, яка відчувала побожний страх перед дорослішими гришниками, що приходили до Палацу й вирушали з його земель у важливі місії.

«Наші сили поєднують нас із життям таким чином, якого ніколи не зрозуміють звичайні люди, — пояснив їй учитель. — Саме тому використання нашого дару додає нам сили, замість того щоб виснажувати нас. Ми пов’язані із самою силою творіння, створення чогось у серці світу. Корпуснійці ще міцніше пов’язані цими путами, бо ми маємо справу із життям і тим, як його відібрати».

Учитель здійняв у повітря руки, і Ніна відчула, як майже непомітно вповільнився її пульс. Інші учні видихнули повітря й перезирнулися: вони всі відчули одне й те саме. «Відчуваєте? — поцікавився вчитель. — Усі ваші серця, що б’ються одночасно, прив’язані до ритму цього світу».

Це було найдивніше відчуття, здавалося, що тіло розчиняється, наче вони були не багатьма учнями, які крутилися на своїх стільцях у класі, а єдиним створінням з одним серцем, однією метою. Це тривало лише кілька секунд, але Ніна ніколи не забувала відчуття спорідненості й раптового розуміння, що її сила дозволяла їй ніколи не бути самотньою.

Проте як щодо сили, якою вона скористалася сьогодні? Вона нічим не нагадувала той зв’язок. Це було результатом дії парем, а не створенням чогось у серці світу. Це було помилкою.

Але непокоїтися можна буде пізніше.

— Нам потрібно вибиратися звідси, — сказала Ніна. Вона допомогла Інеж звестися на ноги, потім оглянула тіла навколо. — Святі, вони жахливо тхнуть.

— Ніно, що, як вони можуть тебе чути?

— Ви можете мене чути? — перепитала Серцетлумачниця. Але мерці не відповіли, а коли вона потягнулася до них своєю силою, вони не здавалися живими. Утім, там щось було, щось, що розмовляло із нею так, як живі створіння більше не могли розмовляти. Дівчина знову подумала про крижану річку. Вона досі відчувала її навколо себе, усюди навкруги, але тепер води рухалися повільними вирами.

— Як ти збираєшся з ними вчинити? — поцікавилася Інеж.

Ніна безпомічно здвигнула плечима.

— Припускаю, що покладу їх туди, де вони були. — Вона підвела руки. «Ідіть, — якомога чіткіше наказала вона мерцям, — і спочивайте».

Вони знову поворухнулися раптовим шквалом, на який вуста Інеж відгукнулися молитвою. Ніна дивилася, як вони повільно зникають, перетворюючись на тьмяні постаті в темряві.

Інеж легенько підштовхнула її, а потім витягла з плеча шиповану срібну зірочку й кинула її на землю з гучним «дзень». Схоже, кровотеча послабилася, але її неодмінно потрібно було перев’язати.

— Ходімо, поки не з’явилася міська варта, — запропонувала вона.

— Куди? — запитала Ніна, коли вони рушили до каналу. — Якщо Пекка Роллінз знайшов нас...

Коли Інеж збагнула реальний стан речей, її кроки вповільнилися.

— Якщо Чорний Серпанок опинився під загрозою, Каз... Каз пояснив мені, куди йти, якщо справи підуть кепсько. Але...

Слова зависли в повітрі між ними. Те, що на ігровому полі з’явився Пекка Роллінз, означало значно більше за зруйнований план.

А що, як Чорний Серпанок підірвали? Ану щось сталося з Матаясом? Чи зберіг би Пекка Роллінз йому життя, чи просто спочатку вистрілив би, а потім претендував би на свою нагороду?

Гриша. Що, як Пекка переслідував Джаспера з Матаясом аж до посольства? Що, як вони вирушили до доків із біженцями, а їх узяли в полон? Ніна знову подумала про жовту пігулку в кишені. Подумала про жорстокі золотисті очі Тамар, згадала владний погляд Зої та як сміється, дражнячись, Женя. Вони вірили їй. Якщо з ними щось станеться, вона собі ніколи не пробачить.

Коли вони з Інеж поверталися тим самим шляхом до набережної, де пришвартували свій човен, Ніна коротко глипнула на баржу, куди лягали останні мерці, посуваючись на своє місце. Тепер вони мали інакший вигляд: їхні обличчя знову набули мертвотно-блідого й поцятковано-білого забарвлення, що в неї асоціювалося зі смертю. Утім, можливо, смерть не завжди була однаковою.

— Куди ми прямуємо? — перепитала Ніна.

Тієї ж миті вони побачили дві постаті, що мчали до них. Інеж потяглася до ножів, а Ніна звела руки, готуючись знову покликати своїх дивних солдатів. Вона знала, що цього разу буде простіше.

У світлі вуличного ліхтаря з’явилися Каз із Віланом, їхній одяг був укритий шматочками тиньку й чимось схожим на м’ясну підливу. Каз важко спирався на ціпок, але хода його була жорсткою, а гострі риси обличчя окреслилися чіткими лініями.

— Ми проб’ємося разом, — прошепотіла Інеж.

Ніна перевела погляд із подруги на Каза й помітила однаковий вираз їхніх облич. Вона знала цей вираз. Він з’являвся після корабельної катастрофи, коли течія рухається на тебе, а небо темнішає. Уперше в полі зору з’явилася земля, надія на прихисток чи навіть порятунок, який міг чекати на далекому березі.

23. Вілан

помру, і не залишиться нікого, хто міг би їй допомогти. Нікого, хто хоча б пам’ятатиме про Марію Гендрікс».

Віланові хотілося бути хоробрим, але він змерз, був укритий синцями, ба навіть більше — його оточували найхоробріші люди, яких він знав, і всі вони здавалися неприємно враженими.

Вони повільно просувалися каналами, зупинялися під мостами і в темних джерелах затінку, щоб перечекати, поки загони міської варти протупотять своїми черевиками в них над головами або вздовж водних шляхів. Цієї ночі вартових була сила-силенна, їхні човни пливли повільно, а на носах світилися яскраві ліхтарі. За короткий час, що минув від перевірки сил на Худмедбриджі, щось змінилося. Місто вижило й розлютилося.

— Гриша... — спробувала Ніна.

Але Каз її швидко урвав:

— Вони або в безпеці в посольстві, або ми не можемо їм допомогти. Вони можуть себе захистити. Ми збираємося залягти на дно.

І лише тоді Вілан зрозумів, у яку халепу вони вскочили по самі вуха, бо Ніна не сперечалася. Вона просто поклала голову на руки і змовкла.

— Із ними все буде гаразд, — заспокоїла її Інеж, обіймаючи рукою за плечі. — І з ним усе буде гаразд. — Але рухи Мари були нерішучі, і Вілан бачив на її одязі кров.

Після цього ніхто і словом не озвався. Каз із Ротті лише час від часу веслували, скеровуючи їх до спокійніших, вужчих каналів, дозволяючи їм тихо дрейфувати, коли це було можливо, аж поки вони не випливли з вигину неподалік від Шонстраат і Бреккер не наказав: «Стоп». Вони з Ротті занурили весла і спрямували човна до краю каналу, притиснувши його за корпусом торговельного корабля. Хай би що продавала ця плавуча крамничка, її намети були щільно запнуті, щоб захистити їхній вміст.

Вони бачили, як попереду кишить на мосту міська варта, а два її човни обшукують канал під мостом.

— Вартові готують блокади, — повідомив Каз.

Довелося покинути човен там і далі рушити пішки.

Вілан знав, що вони прямують до іншого безпечного будинку, проте Бреккер сам сказав: «Немає ніякої безпеки». Де вони могли б заховатися? Пекка Роллінз працював із Вілановим батьком. Вони двоє володіли половиною міста. Вілана схоплять. А що далі? Ніхто не повірить, що він Ван Еків син. Може, батько і знехтував Віланом Ван Еком, але хлопчик мав права, на які не міг сподіватися жоден шуанський злочинець. Чи закінчить він свої дні в Пекельних Воротах? Чи вдасться батькові знайти спосіб побачити, як його стратять?

Коли вони опинилися далі від промислового району й Бочки, патрулів поменшало, і Вілан збагнув, що міська варта, мабуть, зосереджує свої зусилля в менш респектабельних районах міста. Утім, вони однаково рухалися перебіжками, ішли провулками, про існування яких Вілан навіть не здогадувався, подекуди заходили до порожніх демонстраційних зал чи нижніх поверхів незаселених помешкань, аби вийти навпростець на сусідню вулицю. Здавалося, наче Каз мав таємну мапу Кеттердама, на якій було позначено всі забуті місця в місті.

Чи чекатиме на них Джаспер, коли вони нарешті дістануться туди, куди йдуть? Чи, може, він лежить, поранений, і стікає кров’ю на підлозі гробниці і ніхто не прийде йому на допомогу? Вілан відмовлявся цьому вірити. Що гіршими були шанси, то спритнішим був Джаспер у бою. Хлопчик згадав, як стрілець умовляв Кольма: «Я знаю, що підвів. І просто хочу отримати ще один-єдиний шанс». Як часто Вілан казав майже ці самі слова своєму батькові, щоразу сподіваючись, що дотримає їх? Джаспер мусив вижити. Вони всі мусили.

Вілан пригадав, як уперше побачив стрільця. Той здавався створінням із якогось іншого світу, був убраний у лаймово-зелений та лимонно-жовтий кольори і рухався довгими розмашистими кроками, наче кожен його крок наливали з пляшки з вузькою шийкою.

Першої своєї ночі в Бочці Вілан тинявся вулицями, переконаний, що його ось-ось пограбують, і стукотів зубами від холоду. Нарешті, коли шкіра стала синіти, а він уже не відчував пальців, хлопчик набрався сміливості запитати в чоловіка, який смоктав люльку на парадних сходах якогось будинку:

— Ви не знаєте, де тут можна винайняти кімнату?

— Вивіска он там каже, що є вільні місця, — озвався той, показуючи люлькою на інший бік вулиці. — Ти що, сліпий?

— Мабуть, проґавив її, — пояснив Вілан.

Пансіон був брудний, але, на щастя, дешевий. Вілан винайняв за десять крюґе кімнату й заплатив іще за гарячу ванну. Він знав, що мусить заощаджувати, але, якщо першої ж ночі підхопить крупозне запалення легень, проблеми з’являться задовго до того, як закінчаться гроші. Хлопчик узяв із собою до ванної кімнати в кінці коридору невеличкий рушничок і швидко помився. Попри те що вода була достатньо гаряча, він почувався вразливим, коли голяка скрутився у ванні, знаючи, що на дверях немає замка. Вілан як міг висушив одяг, але, коли знову вдягнув його, той досі залишався вологим.

Цілу ніч хлопчик лежав на тоненькому, як папір, матраці, тупився в стелю і прислухався до звуків пансіону навколо нього. На Ґельдстраат уночі було так тихо, що можна було почути, як вода хлюпає в стіну елінгу. Але тут було так само шумно, як опівдні. Із брудних вікон лилася музика. Люди розмовляли, сміялися, гупали дверима. Пара в кімнаті поверхом вище билася. Пара в кімнаті поверхом нижче однозначно була зайнята чимось іншим.

Вілан торкнувся пальцями синців на горлі й подумав: «Як би я хотів зателефонувати й замовити чай». Тієї миті він запанікував по-справжньому. Наскільки ще жалюгіднішим він може бути? Батько намагався його вбити. У нього майже не було грошей, а він сам лежав на розкладачці, що смерділа хімікатами, якими намагалися вивести з матрацу вошей. Він мав би складати план, можливо, навіть замислювати помсту, намагатися зібрати докупи всі свої ідеї та ресурси. А він до чого вдався? Мріяв про те, аби подзвонити й замовити чай. Можливо, у батьковому домі він не був щасливим, але йому ніколи не доводилося нічого робити. Вілан мав прислугу, гарячу їжу, чистий одяг. Хай би які якості знадобилися для того, щоб вижити в Бочці, молодший Ван Ек був певен: у нього їх немає.

Лежачи там, він шукав якісь пояснення того, що сталося. Авжеж, звинувачувати слід було Міґґсона та Пріора; його батько нічого не знав. А може, Міґґсон і Пріор неправильно зрозуміли батькові накази? Просто сталася жахлива помилка. Вілан підвівся й потягнувся до вологої кишені свого пальта. Його документи про прийом до музичної школи Белендта й досі були там.

Щойно витягнувши грубий конверт, Вілан зрозумів, що його батько винуватий. Конверт наскрізь просяк водою й пахнув каналом, але колір його не змінився. Чорнила з документів, які мали міститися всередині, не полиняли. Вілан однаково розкрив конверт. Пачка складеного паперу склеїлася мокрою грудкою, але він відліпив кожний листок. Усі аркуші були порожні. Його батько навіть не завдав собі клопоту хитрувати переконливо. Він знав, що Вілан не спробує прочитати документи. А ще його довірливий син ніколи й не подумає підозрювати таточка в брехні. Жалюгідний.

Наляканий Вілан не виходив нікуди протягом двох днів. Але третього дня він зголоднів так, що аромат смаженої картоплі, який долинав з вулиці, витягнув хлопчика з безпечної кімнати. Він купив паперовий конус із картоплею й накинувся на неї так жадібно, що попік язика. Відтак змусив себе прогулятися.

Грошей Віланові вистачило б лише для того, щоб винайняти кімнату ще на тиждень або навіть менше, якщо він планував їсти. Йому потрібно було знайти роботу, але він і гадки не мав, звідки почати. Для праці на складах або у верфях він не був достатньо високим і сильним. Для легшої роботи знадобилося б уміння читати. Можливо, якомусь азартному лігву або навіть будинку задоволень потрібен музикант, який гратиме в залах? Він досі мав флейту. Хлопчик тинявся туди-сюди Східною Клепкою і вздовж більшості добре освітлених вулиць. Коли спустилися сутінки, він повернувся до пансіону абсолютно знеможений. Чоловік із люлькою досі палив на сходах. Наскільки Віланові було відомо, він ніколи не йшов із ґанку.

— Я шукаю роботу, — звернувся до нього Вілан. — Ви не знаєте нікого, хто наймає працівників?

Чоловік зиркнув на нього крізь хмару диму.

— Такий солоденький шматочок, як ти, може заробити гарні грошенята в Західній Клепці.

— Чесну роботу.

Чоловік реготав, аж поки не зайшовся кашлем, але врешті-решт скерував Вілана на південь, до шкіряних заводів.

Хлопчикові платили мізерну платню за те, що він змішував фарби й чистив діжки. Здебільшого тут працювали жінки й діти, кілька худорлявих хлопців, схожих на нього. Розмовляли вони мало: були занадто стомленими й занадто хворими від хімікатів, щоб перейматися ще чимось, окрім виконання своєї роботи й отримання платні. Ані рукавиць, ані масок їм не давали, і Вілан був переконаний, що помре від отруєння раніше, ніж устигне подбати про те, куди піти з дрібкою своїх зароблених грошей.

Одного дня, по обіді, хлопець почув, як завідувач фарбами жаліється, що десятки літрів фарби випаровуються, адже бойлери перегріваються. Він лаявся через гроші, що їх витратив на ремонт двох із них, і через те, який нікчемний був результат.

Вілан повагався, а потім порадив додати до баків морської води.

— Якого дідька я б захотів до цього вдатися? — гиркнув завідувач фарбами.

— Це підвищить температуру кипіння, — озвався Вілан, дивуючись, чому взагалі подумав, що сказати щось — це слушна думка. — Фарбам потрібно буде дужче нагріватися, щоб закипіти, і ви втрачатимете менше через випаровування. Вам доведеться похитрувати з формулою, оскільки швидко утворюватиметься сіль, а баки доведеться мити частіше, тому що сіль може призводити до корозії.

Завідувач фарбами лише виплюнув на підлогу цівку юрди та проігнорував хлопця. Але наступного тижня в одному з баків спробували використати солену воду. За кілька днів у всіх баках хлюпала суміш прісної та морської води, а завідувач фарбами став частіше звертатися до Вілана із запитаннями. Як зробити так, щоб шкури не твердішали від червоної фарби? Як зменшити час обробки та висихання? Чи може Вілан приготувати смолу, яка перешкоджатиме вицвітанню фарб?

Минув тиждень. Одурманений фарбами Вілан стояв біля діжки з дерев’яним веслом, очі сльозилися; він саме розмірковував, чи те, що він допомагає завідувачу фарбами, дає йому право просити підвищення, аж тут до нього наблизився хлопець. Він був високий, цибатий, мав темно-коричневу шкіру новоземця й серед цеху з фарбами здавався сміховинно недоречним. Річ була не лише в картатій камізельці лаймового кольору та жовтих штанах, а в тому, що гість сочився задоволенням, наче для нього не було кращого місця за жалюгідний смердючий нечистотами шкіряний завод; наче він щойно прийшов на вечірку, якої не міг дочекатися. Попри те що хлопець був худий, усе в його тілі пасувало одне до одного з якоюсь гнучкою невимушеністю. Завідувачу фарбами зазвичай не подобалося, коли у фарбувальному цеху з’являвся хтось чужий, але цьому хлопцеві з револьверами на стегнах він і слова не сказав, лише шанобливо торкнувся пальцями капелюха і стрімко забрався геть.

Перша думка у Вілановій голові була про те, що в цього хлопця найдосконаліша форма вуст, яку йому доводилося бачити. А друга — що його батько найняв когось нового, щоб убити сина. Він схопив весло. Невже цей хлопець стрілятиме в нього серед білого дня? Хіба люди так чинять?

Але хлопець сказав:

— Чув, що ти добре знаєшся на наборах хімікатів.

— Що? Я... так. Трохи, — ледве спромігся витиснути із себе Вілан.

— Лише трохи?

Вілан відчув, що його наступна відповідь буде надзвичайно важливою.

— Я маю відповідну освіту. — Він відвідував заняття із природничих наук та математики й ретельно до них ставився, сподіваючись, що вони зможуть якимось чином компенсувати інші його невдачі.

Хлопець простягнув Віланові складений аркуш паперу.

— Тоді приходь за цією адресою ввечері після зміни. Можливо, у нас знайдеться для тебе робота. — Він озирнувся, наче щойно помітив баки та блідих робітників, які схилялися над ними. — Справжня робота.

Вілан утупився в папірець, літери танцювали перед очима.

— Я... я не знаю, де це.

Хлопець роздратовано зітхнув.

— Ти не звідси, еге ж?

Вілан похитав головою.

— Гаразд. Я відведу тебе, адже мені, вочевидь, нема чим зайнятися, окрім як вигулювати містом свіженьких квіточок. Вілан, так? — Хлопчик кивнув. — Вілан, а як далі?

— Вілан... Гендрікс.

— Ти багато знаєш про демонстрування, Вілане Гендріксе?

— Демонстрування?

— Бум, бах, кремінь і метушня.

Вілан узагалі не зрозумів, що той мав на увазі, але відчув, що зізнатися було б великою помилкою.

— Авжеж, — погодився він якомога впевненіше.

Хлопець кинув на нього скептичний погляд.

— Подивимося. Будь перед дверима, коли виб’є шосту. І жодної зброї, якщо тобі не потрібні неприємності.

— Звісно ж, без зброї.

Посланець закотив свої сірі очі та пробурмотів:

— Каз, напевно, втратив глузд.

О шостій годині Джаспер з’явився, щоб супроводжувати Вілана до рибальської крамнички в Бочці. Хлопчик соромився свого пожмаканого одягу, але іншого не мав, а паралізуючий жах, що це лише якась вигадлива пастка, улаштована його батьком, неабияк відвертав від цих турбот. У затильній кімнатці рибальської крамнички Вілан зустрівся з Казом та Інеж. Вони розповіли, що їм потрібні фотобомби і, можливо, щось, що може гримнути трохи сильніше. Вілан відмовився.

Тієї ночі він повернувся назад до пансіону і знайшов там першого листа. Єдині слова, які він упізнав, — це ім’я відправника: Ян Ван Ек.

Вілан не спав цілу ніч, переконаний, що будь-якої миті Пріор розтрощить двері і стисне свої м’язисті руки в нього на шиї. Розмірковував про втечу, але грошей, які він мав, заледве вистачило б, щоб заплатити комірне, не кажучи вже про квиток подалі з міста. І на що він міг сподіватися в сільській місцевості? Ніхто не візьме його працювати на фермі. Наступного дня Вілан пішов на зустріч із Казом і вже ввечері зробив для Покидьків першу вибухівку. Він знав, що порушує закон, але заробив за кілька годин роботи більше грошей, ніж за тиждень на шкіряному заводі.

Листи від батька й далі надходили раз, а часом і двічі на тиждень. Вілан не знав, як з ними вчинити. Чи були там погрози? Глузування? Він складав їх стосиком під матрацом і подекуди думав уночі, ніби відчуває, як чорнило зі сторінок просочується крізь матрац простісінько йому в серце чорною отрутою.

Проте що більше часу спливало і що більше Вілан працював на Каза, то менше наляканим почувався. Він заробить грошенят, поїде з міста й ніколи більше не промовить Ван Екового імені. А якщо до цього моменту батько вирішить покінчити з ним — тут Вілан нічого не може вдіяти. Його одяг пошарпаний і зношений. Хлопчик так схуд, що змушений був пробити в ремені нову дірку. Проте він радше продав би своє тіло в будинках задоволень в Західній Клепці, ніж попросив би батькової ласки.

Тоді Вілан цього ще не розумів, але Каз знав, хто він такий, від самого початку знав. Нечисторукий стежив за всіма, хто оселявся в Бочці, і взяв малого під опіку Покидьків, упевнений, що син багатого крамаря одного дня ще знадобиться.

Вілан не мав жодної ілюзії щодо того, чому Каз його виглядав, проте також знав, що не зміг би виживати так довго без допомоги. До того ж Каза не турбувало, чи вміє він читати. Бреккер разом з іншими дражнили його, але вони дали йому шанс довести, чого він вартий. І цінували те, що він уміє робити, замість того щоб карати за те, чого не вміє.

Вілан повірив, що Каз зможе помститися за те, що батько скоїв з його матір’ю. Вірив, що, попри батькові статки та вплив, ця команда — його команда — зможе протистояти Янові Ван Еку. Але тепер батько знову шукав можливості поглузувати з нього.

Було вже давно попівночі, коли вони нарешті дісталися до фінансового району. Вони опинилися в одній із найбагатших частин міста, неподалік від Біржі та Ратуші. Батькова присутність тут відчувалася гостріше, і Вілан дивувався, чому Каз вирішив притягти їх саме сюди. Бреккер відвів їх провулком до затильного боку великої будівлі, де були відчинені й підперті двері; вони опинилися перед сходами, зведеними довкола велетенського залізного ліфта, і пошкандибали всередину. Ротті залишився позаду, вочевидь, щоб чатувати біля виходу. Залізні дверцята ліфта клацнули, зачинилися, і його пасажири поїхали на п’ятнадцять поверхів угору, до горішнього поверху будинку, а там вийшли до передпокою, викладеного візерунками лакованої деревини та зі стелею блідого пінисто-лавандового кольору.

«Ми в готелі, — здогадався Вілан. — Це вхід для прислуги і службовий ліфт».

Вони постукали в широкі подвійні білі двері. Відчинив Кольм Фахей, убраний у довгу нічну сорочку й пальто поверх неї. Вони були в «Ґельдреннері».

— Інші всередині, — стомлено повідомив чоловік.

Кольм не ставив їм запитань, лише показав, де ванна, і налив собі горнятко чаю, поки вони залишали на багряних килимах сліди намулу та страждань. Коли Матаяс побачив Ніну, він схопився зі свого місця на велетенській канапі баклажанового кольору і стиснув її в обіймах.

— Через блокади нам не вдалося потрапити на Солодку Жилу, — пояснив він. — Я боявся, що сталося найгірше.

А потім усі обіймалися, і Вілан страшенно налякався, помітивши, що на очах бринять сльози. Він намагався стримати їх. Останнє, що йому зараз було потрібно, — щоб Джаспер знову побачив, як він плаче. Стрілець був укритий кіптявою й пахнув згорілим лісом, але мав чудовий вигляд, і очі в нього блищали, як, схоже, бувало завжди, коли Джаспер виходив із бою. Віланові хотілося лише стояти якомога ближче до нього і знати, що з ним усе гаразд.

До цієї миті хлопчик не усвідомлював, як багато вони для нього важать. Його батько поглузував би з цих розбишак і злодіїв, розжалуваного солдата й азартного гравця, який не в змозі вилізти з боргів. Але вони були його перші друзі, його єдині друзі, і Вілан знав, що, навіть якби міг вибирати з тисячі товаришів, однаково обрав би цих людей.

Лише Каз стояв окремо, мовчки розглядаючи крізь вікно темні вулиці внизу.

— Казе, — покликала Ніна, — може, ти й не радий, що ми всі живі, але ми раді, що ти живий. Ходи сюди!

— Дай йому спокій, — тихенько пробурмотіла Інеж.

— Святі, Маро, — зойкнув Джаспер, — ти стікаєш кров’ю.

— Може, я подзвоню лікарю? — запропонував Джасперів батько.

— Ні! — відгукнулися всі в унісон.

— Звичайно ні, — погодився Кольм. — Може, я подзвоню, щоб принесли каву?

— Так, будь ласка, — попросила Ніна.

Кольм замовив каву, вафлі та пляшку бренді, і, поки вони чекали, Ніна заручилася загальною підтримкою в пошуках ножиць, аби порізати готельні рушники для перев’язування. Коли ножиці знайшлися, Серцетлумачниця відвела Інеж до ванної кімнати, щоб оглянути її рани.

Усі напружилися, коли у двері постукали, але це лише принесли замовлену їжу. Кольм подякував покоївці й запевнив, що сам упорається з візочком, аби вона не бачила дивної компанії, яка влаштувалася в його номері. Щойно двері зачинилися, Джаспер підскочив, щоб допомогти батькові завезти досередини срібну тацю, заставлену їжею та стосами таких тонких порцелянових тарілок, що вони здавалися аж прозорими. Вілан не їв із такого посуду, відколи покинув батьків будинок. Він помітив, що Джаспер, напевно, вбрав одну з батькових сорочок: вона була заширока в плечах і мала закороткі рукави.

— Хай там як, що це за місце? — поцікавився він, озираючи простору кімнату, майже цілком оздоблену в багряне.

— Переконаний, що кеттердамський номер люкс, — озвався Кольм, чухаючи потилицю. — Він значно кращий за мою кімнату в університетському гуртожитку.

Ніна з Інеж вийшли з ванної кімнати. Серцетлумачниця поклала собі повну тарілку їжі й гупнулася на канапу поруч із Матаясом. Вона склала одну вафлю навпіл і відкусила велетенський шматок, із блаженством поворушивши пальцями ніг.

— Вибач, Матаясе, — озвалася вона з повним ротом, — я вирішила втекти із Джасперовим батьком. Він забезпечує мене смакотою, до якої я звикла.

Інеж зняла туніку й залишилася в самій лише строкатій камізельці, демонструючи засмаглі оголені руки. Смужками рушників були перев’язані плече, обидва передпліччя, праве стегно та ліва гомілка.

— Що саме з тобою сталося? — поцікавився в неї Джаспер, передаючи батькові філіжанку кави на тендітній тарілочці.

Інеж улаштувалася в кріслі, поруч із яким на підлозі притнувся Кувей.

— Я завела нове знайомство.

Джаспер розтягнувся в недбалій позі на невеличкій канапці, а Вілан обрав собі інше крісло, на колінах у нього стояла тарілка з вафлями. У їдальні номера люкс були прекрасні стіл та стільці, але, вочевидь, вони нікого не цікавили. Лише Кольм сів там, поставивши біля себе каву та пляшку бренді. Каз лишився біля вікна, і Вілан замислився, що таке нездоланне той бачив за склом.

— Отже, — озвався Джаспер, додаючи цукор до кави, — окрім того, що Інеж завела нового приятеля, що там, у біса, сталося?

— Так, подивимося, — відповіла Ніна. — Інеж впала з двадцятого поверху.

— Ми зробили неабияку дірку в стелі батькової їдальні, — підказав Вілан.

— Ніна може піднімати мертвих, — додала Інеж.

Матаясова філіжанка дзенькнула об тарілочку. У його велетенських руках вона здавалася смішною.

— Я не можу їх піднімати. Тобто вони встають, але це не схоже на повернення до життя. Не думаю. Але я точно не впевнена.

— Ви серйозно? — не повірив Джаспер.

Інеж кивнула.

— Пояснити не можу, але я це бачила.

Матаясове чоло наморщилося.

— Коли ми були в Равканському районі, тобі вдалося викликати ті уламки кісток.

Джаспер добряче ковтнув кави.

— А як щодо будиночка біля озера? Коли ти контролювала пилюку.

— Яку пилюку? — перепитала Інеж.

— Вона не просто вбила вартового. Вона задушила його хмаркою пилюки.

— Біля Гендріксового будиночка на озері є родинне кладовище, — втрутився Вілан, пригадуючи ділянку землі з парканом, що межувала із західною стіною. — А що, як пилюка була... ну, кістками? Останками людей?

Ніна опустила тарілку.

— Цього майже достатньо, щоб я втратила апетит. — І знову підняла тарілку. — Майже.

— Тому ти питав, чи парем може змінити силу гришника? — поцікавився в Матаяса Кувей.

Ніна глипнула на нього.

— І як, може?

— Не знаю. Ти приймала наркотик лише одного разу. І пережила відвикання. Ти — рідкість.

— Мені пощастило.

— Невже все так погано? — запитав Матаяс.

Ніна позбирала з колін кілька крихт і повернула їх на тарілку.

— Цитуючи одну велику біляву брилу м’язів: «Це протиприродно». — Її голос утратив своє радісне тепло. Дівчина мала просто сумний вигляд.

— Може, і так, — погодився Матаяс. — Хіба Корпуснійців не називають Орденом життя і смерті?

— Сила Гриші не повинна працювати таким чином.

— Ніно, — м’яко озвалася Інеж. — Через парем ти опинилася на межі смерті. Можливо, ти принесла щось звідти із собою.

— Що ж, гнилуватий сувенір.

— Чи, напевно, Джел загасив один вогонь і розпалив інший, — додав Матаяс.

Ніна зиркнула на нього краєм ока.

— Тебе вдарили по голові?

Хлопець потягнувся і взяв Ніну за руку. Вілан раптом відчув, що втручається в щось особисте.

— Я вдячний, що ти жива, — сказав фієрданець. — Я вдячний, що ти поруч зі мною. Я вдячний, що ти їси.

Серцетлумачниця поклала руку йому на плече.

— Ти кращий за вафлі, Матаясе Гелвар.

Легенька усмішка вигнула фієрданцеві губи.

— Не говорімо того, чого ми не маємо на увазі, кохана.

У двері легенько постукали. Тієї ж миті всі потяглися до зброї. Кольм закляк на своєму стільці.

Бреккер знаком наказав йому залишатися там, де він був, і тихенько підійшов до дверей. Визирнув у вічко.

— Це Шпехт, — повідомив він. Усі розслабилися, і Каз відчинив двері.

Усі мовчки спостерігали, як Каз зі Шпехтом поспіхом шепотілися; потім капітан кивнув і знову зник у напрямку ліфта.

— Із цього поверху є доступ до годинникової вежі? — запитав у Кольма Бреккер.

— У кінці коридору, — відповів той. — Я не підіймався. Сходи занадто круті.

Не кажучи жодного слова, Каз вийшов. Якусь мить усі ззиралися, а потім рушили назирці, протиснувшись вервечкою повз Кольма, який зі сльозами на очах дивився, як вони йдуть.

Поки вони йшли коридором, Вілан зауважив, що весь поверх був присвячений розкоші кеттердамського люкса. Йому це здалося найгіршим місцем, де можна провести свою останню ніч, якщо він збирався померти.

Один за одним вони видерлися покрученими металевими східцями на годинникову вежу і штовхнули кришку люка. Горішня кімната була великою й холодною, майже все місце тут забирав механізм велетенського годинника. З його чотирьох циферблатів розгортався краєвид на Кеттердам і сіре передсвітанкове небо.

На південь від Чорного Серпанку здіймався стовп диму. Подивившись північніше, Вілан побачив Ґельдканал і човни пожежної бригади й міської варти, що оточили територію біля батькового будинку. Він пригадав шокований вираз батькового обличчя, коли вони приземлилися в центрі стола в їдальні. Якби Вілан не був такий нажаханий, міг би розреготатися. «Це сором зжирає людину без останку». Якби вони тільки підпалили й решту будинку!..

Віддалік у гаванях кишіли човни й фургони міської варти. Місто було помережане багрянцем міської варти, наче в ньому спалахнула епідемія.

— Шпехт каже, вони зачиняють гавані та зупиняють рейси трапних човнів, — повідомив Каз. — Вони запечатують місто. Нікому не вдасться потрапити всередину чи вибратися назовні.

— Кеттердам це не підтримає, — сказала Інеж. — Люди протестуватимуть.

— Вони не звинувачуватимуть Ван Ека.

Вілан відчув, як його злегка занудило.

— Вони звинувачуватимуть нас.

Джаспер похитав головою.

— Навіть якщо вони виведуть усіх піхотинців міської варти на вулиці, їм забракне людей, щоб перекрити місто й розшукувати нас.

— Забракне? — перепитав Каз. — Подивись-но ще раз.

Джаспер підійшов до вікна, біля якого стояв Каз: звідти розгортався краєвид на західну частину міста.

— Усі Святі й ти, тітко Єво, — задихнувся він.

— Що це таке? — поцікавився Вілан, визираючи у вікно.

На схід від Бочки, уздовж району Зельвер, рухався натовп.

— Це заворушення? — припустила Інеж.

— Більше схоже на парад, — заперечив Каз.

— Чому міська варта їх не зупиняє? — запитав Вілан, коли натовп людей безперешкодно просунувся від моста до моста, не зважаючи на барикади. — Чому вони їх пропускають?

— Імовірно, тому що так їм наказав твій батько, — пояснив Каз.

Коли юрба наблизилася, Вілан почув співи, скандування, барабани. Звучало все дійсно, як на параді. Натовп ринув через міст Зельвербридж, хлинув повз готель, прокладаючи собі шлях до майдану навпроти Біржі. Вілан упізнав ватажків демонстрації — це були члени банди Пекки Роллінза. Той, хто йшов попереду, був убраний у левову шкуру й начепив на голову корону з несправжнього золота.

— Голені Дурники, — зауважила Інеж, показуючи на людей позаду Десятицентових Левів. — А он там Ліддії.

— Пойнтери Гарлі, — додав Джаспер. — І Чорні Вістря.

— Усі тут, — підсумував Каз.

— Що це означає? — не зрозумів Кувей. — Багряні стрічки?

Кожен із членів демонстрації внизу мав на лівій руці багряну смужку.

— Їх призначено представниками, — пояснив Каз. — Шпехт каже, чутки вже ширяться всією Бочкою. Хороша новина: тепер ми всі потрібні їм живими, навіть Матаяс. Погана новина: якщо вони тепер дають премію ще й за шуанських близнюків, із якими ми подорожуємо, то Кувейове обличчя — і Віланове теж — нині також укриває міські стіни.

— І ваша Торговельна Рада так просто це дозволяє? — запитав Матаяс. — Ану ж вони вдадуться до мародерства або це заколот?

— Не вдадуться. Роллінз знає, що робить. Якщо міська варта спробує перекрити Бочку, банди вийдуть проти них. Тепер закон на їхньому боці, а Ван Ек має дві армії. Вони нас пришпилили.

Інеж різко втягнула повітря.

— Що? — запитав Вілан, але, глипнувши вниз на площу, він і сам зрозумів. У полі їхнього зору з’явилася остання на параді група. Її вів стариган у капелюсі з пером, і вони дерли пельку, каркаючи, наче ворони. Покидьки, Казова банда. Вони вийшли проти нього.

Джаспер вдарив кулаком по стіні.

— Невдячні мерзотники.

Каз нічого не сказав, лише дивився, як натовп тече повз готель; банди скупчувалися різнобарвними зграями, вигукували одне одному прокляття, радісно улюлюкали, наче було якесь свято. Навіть коли вони вже пішли, їхні крики ще висіли в повітрі. Можливо, вони промаршують аж до Ратуші.

— І що тепер станеться? — поцікавився Кувей.

— На нас полюватиме кожен піхотинець міської варти й головоріз із Бочки, аж поки не знайдуть, — відповів Каз. — Тепер із Кеттердама неможливо вибратися. Тим паче з тобою на руках.

— Ми можемо просто перечекати? — запитав шуанець. — Тут? Із паном Фахеєм?

Джаспер поклав руки на скло.

— Мій батько. Вони й до нього дістануться. Звинуватять у наданні притулку втікачам.

— Ні, — урвав його Кувей. — Ні. Віддайте мене Ван Екові.

— Оце вже точно ні, — заперечила Ніна.

Хлопчик різко змахнув руками в повітрі.

— Ви врятували мене від фієрданців. Якщо ми не діятимемо, мене однаково візьмуть у полон.

— Отже, усе це було дарма? — запитав Вілан, здивований своїм власним гнівом. — Те, чим ми ризикували? Те, із чим упоралися в Льодовому Дворі? Усе, що вистраждали Ніна та Інеж, щоби витягти нас?

— Але якщо я сам здамся Ван Екові, усі решта зможуть вільно втекти, — наполягав Кувей.

— Це так не працює, дитинко, — пояснив Джаспер. — Пекка дістав свій шанс схопити Каза, забезпечившись підтримкою решти Бочки, а Ван Ек, хай мені грець, не хоче, щоб ми спокійно розгулювали навкруги, якщо він не знатиме, що ми робимо. Тепер уже йдеться не тільки про тебе.

Кувей застогнав і сповз по стіні. Він злісно зиркнув на Ніну.

— Тобі слід було вбити мене в Льодовому Дворі.

Ніна здвигнула плечима.

— Але потім Каз убив би мене, а Матаяс убив би за це Каза, і почався би неймовірний безлад.

— Повірити не можу, що ми вибралися з Льодового Двору, але потрапили в пастку у власному місті, — зізнався Вілан. — Це видається неправильним.

— Ага, — погодився Джаспер. — Нас цілком і повністю підсмажили.

Каз намалював рукою, затягнутою в шкіряну рукавичку, коло на склі.

— Не зовсім, — заперечив він. — Я можу зробити так, щоб міська варта відступила.

— Ні, — заперечила Інеж.

— Я здамся.

— Але Кувей... — почала Ніна.

— Міська варта не знає про Кувея. Вони думають, що шукають Вілана. Тож я скажу їм, що Вілан мертвий. Скажу їм, що вбив його.

— Ти з глузду з’їхав? — поцікавився Джаспер.

— Казе, — попередила Інеж, — вони тебе відправлять на шибеницю.

— Спочатку їм доведеться винести мені вирок.

— Ти згниєш у в’язниці ще до того, як це станеться, — втрутився Матаяс. — Ван Ек у жодному разі не дасть тобі можливості виступати в судовій залі.

— Ви справді думаєте, що вони можуть збудувати камеру, яка мене зупинить?

— Ван Екові відомо, як добре ти пораєшся із замками, — нагадала Інеж розгнівано. — Ти помреш іще до того, як потрапиш до тюрми.

— Це безглуздо, — додав Джаспер. — Ти не відповідатимеш за нас усіх. Ніхто цього не робитиме. Ми розділимося. Підемо парами, знайдемо, як оминути блокаду, заховаємося десь у селі.

— Це моє місто, — заперечив Каз. — Я не покину його, підібгавши хвоста.

Джаспер роздратовано загарчав.

— Якщо це твоє місто, що від нього залишилося? Ти віддав свої частки у «Воронячому клубі» та П’ятій Гавані. У тебе більше немає банди. Навіть якщо ти втечеш, Ван Ек і Роллінз знову натравлять на тебе міську варту та половину Бочки. Ти не можеш боротися з ними всіма.

— Дивись, як я це зроблю.

— Дідько забирай, Казе. Що ти мені завжди говорив? Тікай подалі від програшної роздачі.

Каз повернувся до нього.

— Це ти готуєшся втекти, Джаспере. Ти лише хочеш, щоб я втік із тобою, аби не почуватися через це так кепсько. Попри всю свою любов до бійок, ти завжди перший, хто заводить розмови про втечу під прикриття.

— Тому що я хочу залишитися живим.

— Навіщо? — запитав Каз, очі його заблищали. — Щоб зіграти чергову роздачу за столом? Щоб знайти черговий спосіб, як засмутити свого батька і зрадити своїх друзів? Чи казав батькові, що саме ти причина того, що він втратить свою ферму? Ти казав Інеж, що саме ти причина того, що вона мало не померла на вістрі Оуменового ножа? Що ми всі мало не померли?

Джасперові плечі згорбилися, але він не здавався.

— Я помилився. Я дозволив своїм поганим рисам перемогти хороші, але, заради Святих, Казе, як довго ти збираєшся змушувати мене платити за твоє невеличке пробачення?

— Як ти вважаєш, на що схоже моє пробачення, Джорді?

— Хто, у біса, такий Джорді?

На найкоротшу мить Казове обличчя обвисло, спантеличилося, а очі набули майже наляканого вигляду — мить, і все зникло, Вілан навіть замислився, чи не вигадав він це.

— Чого ти від мене хочеш? — буркнув Каз із замкнутим і жорстоким виразом обличчя, як зазвичай. — Моєї довіри? Ти мав її і розбив на друзки, тому що не зміг утримати язика за зубами.

— Один раз. Скільки разів я прикривав твою спину в битві? Скільки разів я виконував це справно? Хіба це геть не рахується? — Джаспер сплеснув руками. — Я не можу виграти з тобою. Ніхто не може.

— Це правда. Ти не можеш виграти. Ти вважаєш себе азартним гравцем, але ти просто природжений невдаха. Бійки. Карти. Хлопці. Дівчата. Ти граєш, поки не програєш, тож хоч раз у житті просто йди геть.

Джаспер ударив першим. Каз відхилився праворуч, а потім вони зчепилися. Вони наштовхувалися на стіну, билися головами, відсахувалися, розлючено роздаючи стусани й хапаючи один одного.

Вілан повернувся до Інеж, сподіваючись, що вона заперечуватиме, до Матаяса, аби той розчепив їх, до когось, аби вдіяли хоч щось, але всі решта лише позадкували, звільняючи місце. Тільки Кувей не показував, що його щось мучить.

Джаспер і Каз покотилися підлогою, врізалися в годинниковий механізм, випросталися. Це була не битва — це була вулична бійка, незграбна мішанина ліктів і кулаків.

— Ґхезен і його витвори, хтось зупиніть їх? — розпачливо зойкнув Вілан.

— Джаспер у нього не стріляє, — озвалася Ніна.

— Каз не користується ціпком, — додала Інеж.

— Гадаєте, вони не можуть повбивати одне одного голіруч?

В обох текла кров — у Джаспера з порізу на губі, у Каза звідкись поблизу чола. Джасперова сорочка була наполовину натягнута на голову, а Казів рукав розірвався по шву.

Люк розчахнувся, і з’явилася голова Кольма Фахея. Його рум’яні щоки ще більше почервоніли.

— Джаспере Ллевелліне Фахею, досить уже! — проревів він.

Джаспер і Каз витріщилися на нього, а потім, на Віланів подив, відійшли один від одного з винуватим виглядом.

— Що тут, у біса, відбувається? — сказав Кольм. — Я думав, що ви друзі.

Джаспер провів рукою по потилиці з таким виглядом, наче хотів провалитися крізь підлогу.

— Ми... гм-м-м... у нас виникло непорозуміння.

— Це я бачу. Я був дуже терпеливим щодо цього всього, Джаспере, але моє терпіння вичерпалося. Я хочу, щоб ти спустився вниз, перш ніж я долічу до десяти, інакше я так тебе вишпарю, що ти два тижні не зможеш сісти.

Кольмова голова зникла на сходах. Запала напружена тиша.

Потім захихотіла Ніна.

— Ну й у халепу ти вскочив.

Джаспер розлючено зиркнув на неї.

— Матаясе, Ніна дозволяла Корнелісу Смеету мацати себе за дупу.

Дівчина припинила сміятися.

— Зараз я тобі зуби назовні повивертаю.

— Це фізично неможливо.

— Я щойно піднімала мертвих. Ти справді хочеш зі мною посперечатися?

Інеж нахилила голову набік.

— Джаспер Ллевеллін Фахей?

— Заткайся, — буркнув стрілець. — Це родинне ім’я.

Інеж урочисто вклонилася.

— Як скажете, Ллевелліне.

— Казе?.. — боязко покликав Джаспер.

Але Каз витріщався кудись удалечінь. Вілан подумав, що знає цей вираз.

— Невже це?.. — запитав він.

— Обличчя, що свідчить про підступні махінації? — підказав Джаспер.

Матаяс кивнув.

— Однозначно.

— Я знаю, як учинити, — повільно протягнув Каз. — Як витягти Кувея, витягти гришників, отримати наші гроші, перемогти Ван Ека й дати тому сучому синові, Пецці Роллінзу, усе, на що він заслуговує.

Ніна вигнула брову.

— Це все?

— Як? — запитала Інеж.

— Увесь цей час ми грали у Ван Екову гру. Ми переховувалися. Але цьому покладено край. Ми влаштуємо невеличкий аукціон. Просто у всіх перед носом. — Каз повернувся обличчям до друзів, і його очі сяяли чорним матовим блиском, яку акули. — А що Кувей так прагне пожертвувати собою, винагородою буде саме він.