Конан, варвар із Кімерії

1. СМЕРТЬ КОРОЛЯ

Король Вендії помирав. У душній ночі дзвін священних гонгів і ревіння раковин було чути далеко. Слабкі відгомони доносились і в кімнату із золотими склепіннями, де на своєму устеленому оксамитом ложі метався Бунда Чанд. Смаглява шкіра короля блищала від поту, а пальці вчепилися у розшиту золотом постіль. Він був ще молодий, і не списом його поранили, і не всипали у вино отрути. Та все ж на скронях його набрякли сині вузли жил, а очі застелила мла близької смерті. Біля ліжка навколішки стояли перелякані невільниці, а біля узголів’я — сестра короля Деві Жазміна. З глибокою тривогою вдивлялася вона в його обличчя. З нею стояв і вазам, літній дворянин, що давно вже перебував при королівському дворі.

Почувши далекий гуркіт барабанів, Жазміна різко підвела голову.

— Ох, ці жерці й усе це сум’яття! — скрикнула сестра короля з гнівом і відчаєм. — Вони так само безпорадні, як і лікарі! Він умирає, і ніхто не знає від чого. Умирає — а я, безпорадна, стою тут, я, яка спалила б усе це місто і пролила б кров тисяч, аби його врятувати!

— Я не знаю жодної людини в Айодії, яка б не хотіла померти замість нього, коли б це було можливо, Деві, — сказав вазам. — Ця отрута…

— Я ж говорила тобі, що це не отрута! — вигукнула вона. — З дитинства його так добре охороняли, що найспритніші отруйники Сходу ніколи б не змогли до нього дістатися. П’ять черепів, що біліють на Вежі Паперових Змій, свідчать, що ті, хто пробував це зробити, не досягли мети. Ти чудово знаєш, що ми тримаємо тут десять чоловіків і десять жінок, аби вони куштували його вина та їжу, а його спокій охороняють п’ятдесят вартових, як і зараз. Ні, це не отрута, це чаклунство. Жахливе прокляття…

Вона замовкла, бо король цієї миті заговорив, щоправда, його посинілі губи не ворухнулися, а в скліючих очах не з’явилось і проблиску свідомості, проте пролунав невиразний, жахливий і тихий скрик, немов волаючий із бездонних, схльостаних вітром глибин.

— Жазміно! Жазміно! Сестро моя, де ти? Я не можу знайти тебе. Усюди темрява й виття вихору!

— Брате! — закричала Жазміна, хапаючи його безвольну долоню. — Я тут! Ти не пізнаєш мене?

Зупинилася, побачивши повну байдужість, що розлилася обличчям короля. З його губ зірвався слабкий, нерозбірливий звук. Невільниці біля подіуму⁴¹ заскімлили від страху, а Жазміна рвала на собі одяг.

В іншій частині міста якийсь чоловік визирав крізь ажурні ґрати балкона на довгу вулицю, освітлену тьмяним світлом димучих смолоскипів, що осявали зведені до неба темні обличчя з виблискуючими білками очей. З тисяч вуст виривалися довгі голосіння.

Чоловік повів широкими плечима й повернувся до кімнати зі стінами, вкритими арабесками. Він був високий, ставний, у багатому вбранні.

— Король ще не помер, але вже чутно траурні співи, — сказав він другому чоловікові, що сидів, схрестивши ноги, на рогожі в кутку кімнати. Той, другий, був одягнений у коричневу тогу з верблюжої шерсті, сандалії й зелений тюрбан. Він байдуже подивився на того, хто говорив.

— Просто люди знають, що він не доживе до світанку, — відповів він.

Перший чоловік подивився на нього довгим цікавим поглядом.

— Не розумію, — сказав він, — чому я мусив так довго чекати, поки твої хазяї почнуть діяти. Якщо їм удалося вбити короля тепер, чому вони не могли зробити цього кількома місяцями раніше?

— Навіть умінням, яке ти звеш чаклунством, управляють закони Всесвіту, — відповів чоловік у зеленому тюрбані. — Від зірок залежать і ці речі, а також усі інші справи на землі. Навіть мої хазяї не в змозі цим нехтувати. Поки зірки не опинилися в потрібному положенні, чари не діяли.

Довгим брудним нігтем він креслив сузір’я на мармурових плитах підлоги.

— Положення Місяця обіцяє нещастя королю Вендії та сум’яття поміж зірок Змія у Будинку Слона. За такого положення невидима варта покидає душу Бунди Чанда. Відкрита дорога в невидимі королівства, і, коли нам вдалося знайти точку зіткнення, були послані тією дорогою могутні сили.

— Точка зіткнення? — перепитав другий чоловік. — Ти маєш на увазі те саме пасмо волосся Бунди Чанда?

— Так. Усі частини тіла весь час перебувають між собою в нерозривному зв’язку. Жерці Ашура давно це підозрювали, тому зрізані нігті, волосся і все інше, що належить членам королівської сім’ї, передбачливо спалювали, а попіл старанно ховали. Але у відповідь на благання князівни Косаль, яка була безнадійно закохана в Бунду Чанда, він подарував їй на спомин пасмо свого довгого чорного волосся. Коли мої хазяї вирішили долю короля, це пасмо викрали із золотої оздобленої коштовностями скриньки, яку князівна тримала вночі під подушкою, а замість нього поклали інше, схоже. Дівчина підміни не помітила. Потім справжнє пасмо витримало довгу подорож із караваном верблюдів до Пешкаурі і через перевал Забар, поки не потрапило до рук тих, куди воно й мало потрапити.

— Звичайне пасмочко волосся, — мовив аристократ.

— Завдяки якому можна багато що вилучити з тіла і потягти в безмежні безодні мороку, — сказав чоловік, котрий сидів на рогожі.

Аристократ із цікавістю придивлявся до нього.

— Не знаю, людина ти чи демон, Хемсо, — сказав він зрештою, — мало хто з нас є тим, кого вдає. Мене кшатрії знають як Керіма Шаха, принца з Іраністану, проте я всього лише підставна особа, як і інші. Так чи інакше, всі — зрадники, а половина з них навіть не знає, на кого працює. Я, принаймні, позбавлений таких сумнівів, бо служу королю Турану Ездигердові.

— А я — Чорним Чаклунам Імша, — сказав Хемса, — і мої хазяї всемогутні, на відміну від твого короля, своєю майстерністю вони досягли того, чого він не міг досягти разом зі своїми озброєними тисячами.

Тужливі стогони вендійців линули до зоряного неба, осляче ричання раковин прорізало парку темряву ночі.

У палацових парках світло смолоскипів відбивалося в блискучих шоломах, вигнутих мечах і прикрашених золотом нагрудниках. Всі воїни Айодії благородного походження юрмились у величезному палаці й довкруг нього, а біля невисоких овальних арок і біля кожних дверей стало на варту по п’ятдесят лучників зі стрілами на тятиві. Проте Смерть простувала королівськими покоями, і ніхто не міг утримати її беззвучної ходи.

У кімнаті із золотими склепіннями король, змучений пароксизмами жахливого болю, скрикнув ще раз. Його голос був так само слабкий і далекий. Деві схилилася до нього, тремтячи від жаху, викликаного чимось іншим, аніж острах смерті.

— Жазміно! — пролунав знов цей приглушений, повний страж: дання крик із пітьми. — Допоможи мені! Я так далеко від дому! Чаклуни заманили мою душу в похльостану вихором темряву. Вони намагаються порвати срібну нитку, що пов’язує мене з умираючим тілом. Кубляться навколо. Їхні руки немов кігті, їхні очі червоні, як жарини в мороці. О, врятуй мене, сестро! Їхні дотики печуть мене як вогонь! Вони знищать моє тіло і погублять душу! Що їх привело до мене? Ох!

Відчувши безмежний жах в його голосі, Жазміна пронизливо скрикнула й у відчаї притислася до його грудей. Тіло короля здригнулося від жахливих судом, із його спотворених вуст пішла піна, а судомно стиснуті пальці залишили слід на плечі дівчини. Проте очі короля втратили скляний вираз, немовби вітер на мить розвіяв імлу, що закрила їх, і король подивився на сестру.

— Брате! — заплакала вона. — Брате…

— Поспішай! — вигукнув він, а його слабнучий голос лунав цілком свідомо. — Я вже знаю причину моєї загибелі. Я здійснив довгу подорож і все зрозумів. Це чаклуни з Гімелії напустили на мене чари. Вони витягнули мою душу з тіла і понесли її далеко, в кам’яну кімнату. Там вони спробують порвати срібну нитку життя і укласти мою душу в тіло жахливого чудовиська, якого їхні закляття витягли з пекла. Ах! Я відчуваю їхні сили! Твій плач і потиск твоїх пальців повернули мене, але тільки на мить. Моя душа все ще тримається в тілі, та цей зв’язок усе слабшає. Швидше, убий мене, перш ніж вони назавжди помістять мою душу в цю тварюку!

— Не можу, — ридала вона, б’ючи себе в груди.

— Швидше, наказую тобі! — у слабому його шепоті відчулися колишні владні інтонації. — Ти завжди слухалася мене, послухайся і мого останнього наказу! Відпусти мою чисту душу до лона Ашура! Поспішай, інакше приречеш мене на вічне перебування в тілі жахливого чудовиська. Убий мене, наказую тобі! Убий!

З жахливим криком Жазміна вихопила з-за пояса оздоблений коштовними каменями стилет і загнала його по рукоятку в груди брата. Король розпрямився, його тіло ослабіло, сумна усмішка викривила помертвілі губи. Жазміна впала на застелені очеретом плити, б’ючи по них стислими кулаками. За вікном гарчали раковини і гриміли гонги, а жерці завдавали собі ран мідними ножами.

2. ВАРВАР ІЗ ГІР

Чундер Шан, губернатор Пешкаурі, відклав золоте перо і уважно перечитав листа, щойно написаного на пергаменті з печаткою свого відомства. Він керував Пешкаурі давно, завдяки тому, що зважував кожне слово, перш ніж сказати або написати його. Небезпека породжувала обачність, і лише обережні люди довго жили в цьому дикому краю, де розпечені рівнини Вендії межували з потрісканими скелями Гімелії. Години їзди на захід чи північ було досить, аби перетнути кордон і опинитися в горах, де править закон кулака й ножа.

Губернатор був у кімнаті сам. Сидячи за майстерно зробленим столиком із червоного дерева з інкрустацією, він бачив через широке, відкрите задля прохолоди вікно квадрат темно-синього неба, усіяного великими білими зірками. Зубці фортечної стіни, що доходила до вікна, ледве видимою темною смугою вимальовувалися на тлі темно-синього неба, а дальні бійниці й амбразури ніби розчинялися в ньому. Фортеця губернатора стояла поза стінами міста, охороняючи дороги, котрі ведуть до нього. Вітер, що ворушив на стінах гобелени, доносив із вулиць Пешкаурі слабкий відгомін життя — обривки пісень та тихий дзвін цитри.

Губернатор поволі перечитав написане, безшумно ворушачи губами, затуляючи долонею очі від світла латунного світильника. Читаючи, він чув тупіт кінських копит за сторожовою вежею і різке стаккато голосу стражника, що запитував пароль. Зайнятий листом, він не надав цьому значення. Лист був адресований вазаму Вендії на королівському дворі в Айодії, і після традиційних вихвалянь на його адресу посалося таке:

“Хай Вашій милості буде відомо, що я точно виконав наказ Вашої милості. Тих сімох горян посадив до в’язниці, що добре охороняється, і невпинно шлю звістки в гори. Сподіваюся, що їхній вождь особисто прибуде для перемовин про їхнє звільнення. Проте він досі не зробив ніяких кроків, за винятком розповсюдження чуток, що, коли їх не випустять, він спалить Пешкаурі і — прошу вибачення, Ваша милосте, — покриє своє сідло моєю шкірою… Він здатний зробити таку спробу, тому я потроїв варту на стінах. Ця людина не гулістанського походження. Я не можу передбачити, що він зробить. Та оскільки це наказ Деві…”

Губернатор зірвався з крісла й миттю опинився біля склепінчастих дверей. Схопився за кривий меч, що лежав у оздоблених піхвах на столі. Здійнявши його у привітанні, застиг.

Персона, котра так несподівано зайшла, виявилася жінкою. Її муслінова одежа не могла приховати ні дорогих прикрас, ні гнучкості стрункого молодого тіла. До її хвилястого волосся, перехопленого трійчастою кіскою і прикрашеного золотим півмісяцем, була приколена прозора вуалька, яка спадала нижче грудей. Чорні очі дивилися крізь вуаль на приголомшеного губернатора, а біла долоня рішучим жестом прикривала лице.

— Деві!

Губернатор схилив коліно, проте здивування і збентеження зіпсували ефект від цього урочистого жесту. Рухом руки вона наказала йому встати. Він поспішив провести її до фотелю із слонової кістки, весь час перебуваючи в глибокому, шанобливому уклоні. Проте його першими словами були слова докору:

— Ваша високосте! Це надзвичайно нерозсудливо! На кордоні неспокійно. Постійні напади з гір. Ваша високосте, сподіваюся, ви прибули з достатньою кількістю людей?

— Великий кортеж мене супроводжував до Пешкаурі, — відповіла вона. — Там я залишила своїх людей і поїхала у фортецю з придворною дамою на ім’я Гітара.

Чундер Шан охнув від страху.

— Деві! Ти не усвідомлюєш небезпеки. У годині їзди звідси в горах повно варварів, які грабують, убивають. Траплялося, що на до” розі між містом і фортецею викрадали жінок і вбивали чоловіків. Пешкаурі — це не південна провінція…

— І все ж таки я тут, ціла й неушкоджена, — нетерпляче перервала його Деві. — Я показала мій перстень із печаткою стражнику біля вежі і тому, що біля твоїх дверей, вони дозволили мені зайти без повідомлення, не знаючи мене, але підозрюючи, що я — таємний кур’єр з Айодії. Не гаймо часу. Є у тебе які-небудь вісті від; вождя варварів?

— Ніяких, окрім погроз і прокльонів, Деві. Він обережний і підозрілий. Вважає, що це пастка, і, певне, його важко за це звинувачувати. Кшатрії не завжди дотримувалися своїх обіцянок, що давали людям гір.

— Він мусить прийняти мої умови! — перервала його Жазміна, стискаючи кулаки так, що побіліли пальці.

— Не розумію, — губернатор похитав головою. — Коли мені вдалося зловити цих сімох горян, я повідомив, як годиться, про це вазаму, але, перш ніж я встиг їх повісити, мені прийшов наказ не поспішати й домовитися з їхнім вождем. Так я і зробив, та він, як я вже говорив, не поспішає. Ці люди належать до племені афгулів, а їхній вождь прибув із заходу, і звуть його Конан. Я передав йому, що завтра повішу їх удосвіта, якщо він не прийде.

— Чудово! — вигукнула Деві. — Добре задумав. Я відповім тобі, чому я віддала такий наказ. Мій брат… — промовила вона уривчастим голосом, губернатор нахилив голову, за традицією пошанувавши тим пам’ять померлого короля, — король Вендії став жертвою чаклунства. Я присягнулася, що присвячу своє життя помсті вбивцям. Вмираючи, брат навів мене на слід, яким я і йду. Я прочитала Книгу і розмовляла з безіменними відлюдниками з печери Йелай. Я дізналася, хто і як його вбив. Це зробили Чорні Чаклуни з гори Імш.

— Боже! — прошепотів Чундер Шан і зблід. Вона пронизала його поглядом.

— Боїшся їх?

— Хто ж їх не побоюється, ваша високосте? — відповів він. — Це демони, що живуть у безлюдних горах за перевалом Забар. Але перекази твердять, що вони рідко втручаються в справи простих смертних.

— Не знаю, чому вони вбили мого брата, — сказала вона. — Та я присягнула на вівтарі Асура, що знищу їх. Мені нині потрібна допомога горян. Без них кшатрійська армія не пройде на Імш.

— Так, — буркнув Чундер Шан. — Чистісінька правда. Нам довелося б битися за кожну п’ядь землі, а волохаті горяни скидали б на нас каміння з кожного пагорба і рвали б нам горлянки в кожній полонині. Колись туранці прорвалися через Гімелії, та скільки їх повернулося в Курусун? Зовсім небагато з тих, хто врятувався від кшатрійського меча, коли король, твій брат, розбив їхню кінноту над річкою Юмда, знов побачили Секундерам.

— Тому мені необхідно підпорядкувати прикордонні племена, — сказала Деві. — Люди, що знають дорогу на Імш…

— Але вони бояться Чорних Чаклунів і обходять ту прокляту гору, — перервав її губернатор.

— А їхній вождь, Конан, теж боїться Чаклунів? — запитала вона.

— Ну, якщо говорити про нього, — сказав губернатор, — я сумніваюся, чи існує щось, чого б цей диявол уві плоті боявся.

— Мені теж так говорили. Отже, це саме той, хто мені потрібен. Він хоче звільнити сімох своїх людей? Чудово, платою за свободу будуть голови Чорних Чаклунів!

Останні слова вона вимовила голосом, повним ненависті, її руки мимоволі стислися в кулаки. Стоячи з гордо піднесеною головою і грудьми, що високо здіймалися, вона здавалася втіленням люті.

Губернатор знову преклонив коліно, знаючи зі свого багаторічного досвіду, що жінка, яку захопив такий вулкан почуттів, так само небезпечна для оточуючих, як і розлючена кобра.

— Буде так, як бажає ваша високість, — сказав він, а коли Деві дещо охолола, підвівся і спробував застерегти її:

— Не можу передбачити, що зробить Конан. Горяни завжди були неспокійні, а в мене є підстави вірити, що емісари туранців підбивають їх нападати на наші землі. Як ваша високість знає, туранці заснували на півночі Секундерам та інші міста, хоча горські племена все ще не розбиті. Король Ездигерд одвіку жадібно поглядає на південь і, можливо, збирається завдяки зраді досягти того, чого не вдалося йому досягти силою. Можливо, Конан — один із його шпигунів?

— Побачимо, — відповіла Деві. — Якщо він цінує своїх людей, то з’явиться удосвіта біля воріт, аби вести переговори. Я проведу цю ніч у фортеці. В Пешкаурі я приїхала перевдягненою, а свій почет влаштувала на заїжджому дворі, а не в палаці. Окрім них, тільки ти знаєш про моє прибуття.

— Я проведу вашу високість до покоїв, — сказав губернатор. Коли вони вийшли до коридору, він кивнув стражнику, який стояв перед дверима. Той, оголивши зброю, рушив за ними. Перед кімнатою на них чекала придворна дама, теж у вуалі, як і її пані. Всі четверо пішли широким, покрученим коридором, освітленим кіптявим полум’ям смолоскипів. Підійшли до приміщень, призначених для знатних гостей, в основному для генералів і віце-королів, бо досі ніхто з королівської сім’ї не вшановував фортецю своєю присутністю. Чундера Шана весь час непокоїла думка, що це приміщення не зовсім підходить для такої важливої особи, як Деві. І хоча Деві прагнула, щоб у її присутності він почувався вільно, він усе ж таки відчув полегшення, коли вона його відпустила. Низько кланяючись, губернатор вийшов і скликав усіх слуг; які були у фортеці, щоб вони поклопоталися про гостей. Щоправда, він не сказав, хто ці гості, але поставив перед їхніми дверима загін списоносців, а разом з ними і воїна, який раніше охороняв двері його власної кімнати. Збитий з пантелику всіма цими подіями, він забув замінити його іншим.

Минуло небагато часу після того, як губернатор пішов, коли Жазміна пригадала, що забула дещо сказати йому. Її цікавила людина на ім’я Керім Шах, дворянин з Іраністану, який перед прибуттям до двору Айодії якийсь час жив у Пешкаурі. Смутні підозри щодо цієї людини підкріплювалися його присутністю тепер у Пешкаурі. Жазміні подумалося, чи не стежив за нею Керім Шах від самої Айодії. Проте оскільки вона була нерозважливою Деві, то не викликала губернатора до себе, а вийшла в коридор і попростувала до його кабінету.

Чундер Шан тим часом повернувся до кабінету, зачинив двері і підійшов до столу. Узяв свого листа до вазама і порвав на клаптики. І раптом почув тихий шерех на парапеті за вікном. Звівши очі, на тлі зоряного неба він побачив нечіткий силует, і до кімнати вправно скочила якась людина. У світлі світильника блиснуло довге вістря.

— Ша! — застеріг його голос. — Не зчиняй шуму, бо відправлю до праотців.

Губернатор опустив руку, що потягнулася було до меча, що лежав на столі. Страшна швидкість реакції горян і вправність, з якою вони поводяться із забарськими кинджалами, були відомі всім.

Прибулець був високим чоловіком, могутнім, та все ж гнучким і спритним, немов барс. На ньому був одяг горян, проте суворі риси його обличчя й палаючі блакитні очі не відповідали вбранню. Чундер Шан таких раніше не бачив; чужак напевне не належав до жодної зі східних рас — швидше за все він був варваром з далекого заходу. Проте його манера поводитися видавала в ньому натуру дику й неприборкану, таку ж, як і в довговолосих горян, що живуть на височинах Гулістану.

— Ти приходиш ночами, як злодій, — прокоментував губернатор, знаходячи потроху впевненість у собі, хоча не забував, що в межах чутності звідси — жодного стражника.

Але горянин про це знати не міг.

— Я здерся на стіну фортеці, — гаркнув чужак. — Вартовий вчасно виставив голову над зубцями так, що мені було зручно ударити по ній руків’ям кинджала.

— Ти Конан?

— А хто ж іще? Ти послав звістку, що хочеш, аби я прибув для переговорів із тобою. Отже, в ім’я Крома, я прибув! Тримайся подалі від столу, а то я випущу тобі тельбухи!

— Я тільки хочу сісти, — відповів губернатор, обережно опускаючись у фотель зі слонової кістки, який відсунув від столу.

Конан безперервно кружляв по кімнаті, підозріло поглядаючи на двері й пробуючи нігтем вістря свого півметрового кинджала. Він ступав інакше, ніж афгули, і, не вдаючись до надмірної східної чемності, сказав з грубуватою безпосередністю:

— У тебе семеро моїх людей. Ти відмовився прийняти запропонований мною викуп. Чого ж ти, хай йому чорт, хочеш?

— Поговоримо про умови, — обережно відповів губернатор.

— Умови? — В голосі прибульця з’явилася небезпечна погрозлива нотка. — В чому справа? Хіба я не запропонував тобі золото?

Чундер Шан розсміявся.

— Золото? В Пешкаурі стільки золота, скільки тобі й не снилося.

— Ти брешеш, — сказав Конан. — Я бачив золотарів у Курусуні.

— Ну, більше, ніж бачив хто-небудь з афгулів, — поправився Чундер Шан. — А це тільки крапля в морі багатства Вендії. Так навіщо ж нам жадати золота? Було би більше користі для нас, аби ми повісили цих бандитів.

Конан люто вилаявся, його бронзові м’язи напружилися, як канати, а довге лезо затремтіло в стиснутій руці.

— Я розколю твій череп, як стиглу диню!

Очі горянина заблищали від гніву, та губернатор лише знизав плечима, хоча й не відривав зору від виблискуючого вістря.

— Ти без зусиль можеш це зробити, а можливо, й зникнути. Тільки ж сімом полоненим від цього не буде легше; Мої люди неодмінно повісять їх. Адже це вожді афгулів.

— Знаю, — сказав Конан. — Все плем’я нападає на мене, як зграя вовків, мовляв, я мало роблю, аби їх звільнити. Скажи прямо, що ти хочеш, чи — о Кром! — якщо не буде іншого способу, зберу всю орду й приведу їх до брами Пешкаурі!

Помітивши гнівний блиск у його очах, Чундер Шан не сумнівався в тому, що варвар, який стоїть перед ним зі зброєю в руках, здатний на це. Губернатор не вірив, що навіть найчисленніша орда горян зможе взяти місто, проте аж ніяк не бажав спустошення своєї провінції.

— Є одне доручення, яке ти мусиш виконати, — сказав він, підбираючи слова обережно, немов це були леза. — Ти маєш…

Губи Конана скривилися у вовчій гримасі, він відскочив назад і обернувся лицем до дверей. Гострим слухом він спіймав тихий шерех близьких кроків. Тієї ж миті двері несподівано відчинилися, і до кімнати зайшла струнка жінка у шовках. Вона причинила за собою двері й завмерла, побачивши горянина.

Чундер Діан зірвався з крісла, відчуваючи своє серце десь аж під горлом.

— Деві!. — мимоволі вигукнув він, на мить утративши голову.

— Деві! — як луна повторив варвар.

Губернатор зауважив блиск в очах Конана і зрозумів його наміри. Вигукнувши у відчаї, схопився було за меча, та горянин рухався зі швидкістю урагану. Він кинувся на губернатора і ударом руків’я кинджала по голові звалив його на підлогу, потім згріб м’язистою рукою онімілу Жазміну і скочив до вікна. Чундер Шан, у відчаї намагаючись звестися, якусь мить ще розрізняв на тлі неба його, тріпотливі тканини й відчайдушні помахи рук схопленої ним Деві.

— Спробуй тепер повісити моїх людей! — переможно вигукнув Конан, зіскочив між зазублини на стіні і зник.

Губернатор тільки почув пронизливий крик Жазміни.

— Тривога! Тривога! — загорлав він.

Потім підвівся й, хитаючись, підійшов до дверей. Відчинив їх і вивалився в коридор. Луна розносила його крики коридорами, скликаючи солдатів, які вирячили очі, побачивши губернатора, що тримався за розбиту, скривавлену голову.

— Солдати, на коней! — ревів він. — Викрадення!

Незважаючи на жахливість становища, йому вистачило глузду, аби приховати всю правду. Він стояв, немов скам’янівши, почувши тупіт копит за вікном, відчайдушні крики дівчини й переможні вигуки варвара.

Потім він майнув сходами вниз, за ним бігла приголомшена сторожа. У дворі фортеці біля засідланих коней завжди перебував загін вершників, готових щомиті до погоні. Чундер Шан особисто очолив ескадрон у погоні за викрадачем, хоча голова в нього йшла обертом і йому довелося обома руками триматися за луку сідла. Він не казав, хто така викрадена, сказав тільки, що дворянку з королівським браслетом викрав вождь афгулів. Хоча лиходій зі своєю жертвою швидко щез із очей, вони знали, куди він поїде, — звичайно ж, по дорозі, що веде навпростець до ущелини перевалу Забар. Ніч була безмісячна, тьмяне світло зірок скупо падало на хатинки селян обіч дороги. Чорні контури фортечних бастіонів і веж Пешкаурі залишилися за спиною у вершників. Далеко попереду зметнулася чорна стіна гір Гімелії.

3. ХЕМСА ВДАЄТЬСЯ ДО ЧАРІВНИЦТВА

У метушні, яка охопила фортецю, коли стражники вхопилися за зброю, ніхто не зауважив, що придворна, супутниця Деві, вислизнула через браму і зникла в темряві. Для зручності піднявши спідниці, вона помчала до міста. Бігла вона не дорогою, а навпростець, через і поле і пагорби, огинаючи паркани і перестрибуючи через водогінні канави, мов спритна професійна бігунка. Перш ніж вона досягла стін Пешкаурі, за пагорбами затих тупіт копит вершників. Дівчина не пішла до брами, біля якої, спершись на списи, вдивлялися в темряву, напружували зір вартові, намагаючись зрозуміти причину переполоху і взагалі, що сталося у фортеці. Вона пішла вздовж стіни, поки не дійшла до місця, з якого побачила вежу, що підноситься між її зазублинами. Тоді вона приставила долоню до губ і видала тихий, незвичайний і дивно різкий звук.

Майже відразу ж з амбразури з’явилася чиясь голова, і зі стіни спустився довгий мотузок. Дівчина схопилася за нього, вставила ногу в петлю на кінці мотузка й помахала рукою. Швидко й плавно її витягнули на прямовисну кам’яну стіну. Вже за мить вона піднялася на зубці і стала на плоскому даху будинку, що прилягав до фортечної стіни навколо Пешкаурі. Біля відчинених віконниць чоловік у тозі з верблюжої шерсті спокійно змотував мотузку, немов йому було за дурницю витягнути дорослу жінку на п’ятнадцятиметрову стіну.

— Де Керім Шах? — видихнула вона.

— Спить унизу. Ти принесла звістку?

— Конан викрав Деві з фортеці й повіз її в гори! — випалила вона, від квапливості проковтуючи слова.

На обличчі Хемси не позначилося ніяких відчуттів, він лише кивнув головою, обв’язаною тюрбаном, і сказав:

— Керім Шах буде задоволений, коли дізнається про це.

— Зачекай! — Дівчина обійняла його за шию. Вона важко дихала не тільки від бігу. Її очі палали в мороці, як два чорні алмази. Вона наблизила своє обличчя до лиця Хемси, який, щоправда, прийняв її обійми, але не відповів. — Нічого не говори гірканцю! — видихнула вона. — Ми самі використаємо цю звістку. Губернатор і його люди вирушили в гори, але з таким самим успіхом вони могли б переслідувати дух. Чундер Шан нікому не сказав, що викрали саме Деві. Окрім нас, у Пешкаурі й фортеці ніхто про це не знає.

— А яка з цього користь для нас? — розмірковував чоловік. — Мої хазяї послали мене разом із Керім Шахом, аби я допомагав йому в кожному…

— Допоможи собі! — крикнула вона з люттю. — Скинь ярмо!

— Ти хочеш сказати… Я мушу виявити непокору моїм хазяям? — пробурмотів він, і дівчина, яка притиснулася до його грудей, відчула, як його тіло здригнулося від жаху.

— Так! — вона зі злістю струснула його. — Ти теж чаклун! Чому ж ти маєш бути невільником, спрямовувати свої сили й уміння тільки на те, щоби звеличувати інших? Пора вже самому скористатися всім цим!

— Не можна! — Хемса тремтів, як у лихоманці. — Я не належу до Чорного Кола. Тільки за наказом моїх хазяїв я насмілююся користуватися знанням, яке маю завдяки їм.

— Але можеш використовувати його набагато краще! — вона наполегливо переконувала його. — Зроби те, про що я тебе прошу! Це безперечно, що Конан викрав Деві, аби тримати її як заручницю і обміняти на спійманих сімох вождів. Убий їх, щоб Чундер Шан не міг використовувати їх для викупу Деві. Потім подамося в гори й заберемо її в афгулів. Їхні ножі не допоможуть проти твого чаклунства. Ми візьмемо викуп, скарби вендійських королів будуть наші, а коли їх одержимо — обдуримо кшатріїв і продамо Деві королю Турану. Ми станемо багатшими, ніж самі можемо собі уявити! Будемо в змозі заплатити найманцям. Займемо Корбул, виб’ємо туранців із гір і вишлемо наші війська на південь. Ми будемо володарями імперії!

Хемса теж почав важко дихати, тремтячи, як лист, у її обіймах. Великі краплі поту стікали його сполотнілим обличчям.

— Кохаю тебе! — пристрасно вигукнула вона, звиваючись у його обіймах, міцно притискаючись до нього і струшуючи його. — Зроблю тебе королем! Заради кохання до тебе я зрадила свою пані, а ти заради кохання до мене зрадь своїх магістрів! Чому ти боїшся Чорних Чаклунів? Покохавши мене, ти вже порушив одну з їхніх заборон! Поруш і інші! Ти такий самий могутній, як і вони!

Навіть людина з льоду не витримала б вогню пристрасті й люті, що віяла від її слів. З невиразним вигуком Хемса притиснув до себе дівчину й обсипав поцілунками.

— Я зроблю це! — сказав він охриплим від пристрасті голосом. Він хитався, як л’яний. — Сила, якою наділили мене магістри, служитиме не їм, а мені! Ми заволодіємо світом! Світом…

— Ходімо ж! — Обережно визволившись з його обіймів, вона взяла його за руку і повела до люка на даху. — Ми маємо бути певними, що губернатор не обміняє цих сімох афгулів на Деві.

Хемса пішов за нею, як у трансі, вони спустилися сходами й опинилися в невеликій кімнаті. Керім Шах нерухомо лежав на ложі, прикриваючи лице зігнутою в лікті рукою, немов йому заважало неяскраве світло мідної лампи. Дівчина схопила Хемсу за руку і швидким жестом провела ребром своєї долоні по шиї. Хемса підняв було руку, але потім, змінившись на лиці, похитав головою:

— Я їв його сіль, — шепнув він. — Крім того, він нам навряд чи зашкодить.

Вони з дівчиною вийшли на вузькі круті сходи. Коли їх обережні кроки затихли, Керім Шах підвівся з ложа, витерши піт із лоба. Він не боявся удару ножем, але Хемси боявся, як отруйного гада.

— Люди, котрі влаштовують на дахах змови, мають пам’ятати про те, аби говорити тихіше, — шепнув він собі. — Хемса повстав проти своїх хазяїв, тільки через нього я міг з ними спілкуватися.

Отже, на їхню допомогу розраховувати вже не варто. Відтепер дію на свій ризик.

Швидко підійшов до столу, дістав із-за пояса перо й пергамент і накреслив кілька коротких пропозицій:

“Косра Хану, губернатору Секундерама. Кіммерієць Конан викрав Деві Жазміну і гайнув до афгульського села. Є можливість схопити Деві, чого так давно жадає король. Негайно пошли три тисячі вершників. Чекатиму їх із проводирями в полонині Гурашах”.

Закінчивши, він приписав унизу своє ім’я, яке навіть і близько не нагадувало ім’я Керім Шах.

Потім дістав із золотої клітки голуба і тоненькою ниткою прикріпив до його ноги згорнутий в маленьку трубочку пергамент. Тоді швидко підійшов до вікна і випустив птаха в ніч. Голуб залопотів крилами, врівноважився й зник у темряві, як швидка тінь. Схопивши плащ, шолом і меч, Керім Шах скочив із кімнати і збіг униз крутими сходами.

В’язниця в Пешкаурі знаходилася за масивною стіною, у ній була тільки одна, оббита залізом і розташована в напівкруглому порталі, брама. У світильнику над порталом горіли смоляні тріски, а біля дверей навпочіпки сидів стражник зі щитом і списом, спираючись головою на держак своєї зброї та час від часу позіхаючи. Раптом стражник схопився на ноги. Він дав би голову на відсіч, що не стуляв очей, та все ж перед ним стояла людина, появи якої він не помітив. На чоловіку була тога з верблюжої шерсті й зелений тюрбан. У відблисках миготливого світла смолоскипа на його обличчі горіли дивно виблискуючі очі.

— Хто там? — запитав стражник, наставляючи списа. — Хто ти?

Прибулець не виявляв сум’яття, хоча вістря списа торкалося його грудей. З надзвичайною увагою він вдивлявся в стражника.

— Що ти маєш робити? — запитав він раптом.

— Охороняти браму! — машинально відповів той здавленим голосом і завмер, як статуя, його очі заскляніли, погляд став відсутнім.

— Неправда! Ти маєш слухатися мене! Ти подивився мені в очі, і твоя душа тобі вже не належить. Відчини браму!

Немов кам’яний, з лицем, застиглим у здивованій гримасі, стражник обернувся, вийняв із-за пояса великого ключа, повернув його у величезному замку і широко розчинив браму. Потім став віддалік, дивлячись перед собою незрячим поглядом.

З тіні вислизнула жінка, вона нетерпляче поклала руку на плече гіпнотизера.

— Скажи йому, щоб дав нам коней, Хемсо, — шепнула вона.

— Навіщо? — трохи підвищивши голос, її супутник наказав вартовому: — Ти виконав те, що мав виконати. Тепер убий себе!

Солдат мовчки сперся кінцем списа об землю під стіною і притулив вузьке лезо до свого живота нижче ребер. Повільно, флегматично наліг на нього всією вагою тіла так, що вістря прошило його наскрізь і вийшло між лопатками. Тіло зісковзнуло по спису і спокійно лягло долі, держак, що високо стримів з нього, був схожий на стовбур якогось страшного дерева.

Дівчина дивилася на все це з похмурим захопленням, поки Хемса не схопив її за плече і не повів за собою. Смолоскипи освітлювали вузький простір між стінами — внутрішньою й зовнішньою. Внутрішня була нижчою, із багатьма несиметрично розташованими дверима. Солдат-охоронець, що сторожував тут, повільно підійшов до відчиненої брами, відчуваючи себе в цілковитій безпеці і нічого не підозрюючи, коли з темряви перед ним з’явився Хемса з дівчиною. Втікати було надто пізно. Хемса не марнував часу на те, щоб загіпнотизувати жертву, та його супутниці й тепер здалося, що вона — свідок чаклунства. Стражник грізно замахнувся списом і вже відкрив було рот, аби закричати. Це скликало б сюди цілий загін стражників з вартівні, але Хемса лівою рукою відбив держак, як соломинку, убік, а його права рука описала коротку дугу, наче мимохідь діткнувшися до шиї солдата. Стражник звалився з переламаною шиєю на бруківку, навіть не скрикнувши.

Хемса більше не звертав на нього уваги. Підійшов до перших же дверей і притулив розкриту долоню до масивного бронзового замка. Двері з роздираючим слух тріском піддалися. Ідучи слідом за Хемсою, дівчина побачила, що по товстих, із тикового дерева, дверях пішли тріщини, бронзові засуви погнуто й вирвано з гнізд. Навіть сорок воїнів, котрі б’ють тисячофунтовим тараном, не змогли б завдати дверям більшої шкоди. Сп’янілий свободою, Хемса вигравав своєю чудесною силою, радіючи їй і тішачись, як молодий велетень із надміром темпераменту використовує силу своїх м’язів у ризикованих витівках.

Виламані двері вели до маленького дворику, освітленого смолоскипами. Навпроти дверей вони побачили товсті залізні стрижні ґрат. Помітили волохату руку і білки виблискуючих у темряві очей.

Хемса якусь мить стояв нерухомо, вдивляючись у пітьму, з якої відповідав йому погляд палаючих зіниць. Потім сунув руку за пазуху і висипав на бруківку жменю блискучого пилу. Спалахнув зелений вогонь, освітлюючи дворик. Спалах висвітив постаті сімох людей, що нерухомо стояли за ґратами, висвітивши кожну деталь їхнього поношеного гуральского одягу і орлині риси зарослих облич. Ніхто з них не озивався, проте в їхніх очах панував жах, волохатими руками вони міцно стискали стрижні ґрат.

Вогонь згас, але блиск залишився, — тремтливий блиск зеленої кулі, пульсуючої і тріпочучої на камінні біля ніг Хемси. В’язні не могли відвести від нього погляду. Куля поступово витягнулася, перетворилася на спіраль із яскравого зеленуватого диму, який вигинався та скручувався, як величезна змія, що напружує блискучі, хвилеподібні сплетіння. Ця стрічка раптом перетворилася на хмару, яка повільно рухалася бруківкою просто до клітки. В’язні дивилися на неї широко розкритими від жаху очима, тремтіння відчайдушно стиснутих на стрижнях пальців передавалося клітці. З розкритих губ горян не зринуло ані звуку. Зелена хмаринка доповзла до ґрат, закриваючи їх від очей дівчини. Як туман, проникла вона крізь стрижні й огорнула горян. З густих клубів пролунав здавлений стогін, ніби хтось занурювався під воду.

Хемса доторкнувся до плеча дівчини, яка дивилася на це широко розкритими від здивування очима. Вона обернулася і мовчки пішла за ним, увесь час озираючись через плече. Мла потроху стала розсіюватися: просто біля ґрат була видна пара взутих у сандали ніг, що стирчали вгору, а також неясні абриси⁴² семи нерухомих, лежачих безладно тіл.

— А зараз осідлаємо верхового коня, швидшого за будь-якого зі скакунів, вирощених у стайнях смертних, — сказав Хемса. — Будемо в Афгулістані ще до сіанку.

4. ЗУСТРІЧ НА ПЕРЕВАЛІ

Деві Жазміна не могла пригадати жодної подробиці свого викрадення. Раптовість і швидкість, із якою відбувалися події, приголомшили її, в пам’яті залишилися тільки окремі моменти: паралізуючі обійми могутніх рук, очі викрадача і його обпалююче її шию дихання. Стрибок через вікно на зубці стіни, скажений біг по сходах і дахах, коли її паралізував страх висоти, потім спритний спуск по канату, прив’язаному до ангулу (викрадч спустився по ньому миттєво, перекинувши онімілу жертву через плече), — все це залишило в пам’яті Деві лише невиразний слід. Трохи краще вона пам’ятала швидкий біг людини, що несла її з дитячою легкістю, тінь дерев, стрибок у сідло балканського жеребця, що дико іржав і пирхав. Потім були скажені перегони й стукіт копит, що висікали іскри на кам’янистій дорозі до передгір’я.

Коли до неї повернулася здатність мислити, першим її відчуттям були скажена лють і сором. Вона була у відчаї. Правителі золотих королівств на півдні від Гімелії шанувалися всіма майже як боги, а вона ж була Деві Вендії! Нестримний гнів узяв верх над страхом. Вона несамовито крикнула і почала пручатися. Вона, Жазміна, перекинута через луку сідла горського вождя, немов звичайна дівка, куплена на торжищі! Конан тільки обійняв її міцніше, і Жазміна вперше в житті підкорилася силі. Його руки залізними обіймами охопили стан дівчини. Конан поглянув на неї й широко посміхнувся. В світлі зірок виблискували білі зуби. Вільно опущені поводи лежали на розметаній гриві жеребця, який мчав усіяною валунами дорогою, напружуючи в останньому зусиллі всі м’язи й сухожилля. Але Конан без зусиль, майже недбало, утримувався в сідлі, наче не вершник, а кентавр⁴³ мчав гірською стежкою.

— Псюко! — вигукнула Жазміна, трясучись від гніву, сорому й безсилля. — Ти насмілюєшся… насмілюєшся! Заплатиш за це головою! Куди мене везеш?

— У село афгулів, — відповів той, озираючись через плече.

Вдалині, за пагорбами, які вони минули, на стінах фортеці мерехтіли вогники смолоскипів; він помітив також відблиск світла. Це свідчило про те, що відкрили велику браму. Конан голосно засміявся, сміх його звучав, як гірський потік.

— Губернатор вислав у погоню за нами верхівців, — сказав він з насмішкою. — О Кром, залучимо їх до маленької кінної прогулянки! Як ти гадаєш, Деві, поміняють вони сімох горян на кшатрійську князівну?

— Швидше вишлють армію, щоб повісити тебе разом із твоїм чортовим родом, — пообіцяла вона йому переконливо.

Він радісно засміявся й сильніше притиснув її до себе, всідаючись зручніше. Але Жазміна визнала це новою образою і відновила свою марну боротьбу, поки не дійшла висновку, що ці її спроби звільнитися тільки тішать його. Крім того, від метушні її ефірне шовкове убрання, що маяло на вітрі, мало жахливий вигляд. Вона вирішила, що краще буде зберігати гордовитий спокій, і поринула в гнівне мовчання.

Але гнів змінило здивування, коли вони досягли входу в ущелину Забар, зяючого, немов пролом у темній стіні скелі, що загородила їм дорогу, як величезний бруствер. Здавалося, якийсь велетенський ніж вирізував цей прохід у суцільній скелі. По. обидва боки піднеслися на сотні футів круті схили, ховаючи вихід у долину в непроглядній пітьмі. Навіть Конан не міг роздивитися в ній нічого, але, знаючи, що за ним погоня з фортеці, і пам’ятаючи дорогу, він не притримував коня. Величезний звір ще не виявляв ознак утоми. Немов блискавка, вони промчали дорогою по дну полонини, вибралися на схил і переправилися через найнижче місце гребеня, обіч якого кірочки зрадницького сланцю підстерігали необережний крок, а потім обсипалися на дорогу, що тяглася уздовж лівої стіни ущелини.

У густій темряві навіть Конан не міг помітити засідки, влаштованої забарськими горянами. Вони з Жазміною саме проїздили біля темного отвору однієї з бічних балок, коли в повітрі просвистів спис і вдарив у круп коня. Величезний жеребець спіткнувся, пронизливо заіржав і з усього маху впав на землю. Проте Конан, помітивши кинутий спис, відреагував зі швидкістю блискавки.

Він зіскочив з пораненого коня, тримаючи дівчину в обіймах, аби вона не вдарилася об сланець. Приземлився на ноги, як кіт, заштовхнув полонянку в розколину і обернувся, вихопивши кинджала.

Жазміна, збита з пантелику раптовістю подій, не розуміючи, що, власне” сталося, побачила щось темне, що з’явилося з мороку ночі, почула тупіт босих ніг на скелі і шерех тертя об тіло лахміття. Помітила блиск сталі, короткий обмін ударами, і в темноті пролунав жахливий хрускіт, коли Конан розтрощив супротивникові голову.

Кімерієць відстрибнув і причаївся під прикриттям скель. У темряві був чутний якийсь рух, і раптом гучний голос заревів:

— Що таке, собаки? Хочете ушитися? Уперед, кляті! Хапайте їх!

Конан затремтів, глянув у темряву і закричав:

— Це ти, Яр Афзале?

Пролунали здивовані вигуки й тихе запитання:

— Конане, це ти?

— Так! — засміявся кімерієць. — Ходи сюди, старий бандите. Я убив одного з твоїх хлопців.

Між скель почалася метушня, замигтів вогник, виріс у світле полум’я смолоскипа і, мерехтячи, став наближатися до них. У міру того, як він наближався, все ясніше в темряві проступало бородате обличчя. Чоловік, що тримав смолоскипа, підняв його вище і витягнув шию, вдивляючись у сланцевий лабіринт, у другій руці він тримав величезну криву шаблю. Конан вийшов уперед, ховаючи свого кинджала, а незнайомець, угледівши його, радісно гаркнув:

— Так це Конан! Виходьте з-за скель, псюки! Це Конан!

У колі світла з’явилися й інші: дикі, обідрані, бородаті чоловіки з похмурими поглядами, з довгими ножами в руках. Жазміну вони не помітили, тому що кімерієць затулив її своїм могутнім тілом. Дівчина крадькома визирнула зі своєї схованки і вперше за цю ніч відчула, що у неї по тілу поповзли від страху дрижаки. Ці чоловіки були схожі швидше на вовків, ніж на людей.

— На кого ти полюєш уночі, Яр Афзале? — запитав Конан велетня, який, немов бородатий вампір, вищирив зуби.

— Хто знає, що може попастися в темряві? Ми, вазули, — нічні птахи. А як твої справи, Конане?

— У мене полонянка, — відповів кімерієць і, відсунувшись убік, відкрив зіщулену Жазміну.

Протягнувши довгу руку в розколину, витягнув тремтячу вендійку.

Жазміна втратила свою колишню величаву поставу. З побоюванням поглядаючи на бородаті лиця людей, що зібралися навколо, відчувала щось подібне до подяки до людини, яка обіймала її жестом володаря. Хтось підніс ближче смолоскип, стало чутне галасливе сопіння, тому що у горян, які побачили дівчину, перехопило дух.

— Це моя полонянка, — застеріг Конан, багатозначно поглядаючи на мерця, що лежав тут же за колом світла. — Я їхав із нею в Афгулістан, але ви убили мого коня, а за мною — кшатрійська погоня.

— Поїхали з нами в наше село, — запропонував Яр Афзал. — В ущелині заховані наші коні. Нас в темряві нікому не вистежити. Кажеш, погоня недалеко?

— Так близько, що вже чутний стукіт копит по камінню, — сумно відповів Конан.

Вазули не стали гаяти час, відразу ж загасили смолоскип, і обірвані постаті потонули в мороці. Конан схопив Деві на руки, вона не чинила опору. Гостре каміння ранило її зніжені ноги, на яких були тільки м’які черевички. Вона відчувала себе слабкою і беззахисною в цій глибокій, пануючій над величезними потрісканими вершинами пітьмі.

Відчуваючи, що вона тремтить під холодним подихом вітру, що завивав в ущелині, Конан зірвав з плеча потертий плащ і загорнув у нього дівчину. Разом із тим застережно шикнув їй на вухо, наказуючи мовчати. По правді, вона не чула тихого стукоту копит, який уловило чуйне вухо горянина, та була вельми налякана, щоб не підкорятися.

Вона не бачила нічого, окрім кількох затьмарених зірочок високо вгорі, але більш густа темрява підказала, що вони опинилися в тісній балці. Почула звуки; це шарахали коні Після короткого обміну словами Конан засідлав коня воїна, якого убив. Підняв дівчину до себе в сідло. Тихо, як привиди, вся банда виїхала з ущелини. Мертві — кінь і людина — залишилися на дорозі позаду, за півгодини їх знайшли вершники з фортеці. Упізнали в убитому вазула і зробили певні висновки.

Притиснувшись до грудей свого викрадача, Жазміна не могла здолати сон. Незважаючи на нерівність дороги, що то йшла в гору, то спускалася в низину, кінна їзда має певний ритм, який у поєднанні зі втомою і потрясінням від надлишку подій навіває незборимий сон. Жазміна зовсім утратила відчуття часу і шляху. Вони їхали в повній темряві, у якій час від часу вона помічала абриси гігантських скельних стін, що підносилися вгору, немов чорні бастіони або величезні бруствери, котрі майже сягають зірок. Час від часу відчувала пустку зяючої внизу прірви, і її пробирав холодний подих вітру, що віяв серед недосяжних вершин. Поступово все покрила м’яка сонна мла: і стукіт кінських копит, і скрип збруї здавалися нереальними відгомонами сонного марення.

До Жазміни ледве дійшло, що хтось знімає її з коня і вносить по сходинках. Потім її поклали на щось шелестливе і м’яке, щось поклали під голову — схоже на згорнутий плащ — і дбайливо накрили одіянням, в яке перед цим її загортав Конан. Вона почула сміх Яра Афзала.

— Це цінна здобич, Конане. Гідна вождя афгулів.

— Я її взяв не для себе, — почулася буркотлива відповідь. — За цю дівчинку я викуплю з полону сімох моїх вождів, хай їм чорт!

Це були останні слова, які вона чула, перш ніж заснути глибоким сном.

Вона спала в той час, коли озброєні вершники прочісували поринулі в пітьму гори і вирішували долю королівства. Цієї ночі похмурі ущелини і яри наповнювалися дзвоном підків швидких коней, світло зірок відбивалося на шоломах і кривих шаблях, а дивні створіння на потрісканих вершинах скель виглядали з-за них, не розуміючи, що відбувається. Кілька таких примарних постатей на змарнілих конях причаїлися в темному яру, чекаючи, поки вдалині стихне тупіт копит. Їхній вожак, статурний чоловік у шоломі й плащі, розшитому золотом, застережно підняв долоню, тримаючи її так, поки вершники не проїхали мимо. Потім тихо засміявся:

— Певне, втратили слід! Або ж зміркували, що Конан уже в селі афгулів. Багато потрібно буде військ, аби викурити його з цієї лисячої нори. Удосвіта тут з’явиться чимало загонів.

— Якщо буде сутичка, будуть і трофеї, — сказав хтось за його плечима на іракчайському діалекті.

— Будуть і трофеї, — відповів чоловік у шоломі. — Та спочатку ми мусимо потрапити в долину Гурашах і зачекати на кінноту, вона ще до світанку вийде з Секундерама.

Він зострожив коня і виїхав з яру, його люди рушили услід — як тридцять обшарпаних примар.

5. ЧОРНИЙ ЖЕРЕБЕЦЬ

Коли Жазміна прокинулася, сонце було вже високо в небі. Дівчина не схопилася з ліжка, озираючись навколо порожнім поглядом і міркуючи, де вона перебуває. Прокинувшись, вона відразу пригадала всі події, що сталися напередодні. Від довгої їзди у неї боліли всі кістки, а її пружне тіло все ще відчувало м’язисті руки чоловіка, який так далеко її завіз.

Вона лежала на овечій шкурі, яка вкривала ложе з листя, кинутого на добре утоптану глиняну підлогу. Під головою у неї був згорнутий кожух, а ковдрою їй служив пошарпаний плащ. Вона перебувала у величезному приміщенні з нерівними, проте товстими стінами з неотесаних валунів, скріплених між собою висушеним на сонці болотяним баговинням. Могутні балки підтримували таку ж міцну стелю, в якій вона помітила прикритий лядою лаз. У товстих стінах не було вікон, тільки вузькі бійниці. Були також і двері — величезна плита з бронзи, поза сумнівом, вкрадена з якої-небудь вендійської сторожової вежі. Навпроти дверей виднів широкий грот, відокремлений від кімнати міцними дерев’яними ґратами. За ним Жазміна побачила прекрасного чорного жеребця, що жував сіно. Будинок служив одночасно фортецею, житлом і стайнею.

У іншому кінці кімнати дівчина в каптані й мішкуватих горських штанях сиділа навпочіпки біля невеликого багаття, смажачи смужки м’яса на залізній решітці, покладеній на каміння з боків багаття. Над багаттям у стелі виднів задимлений отвір, через який виходила частина диму. Решта диму сіруватими пасмами розповзалася по кімнаті.

Горянка через плече кинула погляд на Жазміну, показуючи обличчя зі сміливими вродливими рисами, потім повернулася до свого заняття. Зовні чулися чоловічі голоси, і через хвилину до будинку зайшов Конан, відчинивши двері ударом ноги. Уранішнє світло освітило його могутню фігуру, і Жазміна помітила ще кілька деталей, які вона не могла помітити вночі. Його одяг був чистим і незношеним. Широкого бакарійського пояса, за яким стирчав кинджал у різьбленій оправі, не посоромився б і князь, а крізь розстібнуту сорочку було видно сталь туранської кольчуги.

— Твоя полонянка прокинулася, Конане, — сказала вазулка.

Кімерієць щось буркнув під ніс, підійшов до вогню і згріб смужки баранини на кам’яну тарілку. Сидяча навпочіпки біля вогню горянка посміхнулася йому, й відпустила якийсь жарт, на що він вискалив зуби і; зачепивши дівчину ногою, перекинув її на землю. Схоже, що ці нехитрі жарти приносили вазулці задоволення, та Конан уже не звертав на неї уваги. Діставши звідкись величезний окраєць хліба і мідний дзбан з вином, відніс все Жазміні, яка підвелася на ложі, з подивом дивлячись на нього.

— Це не досить відповідний харч для Деві, моя люба, та кращого ми не маємо, — буркнув він. — Принаймні це наповнить твій шлунок. — Він поставив миску на землю, і раптом Деві відчула, що страшенно голодна. Без зайвих слів вона, схрестивши ноги, сіла на підлозі і, поставивши миску на коліна, почала їсти пальцями, які відтепер мали замінити їй столові прибори. Між іншим, здатність пристосовуватися — одна з рис справжнього аристократа. Конан стояв, заклавши руки за пояс, дивився на неї зверху вниз, він ніколи не сидів по-східному, схрестивши ноги.

— Де я? — запитала вона.

— У домі Яра Афзала, вождя Курум Вазулів, — відповів він. — Афгулістан знаходиться за якихось дві милі на захід звідси. Ми залишимося тут на якийсь час. Кшатрії прочісують гори, шукають тебе, горяни вже вирізали пару загонів.

— Який ти маєш намір?

— Затриматися тут, поки Чундер Шан не погодиться випустити моїх конокрадів, — пояснив він. — Жінки вазулів вичавлюють чорнило з листя шоки, і незабаром ти зможеш написати губернатору листа.

Жазміну охопив раптовий напад гніву, коли вона подумала про злу примху долі, яка порушила її плани, перетворивши їх на ніщо, бо вона стала в’язнем саме тієї людини, котру хотіла зробити виконавцем своїх задумів і підступів. Вона відкинула миску із залишками їжі і схопилася на ноги, стиснувши від злості зуби.

— Ніякого листа не писатиму! Коли ти не відвезеш мене назад, вони повісять сімох твоїх людей і ще тисячу!

Вазулка залилася сміхом, а Конан грізно насупив брови, аж раптом відчинилися двері й зайшов Яр Афзал. Вождь вазулів був такого ж зросту, що й Конан, дещо міцнішої статури, та поряд з м’язистим кімерійцем мав вайлуватий вигляд. Він погладив свою руду бороду і багатозначно подивився на горянку, яка відразу ж устала й вийшла. Яр Афзал обернувся до приятеля.

— Ці прокляті всі ремствують, Конане, — сказав він. — Хочуть, аби я тебе вбив, а за дівчину взяв викуп. Говорять, що вона благородна, це видно з її одягу. Запитують, чому афгульскі пси отримають усе, тим часом як ми ризикуємо, ховаючи її в нашому селі?

— Позич мені коня, — відповів Конан. — Я заберу її, і ми поїдемо. Яр Афзал пирхнув:

— Ти гадаєш, я не зможу домогтися від моїх людей послуху? Я наказую їм танцювати в самих сорочках, коли вони мене сердять. Вони не люблять тебе, це правда, так само, як і інших чужоземців, проте я чудово пам’ятаю, що ти колись урятував мені життя. Ходімо до них, Конане, щойно повернувся вивідач.

Конан підтяг пояс і вийшов із вождем на вулицю. Вони зачинили за собою двері. Жазміна визирнула через бійницю й побачила відкритий простір, потім ряд хатин із каменю й болотяного баговиння, голих дітей, що бавилися серед валунів, і високих струнких горянок, зайнятих своїми справами.

Тут же, біля будинку вождя, вона побачила зарослих, обідраних чоловіків, котрі сиділи на землі півколом, лицем до дверей. За кілька футів від них стояли Конан і Яр Афзал, слухаючи чоловіка, що сидів зі схрещеними ногами.

Воїн хрипким голосом говорив із вождем на вазульскому діалекті, який Жазміна ледве розуміла, хоча частина освіти, яку вона дістала, складалася з мов Іраністану й споріднених гулістанських діалектів.

— Я говорив із дагозанцем, який минулої ночі бачив величезний кінний загін, — говорив вивідувач. — Він сидів уночі в засідці біля того місця, де вождь Конан наткнувся на нашу засідку. Даггоанець чув, що говорили вершники. Був серед них і Чундер Шан. Вони знайшли убитого коня, і один із солдатів упізнав у ньому коня Конана. Вони знайшли також труп вазульского воїна. Дійшли висновку, що вазули вбили Конана й викрали дівчину, тому загін вирішив припинити погоню в Афгулістан. Проте вони не знали, з якого села цей мертвий воїн, а ми не залишили слідів, якими могли б скористатися кшатрії. Потім вони поїхали до ближнього села вазулів, до Югре, спалили його і вбили багато людей. Але воїни Коюра в темряві напали на них, завдали їм великих втрат і поранили губернатора. Залишки кшатріїв під покривом ночі вислизнули від них, а ще до сходу сонця повернулися з полонини Забар із підкріпленням, і з ранку в горах точаться сутички; Говорять, що вендійці збирають велику армію, аби очистити гори навколо Забара. Воїни всіх племен гострять ножі і влаштовують засідки на кожному перевалі аж до полонини Гурашах. Окрім того, Керім Шах повернувся в гори.

Навколо пролунали вигуки, і Жазміна щільніше припала до отвору, почувши ім’я чоловіка, котрий давно викликав її підозри.

— Куди він подався? — запитав Яр Афзал.

— Дагозанець не знав. Із ним триста іракзаїв із рівнинних сіл. Вони десь у горах.

— Іракзаї — це шакали, які збирають залишки левового бенкету, — пробурмотів Яр Афзал. — Кидаються на гроші, які Керім Шах жменями розкидає серед прикордонних племен, купуючи людей, як коней. Не люблю його, хоч він і наш родич з Іраністану.

— Ні, — сказав Конан. — Я знаю його давно. Це гірканець, шпигун Ездигерда. Коли я його спіймаю, то повішу його шкуру на тамариску.

— А кшатрії! — вигукнув один із сидячих воїнів. — Ми що, маємо сидіти по домівках і чекати, поки нас звідси викурять? Зрештою вони дізнаються, в якому селі тримають дівчину. Забарці нас не поважають, вони допоможуть кшатріям.

— Хай спробують з’явитися, — буркнув Яр Афзал. — Ми втримаємо ущелину від кінноти.

Один із присутніх схопився на ноги і погрозив Конану кулаком.

— Ми маємо ризикувати, а всі плоди збере він! — заволав чоловік. — Ми за нього мусимо битися?

Конан звівся над ним і, схилившись, подивився просто в заросле обличчя. Кинджала він не витягував, та ліву руку тримав на піхвах, оголивши рукоятку кинджала, даючи зрозуміти свої наміри.

— Я нікого не прошу битися за мене, — відповів спокійно. — Вийми зброю, якщо ти відважний, паршивий псюко!

Вазул відскочив, пирхнувши, мов кіт.

— Спробуй доторкнутися до мене, і ці п’ятдесят чоловіків розірвуть тебе на шматки! — закричав він.

— Що?! — вигукнув Яр Афзал, багряніючи від гніву, наїживши вуса і виставивши уперед живота. — Хіба ти вождь Курума? Виходить, вазули підкоряються наказам якогось виродка, а не Яра Афзала?

Воїн зіщулився, а непереможний вождь підскочив до нього, схопив за горло і почав душити, поки обличчя жертви не стало синьо-фіолетовим. Потім у люті шпурнув його об землю і став над ним із шаблюкою в руці,

— Хтось має ще якісь сумніви? — заричав він і обвів усіх войовничим поглядом, а його одноплеменці похмуро втупилися в землю.

Яр Афзал презирливо крякнув і вкинув зброю в піхви жестом, повним презирства. Потім люто штовхнув лежачого на землі підбурювача, аби почути від нього крики болю.

— Обійдеш пости на скелях і дізнаєшся, чи не помітили вони чого, — наказав він. Чоловік подався виконувати наказ, трусячись від страху і скрегочучи зубами від злості.

Яр Афзал видерся на камінь, щось бурмочучи собі під носа. Конан стояв біля нього, широко розставивши ноги, заклавши пальці за пояс, примруженими очима дивлячись на воїнів, що з’юрмилися навколо. Вони похмуро дивилися на нього, не насмілюючись більше провокувати гнів Яра Афзала, але ненавидячи чужинця так, як це можуть тільки горяни.

Чоловік обігнув ряд хатин, під’юджуваний злими зауваженнями і сміхом жінок, які були свідками його поразки, потім швидко пішов угору дорогою, що звивалася між валунів і скель.

Він дійшов до першого повороту, зник із виду і — зупинився, як упав, і розкрив рота від здивування. Йому не вірилося, щоб комусь із чужинців удалося не поміченим соколиноокими спостерігачами на вершинах проникнути в долину Курум, та все ж на низькому виступі скелі біля дороги сидів незнайомий чоловік у тозі з верблюжої шерсті й зеленому тюрбані.

Вазул відкрив був рота, щоб крикнути, а його рука схопилася за руків’я ножа. Та саме тоді, як його очі зустрілися з очима чужинця, крик завмер йому в горлі, а рука безсило опустилася. Він стояв нерухомо, немов статуя, вдивляючись у далечінь осклілим, відсутнім поглядом!

Якусь мить вони стояли нерухомо, потім чоловік у зеленому тюрбані накреслив пальцем на камені якийсь таємний знак. Вазул не помітив, щоб незнайомець щось поклав поряд із символом, але зненацька на скелі щось заблищало — з’явилася кругла блискуча куля, схожа на шліфоване вугілля. Чоловік у тюрбані підняв її й кинув вазулу, який несвідомо її схопив.

— Віднеси це Ярові Афзалу, — сказав незнайомець.

Вазульський воїн слухняно розвернувся і попрямував дорогою назад, тримаючи у витягнутій руці чорну кулю. Над краєм виступу з’явилася голова дівчини, яка зі здивуванням і острахом, якого ще вчора не відчувала, дивилася на нього.

— Навіщо ти це зробив? — запитала вона. Хемса ласкаво погладив її чорне волосся.

— Ти, певне, усе ще приголомшена їздою на повітряному коні, якщо сумніваєшся в моїй мудрості? — розсміявся він. — Поки живий Яр Афзал, Конан у безпеці серед вазулів, їх багато, і ножі їхні гострі. Я задумав дещо розумніше, аніж просто вбити кімерійця і забрати у вазулів дівчину. Не треба бути чарівником, аби відгадати, що зроблять вазульські воїни з Конаном, коли ця моя жертва подасть вождю Курума кулю Езуда.

Тим часом Яр Афзал, стоячи перед своїм будинком, перервав тираду на півслові, бо зі здивуванням і незадоволенням побачив, що чоловік, якого він послав обійти пости, пробивається до нього крізь натовп.

— Я ж наказав тобі обійти пости! — заричав вождь. — Ти не міг цього зробити так швидко!

Воїн не відповідав, він стояв нерухомо, незрячими очима дивлячись на вождя, і міцно стискав у простягнутій руці чорну кулю. Конан, поглянувши через плече Яра Афзал а, шепнув щось і хотів схопити вождя за руку, але, перш ніж він устиг це зробити, вазул у гніві вдарив воїна кулаком, поваливши його на землю, як осла. Чорна куля випала з руки воїна й покотилася під ноги Яру Афзалу, який тільки тепер помітив її, нахилився й підняв з землі. Решта воїнів, здивовано поглядаючи на товариша, побачила, як їхній вождь нахиляється, але не помітили, що він підняв.

Яр Афзал випростався, поглянув на кулю і хотів запхати її за пояс.

— Віднесіть цього бовдура в дім, — наказав він. — Він схожий на людину, що наїлася лотоса. Дивився на мене таким порожнім поглядом. Я… А-а-у-у!

У правій долоні вождь раптом відчув якесь дивне тріпотіння. Він замовк, і стояв, і дивився просто перед собою, бо в долоні він відчував… дивне ворушіння: щось там мінялося, рухалося, жило. Його пальці більше не стискали гладеньку, блискучу кулю. Він боявся поглянути туди, його язик присох до гортані, а долоня не хотіла розкриватися. Здивовані воїни раптом побачили, що очі Яра Афзала страшенно розширилися, а кров відринула з лиця. Несподівано з його губ, схованих у густій рудій бороді, зірвався жахливий крик болю, вождь захитався і звалився, ніби вражений громом, випростовуючи перед собою праву руку. Він упав обличчям до землі, а між його розтиснутих пальців виповзав павук — жахлива чорна істота з волохатими кінцівками і тулубом, блискучим, як шліфоване вугілля. Чоловіки заревли і відсахнулися від нього. Павук скористався панікою, доповз до тріщини в скелі й зник.

Воїни здивовано перезирнулися. Раптом серед шуму незрозуміло звідки почувся гучний, владний голос. Пізніше кожний із присутніх чоловіків, що залишилися живі, твердили, що це кричав не він, а тільки слова ці чули всі.

— Яр Афзал мертвий! Смерть чужинцю!

Цей заклик згуртував горян. Сумніви, недовір’я й страх розчинилися в приливі непогамованої жаги крові. Під небеса злетів розлючений крик, коли всі вазули підтримали цей заклик. З палаючими від ненависті очима вони кинулися вперед, хляпаючи полами плащів і піднімаючи ножі для удару.

Конан відреагував так само швидко. Миттю він опинився біля дверей будинку. Але горяни були надто близько, і уже на порозі він був вимушений обернутися і відбити удар півметрового ножа. Проломив нападникові голову, ухилився від удару іншого ножа, розпоров черево його власнику, лівою рукою повалив на землю нового супротивника, а ножем, якого тримав у правій руці, убив ще одного — і щосили вдарив спиною в зачинені двері. Пущений у нього ніж відколов від одвірка тріску просто над його вухом, але двері під вагою його тіла поступилися, і кімерієць задом улетів у будинок. Тієї ж миті бородатий горянин, що саме замахнувся для удару, втратив рівновагу і розтягнувся на повний зріст на порозі. Конан нахилився, схопив його за одяг і, вкинувши того в глибину кімнати, штовхнув двері назустріч наступаючим. Пролунав хрускіт поламаних кісток, а наступної миті Конан засував запори. Він поспішно обернувся, аби відбити напад чоловіка, який уже схопився з підлоги і як скажений кинувся на нього.

Жазміна забилася в куток, із жахом дивлячись на людей, які, б’ючись то влітали до кімнати, то викочувалися звідти, інколи майже падаючи на неї. Кімнату наповнив скрегіт і блиск сталі, а зовні натовп нападаючих вив, як зграя вовків, ударяючи кинджалами в бронзові двері, кидаючи в них каміння. Хтось притягнув колоду, і двері затремтіли під важкими ударами.

Дівчина затулила вуха руками, дивлячись на все нестямними очима. Боротьба не на життя, а на смерть, що точилася в будинку, нелюдське виття зовні приводили її в напівбожевільний стан. Жеребець іржав і бив підковами об стіни своєї загородки. Раптом він обернувся і ударив копитами межі ґрат саме тоді, коли горянин, відскочивши назад під час убивчої атаки кімерійця, діткнувся спиною перегородки. Хребет вазула тріснув у трьох місцях, як суха гілка, і воїн упав на Конана, збивши його, так що обидва звалилися на глиняну підлогу.

Жазміна скрикнула й стрибнула вперед. Усе трапилось, так швидко, що їй здалося, ніби обидва вони вже мертві. Вона була поряд із воїнами саме тоді, коли Конан відштовхнув труп і почав підійматися, і схопила його за плече, тремтячи як у лихоманці:

— Ох, ти живий! Я думала… думала, що він тебе убив!

Конан подивився на неї — на сполотніле, звернене до нього обличчя і широко розкриті чорні очі.

— Чому ти тремтиш? — запитав він. — Що тобі до того, живий я чи ні?

На обличчі Жазміни зразу ж з’явилася тінь пихатості, вона відсунулася, намагаючись — без особливого успіху — здаватися колишньою Деві.

— Даю перевагу тобі — перед зграєю вовків, що виють зовні, — відповіла вона, показуючи на стіни біля одвірка, де вже почав кришитися камінь.

— Довго не витримає, — зауважив Конан, потім швидко обернувся й підійшов до перегородки, за якою стояв жеребець.

Жазміна стиснула кулаки й затамувала подих, дивлячись, як він відсовує вбік зламані ґрати і входить до оскаженілої тварини. Жеребець став дибки, вишкірив зуби, забив копитами й дико заіржав, роздуваючи ніздрі. Конан підстрибнув і, з нелюдською силою схопивши його за гриву, примусив стояти спокійно. Кінь пирхав і тремтів, але дозволив надіти на себе збрую і оздоблене золотом сідло з широкими срібними стременами.

Кімерієць повернув коня і покликав Жазміну. Вона обережно наблизилася, тримаючись якнайдалі від копит жеребця. Конан щось робив біля кам’яної стіни загородки, а тоді тихо пояснив дівчині:

— Тут є таємні двері, про які навіть вазули нічого не знають. Яр Афзал якось зоп’яну показав мені їх. Вони виходять просто в ущелину за будинком. Ха!

Він потягнув за непоказного вигляду виступ скелі, і вся частина її відсунулася всередину на змазаних салом залізних рейках. Виглянувши в отвір, Жазміна побачила вузьке міжгір’я в скельній кручі, що вертикально здіймалось на кілька футів за задньою стіною будинку. Конан вихопився на коня, підняв дівчину, посадив перед собою в сідло. За їхніми спинами товсті двері, охнувши, як жива істота, з шумом упали, і через отвір уліз натовп зарослих, волаючих на всю горлянку воїнів із кинджалами в руках. Величезний жеребець вилетів із будинку, немов його випустили з катапульти, і з піною на морді погнав ущелиною, витягуючись на бігу, як струна.

Цей маневр застав вазулів зненацька — як і тих; хто крався ущелиною. Все сталося так швидко, що чоловік у зеленому тюрбані не встиг поступитися дорогою. Збитий скаженим конем, він упав, його супутниця пронизливо скрикнула. Конан бачив її всього лише мить: струнка темноволоса красуня в шовкових шароварах і нагруднику, вишитому коштовностями, вона притиснулася до стіни ущелини. Чорний кінь мчав, як лист, несений вихором, рятуючи кімерійця і його полонянку, а кровожерне завивання горян змінилося криками подиву й відчаю, коли вони вибігли вслід за втікачами через потайні двері.

6. ГОРА ЧОРНИХ ЧАКЛУНІВ

— Куди ми тепер? — Жазміна, притиснута до викрадача, спробувала сісти прямо в хиткому сідлі.

Соромлячись, вона зізналася собі, що дотики варвара їй не такі вже й неприємні.

— В Афгулістан, — відповів він. — Це далека дорога, та кінь доставить нас туди без усіляких зусиль, якщо ми не зустрінемо твоїх друзів чи ворогів мого племені. Тепер, коли Яра Афзала немає в живих, ці прокляті вазули будуть нас невпинно переслідувати. Мені дивно, що за нами ще не видно погоні.

— Хто той чоловік, якого ти збив? — запитала вона.

— Не знаю. Ніколи раніше його не бачив. Він, певне, не гулістанець. Не маю уявлення, що він там, хай йому чорт, робив. Там ще була дівчина.

— Так, — Жазміна звела брови, — не зрозумію. Це була моя придворна на ім’я Гітара. Думаєш, вона хотіла мені допомогти? І той чоловік її друг? Якщо так, то вазули схоплять їх обох.

— Що ж, — промовив Конан, — ми нічого не можемо вдіяти. Якщо ми повернемося, то вазули знімуть із нас шкури. Не розумію, як дівчина могла забратися так далеко в супроводі всього лише одного чоловіка, та й то, судячи з одягу, вченого. Щось тут не так. Той чоловік, якого Яр Афзал побив, а потім послав обійти пости, рухався, як лунатик. Я бачив у Заморі жерців, котрі коїли свої жахливі обряди в таємних святинях Езуда, — у їхніх жертв був такий самий погляд. Жрець подивиться кому-небудь у вічі, пробурмотить кілька заклять, і людина починає поводитися, як живий труп, дивиться скляними очима, робить, що йому накажуть. Крім того, я бачив, що було в руках у цього чоловіка, те, що підняв Яр Афзал. Це було схоже на велику чорну перлину, такі самі носять дівчата з храму Езуда, танцюючі перед чорним кам’яним павуком, якому поклоняються. Яр Афзал тримав на долоні саме це. А коли впав, як мертвий, з його пальців вислизнув павук, схожий на божество Езуда, тільки менших розмірів. Потім, коли вазули стояли, не знаючи, що робити, якийсь голос крикнув, аби мене вбили. Я знаю, що цей голос не належав нікому з воїнів чи жінок, що товпилися біля хатин. Схоже було, щоо звучав він зверху.

Жазміна нічого не відповіла. Подивилася на кручі високих хребтів і затремтіла. Цей сумний пейзаж наповняв її душу відчаєм. У цьому похмурому, порожньому краю могло статися все що завгодно. Людям, народженим на гарячих рівнинах багатого Півдня, віковічні традиції навіювали віру в те, що цю землю огортає туман таємниці й небезпеки.

Сонце було вже високо в небі, дошкуляючи нестерпною спекою, та все ж таки повіваючий раптовими поривами вітер, здавалося, зірвався з крижаних круч. Якоїсь миті Жазміна почула вгорі свист, який не був схожий на посвист вітру, і, глянувши на Конана, котрий уважно вдивлявся в небо, зрозуміла, що і він побачив у цьому щось незвичайне. Дівчині здалося, що блакитним небом промчала якась неясна смуга, наче щось швидко пролетіло в них над головами, та вона не була певна, що це їй не привиділося. Вони не стали це обговорювати, проте Конан непомітно перевірив, чи легко виймається кинджал із піхов.

Вони поїхали ледве помітною стежкою, що опускалася в таку глибоку ущелину, до дна якої ніколи не досягало сонце. Іноді стежка підіймалася так високо на круті схили, що, здавалося, вони зараз обсиплються під ногами, або вела по гострих, як ніж, гранях, зі схилами по обидва боки стежини, що схили ці зникали у бездонних, оповитих голубуватою млою прірвах.

Коли вони досягли вузького тракту, що зміївся поміж схилами, вже вечоріло. Конан натягнув поводи й спрямував коня на південь, майже перпендикулярно до попереднього напрямку їхньої подорожі.

— Ця дорога веде в село галзаїв, — пояснив він. — їхні жінки ходять тут по воду. Тобі потрібний новий одяг.

Поглянувши на свій легкий одяг, Жазміна вирішила, що він має рацію. Її черевички з парчі були порвані — так само, як сукня і шовкова білизна, які тепер мало що прикривали. Одяг, підхожий для вулиць Пешкаурі, не годився для кам’янистої Гімелії.

Доїхавши до повороту, Конан зліз і допоміг Жазміні зійти з коня. Вони чекали досить довго. Нарешті Конан, задоволений, кивнув головою, хоча дівчина нічого не помітила.

— Іде жінка, — сказав він.

Жазміна в раптовому пориві переляку схопила його за руку.

— Ти… ти не уб’єш її?

— Як правило, я жінок не вбиваю, — відповів Конан, — хоча деякі з цих горянок — справжні вовчиці. Ні, — посміхнувся він, немов почувши хороший жарт, — я її не уб’ю. В ім’я Крома, навіть заплачу їй за речі! Це тобі подобається?

Він дістав жменю золотих монет і заховав їх назад, залишивши найбільшу монету. Деві з полегшенням кивнула головою. Їй здавалося звичайним явищем те, що чоловіки вбивають і гинуть, та при думці про те, що вона могла б бути свідком убивства жінки, її тіло пройняло тремтіння.

Нарешті з-за повороту вийшла довгоочікувана жінка, висока худа галзайка з величезним порожнім бурдюком. Угледівши їх, вона зупинилася мов укопана, бурдюк випав у неї з рук. Вона зробила рух, ніби збиралася втікати, та одразу ж зміркувала, що Конан досить близько від неї, аби їй вдалося утекти, і стояла спокійно, дивлячись на них із острахом і цікавістю.

Конан показав їй золоту монету.

— Якщо віддаси цій жінці свій одяг, — сказав він, — віддам тобі цю монету.

Горянка відреагувала одразу ж. Широко посміхнувшись від здивування й задоволення, вона з типово горським презирством до умовностей охоче скинула з себе вишиту безрукавку, зняла пишну спідницю, штани й сорочку з широкими рукавами, а також шкіряні сандалії. Згорнувши все у вузлик, віддала його Конану, а він передав це здивованій Жазміні.

— Іди за скелю і переодягнися там, — наказав він, ще раз доводячи цим, що він не гімелійський горянин. — Згорни свій одяг у вузлик і принеси мені, коли переодягнешся.

— Гроші! — верескливо зажадала галзайка, пожадливо простягаючи руку. — Золото, яке ти обіцяв.

Кімерієць кинув їй монету. Жінка зловила її в повітрі, куснула для проби, потім заховала у волосся, нахилилася, підняла бурдюк і пішла собі далі, позбавлена як сорому, так і одягу.

Конан чекав з деяким нетерпінням, поки Деві вперше в житті вдягнеться сама. Коли вона вийшла з-за скелі, він вилаявся від подиву, і Жазміна відчула прилив дивного хвилювання, побачивши неприховане захоплення, написане у нього на обличчі. Вона відчула сором, замішання й пиху, якої досі не відчувала, а від його палкого погляду її пройняв трем. Конан поклав важку долоню на її плече і, повертаючи Деві, оглянув її з усіх боків.

— О Кроме! — сказав він. — У тому спадаючому, неземному вбранні ти здавалася холодною, байдужою і далекою, як зорі! Тепер ти — жінка з плоті й крові! Ти пішла за скелю як Деві Вендії, а вийшла як горська дівчина — та в тисячу разів прекрасніша, ніж усі діви Забара! Була богиня, тепер — жінка!

Він з силою ляснув її по спині, і Жазміна, зрозумівши це лише як знак своєрідної пошани, не образилася. Разом з одягом вона немов сама змінилася. Нею оволоділи досі стримувані почуття й бажання, ніби, скинувщи королівський одяг, вона позбулася упереджень і умовностей.

Про те Конан не забував про небезпеку, що загрожувала їм. Що більше вони віддалялися від Забара, то менш вірогідною ставала зустріч із кшатрійськими загонами, та він все одно весь час прислухався до відгомонів, що свідчили про те, що мстиві вазули з Курума йдуть їхнім слідом.

Влаштувавши Деві в сідлі, Конан сам вихопився на коня і знову спрямував його на захід. Згорток з одягом, який дівчина дала йому, він закинув у тисячофутову прірву.

— Навіщо ти зробив це? — запитала вона. — Чому не віддав одяг дівчині?

— Вершники з Пешкаурі прочісують гори, — сказав він. — Горяни у відповідь нападатимуть на них, а ті — нищитимуть села, які їм трапляться. Вони можуть попрямувати й на захід. Якби вони знайшли дівчину в твоєму одязі, то тортурами примусили б її говорити, і вона могла б навести їх на наш слід.

— А що вона зараз робитиме? — запитала Жазміна.

— Повернеться в село і скаже, що на неї напали. Швидше за все, за нами вишлють погоню. Та спочатку вона має набрати води: якщо вона наважиться повернутися без неї, буде бита. Це дає нам запас часу. Нас ніколи не зловлять. Ще до заходу сонця ми перетнемо кордон Афгулістану.

— Тут зовсім не видно людських селищ, — зауважила Жазміна. — Навіть для Гімелії цей район надто безлюдний. Ми не зустрічали жодної прокладеної людьми дороги відтоді, як облишили тракт, на якому зустріли галзайку.

У відповідь він показав рукою на північний захід, де вона побачила вершину, оточену загостреними скелями.

— Це Імш, — сказав Конан. — Гірські племена будують свої села якнайдалі від цієї гори.

Жазміна скам’яніла.

— Імш, — прошепотіла вона. — Гора Чорних Чаклунів!

— Так говорять, — відповів він. — Я ще ніколи не наближався до неї. Ми відхилилися на північ, аби не зіткнутися з кшатрійськими воїнами, вони могли б заглибитися аж до цих місць. Уторований шлях з Курума в Афгулістан лежить південніше. Цей шлях — давній, його рідко хто використовує.

Жазміна пильно вдивлялася в далеку вершину. Тоді стиснула руки так, що нігті врізалися в долоні.

— Скільки потрібно часу, аби доїхати звідси до Імша?

— Решту дня й цілу ніч, — відповів він з посмішкою. — Хочеш туди поїхати? В ім’я Крома, там не місце для простого смертного, судячи з того, що розказують горяни.

— Чому вони не зберуться й не уб’ють демонів, котрі там оселилися? — запитала вона.

— З мечами проти чаклунства? Крім усього, чаклуни не втручаються в людські справи, хіба що хтось їм вставляє палиці в колеса. Я ніколи не бачив жодного з них, хоча розмовляв з людьми, які присягалися, що їх зустрічали. Говорили, що під час сходу чи заходу сонця бачили серед скель жителів Імша — високих мовчазних чоловіків у чорних тогах.

— А ти? Побоявся б на них напасти?

— Я? — думка про це видалася йому несподіваною. — Ну, якщо б вони мені перейшли дорогу, то сталося б так: або я, або вони. Хоча в мене поки що немає причин для сварки з ними. Я прибув у гори, щоб зібрати людей, а не для того, щоб воювати з чаклунами.

Жазміна нічого не відповіла. Дивилася на гору, як на живого супротивника, відчуваючи, як гнів і ненависть знов проникають у її груди. В її голові почала визрівати нова думка. Вона намагалася придумати, як би налаштувати проти хазяїв Імша людину, яка її полонила. Можливо, є якийсь спосіб, аби досягти цієї мети? Вона не могла помилитися щодо виразу, що з’явився в його диких блакитних очах, коли він дивився на неї. Не одне царство занепало, коли маленькі білі жіночі ручки потягнули за нитки долі…

Зненацька вона здригнулася й показала пальцем.

— Дивися!

Над далекою вершиною здійнялася ледве помітна хмаринка незвичайної форми. Матово-яскраво-червона, з іскристими золотими пасмами, вона постійно рухалася, оберталася, вібрувала й несподівано стискалася. За якусь мить вона перетворилася на обертальний конус, виблискуючий у сонячному промінні. Раптом він відірвався від сніжної вершини гори, як барвиста пір’їнка, проплив небом і зник у його блакитній безодні.

— Що б це могло бути? — невпевнено запитала дівчина, коли дивна хмаринка затулила вершину.

Це видовище, хоч і було красиве, пробуджувало тривогу.

— Тутешні мешканці називають це Килимом Імша, а я не знаю, що це означає, — сказав Конан. — Колись я бачив, як сотень п’ять місцевих жителів утікали, немов їх переслідував сам диявол, ховались у скелях і печерах, тому що побачили, як ця яскраво-червона хмара відривається від вершини. Що це…

Вони тільки-но проїхали мимо вузької тріщини — вона виглядала так, немов хтось розітнув ножем скелю, — і опинилися на широкому виступі, з одного боку якого був потрісканий скат, а з другого — величезна круча. Цим уступом проходила покинута дорога, яка поступово спускалася вниз, ховаючись за скельними хребтами, і знов з’являлася через рівні проміжки шляху. Виїхавши з ущелини, яка вела на цей уступ, чорний жеребець пирхнув і став як укопаний. Конан зострожив його, та кінь лише пирхнув і замотав головою, тремтячи й напружуючи м’язи, немов наткнувся на якусь невидиму перешкоду.

Кімерієць вилаявся й зійшов на землю, тримаючи Жазміну на руках. Рушив уперед, виставивши перед собою руку, немов чекаючи наткнутися на якийсь невидимий бар’єр. Проте ніщо не перегороджувало їм шляху, хоча, коли він спробував потягти за собою коня, той пронизливо заіржав і рвонув назад. Несподівано Жазміна скрикнула, і Конан повернувся на каблуках, схопившись за рукоятку кинджала.

Він не помітив, щоби хтось наближався, та все ж перед ним стояв чоловік, одягнений у тогу з верблюжої шерсті і зелений тюрбан. Конан гмикнув від здивування, впізнавши в незнайомцеві, що стояв перед ним зі складеними на грудях руками, людину, яку він збив в ущелині біля вазульського села.

— Хто ти, хай тобі чорт? — запитав Конан, зауваживши, що зіниці незнайомця незвичайно розширені, нерухомі, блискучі і з магнетичною силою притягають увагу.

Чаклунство Хемси ґрунтувалося на гіпнозі, як і більша частина східної магії. Незліченні покоління, існуючі й умираючі з непохитною вірою в можливість і силу гіпнозу, створили завдяки загальній вірі й практиці таку важку атмосферу страху, що людина, вихована на традиціях цих земель, проти гіпнозу була безпорадною.

Проте Конан не був сином Сходу. Східні традиції для нього нічого не значили, він був людиною зовсім іншої цивілізації. У Кімерії гіпноз не був навіть міфом. Спадок, який підкоряв жителя Сходу гіпнозу, був Конану чужий.

Він розумів, що саме намагається зробити Хемса, та удар його незвичайної сили відчував тільки як слабкі, невидимі зв’язки, настільки тоненькі, що міг їх розірвати так само легко, як і павутину.

Зрозумівши ворожі наміри чаклуна, він вихопив із-за пояса кинджал і, як буря, кинувся на нього.

Та гіпноз був не єдиною зброєю Хемси. Спостерігаючи з боку, Жазміна не помітила якихось викрутасів чи чаклунства, завдяки чому людина в зеленому тюрбані уникла страшного удару, спрямованого їй у живіт. Вузьке вістря пройшло у Хемси під пахвою, і Жазміні здалося, що він тільки торкнувся відкритою долонею міцної шиї Конана, — а кімерієць беркицьнув на землю.

Але удар не убив його. Падаючи, він пом’якшив удар від падіння, підставивши, ліву руку і одночасно прагнучи зробити Хемсі підніжку. Той ухилився від неї, зовсім не по-чаклунськи відскочивши назад. Зненацька Жазміна голосно крикнула, побачивши, як із-за скелі виходить і стає поряд із людиною в зеленому тюрбані жінка, у якій вона впізнала Гітару. Крик радості завмер на губах Деві, коли вона побачила ненависть на вродливому обличчі дівчини.

Конан поволі підвівся, оглушений і приголомшений жахливим ударом, нанесеним за всіма правилами мистецтва, забутого задовг го до занурення в безодню океану Атлантиди, — він, як суху гілку, зламав би шию кожної звичайної людини. Хемса уважно, трохи втративши певність, подивився на Конана. Маг переконався в своїй силі, коли чинив опір орді розлючених вазулів у міжгір’ї біля села Курум, та стійкість кімерійця, певне, злегка похитнула його заново набуту віру в себе. Магія все ж таки ґрунтується на перемогах, а не на поразках.

Хемса рушив уперед, піднявши руку… і несподівано завмер із піднятою рукою, дивлячись угору широко розкритими очима. Конан теж мимоволі подивився в тому напрямку, так само, як і обидві жінки, що тулилися біля тремтячого коня, — Жазміна й дівчина Хемси.

Гірськими схилами скочувалася, кружляла й линула яскраво-червона конусоподібна, ніби зіткана з блискучого пилу, хмаринка. Обличчя Хемси стало попелястим, рука його затремтіла й безвільно опустилася. Дівчина, що стояла поряд, відчуваючи, що з Хемсою щось відбувається, допитливо подивилася на нього.

Яскраво-червона хмаринка сповзла схилом гори і, зробивши велике півколо, опинилася на уступі скелі між Конаном і Хамсою. Чаклун закричав і разом із дівчиною, міцно вчепившись у її плече, відскочив назад.

Яскраво-червона хмаринка якийсь час перебувала на місці, обертаючись із приголомшливою швидкістю, — немов ґедзь, що висить у повітрі. Потім, без попередження, несподівано зникла, ніби лопнула мильна булька. На скелі стояли четверо чоловіків. Це було неймовірно, неможливо, та все ж це були не духи, не привиди, а четверо високих чоловіків з поголеними головами, в чорних тогах, що приховували їхні руки й ноги. Вони мовчки стояли, згідно киваючи пташиними головами. Дивилися на Хемсу з дівчиною, та Конан, що стояв за їхніми спинами, відчув, як в його жилах холоне кров. Він почав поволі задкувати, поки не уперся спиною в тремтячого жеребця й не обійняв перелякану Деві. Не було вимовлено жодного слова. Навколо, як важка ковдра, лежала тиша.

Усі четверо в чорних тогах дивилися на Хемсу. На їхніх лицях із пташиними рисами не було жодного виразу, а погляди нерухомо зосереджені. Хемса трусився ніби в лихоманці, ноги його міцно впирались у скелю, а м’язи кісточок стали напружені. Піт струменів його смаглявим обличчям. Правою рукою він щосили стискав щось, заховане під коричневою тогою, — так, що з його посинілої руки відринула кров. Ліву руку він поклав на плече Гітари і судомно стиснув його відчайдушним рухом потопаючого. Дівчина не здригнулася, не видала ні звуку, хоча пальці Хемси уп’ялися в її тіло, як кігті.

Маючи за плечима неспокійне життя, Конан був свідком сотень битв, проте ніколи не бачив такої, як ця, у якій об’єднані сили чотирьох демонів билися з однією, теж диявольською, силою. Та кімерієць ледве відчував природу цієї жахливої битви. Притиснутий до стіни, оточений колишніми своїми хазяями, Хемса бився за своє життя, вживаючи найкарколомніших заходів, прикладаючи всі свої жахливі знання, набуті протягом довгих, похмурих років послушництва.

Він був сильнішим, аніж сподівався, а необхідність застосувати цю силу на свій захист вивільнила в ньому несподівані запаси енергії. Страх і відчай збільшили цю силу. Він хитався під безжальним натиском чотирьох пар очей, проте не поступався їм полем битви. Його обличчя спотворила звірина гримаса болю, а тіло вигиналося, немов його колесували. Це була битва викривлених розумом душ, які проникли в безодню мороку і спізнали там чорні зорі, що народжують кошмари.

Жазміна розуміла це краще, ніж Конан, і здогадувалася, чому Хемса міг витримати спрямований удар чотирьох розумів, воля яких могла б потрощити на найдрібніші шматочки скелю, на якій він стояв. Причиною цьому була дівчина, яку він притискував до себе зі всією силою відчаю. Вона була якорем порятунку його змученої душі, знищуваної хвилями емоцій. Силою Хемси була його слабкість. Любов до дівчини, хай раптова й осуджувана, усе ж таки була ниткою, що зв’язувала його із залишками людського, служила опорою його волі. І створювала ланцюг, який не могли розірвати вороги, принаймні, не могли розірвати цієї ланки, якою був Хемса.

Вони зрозуміли це раніше, ніж він. Один із чаклунів перевів погляд на Гітару. Опору він не відчув. Дівчина зібгалася й поникла, як зів’ялий листок. Ведена владним наказом, вона вирвалася з обіймів коханця, перш ніж він зрозумів, що відбувається. Тоді сталося найжахливіше. Дівчина почала відступати до краю урвища, обернена лицем до своїх переслідувачів, дивлячись на них чорними порожніми очима, розширеними, неначе вікна будинку, в якому згасло світло. Хемса застогнав і потягнувся до неї, потрапивши в розставлену йому пастку. Він не міг зібратися на думці, аби відбити атаку супротивників. І тієї ж миті перетворився на переможеного, був уже тільки іграшкою в їхніх руках. Дівчина продовжувала відступати, невпевнено, немов уві сні, а Хемса, спотикаючись, ішов за нею, марно намагаючись її зловити, охаючи й схлипуючи у відчаї. Він рухався, як живий труп.

Дівчина завмерла на краєчку прірви, стоячи нерухомо, з п’ятами над проваллям, а Хемса, впавши на коліна і голосячи, повз до неї, простягаючи вперед руки, щоб утримати її від падіння. Вже майже торкнувся її здерев’янілими пальцями, та один із чаклунів розсміявся гучним, як бронзовий подзвін пекла, сміхом. Дівчина захиталася і — о вершина жорстокості! — відчуття й свідомість на мить повернулися до неї, і в її очах з’явився смертельний жах. Вона скрикнула, спробувала була вхопитися за простягнуту до неї руку коханця… і не змогла цього зробити — з криком упала в безодню.

Хемса дістався до краю прірви і божевільним поглядом подивився вниз, беззвучно ворушачи губами, щось шепочучи про себе. Обернувся — і довго дивився на своїх мучителів широко розкритими очима, в яких не було ні іскри людського. Потім із криком, від якого почали тріскатися скелі, кинувся на чотирьох чаклунів, тримаючи ножа в піднятій руці.

Один із чаклунів рушив уперед і тупнув ногою. Почувся тріск, який потім перейшов у оглушливий рев. На тому місці, де він ударив ногою, розкрилася й почала швидко збільшуватися тріщина. З оглушливим звуком увесь цей шматок скелі звалився вниз. Серед падаючого каміння майнула й постать Хемси, він відчайдушно змахував руками, а потім усе зникло під лавиною, що з гуркотом сповзла в безодню.

Четверо магів зосереджено дивилися на потрісканий край прірви, потім несподівано обернулися. На цей час Конан, збитий з ніг раптовим струсом землі, вставав і допомагав підвестися Жазміні. Йому здавалося, він рухається надто повільно й так само поволі міркує. Він був приголомшений. Знав, що мусить негайно посадити Деві на чорного жеребця й помчати, як вихор, проте його тілом і думками заволоділа незрозуміла кволість.

Потім чаклуни обернулися й подивилися на нього, піднявши руки, і Конан із жахом побачив, що їхні постаті ніби розпливаються, стають туманними и невиразними, зникають у пурпурному диму, який раптом став клубочити довкола них, ховаючи їх від очей Конана. Пурпурна кучерява хмарина огорнула магів… І раптом Конан зрозумів, що цей яскраво-червоний туман оточує і його, — коли почув крик Жазміни і пронизливе іржання жеребця. Страшенна сила вирвала Деві з його обіймів і шпурнула кремезного варвара об каміння, як пір’їнку. Він навмання почав разити кинджалом. Наполовину оглушений, він побачив, як конусоподібна хмарина підноситься над вершинами, швидко віддаляючись. Жазміна зникла разом із чотирма чаклунами в чорному вбранні. На виступі скелі залишилися тільки Конан і переляканий кінь.

7. ДОРОГОЮ НА ІМШ

Мла в мозку Конана розсіялася, розвіяна поривом вихору. Із страшенною лайкою він вихопився на спину жеребця, що іржав і хвицався. Подивився на схил, повагався — і рушив у тому ж напрямі, в якому мав намір їхати до того, як його затримали тут вибрики Хемси. Тепер він їхав уже не кроком, а зострожив жеребця й смикнув за вудила. Кінь помчав, як блискавиця, ніби цим несподіваним рухом міг позбутися страху. Вони мчали стрімголов виступом, яким вилась уздовж скелі над безоднею вузька дорога. Ця дорога бігла зиґзаґом, звивалась нерівною скелею, і якоїсь миті далеко внизу Конан побачив те місце, куди впала лавина: величезна купа розбитого каміння й валунів на дні гігантського обриву.

До дна долини було все ще далеко, коли кінь домчав до довгого й широкого ребра, що веде на інший схил, як природний місток. Ним Конан і поїхав. По обидва боки лежали майже вертикальні схили. Він бачив перед собою стежинку, а десь унизу вона спускалася зі схилу на дно полонини і, зробивши величезний гак уздовж русла висохлої річки, поверталася під скелю, на вершині якої перебував Конан. Кімерієць прокляв необхідність робити гак, та іншого виходу не було. Спускатись униз напростець було б самогубством. Тільки птах зміг би зробити це, не скрутивши собі в’язи.

Кімерієць підігнав змученого коня і раптом почув десь унизу стукіт підків. Притримавши коня, обережно під’їхав до краю прірви і зазирнув в ущелину, утворену колись течією річки. Сухим її руслом прямокутником на напівдиких конях їхав натовп — п’ятсот міцних, озброєних до зубів, бородатих чоловіків. Нахилившися над краєм тридцятифутової прірви, Конан гукнув до них.

На його поклик вони зупинилися, п’ятсот бородатих облич задивились угору, і каньйоном прокотилося глухе бурчання. Конан не гаяв часу:

— Я іду в Гхор! — крикнув він. — Не думав зустріти вас, псюк, на цій дорозі. Швидко їдьте за мною, наскільки це можуть ваші шкапи! Поїдемо на Імш і…

— Зраднику! — цей дружний крик був для Конана, як цебер холодної води на голову.

— Що таке? — пробурмотів він, вирячивши очі.

Побачив спотворені ненавистю лиця й руки товаришів, які змахували шаблями.

— Зраднику! — дружно озивалися вони. — Де семеро наших вождів, схоплених у Пешкаурі?

— У губернаторській в’язниці, — вигукнув Конан.

У відповідь почув завивання сотень горлянок, брязкіт зброї та крики, з яких ніяк не міг зрозуміти, чого від нього хочуть. Ревнувши, мов буйвол, він крикнув так, що перекрив цей галас:

— Хай вам чорт! Хай хтось один скаже, щоб я зміг зрозуміти, у чому справа!

Худий старий вождь узяв на себе це завдання: спочатку погрозив Конану шаблею, а потім кинув йому звинувачення:

— Ти заборонив нам напасти на Пешкаурі й відбити наших братів!

— Ви дурні! — гарикнув розлючений кімерієць. — Навіть коли б вам удалося вилізти на стіни, у чому я сумніваюся, то полонених повісили б раніше, ніж ви встигли б їх звільнити!

— І ти сам поїхав торгуватися з губернатором! — завив афгул, закипівши злістю.

— І що з того?

— Де наші вожді? — кричав старий вождь, махаючи шаблею. — Де вони? Їх немає в живих!

— Що? — Конан мало не впав від подиву з коня.

— Їх немає в живих! — підтвердило п’ятсот воїнів, що жадали його крові.

Старий завертів шаблею над головою і знову узяв слово.

— Їх не повісили! — кричав він. — Вазул у сусідній клітці бачив, як вони загинули! Губернатор прислав чорнокнижника, який убив їх своїм чаклунством!

— Це брехня! — відповів Конан. — Губернатор не наважився б на це. Коли я розмовляв з ним минулої ночі…

Ці слова були зовсім не до речі. Розлючене виття і прокльони злетіли в небо.

— Так! Ти поїхав до нього один! Щоб зрадити нас! Це правда! Вазул утік дверима, що їх зламав чорнокнижник, і все розповів нашим вивідачам, яких зустрів у Забарі. Ми їх послали шукати тебе, коли ти вчасно не повернувся назад. Коли вони почули розповідь вазула, то повернулися на Гхор, а ми засідлали коней і взялися за мечі.

— І що ви хочете робити, дурні? — запитав Конан.

— Помститися за наших братів! — завили вони. — Смерть кшатріям! Убити його — це зрадник!

Навколо Конана посипалися стріли. Він підвівся на стременах, знову намагаючись перекричати шум, після чого з криком злості, протесту й розчарування навернув коня і поскакав назад. Горяни, що кинулися за ним, вивергаючи прокльони й погрози, були надто розлючені, аби зміркувати, що вони можуть потрапити на те ребро, яким їхав Конан, тільки якщо прямуватимуть у протилежний бік, — обігнувши поворот і вперто збираючись крутою дорогою вгору. Коли вони нарешті зрозуміли це й повернули назад, їхній колишній вождь уже майже досяг того місця, де ребро переходило в гірський прискалок.

Опинившись над урвищем, Конан не поїхав дорогою, якою сюди дістався, а попрямував ледве помітною стежкою, усипаною камінням, об яке спотикався жеребець. Він нею далеко не проїхав, коли кінь пирхнув і кинувся вбік, побачивши щось на дорозі. Конан поглянув з його спини на жахливо розбиту криваву подобу людини, що лежала й намагалася щось вимовити крізь зламані щелепи.

Лише боги пітьми, що керують долями Чорнокнижників, знали, яким чином Хемса зміг вибратися з-під величезної купи каміння і вилізти крутим схилом на дорогу.

Ведений якимсь дивним почуттям, кімерієць зійшов із коня і зупинився над покаліченою людиною. Він знав, що зараз є свідком незвичайного, протиприродного явища. Хемса підвів скривавлену голову, а в його дивних очах, затягнутих мукою й мороком недалекої смерті, з’явилися проблиски свідомості.

— Де вони? — проскрипів чаклун, у голосі його не було нічого людського.

— Повернулись у свій проклятий замок на Імш, — буркнув Конан. — Забрали з собою Деві.

— Піду! — бурмотів нещасний. — Піду туди. Вони вбили Гітару, а я уб’ю їх… аколітів, Чотирьох з Чорного Кола… і самого володаря! Уб’ю… всіх уб’ю!

Він спробував протягнути далі своє скалічене тіло, проте навіть його непереможна сила волі була вже не здатна оживити ці криваві шматки, потріскані кістки, що трималися тільки на порваних жилах і роздертих м’язах.

— Іди за ними! — бурмотів Хемса, з рота його струмувала кривава піна. — Іди!

— Я й маю намір це зробити, — сказав Конан. — Хотів скликати моїх афгулів, та вони пішли проти мене. Поїду на Імш один. Відніму в них Деві, навіть якщо б мені власними руками довелося рознести на шматочки цю прокляту гору. Я не думав, що губернатор наважиться вбити моїх вождів, коли я захопив Деві, проте схоже, що я помилявся. Він заплатить мені за це головою. Зараз вона мені вже не потрібна як заручниця, але…

— Хай ляже на них прокляття Ізіля! — видихнув Хемса. — Іди! Я — Хемса… вмираю. Почекай… візьми мій пояс.

Покаліченою рукою він почав копатися в своєму лахмітті, і Конан, зрозумівши його наміри, нахилився й допоміг зняти зі скривавленого тіла пояс дивного вигляду.

— У прірві тримайся золотої жили, — бурмотав Хемса. — Носи мій пояс. Мені його дав стигійський жрець. Він допоможе тобі, хоча мене підвів. Розбий кришталеву кулю з чотирма плодами граната. Бережися перетворень владики… Іду до Гітари… вона чекає на мене в пеклі… aie ya Ske l os yar!

З цими словами він помер.

Конан подивився на пояс, сплетений з волосся, не схожого на кінське. Швидше за все, пояс був сплетений із чорного жіночого волосся. У щільних сплетіннях блищали маленькі коштовні камені, таких він іще ніколи не бачив. Пряжка була химерною: у формі плоскої клиноподібної голови змії, укритої дрібними золотими лусками.

Коли Конан поглянув на це плетиво, холодне тремтіння пробігло в нього по тілу. Він замахнувся, щоб викинути пояс у прірву, та, подумавши, застебнув його на стегнах, ховаючи під своїм широким бакарійським поясом, який носив завжди. Потім сів на коня й рушив далі.

Сонце сховалося за вершину. Конан підіймався в гори по довгих тінях, які немов широким плащем покривали полонини й уступи скель унизу. Він уже наближався до вершини, коли попереду почув стукіт підків. Він ані миті не вагався. Насправді стежка була така вузька, що величезний жеребець не зміг би повернути назад. Кімерієць обігнув виступ скелі й опинився на більш широкому відрізку стежки. Пролунав цілий хор застережних криків, але жеребець Конана вже притиснув переляканого коня до скелі. А Конан залізною хваткою схопив руку їздця, що замахнувся на нього ножем.

— Керім Шах! — вимовив Конан, і в очах його спалахнули яскраві вогники.

Туранець не чинив опору. Сидячи на конях, вони майже стикалися грудьми, а рука кімерійця стиснула його плече. За Керімом Шахом їхав загін іракзаїв на худих конях. Вони з люттю дивилися на незнайомця, що загородив їм дорогу, і тримали напоготів луки й кинджали, та не поспішали їх пускати в хід через небезпечну близькість зяючої біля їхніх ніг прірви.

— Де Деві? — запитав Керім Шах.

— Тобі що до того, гірканський шпигуне? — відповів Конан.

— Знаю, я в твоїх руках, — сказав Керім Шах. — Я їхав із горянами на північ, коли ми потрапили в засідку, розставлену нам ворогами на перевалі Шалізах. Багато моїх людей були вбиті, а решту переслідували, як зграю шакалів. Коли ми позбавилися переслідувачів, попрямували на захід, до перевалу Амір Жерун. А сьогодні вранці наткнулися на вазула, що вештався по горах. Він зовсім з’їхав з глузду, та перш ніж він помер, ми багато про що дізналися з його безладного марення. Зокрема, що він залишився єдиним уцілілим із тієї банди, яка помчала за вождем афгулів і полоненою кшатрійкою в ущелині біля села Курум. Весь час він говорив про людину в зеленому тюрбані, якого збив кінь афгула і який — коли на нього напали вазули, переслідуючи ту людину, — згубив їх, знищивши так, як язик полум’я знищує хмару сарани. Яким чином цей вазул уцілів, не знаю, і він теж не знає, але з його марення я зрозумів, що Конан зі Тхора був у Курумі зі своєю королівською полонянкою. А коли ми пробиралися через гори, зустріли голу галзайку з бурдюком. Вона сказала, що її пограбував величезний воїн в одязі вождя афгулів, який — за її словами — примусив її віддати одяг для супроводжуючої його вендійки. Дівчина твердила, що ти поїхав на захід.

Керім Шах не визнав за потрібне розказати, що, коли вороже налаштовані горяни перекрили йому дорогу, він сам їхав на умовлену зустріч із загоном туранської кінноти. Дорога до долини Гурашах через перевал Шалізах була довшою, ніж дорога, що веде через перевалу Амір Жерун. Та ця, хоч і коротша, вела землями афгулів, яких Керім Шах вважав за краще уникати — принаймні, поки не з’єднається з армією. Відрізаний від дороги, що веде на перевал Шалізах, він усе ж таки поїхав цим небезпечним шляхом, поки звістка, що Конан зі своєю полонянкою ще не дістався Афгулістану, не схилила його до думки повернути на південь і вчинити зухвалий похід глибінню гір у надії зустріти кімерійця.

— Скажи краще, де Деві? — запропонував Керім Шах. — У мене військова перевага…

— Хай тільки хоч один із твоїх псів доторкнеться до тятиви, і я скину тебе в прірву, — пообіцяв Конан. — Крім того, ти б не мав користі, коли б мене убив. Мене переслідують п’ятсот афгулів, і, коли б вони побачили, що ти позбавив їх задоволення зловити мене, вони спустили б з тебе шкуру. Крім того, Деві зі мною немає. Вона потрапила до рук Чорних Чаклунів з Імша.

— До Тарума! — тихо вилаявся Керім Шах, уперше втрачаючи свою незворушність. — Хемса…

— Хемса мертвий, — сказав Конан. — Колишні хазяї разом із кам’яною лавиною спустили його б пекло. А тепер зійди з моєї дороги. З радістю убив би тебе, аби мав час, та зараз поспішаю на Імш.

— Поїду з тобою, — відповів зненацька туранець.

Конан розсміявся йому в обличчя.

— Ти гадаєш, я тобі довіряю, ти, гірканський псюко?

— А я й не прошу про це, — відповів Керім Шах. — Нам обом потрібна Деві. Ти знаєш мою мету: Ездигерд жадає приєднати її королівство до своєї імперії, а я — помістити її в свій сераль. Я знаю тебе ще відтоді, коли ти був вождем степових розбійників, і знаю, що тебе цікавить, — пограбування на великій дорозі. Ти хочеш спустошити Вендію і зажадати від них величезний викуп за Жазміну. Можливо, ми на певний час, без ніяких ілюзій щодо один одного, об’єднаємося і спробуємо вирвати Деві з рук чаклунів? Якщо нам поталанить і ми залишимося живими, то вирішимо у двобої, кому вона дістанеться.

Кімерієць якийсь час дивився на нього, звузивши очі, потім кивнув головою й відпустив його руку.

— Згоден. А як же твої люди?

Керім Шах обернувся до мовчазних іракзаїв і коротко мовив:

— Цей чоловік і я маємо намір податися на Імш і битися з чорнокнижниками, їдете з нами чи залишаєтеся і даєте змогу афгулам, які переслідують свого вождя, здерти з вас шкури?

Вони подивилися на Керіма Шаха з похмурою покірністю. Про те, що загинуть, вони знали ще тієї миті, коли свистячі стріли дагозаїв примусили їх утікати з перевалу Шалізах. Досить часто спалахували криваві розбрати між людьми з долини Забар і жителями гір. Їхній загін був зовсім невеликий, аби вони без допомоги спритного туранця могли мріяти прорватися до прикордонних сіл. Іракзаї вже вважали себе мертвими, тому дали йому відповідь, яку могли дати лише пропащі люди:

— Ми підемо з тобою, аби померти на Імші.

— Отже, уперед, в ім’я Крома! — мовив Конан, неспокійно озираючись навколо і придивляючись до темно-синіх тіней густіючих сутінків. — Ці афгульські вовки були на відстані двох годин їзди за мною, проте ми зараз згаяли чимало часу.

Керім Шах рушив коня, заховав меча в піхви й обережно розвернувся. За мить усі подалися вгору так швидко, як тільки було можливо. Нарешті вони виїхали на хребет за милю від того місця, де Хемса затримав Конана і Жазміну. Стежина, якою вони приїхали, навіть для горян була досить небезпечною, і тому Конан з Жазміною обрали тоді іншу дорогу. Керім Шах поїхав нею, бо думав, що й кімерієць зробить те саме. Навіть Конан зітхнув із полегшенням, коли коні минули останній поворот. Вони рухалися, немов череда примар, що міряють зачароване королівство тіней. Тільки тихий скрип шкіряної збруї і брязкання сталі давали знати про їхню присутність, а через якийсь час похмурі гірські схили знову спустіли — голі і мовчазні у світлі зірок.

8. СТРАШЕННО НАЛЯКАНА ЖАЗМІНА

Жазміна лише скрикнула, відчувши, що яскраво-червоний вир утягує її, з вражаючою силою відриваючи від кімерійця. Тієї миті в неї перехопило подих. Страшенна повітряна хвиля засліпила її, відібрала мову та слух. Дівчина ледве втямила, що опинилася десь високо і летить з неймовірною швидкістю. У неї було відчуття, ніби вона з’їхала з глузду, а потім у неї обертом пішла голова, і вона знепритомніла.

Коли Деві опам’яталася, ще був живий спомин про перенесене. Вона голосно скрикнула і швидко підвела руки, немов захищаючись від падіння. Її пальці стиснули м’яку тканину, і дівчина, відчувши глибоке полегшення, озирнулася навколо.

Вона лежала на подіумі, застеленому чорним оксамитом, у величезній похмурій кімнаті зі стінами, обвішаними темними гобеленами, на яких із вражаючою достовірністю були зображені дракони, що звивалися… Високе склепіння кімнати потонуло в густій напівтемряві, а затінені кутки створювали зловісне відчуття й викликали жах. На перший погляд здавалося, що тут немає вікон і дверей або ж вони приховані за цими жахливими гобеленами. Жазміна не могла зрозуміти, звідки проникало слабке світло, що створювало можливість побачити всі деталі. Величезна кімната була осередком таємниць, тіней і похмурих закутків, із яких, здавалося, виповзав неясний задушливий страх.

Нарешті Жазміна побачила щось таке, що належить до живого світу. За кілька футів від неї, на другому, трохи меншого розміру підвищенні, сидів зі схрещеними ногами чоловік, задумливо поглядаючи на неї. Його огортала довга тога з чорного оксамиту, шитого золотом. Руки його були приховані рукавами одягу, на голові — оксамитова шапка. Його обличчя було спокійним, покірливим і досить привабливим, очі — блискучими і разом з тим ніби трохи затьмареними. Він із закам’янілим виразом обличчя придивлявся до Жазміни й зовсім не відреагував на те, що вона опам’яталася.

Жазміна відчула, що у неї від страху по тілу пробігли мурашки, сперлася на лікті і подивилася на незнайомця.

— Хто ти? — запитала вона.

Її голос звучав невпевнено і безпорадно.

— Я — володар Імша, — відповів чоловік глибоким, звучним голосом, що нагадував спокійні удари храмових дзвонів.

— А навіщо я тут? — запитала вона.

— Хіба ти не шукала мене?

— Якщо ти — один з Чорних Чаклунів, то хай буде так, — зухвало відповіла вона, переконана, що він і так читає її думки.

Чоловік тихо засміявся, а в Жазміни знову по тілу пробігли дрижаки.

— Ти хотіла спрямувати дітей гір проти Чаклунів Імша! — розсміявся він. — Я бачу це в твоїх думках, князівно. Твій слабкий людський розум переповнюють смішні мрії про помсту!

— Ви убили мого брата! — у голосі Деві зростаючий гнів боровся зі страхом. Вона стиснула кулаки й скам’яніла від злості. — Навіщо ви це зробили? Він вам не робив нічого поганого. Жерці говорять, що Чаклуни Імша понад людські справи. Навіщо ви убили короля Вендії?

— Як може простий смертний зрозуміти мотиви чаклунів? — холодно відповів володар. — Мої аколіти в храмах Турану, здобувши владу над жерцями Таріма, наполягали, аби я діяв на користь короля Ездигерда. З певних причин я погодився на це. Як я маю пояснювати причини, що спонукали мене погодитися, щоб ти зрозуміла їх своїм слабким розумом? Все одно не зрозумієш.

— Я розумію одне: мій брат мертвий! — вигукнула Жазміна з болем і ненавистю. Вона звелася на коліна і пронизувала його поглядом широко розкритих очей, як пантера, що наготувалася до стрибка.

— Так побажав Ездигерд, — холодно погодився її співбесідник. — Моя тимчасова примха підтримала його домагання.

— Ездигерд твій васал? — Жазміна намагалася приховати почуття, що охопили її.

Вона щойно наштовхнулася коліном на щось тверде й симетричне, приховане фалдами оксамиту. Непомітно змінила позу і ковзнула рукою під укривало.

— Хіба пес, що жере недоїдки під стіною храму, може бути васалом Бога? — відповів владика.

Здавалося, він не бачить непомітних рухів дівчини. Під фалдами укривала її рукатим часом відшукала щось, що здалося їй рукояткою стилета. Жазміна нахилила голову, аби приховати лихий блиск в очах.

— Та досить із мене Ездигерда, — сказав володар. — Я знайшов собі кращу розвагу… Ха!

Жазміна стрибнула, як кішка, з диким криком, намагаючись завдати вбивчого удару. Раптом вона спіткнулась і впала на підлогу, притиснулася до неї, дивлячись на чоловіка, який мало не став її жертвою. Той сидів на подіумі, навіть не ворушився, з його лиця не сходила загадкова посмішка. Жазміна підняла тремтячу руку і поглянула на неї широко розкритими очима. В її руці був не стилет, а квітка золотого лотоса з пом’ятими пелюстками і зламаним стеблом.

Вона відкинула лотос, немов це була отруйна змія, і на колінах відповзла від чаклуна. Повернулася на свій подіум, небезпідставно вважаючи, що це більше підходить королеві, аніж повзання по підлозі біля ніг чорнокнижника. Поглянула на нього з острахом, чекаючи його реакції.

Але володар не ворухнувся.

— Вся матерія однакова для того, хто має ключі від брам Космосу, — загадково прорік він. — Для досвідчених у Мистецтві немає речей незмінних. За його волею в неземних садах зацвітає сталь — або квітка виблискує вістрям меча в місячному сяйві.

— Ти диявол! — схлипнула вона.

— Ні! — засміявся він. — Я народився на цій планеті дуже давно. Колись я був звичайною людиною і впродовж довгого служіння Мистецтву не втратив усіх ознак людського. А людина, заглиблена в Чорне Мистецтво, сильніша від диявола. Я людина, проте володарюю над демонами. Ти бачила Добродіїв із Чорного Кола, і, якби я сказав тобі, з яких віддалених королівств я їх закликав і від якої долі охороняє їх мій зачарований кристал і золоті змії, ти б від жаху з’їхала з глузду. І лише я один — їхній володар. Мій дурний Хемса мріяв про велич — бідолашний дурень, котрий розбиває ворота і переноситься разом зі своєю коханкою повітрям з вершини на вершину! Проте коли б я його не вбив, то якогось дня він зміг би стати таким самим могутнім, як і я.

Він знову рзсміявся.

— А ти, дурне створіння, умишляла зле, бажаючи відрядити свого волохатого вождя горян на підкорення Імша! Це добрий жарт, коли б мені це раніше спало на думку, я сам спробував би, щоб ти потрапила йому до рук. І я читаю в твоїх думках, що навіть тоді, коли він схопив тебе, ти не відмовилася від думки зробити його своїм знаряддям, маючи намір використовувати всякі свої жіночі штучки. Та коли не брати до уваги твою дурість, все ж таки ти — жінка, на яку приємно подивитися. Я маю намір затримати тебе як свою невільницю.

Почувши ці слова, спадкоємиця тисяч гордих імператорів, встидаючись, крикнула зі злістю:

— Не посмієш!

Його знущальний сміх стьобнув її, як батіг.

— Король не посміє розтоптати черв’яка на своїй дорозі? Дурнувата, ти не розумієш, що твоя королівська гордість значить для мене не більше, ніж билинка на вітрі. Я, хто цілує царицю пекла! Ти бачила, як я розправляюся з тими, хто мені чинить опір!

Знічена й зіщулена від страху дівчина стояла навколішках на оксамитовому покривалі. Світло почало згасати, у кімнаті стемніло. Обличчя володаря стало страхітливим. У його голосі з’явилися владні нотки.

— Ніколи тобі не скорюся! — сказала вона тремтячим від страху, але рішучим голосом.

— Скоришся, — відповів чаклун із жорсткою самовпевненістю. — Страх і біль привчать тебе до покірності. Я стьобатиму тебе жахами до межі твоєї витривалості, поки ти не станеш у моїх руках, немов віск, м’якою і податливою на кожне побажання. Ти пізнаєш страждання, яких не довелося перенести жодній смертній, поки кожний мій наказ не стане для тебе волею богів. Спочатку, аби приборкати твою гордість, повернешся в своє забуте далеке минуле, у свої попередні втілення. Ale, yil la khosa!

Від цих слів похмура кімната немов заворушилася перед очима переляканої Жазміни. Волосся у неї на голові стало сторч, а язик примерз до піднебіння. Звідкись долетів глибокий, зловісний удар гонгу. Дракони на гобеленах, вивергнувши блакитне полум’я, зникли. Володар, що сидів на підвищенні, перетворився на безформну тінь. Сіра напівтемрява змінилася густою, м’якою, майже відчутною на дотик пітьмою, що пульсувала дивним світлом. Жазміна не могла вже роздивитися володаря. Вона нічого не бачила. Тільки неясно відчувала, що стіни й стеля віддаляються від неї, зникають.

Потім десь у темряві з’явилося полум’я, яке то займалося, то згасало, наче світляк. Воно збільшилося до розмірів м’яча, посвітлішало, стало сліпучо-білим. Потім зненацька розлетілося дощем іскорок, які, проте, не розсіювали імли. У кімнаті все ж таки залишився слабкий відблиск, який давав змогу помітити чорний гнучкий пень посеред кам’яної підлоги. На очах приголомшеної Жазміни пень випустив паростки, набув реальних контурів, на паростках з’явилися гілки, широке листя й величезні чорні, отруйливі квіти, що схилялися над зіщуленою на подіумі дівчиною. У повітрі стояв ледве чутний запах. Це страшний чорний лотос миттю виріс із кам’яної плити, гінко, немовби він зростав у таємних джунглях Кхитаю.

Широке листя гойдалося зі зловісним шелестінням. Квіти схилялися над Жазміною, як розумні створіння, танцюючи зміїними рухами на блідих стеблах. Ледве помітні на тлі густої, непроникної пітьми, квіти здіймалися над нею, як гігантські метелики, якимсь незрозумілим способом даючи відчути свою присутність. Їх одурманюючий запах туманив голову, і Жазміна пробувала сповзти з подіуму, але одразу ж, перелякана, кинулась назад, коли підлога нахилилася під неймовірним кутом. Деві з жахом скрикнула і судорожно стиснула руки, та страшенна сила розтиснула її пальці. У неї було відчуття, що вона втратила здоровий глузд, а весь світ розсипався вщент. У чорній, ревучій, крижаній пустелі вона була лише тремтячим атомом розуму, несеним вітром, який погрожував задути слабке полум’я її життя, як дихання бурі гасить палаючу свічку.

Потім вона відчула раптовий імпульс і рух, коли атом, у який вона перетворилася, змішався і злився з міріадами інших атомів, народжуючи життя в прадавньому болоті первісного життя. Перем’ята витворами Природи, вона знову обернулася на мислячу одиницю, що поволі рухалася нескінченною спіраллю власного існування.

Охоплена жахом, побачила і дізналася про свої попередні втілення, і знову втілювалася в усі тіла, в які протягом усіх цих століть поміщалося її “я”. Знов ранила свої ноги на довгій, виснажливій дорозі власних втілень, заведена в забуте минуле. Знову, тремтячи, щулилася вона в первісних джунглях перед праначалом Часу, переслідувана кровожерними істотами. Одягнена в шкури, брела вона по коліна у воді болотом рисового поля і билася за цінні зерна з птахами, що наздоганяли її. Билася з парою мулів, розпушуючи загостреним кілочком суху землю, і нескінченно нахилялася над ткацьким верстатом у сільських хатах.

Вона бачила палаючі міста і з криком утікала від убивць. Бігла оголена й скривавлена по гарячому піску, її тягли на аркані ловці рабів, вона спізнала пекучі дотики грубих рук до її тіла. Бона кричала під ударами батога, стогнала, пробита колом, збожеволівши від жаху, виривалася від ката, що невблаганно нахиляв її голову до скривавленої плахи.

Вона спізнала муки пологів і гіркоту зрадженого кохання. Перенесла всі муки, образи й нещастя, які чоловік заподіював жінці впродовж життя, перенесла презирство й злість, якими жінка може обдарувати жінку. І весь час вона усвідомлювала, ким є, хоч ця свідомість палила, як удари батога. Перебуваючи всіма цими істотами, якими вона була в минулому, вона разом із тим знала, що вона — Жазміна. Ані на мить вона не втрачала цього знання. Вона була одночасно зігнутою під ударами батога рабинею — і гордою володаркою Вендії. І страждала вона не тільки як рабиня, а й як Деві Жазміна, чий гордий характер відчував удари батога, як дотики розпеченого заліза.

Одне життя зрослося з іншим у вируючому хаосі, а кожне наступне несло свій тягар нещасть, сорому й страждань, і так було, поки вона не почула, немов здалеку, свій пронизливий крик, наче один довгий крик болю, що луною мчить крізь століття.

Тоді вона прокинулася на покритій оксамитом постелі в темній кімнаті.

У страшенній напівімлі вона знову побачила подіум і сидячу на ній фігуру в чорному одязі. Злегка схилену голову сидячого прикривав каптур, а його вузькі плечі ледве вимальовувалися в пануючій тут сутіні. Жазміна не розрізняла деталей, та вид каптура замість оксамитової шапочки викликав у неї неясну тривогу. Вона напружила зір і відчула дивний страх, що перехоплював подих: у неї було таке відчуття, що це не володар так спокійно сидить віддалік…

Зненацька постать заворушилася й підвелася, поглядаючи на неї зверху. Нахилилась і обійняла її довгими руками, прихованими широкими рукавами чорної тоги. Жазміна з мовчазною люттю чинила опір, здивована й перелякана худорбою рук, що обіймали її. Голова в каптурі нахилилася до обличчя дівчини. Жазміна пронизливо скрикнула, охоплена жахом і огидою. Її пружне тіло обіймали кістляві руки, а під каптуром вона побачила трупний розклад — жахливий череп, обтягнутий зітлілою, як стародавній пергамент, шкірою.

Жазміна скрикнула ще раз, потім, коли клацаючі, вишкірені щелепи наблизилися до її вуст, знепритомніла.

9. ЗАМОК ЧОРНОКНИЖНИКІВ

Над білими вершинами Гімелії зійшло сонце. Група вершників, дивлячись угору, зупинилася біля підніжжя довгого схилу. Високо над їхніми головами на схилі гори височіла кам’яна вежа. Далі, вище від неї, тяглися стіни ще могутнішої фортеці, розташованої на межі вічних снігів, що вкривають вершини Імша. У цій картині було щось нереальне, яскраво-червоні схили слалися до фантастичного замку, що звідси мав вигляд дитячої іграшки, а блискуча білизна вершини за ним, здавалося, пронизувала холодну блакить неба.

— Залишімо коней тут, — сказав Конан. — Цей зрадницький підйом краще подолати пішки. Тим паче, що коні втомилися.

Він зіскочив з чорного жеребця, який стояв, широко розставивши ноги й опустивши голову. Усю ніч вони мчали вперед, підкріплюючись залишками їжі в своїх в’юках і зупиняючись тільки аби трохи перепочили коні.

— У цій вежі живуть аколіти Чорних Чаклунів, — сказав Конан. — Або, як їх ще називають, ланцюгові пси своїх хазяїв. Вони не сидітимуть склавши руки, коли побачать, нас на схилі.

Керім Шах поглянув угору на дорогу, по якій вони приїхали: вона знаходилася досить високо на схилі Імша. Туранець марно прагнув побачити в цьому лабіринті який-небудь рух, який свідчив би про близьку погоню. Афгули, швидше за все, загубили слід свого вождя ще вночі.

— Що ж, ходімо!

Вони прив’язали втомлених коней до тамарисків і без зайвих слів рушили вгору. Звідусіль вони були видні як на долоні. Голий схил був покритий маленькими валунами, і за ними аж ніяк не могла сховатися людина. Хоча там могли ховатися інші живі істоти.

Вони не пройшли й п’ятдесяти кроків, коли з-за одного з каменів вискочила рикаюча, запінена, з налитими кров’ю очима істота. Конан ішов перший, але пес не напав на нього. Прослизнувши поряд, він кинувся на Керіма Шаха. Туранець відскочив убік, і величезний звір напав на іракзая, який ішов третім. Воїн крикнув і затулився рукою. Бестія повалила його на спину, розриваючи йому руку, і за секунду сама повалилася від ударів дюжини шабель. Втім, чудисько не припиняло спроб вчепитися в щелепу наступній жертві, поки не було буквально розрубане на шматки.

Керім Шах перев’язав пораненому розірване плече, уважно подивився на нього і мовчки відвернувся. Приєднався до Конана, і вони мовчки продовжували підйом.

Потім Керім Шах сказав:

— Дивно, що сільський пес забрався аж сюди.

— Тут нема чого жерти, — погодився з ним кімерієць.

Вони обидва обернулись і подивились на пораненого воїна, що простував за ними в натовпі іракзаїв. Його темне обличчя блищало від поту, а спотворені гримасою болю губи відкривали вищирені зуби. Конан і Керім Шах знову подивилися на кам’яну вежу, що височіла перед ними.

На вершинах спочивала сонна тиша. Ні на вежі, ні на стінах довкола споруди, схожої на піраміду, вони не помітили анінайменшого руху. Чоловіки прямували туди в напруженому мовчанні, як люди, що йдуть краєм вулкана. Керім Шах зняв із плеча величезний лук, який бив за п’ятдесят кроків. Іракзаї потягнулися до своїх луків — вони були легші і вражали з меншої відстані.

Проте їм ще не вдалося підійти до вежі на відстань польоту стріли, коли щось несподівано впало на них із безхмарного неба. Пролетіло так близько від кімерійця, що він відчув дотик махаючих крил на обличчі, та не він, а наступний за ним іракзай захитався і впав, спливаючи кров’ю з розірваної артерії. Сокіл із крилами кольору полірованого металу, зі скривавленим, зігнутим, як шабля, дзьобом, знову злетів у небо і зненацька завмер, коли задзвеніла тятива лука Керіма Шаха. Птах упав, як камінь, проте ніхто з чоловіків не міг би показати того місця, куди він упав.

Конан нахилився над нещасним, але той уже помер. Ніхто нічого не встиг сказати, не було сенсу обговорювати ні цей випадок, ані те, чого ще ніколи досі не траплялося, — щоб сокіл напав на людину. В душах диких іракзаїв шаленство змагалося з фаталістичною⁴⁴ апатією⁴⁵. Волохатими руками вони стискали свої луки й кидали мстиві погляди у бік вежі, нерухомість якої, здавалося, знущалася над ними. Наступний напад не примусив себе чекати. Всі побачили, як через край вежі переповзла біла димна хмаринка і попливла схилом униз. За нею з’явилися інші хмаринки. Вони здавалися безневинними, як пухнасті бульки каламутної піни, та Конан відсунувся вбік, уникаючи зіткнення з першою хмаркою. Один з іракзаїв, що йшов слідом, розмахнувся й рубонув хмаринку мечем. Пролунав оглушливий гуркіт. Пасмо диму зникло в сліпучому спалаху, а від надто цікавого воїна залишилася тільки купка обвуглених, почорнілих кісток. Зморщена долоня все ще стискала рукоятку зі слонової кістки, але вістря меча розплавилося і випарувалося у страшенному вогні. Та все ж воїни, котрі стояли поряд із жертвою, абсолютно не постраждали, вони були тільки приголомшені і ненадовго засліплені раптовим спалахом.

— Вибухає від дотику металу, — мовив Конан. — Дивися, вони наближаються!

Схил над ними був поспіль покритий кульками, що спускалися. Керім Шах натягнув тятиву і послав у самісіньку їхню гущу стрілу. Пробита стрілою хмара вибухнула, мов мильна булька, бризкаючи вогнем. Решта воїнів наслідувала приклад туранця, і за мить на схилі вирувала буря, разили громи і блискавки, розсипаючи дощі іскр. Коли білі клуби зникли, в сагайдаках у воїнів залишилося обмаль стріл.

Вони люто підіймалися вгору обвугленою й почорнілою землею, огинаючи ті місця, де гола скеля перетворилася на лаву від вогню цих клятих вибухів. Нарешті вони виявилися на відстані польоту стріли від вежі і розтягнули ряди, знервовано озираючись навколо: яку ще несподівану пастку влаштують їм захисники вежі?

На стіні з’явилася самотня постать із десятифутовим блискучим рогом. Хрипкий рев, що покотився схилом, був схожий на звуки труби в судний день. Відразу ж із підземних глибин йому озвалися глухий гуркіт і шум. Земля під ногами воїнів затрусилася.

Іракзаї на схилі, що ворушився, мов живий, захиталися, як п’яні, з криками жаху. Проте Конан із шаленим блиском в очах і з кинджалом у руках кинувся, як вихор, схилом, просто до дверей у стіні. Зверху лунали глузливий рев і підвивання величезного рогу. Керім Шах підтяг стрілу до вуха й відпустив тятиву.

Тільки туранець міг зробити такий постріл. Звук рогу зненацька замовк, і в повітрі пролунав високий, пронизливий крик. Постать у зеленому одязі захиталася, хапаючись за довге древко, що стирчало в грудях, потім перевалилася через парапет і полетіла вниз. Величезний ріг покотився й завис на краю стіни. Друга постать у зеленій тозі підскочила, щоб ухопити ріг. Знову задзвеніла тятива, і знов луною їй озвався крик агонії. Другий аколіт, падаючи, ліктем зачепив рога, і той розлетівся на друзки біля підніжжя вежі.

Конан із такою швидкістю подолав відстань до дверей, що не замовкла ще й луна від шуму падіння, а він уже бив вістрям свого ножа в двері. Інстинктивно відскочив, коли зверху вилили на нього розплавлене олово. Наступної миті він уже був біля воріт, атакуючи їх із подвоєною люттю. Той факт, що їхні вороги вдалися до таких звичайних методів оборони, додав йому сили. Чаклунська сила аколітів усе ж таки не була безмежною. Можливо, вони вже вичерпали всі запаси своїх чарівничих штучок?

Скатом вибіг Керім Шах, а за ним услід, похитуючись, — воїни. На бігу вони випускали стріли, які зі свистом перелітали за стіну чи билися об її зубці.

Товсте тикове дерево поступилося під ударами кімерійця, і він обережно зазирнув усередину, приготувавшись до найгіршого. Побачив овальну кімнату, круті сходи вгору. У протилежній стіні приміщення побачив широко відчинені двері, за ними схил… і спини півдюжини втікачів, одягнених у зелене людей.

Конан завив і стрибнув усередину, проте інстинкт підказав йому зупинитись і кинутись назад на секунду раніше, ніж величезна кам’яна брила з гуркотом звалилася на те місце, де він щойно торкнувся ногою підлоги. Кімерієць побіг уздовж стіни, криком закликаючи інших слідувати за ним.

Аколіти покинули першу лінію оборони. Коли Конан оббіг вежу, то побачив їхні зелені силуети високо вгорі. Дихаючи жаданням помсти, він помчав за ними, а Керім Шах із іракзаями наступали йому на п’яти. Хвилинний тріумф змусив їх забути про свій природжений фаталізм, а побачивши втікаючих ворогів, вони завили, як зграя вовків.

Вежа стояла на нижньому краю вузького плато, майже непомітно нахиленого. Через кілька сот ярдів плато раптом кінчалося глибокою ущелиною, абсолютно непомітною знизу. В цю ущелину і скочили аколіти, навіть не уповільнивши бігу. Переслідувачі побачили лише їхній зелений миготливий одяг, зникаючий за краєм прірви.

За якусь мить переслідувачі також стояли на краю рову, що відділяв їх від замку Чорних Чаклунів. Скільки сягало око, в обидва боки лежала прірва завширшки тисячу і завглибшки п’ятсот футів, з прямовисними стінами, що, імовірно, йшли уздовж усієї вершини Імша. Вона була по вінця наповнена дивним іскристим і блискучим туманом.

Конан поглянув униз і вилаявся. Помітив одягнених у зелене аколітів, що поспішно простували виблискуючим, немов срібло, дном долини. Їхні силуети були змазані й невиразні, немов занурені в глибоку воду. Вони йшли ланцюжком, прямуючи до протилежної стіни урвища.

Керім Шах напнув лука й випустив свистячу стрілу. Проте вона, потрапивши в імлу ущелини, здавалося, раптово втратила швидкість і, відхилившись від свого курсу, упала далеко від цілі.

— Якщо вони змогли туди спуститися, то і ми зможемо! — сказав Конан Керімові Шаху, який стояв поряд і здивовано спостерігав за, польотом своєї стріли. — Я бачив, вони пройшли цим шляхом…

Придивившись, він помітив унизу щось таке, що нагадувало золоту нитку, яка розтягувалася по всій ширині каньйону. Аколіти йшли вздовж цієї нитки, і раптом кімерієць пригадав оті, що здавалися йому раніше незрозумілими, слова Хемси: “Тримайся золотої жили!” Нахилившись, він знайшов на краю міжгір’я тонку смугу виблискуючого золота; це жила золотого родовища, що лежить прямо на поверхні, збігала вниз і йшла через срібне дно ущелини. Він побачив іще дещо, чого досі не помітив через особливе заломлення світла. Золота жила йшла вздовж платформи, яка спускалася до самого низу й мала заглибини для рук та ніг.

— А, ось як вони злізли вниз, — сказав Керім Шах. — Отже, вони не можуть літати в повітрі. Ходімо…

У цю мить укушений псом чоловік страшенно скрикнув і, вищиривши зуби, кинувся на Керіма Шаха. З його рота стікала піна. Туранець спритно, немов кіт, скочив убік, а той, що сказився, звалився головою вниз у прірву. Решта солдатів підбігли до краю безодні й зі здивуванням зазирнули вниз. Чоловік не шугонув униз каменем, а поволі плив крізь рожеву млу, як людина, що занурюється у воду. Кінцівки його судомно сіпалися, а яскраво-червоне, спотворене конвульсіями лице виражало швидше біль, аніж сказ. Нарешті він упав на блискуче дно прірви і залишився нерухомий.

— У цій ущелині нас підстерігає смерть, — пробурмотів Керім Шах, відсахнувшись від цієї рожевої мли, яка майже сягала його ніг. — А що тепер, Конане?

— Ходімо далі! — невесело відповів кімерієць. — Ці аколіти — звичайні люди: якщо імла не вбила їх, значить, вона не вб’є й нас.

Він підтягнув пояс і При цьому мимохіть доторкнувся пояса, подарованого Хемсою. Звів брови й сумно посміхнувся. Він зовсім забув про цей пояс, та все ж саме він тричі врятував його, підставляючи інші жертви.

Аколіти досягли протилежної стіни й повзли по ній, як великі зелені мухи. Конан зійшов на платформу і став обережно спускатися. Рожева хмара огорнула його ноги і підіймалася все вище в міру того, як він опускався платформою. Хмара діставала до його колін, до стегна, потім до пояса й плечей. Він відчував її навколо себе, як. густий туман у вологу ніч. Коли вона вже діставала шиї, він повагався, а потім із головою поринув у млу. Тієї ж миті почав задихатися, невблаганна сила не давала йому зітхнути, здавивши ребра в смертельних обіймах. Конан у відчаї підстрибнув, борючись за життя. Виставивши голову на поверхню, почав ротом хапати повітря.

Керім Шах нахилився над ним, щось кажучи, проте Конан не чув його і не звертав на нього уваги. Він подумки перебирав у пам’яті вказівки Хемси. Спробував намацати золоту жилу і зрозумів, що, спускаючись, зійшов із неї. Намацав у платформі кілька заглиблень для рук і ніг. Ставши точно на жилу, почав спускатися знов. Рожева мла ізнов обгорнула його. Голова його теж поринула в імлу, проте, стоячи на золотій жилі, він, як і раніше, міг дихати. Побачив угорі обличчя товаришів, що дивилися на нього, — злегка розмиті в блискучій імлі. Жестом наказав їм слідувати за ним і швидко почав спускатися, не чекаючи, поки вони підуть за ним.

Керім Шах мовчки уклав меча в піхви й пішов слідом за кімерійцем, а іракзаї Поспішили за Керімом Шахом, швидше побоюючись втратити ватажка й провідника в одній особі, ніж якоїсь каверзи, яка могла на них очікувати в цій ущелині. Вони трималися золотої жили, як показав їм кімерієць. Спустилися на дно прірви і пішли сріблястою рівниною, ступаючи на золоту смугу, як люди, що йдуть по канату над прірвою. Ішли, немов невидимим тунелем, наповненим повітрям. З усіх боків їх оточувала смерть.

Стежина, якою зникли аколіти, вела до платформи з другого боку ущелини і зникала за її краєм. Вони рушили тудгі, приготувавшись до зустрічі з невідомою небезпекою, що таїться серед гострого каміння, яким був усипаний край обриву.

На них там очікували одягнені в зелені тоги, озброєні ножами аколіти. Можливо, утікаючи, вони дісталися до якоїсь межі, яку не могли переступити. Може, стигійський пояс, що оперізував живіт Конана, був причиною того, що їхнє закляття виявилося безсилим. А може, знаючи, що за поразку вони будуть покарані на смерть, вирішили використати останній шанс і з ножами в руках вискочили з-за скелі.

Серед потрісканого каміння почалася кривава битва, зброєю у якій було не мистецтво чорнокнижників, а звичайні ножі. Дзвеніла сталь, зі свистом опускалися леза, розтинаючи тіла, м’язисті руки завдавали могутніх ударів, лилася кров, бійці топталися по тілах тих, хто впав.

По правді кажучи, лише один із іракзаїв сплив кров’ю і помер, але аколіти вилягли всі до одного — порізані, порубані на шматки, скинуті в прірву, вони поволі опускалися на сріблясте дно, що виблискувало внизу.

Переможці, стерши кров з облич, озирнулися. Окрім Конана і Керіма Шаха, ще четверо іракзаїв вийшли з битви неушкодженими.

Вони стояли між потрісканих скель, що утворили зубчастий край ущелини. Покручена невисоким схилом стежинка вела до широких сходів, зроблених із зеленого шестифутового каменя, що нагадував нефрит. Сходи вели на широку галерею з такого ж полірованого матеріалу, а за нею — поверх за поверхом — здіймався замок Чорних Чаклунів. Здавалося, що його вирубали з однієї прямовисної скелі ущелини. Архітектура замку була чудовою, хоча й не мала оздоблень. Нечисленні вікна були прикриті віконницями. Ніде не було жодних ознак життя, жодної дружньої чи ворожої істоти.

Вони пішли стежкою без слів, обережно, немов люди, що наближаються до зміїного кубла. Іракзаї посувалися, немов у трансі, неначе йшли на вірну смерть. Навіть Керім Шах мовчав. Тільки Конан, здавалося, не усвідомлював, яким неможливим порушенням традицій були їхні дії, який величезний пролом вони пробили в загальноприйнятих поглядах. Він був не зі сходу, його спородила раса, що билася з демонами і чорнокнижниками так само запекло й успішно, як і з іншими ворогами людей.

Він зійшов блискучими сходами і по широкій зеленій галереї підійшов до оббитих золотом тикових дверей, що виднілися з другого її боку. Уважно оглянув верхні поверхи величезної піраміди замку, що здіймався перед ним, простягнув руку до мідної ручки на дверях, і з кривою усмішкою затримав її на півдорозі. Ручка була у формі змії з вигнутою шиєю і з піднятою головою. Конан запідозрив, що металевий гад може раптом ожити від дотику його руки.

Одним ударом він відрубав ручку, яка впала на камінь, і мідний дзвін зовсім не розсіяв його підозри. Вістрям кинджала він відкинув її і знов повернувся до дверей. Навколо панувала цілковита тиша. Рожева мла огортала далекі гори. Сонце блищало на їхніх вершинах, укритих снігом. Високо вгорі висів яструб, як чорна цятка в небесній синяві. Окрім нього, єдиними живими істотами були люди під дверима, оббитими золотими листами, — маленькі постаті на галереї з зеленого нефриту на схилі величезної гори Імш.

їх, розвіваючи обривки одягу, шмагонув холодний вітер, що прилетів із льодовиків. Кинджал Конана, ударивши в масивні двері, викликав гуркітливу луну. Кімерієць бив раз за разом, пробиваючи металеві листи й тикове дерево. За якусь мить він обережно заглянув крізь пробитий отвір усередину. Побачив простору кімнату з голими стінами зі шліфованого каменю і мозаїчною кам’яною підлогою. Єдиними меблями тут були столики зі шліфованого ебенового дерева й кам’яний подіум. Ніде не було жодного сліду живої душі. У протилежному кутку кімнати він побачив ще одні двері.

— Залиш стражника біля дверей, — сказав він. — Ходімо всередину.

Керім Шах наказав одному з воїнів стояти на варті, той із луком напоготові повернувся на середину галереї. Конан зайшов до замку, за ним — туранець і троє іракзаїв. Вартовий біля дверей сплюнув, пробурмотів щось собі під носа — і здригнувся, почувши тихий глумливий сміх. Піднявши голову, він побачив на другому поверсі одягнену в чорне постать, яка презирливо поглядала на нього, глумливо кивала головою. Іракзай швидко напнув тятиву й пустив стрілу, яка, промайнувши вгорі, упилася в обтягнуті тогою груди. Чаклун, продовжуючи сміятися, вирвав стрілу з тіла й недбало шпурнув її стрільцеві. Воїн відскочив, інстинктивно виставивши руку. Його пальці стулилися на держаку, що перекручувався в повітрі.

Іракзай пронизливо скрикнув. Дерев’яна стріла в його руці звивалася — вона стала гнучкою, немов розтанула від дотику його пальців. Він спробував відкинути “це” від себе, та запізнився. Холодні кільця обвилися коло його зап’ястя, а мерзенна клиноподібна голівка поповзла до м’язистого плеча. Воїн ще раз скрикнув, обличчя його набрякло й почервоніло, а очі, здавалося, ось-ось вискочать із орбіт. У страшенних конвульсіях він сповз на землю й завмер.

Воїни, котрі вже були зайшли до замку, кинулися назад. Конан швидко підійшов до висаджених дверей і став як укопаний, нічого не розуміючи. Товаришам, що дивилися на це, здавалося, що кімерієць б’ється з повітрям. Не бачучи перед собою ніякої перешкоди, він усе ж таки відчув під пальцями слизьку, гладеньку поверхню і зрозумів, що вихід закритий кристалічною плитою. Він бачив крізь неї стражника, що нерухомо лежав на галереї з опереною стрілою в плечі.

Конан підняв кинджал і вдарив, а остовпілі товариші, які дивилися на нього, побачили, як вістря відскакує від невидимої перешкоди з гучним дзвоном, немов криця натикається на тверду речовину. Конан припинив подальші спроби пробитися. Він знав, що навіть легендарний меч Аміра Курума не зміг би розтрощити цю невидиму перешкоду.

Кількома словами він пояснив це Керімові Шаху. Туранець знизав плечима:

— Що ж, повернення відрізане, нам слід шукати інший шлях. Отже, йдімо вперед, чи не так?

Кивнувши головою, Конан обернувся і попрямував до дверей в іншому боці кімнати, відчуваючи, що йде назустріч неминучій смерті. Підняв кинджал, щоб ударити в двері, але вони тихо відчинилися, неначе мали на те свою волю. Конан переступив поріг і опинився у величезній залі. Уздовж її стін стояли блискучі колони, а за сто футів від дверей починалися широкі нефритові сходи, що вужчали догори, немов піраміда. Він не знав, що там далі, проте, щоб зійти на сходи, йому треба було пройти повз дивний вівтар із чорного, як вугілля, каменя. Чотири величезні золоті змії звивалися навколо його чотирьох боків, виставивши клиноподібні голови, звернені на чотири сторони світу, — як варта легендарних скарбів. Проте на вівтарі, який вони охороняли, була лише кришталева куля, наповнена чимось на кшталт диму, в якому плавали чотири золоті плоди граната.

Це видовище збудило щось у пам’яті Конана, та він облишив вдумуватися, що саме, бо на нижніх сходинках побачив чотирьох одягнених у чорне людей. Він не помітив, як прийшли Чаклуни, вони просто виникли тут, згідливо киваючи пташиними головами, — високі, худі, а їхні руки й ноги були приховані під фалдами численного вбрання.

Один з них підняв руку, рукав тоги сповз, відкриваючи її… Це була зовсім не рука. Всупереч своїй волі Конан затримався на півкроці. Він зустрів силу, не схожу на силу Хемси, і не в змозі був зробити й кроку вперед, хоча відчував, що може відступити назад, коли схоче. Його друзі теж зупинились і мали вигляд ще безпорадніший, аніж він, бо були не в змозі зробити жодного руху.

Чарівник із піднятою рукою кивнув одному з іракзаїв, і той, як у трансі, рушив до нього, втупившись кудись у далечінь, тримаючи меча в безсило опущеній руці. Коли воїн проходив повз Конана, той витягнув руку Й загородив йому дорогу. Кімерієць був набагато сильніший від іракзая й у звичайних умовах із легкістю змахнув би його, як муху. Проте воїн відштовхнув його руку, як билинку, потім нерівною, механічною ходою підійшов до сходів. Дійшов до них, став на коліна, віддав свого меча й схилив голову. Чаклун узяв у нього зброю. Майнуло вістря — і голова іракзая впала з плечей і з глухим стукотом покотилася чорною мармуровою підлогою. З розітнутих артерій хлюпнула кров, потім тіло осіло і, широко розкинувши руки, простягнулося на підлозі.

Нелюдська долоня знову піднялась і покликала іншого іракзая, який, хитаючись, рушив назустріч смерті. Страшна сцена повторилася, і друге тіло без голови лягло поряд із першим.

Коли й третій воїн пройшов повз Конана, прямуючи до своєї погибелі, кімерієць, у якого набрякли жили на скронях від зусиль і марних спроб подолати стримуючий його невидимий бар’єр, зненацька відчув, що навколо прокидаються невідомі, сприятливі для нього сили. Це відчуття прийшло без попередження, несподівано, проте з такою силою, що він ані на мить не сумнівався в тому, що саме підказав йому інстинкт. Ліва рука кімерійця мимоволі торкнулася стигійського подарунка Хемси. Конан стиснув чаклунське плетиво і вмить відчув прилив нових сил у здерев’янілих кінцівках: воля до життя розбурхалася в ньому з силою блиску розпеченої до білого жару сталі, а другою хвилею прийшов пронизуючий гнів.

Третій іракзай вже перетворився на млявий труп, і огидний палець кивнув знов, коли Конан відчув, що невидимий бар’єр луснув. З його горла вирвався дикий крик, і злість, що переповнювала його, знайшла вихід у блискавичній атаці. Як буря, він кинувся на чаклунів, стискаючи лівою рукою чарівний пояс, — кинувся із відчайдушною силою, з якою потопаючий тримається за дерево, що пливе. Довге вістря в його правиці блищало, як сонячний промінь. Чаклуни, що стояли на сходах, не ворухнулися. Навіть коли вони й були здивовані, то не показали цього, дивилися холодно й байдуже. Конан не гаяв часу на непотрібні роздуми, що він зробить із ними, коли вони опиняться на відстані досяжності його кинджала. Його охопила жага вбивства, він хотів тільки одного — встромити вістря в тіла ворогів, втопити клинок у їхній крові.

Він був уже за кілька кроків від сходинок, на яких, глумливо всміхаючись, стояли Чаклуни. Набрав повітря в груди, і лють зростала в ньому з кожним подихом. Він саме був поряд із вівтарем, оповитим золотими зміями, коли, немов блискавиця, його осяяв спомин про передсмертні слова Хемси, і він почув їх знову, немов хтось прошепотів йому на вухо: “Розбий кришталеву кулю”.

Він відреагував, не роздумуючи. Між імпульсом і дією не минуло й сотої частки секунди, і найсильніші з чорнокнижників не змогли б устигнути прочитати його думки і перешкодити тому, що сталося. Вправно, як кіт, він у стрибку змінив напрям атаки і з тріском опустив кинджала на кришталеву кулю. Негайно ж відчув майже помітне дихання жаху, що напливало від сходів, від вівтаря — чи від самого кристала. Слух розрізало пронизливе шипіння позолочених змій, які раптом ожили і, піднімаючи страшні голови, намагалися кусатися. Проте розлючений Конан був для них недосяжний. Блискучий клинок перерізав жахливі тіла одне за одним і знов ударив по кришталевій кулі. З громовим гуркотом кристал вибухнув, бризкаючи дощем вогненних осколків на чорний мармур підлоги, а золоті плоди граната, немов звільнені від пут, вистрілили під високі склепіння і зникли.

Божевільний, звіриний, жахливий рев луною прокотився величезною залою. Із піною на посинілих губах чотири чорні постаті на сходах звивалися, корчилися в конвульсіях. Крещендо нелюдського завивання зненацька урвалося. Чаклуни перестали рухатися. Конан знав, що вони мертві. Він подивився на вівтарі кришталеві друзки. Чотири безголові золоті змії, як і раніш; обвивали вівтар, та в їхніх металевих тілах не залишилось і сліду життя.

Керім Шах, якого під час битви відкинула невидима сила, поволі підвівся з колін. Похитав головою, аби позбутися дзвону у вухах.

— Ти чув цей звук, коли розбив кулю? — запитав він. — Немов разом із нею в замку розбилися тисячі кришталевих дзеркал. Схоже, в цих золотистих плодах граната були вкладені душі чорнокнижників? Еге ж?

Конан обернувся, бачачи, що Керім Шах хапається за меч і показує кудись рукою.

На сходах з’явилася нова постать. Незнайомець теж був одягнений у чорну тогу, але з розшитого оксамиту, а на голові в нього була гостроверха шапка. На його вродливому обличчі панував незворушний спокій.

— Хто ти, хай тобі чорт? — запитав Конан, дивлячись на незнайомця.

— Я володар Імша! — відповів той напоєним жорстокою радістю, і лунаючим, як святковий дзвін, голосом.

— Де Жазміна? — запитав Керім Шах. Володар вибухнув сміхом.

— І навіщо, трупе, тобі це знати? Чи ти так швидко забув про мою силу, яку я колись тобі передав, що прийшов битися зі мною, бовдуре? Певне, я мушу вирвати твоє серце, Керіме Шаху!

Він простяг руку, певне знаючи, що в неї щось упаде, і туранець пронизливо скрикнув у смертельній муці й захитався, як п’яний. Зненацька почувся тріск кісток і ланок кольчуги, які розламувалися, і з грудей шпигуна-невдахи хлюпнула кров, а крізь величезну дірку в розірваних тканинах вистрілило щось яскраво-червоне й вологе — просто в наставлену долоню володаря, як шматок заліза, притягуваний магнітом. Туранець осів на підлогу і вже не ворушився, а володар Імша зі сміхом шпурнув під ноги кімерійцю людське серце, яке ще билося.

Конан вилаявся і з гарчанням кинувся до сходів. З пояса Хемси плив струмінь сили і безмежної ненависті, що допоміг подолати страшне випромінювання волі, з якою кімерієць зіткнувся на сходах. У повітрі повисла відливаюча металевим блиском імла, в яку він поринув, немов плавець, опустивши голову, прикриваючи лице зігнутою рукою й міцно стискаючи в лівій руці кинджал. Напружуючи наповнені слізьми очі, дещо вище від себе на сходинках розрізнив фігуру страхітливого чорнокнижника — це зображення напливало хвилями, як віддзеркалення в швидкоплинній воді.

Його штовхали і кидали сили, які йому було важко осягнути розумом, але він відчував підтримку струмуючої звідкись ззовні сили, яка нестримно несла його вперед проти волі чаклуна і його власної слабкості.

Він досяг верху сходів і крізь сіро-металеву млу побачив перед собою обличчя чаклуна й дивний страх, що світився в його невпевненому погляді. Конан прорвався крізь імлу, наче крізь хвилі прибою, і кинджал у його м’язистій руці рвонувся вгору, як жива істота. Вістря роздерло тогу володаря, який відскочив зі здавленим криком. Зненацька, на очах здивованого кімерійця, чорнокнижник зник — просто зник, як мильна булька. Тільки сходами прослизнула якась довга і хитлива тінь.

Конан стрибнув за нею на вузькі сходи, прямуючі зі сходового майданчика вгору. Він не міг зрозуміти, що туди прослизнуло, але скажена ненависть приглушила огиду й страх, що охопили його.

Він побіг широкими коридорами з голими стінами з полірованого нефриту. Перед ним ковзнула довга тінь і зникла за дверними портьєрами. Одночасно з цим у глибині однієї з кімнат пролунав переляканий жіночий крик. Цей крик підігнав Конана, він помчав щосили до дверей і наступної миті опинився в приміщенні за портьєрою.

Перед його очима постала жахлива картина. На краю покритого оксамитом подіуму зіщулилася Жазміна, волаючи від жаху й огиди, піднявши руку, аби захиститися від навислої над нею страшенної голови змії з блискучою лускою і виблискуючими темними кільцями. Зі здавленим криком Конан метнув у змію кинджал.

Гад блискавично обернувся й кинувся на нього, як вітер поміж високих трав. Довге лезо застрягло в його шиї так, що рукоятка стирчала з одного боку шиї, а вістря — з іншого, але це, здавалося, тільки посилило лють величезного гада. Він нахилив свою велику голову над чоловіком, який наважився чинити йому опір, і, вишкіряючи бризкаючі отрутою ікла, спробував укусити його. Проте тієї ж миті Конан вихопив із-за пояса стилет і щосили ударив вістрям від низу до верху. Сталь пробила нижню щелепу чудовиська і застрягла у верхній, немов пришпиливши щелепи одну до одної. Негайно ж величезне тіло гада окільцювало кімерійця. Не маючи нагоди пустити в хід зуби, змія спробувала таким чином його атакувати.

Ліва рука Конана була притиснута до тіла зміїними кільцями, проте права була вільна. Міцно упираючись у землю широко розставленими для рівноваги ногами, він схопив рукоятку кинджала, що стирчав у тілі змії, і висмикнув її з тіла. Ніби вгадуючи своїм нелюдським розумом намір супротивника, бестія почала звиватися, напружуватися, намагаючись охопити й вільну руку супротивника. Та довге вістря піднялося й опустилося зі швидкістю блискавиці, майже перерізавши надвоє величезне тіло змії.

Перш ніж кімерієць зміг ударити знову, гнучкі кільця випустили його зі своїх обіймів і чудовисько ковзнуло по плитах, спливаючи кров’ю з жахливих ран. Конан стрибнув за ним, піднімаючи зброю для удару, та вбивчий удар уразив тільки повітря, бо гад, звиваючись, ковзнув убік і вдарив головою об перегородку з сандалового дерева. Одна з плит відсунулася: довге, спливаюче кров’ю тіло ковзнуло в щілину і зникло. Кімерієць тут же вдарив по перегородці, кількома ударами пробив у ній діру і зазирнув до темного приміщення. Чорного страшного гада не побачив ніде. Побачив тільки калюжу крові на мармурових плитах і криваві сліди, що вели до замаскованих у стіні дверей. Це були сліди босих ніг…

— Конане!

Він обернувся на п’ятах, і саме вчасно, щоби зловити в свої обійми Деві Вендії, тремтячу від страху, вдячності й полегшення. Вона перебігла через усю кімнату й кинулася йому на шию.

Від усіх цих подій розбурхалася гаряча кров кімерійця. Він притиснув дівчину до грудей із силою, яка за інших обставин викликала б на її обличчі болісну гримасу. Жазміна не чинила опору. Місце Деві зайняла звичайна жінка.

— Я знала, що ти прийдеш по мене, — сказала вона. — Ти не зміг би кинути мене одну в цьому лігві демонів.

Почувши ці слова, Конан опам’ятався й пригадав, де вони знаходяться. Він підняв голову й прислухався. У замку на Імші панувала тиша, проте вона була напоєна загрозою. Небезпека чатувала в кожному закутку, глумливо скалилася з-за кожної портьєри.

— Краще ходімо звідси, поки є час, — сказав він. — Від цих ран загинула би будь-яка істота, і навіть людина, тільки не чорнокнижник. Завдаси йому удару, а він відповзе, як поранена змія, щоб з якогось чарівного джерела знову зачерпнути отрути.

Він узяв дівчину на руки й поніс, немов дитину, блискучим нефритовим коридором і сходами, з напруженою увагою шукаючи навколо нові ознаки небезпеки.

— Я зустріла володаря Імша, — перелякано прошепотіла Жазміна, знов переживаючи весь той жах і міцно обіймаючи рятівника. — Він насилав на мене чари, щоб зламати мою волю. Найстрашніше — це був гниючий труп, який хапав мене… потім я знепритомніла й лежала, як мертва, не знаю, скільки часу. Коли опам’яталася, почула внизу шум і крики, а потім цей змій заповз до кімнати і… ах! — вона затремтіла. — Якимсь чином я зрозуміла, що це не видиво, а справжня змія, яка хоче мене убити.

— Так, це вже не було видінням, — упевнено відповів Конан. — Він зрозумів, що програв, і вважав за краще вбити тебе, тільки б не віддати мені.

— Про кого ти говориш “він”? — запитала невпевнено Деві.

Вона зненацька скрикнула, притискаючись до Конана, і забула про своє запитання. Побачила трупи, що лежали біля підніжжя сходів. Останки чаклунів аж ніяк не справляли приємного враження, вони зморщилися і почорніли, а розкрите вбрання оголило їхні ноги й руки, які не мали нічого спільного з людськими. Жазміна, побачивши це, зблідла і заховала обличчя на широких грудях Конана.

10. КОНАН І ЖАЗМІНА

Конан швидко перетнув залу, ще одну кімнату і дістався дверей, що вели на галерею. Зауважив, що підлога тут покрита дрібними блискучими скалками. Кришталева плита, що закривала вихід, розсипалася на друзки. Кімерієць пригадав, який оглушливий був дзвін, коли він розбив кулю, що лежала на вівтарі. Отже, саме тоді розсипалися всі кришталеві речі в храмі. Якесь неясне, приховане в підсвідомості відчуття підказувало Конану правду про сумний зв’язок між Добродіями Чорного Кола і золотими плодами граната. Він відчув, що по його спині пробігли мурашки, і поспішив викинути все це з пам’яті.

Вийшовши на галерею з зеленого нефриту, він зітхнув з полегшенням. Йому треба було ще подолати ущелину, але, принаймні, він уже міг бачити виблискуючі на сонці білі вершини і величезні схили, що потопали в морі блакитного туману.

Іракзай лежав на тому ж місці, куди впав: безформна пляма на блискучій гладенькій поверхні. Сходячи вниз крутою стежинкою, Конан із подивом поглянув на сонце, яке ще було в зеніті, хоча йому здавалося, що від того часу, коли він зайшов до замку Імш, проминули довгі години.

Він відчував, що його підганяє необхідність поспішати, ним керувала не сліпа паніка, а інстинктивне передчуття небезпеки, яка чатувала на нього. Він нічого не сказав Жазміні, а дівчина здавалася заспокоєною, маючи нагоду спертися своєю чорною голівкою на його широкі груди, відчуваючи себе в цілковитій безпеці. Конан на мить завмер на краю ущелини і, насупивши брови, глянув униз. Щільний туман у прірві вже не був рожевим та іскристим. Він був каламутним, сірим і примарним, як тінь життя, жевріючого в пораненій людині. Кімерійцю на ум спала дивна думка, що чаклунство чорнокнижників пов’язане з їхньою особистістю тісніше, аніж гра акторів із життям живих людей.

Проте далеко внизу, як і раніше, рівнина блищала матовим сріблом, а золота смуга блискотіла непогасним сіянням. Конан перекинув Жазміну через плече і почав сходити вниз. Швидко спустився по платформі і пробіг дном ущелини, що озивалася луною. Він був упевнений у погоні і розумів, що єдиний шанс уціліти — щонайшвидше подолати цю жахливу смугу, перш ніж поранений володар знову буде в змозі влаштувати їм якусь небезпеку.

Коли він вибрався на край протилежної стіни, то полегшено зітхнув і опустив Жазміну на землю.

— Далі ти можеш іти сама, — сказав він. — Дорога весь час іде схилом.

Дівчина крадькома кинула погляд на виблискуючу піраміду по той бік ущелини: замок Імш височів на тлі засніженого схилу як цитадель мовчання і зла.

— Конане з Гхора, невже ти чарівник, що переміг Чорних Чаклунів з Імша? — запитала Жазміна, коли вони спускалися стежиною.

— Це все пояс, який мені дав Хемса перед смертю, — відповів кімерієць, підтримуючи дівчину. — Так, він трапився мені дорогою. Це незвичайний пояс, я покажу його тобі, коли буде вільний час. Проти деяких заклять він виявився безсилий, але проти більшості з них вельми мені допоміг, хоча добрий кинджал — найкраще закляття.

— Якщо ти за допомогою пояса переміг володаря, — сказала Жазміна, — то чому не пощастило з ним Хемсі?

Конан похитав головою.

— Хто знає? Хемса був слугою володаря, можливо, це й ослабило його сили. Наді мною він не мав такої влади, як над Хемсою. Та я б не сказав, що я його подолав. Щоправда, зін утік, а все ж я боюся, що ми з ним ще зустрінемося. Хотілося б, щоб від його володінь нас відділяла якомога більша відстань.

Він зрадів, знайшовши стриножених коней біля тамарисків — там, де їх залишили. Швидко відв’язав їх, осідлав чорного жеребця і посадив перед собою дівчину. Решта коней, набравшись сил на випасі, дружно рушили за ними.

— А що тепер? — запитала вона. — В Афгулістан?

— Як би не так! — сумно посміхнувся він. — Не знаю хто, можливо, губернатор, убив сімох моїх вождів. Мої бовдури, афгули, гадають, що я маю з цим щось спільне. Доки я не зможу переконати їх, що вони помиляються, вони переслідуватимуть мене, як пораненого шакала.

— А що зі мною? Якщо вожді мертві, я тобі як заручниця більше не потрібна. Ти уб’єш мене, щоб помститися за них?

Він блиснув очима і розсміявся, почувши таке безглузде припущення.

— Їдьмо до кордону, — сказала вона. — Там афгули тобі погрожувати не будуть…

— Атож, прямо на вендійську шибеницю.

— Але я королева Вендії, — нагадала вона йому. В її голосі на мить з’явилися владні інтонації. — Ти врятував мені життя. Одержиш за це винагороду.

Це прозвучало не так, як вона хотіла, і лише викликало в Конана обурення.

— Прибережи свої винагороди для своїх придворних покручів, князівно. Якщо ти хазяйка рівнин, то я — хазяїн гір і не зроблю ні кроку до вендійського кордону!

— Ти був би там у безпеці… — сказала вона з недовір’ям.

— А ти знов стала б Деві, — перервав він її. — Ні, дякую, віддаю перевагу тобі такій, яку бачу тепер — жінкою з плоті й крові, що їде зі мною в сідлі.

— Але ж ти не можеш мене затримати! — вигукнула вона. — Не можеш…

— Почекай і переконаєшся! — сказав він гірко.

— Але1 я заплатила б тобі величезний викуп.

— До біса твій викуп! — сказав він грубо, міцно обіймаючи її. — У всьому королівстві Вендії не могло б знайтися нічого, що я хотів би замість тебе. Я викрав тебе, ризикуючи життям, і, якщо твоя челядь хоче тебе повернути, хай приїздять у Забар і відберуть силою.

— Але ж у тебе немає людей! — вигукнула вона. — Тебе переслідують. Як ти захистиш себе, не говорячи вже про мене?

— Є ще у мене друзі в горах, — відповів він. — Вождь куракчаїв заховає тебе в надійному місці, поки я не домовлюся з афгулами. Якщо вони не захочуть мене вислухати, то — в ім’я Крома! — поїду з тобою на північ, до степових розбійників. Перш ніж потрапити на схід, я був їхнім вождем. Я тебе зроблю королевою Вільного Степу!

— Не хочу, — опиралася вона. — Ти не можеш мене примусити…

— Якщо це тобі так неприємно, — сказав він, — чому ти зі мною тоді цілувалася?

— Навіть королева може бути всього лише жінкою, — відповіла вона, почервонівши. — І тому, що я — королева, я мушу перш за все жити інтересами мого королівства. Не вези мене в чужі краї. Повертайся зі мною у Вендію.

— А ти зробиш мене своїм королем? — запитав він, іронічно посміхаючись.

— Але звичаї… — зам’ялася вона, а Конан зі сміхом перервав її:

— Так, звичаї цивілізованих людей не дають тобі змоги зробити те, що ти хотіла б. Вийдеш заміж за якогось старого, зморшкуватого короля з рівнини, а в мене свій шлях…

— Але ти можеш поїхати в моє королівство, — безпорадно повторила вона.

— Навіщо? — запитав він зі злістю. — Протирати штани на золотому троні й слухати лестощі дурнувато усміхнених підлабузників в оксамитовому вбранні? І що тобі це дасть? Слухай: я народився в горах Кімерії, де живуть варвари. Був найманим солдатом, корсаром, розбійником, робив сотні інших речей — таких самих. Хто ще з королів об’їздив стільки країн, провів стільки битв і здобував такі трофеї, як я? Я приїхав до Гулістану, щоб зібрати орду і спустошити південні королівства, у тому числі й твоє. Те, що я став вождем афгулів, було лише початком. Коли мені вдасться з ними помиритися, протягом року за мною піде ще якась дюжина інших племен. Якщо ні — повернуся в степ і грабуватиму прикордоння Турану. А ти поїдеш зі мною. До біса твоє королівство, обходилося ж воно якось, коли тебе ще не було на світі!

Сидячи з ним у сідлі й дивлячись йому в обличчя, Жазміна відчувала в ньому те саме, що прокинулось і в її душі. Проте тисячі поколінь предків були для неї таким гнітючим тягарем!

— Не можу! Не можу! — безсило повторювала вона.

— У тебе немає вибору, — запевняв він її. — Поїдеш… Хай йому чорт?!

Імш залишився далеко за спиною, тепер вони їхали високим ребром, що розділяв дві полонини. Вони знаходилися саме на вершині скельного гребеня, звідки добре була видна полонина праворуч. Так ішла відчайдушна битва. Сильний вітер дув від них, тому шум битви був погано чутний, але й так знизу доносився дзвін шабель і стукіт копит.

Було видно сонячні зблиски на вістрях списів і гостроверхих шоломах. Три тисячі закутих у сталь вершників гнали перед собою орду пошарпаних воїнів у тюрбанах на головах, які втікали, як зграя вовків, відбиваючись від нападників.

— Туранці! — вигукнув Конан. — Це загони з Секундерама. Що вони тут роблять, хай їм чорт?

— А кого вони переслідують? — запитала Жазміна. — І чому так люто б’ються? При такій перевазі ворога в них немає жодних шансів.

— Це п’ятсот моїх шалених афгулів, — буркнув Конан, хмурячи брови. — Вони в пастці і знають про це.

Справді, афгули потрапили в глухий кут. Полонина поступово звужувалася, переходячи в глибокий яр, що закінчувався невеликою улоговиною, оточеною крутими, непереборними стінами.

Наїзників у тюрбанах заганяли в ту ущелину. Не маючи іншого виходу, вони задкували туди крок за кроком під дощем стріл і градом ударів. Туранці тіснили їх рішуче, проте не надто сильно. Вони знали лють доведених до відчаю горян і чудово розуміли, що загнали їх у безвихідну пастку. Дізнавшись, що це воїни з племені афгулів, вони хотіли їх оточити і примусити підкоритися. Аби здійснити свій намір, вони потребували заручників.

їхній емір був діловою людиною. Коли він досяг долини Гурашах і з’ясував, що ні супротивника, ні емісара немає на місці зустрічі, він пішов далі, довіряючи своєму знанню гір. Усю дорогу його військо билося з вороже налаштованими жителями гір, і в багатьох селах тепер горяни зализували рани. Емір знав, що, напевно, ані він, ані жоден із його списоносців не повернуться живими у Секундерам, бо з усіх боків їх оточують вороги, але він був налаштований виконати наказ — за всяку ціну забрати в афгулів Деві й доставити її Ездигерду як невільницю, або. ж, якщо це виявиться неможливим, з честю загинути, відрубавши їй голову. Звичайно ж, про все це пара людей, що дивилася на них із хребта, не мала жодного уявлення. Конан занепокоєно крутився.

— Чому вони, дияволи, дали себе загнати в пастку? — запитував він. — Знаю я, що ці пси робили в цих краях: полювали на мене. Вони заглядали в кожну полонину і, перш ніж встигли схаменутися, потрапили до пастки. Нещасні бовдури! Вони і в ущелині оборонятимуться, але довго не протримаються. Коли туранці відтиснуть їх в улоговину, то зроблять із ними, що захочуть.

Шум, що доносився знизу, посилився. Афгули, які люто боронились у вузькій ущелині, на якусь мить затримали закутих у броню вершників, які не могли кинути на них усі свої сили.

Конан спохмурнів, безпорадно закрутився в сідлі, граючи кинджалом, і, нарешті, сказав відверто:

— Деві, я мушу піти туди. Знайди якусь схованку, де перечекаєш, поки я повернуся. Ти говорила про своє королівство… ну, не вдаватиму, що вважаю цих волохатих бісів своїми дітьми, але, крім усього іншого, які вони не є, вони мої люди. Вождь ніколи не кидає своїх людей, навіть якщо вони залишають його першими. Їм здавалося, що вони мали рацію, коли звинувачували мене… Хай йому чорт, я не стоятиму осторонь, спостерігаючи, як їх вирізають! Я все ще вождь афгулів, і доведу це! Спущуся вниз в ущелину.

— А що зі мною? — запротестувала вона. — Ти завіз мене з моєї країни, а тепер хочеш покинути в горах саму?

Конан болісно роздумував, що аж жили набрякли в нього на скронях.

— Це правда, — сказав він сумно. — Кром знає, що я зараз мушу робити.

Жазміна легко нахилила голову, і на її вродливому обличчі з’явився дивний вираз.

— Слухай! — раптом вигукнула вона. — Слухай!

Вітер доніс до них слабкі відгомони фанфар. Вони поглянули в полонину з лівого боку і помітили там довгі колони вершників. Вони їхали дном полонини, виблискуючи на сонці крицею списів і полірованими шоломами.

— Це вендійська кіннота!

— Їх тисячі! — сказав Конан. — Давно вже кшатрійські загони не забиралися так далеко в гори.

— Вони шукають мене! — викрикнула Жазміна.. — Дай мені свого коня! Я поїду до моїх воїнів. З лівого боку спуск не такий крутий, можна з’їхати вниз. Ти йди до своїх і скажи їм, хай протримаються ще якусь мить. Я спрямую кінноту в полонину й ударю по туранцях! Візьмемо їх у кліщі. Швидше, Конане! Невже ти хочеш, аби твої люди загинули через твої бажання?

Його очі горіли дикою пристрастю, але він зіскочив з коня й віддав поводи.

— Ти виграла, — сказав він. — Мчи, як тисяча бісів!

Жазміна звернула на схил ліворуч, а він швидко побіг ребром, поки не досяг довгої ущелини, в якій кипіла битва. Вправно, як мавпа, спустився вниз, використовуючи заглибини й виступи в скелі, щоб зрештою потрапити в гущу битви. Навколо лунали крики й брязкіт сталі, виск та іржання коней, шум падаючих тіл.

Щойно після стрибка його ноги торкнулися землі, кімерієць завив, як вовк, схопився за оздоблену золотом вуздечку, ухилився від удару шаблі і встромив свого кинджала в серце вершника. Наступної миті він уже був у сідлі, викрикуючи люті накази приголомшеним афгулам. Вони кілька секунд дивилися на нього з розкритими ротами, потім, бачачи спустошення, яке він творить серед ворогів, знову взялися до зброї, без заперечень приймаючи його повернення. У цьому пекельному хаосі не було часу на зайві запитання.

Усе нові й нові ряди вершників у гостроверхих шоломах і позолочених кольчугах вступали в ущелину, вузька розколина була повністю забита скопищем людей і коней; воюючі збивалися груди в груди, орудуючи короткими ножами, завдаючи смертельного удару, коли вдавалося розмахнутися в такій штовханині. Солдати, збиті з коней, вже не підіймалися, затоптані сотнею копит. У такій битві все вирішувала груба сила, а вождь афгулів мав її за десятьох. У подібних випадках люди охоче підкоряються укоріненим звичкам, і горяни, звиклі бачити Конана своїм вождем, підбадьорилися.

Проте чисельна перевага все ж таки мала значення. Щільні задні ряди туранської кінноти тіснили передніх у глибінь вузької ущелини під блискучі леза шабель афгулів. Горяни поволі задкували, залишаючи за собою гори трупів. Вражаючи й убиваючи, як шалений, Конан задавав собі запитання, від якого холола кров: а чи дотримає слова Жазміна? Вона ж могла приєднатися до своїх воїнів і повернути на південь, кинувши кімерійця і його афгулів на вірну смерть.

Зрештою, коли здавалося, що минули століття цих нестерпних битв, у дзвоні сталі й криках конаючих прорізався новий звук. Зі співом труб, від якого затряслися гори, з наростаючим стукотом копит п’ять тисяч вендійських вершників ударили по кінноті Ездигерда.

Один цей удар розкидав туранські полки на дрібні купки, розбив їх, зім’яв і розігнав по всій полонині. Раптом хвиля атакуючих подалася з ущелини, ту ранці повернулися, аби поодинці чи групами кинутися у вир битви. Проте, коли пронизаний кшатрійським списом емір сповз на землю, вершники в гостроверхих шоломах утратили бойовий дух і, шалено поганяючи коней, спробували прорватися крізь кільце нападників. У міру того як їхні загони розбігалися, переможці-вендійці кидалися за ними в погоню, і вся полонина й невисокі схили біля її виходу були забиті відступаючими та їхніми переслідувачами. Ті з афгулів, хто ще міг триматися в сідлах, вирвалися з ущелини й приєдналися до гонитви, без заперечень приймаючи несподіваний союз, — так само, як вони прийняли повернення вигнаного вождя.

Сонце вже ховалося за вершини Гімелії, коли Конан у роздертому одязі, у забризканій кров’ю кольчузі і з забрудненим кров’ю кинджалом у руці пройшов крізь побоїще й підійшов до Деві Жазміни, яка очікувала його на краю прірви в оточенні свого почту.

— Деві! — крикнув він. — Ти дотримала слова, хоча, признаюся, була мить, коли я думав… Стережися!

Величезний яструб, як блискавка, упав з ясного неба, ударом крила збиваючи вершників із сідел. Викривлений, як шабля, дзьоб цілив у м’яку шию Жазміни, але Конан був швидшим: короткий розбіг, тигрячий стрибок, скажений удар скривавленого кинджала — і яструб із жахливим людським стогоном закачався в повітрі, а потім звалився в прірву, щоб за тисячу футів розбитися об каміння. Падаючи й розрізаючи крилами повітря, він набув вигляду людини в розмаяній чорній тозі.

Конан блискучими очима дивився на Жазміну. З багатьох ран на його м’язистих руках і ногах сочилася кров.

— Знову ти — Деві, — сказав він, не звернувши уваги на цвіт лицарства, що стовпився навкруги неї, і лише вискалив зуби, побачивши облямований золотом, тонкий, як павутина, серпанок, який вона накинула на сукню горської дівчини. — Я мушу подякувати тобі за те, що ти врятувала більше трьох сотень моїх бандитів, які зрештою переконалися, що я не зраджував їх. Завдяки тобі я знову можу думати про завоювання.

— Я й досі залишаюся в боргу, — сказала вона, дивлячись на нього виблискуючими очима. — Я заплачу тобі десять тисяч штук золота…

Він обірвав її різким, нетерплячим жестом і, витерши кинджал, засунув його в піхви.

— Я сам візьму викуп, — сказав він, — і сам визначу спосіб і час оплати. Я одержу його в твоєму палаці в Айодії, а приїду туди з п’ятдесятьма тисячами воїнів, аби бути упевненим, що одержу все сповна.

Вона засміялася, натягнувши поводи.

— А я зустріну тебе на березі Юмди із сотнею тисяч!

Очі Конана висловлювали захоплення, коли він відступив убік і владним жестом підняв руку, показуючи Жазміні, що шлях вільний.

…Задумам Конана не судилося здійснитись і в Афгулістані. Повернувшись у гіборійські королівства, він приєднався до повстання, піднятого принцом королівства Котх Альмуриком проти короля Страбонуса. Повсталі були розбиті і, зрештою, безпощадно винищені край південної пустелі…