Королівство шахраїв

24. Джаспер

іля підніжжя металевих східців Джаспер намагався розгладити сорочку й витерти кров із губи, хоча тепер уже розумів, що навіть якби він з’явився в самій лише білизні, це не мало б значення. Його батько не був дурень, і та абсурдна історія, яку Вілан вигадав, щоб приховати стрільцеві помилки, зносилася швидше за дешевий костюм. Кольм бачив їхні рани й чув про їхні кепсько продумані плани. Він знав, що вони не студенти й не жертви шахраїв. То й що тепер?

«Заплющ очі та сподівайся, що розстрільна команда добре прицілилася», — похмуро подумав він.

— Джаспере.

Хлопець обернувся. Просто позаду нього стояла Інеж. Він не чув, як вона наблизилася, але в цьому не було нічого дивного. «Ти казав Інеж, що саме ти причина того, що вона мало не померла на вістрі Оуменового ножа?» Гаразд, Джаспер збагнув, що сьогодні вранці йому доведеться чимало вибачатися. Краще одразу взятися до справи.

— Інеж, пробач.

— Я прийшла не по вибачення, Джаспере. Ти маєш своє слабке місце. Усі ми маємо слабкі місця.

— І яке твоє слабке місце?

— Погана компанія, — озвалася вона, ледь помітно посміхаючись.

— Ти навіть не знаєш, що я накоїв.

— То розкажи мені.

Джаспер глипнув униз, на свої черевики. Вони були жахливо подряпані.

— Я заборгував Пецці Роллінзу чимало крюґе. Його найманці тиснули на мене, тому я... сказав їм, що їду з міста, але незабаром отримаю силу-силенну грошенят. Присягаюся, про Льодовий Двір я нічого не казав.

— Але цього вистачило, щоб Пекка склав усю картинку докупи й улаштував засідку. — Мара зітхнула. — І відтоді Каз карає тебе за це.

Джаспер здвигнув плечима.

— Мабуть, я заслужив.

— Знаєш, що сулійці не мають слова «перепрошую»?

— А що ти кажеш, коли наступаєш комусь на ногу?

— Я не наступаю людям на ноги.

— Ти знаєш, про що я.

— Ми нічого не кажемо. Нам відомо, що це не була навмисна неповага. Ми живемо серед вузького кола людей, подорожуємо разом. На те, щоб постійно вибачатися за своє існування, немає часу. Але якщо хтось чинить зле, якщо ми припускаємося помилки, ми не перепрошуємо, — ми обіцяємо відшкодувати її.

— Я так і вчиню.

— Маті єн шева єлу. Цей учинок не матиме відлуння. Це означає, що ми не повторимо ті самі помилки, що надалі ми не заподіюватимемо шкоди.

— Я не чинитиму так, щоб у тебе знову встромили ножа.

— У мене встромили ножа, тому що я втратила пильність. Ти зрадив свою команду.

— Я не хотів.

— Було б навіть краще, якби ти хотів нас зрадити. Джаспере, я не бажаю чути твоїх вибачень, поки ти не зможеш пообіцяти, що не припускатимешся тих самих помилок.

Джаспер легенько похитався на підборах.

— Я не знаю, як цього досягти.

— Усередині ти маєш рану, а гральні столи, колоди, карти — усе це здається ліками. Вони заспокоюють тебе, тимчасово допомагають. Але вони — це отрута, Джаспере. Щоразу, граючи, ти вчергове ковтаєш її. Тобі потрібно знайти інший спосіб зцілити ту частину себе. — Дівчина поклала руку стрільцю на груди. — Припини поводитися зі своїм болем так, наче це щось, вигадане тобою. Ти можеш вилікувати рану, якщо зрозумієш, що вона справжня.

Рана? Джаспер розтулив рота, щоб заперечити, але щось зупинило його. Попри всі свої халепи — за гральними столами чи далеко від них — він завжди вважав себе везунчиком. Безтурботним щасливчиком. Хлопцем, чиє товариство подобається людям. А що, як він блефував увесь цей час? «Сердитий і наляканий», — сказав про нього фієрданець. Що такого бачили в ньому Матаяс та Інеж, чого він сам не розумів?

— Я... я спробую. — Просто зараз він не міг запропонувати їй більшого. Джаспер узяв руку Інеж у свою й поцілував кісточки її пальців. — Можливо, мені знадобиться деякий час, щоб промовити ті слова. — Його вуста розтягнулися в посмішці. — І не лише тому, що я не розмовляю сулійською.

— Я знаю, — запевнила дівчина, — але подумай про це. — Її погляд ковзнув у напрямку вітальні. — Просто розкажи йому правду, Джаспере. Вам обом буде приємно дізнатися, на якому ви світі.

— Щоразу, коли я думаю про те, щоб удатися до цього, почуваюся так, наче кидаюся з вікна. — Хлопець повагався. — Ти б розповіла батькам правду? Розповіла б їм про все, що вчинила... про все, що сталося?

— Не знаю, — зізналася Інеж. — Але я віддала б усе, аби мати цей вибір.

Джаспер знайшов батька у багряній вітальні: у великих руках він тримав філіжанку кави. Він порався біля тарілок — складав їх стосом на срібній таці.

— Ти не мусиш прибирати після нас, та.

— Хтось мусить. — Кольм сьорбнув кави. — Сідай, Джасе.

Стрільцеві не хотілося сидіти. Його тіло аж потріскувало від розпачливої сверблячки. Йому хотілося лише одного: узяти ноги на плечі, побігти щодуху до Бочки й кинутися до першої-ліпшої гральної зали, яку вдасться знайти. Якби не думка про те, що його можуть арештувати чи застрелити, перш ніж він подолає половину шляху, Джаспер так би й учинив. Він сів. Інеж залишила на столі невикористані пляшечки з довгоносиком. Він узяв одну з них і посмикав корок.

Батько відхилився, спостерігаючи за ним суворими сірими очима. У яскравому ранковому світлі Джаспер міг роздивитися кожну зморшку й веснянку на його обличчі.

— Не було жодного шахрайства, чи не так? Той шуанський хлопчик збрехав заради тебе. Усі вони брехали.

Джаспер зчепив руки, не дозволяючи їм метушливо смикатися. «Вам обом буде приємно дізнатися, на якому ви світі».

Він не був упевнений, що це правда, але інших варіантів не було.

— Шахрайств було чимало, але я зазвичай був на боці шахраїв. Було чимало бійок — я зазвичай був на боці переможця. Було чимало картярських ігор, — Джаспер глипнув на білі півмісяці на своїх нігтях, — я зазвичай був на боці переможених.

— Позичка, яку я дав тобі на навчання?

— Я заборгував не тим людям. Програв за ігровим столом і програвав далі, тож і далі позичав. Думав, що знайду спосіб витягти себе із цієї ями.

— Чому ти просто не зупинився?

Джаспер мало не засміявся. Він благав себе зупинитися, волав собі, що час зупинитися.

— Це так не працює. — «Усередині ти маєш рану». — Зі мною принаймні. Не знаю чому.

Кольм ущипнув себе за перенісся. Він мав такий змучений вигляд, цей чоловік, який міг працювати від світанку до заходу сонця без жодного нарікання.

— Мені не слід було відпускати тебе з дому.

— Та...

— Я знав, що ти не створений для ферми. Хотів для тебе чогось кращого.

— Тоді чому ти не відправив мене до Равки? — вихопилося в Джаспера, перш ніж він устиг подумати.

Кава вихлюпнулася з Кольмової філіжанки.

— Про це не могло бути й мови.

— Чому?

— Чому б я мав відправити свого сина до чужої країни, аби він воював і загинув у равканських війнах?

До Джаспера повернувся різкий, наче удар довбнею по голові, спогад. Укритий пилюкою чоловік знову стояв за дверима. Із ним була дівчинка, дівчинка, яка вижила завдяки тому, що померла Джасперова мати. Чоловік хотів, щоб він пішов із ними.

— Леоні — зова. У неї теж є дар, — сказав він. — На заході, за кордоном, є вчителі. Вони можуть навчити їх.

— У Джаспера цього немає, — відрубав Кольм.

— Але його мати...

— У нього цього немає. Ви не маєте права приходити сюди.

— Ви впевнені? Його перевіряли?

— Якщо ви повернетеся на цю землю, я вважатиму це запрошенням загнати вам поміж очі кулю. Ідіть і заберіть із собою дівчинку. Тут ніхто не має цього дару, і він тут нікому не потрібен.

Кольм гримнув дверима перед носом укритого пилюкою чоловіка.

— Чого вони хотіли, та?

— Нічого.

— А я зова? — поцікавився Джаспер. — Я Гриша?

— Не промовляй цих слів у цьому будинку. Ніколи.

— Але...

— Це вбило твою матір, розумієш? Це забрало її від нас. — Батьків голос був жорстоким, а погляд сірих очей — твердим, як кварц. — Я не дозволю цьому забрати ще й тебе. — Потім його плечі зіщулилися. Він запитав так, наче слова відривали від нього: — Ти хочеш піти з ними? Можеш іти. Якщо ти цього хочеш. Я не сердитимуся.

Джасперові було десять. Він подумав про тата, самого на фермі, який щодня повертається до порожнього будинку, щовечора самотою сидить за столом, і ніхто не приготує йому підгорілого печива.

— Ні, — озвався хлопчик. — Я не хочу йти з ними. Я хочу залишитися з тобою.

А зараз він підвівся зі стільця, не в змозі більше сидіти, і забігав кімнатою. Джасперові здавалося, що він не може дихати. Він не може тут більше бути. Серце болить. Голова болить. Усередині переплелися провина, любов і образа, та щоразу, коли він намагався розв’язати цей вузол у шлунку, усе ставало ще гірше. Він соромився неприємностей, яких завдав, проблем, які притягнув до батькових дверей. Але Джаспер ще і страшенно сердився. А як він міг сердитися на свого батька? На чоловіка, який любив його понад усе на світі, який працював, аби дати йому все, що він мав, чоловіка, заради якого він будь-якого дня кинувся б під кулі.

«Цей учинок не матиме відлуння».

— Я збираюся... я знайду шлях, як відшкодувати все, та. Я хочу бути кращою людиною, кращим сином.

— Я не виховував тебе гравцем, Джаспере. Я тим паче не виховував тебе злочинцем.

Джаспер вибухнув гірким сміхом.

— Я люблю тебе, та. Я з усією своєю брехнею, усіма крадіжками та нікчемним серцем люблю тебе, але так, ти це зробив.

— Що? — пробурмотів Кольм.

— Ти навчив мене брехати.

— Щоб уберегти тебе.

Джаспер похитав головою.

— Я мав дар. Ти мав дозволити мені користуватися ним.

Кольм гупнув кулакам по столу.

— Це не дар. Це прокляття. Воно б убило тебе так само, як убило твою матір.

Досить правди. Джаспер кинувся до дверей. Якщо він не забереться із цього місця, просто вискочить зі шкіри.

— Я й так помираю, та. Просто роблю це повільніше.

Джаспер розмашисто крокував коридором. Він не знав, куди податися чи що із собою вдіяти. «Іди до Бочки. Тримайся подалі від Клепки. Десь повинна тривати гра, просто не привертай увагу». Авжеж, високого, як помірно честолюбне дерево, новоземця, за чию голову обіцяють винагороду, взагалі ніхто не помітить. Він згадав оповідь Кувея, що гришники, які не користуються своєю силою, втомлюються і хворіють. Фізично він не хворів, це правда. Але що, як Матаяс мав рацію і Джаспер страждав від іншої хвороби? Що, як уся його сила всередині вирувала, шукаючи місце, куди можна виплеснутися?

Він вискочив у відчинені двері, потім повернувся назад тим самим маршрутом. Біля білого лакованого піаніно в кутку сидів Вілан, апатично бренькаючи одну-єдину ноту.

— Мені подобається, — озвався Джаспер. — Чудовий ритм — під нього можна танцювати.

Вілан підвів очі, і Джаспер неквапливо увійшов до кімнати, невгамовно розмахуючи руками. Він покружляв периметром, розглядаючи всю обстановку: багряні шовкові шпалери, помережані срібними рибками, срібні підсвічники, шафку, повну видутих зі скла корабликів.

— Святі, ну тут і огидно!

Вілан здвигнув плечима й зіграв наступну ноту. Джаспер обіперся на піаніно.

— Хочеш вийти на вулицю?

Хлопчик перевів на нього допитливий погляд. Кивнув.

Джаспер трохи виструнчився.

— Справді?

Вілан не відводив погляду. Здавалося, атмосфера в кімнаті змінилася, наче раптово стала легкозаймистою.

Молодший Ван Ек підвівся зі стільчика біля піаніно. Він ступив крок до Джаспера. Його очі були чистого сяйного золотого кольору, наче сонце, що світило крізь мед. Стрілець скучив за синявою, за довгими віями й кучерявою копицею. Але якщо вже крамарик мусив загортатися в іншу упаковку, Джаспер міг зізнатися, що ця йому неабияк подобається. Та й хіба це справді мало значення, коли Вілан дивився на нього ось так: голова схилена набік, на устах грає легенька усмішка? Він здавався мало не... зухвалим. Що змінилося? Може, він боявся, що Джаспер не вибереться із сутички на Чорному Серпанку? Чи просто щасливий, що живий? Джаспер не був певен, що до цього є діло. Йому хотілося відтягтися, і це була гарна можливість.

Віланова усмішка ширшала. Одна брова вигнулася. Якщо це не було запрошенням...

— Гаразд, дідько, — пробурмотів Джаспер. Він підійшов ближче і взяв Віланове обличчя у свої долоні. Рухався повільно, неквапливо, перетворюючи поцілунок на спокійне найлегше торкання до вуст, даючи Віланові можливість відсахнутися, якщо він захоче. Але він до цього не вдався. Лише підсунувся ближче.

Джаспер відчував своїм тілом Віланове тепло. Стрільцева рука ковзнула на Віланову потилицю, відхиляючи його голову назад, благаючи більшого.

Джаспер відчував жагу. Він хотів поцілувати хлопця відтоді, коли вперше побачив, як він розмішує фарби в тій страшній діжці, — руді кучері, вологі від спеки, шкіра, така ніжна, що, здавалося, вкриється синцями, якщо ти занадто сильно дихатимеш на неї. Вілан мав такий вигляд, наче потрапив не до тієї історії, наче принц, що обернувся на жебрака. Відтоді Джаспер застряг десь між бажанням змусити маленького розпещеного крамарика зашарітися і спокусою затиснути його за допомогою флірту в глухий кут і подивитися, що може статися. Утім, за години, проведені в Льодовому Дворі, його цікавість змінилася. Стрілець відчував, як смикається всередині щось більше, щось, народжене несподіваною Вілановою хоробрістю і його звичкою шляхетно дивитися на життя широко розплющеними очима. Це змушувало Джаспера почуватися повітряним змієм на шворці, що злітає вгору і зривається донизу, і це йому подобалося.

То куди тепер поділося це відчуття? Хлопець сповнився розчаруванням.

«Невже річ у мені? — подумав Джаспер. — Невже я втратив навички?» Він притиснувся щільніше, дозволяючи поцілунку заглибитися, шукаючи те невгамовне відчуття злету й падіння, притискаючи Вілана до піаніно. Стрілець почув, як дзенькнули клавіші — тиха, неприємна музика. «Дуже доречно, — подумав хлопець. А потім: — Якщо я зараз у змозі думати про метафори, щось точно пішло не так».

Він відхилився назад і забрав руки, почуваючись невимовно незграбним. Що кажуть після жахливого поцілунку? У нього ніколи не було причин замислитися.

Саме тієї миті Джаспер побачив біля дверей Кувея з роззявленим ротом і витріщеними приголомшеними очима.

— Що? — запитав стрілець. — Шуанці не цілуються до полудня?

— Якби ж я знав, — кисло озвався Кувей.

Не Кувей.

— Ох, Святі, — застогнав Джаспер. Біля дверей стояв не Кувей. То був Вілан Ван Ек, експерт із підривних робіт, що подає великі надії, і норовливе багате дитя. А це означає, що він щойно поцілував...

Справжній Кувей витискав із піаніно ту саму мляву ноту й безсоромно вишкірявся Джасперові, кидаючи погляди крізь густі чорні вії.

Стрілець знову повернувся до дверей.

— Вілане... — почав він.

— Каз хоче, щоби ми зібралися у вітальні.

— Я...

Але Вілан уже пішов геть. Джаспер утупився поглядом у порожні двері. Як він міг так помилитися? Вілан був вищий за Кувея і мав вужче обличчя. Якби стрілець не був таким роздратованим і знервованим після бійки з Казом і суперечки з батьком, він би ніколи їх не переплутав. А тепер він усе зруйнував.

Джаспер звинувачувально тицьнув у Кувея пальцем.

— Тобі слід було хоч щось сказати!

Кувей здвигнув плечима.

— Ти був дуже хоробрим на Чорному Серпанку. А що незабаром ми всі помремо...

— Чорт забирай, — вилаявся Джаспер і кинувся до дверей.

— Ти дуже вправно цілуєшся, — крикнув йому навздогін Кувей.

Джаспер обернувся.

— Наскільки добре ти насправді розмовляєш керчинською?

— На пристойному рівні.

— Гаразд, тоді я сподіваюся, ти точно зрозумієш, що я маю на увазі, коли кажу, що ти однозначно створюєш більше проблем, ніж того вартий.

Кувей розквітнув променистою усмішкою і здавався неабияк задоволеним собою.

— Схоже, Каз гадає, що тепер я коштую цілу купу грошей.

Джаспер закотив очі до неба.

— Ти чудово вписався в нашу компанію.

25. Матаяс

они знову зібралися у вітальні номера люкс. На Нінине прохання Кольм замовив іще стіс вафель і мисочку полуниці з вершками. Більшу частину протилежної стіни забирало дзеркало, і Матаяс не міг змусити себе не зазирати в нього. Хлопцеві здавалося, наче він підглядає за якоюсь іншою реальністю.

Джаспер зняв черевики й сидів на килимі, притиснувши коліна до грудей і кидаючи злодійкуваті погляди на Вілана, який улаштувався на канапі та, схоже, навмисно не помічав стрільця. Інеж умостилася на підвіконні; її рівновага була такою досконалою, що дівчина здавалася невагомою, пташкою, готовою до польоту. Кувей утиснувся до вигину невеличкої канапки, поклавши поруч із собою розгорнутий записник, а Каз сидів на багряному стільці з високою спинкою, простягнувши хвору ногу на низькому столику і притуливши до стегна ціпок. Він уже якимось чином попіклувався про рукав своєї сорочки.

Ніна скрутилася на канапі поруч із Матаясом, поклавши голову йому на плече й підібгавши під себе ноги; пальці дівчини були вкриті полуничним соком. Йому здавалося дивним те, що він так сидить. У Фієрді навіть чоловік із дружиною не демонстрували свого кохання на людях. Вони лише трималися за руки та могли танцювати на народних гуляннях. Але це йому подобалося і, хай Матаяс не міг розслабитися, думка про те, що Ніна відсунеться від нього, була нестерпною.

Картинку в дзеркалі змінювала саме вагома Кольмова присутність. Він змушував віддзеркалених людей здаватися менш небезпечними, наче вони не команда, яка вдерлася до Льодового Двору й перемогла фієрданську армію за допомогою самих лише власних мудрості та мужності, а купка дітлахів, стомлених учорашньою особливо бурхливою вечіркою.

— Гаразд, — озвалася Ніна, злизуючи з пальців полуничний сік і руйнуючи цими діями Матаясову спроможність мислити раціонально, — коли ти сказав «аукціон», ти ж насправді не мав...

— Кувей виставить себе на продаж.

— Ти здурів?

— Я, вірогідно, був би щасливішим, якби здурів, — відповів Каз. Він поклав долоню в шкіряній рукавичці на ціпок. — Будь-який мешканець Керчу і вільний громадянин, який подорожує Керчем, мають право виставити на продаж свій контракт. Це не просто закон — це торгівля, а в Керчу немає нічого святішого. Кувей Юл-Бо має священне право, санкціоноване Ґхезеном, богом виробництва та торгівлі, дозволити ринкові розпоряджатися своїм життям. Він може виставити свою службу на аукціон.

— Ти хочеш, щоб він продався найбагатшому покупцеві? — недовірливо перепитала Інеж.

— Нашому найбагатшому покупцеві. Ми забезпечимо результат, тож здійсниться найзаповітніше Кувейове бажання — він житиме в Равці, попиваючи чай із самовара.

— Мій батько нізащо цього не дозволить, — утрутився Вілан.

— Ван Ек буде неспроможний це зупинити. Аукціон із продажу контракту захищають найважливіші закони міста — світські та релігійні. Щойно Кувей оголосить про відкриття свого контракту, ніхто не зможе зупинити аукціон, поки не завершаться торги.

Ніна похитала головою.

— Якщо ми повідомимо про аукціон, шуанці точно знатимуть, де й коли можна буде знайти Кувея.

— Це не Равка, — заперечив Каз, — це Керч. Торгівля тут священна й захищена законом. Торговельна Рада зобов’язана гарантувати, що аукціон відбудеться без втручання. Буде залучено чималу кількість офіцерів міської варти, а статут аукціонів вимагає, щоб Рада Потоків теж запропонувала свою підтримку. Торговельна Рада, міська варта, Потоки — усі зобов’язані захистити Кувея.

Кувей опустив свій записник.

— У Шу Хана, можливо, досі є парем і Творці.

— Він має рацію, — погодився Джаспер. — Якщо це так, вони можуть виготовити стільки золота, скільки їм заманеться. І можливості перебити їхню ставку не буде.

— Це якщо припустити, що їхні Творці вже в місті. Ван Ек зробив нам послугу, заблокувавши гавань.

— Навіть якщо...

— Дозвольте мені попіклуватися про шуанців, — урвав Каз. — Я можу контролювати торги. Але нам доведеться знову зв’язатися з равканцями. Їм варто знати, що ми плануємо. Принаймні частково.

— Я можу потрапити до посольства, — запевнила Інеж, — якщо Ніна напише повідомлення.

— Вулиці перекриті барикадами, — заперечив Вілан.

— Але не дахи, — озвалася Мара.

— Інеж, — утрутилася Ніна, — тобі не здається, що варто розповісти їм трохи більше про твою нову подругу?

— Ага, — погодився Джаспер. — Хто ця нова знайома, яка простромила в тобі кілька дірок?

Інеж глипнула у вікно.

— На полі з’явився новий гравець — найманка Пекки Роллінза.

— Тебе перемогли в сутичці сам на сам? — здивувався Матаяс. Він бачив, як б’ється Мара. Перемогти її — це вам не дрібниця.

— Найманка — це м’яко сказано, — додала Ніна. — Вона йшла за Інеж линвою, а потім кидала в неї ножі.

— Якщо точно, не зовсім ножі, — виправила її Інеж.

— Смертельно гострі серветки?

Мара підвелася з підвіконня. Запхала руку до кишені та з брязканням кинула на стіл купку чогось, що нагадувало невеличкі срібні сонечка.

Каз нахилився й підняв одне з них.

— Хто вона така?

— Її звуть Дуняша, — відповіла Інеж. — Сама ж називає себе Білий Клинок і ще безліччю інших слів. Вона дуже вправна.

— Наскільки? — поцікавився Бреккер.

— Краща за мене.

— Я чув про неї, — повідомив Матаяс. — Її ім’я було у звіті з інформацією, яку розвідка дрюскелле збирала про Равку.

— Равку? — перепитала Інеж. — Вона казала, що навчалася в Амрат Єні.

— Вона стверджує, наче в ній тече кров Ланцових і що вона претендує на равканський трон.

Ніна вибухнула реготом.

— Невже ти серйозно?

— Спираючись на її заяви, ми планували зруйнувати режим Ніколаї Ланцова.

— Розумно, — похвалив Каз.

— Злочинно, — відрубала Ніна.

Матаяс відкашлявся.

— Він новий король і до того ж вразливий. Є деякі сумніви стосовно його власного походження. Але у звіті стверджується, що Дуняша — ексцентрична особа, можливо, ошуканка. Ми вирішили, що вона занадто непередбачувана для такої ризикованої справи.

— Можливо, це вона переслідувала нас від Чорного Серпанку минулої ночі на замовлення Пекки, — припустила Інеж.

— Ми вже знаємо, як Пекка знайшов наше укриття? — поцікавилася Ніна.

— Мабуть, хтось із його людей помітив одного з нас, — озвався Каз. — Цього було б достатньо.

Матаяс замислився, чи не було б краще, якби вони точно знали, хто відповідальний за це. Тоді б ніхто не мусив страждати від почуття провини чи сорому.

— Дуняшиною перевагою була несподіванка, — пояснила Інеж. — Якщо готель досі не скомпроментовано, я можу потрапити до посольства й повернутися непоміченою.

— Добре, — відповів Каз, проте не так швидко, як очікував Матаяс. «Він боїться за неї, — подумав фієрданець, — і це йому не подобається». Цього разу він співчував дем’їнові.

— Є ще одна проблема, — додала Ніна. — Матаясе, заткай вуха.

— Ні.

— Добре. Тоді мені просто доведеться подбати про твою відданість пізніше. — Вона прошепотіла йому на вухо: — У головній спальні є велетенська ванна.

— Ніно.

— Це лише спостереження. — Ніна підхопила з таці залишки вафель і сказала: — Равканці не зможуть виграти аукціон. Ми збанкрутували.

— Ох, — зрадів Матаяс, — я так і знав.

— Не знав.

— Гадаєш, Фієрді невідомо, що в Равки порожні скарбниці?

Ніна насупила брови.

— Ти міг хоча б удати, що здивований.

— Фінансові неприємності Равки ні для кого не таємниця. Її казну спустошили роки неправильного управління королів Ланцових і бої на обох кордонах. Громадянська війна теж не допомогла, а новий король охоче зичив у керчинських банків. Якщо ми влаштуємо аукціон, ставки равканців не будуть конкурентоспроможними.

Каз посунув хвору ногу.

— Саме тому Торговельна Рада Керчу їх профінансує.

Джаспер вибухнув реготом.

— Фантастика. Чи існує шанс, що вони хочуть купити мені котелок із суцільного золота, якщо вже беруться до справи?

— Це протизаконно, — втрутився Вілан. — Рада відповідальна за проведення аукціону. Вони не можуть впливати на його результат.

— Авжеж ні, — погодився Каз. — І їм це відомо. Кувей із батьком зверталися до Торговельної Ради, шукаючи допомоги, але ті так боялися скомпрометувати свій нейтралітет, що відмовилися діяти. Ван Ек побачив гарну нагоду й відтоді працював за їхніми спинами. — Каз опустився нижче на стільці. — Що Ван Ек планував від самого початку? Він скуповував ферми юрди, щоб контролювати її поставки, коли відкриється секрет юрди парем. Він виграє, хай би хто володів Кувеєм. Отже, мислити, як він, — означає мислити, як крамар. Коли Кувей Юл-Бо, син Бо Юл-Баюра, оголосить про аукціон, Рада знатиме, що таємниця парем може будь-якої миті стати загальновідомою. Вони нарешті зможуть діяти й шукатимуть нагоди захистити свої статки та зберегти роль Керчу у світовій економіці. Самі брати участь в аукціоні вони не зможуть, але зможуть гарантувати собі чималі гроші, хай би яким був результат.

— Скуповуючи юрду, — здогадався Вілан.

— Саме так. Ми створимо Асоціацію юрди, шанс для інвесторів, які прагнуть заробити грошенят, поки світ летить під три чорти. Дамо Раді гарну можливість і дозволимо попіклуватися про решту справи їхній жадібності.

Вілан кивнув, на його обличчі з’явився нетерплячий вираз.

— Гроші не підуть на рахунки Асоціації. Ми зосередимо кошти в Равці, щоб вони могли запропонувати свою ціну за Кувея.

— Щось таке, — погодився Каз. — І візьмемо невеличкий процент. Як чинять банки.

— Але хто принаджуватиме інвесторів? — поцікавився Джаспер. — Ван Ек бачив обличчя кожного з нас, окрім Ніни та Шпехта. Навіть якщо ми якимось чином перекроїмо когось із нас або наймемо ще когось, Торговельна Рада не передасть так просто свої гроші новачку без жодної справжньої вірчої грамоти.

— А як щодо фермера, який вирощує юрду й зупиняється в найдорожчому номері люкс Кеттердама?

Кольм Фахей перевів погляд зі своєї кави.

— Я?

— У жодному разі, Казе, — заперечив Джаспер. — Це вже точно ні.

— Він знається на юрді, розмовляє керчинською та новоземською й має відповідний вигляд.

— Він має чесне обличчя, — гірко додав стрілець. — Ти не рятував його від небезпеки, переховуючи в цьому готелі, ти налаштовував його.

— Я будував для нас запасний вихід.

— І сам підстраховувався?

— Так.

— Ти не вплутуватимеш у це мого батька.

— Він уже вплутався, Джасе. Ти вплутав його в це, коли змусив закласти ферму, щоби заплатити за твій науковий ступінь із викидання грошей на вітер.

— Ні, — повторив Джаспер. — Ван Ек зрозуміє зв’язок між Кольмом Фахеєм та Джаспером Фахеєм. Він не ідіот.

— Але в «Ґельдреннері» Кольм Фахей не зупинявся. Кольм Фахей винаймав кімнати в невеличкому готельчику в університетському районі та, згідно з документами начальника порту, відплив кілька ночей тому. Чоловік, який зупинився тут, зареєстрований під іменем Йоганнус Рітвельд.

— Хто це, у біса, такий?

— Він фермер із містечка неподалік від Ліжу. Його родина роками живе тут. Він має вклади в Новозем’ї та Керчу.

— Але хто він такий насправді? — перепитав Джаспер.

— Це не має значення. Вважайте його вигадкою уяви Торговельної Ради, чудовим сном, який утілився в життя, аби допомогти їм трохи нажитися на нещасті з парем.

Кольм опустив горнятко.

— Я це зроблю.

— Та, ти не знаєш, на що погоджуєшся.

— Я вже й так переховую втікачів. Якщо я збираюся вам допомагати, то можу заразом і посприяти.

— А як щось піде не так...

— Хіба мені є що втрачати, Джасе? Усе моє життя — це ти і ферма. А це єдиний спосіб, як я можу захистити ці дві речі.

Джаспер відштовхнувся від підлоги й забігав туди-сюди перед вікнами.

— Це божевілля, — вирішив він, чухаючи потилицю. — Вони на таке ніколи не впіймаються.

— Ми не проситимемо в жодного з них занадто багато, — заспокоїв Каз. — У тому-то і штука. Установимо невисокий внесок для тих, хто бажає стати членом Асоціації: скажімо, два мільйони крюґе. А тоді дозволимо їм почекати. Тут є шуанці. Фієрданці. Равканці. Рада запанікує. Якби я мусив закластися, то поставив би на те, що, коли все скінчиться, ми матимемо по п’ять мільйонів крюґе від кожного члена Ради.

— Радників тринадцятеро, — підрахував Джаспер. — Це шістдесят п’ять мільйонів крюґе.

— А може, навіть більше.

Матаяс насупився.

— Чи можемо ми справді гарантувати Кувейову безпеку, навіть ураховуючи всю міську варту на аукціоні та присутність Ради Потоків?

— Не існує сценарію, який гарантував би Кувейову безпеку, хіба тільки ти маєш єдинорога, на якому він може поскакати геть.

— Я б однаково не розраховувала на захист Ради Потоків, — сказала Ніна. — Вони хоча б з’являлися колись на публіці?

— Двадцять п’ять років тому, — відповів Каз.

— І ти гадаєш, що тепер вони з’являться, аби захистити Кувея? Ми не можемо відправити його на публічний аукціон самого.

— Кувей не буде сам. Ми з Матаясом супроводжуватимемо його.

— Там кожен знає ваші обличчя. Навіть якщо вас трохи замаскувати...

— Жодного маскування. Торговельна Рада пропонує своїх представників. Утім, Кувей має право вибрати на час аукціону власну охорону. Ми будемо простісінько там, разом із ним на сцені.

— На сцені?

— Аукціони відбуваються в Церкві Бартеру, точнісінько навпроти вівтаря. Хіба є святіше місце? Ідеально — ізольоване приміщення з кількома входами й доступом до каналу.

Ніна похитала головою.

— Казе, щойно Матаяс ступить крок на ту сцену, половина фієрданської делегації упізнає його, а ти — найрозщукуваніша людина в Кеттердамі. Якщо ви з’явитеся на тому аукціоні, вас обох заарештують.

— Вони не зможуть до нас навіть пальцем торкнутися, поки не закінчаться торги.

— А що далі? — поцікавилася Інеж.

— Там однаково пануватиме неабияке сум’яття.

— Має ж бути інший спосіб, — утрутився Джаспер. — А що, як ми спробуємо укласти угоду з Роллінзом?

Вілан загнув кутик своєї серветки.

— Ми не маємо нічого, що можна запропонувати.

— Більше жодної угоди, — відрубав Каз. — Мені не слід було йти передовсім до Роллінза.

Джаспер вигнув брову.

— Невже ти справді визнаєш, що помилився?

— Нам потрібен був капітал, — пояснив Бреккер. Його погляд на мить ковзнув до Інеж. — І я не шкодую, але це був неправильний хід. Хитрість ось у чому: щоб виграти в Роллінза, потрібно ніколи не сідати з ним за стіл. Він — казино. Він має ресурси, щоб грати, поки твоє везіння не вичерпається.

— Знов за рибу гроші, — зітхнув Джаспер. — Якщо ми збираємося піти проти уряду Керчу, банд із Бочки й шуанців...

— І фієрданців, — додав Матаяс, — і новоземців, і каельців, і всіх інших, хто з’явиться, коли оголосять аукціон. У посольствах повно людей, а ми не знаємо, як далеко поширилися чутки про парем.

— Нам знадобиться допомога, — озвалася Ніна.

— Я знаю, — відповів Каз, розгладжуючи рукави сорочки. — Саме тому я вирушаю до Рейки.

Джаспер закляк. Інеж похитала головою. Усі витріщилися на Бреккера.

— Про що ти говориш? — розлютилася Ніна. — За твою голову призначено ціну. І це відомо кожному в Бочці.

— Ти бачив Пера Гаскеля й Покидьків там, унизу, — підтримав її Джаспер. — Ти гадаєш, що зможеш умовити старого збудувати опору, коли ціле місто збирається завалитися на тебе, мов мішок із цеглою. Сам знаєш, йому забракне для цього каміння.

— Я знаю, — знову повторив Каз, — але для цієї роботи нам потрібна більша команда.

— Дем’їне, не варто так ризикувати, — озвався Матаяс і здивовано збагнув, що справді так думає.

— Коли все скінчиться, коли Ван Ек опиниться там, де йому місце, коли Роллінз утече, а гроші буде сплачено, ці вулиці залишатимуться моїми. Я не можу жити в місті, де не можу йти з високо підведеною головою.

— Якщо матимеш голову, яку можна буде підводити, — підказав Джаспер.

— Заради невеличкого шматочка цього міста я стикався з ножами, кулями та стількома стусанами, що їх неможливо перелічити, — вів далі Каз. — Заради цього міста я стікав кров’ю. І якщо Кеттердам навчив мене чогось, так це того, що завжди можна втратити ще трохи крові.

Ніна потяглася до Матаясової руки.

— Гришники й досі не можуть вибратися з посольства, Казе. Я знаю, що тобі начхати, але ми мусимо витягти їх із міста. І Джасперового батька. І всіх нас. Байдуже, хто виграє аукціон, Ван Ек і Пекка Роллінз не збираються просто спакувати пожитки й повернутися додому. Так само й шуанці.

Каз підвівся і сперся на ціпок із головою ворона.

— Проте мені відомо дещо, чого в цьому місті бояться більше, ніж шуанців, фієрданців і всіх банд із Бочки, разом узятих. І ти, Ніно, запропонуєш їм це.

26. Каз

аз сидів на тому стільці, як йому здалося, кілька годин, відповідаючи на їхні запитання й дозволяючи уривкам плану посунутися на своє місце. Подумки він уже бачив, як його схема набула остаточної форми, бачив кроки, які знадобляться для її виконання, і нескінченну кількість можливостей схибити чи бути викритими. Це був навіть не план, а божевільна, укрита колючками потвора, але саме таким він мав бути, якщо вони хотіли досягти успіху.

Йоганнус Рітвельд. У його словах була дрібка правди. Йоганнуса Рітвельда ніколи не існувало. Багато років тому Каз скористався другим іменем Джорді та їхнім спільним прізвищем, щоб створити вигаданого фермера.

Він сам точно не знав, чому придбав ферму, на якій виріс, і чому й далі торгував і накопичував майно під Рітвельдовим іменем. Невже Йоганнус Рітвельд мав стати його власним Якобом Герцуном? Вельмишановною особою, схожою на ту, яку вигадав Пекка Роллінз, щоб легше було дурити довірливих баранців? А може, це був один зі способів воскресити втрачену родину? Невже це справді мало значення? Йоганнус Рітвельд існував на папері та в банківських документах, а Кольм Фахей ідеально пасував на його роль.

Коли учасники наради нарешті розійшлися, кава вже вистигла, а на годиннику був майже полудень. Попри яскраве світло, що лилося крізь вікна, вони всі спробують кілька годин відпочити. Але не він. Ми не зупинимося. Усе тіло боліло від виснаження. Пульсація у хворій нозі вщухла, і тепер випромінювався тільки біль.

Каз знав, що поводиться надзвичайно безглуздо, знав, які мізерні шанси, що він повернеться з Рейки. Усе його життя було низкою шахрайств і удавань. Навіщо кидатися простісінько у вир проблеми, якщо можна знайти інший спосіб до неї підступитися? Завжди існувала якась хитрість, і Каз був експерт із її віднайдення. А тепер він збирався посунути навпростець, наче запряжений у плуг віл. Були чималі шанси, що його, побитого й закривавленого, потягнуть через Бочку прямісінько до ґанку Пекки Роллінза. Але всі вони опинилися в пастці, і якщо йому, Бреккерові, доведеться відгризти собі лапу, щоб із неї вибратися, саме так він і вчинить.

Перш за все він мусив знайти Інеж. Вона сиділа за туалетним столиком у розкішній біло-золотій ванній кімнаті номера люкс і вирізала з рушників нові бинти.

Він пройшов повз неї розмашистим кроком, зняв пальто й кинув його на стільницю зі вбудованим умивальником.

— Мені потрібна твоя допомога, щоб прокласти маршрут до Рейки.

— Я піду з тобою.

— Ти знаєш, що я мушу зустрітися з ним віч-на-віч, — наполягав хлопець. — Вони шукатимуть будь-яких ознак слабкості, Маро. — Він повернув кран, і після кількох скрипучих стогонів із нього полилася вода, від якої йшов пар. Мабуть, коли він купатиметься в крюґе, варто буде провести до Рейки водопровід із гарячою водою. — Утім, я не можу наблизитися з вулиці.

— Тобі взагалі не варто туди наближатися.

Він стягнув рукавички й занурив руки у воду, потім плюснув собі в обличчя і пробігся пальцями по волоссю.

— Розкажи мені про найкращий маршрут, або я сам прокладу собі шлях до Рейки.

Бреккер залюбки пішов би землею, а не видряпувався кудись. Дідько, він залюбки поїхав би туди в запряженій четвериком кареті. Але якщо він спробує дістатися до Рейки вулицями Бочки, його схоплять, перш ніж він туди наблизиться. До того ж, якщо він має хоча б один шанс упоратися із цією роботою, йому знадобиться підвищення.

Каз покопирсався в кишенях пальта й витягнув туристичну мапу Кеттердама, яку знайшов у вітальні номера. Вона була не такою детальною, як йому хотілося б, але свої справжні мапи міста вони покинули на Чорному Серпанку.

Мапу розгорнули поруч із умивальником і взялися до справи: Інеж малювала маршрут дахами, описуючи найкращі місця, де можна перетнути канали.

В одному місці вона постукала пальцем по мапі.

— Так швидше, але шлях стрімкіший.

— Я оберу довшу дорогу, — відгукнувся Каз. Він хотів, щоб розум був зайнятий майбутньою сутичкою й помічав, як її можна уникнути, а не оцінював шанси полетіти на землю і вбитися.

Із задоволенням упевнившись, що знає маршрут напам’ять, Каз посунув мапу й витягнув із кишені інший папірець. На ньому була блідо-зелена печатка Ґеменсбанку. Каз простягнув аркуш дівчині.

— Це що? — поцікавилася Інеж, вивчаючи поглядом сторінку. — Це не... — Вона провела по словах пальцями, наче очікуючи, що вони зникнуть. — Мій контракт, — прошепотіла.

— Я не хочу, щоб ти належала Перу Гаскелю. Чи мені. — Ще одна напівправда. Його мозок вигадав сотні схем, щоб прив’язати Мару до себе, щоб затримати її в цьому місті. Але Інеж достатньо довго прожила в клітці з боргів та зобов’язань, і для них обох буде краще, якщо вона піде.

— Як? — не розуміла дівчина. — Гроші...

— Усе залагоджено. — Він позбувся всіх своїх активів, скористався останніми заощадженнями до останнього вкраденого цента.

Інеж притисла конверт до грудей над серцем.

— Мені бракує слів, щоб подякувати тобі за це.

— Ти впевнена, що сулійці мають тисячу приказок для будь-якої нагоди?

— Для такої нагоди слів не вигадали.

— Якщо я закінчу свої дні на шибениці, ти зможеш сказати щось приємне над моїм тілом, — запропонував Каз. — Почекай, поки виб’є шосту. Якщо я не повернуся, спробуй витягти всіх із міста.

— Казе...

— У стіні за «Воронячим клубом» є вицвіла цеглина. За нею знайдеш двадцять тисяч крюґе. Небагато, але цього вистачить для хабаря піхотинцям міської варти. — Він знав, що шанси в них будуть кепські, і це була його провина. — Ти матимеш більше шансів, якщо будеш сама... і ще більше, якщо підеш просто зараз.

Інеж примружила очі.

— Я вдам, що ти цього не казав. Вони мої друзі. Я нікуди не піду.

— Розкажи мені про Дуняшу, — попросив він.

— Вона мала якісні клинки. — Інеж узяла з туалетного столика ножиці й заходилася відрізати свіжі смужки тканини від одного з рушників. — Думаю, вона могла би бути моєю тінню.

— Досить солідна тінь, якщо вона може кидати ножі.

— Сулійці вірять, що ми даємо життя своїй тіні, коли чинимо погано. Кожен гріх додає тіні сили, поки врешті-решт вона не стане сильнішою за тебе.

— Якби це було правдою, від моєї тіні в Кеттердамі панувала би постійна ніч.

— Можливо, — погодилася Інеж, відповідаючи на його погляд темним поглядом своїх очей. — А може, ти сам — чиясь тінь.

— Ти маєш на увазі Пекку?

— Що станеться, якщо ти повернешся з Рейки? Якщо аукціон мине так, як заплановано, і ми здійснимо цей подвиг?

— Тоді ти отримаєш свій корабель і своє майбутнє.

— А ти?

— Я помщуся і спустошу все, що зможу, поки удача залишатиметься прихильною до мене. Скористаюся нашою здобиччю, щоби збудувати імперію.

— А потім?

— Хтозна. Можливо, спалю її до пня.

— Саме це відрізняє тебе від Пекки Роллінза? Те, що ти нічого не залишиш по собі?

— Я не Пекка Роллінз і не його тінь. Я не продаю дівчат до борделів. Я не видурюю в безпомічних дітлахів їхні гроші.

— Подивися на залу «Воронячого клубу», Казе. — Її голос був ніжним та спокійним, чому ж він викликав у Бреккера бажання спалити щось? — Подумай про всі гулянки, картярські ігри та здійснені тобою крадіжки. Хіба всі ці чоловіки та жінки не заслуговують на те, що мали, чи на те, що в них поцупили?

— Життя ніколи не дає нам того, на що ми заслуговуємо, Інеж. Якби це було...

— Твій брат дістав те, на що заслуговував?

— Ні. — Але це заперечення здавалося пустопорожнім.

Чому він назвав Джаспера іменем Джорді? Дивлячись у минуле очима хлопчика, яким він тоді був, Каз бачив свого брата хоробрим, геніальним, безвідмовним, лицарем, якого переміг перевдягнутий крамарем дракон. Але яким він побачив би Джорді тепер? Простаком? Черговим тупим баранцем, що шукає короткого шляху? Він зіперся руками на край умивальника. Каз більше не сердився. Він просто почувався виснаженим.

— Ми були дурниками.

— Ви були дітьми. Невже не було нікого, хто міг вас захистити?

— А був хтось, хто міг захистити тебе?

— Мій батько. Моя мати. Вони вдалися б до чого завгодно, аби вберегти мене від викрадення.

— І тоді б із ними впоралися работорговці.

— Тоді, гадаю, мені пощастило, що я цього не бачила.

Як їй досі вдалося так дивитися на життя?

— Тебе продали до борделю в чотирнадцять років, і ти вважаєш, що тобі пощастило.

— Вони любили мене. І люблять. Я вірю в це. — Каз побачив у дзеркалі, як Інеж підійшла ближче. Її чорне волосся здавалося чорнилом, розбризканим на білих, викладених кахлем стінах. Дівчина зупинилася позаду нього. — Ти захистив мене, Казе.

— Той факт, що в тебе через бинти просочується кров, каже мені протилежне.

Вона глипнула вниз. На тканині, якою було перев’язане плече, розквітла червоним цвітом кров. Інеж незграбно посмикала смужку рушника.

— Потрібно, щоб Ніна мене перев’язала.

Бреккер не збирався цього казати. Бреккер збирався відпустити її.

— Я можу допомогти тобі.

Її погляд у дзеркалі метнувся до нього, насторожений, наче вивчав суперника. «Я можу допомогти тобі», — це були перші слова, якими у вітальні «Звіринця» до нього озвалася Інеж, загорнута в багряні шовки, із підведеними вуглиною очима. Вона допомогла йому. І мало не знищила його. Мабуть, йому слід дозволити їй закінчити свою роботу.

Каз чув, як протікає кран, як у непевному ритмі барабанять умивальником краплі води. Він не був певен, що саме хоче від неї почути. «Накажи їй піти, — наполягав голос усередині. — Благай її залишитися».

Але Інеж не сказала ані слова, вона зібрала бинти й ножиці з туалетного столика й поклала їх біля вмивальника. Потім зіперлася руками на стільницю та без зусиль відштовхнулася й сіла на неї.

Тепер вони дивилися одне одному в очі. Каз ступив крок уперед і закляк, неспроможний поворушитися. Він не може цього зробити. Відстань між ними здавалася нікчемною. Здавалася кілометрами.

Інеж потягнулася за ножицями, граціозна, як завжди, наче дівчинка під водою, і передала їх йому, тримаючи за лезо. Ножиці холодили долоню, метал був негнучкий і заспокійливий. Каз ступив крок і опинився в рамці з дівочих колін.

— З чого розпочнемо? — поцікавився він. Під дією пари, що ширилася від умивальника, пасма волосся навколо обличчя Інеж закучерявилися.

Невже він збирається це зробити?

Каз нахилився до її правого передпліччя, не наважуючись розмовляти. Його рукавички лежали на краю вмивальника — чорні плями на мармурі із золотими прожилками. Вони здавалися мертвими тваринками.

Бреккер зосередився на ножицях, на холодному металі в долоні, такому не схожому на шкіру. Він не зможе цього зробити, якщо руки тремтітимуть.

«Я можу це перемогти», — запевняв він себе. Те саме, що тицяти в когось зброєю. Насилля — нескладна річ.

Він обережно розітнув лезом перев’язку на руці Інеж. Рушник був товстіший за бинт, але ножиці були гострі. Один-єдиний розріз — і перев’язка впала, оголюючи глибоку рвану рану. Каз посунув тканину вбік.

Узяв смужку від свіжого рушника і стояв, загартовуючи себе.

Інеж підвела руку. Каз обережно загорнув її передпліччя чистим шматком тканини. Кісточками пальців він торкнувся її шкіри, і блискавка розітнула його, паралізуючи, укорінюючи до землі.

Його серцю не слід так гучно гупати. Можливо, він ніколи не дістанеться до Рейки. Можливо, це вб’є його. Зусиллям волі Каз змусив руки поворушитися, зав’язати бинт вузликом, іще одним. Справу зроблено.

Бреккер вдихнув. Він знав, що тепер мусить перев’язати її плече, але не був готовим до цього, тож нахилився до лівої руки. Тканина була абсолютно біла та чиста, але Інеж, нічого не запитуючи, простягнула йому руку.

Цього разу було трохи легше. Він рухався повільно, методично: ножиці, бинт, медитація. Утім, упорався і з цим завданням.

Вони нічого не казали, закрутившись у вихорі тиші, не торкалися одне одного, коліна Інеж стирчали по обидва боки від хлопця. Очі Інеж були широкі й темні, загублені планети, чорні місяці.

Перев’язка на плечі була двічі закручена навколо руки й зав’язана біля суглоба. Каз легенько нахилився, але кут був незручний. Він не міг просто запхати ножиці під рушник. Доведеться підняти край тканини.

«Ні». У кімнаті було занадто яскраво. Здавалося, груди затисло в кулаці. «Припини».

Каз стиснув два пальці. Запхав їх під перев’язку.

Усе всередині стиснулося від огиди. Ноги опинилися в холодній воді. Тіло заціпеніло, і все ж він досі відчував під долонями вологу поступливість братової плоті, що гнила. «Це сором зжирає людину без останку». Він топився в соромі. Топився в Кеттердамській гавані. Перед очима затьмарилося.

— Мені теж непросто. — Її голос, тихий і спокійний, голос, який колись уже повернув його з пекла. — Навіть тепер, коли хлопці всміхаються мені на вулиці або Джаспер кладе мені руку на талію, я почуваюся так, наче ось-ось зникну. — Кімната нахилилася. Каз ухопився за пута дівочого голосу. — Я жила в страху, що побачу когось із її — когось із моїх — клієнтів на вулиці. Довго мені здавалося, що я всюди впізнаю їх. Але часом я думаю, що те, до чого вони зі мною вдавалися, не було найгіршим.

Казів погляд знову сфокусувався. Вода відступила. Він стояв у ванній кімнаті готелю. Його пальці притискалися до плеча Інеж. Він відчував під шкірою її міцні м’язи. На шиї, у м’якій западинці просто під щелепою, шалено бився пульс. Каз помітив, що дівчина заплющила очі. Її вії чорніли на щоках. Наче відповідаючи на його тремтіння, вона заклякла, ще більше знерухомилася. Слід щось сказати, але ротові не вдавалося вимовляти слова.

— Цьоця Гелін не завжди була жорстокою, — вела далі Інеж. — Вона обіймала тебе, міцно притискала, а потім щипала так сильно, що шкіра тріскалася. Ти ніколи не знала, поцілує вона чи вдарить. Одного дня ти була її найкращою дівчиною, а наступного вона тягла тебе в кабінет і повідомляла, що продає ватазі чоловіків, яких зустріла на вулиці. Вона змушувала благати залишити тебе. — Інеж видала якийсь тихенький звук, майже смішок. — Коли Ніна вперше обійняла мене, я відсахнулася. — Інеж розплющила очі й зустрілася з Казом поглядом. Він чув, як протікає кран, бачив, як скрутилася на плечі в дівчини коса, що вислизнула зі свого вузлика на потилиці. — Далі, — тихо озвалася вона, наче просила його не уривати оповіді.

Каз не був певен, що зможе. Але, якщо вона змогла промовити такі слова у відлунні цієї кімнати, він може до дідька ретельно постаратися.

Каз обережно підняв ножиці. Відтягнув перев’язку, звільняючи для них місце, шкодуючи та відчуваючи полегшення, що більше не торкається її шкіри. Розітнув тканину. Каз відчував пальцями, як її тепло обпікає, наче гарячка.

Розрізана перев’язка впала.

Він узяв правою рукою чергову довгу смужку рушника. Щоб закріпити її позаду, довелося нахилитися. Він був тепер так близько. Його свідомість зафіксувала раковину її вуха, закладене за неї пасмо волосся, швидкий пульс, що тріпотів на шиї. Жива, жива, жива.

«Мені теж непросто».

Бреккер знову обмотав дівчину бинтом. Найлегші дотики. Неминучі. Плече, ключиця, одного разу коліно. Навколо Каза підіймалася вода.

Він зав’язав вузол. «Ступи крок назад». Каз не ступив цього кроку. Він стояв і прислухався до власного дихання, до її дихання, до їхнього ритму на самоті в цій кімнаті.

З’явилася нудота, жага втекти, та поруч із нею — ще якась інша жага. Каз вважав, що близько знайомий з болем, проте цей біль був новим. Боляче було стояти там так близько до її рук. «Мені теж непросто». Після всього, що вистраждала Інеж, слабким виявився Каз. Але вона ніколи не дізнається, що він відчував, дивлячись, як Ніна притягає її ближче до себе, як Джаспер бере її під руку; не дізнається, як це — стояти, спираючись на одвірки та стіни, і знати, що ніколи не зможеш наблизитися. «Але зараз я тут», — майнула шалена думка. Він ніс Інеж на руках, бився пліч-о-пліч із нею, проводив поруч із нею цілі ночі, коли вони обоє лежали на животах і спостерігали за складом чи крамарським маєтком, вдивляючись у підзорну трубу. Це не можна було порівняти ні з чим. Каза нудило, він був наляканий, тіло вкрилося потом, але він був тут. Він спостерігав за тріпотінням пульсу, свідченням того, що її серце б’ється в одному тривожному ритмі з його власним. Він бачив вологі кучерики на шиї, мерехтіння її смаглявої шкіри. Він хотів... Він хотів.

Каз нахилив голову, ще не розуміючи, що збирається зробити. Інеж різко ковтнула повітря. Його губи завмерли над теплою шкірою, де з’єднувалися дівочі плече та шия. Каз чекав. «Накажи мені зупинитися. Відштовхни мене».

Інеж видихнула.

— Не зупиняйся, — повторила вона. Завершуй свою оповідь.

Найкоротша мить — і його вуста торкнулися її шкіри — теплої, гладкої, укритої крапельками вологи. Каз вибухнув бажанням, тисячами образів, які він накопичував, навіть не дозволяючи собі їх уявляти: коса розплітається водоспадом чорного волосся, його рука лягає на гнучкий вигин її талії, вуста Інеж трохи розтуляються, шепочуть його ім’я.

Усе це було там і раптом зникло. Каз тонув у гавані. Її тіло стало тілом мерця. Її очі мертво витріщалися. Огида й палке бажання перевернули з ніг на голову Казові нутрощі.

Каз відхилився назад, і біль розітнув його хвору ногу. Уста палали вогнем. Кімната хиталася. Бреккер обіперся на стіну й намагався вдихнути. Інеж скочила на ноги й наближалася до нього зі стурбованим обличчям. Він простягнув руку, щоб зупинити її.

— Не треба.

Дівчина стояла в центрі викладеної кахлем підлоги, обрамлена білим і золотим, наче позолочена ікона.

— Що з тобою сталося, Казе? Що сталося з твоїм братом?

— Це не має значення.

— Розкажи мені. Будь ласка.

«Розкажи їй, — озвався голос усередині. — Розкажи їй усе». Але він не знав, як і з чого почати. І чому він мав розповідати їй? Щоб вона знайшла спосіб виправдати його злочини? Йому не потрібне її співчуття. Йому не потрібно пояснювати щось про себе, потрібно тільки знайти спосіб дозволити їй піти.

— Ти хочеш знати, що вчинив зі мною Пекка Роллінз? — Його голос перетворився на гарчання, що відлунювало від кахлю. — А може, я розповім тобі, що вчинив, коли знайшов жінку, яка вдавала себе за його дружину, і дівчинку, яка вдавала його доньку? Чи, може, розповісти тобі, що сталося з хлопчиком, який привабив нас того, першого, вечора своїми механічними іграшковими песиками? Чудова історія. Його звали Філіп. Я знайшов його, коли він роздавав карти для гри «Монте» на Кельстраат. Я катував його два дні й залишив стікати кров’ю в провулку, запхавши йому в горлянку ключ для заводного пса. — Каз побачив, як Інеж відсахнулася. На жало в серці хлопець не зважав.

— Це правда, — казав далі він. — Чиновники в банку, які передали інформацію про нас. Підставний адвокат. Чоловік, який давав мені безкоштовний гарячий шоколад у підставному бюро Якоба Герцуна. Я знищив їх усіх, одного за одним, цеглинка за цеглинкою. А Роллінз стане останнім. Такі речі не відмиваються молитвами, Маро. На мене не чекають ані умиротворення, ані прощення ні на цьому світі, ні в наступному.

Інеж похитала головою. Як їй вдається досі дивитися на нього із добротою в погляді?

— Прощення не потрібно просити, Казе. Його потрібно заслужити.

— Саме до цього ти збираєшся вдатися? Полюючи на работорговців?

— Полюючи на работорговців. Викорінюючи з Бочки крамарів і босів, які на них наживаються. Стаючи кимось кращим за чергового Пекку Роллінза.

Це було неможливо. Більше не було нічого. Він бачив правду, навіть якщо вона не бачила. Інеж сильніша, ніж він колись був чи буде. Вона збереже свою віру, своїх богів, навіть якщо світ намагатиметься вирвати їх у неї своїми жадібними руками.

Його погляд вивчав її обличчя так, як завжди, — детально, зголодніло, чіпляючись за дрібниці, наче злодій, яким він був: за дві її брови, за насичений карий колір очей, за вигнуті вгору вуста. Він не заслужив на умиротворення, не заслужив на прощення, але, якщо Каз сьогодні помре, можливо, він заслужив на одну-єдину річ — на згадку про неї, — яскравішу за все, на що він колись мав право, — аби забрати її з собою за межу.

Каз стрімкими кроками пройшов повз Інеж, узяв з умивальника покинуті рукавички й натягнув їх. Утиснувся в пальто, поправив краватку, запхав ціпок під пахву. На зустріч зі смертю він теж піде, убравшись зі смаком.

Знову повернувшись до дівчини, Каз був готовий:

— Хай би що зі мною сталося, переживи це місто. Знайди свій корабель, пометися, видряпай своє ім’я на їхніх кістках. Але переживи цей безлад, у який я нас втягнув.

— Не роби цього, — озвалася Інеж.

— Якщо не зроблю, усьому буде край. Не буде шляху для порятунку. Не буде винагороди. Нічого не залишиться.

— Нічого, — повторила дівчина.

— Пошукай Дуняшині позначки.

— Що?

— У бійців завжди є позначки — знаки від давніх травм, вивихнуте плече, яке дається взнаки, коли вони збираються дати стусана.

— А в мене є позначка?

— Ти випростовуєш плечі, перш ніж почнеш рухатися, наче збираєшся виступати, наче чекаєш на увагу глядачів.

Схоже, це її трохи зачепило.

— А в тебе яка?

Каз подумав про ту мить на Велльґелуці, яка ледве не коштувала їм усього.

— Я каліка. Це моя позначка. Ніхто ніколи не був достатньо розумним, аби пошукати інших.

— Не йди до Рейки, Казе. Дозволь нам знайти інший спосіб.

— Відійди вбік, Маро.

— Казе.

— Якщо я колись був тобі небайдужим, не переслідуй мене. Він протиснувся повз неї й розмашистими кроками вийшов із ванної кімнати. Казові не можна було думати про те, що могло статися, чи про те, що він міг утратити. Та й Інеж помилялася щодо одного. Він точно знав, що саме збирається залишити по собі, коли помре.

Руїну.

27. Інеж

она однаково пішла за ним.

«Якщо я колись був тобі небайдужим».

Інеж аж пхикнула, перестрибуючи комин. Це було образливо. Вона мала чимало нагод звільнитися від Каза й ніколи не скористалася ними.

Отже, він не пасує до нормального життя. Може, їй судилося знайти чоловіка з добрим серцем і дітьми та гострити свої ножі після того, як вони полягають спати? Як вона пояснить свої нічні жахіття — спадок «Звіринця»? Чи кров на своїх руках?

Інеж могла відчути, як притискаються до її шкіри Казові пальці, як його вуста легенько, мов пташине крило, торкаються її шиї, бачила перед собою його розширені очі. Двоє найневблаганніших людей, яких можна знайти в Бочці, не здатні навіть торкнутися одне одного, не затнувшись. Але вони спробували. Він спробував. Можливо, вони зможуть спробувати ще раз. Дурнувате бажання, сентиментальна надія дівчинки, у якої не вкрали початок життя, якої не торкався батіг Цьоці Гелін, яка не вкрита ранами й яку не розшукує закон. Каз посміявся би з її оптимізму.

Інеж подумала про Дуняшу, свою тінь. Про що вона мріяла? Про трон, як підказував Матаяс? Про чергове вбивство, присвячене її богові? Мара не сумнівалася, що знову зустрінеться з дівчиною кольору слонової кістки та бурштину. Вона хотіла вірити, що, коли настане час, вийде із сутички переможницею, проте не могла заперечувати Дуняшиних талантів. Можливо, вона і справді була принцесою — дівчинкою благородної крові, яку навчали мистецтва вбивати, призначеною для величі, наче героїня казки. Тоді хто така Інеж? Перешкода на її шляху? Данина на вівтарі смерті? «Сулійська акробатка-тюхтійка, яка б’ється, як пересічний вуличний головоріз». А можливо, на ці вулиці Дуняшу привели Святі Інеж? «А хто пам’ятатиме дівчисько на кшталт вас, пані Гхафа?» Можливо, саме так їй доведеться заплатити за всі життя, які вона забрала.

Можливо. Але не тепер. Вона досі має розрахуватися з деякими боргами.

Інеж зашипіла, ковзнувши вниз стічною трубою і відчувши, як розгорнулася перев’язка на стегні. Вона залишить на стінах будинку кривавий слід.

Вони наближалися до Рейки, проте Мара лишалася в затінку й переконувалася, що між нею й Казом зберігається достатня відстань. Він якимось чином відчував її присутність там, де не міг відчути ніхто інший. Хлопець часто зупинявся, не знаючи, що за ним спостерігають. Нога непокоїла його більше, ніж він удавав. Але в Рейці Мара не втручатиметься. Принаймні в цьому погодиться з його бажаннями, бо Каз мав рацію: у Бочці єдиною суттєвою валютою була сила. Якщо Бреккер не зустрінеться із цією проблемою сам на сам, він може втратити все — не лише шанс на підтримку Покидьків, але й шанс, що зможе коли-небудь знову вільно прогулюватися Бочкою. Інеж часто хотілося трохи збити з нього пиху, але вона не могла примиритися з думкою, що побачить Каза позбавленим своєї банди.

Мара стрибала дахами Гроенстраат, рухаючись маршрутом, який вони проклали разом, і досить швидко в полі її зору розгорнувся затильний бік Рейки — вузької будівлі з обшитими ґонтом і чорними від кіптяви шпилями, яка кривобоко спиралася на сусідню.

Скільки разів Інеж наближалася до Рейки під точнісінько цим самим кутом? Для неї це було повернення додому. Дівчина упізнала Казове вікно на горішньому поверсі. Вона провела безліч годин, умостившись на тому підвіконні, годуючи воронів, що збиралися там, і слухаючи, як він складає плани. Нижче і трохи лівіше виднівся край вікна її власної спальні. Інеж спало на думку, що, хай там як мине аукціон, це може бути її останнє повернення до Рейки. Вона може більше ніколи не побачити, як Каз сидить за столом, не почути гупання його ціпка, що підіймається розхитаними сходами Рейки, підказуючи Інеж своїм ритмом, була це гарна ніч чи погана.

Дівчина спостерігала, як Бреккер незграбно зліз із краєчку даху і зламав замок на своєму власному вікні. Коли він зник із поля зору, Інеж рухалася далі стрімким просмоленим шпилем до іншого боку Рейки. Неможливо було увійти тим самим шляхом, що й Каз, не викривши себе.

На фасаді будинку, під самим дахом, дівчина знайшла старий гак, яким користувалися, щоб підіймати вгору вантажі. Вона схопилася за нього, не зважаючи на невдоволене туркотіння наляканих голубів, і штовхнула ногою вікно, зморщивши носа від смороду пташиного посліду. Інеж ковзнула всередину, рушила далі кроквами і знайшла собі місце в затінку. Потім трохи почекала, непевна, що робити далі. Якщо хтось подивиться вгору, то може побачити, що вона влаштувалася в куточку, наче павук, яким Інеж була; утім, чому б комусь спало на думку так учинити?

Унизу, на сходовому майданчику, вирувала діяльність. Вочевидь, святковий настрій ранкового параду наповнив собою весь день. Через вхідні двері з’являлися та йшли люди, перегукувалися одне з одним, сміялися і співали. Кілька членів Покидьків сиділи на скрипучих дерев’яних сходах і передавали одне одному пляшку віскі. Зееґер — один із улюблених викидайл Пера Гаскеля — і далі видував на свищику ті самі три ноти, на які був спроможний. Ватага бешкетників висипалася з дверей: хлопці, затинаючись, рушили до входу з карканням і вересками, наче дурники, тупотіли підлогою, наштовхуючись один на одного, мов зграя голодних акул. Усі були озброєні руків’ями сокир, прикрашеними іржавими цвяхами, дрючками, а також ножами та вогнепальною зброєю, а в декого навколо скажених очей були намальовані воронячі крила. Між ними Інеж помітила кілька Покидьків, які не поділяли загального збудження: Аніку з копицею білявого волосся, жилястого Роедера, якого Пер Гаскель радив Казові використати як павука, та кремезних вибивайл — Кееґа й Піма. Вони підпирали стіни і невдоволено ззиралися, поки інші хизувалися й галасували. «Вони — найбільша Казова надія на підтримку», — подумала дівчина. Наймолодші члени Покидьків, діти, яких привів і згуртував Каз, ті, хто працювали найважче й виконували найгіршу роботу, тому що були новачками.

Але що саме Каз мав на думці? Він увійшов до свого кабінету навмисно чи просто тому, що туди найлегше було дістатися з даху? Чи збирався він поговорити з Пером Гаскелем наодинці? Зі сходового майданчика було видно всі сходи. Казові не вдасться навіть почати спускатися, не привернувши до себе увагу кожного, якщо він тільки не планує замаскуватися. А як він збирається подолати сходи зі своєю хворою ногою так, щоб ніхто не впізнав його ходу, вона взагалі не розуміла.

Групка людей, що зібралися внизу, зайшлася радісними вигуками. Зі свого кабінету з’явився Пер Гаскель — сива голова рухалася в натовпі. Для сьогоднішніх святкувань він вирядився в найкращі шати: камізельку в багряно-срібну клітинку та штани з візерунком із гусячих лапок — не йшов, а вишивав, чисто тобі володар Покидьків, банди, яку Каз зібрав практично з нуля. Однією рукою він розмахував своїм улюбленим капелюхом із пір’ям, а в другій тримав паличку для прогулянок. Хтось причепив на неї карикатурного ворона з пап’є-маше. Від цього Інеж ледве не знудило. Каз був Гаскелю ближчим за сина. Відлюдного, жорстокого сина-вбивцю, то й що?

— Гадаєш, ми впіймаємо його цієї ночі, старий? — поцікавився Бастіан, гупаючи собі по нозі огидним на вигляд дрючком.

Гаскель підняв свою паличку, наче скіпетр.

— Якщо хтось і отримає винагороду, так це мої хлоп’ята! Хіба не так?

Усі схвально заплескали.

— Старий.

Коли Казів скрипучий, мов кам’яна сіль, голос розітнув галас натовпу, змушуючи стихнути балачки, голова Інеж задерлася вгору. Усі погляди теж прикипіли до нього.

Хлопець стояв на верхівці сходів і дивився вниз на чотири просвіти рипучого дерева. Інеж збагнула, що він затримався, щоб перевдягнути пальто, і воно облягало його своїми досконало підігнаними лініями. Каз стояв, спираючись на ціпок, його волосся було охайно зачесане назад із блідого чола — хлопець із чорного скла зі смертоносними гранями.

Подив на обличчі Гаскеля був майже комічним. Потім той розреготався.

— Ну, Бреккере, чорт мене забирай! Ти найбожевільніший виродок, якого мені доводилося знати.

— Вважатиму це за комплімент.

— Не слід було приходити сюди, якщо лише не хочеш здатися, як той розумник, яким, як на мене, ти був.

— Я заробляю вам гроші.

Обличчя Пера Гаскеля скривилося від люті.

— Ти маленький невихований мерзотник! — проревів він. — З’являєшся тут, пританцьовуючи, наче якийсь крамар у своєму маєтку.

— Ти завжди поводився так, наче кращий за нас, Бреккере, — вигукнув Зееґер, досі тримаючи свого свищика, і кілька інших Покидьків кивнули. Пер Гаскель підбадьорливо заплескав.

І це була правда. Каз завжди тримався віддалік від усіх. Вони хотіли потоваришувати, подружитися, але він ніколи не погоджувався грати в їхню гру, лише у свою власну. Можливо, розплата була неминучою. Інеж знала, що Каз не збирався назавжди залишатися заступником Пера Гаскеля. Їхній тріумфу Льодовому Дворі мав зробити його королем Бочки, але Ван Ек поцупив у нього цю можливість. Покидьки не знали про його надзвичайні досягнення протягом кількох минулих тижнів, про трофей, який він висмикнув із пазурів фіерданців, і про здобич, яку він, можливо, досі не випускав із рук. Він зустрівся з ними сам — хлопець, у якого небагато союзників, чужий для більшості Покидьків, попри свою жахливу репутацію.

— У тебе тут немає друзів! — вигукнув Бастіан.

Під стіною наїжачилися Аніка та інші. Пім похитав кудлатою головою і схрестив руки на грудях.

Каз ледь помітно здвигнув одним плечем.

— Я прийшов не в пошуках друзів. І я тут не через нікому не потрібних дармоїдів та боягузів чи невдах, які гадають, наче Бочка винна їм щось, якщо їм вдалося вижити. Я прийшов до вбивць. Безжалісних. Зголоднілих. Схожих на мене людей. Це моя банда, — сказав Каз, спускаючись униз сходами і грюкаючи по дошках ціпком, — і досить із мене чужих наказів.

— Ходіть, візьміть свою винагороду, хлоп’ята! — крикнув Гаскель. Виникла коротка пауза, і на мить Інеж повірила, що ніхто не послухається, що вони просто збунтуються проти Гаскеля. А потім греблю прорвало. Бастіан та Зееґер перші побігли сходами, палко бажаючи підстрелити Нечисторукого.

Але Зееґер був повільним від віскі, тож, перш ніж вони наблизилися до Каза на сходах третього поверху, обидва захекалися. Бреккерів ціпок злетів двома хльосткими дугами й розкришив кістки Зееґерових рук. Замість того щоб зайнятися Бастіаном, Каз прослизнув повз нього з моторошною швидкістю, попри хвору ногу. Перш ніж Бастіанові вдалося повернутися, Каз тицьнув ціпком у м’яке місце між його стегном і коліном. Хлопець завалився з придушеним криком.

Наступний Гаскелів посіпака вже поспішав на зустріч із Казом — вибивайло, якого називали Чайник через те, як він свистів, коли дихав. Каз відхилився ліворуч, і удар Чайникової битки лише злегка зачепив його. Він покрутив ціпок і щосили вдарив викидайла воронячою головою прямісінько в щелепу. Інеж побачила, як щось схоже на зуби вилетіло з Чайникового рота.

Каз досі був на підвищенні, проте Покидьки мали чисельну перевагу й почали наступати хвилями. Варіан та Сванн кинулися на майданчик третього поверху, їм у спину дихав Рудий Фелікс, а Міло та Ґорка зависли позаду нього.

Інеж стиснула губи, коли Каза вдарили у хвору ногу; він затнувся і випростався останньої миті, щоб ухилитися від удару Варіанового ланцюга. Той гупнув по бильці в кількох сантиметрах від Бреккерової голови, і навкруги розлетілися скалки. Каз схопив ланцюг і скористався інерцією, щоб кинути Варіана на поламане бильце. Коли хлопець упав на перший поверх, натовп відсахнувся.

Сванн і Рудий Фелікс наближалися до Каза з двох боків. Рудий Фелікс схопив хлопця за пальто, тягнучи назад. Каз легко вислизнув із нього, наче фокусник, що звільняється від гамівної сорочки у виставі в Східній Клепці.

Сванн шалено розкрутив колюче руків’я сокири, аж тут Каз ударив його маківкою ціпка в обличчя. Навіть звіддалік Інеж побачила, як хлопцева вилиця перетворилася на кривавий кратер.

Рудий Фелікс витяг із кишені кийок і щодуху вгатив Казові по правій руці. Удар був недбалий, але Бреккерів ціпок дзенькнув по підлозі й покотився вниз сходами. Бітл, худий, як тхір, і схожий на нього, поскакав угору сходами, підняв ціпок і простягнув його Перу Гаскелю, а його друзяки радісно заулюлюкали. Каз обхопив руками бильце й гепнув ногами в черевиках по грудях Рудого Фелікса так, що той аж беркицьнувся до низу сходів.

Казів ціпок зник. Хлопець широко розвів долоні в рукавичках. Інеж знову подумала про фокусника. «У рукавах нічого немає».

Ще троє Покидьків проскакали повз Рудого Фелікса й попрямували до Бреккера — Міло, Ґорка й худий Бітл зі своїм дивним маленьким личком і масним волоссям. Інеж наважилася кліпнути — і ось Міло притиснув Каза до стіни, не шкодуючи ударів по обличчю та ребрам. Бреккер відхилив голову і з нудотним хрускотом ударив Міло в чоло. Хлопець ступив непевний крок, і Каз скористався перевагою.

Але їх було забагато, а Каз бився беззбройний, кров струменіла по одній щоці, губа була розбита, ліве око набрякло й заплющилося. Його рухи вповільнювалися.

Горка схопив Каза за шию рукою. Бреккер ударив його ліктем у живіт і вивільнився. Він стрибнув уперед, аж тут Бітл схопив його за плече і вдарив у сонячне сплетіння дрючком. Каз склався навпіл, випльовуючи кров. Горка хряснув йому по голові товстою петлею ланцюга. Інеж побачила, як закотилися Казові очі. Він захитався. А потім упав на землю. Натовп біля дверей заревів.

Інеж кинулася вперед, навіть не встигнувши подумати. Вона не могла просто дивитися, як він помре, і не збиралася цього робити. Тепер вони вже били лежачого, копали важкими черевиками й тупцяли на його тілі. В Інеж у руках з’явилися ножі. Вона вб’є їх усіх. А тіла покидає на крокви, щоб їх знайшла міська варта.

Але тієї миті крізь широкі поперечини в бильцях на сходовому майданчику вона побачила, як Каз розплющив очі. Він поглядом знайшов її. Бреккер весь час знав, що вона тут. Звісно, знав. Він завжди знав, як знайти її. Каз легенько похитав закривавленою головою.

Інеж хотілося кричати. «До дідька твою гордість, і Покидьків, і все це жалюгідне місто!»

Каз спробував підвестися. Бітл копанцем знову кинув його на підлогу. Горка підвів ногу, балансуючи своїм великим черевиком над Казовим черепом і граючи на публіку. Інеж побачила, як відвернувся Пім; Аніка та Кееґ волали, щоб хтось зупинив їх. Горка опустив свою ногу... і тоненько закричав та нестямно заскиглив.

Каз тримав черевик Ґорки, а його ступня стирчала вбік під жахливим кутом. Хлопець застрибав на одній нозі, намагаючись уберегти рівновагу, і той дивний тоненький лемент із його рота супроводжував кожний стрибок. Міло та Бітл сильно копнули Каза по ребрах, але він не відсахнувся. Із силою, яку Інеж не могла осягнути, Каз штовхнув ногу Ґорки вгору. Велетень закричав, коли коліно вискочило із суглоба. Він упав на бік, рюмсаючи: «Моя нога! Моя нога!»

— Можу порадити тобі ціпок, — озвався Каз.

Але Інеж не бачила нічого, крім ножа в руках Міло, довгого та блискучого. Він здавався найчистішим з усього, що було в хлопця.

— Не вбивай його, товстуне! — заволав Гаскель, безумовно, і досі сподіваючись на винагороду.

Але, схоже, Міло вже нічого не чув. Він заніс ножа і стрімко опустив його простісінько Казові на груди. Останньої миті Каз відкотився. Ніж простромив дошку з гучним «плям». Міло схопив ніж, щоб витягти його, але Бреккер уже рухався, і Мара побачила, що між пальцями він затис два іржавих цвяхи, схожі на пазурі, — хлопець якимось чином витяг їх із руків’я чиєїсь сокири. Він викинув руку вгору і встромив цвяхи Міло в шию, потрапивши точнісінько в трахею. Міло ледь чутно здушено свиснув і впав.

Каз узявся за бильце і звівся на ноги. Бітл підвів руки вгору, наче забув, що досі має у своєму розпорядженні дрючок, а Каз неозброєний. Бреккер схопив у жменю Бітлове волосся, смикнув його голову назад і тріснув нею об бильце; пролунав звук, схожий на пістолетний постріл, віддача була такою сильною, що Бітлова голова відлетіла від дерева, наче гумовий м’ячик. Він повалився невеличкою тхорячою купкою.

Каз витер рукавом обличчя, розмащуючи по носу та чолу кров, і плюнув. Потім поправив рукавички, подивився зі сходового майданчика другого поверху згори вниз на Пера Гаскеля й посміхнувся. Зуби в нього були мокрі та червоні. Від початку бійки натовп значно поменшав.

— Хто наступний? — поцікавився Нечисторукий, наче в нього була призначена зустріч деінде. — Ще хтось іде? — Інеж не знала, як йому вдається розмовляти таким урівноваженим тоном. — Саме це я роблю цілодобово. Я б’юся. Коли ви востаннє бачили, щоб Пер Гаскель дав комусь стусана? Керував завданням? Дідько, коли ви востаннє бачили, щоб він встав із ліжка до полудня?

— Гадаєш, ми аплодуватимемо твоїй здатності отримувати прочухана? — фиркнув Пер Гаскель. — Це не компенсує спричинених тобою неприємностей. Ти притягнув до Бочки закон, викрав крамаревого сина...

— Я казав вам, що не маю до цього жодного стосунку, — нагадав Каз.

— Пекка Роллінз каже протилежне.

— Приємно знати, що ви цінуєте слово Десятицентових Левів більше за слово своїх людей.

У натовпі почулося стурбоване бурмотіння, наче вітер зашурхотів у листі.

— Ваша банда була вашою родиною, ці пута міцні, наче кревні.

— Ти настільки божевільний, щоб протидіяти крамареві, Бреккере.

— Настільки божевільний, — погодився Каз, — але не настільки дурний.

Тепер деякі Покидьки бурмотіли щось одне одному, наче ніколи не припускали, що Ван Ек міг сфальсифікувати звинувачення. Звичайно ні. Ван Ек мав статус. Чому б шановний крамар звинувачував якогось канального щура, якщо це не було правдою? Та і зрештою, Каз робив усе потрібне, аби довести, що здатен на що завгодно.

— Тебе бачили на Худмедбриджі з крамаревою дружиною, — наполягав Пер Гаскель.

— З його дружиною, але не з сином. Його дружиною, яка тепер удома в безпеці, поруч зі своїм злодійкуватим чоловіком, плете капчики й розмовляє зі своїми пташками. Замисліться на мить, Гаскелю. Який мені зиск із крамаревого шмаркача?

— Хабар, викуп...

— Я протидію Ван Екові, тому що він нечесно обійшовся зі мною, а тепер користується поплічниками в місті, Пеккою Роллінзом та всіма вами, аби поквитатися. Ось так просто.

— Я не просив цих неприємностей, хлопче. Не просив їх і не хотів.

— Ви хотіли всього іншого, що я приносив до ваших дверей, Гаскелю. Якби не я, ви б досі керували тими самими злочинцями без шеляга за душею й пили розбавлене водою віскі. Ці стіни впали б вам на голову. Ви не погребували жодною дрібкою грошей та удачі, які я вам пропонував. Ви нажиралися прибутками від П’ятої Гавані і «Воронячого клубу», наче вони належали вам, дозволяючи мені воювати й виконувати вашу брудну роботу. — Каз обвів поглядом Покидьків, які стояли внизу. — Ви всі отримували зиск. Отримували винагороду. Проте, щойно випала нагода, кожен із вас готовий підлизатися до Пекки Роллінза заради задоволення кинути мене йому на поталу. — У натовпі знову стурбовано зашепотіли. — Але я не гніваюся.

На Каза знизу вгору дивилося двадцятеро озброєних Покидьків, та все ж Мара могла заприсягтися, що відчула їхнє полегшення. Тоді вона збагнула: бійка була лише розігрівом. Покидьки знали, що Каз крутий. Їм не потрібні були його докази. Цього хотів сам Бреккер. Щоб спробувати влаштувати путч проти Пера Гаскеля, йому довелося б вишукати Покидьків по одному, марнувати час і ризикувати, що його схоплять на вулицях Бочки. А тепер Каз мав глядачів, а Пер Гаскель радів усьому водночас: можливості трохи розважитися, драматичному кінцю Каза Бреккера, приниженню Нечисторукого. Але це не була дешева комедія. Це був кривавий ритуал, і Пер Гаскель дозволив зібратися громаді, не розуміючи, що справжнє дійство почнеться тільки зараз. Каз стояв на своїй трибуні нагорі, поранений, укритий синцями й готовий до проповіді.

— Я не гніваюся, — повторив він, — через це. Але знаєте, що змушує мене шаленіти? Коли я по-справжньому серджуся? Коли бачу, як Ворони слухаються наказів Десятицентових Левів. Коли дивлюся, як ви дефілюєте за Пеккою Роллінзом, наче там є чим пишатися. Одна із найсмертоносніших банд у Бочці похилила голови, наче букет молодих лілій.

— Роллінз має владу, хлопче, — втрутився Пер Гаскель. — Ресурси. Повчиш мене, коли будеш тут за кілька років. Моє завдання — піклуватися про безпеку цієї банди, що я й роблю. Бережу їх від твого безрозсудства.

— Ви вважаєте себе недоторканними завдяки тому, що кланяєтеся Пецці Роллінзу? Гадаєте, він радо вітатиме це перемир’я? Гадаєте, його апетити не поширяться на те, чим ви володієте? Невже вам здається, що це схоже на Пекку Роллінза?

— Ні, чорт забирай! — озвалася Аніка.

— Коли лев зголодніє, кого ви захоче побачити біля отих дверей? Ворона? Чи облізлого півня, який піятиме й пихато розгулюватиме, а потім піде з Десятицентовими Левами і якимось брудним крамарем проти власних людей?

Згори Інеж бачила, як ті, хто стояв найближче до Пера Гаскеля, трохи відсунулися від нього. Дехто кидав на нього довгі погляди, оцінював пір’я на капелюсі та ціпки в руках — Бреккерів, який, як вони побачили, був криваво точний, і палицю з фальшивою воронячою головою, яку вигадав Гаскель, аби поглузувати з хлопця.

— У Бочці ми не доплачуємо за безпеку, — вів далі Каз, і його відшліфований випалений голос лунав над юрбою. — Тут існують лише сильні та слабкі боки. Тут не просять про повагу. Її заслуговують.

«Прощення не потрібно просити. Його потрібно заслужити». Він украв її слова. Інеж мало не всміхнулася.

— Я не ваш друг, — вів далі Бреккер. — Я не ваш батько. Я не збираюся пропонувати вам віскі чи плескати по спині й називати «синком». Але я збережу гроші в нашій скарбниці. Я триматиму наших ворогів у достатньому страху, щоб вони тікали, побачивши татуювання на ваших руках. То кого ви хочете побачити біля отих дверей, коли сюди навідається Пекка Роллінз?

Тиша набрякала, серце гупало частіше, живлячись передчуттям насильства.

— Ну? — проревів Пер Гаскель, випинаючи груди. — Відповідайте йому. Вам потрібен ваш справжній лідер чи якийсь зарозумілий каліка, який не може навіть рівно йти?

— Я не можу рівно йти, — погодився Каз, — та принаймні не ухиляюся від бійки.

Він став спускатися сходами.

Варіан уже підвівся з підлоги після падіння. Попри те що хлопець, схоже, не зовсім стійко тримався на ногах, він рушив до сходів, й Інеж мусила визнати, що поважає його відданість Гаскелю.

Пім відштовхнувся від стіни й перегородив Варіану шлях.

— Із тобою вже закінчили, — нагадав він.

— Приведи Роллінзових людей, — наказав Варіанові Пер Гаскель. — Бий на сполох! — Але Аніка витягнула довгий ніж і загородила собою вхідні двері.

— Ти Десятицентовий Лев? — поцікавилася вона. — Чи Покидьок?

Повільно пересуваючи ноги, але випроставши спину, Каз подолав останні сходинки, важко спираючись на бильце. Коли він дійшов до підніжжя сходів, ті, хто залишалися в натовпі, розділилися. Сірувате Гаскелеве обличчя почервоніло від страху й обурення.

— Ти не виживеш, хлопче. Для того щоб пройти повз Пекку Роллінза, знадобиться більше, ніж у тебе є.

Каз висмикнув із Гаскелевої руки свій ціпок.

— Ти маєш дві хвилини, щоб забратися з мого будинку, старий. Це місто вимагає крові, — озвався він, — і я радо розрахуюся з ним твоєю.

28. Джаспер

жаспер ніколи не бачив Каза таким закривавленим і перев’язаним: ніс поламаний, губа тріснула, одне око так набрякло, що не розплющується. Із того, як він хапався за бік, стрілець дійшов висновку, що в Бреккера зламано принаймні одне ребро; а коли він закашлявся, притиснувши до рота носовичок, Джаспер помітив кров на білій тканині, перш ніж Каз запхав її назад до кишені. Нога боліла сильніше, ніж зазвичай, але Нечисторукий тримався на рівних, і з ним були Аніка та Пім. Вочевидь, вони залишили в Рейці важко озброєний кістяк команди на випадок, якщо Пекка почує про Казів заколот і вирішить спробувати захопити територію.

— Усі Святі, — озвався Джаспер. — Здогадуюся, що все непогано вдалося.

— Приблизно так, як очікувалося.

Матаяс похитав головою із виразом обличчя, який був чимось середнім між захопленням і невір’ям.

— Скільки ти маєш життів, дем’їне?

— Сподіваюся, ще одне залишилося.

Каз виборсався з пальта і спромігся стягнути із себе сорочку, обіпершись на умивальник.

— Заради Святих, дозволь нам тобі допомогти, — попросила Ніна. Каз затиснув кінчик бинта зубами і відірвав шматочок.

— Мені не потрібна ваша допомога. Працюйте далі з Кольмом.

— Що з ним не так? — буркнула Ніна, коли вони повернулися до вітальні, щоб вивчити з Кольмом його легенду.

— Те саме, що завжди, — пояснив Джаспер. — Він — Каз Бреккер.

Ще й години не минуло, коли Інеж прослизнула до кімнати й передала Казові записку. Було пізнє пообіддя, і вікна номера люкс палали олійним золотим світлом.

— Вони прийдуть? — поцікавилася Ніна.

Інеж кивнула.

— Я віддала твого листа вартовому біля дверей, і це спрацювало. Мене одразу відвели до двох членів Тріумвірату.

— З ким саме ти зустрілася? — перепитав Каз.

— З Женею Сафіною та Зоєю Назяленскі.

Вілан сів рівніше.

— Краяльницею? Вона в посольстві?

Каз вигнув брову.

— Який цікавий факт ти забула нам повідомити, Ніно.

— Це було не на часі.

— Авжеж, на часі! — розлючено кинув Вілан. Джаспера це трохи здивувало. Здавалося, спочатку крамарик був не проти носити Кувеєві риси. Здавалося, він мало не радів тій віддаленості від батька, яку вони забезпечували. Але це було до того, як вони навідалися до Святої Гільди. І до того, як Джаспер поцілував Кувея.

Ніна трохи відсахнулася.

— Вілане, я думала, що ти подасися до Равки. Ти міг би зустрітися з Женею, щойно опинишся на кораблі.

— Ми всі знаємо, на чиєму Ніна боці, — нагадав Каз.

— Я не розповіла Тріумвірату про Кувея.

Казові губи вигнулися в слабкій посмішці.

— Як я й казав. — Він повернувся до Інеж. — Ти пояснила наші умови?

— Так, вони будуть за годину в готельній лазні. Я сказала їм, щоб переконалися, що ніхто не бачив, як вони увійшли.

— Будемо сподіватися, що вони впораються, — озвався Каз.

— Вони можуть керувати країною, — обурилася Ніна, — зможуть упоратися і з кількома нескладними інструкціями.

— Для них безпечно бути на вулицях? — поцікавився Вілан.

— Вони, напевно, єдині гришники, які в безпеці в Кеттердамі, — припустив Каз. — Навіть якщо шуанці набираються сміливості, щоб знову кинутися на полювання, вони не почнуть із двох равканських високопосадовців. Ніно, чи має Женя достатньо навичок, щоб повернути Віланову зовнішність?

— Не знаю, — зізналася дівчина. — Її називають Першою Краяльницею, і вона однозначно найталановитіша з усіх, але без парем... — їй не потрібно було пояснювати. Парем було єдиним, що допомогло Ніні впоратися із дивовижним перетворенням Вілана на Кувея. Утім, Женя Сафіна була легенда. Усе досі було можливим.

— Казе, — попросив Вілан, жмакаючи низ своєї сорочки, — якщо вона захоче спробувати...

Бреккер кивнув.

— Але тобі доведеться бути вдвічі обачнішим на аукціоні. Твій батько не хоче, щоб ти з’явився й зіпсував його шахрайство із Торговельною Радою та міською вартою. Розумніше буде, якщо ти почекаєш...

— Ні, — заперечив Вілан, — з мене досить бути кимось іншим.

Каз здвигнув плечима, але Джасперові здалося, що він отримав точнісінько те, чого хотів. Принаймні цього разу Вілан прагнув того самого.

— А хіба в готельній лазні не буде відвідувачів? — поцікавився стрілець.

— Я зарезервувала її для пана Рітвельда, — пояснила Ніна. — Він дуже соромиться роздягатися перед іншими.

Джаспер застогнав.

— Будь ласка, не говорімо про те, як роздягається мій батько.

— Це через перетинки в нього на ногах, — пояснила Серцетлумачниця. — Його це неабияк непокоїть.

— Ніна з Матаясом залишаться тут, — повідомив Каз.

— Я мушу бути там, — запротестувала дівчина.

— Ти равканка чи член нашої команди?

— І те і інше.

— Точно. Ця розмова й так буде досить мудрованою, навіть без того, щоб ви з Матаясом каламутили воду.

Попри те що вони трохи посперечалися, врешті-решт Ніна погодилася залишитися, якщо замість неї туди піде Інеж.

Проте Мара лише похитала головою.

— Я б воліла туди не йти.

— Чому? — не розуміла Ніна. — Хтось мусить притягати Каза до відповідальності.

— Гадаєш, я із цим упораюся?

— Нам варто принаймні спробувати.

— Я люблю тебе, Ніно, але равканський уряд не надто добре поводиться із сулійцями. Я не зацікавлена в обміні люб’язностями з його лідерами. — Джаспер ніколи по-справжньому про це не замислювався, і з враженого Ніниного обличчя було зрозуміло, що вона теж. Інеж міцно обійняла дівчину. — Ну ж бо, — попросила вона. — Кольм замовить нам якоїсь нездорової їжі.

— Це твоя відповідь на будь-яке запитання.

— Ти жалієшся? — не зрозуміла Інеж.

— Я називаю одну з причин, чому обожнюю тебе.

Вони взялися за руки й вирушили на пошуки Кольма, але Ніна покусувала нижню губу. Вона звикла, що Матаяс критикує її країну, та почути таке з уст Інеж, здогадався Джаспер, було болючіше. Стрілець хотів сказати Ніні, що можна любити когось і однаково бачити його недоліки. Принаймні Джаспер сподівався, що це правда, інакше йому гаплик.

Коли вони розділилися, щоб підготуватися до зустрічі з равканцями, Джаспер вийшов у коридор за Віланом.

— Агов.

Крамарик не зупинився.

Джаспер обігнав його й перегородив шлях, крокуючи задки.

— Послухай, те, що було з Кувеєм, нічого не означає. — Він спробував іще раз: — Не було нічого з Кувеєм.

— Ти не мусиш мені нічого пояснювати. Це я вас перервав.

— Ні, не перервав! Кувей сидів за піаніно. Цю помилку можна зрозуміти.

Вілан рвучко зупинився.

— Ти думав, що це я?

— Так! — зрадів Джаспер. — Розумієш? Просто велике непоро...

Віланові золоті очі зблиснули.

— Ти справді не можеш нас розрізнити?

— Я... тобто, зазвичай можу, але...

— Ми геть не схожі, — роздратовано урвав його Вілан. — Він навіть не такий вправний у науці! Половина його записників заповнена карлючками. Здебільшого це твої портрети. І вони теж невдалі.

— Правда? Він малює мене?

Вілан закотив очі.

— Забудь про це. Ти можеш цілуватися, з ким захочеш, Джаспере.

— Я так і роблю. Так регулярно, як тільки вдається.

— То в чому проблема?

— Жодної проблеми, я просто хотів віддати тобі це.

Стрілець поклав Віланові в руку невеличке овальне полотно.

— Я прихопив його, коли ми були у Святій Гільді. Подумав, що може знадобитися, якщо Женя спробує повернути тобі твоє колишнє крам арикове «я».

Вілан витріщився на полотно.

— Це моя мати намалювала?

— Цей портрет був у кімнаті з її творами.

Картина була маленька й без рами, та й пасувала б лише до мініатюрної: на портреті Вілан був дитиною приблизно восьмирічного віку. Він торкнувся пальцями кутика картини.

— Таким вона мене пам’ятає. Мати ніколи не бачила мене дорослим. — Хлопчик насупився. — Портрет такий старий. Не знаю, чи допоможе він.

— Однаково на ньому ти, — запевнив Джаспер. — Ті ж кучері. Та сама невеличка занепокоєна зморшка між бровами.

— І ти взяв його, бо подумав, що він може знадобитися?

— Кажу тобі, мені подобається твоя дурнувата пика.

Вілан нахилив голову й запхав портрет до кишені.

— Дякую.

— Пусте. — Джаспер повагався. — Якщо ти прямуєш до лазні, я можу піти з тобою. Якщо хочеш.

Вілан схвильовано кивнув.

— Залюбки.

Джасперів новий бадьорий настрій протримався цілу дорогу до ліфта, але, коли вони приєдналися до Каза і спустилися на третій поверх, стрільцеві нерви затремтіли. Можливо, вони йдуть у пастку, а Каз був у не зовсім вдалій формі для бійки.

Якась Джасперова частина сподівалася, що равканці не погодяться на цей божевільний план. Тоді Каз опиниться в глухому куті, і, навіть якщо всі вони скінчать у Пекельних Воротах або теліпатимуться на шибеницях, його батько принаймні матиме нагоду втекти неушкодженим. Кольм провів чимало годин із Казом та Ніною, намагаючись вивчити свою роль, репетируючи різноманітні сценарії, витримуючи їхні нескінченні запитання й без нарікань вивчаючи слабкі місця. Джасперів батько був не надто талановитим актором і брехав приблизно так само вправно, як його син танцював балет. Але з ним буде Ніна, а це вже щось.

Двері ліфта відчинилися, і вони вийшли до іншого просторого багряно-білого коридору, почули, як десь тече вода, і пішли на звук до кімнати з великим круглим басейном у центрі, оточеним колонадою арок. Крізь них Джаспер побачив іще кілька басейнів і водоспадів, печер та альковів; усі тверді поверхні були викладені мерехтливим кахлем кольору індиго. Ну, до цього Джаспер міг призвичаїтися: басейни з водою, що парує, фонтани, що танцюють і базікають, як гості на вечірці, висяться стоси пухнастих рушників, солодко пахне милом. Такі місця, як це, пасували до Бочки, де їх могли належним чином оцінити, а не до самісінького серця фінансового району.

Їм казали, що вони зустрінуться лише з двома членами Тріумвірату, але біля басейну стояло троє людей. Джаспер знав, що одноока дівчина в червоно-синій кефті мусить бути Женя Сафіна, а отже, приголомшливо розкішна панянка з густим водоспадом чорного, як воронове крило, волосся була Зоя Назяленскі. Їх супроводжував двадцятирічний на вигляд юнак із лисячим обличчям, убраний у сюртук кольору морської хвилі та коричневі шкіряні рукавички; з його стегон звисав вражаючий набір револьверів. Якщо ці люди були тим, що могла запропонувати Равка, можливо, Джасперові слід було подумати, чи не навідатися туди.

— Ми казали гришникам приходити поодинці.

— Боюся, це неможливо, — озвався молодик. — Попри те що Зоя — це, звісно ж, сила, яку доконечно брати до уваги, надзвичайні Женині таланти непридатні для фізичного протистояння. З іншого боку, я чудово підходжу для всіх видів протистояння, хоча особливо полюбляю саме фізичне.

Казові очі звузилися.

— Штурмгонд.

— Він мене знає! — зрадів хлопець і підштовхнув Женю ліктем. — Казав тобі, я — знаменитість.

Зоя роздратовано зітхнула.

— Дякую. Тепер він буде вдвічі нестерпнішим.

— Штурмгонд уповноважений вести переговори від імені равканського престолу.

— Пірат? — перепитав Джаспер.

— Корсар, — виправив його Штурмгонд. — Ви не можете сподіватися, що король особисто візьме участь у такому аукціоні.

— Чому ні?

— Тому що він може програти. А коли король програє, це видається дуже поганим.

Джаспер навіть повірити не міг, що розмовляє із самим Штурмгондом.

Корсар був легенда. Діючи від імені равканців, він подолав незліченну кількість блокад, і подейкували, що...

— У вас справді є летючий корабель? — ляпнув Джаспер.

— Ні.

— А-а-а.

— У мене їх кілька.

— Заберіть мене із собою.

Каз і близько не видавався таким задоволеним.

— Король Равки дозволяє вам вести переговори щодо державних справ замість нього? — перепитав він скептично.

— Подекуди, — погодився Штурмгонд. — Особливо якщо до справи залучені такі благородні особи. У вас погана репутація, пане Бреккер.

— У вас теж.

— Досить чесно. Тож скажімо, що ми обидва заслужили право, щоб наші імена обговорювалися в найгірших колах. Король не хоче сліпо втягнути Равку у вашу чергову махінацію. У Ніниній записці стверджується, що Кувей Юл-Бо перебуває у вас. Мені потрібні підтвердження цього факту й деталі вашого плану.

— Гаразд, — погодився Каз. — Обговорімо це в солярії. Я б не хотів пітніти в костюмі. — Коли всі рушили за ними, Бреккер зупинився й озирнувся через плече. — Лише я й корсар.

Зоя відкинула з очей свою розкішну чорну гриву і сказала:

— Ми — Тріумвірат. І не слухаємося наказів керчинських вуличних щурів із сумнівними стрижками.

— Я можу повторити із запитальною інтонацією, якщо це пригладить ваше пір’ячко, — озвався Каз.

— Ти нахабний...

— Зоє, — тихо попередив Штурмгонд, — не налаштовуймо проти нас наших нових друзів, перш ніж вони хоча б матимуть нагоду нас зрадити. Ведіть мене, пане Бреккер.

— Казе, — втрутився Вілан. — Чи не міг би ти...

— Домовляйся сам, крамарику. Уже час тобі навчитися. — Каз зі Штурмгондом зникли в коридорах.

Коли їхні кроки стихли, запала тиша. Вілан прокашлявся, і цей звук відбився від стін викладеної синім кахлем кімнати й пострибав, наче випущене до загону весняне лоша. На Жениному обличчі з’явився здивований вираз.

Зоя схрестила руки на грудях.

— Ну?

— Мем... — спробував Вілан. — Пані Женю...

Женя посміхнулася, шрами в кутиках рота напнулися.

— Ох, він справді милий.

— Ти завжди полюбляєш безпритульних, — похмуро зауважила Зоя.

— Ти той хлопчик, якого Ніна перекраяла, щоб став схожим на Кувея, — здогадалася Женя. — І ти хочеш, щоб я спробувала виправити зроблене нею?

— Так, — видихнув Вілан, вклавши в одне слово всі свої сподівання. — Але в мене немає нічого, щоб розрахуватися.

Женя закотила своє бурштинове око.

— Чому керченці так зациклені на грошах?

— Каже жінка зі збанкрутілої країни, — пробурмотів Джаспер.

— Це ще що таке? — Зоя зблиснула очима.

— Нічого, — запевнив Джаспер. — Кажу лише, що Керч — морально збанкрутіла країна.

Зоя зміряла стрільця поглядом, наче замислилася, чи не штовхнути його в басейн і не зварити живцем.

— Якщо хочеш марнувати свій час і талант на цих негідників, будь ласка. Святі знають, завжди є можливість для вдосконалення.

— Зоє...

— Я збираюся знайти якусь темну кімнату з глибоким басейном і спробувати хоч трохи змити із себе цю країну.

— Не втопися! — гукнула Женя, коли Зоя похапцем рвонула з кімнати, а потім додала змовницьким тоном: — Можливо, вона таки втопиться просто на зло мені. — Дівчина кинула на Вілана оцінювальний погляд. — Це буде складно. Якби я знала тебе до змін...

— Ось, — нетерпляче урвав її Вілан. — У мене є портрет. Він старий, але...

Женя забрала в нього мініатюру.

— Гм-м-м, — озвалася вона. — Нумо знайдемо краще освітлення.

Вони навпомацки проклали собі шлях серед устаткування, засуваючи голови до кімнат, де стояли грязьові ванни та ванни з молоком, одна нагріта кімната була вся зроблена з нефриту. Нарешті вони вмостилися в прохолодному білому приміщенні, де біля однієї стіни стояла ванна з глиною, яка дивно пахла, а вздовж іншої тягнулися вікна.

— Знайдіть стілець, — скомандувала Женя, — і прихопіть мій набір інструментів із зали з головним басейном. Він важкий. Знайдете його біля рушників.

— Ви взяли із собою набір інструментів? — перепитав Вілан.

— Так порадила сулійка, — пояснила Женя і вигнала хлопців виконувати своє завдання.

— Така ж деспотична, як Зоя, — буркнув Джаспер, коли їх із Віланом змусили піти.

— Але чую я значно краще! — крикнула їм навздогін дівчина.

Джаспер приніс скриньку, яка стояла неподалік від головного басейну. Вона була виготовлена у формі невеличкої шафки, і подвійні дверцята застібалися вигадливою золотою пряжкою. Коли хлопці повернулися до глиняної кімнати, Женя знаком наказала Віланові сісти біля вікна, де було краще освітлення. Вона взяла крамарика за підборіддя й повертала його обличчя у всі боки.

Джаспер опустив її набір інструментів.

— Що ви шукаєте? — поцікавився він.

— Шви.

— Шви?

— Байдуже, як гарно попрацював Краяльник, якщо придивитися, можна побачити шви — місця, де щось закінчується й починається щось інше. Я шукаю прикмети первісної структури. Портрет допомагає.

— Не знаю, чому я так нервуюся, — зізнався Вілан.

— Тому що вона може все зіпсувати і ти матимеш вигляд куниці з кучерями?

Женя вигнула вогняно-руду брову.

— А може, полівки.

— Не смішно, — буркнув Вілан. Він так міцно зчепив руки на колінах, що кісточки перетворилися на білі зірочки.

— Гаразд, — підсумувала Женя. — Я можу спробувати, але нічого не обіцяю. Нінина робота майже бездоганна. На щастя, я теж.

Джаспер посміхнувся.

— Ви нагадуєте мені її.

— Думаю, ти хотів сказати, що вона нагадує тобі мене.

Женя взялася розпаковувати свій набір. Він був значно вигадливішим за той, який бачив Джаспер, коли ним користувалася Ніна. Там були капсули з фарбою, горщики з кольоровими порошками й кілька рядів скляних контейнерів із чимось, що нагадувало прозорі гелі.

— Це клітини, — пояснила Женя. — Для такої роботи, як ця, мені знадобляться людські тканини.

— Абсолютно не огидно, — саркастично відгукнувся Джаспер.

— Могло бути гірше, — запевнила дівчина. — Я знала жінку, яка мастила обличчя плацентою кита, сподіваючись здаватися молодшою. А про те, до чого вона вдавалася з мавпячою слиною, я взагалі мовчу.

— «Людські тканини» звучить чудово, — виправився Джаспер.

— І я так думаю.

Дівчина засукала рукави, і Джаспер побачив, що рубці на її обличчі починаються на долонях і тягнуться вгору руками. Він навіть уявити не міг, що це за зброя може так зіпсувати плоть.

— Ти витріщаєшся, — сказала дівчина, не обертаючись до нього.

Джаспер підскочив, щоки запалали вогнем.

— Вибачте.

— Усе гаразд. Людям подобається дивитися. Ну, не завжди. Коли на мене напали вперше, ніхто не хотів на мене дивитися.

Джаспер чув, що її катували під час Равканської громадянської війни, але це була не та тема, на яку можна ввічливо поспілкуватися.

— Тепер я не знаю, куди дивитися, — зізнався він.

— Дивися, куди хочеш. Лише поводься тихенько, щоб я не перетворила цього бідолашного хлопчика на бридку мішанину. — Вона розреготалася, побачивши нажаханий Віланів вигляд. — Жартую. Але не ворушися. Це повільна робота, і тобі доведеться побути терплячим.

Вона мала рацію. Робота просувалася так повільно, що Джаспер не був певен, що щось узагалі відбувається. Женя клала пальці Віланові під очі чи на повіки, а потім ступала крок назад і вивчала те, що зробила, хоча, наскільки бачив Джаспер, вона не зробила нічого. Потім вона тягнулася до одного зі скляних контейнерів чи пляшечок, брала щось пучками пальців, знову торкалася Віланового обличчя і відступала на крок. Джасперова увага розсіялася. Він обійшов кімнату, запхав палець у глину, пошкодував про це, вирушив на пошуки рушника. Але, коли подивився на Вілана з трохи більшої відстані, помітив, що щось змінилося.

— Це працює! — вигукнув він.

Женя кинула на нього холодний погляд.

— Авжеж, працює.

Час від часу Краяльниця зупинялася, потягалася й давала Віланові дзеркальце, аби він міг порадити, що мало такий чи не такий вигляд. За годину Віланові райдужні оболонки перетворилися із золотих на блакитні, а також змінилася форма очей.

— Його чоло має бути вужчим, — підказав Джаспер, зазираючи Жені через плече. — Зовсім трошечки. І вії були довшими.

— Я не знав, що ти звертав увагу, — пробурмотів Вілан.

Джаспер вишкірився.

— Я звертав увагу.

— Ох, чудово, він шаріється, — зауважила Женя. — Чудово для кровообігу.

— Ви навчаєте Творців у Маленькому Палаці? — запитав Вілан.

Джаспер розгнівано зиркнув на нього. Чому він мусив починати це?

— Звичайно. На території Палацу є школа.

— А якщо учень буде трохи старшим? — тиснув далі Вілан.

— Гришу можна навчити в будь-якому віці, — пояснила Женя. — Аліна Старкова не знала про свою силу до сімнадцяти років, а вона... вона була однією з наймогутніших Гриш, які колись жили. — Дівчина натиснула на ліву Віланову ніздрю. — Коли ти молодший, простіше. Діти легше вчать мови. Вони легше вчать математику.

— І вони нічого не бояться, — тихо додав Вілан. — Це інші люди кажуть їм, де їхні межі. — Вілан зустрівся поглядом із Джасперовими очима за Жениним плечем і, наче кидаючи виклик одночасно йому та собі, сказав: — Я не вмію читати. — Його шкіра миттєво вкрилася плямами, але голос був спокійним.

Женя здвигнула плечима і відповіла:

— Це тому, що ніхто не витратив час, щоб навчити тебе. У Равці багато селян не вміють читати.

— Безліч людей витрачали час, щоб навчити мене. І випробували чимало методів. У мене були всі можливості. Але я не можу цього зробити.

Джаспер побачив на його обличчі біль і зрозумів, як складно було хлопчикові промовити ці слова. Вони навіть змусили стрільця почуватися боягузом.

— Схоже, ти непогано даєш собі раду, — зауважила Женя. — Якщо не враховувати, що товаришуєш із вуличними головорізами та стрільцями.

Віланові брови підскочили, і Джаспер зрозумів, що він наважиться заговорити, але той змовчав. «Це не дар. Це прокляття». Стрілець відійшов до вікна, раптом глибоко зацікавившись тим, що відбувалося на вулицях внизу. «Це вбило твою матір, розумієш?»

Женя по черзі то працювала, то давала Віланові потримати дзеркало і спрямувати її між вивертами та змінами. Джаспер трохи поспостерігав, потім піднявся сходами, щоб перевірити, як там батько, і принести Жені горнятко чаю, а Віланові філіжанку кави. Повернувшись до глиняної кімнати, він мало не випустив із рук горнятка.

В останніх променях пообіднього світла сидів Вілан, справжній Вілан, хлопчик, якого він уперше побачив на шкіряному заводі, принц, що загубився і прокинувся не в тій історії.

— Ну? — поцікавилася Женя.

Вілан нервово шарпав ґудзик сорочки.

— Це він, — озвався Джаспер. — Це наш свіженький крамарик-утікач.

Женя потягнулася і сказала:

— Добре, бо, якби мені довелося провести ще хвилину, нюхаючи цю глину, я б могла збожеволіти. — Зрозуміло було, що вона стомилася, але обличчя дівчини світилося, а бурштинове око сяяло. Саме такий вигляд мали гришники, коли користувалися своєю силою. — Краще було б іще раз переглянути мою роботу вранці, але мушу повертатися до посольства. А завтра, ну... — Вона здвигнула плечима.

Завтра оголосять аукціон, і все зміниться.

Вілан подякував їй і дякував далі, поки Женя буквально не випхала їх за двері, щоб піти пошукати Зою.

Джаспер із Віланом мовчки повернулися назад до номера люкс ліфтом. Стрілець зазирнув до головної спальні й побачив, що батько заснув, не розстеливши ліжка, а груди його вібрували від глибокого храпу. Поруч із ним розсипався стіс папірців. Джаспер зібрав їх докупи — ціни на юрду, перелік фермерських площ, які розташовані поза містами Новозем’я.

«— Ти не мусиш прибирати після нас, та». — «Хтось мусить».

Коли він повернувся до вітальні, Вілан запалював лампи.

— Ти голодний?

— Помираю від голоду, — зізнався Джаспер. — Але та спить. Я не певен, чи нам дозволено замовляти їжу. — Він нахилив голову набік, роздивляючись Вілана. — Ти змусив її зробити тебе гарнішим?

Вілан зашарівся.

— Можливо, ти забув, який я привабливий. — Джаспер вигнув брову. — Гаразд, може, трохи. — Крамарик приєднався до стрільця біля вікна. Спускалися сутінки, і вздовж берегів каналів упорядкованими скупченнями розквітали ліхтарі. Видно було, як рухаються вулицями патрулі міської варти, обидві Клепки знову сповнилися барвами і звуками. Як довго вони залишатимуться тут у безпеці? Джаспер замислився, чи відстежували Кхерфуди гришників у місті, розшукуючи будинки, з якими вони укладали контракти. Можливо, шуанські солдати просто зараз оточували посольство. А може, цей готель. Чи можуть вони унюхати Гришу, який перебуває на п’ятнадцять поверхів вище?

Час від часу вони бачили над Клепками вибухи феєрверків. Джаспера це не дивувало. Він розумів Бочку. Вона завжди зголодніло хотіла більшого — грошей, бійок, жорстокості, розпусти. Вона була ненажерлива, і Пекка Роллінз запропонував їй пригощатися Казом та рештою команди.

— Я знаю, що ти робив там, унизу, — озвався Джаспер. — Ти не мусив казати, що не вмієш читати.

Вілан витяг із кишені свій мініатюрний портрет і поклав його на приставний столик біля канапи. Серйозні сині очі юного Вілана дивилися на них.

— Тобі відомо, що Каз був першою людиною, якій я розповів про... свій стан.

— З усіх людей ти обрав його.

— Я знаю. Мені здавалося, що я давлюся словами. Я так боявся, що він кепкуватиме з мене. Чи просто засміється. Але він нічого такого не утнув. Те, що я розповів усе Казові та протистою власному батькові, звільнило щось усередині. І щоразу, коли я розповідаю це комусь новому, я почуваюся вільнішим.

Джаспер дивився, як зникає під Центсбриджем траповий човен. Він був майже порожнім.

— Я не соромлюся того, що я гришник.

Вілан торкнувся пальцями краю мініатюри. Він нічого не казав, але Джаспер відчував, що хлопцеві хочеться озватися.

— Не соромся, — підбадьорив стрілець. — Хай би про що ти думав, просто скажи.

Вілан підвів на нього погляд. Його очі були чисті, незаплямовано-сині, які й пам’ятав Джаспер, — як озеро високо в горах, як бездонне небо Новозем’я. Женя добре виконала свою роботу.

— Я цього просто не розумію. Я провів ціле життя, приховуючи те, чого не можу робити. Навіщо тікати від чудових речей, які ти можеш робити?

Джаспер роздратовано здвигнув плечима. Він страшенно лютився на батька за те, що майже точно описав Вілан, але зараз відчував, що мусить захищатися. Він сам зробив цей вибір, правильний чи ні, і зробив його вже давно.

— Я знаю, хто я, у чому вправний, що я можу, а що не можу зробити. Я просто... Я той, ким я є. Видатний стрілець і поганий гравець. Невже цього недостатньо?

— Мені? Чи тобі?

— Не філософствуй зі мною, крамарику.

— Джасе, я думав про це...

— Думав про мене? Пізно вночі? У що я був убраний?

— Я думав про твої сили, — наголосив Вілан, і його щоки залилися ще рожевішою барвою. — Тобі колись спадало на думку, що твої навички гришника частково можуть бути причиною, чому ти так добре стріляєш?

— Вілане, ти милий, але в тобі намішано чимало божевільних ідей.

— Можливо. Але я бачив, як ти маніпулюєш металом. Я бачив, як ти його скеровуєш. Ану ж ти не хибиш тому, що й кулі теж скеровуєш?

Джаспер похитав головою. Це було сміховинно. Він був добрий стрілець, тому що виріс біля кордону, тому що розумів зброю, тому що його мати навчила заспокоювати руку, очищати розум і відчувати ціль так само, як бачиш її. Його мати. Творець. Гриша, хай навіть вона ніколи не користувалася цим словом. «Ні. Усе не так». А що, як так?

Джаспер відігнав цю думку, відчуваючи, як шкіру проймає потреба рухатися.

— Чому тобі обов’язково потрібно казати такі речі? Чому ти просто не можеш дозволити справам бути простішими?

— Тому що вони непрості, — відповів Вілан коротко й чесно, як завжди. Ніхто в Бочці так не розмовляв. — Ти й далі вдаєш, наче все гаразд. Ти рухаєшся до наступної бійки чи наступної вечірки. Ти боїшся, що щось станеться, якщо ти зупинишся. Але що?

Джаспер знову здвигнув плечима. Поправив ґудзики на сорочці, торкнувся великими пальцями своїх револьверів. Коли він почувався так, як зараз, шаленим і неуважним, здавалося, наче його руки живуть власним життям. Усе тіло свербіло. Йому треба було вирватися із цієї кімнати.

Вілан поклав руку стрільцеві на плече.

— Припини.

Джаспер не знав, він хоче кинутися навтьоки чи притиснути Вілана до себе.

— Просто припини, — порадив Вілан. — Дихай.

Його погляд був упевнений. Джаспер не міг відвести очей від синього, як чиста вода, кольору. Він змусив себе заспокоїтися, вдихнути, видихнути.

— Ще раз, — підбадьорив Вілан і, коли Джаспер розтулив рота, щоб знову вдихнути, нахилився й поцілував його.

Із Джасперової голови зникли всі думки. Він не думав про те, що сталося раніше, чи те, що може статися потім. Реальними були лише Віланів рот і натиск його вуст, а потім ще витончені кісточки його шиї і шовковистий дотик кучерів, коли стрілець поклав руку йому на потилицю і притягнув ближче. Це був той поцілунок, на який він чекав. Це був постріл. Це була лісова пожежа. Це був оберт «Мейкерового колеса». Джаспер відчув, як гупає його серце, — а може, це було Віланове? — наче в грудях пробіг наляканий табун, і єдиною думкою в його голові було щасливе й налякане «ох».

Повільно й неохоче вони розтисли обійми.

— Вілане, — сказав Джаспер, заглядаючи до широкого синього неба в його очах. — Я справді сподіваюся, що ми не помремо.

29. Ніна

ізнавшись, що Женя перекроїла не лише Вілана, але заразом і Каза, а вона цього не побачила, Ніна розлютилася.

Бреккер дозволив Краяльниці виправити свій ніс, зменшити набряк на оці так, щоб була змога по-справжньому бачити, і попіклуватися про кілька найгірших пошкоджень, яких зазнало його тіло. Але втрутитися більше хлопець не дозволив.

— Чому? — поцікавилася Ніна. — Вона могла б.

— Вона не знала, коли слід зупинитися, — відрубав Каз.

У Ніни виникла раптова підозра, що Женя запропонувала Казові вилікувати його хвору ногу.

— Ну, ти скидаєшся на найгірших громил у Бочці, — пожалілася Серцетлумачниця. — Тобі варто було хоча б дозволити їй почистити залишки твоїх синців.

— Я і є один із найгірших громил у Бочці. І якщо я не матиму вигляду, наче щойно знищив десяток найкращих бандитів Пера Гаскеля, ніхто й не повірить, що я це вчинив. А тепер берімося до роботи. Ти не зможеш улаштувати вечірку, якщо ніхто не отримає запрошень.

Ніна не надто чекала саме на цю вечірку, але наступного ранку оголошення з’явилися в усіх щоденних газетах, їх приклеїли на колони біля східного й західного входів до Біржі та пришпилили кнопками до парадних дверей Ратуші.

Вони були досить прості:

Кувей Юл-Бо, син Бо Юл-Баюра, провідний хімік Бгез Жу, надає свої послуги й запропонує свій контракт, згідно з наказами ринку і Ґхезеновою рукою. Охочі поторгуватися запрошуються до участі в безкоштовному та чесному аукціоні, де дотримуватимуться законів Керчу. Уже за чотири дні в Церкві Бартеру під керівництвом Торговельної Ради та наглядом Ради Потоків. Запрошуємо учасників зібратися опівдні. Хай святиться Ґхезенове ім’я і в торгівлі бачимо Його руку.

У місті вже здійнявся гамір щодо комендантської години, барикад і блокад. Тепер чутки покотилися до кав’ярень і шинків, де змінювалися й набиралися сили, щоб поширитися від салонів Ґельдстраат аж до нетрів Бочки. Згідно зі свідченням нового Казового загону Покидьків, люди жадібно чекали на будь-яку крихту інформації щодо загадкового Кувея Юл-Бо, а його аукціон уже пов’язували з химерним нападом у Західній Клепці, який мало не зрівняв із землею два будинки задоволень і залишив по собі свідчення про летючого чоловіка. Інеж самостійно простежила за шуанським посольством і повернулася з інформацією, що від самого ранку туди приходять та йдуть звідти посланці; а ще вона на власні очі бачила, як посол кинувся до доків, вимагаючи в Ради Потоків звільнити один із їхніх кораблів, що застрягли на суші.

— Він хоче відправити когось за Творцем, щоб виготовити золото, — припустив Джаспер.

— Шкода, що гавані зачинені, — удавано зажурився Каз.

Двері Ратуші зачинили для відвідувачів, а Торговельна Рада повідомила, що збирається на невідкладне засідання, щоб вирішити, чи дозволяти проведення аукціону. Для них це був екзамен: чи підтримають Радники закони міста, чи — зважаючи на те, що вони принаймні мали підозри щодо Кувея — діятимуть нерішуче і знайдуть якусь можливість заперечити його права?

Ніна разом з іншими чекала на верхівці годинникової вежі, спостерігаючи за входом до Біржі. Опівдні чоловік у чорному крамарському костюмі зі стосом документів наблизився до арки. За ним, вириваючи з рук флаєри, спустилася юрба людей.

— Бідолашний маленький Карл Драйден, — поспівчував Каз; хлопець був наймолодший член Торговельної Ради, отже, виконувати цю роботу довелося саме йому.

За кілька хвилин Інеж увірвалася у двері номера люкс, стискаючи в руці флаєр. Неймовірно. Ніна витріщалася прямісінько на натовп навколо Драйдена й не помітила її.

— Вони затвердили аукціон, — повідомила Мара, простягаючи папірчик Казові, який передав його по колу.

На аркуші було написано небагато:

Керуючись законами Керчу, Торговельна Рада Кеттердама погоджується бути представником Кувея Юл-Бо на законному аукціоні з продажу його контракту. Хай святиться Ґхезенове ім’я і в торгівлі бачимо Його руку.

Джаспер протяжно видихнув і подивився на батька, який старанно вивчав товарні звіти та сценарій, який підготували для нього Ніна із Казом.

— Мені пощастило, що вони погодилися.

Інеж торкнулася рукою його долоні.

— Ще не пізно змінити наш курс.

— Пізно, — заперечив Джаспер. — Уже давним-давно занадто пізно.

Ніна нічого не відповіла. Їй подобався Кольм. Вона добре ставилася до Джаспера. Але цей аукціон був найкращою нагодою, яка в них була, аби вивезти Кувея до Равки і врятувати життя гришників.

— Крамарі — досконалі простаки, — озвався Каз. — Вони заможні й розумні. Це дозволяє легко їх ошукати.

— Чому? — не зрозумів Вілан.

— Багатії хочуть вірити, що заслужили кожну копійку, яку мають, тому забувають, чим завдячують долі. Розумники завжди шукають лазівки. Їм потрібна можливість обіграти систему.

— Тоді кого найважче ошукати? — поцікавилася Ніна.

— Найкрутіший простак той, який чесний, — пояснив Бреккер. — Дякувати долі, таких завжди небагато. — Він постукав по склу на годинниковому циферблаті і показав на Карла Драйдена, який досі стояв біля Біржі й тепер, коли натовп розійшовся, обмахувався капелюхом. — Драйден успадкував свої статки від батька. Відтоді він інвестує занадто нерішуче, щоб вагомим чином примножити багатство. Карл розпачливо мріє про шанс довести іншим членам Торговельної Ради, що він чогось вартий. І ми дамо йому цей шанс.

— Що нам іще про нього відомо? — запитала Ніна.

У Каза на обличчі мало не розквітла посмішка.

— Ми знаємо, що його інтереси представляє наш гарний друг і любитель собак, Корнеліс Смеет.

Раніше, стежачи за бюро Корнеліса Смеета, вони дізналися, що посильні цілими днями приносять документи клієнтів і відносять їх, збираючи потрібні підписи та доставляючи важливу інформацію. Посильним платили занадто добре, щоб вони навіть не припускали думки про хабар, особливо якщо один із них виявлявся представником нечисленного гурту страшенно чесних людей.

Отже, певною мірою вони мали подякувати Ван Екові за легкість, із якою Каз принадив жертву до пастки. Аніка з Пімом, убрані у форму міської варти, безкарно зупиняли Смеетових посильних, вимагаючи показати документи й обшукуючи їхні сумки. Документи всередині були конфіденційні та запечатані, але інформації вони не шукали. Їм лише потрібно було кинути кілька крихт, аби звабити молодого Карла Драйдена.

— Часом, — нагадав Каз, — порядний злодій не лише бере. Він залишає дещо по собі.

Працюючи разом зі Шпехтом, Вілан виготовив штамп, який можна було притиснути до затильного боку запечатаного конверта. Здавалося, що конверт всотав у себе чорнило з якогось іншого документа, наче якийсь легковажний чиновник дозволив паперам десь намокнути. Коли посильні доставлять Драйденові папки, якщо він хоча б трохи цікавий, то неодмінно хоч краєм ока глипне на слова, які, вочевидь, усмокталися його пакетом із документами. От тоді він і знайде дещо справді цікаве — листа від одного зі Смеетових клієнтів. Ім’я цього клієнта неможливо було прочитати, але в листі, безсумнівно, був запит: чи відомо Смеетові щось про фермера на ім’я Йоганнус Рітвельд, голову Асоціації керчинських і новоземських вирощувачів юрди? Він зустрічався в готелі «Ґельдреннер» лише з обраними інвесторами. Чи можливо з ним познайомитися?

До того як було оголошено про Кувеїв аукціон, ця інформація була не надто цікавою. Але після оголошення вона перетворилася на підказку, яка могла допомогти збити статки.

Ще до того, як вони привабили Карла до пастки фальшивим листом, Бреккер наказав Кольму обідати в пінно-багряній їдальні «Ґельдреннера» з різноманітними представниками керчинської торгівлі й банківської спільноти. Кольм завжди сидів на чималій відстані від інших відвідувачів, робив марнотратні замовлення й розмовляв зі своїми гостями приглушеним тоном. Зміст цих розмов був цілком буденний — бесіди про показники врожаю і відсоткові ставки, — але ніхто в їдальні цього не знав. Усе це відбувалося на очах у підозріливого персоналу готелю, тож коли члени Торговельної Ради приходили й цікавилися, як пан Рітвельд проводить свій час, у відповідь вони чули те, що потрібно було Казові.

Ніна була присутня на всіх тих зустрічах, граючи роль Рітвельдової асистентки-поліглотки, Серцетлумачниці Гриші, яка шукає роботу після зруйнування будинку «Білої троянди». Розпачливо натершись кавовим екстрактом, щоб обманути нюх Кхерґуудів, Ніна почувалася так, наче сидить без одягу просто посеред відкритої їдальні. Бреккер наказав членам Покидьків цілодобово стежити за вулицями навколо готелю, шукаючи сліди шуанських солдатів. Ніхто не забував, що вони полювали на гришників і що Ніна може виявитися надзвичайно привабливою мішенню, якщо вони дізнаються про зустрічі. Якщо вони захоплять Серцетлумачницю, яку можна накачати парем, то зможуть змінити перебіг аукціону напевно, це вартувало того, щоб налаштувати проти себе Раду Потоків. Утім, Ніна була переконана, що крамарі, які дізналися про Рітвельдове перебування в готелі, триматимуть язика за зубами. Каз добре навчив її, якою могутньою може бути жадібність, а ці чоловіки хотіли отримати власноруч кожну крихту прибутку.

Також Ніна цінувала увагу, яку Каз приділяв Кольмовій зовнішності. Чоловік і досі одягався, як фермер, але Бреккер здійснив кілька майстерних покращень: дорожче пальто, блискучіші черевики, срібний набір затискачів для краватки з крихітними камінцями необробленого аметисту. Усе це були ознаки процвітання, які крамарі помітять і оцінять, — нічого занадто кричущого чи галасливого, нічого, що викликало б підозри. Як і більшість чоловіків, крамарі хотіли вірити, що лише вони упадають за кимось.

Женя запропонувала Ніні розкішну червону кефту зі своєї колекції, і дівчата витягли вишиванку, змінивши колір із синього на чорний. Ніна й Женя носили далеко не однаковий розмір, але їм удалося розпустити шви та пришити кілька додаткових декоративних смужок. Здавалося дивним знову одягнути справжню кефту після такої тривалої перерви. Та, яку Ніна носила в будинку «Біла троянда», була костюмом, дешевим пишним убранням, що мало справити враження на клієнтів. Ця кефта була справжня річ, яку носили солдати Другої армії, пошита із шовку-сирцю й пофарбована в червоний колір, який міг виготовити лише Творець. Чи мала вона тепер хоча б право носити таку річ?

Коли Матаяс побачив її, закляк біля одвірку номера люкс, дивлячись приголомшеними синіми очима. Так вони і стояли мовчки, поки він нарешті не сказав:

— Ти маєш надзвичайно чарівний вигляд.

— Ти хотів сказати, що я схожа на ворога?

— Обидві ці речі завжди були правдою. — А потім хлопець просто простягнув їй руку.

Ніна нервувала через те, що відігравати роль лідера в цьому фарсі мав Кольм. Він, без жодних сумнівів, був аматором і впродовж перших кількох зустрічей із банкірами й консультантами залишався майже таким зеленим, як його гороховий суп. Але з кожною годиною його впевненість зростала, і Ніна вже відчувала проблиски надії.

Утім, жоден із членів Торговельної Ради не прийшов побачитися з Йоганнусом Рітвельдом. Можливо, Драйден не побачив сліди фальшивого документа або вирішив не реагувати на нього. Чи, може, Каз просто переоцінив його жадібність.

А потім, усього за сорок вісім годин до аукціону, Йоганнус Рітвельд отримав записку від Карла Драйдена, у якій повідомлялося, що він навідається до пана Рітвельда того ж дня і сподівається обговорити ділові справи, які можуть бути прибутковими для них обох. Джаспер намагався заспокоїти батькові нерви, поки Каз відправляв інструкції Аніці та Піму. Якщо вони хотіли упіймати Драйдена на гачок, потрібно було переконатися, що інша, більша риба теж зацікавилася наживкою. Ніна з Кольмом, як завжди, провели ранкову зустріну їдальні, і дівчина робила все можливе, аби заспокоїти чоловіка.

Коли пробило одинадцяту, вона помітила двох чоловіків у статечних чорних костюмах крамарів, які увійшли до їдальні. Вони не зупинилися, щоб запитати в хазяїна, де знайти Йоганнуса Рітвельда, а попрямували точнісінько до його стола — безперечна ознака того, що вони спостерігали за ним і збирали інформацію.

— Вони тут, — прошепотіла Серцетлумачниця Кольмові й одразу ж пошкодувала про це, тому що він виструнчився й засовався на стільці.

Дівчина схопила його за руку.

— Подивіться на мене, — наказала вона. — Запитайте мене про погоду.

— Чому про погоду? — перепитав Кольм; його чоло вкрилося крапельками поту.

— Гаразд, можете запитати мене про останню моду на черевики, якщо віддаєте перевагу цьому. Я просто намагаюся зробити так, аби ви поводилися природно. — Ніна спробувала вповільнити стрибки власного серця — раніше вона могла зробити це без сміховинних намагань глибоко дихати, — адже впізнала чоловіка, який супроводжував Драйдена. Це був Ян Ван Ек.

Чоловіки наблизилися до стола і зняли капелюхи.

— Пане Рітвельд?

— Так? — проскавучав Кольм. Не надто сприятливий початок. Ніна якомога легше штурхнула його ногою під столом. Чоловік кашлянув. — Як справи, добродії?

Під час підготовки Каз наполягав, щоб Ніна вивчила кольори та символи всіх крамарських будинків, і тепер вона впізнала їхні затискачі для краваток: золотий сніп пшениці, перев’язаний синьою емалевою стрічкою, — герб родини Драйденів — і червоний лавр Ван Ека. Навіть без затискача вона впізнала би схожість Яна Ван Ека з Віланом. Вона помітила, що волосся в чоловіка порідшало. Бідолашному Віланові, можливо, доведеться інвестувати трохи грошей у зміцнювальні засоби.

Драйден вагомо прочистив горло.

— Я — Карл Драйден, а це вельмишановний Ян Ван Ек.

— Пане Драйден! — зрадів Кольм із трохи перебільшеним здивуванням. — Я отримав вашу записку. На жаль, у мене зайнятий цілий день.

— Я хотів би знати, чи не вдасться нам викроїти хоча б кілька хвилин для розмови?

— Не маємо жодного бажання гаяти ваш час, пане Рітвельд, — додав Ван Ек із навдивовижу чарівною усмішкою, — чи наш.

— Дуже добре, — озвався Джасперів батько швидше неохоче, ніж переконливо. — Прошу, приєднуйтеся до нас.

— Дякую, — відповів Ван Ек із черговою усмішкою. — Як ми зрозуміли, ви представляєте Асоціацію фермерів, які вирощують юрду.

Кольм роззирнувся, наче був упевнений, що хтось може підслухати.

— Імовірно, що так. Як ви здобули цю інформацію?

— Боюся, що не маю повноважень розкривати свої джерела.

— Він щось приховує, — втрутилася Ніна.

Драйден і Ван Ек одночасно насупилися.

— Я дізнався від капітана корабля, на якому ви припливли, — зізнався Ван Ек.

— Він бреше, — відрізала Ніна.

— Звідки ви можете знати? — роздратовано запитав Драйден.

— Я гришниця, — пояснила Ніна, театрально змахнувши рукою. — Жодні секрети не заховаються від моєї уваги. — Вона могла просто насолоджуватися собою.

Драйден нервово всмоктав нижню губу, і вона зникла, а Ван Ек неохоче сказав:

— Імовірно, деяка секретна інформація потрапила до наших рук із бюро Корнеліса Смеета.

— Розумію, — озвався Кольм, який здавався по-справжньому похмурим.

Ніні хотілося зааплодувати. Тепер крамарі захищалися.

— Ми цікавимося можливістю потрапити до вашого переліку інвесторів, — пояснив Ван Ек.

— Я більше не потребую інвесторів.

— Невже це можливо? — втрутився Драйден. — Ви перебуваєте в місті менше ніж тиждень.

— Настрої якимось чином змінилися. Я не зовсім розумію чому, але попит на юрду зростає.

Тепер Ван Ек нахилився вперед, злегка примруживши очі.

— Це цікаво, пане Рітвельд. Як вам удалося опинитися в Кеттердамі в такий вдалий момент? Чому ви вирішили заснувати Асоціацію юрди?

Ось і весь захист, але Каз підготував Кольма до цього.

— Якщо вам потрібно знати, кілька місяців тому хтось почав скуповувати ферми юрди в околицях Кофтона, але нікому не вдавалося дізнатися, хто саме. Дехто з нас зрозумів, що, напевно, скупчуються хмари, і ми вирішили не продавати йому нічого, а натомість заснувати свою власну справу.

— Невідомий покупець? — зацікавлено перепитав Драйден. Ван Ек мав трохи нездоровий вигляд.

— Так, — підтвердила Ніна. — Панові Рітвельду та його партнерам не пощастило довідатися, хто це міг бути. Але, можливо, вам, добродії, пощастить більше. Пліткують, що він із Керчу.

Ван Ек глибоко втопився у своєму кріслі. Його бліда шкіра волого заблищала. Розстановка сил за столом знову змінилася. Останнє, чого хотілося Ван Екові, — щоб хтось шукав того, хто скуповував усі ті поля юрди. Ніна знову легенько штурхнула Кольма. Що менше їх цікавитимуть гроші Ради, то охочіше Радники пропонуватимуть їх.

— Власне кажучи, — вів далі Кольм, — якщо ви його виявите, зможете приєднатися до його плану. Можливо, він досі шукає інвесторів.

— Ні, — кинув Ван Ек, певно, занадто різко. — Зрештою, ви зараз тут і можете представляти наші інтереси. Навіщо гаяти час і починати безглузді пошуки? Кожен має право шукати прибутку там, де він його знайде.

— І знову ж таки, — втрутився Драйден, — можливо, цей інвестор знає щось про ту ситуацію із шуанцями...

Ван Ек кинув на свого партнера застережливий погляд; вочевидь, він не хотів, щоб справи Ради абияк ширилися містом. Молодший крамар із клацанням стулив рота.

Але потім Ван Ек стиснув пальці докупи і сказав:

— Нам неодмінно слід зібрати всю інформацію, яку вдасться. Я власноруч займуся розслідуванням щодо того, іншого покупця.

— Тоді, напевно, нам необов’язково одразу діяти, — припустив Драйден.

«Справді нерішучий», — подумала Ніна. Вона помітила, як з іншого боку фойє Аніка подала сигнал.

— Пане Рітвельд, як щодо вашої наступної зустрічі? — Вона багатозначно подивилася в бік фойє, де Ротті, який мав надзвичайно ошатний вигляд у чорному крамарському вбранні, завів через вхід групу людей і рушив у напрямку їдальні.

Ван Ек і Драйден ззирнулися, побачивши, що Джеллен Радмейкер, один із найзаможніших інвесторів Керчу, перетинає фойє. Насправді, щойно прибула Драйденова записка з проханням про зустріч, кількох інвесторів запросили на презентацію новоземських нафтових ф’ючерсів, яка не мала жодного стосунку до Йоганнуса Рітвельда. Звичайно, Ван Ек і Драйден цього не знали. Важливо було те, що вони вірили, наче ось-ось втратять можливість вкласти гроші. Ніна майже пошкодувала, що не матиме нагоди послухати, як Джаспер цілу годину розпинатиметься про ринок ресурсів.

Під столом вона копнула Кольма.

— Гаразд, — сказав він поспіхом. — Я вже мушу йти, панове. Було дуже приємно...

— Скільки коштують акції? — запитав Драйден.

— Боюся, що так пізно я насправді не можу взяти більше...

— А якщо ми вступимо разом? — запропонував Ван Ек.

— Разом?

— Торговельна Рада впевнена, що ціни на юрду незабаром зміняться. Ще нещодавно наші руки були зв’язані посадами державних службовців. Але майбутній аукціон дозволяє нам зайнятися новими інвестиціями.

— Це законно? — перепитав Кольм; його чоло зморщилося, демонструючи глибоке занепокоєння.

— Абсолютно. Нам заборонено впливати на результат аукціону, але інвестиції до вашого фонду не суперечать закону й можуть бути взаємовигідними для обох сторін.

— Я розумію, який зиск може отримати фонд, але...

— Ви залучаєте окремих інвесторів. А як щодо того, щоб Торговельна Рада стала вашим провідним інвестором? Як щодо того, щоб фонд став виключно нашим? Рада представляє тринадцять найстаріших і найповажніших родин Керчу, які володіють успішним бізнесом і чималим капіталом. Фермери вашої Асоціації не знайдуть кращих партнерів.

— Я... я не знаю, — завагався Кольм. — Це, звичайно, приваблива пропозиція, але мені знадобляться серйозні гарантії, якщо ми збираємося наражатися на такі ризики. Якщо Рада відступиться, ми одночасно втратимо всіх інвесторів.

Драйден наїжачився.

— Жоден із членів Торговельної Ради не зневажатиме угоду. Ми скріпимо її власними печатками в присутності того судді, якого ви оберете.

Ніна майже бачила, як закрутилися у Ван Ековій голові коліщатка. Безсумнівно, у Новозем’ї були фермери, які відмовилися продавати. Зараз він мав нагоду взяти під контроль не лише ті поля юрди, які купив, а ще й чималу частку тих, які йому не вдалося придбати. Ніна також замислилася, чи, зважаючи на гроші, які витрачало місто на пошуки його сина, Рада не тиснула на Ван Ека, вимагаючи знайти гарну перспективу.

— Дайте нам сорок вісім годин... — почав Ван Ек.

На Кольмовому обличчі з’явився примирливий вираз.

— Боюся, я вимушений закінчити свої справи тут до завтрашнього вечора. Я вже забронював місце на кораблі.

— Гавані закриті, — нагадав Ван Ек. — Ви нікуди не попливете.

Джасперів батько спрямував на Ван Ека холодний сірий погляд, від якого в Ніни на руках волосся стало дибки.

— Я чітко відчуваю, що ви мене залякуєте, пане Ван Ек, і мені це не до вподоби.

Якусь мить Ван Ек не відводив погляду. Потім його жадібність перемогла.

— Тоді двадцять чотири години, — погодився він.

Кольм удав, наче вагається.

— Двадцять чотири години. Але я нічого не обіцяю. Я мушу робити так, як буде краще для нашої Асоціації.

— Звичайно, — запевнив Ван Ек, коли вони підвелися й потисли руки. — Ми лише просимо, щоб ви не ухвалювали остаточного рішення, поки ми не запропонуємо своїх аргументів щодо того, щоб перейняти контроль над фондом. Думаю, наша пропозиція здасться вам дуже щедрою.

Кольм глипнув у напрямку, куди пішов Радмейкер.

— Гадаю, я можу це зробити. Гарного дня, добродії.

Коли Ніна повернулася, щоб вийти за ним з їдальні, Ван Ек покликав її:

— Пані Зенік.

— Так?

— Я чув, що ви працювали в будинку «Біла троянда». Його губа трохи скривилася, наче те, що він лише промовив назву борделю, уже було розпустою.

— Працювала.

— Я чув, що їхня Серцетлумачниця час від часу працювала з Казом Бреккером.

— Раніше я виконувала роботу для Бреккера, — безтурботно погодилася Ніна. Краще одразу йти в наступ. Вона взяла Ван Екову долоню у свою руку, зачудувавшись тим, як усе його тіло ніби відсахнулося. — Але, прошу, повірте мені, якби я мала хоча б гадку, де він тримає вашого сина, я повідомила б органи влади.

Ван Ек заціпенів. Безперечно, він не збирався спрямовувати розмову в такому напрямку.

— Я... дякую вам.

— Я не можу уявити страждання, крізь які ви мусили пройти. Як хлопчик узагалі потрапив у Бреккерові лапи? — вела далі Ніна. — Я гадала, ваша охорона...

— Вілан був не вдома.

— Ні?

— Він навчався музики в Белендті.

— І що кажуть про викрадення його вчителі?

— Я... — Ван Ек занепокоєно подивився на Драйдена. — Вони теж збентежені.

— Напевно, він сплутався з поганою компанією?

— Напевно.

— Сподіваюся, він не перешкоджав Казові Бреккеру, — додала Ніна, здригнувшись.

— Вілан не взявся би...

— Звісно ні, — запевнила Ніна, струсонувши манжетами своєї кефти і приготувавшись піти з їдальні. — Тільки дурень узявся би йому перешкоджати.

30. Каз

аз бачив, що Ніна стомилася. Вони всі стомилися. Навіть йому нічого більше не залишалося, як відпочити після бійки. Тіло його більше не слухалося. Каз переступив невидиму межу і просто вимкнувся. Він не пам’ятав, як заснув. Йому нічого не снилося. Однієї миті він відпочивав у невеличкій затильній спальні номера люкс, розмірковуючи над особливостями свого плану, а наступної — блукав у темряві, переляканий і непевний, де він і як сюди потрапив.

Коли Каз потягнувся, щоб увімкнути лампу, його тіло розітнув напад різкого болю. Легкі дотики Жениних рук були нестерпними, коли вона поралася коло його ран, але, мабуть, йому слід було дозволити Краяльниці зцілити його хоча б трохи більше. Попереду на нього досі чекала довга ніч, а оборудка з аукціоном була не схожа на жодну з тих, які він намагався провернути раніше.

За часи свого перебування в лавах Покидьків Каз чув і бачив чимало, але його розмова зі Штурмгондом у солярії перевершила все.

Вони обговорили деталі аукціону, те, що їм знадобиться від Жені, що передбачає Каз із приводу розгортання торгів і приросту. Бреккер хотів, щоб Штурмгонд увійшов у гру на п’ятдесяти мільйонах і чекав, що шуанці підніматимуть ціну на десять мільйонів, а може, і більше. Казові потрібно було, щоб равканці залишалися відданими. Якщо аукціон оголосили, його мусять провести. Неможливо буде відступити ані на крок.

Корсар був настороженим, тиснув, щоб довідатися, як їх найняли для роботи в Льодовому Дворі і як їм удалося знайти та звільнити Кувея. Каз повідомив йому достатньо інформації, щоб переконати Штурмгонда, що Кувей насправді син Бо Юл-Баюра. Проте розголошувати механізми своїх планів чи оповідати про справжні таланти своєї команди він не мав жодного бажання. Каз зрозумів тільки, що в Штурмгонда, можливо, є щось, що він колись хотів поцупити.

Нарешті корсар розправив вилоги свого сюртука кольору морської хвилі та сказав:

— Гаразд, Бреккере, вочевидь, ви обходитеся самою напівправдою і відвертою брехнею, тож, поза всілякими сумнівами, пасуєте для цього завдання.

— Залишилася ще одна дрібниця, — відповів Каз, розглядаючи корсарів зламаний ніс і руде волосся. — Перш ніж ми візьмемося за руки і стрибнемо зі скелі, я хочу точно знати, з ким саме маю справу.

Штурмгонд вигнув брову.

— Ми не бували в спільних подорожах і не обмінювалися одягом, проте мені здається, що ми достатньо культурно познайомилися.

— Хто ви насправді, корсаре?

— Це екзистенційне питання?

— Жоден порядний злодій не розмовляє так, як ви.

— Досить вузьколобо з вашого боку.

— Я знаю, який вигляд мають сини багатіїв і не вірю, що король послав би пересічного корсара розв’язувати такі делікатні справи.

— Пересічного, — саркастично повторив Штурмгонд. — Ви часом не навчалися дипломатії?

— Я розуміюся на угодах. Хто ви? Ми почуємо правду, або моя команда піде геть.

— Ви впевнені, що це буде можливо, Бреккере? Тепер мені відомі ваші плани. Мене супроводжують дві найлегендарніші гришниці на світі, та й я не такий поганий у бійці.

— А я — канальний щур, який витяг Кувея Юл-Бо з Льодового Двору живим. Повідомте мене, як оцінюєте свої шанси. — Його команда не мала одягу чи титулів, щоб змагатися з равканцями, але Каз знав, на кого поставив би гроші, якби в нього хоч щось залишилося.

Штурмгонд зчепив руки за спиною, і Каз помітив, як його поведінка злегка змінилася. Очі втратили свій замріяний блиск, і в погляді з’явилася несподівана вагомість. Узагалі не схоже на пересічного корсара.

— Скажімо, — озвався Штурмгонд, не відриваючи погляду від кеттердамських вулиць унизу, — звичайно, тільки гіпотетично, що король Равки має мережу розвідників, які глибоко вкоренилися в Керчу, Фієрді та Шу Хані, і що він точно знає, яким важливим може бути Кувей Юл-Бо для майбутнього його країни. Скажімо, король не довіряє нікому, крім себе, домовлятися про такі справи, але також йому відомо, як небезпечно подорожувати під власним ім’ям, коли в його країні панує неспокій, а він сам не має спадкоємця і спадок Ланцових абсолютно незахищений.

— Тож гіпотетично, — підхопив Каз, — до вас можна звертатися «Ваша Величносте»?

— І ще безліччю барвистіших імен. Гіпотетично. — Корсар кинув на Каза оцінювальний погляд. — А як ви дізналися, що я не той, за кого себе видаю, пане Бреккер?

Каз здвигнув плечима.

— Ви розмовляєте керчинською, як носій мови, та ще й заможний носій. Ви не розмовляєте так, як ті, хто водять товариство з моряками й вуличними розбишаками.

Корсар злегка повернувся, не зводячи з Каза очей. Його безтурботність зникла, і тепер він мав вигляд людини, яка може командувати арміями.

— Пане Бреккер, — звернувся він. — Казе, якщо я можу вас так називати. Я опинився у вразливому становищі. Я король країни з порожньою скарбницею, яку оточили вороги. У моїй країні також є сили, які можуть ухопитися за першу-ліпшу нагоду заявити про власну могутність.

— Ви намагаєтеся сказати, що будете ідеальним заручником?

— Гадаю, викуп за мене буде значно меншим, ніж ціна, назначена за голову Кувея. Правду кажучи, це трохи вдарило по моїй самооцінці.

— Не схоже, щоб ви від цього страждали, — зауважив Каз.

— Штурмгонд — вигадка моєї юності, і його репутація досі непогано служить мені. Я не можу торгуватися за Кувея як король Равки. Сподіваюся, що ваш план спрацює так, як ви хочете. Але якщо цього не станеться, з точки зору дипломатії та стратегії мій програш здаватиметься принизливою помилкою. Я братиму участь в аукціоні як Штурмгонд або не братиму взагалі. Якщо це проблема...

Каз поклав руки на ціпок.

— Поки ви не намагаєтеся обдурити мене, можете називатися хоч королевою фей Істамеру.

— Надзвичайно приємно, що я можу вибирати. — Король знову кинув погляд на місто. — Чи існує вірогідність, що це спрацює, пане Бреккер? Чи я ризикую долею Равки й усіма гришниками світу, повіривши гонору й талантам балакучого вуличного шибеника?

— Ризикуєте більше ніж трохи і тим, і тим, — погодився Каз. — Ви ризикуєте країною. Ми ризикуємо нашими життями. Схоже, це чесна угода.

Король Равки простягнув руку.

— Угода є угода?

— Угода є угода. — Вони потисли руки.

— Якби міжнародні угоди підписувалися так само швидко, — замріявся король, його безтурботний корсарський вираз обличчя повернувся, наче маска, куплена в Західній Клепці. — Я збираюся випити чогось і прийняти ванну. Неможливо носити на собі більше бруду та нечистот. Як сказав повстанець принцові, «це погано для конституції». — Він струсив із вилоги невидиму порошинку й повагом виплив із солярію.

Тепер Бреккер пригладив волосся і вдягнув піджак. Важко було повірити, що скромний канальний щур уклав угоду з королем. Він подумав про зламаний ніс, що надавав корсарові вигляду людини, яка побувала в численних мордобоях. Наскільки Казові було відомо, так і було, але короля, імовірно, перекроїли, щоби спотворити його риси. Непросто залягти на дно, якщо твоє обличчя хизується на грошах. Урешті-решт, король він чи ні, Штурмгонд був по-справжньому видатний дурисвіт, і значення мало лише те, що його люди виконають свою частину роботи.

Каз подивився на годинник — попівночі, пізніше, ніж йому хотілося б — і вирушив на пошуки Ніни. Він здивувався, побачивши, що в коридорі чекає Джаспер.

— Що таке? — запитав Каз, його мозок невпинно намагався прорахувати все, що могло піти не так, поки він спав.

— Нічого, — озвався Джаспер. — Тобто нічого страшнішого, ніж завжди.

— То чого тобі треба?

Джаспер ковтнув слину і сказав:

— Матаяс віддав тобі залишки парем, еге ж?

— То й що?

— Якщо щось станеться... на аукціоні будуть шуанці, можливо, Кхерґууди. Від цього завдання занадто багато залежить. Я не можу знову підвести батька. Парем потрібен мені як засіб для підстрахування.

Каз довгу мить дивився на нього.

— Ні.

— Чому, у біса, ні?

Розумне запитання. Віддати Джасперові парем було б кмітливим ходом, практичним ходом.

— Твій батько більше переймається через тебе, ніж через якийсь клаптик землі.

— Але...

— Я не дозволю тобі зробити із себе мученика, Джасе. Якщо один із нас упаде, упадемо ми всі.

— Я мушу сам зробити цей вибір.

— Проте, схоже, що його роблю я. — Каз попрямував до вітальні. Він не збирався сперечатися із Джаспером, особливо тоді, коли сам не був певен, чому спочатку сказав «ні».

— Хто такий Джорді?

Каз зупинився. Він знав, що це запитання прозвучить, та однаково було досі важко чути братове ім’я.

— Дехто, кому я довіряв. — Він озирнувся через плече й ззирнувся поглядом із Джасперовими сірими очима. — Дехто, кого я не хотів утрачати.

Каз знайшов Ніну й Матаяса, які поснули на багряній канапі у вітальні. Чому двоє найбільших людей у команді обрали собі найменше місце для спання, він і гадки не мав. Каз штурхнув Ніну ціпком. Не розплющуючи очей, дівчина спробувала відмахнутися.

— Встань, прокинься, пробудися!

— Іди геть, — пробурмотіла дівчина, ховаючи голову на Матаясових грудях.

— Ходімо, Зенік. Мертві почекають, а я ні.

Нарешті Ніна підвелася й узула черевики. Вона змінила червону кефту на пальто і штани, у які була вбрана під час катастрофічної халтури, якою виявилася робота на Солодкій Жилі. Матаяс спостерігав за кожним її рухом, але не попросився супроводжувати їх. Він знав, що його присутність лише посилить ризик бути виявленими.

У дверях з’явилася Інеж, і вони мовчки попрямували до ліфта. На вулицях Кеттердама діяла комендантська година, але цього неможливо було уникнути. Їм доведеться розраховувати на удачу і здатність Інеж перевіряти, чи немає попереду патрулів міської варти.

Вони вийшли з готелю через затильні двері й рушили до промислового району. Просувалися повільно, манівцями обходили блокади, ішли й зупинялись, поки Інеж зникала та знову з’являлася, змахом руки віддаючи їм сигнал почекати або направляючи їх іншим шляхом, а потім знову зникала.

Нарешті вони дісталися до моргу — ніяк не позначеної сірої кам’яної будівлі на межі району складів, перед якою ріс садок, за яким уже давненько ніхто не доглядав. Сюди привозили лише тіла багатіїв, щоб підготувати їх до перевезення й поховання за містом. Жалюгідної купи людей, як на Баржі Женця, тут не було, та Каз однаково почувався так, наче занурився в нічне жахіття. Він подумав про голос Інеж, який відлунював від білого кахлю. «Не зупиняйся».

У морзі було безлюдно, важкі залізні двері залишалися щільно зачиненими. Каз зламав замок і глипнув через плече на тіні, що посувалися порослим бур’янами садом. Він не бачив Інеж, але знав, що вона там. Вона спостерігатиме за входом, поки вони не впораються зі своєю моторошною справою.

Усередині було прохолодно, приміщення освітлювало лише синювате полум’я ліхтрупика. За кімнатою, де обробляли мерців, розташовувалася простора крижана кам’яна камера, стіни якої були вкриті шухлядами, достатньо великими, щоб умістити в себе тіло. Усюди пахло смертю.

Каз подумав про жилку, яка билася під щелепою Інеж, про тепло її шкіри на вустах. Спробував відігнати ці думки. Йому не хотілося, щоб ці спогади пов’язалися з кімнатою, повною гнилого м’яса.

Бреккерові ніколи не вдавалося втекти від жаху тієї ночі в кеттердамській гавані, від згадки про братове тіло, яке він міцно стискав у руках, наказуючи собі відштовхуватися трохи сильніше, ще раз вдихнути, залишатися на плаву, залишатися живим. Каз дістався до берега і присвятив своє життя помсті за себе і брата. Але нічне жахіття відмовлялося зникати. Бреккер був переконаний, що з часом стане легше. Він завмирав, двічі подумавши, перш ніж потиснути руку, і відчував, як тиснуть на нього тісні приміщення. Утім, справи погіршилися так, що він ледве міг мимохіть зачепити когось на вулиці й не опинитися знову в гавані. Він був на Баржі Женця, а навколо вирувала смерть. Він борсався у воді, чіпляючись за слизьку й роздуту плоть Джорді, занадто боячись потонути, щоб відпустити її.

Ситуація ставала небезпечною. Коли Ґорка якось хильнув зайвого й не міг залишатися в «Синьому Раю», їм із Чайником довелося віднести його додому. Хлопці тягнули його тіло шість кварталів, вага Ґорки посувалася туди-сюди, гупаючи об Каза нудотним натиском шкіри і смороду, а потім жвакалася в Чайника, на мить звільняючи Каза, попри те що він досі відчував, як труться по його потилиці волохаті чоловічі руки.

Потім Чайник знайшов зіщуленого Каза у вбиральні — він тремтів і вкривався потом. Бреккер виправдовувався харчовим отруєнням, і, коли затискав ногами двері, не пускаючи Чайника всередину, зуби в нього стукотіли. Він не міг дозволити, щоб до нього знову торкалися, інакше остаточно втратив би глузд.

Наступного дня Каз купив собі першу пару рукавичок — дешевих чорних штучок, які, намокаючи, щоразу линяли. У Бочці слабкість була летальною. Люди відчували, як від тебе тхне нею, наче кров’ю; і якщо Каз хотів поставити Пекку Роллінза на коліна, він не міг більше дозволити собі тремтіти цілу ніч на підлозі ванної кімнати.

Каз ніколи не відповідав на запитання щодо рукавичок, ніколи не зважав на глузування. Він просто носив їх щодня, стягаючи з рук лише тоді, коли залишався на самоті. Хлопець казав собі, що це тимчасовий захід. Утім, це не заважало йому вдосконалювати спритність рук, які їх носили, навчившись мішати колоду і працювати з нею ще майстерніше, ніж голіруч. Рукавички змушували воду відступити, не дозволяли Казові потонути, коли спогади про ту ніч загрожували потягти його на дно. Знімаючи їх, він почувався так, наче роззброюється, і вони були надійнішими за ніж чи пістоль. Поки він не зустрів Імоґен.

Казові було чотирнадцять, він іще не став заступником Пера Гаскеля, але заробляв собі ім’я кожною бійкою та шахрайством. Імоґен була новенькою в Бочці та на рік старшою за нього. Разом із командою в Зірфурті вона вдавалася до дрібного рекету і стверджувала, що це змушує її нудьгувати. Прибувши до Кеттердама, дівчина тинялася Клепками та бралася за дрібні завдання, намагаючись потрапити до якоїсь із банд у Бочці. Коли Каз уперше побачив Імоґен, вона розбила пляшку об голову одного з Голених Дурників, який дав забагато волі рукам. Потім вона знову з’явилася, коли Пер Гаскель доручив йому вести облік на весняних бійках за призи. Дівчина мала ластовиння й щілину між передніми зубами та сама могла вистояти в чубанині.

Однієї ночі, коли вони стояли біля порожнього рингу, підраховуючи здобич за день, Імоґен торкнулася долонею рукава його пальта, а коли Каз підвів погляд, ледь усміхнулася, не розтуляючи губ, щоб він не міг побачити щілину між її зубами.

Пізніше, лежачи на грудкуватому матраці в кімнаті, яку він ділив з іншими, Каз тупився в стелю, з якої крапало, і думав про те, як Імоґен усміхнулася йому, про те як низько сиділи штани на її стегнах. Вона рухалася боком, наче наближалася до всього трохи під кутом. Йому це подобалося. Йому подобалася вона.

У Бочці не було тілесних таємниць. Місця було мало, і люди отримували задоволення там, де вдавалося його знайти. Інші хлопці серед Покидьків постійно теревенили про свої завоювання. Бреккер не казав нічого. На щастя, він майже про все нічого не казав, і така послідовність зіграла йому на руку. Але хлопець знав, яких слів від нього чекали й чого йому мало б кортіти. Йому хотілося цього, іноді, якимись спалахами: дівчина переходить вулицю в кобальтовій сукні, що сковзнула з плеча; танцюристка на виставі в Східній Клепці рухається, наче язики полум’я; Імоґен сміється так, немов він розповів найкумедніший на світі жарт, хоча він узагалі мало що сказав.

Каз зігнув пальці в рукавичках і прислухався до храпу своїх сусідів по кімнаті. «Я можу це перемогти», — запевняв він себе. Він був сильнішим за цю хворобу, сильнішим за тяжіння води. Коли Бреккерові знадобилося вивчити, як працюють гральні зали, він зробив це. Вирішивши повчитися фінансів, опанував і їх теж. Каз подумав про ледь помітну усмішку Імоґен зі стиснутими вустами і вирішив. Він переможе цю слабкість, як перемагав усе на своєму шляху.

Каз почав із малого, з жестів, які ніхто б не помітив. Роздавав карти в «Ожині на трьох» без рукавичок. Потім, коли Пер Гаскель відправив його й Чайника дати кілька стусанів нікчемному скандалістові на ім’я Бені, який завинив йому грошенят, Каз почекав, поки вони перестріли хлопця в провулку; а коли Чайник наказав Бреккерові потримати руки Бені, він стягнув рукавички, просто щоб проекзаменувати себе: чи вдасться впоратися із чимось простим.

Щойно він торкнувся зап’ясть Бені, його накрило хвилею огиди. Проте Каз був готовий до цього і зніс її, не зважаючи на крижаний піт, яким укрився, заламуючи лікті Бені за спину. Він змусив себе притиснути тіло Бені до свого, поки Чайник пояснював боржнику умови позички в Пера Гаскеля, акцентуючи увагу на кожному реченні за допомогою стусана в обличчя або живіт Бені.

«Усе гаразд, — переконував Каз себе, — я керую цим». А потім піднялася вода.

Цього разу хвиля була заввишки зі шпиль на Церкві Бартеру; вона накрила його й потягла на дно, і хлопчик не міг виборсатися з-під її ваги. Він тримав у руках Джорді, притискав до себе бліде, мов риб’ячий живіт, братове тіло, яке вже почало розкладатися. Каз відштовхнув Джорді й ковтнув повітря.

Наступне, що він зрозумів, — що спирається на цегляну стіну. Бені втік, а Чайник репетував на нього. Небо вгорі було сірим, а ніздрі наповнилися смородом провулку, попелу, сміття, що тхнуло овочами, і паскудного запашку старої сечі.

— Що це, у біса, було таке, Бреккер? — кричав Чайник; його обличчя від люті вкрилося плямами, а ніс присвистував так, що за інших обставин це могло б викликати сміх. — Ти просто дозволив йому піти! А якби він мав із собою ніж?

Каз помічав усе, як у тумані. Бені ледве торкнувся до нього, але чомусь без рукавичок усе було значно гірше. Натиск шкіри, піддатливість тіла іншої людини поблизу його власного.

— Ти хоча б слухаєш мене, ти, худий, жалюгідний маленький негіднику? — Чайник ухопив його за сорочку і торкнувся кісточками пальців Казової шиї, змушуючи чергову хвилю нудоти розітнути його тіло. Він трусив Бреккера, аж поки той не застукотів зубами.

Чайник ударив Каза з усією силою, яка призначалася для Бені, та залишив його стікати кров’ю в провулку. Не слід було розклеюватися чи відвертатися, тільки не на завданні, коли твоя команда розраховує на тебе. Каз стиснув кулаки в рукавах, але так і не вдарив.

Йому знадобилася майже година, щоб виповзти з того провулку, і кілька тижнів, щоб відновити зруйновану репутацію. У Бочці варто було послизнутися — і ось ти вже впав. Каз знайшов Бені і змусив хлопця пошкодувати, що його б’є не Чайник. Він знову начепив свої рукавички й більше не знімав їх. Він став удвічі жорстокішим і бився вдвічі запекліше. Перестав непокоїтися через те, щоб мати нормальний вигляд, дозволив людям бачити в собі зблиски божевілля і здогадуватися про решту. Щойно хтось підходив занадто близько, Каз бив його. Якщо хтось наважувався торкнутися його рукою, Каз ламав йому зап’ястя, або й обидва, чи щелепу. Його назвали Нечисторукий. Скажений пес Пера Гаскеля. Усередині Каза палала лють, і він навчився зневажати тих, хто жаліється, тих, хто благає, тих, хто присягається, що страждає. «Дозвольте мені показати вам, що таке справжній біль», — пропонував він, а потім малював картину своїми кулаками.

Наступного разу, коли біля рингу Імоґен поклала пальці йому на рукав, Каз дивився дівчинці в очі, поки її усмішка зі стуленими вустами не розтанула. Вона забрала руку й відвела погляд. Каз повернувся до підрахунку грошей.

Тепер Бреккер постукав палицею по підлозі моргу.

— Покладемо цьому край, — запропонував він Ніні, чуючи, як голос занадто гучно відлунює від холодного каменю. Йому хотілось якомога скоріше забратися звідси.

Вони почали з протилежних боків звірятися із записами на шухлядах, щоб знайти тіло на підходящій стадії розпаду. Від самих лише думок у Казових грудях усе стискалося ще дужче. Здавалося, що всередині наростає крик. Але цей план вигадав його мозок, знаючи, що він приведе Каза сюди.

— Ось, — озвалася Ніна.

Каз підійшов до неї. Вони стояли перед шухлядою, і жоден із них не поворухнувся, щоб висунути її. Бреккер знав, що вони обоє бачили чимало мертвих тіл. Неможливо було жити на вулицях Бочки чи служити солдатом Другої армії, не стикаючись зі смертю. Але це тіло було іншим. Воно розкладалося.

Урешті-решт Каз підчепив ручку воронячою головою на ціпку й потягнув. Шухляда була важча, ніж він гадав, але гладенько ковзнула і висунулася. Хлопець позадкував.

— Ми впевнені, що це слушна ідея? — перепитала Ніна.

— Я готовий почути кращу, — огризнувся Каз.

Ніна повільно видихнула і стягнула з тіла простирадло. Каз подумав про змію, яка скинула шкіру.

Чоловік був середнього віку, його губи вже почорніли від розпаду.

Маленьким хлопчиком Каз затамовував дух, коли минав цвинтар, переконаний, що, як роззявить рота, щось жахливе заповзе всередину. Кімната нахилилася. Бреккер спробував дихати не так глибоко, змушуючи себе повернутися до реальності. Він розчепірив пальці в рукавичках, відчуваючи, як напинається шкіра, і затис у долоні свій важкий ціпок.

— Цікаво, як він помер? — пробурмотіла Ніна, помітивши сірі зморшки на обличчі мерця.

— Самотнім, — відповів Каз, розглядаючи пучки чоловікових пальців. Їх щось пожувало. Щури дісталися до нього, перш ніж люди знайшли тіло. Або якась із його свійських тварин. Каз витяг із кишені запечатаний скляний контейнер, який поцупив із Жениного набору. — Бери, що тобі треба.

Каз розглядав свою команду, стоячи на годинниковій вежі над Кольмовим номером люкс. Місто поки що вкривала темрява, але незабаром зазорить світанок і кожен із них піде своєю дорогою: Вілан і Кольм — до порожньої пекарні, де вони чекатимуть на початок аукціону; Ніна зі своїм завданням — до Бочки; Інеж — до Церкви Бартеру, щоб зайняти свій пост на даху.

Каз спуститься на площу навпроти Біржі з Матаясом і Кувеєм, де їх зустріне і відведе до церкви озброєна група офіцерів міської варти. Бреккера цікавило, що відчуває Ван Ек, знаючи, що його власні офіцери захищатимуть виродка з Бочки.

Каз більше, ніж останніми днями, почувався собою. Засідка у Ван Ековім маєтку збентежила його. Він не був готовий, що Пекка Роллінз знову з’явиться в грі на таких умовах. Він не був готовий, що аж так засмутиться, що спогади про Джорді повернуться з такою силою.

«Ти зрадив мене. — Братів голос лунав у голові гучніше, ніж зазвичай. — Ти дозволив їм знову обдурити себе».

Каз назвав Джаспера іменем свого брата. Потрапив на слизьке. Утім, можливо, він хотів покарати їх обох. Тепер Каз був старший за Джорді, коли той помер від Чуми королівської придворної дами. Тепер він міг озирнутися назад і зауважити братову пиху, його жагу до швидкого успіху. «Це ти зрадив мене, Джорді. Ти був старшим. Тобі б бути розумнішим».

Бреккер подумав про запитання Інеж: «Невже не було нікого, хто міг вас захистити?» Пригадав, як Джорді сидів поруч із ним на мосту, усміхнений і живий; нижче у воді віддзеркалювалися їхні ступні, а руки, убрані в рукавички без пальців, колисали теплі чашки з гарячим шоколадом. «Нам слід було піклуватися один про одного».

Вони були двома хлопчиками з ферми, які втратили батька й загубилися в місті. Саме так Пекка Роллінз їх упіймав. Річ була не лише в привабливості грошей. Він дав їм новий дім. Фальшиву дружину, яка готувала їм гюцпот, фальшиву доньку, щоби Каз мав із ким гратися. Пекка Роллінз привабив їх теплим вогнищем і обіцянкою того життя, яке вони втратили.

Кінець кінцем, саме це тебе знищує: прагнення чогось, чого ти ніколи не зможеш мати.

Каз оглянув обличчя людей, з якими бився пліч-о-пліч, разом із якими стікав кров’ю. Він брехав їм, а вони йому. Він кинув їх до пекла і знову витягнув звідти.

Бреккер поклав руку на ціпок, повернувшись спиною до міста.

— Від цього дня кожен із нас чекає чогось іншого. Свободи, спокути...

— Прохолодної хрусткої готівки? — підказав Джаспер.

— Цілої купи готівки. Чимало людей прагнуть заступити нам шлях. Ван Ек. Торговельна Рада. Пекка Роллінз і його головорізи, кілька різних країн і більшість населення цього забутого Святими міста.

— Це мало б нас підбадьорити? — поцікавилася Ніна.

— Вони не знають, хто ми такі. По-справжньому не знають. Вони не знають, що ми зробили, із чим упоралися разом. — Каз гупнув ціпком по землі. — Тож покажімо їм, що вони встрягли не до тієї клятої бійки.

31. Вілан

о я тут роблю?»

Вілан нахилився над умивальником і побризкав на обличчя холодною водою. Усього за кілька годин розпочнеться аукціон. Вони покинуть готельний номер ще до світанку. Це було вкрай потрібно: якщо після аукціону хтось шукатиме Йоганнуса Рітвельда, виявиться, що він давно поїхав.

Хлопчик кинув останній погляд на вкрите позолотою дзеркало у ванній кімнаті. Обличчя, яке витріщалося у відповідь, знову було знайомим, але ким він був насправді? Злочинцем? Утікачем? Дитиною, яка непогано — можливо, більше ніж непогано — розумілася на демонструванні?

«Я син Марії Гендрікс».

Він подумав про свою матір, самотню, покинуту напризволяще зі своєю неповноцінною дитиною. Невже вона була недостатньо молодою, щоб народити порядного спадкоємця? Чи знав батько вже тоді, що колись захоче звільнитися від будь-якої згадки про Віланове існування?

«Що я тут роблю?»

Утім, він знав відповідь. Лише він на власні очі може побачити, що батька покарано за його вчинки. Лише він на власні очі може побачити, як звільнять його матір.

Вілан вивчив своє відображення в дзеркалі. Батькові очі. Материні кучері. Те, що він зміг якийсь час побути кимось іншим, забути, що він Ван Ек, здавалося чудовим. Але Вілан більше не хотів ховатися. Відколи Пріорові пальці стиснулися на його шиї, він весь час тікав. А можливо, усе почалося задовго до того, у пообідні години, коли він сидів у коморі або скручувався на підвіконні під завісою, сподіваючись, що всі забудуть про нього, що нянька просто піде додому, а репетитор більше ніколи не прийде.

Його батько хотів, щоб Вілан зник. Він хотів, щоб син зник так само, як він змусив зникнути Віланову матір, і досить довго хлопчикові теж цього хотілося. Але все почало змінюватися, коли він прийшов до Бочки, коли отримав першу роботу, коли зустрів Джаспера, Каза та Інеж, коли збагнув, що вартує чогось.

Бажання Яна Ван Ека не збудуться. Вілан нікуди не піде.

«Я тут заради неї», — пояснив він дзеркалу.

На рум’яного хлопчика в склі це, схоже, не справило враження.

Щойно сонце з’явилося над обрієм, Пім вивів Кольма та Вілана крізь затильні двері готелю і, повернувши кілька разів та збиваючи їх із пантелику, привів супутників до площі навпроти Біржі. Зазвичай пекарня на Борстраат була відчинена о цій порі, готуючись обслужити крамарів і продавців, що поспішали до Біржі. Проте аукціон сплутав усі звичні справи, і пекар зачинив свою крамничку, напевно, сподіваючись зайняти місце, щоб на власні очі побачити, як усе відбуватиметься.

Вони стояли біля дверей безлюдної площі до болю довго, поки Пім незграбно порпався в замку. Вілан збагнув, що вже звик до Казової спритності в зломах із проникненнями. Двері відчинилися із надміру гучним дзеньканням, і вони ввійшли всередину.

— Жодних плакальників, — кинув на прощання Пім і зник у дверях, перш ніж Віланові вдалося відповісти.

Вітрини пекарні були порожніми, але аромат хліба й цукру висів у повітрі. Вілан і Кольм умостилися на підлозі, обіпершись спинами на полиці й намагаючись улаштуватися зручніше. Каз залишив їм суворі інструкції, і Вілан не мав жодного бажання нехтувати ними. Йоганнуса Рітвельда більше ніколи не мають побачити в місті, і хлопчик знав, як саме вчинить із ним батько, якщо довідається, що його син тиняється вулицями Кеттердама.

Кілька годин вони сиділи мовчки. Кольм куняв. Вілан наспівував собі під ніс мелодію, яка вже якийсь час крутилася в голові. Для неї знадобиться партія ударних, щось таке із «тра-та-та-та», схожим на вогнепальну чергу.

Хлопчик обережно визирнув у вікно й побачив, як кілька людей прямують до Церкви Бартеру, над площею кружляли шпаки, а он там, усього за кілька сотень метрів звідси, виднівся вхід до Біржі. Віланові не потрібно було вміти читати, щоб упізнати вигравіювані на арці слова. Він чув, як батько повторював їх незліченну кількість разів. «Еньєнт, Форгент, Алмгент». «Старанність, Чесність, Процвітання». Два з трьох Янові Ван Еку вдавалися непогано.

Вілан не помічав, що Кольм прокинувся, поки той не озвався:

— Що змусило тебе того дня в гробниці збрехати заради мого сина?

Хлопчик знову опустився на підлогу. Він обережно добирав слова.

— Гадаю, мені відомо, що таке припуститися помилки.

Кольм зітхнув.

— Джаспер припустився чималої кількості помилок. Він жорстокий, і безрозсудний, і схильний жартувати, коли це необгрунтовано, але... — Вілан чекав. — Я намагаюся сказати, що він — справжня халепа, за ним золоті верби ростуть. Але він того вартий.

— Я...

— І в тому, що він такий, яким є, винен я. Я намагався захистити його, але, напевно, обтяжив чимось гіршим за всі небезпеки, які, як я побачив, криються тут. — Навіть у слабкому вранішньому світлі, яке лилося у вікна пекарні, Вілан бачив, яким стомленим здається Кольм. — Я припустився значних помилок.

Вілан накреслив пальцем на підлозі лінію.

— Ви дали йому те, від чого слід тікати. Байдуже, що він накоїв і що пішло не так. Думаю, це значніше за всі значні помилки.

— Тепер розумієш? Саме тому ти йому подобаєшся. Знаю-знаю, це не моя справа, і я гадки не маю, чи він — гарний вибір для тебе. Напевно, від нього буде самий лише головний біль. Але, гадаю, ти — гарний вибір для нього.

Віланове обличчя запалало. Він знав, як сильно Кольм любить Джаспера, бачив це в кожному його жесті. І те, що він вважав Вілана гідним свого сина, дорого вартувало.

Від дверей, до яких доставляли товари, долинув якийсь звук, і вони обидва замовкли.

Вілан підвівся, серце гупало.

— Пам’ятайте, — прошепотів він Кольмові, — потрібно залишатися в укритті.

Він пройшов повз печі до затильного боку пекарні. Тут сильніше пахло хлібом, темрява була щільнішою, але в кімнаті було порожньо. Хибна тривога.

— Це не...

Двері для доставки розчахнулися. Якісь руки схопили Вілана ззаду. Його потягнули за волосся назад, а рот змусили розтулитися, запхавши туди якусь ганчірку. На голову хлопчикові натягнули мішок.

— Привіт, маленький крамаре, — сказав низький голос, якого він не впізнав. — Готовий возз’єднатися з таточком?

Йому заломили руки і витягли з пекарні крізь двері для доставки. Вілан затинався, ледве спроможний утриматися на ногах і не маючи жодної можливості щось побачити чи зрозуміти, у якому напрямку його ведуть.

Хлопчик упав, боляче вдарившись колінами об бруківку, і його знову смикнули вгору.

— Не змушуй мене нести тебе, маленький крамаре. Мені за це не заплатили.

— Сюди, — підказав ще хтось, голос був жіночим. — Пекка чекає на південному боці собору.

— Стривайте, — гукнув новий голос. — Хто це там у вас?

Його тон був офіційний. «Міська варта», — подумав Вілан.

— Дехто, з ким Радник Ван Ек радо зустрінеться.

— Він із команди Каза Бреккера?

— Просто біжи, як добрий піхотинець, і повідом Радникові, що Десятицентові Леви мають подарунок, який чекає на нього в збройній капличці.

Вілан чув, як віддалік галасує натовп. Може, вони були неподалік від церкви? За мить його різко потягли вперед, і звуки змінилися. Вони опинилися всередині. Повітря тут було прохолоднішим, а світло тьмянішим. Його протягли черговими сходами, — гомілки боляче билися об їхні краї, — а потім штовхнули на стілець, зав’язавши руки за спиною.

Хлопчик почув, як сходами наближаються кроки, потім відчинилися двері.

— Ми схопили його, — повідомив той самий низький голос.

— Де? — Віланове серце неритмічно застрибало. «Скажи це вголос, Вілане. Удвічі молодша за тебе дитина може прочитати це без жодних зусиль». Він гадав, що готовий до цього.

— Бреккер заховав його в пекарні за кілька кварталів звідси.

— Як ви його знайшли?

— Пекка наказав нам обшукати територію. Дізнався, що Бреккер може спробувати утнути якийсь трюк на аукціоні.

— Безперечно, він збирався принизити мене, — запевнив Ян Ван Ек.

Із Віланової голови стягнули мішок, і він подивився батькові в обличчя.

Ван Ек похитав головою.

— Щоразу, коли я думаю, що ти не можеш іще більше розчарувати мене, ти доводиш, що я помилявся.

Вони були в невеличкій капличці, увінчаній куполом. На стінах — картини олійними фарбами, що зображували батальні сцени, і стоси озброєння. Мабуть, гроші на каплицю пожертвувала родина зброяра.

За кілька останніх днів Вілан вивчив схему Церкви Бартеру, креслячи разом з Інеж мапи ніш на даху та альковів і малюючи ескізи нефів у довгих пальцях Ґхезенової руки. Він точно знав, де був, — в одній із каплиць на кінчику Ґхезенового мізинця. Підлога була вкрита килимом, єдині двері вели на сходи, а самотнє вікно відчинялося на дах. Навіть якби йому не заткали рот, хлопчик сумнівався, що його крики та прохання про допомогу почує хтось, окрім картин.

Позаду Ван Ека стояло двійко людей: дівчина в смугастих штанах із наполовину поголеною й наполовину вкритою світлим волоссям головою і гладкий хлопець у картатому вбранні та підтяжках. Обоє мали на руках багряні пов’язки, які повідомляли, що їх уповноважила міська варта. В обох були однакові татуювання Десятицентових Левів.

Хлопець вишкірився.

— Ви хочете, щоб я пішов за Пеккою Роллінзом? — поцікавився він у Ван Ека.

— Не треба. Я хочу, щоб він не зводив очей із приготувань до аукціону. А з цим я радо впораюся сам. — Ван Ек нахилився нижче. — Послухай, хлопче. Мару помітили з членами Тріумвірату Гриші. Я знаю, що Бреккер працює з равканцями. Попри всі твої вади, у твоїх жилах досі тече моя кров. Розкажи мені, що він запланував, і я попіклуюся про тебе. Ти отримаєш гроші на своє утримання. Зможеш зажити десь із комфортом. Я збираюся витягти твій кляп. Якщо ти закричиш, я дозволю Печчиним друзям утнути з тобою все, що їм заманеться, зрозумів?

Вілан кивнув. Батько витяг із його рота ганчірку.

Хлопчик провів язиком по губах і плюнув батькові в обличчя.

Ван Ек витяг із кишені білосніжний носовичок із монограмою. Він був вишитий червоним лавровим листям.

— Доречна відповідь від хлопця, який ледве може зв’язати два слова. — Чоловік витер з обличчя слину. — Спробуємо ще раз. Скажи мені, що запланували Бреккер із равканцями, і, можливо, я подарую тобі життя.

— Таке, яке подарував моїй матері?

Його батько майже непомітно відсахнувся, наче маріонетка, яку смикнули за нитку, а потім дозволили знову нерухомо заклякнути.

Ван Ек склав удвоє брудний носовичок і запхав його на місце. Він кивнув дівчині і хлопцю.

— Робіть усе, що маєте. Аукціон розпочнеться менше ніж за годину, і я хочу дістати відповіді до його початку.

— Потримай його, — наказав дівчині гладкий хлопець. Вона звела Вілана на ноги, а хлопець витяг із кишені два латунних кастети. — Після цього він уже не буде таким гарненьким.

— Кого це турбує? — заспокоїв його Ван Ек, знизавши плечима. — Лише переконайтеся, що він не знепритомніє. Мені потрібна інформація.

Хлопець скептично зміряв Вілана поглядом.

— Ти впевнений, що хочеш зробити це таким чином, маленький крамаре?

Вілан зібрав усі крихти показної хоробрості, якої навчився від Ніни, усю волю, якої навчився від Матаяса, зосередженість, якої навчився від Каза, сміливість, якої навчився від Інеж, і дику шалену надію, якої навчився від Джаспера, віру в те, що, хай би якими були шанси, йому якось удасться перемогти.

— Я нічого не скажу, — попередив він.

Перший удар зламав йому два ребра. Від другого він закашляв кров’ю.

— Може, нам варто переламати тобі пальці, щоб ти не міг грати на своїй диявольській флейті, — запропонував Ван Ек.

«Я тут заради неї, — нагадав собі Вілан. — Я тут заради неї».

Кінець кінцем він не був Ніною, чи Матаясом, чи Казом, чи Інеж, чи Джаспером. Він був просто Віланом Ван Еком. І він розповів їм усе.

32. Інеж

отрапити до Церкви Бартеру цього ранку було не надто просто. Адже будівля розташовувалася неподалік від Біржі й Борсканалу, її дах не межував із жодним іншим, а коли Інеж прибула, навколо входів уже скупчилися вартові. Проте вона була Мара, народжена для того, щоб знаходити приховані місцини, кути і тріщини, куди ніхто б не здогадався зазирнути.

На час аукціону до Церкви Бартеру заборонили заносити зброю, тому Джасперова гвинтівка була прив’язана до спини Інеж. Дівчина непомітно перечекала, поки не побачила групу піхотинців міської варти, які підкотили до величезних подвійних дверей церкви візок із купою мотлоху. Мара припустила, що вони зводили якісь барикади довкола сцени чи нефів у пальцях. Вона почекала, поки візок зупинився, потім запхала свій каптур усередину туніки, щоб він не волочився по землі, й ковзнула під візок. Інеж втиснула своє тіло над віссю за кілька сантиметрів від бруківки й дозволила вартовим завезти її прямісінько до центрального проходу. Перш ніж візок доїхав до вівтаря, дівчина впала на підлогу й покотилася між лавицями, ледве уникнувши зустрічі з його колесами.

Інеж проповзла вшир усю церкву, відчуваючи животом холодну кам’яну підлогу, потім причаїлася в кінці проходу й кинулася за колони західної аркади. Вона рухалася від колони до колони, а тоді ковзнула до нефу, який мав привести її до капличок у великому пальці Гхезенової руки. Інеж знову опустилася на підлогу й поповзла, користуючись лавами в нефі як прикриттям. Вона не знала, де можуть чатувати патрулі, й не мала жодного бажання, щоб її спіймали, коли вона просто прогулюватиметься церквою.

Інеж дісталася до першої каплички, а потім видряпалася сходами до апельсинової каплички нагорі. Її вівтар був відлитий із золота, але своїми обрисами скидався на ящики з апельсинами та іншими екзотичними фруктами. Вони обрамляли написану олією картину Де Капелля, на якій крамарська родина, убрана в чорне, гойдалася на Гхезеновій руці, зависнувши над лимонним гаєм.

Мара оцінила висоту вівтаря й поспіхом кинулася до купола каплички, чіпляючись за нього так, що висіла майже догори дриґом. Діставшись до його центру, Інеж притиснулася спиною до невеличкої маківки, яка вінчала велику баню мов капелюх. Попри те що дівчина сумнівалася, що її можуть тут почути, вона дочекалася, поки в соборі завищали пили й загупали молотки, а тоді піднесла ногу до одного з вітражних вікон, через яке до каплички лилося світло, і вдарила. Із другої спроби скло розбилося й розсипалося друзками назовні. Інеж загорнула долоню рукавом, щоб почистити свій шлях від надлишку скалок, і вилізла на верхівку бані. Вона прив’язала до вікна линву і спустилася боком купола на дах нефу, де залишила Джасперову гвинтівку. Дівчина не хотіла втратити через неї рівновагу.

Мара була на вершечку Гхезенового великого пальця. Ранковий туман почав розсіюватися, і вже відчувалося, що день буде спекотним. Інеж повернулася вздовж великого пальця до крутих загострених вістер головного собору і знову полізла вгору.

Це була найвища частина церкви, але рельєф був знайомий, і це допомагало легше просуватися. Серед усіх дахів Кеттердама дах собору був улюбленим місцем Інеж. У неї не було особливих причин добре вивчити його. Коли робота вимагала, було чимало інших місць, звідки можна спостерігати за Біржею чи Борсканалом, але Мара завжди обирала Церкву Бартеру. Її шпилі можна було побачити майже з будь-якої точки Кеттердама, мідь на її даху давним-давно позеленіла й була помережена виступами металевих завитків, які досконало пасували для того, щоб ухопитися за них рукою, й забезпечували безліч можливостей для укриття. Цей дах нагадував дивакувату сіро-зелену країну фей, яку в цьому місті більше ніхто не бачив.

Линвохід у голові Інеж уявив, як бігає линвою між найвищими шпилями церкви. «Хто наважиться кинути виклик самій смерті? Я!» У Керчі, мабуть, вважали б акробатичні виступи на вершині їхнього собору богохульством. Хоча, якби вона заплатила за дозвіл, усе, звісно ж, було б інакше.

Інеж поклала вибухівку, що її Каз називав їхньою «страховкою», на те місце, про яке вони з Віланом домовилися, креслячи мапу собору. Лише в Казовій голові безлад міг вважатися безпечним. Бомби мали зчинити багато галасу, але нічого не зруйнувати. До того ж, якщо щось піде не так і знадобиться когось відтягнути, вони лежатимуть тут напоготові.

Упоравшись, Інеж улаштувалася в одній із металевих западин, звідки розгортався краєвид на апсиду[3] і просторий неф церкви. Тут нічого не заважатиме їй спостерігати за розвитком подій, окрім хіба що кількох широких поперечин і металевої сітки між ними. Бували часи, коли Інеж приходила сюди, аби тільки послухати орган і голоси, спів яких здіймався вгору. Високо над містом, де акорди органних труб відлунювали між камінням, Мара почувалася ближчою до Святих.

Акустика була достатньо доброю, щоб Інеж могла почути кожне слово проповіді, якби захотіла, проте вона вирішила проігнорувати цю частину служби. Ґхезен не був її богом, і дівчина не мала ніякого бажання слухати лекції з приводу того, як вона може йому найкраще послужити. Також їй не подобався Гхезенів вівтар — незграбна пласка кам’яна брила, довкола якої була збудована церква. Дехто називав її Першою Кузнею, інші — Ступкою, але сьогодні вона гратиме роль аукціонної трибуни. Від цієї думки в животі Інеж щось перевернулося. Вона вважалася контрактницею, яка прибула до Керчу зі своєї власної волі. Так стверджували документи. Вони не розповідали історії про її викрадення, її жах у трюмі корабля работорговців, приниження, якого вона зазнала в пазурах Цьоці Гелін, чи страждання у «Звіринці». Керч звели на торгівлі, але яка частина цієї торгівлі була людяною? Священик Гхезена міг стояти біля вівтаря і протестувати проти рабства, але скільки відсотків цього міста збудували за рахунок податків від будинків задоволень? Скільки членів його парафії наймали хлопців і дівчат, які майже не розмовляли керчинською, зате шкрябали брудні підлоги і складали білизну за копійки, працюючи, щоб сплатити свої борги, які, схоже, ніколи не зменшувалися?

Якщо Інеж отримає свої гроші, якщо вона матиме свій корабель, вона зможе вкласти свою частку роботи, щоб змінити все це. Якщо вона переживе цей день. Вона уявила їх усіх: Каза, Ніну, Матаяса, Джаспера, Вілана, Кувея, який так мало розповідав про своє життя, — рядочком на линві, їхня рівновага була точно виваженою, їхні життя — пов’язаними докупи надією та вірою одне в одного. Унизу церквою шастатиме Пекка, і Мара підозрювала, що Дуняша теж буде поблизу. Інеж називала дівчину кольору бурштину та слонової кістки своєю тінню, але, можливо, та була ще і знаком, нагадуванням, що Мара створена не для такого життя. Утім, складно було не відчувати, що це місто стало її домівкою, а Дуняша була тут незваним гостем.

Тепер Інеж дивилася, як вартові востаннє обшукують перший поверх церкви, зазираючи в усі кутки й каплиці. Вона знала, що вони можуть відправити кількох хоробрих офіцерів обшукати дах, але тут було безліч місць, у яких можна сховатися, а якщо доведеться, вона може просто ковзнути назад на купол каплички й перечекати там.

Вартові вишикувалися на своїх місцях, і Мара чула, як капітан віддає накази, де саме на сцені мають сидіти члени Торговельної Ради. Вона помітила університетського медика, якого привели для засвідчення Кувейового здоров’я, і побачила, як один із вартових привіз до місця, де стоятиме аукціонер, подіум. Зауваживши кількох Десятицентових Левів, які прогулювалися проходами разом із вартовими, дівчина відчула укол роздратування. Вони випинали груди, насолоджувалися своїми новими повноваженнями, хизувалися перед іншими багряними пов’язками міської варти й реготали. Справжня міська варта не здавалася вдоволеною, а ще Інеж помітила, що кілька членів Торговельної Ради насторожено спостерігають за їхньою поведінкою. Можливо, вони замислилися, чи дійсно отримали більше, ніж сподівалися, дозволивши купці бандитів із Бочки представляти їхні інтереси? Цей танець із Пеккою Роллінзом розпочав Ван Ек, але Інеж сумнівалася, що король Бочки довго дозволятиме йому верховодити.

Мара перевірила обрій аж до гавані й чорних веж-обелісків. Ніна мала рацію щодо Ради Потоків. Схоже, вони віддали перевагу тому, щоб усамітнено залишитися у своїх сторожових баштах. Хоча — оскільки ніхто не знав їх особисто — Інеж підозрювала, що вони можуть просто зараз сидіти в церкві. Вона подивилася в бік Бочки, сподіваючись, що Ніна в безпеці і її не викрили, що завдяки численній присутності міської варти в церкві пересуватися вулицями буде легше.

Опівдні лави почали заповнюватися зацікавленими роззявами — торговцями в грубо сплетеному одязі, матросами і професійними боксерами щойно з Клепок, вирядженими у свої найкращі, пишні, за мірками Бочки, шати, зграйками вбраних у чорне крамарів, декого з них супроводжували дружини з нахиленими над білими мереживними комірцями обличчями й увінчаними косами головами.

Наступними прийшли фієрданські дипломати. Вони були вбрані в срібне та біле й оточені дрюскелле в чорних формах; усі мали блискуче волосся й золотаву шкіру. Їхні розміри вже лякали. Інеж припустила, що Матаяс мусив знати когось із цих чоловіків і хлопців. Він служив разом із ними. Що він відчув би тепер, знову побачивши їх після того, як його заплямували ганьбою як зрадника?

Слідом з’явилася делегація Новозем’я із порожніми ременями для револьверів на стегнах — їх мусили роззброїтися біля входу. Вони були такими ж високими, як дрюскелле, але зі стрункішими статурами; дехто мав таку ж бронзову шкіру, як у неї, а хтось — таку темно-коричневу, як у Джаспера; у декого були пострижені голови, а інші заплели волосся в товсті коси й закручені вузли. Там, між двома останніми рядами новоземців, Інеж побачила закляклого Джаспера. Цього разу він не був найвищим у натовпі, а з комірцем накрохмаленого бавовняного плащу-пиловика, у який він заховав нижню щелепу, і капелюхом, низько натягнутим на вуха, його майже неможливо було впізнати. Принаймні Інеж сподівалася на це.

Коли прибули равканці, дзижчання в приміщенні перетворилося на ревіння. Що міг учинити натовп людей, які жили з торгівлі, крамарів і бешкетників, із цією величною міжнародною демонстрацією?

Равканську делегацію очолював чоловік у сюртуку кольору морської хвилі, оточений зграєю равканських солдатів у блакитному військовому вбранні. Це мусив бути легендарний Штурмгонд. Він випромінював упевненість, пливучи поруч із Зоєю Назяленскі з одного боку й Женею Сафіною з іншого, його хода була легкою й розслабленою, наче він прогулювався палубою одного зі своїх кораблів. Можливо, їй слід буде зустрітися з равканцями, якщо випаде нагода. Чого вона зможе навчитися за місяць в екіпажі Штурмгонда?

Фієрданці підвелися, і, коли дрюскелле зустрілися з равканськими солдатами, Мара подумала, що зараз може спалахнути бійка, але до них уже поспішали двоє членів Торговельної Ради, за якими тупотіла група офіцерів міської варти.

— Керч — це нейтральна територія, — нагадав їм один із крамарів високим і знервованим голосом. — Ми зібралися тут, щоб вести бізнес, а не воювати.

— Будь-кому, хто зневажить святість Церкви Бартеру, буде заборонено торгуватися, — наполягав інший, змахуючи чорними рукавами.

— Чому ваш миршавий король відправив на ці торги брудного пірата? — глумливо озвався фієрданський посол, і його слова луною розлетілися по собору.

— Корсара, — виправив його Штурмгонд. — Гадаю, він подумав, що моя гарна зовнішність додасть мені переваг. А там, звідки ви, це мало кого хвилює, я вгадав?

— Самовдоволений сміховинний павич. Від тебе смердить божевіллям гришників.

Штурмгонд понюхав повітря.

— Я вражений, що ви помічаєте ще щось крім смороду криги та інцесту.

Посол почервонів, як буряк, і один із його партнерів поспіхом відтягнув чоловіка геть.

Інеж закотила очі до неба. Ці двоє поводилися гірше, ніж парочка босів із Бочки, що зустрілися десь у Клепках.

Наїжачившись і буркочучи, фієрданці та равканці зайняли свої місця з протилежних боків від проходу, і каельська делегація ввійшла до церкви без зайвої помпи. Але за кілька секунд хтось крикнув: «Шуанці!» — і всі знову скочили на ноги.

Коли шуанці в оливкових формах, гаптованих золотом, впливли досередини в потоці червоних хоругв, прикрашених конями та ключами, усі погляди прикипіли до велетенських дверей собору. Шуанці промаршували проходом із кам’яними обличчями, а потім зупинилися, поки їхній посол розлючено сварився, переконуючи, що його делегація має сидіти в передніх рядах і що фієрданцям та равканцям віддали перевагу, посадивши їх ближче до сцени. Чи були серед них Кхерґууди? Інеж підвела погляд до блідого весняного неба. Дівчині не подобалася думка, що крилатий солдат може зісмикнути її із сідальця.

Нарешті Ван Ек рвучко поспішив до сцени з того місця, де ховався, і роздратовано кинув: «Якщо ви хотіли сидіти попереду, слід було відмовитися від театральної величної появи і прийти сюди вчасно».

Шуанці й керчинці ще трохи потинялися туди-сюди, поки делегація Шу Хану нарешті не всілася. Решта натовпу аж потріскувала від пересудів і допитливих поглядів. Люди здебільшого не знали, скільки вартував Кувей, і лише чули плітки про наркотик, відомий як юрда парем, тож їм залишалося тільки дивуватися, чому шуанський хлопчина залучив до гри таких поважних покупців. Кілька крамарів, які сіли на передніх лавах із наміром запропонувати свою ціну, здвигнули плечима і спантеличено похитали головами. Було зрозуміло, що ця гра не для пересічних гравців.

Церковні дзвони стали вибивати третю годину одразу після годинника на вежі «Ґельдреннера». Запала тиша. Торговельна Рада зібралася на сцені. І тоді Інеж побачила, як повернулася кожна голова в залі. Величезні подвійні двері відчинилися, й досередини зайшов Кувей Юл-Бо в супроводі Каза, Матаяса й озброєного ескорту міської варти. Матаяс був убраний у простий одяг торговця, але йому все одно вдавалося нагадувати своїм виглядом солдата на параді. Каз зі своїм синцем під оком і розбитою губою мав іще менш поважний вигляд, ніж завжди, попри строгий крій свого чорного костюма.

Негайно здійнявся крик. Важко було сказати, хто галасував найбільше. Найрозшукуваніші злочинці в місті розгулювали центральним проходом Церкви Бартеру. Щойно помітивши Каза, Десятицентові Леви, що вишикувалися вздовж собору, засвистіли. Тієї ж миті Матаяса впізнали його побратими-дрюскелле і взялися вигукувати, як припустила Інеж, фієрданські прокльони.

Святість аукціону захищатиме Каза та Матаяса, проте лише до тієї миті, коли пролунає фінальний удар молотка. Хай там як, але жоден із них не здавався хоч трохи занепокоєним. Хлопці йшли, випроставши спини й дивлячись прямо перед собою, а Кувей був надійно затиснутий між ними.

Він сам просувався вперед не так вдало. Шуанці знову і знову викрикували те саме слово: «Шеяо, шеяо», — і, хай би що це означало, з кожним вигуком Кувей наче скручувався щільніше.

Міський аукціонер наблизився до підвищення й зайняв своє місце на подіумі біля вівтаря. Це був Джеллен Радмейкер, один з інвесторів, яких вони запросили на сміховинну Джасперову презентацію нафтових ф’ючерсів. Спостерігаючи за ним на Казове прохання, Інеж дізналася, що це надзвичайно чесний і набожний чоловік, який не мав родини, крім такої ж вірянки-сестри, яка проводила свої дні, миючи підлоги громадських будівель на славу Ґхезену. Джеллен був блідий, мав пучкуваті оранжеві брови і згорблену поставу, через що нагадував велетенську креветку.

Інеж оглянула хвилясті шпилі собору й дахи нефів у пальцях, що стирчали з Ґхезенової долоні. Патруля на даху досі не було. Це майже ображало. Утім, можливо, Пекка Роллінз і Ян Ван Ек запланували для неї дещо інше.

Радмейкер тричі, розлючено замазуючись, ударив своїм молотком.

— Тут буде порядок, — проревів він. Лемент у залі стих до невдоволеного бурмотіння.

Кувей, Каз і Матаяс зійшли на сцену й зайняли свої місця на подіумі; хлопці частково загородили від чужих поглядів шуанця, який досі тремтів.

Радмейкер дочекався цілковитої тиші й лише тоді почав зачитувати вголос правила аукціону, а також умови запропонованого Кувеєм контракту. Що він відчував, бувши так близько до призу, якого так довго прагнув? Вираз його обличчя був самовдоволеним і нетерплячим. «Він уже вираховує наступний крок», — здогадалася Інеж. Допоки равканці не висунуть переможну пропозицію, — та й як би вони змогли, адже війна неабияк спорожнила їхню скарбницю, — Ван Ек вважатиме, що отримає бажане: розкриття на цілий світ секрету юрди парем. Ціна на юрду підскочить до неймовірних висот, і зі своїм таємним особистим майном та інвестиціями до Асоціації юрди, якою керує Йоганнус Рітвельд, він стане таким заможним, що і мріяти про це не міг.

Радмейкер помахав університетському медикові, чоловікові з блискучою лисою головою. Той виміряв пульс Кувея та його зріст, послухав легені, перевірив язик і зуби. Це була химерна вистава, тривожно схожа на спогади Інеж про те, як Цьоця Гелін обмацувала й щупала її на палубі корабля работорговців.

Медик упорався й закрив свою сумку.

— Будь ласка, зробіть свою заяву, — попросив Радмейкер.

— Хлопець цілком здоровий.

Аукціоніст повернувся до Кувея.

— Чи погоджуєтеся ви з власної волі залишатися вірним правилам аукціону та його результатам?

Якщо Кувей відповів щось, Інеж цього не почула.

— Голосніше, хлопче.

Кувей спробував ще раз:

— Я погоджуюся.

— Тоді візьмемося до справи. — Медик зійшов зі сцени, і Радмейкер знову опустив свій молоток.

— Кувей Юл-Бо з власної волі погодився на це провадження й цією згодою пропонує свої послуги за чесну ціну, як було скеровано Ґхезеновою рукою. Усі пропозиції приймаються в крюґе. Претенденти проінструктовані, що мають зберігати мовчання, коли не оголошують свою ціну. Будь-яке втручання в перебіг аукціону та будь-яка недобросовісна ставка будуть каратися з усією суворістю керчинського закону. Стартова ціна — мільйон крюґе. — Аукціоніст помовчав. — Іменем Ґхезена оголошую аукціон відкритим.

І тоді це сталося: усі залементували, вигукуючи числа, за якими Інеж ледве встигала, ціна поповзла вгору, і Радмейкер гупав молотком, приймаючи кожну ставку та відповідаючи на пропозиції уривчастими ударами.

— П’ять мільйонів крюґе, — вигукнув шуанський посол.

— П’ять мільйонів, — повторив Радмейкер. — Чи отримаю я шість?

— Шість, — протистояли фієрданці.

Радмейкерів гавкіт рикошетом відбивався від стін собору, наче револьверні постріли. Штурмгонд чекав, дозволяючи фієрданцям і шуанцям обмінюватися ставками; час від часу новоземська делегація підвищувала ціну на обачнішу суму, намагаючись уповільнити рушійну силу торгів. Каельці мовчки сиділи на своїх лавах, спостерігаючи за перебігом аукціону. Інеж замислилася, як багато їм відомо і чи вони не хочуть, чи просто не можуть поторгуватися.

Люди вже зводилися на ноги, не в змозі більше сидіти на своїх місцях. Днина була тепла, але здавалося, що заходи в соборі ще підігріли її. Інеж бачила, як люди обмахуються віялами, й навіть члени Торговельної Ради, що зібралися, наче сороки в жюрі, почали витирати чоло.

Коли ціна сягнула сорока мільйонів крюґе, Штурмгонд нарешті підвів руку.

— П’ятдесят мільйонів крюґе, — оголосив він. У Церкві Бартеру запала тиша.

Навіть Радмейкер замовк, і його кам’яні манери похитнулися, перш ніж йому вдалося повторити:

— П’ятдесят мільйонів крюґе від равканської делегації. — Члени Торговельної Ради зашепотілися, прикриваючись долонями, безперечно схвильовані комісійними, які ось-ось отримають із ціни за Кувея.

— Чи чую я інші пропозиції? — перепитав Радмейкер.

Шуанці радилися. Фієрданці теж, хоча це більше нагадувало сварку, ніж переговори. Новоземці, вочевидь, чекали, що буде далі.

— Шістдесят мільйонів крюґе, — заявили шуанці.

Перебивають ставку на десять мільйонів. Як і передбачав Каз.

Наступними запропонували фієрданці — шістдесят мільйонів двісті тисяч. Видно було, як страждає їхня пиха через таке невелике підвищення, проте здавалося, що новоземці теж прагнуть пригальмувати торги. Вони поставили шістдесят мільйонів п’ятсот тисяч.

Темп аукціону змінився, ціна повільно повзла вгору, зависла під позначкою шістдесят два мільйони, але нарешті перетнула й цю віху; схоже, шуанці почали втрачати терпіння.

— Сімдесят мільйонів крюґе, — сказав шуанський посол.

— Вісімдесят мільйонів, — вигукнув Штурмгонд.

— Дев’яносто мільйонів. — Тепер шуанці вже не завдавали собі клопоту чекати на відповідь Радмейкера.

Навіть зі свого сідальця на даху Інеж бачила, яке бліде й панічно-налякане в Кувея обличчя. Числа стали занадто великими й занадто швидко.

— Дев’яносто один мільйон, — запропонував корсар, запізно намагаючись пригальмувати.

Шуанський посол ступив крок уперед і, наче стомившись від гри, проревів:

— Сто десять мільйонів крюґе.

— Сто десять мільйонів крюґе від шуанської делегації, — закричав Радмейкер; ця сума остаточно позбавила його незворушності. — Чи чую я іншу пропозицію?

Церква Бартеру мовчала, наче всі присутні схилили голови в молитві.

Штурмгонд уривчасто засміявся і здвигнув плечима.

— Сто двадцять мільйонів крюґе.

Інеж до крові прикусила губу.

Бум. Масивні подвійні двері розчахнулися. До нефу увірвалася хвиля морської води, потекла до лавиць, а потім зникла хмаркою туману. Збуджені балачки натовпу перетворилися на налякані зойки.

П’ятнадцять постатей, загорнутих у сині плащі, зайшли всередину, їхній одяг здіймався, наче ним грався невидимий вітер, їхні обличчя ховалися в імлі.

Люди вимагали повернути їхню зброю; хтось чіплявся за сусідів і верещав. Інеж побачила, як нахилився якийсь крамар, шалено обмазуючи віялом свою зомлілу дружину.

Постаті попливли проходом, їхнє вбрання рухалося повільними брижами.

— Ми — Рада Потоків, — оголосила низьким і командним жіночим голосом постать у синьому плащі на чолі делегації. Імла цілком приховувала її обличчя, рухаючись під каптуром-маскою, що постійно змінювала свої обриси. — Цей аукціон — шахрайство.

Із натовпу пролунало шоковане бурмотіння.

Інеж почула, як Радмейкер закликав до порядку, а потім, інстинктивно рухаючись, ухилилася ліворуч, бо почула приглушене «хуш-ш-ш». Крихітне кругле лезо пролетіло повз неї, розітнувши рукав її туніки і дзенькнувши по мідному даху.

— Це було попередження, — пояснила Дуняша. Вона вмостилася на завитку одного зі шпилів за десять метрів від Інеж; каптур кольору слонової кістки був опущений на обличчя, що біліло під полуденним сонцем, мов перший сніг. — Відправляючи тебе в обійми смерті, я дивитимуся тобі в очі.

Інеж потягнулася до ножів. Її тінь вимагала відповіді.