Конан, варвар із Кімерії

СТАЛЕВИЙ ДЕМОН

Рибалка перевірив, чи легко рухається ніж у піхвах. Це був звичний рух, бо те, чого він боявся, не можна було вбити ножем, навіть — зазубленим серпоподібним лезом, яким юетші враз патрали людину. Але ні людина, ні звір не загрожували йому тут, на пустому острівці Ксапур.

Він довго повз прямовисними кручами, продирався крізь хащі, доки не натрапив на руїни якогось стародавнього кіста. Напівзруйновані колони біліли серед похмурих стовбурів, ламані лінії стін, що розсипалися на порох, ховалися в тіні, а під ногами розстилалися широкі, викладені камінням пішохідні стежки, спучені корінням рослин, які вибивалися з-під каміння.

Зовнішність рибалки була типовою для юетші — представника нечисленного племені, чиє походження губилося десь у мороці минулого. Племені, яке з давніх-давен мешкало в убогих рибальських хатинах, розкиданих уздовж південного берега моря Вілайєт. Він мав широкі плечі, довгі мавпячі руки й могутні груди, а ще — тонкий стан і криві ноги. Над широким обличчям нависало низьке, похиле чоло, на яке спадало густе, скошлане волосся. Пояс, ніж та пов’язка на стегнах складали всю одіж рибалки.

Те, що він опинився на острові, свідчило про певну допитливість, невідому більшості його одноплеменців. Люди його племені рідко відвідували Ксапур — один із незліченних безлюдних клаптиків суші, розкиданих невеликими групами по обширному внутрішньому морю. Люди називали Ксапур фортецею — через руїни якогось доісторичного міста, зруйнованого й забутого задовго до завойовного походу на південь воїнів-гіборійців. Хто вибудував із цього величезного каміння споруди, не було відомо, хоча серед юетші продовжували жити сиві легенди, в яких ішлося про певний зв’язок між рибаками й забутим острівним королівством, що існувало з давніх-давен.

Проте відтоді, коли юетші ще надавали значення цим легендам, не менше тисячі років кануло в небуття, тепер же вони переказували їх суто механічно, як звичайнісінькі казки. Ніхто з юетші не відвідував Ксапура впродовж цілого століття. На прилеглому до острова узбережжі материка людей не було, оскільки його цілком укривали непролазні, зарослі чагарниками болотяні драговини, віддані природою в розпорядження кровожерних хижаків. Селище ж рибалки лежало на певній відстані від цих похмурих місць, у південній частині материкової суші. Його крихке суденце, віднесене штормом далеко від улюблених місць лову, уночі розбилося о прибережні скелі, коли небо смугували сліпучі блискавки, а внизу ревіли люті хвилі. Рибалка вибрався на скелі, до яких його прибило штормом, і побачив, як на чорному небі утворився й опустився на гострий пік могутній вогненний тризуб. Удар струсонув увесь острів. Почулися різкий тріск і шум падіння розколотого дерева. Та це було вночі, а тепер у блакитному: небі яскраво сяяло вранішнє сонце, перетворюючи краплі дощу на зеленому листі в справжні алмази.

Допитливість змусила його поцікавитися тим, що сталося. Тепер він знайшов те, що шукав, але, як дикий звір, відчував якусь приховану загрозу.

Серед дерев неясно вимальовувалася якась зруйнована куполоподібна споруда, зведена з велетенських брил, вирізаних із особливого, залізної міцності, зеленого каменя, який можна було добути тільки на островах моря Вілайєт. Здавалося неймовірним, що людські руки змогли вирубати й скласти ці блоки, і, звичайно ж, людина ніколи не змогла б перекинути таке громадище. Але удар блискавки розколов багатотонні брили, як просте скло, перетерши деякі з них на зелений порошок і скинувши купол зі споруди.

Рибалка вибрався на руїни й зазирнув усередину; те, що він побачив, зацікавило його. Усередині зруйнованої споруди, серед розколотих кам’яних брил, на золотій плиті лежала людина. На ній був одяг, який чимось нагадував спідницю, перехоплену в талії шагреньовим поясом. Чорне волосся, що хвилею спадало на масивні плечі, було перехоплене на скронях вузькою золотою стрічкою. На м’язистих оголених грудях лежав чудовий кинджал. Його руків’я теж було обтягнуте шагреньовою шкірою й оздоблене коштовним камінням, а широке лезо вигиналася наче півмісяць. Кинджал нагадував формою того ножа, якого рибалка носив на поясі, проте коштовне лезо не було зубчатим, і зроблене воно було рукою справжнього майстра.

Рибалка прагнув мати таку зброю. Ця людина, звичайно ж, була мертва і пролежала тут багато століть. А купол служив їй могилою. Аборигена аж ніяк не цікавило мистецтво, за допомогою якого стародавнім удалося зберегти тіло, і навіть смаглява шкіра на його м’язистому торсі здавалася дивно пружною й свіжою, лице — живим. Обмежений розум юетші працював тільки в одному напрямі — як здобути жаданий кинджал, чудове лезо якого тьмяно поблискувало на грудях у мертвяка.

Спустившись униз, рибалка взяв ножа в руки. І щойно він це зробив, сталося щось неймовірне й жахливе. Сіпнулися могутні м’язисті руки, широко відкрилися повіки, під якими виявилися великі темні магнетичні очі. Їхній погляд ударив у рибалку й ледве не збив його з ніг. Той відскочив назад, і в сум’ятті випустив дорогоцінну здобич. Людина сіла на золотій штаті, і тепер рибалка міг переконатися в справжніх розмірах колоса. Примружені очі незнайомця утримували бідолаху на місці, і в них не було ні дружності, ні подяки. У них горіли невгасима ворожість і полум’я, яке запалюється в очах розлюченого тигра.

Зненацька незнайомець підвівся на ноги й скелею нависнув над рибалкою. У кожному його русі відчувалася загроза. У тупому мозку рибалки не було страху, принаймні такого, який охоплює людину, що несподівано стикається з проявом надприродних сил. І щойно величезні руки опустилися йому на плечі, він вихопив ножа й завченим рухом завдав удару. Проте ніж не встромився в бугристий живіт незнайомця, а ковзнув по ньому, немов по сталевій колоні, ї наступної миті товста шия рибалки тріснула, наче гнила лозина, у могутніх руках велетня.

Джехунгір Ага, намісник Хаваризма й начальник прикордонного загону, що охороняв узбережжя, знов уважно розглянув пишно оздоблений сувій пергаменту, на якому стояла масивна печатка, і розсміявся сардонічним сміхом.

— То як? — різко запитав його радник Газнаві.

Джехунгір знизав плечима. Це був вродливий чоловік, із яскраво вираженими рисами фамільної пихи,

— Король вельми нетерплячий, — сказав він. — Проводячи свою жорстку політику, він напосідає на мене за недоліки в охороні кордону. Тарим говорить, що, коли я не розберуся зі степовими розбійниками, в Хаваризмі може з’явитися новий намісник.

Газнаві задумливо посмикав свою коротку сиву бороду. Ездигерд, король Турана, — наймогутніший монарх світу. В його палаці, у великому портовому місті Аграпурі, накопичилася маса награбованих у всіх імперіях багатств. Армади військових галер короля, оснащених пурпурними вітрилами, перетворили море Вілайєт у Гірканійське озеро.

Темношкірі жителі Замори, так само як і східні провінції Котху, платили йому данину. Шеміти підкорялися йому так само, як і держава Сушан, розташована далеко на заходь На півдні армії Ездигерда спустошували прикордонні землі Стиглу а на півдні — укриті снігом володіння гіперборейців. Вершники жорстокого короля з мечем і вогнем вторгалися на заході у володіння Бритунії, Офіру й Коринтії, доходили до кордонів Немедії. Його воїни, що носили позолочені шоломи, топтали копитами своїх коней усе живе; палили міста, що раніше славилися неприступністю. На переповнених ринках рабів в Аграпурі, Султанапурі, Хаваризмі, Шахпурі і Хорузуні жінки продавалися всього лише за три маленькі срібні монети — білявки з Бритунії, жовтошкірі стигійки, чорнокосі заморянки, чорні кушитки, оливкові шемітки.

Проте, в той же самий час, коли його вершники нищили ворожі армії далеко за межами країни, тут, у себе вдома, якийсь зухвалий розбійник сміливо смикав його за бороду своєю невмитою, пропахлою димом багаття рукою.

У просторих степах між морем Вілайєт ї східними кордонами Гіборії за останню половину століття з утікачів-злочинців і рабів, розорених ремісників і дезертирів виросло нове плем’я. Ці люди вчинили численні злочини, вони прийшли сюди з різних країн, дег які з них народилися в степах, деякі припливли з далеких західних імперій і королівств. Вони називали себе мунганами, що в перекладі з їхньої мови означало — “пропащі люди”.

Проживаючи в диких, неозорих просторах, не підкоряючись ніяким законам, окрім свого неписаного кодексу, вони перетворилися на могутню силу, здатну завдавати поразки навіть Великому Монарху. Мунгани безупинно чинили напади на прикордонні райони Турану, зникаючи в степах, коли регулярні війська короля намагалися знищити цю вольницю. Об’єднавшись із піратами моря Вілайєт, людьми тієї ж самої крові й однакових переконань, вони тероризували узбережжя й грабували купецькі судна, що курсували між гірканійськими портами.

— Як же мені знешкодити цих вовків? — задавався питанням Джехунгір. — Якщо я пожену їх у степи, вони відріжуть мене від основних сил і знищать. До того ж, вони можуть, вчинивши обманний маневр, повернутися назад і спалити місто за моєї відсутності. Останнім часом у них виникла така можливість.

— І все це завдяки новому ватажку мунганів, — відповів Газнаві. — Ви знаєте, кого я маю на увазі.

— О, так! — з почуттям мовив Джехунгір. — Цей диявол Конан навіть більш жорстокий, аніж самі мунгани. До того ж він хитрий і підступний, як гірський лев.

— У нього більше розвинені звірині інстинкти, ніж людський інтелект, — відповів Газнаві. — Адже мунгани — це відщепенці, але, принаймні, цивілізованого суспільства. А він — варвар. Якщо нам вдасться ліквідувати його, ми завдамо цій банді найпотужнішого удару.

— Але яким чином? — запитав Джехунгір.

— Він вправно уникнув тих місць, де йому була вготована смерть. І не важливо як, за допомогою інстинкту чи хитрості, та йому досі вдається обходити всі пастки, розставлені на нього.

— На кожного звіра і на кожного чоловіка існує пастка, якої йому не уникнути, — промовив Газнаві. — Коли ми вели переговори з мунганами про викуп полонених, бачив я цього Конана. Він, наскільки я знаю, вельми ласий до жінок і не цурається міцних напоїв. Накажи привести сюди твою полонянку Октавію.

Джехунгір ляснув у долоні, і перед ним виріс євнух-кушит, безмовний чорношкірий ідол у шовкових панталонах. Він схилився в підлесливому уклоні перед повелителем і тут же кинувся виконувати наказ. Не минуло й кількох хвилин, як він повернувся, ведучи за руку високу красуню, чиє золоте волосся, чисті очі й світла шкіра свідчили про чистоту раси. Коротка туніка, підперезана в талії, не могла приховати прекрасних форм її чудового тіла. Чисті очі потемніли від обурення, а коралові вуста виражали скорботу й відчай, але полон навчив дівчину підкорятися сильним світу цього. Вона стояла, опустивши голову, перед своїм хазяїном, поки той не зводив рухом руки запросити її сісти на диван поряд із ним.

Джехунгір запитливо погляну в на Газнаві, чекаючи продовження.

— Ми мусимо виманити Конана з мунганської банди, — раптово вимовив радник. — Тепер їхній табір стоїть десь у районі нижньої течії річки, у царстві очеретів і болотистих джунглів, де наша остання військова експедиція була поділена на частини і вирізана цими безжальними дияволами.

— Цього неможливо забути, — кисло сказав Джехунгір.

— Але там, недалеко від материка, є один безлюдний острівець, — сказав Газнаві. — Його називають фортецею Ксапур через стародавні руїни. Саме вони й дадуть змогу використати цей клаптик суші для здійснення нашої мети. Він не має прибережної смуги, оскільки його скелі, заввишки сто футів, підіймаються прямо з води. Навіть мавпа не змогла б видертися на них. Тільки в одному місці на південному боці є вузька напівзруйнована стежка, висічена у вигляді сходів у твердій породі. Якщо ми заманимо Конана на цей острів, то зможемо вдосталь пополювати на нього, застосовуючи тільки лук і стріли, як звичайно люди полюють на лева.

— Але це ж неможливо! — роздратовано промовив Джехунгір. — Не пошлемо ж ми до нього гінця, який переконає його вибратися на ці скелі й чекати нашого приходу?

— А чом би й ні! — продовжував Газнаві, бачачи зацікавленість в очах намісника. — Ми запропонуємо провести переговори з мунганами щодо полонених у форті Горі, що на межі зі степом. Як завжди, ми прийдемо туди з озброєним загоном і станемо табором біля замку. Вони з’являться з таким самим загоном, і переговори підуть в обстановці взаємного недовір’я й підозри. Але цього разу, ніби випадково, ми візьмемо з собою вашу прекрасну полонянку.

Октавія змінилася на лиці, дослухаючись до слів радника.

— Вона має застосувати всі жіночі принади, аби привернути увагу Конана. Їй це буде нескладно. Перед таким неприборканим ловеласом вона постане як сліпуче видиво ніжності й краси, в усій своїй життєстверджуючій силі, на відміну від лялькоподібних красунь із вашого сералю³⁶.

Октавія схопилася на ноги. Її кулаки побіліли від напруження, очі виблискували як вуглинки. Дівчина тремтіла від обурення йлюті.

— Ти хочеш змусити мене зіграти роль повії з цим варваром? — вигукнула вона. — Ні! Я не така продажна, аби строїти улесливі пики перед степовим грабіжником. Я дочка барона Немедії…

— Точніше, ти належала до обраних кіл Немедії доти, поки мої вершники тебе не захопили, — цинічно мовив Джехунгір. — Тепер ти просто рабиня, яка робитиме все, що їй накажуть.

— Але я не буду! — вигукнула вона.

— Ні, — продовжував Джехунгір із навмисною жорстокістю, — ти будеш. Мені подобається план Газнаві. Говори далі, о королю радників.

— Конан певне захоче її купити. Звичайно ж, ви відмовитеся продати чи обміняти її на гірканських полонених. Тоді, можливо, він спробує викрасти її чи відняти силою, хоча я не думаю, що він розірве перемир’я. Проте ми маємо бути готові до будь-яких кроків із його боку.

Потім, невдовзі після завершення переговорів, аби не дати йому часу забути про неї, ми пошлемо до нього гінця, обвинуватимо розбійника в тому, що він викрав дівчину, і зажадаємо повернути її назад. Можливо, він уб’є гінця, проте мета буде досягнута — Конан гадатиме, що вона втекла від нас.

А потім ми пошлемо шпигуна в табір мунганів, я думаю, цю роль краще всього зіграє один із рибалок юетші, який заявить, що Октавія ховається на Ксапурі. Наскільки я знаю варвара, він негайно вирушить прямо на острів.

— Але ми не знаємо, чи піде він туди сам-один, — нагадав Джехунгір.

— Хіба чоловік бере з собою загін воїнів, коли йде на побачення з жаданою жінкою? — запитанням на запитання відповів Газнаві. — Упевнений, він прийде один. Але ми продумаємо й інші варіанти. Ми не чекатимемо його на острові, де нас самих можуть захопити, а засядемо в очеретах на болотистому острівці, за тисячу ярдів від Ксапура. Якщо він прийде з сильним загоном, ми відступимо і придумаємо якийсь інший фокус. Якщо ж він з’явиться один або з малим загоном, пастка спрацює. Будьте певні, він прийде, пригадавши чарівні усмішки вашої рабині та її багатообіцяючі погляди.

— Я ніколи не опущуся до такого приниження, — Октавія шаленіла від гніву й сорому. — Краще померти!

— Не помреш, моя неслухняна чарівнице, — сказав Джехунгір, — проте будеш піддана досить болючому й принизливому випробуванню.

Він ляснув у долоні, і Октавія покрилася мертвотною блідістю. На цей раз зайшов не кушит, а шеміт, м’язистий чоловік середнього зросту з короткою кучерявою чорною бородою.

— Для тебе є робота, Гілзане, — сказав Джехунгір. — Візьми цю дурепу й побався з нею трохи. Проте будь обережний і не зіпсуй її вроди.

З невиразним бурчанням шеміт схопив Октавію за руку, і при дотику його залізних пальців вся упертість тут же вилетіла з дочки барона. З відчайдушним криком вона вирвалася з лап шеміта й кинулася на коліна перед невблаганним володарем, благаючи його про милосердя.

Джехунгір жестом наказав розчарованому кату піти геть і мовив до радника:

— Якщо твій план завершиться успішно, я осиплю тебе золотом.

У передсвітанковому мороці пролунав незвичайний звук, порушивши первісну тишу, яка панувала над каламутними прибережними водами й болотами, порослими густим очеретом. Це кричав не сонний водяний птах і не дикий звір, — то був голос людини, що пробирається крізь густі, вище за людський зріст, очерети.

Коли б у цей час хтось виявився тут, він побачив би, що це була висока золотоволоса жінка. Її прекрасні форми ледве прикривала забруднена туніка. Октавія насправді втекла від своїх мучителів, і тепер, від згадки про мерзотне рабство, в її тілі дзвенів кожний нерв, життя в неволі було нестерпним. Перебування у Джехунгіра саме по собі було досить тяжким, але жорстокість володаря не обмежувалася приниженням — він знущався над нею винахідливо й методично, а тепер віддав її вельможі, чиє ім’я уособлювало мерзенність і невігластво всього Хаваризму.

По пружному тілу Октавії пробігали мурашки, коли вона згадувала про нього. Відчай примусив дівчину вибратися із замку Джелала Хана по мотузці, сплетеній із смужок розірваної тканини, і лише щасливий випадок привів її до прив’язаного коня. Вона скакала всю ніч, і світанок застав її та накульгуючого коня на болотистому березі моря. Тремтячи від огиди, від усвідомлення того, що її можуть повернути назад до Джелала Хана, вона безоглядно кинулася в трясовину, намагаючись відшукати надійний притулок від переслідувачів. Коли очерети сховали її з головою, а вода піднялася до стегон, вона побачила попереду неясні контури острова. Між берегом і островом була досить значна відстань, але дівчина не вагалася. Вона йшла вперед, поки вода не досягла грудей, а потім сильно відштовхнулася ногами й попливла зі швидкістю, що свідчила про незвичайну витривалість і силу.

Коли Октавія наблизилась до острова, то побачила, що гранітні скелі, схожі на вежі замку, підіймаються до неба прямо з води. Підпливши впритул до гігантських круч, вона не змогла знайти жодної заглибини, куди можна було б поставити ногу, не кажучи вже про те, аби вибратися нагору. Вона попливла далі, огинаючи скелі й відчуваючи, як важчають кінцівки від тривалого й виснажливого запливу, її руки, що обмацували гладке каміння, раптом знайшли, нарешті, виступ. Зітхнувши з глибоким полегшенням, вона вибралася з води і притислася до мертвого каменя — прекрасна біла богиня в неясному світлі далеких зірок.

Трохи перепочивши, вона озирнулася на всі боки і побачила, що з цього малесенького майданчика тягнуться вгору вирубані в скелі й вищерблені часом сходинки. Вона підіймалася по них, всім тілом притискаючись до скелі, коли раптом до її вух донеслися приглушені удари й поскрипування весел. Октавія напружила зір і побачила, що до того болітця, яке вона щойно залишила, наближається якесь темне судно. Але відстань була досить велика, до того ж різко потемніло, і вона не змогла роздивитися, що там було. Незабаром і ці слабкі звуки припинилися, і вона продовжила підйом. Якщо там і були її переслідувачі, то складно було придумати краще місце, ніж цей острів, аби сховатися від них. Тим паче, що більшість островів, недалеко від цього болотистого берега, були безлюдними. Можливо, тут, на цьому острові, є піратський барліг, але за цієї ситуації вона вважала за краще потрапити до рук піратів, аніж залишитися під владою тварюк, від яких втекла.

Дівчина поволі підіймалася вгору, і раптом її пронизала дивна думка — вона спробувала порівняти свого колишнього хазяїна з вождем мунган, із яким вона з примусу фліртувала в наметах біля форту Гарі, де гірканці вели переговори з степовими воїнами. Його гарячий погляд лякав і непокоїв її, але вона без вагань віддала б перевагу степовику, а не Джелалові Хану, монстру, якого могло породити тільки цілком розбещене суспільство.

Октавія, нарешті, видерлася на скелю і боязко вдивилася в густі тіні. Дерева росли упритул до скель суцільною темною загустілою масою. Щось прошелестіло над її головою й налякало її, хоча вона одразу впізнала кажана. Їй не сподобався вигляд цих чорних тіней, але вона зціпила зуби і рушила туди, прагнучи не думати про змій. Босі йоги тихо ступали по пористому суглинку³⁷, з якого проростали кущі й могутні дерева.

Серед них її знову вхопила в свої обійми лячна темінь. Не ступивши й дюжини кроків, вона була вже не в змозі озирнутися назад, аби ще раз поглянути на скелі й море за ними. Ще кілька кроків уперед, і свідомість дівчини безнадійно затьмарилася, вона втратила відчуття орієнтації. Крізь переплетене гілля не було видно зірок. Вона ще трішки просунулася вперед, насилу намацуючи дорогу, та зненацька різко зупинилася.

Десь попереду ритмічно загримів барабан. Не цей звук хотіла вона почути у цей час і в такому місці. Потім вона забула про барабан, оскільки зрозуміла, що поряд хтось є. Вона нічого не бачила, проте знала, що хтось стоїть у темноті поряд із нею.

З приглушеним криком дівчина відскочила назад і, незважаючи на паніку, яка охопила її, відчула, що на її талію лягла рука людини.

Вона скрикнула і вклала всю свою молоду силу в могутній ривок, але людина, що захопила в полон, утримувала її як дитину, легко гасячи відчайдушні спроби звільнитися. Повне мовчання, в, якому це відбувалося, виповнювало дівчину жахом. Вона відчула, що її несуть крізь темряву до далекого барабана, що продовжував серед ночі свій таємний гуркіт.

У ті хвилини, коли перші ніжні тони світанку забарвлювали море в легкий рожевий колір, до скель Ксапура підплив невеликий човен із самотнім веслярем. Чоловік у човні мав дуже колоритний вигляд. На його голові була малинова пов’язка, просторі шовкові штани кольору полум’я підтримувалися широким поясом, на якому висіла крива шабля в шкіряних піхвах. Позолочені шкіряні черевики вказували на людину, звиклу до коня, а не до моря. Проте човном він управляв уміло. Широко розстебнута шовкова сорочка відкривала загорілі богатирські груди.

На важких засмаглих руках незнайомця грали могутні м’язи, коли він вправно налягав на весла. Могутня життєва сила відчувалася в кожному його русі, в кожному вигині тіла, красномовно підкреслюючи його перевагу над звичайними людьми. Проте в обличчі воїна не було нічого жорстокого чи похмурого, хоча полум’я, що тліло в блакитних очах, нагадувало про приспану до часу лють. Це був Конан, що забрів до мунганів із єдиним багатством, яке завжди було при ньому: з гострим розумом і не менш гострим мечем. Завдяки тому й іншому він за короткий час домігся лідерства серед цих суворих степових вовків.

Він упевнено підплив до сходинок у скелі, неначе це місце було йому добре знайоме, і, прив’язавши човна до каменя, що виступав із води, без найменших вагань почав підійматися вгору по напіввитертих виступах. Він уважно стежив за всім, що відбувалося навколо, але не тому, що підсвідомо чекав зустрічі з небезпекою, а тому, що пильність складала частину його єства, виробленого тим диким способом життя, яке він вів.

Те, що Газнаві називав звіриною інтуїцією або шостим чуттям, було просто ретельно натренованою здатністю гострого розуму варвара. Проте навіть вовчий інстинкт Конана не підказав йому, що група воїнів спостерігає за ним з укриття в очеретах, що ростуть на узбережжі материка поблизу острова.

Коли він видерся на скелю, один із цих воїнів в очеретах глибоко зітхнув і поволі підняв лука. Джехунгір Ага схопив його за руку й прошипів на вухо:

— Бовдуре! Ти хочеш виказати нас? Хіба ти не бачиш, що стріла не дістане його? Хай він вибереться на острів і вирушить на пошуки дівчини, а ми поки залишимося тут. Він може почути нас або здогадатися про нашу пастку. Можливо, його воїни сховалися десь неподалеку. Почекаємо. Через годину, якщо не станеться нічого підозрілого, ми підпливемо до сходів у скелі й чатуватимемо на нього там. Якщо він не спуститься протягом певного часу, кілька воїнів піднімуться на острів і поженуть його вниз. Особисто я не збираюся йти туди, проте, у разі потреби, допоможу. Декому з нас доведеться померти, якщо ми переслідуватимемо його в лісі. Я ж хочу зловити його тоді, коли він ітиме вниз сходами. Тоді ми зможемо розстріляти його з лука з безпечної відстані.

Тим часом варвар, ні про що не підозрюючи, заглибився в ліс. Він ішов майже безшумно в своїх м’яких шкіряних черевиках, ретельно досліджуючи кожний кущ у пристрасній надії зловити погляд прекрасної, золотокудрої дівчини, про яку він Мріяв відтоді, як уперше побачив у наметі Джехунгіра Аги біля форту Горі. Така дівчина була б бажаною для нього, навіть коли б показала свою неприхильність до нього. Її привабливі усмішки й погляди запалили його кров, і він, зі всією неприборканою силою, що дісталася в спадок від буйних предків, прагнув до цієї золотоволосої жінки, яка потрапила в дикі степи з цивілізованого світу по волі злої долі.

На Ксапурі він бував і раніше. Не минуло й місяця відтоді, як він вів тут секретні переговори з піратами. Конан наближався вже до того місця, звідки можна було побачити таємні руїни, які дали острову ім’я, — він розраховував знайти дівчину там, причаєну серед руїн. Все ще думаючи про це, він несподівано зупинився, немов уражений громом.

Прямо перед ним серед дерев підносилася якась споруда. Здоровий глузд підказував, що він є свідком чогось неймовірного й надприродного. Це була величезна темно-зелена стіна з вежами, що нависали над її зубцями.

Конан стояв, уражений видивом, яке паралізувало всі його відчуття. Адже таке може статися з кожним, хто зненацька зустрічається з явищами, що зводять на ніщо здоровий глузд. Він не ставив під сумнів свої очі й свій розум, але це було понад його розуміння. Менше місяця тому тут не було нічого, окрім руїн серед лісу. Чиї ж руки змогли звести за декілька тижнів цю колосальну споруду, що стояла тепер перед ним? До того ж пірати, котрі невпинно борознили Вілайєтським морем, мали б знати про роботи такого масштабу на острові і повідомити про них мунганам.

Розумного пояснення побаченому не було, але сумніватися не доводилося: він знаходиться на Ксапурі, й цей фантастичний кам’яний монстр теж стояв на Ксапурі. Все це мало парадоксальний і неймовірний вигляд, але все таки було наяву.

Він обернувся, щоб кинутися назад крізь джунглі, злетіти вниз вичовганими сходинками, перетнути блакитні води, щоб якнайскоріше опинитися в безпечному місці — військовому таборі мунганів у гирлі річки. В ці миттєвості безглуздої паніки навіть сама думка залишитися тут, біля внутрішнього моря, була йому огидна. Якнайшвидше втекти б звідси, залишити мунганів, степи і зникнути за тисячу миль від блакитного, загадкового Сходу, де головні закони природи зводяться нанівець якоюсь диявольською силою, що не піддається його розумінню.

На мить майбутня доля королівств, яка залежала від цього строкато вирядженого варвара, набула рівноваги. Але, здавалося б, абсолютно незначна річ — тоненька смужка шовкової тканини, яка тріпотіла на кущі й раптом потрапила під його важкий погляд, переважила терези в потрібний бік. Конан кинувся до неї, його ніздрі затремтіли, а нерви напружилися до краю, побачивши цю ніжну дрібничку. По цьому шматочку розірваного одягу, що мав ледве вловимий запах, він інстинктивно відчув і дізнався про те, що хотів знати, — то був хвилюючий і болісний запах, пов’язаний із чарівною жінкою, яку він бачив у наметі Джехунгіра. Отже, рибалка не збрехав — вона була тут!

Потім він побачив на землі відбиток людської ноги, довгий і нечіткий. Але це був слід босої ноги чоловіка, а не жінки, і він вдавлений у ґрунт глибше, ніж звичайно. Висновок був очевидний: людина, що залишила цей відбиток, переносила вантаж, але що він міг переносити тут, окрім дівчини, яку розшукував він, Конан? Варвар мовчки стояв, обернувшись лицем до темних веж, що неясно вимальовувалися з-за дерев: вузькі щілини на його обличчі замість очей загорялися блакитним полум’ям. Бажання бути поряд із цією золотоволосою дівчиною змагалося в ньому з важкою первісною ненавистю до того, хто поніс її. Людська пристрасть здолала його несвідомий страх, і, прибравши позу полюючої пантери, він пробрався до стін, намагаючись не витикатися з густого листя, аби не бути поміченим із укріплень.

Підкравшись до стіни, він побачив, що вона складена з такого ж зеленого каменя, що й розбиті брили в руїнах, і його пройняла думка, що це каміння на щось схоже. Складалося враження, що він дивиться на щось, чого ніколи не бачив раніше своїми очима, а тільки уві сні чи уявляв. Нарешті він дійшов думки, що стіни й вежа зведені за планом тієї споруди, яка лежала в руїнах. Здавалося, що її зламані й викривлені лінії знову відродилися в тій будові, яка постала перед ним.

Жоден звук не порушував уранішньої тиші, коли Конан прикрадався уздовж підніжжя стіни, яка вертикально зводилася вгору над буйною рослинністю. З південного боку буяла майже тропічна рослинність. На укріпленнях, серед зубців, не видно було людей, не чутно було і звуків за стіною. Недалеко ліворуч він побачив масивну браму і навіть не подумав про те, що вона може бути зачиненою чи охоронятися. Він знав одне — дівчина, яку він шукає, перебуває десь там, за стіною, і шлях, обраний ним, аби потрапити туди, був зовсім нерозсудливим.

Гілки дерев, перевиті виноградними лозами, діставали до зубців стіни. Вправно, як кішка, виліз він на дерево. Досягнувши точки над парапетом, Конан ухопився обіруч за товсту гілку, розгойдався і, вибравши момент, відпустив руки. Пролетівши повітрям кілька футів, він приземлився, знову ж таки як кішка, на стіні. Сівши навпочіпки, він дивився вниз, на вулиці цьо дивного міста.

Стіна оточувала невеликий майданчик, дроте будівель, зведених із зеленого каменя, було багато. Ці споруди мали два чи три поверхи, плоскі дахи, а взагалі відчувався чудовий архітектурний стиль. Вулиці, як спиці колеса, сходилися до восьмигранного майдану в центрі містечка, над яким підносилася оточена банями й вежами велична споруда, яка домінувала над містечком. На вулицях не видно було людей, ніхто не визирав із вікон, хоча сонце було вже досить високо. Пануюча тиша свідчила про те, що місто вимерло чи спустошене. Поряд із Конаном спускалася зі стіни вузька драбинка, нею віці рушив.

Споруди стояли так близько до стіни, що, минувши половину сходів, він опинився на відстані витягнутої руки від вікна. Конан зупинився, щоб зазирнути до середини. Вікна не мали ґрат, а шовкові завіски стягували сатинові стрічки. Він побачив кімнату, стіни якої покривала темна атласна тканина. Підлогу встеляли товсті килими, стояли лави з чорного полірованого дерева і балдахін із слонової кістки, оздоблений хутром.

Він уже посунув далі, коли зненацька почув, що хтось унизу наближається до сходів. Перш ніж невідомий повернув за ріг і побачив його на сходах, Конан здолав невелику відстань до вікна і легко стрибнув до кімнати, вихоплюючи на ходу шаблю. Якусь мить він стояв нерухомо, як статуя, а потім, оскільки нічого не сталося, рушив по килиму до склепінчастих дверей. Зненацька відгорнулася драпіровка, відкривши викладене подушками заглиблення, з якого на нього млосно поглянула тоненька, чорнокоса дівчина.

Конан втупився у неї важким поглядом, чекаючи, що вона ось-ось почне кричати. Але дівчина просто позіхнула, звелася з подушок і недбало притислася до драпіровки, підтримуючи її однією рукою.

Без жодних сумнівів, вона належала до білої раси, хоча шкіра її була досить темною. Волосся було чорне, як вороняче крило. Шматок шовкової тканини, що огортав гнучкий стан, складав весь її наряд.

Вона заговорила, але Конан не зрозумів її мови і заперечливо хитнув головою. Дівчина позіхнула знову, потягнулася і, не виказуючи ні остраху, ні здивування, перейшла на мову, зрозумілу йому. Це був один із діалектів юетші, але звучав він якось дивно й архаїчно.

— Ти шукаєш когось? — запитала вона так байдуже, неначе вторгнення озброєного незнайомця до апартаментів було звичайною справою.

— Хто ти? — запитав у свою чергу Конан.

— Мене звуть Ятелі, — відповіла чорнявка. — Я затрималася на бенкеті цієї ночі, тому тепер така сонна. А хто ж ти?

— Я — Конан, мунганський отаман, — відповів він, уважно спостерігаючи за виразом її обличчя, оскільки вважав, що вона тільки прикидається і чекає зручного моменту, щоб втекти з кімнати й розбуркати весь будинок. Проте сигнального шнура, іцо висів поряд із нею, вона навіть не доторкнулася.

— Конан, — сонно повторила красуня. — Ти не дагонієць, ти, певне, найманець. Скільки ж ти зрубав юетшівських голів?

— Я не воюю з водяними щурами! — сердито мовив варвар.

— Але вони жахливі, — пробурмотіла Ятелі. — Я пам’ятаю той час, коли юетші були нашими рабами. А потім вони зчинили заколот, палили й убивали. Тільки дивовижна сила Хозатрала Хела утримала їх за стінами.

Дівчина перевела подих, намагаючись подолати сонливість.

— Я забула, — знову забурмотіла вона. — Вони видиралися на стіни минулої ночі. Вони кричали й палили багаття, і люди марно волали до Хозатрала.

Труснула головою, ніби прагнучи очистити її від невеселих думок.

— Але цього не може бути, — тихо промовила вона, — бо я жива, хоча й гадала, що вже померла. О сатано!

Вона перетнула кімнату і, взявши Конана за руку, підвела його до балдахіна. Він нерішуче їй піддався. Дівчина посміхалася йому, як сонна дитина, її довгі шовковисті коси впали на темні сонні очі. Вона просунула пальці крізь його густі кучері, ніби бажаючи переконатися, чи існує він наяву.

— Це був сон, — позіхнула вона. — Можливо, все довкола мене — сон? Я відчуваю себе тепер, як уві сні. Але мене це не хвилює. Я не можу згадати щось таке, про що я забула. І мене відразу ж долає сон, коли я думаю про це. Та все це пусте.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Конан. — Ти сказала, що вони вибиралися на стіни минулої ночі? Хто це був?

— Імовірно, юетші. Хмара диму все закрила, а потім оголений, забризканий кров’ю демон схопив мене за горло і встромив ніж у мої груди. Мені й досі болить. Та це був сон, бо на грудях немає ніякого шраму, поглянь. Я не можу пригадати, — шепотіла вона далі, притиснувшись до нього. — Все в якомусь тумані. Та все — дарма. Ти — не сон. Ти сильний. Кохай мене.

Він колисав прекрасну голову дівчини на вигині своєї важкої руки і цілував її вуста.

— Ти сильний, — повторювала вона ослабло. — Коханий мій…

Сонний шепіт затих, темні очі заплющилися, довгі коси закрили її обличчя, тіло розслабилося.

Конан приголомшено дивився на дівчину. Поза сумнівом, вона була частиною омани, яким було пройнято все це місто, але тверда пружність її тіла, до якого торкалися його пальці, переконала Конана в тому, що перед ним жива дівчина, а не примара. Відчуваючи тривогу й неспокій, він обережно переніс її на хутра дід балдахіном.

Сон її був досить глибокий, тому він вирішив, що вона перебувала під впливом якогось наркотика, можливо, схожого на квітку чорного лотоса з Ксутала.

А потім він знайшов, іще одну річ, яка вельми зацікавила його. Серед хутра, розкиданого на ложі під балдахіном, лежала яскрава плямиста шкура з переважаючим золотим забарвленням. Це не була вміла підробка, шкура належала справжньому звіру. І такі звірі, Конан знав напевно, вимерли, принаймні, тисячу років тому. Шкура належала великому золотистому леопарду, якого згадано майже в кожній гіборійській легенді. Цей звір закарбований у роботах стародавніх художників, втілений у фарбах і мармурі.

Труснувши головою, але не позбувшись складнощів, Конан пішов покрученим коридором. У будинку панували тиша й спокій. Зненацька його слух спіймав якийсь звук зовні. Він зрозумів, що хтось спускається тими самими сходами, якими йому вдалося зайти до цієї споруди. За мить він почув, як щось глухо впало в щойно залишеній ним кімнаті. Він швидко побіг геть покрученим коридором, але картина, що зненацька постала перед ним, примусила його зупинитися.

Він побачив у холі тіло людини, прикрите панеллю від частини стіни. Це був смаглявий і худорлявий чоловік, з голеною головою, грубими рисами обличчя, із пов’язкою на стегнах. Він лежав у такому положенні, ніби смерть уклала його, коли він з’явився з-за стіни. Конан схилився над людиною, намагаючись визначити причину смерті, та, на його здивування, виявилося, що людина спала глибоким сном, так само, як дівчина в кімнаті.

Чому ж чоловік вибрав таке дивне місце для сну? Роздумуючи над цим, Конан раптом почув за спиною якісь звуки — щось рухалося до нього коридором. Великі двері в кінці коридору, очевидно, були замкнені. Конан затягнув людину до середини і зробив крок назовні, різко зачинивши за собою панель. Ляскіт за його спиною свідчив, що панель стала на місце. Стоячи в повній темряві, він почув, як всередині стихло човгання ніг, і у нього по спині забігали холодні мурашки. Ці кроки не належали людській істоті, і навіть звіра такого він ніколи раніше не стрічав.

Тиша тривала всього якусь мить, потім почулося легке потріскування дерева і металу. Витягнувши руку, він відчув, як тремтять і видавлюються двері, неначе величезна вага навалилася на неї зсередини. Коли він схопився за свою криву шаблю, натиск припинився, і він почув дивні слиняві схлипування, від яких у нього волосся стало дибом. З шаблею в руці він почав задкувати, і зненацька його ноги намацали сходинки, якими він нещодавно спускався. Він стояв на вузьких сходах, що вели кудись униз.

Конан навпомацки продовжував спускатися в темряві. Він відчував, що перебуває поза будинком, десь глибоко під землею. Конан зупинився перед входом до тунелю.

Конан пробирався чорним, безмовним тунелем, побоюючись щомиті трапити до якоїсь ями, та нарешті його ноги знову відчули міцні сходинки, і він почав підійматися ними, поки не дістався дверей із металевою ручкою, яку нетерпляче відшукали його тремтячі пальці. Він зайшов до похмурої величезної зали.

Фантастичні колони вишикувалися під строкатими стінами, підтримуючи стелю — водночас і похмуру, й напівпрозору, яка створювала вигляд нічного неба, закутого хмарами. Якщо зовні і проникало сюди якесь проміння світла, то воно невпізнанно заломлювалося.

У тьмяному, похмурому світлі рухався Конан зеленою підлогою. Величезне приміщення мало форму кола, проте з одного боку в стіні виднілася бронзова рама гігантських дверей. Напроти них, біля протилежної стіни, на узвишші, куди вели напівкруглі східці, височів мідний трон, і, коли Конан побачив те, що згорнулося в кільце на цьому троні, він поспішно відскочив назад і підняв шаблюку.

Оскільки ж істота не рухалася, він придивився до неї дещо пильніше і за якусь мить піднявся скляними східцями. Це була гігантська змія, вирізана з жовтувато-зеленого каменю. Кожна її лусочка була вирізана з неперевершеною майстерністю і мала вигляд справжньої, так уміла були передані всі її деталі й колір. Велика клиноподібна голова змії наполовину ховалася у вигинах тулуба, тому ні очей, ні щелеп не було видно. Спогади заворушилися в його мозку. Ця змія, очевидно, мала вдавати одного з тих жахливих болотяних монстрів, які багато століть тому мешкали в очеретяних заростях, на південних берегах Вілайєтського моря, проте, як і золотисті леопарди, вимерли ще за давніх-давен. Конану доводилося бачити їхні мініатюрні, але грубі зображення серед ідолів у хатинах юетші. Окрім того, їх було описано в книзі Скелоса, із посиланнями на доісторичні джерела.

Конан із захопленням дивився на лускатий торс, товстий, як його стегно, і, очевидно, надто довгий. Він підійшов до змії й поклав на неї руку. І тільки-но він це зробив, серце його майже зупинилося. Крижаний холод заморозив кров у жилах і звів волосся на голові. Під його рукою була не гладенька поверхня скла, металу чи каменя, а податлива, пружна маса живої істоти. Він відчував, як під його пальцями тече холодне й ліниве життя.

Інстинктивно його рука сіпнулася цазад, затремтіла шабля в другій. Жах і огида охопили його, він неквапливо відступив і обережно спустився вниз до скляних східцях, не спускаючи очей зі страхітливої істоти, що дрімала на мідному троні. Вона не ворушилася.

Він підійшов до бронзових дверей і натиснув на них. Він жахався, все тіло спітніло у передчутті того, що він не зможе вибратися з цього похмурого приміщення. Та двері піддалися його натиску, і, прослизнувши крізь стулки, Конан зачинив їх за собою.

Він опинився в просторому холі з високими, оббитими тканиною стінами, тьмяно освітленому, як і попереднє приміщення. У напівтемряві віддалені предмети були ледь помітні, і Конана охопили важкі думки про те, що десь поряд, у пітьмі, ковзають невидимі змії. У цьому примарному світлі Двері в іншому кінці холу здавалися віддаленими на кілька миль. Конан уважно озирнувся. Поруч шпалера на стіні провисала так, ніби за нею щось ховалося. Обережно піднявши її, Конан виявив вузькі сходи, що вели вгору.

Поки він розмірковував, іти чи не йти, у великій, залишеній ним кімнаті, пролунали важкі, човгаючі кроки, які він уже чув раніше. Отже, його переслідували по тунелю? Він швидко скочив на сходи й опустив за собою драпіровку.

Піднявшися у покручений коридор, він зайшов до перших дверей, які трапилися на його шляху. Тепер у нього було два завдання, і вирішити їх належало Негайно: утікати з цієї проклятої споруди і знайти немедійську дівчину, яка — він це відчував — знаходиться десь тут, у цьому палаці чи замку. Він знав напевно, що перебуває у величезній, куполоподібній споруді, посеред центру міста. Очевидно, тут живе правитель, до якого, поза сумнівом, приводять усіх полонених жінок.

Тепер він зайшов до приміщення, а не в коридор, і вже збирався повернутися назад, коли почув голос, що доносився з-за стіни. У стіні не було дверей, тому він притиснувся до неї й виразно почув усе, що мовилося. Уже вкотре його серце пройняв крижаний жах. Слова вимовлялися немедійською мовою, але говорила не людира. Потойбічний голос викликав резонанс, який розносився, немов голос дзвону в ночі.

— В Абіссі не було життя, крім того, яке було втілено в мені, — гримів голос. — Там не було світла, не було руху та звуків. Тільки пробудження, існуюче за межами життя, надихало й вело мене з пекла вгору, воно примусило здійснити цю подорож — сліпу, бездушну, непохитну. Через віки й над віками, через простори мороку, що не піддаються змінам, я підійнявся…

Зачарований цим резонансом, Конан сів, залишивши поза увагою все інше, поки гіпнотична сила голосу не викликала незнайомі переміщення, відчуття й сприйняття. Звук створив ілюзію, видіння. Конан більше не чув голосу, він сприймав якісь далекі ритмічні звукові хвилі. Перенесений за межі своєї епохи та своєї особистості, він спостерігав еволюцію істот, покликаних Хозатралом Хелом із мороку Ночі й Абісса сторіччя тому, аби втілитися в субстанцію матеріального світу.

Людська плоть була надто крихка й нікчемна, щоб умістити жахливу сутність Хозатрала Хела. Справді, він мав вигляд людини, але його плоть не була плоттю, його кістки не були кістками, а кров не була кров’ю.

Він нишпорив світом, немов собака, і жодна земна зброя не могла заподіяти йому шкоди. Сторіччя для нього тривало не більше години. У своїх шуканнях він наткнувся на примітивний народ, що населяв острів Дагонія, і пережив почуття задоволення, прищепивши цій расі щось на зразок культури й цивілізації. За його допомогою вони збудували місто Дагон, мешкали в ньому й поклонялися своєму добродійникові. Дивними й жахливими були його помічники — найогидніші істоти, релікти давно минулих епох, що збереглися в найтемніших куточках планети. Його будинок у Дагоні за допомогою систем тунелів з’єднувався зі всіма іншими спорудами, по них його жерці з голеними головами тягнули жертви на вівтарі.

Багато століть тому жорстокі й грубі люди з’явилися на берегах моря Вілайєт. Вони називали себе юетші й після жорстокої битви були переможені й обернуті на рабів. Упродовж життя цілого покоління вони вмирали на вівтарях Хозатрала

Його чорна магія тримала юетші міцніше від кайданів. Але їхній жрець, дивний сухорлявий чоловік невідомої раси, пішов у пустелю, і коли він повернувся, то приніс із собою ножа. Цей ніж був виготовлений із метеорита, який прокреслив небо, ніби вогненна стріла, й упав у віддаленій місцевості. Раби повстали. Їхні загострені, схожі на пилки криві ножі розтинали, як баранів, чоловіків Дагона. Проти цього неземного ножа магія Хозатрала була безсила. Коли різанина й убивства вихлюпнули на оповиті червоним димом вулиці, найжорстокіший акт цієї жахливої драми був зіграний у потаємній куполоподібній кімнаті — за великою залою, в якій стояв мідний трон, а стіни розмальовані візерунками, що нагадують шкуру змії.

Із цієї кімнати вийшов тільки жрець юетші. Він не убив свого ворога, бо мав намір використовувати погрозу його звільнення для підкорення повстанців. Хозатрал лежав на золотій плиті з магічним ножем на грудях, бездушний і нерухомий, чекаючи приходу судного дня.

Минули століття. Жрець давно помер, вежі знелюднілого Дагона розсипалися на порох. Залишилися тільки напівзабуті казки, а лави юетші значно спустошили чума, голод і війни. Рештки ж цього народу розсіялися уздовж берега моря й ледве животіли.

Тільки таємна кімната чинила опір усеперемагаючому часу, поки удар блискавки не зруйнував її, а цікавий рибалка не взяв із грудей бога своїх предків чудового ножа, знявши тим самим прокляття. Хозатрал Хел ожив, звівся і знову набув могуті. Із задоволенням відновив він місто, зробивши його таким самим, яким воно було в часи розквіту. За допомогою чаклунства він звів вежі з пилу забутих тисячоліть і вдихнув життя в народ, який давно вже був пилом.

Але народ, що зазнав смерті, був оживлений лише частково. У глибині їхніх душ і сердець гніздилася неподолана смерть. Уночі люди Дагона рухалися й кохалися, ненавиділи й бенкетували, як поганий сон згадуючи падіння Дагона і власну загибель. Вони рухалися, зачаровані туманом ілюзій, відчуваючи якусь незвичність свого існування, та навіть не намагалися з’ясувати причин. Із настанням дня вони поринали в глибокий сон, прокидаючись знову вночі, що цілком відповідало їхньому напівмертвому стану.

Усе це промайнуло у свідомості Конана жахливою панорамою, поки він стояв, зігнувшись біля задрапірованої стіни. Він був приголомшений, упевненість і розсудливість зникли. Залишився тільки примарний світ, у якому блукали якісь неясні тіні, обіцяючи йому необмежену могутність. Та крізь лункий голос, що торжествував над природними законами живої планети, у підсвідомість Конана вривалися звуки, котрі не давали йому змоги злетіти в похмурі сфери безумства. Це були істеричні ридання жінки.

Конан мимоволі напружився й піднісся духом.

Джехунгір Ага зі зростаючим нетерпінням чекав у човні серед заростів густих очеретів. Минуло понад годину, а Конан усе ще не з’являвся. Поза сумнівом, він продовжує обшукувати острів, сподіваючись, що дівчина сховалася там. Проте й інша підозра закралася в серце Аги. Що, коли отаман залишив поблизу своїх воїнів? Певне, вони вже почали щось підозрювати й невдовзі заявляться тут, аби перевірити, чому його так довго нема?

Джехунгір віддав наказ веслярам, і довгий човен, прослизнувши між очеретів, поплив до сходинок у скелі острова.

Залишивши півдюжини воїнів у човні, він наказав десяти могутнім лучникам Хаварізма — у гостроверхих шоломах і плащах із левових шкур — вибратися на острів. Наче мисливці, що відрізали леву шлях до відступу, вони тихо пробиралися серед дерев, тримаючи стріли на тятивах луків. Над лісом панувала тиша, яка іноді переривалася белькотінням папуг, що злітали над їхніми головами і швидко зникали в гущавині. Зненацька Джехунгір зупинив загін, і всі мовчки втупилися у вежі, які височіли за зеленими кущами просто на шляху воїнів.

— Тарім! — вилаявся Джехунгір. — Пірати відновили руїни. Конан, безперечно, там. Нам необхідно перевірити ці будинки. І як ш вдалося збудувати укріплене місто так близько до материка? Вперед!

З подвоєною обережністю пробиралися вони через ліс. Їхня роль змінилася — з переслідувачів і мисливців вони перетворилися на шпигунів.

Тієї миті, коли вони продиралися крізь чагарники зі своїми гострими стрілами, чоловік, якого вони шукали, перебував у набагато більшій небезпеці.

Конан здригнувся всім тілом, коли голос за стіною перестав гудіти. Він стояв не рухаючись, як статуя, і дивився на двері, з яких, він знав, скоро з’явиться щось жахливе.

У кімнаті панувала напівтемрява. Волосся Конана почало ставати сторч, коли він побачив голову й гігантські плечі, які поступово випливали з напівтемряви… Кроків не було чутно, та величезна постать проявлялася все чіткіше, поки Конан не розпізнав у ній чоловіка. Він мав спідницю, підперезану широким шкіряним поясом, на ногах шкіряні сандалії, а густа грива була перехоплена золотим кільцем. Конан звернув увагу на розмах величезних плечей, на ширину грудей, на могутні м’язи тулуба, рук і ніг. Вираз обличчя не обіцяв милосердя. Величезні очі вивергали полум’я. І Конан зрозумів, що це сам Хозатрал Хел, бог Дагонії.

Вони не вимовили жодного слова. Та слова тут і не були потрібні. Хозатрал простяг свої величезні руки, але Конан, упірнувши під них і рубонувши шаблею по животу гіганта, тут же, здивований, відскочив назад. Гостре лезо, торкнувшись тіла, дзенькнуло, ніби ним ударили об ковадло, і відскочило. І знову Хозатрал нависнув над ним зі всією своєю незборимою могутністю.

Сталося швидке зіткнення, люта розвідка сил, коротке переплетіння рук і тіл, і Конан відступив — від напруги тремтіли всі його м’язи. У тих місцях, де торкнулися жахливі пальці гіганта, виступила кров. Він відчув на собі надприродну силу демона, якому жодна людина не змогла б заподіяти шкоди. Варвару протистояло тіло з живого металу.

Хозатрал вивершувався в напівтемряві над воїном. Варто лише дозволити цим величезним пальцям ухопити себе, і вони вже не розтиснуться, поки не ослабне тіло людини. Цей бій відбувався в напівтемній кімнаті, та здавалося, що людина веде боротьбу проти монстра в найжахливішому сні.

Відкинувши непотрібну шаблю, Конан схопив важку лаву й кинув нею в гіганта Це був снаряд, який ледве змогли б підняти кілька чоловіків. Але на грудях Хозатрала він розлетівся на тріски. Гігант, що міцно стояв на ногах, навіть не ворухнувся. Тепер його обличчя втратило людську подобу, вогненний німб спалахнув над його жахливою головою, і він, рухаючись ніби бойовий слон, пішов у наступ. Конан зірвав зі стіни ціле полотнище драпіровки й, зіжмакавши його, пожбурив у голову колоса. На якусь мить Хозатрал заплутався, задихнувся й осліпнув, сповитий тканиною, що накрила його голову й обмежувала силу, яку не змогли стримати ні дерево, ні сталь. Миттєво Конан схопив шаблю і стрілою вилетів у коридор. Так само стрімко він влетів до сусідньої кімнати, зачинив двері, й закрив їх на засувку.

І застигнув на місці, здавалося, вся кров прилила до його голови. Припавши до купи шовкових подушок, розсипавши золоте волосся по білосніжних плечах і широко розкривши очі, сповнені жахом, перед ним сиділа жінка, яку він розшукував. Він майже забув про смертельну небезпеку, що переслідувала його, та могутній удар у двері повернув його до дійсності. Він схопив дівчину і кинувся до дверей, що ведуть із приміщення назовні. Від страху дівчина втратила мову. Слабке схлипування — от і все, на що вона була здатна.

Конан не гаяв часу, щоб відкрити двері. Страшним ударом щаблі він розрубав замок навпіл і, швидко проскочивши через отвір до сходів за дверима, побачив, що голова й плечі Хозатрала вже вдиралися до кімнати через ті двері, які він щойно закрив. Колос розламував масивні мармурові панелі, ніби картонні.

Конан метнувся вгору сходами, несучи дівчину на одному плечі так легко, немов це була маленька Дитина. Куди бігти, він абсолютно не уявляв, але сходи закінчилися біля дверей, що вели до круглого приміщення з куполом замість стелі. Хозатрал мчався за ними сходами — мовчки, як вітер чи смерть, і так само стрімко.

Стіни й двері цієї круглої кімнати були сталевими. Конан швидко зачинив двері і замкнув їх величезним залізним засувом, накинувши його на гаки. Йому спало на думку, що це кімната самого Хозатрала, де він ховається, щоб поспати, не боячись монстрів, яких випускає з Безодні для виконання його наказів.

Щойно засув ліг на своє місце, як величезні двері затряслися й затремтіли під ударами гіганта. Конан знизав плечима — це був кінець його шляху, тому що з кімнати не було іншого виходу; ані дверей, ані вікон. Повітря й дивне туманне світло, вочевидь, проникали через невидимі отвори в куполі. Варвар провів пальцем по вищербленому лезу шаблі й зітхнув, усвідомивши, що становище надзвичайно складне. Він уже намагався тікати. Коли гігант уломиться в двері, він знову нападе на нього зі своєю шаблюкою, та не тому, що він сподівається на успіх атаки, а тому; що його бажанням завжди було померти в бою. Тепер же він не знав, що робити, проте його спокій не був вимушеним чи вдаваним.

Погляд, яким він обвів свою супутницю, висловлював таке захоплення, що здавалося, він збирається прожити ще сотню років.

Він без церемоній кинув її на підлогу, коли поспішав закрити двері. Тепер вона стояла навколішки, намагаючись зібрати хвилі золотого волосся, що розсипалося, і поправити свій убогий одяг.

Жорстокі очі Конана просвітліли, коли він оглядав її густе прекрасне волосся, її чисті очі, молочну шкіру, що свідчила про прекрасне здоров’я.

Вона скрикнула, коли двері знов потряс могутній удар і залізна смуга підскочила на гачках.

Конан навіть не озирнувся, він знав, що двері витримають ще кілька хвилин.

— Вони, повідомили мене, що тобі вдалося втекти, — сказав він. — Рибалка юетші вказав мені місце, де ти переховуєшся. Як тебе звуть?

— Октавія, — мовила вона механічно.

Відтак ринув цілий потік слів.

— О Мітро! Який жах! Люди — чорношкірі люди — один із них зловив мене в лісі й приніс сюди. Вони віддали мене цій істоті. Він сказав мені… — о, хіба я божевільна? Можливо, я сплю?

Він поглянув на двері, які гнулись усередину, неначе з другого боку в них били тараном.

— Ні, — сказав він, — це не сон. Двері піддаються. Дивно, що демон ламає їх, як проста людина, та, зрештою, сама його сила є породженням пекла.

— Хіба ти не можеш убити його? — видихнула вона. — Ти дуже сильний.

Конан був занадто чесний, аби дурити її.

— Якщо смертна людина здатна вбити його, він помре тут, — відповів він. — Але я вищербив шаблю об його живіт.

Її очі засмутилися.

— Тоді ти помреш, і я помру теж. О Мітро! — закричала вона, зненацька шаленіючи, і Конан схопив її за руки, боячись, що вона може поранити себе. — Він сказав мені, що зробить зі мною! Убий мене! Убий мене своєю шаблею, перш ніж він виламає двері!

Конан подивився на неї й похитав головою.

— Я зроблю все, що зможу, — сказав він. — Цього буде мало, та я дам тобі змогу прослизнути повз нього і спуститися зі сходів. Тоді втікай до скель. Там, біля підніжжя, я прив’язав човна. Якщо тобі вдасться вибратися з палацу, ти зможеш утекти звідси взагалі. Усі люди цього міста тепер сплять.

Вона обхопила голову руками. Конан міцно стиснув у руці шаблю і рушив до дверей, які стугоніли під ударами демона. Якби хтось подивився на нього зараз, він зрозумів би, що Конан чекав смерті, яку тепер уже вважав неминучою. Очі його заблищали яскравіше, м’язиста рука з шаблею підготувалася до удару — от і все.

Важкі замки піддавалися під лютими ударами гіганта, двері скажено тряслися на самих завісках. Та й могутні сталеві замки перекосилися, погнулися і випнулися зі своїх гнізд. Конан спостерігав за всім цим із безпристрасним захопленням, заздрячи монстру і його нелюдській силі.

Зненацька без жодного попередження бомбардування припинилося. У тиші, що настала, Конан почув інші звуки, які доносилися зовні, — ляскання стулок дверей і віддалений голос, який звучав, наче вітер, що заплутався в густих гіллях дерев. Потім знову настала тиша, але була вона вже іншою. Тільки треноване чуття варвара могло вловити це, і Конан знав тепер напевно, що господаря Дагона більше немає за дверима.

Він визирнув крізь тріщину, яка утворилася між дверима й сталевою рамою. Майданчик був порожній. Він зняв погнутого засува й обережно прочинив рипучі двері. На сходах Хозатрала теж не було, проте він почув, як далеко внизу клацнули залізні двері. Конан не знав, чи замишляє демон нові фокуси, чи його зацікавив цей віддалений голос, але не гаяв часу на роздуми.

Він покликав Октавію, ї нові нотки в його голосі примусили її хутко схопитися на ноги і стати поряд з ним.

— Що це? — видихнула вона.

— Не питай і нічого не говори! — Він схопив її за руку. — Ходімо! Можливість діяти змінила його, очі знов спалахнули вогнем боротьби, а голос зміцнів.

— Ніж! — вимовив він тихо, витягуючи волоком дівчину на сходи і поспішаючи довести справу до кінця. — Чарівний ніж юетші! Він залишив його в кімнаті під куполом! — Його голос зненацька замовк, коли перед очима знову виникла чудова оповідь.

Адже ця залізна кімната містилася по сусідству з великою залою, де стоїть мідний трон, — на його тілі виступив піт.

Єдиний шлях у купол лежав через цю залу, де спало жахливе чудовисько.

Конан більше не вагався: Вони швидко спустилися сходами; перетнули кімнату, спустилися ще одними сходами і зайшли до великої похмурої кімнати із загадковою драпіровкою. Хозатрала тут ве було. Зупинившись перед величезними бронзовими дверима, Конан обійняв Октавію за плечі й міцно її стиснув.

— Слухай! — наказав він. — Я піду в кімнату, а ти зачини двері. Стій тут і слухай, а якщо Хозатрал зайде, клич мене. Якщо ти почуєш, що я наказую тобі втікати, — біжи так, як ніби за тобою женеться демон — це, імовірно, так і буде. Утікай через двері, які знаходяться з того боку цієї кімнати, бо допомогти тобі я вже не зможу. Я йду по ніж юетші.

Вона не встигла заперечити ані словом, що він залишає її саму, як він ковзнув у прохід і зачинив за собою двері. Варвар обережно опустив засувку, не помічаючи, що вона може бути відкрита ззовні, У напівтемряві його очі шукали зловісний трон, на якому спало чудовисько, заповнивши його своїми огидними лускатими кільцями. За троном Конан знайшов двері й здогадався, що вони вели прямо в купол. Проте, щоб дістатися до них, йому потрібно було піднятися на підвищення і пройти мимо трону всього за кілька футів.

Коли б зненацька у цій кімнаті подув вітер, то й він наробив би шуму більше, ніж кімерієць, який скрадався. Не відриваючи очей від сплячої рептилії, він підійшов до підвищення і почав підійматися скляними східцями. Монстр не ворушився. Варвар попрямував до дверей… Клацнув замок на бронзових дверях, і Конан ледве стримав прокльони, побачивши, що до кімнати заходить Октавія. Вона озиралася навкруги, відчуваючи себе невпевнено в напівтемній кімнаті. Конан застиг на місці, не сміючи її попередити. Побачивши Конана в напівтемряві, вона кинулася до підвищення, вигукуючи:

— Я хочу йти з тобою! Я боюся залишатися одна… о боги!

Крик жаху вирвався з її горла, коли вона побачила чудовисько на троні. І тоді підвелася з кілець клиноподібна голова і блискавично метнулася в бік дівчини, не дотягнувшись усього якийсь ярд до її шиї.

Монстр безшумно і плавно почав сповзати з трону, розвертаючи кільця одне за одним. Конан, подібно до блискавки, подолав відстань, що відділяла його від трону, відчайдушно розмахуючи шаблею. І з такою ж швидкістю діяла тварюка, перехопивши його в стрибку і обкрутивши тіло, руки й ноги півдюжиною своїх кілець. Удар Конана був наполовину погашений і виявився майже марним. Варвар упав на підвищення, тільки поранивши лускате тіло, але не завдавши йому якоїсь помітної шкоди.

Він корчився на скляних східцях, у кільцях монстра, викручуючись і крушачи шаблею його тіло. Права рука Конана була вільна, але він ніяк не міг приладитися й завдати смертельного удару, до того ж він не знав, чи буде й цього удару достатньо. Напруживши м’язи так, що вони стали схожими на величезні вузли, з венами, що майже лопалися, на скронях, Конан застогнав і звівся на ноги, піднявши на собі майже сорокафутового чудовиська.

Кілька секунд він крутився на місці, відчуваючи, як його ребра й усі органи здавлюються кільцями монстра. Лють охопила варвара, над головою його виблискувала шабля. І він ударив. Шабля розітнула тіло й нутрощі — там, де був один в’юнкий величезний торс, тепер стало два, що забилися в агонії. Конан рвонувся вбік, щоб не потрапити під сліпий удар.

Він утомився й відчував нудоту, кров текла у нього з носа. Йдучи навпомацки, він наткнувся на Октавію і струшував її доти, поки вона не почала дихати.

— Наступного разу залишайся там, де я тобі скажу, — прохрипів він.

Конан настільки втомився, що навіть не чув, що вона відповіла. Узявши дівчину за руку, немов малу дитину, він повів її повз кавалки, що продовжували сіпатись і звиватися на підлозі. Звідкись здалеку доносилися крики, але у вухах у нього шуміло так, що він не був певен, чи ті голоси були людськими.

Двері відчинилися під натиском його руки. Якщо Хозатрал поставив цю жахливу змію охороняти щось, чого побоювався, значить, він мав на це всі підстави. Конан був готовий, що з дверей на нього знову накинеться чудовисько, проте в сутіні побачив лише похмурий купол, тьмяний блиск золотої плити і серпоподібний мерехтливий предмет на камені.

Полегшено зітхнувши, він схопив ножа, вибіг із кімната й великою залою рушив до дверей, які — він де відчував — вели з будинку назовні. І не помилився. Вже за кілька хвилин він з’явився на безлюдних вулицях, майже несучи свою супутницю. Поблизу нікого не було, але за західною стіною лунали вигуки й крики, які примусили Октавію затремтіти.

Конан повів її до південної стіни і без зусиль знайшов кам’яні сходи, якими вони вибралися нагору. Ще раніше він прихопив товстий мотузок і тепер, підійнявшись на парапет, обв’язав дівчину цим мотузком і спустив по той бік стіни на землю. Потім, зав’язавши кінець мотузка за зубець стіни, спустився й сам. Проте з острова був лише єдиний шлях до порятунку — сходи в скелі у його західній частині. Утікачі поспішили до них, далеко обминаючи те місце, з якого долинали крики й звуки страшних ударів.

Октавія дрібно тремтіла від страху і тулилася да свого захисника. Ліс мовчав і нічим не погрожував, поки вони не вибралися із зелених чагарників і не побачили самотню постать людини, що стояла на краю скелі.

Джехунгір Ага уник жахливої загибелі, що спіткала його воїнів, коли з воріт замку зненацька вискочив залізний гігант і почав без будь-яких зусиль розривати їх на шматки. Коли Джехунгір побачив, як кришаться мечі його воїнів об цього людиноподібного колоса, то зрозумів, що їм протистоїть демон, і сховався в гущавині лісу. Правитель Хаваризму сидів там доти, поки звуки битви не припинилися. Тоді він виповз до східців, але його веслярів унизу не було. Вони чули звуки бою на острові, а потім, через кілька хвилин нервового очікування, побачили на скелі, прямо над ними, скривавленого монстра, що торжествував і розмахував величезними ручищами. Цього виявилося досить. Коли Джехунгір з’явився на скелі, вони вже сховалися в очеретах. А Хозатрал пішов. Чи він повернувся до міста, чи прочісував лісу пошуках людини, яка втекла від нього за межі стін.

Джехунгір уже збирався спуститися сходами до човна Конана, коли побачив отамана мунганів і дівчину, що з’явилися з лісу. Хоча в жилах у нього крижаніла кров від жаху і майже зник здоровий глузд, наміри намісника стосовно отамана не змінилися. Він здивувався, правда, коли помітив поряд із варваром дівчину, яку віддав Джелалові Хану, але не став гаяти часу на порожні здогади. Піднявши лук і напнувши тятиву, він вистрілив. Конан пригнувся, і стріла відщепила шматок дерева. Варвар розсміявся.

— Собако! — вигукнув він. — Ти не поцілиш у мене! Я народжений не для того, щоб померти від сталі гірканця. Стріляй ще раз, туранська свиня!

Джехунгір не зміг би вистрілити, навіть коли б надзвичайно хотів, оскільки це була його остання стріла. Він вихопив із піхов шаблю і кинувся на Конана, покладаючись на свій шолом і кольчугу. Конан зустрів його на півдорозі, і їхні шаблі схрестилися, висікли іскри й розлетілися, щоб з’єднатися в новому ударі. Вони зблискували над головами з такою швидкістю, що були майже невидимими для незвичних очей. Октавія спостерігала за поєдинком і не помітила удару, але почула м’який стукіт і побачила, як Джехунгір упав і з його рани на боку, куди вцілила шабля кімерійця, розірвавши кольчугу і розрубавши тіло до хребта, хлюпнула кров.

Дівчина скрикнула, але її переляк був викликаний зовсім не смертю її колишнього володаря: ламаючи гілля дерев, на поляну вийшов Хозатрал Хел. З горла Октавії вирвався відчайдушний крик, її ноги підкосилися, і вона вітала на зелену траву.

Конан, що стояв над тілом Ага, не зробив анінайменшої спроби аби втекти. Він переклав скривавлену шаблю в ліву руку і витягнув із-за пояса великий вигнутий ніж юетші. Хозатрал Хел, що як вежа височів над Конаном, підняв руки, як кувалди, та коли на сонці зблиснуло лезо чарівного ножа, колос відсахнувся.

Кров Конана закипіла, він змахнув ножем і кинувся в атаку. На величезне його здивування, виблискуюче лезо легко різало залізне тіло Хозатрала, яке розвалювалося під його ударами, як звичайна плоть під ножем різника. З глибоких ран витікала дивна рідина, а крики Хозатрала нагадували похоронний подзвін. Його страшні руки молотили повітря, бо Конан був спритніший від воїнів Джехунгіра, загиблих під цими ударами, він знов і знов ухилявся і завдавав одного удару за одним. Хозатрал хитався й спотикався, його крики неможливо було слухати, здавалося, метал видавав Крики болю і страждав від жахливих тортур.

Потім він повернувся і побіг, спотикаючись, у ліс, пробився крізь кущі й помчав до брами. Конан невтомно переслідував демона. Стіни вежі Дагона вже було видно крізь дерева, коли людина наблизилася до супротивника на відстань витягненої руки.

Хозатрал обернувся до переслідувача, погрозливо стиснувши кулаки, проте Конан, палаючи люттю, продовжував наступ. Ніби пантера, що загнала антилопу, він упірнув під руки гіганта і встромив виблискуюче лезо по самісіньке руків’я в те місце, де звичайно б’ється людське серце.

Хозатрал похитнувся й упав. Але впав він уже не людиною. Там, де була подібність людського обличчя, не було нічого, а залізні руки, ноги й тулуб танули і змінювали форму. Конан, що не злякався живого Хозатрала, відскочив убік від Хозатрала мертвого, побачивши його жахливі перетворення. В муках смерті Хозатрал Хел знову став істотою, яка виповзла з Абісса тисячі років тому. Задихнувшись від нестерпної огиди, Конан відвів очі і раптом побачив, що шпилів Дагона більше не видно крізь дерева. Вони зникли як дим — укріплення, вежі з амбразурами, велика бронзова брама, драпіровки, золото, слонова кістка, чорнокосі жінки й чоловіки з голеними головами. З відходом надлюдського інтелекту, що дав їм друге народження, вони знову перетворилися на пил і порох — на те, чим і були вже багато століть. Тільки залишки зруйнованих колон зводилися над вищербленими стінами, розбитими вулицями й уламками куполу. Конан знову поглянув на руїни Ксапура й упізнав — багато разів він бачив їх саме такими.

Кімерієць стояв ніби статуя, туманно усвідомлюючи, що є свідком якоїсь вселенської трагедії, одного з епізодів вічної боротьби людства з ворожими силами пітьми.

Почувши свій голос, охриплий від жаху, він, мовби прокинувшись зі сну, знову поглянув на істоту, що лежала на землі, мерзлякувато стенув плечима, обернувся й пішов до скелі, де на нього чекала дівчина.

Октавія з острахом вдивлялася в лісову гущавину і зустріла його тихим вигуком полегшення. Він струсив із себе жахливі видива, які на мить оволоділи ним: постарався забути їх, немов поганий сон.

— Де він? — запитала дівчина з острахом.

— Пішов геть, у пекло, звідки й виповз, — щиросердо відповів варвар. — Чому ти не спустилася вниз і не попливла моїм човном?

— Я не могла покинути тебе, — почала вона, а потім відверто зізналася: — Я не знаю, куди йти. Гірканці схоплять мене знову, а пірати…

— А що ти думаєш про мунганів? — запитав Конан.

— Хіба вони кращі за піратів? — запитала вона презирливо.

Захоплення Конана ще більш зросло, коли він побачив, як швидко повернулося до неї самовладання після пережитого жаху. Її зарозумілість тішила його.

— Здається, ти не думала так у таборі Горі, коли так мило дарувала мені свої усмішки, — відповів він.

Її яскраві вуста презирливо скривилися.

— Ти гадаєш, я закохалася в тебе? Багато честі для неотесаного варвара. Мій володар, чиє тіло лежить тут, примусив мене робити те, що я робила.

— О! — здавалося, Конан зовсім занепав духом. Потім він розсміявся. — Не має значення. Тепер ти належиш мені. Поцілуй мене.

— Як ти смієш так говорити, — почала вона обурено, та не встигла схаменутися, як була підхоплена й притиснута до м’язистих грудей отамана.

Вона люто відбивалася, напружуючи все своє юне тіло, але він тільки нестримно сміявся, сп’янілий близькістю цієї чарівної красуні, що пручалася в його руках.

Він легко зламав її опір і випив нектар з її губ зі всією нестримною пристрастю, що бушувала в ньому. Руки, що скажено били його в груди, раптом ослабли й обвилися навкруги його масивної шиї. Посміхнувшись у її чисті очі, він сказав:

— Чом би тобі не віддати перевагу вождю Вільних Людей, а не міському собаці Турану?

Вона відкинула густі кучері назад, все ще озиваючись кожною клітинкою на палкий поцілунок, проте не прибрала своїх рук.

— Ти вважаєш, що Ага рівня тобі? — кинула вона виклик.

Він розсміявся й попрямував до сходинок із дівчиною на руках.

— Ти сама оціниш це, — весело сказав він. — Я підпалю Хаваризм, аби освітити тобі шлях до мого намету.

…Переслідуваний військами давнього свого ворога — короля Ездигерда, Конан ледве виніс ноги і знов приєднався до піратів. Проте ця пригода виявилася не більше ніж швидкоплинним епізодом у неправдоподібно яскравій біографії кімерійця, він знову вирушив у мандри суходолом, очоливши, зрештою, палацову гвардію королеви Тараміс у Каурані…