Королівство шахраїв

11. Інеж

оки Інеж із Казом віддалялися від Західної Клепки, тиша між ними розросталася, наче пляма. Вони викинули свої плащі й маски на смітник позаду невеличкого занедбаного борделю з назвою «Оксамитова кімната», де, вочевидь, Каз заховав для них інший одяг. Здавалося, наче ціле місто перетворилося на їхню шафу, тож Інеж не могла позбутися думок про фокусників, які витягали з рукавів кілометри шарфів, та про дівчат, що зникали з коробок і щоразу нагадували їй, як незручно лежати в труні.

Убравшись у громіздкі пальта і грубі штани працівників гаваней, вони подалися в район доків, прикриваючи волосся капелюхами й піднявши коміри попри теплу погоду. Східна окраїна доків нагадувала місто в місті, населене здебільшого іммігрантами, що мешкали в дешевих готельчиках і пансіонах або в поселеннях де халупи зводилися з фанери й гофрованої жерсті; мова й національність об’єднували цих людей у галасливі громади. О цій годині тамтешні мешканці здебільшого працювали на міських фабриках або в доках проте на деяких перехрестях Інеж побачила чоловіків і жінок, які збиралися там, сподіваючись, що сюди зазирне якийсь майстер чи бос і запропонує кільком щасливчикам поденну роботу.

Звільнившись зі «Звіринця», Інеж частенько блукала вулицями Кеттердама, намагаючись зрозуміти місто. Її приголомшували галас, натовпи, упевненість, що Цьоця Гелін чи один з її прихвоснів несподівано заскочать дівчину й потягнуть її назад до «Будинку екзотики». Проте Мара знала: якщо хоче бути корисною для Покидьків і виплатити свій новий контракт, не можна дозволяти незвичному лементу та бруківці перемогти себе. «Ми вітаємо нежданих гостей». Їй доведеться вивчити місто.

Вона завжди надавала перевагу прогулянкам дахами будинків, де залишалася непоміченою й не мусила штовхатися між іншими тілами. Тут вона знову почувалася собою — дівчинкою, якою була колись, кимось, хто не знав, що таке страх, кому невідомо, яким жорстоким може виявитися світ. Вона вивчила гострі вістря й горщики з квітами Зельверстраат, сади й широкі бульвари сектору посольств. Вирушала далеко на південь, де промислові райони змінювалися скотобійнями, що тхнули нечистотами, а солеварні ховалися в найвіддаленіших передмістях, де можна було скинути відходи в болота на краю Кеттердама, а сморід навряд чи міг дістатися житлових районів міста. Кеттердам звірив їй свої таємниці майже сором’язливо, спалахами пишноти і злиденності.

Зараз вони з Бреккером уже залишили позаду пансіони та трамваї й занурювалися глибше до людного району зі складами, на територію, відому як Плетиво. Вулиці й канали тут були чисті та охайні, залишалися широкими для транспортування товарів і вантажів. Вони минули обгороджені парканом землі із сирими пиломатеріалами й видобутим у кар’єрах камінням, арсенали зброї та боєприпасів, які ретельно охороняли, велетенські склади, вщерть заповнені бавовною, шовками, полотнами й хутром, пакгаузи, напхом напхані точно зваженими пакунками сухого листя новоземської юрди, що перероблять і запакують у бляшанки з яскравими етикетками, а потім відвезуть кораблями до інших ринків.

Інеж досі пам’ятала, яке потрясіння відчула, побачивши напис «Рідкісні спеції» на стіні одного із цих пакгаузів. Це була реклама, слова між двома намальованими фарбою сулійськими дівчатами з майже повністю оголеними коричневими тілами, а на вишивку на їхніх коротеньких шовках натякало кілька золотих мазків. Інеж стояла там, не в змозі відвести очей від вивіски, менш ніж за три кілометри від місця, де продавали, купували й торгувалися за права на її тіло; серце зайчиком скакало в грудях, паніка скувала м’язи, Мара не могла припинити витріщатися на тих дівчат із браслетами на зап’ястях і дзвіночками навколо щиколоток. Урешті-решт вона наказала собі рухатися, і чари немовби розвіялися — Інеж побігла назад до Бочки швидше ніж коли-небудь, поспішаючи дахами будинків, а під її невтомними ногами в сірому мигтінні пролітало місто. Тієї ночі їй наснилося, що намальовані дівчата ожили. Вони застрягли в цегляній стіні пакгаузу і криками благали про звільнення, але Інеж не могла їм допомогти.

«Рідкісні спеції». Вивіска й досі була на місці, хоча вицвіла під сонцем. Вона досі мала силу над Інеж, змушувала м’язи стискатися, а дівчину уривчасто дихати. Утім, можливо, коли Мара матиме свій корабель, коли переможе першого работорговця, фарба на стіні вкриється пухирцями. Крики дівчат, вбраних у шовки кольору м’яти, перетворяться на сміх. Вони танцюватимуть для себе, а не для когось. Попереду Інеж бачила високу колону, яку вінчала Гхезенова Рука; вона кидала довгу тінь на серце керчинського багатства. Дівчина уявила, як її Святі обв’язують колону мотузками й валять на землю.

У своїх безформних пальтах вони з Казом не привертали уваги — просто два хлопчики в пошуках роботи чи дорогою до наступної зміни. Проте Інеж не могла вільно дихати. Міська варта регулярно патрулювала вулички в районі складів. А в разі якщо цього захисту було недостатньо, корабельні компанії наймали приватну охорону, щоб переконатися, що двері залишатимуться зачиненими, а жоден із робітників, які постачали, складали й перевозили товари, не даватиме волю рукам. Район складів був одним із найбезпечніших місць у Кеттердамі, а через це — останнім, де Ван Ек їх шукатиме.

Вони наблизилися до покинутого складу тканин. Вікна на нижньому поверсі були розбиті, цегла над ними почорніла від кіптяви. Пожежа, мабуть, сталася нещодавно, проте склад не залишатиметься порожнім довго: його очистять, перебудують чи просто знесуть, щоб звести нову споруду. Місце в Кеттердамі цінували неабияк.

Висячий замок на дверях не став для Каза особливою проблемою, і вони увійшли до нижнього поверху, жахливо понівеченого вогнем. Сходи поблизу фасаду будинку були здебільшого неушкоджені. Вони піднялися — Інеж легко наступала на дошки, Каз підкреслював кожен крок ритмічним «цок» свого ціпка.

Коли вони дісталися третього поверху, Каз попрямував до комори, де гігантськими пірамідами й досі висилися рулони тканини. Здебільшого вони не постраждали, проте кілька нижніх рулонів були забруднені сажею і тканина мала неприємний горілий запах. Утім, хлопець із дівчиною зручно влаштувалися. Інеж умостилася на підвіконні, обіпершись ногами в одну дошку, а спиною в іншу. Вона була вдячна за можливість просто сидіти й дивитися з вікна на водянисте полуденне світло. Там не дуже було на що подивитися — тільки голі цегляні стіни складів і величезна купа цукрового силосу, що стриміла над гаванню.

Каз витяг з-під однієї зі швейних машинок бляшанку та простягнув Інеж. Дівчина, клацнувши, відчинила її та побачила ліщинові горішки, крекери, загорнуті у вощений папір, і фляжку з корком. Отже, це була одна з явок, про які так палко бажав довідатися Ван Ек. Інеж відкоркувала фляжку й понюхала.

— Вода, — сказала вона.

Досхочу напилася і з’їла кілька черствих крекерів. Вона зголодніла й сумнівалася, що скоро отримає гарячу їжу. Каз попередив, що вони не зможуть повернутися на Чорний Серпанок, поки не споночіє, і вона припускала, що навіть там вони не куховаритимуть багато. Дівчина подивилася, як Бреккер притиснувся до стосу рулонів навпроти неї та поклав біля себе ціпок, але змусила себе перевести погляд у вікно, подалі від точності його рухів і туго напнутої лінії його щелепи. Тепер спостерігати за Казом здавалося небезпечним, як ніколи раніше. Інеж бачила, як підіймається й мерехтить у сценічних вогнях на «Ейл Комеді» молоточок. «Він ніколи не пристане на пропозицію, якщо ви поламаєте мене». Дівчина з приємністю відчувала вагу своїх ножів. Вона торкнулася їх рукою, наче вітаючись із давніми друзями, і відчула, як трохи послабилася напруга всередині.

— Що ти сказала Ван Екові на мосту? — нарешті запитав Каз. — Коли ми обмінювалися?

— Ти побачиш мене ще раз, але він буде останнім.

— Чергова сулійська приказка?

— Обіцянка собі самій. І Ван Екові.

— Обережніше, Маро. Ти не годишся, щоби гратися в помсту. Не впевнений, що твої сулійські Святі це схвалять.

— Мої Святі не люблять кривдників. — Вона потерла рукавом брудне скло. — Ті вибухи, — озвалася, — з іншими все буде гаразд?

— Жоден із них не стояв на посту поблизу місця, де вибухнули бомби. Принаймні ті, які ми бачили. Знатимемо більше, коли повернемося на Чорний Серпанок.

Інеж це не подобалося. А що, як когось поранили? Що, як ніхто з них не повернеться на острів? Після всіх днів страху й очікування потреба сидіти нерухомо, поки друзі можуть вскочити в халепу, стала новим розчаруванням.

Інеж помітила, що Каз роздивляється її, і перевела погляд на нього. Крізь вікна косими променями лилося сонячне світло й надавало його очам кольору міцного чаю. «Він ніколи не пристане на пропозицію, якщо ви поламаєте мене». Вона відчувала згадку про ці слова, наче, промовивши їх, випалила собі горлянку.

Каз не відвів погляду, поцікавившись:

— Він скривдив тебе?

Дівчина обійняла руками коліна. «Чому ти цікавишся? Щоб переконатися, що я здатна наразитися на нові небезпеки? Щоб додати це до переліку образ, за які доведеться відповісти Ван Екові?»

Каз від самого початку чітко дав зрозуміти все щодо їхніх із нею домовленостей. Інеж була інвестицією, надбанням, яке варто було захищати. Їй хотілося вірити, що вони стануть одне для одного чимось більшим. Ян Ван Ек позбавив її цієї ілюзії. Інеж була ціла й неушкоджена. Із важких випробувань в «Ейл Комеді» вона повернулася без шрамів чи травм, що їх не можна було б вилікувати їжею та сном. Проте Ван Ек украв щось у неї. «Я йому більше не знадоблюся». Слова вирвалися з якоїсь схованки всередині, у них була правда, якої вона не могла не знати. Інеж мала б радіти. Краще гірка правда, ніж солодка брехня.

Вона дозволила своїм пальцям помандрувати до того місця, де молоточок зачепив її ногу, побачила, що Казові очі стежать за її рухами, і зупинилася. Поклала руки на стегна й похитала головою.

— Ні, він мене не скривдив.

Каз відхилився назад, повільно вивчаючи дівчину поглядом. Він їй не вірив, проте Інеж не могла змусити себе хоча б спробувати переконати його в цій брехні.

Він уперся ціпком у підлогу та скористався ним, щоб допомогти собі, зіслизаючи зі стосу з тканинами.

— Відпочинь, — сказав.

— Куди ти йдеш?

— У мене є справи неподалік від силосів, і хочу подивитися, яку інформацію вдасться назбирати. — Хлопець відпустив ціпок, притуливши його до одного з рулонів.

— Не візьмеш його?

— Занадто підозріло, особливо якщо Ван Ек залучив до справи міську варту. Відпочинь, — повторив він. — Тут ти будеш у безпеці.

Інеж заплющила очі. Щодо цього вона могла йому довіряти.

Коли Каз розбудив її, сонце вже сідало, укриваючи позолотою віддалену вежу Гхезена. Вони вийшли з пакгауза, замкнули за собою двері та приєдналися до робітників, що поверталися на ніч додому. Потім рушили на південний схід, уникаючи найзалюдненіших частин Бочки, де, поза всіма сумнівами, нишпорила міська варта, і попрямували до житлових районів. У якомусь вузькому каналі вони сіли в невеличкий човник і спрямували його вздовж Ґраф-каналу до імли, що огортала Острів Чорного Серпанку.

Інеж відчувала, як зростає збудження, поки вони прокладали собі шлях між мавзолеями до центру острова. «Нехай із ними все буде гаразд, — молилася вона. — Нехай із ними все буде гаразд». Нарешті дівчина помітила мерехтіння тьмяного світла й почула невиразне бурмотіння голосів. Вона зірвалася й побігла, не зважаючи на кашкет, що впав із голови на порослу лозами землю. Рвучко відчинила двері до гробниці.

П’ятеро людей усередині підвелися, здійнявши зброю й кулаки, тож Інеж різко загальмувала.

Ніна скрикнула:

— Інеж!

Вона перелетіла кімнату і стисла Мару в міцних обіймах. А потім ураз усі опинилися довкола, обіймали її, плескали по спині. Ніна її не відпускала. Джаспер обійняв обох дівчат і радісно вигукнув: «Мара повернулася!», — а Матаяс стояв позаду, як завжди офіційний, проте з усмішкою на обличчі. Інеж перевела погляд із шуанського хлопчика, що сидів у центрі гробниці, на ідентичного шуанського хлопчика, що зависнув перед нею.

— Вілане? — сказала вона тому, що був ближче.

Він розплився в усмішці, проте та сповзла набік, коли малий озвався:

— Вибач за мого батька.

Інеж пригорнула його до себе й прошепотіла:

— Ми — не наші батьки.

Каз гупнув ціпком по кам’яній підлозі. Він стояв у дверях гробниці.

— Якщо всі вже закінчили обійматися, на нас чекає робота.

— Постривай, — вигукнув Джаспер, так і не відпускаючи від себе Інеж. — Ми не говоритимемо про роботу, поки не зрозуміємо, що це за штуки були в Клепці.

— Які штуки? — запитала Інеж.

— Ти не помітила, як половина Клепки злетіла в повітря?

— Ми бачили, як вибухнула бомба в «Білій троянді», — відповіла Інеж, — а потім чули ще один вибух.

— У «Кузні», — пояснила Ніна.

— А потім, — вела далі Інеж, — ми побігли.

Джаспер кивнув із розумним виглядом.

— Це була ваша найбільша помилка. Якби ви там застрягли, вас міг мало не вбити шуанський хлопака з крилами.

— Їх було двійко, — виправив його Вілан.

Інеж насупилася.

— Двійко крил?

— Двійко хлопаків.

— З крилами? — випитувала Мара. — Як у птахів?

Ніна потягла її до захаращеного столу, де лежала розгорнута карта Кеттердама.

— Ні, радше яку метелика, у смертоносного механічного метелика. Ти голодна? У нас є шоколадне печиво.

— Ой, справді, — згадав Джаспер. — Вона отримає таємний запас печива.

Ніна посадила Інеж на стілець і плюхнула на стіл перед нею бляшанку.

— Їж, — наказала вона. — Там було двійко шуанців з крилами, а ще чоловік і жінка, які були... незвичайні.

— Нінина сила на них не діяла, — повідомив Вілан.

— Гм-м-м, — ухильно відповіла Серцетлумачниця, витончено кусаючи краєчок печива. Інеж ніколи не бачила, щоби Ніна хоч щось кусала витончено. Вочевидь, її апетит не повернувся, і Мара замислилася, чи річ тільки в цьому.

Матаяс приєднався до них за столом.

— Шуанка, з якою ми стикнулися, була сильнішою за мене, Джаспера й Вілана, разом узятих.

— Ти правильно почула, — запевнив Джаспер, — сильніша за Вілана.

— Я виконував свою частину роботи, — заперечив молодший Ван Ек.

— Однозначно виконував, крамарику. Що то було таке фіолетове?

— Дещо новеньке, над чим я тепер працюю. Воно базується на равканському винаході з назвою лумія; полум’я майже неможливо загасити, але я змінив склад, і тепер воно палає значно гарячіше.

— Нам пощастило, що ти був там, — зауважив Матаяс і легенько вклонився, від чого Вілан набув задоволеного й надзвичайно схвильованого вигляду. — Ті створіння були майже несприйнятливі до куль.

— Майже, — похмуро повторила Ніна. — Вони мали сіті. Вони шукали гришників, щоб уполювати й захопити їх.

Каз притулився плечем до стіни.

— Вони були під дією парем?

Дівчина похитала головою.

— Ні. Не думаю, що вони були Гришами. Вони не демонстрували ніякої сили й не зцілювали свої рани. Здавалося, що в них під шкірою якісь металеві пластинки.

Вона швидко сказала щось Кувею шуанською.

Кувей застогнав:

— Кхерґууд.

Усі тупо витріщилися на нього. Хлопець зітхнув і пояснив:

— Коли мій батько винайшов парем, уряд тестував її на Творцях.

Джаспер схилив голову набік.

— Річ у мені чи твоя керчинська покращилася?

— З моєю керчинською все гаразд. Ви всі занадто швидко розмовляєте.

— Га-а-ра-азд, — протягнув Джаспер. — Чому твої любі шуанські друзі тестували парем на Творцях? — Він недбало розвалився на стільці, поклавши руки на револьвери, проте Інеж не надто довіряла його розслабленій позі.

— Вони утримують у полоні ще кількох Творців, — повідомив Кувей.

— Їх найлегше полонити, — втрутився Матаяс, не зважаючи на похмурий Нінин вираз обличчя. — Ще нещодавно вони були мало натреновані в боротьбі, а без парем їхня сила не дуже підходить для бійки.

— Наші лідери хочуть провести більше експериментів, — вів далі Кувей. — Але вони не знають, скільки гришників зможуть знайти...

— Може б, вони менше вбивали? — запропонувала вихід Ніна.

Кувей кивнув, проґавивши чи проігнорувавши сарказму її голосі.

— Так. Вони мають кількох гришників, та вживання парем вкорочує Гришам віку. Тому наші лідери залучили лікарів, щоб ті працювали з Творцями, уже хворими від парем. Вони планують створити новий вид солдата, Кхерґууд. Не знаю, чи їм це вдалося.

— Гадаю, я можу відповісти на це питання великим жирним «ТАК», — озвався Джаспер.

— Спеціально скроєні солдати, — задумливо промовила Ніна. — До війни я чула, що в Равці намагалися створити щось подібне, підсилюючи скелети, маніпулюючи щільністю кісток, імплантуючи метал. Вони проводили досліди на добровольцях Першої армії. Ох, Матаясе, досить кривитися. Зважаючи на час, ваші фієрданські майстри вже мали б спробувати точнісінько те саме.

— Творці мають справу з твердими субстанціями, — нагадав Джаспер. — Метал, скло, тканини. Це нагадує роботу Корпуснійців.

«Досі говорить так, наче він не один із них», — зауважила Мара. Усі вони знали, що Джаспер був Творець; у безладі, що супроводжував їхню втечу з Льодового Двору, навіть Кувей про це дізнався. Проте Джаспер рідко визнавав свою силу. Та й дівчина вважала, що він може поводитися зі своїм секретом так, як йому заманеться.

— Краяльники стирають межу між Корпуснійцями і Творцями, — пояснила Ніна. — У Равці я мала вчительку, Женю Сафіну. Вона могла б стати Серцетлумачницею або Творцем, якби захотіла, але натомість стала видатною Краяльницею. Робота, яку ви описуєте, насправді просто передові методи краяння.

Інеж не могла цього збагнути.

— Але ви кажете, що бачили чоловіка з крилами, якимось чином пересадженими йому на спину?

— Ні, вони були механічні. Такий собі металевий каркас і, напевно, брезент. Але це значно складніше, ніж просто пара крил, приплюснута комусь між лопаток. Потрібно під’єднати мускулатуру, зробити кістки порожнистими, щоб знизити вагу тіла, потім якось компенсувати кістковий мозок, можливо, взагалі замінити чимось скелет. Рівень складності...

— Парем, — промовив Матаяс, його бліді біляві брови насупилися. — Творець під дією парем може впоратися з таким кроєм.

Ніна відсунулася від столу.

— Торговельна Рада ніяк не реагуватиме на шуанську атаку? — поцікавилася вона в Каза. — Невже вони просто дозволять комусь прибути в Керч, пританцьовуючи, і заходитися підривати все довкола й викрадати людей?

— Сумніваюся, що Рада діятиме, — зізнався Бреккер. — Попри те що шуанці, які вас атакували, були вбрані у форму, уряд Шу Хану, імовірно, заперечуватиме, що йому щось відомо про напад.

— Тож їм це просто зійде з рук?

— Може, і ні, — озвався Каз. — Сьогодні я провів трохи часу, збираючи в гаванях інформацію. Що сталося з тими двома шуанськими військовими кораблями? Рада Потоків висушила їхній док.

Джасперові черевики зіслизнули зі столу й загупали підлогою.

— Що?

— Вони відтягли назад течію. Усі потоки. Скористалися морем, щоб висікти новий острів, на березі якого опинилися обидва військові кораблі. Ви можете просто з гавані побачити, як вони лежать на боці, а вітрила тріпотять у багнюці.

— Демонстрація сили, — здогадався Матаяс.

— Від імені Гриші чи міста? — поцікавився Джаспер.

Каз здвигнув плечима.

— Хтозна. Проте це може змусити шуанців обачніше ставитися до полювання на вулицях Кеттердама.

— Рада Потоків може нам допомогти? — запитав Вілан. — Якщо їм відомо про парем, вони мусять перейматися тим, що станеться, якщо наркотик потрапить до рук не тих людей.

— Як ти їх знайдеш? — із гіркотою в голосі поцікавилася Ніна. — Ніхто не знає, хто саме входить до Ради Потоків, ніхто ніколи не бачив, як вони приходять чи йдуть зі своїх вартових веж. — Інеж замислилася, чи не намагалася Ніна дістати допомогу від Потоковиків, коли вперше приїхала до Кеттердама, — шістнадцятирічна гришниця, відірвана від своєї країни, без друзів, у незнайомому місті. — Шуанці не завжди залишатимуться заляканими. Вони мали причину для створення цих солдатів.

— Це була слушна думка, якщо замислитися, — погодився Каз. — Шуанці довели до максимуму свої ресурси. Гриші, залежні від парем, довго не живуть, тому шуанці знайшли інший спосіб скористатися їхньою силою.

Матаяс похитав головою.

— Невмирущі солдати, які переживуть своїх творців.

Джаспер потер рота рукою.

— І які можуть вийти на вулицю й уполювати ще більше гришників. Присягаюся перед Святими, один із них знайшов нас за запахом.

— Хіба таке взагалі можливо? — налякано запитала Інеж.

— Я ніколи не чула, щоб Гриші мали особливий запах, — втрутилася Ніна, — проте, гадаю, це можливо. Якщо нюхові рецептори солдатів були вдосконалені... Можливо, це запах, якого не помічають звичайні люди.

— Думаю, це був не перший напад, — озвався Джаспер. — Вілане, пам’ятаєш, яким наляканим був той Верескун у залі рідкісних книг? А як щодо торговельного корабля, про який нам розповідав Ротті?

Каз кивнув.

— Його розірвало на шматки, кілька моряків були знайдені мертвими. Тоді вважали, що Верескун з екіпажу міг розлютитися і втекти, не виплативши свій контракт. Але, можливо, він не просто зник. Можливо, його взяли в полон. Він був один із гришників Радника Уда.

— Еміль Ретвенко, — збагнула Ніна.

— Він. Ти його знала?

— Я знала про нього. Більшість гришників у Кеттердамі знають одне про одного. Ми поширюємо інформацію та намагаємося приглядати одне за одним. Щуанці мусять мати тут шпигунів, якщо вони точно знали, де шукати кожного з нас. Інші гришники... — Ніна підвелася і схопилася за спинку свого стільця, наче через різкий рух відчула запаморочення.

Інеж і Матаяс підскочили тієї ж миті.

— З тобою все гаразд? — запитала Мара.

— Блискуче, — з непереконливою посмішкою запевнила Ніна. — Але якщо інші кеттердамські гришники в небезпеці...

— То що ти збираєшся робити? — перервав її Джаспер, а Інеж здивувалася грубості в його голосі. — Тобі пощастило вижити після всього, що сьогодні сталося. Ті шуанські солдати можуть унюхати нас, Ніно. — Він повернувся до Кувея. — Твій батько уможливив це.

— Агов, — утрутився Вілан, — охолонь.

— Охолонути? Наче раніше справи гришників не йшли достатньо погано? Ану ж вони простежили нас до Чорного Серпанку? Нас тут аж троє.

Каз постукав по столу кісточками пальців.

— Вілан має рацію. Охолонь. Місто було небезпечним раніше й залишається небезпечним зараз. Тож чому б нам добряче не збагатитися, перш ніж переселятися.

Ніна поклала руки на стегна.

— Ми справді говоримо про гроші?

— Ми говоримо про роботу й те, як змусити Ван Ека заплатити.

Інеж узяла Ніну під руку.

— Я хочу знати, що ми можемо вдіяти, щоб допомогти Гришам, які досі залишаються в Кеттердамі. — Вона побачила, як зблиснув молоточок, досягши найвищої точки своєї траєкторії. — А ще я радо дізнаюся, як ми збираємося змусити Ван Ека страждати.

— У нас є важливіші справи, — нагадав Матаяс.

— Не для мене, — заперечив Джаспер. — Я маю два дні на те, щоб порозумітися з батьком.

Інеж здалося, що вона неправильно щось почула.

— З твоїм батьком?

— Угу. Возз’єднання родини в Кеттердамі, — пояснив Джаспер. — Запрошуються всі.

Його легковажний тон не обдурив Інеж.

— Позичка?

Стрільцеві руки повернулися до револьверів.

— Ага. Тому я справді хочу знати, як ми збираємося поквитатися.

Каз переніс вагу на ціпок.

— Хоч хтось із вас замислювався, як я вчинив з усією тією готівкою, яку нам дав Пекка Роллінз?

В Інеж усе всередині стиснулося.

— Ви ходили до Пекки Роллінза за позичкою?

— Я б ніколи не позичив у Роллінза, тому продав йому свою частку П’ятої Гавані і «Воронячого клубу».

«Ні». Каз із нуля вибудував ці місця. Вони були свідченням того, що він зробив для Покидьків.

— Казе...

— Як думаєте, на що пішли гроші? — повторив Бреккер.

— На зброю? — запитав Джаспер.

— На кораблі? — із сумнівом у голосі поцікавилася Інеж.

— На бомби? — припустив Вілан.

— На хабарі політикам? — запропонувала Ніна. Усі подивилися на Матаяса. — Тут ти кажеш нам, які ми всі жахливі люди, — прошепотіла Серцетлумачниця.

Він здвигнув плечима.

— Усі ваші пропозиції здаються мені досить практичними.

— Цукор, — озвався Каз.

Джаспер підштовхнув до нього цукорницю, що стояла на столі.

Каз закотив очі.

— Не для моєї кави, недоумку. Я скористався грошима, щоб придбати акції в цукровій галузі, та поклав їх на приватні рахунки для кожного з нас... під вигаданими іменами, звісно ж.

— Не люблю спекуляції, — повідомив Матаяс.

— Звичайно, не любиш. Ти любиш те, що можна побачити. На кшталт снігових кучугур і великодушних богів дерев.

— Ох, ось він! — вигукнула Інеж, кладучи руку Ніні на плече і глипаючи на Матаяса. — Я скучила за його розгніваним поглядом.

— До того ж, — вів далі Каз, — якщо знаєш, яким буде результат, це важко назвати спекуляцією.

— Тобі відомо щось про цукровий урожай? — поцікавився Джаспер.

— Мені відомо щось про запаси.

Вілан сів рівніше.

— Силоси, — сказав він. — Силоси на Солодкій Жилі.

— Дуже добре, крамарику.

Матаяс похитав головою.

— Що таке Солодка Жила?

— Це землі на південь від Шостої Гавані, — пояснила Інеж. Вона пригадала, як висилися над районом складів величезні силоси. Завбільшки з невеличку гору. — Там зберігають мелясу, сиру цукрову тростину й оброблені рослини для отримання цукру. Ми були сьогодні неподалік. Це ж не просто збіг, еге ж?

— Ні, — підтвердив її здогадку Каз. — Я хотів, щоб ти оглянула місцевість. Більша частина цукрової тростини прибуває з Південних Колоній і Новозем’я, проте не слід чекати на новий урожай у наступні три місяці. Сезонний урожай уже зібрали, обробили, отримали цукор і склали його в силоси на Солодкій Жилі.

— Там тридцять силосів, — пояснив Вілан. — Моєму батькові належать десять із них.

Джаспер присвиснув.

— Ван Ек контролює третину світових запасів цукру?

— Він володіє силосами, — наголосив Бреккер, — і лише частиною цукру всередині. Він звів силоси за власний кошт, забезпечив для них охорону і платить Верескунам, які стежать за вологістю всередині, щоб бути певним, що цукор залишатиметься сухим і не злипнеться. Крамарі, яким належить цукор, платять йому невеличкий процент із кожного продажу. А гроші швидко накопичуються.

— Таке грандіозне багатство під захистом однієї людини, — замислено озвався Матаяс. — Якщо із цими силосами щось станеться, ціни на цукор...

— Злетять, як дешева пара револьверів, — вигукнув Джаспер, зірвався на ноги й забігав гробницею.

— Ціни полізуть угору і ростимуть далі, — погодився Каз. — А ми, як і кілька днів тому, володіємо акціями в компаніях, які не зберігають цукор у Ван Ека. Просто тепер вони коштують рівно стільки, скільки ми за них заплатили. Проте, щойно ми знищимо цукор у Ван Екових силосах...

Джаспер похитався, переносячи вагу з носків на п’яти.

— Наші акції коштуватимуть у п’ять — а може, і десять — разів більше, ніж тепер.

— Вважай двадцять.

— Не заперечуй, якщо я так і вчиню, — заулюлюкав він.

— Ми можемо продати й отримати велетенський прибуток, — розмірковував Вілан. — За одну ніч ми станемо багатіями.

Інеж подумала про блискучу шхуну, озброєну важкою гарматою. Вона може бути її власною.

— Багатіями з тридцятьма мільйонами крюґе? — поцікавилася вона. Саме таку винагороду заборгував їм Ван Ек за роботу в Льодовому Дворі. І не збирався ніколи її заплатити.

Привид ледь помітної посмішки торкнувся Казових уст.

— Плюс-мінус мільйон.

Вілан гриз ніготь великого пальця.

— Мій батько може пережити цю втрату. Гірше це зачепить інших крамарів, які володіють цукром у силосах.

— Правда, — погодився Матаяс. — А якщо ми зруйнуємо силоси, стане зрозуміло, що мішенню був Ван Ек.

— Можемо спробувати зробити так, щоб усе здавалося випадковістю, — запропонувала Ніна.

— Так і буде, — озвався Каз. — Від самого початку. Завдяки довгоносику. Поясни їм, Вілане.

Молодший Ван Ек посунувся на стільці вперед, наче школяр, який прагне довести, що знає відповідь. Він витяг із кишені пляшечку.

— Ця модифікація працює.

— Це довгоносик? — перепитала Інеж, розглядаючи пляшечку.

— Хімічний довгоносик, — пояснив Джаспер. — Але Вілан досі не назвав його. Я голосую за ДовгоносЕк.

— Це жахливо, — озвався крамарик.

— Це геніально. — Джаспер підморгнув. — Так само, як ти.

Вілан зашарівся, наче цвіт лілійника.

— Я теж допомагав, — набундючившись, додав Кувей.

— Таки допомагав, — підтвердив Вілан.

— Виготовимо для нього почесний знак, — озвався Бреккер. — Розкажи-но їм, як це працює.

Вілан відкашлявся.

— Ідею я запозичив в очеретяного фітофторозу — невеличка бактерія може знищити цілий урожай. Коли довгоносик потрапляє до силосу, він починає вгризатися глибше, використовуючи рафінований цукор як пальне, аж поки той не перетвориться на ні до чого не придатну кашу.

— Він вступає в реакцію з цукром? — перепитав Джаспер.

— Так, із яким завгодно цукром. Навіть із мізерними кількостями, якщо достатньо волого, тож тримайте його подалі від поту, крові та слини.

— Не лижіть ДовгоносЕка. Ніхто не хоче це записати?

— Ті силоси величезні, — нагадала Інеж. — Скільки нам його знадобиться?

— Одна пляшечка на силос, — відповів крамарик.

Інеж глипнула на невеличку скляну трубочку.

— Справді?

— Крихітний і жорстокий, — виголосив Джаспер. Він знову підморгнув Віланові. — Так само, як ти.

Ніна вибухнула реготом, а Інеж не вдалося стримати усмішку у відповідь на Джасперову. Усе тіло боліло, і їй хотілося б проспати два дні поспіль, проте дівчина відчула, як розкручується щось усередині, послаблюючи жах і гнів минулого тижня.

— Довгоносик знищить цукор так, що це здаватиметься випадковістю, — підсумував Вілан.

— Так і буде, — погодився Бреккер, — аж поки інші крамарі не дізнаються, що Ван Ек скуповував цукор, який не зберігався в його силосах.

Вілан витріщив очі.

— Що?

— Половину грошей я витратив на наші акції. А решту використав, щоб придбати акції від імені Ван Ека... ну, тобто, від імені холдингової компанії, записаної на Еліс. Не можна робити все занадто очевидним. Акції були придбані за готівку, яку неможливо відстежити. Але сертифікати, що підтверджують купівлю, зі штампами й печатками, будуть знайдені в офісі Ван Екового адвоката.

— Корнеліса Смеета, — здивовано промовив Матаяс. — Шахрайство на шахрайстві. Ти не просто намагався дізнатися, де переховують Еліс Ван Ек, коли заліз до його кабінету.

— Неможливо виграти, граючи в одну гру, — пояснив Каз. — Коли зникне цукор, Ван Екова репутація постраждає. Проте коли люди, які платили йому за збереження цукру, дізнаються, що він заробив на їхніх втратах, вони уважніше придивляться до тих силосів.

— І знайдуть залишки довгоносика, — закінчив його думку Вілан.

— Знищення майна, маніпуляція ринками, — пробурмотіла Інеж. — Йому гаплик. — Вона подумала про Ван Ека, який жестом наказував своєму посіпаці підняти молоток. «Я не хочу, щоб це був чистий перелом. Розтрощи кістку». — Його можуть запроторити до в’язниці?

— Його звинуватять у порушенні угоди і спробах впливу на ринок, — відповів Каз. — Згідно з керчинськими законами, це найстрашніші злочини. Покарання таке саме, як за вбивство. Його можуть повісити.

— Його повісять? — тихо перепитав Вілан. Він намалював пальцем на кеттердамській мапі лінію — проклав шлях від Солодкої Жили до Бочки, а потім до Гельдстраат, де жив його батько. Ян Ван Ек намагався вбити Вілана. Він викинув його геть, наче сміття. Проте Інеж замислилася, чи готовий Вілан засудити свого батька до страти.

— Сумніваюся, що його повісять, — зізнався Каз. — Гадаю, йому винесуть менш суворі звинувачення. Ніхто з Торговельної Ради не захоче відправити одного зі своїх на шибеницю. Питання в тому, чи побачить він насправді в’язничну камеру зсередини. — Бреккер здвигнув плечима. — Залежить від вправності його юриста.

— Але йому заборонять торгувати, — мало не приголомшено збагнув Вілан. — Його статки конфіскують, щоб компенсувати втрачений цукор.

— Це буде кінцем Ван Екової імперії, — підтвердив Каз.

— А як щодо Еліс? — поцікавився Вілан.

Каз знову здвигнув плечима.

— Ніхто не повірить, що та дівчинка мала якийсь стосунок до фінансових махінацій. Еліс подасть на розлучення і, ймовірно, повернеться назад до батьків. Вона тиждень плакатиме, два співатиме, а потім і думати про це забуде. Можливо, вона побереться із принцом.

— Чи, може, з учителем музики, — додала Інеж, згадавши Баянову паніку, коли той почув, що Еліс викрали.

— Є лише одна маленька проблема, — зауважив Джаспер, — і під «маленькою» я маю на увазі «велетенська, кричуща, нумо позбудьмося її і ходімо на пиво». Силоси. Я знаю, що ми з легкістю порушимо все, що порушувати не можна, але як ми збираємося потрапити всередину?

— Каз може зламати замки, — відповів Вілан.

— Ні, — заперечив Бреккер, — я не можу.

— Здається, я ніколи не чула, як ці слова злітають з твоїх уст, — утрутилася Ніна. — Скажи їх ще раз, чітко й повільно.

Каз проігнорував її.

— Там установлені замки-чотирилисники. Потрібно одночасно повернути чотири ключі в чотирьох замках, інакше вони активують броньовані двері та сигнал тривоги. Я можу зламати будь-який замок, але не чотири одночасно.

— То як ми потрапимо всередину? — наполягав Джаспер.

— Силоси мають отвори ще й нагорі.

— Ті силоси мають майже двадцять поверхів у висоту! Невже Інеж збирається лізти по десятьох із них угору та вниз за одну ніч?

— Тільки на один, — сказав Бреккер.

— А далі що? — вигукнула Ніна; руки повернулися на стегна, зелені очі палали.

Інеж згадала височенні силоси й відстань між ними.

— А далі, — сказала вона, — я збираюся йти від одного до іншого по линві.

Ніна сплеснула руками.

— І все це без страхувальної сітки, гадаю?

— Гхафа ніколи не виступає із сіткою, — обурилася Інеж.

— Там буде сітка, — заспокоїв Каз. — Вона вже позаду силосного вартового приміщення, під стосом мішків із піском.

У гробниці несподівано запала суцільна тиша. Інеж не могла повірити в почуте.

— Мені не потрібна сітка.

Каз подивився на годинник.

— Не обговорюється. Ми маємо шість годин, щоб поспати і зцілитися. Я поцуплю потрібне в цирку «Циркоа». Вони стали табором у західних передмістях. Інеж, склади перелік того, що тобі знадобиться. Ми вдаримо по силосах за двадцять чотири години.

— Абсолютно не погоджуюся, — рішуче заперечила Ніна. — Інеж украй потрібно відпочити.

— Це правда, — погодився Джаспер. — Вона здається такою худою, що її здує сильним вітром.

— Зі мною все гаразд, — заспокоїла Інеж.

Джаспер закотив очі.

— Ти завжди так кажеш.

— Хіба тут не завжди все так робиться? — поцікавився Вілан. — Ми кажемо Бреккерові, що з нами все гаразд, а потім можемо утнути щось дурнувате?

— Невже ми такі передбачувані? — запитала Інеж.

Вілан і Матаяс озвалися в унісон:

— Так.

— Ви хочете перемогти Ван Ека? — втрутився Каз.

Ніна роздратовано видихнула повітря:

— Звичайно.

Каз пробігся очима кімнатою, переводячи погляд з обличчя на обличчя.

— Справді? Ви хочете отримати свої гроші? Гроші, за які ми боролися, стікали кров’ю й мало не потонули? Чи хочете, щоб Ван Ек радів, що назбирав для свого шахрайства купку нікчем із Бочки? Тому що ніхто не збирається схопити його для нас. Ніхто не збирається перейматися тим, що він зрадив нас чи що ми просто так ризикували своїм життям. Ніхто інший не збирається це владнати. Тому я питаю, чи хочете ви перемогти Ван Ека?

— Так, — сказала Інеж. Їй потрібна була хоч якась справедливість.

— Цілком, — озвалася Ніна.

— Присягаюся Вілановою флейтою, — погодився Джаспер.

Усі по черзі кивнули.

— Ставки змінилися, — вів далі Каз. — Зважаючи на невеличку Ван Екову демонстрацію сьогодні, плакати з нашими обличчями для розшуку вже, мабуть, висять по цілому Кеттердаму, і я підозрюю, що він обіцяє привабливу винагороду. Крамар заробляє своїм добрим ім’ям — що швидше ми його заплямуємо, то краще. Ми збираємося за одну ніч позбавити його репутації, грошей і свободи. І це означає, що ми не зупиняємося. Розлючений Ван Ек збирається добре повечеряти й заснути уривчастим сном у своєму м’якенькому крамарському ліжку. Ті пішаки з міської варти покладуть на подушку свої стомлені голови до наступної зміни, замислившись, чи не заслужили вони раптом трохи додаткового часу. Але ми не зупиняємося. Час спливає. Ми зможемо відпочити, коли розбагатіємо. Згода?

Усі знову по черзі кивнули.

— Ніно, кілька вартових обходять силоси за периметром. Ти відтягатимеш їх — равканка, що вскочила в халепу, новенька в місті, ти шукаєш роботу в районі складів. Ти мусиш заволодіти їхньою увагою на достатньо тривалий час, щоби решта потрапили досередини, а Інеж вилізла на перший силос. Тоді...

— Одна умова, — перервала його Ніна, схрестивши руки.

— Ми не обговорюємо умови.

— З тобою, Бреккере, усе перетворюється на обговорення умов. Ти, мабуть, уклав угоду, щоб вибратися з материнського лона. Якщо я збираюся це вчинити, я хочу, щоб ми вивезли решту гришників із міста.

— Забудь про це. Я не вдаюся до благочинності для біженців.

— Тоді я виходжу з гри.

— Гаразд. Ти вийшла з гри. Свою частку грошей за роботу в Льодовому Дворі ти отримаєш, але в команді ти мені не потрібна.

— Ні, — тихенько заперечила Інеж. — Проте тобі потрібна я.

Каз поклав ціпок собі на коліна.

— Схоже, усі об’єднуються в союзи.

Інеж пригадала, як кілька годин тому сонце вихопило із затінку його карі очі. А зараз вони мали колір кави, що згіркла, поки її варили. Але вона не збиралася відступати.

— Ці союзи зовуться дружбою, Казе.

Його погляд посунувся до Ніни.

— Я не люблю, коли мене утримують у заручниках.

— А я не люблю черевики, що тиснуть у пальці, але всі ми мусимо страждати. Подумай про це як про виклик своєму велетенському мозкові.

Після тривалої паузи Каз озвався:

— Про скількох людей іде мова?

— Окрім Ради Потоків, я знаю, що в місті є близько тридцяти гришників.

— І як ти збираєшся зігнати їх докупи? Вивісиш памфлети, які спрямують їх до гігантського плоту?

— Біля равканського посольства є шинок. Ми використовуємо його для передачі повідомлень та обміну інформацією. Я можу поширити звідти новини. Тоді нам лише знадобиться корабель. Ван Ек не може контролювати всі гавані.

Інеж не хотілося заперечувати, але вона мусила це сказати.

— Гадаю, може. За Ван Еком стоїть уся сила міського уряду. І ти не бачила його реакції, коли він дізнався, що Каз викрав Еліс.

— Будь ласка, скажи мені, що його рот по-справжньому вкрився піною, — попросив Джаспер.

— Він був близьким до цього.

Каз покульгав до дверей гробниці й визирнув у темряву.

— Ван Ек не схилиться в бік того, щоб хоч якось уплутувати місто. Це ризиковано, і він не погоджуватиметься на такий ризик, якщо не збирається із цього якомога ліпше нажитися. Усі гавані й вартові вежі на узбережжі приведені до стану повної готовності, їм наказано розпитувати всіх, хто покидає Кеттердам. Крамар стверджує, наче знає, що Віланові викрадачі могли запланувати його вивезення з Керчу.

— Спроби вивезти всіх гришників із міста можуть виявитися надзвичайно небезпечними, — підсумував Матаяс. — І останнє, що нам потрібно, щоб група Гриш потрапила Ван Екові до рук, якщо він і досі, можливо, має припаси парем.

Джаспер постукав пальцями по руків’ях своїх револьверів.

— Нам знадобиться диво. І, ймовірно, пляшка віскі. Допомагає змастити черепну коробку.

— Ні, — повільно відгукнувся Каз. — Нам потрібен корабель. Корабель, який не викличе підозр, який Ван Ек і міська варта ніколи не матимуть причин спинити. Нам потрібен один із його кораблів.

Ніна сповзла на край стільця.

— Торговельна компанія Ван Ека мусить мати безліч кораблів, що прямують до Равки.

Матаяс задумливо схрестив свої велетенські руки.

— Вивезти гришників-біженців на Ван Ековому власному судні?

— Нам знадобляться фальшиві транзитні документи й декларація вантажу, — підказала Інеж.

— Як гадаєш, чому вони витурили Шпехта з флоту? — запитав Каз. — Він підробляв виїзні документи та замовлення на постачання.

Вілан закопилив губу.

— Але річ не лише в документах. Скажімо, у нас є тридцять гришників-біженців. Капітан корабля захоче знати, чому тридцятеро людей...

— Тридцять один, — утрутився Кувей.

— Ти справді стежиш за всім сказаним? — недовірливо перепитав Джаспер.

— Корабель до Равки, — відповів Кувей. — Це я дуже добре розумію.

Каз здвигнув плечима.

— Якщо ми збираємося вкрасти корабель, можемо й тебе на нього запхати.

— Домовлено, тридцять один, — із посмішкою вигукнула Ніна, попри те що напружені м’язи Матаясової щелепи підказували, що він і близько не в такому захваті.

— Гаразд, — погодився Вілан, розгладжуючи зморшку на мапі. — Але капітан корабля здивується, чому до його декларації додалася тридцять одна людина.

— Ні, якщо капітан думатиме, що йому довірили таємницю, — пояснив Каз. — Ван Ек напише листа із пристрасним зверненням до капітана, аби той був якомога обачнішим у перевезенні цих надзвичайно важливих політичних біженців, та з проханням за будь-яку ціну приховати їх від кожного, хто міг отримати хабара від шуанців, включно з міською вартою. Крамар пообіцяє капітанові значну винагороду, коли той повернеться, щоб переконатися, що йому не спаде на думку зрадити гришників. У нас уже є зразок Ван Екового почерку. Тепер нам потрібна лише його печатка.

— Де він її тримає? — запитав у Вілана стрілець.

— У кабінеті. Принаймні там вона була раніше.

— Нам доведеться потрапити всередину й вибратися звідти так, щоб він не помітив, — сказала Інеж. — А потім потрібно буде поквапитись. Щойно Ван Ек помітить, що печатка зникла, він зможе здогадатися, що ми задумали.

— Ми потрапили до Льодового Двору, — нагадав Каз. — Гадаю, впораємося із крамаревим кабінетом.

— Ну, ми мало не загинули, намагаючись потрапити до Льодового Двору, — зауважила Інеж.

— Кілька разів, якщо пам’ять мене не підводить, — погодився Джаспер.

— Ми з Інеж поцупили у Ван Ека Де Каппеля. Нам уже відомий план його будинку. Ми впораємося.

Віланів палець знову мандрував уздовж Ґельдстраат.

— Вам не доводилося мати справу з батьковим сейфом.

— Ван Ек тримає печатку в сейфі, — розреготався Джаспер. — Він майже хоче, щоб ми її вкрали. Казові легше потоваришувати з кодовими замками, ніж із людьми.

— Ви ніколи не бачили таких сейфів, — заперечив Вілан. — Він установив його, коли поцупили Де Каппеля. Замок має комбінацію із семи цифр, яку батько змінює щодня, а замки оснащені фальшивими тумблерами, щоб збити зламувачів з пантелику.

Каз здвигнув плечима.

— Отже, ми їх обійдемо. Я оберу раціональність, а не спритність.

Вілан похитав головою.

— Стінки сейфу зроблені з особливого сплаву, посиленого крицею гришників.

— Вибух? — запропонував Джаспер.

Каз вигнув брову.

— Підозрюю, Ван Ек його помітить.

— Дуже маленький вибух?

Ніна фиркнула.

— Ти ж хочеш щось підірвати.

— Правду кажучи... — почав Вілан. Він нахилив голову набік, наче прислухався до віддаленого звуку. — Якщо прийти вранці, не доведеться приховувати своєї присутності, але, якщо нам вдасться вивезти біженців із гавані раніше, ніж батько помітить крадіжку... я точно не певен, де можна взяти матеріали, але це може спрацювати...

— Інеж, — прошепотів Джаспер.

Вона нахилилася ближче, втупившись поглядом у Вілана.

— Це обличчя, що свідчить про вигадування підступних махінацій?

— Вірогідно.

Вілан, схоже, повернувся до реального світу.

— Ні, не воно. Але... але в мене, здається, є ідея.

— Ми чекаємо, крамарику, — підбадьорив його Каз.

— Довгоносик — це по суті значно стабільніша модифікація золотовмісної кислоти.

— Так, — погодився Джаспер. — Авжеж. А вона?

— Викликає корозію. Під час реакції виділяється невелика кількість тепла, проте кислота неймовірно потужна й неймовірно летюча. Вона може прогризти крицю гришників та й будь-що інше, крім бальсового скла.

— Скла?

— Скло й живиця бальси можуть нейтралізувати корозію.

— І де можна придбати такі штуки?

— Один з інгредієнтів, що мені знадобляться, ми можемо знайти в металургійних майстернях. Речовинами, які викликають корозію, користуються, щоб позбавити метали від оксидних плівок. Отримати другий буде складніше. Нам знадобиться кар’єр із жилою аурісу або іншої галідної сполуки.

— Найближчий кар’єр в Олендаалі, — повідомив Каз.

— Це може спрацювати. Коли матимемо обидві сполуки, доведеться бути надзвичайно обережними з їхнім транспортуванням, — вів далі Вілан. — Правду кажучи, нам доведеться бути більш ніж обережними. Коли реакція завершується, золотовмісна кислота стає по суті нешкідливою, проте, поки вона активна... Ну, непоганий спосіб втратити руки.

— Отже, — перепитав Джаспер, — якщо ми знайдемо інгредієнти, і зможемо транспортувати їх окремо, й активуємо цю золотовмісну кислоту, і не втратимо в процесі кінцівки?..

Вілан посмикав кучерик свого волосся.

— Ми зможемо за кілька хвилин пропалити дверцята сейфа.

— Не пошкодивши його вміст? — поцікавилася Ніна.

— Будемо сподіватися.

— Будемо сподіватися, — повторив Каз. — Я працював і з гіршими шансами. Нам треба дізнатися, які кораблі вирушають до Равки завтра вночі, і нехай Шпехт починає працювати з декларацією і транзитними документами. Ніно, коли ми оберемо судно, чи не могла б твоя маленька зграйка біженців самостійно дістатися до доків, чи із цим їм теж знадобиться підтримка?

— Я не впевнена, наскільки добре вони знають місто, — зізналася Ніна.

Каз побарабанив пальцями по маківці ціпка.

— Ми з Віланом можемо зайнятися сейфом. Джаспера можемо відправити супроводжувати гришників і можемо намалювати Матаясові маршрут, щоб він відвів до доків Кувея. Але тоді відтягти увагу вартових і допомогти із сіткою Інеж може тільки Ніна. Щоб сітка чогось вартувала, потрібно щонайменше троє людей.

Інеж потягнулася й обережно поворушила плечима. Як добре було знову перебувати в компанії цих людей! Її не було лише кілька днів, і вони сиділи у вологому мавзолеї, проте це все одно нагадувало повернення додому.

— Казала ж вам, — озвалася вона, — я не працюю із сіткою.

12. Каз

инула північ, а вони не лягали — складали плани. Каз скептично ставився до змін у задумі — так само, як до перспективи владнати все з Ніниною купкою гришників. Утім, попри те що він і взнаки не давав перед іншими, було в цьому новому замислі щось, що його приваблювало. Існувала вірогідність, що Ван Ек здогадається, до чого вдаються шуанці, і сам захопить останніх у місті Гриш. А цієї зброї в його арсеналі Каз не хотів побачити.

Проте вони не могли дозволити цим незначним ризикам затримувати себе. Із такою кількістю опонентів і зважаючи на втручання міської варти це було неприпустимо. Мине достатньо часу, і шуанці перестануть перейматися тими військовими кораблями в сухому доці та Радою Потоків і дістануться до Чорного Серпанку; тому Каз хотів якомога швидше вивезти Кувея з міста і вивести з гри.

Нарешті вони відклали вбік свої переліки та схеми. Щоб не привабити до Чорного Серпанку щурів, прибрали зі стола недоїдки, що залишилися після саморобної вечері, і загасили ліхтарі.

Усі спатимуть. Тільки не Каз. Він вірив у те, що сказав. Ван Ек мав більше грошей, більше союзників і підтримку міста. Недостатньо бути розумнішими за нього — їм доведеться бути безжалісними. І Бреккер бачив те, чого не помічали інші. Сьогодні вони виграли битву; вони взялися повернути Інеж із Ван Екового полону і впоралися з цим. Проте крамар і досі вигравав війну. Те, що Ван Ек був готовий ризикнути й залучити до справи міську варту, а отже, і Торговельну Раду, підтверджувало, що чоловік вірив у свою невразливість. Каз досі зберігав записку, у якій Ван Ек призначав йому зустріч на Велльґелуці, проте це був низькопробний доказ крамаревих махінацій. Бреккер пригадав, що сказав Пекка Роллінз у «Смарагдовому палаці», коли він стверджував, що Торговельна Рада ніколи не підтримає нелегальну Ван Екову діяльність. «І хто збирається їм це сказати? Канальний пацюк із найогидніших нетрів Бочки? Не дури самого себе, Бреккере».

Тоді Каз був майже неспроможний думати, оповитий червоним маревом гніву, що затоплював його в Роллінзовій присутності. Причина, що керувала ним, терпіння, на яке він розраховував, кудись зникли. Поруч із Пеккою він втрачав свої обриси... ні, він утрачав обриси того, за можливість стати ким боровся. Він більше не був Нечисторуким, чи Казом Бреккером, чи навіть найжорстокішим заступником Покидьків. Він був просто хлопчиком, який живився білим полум’ям люті, вогнем, що загрожував до пня спалити підтримувану ним удавану люб’язність, набуту важкою працею.

Проте зараз, спираючись на свій ціпок між могилами Чорного Серпанку, він міг визнати правдивість Печчиних слів. Ти не можеш оголошувати війну чесному крамареві на кшталт Ван Ека, якщо ти злодій із репутацією, бруднішою за підошву черевиків помічника конюха. Щоб виграти, Казові доведеться зрівняти шанси. Він продемонструє світові те, що вже знає сам: попри свої м’які руки й шикарні костюми, Ван Ек був злочинцем, зіпсованим, як будь-який злодій у Бочці, навіть гірший, оскільки його слово нічого не вартувало.

Каз не чув, як наблизилася Інеж, просто зрозумів, що вона тут, стоїть біля розбитих колон білого мармурового мавзолею. Вона десь знайшла мило, щоби помитися, і запах вогких кімнат «Ейл Комеді» — ледь помітний аромат сіна та гриму — зник. Її чорне волосся, уже охайно заплетене в косу на потилиці, блищало в місячному світлі, а дівчина заклякла так нерухомо, що її можна було сплутати з одним із кам’яних вартових кладовища.

— Для чого сітка, Казе?

Так, для чого сітка? Для чого щось, що ускладнить задуманий ним напад на силоси і зробить їх удвічі помітнішими? «Я не зможу дивитися, як ти впадеш».

— Просто я вже втрапив у кілька халеп, щоб повернути назад свого павука. І не чинитиму так, щоб наступного дня ти розкришила собі череп.

— Захищаєш свої інвестиції. — Її голос лунав майже смиренно.

— Це правда.

— І збираєшся покинути острів.

Каз мав би більше стурбуватися, що Мара може вгадати його наступний хід.

— Ротті сказав, що старий непокоїться. Мусимо пригладити його пір’ячко.

Пер Гаскель досі був лідером Покидьків, і Каз знав, що стариган полюбляє привілеї цієї посади, але не пов’язану з нею роботу. За такої тривалої Казової відсутності все почне розсипатися. А ще, непокоячись, Пер Гаскель полюбляв утнути якусь дурницю, просто щоб нагадати людям, що командує тут він.

— Нам варто не спускати очей також із Ван Екового будинку, — порадила Інеж.

— Я про це подбаю.

— Він посилить охорону. — Решта слів залишилися несказаними. Не існувало нікого, озброєного краще за Мару, щоб прослизнути повз Ван Еків захист.

Він мав наказати їй відпочити, сказати, що самостійно впорається зі спостереженням. Натомість Каз кивнув і взявся витягти з верболозу заховану там гондолу, не зважаючи на полегшення, яке відчув, коли Інеж рушила назирці. Після пронизливого пообіднього шуму канали здавалися тихішими, ніж зазвичай, а вода — неприродно спокійною.

— Гадаєш, Західна Клепка отямиться сьогодні вночі? — тихенько поцікавилась Інеж. Вона навчилася обачності канальних щурів, почавши пересуватися кеттердамськими водними шляхами.

— Сумніваюся. Міська варта працюватиме над розслідуваннями, а туристи не приїдуть до Кеттердама, налякавшись, що їх може розірвати на шматки. Чимало закладів зазнають збитків. Каз підозрював, що з настанням завтрашнього ранку на сходах ратуші з’являться натовпи власників будинків задоволень та готелів, що вимагатимуть відповідей. Ще та буде вистава! Добре. Нехай члени Торговельної Ради переймаються іншими проблемами, а не Яном Ван Еком і його загубленим сином.

— Ван Ек усе позмінював, відколи ми поцупили Де Каппеля.

— А тепер він знає, що Вілан із нами, — погодилася Інеж. — Де ми збираємося зустрітися зі стариганом?

— У Гомілці.

Перетнутися з Гаскелем у Рейці вони не могли — Ван Ек наглядатиме за штабами Покидьків, а тепер там, імовірно, роїлася ще й міська варта. Від думки, що пішаки міської варти обшукують його кімнати, нишпорять у його небагатих пожитках, у Каза шалено закололо шкіру. Рейка мало що собою представляла, проте Бреккер перетворив її зі сквота, що весь час протікав, на місце, де можна було відіспатися після гульні або залягти на дно, переховуючись від закону, не відморозивши собі дупу взимку й не стікши кров’ю від бліх улітку. Рейка була його дітищем, і байдуже, що собі думає Пер Гаскель.

Каз спрямував гондолу до Зоверканалу зі східного краю Бочки. Пер Гаскель полюбляв щотижня однієї й тієї ж ночі влаштовувати прийоми в готелі «Гарна погода Інн», зустрічаючись там зі своїми друзяками, щоб зіграти в карти й попліткувати. Він у жодному разі не проґавив би такої можливості сьогодні, коли його улюблений заступник — його безвісти зниклий улюблений заступник — зчепився із членом Торговельної Ради й завдав чимало клопоту Покидькам; коли сам Гаскель опинився в центрі уваги.

Жодне вікно не виходило до Гомілки — кривого проходу, що вигинався між будинком, де квартири здавалися в оренду, і фабрикою дешевих сувенірів. Прохід був тихим, тьмяно освітленим і таким вузьким, що заледве міг називатися провулком, — ідеальне місце для нападу. Попри те що це був ненайбезпечніший шлях із Рейки до «Гарної погоди», він був найкоротший, а Пер Гаскель ніколи не відмовлявся від можливості піти навпростець.

Каз пришвартував човен біля невеличкої кладки, і вони з Інеж зайняли свої місця в затінку, приготувавшись чекати й розуміючи потрібність не порушувати тиші. Минуло близько двадцяти хвилин, коли у світлі ліхтаря в гирлі провулку з’явився чоловічий силует, у якого з тулії капелюха сміховинно стриміло перо.

Каз почекав, поки постать майже порівнялася з ним, і ступив крок уперед.

— Гаскелю.

Пер Гаскель обернувся, витягаючи з пальта пістоль. Попри вік, він рухався швидко, але Бреккер знав, що старий озброєний, і був напоготові. Він швидко штовхнув Гаскеля в плече кінчиком ціпка — цього було досить, щоб рука заніміла від удару.

Старий рохнув, і пістоль вислизнув із руки, проте Інеж упіймала його, перш ніж той опинився на землі, та передала Казові.

— Бреккере, — розлючено озвався Гаскель, намагаючись помахати заціпенілою рукою. — Де ти, у біса, був? І що це за мерзотники грабують власного боса в провулках?

— Я вас не грабую. Просто не хотів, щоб ви когось застрелили, перш ніж нам удасться поговорити. — Каз, тримаючи за руків’я, повернув пістоль Гаскелю. Стариган вихопив зброю з Бреккерової долоні й уперто задер укрите сивиною підборіддя.

— Завжди переходиш межі, — поскаржився він, засуваючи пістоль до кишені свого кошлатого картатого піджака, бо непрацездатна рука заважала дотягнутися до кобури. — Ти знаєш, хлопче, у які неприємності втягнув мене сьогодні?

— Знаю. Тому я тут.

— Міська варта повзала по всій Рейці й «Воронячому клубі». Нам довелося все зачинити, і хтозна-коли вдасться відчинитися знову. Про що ти думав, викрадаючи крамаревого сина? Невже саме задля цього видатного завдання ти покинув місто? Це те, що мало зробити мене багатшим, ніж у найнестримніших мріях?

— Я нікого не викрадав. — Не зовсім щира правда, проте Каз збагнув, що Пер Гаскель не оцінить його майстерності.

— Тоді що, заради Ґхезена, відбувається? — несамовито прошипів старий, бризкаючи слиною. — Ти забрав мого найкращого павука, — сказав він, змахуючи в бік Інеж. — Мого найкращого стрільця, мою Серцетлумачницю, мого найсильнішого вибивайла...

— Маззен помер.

— Сучий сину, — вилаявся Гаскель. — Спершу Великий Болліґер, тепер Маззен. — Ти намагаєшся знищити всю мою банду?

— Ні, сер.

— Сер. Що ти надумав, хлопче?

— Ван Ек грає швидку партію, проте я досі на крок попереду.

— Звідси все видається інакшим.

— Добре, — погодився Каз. — Краще, щоб ніхто не бачив нашого наближення. Маззен був для мене неочікуваною втратою, але дайте мені ще кілька днів, і не лише закон буде на вашому боці, а ще й ваші скрині з грошима стануть такими важкими, що ви зможете наповнити золотом ванну та плавати в ньому.

Очі Гаскеля примружилися.

— Про яку суму йдеться?

«Ось воно, — подумав Каз, спостерігаючи за зеленим вогником у погляді старого, — важіль запрацював».

— Чотири мільйони крюґе.

Тепер Гаскель витріщив очі. Від пияцтва і важкого життя в Бочці їхні білки пожовкли.

— Ти намагаєшся мене заспокоїти?

— Я казав вам, що йдеться про велику здобич.

— Немає значення, наскільки високий стіс мідяків, якщо я опинюся у в’язниці. Мені не подобається, коли закон втручається в мої справи.

— Мені теж, сер. — Може, Гаскель і глузував з його манер, проте Бреккер знав, що старий упивається кожним знаком поваги, і хлопцева гордість могла із цим примиритися. Щойно Каз отримає власну частку Ван Екових грошей, він зможе керуватися іншими порядками чи знову заспокоїти марнославство Пера Гаскеля. — Я б не вплутував нас у це, якби не був переконаний, що ми не виберемося звідти чистенькими, як хлопчики-хористи, і багатими, як Святі. Усе, що мені потрібно, — ще трохи часу.

Каз не міг відігнати згадку про Джасперові торгування з батьком і думку, яка його не влаштовувала. Пер Гаскель ніколи не переймався ніким, крім себе й наступного келиха пива, проте він полюбляв вважати себе патріархом великої, схильної до злочинів родини. Каз визнавав, що відчуває до старого ніжність. Він дав йому місце, де можна було почати справи, і дах над головою, навіть якщо Казові самому довелося пересвідчитися, що той не протікає.

Стариган запхав великі пальці до кишень камізельки, театрально вдаючи, що розмірковує над Бреккеровою пропозицією, але Гаскелева жадібність була надійнішою за точно наведений годинник. Хлопець знав, що Пер уже замислився, як можна витратити грошенята.

— Гаразд, хлопче, — вирішив Гаскель. — Я дам тобі ще шматок мотузки, щоби ти зміг повіситися. Але варто мені дізнатися, що ти зі мною граєшся, ти про це пошкодуєш.

Каз змусив своє обличчя залишатися серйозним. Гаскелеві погрози були майже так само порожні, як вихваляння.

— Звісно, сер.

Старий фиркнув.

— Угода є угода, — промовив він. — І Мара залишається зі мною.

Каз відчув, як Інеж заклякла поруч із ним.

— Вона потрібна мені для роботи.

— Візьми Роедеса. Він достатньо спритний.

— Не для цього завдання.

Тепер Гаскель наїжачився і випнув груди, фальшивий сапфір у його затискачі для краватки зблиснув у тьмяному світлі.

— Ти розумієш, що задумав Пекка Роллінз? Він щойно відкрив нову гральну залу просто навпроти «Воронячого клубу». — Каз її вже бачив. «Каельський принц». Чергова коштовність Роллінзової імперії, грандіозний палац із тоталізатором, оздоблений кричущими зеленою й золотою барвами, наче якась сміховинна данина батьківщині Пекки Роллінза. — Він втручається в наші володіння, — додав Гаскель. — Мені потрібен павук, а вона — найкраща.

— Це може почекати.

— А я кажу, що не може. Піди до Ґеменсбанку, і ти побачиш угорі на угоді моє ім’я, а це означає, що я вирішую, куди їй іти.

— Зрозуміло, сер, — озвався Каз. — Щойно знайду Мару, я їй повідомлю.

— Вона ж ось... — Гаскель затнувся, щелепа здивовано відвисла. — Вона ж була ось тут!

Каз змусив себе втримати посмішку. Поки Пер Гаскель вихвалявся, Інеж просто розчинилася в затінку й тихенько вилізла на стіну. Старий обшукав увесь прохід і витріщився на дахи, проте Мара вже давно зникла.

— Ти повернеш її сюди, — роздратовано наказав Гаскель, — негайно.

Каз здвигнув плечима.

— Гадаєте, я можу видряпатися на ці стіни?

— Це моя банда, Бреккере. Дівчина тобі не належить.

— Вона нікому не належить, — погодився Каз, відчуваючи опік розгніваного білого полум’я. — Але ми всі досить скоро повернемося до Рейки. — Правду кажучи, Джаспер поїде з міста разом із батьком, Ніна вирушить до Равки, Інеж буде капітаном власного корабля, а Каз приготується назавжди відділитися від Пера Гаскеля. Але старий отримає свої крюґе, які його втішать.

— Маленький нахабний виродок, — проревів Гаскель.

— Маленький нахабний виродок, який збирається зробити вас одним із найбагатших босів Бочки.

— Геть із дороги, хлопче. Я запізнююся на гру.

— Сподіваюся, карти вже гарячі. — Каз відійшов убік. — Але, можливо, вам знадобиться це. — Він простягнув руку. На долоні, вбраній у рукавичку, лежало шість куль. — Ану буде бійка.

Гаскель витяг із кишені пістоль і рвучко відкинув барабан. Порожньо.

— Ти маленький... — Потім Гаскель розреготався якимось гавкітливим сміхом і забрав кулі з Казової руки, похитуючи головою. — У тобі тече кров самого диявола, хлопче. Іди за моїми грошима.

— І ще дечим, — пробурмотів Каз, торкнувшись пальцями капелюха й закульгавши провулком до гондоли.

Каз залишався напруженим, він трохи розслабився, лише коли човен вислизнув з території Бочки й опинився в тихіших водах, що межували з фінансовим районом. Тут вулиці були майже порожніми, а міська варта не такою численною. Коли гондола пропливала під мостом Ледбридж, Бреккер краєм ока помітив тінь, що відділилася від бильця. Наступної миті Інеж приєдналася до нього у вузькому човні.

Він відчував спокусу спрямувати човен назад до Чорного Серпанку. Цими днями Каз майже не спав, а його нога так і не одужала цілком після того, що сталося в Льодовому Дворі. Урешті-решт тіло відмовлялося виконувати накази.

Наче прочитавши його думки, озвалася Інеж.

— Я впораюся зі стеженням. Зустрінемося вже на острові.

«Та де там». Вона не спекається від нього так легко.

— З якого боку ти хочеш наблизитися до Ван Екового будинку?

— Розпочнімо від Церкви Бартеру. Ми зможемо спостерігати за Ван Ековим будинком із даху.

Каза не надто захопило почуте, проте він скерував човен до Берзканалу, повз Біржу та огрядний фасад готелю «Ґельдреннер», де Джасперів батько, напевно, голосно давав хропака у своєму номері люкс.

Гондола причалила неподалік від церкви. Із цілодобово відчинених і розчахнутих дверей головного собору лилося світло свічок, запрошуючи тих, хто хотів помолитися Ґхезенові.

Інеж могла би без особливих зусиль видряпатися зовнішніми стінами, і Каз теж міг упоратися, але не хотів перевіряти себе цієї ночі, коли нога волала на кожному кроці. Йому потрібно було потрапити до однієї з капличок.

— Ти не мусиш підійматися, — сказала Інеж, коли вони, скрадаючись по периметру, виявили двері каплички.

Каз проігнорував її та поспіхом зламав замок. Вони прослизнули всередину темного приміщення, а потім піднялися двома поверхами вище; каплички були надбудовані одна над одною, наче торт із кількома шарами, кожну з них замовляла інша крамарська родина з Керчу. Іще один зламаний замок, і підйом ще одними клятими сходами. Ці звивалися тугою спіраллю аж до люка в даху.

Церква Бартеру була збудована у вигляді Ґхезенової руки: просторий собор розташовувався на долоні, від нього вздовж п’яти пальців простягнулися п’ять приземкуватих нефів, пучка кожного пальця закінчувалася стовбцем-капличкою. З капличок вони видерлися на пучку мізинця, а зараз спускалися на дах головного собору, щоб потім піднятися на самий вершечок Ґхезенового безіменного пальця, прокладаючи собі шлях уздовж низки гладеньких шпилів, що висилися, наче гори, і вузьких кам’яних виступів.

— Чому богам завжди подобається, щоб їм поклонялися у високих місцях? — пробурмотів Каз.

— Це люди шукають величі, — пояснила Інеж, спритно стрибаючи, наче її ногами рухала якась таємна інформація. — Святі чують молитви, хай би де їх промовляли.

— І відповідають, залежно від настрою?

— Те, чого ти хочеш, і те, що потрібно світові, не завжди збігається, Казе. Молитви й бажання — не одне й те саме.

«Але вони однаково марні». Каз прикусив язика. Він занадто зосередився на тому, аби не розбитися на смерть, тож йому було не до порядної суперечки.

На пучці безіменного пальця вони зупинилися й роззирнулися. На південному заході виднілися вістря собору, Біржа, блискуча годинникова вежа готелю «Ґельдреннер» й довга стрічка Берзканалу, що тік під мостом Центсбридж. Але, якщо дивитися на схід, саме із цього даху розгортався краєвид простісінько на Ґельдстраат, на Ґельдканал позаду неї та на Ван Еків маєток.

Це була виграшна позиція для спостереження за Ван Ековою охороною, яку крамар виставив навколо будинку і вздовж каналу, проте вона не давала їм вичерпної доконечної інформації.

— Нам доведеться наблизитися, — повідомив Каз.

— Знаю, — відгукнулася Інеж, витягаючи з туніки клубок мотузки й чіпляючи її гачком до одного зі шпилів на даху. — Буде простіше та швидше, якщо я сама огляну Ван Еків будинок. Дай-но мені півгодини.

— Ти...

— Поки ти повернешся до гондоли, я матиму всю доконечну інформацію.

Йому захотілося вбити її.

— Ти просто так затягла мене сюди нагору.

— Сюди нагору тебе затягла власна пиха. Якщо Ван Ек помітить, що сьогодні вночі щось не так, — усе пропало. Ця робота не для двох, і тобі це добре відомо.

— Інеж...

— Моє майбутнє теж від цього залежить, Казе. Я не вчу тебе, як зламувати замки чи складати плани. На цьому я розуміюся, тож дозволь мені виконати свою роботу. — Вона щільно затягнула вузол на мотузці. — Лише подумай, скільки часу ти матимеш на молитви й мовчазні роздуми, поки спустишся вниз.

Дівчина зникла за стіною каплички.

Каз стояв і дивився на місце, де ще мить тому була Інеж. Вона обдурила його. Чесна, порядна, набожна Мара перехитрила його. Він повернувся подивитися на довгий безкраїй дах, який доведеться подолати, щоб повернутися до човна.

— Хай тобі грець і всім твоїм Святим, — сказав Бреккер, не звертаючись ні до кого, і раптом помітив, що посміхається.

Тієї миті, коли Каз опустився до гондоли, настрій у нього був значно менш радісний. Він не заперечував проти того, що Інеж пошила його в дурні, але просто ненавидів той факт, що вона мала рацію. Він чудово усвідомлював, що був не у формі, щоб намагатися наосліп прокрастися сьогодні вночі до Ван Екового будинку. Це не була робота для двох і не їхній спосіб дії. Інеж була Марою, найкращим викрадачем секретів у Бочці. Залишатися непоміченою й розвідувати інформацію — це її фах, а не його. Також Каз мусив визнати, що був вдячний за можливість присісти хоча б на хвилинку й простягнути ногу, поки вода тихенько хлюпала об стінки каналу. То чому він так наполягав на тому, щоб супроводжувати її? Це були небезпечні думки — думки, які насамперед стосувалися Інеж.

«Я можу це перемогти», — казав собі Бреккер. Завтра, ще до півночі, Кувей прямуватиме подалі від Кеттердама. За кілька днів вони отримають свою винагороду. Інеж дістане свободу та втілюватиме свою мрію — полюватиме на работорговців, а він звільниться від цього постійного відвертання уваги. Збере нову банду із наймолодших, найневблаганніших Покидьків. Він присвятить себе обіцянці, що її дав у пам’ять про Джорді: старанно, крихта за крихтою, відбиратиме в Пекки Роллінза життя.

А зараз його погляд повертався до хідника обіч каналу, а нетерпіння зростало. Він був вищий за це. Очікування — частина злочинного життя, а так багато людей помилялися щодо нього, їм хотілося діяти, замість того щоб не здаватися і збирати інформацію. Їм хотілося знати все негайно, не марнуючи часу на навчання. Подекуди єдина хитрість, щоб витиснути із ситуації найбільший зиск, — просто чекати. Якщо тобі не подобалася погода, ти не вибігав під бурю, а просто чекав, поки вона вщухне. Знаходив спосіб не змокнути.

«Геніально, — подумав Каз. — То де вона, у біса, ходить?»

Минуло кілька довгих хвилин, і Мара беззвучно стрибнула в гондолу.

— Оповідай, — наказав він, скеровуючи човен до каналу.

— Еліс і досі в тій самій кімнаті, на другому поверсі. Біля дверей чатує вартовий.

— Кабінет?

— Там, де й був, прямо по коридору. Він установив на всі зовнішні вікна в будинку Шайлерові замки. — Каз роздратовано видихнув повітря. — Це проблема? — поцікавилася дівчина.

— Ні. Шайлерів замок не зупинить жодну відмикачку, варту свого матеріалу, але на них потрібен час.

— Я не могла в них розібратися, тому довелося чекати, поки один із робітників на кухні не відчинив затильні двері. — Каз узявся за недобросовісну справу, навчивши її зламувати замки. Якби Мара зосередилася на Шайлеровому замку, могла б із ним упоратися. — Вони приймали доставку, — вела далі Інеж. — Із тих кількох слів, що я почула, схоже, що завтра ввечері готуються до зустрічі з Торговельною Радою.

— Це має сенс, — озвався Каз. — Він гратиме роль батька, що збожеволів від горя, і змусить їх залучити до пошуків більше офіцерів міської варти.

— Вони нададуть йому таку ласку?

— У них немає причин відмовляти йому. І кожен із них заздалегідь дістане попередження, щоб заховати подалі своїх коханок або іще щось, що вони не хочуть, щоб відкрилося під час рейду.

— Бочці буде непросто.

— Так, — погодився Каз, коли гондола ковзнула повз мілину, що межувала з Чорним Серпанком, і попливла в острівному тумані. — Ніхто не хоче, щоб крамарі встромляли свого носа до наших справ. Були якісь згадки про те, о котрій годині збереться це невеличке засідання Ради?

— Кухарі ремствували, що до вечері доведеться накривати цілий стіл. Це може стати гарним прикриттям.

— Авжеж. — Вони були в найкращій формі, між ними не існувало нічого, крім роботи, і вони виконували її разом, забувши про ускладнення. Бреккер волів, щоб усе так і залишалося, але мусив дещо знати.

— Ти казала, що Ван Ек тебе не скривдив. Розкажи мені правду.

Човен дістався до укриття у верболозі, Мара не зводила очей із нахилених білих гілок.

— Він мене не скривдив.

Вони вилізли з гондоли, переконалися, що човен ретельно замасковано, й рушили вгору берегом. Каз ішов назирці за Марою й чекав, поки зміниться її настрій. Сходив місяць, укриваючи візерунками могили Чорного Серпанку, а їхні обриси на тлі неба — срібними гравюрами. Коса Інеж розкрутилася та звисала вздовж спини. Каз уявив, як намотує її на руку, як ковзає великим пальцем вздовж візерунка її плетива. А далі що?.. Він відігнав від себе цю думку.

Коли до кам’яного остову залишалося кілька метрів, Інеж зупинилася й дивилася, як імла огортає гілки.

— Він збирався переламати мені ноги, — сказала вона. — Розтрощити їх молотком, щоб вони ніколи не зцілилися.

Думки про місячне сяйво й шовковисте волосся без сліду зникли в чорній блискавці шаленства. Каз бачив, як Інеж смикнула рукав на лівому передпліччі, де колись було татуювання «Звіринця». Він слабко уявляв, що вона там пережила, але добре знав, як це — почуватися безпомічним, а Ван Екові вдалося зробити так, щоб дівчина знову це відчула. Каз був готовий винайти нову мову страждання, щоб провчити того самовдоволеного базарного сучого сина.

Джаспер із Ніною мали рацію. Інеж потрібні були відпочинок і можливість оправитися від кількох останніх днів. Каз знав, яка вона сильна, проте знав також, що означав для неї полон.

— Якщо ти не готова до роботи...

— Я готова до роботи, — озвалася дівчина, досі стоячи спиною до нього.

Тиша між ними перетворилася на чорну воду. Він не міг її переплисти. Не міг перетнути межу між порядністю, на яку вона заслуговувала, і запеклістю, що її вимагав цей шлях. Якби він спробував, це могло б убити їх обох. Каз міг бути лише тим, ким був насправді, — хлопцем, що не міг запропонувати розраду. Тому він дасть їй те, що може.

— Я збираюся розітнути Ван Ека, — тихо мовив він. — Збираюся нанести йому таку рану, яку неможливо буде зашити, від якої він ніколи не одужає. Таку, щоб не зцілювалася.

— Таку, якої ти сам зазнав?

— Так. — Це була обіцянка. Це було визнання.

Мара слабко ковтнула повітря. Слова посипалися, наче вогнепальна черга, поспіхом, немов Інеж обурювало те, що вона їх промовляє.

— Я не знала, чи ви прийдете.

Каз не міг звинувачувати в цьому Ван Ека. Він сам вибудував у ній цей сумнів кожним своїм неприязним словом, кожною незначною жорстокістю.

— Ми твоя команда, Інеж. Ми не кидаємо своїх на милість мерзотника-крамаря. — Він не це хотів сказати у відповідь. Вона не це хотіла почути.

Коли Інеж повернулася до нього, її очі палали від гніву.

— Він збирався переламати мені ноги, — повторила вона, задерши підборіддя, голос ледь помітно здригнувся. — Чи прийшов би ти тоді по мене, Казе? Якби я не могла видряпатися на стіну чи ходити по линві? Якби я більше не була Марою?

Нечисторукий не прийшов би. Хлопець, який міг провести їх крізь усе це, міг отримати їхні гроші та врятувати їхні життя, зробив би їй ласку, позбавив страждань, а потім віддав кінці й рушив далі.

— Я прийшов би по тебе, — озвався Каз і, побачивши, як недовірливо вона на нього дивиться, повторив іще раз: — Я прийшов би по тебе. А якби я не міг іти, я приповз би по тебе, і байдуже, якими переламаними ми були б, ми боролися б разом за свій шлях на волю — витягнули б ножі, заблищали б наші пістолі. Тому що саме це ми робимо. Ніколи не припиняємо боротися.

Здійнявся вітер. Вербові гілки зашепотіли з лукавим пліткарським звуком. Каз дивився Інеж у вічі та бачив, як у них двома серпиками світла відбивається місяць. Вона недарма була обачною. Навіть із ним. Обачні виживають.

Урешті-решт Мара кивнула, ледь помітно нахиливши підборіддя. Вони мовчки повернулися до гробниці. Позаду нарікали верби.

13. Ніна

іна прокинулася задовго до світанку. Як завжди, її перша свідома думка стосувалася парем, і, як завжди, не було апетиту. Минулої ночі жага наркотиків мало не довела її до сказу. Спроба використати свою силу, коли на них напали солдати Кхерґууд, далася взнаки розпачливою жагою парем, і Ніна провела довгі години, борсаючись, крутячись і видряпуючи на долонях криваві півмісяці.

Уранці вона почувалася розбитою, проте думка про мету допомогла їй легше підвестися з ліжка. Жага парем загасила в ній щось, і часом Ніна боялася, що кожна згасла іскра більше ніколи не повернеться. Проте сьогодні, хоча кістки боліли, шкіра здавалася сухою, а рот на смак нагадував духовку, яку слід було почистити, Ніна почувалася обнадійливо. Інеж повернулася. У них було завдання. І вона планувала зробити для своїх друзів щось добре. Навіть якщо їй задля цього доведеться шантажувати Каза Бреккера, щоб той став порядною людиною.

Матаяс уже підвівся і порався коло їхньої зброї. Ніна потягнулася, позіхнула, ще трохи вигнула спину дугою, насолоджуючись тим, як його погляд увіп’явся в її тіло, перш ніж винувато відскочити назад до гвинтівки, що її фієрданець заряджав. Приємно. Часом вона мало не кидалася на нього. Якщо Матаяс не скористався пропозицією, вона могла, дідько його хапай, запевнити, що він про це пошкодував.

Інші вже попрокидалися й теж тинялися гробницею, усі, крім Джаспера, який досі безтурботно давав хропака, висунувши тонку шию з-під ковдри. Інеж заварювала чай. Каз сидів за столом і обмінювався з Віланом нотатками, передаючи їх туди-сюди, а Кувей спостерігав за ними, подекуди даючи поради. Ніна дозволила своєму погляду вивчити два шуанські обличчя, що були поруч. Віланові манери й постава украй відрізнялися, але коли хлопчики не рухалися, їх майже неможливо було розрізнити. «Я це зробила», — подумала Ніна. Вона пригадала, як хиталися в невеличкій каюті корабельні ліхтарі, руді Віланові кучері, що зникали під пучками її пальців, щоб змінитися копицею густого чорного волосся, його великі сині очі, налякані, але вперто хоробрі, перетворювалися на золоті та змінювали форму. Це здавалося магією, справжньою магією, наче в тих історіях, які, намагаючись приспати, розповідали вчителі в Маленькому Палаці. І все це належало їй.

Інеж прийшла й сіла біля неї з двома горнятками гарячого чаю в руках.

— Як ти почуваєшся сьогодні вранці? — поцікавилася вона. — Їсти можеш?

— Не думаю. — Ніна змусила себе сьорбнути чай і додала: — Дякую за те, що ти вчинила минулої ночі. Що підставила плече.

— Я вчинила правильно. Не хочу більше бачити, як хтось потрапляє в рабство.

— Хай навіть так.

— Залюбки, Ніно Зенік. Можеш віддячити мені звичним способом.

— Вафлі?

— Якомога більше.

— Вони тобі потрібні. Ван Ек тебе не годував, еге ж?

— Я була не надто привітною, проте він намагався деякий час.

— А потім?

— А потім він вирішив катувати мене.

Ніна стисла кулаки.

— Я розвішу його нутрощі, як святкові гірлянди.

Інеж розреготалася й поклала голову Ніні на плече.

— Я ціную твою думку. Справді. Але цей борг мушу сплатити сама. — Вона помовчала. — Найгіршим був страх. Після Льодового Двору я майже повірила, що вища за страх.

Ніна поклала підборіддя на шовковисте волосся Інеж.

— Зоя часто казала, що страх — це фенікс. Ти можеш тисячу разів дивитися, як він палає, а він усе одно повертатиметься. — Жага парем здавалася такою ж.

Перед ними з’явився Матаяс.

— Скоро нам слід іти. До світанку залишилося трохи понад годину.

— У що це ти вбраний? — запитала Ніна, втупившись поглядом у шапку з помпоном і плетену червону камізельку, яку Матаяс натягнув на свій одяг.

— Каз забезпечив документами на випадок, якщо нас зупинять у равканському кварталі. Ми Свен і Катрін Альфссон. Фієрданські дезертири, що шукають притулку в Равканському посольстві.

Це мало сенс. Якщо їх зупинять, Матаясові жодним чином не вдасться видати себе за равканця, а ось Ніна легко могла впоратися з роллю фієрданки.

— А ми одружені, Матаясе? — поцікавилася вона, кліпаючи віями.

Він звірився з документами й насупився.

— Гадаю, ми брат і сестра.

Неквапливою ходою наблизився Джаспер, тручи заспані очі.

— Це взагалі не гидко.

Ніна люто зиркнула.

— Чому ти зробив нас братом і сестрою, Бреккере?

Каз не підвів очей від документа, що вивчав.

— Тому що Шпехтові було легше підробити папери таким чином. Однакові імена батьків і місце народження, і він постарався якнайшвидше задовольнити ваші благородні пориви.

— Ми взагалі не схожі.

— Ви обидва високі, — підказала Інеж.

— І жоден із нас не має зябер, — додала Ніна. — Це ще не означає, що ми скидаємося на родичів.

— Тоді перекрої його, — холодно озвався Каз.

Виклик у його очах був очевидним. Отже, він знав, що вона зіткнулася з труднощами. Звичайно, знав. Нечисторукий ніколи не проґавлював хитрощів.

— Не хочу, щоб мене кроїли, — втрутився Матаяс. Ніна не сумнівалася, що так і було, проте підозрювала, що він заразом намагався полестити її самолюбству.

— З вами все буде гаразд, — запевнив Джаспер, послаблюючи напругу. — Просто зведіть до мінімуму кількість млосних поглядів і намагайтеся не мацати одне одного на людях. — Якби ж їй так пощастило!

— Ось, — сказав Матаяс, простягаючи їй біляву перуку, яку Ніна надягала для роботи зі Смеетом, і стіс одягу.

— Краще, щоб він виявився мого розміру, — похмуро попередила Ніна. Їй захотілося роздягнутися просто посеред гробниці, але дівчина подумала, що Матаяс може впасти від такої цілковитої недоречності. Вона схопила ліхтар і промаршувала до однієї з бічних катакомб, щоб перевдягнутися. Дзеркала Ніна не мала, але відчувала, що сукня була кричущим несмаком, а для невеличкої плетеної камізельки їй забракло слів. Коли вона вийшла з проходу, Джаспер склався навпіл від реготу, Казові брови злетіли вгору, і навіть в Інеж вигнулися губи.

— Святі, — розчаровано озвалася Ніна. — Наскільки все погано?

Інеж відкашлялася.

— Ти здаєшся трохи...

— Чарівною, — втрутився Матаяс.

Ніна вже готова була огризнутися, що не надто цінує його сарказм, аж раптом помітила Матаясів вираз обличчя. Він мав такий вигляд, наче хтось щойно дав йому тубу, повну цуциків.

— Ти могла би бути дівою першого дня Роеннінґзджела.

— Що таке Роеннінґзджел? — запитав Кувей.

— Якийсь фестиваль, — відповіла Ніна. — Точно не пригадую. Але я впевнена, що в програмі там поїдання якомога більшої кількості оленини. Ходімо, ти, великий незграбо... І я ж наче твоя сестра, припини на мене так дивитися.

— Як так?

— Наче я зроблена з морозива.

— Не люблю морозиво.

— Матаясе, — промовила Ніна, — я не певна, що ми можемо і далі проводити час разом. — Проте вона не змогла приховати задоволення в голосі. Вочевидь, Ніна збиралася запастися плетеними речами.

Щойно забравшись із Чорного Серпанку, вони попливли каналами на північний захід, ковзаючи водами в човнах, що прямували на ранкові базари неподалік від Ратуші. Равканське посольство, запхане до широкого вигину каналу, розташовувалося на краю сектора посольств і затильним боком виходило на широку жваву вулицю. Колись тут було болото, але будівельник, що збирався використати цю місцину для великого готелю й навчального плацу, засипав його і виклав бруківкою. Гроші в чоловіка закінчилися ще до того, як розпочалося будівництво. Тепер це місце стало домівкою для багатолюдного ринку, де візки та дерев’яні ятки з’являлися щоранку, а щовечора, коли міська варта виходила на патрулювання, зникали. Саме сюди приходили біженці й відвідувачі, нові емігранти та старі експатріанти в пошуках знайомих облич і клієнтури. У кількох кав’ярнях неподалік подавали пельмені та солоного оселедця, а за столиками на вулиці сиділи літні чоловіки, сьорбали квас і читали свої равканські газети, застарілі ще минулого тижня.

Коли життя вперше викинуло Ніну до берегів Кеттердама, вона планувала знайти притулок у посольстві, але потім злякалася, що її відішлють додому, де дівчина й мала перебувати і служити в Другій армії. Як вона мала пояснити, що не може повернутися до Равки, поки не звільнить фієрданця-дрюскелле, якого допомогла ув’язнити своїми брехливими звинуваченнями? Після цього Ніна рідко навідувалася до Малої Равки. Занадто боляче було прогулюватися цими вуличками, що так нагадували домівку і водночас були на неї зовсім не схожими.

Утім, коли вона помітила золотого двоголового орла Ланцова, який ширяв на блакитному тлі, її серце загупало, наче кінь, що перестрибує перешкоду. Базар нагадав їй Ос Керво, галасливе місто, що до об’єднання було столицею Західної Равки — вишиті шалі та блискучі самовари, аромат щойно приготованого на шампурах ягняти, плетені вовняні шапки й потерті олов’яні ікони, що сяяли в променях ранкового сонця. Якщо не зважати на вузькі керчинські будинки із гострими дахами, Ніна майже могла уявити, що повернулася додому. Небезпечна ілюзія. На цих вулицях безпеки не існувало.

Поки вони з Матаясом минали яточників і крамарів, Ніна сумувала за домівкою, проте щось невеличке й ганебне всередині відчувало огиду до того, яким старомодним усе тут здавалося. Навіть люди в тісному традиційному равканському вбранні видавалися якимись пережитками минулого, недоладними персонажами, що врятувалися зі сторінок народних казок. Невже рік, проведений у Кеттердамі, зробив із нею таке? Якимось чином змінив її погляд на людей і костюми? Ніні не хотілося вірити в це.

Виринувши з думок, дівчина збагнула, що вони з Матаясом привертають деякі надто ворожі погляди. Безсумнівно, равканці ставилися до фієрданців із неабиякою упередженістю, але тут річ була в чомусь іншому. Ніна глипнула вгору, на Матаяса, й зітхнула. Він мав занепокоєний вираз обличчя, стурбоване, воно жахало. Те, що поставою фієрданець скидався на танк, який вони вкрали з Льодового Двору, теж не надто допомагало.

— Матаясе, — пробурмотіла Серцетлумачниця фієрданською, підштовхуючи ліктем його руку, як вона сподівалася, дружнім, сестринським чином, — тобі обов’язково так похмуро на все вирячуватися?

— Я не похмурий.

— Ми — фієрданці в равканському секторі. Ми вже й так вирізняємося. Нумо не давати всім зайвого приводу думати, наче ти збираєшся взяти ринок в облогу. Нам потрібно впоратися зі своїм завданням, не привертаючи небажаної уваги. Вважай себе шпигуном.

Він іще гірше насупився.

— Така робота не гідна чесного солдата.

— Тоді вдай, наче ти актор. — Він видав гидливий звук. — Ти колись бував у театрі?

— У Дієрнгольмі щосезону йдуть вистави.

— Дозволь мені вгадати: урочисті п’єси, що тривають кілька годин і розповідають епічні легенди про героїв минулого?

— Правду кажучи, вони дуже цікаві. Але я ніколи не бачив актора, що знав би, як правильно тримати меча.

Ніна фиркнула від сміху.

— Що? — спантеличено запитав Матаяс.

— Нічого. Справді. Нічого. — Вона навчить Матаяса двозначним натякам якось іншим разом. А може, не навчить. Він значно кумедніший, коли нічого не помічає.

— Що це таке? — поцікавився він, махаючи рукою на ковдру одного з продавців. На ній охайними рядками вишикувалося щось схоже на палички й уламки каміння.

— Кістки, — пояснила дівчина. — Пальці, гомілки, хребці, відламані шматочки зап’ясть. Кістки Святих. Для захисту.

Матаяс відсахнувся.

— Равканці тягають за собою людські кістки?

— Ви розмовляєте з деревами. Це ідолопоклонство.

— Вони і справді належали Святим?

Ніна здвигнула плечима.

— Це підібрані на кладовищах і полях битви кістки. У Равці таких чимало. Якщо людям хочеться вірити, що вони носять лікоть Сант-Еґмонда чи мізинець ноги Санта-Аліни...

— Та хай там як, але хто вирішив, що Аліна Старкова — Свята? — сварливо запитав Матаяс. — Вона була могутня гришниця. Це не одне й те саме.

— Ти впевнений? — перепитала Ніна, відчуваючи, як до неї повертається самовладання. Одна річ — думати, що равканські звичаї здаються застарілими, і геть інша — дозволяти Матаясові сумніватися щодо них. — Я вже бачила Льодовий Двір на власні очі, Матаясе. У що легше повірити: що це місце створив бог чи Гриша, чийого дару не розуміє ваш народ?

— Це зовсім інше.

— Аліна Старкова була нашого віку, коли її закатували. Вона була проста дівчина і віддала своє життя, щоб урятувати Равку і знищити Тіньову Зморшку. У твоїй країні є люди, які теж поклоняються їй як Святій.

Матаяс насупився.

— Це не...

— Якщо ти скажеш «неприродно», я тебе вдарю щосили.

— Ти справді можеш це вчинити?

— Я точно можу спробувати. — Вона була несправедливою. Равка була її домом, але залишалася для Матаяса ворожою територією. Може, йому вдалося знайти спосіб прийняти її, але, щоб попросити його прийняти цілий народ із його культурою, знадобиться значно більше попрацювати. — Можливо, мені варто було піти сюди самій. Можеш почекати біля човна.

Фієрданець закляк.

— Авжеж, ні. Ти й гадки не маєш, що може на тебе чекати. Можливо, шуанці вже дісталися до твоїх друзів.

Ніна не хотіла про це думати.

— Тоді тобі потрібно заспокоїтися і спробувати прибрати привітного вигляду.

Матаяс стряхнув руками й розслабив м’язи обличчя.

— Привітного, а не сонного. Просто... уяви, що всі, кого ти зустрічаєш, — кошенята, яких ти намагаєшся не налякати.

Хлопець здавався глибоко ображеним.

— Тварини мене люблять.

— Гаразд. Уяви, що вони немовлята. Сором’язливі немовлята, які впісяються, якщо ти не будеш чарівним.

— Дуже добре, я спробую.

Коли вони наблизилися до наступної ятки, літня жінка, що обслуговувала її, звела на Матаяса підозріливий погляд. Ніна підбадьорливо кивнула йому.

Фієрданець широко всміхнувся і співуче проревів:

— Привіт, маленька подруго!

Жінка з настороженої перетворилася на спантеличену. Ніна вважала це прогресом.

— І як у вас сьогодні справи? — ввічливо поцікавився Матаяс.

— Перепрошую? — не зрозуміла жінка.

— Нічого, — пояснила Ніна равканською. — Він казав, які чарівні равканські жінки у віці.

Жінка вишкірилася в усмішці, якій бракувало зубів, і зміряла Матаяса згори вниз оцінювальним поглядом.

— Фієрданці завжди були моєю пристрастю. Запитай його, чи він не хоче погратися в принцесу і варвара, — зареготала вона.

— Що вона сказала? — перепитав Матаяс.

Ніна закашлялася й потягла його за руку геть.

— Вона сказала, що ти дуже приємний парубок і прикраса фієрданської раси. Ух, дивися, млинці! Я цілу вічність не їла пристойних млинців.

— Це слово, яке вона сказала: «бабінк», — зауважив він, — ти називала мене так раніше. Що воно означає?

Ніна зосередила увагу на стосі тоненьких, мов папір, налисників із маслом.

— Це означає «солодкий пиріжок».

— Ніно...

— «Варвар».

— Я просто запитав, не треба прозиватися.

— Ні, «бабінк» означає варвар. — Матаясів погляд смикнувся назад до літньої жінки, обличчя знову затягнув похмурий вираз. Ніна схопила його за руку. Це скидалося на намагання втримати брилу. — Вона не ображала тебе, присягаюся.

— Варвар — це не образа? — перепитав він гучніше.

— Ні. Гаразд, так. Але не в цьому контексті. Вона хотіла знати, чи не хочеш ти погратися в принцесу і варвара.

— Це така гра?

— Не зовсім.

— Тоді що це?

Ніна не могла повірити, що насправді збирається спробувати пояснити, що це. Коли вони рушили далі вулицею, вона озвалася:

— У Равці є кілька популярних історій про, гм, хороброго фієрданського воїна...

— Справді? — не повірив Матаяс. — Він герой?

— Можна й так сказати. Він викрадає равканську принцесу...

— Такого б ніколи не сталося.

— В історії сталося, і, — Ніна відкашлялася, — вони проводять багато часу, знайомлячись одне з одним. У його печері.

— Він живе в печері?

— Це дуже гарна печера. Хутра. Прикрашені коштовностями кубки. Медовуха.

— Ах, — схвально відгукнувся хлопець, — скарбниця, яку Ансґара Могутнього. Вони стають союзниками, правда?

Ніна взяла з іншої ятки пару вишитих рукавичок.

— Вони тобі подобаються? Може, переконаємо Каза надіти щось із квіточками? Це освіжить його вигляд.

— І чим закінчується історія? Вони б’ються в битвах?

Ніна кинула рукавички назад на купу, втративши надію.

— Вони знайомляться одне з одним інтимно.

У Матаяса відвисла щелепа.

— У печері?

— Розумієш, він дуже розсудливий, дуже мужній, — поспіхом додала Ніна. — Але закохується в равканську принцесу, і це дозволяє їй виховати його...

— Виховати його?

— Так, але аж у третій книжці.

— Їх три?

— Матаясе, хочеш сісти?

— Ця культура огидна. Сама думка про те, що равканка може виховати фієрданця...

— Заспокойся, Матаясе.

— Напевно, я напишу історію про ненаситних равканок, які полюбляють напиватися, скидати одяг і виносити непристойні пропозиції нещасним фієрданцям.

— Оце вже схоже на вечірку. — Матаяс похитав головою, проте Ніна помітила, як посмішка розтягла його губи. Вона вирішила скористатися перевагою. — Ми можемо якось пограти, — пробурмотіла вона так тихо, щоб не почув ніхто навколо.

— Швидше за все, не можемо.

— Якось раз він купає її.

Матаяс уповільнив ходу.

— Для чого йому?..

— Вона зв’язана, тож йому доводиться.

— Помовч.

— Уже наказуєш мені. Дуже по-варварськи з твого боку. Або ми можемо заплутати все. Я буду варваром, а ти — принцесою. Але тобі доведеться значно більше зітхати, тремтіти й кусати свою губу.

— А як щодо того, щоб укусити твою губу?

— Тепер ти вже доганяєш, Гелваре.

— Ти намагаєшся відтягти мою увагу.

— Намагаюся. І це працює. Ти вже два квартали не вирячуєшся ні на кого. І, диви-но, ми прийшли.

— Що тепер? — поцікавився хлопець, роздивляючись натовп.

Вони прийшли до якогось занепалого на вигляд шинку. Перед ним стояв чоловік із візком і продавав звичні ікони й невеличкі статуетки Санта-Аліни в новому образі: Аліна здійняла кулак і тримає в руці гвинтівку, а під її черевиками — розчавлені тіла крилатих волькр. На постаменті статуетки було написано «Ребе два Волькшія» — «Донька Народу».

— Чи можу я вам допомогти? — поцікавився чоловік равканською.

— Доброго здоров’я молодому Королю Ніколаї, — теж равканською відізвалася Ніна. — Нехай буде тривалим його царювання.

— Із легким серцем, — відповів чоловік.

— І міцним кулаком, — додала Ніна, завершуючи пароль.

Яточник озирнувся через плече.

— Коли зайдете, сідайте за другий столик ліворуч. Якщо хочете, замовте щось. Незабаром до вас хтось підійде.

У шинку після яскравості ринкової площі було темно і прохолодно, тож Ніні довелося покліпати, щоби розрізнити інтер’єр. Підлога була вкрита тирсою, а за кількома невеличкими столами зібралися люди, ведучи розмови за кухлем квасу й тарелем оселедцю.

Ніна з Матаясом сіли за порожній столик.

Позаду них гупнули двері шинку. Тієї ж миті всі відвідувачі відсунулися від столів, поперевертавши стільці на підлогу, і націлили на гостей зброю. Пастка.

Не задумавшись ані на мить, Ніна з Матаясом скочили на ноги і стали спиною до спини, готові до бою, — Матаяс зі зведеним пістолем, а Ніна підвівши руки.

Із затильної частини шинку з’явилася дівчина в каптурі та з піднятим комірцем, що затулив мало не все обличчя.

— Заспокойтеся, — сказала вона, зблиснувши в тьмяному світлі золотистими очима. — Немає причин для бійки.

— Тоді для чого вся ця зброя? — запитала Ніна, затягуючи час.

Дівчина підвела руку, і Ніна відчула, як поволі сповільнюється її пульс.

— Вона Серцетлумачниця! — крикнула Ніна.

Матаяс витяг щось із кишені. Ніна почула клацання і свист, а вже за мить повітря сповнилося темно-червоним маревом. Невже Вілан зробив для Матаяса сутінкову бомбу? Цією технікою користувалися дрюскелле, щоб вистежити Серцетлумачників Гриші. Під прикриттям марева Ніна зігнула пальці, сподіваючись, що сила відгукнеться. Від тіл, що їх оточували, вона не відчула нічого — ані життя, ані поруху.

Але на краєчку своєї свідомості Ніна щось помітила, якесь геть інше усвідомлення, холодну западину глибокого озера, підбадьорливе потрясіння, яке, схоже, розбудило її клітини. Відчуття було знайоме: вона відчула щось схоже, коли вбила вартового в ніч викрадення Еліс, але це було значно сильніше. Воно мало форму й текстуру.

Дівчина дозволила собі зануритися в холод, наосліп жадібно потягнутися до відчуття неспання та простягнула руки не лише завченим, але й інстинктивним рухом.

Вікна шинку вибухнули досередини градом друзок. У повітря вистрілили уламки кісток і, мов шрапнель, зрешетили озброєних чоловіків. «Мощі з візка продавця», — спалахнуло в Ніниній свідомості розуміння. Якимось чином вона контролювала кістки.

— У них є посилювачі! — крикнув один із чоловіків.

— Стріляй!

Ніна приготувалася до удару куль, але вже наступної миті відчула, як земля втекла з-під ніг. Однієї миті вона стояла на підлозі шинку, а наступної — її спина гупнулася об балку в даху, а вона сама дивилася на тирсу далеко внизу. Навколо неї в повітрі висіли чоловіки, що напали на них із Матаясом, теж пришпилені до стелі.

Юна жінка стояла у дверях кухні, її чорне волосся в тьмяному світлі сяяло майже синім.

— Зоє? — видихнула Ніна, витріщившись униз і намагаючись віддихатися.

Зоя ступила крок до світла: видіння в сапфірових шовках із рясно вишитими завитками срібла манжетами. Очі з густими віями широко розплющилися.

— Ніно? — Її увага на мить здригнулася, і всі пролетіли в повітрі кілька десятків сантиметрів, перш ніж Зоя сплеснула руками, і всі знову гупнулися в балки.

Зоя зачудовано витріщалася вгору, на Ніну.

— Ти жива, — сказала вона. Її погляд ковзнув до Матаяса, що смикався, наче найбільший і найрозлюченіший метелик, коли-небудь пришпилений до сторінки. — І маєш нового друга.

14. Вілан

ілан не бував на такому величезному, оснащеному трапом човні, відколи півроку тому намагався покинути місто, і зараз було важко не згадувати ту катастрофу, особливо зважаючи на свіжі думки про батька, що напосіли в голові. Утім, цей човен значно відрізнявся від того, на який він намагався потрапити тієї ночі. Це судно з трапом двічі на день пропливало ринковим маршрутом. Причалювало воно, вщент переповнене овочами, худобою — усім, що привозили до розкиданих містом ринкових площ фермери. У дитинстві Вілан вважав, що все походить із Кеттердама, проте незабаром дізнався, що, хоча в місті було майже все, виготовляли тут мало що. Екзотичні товари — манго, пітайю, невеличкі запашні ананаси — місто отримувало з Південних колоній. Щодо звичніших товарів розрахунок був на ферми, що оточували місто.

Джаспер із Віланом заскочили до закордонного човна, забитого іммігрантами, які щойно з’явилися з Кеттердамської гавані, та робітниками, що шукали місце на фермі замість роботи на виробництві, пропонованої в місті. На жаль, вони зійшли на борт досить далеко на південь, і всі місця для сидіння вже були зайняті. Схоже, Джаспера це неабияк засмутило.

— Чому ми не можемо сісти на Белендтський рейс? — жалівся стрілець усього годину тому. — Він пропливає повз Олендаал. На човнах, що обслуговують ринковий маршрут, брудно й ніколи нема де сісти.

— Тому що на Белендтському рейсі ви двоє вирізнятиметесь. Тут, у Кеттердамі, на вас немає причин дивитися, якщо Джаспер не вбереться у якийсь свій яскравий картатий костюм. Але назвіть мені хоч одну підхожу причину, крім роботи на фермі, чому шуанець і новоземець тинятимуться селом.

Вілан не замислювався, який підозрілий вигляд він може мати за містом зі своїм новим обличчям. Але потайки хлопець відчув полегшення, коли Каз не схотів, щоб вони сідали на Белендтський рейс. Можливо, той човен комфортніший, але для днини, коли він урешті побачить, де спочиває його матір, спогадів було забагато.

— Джаспере, — сказав Бреккер, — тримай зброю захованою, а очі розплющеними. Ван Ек мусить мати людей, які спостерігають за всіма головними транспортними вузлами, а в нас немає часу, щоб підробити Віланові посвідчення особи. Я роздобуду речовини, що викликають корозію, на одній верфі в Імпер’юмі. Ваш найголовніший пріоритет — знайти кар’єр і дістати другий мінерал, потрібний для золотовмісної кислоти. До Святої Гільди підете, тільки якщо залишиться час.

Вілан відчув, як задерлося підборіддя, і його охопив знайомий вир упертого відчуття.

— Мені потрібно це зробити. Я ніколи не був у матері на могилі, тож не покину Керч, не попрощавшись.

— Повір мені, тебе це непокоїть більше, ніж її.

— Як ти можеш так казати? Невже ти взагалі не пам’ятаєш своїх матір і батька?

— Моя мати — Кеттердам. Вона народила мене в гавані. А мій батько — прибуток. Я щодня віддаю йому шану. Поверніться до сутінок або не повертайтеся взагалі. Обидва. Мені потрібна команда, а не сентиментальні шмаркачі. — Каз простягнув Віланові гроші на поїздку. — Переконайся, що квитки купуватимеш ти. Мені не потрібно, щоб Джаспер відлучався покрутити «Мейкерове колесо».

— Наша пісня гарна й нова, — пробурмотів стрілець.

— То вивчи новий приспів.

Джаспер лише похитав головою, але Вілан знав, що Казові колючки й досі завдають йому болю. Наразі молодший Ван Ек дивився на стрільця, який обіперся на бильце, заплющив очі й повернувся в профіль до слабкого весняного сонечка.

— Тобі не здається, що нам слід бути обачнішими? — поцікавився Вілан, заховавши обличчя в комір свого пальта. Коли хлопці сідали до човна, їм ледве вдалося заховатися від двох вартових міської варти.

— Ми вже за містом. Розслабся.

Вілан озирнувся через плече.

— Гадаю, вони можуть обшукати човен.

Джаспер розплющив одне око і сказав:

— І затримати всі перевезення? Ван Ек уже й так зчинив проблем у гаванях. Якщо він влаштує траповим човнам затор, здійметься заколот.

— Чому?

— Озирнися. Фермерам потрібна робоча сила. Заводам потрібні робітники. Керч не миритиметься зі ще більшими незручностями заради сина якогось багатія, особливо якщо йдеться про гроші, які можна заробити.

Вілан спробував розслабитися й розстібнув грубо сплетене пальто, що десь роздобув йому Бреккер.

— Хай там як, де він бере весь цей одяг і форму? Невже в Каза десь є величезна шафа?

— Ходи сюди.

Вілан несміливо наблизився до нього боком. Джаспер схопив його за комірець і крутонув, так смикнувши, що крамарик зміг обернутися й роздивитися пришпилену до тканини синю стрічку.

— Так актори позначають свої костюми, — пояснив Джаспер. — Цей належав... Йозефу Кіккерту. Ох, він непогано грає. Я бачив його у «Викраденні нареченої Безумцем».

— Костюми?

Джаспер поправив хлопчиків комірець і, роблячи це, торкнувся пальцями Віланової потилиці.

— Ага. Кілька років тому Каз прорубав таємний прохід до гардеробних кімнат в опері Штадлід. Там він бере чимало з того, що йому потрібно, і складає решту. Вважає, що його ніколи не впіймають в облаві, якщо він буде у фальшивій формі міської ради чи лівреї якогось будинку.

Вілан гадав, що це має сенс. Він трохи поспостерігав, як відбивається у воді сонячне світло, а потім зосередив погляд на бильці та промовив:

— Дякую, що поїхав сьогодні зі мною.

— Каз не дозволив би тобі піти самому. До того ж я твій боржник. Ти пішов зі мною на зустріч із батьком до університету і втрутився, коли він став занадто допитливим.

— Не люблю брехати.

Джаспер розвернувся, умостив лікті на бильці та втупився поглядом у трав’янисті схили, що збігали до каналу.

— Тоді чому ти до цього вдався?

Насправді Вілан і сам не знав, чому вигадав божевільну історію про те, як підбурив Джаспера на невдалу інвестицію. Розтуливши рота, він навіть точно не уявляв, про що говоритиме. Просто не міг змиритися й дивитися на Джаспера — упевненого, усміхненого Джаспера, який мав дуже розгублений вигляд, чи на Кольма Фахея, у погляді якого жахливо змішалися надія та страх, коли той чекав на відповідь від свого сина. Це занадто чітко нагадало Віланові, як дивився на нього його власний батько, коли ще вірив, що сина можна зцілити чи вилікувати. Йому не хотілося бачити, як у погляді Джасперового батька турбота зміниться роздратуванням, а потім гнівом.

Вілан здвигнув плечима.

— Я починаю звикати тебе рятувати. Задля тренування.

Джаспер так грубо розреготався, що Вілан знову несамовито озирнувся через страх привернути увагу.

Проте стрільцеві веселощі тривали недовго. Він посовався біля билець, пошкріб рукою потилицю, пошарпав криси свого капелюха. Він завжди рухався, наче цибата деталь годинникового механізму, що нею керує якась невидима сила. Ось тільки годинники — прості механізми, а щодо того, як функціонує Джаспер, Вілан міг тільки здогадуватися.

Урешті-решт стрілець озвався.

— Мені слід було навідатися до нього сьогодні.

Вілан здогадався, що мова про Кольма.

— А чому ти не пішов?

— І гадки не мав, що йому сказати.

— Про правду не йдеться?

— Скажімо, я краще б її уникав.

Вілан знову перевів погляд на воду. Раніше він вважав Джаспера безстрашним, проте бути хоробрим ще не означає не знати страху.

— Ти не зможеш завжди від цього тікати.

— Не віриш у мене?

Повз них промайнуло чергове фермерське обійстя, трохи більше за білий обрис у ранковій імлі, на полі перед ним пунктиром ламаних сузір’їв здіймалися лілії та тюльпани. Можливо, Джасперові й надалі вдасться тікати. Якщо поруч буде Каз із дивовижними перемогами, Джаспер, мабуть, зможе завжди лишатися на крок попереду.

— Шкода, що я не принесу їй квітів, — сказав Вілан.— Хоч якихось.

— Ми можемо назбирати дорогою, — запропонував стрілець, і хлопчик зрозумів, що той обома руками хапається за можливість змінити тему розмови. — Ти добре її пам’ятаєш?

Вілан похитав головою.

— Пам’ятаю її кучері. Вони були найгарнішого кольору червоного золота.

— Так само, як твої, — зауважив Джаспер. — Раніше.

Вілан відчув, як його щоки без будь-якої причини залилися рожевою фарбою. Зрештою, Джаспер лише констатував факт.

Хлопчик прокашлявся.

— Вона любила мистецтво й музику. Здається, я пам’ятаю, як сиджу з нею на стільчику для фортепіано. Але це могла бути нянька. — Вілан здвигнув плечима. — Одного дня вона захворіла, поїхала за місто, щоб вилікувати легені, і більше не повернулася.

— А як щодо похорону?

— Батько сказав, що її поховали в шпиталі. Та й по всьому. Ми просто припинили розмовляти про неї. Він казав, що немає сенсу зупинятися на минулому. Не знаю. Гадаю, він по-справжньому кохав її. Вони завжди сварилися, часом через мене, але я пам’ятаю також, що й багато сміялися.

— Мені складно уявити, як твій батько сміється чи хоча б посміхається. Якщо тільки він не потирає руки й не гиготить над купою золота.

— Він не такий лихий.

— Він намагався вбити тебе.

— Ні, він лише зруйнував наш корабель. А моє вбивство стало б додатковою вигодою. — Звичайно, правда була не зовсім такою. Джаспер був не єдиний, хто намагався триматися на крок попереду від своїх демонів.

— Ох, тоді геть-чисто твоя правда, — погодився стрілець. — Узагалі не лихий. Я переконаний, що він також мав поважну причину, щоб не дозволяти тобі побиватися за матір’ю.

Вілан посмикав нитку, що стирчала з рукава пальта.

— У цьому не лише його провина. Батько більшість часу здавався сумним. І наче перебував десь далеко. Приблизно в цей самий час він дізнався, що я не...

— Скільки тобі було?

— Мабуть, вісім. Мені вдавалося по-справжньому непогано це приховувати.

— Як?

Легка посмішка з’явилася на Віланових устах.

— Він часто читав мені, або я просив почитати няньок і запам’ятовував усе почуте. Я навіть знав, де зупинитися й перегорнути сторінку.

— Як багато ти міг запам’ятати в такий спосіб?

— Чимало. Я наче клав у голові слова на музику, як у піснях. Я стверджував, що не можу прочитати чийсь почерк і давав їм читати слова вголос, складати їх у мелодію. А її я міг утримати в пам’яті, допоки не знадобиться.

— Не думаю, що цим можна було б скористатися, щоб рахувати карти.

— Напевно. Але я й не збираюся.

— Розтринькуєш таланти.

— Хто б говорив!

Джаспер розлючено зиркнув на нього.

— Нумо насолоджуватися краєвидами.

Утім, дивитися не дуже було на що. Вілан збагнув, яким стомленим почувається. Він не звик до такого життя в постійному стразу, до руху від однієї миті неприємностей до іншої.

Хлопчик подумав, чи не розповісти Джасперові, як усе почалося. Чи відчує він полегшення, звіривши всю ту ганебну історію? Можливо. Проте якась Віланова частина хотіла, щоб Джаспер, та й усі інші вірили, наче він покинув батьків будинок, вирішивши оселитися в Бочці, що він сам обрав таке життя.

Поки Вілан старшав, Ян Ван Ек щоразу чіткіше давав зрозуміти, що синові не місце в його маєтку, особливо коли він побереться з Еліс. Але, схоже, чоловік не знав, як йому вчинити з хлопчиком. Батько став розповідати про свого сина, і кожна його репліка була страшнішою за попередню.

«Я не можу відіслати тебе до семінарії, бо ти не вмієш читати».

«Я не можу нікуди тебе влаштувати — ану всім стане відомо про твою неповноцінність».

«Ти наче їжа, що занадто швидко псується. Я навіть не можу запхати тебе кудись на полицю — одразу засмердить».

Потім, півроку тому, Віланів батько викликав хлопчика до свого кабінету.

— Я виклопотав для тебе місце в музичній школі в Белендті. Особистого секретаря вже найняли, він зустріне тебе вже там і поратиметься коло всіх листів та інших речей, на які ти не здатен. Я викидаю час і гроші на вітер, але, коли йдеться про тебе, мушу пристати на єдиний можливий варіант.

— Надовго? — запитав Вілан.

Батько здвигнув плечима.

— Поки люди не забудуть, що я мав сина. Ох, не дивися на мене з таким ображеним виразом, Вілане. Я чесний, а не жорстокий. Для нас обох так буде краще. Ти вбережешся від нездійсненного завдання намагатися грати роль крамарського сина, а я врятуюся від ніякового споглядання за твоїми спробами.

«Я не поводжуся з тобою грубіше, ніж поводитиметься світ». Це був батьків приспів. Хто іще був би з ним такий чесний? Хто ще любив його так, щоб розповісти правду? Вілан мав щасливі спогади про батька, який читає йому історії — похмурі легенди про ліси, повні відьом, і ріки, що розмовляють. Ян Ван Ек щосили намагався піклуватися про сина, і, якщо йому це не вдалося, провина лежала на Віланові. Можливо, батькові слова звучали грубо, але він захищав не лише себе і Ван Екову імперію — він захищав також і Вілана.

Та й усе, що він казав, завжди мало сенс. Віланові не можна було довіряти статки, адже його занадто просто можна ошукати. Віланові не можна було йти до університету, оскільки там він стане мішенню для кепкувань. «Для нас обох так буде краще». Батьків гнів був неприємним, але Віланові не давала спокою саме його логічність, раціональний незаперечний голос, що лунав у хлопчиковій голові, щойно він думав спробувати щось нове чи знову повчитися читати.

Боляче було, що його відсилають геть, але Вілан не полишав надій. Життя в Белендті здавалося йому чимось чарівним. Він мало знав про нього, крім того, що це друге найстаріше місто в Керчу, розташоване на берегах Сонної ріки. Але він опиниться далеко від батькових друзів і ділових партнерів. Ван Ек — досить розповсюджене прізвище, і так далеко від Кеттердама те, що ти Ван Ек, ще не означало, що ти один із тих Ван Еків.

Батько простягнув йому запечатаний конверт і тонкий стосик крюґе, що їх мало вистачити на подорож.

— Там документи про твоє зарахування й достатньо грошей, щоб ти міг дістатися до Белендта. Коли будеш там, нехай секретар зустрінеться з університетським скарбником. На твоє ім’я відкрито рахунок. Я також найняв компаньйонів, які супроводжуватимуть тебе на траповому човні.

Від приниження Віланові щоки залилися червоним.

— Я можу сам дістатися до Белендта.

— Ти ніколи не подорожував самотою за межами Кеттердама, а тепер не час починати. Міґґсон і Пріор мають для мене придивитися за деякими справами в Белендті. Вони супроводжуватимуть тебе туди й переконаються, що ти вдало влаштувався. Зрозумів?

Вілан зрозумів. Він сам був неспроможний навіть сісти на човен за межами міста.

Але в Белендті все буде інакше. Хлопчик спакував невеличку валізу зі змінним одягом і кількома дрібничками, що знадобляться йому, перш ніж до школи привезуть його скрині, а ще свої улюблені аркуші з нотами. Якби він міг читати листи так само добре, як партитуру, у нього б узагалі не було проблем. Коли батько припинив йому читати, музика дала малому нові історії, які розгорталися під пальцями і які він сам міг записати кожною зіграною нотою. Вілан запхав флейту до наплічника — що, як у дорозі йому заманеться зіграти.

З Еліс хлопчик попрощався коротко й незграбно. Вона мила дівчина, але в цьому й полягала вся проблема: Еліс була лише на кілька років старша за Вілана. Він не розумів, як батько може, не соромлячись, іти поруч із нею вулицями. Проте Еліс не заперечувала, можливо, тому що поруч із нею його батько ставав тим чоловіком, якого Вілан пам’ятав зі свого дитинства, — добрим, шляхетним, терпеливим.

Навіть тепер Вілан не міг точно пригадати ту мить, коли збагнув, що батько зневірився в ньому. Усе змінювалося повільно. Терпіння Яна Ван Ека зношувалося поступово, наче позолота на грубішому металі, а коли воно зникло, здавалося, наче батько став цілковито іншою людиною, кимось геть не таким славним.

— Я хочу попрощатися й побажати тобі всіляких гараздів, — сказав хлопчик Еліс. Вона сиділа у своїй вітальні, а її тер’єр дрімав біля ніг.

— Ти їдеш? — запитала дівчина, підводячи погляд від свого шиття й помічаючи його валізу. Вона підшивала завіси. Керчинські жінки — навіть заможні — не гаяли час на щось легковажне на кшталт вишивки гладдю чи гарусом. Краще служити Ґхезенові заняттями, що принесуть господарству зиск.

— Я вирушаю до музичної школи в Белендті.

— Ох, як добре! — вигукнула Еліс. — Я так сумую за селом! Тобі дуже сподобається свіже повітря, і ти неодмінно матимеш чудових друзів. — Вона відклала голку й поцілувала його в обидві щоки. — Ти повертатимешся сюди на канікули?

— Напевно, — сказав Вілан, хоча знав, що не повернеться. Його батько хотів, щоб він зник, отже, він зникне.

— Тоді напечемо імбирного печива, — пообіцяла Еліс. — Розповіси мені про всі свої пригоди, а скоро ми матимемо нового друга, з яким можна буде бавитися. — Вона із задоволеною усмішкою поплескала свій живіт.

Віланові знадобилося трохи часу, щоб зрозуміти, що вона має на увазі, а потім він просто стояв там, застібаючи валізу, киваючи головою, механічно всміхаючись, поки Еліс розповідала про їхні плани на канікули. Еліс була вагітна. Саме тому батько відсилав його геть. Ян Ван Ек готувався до іншого спадкоємця, порядного спадкоємця. Вілан перетворився на відпрацьований матеріал. Він зникне з міста і знайде собі заняття деінде. Час минатиме, і ніхто не зведе брову, коли дитину Еліс готуватимуть очолити імперію Ван Ека. «Поки люди не забудуть, що я мав сина». Це була не марна образа.

О восьмій годині з’явилися Міґґсон та Пріор, щоби провести Вілана до човна. Ніхто не прийшов востаннє попрощатися, а коли хлопчик минав батьків кабінет, двері були зачинені. Вілан поборов бажання постукати і благати про дрібку прихильності, наче тер’єр Еліс, коли випрошував ласощі.

Батькові люди були вбрані в чорні костюми, носити які дозволялося крамарям, і дорогою до доків майже не озивалися до Вілана. Вони купили квитки на рейс до Белендта і, щойно опинившись на борту, Міґґсон з головою поринув у читання газети, а Пріор відкинувся на сидінні, насунувши на обличчя капелюха, але не заплющивши повністю повіки. Вілан точно не знав, спить чоловік чи спостерігає за ним, наче якась ящірка із сонними очима.

О цій годині човен був майже порожній. Люди дрімали в задушливих каютах або їли вечерю, яку принесли із собою: рулети із шинки й термоси з кавою балансували в них на колінах.

Вілан не міг заснути, тому вийшов зі спекотної каюти й попрямував до носу човна. Зимове повітря було холодним і тхнуло скотобійнями, розташованими в передмістях. У Вілана щось перевернулося в шлунку, але незабаром вогні розпливлися, і човен опинився на чистому просторі. Хлопчик шкодував, що вони не подорожують удень. Йому хотілося побачити вітряки, що чатували над полями, овець, які паслися на вигонах. Він зітхнув, здригнувся в пальті й поправив лямку наплічника. Йому слід спробувати відпочити. Можливо, вдасться прокинутися раніше й побачити світанок.

Коли він обернувся, позаду стояли Міґґсон та Пріор.

— Вибачте, — сказав Вілан, — я... — І тоді Пріорові руки стиснулися на його шиї.

Вілан хапнув ротом повітря чи принаймні спробував; звук, що він видав, не дуже скидався навіть на хрип. Він учепився в Пріорові зап’ястя, але чоловік мав залізну хватку й тиснув безжально. Він був достатньо великий, щоб Вілан відчув, як трошки піднявся в повітря, коли Пріор притиснув його до бильця.

Обличчя в Пріора було незворушне, майже знуджене, і Вілан зрозумів, що ніколи не дістанеться до школи в Белендті. Він ніколи й не мав туди потрапити. Не було жодного секретаря. Жодного рахунку на його ім’я. Ніхто не чекав, що він приїде. Папери в його кишені, що начебто підтверджували зарахування, могли взагалі бути чистими. Вілан навіть не завдав собі клопоту й не спробував прочитати їх. Він мав зникнути, як і мріяв його батько, який найняв цих людей виконати роботу. Його батько, що читав йому перед сном і приносив солодкий мальвовий чай і стільники з медом, коли Вілан захворів на крупозне запалення легень. «Поки люди не забудуть, що я мав сина». Його батько збирався стерти його з гросбуху, наче помилку в розрахунках, наче витрату, яку можна викреслити. Підсумок неодмінно зійдеться.

Перед очима у Вілана затанцювали чорні цятки. Хлопчикові здалося, наче він чує музику.

— Гей, ви там! Що відбувається?

Схоже, голос пролунав звіддалік. Пріорові лещата дуже повільно розтиснулися. Віланові ноги торкнулися палуби човна.

— Геть нічого, — озвався Міґґсон, повертаючись обличчям до незнайомця. — Ми просто впіймали цього хлопаку, він копирсався в пожитках інших пасажирів.

Вілан задихнувся.

— Може, я... може, я тоді покличу міську варту? У каюті є двійко офіцерів.

— Ми вже попередили капітана, — збрехав Міґґсон. — Передамо його постовим міської варти на наступній зупинці.

— Ну, я радий, що ви, хлопці, такі пильні. — Чоловік повернувся, щоб піти геть.

Човен легенько накренився. Вілан не збирався чекати, що станеться потім. Він щодуху штовхнув Пріора, а потім, перш ніж устиг злякатися, перескочив через борт човна до темного каналу.

Він плив з усією швидкістю, на яку спромігся. У голові досі паморочилося, а горло нещадно боліло. На превеликий подив, хлопчик почув ще один «плюск» і зрозумів, що один із чоловіків пірнув у канал за ним. Якщо Вілан з’явиться десь досі живий, Міґґсон і Пріор, напевно, не отримають свою винагороду.

Він змінив ритм, створюючи якомога менше шуму, і змусив себе думати. Замість того щоб рушити навпростець до стінки каналу, шляхом, про який мріяло змерзле тіло, Вілан пірнув під сусідню торговельну баржу, виплив з іншого боку й поплив уздовж неї, користуючись судном як якорем. Наплічник мертвим вантажем сильно тиснув на плечі, але хлопчик не міг змусити себе покинути його. «Мої речі, — думав він безглуздо, — моя флейта». Не зупинявся, навіть коли дихання стало безладним, а кінцівки почали німіти. Змушував себе плисти вперед, щосили збільшувати відстань між собою й убивцями, найнятими батьком.

Але кінець кінцем Вілан виснажувався, він зрозумів, що більше борсається, ніж пливе. Якщо не дістанеться берега, то потоне. Хлопчик погріб до тіні моста і витягся з каналу, зіщулений, мокрий, тремтячий від крижаного холоду. Щоразу, коли він ковтав, у забитому горлі шкрябало, а від кожного плюскоту ставало страшно, що це Пріор прийшов завершити свою роботу.

Йому потрібно було вигадати якийсь план, але складно було сформулювати повноцінну думку. Вілан перевірив кишені штанів. У нього досі були надійно заховані крюґе, що йому дав батько. Хоча готівка і промокла до нитки, її прекрасно можна було витратити. Але куди Вілан міг піти? Він не мав достатньо грошей, щоб покинути місто, а якщо батько відправить людей на пошуки, його легко буде відстежити. Йому потрібно було податися в якесь безпечне місце, яке батько не подумає оглянути. Кінцівки здавалися налитими свинцем, холод поступився місцем утомі. Вілан боявся, що, якщо заплющить очі, більше ніколи їх не розплющить.

Урешті-решт він просто пішов. Рушив містом на північ, подалі від скотобоєнь, повз тихі житлові райони, де мешкало менше торговців, потім уперед; вулички ставали покрученішими й тіснішими, аж поки не почало здаватися, що будинки скупчилися над його головою. Попри пізню годину, у кожному вікні та в кожній вітрині світилося. Із жалюгідних кав’ярень лилася музика, а в провулках Вілан помітив тіла, що притискалися одне до одного.

— Хтось тебе намочив, малий? — гукнув із ґанку чоловік, якому бракувало зубів.

— Я можу його добряче намочити! — радісно верескнула якась жінка, обіпершись на сходи.

Він був у Бочці. Вілан ціле життя прожив у Кеттердамі, але ніколи сюди не заходив. Йому ніколи не дозволяли. Йому ніколи не хотілося. Його батько називав це місце «брудним лігвом гріхів та богохульства» й «ганьбою міста». Вілан знав, що це мурашник темних вулиць і прихованих переходів. Тутешні вбиралися в костюми й удавалися до непристойностей, а іноземці юрмилися на широких майданах у пошуках мерзенних вистав, люди набігали сюди та відступали, мов течії. Ідеальне місце для зникнення.

І було таким до тієї днини, коли надійшов перший батьків лист.

Здригнувшись, Вілан збагнув, що Джаспер смикає його за рукав.

— Наша зупинка, крамарику. Хутчіш!

Вілан поквапився за ним назирці. Вони зійшли на берег у порожньому доку поблизу Олендаала і вийшли по набережній до сонної сільської дороги.

Джаспер озирнувся.

— Це місце нагадує мені домівку. Скільки оком не кинь, усюди поля, непорушувана нічим, окрім бджолиного дзижчання, тиша і свіже повітря. — Він здригнувся. — Гидота.

Дорогою стрілець допомагав Віланові назбирати на узбіччях польових квітів. Коли вони дісталися до головної вулиці, він уже мав невеликий пристойний букетик.

— Гадаю, нам потрібно знайти шлях до кар’єру, — припустив Джаспер.

Вілан кашлянув.

— Ні, не потрібно. Зайдемо до універсальної крамниці.

— Але ти казав Бреккерові, що мінерал...

— Він міститься в усіх можливих фарбах та емалях. Я просто хотів запевнити, що маю причину навідатися до Олендаала.

— Вілане Ван Еку, ти збрехав Казові Бреккеру. — Джаспер притис руку до грудей. — І це зійшло тобі з рук! Ти десь цього навчався?

Вілан відчув сміховинне задоволення, аж поки не подумав, що Каз про все дізнається. А тоді з’явилося відчуття, що трохи нагадувало те, коли він уперше спробував бренді та все скінчилося тим, що він виблював усю вечерю собі на черевики.

Універсальну крамничку вони знайшли посередині головної вулиці, а щоб придбати все потрібне, їм знадобилося лише кілька хвилин. Коли вони поверталися, чоловік, який вантажив фургон, помахав їм рукою.

— Чи ви, хлопці, роботу шукаєте? — недовірливо запитав він. — Жоден із вас не здається спроможним пропрацювати цілий день у полі.

— Ви здивуєтеся, — озвався Джаспер, — нас найняли виконати деяку роботу поблизу Святої Гільди.

Вілан нервово чекав, що буде далі, але чоловік лише кивнув.

— Ви ремонтуєте шпиталь?

— Так, — охоче погодився Джаспер.

— Твій друг не з балакучих.

— Шуанець, — пояснив стрілець, здвигаючи плечима.

Літній чоловік у відповідь щось згідно буркнув і додав:

— Застрибуйте всередину. Я їду до кар’єру й можу підвезти вас до воріт. Для чого квіти?

— Там, у Святій Гільді, у нього є пасія.

— Ще та, мабуть, штучка.

— Кажу вам, до жінок у нього поганий смак.

Вілан замислився, чи не виштовхати Джаспера з фургона.

З обох боків ґрунтова дорога межувала із чимось схожим на пшеничні та ячмінні поля, навколо простиралися рівнинні землі, подекуди поцятковані клунями й вітряками. Фургон їхав швидко. «Навіть трохи зашвидко», — подумав Вілан, коли вони підстрибнули на глибокій вибоїні. Він зі свистом вдихнув.

Фермер засміявся.

— Це корисно. Масажує печінку!

Вілан ухопився за бік, шкодуючи, що після всього не виштовхнув Джаспера з фургона й сам не вистрибнув слідом. На щастя, за два кілометри фургон пригальмував перед двома кам’яними стовпами, що позначали довгу під’їзну доріжку.

— Далі я не поїду, — оголосив фермер. — Не хочу мати нічого спільного із цим місцем. Забагато страждань. Часом, коли здіймається правильний вітер, чутно, як вони сміються і кричать.

Хлопці ззирнулися.

— Хочете сказати, там живуть привиди?

— Думаю, що так.

Вони подякували й радо вислизнули на дорогу.

— Коли впораєтеся тут, пройдіть іще кілька кілометрів дорогою, — запропонував водій. — У мене є двійко акрів, які потрібно обробити. П’ять крюґе на день — і спатимете в клуні, а не просто неба.

— Звучить багатообіцяльно, — відгукнувся Джаспер, махаючи, але щойно вони відвернулися, рушаючи дорогою, що вела до церкви, поскаржився:

— Назад ідемо пішки, гадаю, я забив ребро.

Коли водій зник із їхнього поля зору, хлопці поскидали пальта й кашкети, під якими виявилися чорні костюми, що їм завбачливо порадив піддягнути Каз, і поскладали знятий одяг за стовбуром дерева.

— Скажете їм, що вас прислав Корнеліс Смеет, — підказав їм Бреккер. — Що ви перевіряєте для пана Ван Ека, чи доглядають за могилою як слід.

— Чому? — не зрозумів Вілан.

— Бо якщо ви стверджуватимете, що ти — Ван Еків син, вам ніхто не повірить.

Дорогу оточили тополі, а коли хлопці перетнули пагорб, перед їхніми поглядами постала будівля: триповерхова споруда з білого каменю, невисокі граціозні сходи попереду вели до аркоподібних вхідних дверей. Під’їзна доріжка була охайно викладена гравієм і огороджена з обох боків невисоким тисовим живоплотом.

— Хіба це не схоже на церкву? — поцікавився Джаспер.

— Може, колись тут був монастир або школа? — припустив Вілан. Він прислухався, як скрипить під черевиками гравій. — Джаспере, ти добре пам’ятаєш свою матір?

Хлопчик бачив чимало різних усмішок на стрільцевому обличчі, проте та, що розквітла на його обличчі зараз, була новою, повільною й так щільно стиснутою, наче рука з виграшною комбінацією.

— Так, вона навчила мене стріляти. — Ось і все, що він сказав.

Вілан хотів поставити сотню запитань, проте що ближче вони підходили до церкви, то менше він міг сформулювати думку і втримати її в голові. Ліворуч від церкви хлопчик побачив гліцинію, яка щойно розквітла, у весняному повітрі висів насичений солодкий аромат фіолетового цвіту. Трохи далі, за церковним газоном і праворуч, виднілися ковані ворота й паркан, що відгороджував кладовище, у центрі стояла висока кам’яна постать — жіноча, здалося Віланові, ймовірно, Святої Гільди.

— Там, мабуть, цвинтар, — сказав він, міцніше стискаючи квіти. «Що я тут роблю?» Знову це запитання, і раптом виявилося, що він не знає відповіді. Каз мав рацію. Це було по-дурному сентиментально. Що доброго в тому, щоб побачити могильний камінь із материним іменем на ньому? Він навіть не зможе його прочитати. Але вони вже подолали весь цей шлях.

— Джаспере... — почав Вілан, але тієї самої миті з-за рогу з’явилася молода жінка в сірому робочому одязі, яка штовхала перед собою наповнену землею тачку.

— Ґуд морґен, — озвалася вона до хлопців. — Чи можу я вам допомогти?

— Доброго ранку, — м’яко відповів Джаспер. — Ми приїхали до вас із бюро Корнеліса Смеета.

Жінка насупилася, і Вілан додав:

— Від імені високоповажного Радника Яна Ван Ека.

Вочевидь, вона не помітила, як затремтів його голос, бо її чоло одразу розгладилося й обличчя осяяла усмішка. Її округлі щоки порожевіли.

— Звичайно. Але, зізнаюся, я здивована. Пан Ван Ек був до нас такий великодушний, хоча ми рідко чули від нього хоч слово. Невже щось негаразд?

— Зовсім ні, — заспокоїв її Вілан.

— Просто нова політика, — підтвердив Джаспер. — Більше роботи для кожного.

— Хіба колись було інакше? — знову всміхнулася жінка. — Бачу, ви принесли квіти.

Вілан кинув погляд на букет. Той здавався меншим і розхристанішим, ніж він гадав.

— Ми... так.

Жінка повитирала руки об своє безформне вбрання і сказала:

— Я відведу вас до неї.

Але, замість того щоб повернутися в напрямку кладовища, вона рушила до входу.

Джаспер здвигнув плечима, і хлопці покрокували за нею назирці. Коли вони підіймалися низькими кам’яними східцями, щось холодне поповзло Вілановим хребтом.

— Джаспере, — прошепотів він. — Там ґрати на вікнах.

— Норовисті монахи, — припустив Джаспер, але не посміхнувся.

Передня вітальня була у два поверхи заввишки й мала викладену білим кахлем із витонченими синіми тюльпанами підлогу. Вона не нагадувала жодну із церков, що їх доводилося бачити Віланові. У кутку стояв великий стіл, а на ньому — ваза з квітами гліцинії, яку хлопчик помітив на вулиці. Він глибоко вдихнув. Пахощі заспокоювали.

Жінка відімкнула велику шафу і трохи покопирсалася там, а потім дістала товсту теку.

— Ось вона: Марія Гендрікс. Як бачите, усе до ладу. Поки ми її причепуримо, можете погортати папери. Наступного разу можна уникнути затримки, якщо ви повідомите нас про свій приїзд заздалегідь.

Вілан відчув, як пішов поза шкурою мороз. Він спромігся кивнути.

Жінка вибрала із шафи важке кільце з ключами й відімкнула блакитні двері, що вели кудись із вітальні. Вілан почув, як вона повернула ключ у замку з другого боку. Він поклав букетик польових квітів на стіл. Їхні стебельця були зламані. Хлопчик стискав їх занадто міцно.

— Що це за місце? — запитав він. — Що мається на увазі під «причепуримо її»? — Його серце зайшлося в шаленому ритмі, наче метроном, налаштований на неправильний темп.

Джаспер гортав папери, ковзаючи поглядом по сторінках.

Вілан перехилився через стрільцеве плече і відчув, як стискає його в обіймах безнадійна, задушлива паніка. Слова на сторінці були безглуздими карлючками, чорною мішаниною комашиних ніжок.

Він силувано вдихнув.

— Джаспере, прошу, — заблагав він тоненьким пронизливим голосочком, — прочитай мені це.

— Вибач, — поспішно відповів стрілець. — Я забув. Я... — Вілан не міг зрозуміти Джасперового виразу обличчя: сум, спантеличеність. — Вілане... Гадаю, твоя мати жива.

— Це неможливо.

— Твій батько ув’язнив її.

Вілан похитав головою. Такого не могло бути.

— Вона захворіла. Легенева інфекція...

— Він стверджує, що вона жертва істерії, параної та манії переслідування.

— Вона на може бути живою. Він... Він одружився вдруге. А як щодо Еліс?

— Я думаю, що він визнав твою матір душевнохворою і скористався цим як причиною для розлучення. Це не церква, Вілане. Це притулок.

Свята Гільда. Його батько щороку надсилав їм гроші, але не благодійні внески. Для догляду за нею. Для її мовчання. Кімната раптом закрутилася.

Джаспер штовхнув Вілана на стілець біля столу та притиснувся до його лопаток, змушуючи нахилитися вперед.

— Затисни голову колінами, зосередь погляд на підлозі. Дихай.

Вілан змусив себе вдихнути, видихнути, глипнути на ті чарівні сині тюльпани в білих кахляних камерах.

— Розкажи мені решту.

— Тобі потрібно заспокоїтися, інакше вони здогадаються, що щось не так.

— Розкажи мені решту.

Джаспер видихнув і став далі гортати теку.

— Сучий син, — озвався він за мить. — Тут, у теці, є документ про передачу повноважень. Копія.

Вілан не зводив очей із кахлю на підлозі.

— Що? Що це таке?

Джаспер прочитав уголос:

«Цей документ, засвідчений перед обличчям Ґхезена, відповідає чесним діловими стосунками людей, уповноважених Керчем і його Торговельною Радою, і підтверджує передачу всього майна, нерухомості та законної власності Марії Гендрікс у керування Янові Ван Еку до того часу, поки Марія Гендрікс знову буде спроможною вести свої власні справи».

— «Передачу всього майна», — повторив Вілан. «Що я тут роблю? Що я тут роблю? Що я тут роблю?»

У замку блакитних дверей повернувся ключ, і жінка — медсестра, збагнув Вілан — знову пропливла крізь них, розгладжуючи фартушок на своїй сукенці.

— Ми готові прийняти вас, — повідомила жінка. — Вона сьогодні досить слухняна. З вами все гаразд?

— Мій друг трохи нездужає. По всіх годинах, проведених у кабінеті пана Смеета, йому забагато сонця. Чи можна попросити вас принести склянку води?

— Авжеж! — запевнила медсестра. — Ох, тут справді трохи задушливо.

Вона знову зникла за дверима, повторивши ту саму процедуру відмикання й замикання. «Вона чинить так, щоб пацієнти не повиходили».

Джаспер присів перед Віланом і поклав руки йому на плечі.

— Ві, послухай мене. Ти мусиш зібратися. Опануєш себе? Або просто підемо геть. Я скажу їй, що тобі не до цього, чи просто піду туди сам. Ми можемо спробувати повернутися одного...

Вілан глибоко уривчасто вдихнув повітря носом. Він не міг осягнути того, що сталося, не міг зрозуміти масштабів. «То просто виконуй за раз одну справу». Цієї техніки його навчив один із приватних учителів, намагаючись уберегти хлопчика від пригнічення, що викликала в нього кожна сторінка. Це не допомагало, особливо якщо над ним загрозливо нависав батько, проте Віланові вдалося скористатися порадою деінде. «Одну справу за раз. Підводься». Він підвівся. «З тобою все гаразд».

— Зі мною все гаразд, — повідомив він Джасперові. — Ми нікуди не йдемо. — Це було єдине, у чому Вілан був упевнений.

Коли медсестра повернулася, він узяв склянку води, подякував і випив. Потім вони з Джаспером пройшли за жінкою крізь блакитні двері. Він не зміг змусити себе зібрати розкидані столом зів’ялі польові квіти. «Одну справу за раз».

Вони йшли повз зачинені двері, минали щось схоже на тренувальні зали. Звідкись лунав стогін. У просторій вітальні дві жінки грали в щось, що нагадувало ріддершпель.

«Моя мати мертва. Вона мертва». Але ніщо всередині цьому не вірило. Більше не вірило.

Нарешті сестра привела їх до заскленого ґанку — через розташування на західному боці будівлі він усотував усе тепло сонячних променів. Одна стіна цілком складалася з вікон, і крізь них видніли зелена пляма шпитального газону та цвинтар удалечині. Це була ошатна кімнатка, на кахляній підлозі не було жодної плями. На мольберті біля вікна стояло полотно, на якому вже з’явився перший начерк краєвиду. До Вілана повернувся спогад: його мати стоїть за мольбертом у затильному дворику будинку на Ґельдстраат, пахне лляною олією, у порожній склянці стирчать чисті пензлики, її задумливий погляд оцінює обриси елінгу й каналу біля його підніжжя.

— Вона малює, — рішуче озвався Вілан.

— Весь час, — радісно погодилася медсестра. — Наша Марія — справжня художниця.

У візочку сиділа жінка, її голова похилилася, наче та намагалася не куняти, навколо вузьких плечей висився стіс ковдр. Зморшкувате обличчя, волосся кольору збляклого бурштину, помережане сивиною. «Колір мого волосся, — збагнув Вілан, — якщо дозволити йому вигоріти на сонці». Він відчув раптове полегшення. Ця жінка була занадто стара, щоб бути його матір’ю. Але потім вона підвела підборіддя, розплющила очі. Вони були ясні, чистого горіхового кольору, анітрохи не змінилися, не зменшилися.

— До вас відвідувачі, пані Гендрікс.

Губи його матері поворухнулися, але Вілан не зміг почути, що вона каже.

Жінка подивилася на них розумними очима. А потім її риси здригнулися, стали нечіткими й запитальними, наче впевненість покинула обличчя.

— А я... я вас знаю?

У Вілана боліло горло. «Чи впізнала б вона мене, — замислився він, — якби я й досі мав вигляд її сина?» Йому вдалося похитати головою.

— Ми зустрічалися... ми зустрічалися дуже давно, — сказав він. — Коли я був дитиною.

Вона щось промугикала і глянула на газон.

Вілан безпомічно повернувся до Джаспера. До цього він не був готовий. Його мати була давно похованим тілом, порохом у землі.

Джаспер обережно підвів його до стільця навпроти Марії.

— Ми маємо годину, перш ніж вирушимо назад, — тихо нагадав він. — Поговори з нею.

— Про що?

— Пам’ятаєш, що ти казав Бреккерові? Ми не знаємо, що станеться згодом. Це все, що в нас є. — Потім стрілець підвівся й перетнув приміщення до того місця, де сестра складала фарби.

— Скажіть-но, пані... Соромно зізнатися, але я не розчув вашого імені.

Медсестра всміхнулася, її щічки були округлими й рожевими, як зацукровані яблучка.

— Бетьє.

— Чарівне ім’я для чарівної дівчини. Містер Смеет просив, щоб я оглянув усе устаткування, поки ми будемо тут. Чи не заперечуєте ви проти того, щоб улаштувати мені невеличку екскурсію?

Вона повагалася, глипнувши на Вілана.

— Ми тут упораємося, — спромігся промовити Вілан занадто гучним і занадто щирим для його власних вух голосом. — Я лише поставлю кілька повсякденних запитань. Усе це частина нової політики.

Медсестра підморгнула Джасперові.

— Гаразд, тоді, гадаю, ми можемо швиденько все оглянути.

Вілан роздивлявся свою матір, думки бренькали неналаштованими струнами. Їй коротко підстригли волосся. Він намагався уявити її молодшою, в елегантній чорній вовняній сукні крамаревої дружини, з білим мереживом на комірці, з густими сяйливими кучерями, що їх покоївка заплела і вклала вигадливою мушлею.

— Привіт, — витиснув із себе він.

— Ви прийшли по мої гроші? У мене немає грошей.

— Ні, не по них, — слабко озвався хлопчик.

Вона була незнайомою, саме так, але було щось у тому, як жінка нахиляла голову, як сиділа, як її спина досі залишалася прямою. Наче вона сиділа за піаніно.

— Вам подобається музика? — запитав Вілан.

Жінка кивнула.

— Так, але її тут небагато.

Вілан витяг із сорочки флейту. Хлопчик цілий день подорожував із флейтою, притиснутою до грудей, наче якийсь секрет, тому вона досі була тепла від його тіла. Він планував заграти щось біля материної могили, наче якийсь ідіот. Каз добряче посміявся би з нього.

Перші кілька нот були хиткими, але потім він опанував своє дихання. Вілан знайшов мелодію, простеньку пісеньку, першу, яку вивчив. На мить здалося, наче Марія намагається пригадати, де могла її чути. А потім вона просто заплющила очі та слухала.

Коли Вілан закінчив грати, жінка попросила:

— Зіграй щось веселе.

Тож він зіграв каельський ріл, а потім керчинську хорову пісню моряків, до якої більше пасував би олов’яний свисток. Він грав усі пісні, що спадали на думку, але жодної плакальницької, жодної сумної. Жінка не розмовляла, хоча час від часу він помічав, як вона топає в такт музиці, а губи ворушилися, немов Марія знала слова.

Урешті-решт він поклав флейту на коліна.

— Як довго ви тут живете?

Вона й далі мовчала.

Хлопчик нахилився вперед, шукаючи відповіді в тих затуманених горіхових очах.

— Що вони з вами скоїли?

Вона ніжно поклала руку йому на щоку. Долоня була прохолодна й суха.

— Що вони з вами скоїли? — Вілан не знав, чи це відгук, чи жінка просто повторила його слова.

Він відчув, як боляче тисне в горлі клубок сліз, і спробував його проковтнути.

Двері розчахнулися.

— Ну що, гарно погостювали? — поцікавилася медсестра, зайшовши до кімнати.

Вілан поквапом запхав флейту назад за пазуху.

— Авжеж, — озвався він. — Схоже, усе в порядку.

— Ви двоє здаєтеся страшенно молодими для такої роботи, — зауважила медсестра, усміхаючись Джасперові так, що на щоках у неї з’явилися ямочки.

— Те саме можна сказати і про вас, — відгукнувся він. — Але самі знаєте, як це буває: молодих службовців завалюють найбільш рабськими завданнями.

— Ви незабаром іще повернетеся?

Джаспер підморгнув.

— Ніколи не знаєш наперед. — Він кивнув Віланові. — Нам потрібно встигнути на човен.

— Пані Гендрікс, скажіть до побачення! — підказала медсестра. Маріїні губи поворушилися, і цього разу Вілан був достатньо близько, щоб почути, що вона бурмоче. «Ван Ек».

На зворотному шляху зі шпиталю медсестра, не змовкаючи ні на мить, базікала з Джаспером. Вілан ішов позаду. Серце боліло. Що скоїв із нею його батько? Чи насправді вона божевільна? Чи батько просто дав хабара потрібним людям, щоб вони так сказали? Може, він накачав її наркотиками? Джаспер обернувся й коротко глипнув на друга: поки медсестра базікала, погляд його сірих очей був занепокоєний.

Вони майже дійшли до блакитних дверей, коли дівчина поцікавилася:

— Хочете подивитися на її картини?

Вілан рвучко загальмував. Потім кивнув.

— Гадаю, це буде найцікавіше, — погодився Джаспер.

Медсестра повела їх назад шляхом, яким вони прийшли, а потім відчинила двері, за якими, як виявилося, ховався прикомірок.

Вілан відчув, як підігнулися коліна, йому довелося вхопитися за стіну, щоб не втратити рівновагу. Дівчина нічого не помітила — вона теревенила й теревенила..

— Фарби, звичайно, дорого коштують, але, схоже, вони дарують їй неабияке задоволення. Це лише остання партія. Щопівроку нам доводиться виносити картини на смітник. Тут для них просто бракує місця.

Віланові захотілося закричати. Прикомірок був ущент набитий картинами — пейзажами, різноманітними краєвидами шпитального садка, озера в променях сонця та затінку, а ще там знов і знов повторювалося обличчя маленького хлопчика з рудими кучериками і яскравими синіми очима.

Мабуть, він-таки видав якийсь звук, оскільки медсестра обернулася до нього.

— О Господи, — озвалася вона до Джаспера, — ваш друг знову так зблід! Може, дати йому якусь стимулювальну пігулку?

— Ні-ні, — заперечив стрілець, обіймаючи Вілана рукою. — Але нам уже справді час іти. Це були надзвичайно інформативні відвідини.

Вілан не помітив, як вони поверталися доріжкою, оточеною тисовим живоплотом, як дістали свої пальта й кашкети з-поза дерев’яного стовбура поблизу головної дороги.

Вони вже минули половину шляху до доків, коли він спромігся витиснути із себе:

— Вона знає, що він із нею скоїв. Знає, що він не мав права забирати її гроші, її життя.

«Ван Ек», — сказала жінка. Вона не була Марією Гендрікс. Вона була Марією Ван Ек, жінкою і матір’ю, позбавленою імені та статків.

— Пам’ятаєш, я казав, що він не лихий?

Віланові ноги відмовили, і він важко гупнув на землю, просто посеред дороги, проте не міг змусити себе перейматися цим, бо полилися сльози, і спинити їх не вдавалося. Ридання рвалися з грудей безладними огидними схлипуваннями. Хлопчик ненавидів те, що Джаспер бачив, як він плаче, але нічого не міг вдіяти ані зі слізьми, ані з усім іншим. Він затулив обличчя руками, прикриваючи голову так, наче міг зникнути, якби йому лише стало сил.

Вілан відчув, як Джаспер стиснув його руку.

— Усе гаразд, — заспокоїв стрілець.

— Ні, не гаразд.

— Твоя правда, не гаразд. Це огидно, і я повісив би твого батька на пустирі в полях і дозволив би грифам поживитися ним.

Вілан похитав головою.

— Ти не розумієш. Це через мене. Це я спричинив. Йому потрібна була нова дружина: він хотів мати спадкоємця. Справжнього спадкоємця, а не недоумкуватого ідіота, що ледве може написати власне ім’я. — Йому було вісім, коли матір відіслали геть. Більше можна було не сумніватися: саме тоді батько остаточно в ньому зневірився.

— Агов, — покликав Джаспер, легенько трясучи його. — Агов. Коли твій батько виявив, що ти не можеш читати, він міг пристати на безліч рішень. Дідько, він міг сказати, що ти сліпий чи маєш проблеми із зором. А ще краще — він мав би радіти з того, що має геніального сина.

— Я не геній.

— Ти дурненький щодо багатьох речей, Вілане, але ти не дурень. І якщо я ще раз почую, як ти називаєш себе недоумкуватим ідіотом, скажу Матаясові, що ти намагався поцілувати Ніну. З язиком.

Вілан витер носа рукавом.

— Він ніколи цьому не повірить.

— Тоді я скажу Ніні, що ти намагався поцілувати Матаяса. З язиком. — Стрілець зітхнув. — Слухай, Вілане. Нормальні люди не зачиняють своїх дружин за стінами притулку для душевнохворих. Вони не позбавляють спадщини своїх синів через те, що це не такі діти, як їм хотілося б. Думаєш, мій батько хотів мати такого безтолкового сина, як я? Не ти спричинив це. Це сталося через те, що твій батько — убраний у дорогий костюм божевільний.

Вілан притис до набряклих очей тильний бік долонь.

— Усе це правда, але жодне із цих слів не покращує мій стан.

Джаспер іще раз легенько струсонув його плече.

— Гаразд, як щодо цього? Каз збирається роздерти життя твого клятого батька на клаптики.

Вілан уже хотів сказати, що це теж не допомагає, але завагався. Каз Бреккер був найжорстокіше, наймстивіше створіння, із яким хлопчикові доводилося мати справу, і він присягався, що знищить Яна Ван Ека. Ця думка видалася холодним водоспадом, що пролився на гаряче ганебне відчуття безпомічності, що його Вілан так довго носив у собі. Ніщо й ніколи не могло виправити цього. Проте Каз міг зробити батькове життя нестерпним. І Вілан розбагатіє. Він зможе забрати матір звідси. Вони зможуть вирушити в якісь теплі краї; він зможе посадити її за піаніно, дозволити їй грати, забрати її кудись, де навколо царюють яскраві барви та приємні звуки. Вони зможуть поїхати до Новозем’я. Вони зможуть поїхати куди завгодно. Вілан підвів голову й витер сльози.

— Правду кажучи, це неабияк допомогло.

Джаспер вишкірився.

— Я так і думав, що допоможе. Але, якщо ми не потрапимо на зворотний човен до Кеттердама, забудь про справедливу відплату.

Вілан підвівся, раптом відчувши палке бажання повернутися до міста, щоб допомогти Казові втілити його план у життя. До Льодового Двору він вирушив неохоче. І Казові допомагав без особливої охоти, адже попри все вірив, що заслуговує на батькове презирство, а тепер міг зізнатися, що десь глибоко, у віддаленому куточку душі, сподівався, що існує спосіб повернути батькову ласку. Ну що ж, батько може зберегти свою ласку й подивитися, що вона йму дасть, коли Каз Бреккер завершить свої справи.

— Ходімо, — сказав він. — Украдімо всі гроші мого батька.

— Хіба це не твої гроші?

— Гаразд, повернімо їх.

Вони бігцем поквапилися вперед.

— Я люблю невеличкі справедливі відплати, — повідомив Джаспер. — Це масажує печінку.

15. Матаяс

а стінами шинку збирався натовп, приваблений звуками розбитого скла й неприємностей. Зоя не надто ніжно опустила Ніну з Матаясом на підлогу, і їх швиденько вивели із шинку через затильні двері в супроводі невеличкої групи озброєних чоловіків. Решта людей залишилися там, щоби хоч якось пояснити той факт, що купка кісток щойно пролетіла ринковою площею й розтрощила вікна будівлі. Матаяс навіть не був певний, що сам зрозумів, що сталося. Невже Ніна керувала тими робленими мощами Святих? А може, усе це було взагалі чимось іншим? І чому на них напали?

Матаяс думав, що вони вийдуть до провулку, та натомість вони спустилися кількома древніми на вигляд сходинками до темного тунелю. «Старий канал», — збагнув фієрданець, коли вони вилізли на борт човна, що безшумно попливу темряві. Згори канал вимостили бруківкою, але не засипали цілком. Вони подорожували під широкою жвавою вулицею навпроти посольства.

Минуло лише кілька хвилин, і Зоя провела їх вузькою металевою драбиною до порожньої кімнати з такою низькою стелею, що Матаясові довелося скластися навпіл.

Ніна сказала щось Зої равканською, а потім переклала її відповідь Матаясові.

— Це половина кімнати. Коли будували посольство, під справжньою підлогою створили додатковий півтораметровий поверх. Він так вбудований до фундаменту, що неможливо здогадатися, що під тобою є ще одна кімната.

— Це не надто відрізняється від льоху.

— Так, але кеттердамські будівлі не мають підвалів, тож нікому не спаде на думку шукати щось під ними.

Це здавалося надмірною обачністю в тій частині міста, яку вважали нейтральною, проте, напевно, равканців змусили вдаватися до крайніх засобів, щоб захистити своїх громадян. «Через таких людей, як я». Матаяс раніше був мисливцем, убивцею й пишався тим, що добре виконував свою роботу.

За мить вони натрапили на групу людей, які метушилися, притискаючись до того, що, на Матаясову думку, могло би бути східною стіною, якщо він ще не цілком втратив орієнтацію.

— Ми під посольським садом, — підказала Ніна.

Хлопець кивнув. Це було найбезпечніше місце для утримування групи осіб, якщо ти не хотів, щоб їхні голоси долинали з-під підлоги посольства. Тут було близько п’ятнадцяти людей різного віку й рас. Окрім настороженого виразу, їх, схоже, мало що об’єднувало, проте Матаяс знав, що всі вони мусили бути гришники. Їм не знадобилися Нінині перестороги, щоб шукати притулку.

— Так мало? — перепитав хлопець. Ніна запевняла, що в місті близько тридцяти Гриш.

— Мабуть, інші самостійно вибралися з міста або просто залягли на дно.

А може, їх уже впіймали. Якщо Ніна не хоче говорити про таку можливість, він теж не буде.

Зоя відвела їх крізь арку до приміщення, де Матаяс із полегшенням зміг випростатися. Зважаючи на круглу форму кімнати, він підозрював, що вони тепер під якоюсь зі штучних водойм або вигадливих альтанок у саду. Його полегшення безслідно зникло, коли один із чоловіків приніс кайданки й Зоя показала просто на Матаяса.

Тієї ж миті Ніна затулила хлопця собою, і вони із Зоєю стали несамовито сперечатися пошепки.

Матаяс точно знав, із ким має справу. Зоя Назяленскі була однією із наймогутніших відьом у Равці. Вона — легендарний Верескун, солдат, що спершу служив Дарклінґу, потім Заклинательниці Сонця; Зоя досягла могутності як член Тріумвірату Гриші за короля Ніколаї. Тепер, особисто познайомившись із її можливостями, фієрданець не дивувався Зоїному стрімкому злету.

Суперечка велася виключно равканською, і Матаяс не зрозумів жодного слова, проте зневага в Зоїному голосі була очевидна, як і її рвучкі жести в бік хлопця й кайданків. Він уже збирався проревти, що, якщо відьма бурі хоче замкнути його, їй доведеться спробувати зробити це самостійно й подивитися, що станеться, аж раптом Ніна підвела руки.

— Досить, — сказала вона керчинською. — Матаяс залишається вільним, і ми далі спілкуємося зрозумілою йому мовою. Він має право знати, що відбувається.

Зоя примружила очі. Вона перевела погляд із Матаяса на Ніну і з помітним акцентом озвалася керчинською:

— Ніно Зенік, ти досі залишаєшся солдатом Другої армії, а я досі твій командир. Ти не слухаєшся безпосередніх наказів.

— Тоді тобі просто доведеться й мене закувати в кайданки.

— Не думай, наче я не обмірковую цієї можливості.

— Ніно! — це вигукнула руда дівчина, яка щойно з’явилася в лункій кімнаті.

— Женю! — зойкнула Ніна. Утім, Матаяс упізнав би цю жінку без будь-яких офіційних представлень. Її обличчя було вкрите рубцями, а на оці вона носила червону шовкову пов’язку з вишитим золотим сонцем. Женя Сафіна — славетна Краяльниця, колишня Нінина викладачка та ще один член Тріумвірату. Матаяса мало не знудило, коли він побачив, як дівчата обійнялися. Він сподівався зустріти тут групу безіменних гришників, людей, які попросили притулку в Кеттердамі, а потім виявили, що опинилися на самоті та в небезпеці. Таких людей, як Ніна, а не високопоставлених равканських Грипі. Усі його інстинкти закликали боротися або якомога швидше тікати звідси, а не стояти там, як залицяльник перед батьками своєї коханої. Утім, це були Нінині друзі, її вчителі. «Вони — вороги», — сказав голос у Матаясовій голові, і хлопець не був певен, належить цей голос йому чи командиру Ярлу Брумові.

Женя позадкувала на крок і відвела з Ніниного обличчя біляві пасма перуки, щоб краще роздивитися дівчину.

— Ніно, як це можливо? Востаннє, коли Зоя бачила тебе...

— Ти вибухнула від роздратування, — нагадала Зоя, — і потупала з табору обачно, як примхливий лось.

На Матаясів подив, Ніна лише зморщилася, як дитина, якій задавали прочухана. Він не міг пригадати, щоб раніше бачив її такою присоромленою.

— Ми гадали, що ти загинула, — сказала Женя.

— Вона має вигляд напівмертвої.

— Вона має добрий вигляд.

— Ти зникла, — сварилася Зоя. — Коли ми почули, що неподалік були фієрданці, злякалися найгіршого.

— Найгірше сталося, — погодилася Ніна. — А потім сталося ще дещо. — Вона взяла Матаяса за руку. — Але тепер ми тут.

Зоя глипнула на їхні стиснуті долоні та склала руки на грудях.

— Розумію.

Женя вигнула рудувату брову.

— Ну, якщо він — найгірше, що могло статися...

— Що ти тут робиш? — наполягала Зоя. — Ти і твій фієрданець... спільник намагаєтеся вибратися з Кеттердама?

— А якби намагалися? Чому ви влаштували на нас засідку?

— По всьому місті здійснювалися напади на гришників. Ми не знали, хто ви такі й чи не могли ви змовитися із шуанцями, знали лише, що ви звернулися до яточника кодовими словами. Тепер у нашому шинку завжди чатують солдати. Будь-хто, хто шукає гришників, становить потенційну небезпеку.

Зважаючи на те, що бачив Матаяс, стикнувшись із новими щуанськими солдатами, вони недарма пильнували.

— Ми прийшли, щоб запропонувати допомогу, — пояснила Ніна.

— Яку допомогу? Ти й гадки не маєш, які сили тут працюють, Ніно. Шуанці розробили наркотик...

— Юрду парем.

— Що тобі відомо про парем?

Ніна стиснула Матаясову руку і глибоко вдихнула.

— Я бачила її в дії. Я... спробувала її сама.

Єдине Женине брунатне око витріщилося.

— Ох, Ніно, ні. Ти не вдавалася до цього.

— Звичайно, вдавалася, — втрутилася Зоя. — Ти завжди була такою! Пірнала в неприємності, як у гарячу ванну. Це тому ти маєш вигляд учорашньої каші? Як ти могла так ризикувати, Ніно?

— Я не скидаюся на кашу, — запротестувала Ніна, але мала той самий покараний вигляд. Матаяс не міг цього зносити.

— Вона вчинила так, щоб урятувати наші життя, — озвався він. — Вона вчинила так, знаючи, що, можливо, прирікає себе на страждання чи навіть смерть.

— Безрозсудна, — заявила Зоя.

— Зоє, — сказала Женя, — ми не знаємо обставин...

— Ми знаємо, що її не було майже рік. — Вона звинувачувально тицьнула в Ніну пальцем. — А тепер вона з’являється, ще й разом із фієрданцем, що має поставу солдата і використовує бойові прийоми дрюскелле. — Зоя запхала руку до кишені й витягла жменю кісток. — Вона атакувала наших солдатів цим, уламками кісток, Женю. Ти колись хоча б чула, щоб таке було можливо?

Женя втупилася поглядом у кістки, а потім у Ніну.

— Це правда?

Ніна стисла губи.

— Можливо.

— Можливо? — наголосила Зоя. — І ти кажеш мені, що ми повинні їй просто повірити?

Женя вже здавалася не такою впевненою, проте сказала:

— Я кажу тобі, що ми маємо вислухати її.

— Гаразд, — погодилася Зоя. — Я чекаю з розплющеними очима й готовим серцем. Зацікав мене, Ніно Зенік.

Матаяс знав, як це — зустрітися віч-на-віч із наставником, якого ти ідеалізував, знову відчути себе боязким учнем, що прагне догодити. Він повернувся до Ніни і сказав фієрданською:

— Не дай їм себе залякати. Ти вже не та дівчинка, якою була. Ти не просто солдат, яким можна командувати.

— То чому мені хочеться знайти куточок і там порюмсати?

— Це кругла кімната. У ній немає кутків.

— Матаясе...

— Згадай, що ми пережили. Згадай, для чого ми сюди прийшли.

— Мені здавалося, ми всі розмовляємо керчинською, — уїдливо зауважила Зоя.

Ніна знову стисла Матаясову долоню, потім відкинула назад волосся і сказала:

— Я потрапила в полон до дрюскелле. Матаяс допоміг мені втекти. Матаяс потрапив у полон у Керчу. Я допомогла йому втекти. Мене взяв у полон Ярл Брум. Матаяс допоміг мені втекти. — Матаясові не дуже подобалося те, як вправно вони двоє потрапляли в полон.

— Ярл Брум? — перепитала Зоя нажахано.

Ніна зітхнула.

— Це був важкий рік. Присягаюся, я поясню вам усе, і, якщо ви вирішите, що мене слід запхати в мішок і викинути в Соколину ріку, я погоджуся без зайвих плачів. Але ми сьогодні прийшли сюди, тому що я бачила атаку солдатів Кхерґууд у Західній Клепці. Я хочу допомогти вивезти цих гришників за місто, поки шуанці їх не знайшли.

Зоя була на кілька сантиметрів нижчою за Ніну, проте їй усе одно вдалося задерти носа і подивитися згори вниз, коли вона озвалася:

— І чим ти можеш допомогти?

— У нас є корабель. — Поки що це технічно не було правдою, але Матаяс не збирався сперечатися.

Зоя відмахнулася від неї рукою.

— У нас теж є корабель. Він застряг за кілька кілометрів від берега. Керч і Рада Потоків заблокували гавань. Жодне іноземне судно не може причалити чи відплисти без спеціального дозволу від члена Торговельної Ради.

Отже, Каз мав рацію. Ван Ек скористався всім своїм можливим впливом на уряд, щоб упевнитися, що Бреккер не вивезе Кувея з Кеттердама.

— Авжеж, — погодилася Ніна. — Проте наш корабель належить члену керчинської Торговельної Ради.

Зоя з Женею ззирнулися.

— Гаразд, Зенік, — озвалася Зоя. — Тепер я тебе слухаю.

Ніна розповіла Зої та Жені деякі деталі, хоча Матаяс зауважив, що вона не згадувала Кувея і взагалі уникала розмов про Льодовий Двір.

Коли жінки вийшли сходами нагору, щоб обговорити пропозицію, залишивши позаду себе Ніну з Матаясом, біля входу до кімнати, під водоймою, з’явилося двійко озброєних вартових.

Матаяс прошепотів фієрданською:

— Якщо равканські шпигуни чогось варті, твої друзі збагнуть, що це ми викрали Кувея.

— Не шепочи, — теж фієрданською, але звичайним голосом відповіла Ніна. — Це лише змусить вартових щось запідозрити. Урешті-решт я розповім Зої та Жені всю правду, але пригадай, як близько ми були до того, щоб убити Кувея. Я не певна, що Зоя теж вирішить зберегти йому життя, принаймні поки він не опиниться на безпечних равканських землях. Вона не мусить знати, хто на човні, поки він не причалить до Ос Керво.

«На безпечних равканських землях». Слова важким клубком застрягли в Матаясовому нутрі. Він палко бажав вивезти Ніну з міста, проте в перспективі податися до Равки йому нічого не здавалося безпечним.

Ніна, певно, відчула його стурбованість, оскільки додала:

— Равка — найбезпечніше місце для Кувея. Йому потрібне наше заступництво.

— А на що схоже заступництво Зої Назяленскі?

— Правду кажучи, вона не така погана. — Матаяс скептично глипнув у відповідь. — Насправді вона жахлива, проте вони з Женею бачили безліч смертей під час громадянської війни. Не вірю, що вони хочуть, щоб кров лилася й далі.

Матаяс сподівався, що це правда, проте, навіть якщо так усе й було, хлопець не був певен, що це матиме значення.

— Пам’ятаєш, що ти казала мені, Ніно? Ти мріяла, щоб король Ніколаї промаршував на північ і стер усе на своєму шляху.

— Я сердилася...

— Ти мала право сердитися. Ми всі його маємо. У тому-то й біда. Брум не зупиниться. Дрюскелле не зупиняться. Вони вважають своєю священною місією знищення таких, як ти. — Це була і його місія теж, і Матаяс досі відчував недовіру, потяг до ненависті. Він проклинав себе за це.

— У такому разі ми знайдемо спосіб змінити їхню думку. Думку всіх. — Дівчина якусь мить роздивлялася його. — Сьогодні ти скористався сутінковою бомбою. Змусив Вілана її зробити?

— Так, — зізнався фієрданець.

— Чому?

Він знав, що відповідь Ніні не сподобається.

— Я не був певний, як парем вплине на твою силу. Якби мені довелося утримувати тебе від наркотиків, мені могла знадобитися можливість битися з тобою так, щоб не нашкодити тобі.

— І ти прихопив її сьогодні на той випадок, якщо ми вскочимо в халепу?

— Так.

— Із Гришами.

Хлопець кивнув, готовий почути Нінині настанови, проте дівчина лише задумливо дивилася на нього. Вона нахилилася ближче.

Матаяс кинув стурбований погляд на спини вартових, що виднілися крізь відчинені двері.

— Не зважай на них, — порадила Ніна. — Чому ти ніколи не цілував мене, Матаясе?

— Зараз не час...

— Через те, хто я така? Через те, що ти й досі боїшся мене?

— Ні.

Серцетлумачниця змовкла, і хлопець бачив, як вона бореться зі словами, що їй хотілося сказати.

— Через те, як я поводилася на кораблі? Як учинила тієї ночі... коли намагалася змусити тебе віддати мені залишки парем?

— Як ти можеш так думати?

— Ти завжди називав мене безсоромницею. Гадаю... гадаю, зараз мені соромно. — Ніна здвигнула плечима. — Це відчуття схоже на пальто, що тобі не пасує.

— Ніно, я присягнув тобі.

— Але.

— Твої вороги — мої вороги, і я залишатимусь на твоєму боці проти будь-яких недругів... зокрема проти цього проклятого наркотику.

Дівчина захитала головою, наче він говорив дурниці.

— Я не хочу, щоб ти був зі мною через якусь присягу чи тому, що гадаєш, наче мусиш захищати мене чи маєш повернути мені якийсь дурнуватий кревний борг.

— Ніно... — почав він, але змовк. — Ніно, я з тобою через те, що ти дозволила бути з тобою. І для мене немає більшої честі, ніж залишатися на твоєму боці.

— Честь, обов’язок. Я все зрозуміла.

Матаяс міг змиритися з її настроєм, але її розчарування було нестерпним. Фієрданець знав єдину мову — мову війни. Для цього йому бракувало слів. — Зустріч із тобою була катастрофою.

Ніна звела брову.

— Вельми вдячна.

Джеле, який він у цьому незграбний. Він збився з дороги, намагаючись пояснити їй.

— Проте я вдячний за кожен день цієї катастрофи. Мені потрібен був катаклізм, який би витрусив мене з того життя, яке я знав. Ти була землетрусом, зсувом.

— Я, — заперечила Ніна, узявшись під боки, — тендітна квіточка.

— Ти не квіточка, ти — увесь цвіт лісу водночас. Ти — приплив. Ти — паніка. Ти — потрясіння.

— А ти кому віддав би перевагу? — поцікавилася дівчина. Її очі блищали, а голос ледь помітно тремтів. — Порядній фієрданській дівчині, що носить високі комірці й кидається в холодну воду щоразу, коли відчуває потяг утнути щось захопливе?

— Я не це мав на увазі!

Ніна наблизилася до хлопця збоку. Його погляд знову метнувся до вартових. Чоловіки стояли до них спинами, проте Матаяс знав, що вони точно підслуховують, байдуже, якою мовою розмовляють вони з Ніною.

— Чого ти так боїшся? — наполягала дівчина. — Не дивися на них, Матаясе. Дивися на мене.

Він подивився. Доводилося боротись із собою, щоб не дивитися. Матаяс любив дивитися на Ніну у фієрданському вбранні, на невеличку вовняну камізельку, на пишний вигин спідниць. Її зелені очі були яскраві, щоки — рожеві, вуста злегка розтулилися. Хлопцеві надзвичайно легко було уявити, як він уклякає перед нею, мов грішник, як дозволяє своїм долоням ковзнути білими вигнутими литками, задерти спідниці вище від колін, аж до теплих стегон. А найгіршим було те, що Матаяс знав, якою приємною вона буде на дотик. Кожна клітинка його тіла пам’ятала, як притискалася до нього Нінина оголена плоть тієї першої ночі в китобійному таборі.

— Я... Не існує нікого, кого б я жадав більше; не існує нічого, чого б я прагнув більше, ніж бути приголомшеним тобою.

— Але ти не хочеш мене поцілувати?

Матаяс повільно вдихнув, намагаючись дати лад власним думкам. Усе це було неправильно.

— У Фієрді... — почав він.

— Ми не у Фієрді.

Йому потрібно було, щоб Ніна зрозуміла.

— У Фієрді, — наполегливо вів Матаяс, — я мусив би запитати у твоїх батьків дозволу погуляти з тобою.

— Я не бачила своїх батьків, відколи була дитиною.

— До нас би приєднався супровід. Я щонайменше тричі повечеряв би з твоєю родиною, перш ніж нам дозволили б залишитися наодинці.

— Ми наодинці просто зараз, Матаясе.

— Я приносив би тобі подарунки.

Ніна нахилила голову набік.

— Далі.

— Зимові троянди, якби міг собі їх дозволити, срібний гребінець для волосся.

— Усе це мені не потрібно.

— Яблучні пироги із солодким кремом.

— Мені здавалося, дрюскелле не їдять солодощів.

— Усі вони були б для тебе, — пояснив хлопець.

— Я уважно тебе слухаю.

— Уперше ми поцілувалися б в осяяному сонцем лісі або під зоряним небом після сільських танців, а не в гробниці чи якомусь темному підвалі, де біля дверей стоять вартові.

— Дозволь мені сказати прямо, — урвала його Ніна. — Ти не цілував мене, тому що декорації були недостатньо романтичними?

— Річ не в романтиці. Порядний поцілунок, порядне залицяння. Є правила, як усе це має відбуватися.

— Для порядних злодіїв? — Кутики її чарівних уст вигнулися, і на мить Матаяс злякався, що вона розрегочеться з нього, проте Ніна лише похитала головою й підійшла ще ближче. Їхні тіла тепер розділяв щонайбільше один подих. Бажання скоротити навіть цю крихітну відстань зводило з розуму.

— Першого ж дня, коли ти з’явився би в моєму будинку, щоб порядно позалицятися, я поставила б тебе в куток у коморі, — повідомила дівчина. — Але, прощу, розкажи мені більше про фієрданських дівчат.

— Вони розмовляють тихенько. І не фліртують із кожним зустрічним самотнім чоловіком.

— Я фліртую і з жінками теж.

— Гадаю, ти фліртувала б і з фініковою пальмою, якби вона звернула на тебе увагу.

— Можу заприсягтися, якби я фліртувала з рослиною, вона б виструнчилася й уважно спостерігала б. Ти ревнуєш?

— Увесь час.

— Приємно. Чого ти чекаєш, Матаясе? — Від глибокого муркотіння її голосу всередині все затремтіло.

Він тихенько прошепотів, не зводячи очей зі стелі:

— Нічого.

— Матаясе, ти що, молишся?

— Можливо.

— Про стриманість? — ледь чутно поцікавилася Ніна.

— Ти справді відьма.

— Я не порядна, Матаясе.

— Я усвідомлюю це. — Жалюгідне, пронизливе, голодне усвідомлення.

— Мені шкода тобі це повідомляти, проте ти теж не порядний.

Тепер його погляд упав на неї.

— Я...

— Скільки правил ти порушив, відколи ми зустрілися? Скільки законів? І це ще не кінець. Те, що стосується нас, ніколи не буде порядним, — запевнила Ніна. Дівчина нахилила своє обличчя до Матая-сового. Вони були так близько, наче вже торкалися одне одного. — Ані те, як ми зустрілися. Ані те, як живемо. Ані те, як ми поцілуємося.

Серцетлумачниця звелася навшпиньки, і її вуста дуже легко торкнулися його. Це важко було назвати поцілунком — просто швидкий разючий дотик губ.

Перш ніж дівчині вдалося хоча б подумати про те, щоб відійти, Матаяс обійняв її. Він знав, що, напевно, усе чинив не так, але не міг змусити себе перейматися цим, адже вона була в його обіймах, її вуста розтулилися, а руки обвилися навколо його шиї, і, любий Джеле, язик ковзнув до його рота. Не дивно, що фієрданці так обачно ставилися до залицянь. Якщо Матаяс міг цілувати Ніну, відчувати, як вона покусує його губу своїми гарненькими зубками, як притискається її тіло до його власного, уловлювати тихеньке зітхання в горлі, невже він колись завдавав би собі клопоту вдаватися до чогось іншого? Невже хоч хтось би так учинив?

— Матаясе, — прошепотіла Ніна, і вони знову поцілувалися.

Вона була солодкою, як перший весняний дощ, соковитою, як молоді луки. Його долоні звивалися вздовж дівочої спини, окреслювали її форми, скрадалися хребом, огинали чіткі опуклості стегон.

— Матаясе, — повторила дівчина наполегливіше, відриваючись від нього.

Він розплющив очі; напевно, знову припустився якоїсь жахливої помилки. Ніна кусала нижню губу, рожеву й набряклу. Але дівчина всміхалася, а очі її іскрилися.

— Я зробив щось не так?

— Зовсім ні, ти чудовий бабінк, але...

Зоя відкашлялася.

— Тішуся, що ви двоє знайшли чим зайнятися, поки чекали.

Її вираз обличчя був сповнений відрази, проте поруч стояла Женя і мала такий вигляд, наче ось-ось лусне від радості.

— Напевно, тобі краще опустити мене? — припустила Ніна.

Реальність впала на Матаяса мов сніг на голову: проникливі погляди вартових, Зоя з Женею у дверному отворі, і те, що, цілуючи Ніну Зенік зі стримуваним рік бажанням, він підняв дівчину в повітря.

Хлопця затопило хвилею зніяковілості. Який фієрданець так чинить? Він обережно розтиснув руки на Ніниних пишних стегнах і дозволив їй ковзнути на підлогу.

— Безсоромник, — прошепотіла дівчина, і Матаяс відчув, як зашарілися щоки.

Зоя закотила очі до неба.

— Ми ведемо справи з парочкою безтямно закоханих підлітків.

Матаяс відчув на обличчі приплив чергової гарячої хвилі, але Ніна лише поправила перуку й поцікавилася:

— То ви приймаєте нашу допомогу?

Щоб розробити логістику того, як розгортатимуться події тієї ночі, їм не знадобилося багато часу. Оскільки повертатися до шинку для Ніни могло бути небезпечно, діставши інформацію про місце та час, коли можна буде сісти на Ван Еків корабель, вона передасть до посольства повідомлення, імовірно, через Інеж, адже Мара може приходити та йти непоміченою. Біженці залишатимуться в схованці якомога довше, а потім Зоя та Женя відведуть їх до гавані.

— Будьте готові до бійки, — порадив Матаяс. — Шуанці спостерігатимуть за цією частиною міста. Поки що їм бракувало зухвалості напасти на посольство чи ринок, але це лише питання часу.

— Ми підготуємося, фієрданцю, — пообіцяла Зоя, і в її погляді він побачив твердість природженого командира.

Повертаючись із посольства, Ніна побачила золотооку Серцетлумачницю, одну з тих, хто влаштував у шинку засідку. Вона була шуанка з коротко підстриженим чорним волоссям і мала на стегнах пару тонких срібних сокир. Ніна сказала Матаясові, що це єдина Корпуснійка серед біженців і дипломатів.

— Тамар? — нерішуче озвалася вона. — Якщо прийдуть Кхерґууд, ти не можеш дозволити їм захопити тебе. Серцетлумачник у руках шуанців, та ще й під дією парем може безповоротно схилити шальки терезів на їхній бік. Ти не можеш уявити силу цього наркотику.

— Ніхто не захопить мене живою, — пообіцяла дівчина. Вона витягла з кишені крихітну блідо-жовту пігулку і продемонструвала її, затиснувши між пальцями.

— Отрута?

— Власний витвір Жені. Вбиває миттєво. Є в кожного з нас. — Тамар простягнула пігулку Ніні. — Візьми. Про всяк випадок. У мене є ще.

— Ніно... — застеріг Матаяс.

Але Ніна не вагалася. Вона кинула пігулку в кишеню своєї спідниці, перш ніж йому вдалося заперечити хоча б словом.

Вони вибралися із сектора посольств, тримаючись подалі від ринкових яток і якомога далі від шинку, де зібралася міська варта.

Матаяс наказував собі бути пильним, зосередитися на тому, щоб вони безпечно повернулися на Чорний Серпанок, але не міг відігнати думку про блідо-жовту пігулку. Від її вигляду знову повернувся сон, реальний, як завжди, про північну кригу, про те, як Ніна заблукала, а Матаяс не може її врятувати. Цей спогад випалив із його серця неприборкану радість від поцілунку.

Уперше сон навідався до нього на кораблі, коли Ніна відчувала найстрашніші муки, змагаючись із парем. Тієї ночі вона розлютилася, тіло тремтіло, одяг наскрізь просяк потом. «Ти поганий чоловік, — кричала вона. — Ти поганий солдат, а найгірше те, що ти навіть не розумієш різниці». Пізніше вона мала жалюгідний вигляд і плакала, її нудило від голоду, нудило від жалю. «Пробач, — сказала Ніна. — Я не хотіла цього казати. Ти знаєш, що не хотіла, — і додала за мить: — Якби ти тільки допоміг мені». У її чарівних очах набрякли сльози, а в тьмяному світлі ліхтарів здавалося, що шкіру посріблив мороз. «Прошу, Матаясе, мені так боляче. Допоможи мені». Він вдався б до чого завгодно, віддав би що завгодно, аби полегшити її страждання, але заприсягся більше не давати їй парем. Він присягнув, що не дозволить їй стати рабинею наркотику, і мусив поважати свою обіцянку, байдуже, чого вона йому коштуватиме.

«Не можу, кохана, — шепотів Матаяс, притискаючи до Ніниного чола холодний рушник. — Я не можу дати тобі ще парем. Я дозволив їм замкнути двері ззовні». Тієї ж миті її обличчя змінюється, очі перетворюються на щілини. «То вибий кляті двері, ти, ні до чого не придатний мерзотнику». — «Ні».

Вона плюнула йому в обличчя.

Минуло кілька годин, дівчина стихла, її енергія вичерпалася; вона була сумною, але мислила чітко. Ніна лежала на боці, повіки набули фіолетового відтінку, наче синці, дихання стало неглибоким й уривчастим.

— Поговори зі мною, — попросила вона.

— Про що?

— Про що завгодно. Розкажи мені про ізенульфів.

Йому не варто дивуватися, що вона знає про ізенульфів, білих вовків, виведених, щоб іти до бою разом із дрюскелле. Вони були більшими за звичайних вовків і, попри те що їх тренували слухатися своїх господарів, ніколи не втрачали того дикого, невгамовного інстинкту, що відрізняв їх від далеких одомашнених кузенів.

Важко було думати про Фієрду, про життя, яке він назавжди залишив позаду, але Матаяс змушував себе говорити, палко бажаючи будь-яким чином відвернути Нінину увагу.

— Часом вовків більше, ніж дрюскелле, часом дрюскелле більше, ніж вовків. Вовки самі вирішують, коли паруватися; люди, що виводять їх, не можуть якось вплинути. Тварини занадто вперті для цього.

Ніна посміхнулася і здригнулася від болю.

— Далі, — прошепотіла вона.

— Одна й та сама родина поколіннями виводить ізенульфів. Вони живуть далеко на півночі, поблизу Стенринка, Кам’яного кільця. Коли з’являється новий приплід, ми вирушаємо туди пішки й на санях, і кожен дрюскелле обирає собі щеня. Відтоді ви відповідальні одне за одного. Ви б’єтеся пліч-о-пліч, спите на одній шкурі, ти харчуєшся тим, що їсть твій вовк. Він не твій домашній улюбленець. Він такий самий воїн, як ти, — твій брат.

Ніна здригнулася, і Матаяс відчув, як його накрила нудотна хвиля сорому. У битвах із гришниками ізенульфи можуть навіть покращити шанси дрюскелле, вони натреновані приходити на допомогу й розривати горлянку нападникові. Схоже, сила Серцетлумачників не має впливу на тварин. Гришники на кшталт Ніни будуть фактично безсилими перед атакою ізенульфа.

— А якщо з вовком щось станеться? — запитала дівчина.

— Дрюскелле може натренувати нового вовка, але це жахлива втрата.

— А що стається з вовком, якщо вб’ють дрюскелле?

Матаяс трохи помовчав. Йому не хотілося про це думати. Трассел був витвором його серця.

— Вони повертаються на волю, проте жодна зграя ніколи їх не прийме. — А що таке вовк без зграї? Ізенульфи не пристосовані до життя самотою.

Коли дрюскелле вирішили, що Матаяс помер? Це Брум відвіз Трассела на північ, до снігів, чи хтось інший? Від думки про те, як його вовк, покинутий на самоті, завиває, благаючи, щоб Матаяс прийшов і забрав його додому, біль вигризав у грудях порожнину. Здавалося, наче там щось зламалося й залишилася тільки луна, самотній тріск занадто важкої від снігу гілки.

Наче відчувши його смуток, Ніна розплющила світло-зелені, як готовий розквітнути пуп’янок, очі, а їхній колір повернув хлопця назад із криги.

— Як його звали?

— Трассел.

Кутик її вуст вигнувся.

— Баламут.

— Ніхто більше не хотів його брати.

— Він був маленьким?

— Ні, — заперечив Матаяс. — Навпаки.

Щоб дістатися до Кам’яного кільця, їм знадобилося понад тиждень складної подорожі. Матаяс не насолоджувався поїздкою. Йому виповнилося дванадцять, він був новачком серед дрюскелле й щодня задумував утечу. Проти тренувань він не заперечував. Години бігу та спарингів допомагали йому втамувати тугу за своєю сім’єю. Він хотів бути офіцером. Хотів боротися з гришниками. Він хотів дістати шанс віддати шану пам’яті своїх батьків і сестри. Дрюскелле дали йому мету. А як щодо решти? Жарти в їдальні? Безкінечні вихваляння й безглузде базікання? Матаясові це не було потрібно. У нього була родина. Їх поховали в чорній землі, їхні душі полетіли до Джела. Дрюскелле були просто засобом для досягнення мети.

Брум попереджав його, що він ніколи не стане справжнім дрюскелле, поки не навчиться бачити в інших хлопцях своїх братів, але Матаяс цьому не вірив. Він був найкремезніший, найсильніший, найшвидший. Йому непотрібна була популярність, щоб вижити.

Цілу поїздку він сидів позаду в санях, загорнувшись у свої хутра й ні з ким не розмовляючи, а коли вони нарешті дісталися до Кам’яного кільця, він від невпевненості в собі відстав і тримався позаду, поки інші дрюскелле з криками та стусанами кинулися до великого сараю, де кожен пірнув у звивисту купу білих вовченят з очима, схожими на скалочки льоду.

Насправді він до розпачу хотів мати вовченя, але знав, що тваринок на всіх може не вистачити. Люди, що виводили вовків, вирішували, хто з хлопчиків отримає собі до пари цуценя, а хто повернеться додому з порожніми руками. Чимало хлопців уже розмовляли з літньою жінкою, намагаючись зачарувати її.

— Бачите? Цьому я подобаюся.

— Дивіться! Дивіться! Я змусив його сісти!

Матаяс знав, що йому слід спробувати побути привабливим, докласти якихось зусиль, та натомість виявив, що подався до псарень позаду сараю. У кутку дротяної клітки він помітив жовтий спалах — це світло відбилося в парі насторожених очиць. Хлопчик підійшов ближче й побачив вовка — уже не вовченя, але ще й не дорослого. Коли Матаяс наблизився до клітки, тварина загарчала, шерсть на загривку настовбурчилася, голова похилилася, зуби вищирилися. Морду молодого вовка розтинав довгий рубець. Він протинав праве око і змінив частину райдужки з блакитної на строкато-коричневу.

— Краще тобі не мати з ним справ, — підказала жінка, що виводила вовків.

Матаяс і не помітив, як вона підкралася до нього ззаду.

— Він бачить?

— Бачить, але людей не любить.

— Чому?

— Ще вовченям він втік. Пройшов кілька кілометрів крижаними полями. Діти знайшли його й порізали розбитою пляшкою. Відтоді він нікому не дозволяє наближатися до себе і вже стає застарим для дресирування. Імовірно, незабаром доведеться його приспати.

— Дозвольте мені забрати його.

— Він просто розірве тебе на шматки, щойно дозволить погодувати себе, хлопче. Наступного разу ми матимемо для тебе цуцика.

Щойно жінка подалася геть, Матаяс відчинив клітку. Тієї ж миті вовк стрибнув уперед і вкусив його.

Коли вовчі зуби увіп’ялися в передпліччя, Матаясові захотілося кричати. Він кинувся на землю, вовк заскочив на нього, хлопчик не помічав нічого, крім болю. Але він не видав жодного звуку. Поки вовчі зуби занурювалися глибше у м’язи руки, а в грудях тварини гуркотіло гарчання, хлопчик дивився вовкові в очі.

Матаяс підозрював, що вовчі щелепи достатньо сильні, щоб переламати кістку, проте він не боровся, не кричав — і не відводив погляду. «Я не завдам тобі болю, — присягався він, — навіть якщо ти завдаси болю мені».

Минула довга мить, потім друга. Матаяс відчував, як просякає кров’ю рукав. Подумав, що може знепритомніти.

А тоді, повільно, вовчі щелепи розімкнулися. Тварина сіла — біле хутро на морді було вкрите Матаясовою кров’ю — і нахилила голову набік. Вовк роздратовано видихнув.

— Мені теж приємно познайомитися, — відповів хлопчик.

Він обережно сів, замотав руку низом сорочки, а потім вони вдвох із вовком, обидва вкриті кров’ю, повернулися назад, туди, де інші гралися, перетворившись на купу вовченят і сірих форм.

— Це мій, — пояснив Матаяс, коли всі повернулися і витріщилися на них, а літня жінка похитала головою. Потім хлопчик зомлів.

Тієї ночі, на кораблі, Матаяс розповів Ніні про Трассела, про його злу вдачу, про рваний шрам. Урешті-решт дівчина задрімала, і Матаяс дозволив собі теж заплющити очі. Крига чекала. Налетів убивчий вітер із білими зубами, десь віддалік завивали вовки та кричала Ніна, але Матаяс не міг до неї піти.

Відтоді сон повертався щоночі. Складно було не вчувати в ньому якогось лихого передвістя, і, коли Ніна недбало кинула ту жовту пігулку собі до кишені, Матаяс наче побачив, як насувається шторм: у вухах заревів вітер, поза шкурою пішов мороз, з’явилася впевненість, що скоро він втратить дівчину.

— Парем може більше з тобою не спрацювати, — сказав він тепер. Вони нарешті дісталися до безлюдного каналу, де пришвартували гондолу.

— Що?

— Твоя сила змінилася, чи не так?

Нінині кроки сповільнилися.

— Так.

— Через парем?

Тепер Ніна зупинилася.

— Чому ти мене про це розпитуєш?

Він не хотів її розпитувати. Він хотів знову поцілувати її, але сказав:

— Якщо тебе візьмуть у полон, можливо, шуанцям не вдасться скористатися наркотиком, щоб поневолити тебе.

— Або все може бути так само погано, як раніше.

— Та пігулка, отрута, що її дала тобі Тамар...

Ніна поклала долоню йому на руку.

— Я не збираюся потрапляти в полон, Матаясе.

— Але якщо ти...

— Я не знаю, як подіяла на мене парем. Мушу сподіватися, що з часом цей ефект зійде нанівець.

— А якщо ні?

— Мусить, — запевнила Ніна, зморщивши лоба. — Я не можу так жити. Це наче... бути собою лише наполовину. Хоча...

— Хоча... — підбадьорив фієрданець.

— Просто зараз жага не така сильна, — озвалася дівчина, наче щойно сама зрозуміла. — Правду кажучи, з моменту бійки в шинку я майже не думала про парем.

— Невже допомагає використання цієї нової сили?

— Можливо, — обережно погодилася вона. — І... — Ніна насупилася.

Матаяс почув низьке розкотисте бурчання.

— Це був твій шлунок?

— Був. — Нінине обличчя розітнула сліпуча посмішка. — Матаясе, я зголодніла.

Чи могла вона насправді врешті-решт зцілитися? Чи апетит їй повернуло те, що Ніна вчинила в шинку? Матаясу до цього було байдуже. Він просто радів, що вона так посміхається. Хлопець підняв Серцетлумачницю в повітря й закрутив її.

— Ти підірвешся, якщо далі так поводитимешся, — попередила Ніна з черговою яскравою посмішкою.

— Ти легенька як пір’їнка.

— Не хотіла б я побачити ту пташку. А тепер ходімо замовмо мені стіс вафель, удвічі вищий за тебе. Я...

Вона змовкла на півслові, з обличчя миттю зникли всі барви.

— Ох, Святі.

Матаяс озирнувся через плече в напрямку її погляду і виявив, що дивиться собі в очі. На стіну наклеїли плакат, прикрашений страшенно точною замальовкою його обличчя. Під ілюстрацією і збоку кількома різними мовами було написано єдине слово: РОЗШУКУЄТЬСЯ.

Ніна зірвала плакат зі стіни.

— Тебе ж мали вважати мертвим.

— Мабуть, хтось побачив Маззенове тіло, перед тим як його спалили.

Можливо, фієрданці. Можливо, просто хтось у в’язниці. Унизу було написано ще кілька слів керчинською, їх Матаяс не міг прочитати, але він достатньо добре упізнав власне ім’я та суму.

— П’ятдесят тисяч крюґе. Вони пропонують винагороду тому, хто мене впіймає.

— Ні, — заперечила Ніна. Вона показала на текст під великими цифрами й переклала: — «Розшукується: Матаяс Гелвар. Живим або мертвим». Вони назначили ціну за твою голову.

16. Джаспер

оли навантажені Ніна з Матаясом повернулися до гробниці, Джасперові закортіло підскочити з-за столу й затанцювати з ними обома вальс. Минулу годину він провів, намагаючись пояснити Кувею, як вони дістануться до посольства, і в нього склалося чітке враження, що малий прикидається дурником — напевно, просто тому, що йому подобалися сміховинні Джасперові жести.

— Можеш повторити останню частину? — тепер перепитав Кувей, нахиляючись трохи заблизько.

— Ніно, — попросив стрілець, — можеш допомогти нам полегшити спілкування?

— Дякувати Святим, — озвалася Інеж, полишаючи за столом спільну з Віланом і Казом роботу. Вони впорядковували безліч линв і механізмів, які Каз поцупив у цирку «Циркоа». Вілан провів останні дві години, змінюючи щось для забезпечення неушкодженості Інеж на силосах і додаючи намагнічені затискачі, що чіплятимуться до металевих боків споруд.

— Чому ти весь час витріщаєшся на нього? — поцікавився Кувей. — Я маю точно такий самий вигляд. Ти міг би дивитися на мене.

— Я не витріщаюся на нього, — заперечив Джаспер. — Я... наглядаю за роботою. — Що швидше Кувей потрапить на човен, то краще. У гробниці вже занадто людно.

— Вам удалося встановити зв’язок із біженцями? — запитала Інеж, махаючи Ніні через стіл і звільняючи біля себе місце, щоб Серцетлумачниця могла сісти.

— Усе відбулося гладенько, — запевнила Ніна. — Крім кількох розбитих вікон і того, що нас мало не застрелили.

Каз відірвав погляд від стола, слова дівчини гарантували його зацікавленість.

— Великі проблеми в Маленькій Равці? — поцікавився Джаспер.

— Нічого такого, із чим ми не змогли б упоратися, — відповіла Ніна. — Будь ласка, скажіть, чи маємо ми щось поїсти?

— Ти голодна? — здивувалася Інеж.

Усі вирячилися на Ніну. Вона присіла в реверансі.

— Так, так, Ніна Зенік голодна. А хтось погодує мене, перш ніж мені доведеться приготувати одного з вас?

— Не верзи дурниць, — порадив Джаспер, — ти не вмієш готувати.

Інеж уже копирсалася в тому, що залишилося від їхніх їстівних припасів, і розкладала перед Ніною небагаті пожертвування: солону тріску, сушене м’ясо й черстві крекери.

— Що сталося в шинку? — поцікавився Бреккер.

— Біженці перебувають в укритті в посольстві, — повідомив Матаяс. — Ми зустріли...

— Їхнього лідера, — підказала Ніна. — Вони чекатимуть на звістку від нас. Дівчина запхала до рота два крекери. — Вони гидкі.

— Не поспішай, — порадив Матаяс, — ти вдавишся.

— Це того вартує, — відказала Ніна, намагаючись проковтнути.

— Крекери?

— Я вдаю, що це пиріг. Коли відпливає корабель?

— Ми дізналися, що рейс із мелясою, що прямує до Ос Керво, відпливає об одинадцятій, — повідомила Інеж. — Шпехт наразі працює з документами.

— Добре, — зраділа Ніна, витягаючи з кишені клаптик паперу й розгладжуючи його на столі. Матаясів портрет «подивився» на них у відповідь. — Нам потрібно якомога скоріше забратися з міста.

— Чорт забирай! — вигукнув Джаспер. — Каз і Вілан знову попереду. — Він змахнув рукою туди, де вони повісили решту плакатів з розшуком: Джаспер, Каз, Інеж — усі були там. Ван Ек ще не наважився заклеїти всі поверхні в Кеттердамі обличчям Кувея Юл-Бо, проте він створив видимість пошуків свого сина, тож тут висів іще й плакат, на якому обіцяли винагороду за безпечне повернення Вілана Ван Ека. На ньому були зображені колишні крамарикові риси, але Джаспер не вбачав особливої схожості. Бракувало тільки Ніни. Вона ніколи не бачилася з Ван Еком, і, попри те що мала стосунок до Покидьків, крамар, можливо, не знав, що дівчина теж була залучена до справи.

Матаяс роздивився плакати.

— Сто тисяч крюґе! — Він недовірливо зиркнув на Каза. — Навряд чи ти цього вартуєш.

На Казових устах з’явився натяк на посмішку.

— Як того хоче ринок.

— Точно, — утрутився Джаспер, — за мене вони пропонують лише тридцять тисяч.

— Гра ведеться на ваші життя, — зауважив Вілан. — Як ви можете поводитися так, наче це змагання?

— Ми застрягли в гробниці, крамарику. Слід діяти там, де це вдається.

— Може, нам усім слід податися до Равки, — запропонувала Ніна, постукуючи по плакату з розшуком Інеж. — Залишатися тут небезпечно.

— Непогана ідея, — похвалив її Каз.

Інеж рвучко глипнула на нього.

— Ти поїхав би до Равки?

— Нізащо! Я заляжу тут на дно. Хочу подивитися, як розпадеться на шматки Ван Екове життя, коли вдарить молоток.

— Але ти можеш поїхати, — нагадала Інеж Серцетлумачниця. — Джаспере? Ми могли б і Кольма взяти із собою.

Джаспер подумав про свого батька, що застряг у якомусь розкішному номері люкс в «Ґельдреннері» та, напевно, стирає килим аж до дощок, тупцяючи туди-сюди. Минуло лише два дні, відколи стрілець дивився, як широка батькова спина зникає між могилами, коли Ротті повів того назад із Чорного Серпанку, але здавалося, що часу спливло значно більше. Відтоді Джаспера мало не вбили мисливці за гришниками, а за його голову назначили ціну. Проте, якщо їм вдасться просто впоратися із цією роботою сьогодні вночі, батько ніколи про це не дізнається.

— У жодному разі, — сказав він. — Я хочу, щоб він якомога скоріше отримав свої гроші й повернувся до Новозем’я. Я не зможу спокійно спати, поки він не буде в безпеці на своїй фермі. А ми заховаємося в його готелі, поки Ван Ека не буде дискредитовано і цукрові ринки не сказяться.

— Інеж? — запитала Ніна.

Усі, крім Джаспера, подивилися на Мару. Стрілець спостерігав за Казом, зацікавлений тим, як Бреккер відреагує на перспективу, що Інеж покине місто. Проте Казів вираз обличчя залишався байдужим, наче він очікував почути, о котрій годині подаватимуть вечерю.

Інеж похитала головою.

— Коли я попливу до Равки, то матиму власний корабель і ним керуватиме мій власний екіпаж.

Джасперові брови злетіли вгору.

— Відколи це ти стала мореплавцем? І якій нормальній людині захочеться проводити більше часу на кораблі?

Інеж посміхнулася.

— Я чула, що це місто доводить людей до божевілля.

Каз витяг із камізельки годинник.

— Ми прибудемо, коли виб’є восьму. Сьогодні вночі Ван Ек збирає на засідання Торговельну Раду в себе вдома.

— Гадаєш, вони виділять більше ресурсів на пошуки Вілана? — поцікавилася Ніна.

— Імовірно. Проте нам тепер до цього байдуже. Шум та приїзд і від’їзд людей будуть гарним прикриттям для нас із Віланом, щоб викрасти із сейфа печатку. У цей самий час Ніна з Інеж вразять Солодку Жилу. Вартові постійно патрулюють периметр силосів, і їм знадобиться близько дванадцяти хвилин, щоб обійти паркан. Вони завжди залишають когось стежити за воротами, тож наближайтеся туди розумно. — Хлопець поставив на стіл крихітну закорковану пляшечку. — Це кавовий екстракт. Кувею, Ніно, Джаспере, я хочу, щоби ви всі добряче ним побризкалися. Якщо ті щуанські солдати насправді можуть унюхати гришника, це може їх відігнати.

— Кава? — перепитав Кувей, витягаючи корок і обережно принюхуючись.

— Кмітливо, — похвалив Джаспер. — Колись ми додавали до нелегальних вантажів юрди і спецій мелену каву, щоб відігнати собак міської варти. Це спантеличує їхні носи.

Ніна взяла пляшечку й щедро помастила екстрактом за вухами та зап’ястя.

— Будемо сподіватися, що Кхерґууди працюють так само.

— Твоїм біженцям краще приготуватися, — нагадав Каз. — Скільки їх?

— Менше, ніж ми думали. П’ятнадцять і... ще двійко людей із посольства. Разом сімнадцять.

— Плюс ти, Матаяс, Вілан і Кувей. Двадцять один. Відповідно до цього Шпехт підробить листа.

— Я не поїду, — повідомив Вілан.

Джаспер зчепив пальці, щоб не тремтіли.

— Ні?

— Я не дозволю своєму батькові знову вигнати мене з міста.

— Чому всі так наполегливо прагнуть залишитися в цьому жалюгідному місті? — буркнула Ніна.

Джаспер відсунув свій стілець і роздивлявся Каза. Не схоже було, наче його здивувало те, що Вілан хоче залишитися в Кеттердамі.

— Ти знав, — озвався стрілець, склавши всі частинки головоломки докупи. — Ти знав, що Віланова мати жива.

— Віланова мати жива? — перепитала Ніна.

— А як ви думали, чому я дозволив вам двом поїхати до Олендаала? — запитав Каз.

Вілан кліпнув.

— І ти знав, що я брехав про кар’єр?

Джаспер відчув напад люті. Одна річ, що Каз пошив у дурні його, але Вілан був не таким, як решта. Попри те як йому не пощастило з батьком, Вілан не дозволив обставинам чи цьому місту позбавити себе чеснот. Він досі вірив, що люди можуть вчиняти правильно. Джаспер тицьнув у Каза пальцем.

— Ти не міг отак наосліп відправляти його до Святої Гільди. Це було жорстоко.

— Це було вкрай потрібно.

Вілан стиснув кулаки.

— Чому?

— Тому що ти досі не розумів, який твій батько насправді.

— Ти міг би мені сказати.

— Ти сердився. Гнів знищує. Мені потрібна була твоя доброчесність.

Вілан схрестив руки на грудях.

— Гаразд, ось маєш мене.

Каз склав руки на ціпку.

— Уже пізно, тож ви всі відкладіть убік свої носовички «Бідолашний Вілан» і зосередьтеся на завданні, що стоїть перед вами. Матаяс, Джаспер і Кувей вирушать до посольства о пів на десяту. Наблизитеся з каналу. Джаспере, ти високий, смаглявий і підозрілий...

— Усе це синоніми до слова «чарівний».

— Це означає, що ти мусиш бути вдвічі обачнішим.

— Нам завжди доводиться платити за свою велич.

— Спробуй поставитися до цього серйозно, — порадив Каз, і його голос скидався на іржаве лезо. Невже він справді непокоївся? Джаспер намагався не замислюватися, через нього він переймається чи через роботу. — Рухайтеся швидко і відведіть усіх до доку не раніше, ніж о десятій. Не хочу, щоб ви всі тинялися там, привертаючи увагу. Зустрінемося в Третій Гавані, п’ятнадцятий причал. Корабель називається «Веррґадер». Він плаває між Керчем і Равкою кілька разів на рік. — Бреккер підвівся. — Будьте розумними й не галасуйте. Нічого не спрацює, якщо Ван Ек про щось дізнається.

— І бережіть себе, — додала Інеж. — Я хочу відсвяткувати з вами всіма, коли корабель відпливе з гавані.

Джасперові теж цього хотілося. Він хотів побачити всіх їх у безпеці, коли мине ця ніч. Стрілець підвів руку.

— Там буде шампанське?

Ніна доїла останній крекер і облизала пальці.

— Там буду я. А я — іскриста штучка.

Після цього їм не залишалося нічого, як закінчити пакувати свої пристрої. Піднесених прощань не буде.

Джаспер почовгав до стола, де Вілан пакував свій наплічник, і вдав, що шукає щось потрібне в стосі мап і документів.

Стрілець повагався, а потім сказав:

— Ти можеш залишитися зі мною й та. Якщо хочеш. У готелі. Якщо тобі потрібно місце, де можна все перечекати.

— Справді?

— Авжеж, — запевнив Джаспер, недоречно здвигнувши плечима. — Інеж із Казом теж. Ми всі можемо там улаштуватися, перш ніж відплата знайде свого адресата.

— А потім? Коли твій батько сплатить свою позичку, ти повернешся до Новозем’я?

— Я муситиму.

Вілан чекав. У Джаспера не було для нього відповіді. Якщо він повернеться назад на ферму, спокуси Кеттердама й Бочки залишаться далеко позаду. Але він може просто знайти собі нову халепу, до якої можна вскочити. До того ж він матиме так багато грошей. Навіть після сплати позички залишатиметься ще понад три мільйони крюґе. Він знову здвигнув плечима.

— Це Каз складає плани.

— Авжеж, — погодився Вілан, але стрілець побачив на хлопчиковому обличчі розчарування.

— Гадаю, ти вже визначився зі своїм майбутнім?

— Ні. Я знаю тільки, що заберу з того місця матір і спробую збудувати для нас якесь життя. — Вілан кивнув на плакати на стіні. — Ти справді цього хочеш? Бути злочинцем? І далі стрибати з наступної ставки до наступної бійки, а звідти до наступного «ледь не дав маху»?

— Чесно? — Джаспер знав, що Віланові, напевно, не сподобається те, що він збирався сказати.

— Уже час, — покликав від дверей Каз.

— Так, це те, чого я хочу, — сказав стрілець. Вілан закинув наплічник на спину, і Джаспер, не задумуючись, простягнув руку й поправив лямку. Він не відпускав крамарика. — Але це не все, чого я хочу.

— Негайно, — попередив Каз.

«Я розтрощу йому голову тим ціпком». Джаспер відпустив лямку.

— Жодних плакальників.

— Жодних погребінь, — тихенько озвався Вілан. Вони з Казом зникли за дверима.

Наступними були Ніна та Інеж. Серцетлумачниця зникла в одному з переходів, щоб перевдягтися зі сміховинного фієрданського костюма в практичні штани, пальто й туніку — усе покраяно й пошито в Равці. Вона взяла із собою Матаяса і повернулася за кілька довжелезних хвилин, скуйовджена й рум’яна.

— Були при ділі? — Джаспер не міг утриматися від запитання.

— Я вчу Матаяса веселощів. І він чудовий студент. Дуже старанно ставиться до уроків.

— Ніно... — попередив Матаяс.

— Має проблеми зі ставленням до цього. Вочевидь, ще є куди розвиватися.

Інеж посунула пляшечку з кавовим екстрактом до стрільця.

— Джаспере, сьогодні вночі спробуй побути обачним.

— Я маю такі самі успіхи в обачності, як Матаяс у веселощах.

— Я відмінник щодо веселощів, — проревів фієрданець.

— Відмінник, — погодився Джаспер.

Він іще багато хотів сказати кожному з них, особливо Інеж, але не перед усіма іншими. «А можливо, ніколи», — припустив Джаспер. Він завинив Марі вибачення. Через його легковажність у П’ятій Гавані, перш ніж вони відпливли до Льодового Двору, на них чекала засідка, і ця помилка мало не коштувала дівчині життя. Але як, у біса, вибачитися за таке? «Пробач, через мене тебе мало не зарізали на смерть. Хто хоче вафель?»

Перш ніж йому вдалося обміркувати це детальніше, Інеж поцілувала стрільця в щоку, Ніна тицьнула пальцем у стіну з плакатами розшуку, і Джаспер залишився у гробниці чекати, поки виб’є пів на десяту, на самоті з похмурим із вигляду Кувеєм і Матаясом, який тинявся туди-сюди.

Кувей узявся по-новому складати записники у своєму мішку.

Джаспер сів за стіл.

— Тобі потрібно все це?

— Потрібно, — запевнив Кувей. — Ти бував у Равці?

«Бідолашне дитя налякане», — подумав стрілець.

— Ні, але з тобою будуть Ніна й Матаяс.

Кувей глипнув на фієрданця та прошепотів:

— Він страшенно суворий.

Джаспер розреготався.

— Він не те, що я називаю гулякою, але має кілька хороших якостей.

— Я тебе чую, Фахей, — буркнув Матаяс.

— Добре. Ненавиджу, коли доводиться кричати.

— Невже ти навіть не переймаєшся іншими? — поцікавився фієрданець.

— Звісно, переймаюся. Але ми всі вже виросли з пелюшок. Час турбот минув. Ми дісталися до найцікавішої частини, — хлопець поплескав свої револьвери, — до справи.

— Чи до смерті, — пробурмотів Матаяс. — Ти не гірше за мене знаєш, що Ніна не в найкращій формі.

— Вона й не знадобиться їй сьогодні. Головна ідея в тому, щоб не встрягати в сутичку, на жаль.

Матаяс припинив шастати і всівся за стіл навпроти стрільця.

— Що сталося в будиночку на озері?

Джаспер розгладив кутик котроїсь із мап.

— Я точно не впевнений, але думаю, що вона задушила хлопаку до смерті хмаркою пилюки.

— Не розумію, — зізнався Матаяс. — Хмаркою пилюки? Сьогодні вона керувала уламками кісток — раніше, до парем, вона такого не вміла. Схоже, Ніна вважає, що ці зміни тимчасові, залишковий ефект від наркотику, але... — Він повернувся до Кувея. — Чи може парем вплинути на силу Гриші? Змінити її? Знищити?

Кувей погрався із застібкою свого дорожнього мішка.

— Я б сказав, що це можливо. Вона пережила період відвикання. Це рідкість, і ми так мало знаємо про парем, про силу гришників.

— Ще не розітнув їх достатньо, щоб розгадати цю загадку? — Слова вилетіли з Джасперового рота, перш ніж він їх добряче обміркував. Стрілець знав, що це було несправедливо. Кувей та його батько самі були Гриші, і жоден із них не був спроможний завадити шуанцям здійснювати досліди над іншими.

— Ти сердишся на мене? — запитав Кувей.

Джаспер посміхнувся.

— Я не з тих, хто сердиться.

— Ні, з тих, — утрутився Матаяс. — Ти сердитий і наляканий.

Джаспер зміряв кремезного фієрданця поглядом.

— Перепрошую?

— Джаспер дуже хоробрий, — заперечив Кувей.

— Дякую, що помітив. — Стрілець простягнув ноги та схрестив щиколотки. — Хочеш щось мені сказати, Матаясе?

— Чому ти не хочеш плисти до Равки?

— Мій батько...

— Твій батько може піти сьогодні з нами. А якщо ти так за нього переймаєшся, чому не навідався вдень до нього в готель?

— Не розумію, яким боком це тебе стосується.

— Я знаю, як це — соромитися себе через те, ким ти є та що скоїв.

— Ти справді хочеш почати цю бесіду, мисливцю на відьом? Я не соромлюся. Я поводжуся обачно. Дякуючи таким людям, як ти і твої друзяки-дрюскелле, світ перетворився на небезпечне місце для таких людей, як я. Так було завжди, і не схоже, щоб справи налагоджувалися.

Кувей потягнувся вперед і торкнувся Джасперової руки з благальним виразом обличчя.

— Зрозумій. Прошу. Те, що ми зробили, що зробив мій батько... Ми хотіли покращити справи, створити можливість для гришників... — Він удав, наче притискає щось донизу.

— Стримувати свої сили? — підказав Матаяс.

— Так. Точно. Щоб легше було переховуватися. Якщо Гриші не використовують свою силу, вони хворіють. Старішають, легко втомлюються, втрачають апетит. Це один зі шляхів, якими шуанці виявляють гришників, що намагаються жити таємним життям.

— Я не використовую свою силу, — заперечив Джаспер — Утім... — Він розчепірив пальці й перелічив на них: — По-перше, заради парі я з’їв буквально ціле корито вафель, политих яблучним сиропом, і мало не повернувся за добавкою вже за кілька секунд. По-друге, нестача енергії ніколи не була моєю проблемою. По-третє, за ціле життя я навіть дня не хворів.

— Ні? — перепитав Матаяс. — Хвороби бувають різні.

Джаспер торкнувся руками револьверів. Очевидно, у фієрданця сьогодні багато на думці.

Кувей розкрив свій мішок і витяг бляшанку зі звичайною юрдою, яку продавали на кожному розі в Кеттердамі.

— Юрда — це стимулянт, що добре бореться з утомою. Мій батько думає... думав, що вона — це відповідь на питання, як допомогти таким, як ми. Якби йому вдалося знайти правильну формулу, це дозволило б гришникам залишатися здоровими, навіть приховуючи свою силу.

— Але так це не спрацювало, еге ж? — поцікавився Джаспер. Можливо, він справді трохи сердився.

— Тести пішли не так, як планувалося. Хтось із лабораторії не тримав язика за зубами. Наші лідери дізналися й вигадали інше призначення для парем. — Він похитав головою й показав на свій мішок. — Тепер я намагаюся згадати батькові досліди.

— Так ось що ти шкрябаєш у блокнотах?

— Я також веду щоденник.

— Мабуть, це надзвичайно захопливо. День перший: сидів у гробниці. День другий: ще трохи сидів у гробниці.

Матаяс проігнорував Джаспера й озвався:

— І що, є якісь успіхи?

Кувей насупився.

— Деякі. Я так думаю. У лабораторії, зі справжніми науковцями, можливо, буде більше. Я — не мій батько. Він був Творець. А я — Пекельник. Це не те, у чому я вправний.

— А в чому ти вправний? — запитав Джаспер.

Кувей кинув на нього допитливий погляд, а потім насупився.

— У мене ніколи не було нагоди дізнатися. У Шу Хані ми жили в постійному страху. Він ніколи не був нашим домом.

Це Джаспер точно міг зрозуміти. Він схопив бляшанку з юрдою і з клацанням відіткнув кришку. Це був якісний товар із солодкавим ароматом, висушені квіти були майже цілими й мали яскравий помаранчевий колір.

— Ти думаєш, що, якби мав лабораторію й кілька гришників-Творців поряд, тобі вдалося б відтворити батькові експерименти та якимось чином винайти протиотруту?

— Сподіваюся, — відповів Кувей.

— І як вона працюватиме?

— Вона очищатиме тіло від парем? — утрутився Матаяс.

— Так. Виводитиме парем, — пояснив Кувей. — Але навіть якщо ми досягнемо успіху, як нам її застосувати?

— Тобі доведеться підходити достатньо близько, щоб уколоти її або змусити когось її проковтнути, — зауважив фієрданець.

— А за той час, поки ти будеш у межах досяжності, тебе вколошкають, — завершив його думку Джаспер.

Він затис одну квітку юрди між пальцями. Кінець кінцем хтось збагне, як створити свою власну версію юрди парем, і, коли це станеться, одна квітка може коштувати гарних статків. Якщо він хоча б трошки зосереджувався на пелюстках, міг би відчути, як вони розпадаються на дрібні складові. Він не те щоб бачив — радше відчував усі відмінності, як крихітні шматочки матерії складалися в єдине ціле.

Стрілець повернув квітку до бляшанки. Коли ще був маленьким хлопчиком і лежав у батькових полях, Джаспер збагнув, що може висмоктати з квітки юрди колір, пелюстка за пелюсткою. Одного нудного дня він знебарвив на західному пасовищі лайливе слово великими літерами. Батько розлютився, але також і налякався. Кольм хрипко кричав, шмагаючи Джаспера, а потім просто сів і витріщився на сина, затиснувши у великих руках горнятко з чаєм, щоб вони припинили тремтіти. Спочатку Джаспер подумав, що тато розгнівався через лайку, але річ була зовсім не в цьому.

— Джасе, — сказав він нарешті. — Ти мусиш ніколи більше цього не робити. Пообіцяй мені. Твоя ма теж мала такий дар. Він принесе тобі самі лише страждання.

— Обіцяю, — швидко погодився Джаспер, прагнучи виправити все та досі здригаючись від того, що побачив свого терплячого, м’якої вдачі батька таким розлюченим. Але думати він міг лише про одне: «Не схоже було, наче ма страждала».

Правду кажучи, було схоже, що його мати раділа всьому. Вона народилася в Новозем’ї, її шкіра мала глибокий соковитий коричневий колір, а сама вона була така висока, що татові доводилося захиляти голову, щоб подивитися їй в очі. Перш ніж Джаспер виріс достатньо дорослим, щоби працювати в полях разом із батьком, йому дозволяли залишатися з мамою вдома. Там завжди були білизна, яку слід попрати, їжа, яку слід приготувати, і дрова, що їх слід порубати, а Джаспер обожнював допомагати.

— Як там моя земля? — питала мати щодня, коли батько повертався з поля, і пізніше Джаспер довідався, що ферма була записана на її ім’я; це був батьків весільний подарунок, після того як він майже рік упадав за Адіті Гіллі, перш ніж вона зволіла дати йому шанс.

— Квітне, — озивався Кольм, цілуючи її в щоку, — так само, як ти, кохана.

Джасперів та завжди обіцяв синові ввечері погратися з ним і навчити його свистіти, але незмінно з’їдав вечерю й засинав біля вогню, так і не знявши черевики з помаранчевими від юрди підошвами. Вони з матір’ю стягали черевики з ніг і потім, придушуючи хихотіння, накривали його ковдрою й виконували решту вечірніх обов’язків. Вони прибирали зі стола, заносили зняте з мотузки прання, а потім мама дбайливо вкладала Джаспера в ліжко. Байдуже, якою заклопотаною вона була, байдуже, скількох тварин потрібно було білувати чи скільки кошиків полагодити, — здавалося, вона завжди була сповнена тієї ж нескінченної, як у Джаспера, енергії та завжди знаходила час, щоб розповісти йому казочку перед сном або намугикати пісеньку.

Саме мати навчила Джаспера їздити верхи, ловити рибу на волосінь, чистити її, патрати куріпок, розводити вогнище, не маючи нічого, крім двох паличок, і заварювати порядне горнятко чаю. А ще вона навчила його стріляти. Спочатку з дитячої пневматичної рушниці, що не надто відрізнялася від іграшкової, а потім зі звичайної рушниці та пістолів. «Стріляти може кожен, — казала вона йому, — але не кожен може влучити». Вона навчила його, як вимірювати відстань, як вистежувати звірів у кущах, показала жарти, які може зіграти з очима світло, підказала, як ураховувати поправку на вітер, як стріляти, коли біжиш, а потім ще й коли сидиш на коні. Не було нічого, чого вона не вміла.

Були також і таємні уроки. Часом, коли вони пізно поверталися додому і матері потрібно було приготувати вечерю, вона кип’ятила воду, навіть не розпалюючи грубки, і змушувала хліб підійти, просто дивлячись на нього. Хлопчик бачив, як мама витягала плями з одягу самим лише дотиком пальців; а ще вона робила власний порох, видобуваючи селітру із дна давно пересохлого озера неподалік від того місця, де вони жили. «Навіщо платити за те, що я краще можу зробити сама? — питала вона. — Але ми ж не розповідатимемо по це та, гм-м-м?» Коли Джаспер цікавився чому, мама відповідала: «Тому що він і так має вдосталь про що турбуватися, і я не хочу, щоб він турбувався ще й про мене». Але та турбувався, особливо коли за порогом з’являвся хтось із материних новоземських друзів, шукаючи допомоги чи зцілення.

— Гадаєш, работорговці не можуть тебе тут дістати? — запитав він однієї ночі, міряючи кроками їхню хатинку, поки Джаспер кутався в ковдри, удаючи, що спить, аби підслухати. — Якщо поповзуть чутки, що тут живе Гриша.

— Ці чутки, — сказала Адіті, відмахуючись своєю граціозною рукою, — розпускатимемо не ми. Я не можу бути кимось іншим, крім себе, а якщо мій дар може допомогти людям, то мій обов’язок користуватися ним.

— А як щодо твого сина? Йому ти нічого не винна? Твій перший обов’язок — бути в безпеці, щоб ми тебе не втратили.

Але Джасперова мати узяла Кольмове обличчя у свої долоні, так ніжно, так доброзичливо, й очі її сяяли від усього того кохання.

— Якою матір’ю я буду для свого сина, якщо приховуватиму свої таланти? Якщо я дозволю страхові бути моїм провідником у житті? Ти знав, хто я така, коли просив обрати тебе, Кольме. Тож не наказуй мені тепер стати кимось іншим.

Ось так батькове роздратування минулося.

— Я знаю. Просто не можу змиритися з думкою, що втрачу тебе.

Вона засміялася й поцілувала чоловіка.

— Тоді ти мусиш міцніше тримати мене, — сказала Адіті, підморгуючи.

На цьому суперечка вщухла. Аж до наступної.

Як виявилося, Джасперів батько помилявся. Вони втратили Адіту не через работорговців.

Однієї ночі Джаспер прокинувся й почув голоси, а коли виплутався з-під ковдри, побачив, як його мати вдягає на довгу нічну сорочку пальто, надіває капелюшок і взуває черевики. Йому тоді було сім, Джаспер був замаленьким як на свій вік, але достатньо дорослим, щоб знати, що найцікавіші розмови відбуваються після того, як він вкладається до ліжка. Біля дверей стояв новоземець у запорошеному одязі для їзди верхи, а Джасперів батько казав:

— Зараз середина ночі. Звісно ж, це може почекати до ранку.

— А якби це Джас лежав і страждав, що б ти тоді сказав? — запитала мати.

— Адіті...

Вона поцілувала Кольма в щоку, а потім узяла Джаспера на руки.

— Мій маленький зайчик прокинувся?

— Ні, — озвався він.

— Гаразд, тоді ти, мабуть, спиш. — Вона поклала сина назад до ліжка, поправила ковдру й поцілувала його в обидві щоки та чоло. — Спи, маленький зайчику, а завтра я повернуся.

Але наступного дня вона не повернулася, а коли вранці у двері постукали, це була не його мати, а лише той самий укритий пилюкою новоземець.

Кольм схопив сина й за кілька секунд вискочив у двері. Він натягнув на голову капелюха, бухнув на сідло перед собою Джаспера, а потім погнав коня галопом. Запорошений чоловік їхав верхи на ще запорошенішому коні, а вони скакали назирці за ним, долаючи кілометри оброблених полів аж до білого фермерського будиночка на краю поля юрди. Він був значно гарніший за їхню хатинку, двоповерховий, із заскленими вікнами.

Жінка, що чекала на них біля дверей, була гладша за Джасперову матір, проте не така висока, її заплетене в коси волосся було скручене товстими кільцями. Господиня помахала їм і сказала:

— Вона нагорі.

Коли минули роки і Джаспер намагався скласти докупи все, що відбулося в ті жахливі дні, він пригадував дуже небагато: споліровану дерев’яну підлогу фермерського будинку і якою шовковою вона здавалася під пальцями, очі гладкої жінки, червоні від сліз, і дівчинку — дитину, на кілька років старшу за Джаспера, з такими ж, як у матері, косами. Дівчинка схотіла випити води з криниці, яку викопали занадто близько до шахти. Її мали б забити дошками, але хтось просто забрав відро. Проте корба та стара мотузка були на місці. Тож дівчинка із друзями скористалися чиїмось цеберцем для обідів, щоб витягти нагору воду, холодну, як ранок, і вдвічі чистішу. Усі троє тієї ночі захворіли. Двоє діток померли. Але Джасперова мати урятувала дівчинку, доньку гладкої жінки.

Адіті прийшла до ліжка дівчинки, понюхала металеве цеберце для обідів, а потім поклала руки на запалену дитячу шкіру. Опівдні наступного дня гарячка вщухла, а з очей дівчинки зник жовтуватий відтінок. Було пізнє пообіддя, коли дитина сіла і сказала своїй мамі, що хоче їсти. Адіті всміхнулася їй та впала.

— Вона не була достатньо обережною, коли витягала отруту, — пояснив укритий пилюкою чоловік, — і забагато всотала в себе. Я вже бачив, як таке траплялося із зова раніше.

«Зова». Це означало просто «благословенні». Це слово Джасперова мати вживала замість слова «Гриша». «Ми зова, — казала вона Джасперові, коли клацанням пальців змушувала квітку буяти. — Ти і я».

Тоді вже не залишилося нікого, кого можна було покликати, щоб урятувати її. Джаспер не знав як. Якби вона була при тямі, якби була сильнішою, можливо, змогла б сама себе зцілити. А натомість вона ковзнула до якогось глибокого сну, а її дихання ставало щораз утрудненішим.

Джаспер спав, притиснувшись щокою до материної руки, упевнений, що будь-якої миті вона прокинеться, погладить його по щічці й він почує її голос:

— Що ти тут робиш, маленький зайчику?

Натомість він прокинувся від батькових ридань.

Вони привезли її назад на ферму й поховали під вишнею, що якраз зацвіла. Джасперові дерево здавалося занадто гарним для такого сумного дня; навіть тепер, побачивши ті блідо-рожеві квіти у вітрині чи вишиті на жіночих шовках, він тужив. Пелюстки повертали спогади про запах свіжовикопаної землі, про вітер, що шепочеться в полях, про те, як тремтів батьків баритон, коли він співав самотню пісню — каельський мотив і слова, яких Джаспер не розумів.

Коли Кольм закінчив, останні ноти попливли до вишневих гілок і Джаспер запитав:

— А ма була відьма?

Кольм поклав укриту ластовинням руку синові на плече і притягнув його ближче.

— Вона була королева, Джасе, — відповів він. — Вона була наша королева.

Того дня Джаспер приготував їм вечерю — підгоріле печиво і водянистий суп, але батько з’їв дуже мало й читав йому з каельської книжки про Святих, поки не догоріли свічки, а біль у хлопчикових грудях полегшав і дозволив йому заснути. Так відтоді й повелося: вони були вдвох, піклувалися один про одного, працювали в полях, улітку в’язали снопи й сушили юрду, намагаючись зробити ферму прибутковою. Чому цього не було достатньо?

Але навіть тоді, коли Джаспер подумав так, він розумів, що цього ніколи не буде достатньо. Він ніколи не зможе повернутися до колишнього життя. Він не був створений для нього. Можливо, якби мати залишалася живою, вона б навчила Джаспера, куди направити його невгамовність. Можливо, вона показала б йому, як скористатися своєю силою, замість того щоб приховувати її. Можливо, він подався б до Равки, щоб стати солдатом на боці корони. А можливо, він усе одно закінчив би тут.

Джаспер повитирав із пучок плями від юрди й повернув кришку на бляшанку.

— Новоземці використовують не лише квіти, — повідомив він. — Я пам’ятаю, як моя мати замочувала стебла юрди в козячому молоці. Вона давала мені це пити, коли я йшов у поля.

— Навіщо? — поцікавився Матаяс.

— Щоб нейтралізувати ефект від того, що я цілий день вдихатиму пилок юрди. Цього забагато для дитячого організму, та й ніхто не хотів, щоб я ставав іще збудженішим, ніж уже був.

— Стебла? — повторив Кувей. — Люди здебільшого просто викидають їх.

— У стеблах є бальзам. Новоземці збирають його для мазей, що втирають дітям у ясна та ніздрі, коли спалюють юрду. — Джасперові пальці побарабанили по бляшанці, у його голові вже сформулювалася думка. Чи може секретом протиотрути для юрди парем бути сама рослина юрди? Він не був хіміком; він не думав так, як Вілан, і його не готували бути Творцем. Але Джаспер був син своєї матері. — Що, як існує різновид бальзаму, який нейтралізує дію юрди парем? Ми все одно не матимемо можливості застосувати його...

Саме тієї миті розсипалися вікна. Джаспер витяг револьвери швидше, ніж устиг вдихнути, Матаяс штовхнув Кувея на землю й поклав на плече свою гвинтівку. Вони притислися до стіни, і Джаспер визирнув крізь розбитий вітраж. У затінку цвинтаря він побачив, як піднялися ліхтарі, як посунулися тіні, що мали бути людьми — безліччю людей.

— Якщо це не привиди трохи пожвавішали, — сказав стрілець, — схоже, що в нас гості.