Королівство шахраїв

5. Джаспер

жасперові здалося, наче його одяг кишить блохами. Щоразу, залишаючи Острів Чорного Серпанку, щоб поскрадатися Бочкою, команда вбиралася в костюми «Комеді Бруте» — плащі, вуалі, маски, а часом і роги, якими туристи й тубільці користувалися, щоб приховати свою зовнішність, розважаючись у Бочці.

Але тут, на респектабельних проспектах і серед каналів університетського району, Багряний Пан і Сіре Чортеня привернули б значно більше зачудованих поглядів, тому вони з Віланом позбулися своїх костюмів, щойно вшилися подалі від Клепок. І якщо вже бути чесним із самим собою, Джасперові не хотілося зустрітися з батьком уперше за кілька років у масці з виряченими очима, чи в помаранчевому шовковому плащі, чи у своїй звичній бочковій шкурі. Стрілець одягнувся якомога пристойніше, Вілан позичив йому кілька крюґе на вживаний твідовий піджак і темно-сіру камізельку. Джаспер мав цілком поважний вигляд, утім студентам усе одно не варто було здаватися надто заможними.

Він укотре помітив, що тягнеться до револьверів, палко прагнучи відчути під великими пальцями знайомий прохолодний дотик їхніх укритих перлинами руків’їв. Той пацюк-правник наказав піт-босу заховати їх до сейфу «Клубу купчастих хмар». Каз обіцяв, що настануть кращі часи і револьвери повернуться до стрільця, але Джаспер сумнівався, що Бреккер був би таким спокійним і стриманим, якби хтось поцупив його ціпок. «Ти сам поклав їх на стіл, наче якийсь простак», — нагадав собі хлопець. Він зробив це заради Інеж. А якщо вже бути чесним, він зробив це також і заради Каза, щоб показати йому, що ладний на все, що знадобиться, аби покращити справи. Не схоже, щоб це надто допомогло.

«Гаразд, — утішив себе Джаспер, — я б усе одно не зміг узяти їх із собою на це завдання». Студенти й професори не тиняються між аудиторіями, набиваючи пороху патрони. Хоча, можливо, це додало б навчальним дням трохи цікавості. Хай там як, а Джаспер заховав під пальтом жалюгідну грудку пістолета. Зрештою, це був Кеттердам, і, ймовірно, вони з Віланом прямували до пастки. Саме тому Каз із Матаясом скрадалися за ними назирці. Він не бачив жодного з них, і Джасперові це здавалося добрим знаком, але стрілець був вдячний Віланові за пропозицію піти разом із ним. Каз дозволив це тільки тому, що Вілан повідомив: він мусить поповнити запаси для роботи над довгоносиком.

Вони йшли повз студентські кав’ярні та книгарні, у вітринах яких було напхом напхано підручників, чорнила й паперу. Хлопці були менш ніж за кілька кілометрів від галасу й гуркоту Бочки, але здавалося, наче вони перейшли міст до іншої країни. Замість зграй моряків, які щойно зійшли з човнів у пошуках неприємностей, чи туристів, які наштовхувалися на тебе під усіма можливими кутами, люди відходили вбік, даючи дорогу, і розмовляли стишеними голосами. Від вітрин не кричали зазивайли, сподіваючись пожвавити торгівлю. У маленьких покручених завулочках трудилося чимало палітурників і аптекарів, а на перехрестях не було дівчат і хлопців, що працювали на котрийсь із будинків Східної Клепки, тож мусили докучати своїми пропозиціями просто на вулицях.

Джаспер зупинився під навісом і глибоко втягнув носом повітря.

— Що? — не зрозумів Вілан.

— Тут значно краще пахне. — Дорогим тютюном, досі вологою від ранкового дощу бруківкою, блакитними хмарками гіацинтів у горщиках на підвіконнях. Ані сечі, ані блювотиння, ані дешевих парфумів чи гнилого сміття. Навіть запах вугільного диму здавався тут слабшим.

— Ти застряг? — поцікавився Вілан.

— Ні. — Джаспер видихнув і злегка присів. — Може, трошки. — Ротті передав повідомлення до готелю, де зупинився чоловік, який стверджував, що він Джасперів батько, щоб вони могли визначитися з часом і місцем зустрічі. Стрілець хотів піти сам, але якщо його батько насправді був у Кеттердамі, його могли використовувати як приманку. Краще було зустрітися серед білого дня на нейтральній території. Університет видавався найбезпечнішим місцем, досить віддаленим від загроз Бочки чи інших земель, якими зазвичай тупцяв Джаспер.

Стрілець не був певен, чи хоче він, щоб в університеті на нього чекав батько, чи ні. Значно приємніше було думати, що доведеться встрянути в сутичку, аніж соромитися того, як жахливо він усе зіпсував, проте балачки про це нагадували спроби видряпатися на шибеницю з гнилих дощок. Тому він сказав тільки:

— Мені завжди подобалася ця частина міста.

— Моєму батькові вона теж подобається. Він високо цінує навчання.

— Вище за гроші?

Вілан здвигнув плечима, роздивляючись вітрину, заставлену розмальованими вручну глобусами.

— Знання — це не знак прихильності долі. А процвітання — знак.

Джаспер зиркнув на хлопця. Він досі не звик до того, що Кувеїв рот розмовляв Вілановим голосом. Від цього він завжди почувався трохи спантеличеним, наче думав, що потягнувся за келихом вина, а натомість набрав повен рот води.

— Твій татко справді такий вірянин чи це просто вибачення за те, що, коли йдеться про бізнес, він звичайний сучий син?

— Ну, насправді це так, коли йдеться про що завгодно.

— Особливо про злочинців і канальних пацюків із Бочки?

Вілан посунув лямку свого наплічника.

— Він вважає, що Бочка відвертає людей від роботи і працьовитості та змушує деградувати.

— Можливо, його правда, — погодився Джаспер. Часом він замислювався, що могло статися, якби тієї ночі він не пішов до міста зі своїми новими друзями, якби він ніколи не зайшов до гральної зали й не крутонув уперше «Мейкерове колесо». Це мало бути невинною розвагою. І було нею для всіх інших. Але Джасперове життя розкололося, наче опецьок, на дві різні нерівні частини: час до того, як він ступив крок до колеса, і кожен день після. — Бочка зжирає людей.

— Може, — замислився Вілан. — Але бізнес — це бізнес. Гральні зали й будинки задоволень задовольняють попит. Вони дають робочі місця. Вони сплачують податки.

— Яким гарненьким маленьким хлопчиком із Бочки ти став! Практично ілюстрацією до книжок босів. — Раз на кілька років якомусь реформаторові спадало на думку вичистити Бочку, очистити Кеттердам і позбавити його лихої репутації. Саме це породжувало памфлети, пропагандистську війну між власниками гральних барлогів і будинків задоволень з одного боку та крамарів-реформаторів у чорних костюмах з іншого. Урешті-решт все зводилося до грошей. Бізнес Східної й Західної Клепки перетворився на серйозне джерело прибутку, а мешканці Бочки кидали до валіз із міськими податками надзвичайно дзвінку монетку.

Вілан знову посмикав лямку наплічника, що перекрутилася нагорі.

— Не думаю, що це надто відрізняється від того, коли ставиш усі свої статки на торговий корабель із шовком або юрдою. Щоправда, коли ти граєш на ринку, шанси значно кращі.

— Ти привернув мою увагу, крамарику. — Кращі шанси його завжди цікавили. — Яку найбільшу суму твій батько губив колись на ринку?

— Насправді, я не знаю. Він давним-давно припинив розмовляти зі мною про такі речі.

Джаспер завагався. Ян Ван Ек був тричі дурень, якщо поводився так із власним сином, проте доводилося зізнатися, що стрільця цікавив Віланів імовірний «недуг». Йому хотілося знати, що бачив хлопець, намагаючись читати, і чому він, схоже, міг упоратися з рівняннями або цінами в меню, але не міг із літерами чи реченнями. Натомість Джаспер сказав:

— Цікаво, чи додає крамарям манірності близькість Бочки? Увесь цей чорний одяг і смиренність, м’ясо лише двічі на тиждень, пиво замість бренді. Можливо, вони спокутують за всі наші веселощі?

— Утримують терези в рівновазі?

— Точно. Тобто лише подумай, яких висот розпусти ми могли б сягнути, якби ніхто не стримував це місто. Шампанське на сніданок. Оргії голяка в залах Біржі.

Вілан видав збентежений звук, що нагадував пташиний кашель, і відвів погляд від Джаспера. Його було так надзвичайно легко приголомшити, проте Джаспер мусив зізнатися: він не вважав, що університетський район потребує своєї порції бруду. Він подобався йому таким, яким був, — чистою, тихою місциною, де пахло книжками та квітами.

— Ти не мусиш іти, сам знаєш, — повідомив стрілець, відчувши, що мусить це сказати. — Свої припаси ти вже маєш. Можеш перечекати в безпеці, затишно влаштувавшись у кав’ярні.

— Ти цього хочеш?

«Ні. Я не можу зробити це сам». Джаспер здвигнув плечима. Він не був певен, як ставився до того, свідком чого Вілан міг стати в університеті. Джаспер рідко бачив батька розгніваним, але як йому вдасться не розлютитися тепер? Які пояснення Джаспер мусить йому запропонувати? Він брехав, ризикував батьковими засобами до існування, що їх той заробив важкою працею. А заради чого? Заради теплої купки нічого.

Утім, Джаспер не міг примиритися з думкою, що зустрінеться з батьком сам на сам. Інеж зрозуміла б його. Не те щоб він заслуговував на її симпатію, але було в ній щось спокійне, що визнавало й стишувало його власні страхи. Стрілець сподівався, що Каз запропонує піти разом із ним, проте, коли вони розходилися, щоб дістатися до університету, Бреккер кинув на Джаспера один-єдиний швидкий темний погляд. Ідея була зрозумілою. Ти викопав цю могилу. Піди і ляж у неї. Каз досі карав його за ту засідку, що мало не завершила роботу із Льодовим Двором ще до її початку; і йому знадобиться дещо більше, ніж пожертвувати своїми револьверами, щоб знову заслужити Бреккерову доброзичливість. Та чи Бреккер узагалі був колись доброзичливим?

Стрільцеве серце загупало трохи сильніше, коли вони увійшли крізь широку кам’яну арку до внутрішнього дворика Букспляйн. Університет розташовувався не в одній будівлі, а в кількох — усі вони були зведені вздовж паралельних ділянок Букканалу, а поруч був міст Промовця, де люди збиралися, щоб провести дебати або випити дружню пінту пива — залежно від того, який був день тижня. Проте серцем університету був Букспляйн — чотири бібліотеки, збудовані довкола центрального подвір’я і фонтана Науковця. Відтоді як Джасперова нога востаннє ступала на університетські землі, минуло майже два роки. Він ніколи офіційно не відмовлявся від навчання. Насправді він навіть не вирішував припинити відвідувати заняття. Просто щоразу більше часу проводив у Східній Клепці, поки не озирнувся одного дня і не зрозумів, що Бочка стала його домівкою.

Але навіть за своє коротке студентське життя стрілець закохався в Букспляйн. Джаспер ніколи не був видатним читачем. Він полюбляв історії, але ненавидів сидіти нерухомо, а книжки, які йому задавали читати в школі, схоже, були призначені для того, щоб перетворити його мозок на воду. У Букспляйні, хай би куди помандрував його погляд, він завжди натрапляв на щось цікаве: освинцьовані вікна з вітражними облямівками, залізні ворота, викувані з фігурок книжок та кораблів, центральний фонтан з його бородатим науковцем і найкраще з усього — ґаргульї, кажанокрилі гротескові фігури в академічних шапочках, і кам’яні дракони, що позасинали над книжками. Джасперові подобалося думати, що той, хто збудував це місце, знав: не всім студентам підходить безмовне споглядання.

Проте, коли вони увійшли на подвір’я, Джаспер не озирнувся навкруги, щоб насолодитися кам’яною кладкою, і не прислухався до плюскоту фонтана. Уся його увага зосередилася на чоловікові, що стояв біля східної стіни, роздивляючись вітражні вікна вгорі, стискаючи в руках пожмаканого капелюха. Із раптовим спалахом болю Джаспер збагнув, що батько вдягнув свій найкращий костюм. Він охайно зачесав з лоба назад руде каельське волосся. Тепер у ньому з’явилася сивина, якої там не було, коли Джаспер поїхав із дому. Кольм Фахей скидався на фермера дорогою до церкви. Абсолютно недоречно. Каз — дідько, будь-хто в Бочці — кинув би на нього один-єдиний погляд і побачив лише ціль, що ходить і розмовляє.

Джасперове горло здавалося випаленим, мов сухий пісок.

— Та, — каркнув він.

Батькова голова різко смикнулася, і Джаспер приготувався до того, що могло статися далі: до будь-яких образ чи звинувачень, що йому кине батько; він на це заслужив. Але він був неготовий до усмішки з полегшенням, яка освітила грубуваті батькові риси. З тим самим успіхом можна було влучити кулею Джасперові в самісіньке серце.

— Джасе! — скрикнув батько. А тоді стрілець кинувся через двір, і батькові руки міцно обійняли його, стиснувши так сильно, що Джасперові здалося, наче він реально відчуває, як згинаються ребра. — Усі Святі, я думав, що ти помер. Мені сказали, що ти тут більше не вчишся, що ти просто зник, і... Я був певен, що ти вскочив у халепу з бандитами чи ще кимось таким у цьому забутому Святими місці.

— Я живий, та, — видихнув Джаспер. — Але, якщо ти мене так стискатимеш, це ненадовго.

Батько засміявся і відпустив його, тримаючи на відстані простягнутої руки й поклавши великі долоні синові на плечі. — Присягаюся, ти виріс іще на тридцять сантиметрів.

Джаспер нахилив голову.

— На п’ятнадцять. Е-ем, це Вілан, — сказав він, переходячи із новоземської на керчинську. Удома вони розмовляли обома — мовою його матері та мовою торгівлі. Рідна батькова каельська призначалася для рідкісних митей, коли Кольм співав.

— Приємно познайомитися. Ви розмовляєте керчинською? — практично прокричав батько, і Джаспер збагнув: причина в тім, що Вілан досі мав шуанську зовнішність.

— Та, — сказав він, нерішуче зіщулившись, — він нормально розмовляє керчинською.

— Радий знайомству з вами, пане Фахей, — озвався Вілан. Хай будуть благословенні його крамарські манери.

— Мені теж, хлопче. Ти також студент?

— Я... вчився, — ніяково відповів хлопець.

Джаспер і гадки не мав, чим заповнити тишу, що запала після цього. Він не був певен, чого чекає від цієї зустрічі з батьком, але точно не готувався до дружнього обміну люб’язностями.

Вілан прокашлявся.

— Ви не голодний, пане Фахей?

— Помираю від голоду, — вдячно озвався Джасперів батько.

Вілан штурхнув стрільця ліктем.

— Може, поведемо твого батька пообідати?

— Пообідати, — повторив Джаспер, наче щойно вивчив це слово. — Так, пообідати. Хто ж не любить пообідати? — Обід здавався дивом. Вони їстимуть. Вони розмовлятимуть. Можливо, вип’ють. Будь ласочка, нехай вони вип’ють.

— Але, Джаспере, що сталося? Я отримав повідомлення від Ґеменсбанку. Настає час повертати позичку, а ти змусив мене повірити, що вона була тимчасовою. І твоє навчання.

— Та, — почав Джаспер. — Я... річ у тім...

У стінах подвір’я пролунав постріл. Джаспер відштовхнув батька позад себе, коли куля із дзенькотом вдарилася об каміння під ногами, здійнявши хмарку пилюки. Несподівано в повітрі залунали постріли. Відлуння заважало зрозуміти, звідки стріляли.

— Що, заради Всіх Святих, це...

Джаспер сіпнув батька за рукав і потягнув його до прихованого кам’яного притулку вхідних дверей. Він глипнув ліворуч, збираючись ухопити Вілана, проте крамарик уже рухався, тримаючись поруч зі стрільцем і досить завбачливо пригнувшись. «Ніщо не змусить тебе навчатися швидше, ніж кілька пострілів у твій бік», — подумав Джаспер, коли вони дісталися захисного виступу. Він вигнув шию, намагаючись роздивитися лінію даху, а коли пролунало ще кілька пострілів, відсахнувся назад. Ліворуч, звідкись ізгори, укотре почулося базікання кулемета, і Джаспер міг тільки сподіватися, що це Каз із Матаясом стріляють у відповідь.

— Святі! — задихнувся батько. — Це місто навіть гірше, ніж попереджають путівники!

— Та, це не місто, — заперечив Джаспер, витягаючи з-під пальта пістоль. — Вони прийшли по мене. Чи по нас. Важко сказати.

— Хто прийшов по тебе?

Джаспер ззирнувся з Віланом. Ян Ван Ек? Банда конкурентів, які сподівалися поквитатися? Пекка Роллінз чи ще хтось, у кого Джаспер позичив грошей?

— Список потенційних шанувальників досить довгий. Ми мусимо забратися звідси, перш ніж познайомимося з ними ближче.

— Розбійники?

Джаспер знав, що існує чимала вірогідність, що його зрешетять кулями, тому намагався стримати посмішку.

— Щось таке.

Він роззирнувся з-за виступу дверей, ухилився від двох пострілів, а потім пірнув назад, коли вибухнула чергова кулеметна черга.

— Вілане, скажи мені, що маєш із собою ще щось, крім ручок, чорнила і компонентів для довгоносика.

— Я маю дві фотобомби і дещо новеньке, зроблене нашвидкуруч з, е-е-ем, пива.

— Бомби? — перепитав Джасперів батько, моргаючи, наче збудився від поганого сну.

Джаспер безпомічно здвигнув плечима.

— Може, вважатимеш їх науковим експериментом?

— Якій кількості людей ми протистоїмо? — поцікавився Вілан.

— Поглянь-но на себе, ти ставиш правильні запитання. Важко сказати. Вони десь на даху, і єдиний шлях назад — крізь арку. Доведеться перетнути чималий шлях подвір’ям, поки вони стрілятимуть із підвищення. Навіть якщо нам це вдасться, підозрюю, що ззовні Букспляйн на нас чекає ще більше галасу, якщо тільки Каз із Матаясом не розчистили якимось чином шлях.

— Я знаю інший вихід назовні, — повідомив Вілан. — Але він на іншому боці подвір’я. — Хлопець показав на двері під аркою з вирізьбленою фігурою якоїсь потвори, що гризла олівець.

— Читальна зала? — Джаспер оцінив відстань. — Гаразд. На рахунок «три» рвонеш. Я прикрию. Заведи мого батька всередину.

— Джаспере...

— Та, присягаюся, я все поясню, але просто зараз тобі достатньо знати тільки, що ми вскочили в халепу, а так сталося, що в халепах я справжній експерт. — Це була щира правда. Стрілець відчував, як повертається до життя. Турботи, що бігли за ним назирці, відколи він дізнався новину про батьків приїзд до Кеттердама, зникли. Він почувався вільним і небезпечним, наче блискавка, що прокотилася над прерією. — Повір мені, та.

— Гаразд, хлопче. Гаразд.

Джаспер був переконаний, що почув непромовлене вголос «поки що». Він побачив, як зібрався Вілан. Для крамарика все це досі було новим. Треба сподіватися, що Джаспер нікого не вб’є.

— Один, два... — На «три» він почав стріляти. Вистрибнувши на подвір’я, стрілець покотився, щоб заховатися за фонтаном. Він кинувся наосліп, але швидко, інстинктивно розрізнив постаті на даху, відчуваючи рух і постріли раніше, ніж устиг чітко продумати свій шлях зі зручного ракурсу. Йому не потрібно було нікого вбивати, просто нагнати страху і виграти для батька з Віланом трохи часу.

Куля влучила в центральну статую фонтана, і книжка в руках науковця вибухнула кам’яними друзками. Хай там якою зброєю користувалися нападники, вони не байдикували.

Джаспер перезарядив свій пістоль і підскочив угору позаду фонтану, стріляючи.

— Усі Святі, — вигукнув він, коли біль розірвав плече. Він по-справжньому ненавидів, коли його підстрелювали. Джаспер знову зіщулився за кам’яним виступом. Випростав долоню, вивчаючи, наскільки пошкоджено руку. Лише подряпина, але боліла вона пекельно, до того ж він заляпав кров’ю свій новий твідовий піджак. «Саме тому не варто навіть намагатися мати пристойний вигляд», — пробурмотів стрілець. Він бачив, як на даху над ним рухалися силуети. Вони будь-якої миті могли перебігти по колу до іншого боку фонтана, і тоді Джасперу буде край.

— Джаспере! — пролунав Віланів голос. Дідько. Він мав їх вивести. — Джаспере, на другу годину від тебе.

Стрілець глипнув угору, у небі щось заіскрило. Не встигнувши навіть подумати, він прицілився і вистрілив. Повітря вибухнуло.

— Пірнай у воду! — гукнув Вілан.

Джаспер занурився у фонтан, і наступної миті повітря аж засичало, засяявши. Коли Джаспер висунув із води мокру голову, він побачив, що всі видимі поверхні на подвір’ї та в парку були вкриті дірками, а над їхніми крихітними кратерами здіймалися завитки диму. Усі, хто був на даху, кричали. Що це за таку бомбу випустив Вілан?

Стрілець сподівався, що Каз із Матаясом знайшли якесь прикриття, але перейматися цим не було часу. Він стрілою понісся до дверей під демоном, що жував олівець. Вілан і батько чекали на нього всередині. Вони із гуркотом зачинили двері.

— Допоможіть мені, — попросив Джаспер. — Нам потрібно забарикадуватися всередині.

Чоловік, що сидів за столом, був убраний у сіру мантію науковця. Від їхнього нахабства його ніздрі роздулися так широко, що Джаспер злякався, що одна з них засмокче його.

— Молодий чоловіче...

Джаспер націлився в груди науковця своїм пістолем.

— Хутчіш.

— Джаспере! — гримнув батько.

— Не переймайся, та. У Кеттердамі люди весь час наставляють одне на одного зброю. Це практично як рукостискання.

— Це правда? — перепитав батько в науковця, який неохоче підійшов ближче, і вони разом підсунули до дверей важкий стіл.

— Щирісінька, — погодився Вілан.

— Зовсім ні, — заперечив науковець.

Джаспер махнув у їхній бік рукою.

— Залежить від району. Ходімо.

Вони кинулися вздовж головного проходу читацької зали між довгими столами, освітленими лампами на вигнутих шийках. Студенти притискалися до стін і зіщулювалися під стільцями, напевно, вирішивши, що всі ось-ось помруть.

— Гей, ви всі, не варто хвилюватися! — гукнув Джаспер. — Просто невеличка навчальна стрілянина на подвір’ї.

— Сюди, — сказав Вілан, проводячи їх крізь двері, укриті вигадливим звивистим орнаментом.

— Ох, ви не можете, — попередив науковець, кваплячись за ними, так що аж мантія розвівалася. — Тільки не до кімнати з рідкісними книгами!

— Ви хочете знову потиснути руки? — поцікавився Джаспер, а потім додав: — Обіцяю, що ми не стрілятимемо в те, у що не мусимемо. — Він легенько підштовхнув батька. — Угору сходами.

— Джаспере? — пролунав голос із-під найближчого стола.

Чарівна білявка визирнула зі своєї схованки, де скрутилася на підлозі.

— Мадлен? — перепитав Джаспер. — Мадлен Мішо?

— Ти казав, що ми поснідаємо разом.

— Я був вимушений поїхати до Фієрди.

— Фієрди?

Джаспер рушив за Віланом до сходів, потім знову запхав голову до читальної зали.

— Якщо виживу, куплю тобі вафель.

— У тебе немає достатньо грошей, щоб купувати їй вафлі, — буркнув Вілан.

— Тихенько. Ми в бібліотеці.

За час навчання Джаспер ніколи не мав причин навідуватися до зали з рідкісними книгами. Тиша тут була така глибока, що здавалося, наче ти під водою. Прикрашені кольоровими малюнками рукописи були виставлені в скляних вітринах, освітлених золотими променями штучного світла, стіни вкривали рідкісні мапи.

У кутку зали, задерши вгору руки, стояв Верескун у синій кефті, але коли вони увійшли, він позадкував.

— Шу! — крикнув Верескун, побачивши Вілана. — Я не піду з тобою! Я радше себе вб’ю!

Джасперів батько виставив руки, наче приручав коня.

— Спокійніше, юначе.

— Ми проходили повз, — пояснив Джаспер, знову підштовхуючи батька.

— Ідіть за мною, — сказав Вілан.

— Що робить Верескун у залі рідкісних книг? — поцікавився Джаспер, коли вони побігли підтюпцем крізь лабіринт полиць і вітрин, повз поодиноких науковців або студентів, що налякано горбилися над книжками.

— Волога. Він підтримує повітря сухим, щоб зберегти рукописи.

— Гарна посада, якщо вдасться її отримати.

Коли вони підійшли до найзахіднішої стіни, Вілан зупинився біля мапи Равки. Він озирнувся, щоб переконатися, що за ними не стежать, а потім натиснув на символ, що позначав столицю — Ос Альта. Здалося, наче країна розірвалася навпіл уздовж рубця Неморя, відкриваючи темну щілину, таку вузьку, що в неї насилу можна було протиснутися.

— Вона веде на другий поверх крамнички гравера, — повідомив Вілан, коли вони прослизнули всередину. — Її збудували для професорів, щоб ті могли дістатися з бібліотеки додому, не натикнувшись на розлючених студентів.

— Розлючених? — перепитав Джасперів батько. — Усі студенти мають зброю?

— Ні, проте це давня традиція протестів проти суспільних класів.

Мапа плавним рухом зачинилася, залишивши їх човгати манівцями в темряві.

— Не хочу бути товстошкірим, — пробурмотів Віланові Джаспер, — але я б не подумав, що ти бував у залі рідкісних книг.

— Я зустрічався тут зі своїми репетиторами за тих часів, коли батько думав... Репетитори знали чимало цікавих історій. А мені завжди подобалися мапи. Часом, якщо до літер торкатися пальцями, стає простіше... Так я знайшов прохід.

— Знаєш, Вілане, одного дня я перестану тебе недооцінювати.

Запала коротка пауза, а потім звідкись попереду пролунав Віланів голос:

— Тоді тебе буде значно важче здивувати.

Джаспер усміхнувся, але йому було якось моторошно. Він чув, як стріляють позаду них, у залі рідкісних книг. Він висів на волосинці, з плеча текла кров, вони здійснили грандіозну втечу — саме заради таких миттєвостей стрілець жив. Він мав аж труситися, збуджений сутичкою. Напруга нікуди не поділася, вона пінилася в жилах, але поруч із нею з’явилося холодне незнайоме відчуття, що наче висмоктувало з нього радість. Джаспер спроможний був думати тільки: «Та могли поранити. Він міг померти». Хлопець звик, що люди стріляли в нього. Він навіть трохи образився б, якби вони припинили в нього стріляти. Але це було інакше. Його батько не обирав цієї битви. Його єдиний злочин — віра у власного сина.

«Ось вона, кеттердамська проблема, — подумав Джаспер, поки вони невпевнено затиналися в темряві: — Повіриш не тій людині — і тебе це може вбити».

6. Ніна

іна не могла змусити себе припинити витріщатися на Кольма Фахея. Він був трохи нижчий за свого сина, мав ширші плечі та класичні каельські риси: яскраве темно-руде волосся і білу, мов сіль, шкіру, яка під новоземським сонцем рясно вкрилася ластовинням. Попри те що його очі були такі самі світло-сірі, як у Джаспера, у них була серйозність, якесь упевнене тепло, що різнилося від Джасперової блискучої енергії.

Але Нінину увагу до фермера прикуло не лише задоволення від намагання знайти в батькових рисах Джаспера. Просто було якось дивно бачити, що така добропорядна людина стоїть у кам’яній оболонці порожнього мавзолею, оточена найгіршими представниками Кеттердама, зокрема поряд Ніни.

Ніна здригнулася і щільніше загорнулася в стару кінську попону, що її використовувала замість ковдри. Вона вела відлік свого життя, позначаючи хороші й погані дні, а сьогодні, завдяки роботі з Корнелісом Смеетом, день виявився дуже поганим. Вона не могла дозволити цьому відчуттю перемогти, лише не тепер, коли вони були так близько до порятунку Інеж. «Нехай із тобою все буде гаразд», — мовчки благала Ніна, сподіваючись, що думки можуть якимось чином розітнути повітря, промчати над водами кеттердамських гаваней і дістатися до її подруги. «Залишайся в безпеці та неушкодженою і чекай на нас».

Ніни не було на Велльґелуці, коли Ван Ек узяв Інеж у заручниці. Тоді вона ще намагалася очистити своє тіло від парем, застрягши в тумані страждань, що почалися під час подорожі з Дієрнгольму. Вона наказувала собі бути вдячною за спогади про ті муки, кожну хвилину тремтіння, болю, нудоти. За сором від того, що Матаяс бачив усе це, притримував її волосся, клав на чоло компреси і стримував її якомога ніжніше, коли вона сварилася, умовляла його лестощами або кричала, щоб отримати ще дозу парем. Вона змушувала себе пам’ятати всі ті жахливі слова, які сказала, всі бурхливі задоволення, які обіцяла, кожну образу та обвинувачення, що кидала йому. «Ти насолоджуєшся, дивлячись, як я страждаю. Ти хочеш, щоб я благала, еге ж? Як довго ти чекав, щоб побачити мене такою? Припини карати мене, Матаясе. Допоможи мені: будь добрим до мене, і я відповім тобі взаємністю». Він зносив усе це в стоїчному мовчанні. Вона міцно хапалася за ці спогади. Потребувала, щоб вони були якомога яскравішими, чіткішими й вельми нудотними, аби боротися проти наркотичного голоду. Їй ніколи не хотілося знову стати такою.

Тепер вона дивилася на Матаяса; його волосся стало густим і золотистим, відросло достатньо, щоб завиватися над вухами. Вона закохалася в цей його вигляд і водночас ненавиділа його. Тому що він не дасть їй того, чого їй кортить. Тому що він знає, як жахливо вона цього потребує.

Коли Каз оселив їх на Чорному Серпанку, Ніна пережила два дні, а потім зламалася і пішла до Кувея з проханнями про нову дозу парем. Невеличку. Хоча б скуштувати дрібку, щоб полегшити цю безжальну спрагу. Вона більше не пітніла, минули напади гарячки. Ніна могла ходити й розмовляти, слухати, як Каз із рештою виношують свої плани. Проте, коли вона забралася геть, випила по горнятку бульйону і чаю, що Матаяс заздалегідь на славу здобрив цукром, жага знову повернулася і невпинно рубцювала її нерви пилками: туди-сюди, хвилину за хвилиною. Сідаючи поруч із Кувеєм, свідомо вона не хотіла просити його. Ніна тихенько розмовляла з ним шуанською, слухала його скарги на вологу в гробниці. А потім слова самі вирвалися з рота:

— Маєш іще?

Він навіть не перепитав, що вона має на увазі.

— Я віддав усе Матаясові.

— Розумію, — озвалася вона. — Напевно, це на краще.

Ніна посміхнулася. Кувей посміхнувся. Їй захотілося роздерти його пику на клаптики.

Адже вона в жодному разі не зможе піти до Матаяса. Ніколи. Та й, наскільки вона його знала, фієрданець уже викинув усе, що дав йому Кувей, у море. Від цієї думки Ніну охопила така паніка, що їй довелося вибігти надвір і виблювати скромний вміст свого шлунка перед одним зі зруйнованих мавзолеїв. Вона притрусила цю гидоту землею, а потім знайшла собі тиху місцину під віттям плюща, сіла й залилася мінливими слізьми.

— Ви всі — купка ні на що не здатних мерзотників, — повідомила вона мовчазним могилам. Схоже, вони цим не переймалися. Та все ж тиша Чорного Серпанку якимось чином заспокоїла дівчину, вгамувала її. Ніна не могла пояснити, чому. Терени мертвих ніколи раніше не дарували їй розради. Вона трішки відпочила, витерла сльози і, впевнившись, що не видасть себе вкритою плямами шкірою чи мокрими очима, повернулася назад до решти.

«Ти вже пережила найгірше, — казала вона собі. — Парем недосяжна, і тепер ти можеш припинити думати про неї». Якийсь час їй це вдавалося.

Минулої ночі, готуючись підлизуватися до Корнеліса Смеета, Ніна припустилася помилки, скориставшись своєю силою. Навіть із перукою, квітами, костюмом і корсетом вона не почувалася готовою до ролі спокусниці. Тому Серцетлумачниця знайшла в «Клубі купчастих хмар» люстерко і спробувала перекроїти кола під очима. Це вперше після одужання вона поривалася скористатися силою. Від зусиль Ніна одразу спітніла, і, щойно зблякли синці, вдарила жага парем — поспіхом щосили штурхнула її в груди. Дівчина скорчилася в три погибелі, ухопилася за вмивальник, свідомість сповнилася небезпечними думками про те, як їй вибратися звідси, у кого можуть бути запаси, що вона могла б продати. Ніна змусила себе пригадати свою ганьбу на човні, подумати про майбутнє, яке вона могла б збудувати разом із Матаясом, утім, повернула їй здоровий глузд саме думка про Інеж. Вона була зобов’язана Інеж своїм життям і ні за яких обставин не могла залишити подругу у скруті в пазурах Ван Ека. Ніна була не такою людиною. Відмовлялася бути такою.

Якимось чином вона зібралася. Плюснула водою в обличчя, пощипала себе за щоки, аж поки вони не порожевіли. Вона досі мала виснажений вигляд, але рішуче підтягнула корсет і зблиснула найяскравішою усмішкою, на яку лише спромоглася. «Чини все правильно, і Смеет не дивитиметься на твоє обличчя», — сказала собі Ніна і випливла з дверей, щоб упіймати собі баранця.

Проте, коли вона впоралася з роботою, коли вони здобули потрібну інформацію, а всі позасинали, вона понишпорила в Матаясових небагатих статках та в кишенях його одягу; розчарування зростало з кожною наступною секундою. Вона ненавиділа його. Ненавиділа Кувея. Ненавиділа це дурнувате місто.

Відчуваючи огиду до себе самої, Ніна прослизнула під ковдри. Матаяс завжди спав спиною до стіни — звичка із днів у Пекельних Воротах. Дівчина дозволила своїм рукам помандрувати, обшукати його кишені та спробувати прощупати підкладку штанів.

— Ніно? — сонно запитав хлопець.

— Я змерзла, — пояснила вона, не припиняючи пошуків. Вона притислася вустами до його шиї, а потім нижче від вуха, хоча ніколи раніше не дозволяла собі так цілувати його. Ніколи навіть не мала на це шансу. Вони були занадто заклопотані, розплітаючи пасма підозри, пристрасті та відданості, що пов’язали їх, коли вона проковтнула парем... Навіть зараз це було єдине, про що Ніна могла думати. Бажання, що охопило її, стосувалося наркотику, а не тіла, яке, як вона відчувала, пульсувало в її руках. Утім, вона не поцілувала Матаяса в губи. Вона не дозволить парем забрати в себе ще й це.

Він тихенько застогнав.

— Інші...

— Усі сплять.

Тоді хлопець схопив її за руки.

— Припини.

— Матаясе...

— У мене її немає.

Вона випручалася, сором поповз шкірою, мов вогонь лісом.

— А в кого є? — прошипіла вона.

— У Каза. — Ніна завмерла. — Збираєшся залізти до нього в ліжко?

Ніна, не повіривши власним вухам, вибухнула:

— Він переріже мені горлянку. — Від безпомічності їй хотілося заволати. Із Казом неможливо торгуватися. Вона не зможе залякати його, як могла б залякати Вілана, чи благати, як удалося б із Джаспером.

Несподівано навалилася втома, подібна до ярма на шиї, виснаження нарешті послабило нестямну жагу. Ніна поклала чоло на Матаясові груди.

— Ненавиджу це, — сказала вона. — І трохи ненавиджу тебе, дрюскелле.

— Я звик до цього. Ходи сюди. — Він обійняв її своїми руками і заспокоїв розмовами про Равку та Інеж. Матаяс бентежив Ніну історіями, називав вітри, що дмуть у Фієрді, розповів про свою першу вечерю в залі дрюскелле. Якоїсь миті вона, мабуть, задрімала, тому що наступне, що Ніна пам’ятала, — як прокидалася з важкого сну без сновидінь, розбуджена гупанням дверей гробниці.

Матаяс із Казом повернулися з університету, якась із Віланових бомб випалила в їхньому вбранні дірки; одразу за ними з’явилися Джаспер і Вілан зі скаженими поглядами, промоклі від весняного дощу, який щойно розпочався, а за ними йшов схожий на каельця здоровань. Ніні здалося, наче Святі нагородили її якимось чарівним подарунком — ситуація була достатньо божевільною і незбагненною, щоб відтягнути дівчину.

Попри те що жага парем вже не була такою шаленою, як минулої ночі, вона таки досі була, і Ніна й гадки не мала, як їй удасться пережити сьогоднішню місію. Зваблення Смеета було лише першою частиною плану. Каз розраховував на неї, Інеж розраховувала на неї. Вона потрібна була їм Корпуснійкою, а не наркоманкою з пропасницею, що виснажувалася від найменшої спроби краяння. Утім, Ніні не вдавалося думати про це, поки перед нею стояв Кольм Фахей і крутив у руках свого капелюха, а Джаспер мав такий вигляд, наче краще з’їв би стіс вафель, притрушених меленим склом, аніж зустрівся з батьком віч-на-віч, а Каз... Вона й гадки не мала, чого чекати від Каза. Він розгніваний, а може, навіть гірше. Бреккер не любив несподіванок і вразливостей, а Джасперів батько був суцільною дуже кремезною обвітреною вразливістю.

Утім, вислухавши Джасперове захекане — і, як підозрювала Ніна, скорочене — пояснення, як вони вибралися з університету, Каз просто обіперся на ціпок і запитав:

— За вами не було хвоста?

— Ні, — запевнив Джаспер, рішуче захитавши головою.

— Вілане?

Кольм наїжачився.

— Ви не довіряєте словам мого сина?

— Нічого особистого, та, — заспокоїв його Джаспер. — Він не довіряє нічиїм словам.

Вираз Казового обличчя був незворушним, а шорсткий, мов камінь, голос — таким спокійним і приємним, що Ніна відчула, як на руках стає дибки волосся.

— Перепрошую, пане Фахей. У Бочці виробляється така звичка. Довіряй, але перевіряй.

— Або взагалі не довіряй, — пробурмотів Матаяс.

— Вілане? — повторив Каз.

Ван Ек поклав на стіл свій наплічник.

— Якби вони знали про перехід, то пішли б за нами або в крамничці гравера на нас чекали б люди. Ми від них відкараскалися.

— Я нарахував на даху близько десятьох, — повідомив Каз, і Матаяс ствердно кивнув.

— Наче схоже на правду, — погодився Джаспер. — Але я не можу бути впевненим. Сонце було за їхніми спинами.

Каз сів і сфокусував погляд чорних очей на Джасперовому батькові.

— Ви були приманкою.

— Перепрошую, юначе?

— Банк вимагав повернення позички?

Кольм здивовано кліпнув.

— Ну, так, власне кажучи, вони надіслали мені листа з досить жорсткими формулюваннями, ніби я став ненадійним щодо кредитних ризиків. Казали, якщо я не сплачу всю суму, вони будуть вимушені подати позов. — Кольм повернувся до свого сина. — Я писав тобі, Джасе. — Його голос звучав не звинувачувально, а розгублено.

— Я... я не мав можливості забрати пошту. — Чи мав Джаспер нагоду отримувати листи в університеті, коли припинив відвідування? Ніна замислилася, як йому вдавалося так довго приховувати це шахрайство. Справу спрощувало те, що Кольм перебував за океаном і мав бажання вірити власному синові. «Легковірний простак», — із сумом подумала Серцетлумачниця. Байдуже, з яких причин, але Джаспер дурив власного батька.

— Джаспере... — почав Кольм.

— Я намагався знайти гроші, та.

— Вони погрожують відібрати ферму.

Погляд стрільця був міцно прикутий до підлоги гробниці.

— Я був близько. Я є близько.

— До грошей? — Тепер Ніна почула розчарування в Кольмовому голосі. — Ми сидимо в гробниці. У нас щойно стріляли.

— Що привело вас на корабель до Кеттердама? — поцікавився Каз.

— Банк переніс дату стягнення боргів! — обурено вигукнув Кольм. — Просто повідомив, що мій час сплив. Я намагався зв’язатися із Джаспером, а коли не дістав відповіді, подумав...

— Подумали подивитися, що задумав ваш геніальний хлопчик тут, на темних вулицях Кеттердама.

— Я боявся найгіршого. У цього міста не дуже добра репутація.

— Запевняю вас, вона заслужена, — озвався Каз. — А коли ви прибули?

— Я порозпитував в університеті. Мені сказали, що він більше не значиться студентом, і тому я пішов до поліції.

Джаспер здригнувся.

— Ох, та. До міської варти?

Кольм зчавив свого капелюха з оновленою рішучістю.

— А куди я мав податися, Джасе? Ти знаєш, як це небезпечно для... для таких, як ти.

— Та, — сказав стрілець, нарешті подивившись батькові в очі. — Ти ж не сказав їм, що я...

— Звісно ж ні!

«Гришник. Чому жоден із них не каже цього?»

Кольм випустив із рук грудку повсті, яка раніше була його капелюхом.

— Я нічого не розумію. Чому ти привів мене до цього жахливого місця? Чому в нас стріляли? Що сталося з твоїм навчанням? Що сталося з тобою?

Джаспер розтулив рота і знову стулив його.

— Та, я... Я...

— Це була моя провина, — бовкнув Вілан. Усі погляди повернулися до нього. — Він, е-е-е... переймався банківською позичкою, тому замість навчання став працювати з одним...

— Місцевим зброярем, — запропонувала Ніна.

— Ніно, — застережливо гримнув Матаяс.

— Йому потрібна наша допомога, — прошепотіла вона.

— Щоб брехати своєму батькові?

— Це вигадка. Геть інша річ. — Вона й гадки не мала, до чого вів Вілан, але йому вочевидь потрібно було посприяти.

— Так! — палко погодився Вілан. — Зброярем! А потім... Я розповів йому про угоду...

— Їх обдурили, — додав Каз. Його голос був спокійний і врівноважений, як завжди, але поводився він силувано, наче йшов незнайомою місцевістю. — Їм подали ділову пропозицію, яка здавалася занадто слушною, щоб бути правдою.

Кольм гупнувся на стілець.

— Якщо вона такою здається, тоді...

— Вона напевно такою є, — втрутився Каз. У Ніни з’явилося дивне відчуття, що цього разу він говорить щиро.

— То ви з твоїм братом загубили геть усе? — запитав у Вілана Кольм.

— З моїм братом? — тупо перепитав Ван Ек.

— З твоїм братом-близнюком, — пояснив Каз, глипаючи в бік Кувея, який тихенько сидів і спостерігав за цим засіданням. — Так. Вони загубили геть усе. І відтоді Віланів брат не зронив жодного слова.

— Він не видається таким тишком, — зауважив Кольм. — А ви всі... студенти?

— Щось на кшталт, — погодився Бреккер.

— Які проводять вільний час на кладовищі. А ми не можемо піти до влади? Розповісти їм, що сталося? У тих шахраїв можуть бути ще й інші жертви.

— Ну... — почав Вілан, але Каз поглядом наказав йому замовкнути. У гробниці запала дивна тиша. Каз сів за стіл.

— Влада не допоможе вам, — пояснив він. — Не в цьому місті.

— Чому ні?

— Тому що головний закон тут — прибуток. Джаспер і Вілан спробували підібрати крихти. Міська варта навіть не витре їхні сльози. Часом єдина можливість домогтися справедливості — узяти її самому.

— Отак ви й ускочили в халепу.

Каз кивнув.

— Ми збираємося повернути ваші гроші. Ви не втратите свою ферму.

— Але, щоб здійснити це, ви збираєтеся переступити межу закону, — сказав Кольм і стомлено похитав головою. — Ви навіть не здаєтеся достатньо дорослими, щоб закінчити університет.

— Кеттердам був моєю освітою. І ось що я можу вам сказати: Джаспер ніколи б не звернувся до мене, якби мав іще куди піти.

— Ти не можеш бути таким поганим, хлопче, — похмуро зауважив фермер. — Ти ще не живеш достатньо довго, щоб уже заробити свою частку гріхів.

— Я швидко вчуся.

— Чи можу я тобі довіряти?

— Ні.

Кольм знову підняв свого пожмаканого капелюха.

— Чи можу я вірити, що ти допоможеш Джасперові вибратися із цієї халепи?

— Так.

Кольм зітхнув. Він окинув усіх поглядом. Ніна збагнула, що виструнчилася.

— Ви, люди, змушуєте мене почуватися надзвичайно старим.

— Проведіть трохи часу в Кеттердамі, — запропонував Каз, — почуватиметеся древнім. — Після цього він посунув свій капелюх набік, і Ніна помітила в його рисах відсторонений занепокоєний вигляд. — У вас чесне обличчя, пане Фахей.

Кольм зачудовано глипнув на хлопця.

— Ну. Я мав би на це сподіватися і дякую, що помітили.

— Це не комплімент, — заспокоїв Джаспер. — І мені знайомий цей вираз обличчя, Казе. Навіть не наважуйся дозволити цим коліщаткам закрутитися.

У відповідь Каз лише повільно кліпнув. Хай би яка схема заворушилася в його диявольських мізках, тепер її вже пізно було спиняти.

— Де ви зупинилися?

— У «Страусі».

— Повертатися туди небезпечно. Ми перевеземо вас до готелю «Ґельдреннер» і зареєструємо під іншим іменем.

— Але чому? — залопотів Кольм.

— Тому що деякі люди хочуть Джасперової смерті і вони вже скористалися вами як приманкою, щоб виманити його зі схованки. Я навіть не сумніваюся, що вони захочуть узяти вас у заручники, а тепер уже й так занадто багато всього відбувається. — Каз нашкрябав кілька інструкцій для Ротті й віддав йому надзвичайно грубий стіс крюґе. — Залюбки можете харчуватися в їдальні, пане Фахей, але я попрошу вас забути про краєвиди і залишатися в готелі, поки ми не вийдемо з вами на зв’язок. Якщо хтось поцікавиться вашими справами, скажете, що ви тут трохи відпочиваєте і розслабляєтесь.

Кольм подивився на Ротті, відтак на Каза. Він рішуче видихнув.

— Ні, дякую вам, але це помилка. — Батько повернувся до Джаспера. — Ми знайдемо інший спосіб сплатити борги. Або розпочнемо все спочатку деінде.

— Ти не віддаси ферму, — наполягав Джаспер і додав тихіше: — Вона там. Ми не можемо залишити її.

— Джасе...

— Будь ласка, та. Прошу, дай мені виправити все... — Він ковтнув і згорбив плечі. — Я знаю, що підвів. І просто хочу дістати ще один-єдиний шанс. — Ніна підозрювала, що він звертається виключно до батька.

— Ми не належимо до цього міста, Джасе. Це занадто гучне, занадто беззаконне місто. Тут ніщо не має сенсу.

— Пане Фахей, — тихо озвався Каз. — Знаєте, що кажуть про прогулянку коров’ячим пасовиськом?

Джасперові брови злетіли вгору, а Ніна спробувала придушити нервовий смішок. Що цей виродок з Бочки міг знати про коров’ячі пасовиська?

— Опусти голову і дивися, куди йдеш, — відповів Кольм.

Каз кивнув.

— Просто вважайте Кеттердам по-справжньому великим коров’ячим пасовиськом. — Зморшки довкола фермерового рота смикнулися в слабесенькій посмішці. — Дайте нам три дні, щоб повернути ваші гроші та безпечно вивезти вас і вашого сина з Керчу.

— Невже це справді можливо?

— У цьому місті може статися що завгодно.

— Ця думка не сповнює мене впевненістю. — Чоловік підвівся, і Джаспер скочив на ноги.

— Та?

— Три дні, Джаспере. А потім ми повертаємося додому. З грошима чи без них. — Він поклав руку синові на плече. — І, заради Святих, будь обережний. І ви всі.

Ніна раптом відчула в горлі клубок. Матаясова родина загинула на війні. Ніну забрали від батьків на навчання, коли вона ще була маленькою дівчинкою. Вілана, можна сказати, виселили з отчого дому. Кувей утратив свого батька і свою країну. А Каз? Ніна не хотіла знати, з якого темного провулку виповз Каз. Але Джаспер мав куди піти, мав когось, хто б попіклувався про нього, когось, хто міг сказати: «Усе буде гаразд». Вона уявила золоті поля під безхмарним небом, обшитий дошками будинок, захищений від вітрів рядком червоних дубів. Якась безпечна місцина. Серцетлумачниці хотілося, щоб Кольм Фахей промаршував до Ван Екового офісу й наказав йому віддати Інеж, інакше той дістане по пиці, їй хотілося, щоб хтось у цьому місті допоміг їм, щоб вони не були такі самотні. Хотілося, щоб Джасперів батько забрав їх усіх із собою. Вона ніколи не була в Новозем’ї, але це палке бажання побачити ті золоті поля скидалося на тугу за домівкою. «Дурня, — сказала вона собі, — так по-дитячому». Каз мав рацію: якщо вони хочуть домогтися справедливості, мусять узяти її самі. Але це не полегшило різкого болю в грудях, від якого краялося серце.

А тоді Кольм попрощався з Джаспером і зник між кам’яними могилами разом із Ротті та Шпехтом. Він обернувся, щоб помахати, і пішов геть.

— Я мусив піти з ним, — сказав Джаспер, зависнувши біля дверей.

— Ти вже одного разу мало не вбив його, — нагадав Каз.

— Нам відомо, хто влаштував засідку в університеті? — поцікавився Вілан.

— Джасперів батько ходив до міської варти, — озвався Матаяс. — Я переконаний, чимало офіцерів беруть хабарі.

— Це правда, — погодилася Ніна. — Але це не просто збіг, що банк став вимагати повернення позички саме тоді, коли він до цього вдався.

Вілан опустився за стіл.

— Якщо до справи залучено банки, за цим може стояти мій батько.

— Пекка Роллінз теж має вплив на банки, — додав Каз, і Ніна помітила, як його рука в рукавичці стиснула воронячу голову на ціпку.

— Чи можуть вони працювати разом? — запитала дівчина.

Джаспер потер долонями обличчя.

— Усі Святі, і ти, тітко Єво, сподіваймося, що ні.

— Я нічого не виключаю, — повідомив Каз. — Але нічого із цього не змінює того, що станеться сьогодні вночі. Ось. — Він потягнувся до однієї з ніш у стіні.

— Мої револьвери! — вигукнув Джаспер, притискаючи їх до грудей. — Ой, привіт, мої красунчики. — Його усмішка засліплювала. — Ти повернув їх!

— Сейф у «Купчастих хмарах» не надто міцний горішок.

— Дякую, Казе. Дякую.

Усі згадки про тепло, яке Каз виявляв до Джасперового батька, зникли так само швидкоплинно, як мрії про ті золоті поля.

— Який сенс у стрільці без револьверів? — поцікавився Каз, вочевидь не помітивши, як зникла Джасперова усмішка. — Ти занадто довго був у мінусі. Усі ми там були. Цієї ночі ми почнемо сплачувати наші борги.

Ніч уже спустилася, і вони вирушили в путь, щоб сплатити свої борги, а восковий місяць зиркав униз, наче пильне біле око. Ніна розсукала рукави. Заморозки відступили, і навколо запанувала справжня пізня весна. Принаймні те, що вважалося нею в Кеттердамі — вологе клаустрофобне тепло звіриної пащі, яке полегшували лише короткі непередбачувані шторми. Матаяс із Джаспером відбули до доків раніше, щоб переконатися, що гондола на місці. А потім до стартової точки подалася й решта, залишивши на Чорному Серпанку Кувея, Ротті та Шпехта.

Човен безшумо розтинав воду. Попереду Ніна бачила мерехтіння вогнів, що направляли їх уперед.

Джасперові револьвери повернулися на своє місце на стегнах, а ще в стрільця й Матаяса на плечах висіли гвинтівки. Каз ховав у пальті пістоль та озброївся своїм демонічним ціпком; Ніна помітила, як Вілан поклав руки на свій наплічник. Той був напхом напханий вибухівкою, фотобомбами й бозна-чим іще.

— Нам краще не помилятися щодо цього, — зітхнувши, озвався Вілан. — Мій батько буде напоготові.

— Я на це розраховую, — відповів Каз.

Ніна дозволила своїм пальцям погладити руків’я пістоля, запханого до кишені легкого весняного пальта. Раніше вона ніколи не потребувала зброї, ніколи не хотіла носити її з собою. «Тому що я сама була зброєю». Але тепер вона собі не довіряла. Контроль над своєю силою був таким крихким, наче дівчина знову тягнулася до чогось, розташованого трохи далі, ніж їй здавалося. Ніні потрібно було знати, що сила буде з нею цієї ночі. Вона не має права на помилку, особливо якщо від цього залежить життя Інеж. Серцетлумачниця знала, що, якби вона була на Велльґелуці, битва розгорнулася б інакше. Інеж ніколи б не викрали, якби Ніні вистачило сили зустрітися віч-на-віч з Ван Ековими посіпаками.

А якби в неї була парем? Ніхто б не зміг їй протистояти.

Ніна рішуче похитала головою. «Якби в тебе була парем, ти б стала справжньою наркоманкою і вже пройшла б чималий шлях до Баржі Женця».

Коли вони дісталися берега й висадилися на нього якомога швидше й тихіше, ніхто й словом не прохопився. Бреккер жестом наказав усім зайняти свої позиції. Він наблизиться з півночі, Матаяс із Віланом — зі сходу. Ніна з Джаспером відповідатимуть за охоронців із західного боку периметра.

Ніна зігнула пальці. Змусити замовкнути чотирьох вартових. Це має бути просто. Принаймні було просто кілька тижнів тому. Уповільнити їхній пульс. Тихенько занурити їх у непритомність, не дозволивши навіть пролунати сигналу тривоги. Але зараз Ніна замислилася: невже одяг так неприємно чіпляється до шкіри, змокрівши від її власного нервового поту?

Вона занадто швидко помітила постаті перших двох вартових на своїх місцях. Вони обіперлися на невисокий кам’яний пристінок, гвинтівки стояли поруч, підперті стояками, а ледаче дзижчання розмови то стишувалося, то гучнішало. Просто.

— Приспи їх, — підказав Джаспер.

Ніна зосередилася на вартових, дозволяючи своєму тілу налаштуватися на їхні тіла, вловлюючи їхнє серцебиття, стрімкий плин їхньої крові. Ніні здавалося, що вона наосліп спотикається в темряві. Там просто нічого не було. Вона помітила тьмяні обриси їхніх статур, слід упізнавання, але нічого більше. Дівчина бачила їх очима, чула їх вухами, але решта відчуттів мовчали. Те інше чуття всередині, дар, який був у ній, скільки Ніна могла себе пригадати, серце сили, що була її незмінною супутницею від самого дитинства, просто відмовлялося битися. Ніна могла думати тільки про парем, про сп’яніння, про жагу, наче цілий всесвіт лежав у неї під пальцями.

— Чого ти чекаєш? — поцікавився Джаспер.

Насторожений якимось звуком або й просто їхньою присутністю, один із вартових глипнув у їхній бік, пильно вдивляючись у темряву. Він звів гвинтівку і знаком покликав свого товариша за собою.

— Вони прямують сюди. — Джасперові руки потяглися до револьверів.

«Ох, Святі». Якщо Джасперу доведеться стріляти, інші вартові насторожаться. Пролунає сигнал тривоги, а тоді всі їхні зусилля можуть полетіти під три чорти.

Ніна зосередила всю свою волю. Жага парем шматувала її, стрясала тіло, рішуче впивалася в череп своїми пазурами. Дівчина не зважала на неї. Один із вартових затнувся і впав на коліно.

— Гіллісе! — гукнув інший. — Це що? — Утім, він був недостатньо дурний, щоб опустити зброю. — Стій! — крикнув він у їхньому напрямку, намагаючись підтримати свого друга. — Назвіться.

— Ніно, — розлючено прошепотів Джаспер. — Зроби щось.

Серцетлумачниця стиснула кулак, намагаючись розчавити гортань вартового, щоб він не зміг покликати на допомогу.

— Назвіться!

Джаспер витяг револьвер. «Ні, ні, ні». Вона не збиралася ставати причиною, через яку все піде шкереберть. Парем мав убити її або дати їй спокій, а не запроторити до жалюгідного безсилого чистилища. Ніну охопила лють, чистий, досконалий, зосереджений гнів. Її свідомість потягнулася вперед і раптом ухопилася за щось — не за тіло, але за щось інше. Дівчина краєм ока помітила якийсь порух, із затінку з’явилася тьмяна постать — хмарка пилу — і промайнула в напрямку, де стояв вартовий. Той відмахнувся від неї, наче намагаючись відігнати рій комарів, проте вона застрекотіла швидше, швидше, аж поки не перетворилася на майже невидиму пляму. Вартовий розтулив рота, щоб закричати, і хмара зникла. Чоловік рохнув і завалився горілиць.

Його поплічник і досі запаморочено балансував на колінах. Ніна з Джаспером кинулися вперед, і стрілець гупнув вартового по потилиці прикладом свого револьвера. Непритомний чоловік беркицьнувся на землю. Вони обережно обшукали першого вартового. Той лежав із розплющеними очима, витріщаючись у зоряне небо. Його рот і ніздрі були закорковані дрібним білим пилом.

— Ти це зробила? — запитав Джаспер.

Невже вона це зробила? Ніні здавалося, що вона відчуває смак пилу на власних губах. Це було неможливо. Корпуснієць може маніпулювати людським тілом, але не неживою матерією. Це була робота Творця — до того ж могутнього.

— Це був не ти?

— Я ціную твій вотум довіри, але це все зробила ти, красуне.

— Я не хотіла його вбивати. — А що вона хотіла зробити? Просто заткати йому пельку. Пил точився з кутика його ледь розтуленого рота тоненькою цівкою.

— Тут є ще двоє вартових, — нагадав Джаспер. — А ми вже запізнюємося.

— Як ти ставишся до того, щоб просто вдарити їх по голові?

— Хитромудрий план. Мені подобається.

Ніна відчула, як тілом розповзається дивне відчуття, проте жага парем більше не волала всередині. «Я не хотіла його вбивати». Це не мало значення. Просто зараз не могло мати значення. Вартові лежали на землі, а план уже почав утілюватися.

— Ходімо, — запропонувала Ніна. — Визволімо нашу дівчинку.

7. Інеж

неж провела в темряві безсонну ніч. Коли в животі забурчало, дівчина вирішила, що вже настав ранок, але ніхто не з’явився, щоб зняти пов’язку або запропонувати тацю з їжею. Схоже, Ван Ек більше не відчуває потреби няньчитися з нею. Він достатньо чітко побачив її страх. Тепер це, а не сулійські Баянові очі та спроби виявити доброту, стане його важелем.

Коли пропасниця минулася, Інеж уперто кинулася до вентиляційної решітки й виявила, що її міцно прикрутили. Це сталося, поки вона була в театрі. Мара не здивувалася. Вона підозрювала, що Ван Ек залишив отвір незачиненим, щоб дати надію, а потім висмикнути її з рук.

Урешті-решт свідомість почала прояснятися, і, лежачи мовчки, Інеж вигадала план. Вона заговорить. Існувало чимало явок і схованок, від користування якими Покидьки відмовилися, оскільки ті були скомпрометовані чи просто перестали бути зручними. Вона розпочне з них. А ще існували безпечні місця, які, швидше за все, належали іншим бандам з Бочки. Інеж знала про переобладнаний транспортний контейнер у Третій Гавані, що ним час від часу користувалися Ліддії. Голені Дурники полюбляли осідати в сумнівному готелі всього за кілька вулиць від Рейки. За його вицвілий малиновий колір і білу покрівлю, що нагадувала цукрову глазур, будинок називали «Пиріг з варенням». Ван Екові знадобиться мало не ціла ніч, щоб обшукати всі кімнати. Вона відверне їхню увагу. Змусить Ван Ека і його посіпак бігати цілим Кеттердамом у пошуках Каза. Інеж ніколи не мала особливого акторського таланту, проте у «Звіринці» її змушували розповідати свою частину брехні, до того ж вона провела достатньо часу поруч із Ніною і навчилася кількох штучок.

Коли Баян урешті прийшов, щоб зняти пов’язку, його супроводжували шестеро озброєних вартових. Інеж не була певна, скільки минуло часу, але припускала, що цілий день. Баян мав хворобливий вигляд і намагався не ззиратися з нею поглядом. Мара сподівалася, що він не спав цілісіньку ніч через її слова, які тиснули йому на груди. Він перерізав мотузки в неї на щиколотках, але одразу замінив їх кайданками, які гучно брязкали, коли вартові повели Інеж коридором.

Цього разу вони привели її до театру через затильні двері, минули пласкі декорації та закинутий реквізит, що припадав пилом, і дісталися сцени. Поїдену міллю зелену завісу опустили, тож тепер не видно було ані печери зі стільцями, ані балконів. Ізольовані від решти театру та зігріті теплом сценічних вогнів декорації дарували дивне інтимне відчуття. Вони менше скидалися на сцену, ніж на операційну справжнього хірурга. Погляд Інеж ковзнув понівеченим кутиком стола, де вона лежала минулої ночі, і рвучко метнувся геть.

Ван Ек чекав разом із бритвоносим вартовим. Інеж мовчки заприсяглася: навіть якщо її план не вдасться, навіть якщо він розтрощить її ноги в місиво, навіть якщо вона більше ніколи не ходитиме, вона знайде спосіб віддячити йому тим самим. Інеж не знала, як саме, але вона щось придумає. Вона пережила занадто багато, щоб дозволити Ван Екові знищити себе.

— Ви налякані, пані Ґхафа? — поцікавився він.

— Так.

— Яка відвертість! То ви готові розповісти мені те, що вам відомо?

Інеж глибоко вдихнула й схилила голову, сподіваючись, що це буде переконливим виявом неохоти.

— Так, — прошепотіла вона.

— Говоріть.

— Як я знатиму, що ви не нашкодите мені, навіть здобувши інформацію? — обережно запитала вона.

— Якщо інформація виявиться корисною, вам не доведеться мене боятися, пані Ґхафа. Я не тварина. Я користуюся найзвичнішими для вас методами: погрозами, насиллям. Бочка навчила вас очікувати на таке ставлення. — Він звучав, як Цьоця Гелін: «Чому ти змушуєш мене це робити? Ти сама заслужила на ці покарання, дівчинко».

— Отже, ви даєте мені обіцянку? — поцікавилася вона. Це було сміховинно. Ван Ек достатньо чітко дав зрозуміти, чого вартує його слово, коли порушив домовленість на Велльґелуці та намагався вбити їх усіх.

Утім він урочисто кивнув.

— Даю, — озвався. — Угода є згода.

— І Каз ніколи не дізнається...

— Звісно, звісно, — нетерпляче погодився крамар.

Інеж відкашлялася.

— «Синій Рай» — клуб неподалік від Рейки. Раніше Каз користувався кімнатами нагорі, щоб зберігати поцуплений крам. — Це була щира правда. А кімнати мають і досі бути порожніми. Каз припинив користуватися ними, коли дізнався, що один із шинкарів заборгував Десятицентовим Левам. Він не хотів, щоб хтось звітував, коли він приходив чи йшов геть.

— Дуже добре. Що ще?

Інеж покусала нижню губу.

— Помешкання на Кольстраат. Не пам’ятаю номер. Із нього розгортається краєвид на чорні виходи якогось із барлогів Східної Клепки. Раніше ми користувалися ним для спостережень.

— Справді? Будь ласка, кажіть далі.

— Ще є транспортний контейнер...

— Знаєте що, пані Ґхафа? — Ван Ек ступив крок до неї. На обличчі не було й сліду гніву. Крамар мав мало не радісний вигляд. — Не думаю, що ці місця — справжні золоті жили.

— Я б не...

— Я гадаю, ви вирішили відправити мене в погоню за власним хвостом, поки чекатимете на порятунок чи вигадуватимете ще якісь негожі спроби втечі. Але, пані Ґхафа, вам не потрібно чекати. Пан Бреккер збирається врятувати вас просто цієї миті. — Він кивнув одному з вартових. — Підійми завісу.

Інеж почула, як зарипіли мотузки й повільно піднялися пошарпані завіси. Театр був переповнений вартовими, що юрмилися в проходах, їх було щонайменше тридцять, а може, навіть більше, усі важко озброєні гвинтівками і кийками — приголомшлива демонстрація сили. «Ні», — подумала Інеж, коли Ван Екові слова дійшли до її свідомості.

— Це правда, пані Ґхафа, — вів далі Ван Ек. — Ваш герой уже йде. Пан Бреккер полюбляє вважати себе найрозумнішою людиною в Кеттердамі, тож, гадаю, я догоджу йому й дозволю перехитрити самого себе. Я усвідомлюю, що, замість того щоб ховати вас, повинен просто дозволити вас знайти.

Інеж насупилася. Це неможливо. Невже цей крамар насправді ошукав Каза? Невже він використав її для цього?

— Я щодня відправляв Баяна до «Ейл Комеді» та назад. Подумав, що сулійський хлопець викличе найбільше підозр, та й будь-який транспорт до ймовірно безлюдного острова обов’язково мусив бути поміченим. До сьогодні я не був певен, що Бреккер клюне; я ставав щоразу нетерплячішим. Але він клюнув. Сьогодні ввечері, трохи раніше, у доках засікли двох членів його команди, вони — той великий фієрданець і новоземський хлопчина — готували до відправлення гондолу. Я не переривав їхнього заняття. Вони — так само, як ви, — звичайні пішаки. Приз — Кувей, і ваш пан Бреккер нарешті віддасть те, що належить мені.

— Якби ви поводилися з нами чесно, Кувей уже був би у вас, — зауважила Інеж. — Ми ризикували життями, щоб витягти його з Льодового Двору. Ми ризикували всім. Вам слід дотримувати слова.

— Патріот запропонував би звільнити Кувея навіть без обіцянок винагороди.

— Патріот? Ваші махінації щодо юрди парем посіяли б у Керму хаос.

— Ринки швидко відновлюються. Керч вистоїть. Можливо, зміни, що наближаються, навіть посилять його. Але ви й люди на кшталт вас, можливо, скінчите не так добре. Як ви гадаєте, як упораються паразити з Бочки, якщо розпочнеться війна? Якщо чесні люди не розтринькуватимуть грошики й упадатимуть не коло гріхів, а коло тяжкої праці?

Інеж відчула, як випнулася її губа.

— Канальні щури мають власні методи виживання, байдуже, як завзято ви намагаєтеся нас знищити.

Крамар посміхнувся.

— Більшість ваших друзів не переживуть цієї ночі.

Дівчина подумала про Джаспера, про Ніну й Матаяса, про милого Вілана, який заслуговував на значно кращого батька, ніж цей мерзотник. Ван Екові йшлося не лише про перемогу. Було в цьому щось особисте.

— Ви ненавидите нас.

— Чесно кажучи, ви мене мало цікавите — акробатка, чи танцівниця, чи ким ви там були, перш ніж стали об’їдалом у цьому місті. Утім, визнаю: Каз Бреккер мене дратує. Підступний, безжальний, аморальний. Він годує розбещеність розбещеністю. Такий видатний розум можна було б використати з видатною користю. Він міг би керувати містом, збудувати щось, отримати прибуток, з якого мали б зиск усі. Натомість він, наче п’явка, присмоктався до кращих людей.

— Кращих людей? На кшталт вас?

— Вам боляче це чути, але це правда. Коли я покину цей світ, по мені залишиться найвидатніша з коли-небудь знаних корабельних імперій, двигун статків, данина Ґхезенові та свідчення його прихильності. А хто пам’ятатиме дівчисько типу вас, пані Ґхафа? Що ви з Казом Бреккером залишите по собі, крім трупів, які спалять на Баржі Женця?

За стінами театру пролунав постріл, і, коли вартові повернулися до вхідних дверей, запала раптова тиша.

Ван Ек звірився з годинником.

— Точно опівночі. Бреккер полюбляє драматизувати.

Інеж почула черговий постріл, а потім коротку кулеметну скоромовку. Шість вартових позаду неї, на ногах кайданки. Безпомічність здійнялася, щоб здушити їй горло. Каз та інші прямували до пастки, а Мара не могла їх попередити.

— Я подумав, що краще не залишати периметр зовсім без охорони, — зауважив Ван Ек. — Нам би не хотілося занадто спростити все й зіпсувати сюрприз.

— Він ніколи не розповість вам, де Кувей.

Ван Ек поблажливо посміхнувся.

— От цікаво, що виявиться ефективнішим — катувати пана Бреккера чи дозволити йому спостерігати, як катують вас? — Він нахилився ближче і промовив змовницьким тоном: — Можу сказати, що найперше я здеру з нього ті рукавиці і переламаю по одному його злодійські пальці.

Інеж подумала про Казові бліді долоні спритника, про блискучий шов рубця, що збігає до кісточки на правій руці. Ван Ек може зламати всі Казові пальці й обидві ноги, і той ніколи не промовить жодного слова, але якщо крамареві посіпаки зірвуть з нього рукавички? Інеж досі не розуміла, чому він потребував їх і чому знепритомнів у фургоні на шляху до Льодового Двору, але знала, що Каз не переносить дотику шкіри до шкіри. Як надійно він зможе приховувати цю слабкість? Як швидко Ван Ек виявить його вразливе місце і використає його? Як довго Каз триматиметься? Інеж не могла цього знести. Вона раділа, що не знає, де перебуває Кувей. Вона б зламалася раніше за Каза.

У залі загупали черевики — гуркіт кроків.

Інеж стрибнула вперед і розтулила рота, щоб застерегти їх криком, але рука вартового міцно затисла її уста і тримала, поки дівчина борсалася в його обіймах.

Двері розчахнулися. Тридцять вартових підняли тридцять гвинтівок і звели тридцять курків. Хлопчик у дверях відсахнувся, обличчя зблідло, спіральні каштанові кучері розкуйовдилися. Малий був убраний у Ван Екову червоно-золоту ліврею.

— Я... пане Ван Ек, — задихнувся він, затуляючись підведеними руками.

— Вільно, — наказав вартовим Ван Ек. — Це що?

Хлопчик проковтнув слину.

— Сер, будиночок на озері. Вони з’явилися з води.

Ван Ек підскочив, перекинувши стілець.

— Еліс...

— Вони забрали її з собою годину тому.

«Еліс». Ван Екова чарівна вагітна дружина. Інеж відчула іскорку надії, але згасила її, не наважуючись повірити.

— Вони вбили одного з вартових, а решту покинули зв’язаними в коморі, — захекано вів далі хлопчик. — На столі була записка.

— Принеси її сюди, — гавкнув Ван Ек. Малий розгонисто перетнув прохід, і крамар вихопив записку з його руки.

— Що там... що там написано? — поцікавився Баян. Голос у нього тремтів. Можливо, Інеж мала рацію щодо Еліс та її вчителя музики.

Ван Ек ударив його навідлиг.

— Якщо я дізнаюся, що тобі було щось відомо про це...

— Я не знав! — зойкнув Баян. — Я нічого не знав. Я точно виконував ваші накази.

Ван Ек зіжмакав записку в кулаці, але Інеж устигла прочитати слова, написані впізнаваним зазубреним Казовим почерком: «Завтра опівдні. Худмедбридж. З її ножами».

— Записка була притиснута цим. — Хлопчик поліз до кишені й витяг крихітний затискач для краватки — гігантський рубін, оздоблений золотим лавровим листям. Каз поцупив його у Ван Ека, коли той уперше найняв його для місії в Льодовому Дворі. Інеж не мала нагоди переховати прикрасу, перш ніж вони покинули Кеттердам. Каз, мабуть, якимось чином знову до неї дістався.

— Бреккер, — загарчав Ван Ек напруженим від люті голосом.

Інеж не могла стриматися. Вона засміялася.

Ван Ек дав їй добрячого ляпаса. Він ухопив дівчину за туніку й струсонув так, що аж кістки заторохкотіли.

— Бреккер гадає, що ми досі граємо в гру, еге ж? Вона моя дружина. Вона виношує мого спадкоємця.

Інеж засміялася ще дзвінкіше; усі жахи минулого тижня вирвалися з грудей легковажним передзвоном. Вона не була певна, що зможе зупинитися, коли захоче.

— А ви були достатньо дурним, щоб розповісти Казові все це на Велльґелуці.

— Мені наказати Франке витягти молоток і продемонструвати тобі, наскільки я серйозний?

— Пане Ван Ек, — заблагав Баян.

Проте Інеж уже не боялася цього чоловіка. Перш ніж Ван Ек устиг вдихнути, вона вдарила його лобом, розбивши мерзотнику носа. Чоловік скрикнув і відпустив її, коли кров залила його витончений крамарський костюм. Тієї ж миті вартові накинулися на дівчину й відтягли її назад.

— Ти, маленька негіднице, — сказав Ван Ек, притискаючи до обличчя носовичок із вишитою монограмою. — Ти, маленька шльондро. Я власноруч візьмуся з молотком за обидві твої ноги.

— Ну ж бо, Ван Еку, погрожуйте мені. Розкажіть мені, чим іще маленьким я є. Ви торкнетеся мене пальцем, і Каз виріже вашу дитину з живота дружини-красуні, а тіло повісить на балконі Біржі. — Потворні слова терзали її совість, але Ван Ек заслуговував, щоб ці образи вкорінилися в його свідомості. Хоча Інеж не вірила, що Каз утне таке, вона була вдячна за кожну огидну, жорстоку річ, що вчинив Нечисторукий, щоб здобути свою репутацію — репутацію, яка щосекунди не даватиме Ван Екові спокою, поки не повернеться його дружина.

— Замовкни! — закричав він, бризкаючи слиною з рота.

— Думаєте, він цього не скоїть? — глузувала Інеж. Вона відчувала, як пече щока в тому місці, де він ляснув її, бачила, як у руці вартового й досі лежить молоток. Ван Ек налякав її, тож Мара була щасливою, відплачуючи йому тим самим. — Підступний, безжальний, аморальний. Хіба ви спершу найняли Каза не через це? Не тому, що він здатний на те, на що більше ніхто не наважиться. Ну ж бо, Ван Еку. Переламайте мені ноги й подивіться, що станеться. Киньте йому виклик.

Невже вона справді подумала, що крамар може перехитрити Каза Бреккера? Каз звільнить її, і тоді вони покажуть цьому чолов’язі, на що здатні шльондри й канальні щури.

— Утіштеся, — кинула Інеж, коли Ван Ек стиснув зазубрений кутик стола, щоб не впасти. — Навіть над найкращими людьми можна взяти гору.

8. Матаяс

атаяс спокутуватиме в наступному житті за помилки, яких припустився протягом цього, проте він завжди вірив, що, попри злочини й падіння, всередині він мав непорушний стрижень благопристойності. Утім, зараз він відчував: якщо проведе поруч із Еліс Ван Ек іще годину, то вб’є її заради хвилинки тиші. Облога будиночка на озері відбулася з такою точністю, що Матаяс не міг змусити себе не захоплюватися нею. Коли минуло лише три дні після викрадення Інеж, Ротті попередив Каза, що на «Ейл Комеді» з’явилися вогні, а ще о незвичній годині туди припливають, а потім пливуть геть човни, у яких частенько сидить сулійський юнак. У ньому швидко впізнали Адема Баяна, вчителя музики, що служив у Ван Ека останні шість місяців. Він несподівано приєднався до крамаревої челяді після того, як Вілан покинув домівку, проте молодший Ван Ек не здивувався, що його батько забезпечив Еліс професійним викладачем музики.

— Хіба в неї нічого не виходить? — поцікавився Джаспер.

Вілан трохи повагався, а потім сказав:

— Вона дуже завзята.

Нескладно було припустити, що в «Ейл Комеді» утримують Інеж, тож Ніна хотіла негайно вирушити за нею.

— Він не вивезе її за межі міста, — сказала дівчина, та її щоки розчервонілися вперше з тієї миті, коли вона виборсалася зі свого ґерцю з парем. — Очевидно, що він тримає її там.

Проте Каз просто глипнув кудись віддалік, зберігаючи свій дивний вираз обличчя, і зауважив:

— Занадто очевидно.

— Казе...

— Як ти ставишся до сотні крюґе?

— Це була приманка?

— Безсумнівно. Ван Ек занадто спрощує. Він поводиться з нами, наче з простаками. Але крамар не народився в Бочці, а ми не купка тупих роззяв, готових кинутися на першу блискучу блешню, якою він нас повабить. Ван Ек хоче, щоб ми думали, наче вона на тому острові. Можливо, вона там. Проте там також чекатиме на нас неабияка вогнева міць, а може, навіть кілька гришників, нагодованих парем.

— Завжди бий туди, куди простак недопетрає дивитися, — пробурмотів Вілан.

— Милий Ґхезене, — вигукнув Джаспер, — та ти зіпсований аж до кісток.

Каз гупнув ціпком із воронячою головою по плитняку, яким була викладена підлога гробниці.

— Знаєте, у чому Ван Екова проблема?

— Брак честі? — озвався Матаяс.

— Слабенькі батьківські навички? — припустила Ніна.

— Голова, що лисіє? — запропонував Джаспер.

— Ні, — заперечив Каз. — Він має занадто багато чого втрачати і дав нам мапу до того, що варто вкрасти першим.

Бреккер звівся на ноги і взявся викладати план викрадення Еліс. Замість того щоб намагатися врятувати Інеж, як сподівався Ван Ек, вони змусять його виміняти її на його дуже вагітну дружину. Перша хитрість полягала в тому, щоб знайти її. Крамар не був дурником. Каз підозрював, що він вивіз дружину з міста, щойно уклавши з ними свою віроломну угоду, і перші ж спроби розслідування підтвердили це. Ван Ек не утримував би свою дружину на складі, фабриці чи в промисловій будівлі, її не було також у жодному з готелів, що йому належали, у чоловіковому заміському будиночку чи на двох фермах неподалік від Ельсмеера. Існувала можливість, що крамар відіслав її до якоїсь ферми чи угіддя з того боку Справжнього Моря, проте Каз сумнівався, що Ван Ек відправить жінку, яка носить його спадкоємця, у виснажливий морський круїз.

— Ван Ек, мабуть, не звітує про своє майно, — повідомив Каз. — І, напевно, про прибутки теж.

Джаспер насупився.

— А хіба ухиляння від податків не... не знаю, святотатство? Мені здавалося, що крамар — вірний служник Ґхезена.

— Ґхезен і Керч — різні речі, — пояснив Вілан.

Звісно ж, щоб виявити таємне майно, потрібно було потрапити до кабінету Корнеліса Смеета і здійснити ще низку шахрайств. Матаяс ненавидів усю цю непорядність, проте не міг заперечити, що вони зібрали цінну інформацію. Завдяки Смеетовим документам Каз виявив точне розташування будиночка на озері — чудового обійстя за шістнадцять кілометрів на південь від міста, яке легко було обороняти; маєток був обладнаний усіма вигодами й записаний на ім’я Гендрікс.

«Завжди бий туди, куди простак недопетрає дивитися». Матаяс міг визнати, що це звучить вдумливо, правду кажучи, по-військовому вдумливо. Якщо тобі бракує зброї та людей, варто пошукати найбеззахисніші цілі. Ван Ек очікував, що вони спробують урятувати Інеж, і саме там зосередив свої сили. Тож Бреккер підтримав цю ідею, наказавши Матаясові з Джаспером діяти якомога помітніше, коли спрямовуватимуть гондолу до однієї з приватних пристаней у П’ятій Гавані. Коли годинник вибив одинадцяту, Ротті зі Шпехтом залишили Кувея на Чорному Серпанку і, загорнувшись у важкі плащі з каптурами, щоб заховати обличчя, спустили човен на воду та влаштували жахливу галасливу виставу, яка мала допомогти поплічникам відпливти з інших причалів — здебільшого це збентежило туристів, що й гадки не мали, чому незнайомі чоловіки кричать на них з гондоли.

Матаясові довелося зібрати всю свою силу волі, щоб не сперечатися з Бреккером, коли для наступу на будиночок біля озера той поставив Ніну в пару із Джаспером, навіть попри те, що фієрданець розумів, що такий союз має сенс. Вони мусили тихо знешкодити вартових, не дозволивши нікому зчинити тривогу чи паніку. Цього можна було досягти завдяки Матаясовим бойовим умінням і Ніниному дару Гриші, тож їх потрібно було розділити. Таланти Джаспера й Вілана були гучніші, тому хлопці мали втрутитися в сутичку тільки в крайньому разі. До того ж Матаяс знав: якщо під час місій бігатиме за Ніною назирці, наче якийсь сторожовий пес, вона покладе руки на свої чудові стегна і продемонструє свою вправність у лихослів’ї кількома різними мовами. Хай там як, він був єдиний, окрім, імовірно, Кувея, хто знав: вона сильно страждає відтоді, як вони повернулися з Льодового Двору. Важко було дивитися, як вона йде геть.

Вони наблизилися до будинку з іншого боку озера і швиденько впоралися з вартовими, що охороняли периметр. Більшість вілл на узбережжі була порожньою, адже пора року була ще занадто ранньою, щоб природа подарувала справжнє тепло. Але вікна Ван Екового — чи, радше, Гендріксового — будинку світилися. Цей маєток належав кільком поколінням родини Віланової матері ще задовго до того, як Ван Ек бодай поткнув сюди свого носа.

Це майже не скидалося на злом; один із вартових навіть дрімав у вишці на даху будинку. Матаяс не зрозумів, що сталося щось непередбачуване, поки кількість вартових не скоротилася, а потім уже не було часу поцікавитися в Ніни із Джаспером, що пішло не так. Вони зв’язали вартових, які залишилися, зігнали їх і решту челяді до комори, а потім кинулися нагору сходами, надівши маски «Комеді Бруте». Зупинилися за дверима музичної кімнати, де Еліс невпевнено сиділа на фортепіанному стільчику. Попри їхні сподівання, що жінка спатиме, вона продиралася крізь якийсь музичний уривок.

— Святі, що це за шум? — прошепотіла Ніна.

— Гадаю, це «Засинай, маленький джмелю», — повідомив з-під маски й рогів костюма Сірого Чортеняти Вілан, — проте важко сказати напевне.

Коли вони увійшли до музичної кімнати, тер’єр із шовковистим хутром, що сидів біля ніг Еліс, спробував загарчати, але його бідолашна гарненька вагітна господиня лише підвела погляд від аркуша з нотами й поцікавилася:

— Це п’єса?

— Так, люба, — ніжно погодився Джаспер, — і ти — зірка.

Вони загорнули її в тепле пальто, а потім вивели з будинку й відвели до човна, який чекав на них. Еліс поводилася так слухняно, що Ніна аж занепокоїлася.

— Можливо, до її мозку не потрапляє потрібна кількість крові? — пробурмотіла вона Матаясові.

Фієрданець не був певен, як пояснити поведінку Еліс. Він пам’ятав, що його мама, коли була вагітна меншою сестрою, плутала найпростіші речі. Якось вона пройшла з їхнього невеличкого будиночку аж до села, перш ніж зрозуміла, що взула черевики не на ту ногу.

Проте на півдорозі до міста, коли Ніна зв’язала Еліс руки й напнула на очі пов’язку, надійно прикріпивши її до охайних кіс, закручених на маківці, реальність ситуації, мабуть, почала доходити до крамаревої дружини. Вона зашморгала носом, витираючи його оксамитовим рукавом. Шморгання переросло в досить рвучке глибоке дихання, а коли вони зручно вмостили Еліс у гробниці й навіть знайшли їй подушечку для ніг, жінка зайшлася протяжними риданнями.

— Я хочу піти додо-о-о-о-о-о-ому, — плакала вона. — Я хочу до свого песика.

Відтоді плач не припинявся. Урешті-решт Каз роздратовано розвів руками, і всі вийшли з гробниці, намагаючись знайти собі тиху місцину.

— Вагітні жінки завжди такі? — буркнула Ніна.

Матаяс зазирнув до порожнини в камені.

— Лише викрадені.

— Я не чую власних думок, — повідомила дівчина.

— А може, ми знімемо пов’язку? — запропонував Вілан. — Ми могли б надіти наші маски «Комеді Бруте».

Каз похитав головою.

— Ми не можемо ризикувати, щоб вона повернулася сюди з Ван Еком.

— Вона захворіє від цих сліз, — озвався Матаяс.

— Ми виконали тільки половину роботи, — сказав Бреккер. — До завтрашнього обміну ще багато чого станеться. Нехай хтось вигадає, як змусити її замовкнути, інакше я заткну їй пельку.

— Вона просто налякана дівчина, — запротестував Вілан.

— Я не просив описувати її.

Проте Вілан не здавався.

— Казе, пообіцяй мені, що ти не...

— Перш ніж закінчиш речення, я хочу, щоб ти подумав, скільки коштує моя обіцянка і чим ти збираєшся за неї платити.

— Вона не винна, що батьки видали її заміж за мого батька.

— Еліс тут не тому, що вчинила щось не так. Вона тут через те, що вона — важіль.

— Вона просто вагітна жінка...

— Щоб завагітніти, не потрібно мати особливий хист. Запитай будь-яку безталанну дівчину в Бочці.

— Інеж не хотіла б...

Тієї ж миті Каз передпліччям штовхнув Вілана до стіни гробниці та втиснув воронячу голову на ціпку хлопцеві під щелепу.

— Ще раз розкажи мені, як учинити.

Вілан проковтнув клубок і розтулив рота.

— Ну ж бо, — заохотив Каз. — І я виріжу язик із твоєї голови та згодую першій-ліпшій безпритульній кішці.

— Казе... — обережно втрутився Джаспер. Бреккер його проігнорував.

Віланові губи стислися у вузьку вперту лінію. Цей хлопчик і сам не знав, що буде краще для нього. Матаяс замислився, чи не варто йому заступитися за Вілана, проте Каз відпустив малого.

— Хто-небудь, запхайте тій дівчині до рота корок, перш ніж я повернуся, — наказав він і рвучко покрокував до кладовища.

Матаяс закотив очі до неба. Усім цим ненормальним не завадили б повні шість місяців у навчальному таборі, а ще, напевно, щоб їх добряче відшмагали.

— Краще не згадувати про Інеж, — пояснив Джаспер, поки Вілан обтрушувався. — Сам знаєш, якщо хочеш іще пожити.

Вілан похитав головою.

— Але хіба йдеться не про Інеж?

— Ні, йдеться про визначний план, пригадуєш? — фиркнула Ніна. — Викрадення Інеж у Ван Ека — це лише перша фаза.

Вони рушили назад до гробниці. У світлі ліхтарів Матаяс бачив, що Ніна мала здоровий колір обличчя. Можливо, добре, що вона відтяглася на злом будиночка біля озера, хоча фієрданець не міг не зважати на те, що один вартовий загинув під час місії, яка не мала на меті когось убивати.

Еліс заспокоїлася й сиділа, склавши руки на животі, та тихенько засмучено гикала.

Вона слабко спробувала зняти свою пов’язку, але Ніна зав’язала вигадливі вузли. Матаяс глипнув на Кувея, що влаштувався за столом навпроти неї. Шуанський хлопець лише здвигнув плечима.

Ніна сіла поруч із Еліс.

— Може, ти е-е-е... хочеш чаю?

— З медом? — поцікавилася Еліс.

— Я, гм... гадаю, у нас є цукор?

— Я люблю лише чай з медом і лимоном.

Ніна мала такий вигляд, наче збиралася пояснити крамаревій дружині, куди саме вона може запхати свій мед і лимон, тож Матаяс поспіхом утрутився:

— А як щодо шоколадного печива?

— Ох, я обожнюю шоколад.

Ніна примружила очі.

— Не пригадаю, щоб я дозволяла тобі брати моє печиво.

— Це заради доброї справи, — заспокоїв Матаяс, дістаючи бляшанку. Він купив печиво, сподіваючись змусити Ніну більше їсти. — Тим паче ти до нього майже не торкаєшся.

— Я зберігаю його на потім, — засопіла Серцетлумачниця. — А коли йдеться про солодощі, зі мною краще не сперечатися.

Джаспер кивнув.

— Вона наче дракон, що накопичує десерти.

Голова Еліс покрутилася під пов’язкою спочатку праворуч, а потім ліворуч.

— У вас усіх такі молоді голоси, — сказала вона. — Де ваші батьки? — Вілан і Джаспер вибухнули реготом. — Що в цьому такого смішного?

— Нічого, — підбадьорливо заспокоїла Ніна. — Просто вони ідіоти.

— Агов, — обурився Джаспер, — це не ми дісталися до твоєї схованки з печивом.

— Я нікому не дозволю нишпорити в моїй схованці з печивом, — підморгнула Ніна.

— Це точно, — сердито погодився Матаяс, відчувши водночас полегшення, що Ніна знову стала сама собою, і ревнощі, через те що саме Джаспер змусив її посміхнутися. Йому хотілося занурити голову у відро. Поводиться, як сп’янілий дурник.

— Тож, — сказав Джаспер, обіймаючи Еліс за плечі. — Розкажи нам про свого пасинка.

— Чому? — не зрозуміла Еліс. — Ви збираєтесь викрасти і його теж?

— Сумніваюся. Я чув, що він — справжні двадцять два нещастя, — глузував стрілець.

Вілан схрестив руки на грудях.

— Я чув, що він талановитий, а інші його не розуміють.

Еліс насупилася.

— Я його чудово розумію. Він не шамкає, не утинає нічого такого. Правду кажучи, його голос трохи нагадує твій. — Вілан здригнувся, а Джаспер склався навпіл від реготу. — І так, він дуже талановитий. Він вчиться музики в Белендті.

— Але який він? — не вгавав Джаспер. — Може, він зізнався тобі в якихось таємних страхах? Погані звички? Необдумані пристрасті?

Вілан посунув до Еліс бляшанку з випічкою.

— Візьми ще печивко.

— Вона вже з’їла три! — запротестувала Ніна.

— Вілан завжди гарно ставився до моїх пташок. Я сумую за своїми пташками. І за Руфусом. Я хочу піти додо-о-о-о-о-о-ому. — Еліс знову заголосила.

Ніна приречено гупнулася головою об стіл.

— Гарна робота! Я думала, що ми насправді матимемо хвилинку тиші, але пожертвувала своїм печивом заради нічого.

— Люди, ви що, раніше ніколи не мали справу з вагітною жінкою? — буркнув Матаяс. Він добре пам’ятав материні нездужання і зміну настроїв, хоча й підозрював, що поведінка Еліс могла не мати нічого спільного з дитиною, яку та носила. Він відірвав від однієї з розідраних ковдр у кутку смужку тканини.

— Ось, — сказав Джасперові. — Занур це у воду, щоб ми могли накласти прохолодний компрес. — Фієрданець присів і звернувся до Еліс. — Я збираюся зняти твої черевики.

— Чому? — не зрозуміла вона.

— Тому що в тебе набрякли ноги, а якщо їх розтерти, ти заспокоїшся.

— Ох, оце вже цікаво, — зауважила Ніна.

— Навіть і не думай.

— Пізно, — озвалася вона, розминаючи пальці на ногах.

Матаяс стягнув з Еліс черевики та сказав:

— Тебе не викрали. Тебе просто потримають деякий час. Завтра пополудні ти вже будеш удома зі своїм песиком і своїми пташками. Ти ж знаєш, що ніхто не збирається тобі нашкодити, правда?

— Я точно не знаю.

— Ну, ти не можеш мене бачити, але я — найголовніший з усіх тут присутніх, і я обіцяю, що ніхто тобі не нашкодить. — Навіть промовляючи ці слова, Матаяс знав, що, можливо, вони виявляться брехливими. У цій ямі, повній найотруйніших гадюк, що звивалися вулицями цього міста байстрюків, Еліс уже розтирали ноги, а на чоло їй поклали прохолодний рушник. — Тепер, — казав далі він, — надзвичайно важливо, щоб ти залишалася спокійною і не захворіла. Що допоможе тебе збадьорити?

— Я... я полюбляю прогулянки вздовж озера.

— Гаразд, можливо, ми зможемо прогулятися пізніше. Що ще?

— Я люблю робити собі зачіски.

Матаяс багатозначно глипнув у Нінин бік.

Серцетлумачниця насупилася.

— Чому ти гадаєш, наче я вмію поратися з волоссям?

— Тому що ти завжди маєш чудовий вигляд.

— Зачекайте, — вигукнув Джаспер. — Він що, поводиться чарівно? — Хлопець втупився поглядом у Матаяса. — Звідки ми знаємо, що це не самозванець?

— Може, хтось інший може зробити тобі зачіску? — неохоче озвалася Ніна.

— Ще щось? — поцікавився Матаяс.

— Я люблю співати, — повідомила Еліс.

Вілан несамовито захитав головою, промовляючи самими лише губами: «Ні, ні, ні».

— Мені слід поспівати? — з надією в голосі запитала крамарева дружина. — Баян каже, що я співаю достатньо добре, щоб виступати на сцені.

— Може, притримаємо це на потім... — запропонував Джаспер.

Нижня губа Еліс затремтіла, мов тарілка перед тим, як розбитися.

— Співай, — бовкнув Матаяс, — звичайно, співай.

І ось тоді почалося справжнє жахіття.

Не те щоб Еліс так погано співала, просто вона не змовкала ні на мить. Вона співала між укусами, коли їла. Співала, шпацируючи між могилами. Співала за кущем, коли їй знадобилося усамітнитися. Задрімавши нарешті, Еліс мугикала уві сні.

— Можливо, таким від самого початку був Ван Еків план, — похмуро зауважив Каз, коли вони знову зібралися за стінами гробниці.

— Довести нас до божевілля? — поцікавилася Ніна. — Він працює.

Джаспер заплющив очі й застогнав:

— Диявольський план.

Каз подивився на кишеньковий годинник.

— Ніні з Матаясом час вирушати, ідіть. Якщо дістанетеся на позиції раніше, вам удасться поспати кілька годин. — Прибуваючи на острів та відпливаючи звідти, доводилося бути обережними, тож вони не могли дозволити собі зачекати до світанку, щоб зайняти свої пости.

— Плащі й маски знайдете в торговця хутром. Шукайте вивіску із золотим борсуком. Підійдіть якомога ближче до Ліду, перш ніж почнете роздавати їх, а тоді прямуйте на південь. Не стійте на жодному місці занадто довго. Не хочу, щоб ви привернули забагато уваги босів. — Каз по черзі зазирнув кожному в очі. — Потрібно, щоб усі були на своїх позиціях до півдня. Вілан на землі. Матаяс на даху «Імперії Комеді». Джаспер буде навпроти тебе, на даху «Аммберз готелю». Ніно, ти будеш на третьому поверсі готелю. У номері є балкон, з якого видно Худмедбридж. Переконайтеся, що у вашому полі зору нічого не заважає. Я хочу, щоб з першої ж миті ви не зводили очей з Ван Ека. Він щось плануватиме, і ми мусимо бути готовими.

Матаяс помітив, як Ніна крадькома глипнула на Джаспера, проте вголос вона сказала тільки:

— Жодних плакальників.

— Жодних погребінь, — відповіли всі.

Ніна попрямувала туди, де був пришвартований гребний човен. Каз із Віланом повернулися до гробниці, але перш ніж Джасперові вдалося зникнути всередині, Матаяс перегородив йому шлях.

— Що сталося в будиночку біля озера?

— Ти про що?

— Я бачив, як вона на тебе подивилася.

Джаспер ніяково викрутився:

— Чому б тобі не запитати в неї?

— Тому що Ніна переконуватиме, що з нею все гаразд, аж поки не страждатиме так, що й слова вимовити не зможе.

Джаспер торкнувся руками револьверів.

— Усе, що я збираюся сказати: будь обережний. Вона не... зовсім при собі.

— Що це означає? Що сталося в Гендріксовому будинку?

— Ми вскочили в халепу, — зізнався Джаспер. — Загинув чоловік.

— У Кеттердамі весь час гинуть люди. Просто залишайся пильним. Можливо, їй знадобиться дублер.

Джаспер стрімко рвонув до дверей, і Матаяс роздратовано загарчав. Він поспіхом кинувся наздоганяти Ніну, розмірковуючи над Джасперовим застереженням, але, відколи вона сіла в човен і він вивів їх до каналу, не зронив жодного слова.

Найрозумніше, що він вчинив відтоді, як вони повернулися з Льодового Двору, — віддав Казові залишки парем. Це було непросте рішення. Він ніколи не був певен, наскільки глибокою була порожнина всередині Каза, де проходила межа того, що він утне чи не утне. Утім, Ніна не чіплялася за Бреккера, і, коли у ніч завдання зі Смеетом вона залізла до Матаясового ліжка, він переконався, що зробив правильний вибір, оскільки — Джел знає — був готовий віддати Ніні все, що їй заманеться, аби вона тільки й далі цілувала його.

Вона висмикнула Матаяса зі сну, що мучив його, відколи вони повернулися з Льодового Двору. Однієї миті він блукав серед холоду, засліплений снігом, десь віддалік вили вовки, а наступної — він уже прокинувся, а поруч сидить Ніна, тепла та м’яка. Він знову подумав про те, що вона сказала йому на кораблі, коли парем найгірше стисла її у своїх лещатах: «Ти можеш хоча б подумати про себе? Я просто чергова причина, яка змушує тебе рухатися. Спочатку це був Ярл Брум, а тепер я. Мені не потрібні твої кляті присяги».

Він не думав, що Ніна насправді мала це на увазі, проте її слова переслідували його. Коли Матаяс був дрюскелле, він служив лихій меті. Тепер він це розумів. Але він мав свій шлях, свій народ. Він знав, ким був і що просив у нього світ. А тепер не був певен ні в чому, крім своєї віри в Джела й обітниці, яку дав Ніні. «Моє покликання — захищати тебе. Лише смерть звільнить мене від цієї присяги». Невже він просто замінив одну причину іншою? Невже шукав прихистку у своїх почуттях до Ніни лише тому, що боявся обрати собі майбутнє?

Матаяс зосередився на веслуванні. Цієї ночі їхні долі не вирішаться, а до світанку вони ще мають чимало встигнути. До того ж йому подобався нічний ритм каналів, ліхтарі, що відбивалися у воді, тиша, відчуття, що ти непомітно пливеш крізь світ, де всі сплять, ось у вікні змигнуло світло, хтось невтомний підвівся зі свого ліжка, щоб запнути штори або подивитися на місто. Протягом дня вони намагалися якомога менше припливати до Чорного Серпанку чи відпливати звідти, тому Кеттердам він вивчав саме так. Однієї ночі він мигцем побачив, як жінка в прикрашеній коштовностями вечірній сукні біля туалетного столика виймала шпильки з волосся. Ззаду до неї підійшов мужчина — її чоловік, як припустив Матаяс, — і захоплена своїм заняттям жінка повернулася до нього обличчям і всміхнулася. Фієрданець не міг описати біль, який відчув тієї миті. Він був солдат. І Ніна теж. Вони не були призначені для таких домашніх сцен. І все-таки він заздрив тим людям і їхній невимушеності. Затишному будинкові, спокою, коли вони сам на сам.

Він знав, що занадто часто запитує про це Ніну, але, коли вони висадилися неподалік від Східної Клепки, Матаяс не зміг примусити себе змовчати.

— Як почуваєшся?

— Досить добре, — зневажливо відгукнулася Ніна, поправляючи вуаль. Вона була вбрана в блискуче синє пишне вбрання Втраченої Нареченої, у ті самі шати, які вдягала тієї ночі, коли разом з іншими членами Покидьків з’явилася в його камері. — Скажи-но, дрюскелле, ти взагалі колись бував у цій частині Бочки?

— У Пекельних Воротах я мав небагато можливостей оглядати визначні пам’ятки, — озвався Матаяс. — Та й у будь-якому разі я б сюди не прийшов.

— Звісно ж ні. Стільки людей, що розважаються, можуть так вразити, що аж виб’ють із тебе фієрданця.

— Ніно, — тихо сказав Матаяс, коли вони йшли до торговця хутром. Він не хотів тиснути, але мусив знати. — Тієї ночі, коли ми заходилися коло Смеета, ти скористалася перукою і косметикою. Чому ти не перекроїла себе?

Вона здвигнула плечима.

— Так було швидше й простіше.

Матаяс помовчав, непевний, чи варто тиснути на неї далі.

Вони минули магазин із сирами, і Ніна зітхнула.

— Як я можу пройти повз вітрину, повну сирів, і нічого не відчути? Я більше навіть саму себе не знаю. — Вона витримала паузу, а потім сказала: — Я намагалася перекроїти себе. Щось пішло не так. Якось інакше. Мені вдалося лише прибрати кола під очима, і для цього знадобилося неабияк зосередитися.

— Але ти ніколи не була талановитою Краяльницею.

— Манери, фієрданцю.

— Ніно.

— Це було інакше. Я не просто напружувалася — це було боляче. Важко пояснити.

— А як щодо непереборного впливу? — поцікавився Матаяс. — Так, як ти зробила це в Льодовому Дворі, коли проковтнула парем.

— Думаю, що це більше неможливо.

— А ти намагалася?

— Не зовсім.

— Спробуй на мені.

— Матаясе, у нас є робота.

— Спробуй.

— Я не збираюся базікати у твоїй голові, коли ми не знаємо, що може статися.

— Ніно...

— Гаразд, — роздратовано погодилася дівчина. — Ходи-но сюди.

Вони ще навіть не дісталися до Східної Клепки, а натовп гуляк пощільнішав. Ніна потягла хлопця до проходу між двома будинками. Підняла його маску і свою вуаль, а потім повільно поклала долоню йому на щоку. Її пальці ковзнули до Матаясового волосся, і його зосередженість розсіялася. Здавалося, наче Ніна торкається до нього всюди.

Серцетлумачниця зазирнула йому в очі.

— Ну?

— Я нічого не відчув, — озвався він. Голос прозвучав спантеличено хрипко.

Дівчина вигнула брову.

— Нічого?

— А що ти намагалася змусити мене робити?

— Я намагалася змусити тебе поцілувати мене.

— Дурня якась.

— Чому?

— Тому що я завжди хочу поцілувати тебе, — зізнався він.

— То як так сталося, що ніколи не цілував?

— Ніно, ти щойно пройшла жахливе важке випробування...

— Так. Це правда. А знаєш, що може допомогти? Безліч поцілунків. Ми не залишалися наодинці, відколи зійшли з «Феролінда».

— Маєш на увазі, відколи ти мало не померла? — перепитав Матаяс. Хтось мусив пам’ятати про серйозність цієї ситуації.

— Я віддаю перевагу думкам про добрі часи. Наприклад, коли ти притримував моє волосся, поки мене нудило у відро.

— Припини намагатися розсмішити мене.

— Але мені подобається твій сміх.

— Ніно, зараз не час фліртувати.

— Я мушу заскочити тебе зненацька, інакше ти надто зайнятий тим, що оберігаєш мене і запитуєш, чи зі мною все гаразд.

— Хіба це неправильно — турбуватися?

— Ні, неправильно поводитися зі мною так, наче я будь-якої миті можу розпастися на шматки. Я не така витончена чи тендітна. — Вона не надто ніжно смикнула його маску вниз, сіпнула свою вуаль на місце, рвучко вийшла повз нього з провулку і перетнула вулицю до крамнички із золотим борсуком над дверима.

Він пішов назирці. Знав, що сказав неправильні слова, але не знав, які були правильними. Коли вони увійшли до крамнички, задзеленчав невеличкий дзвоник.

— Як може це місце бути відчиненим о такій годині? — пробурмотів він. — Хто глупої ночі хоче купувати пальто?

— Туристи.

І справді, кілька людей розглядали стоси хутра і шкурок. Матаяс рушив за Ніною до прилавку.

— Ми хочемо забрати замовлення, — повідомила Ніна службовцю в окулярах.

— На яке ім’я?

— Юдіт Коенен.

— Ах! — зрадів службовець, звіряючись із гросбухом. — Золота рись і чорний ведмідь, цілком сплачені. Хвилиночку. — Він зник у затильній кімнатці, а за хвильку з’явився із неї, згорбившись під вагою двох велетенських пакунків, загорнених у коричневий папір і перев’язаних шпагатом. — Чи потрібна вам допомога, щоб донести їх?..

— Усе гаразд. — Матаяс, не напружуючись, підняв пакунки. Людям у цьому місті потрібно більше свіжого повітря і тренувань.

— Але, можливо, дощитиме. Дозвольте мені хоча б...

— Усе гаразд, — заревів Матаяс, і службовець відсахнувся.

— Не зважайте на нього, — втрутилася Ніна. — Йому потрібно поспати. Красно дякую за вашу допомогу.

Службовець слабко всміхнувся, і вони пішли собі своєю дорогою.

— Ти ж знаєш, що жахливий у цьому сенсі, правда? — поцікавилася Ніна, коли вони опинилися на вулиці й увійшли до Східної Клепки.

— У сенсі брехні й шахрайства?

— У сенсі ввічливої поведінки.

Матаяс замислився.

— Я не хотів поводитися грубо.

— Просто дозволь, говоритиму я.

— Ніно...

— Відтепер ніяких імен.

Він її роздратував. Матаяс зрозумів це з її голосу, але не думав, що причина в тому, що він був грубим із службовцем. Вони ненадовго зупинилися, щоб Матаяс зміг перевдягнутися з костюма Безумця в один з багатьох туалетів Багряного Пана, складених у пакунки від хутра. Фієрданець не був певен, чи знав службовець, що ховається під обгорткою з коричневого паперу, чи пошили костюми в крамничці та чи був «Золотий борсук» просто якоюсь точкою збуту. Каз мав таємничі зв’язки по цілому Кеттердаму, і лише він знав правду про їхню роботу.

Щойно Матаяс знайшов достатньо великий червоний плащ і надів на обличчя біло-червону лаковану маску, Ніна простягнула йому мішечок зі срібними монетами.

Хлопець одразу підкинув мішечок на долоні, і монети радісно задзеленчали.

— Вони ж несправжні, еге ж?

— Звичайно ні. Але ніхто ніколи не знає, чи справжні монети. Це частина розваги. Нумо, потренуймося.

— Потренуймося?

— Мамо, тато, оплата житла! — співучим голосом продекламувала Ніна.

Матаяс витріщився на неї.

— У тебе що, гарячка?

Ніна підняла вуаль на чоло, щоб він осягнув усю силу її розлюченого погляду.

— Це з «Комеді Бруте». Коли Багряний Пан з’являється на сцені, глядачі вигукують...

— Мамо, тато, оплата житла, — закінчив її думку Матаяс.

— Саме так. А потім ти кажеш: «Не можу, мій любий, грошей катма» — і кидаєш жменю монет у натовп.

— Чому?

— З тієї ж причини, чому всі свистять Безумцеві чи кидають квіти Королеві Скарабеїв. Така традиція. Туристи не завжди це розуміють, але керченці — завжди. Отже, цієї ночі, якщо хтось кричить: «Мамо, тато, оплата житла...»

— Не можу, мій любий, грошей катма, — похмуро проспівав Матаяс, кидаючи в повітря жменю монет.

— Тобі слід робити це з більшим ентузіазмом, — дорікнула Ніна. — Це мусить бути весело.

— Я почуваюся дурником.

— Часом непогано почуватися дурником, фієрданцю.

— Ти кажеш так тільки тому, що не маєш сорому.

На його подив, замість уїдливого дотепу Ніна змовкла і не озивалася всю дорогу, аж поки вони не зайняли свою першу позицію навпроти ігрової зали Ліду, приєднавшись до музикантів і вуличних артистів усього за кілька дверей від «Клубу купчастих хмар». А потім у Ніні хтось наче натиснув на перемикач.

— Гайда, заходьте всі до «Багряної шаблі»! — оголосила вона. — Ось ви, пане. Ви занадто худий, це вам не на користь. Як щодо невеличкої порції безкоштовної їжі та карафки вина? А ви, пані, схоже, ви знаєте, як трохи розважитися...

Ніна одного за одним приваблювала до них туристів, наче народилася для цього, пропонуючи безкоштовну їжу й напої та роздаючи костюми й рекламні листівки. Коли поруч з’явився один з викидайл із гральної зали, щоб подивитися, що вони задумали, Ніна з Матаясом рушили вперед, просуваючись у південно-східному напрямку і далі роздаючи дві сотні костюмів і масок, якими їх забезпечив Каз. Коли люди цікавилися, що взагалі відбувається, Ніна запевняла, що це рекламна акція нової гральної зали з назвою «Багряна шабля».

Як і передбачала Серцетлумачниця, час від часу хтось упізнавав Матаясів костюм і кричав: «Мамо, тато, оплата житла!»

Матаяс старанно відповідав, щодуху намагаючись говорити веселим голосом. Якщо туристам і гулякам навіть здалося, що його виставі чогось бракує, жоден із них цього не сказав; напевно, їх відтягнула злива срібних монет.

Коли вони дісталися до Західної Клепки, стосу костюмів більше не було, а на небокраї сходило сонце. Матаяс помітив короткий спалах на даху «Аммберз готелю» — це Джаспер сигналізував своїм дзеркальцем.

Фієрданець провів Ніну до третього поверху готелю, до кімнати, заброньованої на ім’я Юдіт Коенен. Як і обіцяв Каз, із балкону розгортався чудовий краєвид на широко розкинутий Худмедбридж і води Західної Клепки, обмеженої з обох боків готелями й будинками задоволень.

— Що це означає? — поцікавився Матаяс. — Худмедбридж?

— Міст доброї діви.

— Чому його так назвали?

Ніна притулилася до одвірку та сказала:

— Ну, історія така: коли одна жінка виявила, що її чоловік закохався в дівчину із Західної Клепки і планує покинути її, вона прийшла на цей міст і, щоб не жити без нього, кинулася в канал.

— Через такого неблагородного чоловіка?

— Тебе ніколи не спокушали? Усі ці ягідки та плоть Західної Клепки просто в тебе перед очима.

— Ти б кинулася з моста через чоловіка, що спокусився?

— Я б не кинулася з моста навіть через короля Равки.

— Жахлива історія, — підсумував Матаяс.

— Сумніваюся, що це правда. Таке стається, коли дозволяєш чоловікам вигадувати назви для мостів.

— Тобі слід відпочити, — нагадав хлопець. — Я можу тебе розбудити, коли настане час.

— Я не стомлена, і не потрібно розповідати мені, як виконувати мою роботу...

— Ти сердишся.

— ...чи розповідати, як я почуваюся. Іди на свій пост, Матаясе. У цій позолоті ти теж маєш трохи простуватий вигляд.

Голос у неї був холодний, спина пряма. Згадка про сон повернулася так реалістично, що він майже відчув кусючий вітер, пекучі пориви вкривали щоки снігом. У горлі пекло, скрипіло й саднило, коли він кричав Нінине ім’я. Матаяс хотів сказати їй, щоб була обережною. Хотів запитати, що було не так.

— Жодних плакальників, — пробурмотів він.

— Жодних погребінь, — озвалася дівчина, вивчаючи поглядом міст.

Матаяс тихенько вийшов, спустився сходами і перетнув канал широко розкинутим мостом Худмедбридж. Він подивився вгору, на балкончик «Аммберз готелю», утім, не побачив там жодного Ніниного сліду. Це був добрий знак. Якщо він не може побачити її з моста, Ван Ек теж не зможе. Кілька кам’яних сходинок привели його вниз до доку, де в рожевому від ранкового світла прибої продавець квітів направляв на місце багром свою баржу, повну цвіту. Поки чоловік порався коло своїх тюльпанів і нарцисів, Матаяс перекинувся з ним кількома словами, помічаючи знаки, що їх крейдою залишив Вілан над рівнем води з обох боків каналу. Вони були готові.

Хлопець піднявся сходами до «Імперії Комеді»; зусібіч його оточували маски, вуалі та блискучі плащі. Кожен поверх мав свою тематику, пропонуючи фантазії на будь-який смак. Матаяс налякався, побачивши вішалку з костюмами дрюскелле. Хай там як, це було гарне місце, щоб залишатися непоміченим.

Фієрданець хутко попрямував на дах і просигналив Джасперові своїм дзеркальцем. Тепер вони всі були на своїх місцях. За кілька хвилин до півдня Вілан спуститься, щоб зачекати у кав’ярні, яка була розташована обіч каналу і завжди приваблювала галасливий натовп вуличних акторів: музикантів, мімів, жонглерів, що виступали за гроші туристів. А зараз хлопчик лежав на боці, приткнувшись за кам’яним виступом на даху, і безтурботно дрімав. Матаясова гвинтівка, загорнута в клейонку, лежала поруч із Віланом, а ще крамарик вишикував цілу низку феєрверків, і їхні ґноти скрутилися, мов мишачі хвости.

Матаяс обіперся спиною на кам’яний виступ і заплющив очі, плаваючи та занурюючись у несвідоме. Він звик мало спати в такі довжелезні проміжки часу ще тоді, коли був дрюскелле. Коли буде потрібно, він прокинеться. Але зараз Матаяс просувався кригою, і вітер завивав у вухах. Навіть равканці мали ім’я для цього вітру: Ґрузебуря — «тварюка, вітер, що вбиває». Він приходив із півночі, сніжний шторм, що засипав усе на своєму шляху. Солдати помирали за кілька кроків від своїх наметів, загубившись у білизні, а їхні крики про допомогу зжирав безликий холод. Ніна була десь поруч. Він знав це і не мав жодної можливості дістатися до неї. Матаяс знову й знову викрикував її ім’я, відчуваючи, як ціпеніють ноги в черевиках, як потрапляє під одяг сніг. Він напружувався, щоб почути відповідь, але у вухах гула завірюха, і десь далеко завивали вовки. Вона помре серед льодів. Вона помре сама-самісінька, і це буде його провина.

Матаяс судомно вдихнув і прокинувся. Сонце світило високо в небі. Вілан стояв над фієрданцем і легенько його трусив.

— Уже майже час.

Матаяс кивнув і підвівся, розправляючи плечі, відчуваючи навколо себе тепле весняне повітря Кеттердама.

— Із тобою все гаразд? — нерішуче запитав Вілан, але раптовий Матаясів розгніваний погляд говорив сам за себе. — Ти молодець, — запевнив хлопчик і заспішив униз сходами.

Матаяс звірився з дешевим латунним годинником, яким його забезпечив Бреккер. Майже дванадцята. Він сподівався, що Ніна відпочила краще за нього. Фієрданець коротко змигнув дзеркальцем у бік її балкону і відчув, як його накрило хвилею полегшення, коли яскраве світло повернулося до нього. Матаяс просигналізував Джасперові, а потім перехилився через край даху і приготувався чекати.

Фієрданець знав, що Каз обрав Західну Клепку через її натовпи і можливість зберегти анонімність. Її мешканці вже прокидалися після вчорашніх нічних веселощів. Служники, що піклувалися про потреби різноманітних будинків, вирушили на закупи, приймали привезені кораблями вино та фрукти для заходів наступної ночі. Туристи, які щойно прибули до міста, шпацирували з обох боків уздовж каналу, тицяючи на вигадливо прикрашені вивіски, що позначали всі будинки — і відомі, і горезвісні. Матаяс бачив троянду з безліччю пелюсток, викувану з білого заліза і вкриту сріблом. Будинок «Біла троянда». Ніна працювала там майже рік. Він ніколи не питав її про час, проведений там. Не мав на це права. Вона залишилася в місті, щоб допомогти йому, і могла робити, що їй заманеться. Проте він не міг припинити уявляти її там, як вигинається, лежачи, її оголене тіло, посоловілі зелені очі, пелюстки вершкового кольору, що застрягли в чорних хвилях її волосся. Часом уночі він уявляв, як вона вабить його підійти ближче, а іноді — що вона вітала в темряві когось іншого, і тоді Матаяс лежав без сну, розмірковуючи, що раніше доведе його до божевілля — ревнощі чи бажання. Він відірвав погляд від вивіски й витяг із кишені підзорну трубу, змушуючи себе перевірити решту Клепки.

За кілька хвилин до півдня Матаяс помітив Каза, який просувався із заходу, його темна постать плямою рухалася в натовпі, ціпок відбивав ритм разом із непевною ходою. Здавалося, наче натовп розступається перед ним, напевно, відчуваючи мету, що керувала Казом. Це нагадало Матаясові про селян, які роблять знаки в повітрі, щоб відігнати злих духів. Еліс Ван Ек шкандибала поруч із Бреккером. Пов’язку з неї зняли, і через підзорну трубу Матаяс бачив, як ворушаться її губи. «Милий Джеле, вона що, досі співає?» Судячи з похмурого виразу Казового обличчя, вірогідність була високою.

Матаяс побачив, як з іншого боку моста наближається Ван Ек. Він тримався непохитно, виструнчившись, щільно притиснувши руки до тіла, наче боявся, що просякнуте гріхами повітря Бочки заплямує його костюм.

Каз дав чітко зрозуміти: Ван Ека прибирати тільки в крайньому разі. Вони не збиралися вбивати члена Торговельної Ради, принаймні не серед білого дня на очах у свідків.

— Хіба не можна чистіше? — поцікавився Джаспер. — Серцевий напад? Менінгіт?

Матаяс віддав би перевагу чесному вбивству у відкритому бою. Але в Кеттердамі справи так не обробляли.

— Він не страждатиме, якщо помре, — сказав Бреккер, і на цьому розмови скінчилися. Дем’їн не зносив суперечок.

Ван Ек прибув в оточенні вартових, убраних у червоно-золоті лівреї його будинку. Їхні голови крутилися навсібіч, роздивляючись усе довкола, очікуючи на небезпеку. З того, як звисали їхні пальта, Матаяс дійшов висновку, що всі вартові озброєні. А ще там в оточенні трьох кремезних вартових була крихітна фігурка з каптуром на обличчі. Інеж.

Матаяс аж сам здивувався, якою вдячністю сповнився. Попри те що він знав цю маленьку сулійську дівчину зовсім не довго, фієрданець від самого початку захоплювався її хоробрістю. До того ж вона неодноразово рятувала їхні життя, ризикуючи заради цього собою. Матаяс часто сумнівався у своєму виборі, але ніколи не сумнівався у своєму обов’язку побачити її вільною від Ван Екових лап. Йому тільки хотілося, щоб вона розлучилася з Казом Бреккером. Ця дівчинка заслуговувала на кращого хлопця. Хоча, може, й Ніна заслуговувала на когось кращого за Матаяса.

Обидві групи дісталися до моста. Каз із Еліс ішли вперед. Ван Ек подав знак вартовим, які тримали Інеж.

Матаяс подивився вгору. З іншого даху несамовито миготіло Джасперове дзеркальце. Фієрданець оглянув територію навколо моста, але не побачив нічого, що могло б змусити Джаспера так панікувати. Він зазирнув у підзорну трубу, вивчаючи лабіринти вуличок, що витікали назовні з обох боків Клепки. Казів тил виявився чистим. Проте, коли Матаяс подивився на схід позаду Ван Ека, його серце сповнилося жахом. Вулиці були поцятковані багряними фонами, і всі вони рухалися до Клепки. Міська варта. Це просто збіг чи Ван Ек щось запланував? Чи можна бути певним, що він не наважився б ризикнути, щоб міські чиновники виявили його задум? Невже до цього причетні фієрданці? Невже вони прийшли, щоб заарештувати обох — і Ван Ека, і Каза?

Матаяс двічі змигнув дзеркальцем Ніні. З її нижчої вигідної позиції дівчина не могла побачити міську варту, аж поки не стало б занадто пізно. Матаяс знову відчув, як стьобонув його холодним батогом вітер, почув свій голос, що вигукує Нінине ім’я, відчув, як наростає страх, коли немає відповіді. «З нею все буде гаразд, — запевнив він себе. — Вона боєць». Але у вухах дзвеніла Джасперова пересторога: «Будь обережний. Вона не зовсім при собі». Матаяс сподівався, що Каз був готовий. Сподівався, що Ніна сильніша, ніж здається. Сподівався, що складених планів вистачить, що Джасперів приціл точний, а Віланові підрахунки правильні. На них усіх чекали неприємності.

Матаяс потягнувся за своєю гвинтівкою.

9. Каз

ерша Казова думка, коли він побачив Ван Ека, що рухався в напрямку Худмедбриджа, була: «Цьому чолов’язі не слід грати в карти». А друга була про те, що хтось розбив крамареві носа. Він був скривлений і набряк, під одним оком утворювався синець. Каз припускав, що університетський медик вилікував найгірші пошкодження, проте без Цілителя-гришника мало що можна було вдіяти, щоб приховати такий перелом.

Ван Ек намагався зберігати байдужий вираз обличчя, але так завзято хотів здаватися незворушним, що чоло аж блищало від поту. Крамареві плечі нерухомо заклякли, а груди випиналися, наче хтось причепив до них мотузку й сіпав угору. Чоловік ішов мостом Худмедбридж величною ходою, оточений вартовими в червоно-золотих лівреях, і це здивувало Каза. Бреккер гадав, що Ван Ек схилиться в бік якомога менш помпезної появи в Бочці. Він замислився над цією новою інформацією.

Небезпечно було ігнорувати дрібниці. Ніхто не любить, щоб його принижували, і, судячи з усіх намагань звеличення прогулянки, Ван Екове марнославство боляче зачепили. Крамар пишався своєю діловою спритністю, здатністю розробляти стратегії, маніпулювати людьми й ринками. Йому захочеться поквитатися після того, як скромний злодій з Бочки змусив його танцювати під свою дудку.

Каз дозволив своєму погляду коротко ковзнути по вартових у пошуках Інеж. Вона була в каптурі; ледь помітна між чоловіками, що їх прихопив із собою Ван Ек, проте її виструнчена постава була впізнавана будь-де. Навіть якщо існувала спокуса нахилити голову, придивитися уважніше, переконатися, що дівчина неушкоджена, Бреккер міг виявити її та відкласти на потім. Його увага не розпорошуватиметься.

Казові й Ван Еку вистачило найкоротшої миті, щоб зміряти одне одного поглядами з різних боків моста. Бреккер не міг відігнати спогад про те, як вони так само зустрілися віч-на-віч сім днів тому.

Він занадто багато думав про ту зустріч. Глупої ночі, коли щоденній роботі було покладено край, він лежав не стуляючи очей, аналізуючи кожну її хвилинку. Знову й знову Каз думав про ті кілька вирішальних секунд, коли він дозволив своїй увазі кинутися до Інеж, замість того щоб не зводити очей з Ван Ека. Він не міг дозволити собі повторити цю помилку ще колись. Той хлопець видав свою слабкість єдиним поглядом, програв війну заради єдиної битви і наразив Інеж — та й їх усіх — на небезпеку. Він був раненим звіром, якого слід було добити. І Каз охоче вдався до цього, вичавивши з нього життя і не жалкуючи ані хвилини. Той Бреккер, що залишився, бачив лише завдання: звільнити Інеж. Змусити Ван Ека заплатити. Решта була ні до чого не придатним гамором.

Він думав також і про Ван Екову помилку на Велльґелуці. Крамар був достатньо дурнуватим, щоб розбовкати той факт, що його дорогоцінний спадкоємець уже лагодиться в лоні нової дружини — юної Еліс Ван Ек, з її молочно-білим волоссям і пухкими руками. Його підбурювала пиха, а ще ненависть до Вілана і бажання викреслити свого сина зі звітів, наче невдалу ділову спекуляцію.

Каз обмінявся з Ван Еком коротенькими кивками. Бреккер тримав руку, вбрану в рукавичку, на плечі Еліс. Він сумнівався, що вона спробує втекти, проте хтозна, які думки дзижчали в голові цієї дівчини. За мить Ван Ек віддав своїм посіпакам сигнал відвести Інеж уперед, а Каз із Еліс вирушили до протилежного боку моста. Бреккер одразу помітив дивну ходу Інеж і те, як вона тримала руки за спиною. Вони зв’язали їй руки і закували ноги в кайданки. «Розсудлива обережність, — сказав він собі. — Я б учинив те саме». Утім, Каз усе одно відчував усередині те кресало, що дряпалося в порожнинах, готове будь-якої миті вибухнути гнівом. Він знову подумав про те, щоб просто вбити Ван Ека. «Будь терплячим», — нагадав собі. Раніше він часто собі так казав. Настане день, і терпіння поставить усіх його ворогів на коліна. Терпіння і гроші, що їх він мав намір відібрати в цього мерзотника.

— Як гадаєш, він привабливий? — поцікавилася Еліс.

— Що? — перепитав Каз, непевний, що правильно почув її. Дівчина мугикала і співала всю дорогу від ринку, де Каз зняв з неї пов’язку, тож він докладав неабияких зусиль, аби «вимкнути» її голос.

— Щось сталося з Яновим носом, — пояснила Еліс.

— Гадаю, він підхопив складну форму Мари.

Еліс, замислившись, зморщила власний маленький носик.

— Мені здається, Ян був би привабливим, якби не був такий старезний.

— Тобі пощастило, ми живемо у світі, де чоловік може компенсувати свій вік статками.

— Було б чудово, якби він був одночасно молодий і багатий.

— Навіщо зупинятися? А як щодо «молодий, багатий і королівської крові»? Навіщо приставати на крамаря, якщо можна мати принца?

— Може й так, — погодилася Еліс. — Проте найважливіше — гроші. Я ніколи не розуміла, що такого в тих принцах.

Так, ніхто й не сумнівався, що ця дівчина народилася й виросла в Керчу.

— Еліс, я приголомшений, що ми з тобою зійшлися в чомусь.

Поки вони наближалися до центру моста, Каз оглядав його околиці, не зводив пильного погляду з Ван Екових вартових, помітив відчинені двері на балконі третього поверху «Аммберз готелю» та квіткову баржу — як і щоранку, її було пришвартовано під західним краєм моста. Бреккер припускав, що Ван Екові люди чатуватимуть у навколишніх будинках так само, як і його. Проте жодному з них не дозволено вдатися до вбивчого пострілу. Можна навіть не сумніватися, Ван Ек мріяв би побачити, як Каз пливе долілиць каналом, але він може привести крамаря до Кувея, і це знання вбереже його від кулі в голову.

Вони зупинилися за добрячих десять кроків одне від одного. Еліс спробувала піти далі, проте Каз міцно втримав її на місці.

— Ти казав, що відведеш мене до Яна, — запротестувала вона.

— Ось ти і тут, — озвався Каз. — А тепер помовч.

— Яне! — різко заволала його дружина. — Це я!

— Я знаю, люба, — спокійно відгукнувся Ван Ек, проте його погляд залишався прикутим до Каза. Чоловік стишив голос: — Ми ще не закінчили, Бреккере. Мені потрібен Кувей Юл-Бо.

— Хіба ми тут для того, щоб повторюватися? Вам потрібен секрет юрди парем, а мені потрібні гроші. Угода є угода.

— У мене немає зайвих тридцяти мільйонів крюґе.

— Хіба не шкода? Я переконаний, що в когось іншого вони є.

— Невже вам пощастило знайти нового покупця?

— Не переймайтеся моїми справами, крамарю. Ринок забезпечить мене покупцем. Ви хочете отримати назад свою дружину чи я марно притягнув сюди бідолашну Еліс?

— Хвилинку, — мовив Ван Ек. — Еліс, як ми збираємося назвати дитину?

— Чудово, — похвалив Бреккер. Його команда притягла на Велльґелук Вілана в подобі Кувея Юл-Бо й обдурила Ван Ека. Тепер крамар хотів підтвердження, що йому дійсно віддадуть дружину, а не якусь дівку з цілковито перекроєним обличчям і фальшивим животом. — Схоже, старий пес може навчитися чогось новенького. Не може лише навчитися перекидатися на спину.

Ван Ек не зважав на нього.

— Еліс, — повторив він, — яке ім’я ми дамо нашій дитині?

— Дитині? — збентежено озвалася дружина. — Ян, якщо це буде хлопчик. Плуміє, якщо дівчинка.

— Ми зійшлися на тому, що ти назвеш Плуміє нашого нового папугу.

Еліс закопилила губу.

— Я на це ніколи не приставала.

— Ох, гадаю, Плуміє — це чудове ім’я для дівчинки, — втрутився Каз. — Задоволені, крамарю?

— Іди-но сюди, — сказав Ван Ек, ваблячи Еліс і знаком віддаючи наказ вартовому, що тримав Інеж, відпустити її.

Проходячи повз Ван Ека, Мара повернула до нього обличчя та пробурмотіла щось. Крамар стиснув губи.

Інеж пошкутильгала вперед, навіть зі зв’язаними за спиною руками і закутими в кайданки щиколотками їй якимось чином удавалося рухатися граціозно. Три метри. Півтора. Ван Ек обійняв Еліс, і вона вибухнула фонтаном запитань і балаканини. Метр. Погляд Інеж був спокійний. Вона схудла. Губи потріскалися. Проте, попри довгі дні в полоні, темне волосся під каптуром заблищало на сонці. Півметра. І ось вона перед ним. Їм досі потрібно забратися з моста. Ван Ек не дасть так просто це зробити.

— Твої ножі? — коротко поцікавився він.

— Вони всередині пальта.

Ван Ек відпустив Еліс, і його вартові повели її геть. Ці червоно-золоті форми досі непокоїли Каза. Щось було не так.

— Ходімо звідси, — промовив він, і в руках з’явився ніж для устриць, котрим можна було перерізати її мотузки.

— Пане Бреккер, — озвався Ван Ек. Каз почув у його голосі збудження й закляк. Можливо, цей чоловік знався на блефі краще, ніж він гадав. — Ви дали мені своє слово, пане Бреккер! — Ван Ек кричав із театральними інтонаціями. Усі в Клепці, хто міг його почути, обернулися, щоб повитріщатися. — Ви заприсяглися, що повернете мені дружину і сина! Де ви утримуєте Вілана?

І тоді Каз побачив їх — багряний потік, що рухався в напрямку моста: міська варта зі зведеними гвинтівками й довгими кийками заповнила вулиці Клепки.

Каз вигнув брову. Нарешті з крамарем ставало цікавіше.

— Оточіть міст! — наказав один із вартових. Каз озирнувся через плече і побачив ще більше офіцерів міської варти, що перекривали їм шлях до відступу.

Ван Ек вишкірився.

— Може, тепер зіграємо по-справжньому, пане Бреккер? Міць мого міста проти вашої зграйки злодюжок?

Каз не завдав собі клопоту відповіддю. Він штовхнув Інеж у плече, і дівчина обернулася, простягаючи йому зап’ястя, щоб Каз зміг розітнути її пута. Бреккер кинув ніжу повітря, довіривши їй упіймати його, поки сам уклякнув, щоб зайнятися кайданками, а відмикачки вже ковзнули йому до пальців. Каз чув, як наближається гупання черевиків, відчув, як Інеж відхилилася назад над його постаттю, що стояла навколішки, і почув тихенький свист, а потім звук тіла, що падає. Замок піддався під Бреккеровими пальцями, і кайдани впали. Хлопець підвівся, крутнувся, побачив на землі одного офіцера міської варти, під оком у якого стирчало руків’я ножа для устриць, та ще більше багряних уніформ, що квапливо наближалися до них звідусіль.

Він підняв ціпок, щоб подати Джасперові знак.

— Західний край, квіткова баржа, — повідомив Марі. Більшого не знадобилося — вона скочила на бильце моста і зникла за його огорожею, не замислившись ні на мить.

Над головами вибухнула перша партія феєрверків — бліді барви в полуденному світлі. План набирав обертів.

Каз витяг із кишені моток шворки для сходжень і приладнав її гачок на бильце. Поруч він зачепив за огорожу воронячу голову свого ціпка, підтягнувся вгору й перестрибнув через бильце, інерція понесла його над каналом. Канат туго натягнувся, і хлопець, мов маятник, полетів дугою назад до моста, зістрибнувши на палубу квіткової баржі поруч із Інеж.

Два човни міської варти вже поспішали до них, а більшість офіцерів кинулася вздовж причалів до каналу. Каз не знав, до чого вдасться Ван Ек, — він навіть не сподівався, що той залучить до справи міську варту, — проте був переконаний, що крамар спробує перекрити їм усі шляхи до втечі. Пролунав вибух чергової серії бомб, і високо в небі над Клепкою розквітли спалахи рожевого й зеленого. Туристи раділи. Схоже, вони не помітили, що два вибухи пролунали з каналу і пробили дірки в носі одного з човнів міської варти, змушуючи чоловіків стрибати за борту води каналу, поки судно йшло під воду. «Гарна робота, Вілане». Він виграв їм трохи часу і зробив це, не викликавши паніки серед свідків у Бочці. Казові потрібен був гарний настрій у натовпі.

Бреккер кинув у канал кошик з дикою геранню попри протести продавця квітів і схопив одяг, який сьогодні вранці там заховав Матаяс. Посеред дощу з пелюсток і квіту хлопець огорнув плечі Інеж червоним плащем, поки дівчина прив’язувала свої ножі. Вона здавалася майже так само збентеженою, як продавець квітів.

— Що? — поцікавився Каз, простягаючи їй таку ж, як у нього, маску Багряного Пана.

— Це були улюблені квіти моєї мами.

— Приємно знати, що Ван Ек не вилікував тебе від сентиментальності.

— Я рада, що повернулася назад, Казе.

— Приємно, що ти повернулася назад, Маро.

— Готовий?

— Зачекай, — наказав він, прислухавшись. Феєрверки стихли, і за мить він почув звук, на який чекав, — мелодійний передзвін монет, що падали на хідник, а слідом за ним залунали захоплені вигуки натовпу.

— Тепер, — озвався Каз.

Вони схопили канат, і Бреккер різко смикнув. Мотузка скоротилася з високим дзижчанням і потягла їх угору зі швидкістю вибуху. За кілька секунд вони знову стояли на мосту, проте сцена, яка чекала на них, безсумнівно, відрізнялася від тієї, звідки вони втекли менш ніж дві хвилини тому.

У Західній Клепці панував безлад. Усюди були Багряні Пани — п’ятдесят, шістдесят, сімдесят Панів у червоних масках і плащах кидали в повітря монети, поки туристи штовхалися і пхалися, сміялися й галасували, повзали рачки, а місцеві приєдналися до них, абсолютно не зважаючи на офіцерів міської варти, які намагалися протиснутися крізь натовп.

— Мамо, тато, оплата житла! — кричала юрба дівчат від дверей «Синіх квітів Сафо».

— Не можу, мій любий, грошей катма! — підхопив у відповідь Багряний Пан і кинув у повітря чергову хмарку монет, змушуючи натовп знову зайтися несамовитими зойками радості.

— Розійдіться! — крикнув капітан вартових.

Один з офіцерів спробував зірвати маску з Багряного Пана, який стояв біля ліхтарного стовпа, і натовп освистав його. Каз і Мара пірнули у вир червоних плащів і людей, що билися за монетки. Каз почув, як ліворуч сміється за маскою Інеж. Він ніколи не чув, щоб вона так сміялася — легковажно й нестримно.

Раптом глибокий оглушливий «бум» струсонув Бочку. Люди попадали, хапалися одне за одного, за стіни, за будь-що, що потрапляло під руку. Каз ледве встояв на ногах, підтримавши себе ціпком.

Коли він подивився вгору, здалося, наче він намагається прозирнути крізь густу вуаль. У повітрі висів щільний дим. У Бреккера дзвеніло у вухах. Він чув налякані крики й сповнені жаху плачі, наче вони лунали звіддалік. Повз нього примарним мімом пробігла жінка, обличчя й волосся якої вкривали пилюка і тиньк. Вона притискала руки до вух, а з-під долонь текла кров. У фасаді «Білої троянди» зяяла дірка.

Каз побачив, як Інеж підняла маску, і знову напнув її дівчині на обличчя. Хлопець похитав головою. Щось було не так. Він планував дружній заколот, а не масову катастрофу, та й Вілан був не з тих, хто міг так серйозно помилитися в розрахунках. Хтось інший прийшов, щоб створити проблеми в Західній Клепці, хтось, хто був не проти чогось більшого за невеликі збитки.

Каз лише знав, що вклав чимало часу та грошей, щоб повернути назад Мару. Він був переконаний на всі сто, що не збирається знову її втратити.

Бреккер коротко торкнувся плеча Інеж. Інших сигналів вони не потребували. Він поспіхом рушив до найближчого проходу і не мусив озиратися, щоб переконатися, що вона поруч — пересувається нечутно і впевнено. Вона могла б за мить перегнати його, але вони бігли в тандемі, крок за кроком, рухаючись нога в ногу.

10. Джаспер

це вже був Джасперів безлад.

Джаспер мав два завдання: одне до обміну заручниками, інше після. Поки Інеж була в пазурах Ван Ека, Ніна була на першій лінії оборони — якщо раптом вартові спробують вивести її з моста чи якось нашкодити їй.

Джаспер мав тримати Ван Ека на прицілі — жодного смертельного пострілу, але якщо чолов’яга почне розмахувати револьвером, стрільцю Дозволили залишити його без однієї руки. Чи без двох.

— Ван Ек хоче щось утнути, — попередив Каз на Чорному Серпанку, — і це буде виконано брудно, оскільки він має менш ніж дванадцять годин для того, щоб усе спланувати.

— Добре, — озвався Джаспер.

— Погано, — заперечив Каз. — Що складніший план, то більше людей він муситиме залучити, що більше людей базікатимуть, то більша вірогідність, що щось піде не за планом.

— Це закон систем, — пробурмотів Вілан. — Ти вбудовуєш запобіжники проти перебоїв, але врешті-решт щось у запобіжниках викликає неочікуваний перебій.

— Ван Еків хід не буде елегантний, проте він буде непередбачуваний, тож нам слід бути готовими.

— Як можна підготуватися до непередбачуваного? — запитав Вілан.

— Ми розширимо свій вибір. Залишатимемо відкритими всі можливі дороги для втечі. Дахи, вулиці, провулки, водні шляхи. Не варто сподіватися, що Ван Ек дозволить нам просто забратися з того моста.

Помітивши групу офіцерів міської варти, що прямувала до моста, Джаспер зрозумів, що, як і передбачалося, насуваються неприємності. Це міг бути просто показовий рейд. Таке траплялося в Клепках раз чи двічі на рік; у такий спосіб Торговельна Рада демонструвала картярам, звідникам і артистам, що байдуже, скільки грошей вони віддали до міських скарбниць, — уряд усе одно насторожі.

Стрілець подав знак Матаясові й зачекав. Каз чітко дав зрозуміти: «Ван Ек не діятиме, поки не отримає назад Еліс і не вшиється зі шляху неприємностей. Отоді нам слід бути напоготові».

Будьте певні, щойно Еліс та Інеж помінялися місцями, на мосту здійнявся якийсь гамір. У Джаспера засвербів палець на гачку, але його друге завдання теж було просте. Чекати на Казів знак.

За кілька секунд Каз злетів у повітря, а потім вони з Інеж стрімко пронеслися над бильцями моста. Джаспер чиркнув сірником — і одна, дві, три, чотири, п’ять ракет, що їх приготував Вілан, завищали, здіймаючись у небо, і з тріском вибухнули різнобарвними спалахами. Остання була мерехтливо-рожева. «Хлорид стронцію, — пояснив йому Вілан, працюючи зі своєю колекцією феєрверків, вибухівки, фотобомб, довгоносиків і бозна ще чого, що могло знадобитися. — У темряві він світиться червоним».

«У темряві завжди цікавіше», — відповів Джаспер. Він не міг себе опанувати. Чесне слово, якщо крамарик збирався забезпечувати такими можливостями, його обов’язок був чіплятися за них.

Перша партія феєрверків була сигналом для Багряних Панів, яких Матаяс із Ніною найняли минулої ночі чи сьогодні рано-вранці, пропонуючи безкоштовну їжу та вино всім, хто прийде до Худмедбриджа пополудні, щойно запустять феєрверк. Усе це в рамках великої рекламної кампанії «Багряної шаблі», якої не існувало. Розуміючи, що прийде лише частина людей, вони роздали понад двісті костюмів і мішечків із фальшивими монетами.

— Якщо прийдуть п’ятдесят, цього буде достатньо, — запевнив Каз.

«Стережіться недооцінити народне бажання отримати щось на дурняк». Джаспер прикинув, що міст і Клепку заповнила принаймні сотня Багряних Панів, які виводили пісеньку-супровід виходу персонажа на сцену в кожній п’єсі «Комеді Бруте» і кидали в повітря монети. Подекуди монети були справжні. Саме тому Багряний Пан був улюбленцем натовпу. Люди сміялися, кружляли одне навколо одного, хапали монети, переслідували Багряних Панів, поки міська варта марно намагалася навести лад. Це було прекрасно. Джаспер знав, що гроші фальшиві, і все одно мріяв про те, щоб опинитися внизу й нашкрябати трохи срібла.

Він мусив іще деякий час залишатися нерухомим. Якщо бомби, що їх Вілан заклав у каналі, не спрацюють тоді, коли заплановано, Казові й Інеж знадобиться набагато міцніше прикриття, щоб вибратися з баржі продавця квітів.

Кілька мерехтливих вибухів розітнули небо. Матаяс запустив другу порцію феєрверків. Вони були не сигналом, а камуфляжем.

Коли Вілан підірвав свої водні міни, Джаспер побачив, як далеко внизу з каналу вирвалися два чималих струмені води. «Саме вчасно, крамарику».

Тепер він прибрав гвинтівку під плащ Багряного Пана і рушив униз сходами, зупинившись лише, щоб прихопити із собою Ніну, і разом вони вибігли з готелю. Кожну зі своїх біло-червоних масок вони позначили великою чорною сльозою, щоб можна було точно відрізнити одне одного від інших гуляк, проте серед цієї колотнечі стрілець замислився, чи могли вони обрати щось більш підозріле.

Коли вони квапливо перетинали міст, Джасперові здалося, що він помітив Матаяса з Віланом у червоних плащах — вони впевнено прокладали собі шлях за межі Клепки, кидаючи в повітря монети. Якби вони побігли, це могло б привернути увагу міської варти. Джаспер стримав сміх. Це точно були Матаяс і Вілан. Матаяс розкидав гроші, докладаючи забагато зусиль, а Вілан — забагато ентузіазму. Щоб так розмазувати руками, доводилося добряче попрацювати. Малий мав такий вигляд, наче активно намагався вивихнути собі плече.

Звідси вони підуть у різних напрямках, кожен вирушить іншим провулком чи каналом, які ведуть за межі Клепки, а дорогою перевдягнуться з костюмів Багряного Пана в шати й маски інших персонажів «Комеді Бруте». Вони дочекаються заходу сонця, а тоді повернуться на Чорний Серпанок.

Безліч часу, щоб ускочити в халепу.

Джаспер відчував, як його вабить Східна Клепка. Він міг би заскочити туди, знайти собі партію в карти, провести кілька годин, граючи в «Ожину на трьох». Казові б це не сподобалося. У цьому стрілець був аж надто впевнений. Одна річ — грати в приватній залі в «Купчастих хмарах», виконуючи частину завдання. А це було б щось геть інше. Каз зник, пообіцявши повернутися з велетенським виловом і кількома цінними членами банди Покидьків. Народ несамовито вигадував, куди він подався, а Ротті повідомив, що Пер Гаскель розшукує кожного з них. Імовірно, цієї ночі до Рейки навідаються офіцери міської варти і ставитимуть купу незручних запитань, а ще слід було перейматися Пеккою Роллінзом. «Лише кілька роздач, — пообіцяв собі Джаспер, — щоб руки не свербіли. А потім навідаюся до татка».

У відповідь на цю думку в животі щось перевернулося. Джаспер був неготовий зустрітися з батьком сам на сам просто зараз і розповісти йому правду про все це божевілля. Раптово жага опинитися за ігровим столом стала непереборною. До дідька намагання не побігти. Оскільки Каз не зобов’язав його в щось стріляти, Джасперові потрібні були колода й нерівні шанси, щоб трохи протверезіти.

Саме тоді світ побілішав.

Звук нагадував щось середнє між гуркотом грому і тріском блискавки. Він збив Джаспера з ніг і змусив його розтягнутися, коли у вухах загуркало і засвистіло. Стрілець раптом загубився посеред шторму білого диму й пилюки, яка набилася в легені. Хлопець закашлявся, і те, що він проковтнув, заскреготіло в горлянці, наче повітря перетворилося на бите скло. Повіки вкрилися піском, і Джаспер боровся із собою, щоб не потерти очі, швидко кліпав, намагаючись струсити шматочки сміття.

Він став рачки і жадібно ковтнув повітря, у голові дзвеніло. На землі, поруч із ним, лежав іще один Багряний Пан із чорною сльозою, намальованою на червоній лакованій щоці. Джаспер зняв маску. Нінині очі були заплющені, а зі скроні юшила кров. Він стиснув її плече.

— Ніно! — вигукнув хлопець, намагаючись перекричати лемент і голосіння навколо.

Повіки дівчини затремтіли, і вона різко вдихнула повітря, а потім закашлялася й сіла.

— Що це було? Що сталося?

— Не знаю, — зізнався Джаспер. — Але бомби встановлює ще хтось, окрім Вілана. Дивись.

У фасаді будинку «Біла троянда» зяяла величезна чорна дірка. З другого поверху ненадійно звисало ліжко, готове ось-ось впасти до фойє. В’юнкі троянди, що вкривали фасад будівлі, зайнялися вогнем, і в повітрі ширився важкий аромат. Звідкись ізсередини лунали крики.

— Ох, Святі, я мушу допомогти їм, — вирішила Ніна, і Джасперова спантеличена свідомість пригадала, що Серцетлумачниця пропрацювала тут більшу частину минулого року. — Де Матаяс? — запитала дівчина, шукаючи його поглядом у натовпі. — Де Вілан? Якщо це один із Казових сюрпризів...

— Я так не думаю, — почав Джаспер. Бруківка здригнулася від наступного «бум». Вони простягнулися на землі, затуляючи руками голови.

— Що, заради Всіх Святих Мучеників, відбувається? — налякано й роздратовано крикнула Ніна. Люди волали й бігали навколо них, намагаючись знайти хоч якесь укриття. Дівчина звелася на ноги й пильно подивилася на південь уздовж каналу, туди, де від одного з будинків задоволень підіймався стовп диму.

— Це «Вербовий прутик»?

— Ні, — заперечила Ніна, і, коли вона збагнула щось, чого не розумів Джаспер, на обличчі з’явився нажаханий вираз. — Це «Кузня».

Щойно вона це промовила, з дірки в стіні будинку, що колись був «Кузнею», до неба зринула якась фігура й нечіткою плямою полетіла до них.

— Гриша, — сказав Джаспер. — У них, мабуть, є парем.

Проте, коли постать угорі збільшилася і вони задерли голови, щоб стежити за її рухом, стрілець зрозумів, що неабияк помилявся. Або цілком втратив глузд. Над ними літав не Верескун. Це був чоловік із крилами — велетенськими металевими штуками, що дзижчали, наче крила колібрі. Він тримав когось у руках — хлопчика, який кричав щось схожою на равканську мовою.

— Ти бачила це? Скажи, що бачила, — попросив Джаспер.

— Це Марков, — відповіла Ніна, і з обличчя зникли страх і гнів. — Саме тому їхньою метою була «Кузня».

— Ніно! — Матаяс великими кроками перетинав міст, а назирці дріботів Вілан. Обидва зсунули маски на потилиці, проте наразі міська варта мала важливіші справи. — Нам слід вибиратися звідси, — нагадав фієрданець. — Якщо Ван Ек...

Але Ніна схопила його за руку.

— Це був Данія Марков. Він працював у «Кузні».

— Хлопака з крилами? — перепитав Джаспер.

— Ні, — заперечила Ніна, шалено хитаючи головою. — Бранець. Марков — Пекельник. — Вона змахнула кудись у бік каналу. — Вони напали на «Кузню» і на будинок «Біла троянда». Вони полюють на гришників. Вони шукали мене.

Тієї ж миті з «Білої троянди» вилетіла друга фігура з крилами. Пролунав черговий «бум», і, коли обвалився пристінок, гігантські чоловік і жінка кинулися вперед. Як і чоловік з крилами, вони мали чорне волосся та бронзову шкіру.

— Шуанці, — зауважив Джаспер. — Що вони тут роблять? І відколи вони літають?

— Опустіть маски, — наказав Матаяс. — Нам потрібно дістатися до безпечного місця.

Маски ковзнули на обличчя. Джаспер був вдячний за гамір, який панував навколо. Проте, щойно він про це подумав, один із шуанських чоловіків, глибоко вдихаючи, понюхав повітря. Джаспер нажахано спостерігав, як він повільно повернувся й уп’явся в них поглядом. Він гавкнув щось своїй компаньйонці, і тоді шуанці рушили просто до них.

— Занадто пізно, — озвався Джаспер. Він зірвав свої маску та плащ і скинув на плече гвинтівку. — Якщо вони прийшли в пошуках розваг, улаштуймо їм дещо. Я займуся літуном!

Джаспер не збирався чекати, поки якийсь шуанський птахо-мужик потягне його вгору. Куди подівся другий літун, він не знав і міг лише сподіватися, що той зайнятий своїм бранцем-Пекельником. Чоловік з крилами кидався праворуч і ліворуч, дзижчав і падав униз, наче бджола напідпитку.

— Не рухайся, ти, великий жуче, — буркнув Джаспер і тричі натиснув на гачок. Постріли влучили точнісінько в центр літунових грудей і перекинули його на спину.

Проте літун вирівнявся в граціозному сальто й кинувся в Джасперовому напрямку.

Матаяс стріляв у двох гігантських шуанців. Кожен постріл влучав у ціль, проте шуанці хоча й спотикалися, але йшли далі.

— Вілане? Ніно? — покликав Джаспер. — Якщо вам захочеться втрутитися, не соромтеся!

— Я намагаюся, — огризнулася Ніна, підвівши руки та стиснувши кулаки. — Вони цього не відчувають.

— Лягайте! — вигукнув Вілан. Усі кинулися на бруківку. Джаспер почув «пляц» — і вони побачили чорну пляму та щось, що закрутилося довкола крилатого чоловіка. Літун ухилився ліворуч, але чорна пляма розділилася на дві тріскуні фіолетові кулі, які вибухнули вогнем. Одна з них із безпечним шипінням приземлилася у воду каналу. Інша влучила в літуна. Він закричав і зашкрябав себе руками, поки фіолетове полум’я ширилося його тілом і крильми, а потім збився з курсу й зіштовхнувся зі стіною; полум’я не вщухало, його тепло відчувалося навіть на відстані.

— Біжімо! — крикнув Матаяс.

Вони кинулися до найближчого провулку: Джаспер з Віланом попереду, Ніна з Матаясом позаду. Вілан відважно кинув через плече фотобомбу. Вона влучила у вікно і вибухнула марним яскравим спалахом.

— Ти, напевно, тільки нагодував дрижаками якусь безталанну повію, — зауважив Джаспер. — Дай-но мені. — Він схопив решту фотобомб і кинув їх точнісінько на шляху переслідувачів, відвернувшись, щоб захистити очі від вибуху. — Ось як це робиться.

— Наступного разу я не рятуватиму тобі життя, — захекано озвався Вілан.

— Ти сумуватимеш за мною. Усі сумуватимуть.

Ніна скрикнула. Джаспер озирнувся. Тіло дівчини забилося в срібній сітці, коли шуанська жінка, що стояла посеред провулку, міцно обіпершись ногами, потягла Серцетлумачницю назад. Матаяс відкрив вогонь, проте нападниця не поворухнулася.

— Кулі не працюють! — пояснив Вілан. — Гадаю, у них під шкірою метал.

Тепер, коли він це сказав, Джаспер побачив у кривавих вогнепальних ранах металевий блиск. Та що це означає? Невже вони були якимись механізмами? Як це взагалі можливо?

— Сітка! — проревів Матаяс.

Усі вчепилися в металеву сітку, намагаючись відтягти Ніну до безпечного місця. Проте шуанка й далі моторно смикала її назад із надзвичайною силою.

— Нам потрібно щось, щоб перерізати мотузку! — вигукнув Джаспер.

— До дідька мотузку, — буркнула крізь стиснуті зуби Ніна. Вона вихопила з Джасперової кобури револьвер. — Відпустіть! — наказала.

— Ніно... — запротестував Матаяс.

— Роби.

Вони відпустили, і від раптового імпульсу Ніна стрілою пронеслася провулком. Шуанська жінка незграбно позадкувала, а потім схопила край сітки та смикнула Ніну вгору.

Серцетлумачниця дочекалася останньої придатної секунди та сказала:

— Подивімося, чи ти наскрізь металева.

Вона тицьнула револьвер шуанці в око й натиснула на гачок.

Постріл не тільки вибив око, а майже цілком зніс верхівку черепа. На мить вона заклякла, стискаючи Ніну, із захеканою плутаниною кісток, м’якої рожевої тканини мозку й металевих скалок на місці обличчя. Потім шуанка впала.

Ніна захихотіла й заборсалася в сітці.

— Витягніть мене із цієї штуки, перш ніж нас знайде її друг.

Матаяс відірвав від Ніни сітку, і всі побігли: серця гупали, а черевики тупотіли бруківкою.

Джаспер чув батькові сповнені страху слова, що підганяли його вулицею, вітер пересторог, що дмухав у спину «Я боюся за тебе. Світ може бути жорстоким до таких, як ти». Що це шуанці послали на полювання за Ніною? За всіма Гришами міста? За ним?

Джасперове існування завжди було низкою небезпек, що їх дивом удалося уникнути, і близьких катастроф, але він ніколи не був таким упевненим, що біжить, щоб урятувати собі життя.