Конан, варвар із Кімерії

1. ЧЕРЕП НА СКЕЛІ

Вершниця зупинила змученого коня. Той розставив ноги й низько опустив голову, немов збруя з червоного сап’яну із золотими прикрасами була для нього непомірним тягарем. Вершниця прив’язала коня до гілки невисокого дерева, зіскочила з сідла й озирнулася.

Місце здавалося досить-таки похмурим. Дерева-велетні зазирали в озерце, в якому вона недавно напоїла коня. Їхні верхів’я зливалися в суцільну зелену гущавину. Вершниця знизала плечима й сердито вилаялася.

Це була молода жінка, гінка, статна, з високими персами. Короткі штани, підперезані шовковим поясом, чоботи з тонко вичиненої шкіри, шовкова блуза з широким коміром і пишними рукавами складали її костюм. На одному боці висів прямий двосічний меч, на другому — довгий кинджал. Її золотисте волосся, укорочене до плечей, перехоплювала атласна стрічка.

На тлі похмурого пралісу вона видавалася чимось зовсім стороннім. Набагато легше було б уявити її біля корабельної щогли, спостерігаючою за польотом чайок серед перистих хмар. Недаремно очі її були кольору морської хвилі — про подвиги Валерії з Червоного Братства виконували пісні й балади майже в кожній матроській компанії.

Вона спробувала роздивитися небо крізь крони дерев, та зрозуміла, що це даремно.

Залишивши коня припнутим, Валерія рушила в східному напрямі, час від часу озираючись на озеро, щоб не заблукати. Тиша лісу пригнічувала її. Птахи не співали у верхів’ях, звірі не шаруділи в кущах. Вона довго йшла в цій всеосяжній безмовності.

Спрагу втамувала біля озера, але відчувала страшенний голод і вирішила пошукати ті самі плоди, які правили їй за їжу відтоді, як закінчилися запаси у в’юках.

Валерія побачила перед собою брили чорного каміння, що підіймалися вгору, — щось на зразок зруйнованої скелі. Її вершина губилася серед гілок. Можливо, вирішила вона, ця скеля височіє над лісом і з неї можна буде оглядітися — якщо, звичайно, на світі взагалі є що-небудь, окрім цих нескінченних хащів.

Вузький виступ утворював природну стежину, що прямувала вгору крутим схилом. Піднявшись ліктів на п’ятдесят, жінка опинилася на рівні оточуючих скелю верхівок дерев. У просвітах між гілками синіло небо, потім ринуло сонячне проміння — і ліс опинився біля її ніг.

Широкий майданчик, на якому вона стояла, був увінчаний кам’яним шпилем. Нога наткнулася на щось, приховане під килимом опалого листя. Розкидавши його, вона побачила людський скелет. Досвідченим оком піратка зауважила, що на кістках немає ніяких пошкоджень. Людина ця померла природною смертю. Але чому для цього знадобилося забиратися так високо?

Вона видерлася на вершину шпиля й озирнулася. Крізь зелену товщу не можна було роздивитися землі, навіть озерця, біля якого вона залишила коня. Валерія обернулася на північ, звідки лежав її шлях. І там гойдався зелений океан, що тягнувся до вузької синьої смуги. Це гірське пасмо вона перетнула кілька днів тому, щоб заглибитись у лісову безкраїсть.

Така ж картина спостерігалася на сході й заході, хіба що не було гір. Зате на півдні… У неї перехопило подих. Приблизно за милю звідси ліс рідшав і змінювався рівниною, на якій росли кактуси. А в глибині цієї рівнини підіймалися стіни й вежі міста.

Хай йому чорт, цього просто не могло бути! Не дивно було б побачити інші споруди — наприклад, хатинки чорношкірих, що нагадують вулики, або видовбані в скелях селища загадкової коричневої раси, яка, згідно з легендами, населяла ці землі. Проте, знайти в такій далині від цивілізації укріплене місто…

Незабаром пальці її втомилися чіплятися за шпиль, і вона спустилася на майданчик зовсім розгублена. У неї був довгий шлях із табору найманців біля прикордонного міста Сукмет, що загубилося серед трав’янистих саван, — табору, де відчайдушні волоцюги, зайшлі зі всіх земель, стерегли кордони Стигії від наскоків з боку Дарфару.

Навмання вона подалася в далеч, зовсім їй не знайому. Ось і не могла тепер вирішити, що краще — чи завітати до цього міста на рівнині, чи, від гріха подалі, обминути його і продовжити свій самотній шлях.

Шум листя внизу перервав її роздуми. Вона різко, по-котячому, обернулась і схопилася за меч, але раптом застигла, побачивши чоловіка, що стояв перед нею.

Чоловік мав вигляд велетня, і могутні м’язи перекочувалися під його бронзовою від засмаги шкірою. Він був одягнений у такий самий костюм, що й вона, тільки замість шовкового пояса носив широкий шкіряний пояс, обтяжений величезним мечем і тесаком.

— Конане-кімерійцю! — вигукнула молода жінка. — Якого біса ти плентаєшся моїми слідами?

Велетень посміхнувся, і його суворі блакитні очі набрали виразу, зрозумілого кожній жінці.

— Ніби ти не знаєш! — засміявся він. — Хіба я не закохався в тебе з першого погляду?

— Мій кінь не зміг би висловитися ясніше, — сказала вона з презирством. — Але я не чекала зустріти тебе в такій далечині від винних бочок і кухлів Сукмета. Ти що, поїхав за мною з табору Заралла, чи тебе просто вигнали за дрібні крадіжки?

— Ти ж знаєш, що немає в загоні Заралла таких відчайдушних сміливців, аби вигнати мене. Зрозуміло, я їхав за тобою. І скажу тобі, дівчинко, — щастить тобі. Штрикнула цього стигійського офіцера, втратила захист Заралла й утекла від помсти стигійців у цю глушину…

— Так, — сумно сказала вона. — А що мені було робити? Ти знаєш, чому я так учинила.

— Авжеж, — погодився він. — Я б теж на твоєму місці випустив йому тельбухи. Але коли жінка бажає жити в таборі серед озброєних чоловіків, їй слід чекати чогось подібного.

Валерія тупнула ногою.

— Але чому я не можу жити так, як вони?

— Тому! — він знову окинув її поглядом. — Але ти правильно вчинила, що втекла. Стигійці зняли б із тебе шкіру. Брат цього офіцера поскакав слідом за тобою і, напевно, наздогнав би — кінь у нього кращий. Ще кілька миль, і він перерізав би тобі горлянку.

— То й?.. — запитала вона очікувально.

— Що — то й? — не зрозумів він.

— То й що з цим стигійцем?

— А ти як гадаєш? Ясна річ, я вбив його й залишив на поживу стерв’ятникам. Довелося трошки затриматися, і я загубив твій слід, а то б давно наздогнав.

— І, певне, думаєш повернути мене в табір?

— Не верзи дурниць, — сказав він. — Ходи сюди, дівчинко, не костричся. Адже я не той зарізаний стигієць.

— Ти нікчемний волоцюга! Жебрак! — крикнула вона.

— А сама ти? У тебе навіть на нові латочки немає грошей. Твоє презирство мене не обдурить. Адже знаєш, що я командував і великими кораблями, і численними дружинами. А що жебрак — так будь-який корсар більшу частину життя проводить в убогості. Зате золота, яке я розшпурляв по портових містах, вистачило б навантажити цілий гал еон, і ти теж це знаєш.

— Де ж ці прекрасні кораблі й відважні хлопці, що йшли за тобою?

— В основному на дні морському, — сказав він. — Останній мій корабель потопили зингарці біля узбережжя землі Куш — ось і довелося приєднатися до Вольниці Заралла. Але після походу до рубежів Дарфару я зрозумів, що помилився. Платня невелика, вино кисле, чорношкірих жінок я не люблю. Їх повно в околицях Сукмета — в носі кільце, зуби підпиляні — ох! А ти що забула в Заралла? Сукмет перебуває далеко від солоної води.

— Червоний Орто хотів зробити мене своєю коханкою, — похмуро сказала вона. — Ось уночі, коли ми стояли на якорі біля берегів Куш, я й стрибнула за борт і допливла до землі. Там купець-шеміт сказав мені, що Заралло повів свою Вольницю на південь охороняти кордон. Нічого кращого не траплялося, ось я й дісталася до Сукмета з попутним караваном.

— Взагалі, вся твоя втеча на південь — суцільне безумство, — зауважив Конан. — Утім, не зовсім — патрулям Заралла й на думку не спало шукати тебе десь тут. Тільки брат убитого хлопця напав на твій слід.

— А що ти збираєшся робити? — запитала вона.

— Поверну на захід. Там після багатьох днів подорожі почнуться савани, де чорношкірі випасають свої стада. Там у мене є приятелі. Ми дійдемо до узбережжя й нагледимо який-небудь корабель. Досить із мене цих джунглів!

— Тоді прощавай, — сказала вона. — У мене інші плани.

— Дурепа! — він уперше по-справжньому розсердився. — Одна ти недалеко підеш у цьому лісі.

— Захочу, то й піду.

— А що буде потім?

— Не твоє діло, — пирхнула вона.

— Моє, моє, — тихо сказав він. — Чи ти гадаєш, я так далеко забрався, аби повернути ні з чим? Будь розумницею, дівчинко, адже я не заподію тобі шкоди…

Він зробив крок уперед, вона відскочила назад, витягнувши меча.

— Геть, собако, варваре, а то я розчленую тебе, як смаженого кабана!

Він зупинився й запитав:

— Хочеш, щоб я відібрав у тебе цю іграшку та нею ж і наляскав?

— Балачки! — сказала вона, і в її очах зблиснули іскри, ніби сонячні відблиски на морі.

Так воно й було. Ще не народилася людина, яка голіруч зуміла б обеззброїти Валерію з Червоного Братства. Він гмикнув, відчуваючи в душі цілий клубок суперечностей. Злився, та водночас не міг не дивуватися її рішучості й не поважати її. Горів бажанням, але не хотів завдати образи. До того ж, зроби він крок уперед — і її меч устромиться йому в серце. Частенько доводилося йому бачити, як Валерія розправлялася з чоловіками в прикордонних сутичках і в шинкових бійках. Вона була швидка й небезпечна, як тигр. Він, звичайно, міг дістати меч і вибити зброю у неї з рук, та сама думка обернути клинок проти жінки була йому огидна.

— Щоб тебе демони узяли, кицько, — роздратовано сказав він. — Відберу я в тебе…

Він зробив крок до неї, але завмер, як кіт перед стрибком. Десь у лісі пролунали крики, стогони, тріск переломлюваних кісток.

— Леви напали на коней! — закричала Валерія.

— Леви? Нісенітниця! — пирхнув Конан, і очі його заблищали. — Ти чула коли-небудь левове ревище? Я, наприклад, чув. Ти чуєш, як тріщать кістки, — навіть лев не вбиває коня з таким шумом.

Він побіг униз стежкою, Валерія за ним. Пам’ять про сутичку миттєво зникла, поступившись місцем відчуттю спільної небезпеки, яке ріднить ось таких шукачів пригод. Коли вони спустилися нижче від крон дерев, крики затихли.

— Я знайшов твого коня біля озера, — прошепотів він на ходу. А ступав варвар так безшумно, що вона зрозуміла, чому він заскочив її зненацька. — І прив’язав поряд свого. Увага! Коні мають бути там, за кущами. Чуєш?

Валерія чула, і мороз пробіг по шкірі. Вона вхопилася за могутню руку супутника. З-за дерев чувся хрускіт кісток, тріск м’язів, що розриваються, і ціла гама усіляких хрипів, прицмокувань та інших звуків страхітливого бенкетування.

— Це не леви, — шепнув Конан. — Хтось жере наших конячок, але тільки не леви. Присягаюся Кромом…

Звуки зненацька обірвались, і Конан осікся. Порив вітру з їхнього боку був спрямований туди, де бенкетував невидимий хижак.

— Йде сюди, — сказав Конан і підняв меча.

Листя гойдалося, і Валерія ще міцніше вчепилася в руку Конана. Джунглі вона знала погано, але розуміла, що не кожен звір здатний так розгойдати стовбури.

— Великий, певне, як слон, — пробурмотів Конан, ніби вгадавши її думки. — Якась чортівня…

З гущавини листя з’явилася морда, якої не побачиш і в жахливому сні. Роззявлена паща відкривала ряд важких пожовтілих ікол. Зморшкувата морда належала ящеру. Величезні більма, ніби збільшені у тисячу разів очіудава, нерухомо втупилися в людей, які притиснися до скелі і самі немов скам’яніли. Кров покривала обвислі лускаті губи і скрапувала вниз.

Голова — більша від крокодилячої — гойдалася на довгій броньованій шиї, круг якої коміром на всі боки стирчали рогові шпильки, а потім, ламаючи кущі й дерева, виповз величезний барилоподібний тулуб на коротеньких ногах. Білясте черево волочилося майже по землі, а колючий хребет здіймався так високо, що навіть Конан, зіпнувшись на кінчики пальців, не зміг би до нього дотягтися.

Довгий, увінчаний шпилькою, як у величезного скорпіона, хвіст тягнувся далеко позаду.

— Назад на скелю, швидко! — Конан підштовхнув дівчину. — Не схоже, щоб він міг лазити по скелях, але коли стане, на задні лапи, то дістане нас…

Чудовисько рушило до них, ламаючи кущі й молоді дерева, а вони майнули до вершини, як листя за вітром. Валерія озирнулась і побачила, що страшний гігант стоїть, немов стовп, на задніх лапах, як і передбачав Конан. Її охопила паніка. У вертикальному положенні тварюка здавалася ще більшою, а морда ящера сягала нижніх гілок гігантських дерев.

Тоді залізна рука Конана вхопила її за плече й зі страшенною силою потягла в зелене переплетіння гілок, а потім аж на гору — саме тоді, коли передні лапи чудовиська гуркнули об скелю, яка затремтіла від удару.

Одразу ж слідом за утікачами висунулася величезна голова. Вони з жахом дивилися на обрамлену зеленню страшну, з роззявленою пащею й палаючими очима, морду. З тріском захлопнулася паща, і голова сховалася, немов занурилася в озеро. Крізь поламані гілки вони роздивилися, що чудовисько сіло на задні лапи й витріщилося на них.

Валерія затремтіла.

— Довго він тут сидітиме?

Конан штовхнув череп, що валявся серед листя.

— Цей бідолаха виліз сюди, рятуючись від нього чи його родича. І помер із голоду. Кістки цілі. Ясно, це той самий дракон, про якого чорношкірі розказують легенди. А якщо так, то від нас він так просто не відчепиться.

Валерія журливо подивилася на нього, забувши про недавню сварку. Вона намагалася приборкати страх. Не раз показувала вона свою відвагу на морі й на суші — на слизьких від крові палубах бойових галер, на стінах узятих штурмом міст, на піщаних пляжах, де хлопці з Червоного Братства різали один одного в боротьбі за владу,

Але те, що на них чекало, було набагато страшніше. Удар клинка й полум’я битви — це ще нічого. Та безпорадно сидіти на голій скелі й чекати голодної смерті під охороною чудовиська з давніх віків — ця думка наповнювала її жахом.

— Він же має час від часу ходити за їжею й водою, — сказала вона невпевнено.

— І те й інше поряд, — відповів Конан. — Кінським м’ясом він запасся, та до того ж, як і кожен змій, може довго обходитися без їжі й води. Шкода тільки, що не спить, нажираючись, як це роблять змії. Але так чи отак, на скелю йому не вилізти.

Конан говорив спокійно. Він був варваром. Терплячість лісів і їхніх мешканців була такою ж частиною його натури, як жадання й нестримна лють. На відміну від цивілізованих людей, він зберігав холоднокровність і за гірших обставин.

— А ми не можемо вилізти на дерево й утекти, стрибаючи з гілки на гілку, як мавпи? — запитала вона у відчаї.

— Я вже думав про це. Ближчі гілки надто тонкі, вони зламаються під нами. А потім, мені здається, що ця тварюка може вирвати з корінням будь-яке дерево.

— Отже, ми тут стирчатимемо, поки не помремо з голоду? — люто заволала вона і штовхнула череп так, що він зі стукотом покотився по скелі. — Я не хочу! Я спущуся вниз і зрубаю цю чортову довбешку!

Конан сидів на кам’яному виступі біля підніжжя шпиля. Він із захопленням дивився на її палаючі очі, та зараз вона була здатна на будь-яке безрозсудство, так що захоплення довелося приховати.

— Сядь! — гарикнув він, схопивши Валерію за руку. Вона так сторопіла, що навіть не чинила опору, коли він відібрав у неї меча й повернув у піхви. — Сиди тихо й заспокойся. Сталь зламається об його луску. А ти йому на один зуб. Або він порішить тебе хвостом. Заспокойся, ми якось виберемося звідси…

Вона нічого не відповіла й не намагалася скинути його руку з талії. Страх гнітив її, це відчуття було незнайомим для Валерії, з Червоного Братства. Покірно сиділа вона біля свого супутника. Ото б здивувався Заралло, що охрестив її “дияволицею з пекельного гарему”!

Конан ліниво перебирав її золоті кучері. Ані скелет біля ніг, ані чудовисько під скелею його зараз не цікавили.

А її неспокійні очі помітили кольорові плями на зеленому тлі. Це були плоди — великі темно-пурпурні кулі на гілках дерева з широким яскраво-зеленим листям. Одразу вона знову відчула голод, а заразом і спрагу — адже озеро було тепер недосяжним.

— Ми не помремо, — сказала вона. — Он плоди, тільки руку простягни!

Конан глянув у той бік.

— Якщо ми їх з’їмо, — пробурчав він, — то дракону нічого буде робити. Чорні люди землі Куш називають їх “яблука Деркето”. А Деркето — Цариця Мертвих. Проковтни краплю соку чи навіть окропи ним шкіру — і ти помреш раніше, аніж встигнеш утекти зі скелі.

— О! — вона безсило замовкла.

Видно, від долі не втечеш. Порятунку вона вже не сподівалася, а Конан був усе ще зайнятий її кучерями. Якщо він і думав про порятунок, то про себе.

— Коли б ти прибрав свою руку й виліз на шпиль, — сказала вона, — то побачив би багато цікавого.

Він запитально глянув на неї, знизав плечима, але поради послухався: випхався на кам’яну вершину й уважно роздивився околиці. Потім ізліз і застиг, як статуя.

— І справді, укріплене місто, — буркнув він. — Так ти збиралася туди, а мене хотіла сплавити на узбережжя?

— Я побачила його саме перед тим, як ти з’явився. Коли я залишала Сукмет, то й гадки не мала про це місто, і зроду про нього не чула.

— Хто б міг подумати, тут — місто! Навряд чи стигійці просунулися так далеко. Чи не чорношкірі спорудили його? Але не видно ні прибудов, ні людей…

— Ще б пак — з такої відстані! Він знизав плечима.

— В усякому разі, тамтешні жителі нам не допоможуть. Народи Чорної Землі ворожі до прибульців. Вони б просто закидали нас списами й…

Він замовк, втупившись у пурпурні кулі серед листя.

— Списи! — сказав він. — Клятий бовдур, як я раніше не додумався! От як згубно діє на чоловіка жіноча врода!

— Що ти верзеш? — запитала вона.

Не відповідаючи, він спустився до гілок і подивився вниз. Чудовисько продовжувало сидіти, зі зміїною затятістю втупившись у скелю. Багато тисяч років тому його предки ось так само вистежували печерних людей.

Конан незлобиво вилаявся і почав рубати тесаком гілки, намагаючись вибрати якомога товстіші. Рух листя потривожив тварюку, вона стала на чотири лапи й заходилася бити хвостом на всі боки. Конан уважно стежив за драконом і, коли той знов кинувся на скелю, устиг вчасно відскочити з пучком відрубаних гілок. Три штуки їх було — довжиною близько семи ліктів, завтовшки з великий палець. Крім того, кімерієць заготовив кілька тонких, але міцних ліан.

— Занадто легкі для ратища списа, — сказав він. — І нашої ваги вони б, звичайно, не витримали. Але в єднанні сила — так учили нас, кімерійців, аквилонські бунтівники, що приходили наймати наших воїнів для розорення своєї ж землі. А ми вважали за краще битися по-старому — родами й племенами…

— А до чого тут ці чортові палички? — запитала вона.

Конан уставив між гілками руків’я свого тесака й обмотав зв’язку ліаною. Вийов надійний спис.

— А яка користь? Ти ж сам говорив, що луску не пробити.

— Не весь же він лускатий, — відповів Конан. — Є багато способів здерти шкуру з пантери.

Він підійшов до краю скелі, виставив спис і пронизав одне з яблук Деркето, всіляко оберігаючись від пурпурного соку, що бризнув на всі боки. Голубувата сталь леза покрилася матовим яскраво-червоним нальотом.

— Не знаю, чи вийде що з цієї вигадки, — сказав він, — але отрути тут вистачило б і для слона. Подивимося.

Валерія стежила за ним. Обережно тримаючи списа на відстані, він просунув голову між гілок і звернувся до чудовиська:

— Ну, чого ти чекаєш, помісь крокодила зі скорпіоном? Висунь свою погану морду, черв’як-переросток, а ні, то я спущуся вниз і затовчу тебе кулаками!

Він додав ще кілька виразних слів, та таких, що навіть Валерія, яка виросла серед моряків, здивувалася. Але й на чудовисько мова Конана справила враження: голос людини викликає у тварин або страх, або шаленство. Зненацька дракон із несподіваною прудкістю піднявся на задні лапи й витягнув шию у відчайдушній спробі схопити зухвалого карлика, що наважився порушувати тишу в його володіннях.

Але Конан точно визначив відстань. Голова гіганта пробила листя за п’ять ліктів під ним. І коли відкрилася жахлива паща, він щосили метнув спис у яскраво-червону горлянку. Щелепи судомно хряснули, перекусивши ратище, а Конан ледве не полетів униз, та Валерія міцно схопила його за пояс. Він знайшов рівновагу й буркнув щось схоже на подяку.

Чудовисько внизу заметушилося, немов сторожовий пес, якому злодії насипали перцю в очі. Воно мотало головою, било кігтями по скелі та щосили роззявляло пащу. Зрештою йому вдалося задньою лапою схопити уламок списа й висмикнути його. Потім воно підвело голову і глянуло на людей таким лютим, майже розумним поглядом, що Валерія затремтіла й витягнула меч. Луска на горлі й боках бестії з іржаво-коричневої зробилася яскраво-червоною. І, найстрашніше, зі скривавленої пащі вивергнулися звуки, яких не почуєш від звичайних земних тварюк.

З глухим ревом дракон кинувся на скелю, де сховалися його супротивники. Знову і знову підіймалася над листям його голова і щелепи хапали повітря. А потім, ставши на задні лапи, він навіть спробував вирвати скелю, немов дерево.

Цей вибух первісної сили й люті заморозив Валерію. Але Конан і сам був надто дикий, аби відчувати щось, окрім цікавості й розуміння. Для варвара безодня між людиною й твариною була не така велика, як для Валерії. Він переносив на дракона свої власні якості, і в гарчанні гаданому вчувалися ті ж прокльони, якими він сам його обсипав. Відчуваючи спорідненість зі всіма витворами дикої природи, він не відчував ні страху, ні огиди.

Отже, варвар сидів і спокійно спостерігав, як міняються рев звіра і його поведінка.

— Отрута почала діяти, — упевнено сказав він.

— Щось не віриться, — Валерії і справді було незрозуміло, як отрута, хай навіть така смертоносна, може пошкодити цій горі оскаженілого м’яса.

— У його реві відчувається біль, — пояснив Конан. — Спочатку він дещо розсердився — вкололи в ясна! А тепер відчув дію отрути. Бачиш — він захитався. Через кілька хвилин осліпне…

І точно, чудовисько захиталось і напролом рушило в ліс.

— Він утікає? — з надією запитала Валерія.

— Біжить до озера! — Конан збуджено схопився. — Отрута палить його! Осліпнути він, певне, осліпне, але зможе за запахом повернутися до скелі й залишиться тут, доки не здохне. Та й уся драконова рідня може збігтися на його крики!

— Значить, униз?

— Звичайно! Рвонемо до міста! Там нам, правда, можуть і горлянки перерізати, та іншого виходу немає. Дорогою, може, ще тисяча таких тварюк трапиться, але тут — неминуча смерть. Швидше за мною!

І він із мавпячою спритністю помчав униз, час від часу зупиняючись, аби допомогти своїй менш моторній супутниці. А вона ж вважала, що нічим не поступиться чоловіку!

Вони вступили в присмерки лісу й безшумно спустилися на землю. Все одно, Валерії здавалося, що її серце стукає на всю округу. Звуки з-за кущів означали, що дракон втамовує спрагу.

— Нахлебчеться досхочу й повернеться, — пробурчав Конан. — І минуть години, поки отрута його здолає. Якщо взагалі звалить…

Далеке сонце почало хилитися до горизонту, і гущавина стала ще похмурішою. В туманній півтемряві затанцювали чорні тіні. Конан схопив Валерію за руку, і вони помчали геть від скелі. Варвар мчав беззвучно, як вітер.

— По слідах іти він, очевидно, не може, — міркував Конан на бігу. — А ось коли вітер понесе на нього наш запах, то почує…

— О Мітро! — благально прошепотіла Валерія. — Вгамуй вітер!

Обличчя її блідим овалом мелькало в сутінках. В одній руці вона тримала меч, але відчуття руків’я, обтягнутого шкірою, упевненості їй чомусь не додавало.

Від узлісся їх усе ще відділяла солідна відстань, коли позаду почулися тріщання й тупіт. Валерія закусила губу, щоб не розридатися.

— Він наздоганяє нас… — жахаючись, прошепотіла вона.

— Ні, — сказав Конан. — Він зрозумів, що на скелі нас немає, і мотається тепер лісом — намагається вловити запах. Швидше! Тепер місто або смерть! Та він будь-яке дерево виверне, якщо ми туди виберемося! Аби вітер не перемінився!

Ліс перед ними почав рідшати, а позаду залишалося море мороку, звідки доносився зловісний тріск — чудовисько наосліп шукало свої жертви.

— Рівнина, — сказала Валерія. — Ще трішки, і…

— Присягаюся Кромом! — вилаявся Конан.

— О Мітро! — крикнула Валерія.

Вітер подув просто від них у чорну гущавину. Одразу ж страшенне ревище потрясло листя, і безладні стукіт і тріск змінилися безперервним гуркотом. Це дракон, ніби ураган, націлився в бік своїх ворогів.

— Утікай! — заричав Конан, і очі його зблиснули, як у вовка, що потрапив у пастку. — Тільки це нам і залишилося!

Морські чоботи не вельми зручні для бігу, та й самі пірати поганенькі бігуни — такий уже їхній спосіб життя: кроків через сто Валерія почала задихатись і спотикатися. А ззаду чувся вже не тупіт, а суцільний гуркіт, схожий на грім, — чудовисько вибігло з лісу на відкритий простір.

Залізна рука Конана обвила її талію і трохи підняла над землею. Коли б вітер знову перемінився, їм, можливо, удалося б уникнути іклів. Та він дув як і до цього, і дракон мчався за ними, як військова галера, підхоплена тайфуном. Варвар відштовхнув Валерію з такою силою, що вона пролетіла кілька ліктів і впала під стовбур найближчого дерева, а сам став на шляху розлюченого гіганта.

Упевнений, що смерть неминуча, кімерієць підкорився велінню інстинкту і зі всією рішучістю кинувся на чудовисько. Він стрибнув, немов дикий кіт, і завдав могутнього удару, відчувши, що меч глибоко встромився в лускатий лоб. Потім нелюдська сила відкинула його убік, і він відлетів ліктів на півсотні, втрачаючи дух і свідомість.

Він і сам не міг би сказати, як зумів звестися на ноги. Всі думки його були тільки про супутницю, яка безпорадно лежала на шляху розлюченого дракона. Перш ніж дихання знову повернулося до нього, він уже стояв над, нею з мечем у руці.

Вона лежала там же, куди він її штовхнув, але вже намагалася підвестися. Її не торкнулися ні шаблеподібні ікла, ні лапи, що змітали все на шляху. Самого ж Конана дракон, очевидно, відкинув плечем, коли, забувши про жертви, понісся вперед, відчувши смертельні судоми. Він так і летів, поки не зіткнувся з гігантським деревом на своєму шляху. Сила удару була така велика, що дерево вивернулося з корінням, а з черепа чудовиська вилетів мізерний мозок. Дерево впало на дракона, і вражені люди побачили, як гілки й листя трусяться від конвульсій гада. Нарешті все стихло.

Конан допоміг Валерії встати, і вони побігли далі. За якусь мить вони були вже на рівнині, покритій спокійними присмерками.

Конан зупинився на мить, аби озирнутися на ліс. Там лист не ворухнувся, птах не пискнув. Там була тиша — така ж, як до створення людини.

— Побігли, — сказав Конан. — Життя наше все ще на волосині. Якщо з лісу виповзуть інші дракони…

Більше слів не було потрібно.

Місто було далеко — набагато далі, ніж здавалося зі скелі. Серце боляче билося в грудях Валерії, позбавляючи її дихання. Їй здавалося, що зараз із гущавини вилетить нова тварюка і попростує їхнім слідом. Проте ніщо не порушувало тиші.

Коли від лісу їх відділяла вже приблизно миля, Валерія зітхнула з полегшенням. До неї почала повертатися упевненість. Сонце вже зайшло, і над рівниною згущувалася пітьма, яку перебивало світло перших зірок. Кактуси в сутіні нагадували казкових карликів.

— Тут немає ні худоби, ні зораних полів, — міркував Конан. — Чим же цей народ живе?

— Худобу могли на ніч загнати за браму, — припустила Валерія. — А поля і пасовища — по той бік міста.

— Можливо, — згодився він. — Хоча зі скелі я нічого подібного не бачив.

Над містом зійшов місяць, вежі й стіни зачорніли під його жовтим світлом. Похмурим і тривожним здавалося це чорне місто. Очевидно, так думав і Конан, коли зупинився, озирнувся і сказав:

— Залишаємося тут. Не варто гримати у браму — все одно не відімкнуть. Невідомо, як нас зустрінуть, тож краще набратися сил. Поспимо кілька годин — і будемо знову готові битися або втікати — як доведеться.

Він підійшов до заростей кактуса, що мали вигляд кільця, — звичайна картина в південних пустелях. Він прорубав мечем прохід і сказав Валерії:

— Принаймні, змії не пролізуть.

Вона зі страхом обернулася у бік лісу, що знаходився за якихось шість миль.

— А якщо з гущавини вилізе дракон?

— Вартуватимемо по черзі, — відповів він, хоча й не сказав, який у цьому сенс. — Лягай і спи. Першим вартую я.

Вона завагалася, дивлячись на нього з сумнівом, але він уже сидів біля проходу, схрестивши ноги і втупившись у морок, з мечем на колінах. Тоді вона мовчки лягла на пісок посередині колючого кільця.

— Розбудиш мене, коли місяць буде в зеніті, — наказала вона.

Він нічого не відповів і навіть не подивився на неї. Останнє, що вона бачила перед тим, як заснути, був силует його могутньої постаті, нерухомої, немов бронзова статуя.

2. ПРИ СВІТЛІ ВОГНЕННИХ КРИСТАЛІВ

Валерія прокинулася, тремтячи від холоду, і побачила, що рівнина вже залита сірим світлом.

Вона сіла, протираючи очі. Конан стояв біля кактуса, відрубуючи його м’ясисте листя і обережно виймаючи колючки.

— Ти мене не розбудив! — з докором сказала вона. — Дозволив мені спати всю ніч!

— Ти втомилася, — сказав він. — Адже ви, пірати, незвичні до кінського хребта.

— А як же ти? — огризнулася вона.

— Перш ніж стати піратом, я був мунганином, — відповів він. — А вони все життя проводять у сідлі. Проте і я на кілька хвилин задрімав — знаєш, як пантера, що підстерігає сарну на лісовій стежці.

І справді, величезний варвар тримався бадьоро, немов спав усю ніч на царському ложі. Витягнувши колючки і зчистивши цупку шкіру, він подав дівчині товстий, соковитий листок кактуса.

— Надкушуй, не бійся, для людей пустелі це і їжа, і питво. Колись я був вождем зуагірів, пустинного племені, яке живе грабуванням караванів.

— О боги, ким ти тільки не був! — з недовірою й захопленням сказала вона.

— Наприклад, я ніколи не був королем гіборійської держави, — він відкусив величезний шматок кактуса. — Хоч і мрію про це. І, можливо, колись ним стану — чом би й ні?

Вона похитала головою, дивуючись його спокійній зухвалості, й узялася до їжі. Смак не був неприємним, а волога цілком тамувала спрагу. Покінчивши зі сніданком, Конан витер руки об пісок, встав, розчесав п’ятірнею свою чорну гриву, начепив пояс із мечем і сказав:

— Що ж, ходімо. Якщо городяни захочуть перерізати нам горлянки, вони з таким самим успіхом можуть зробити це і зараз, поки сонечко не почало припікати.

Валерія подумала, що цей похмурий жарт може виявитися віщим. Вона теж устала й підперезалася. Нічні страхи минули, і дракони з лісу здавалися вже смутним спомином. Вона сміливо простувала поряд з Конаном. Які б небезпеки не випали їм, вороги будуть всього лише людьми. А Валерія з Червоного Братства ще не зустрічала людини, здатної налякати її,

Конан дивився на неї й дивувався — вона йшла так само гінко, як і він, і не відставала.

— Ходиш ти, як горяни, а не як моряки, — зауважив він. — Ти, певне, аквилонка. Сонце Дарфару не зробило твою білу шкіру бронзовою. Багато принцес могли б тобі позаздрити.

— Так, я з Аквилонії, — відповіла вона. Його компліменти вже не дратували її, а явне захоплення було навіть приємне. Якби інший чоловік дозволив їй проспати її варту, вона б страшенно розгнівалася, бо не допускала, щоб їй робили поблажки як жінці. Проте вона таємно раділа, що Конан учинив саме так. І не скористався її страхом чи слабкістю. Зрештою, подумала вона, це незвичайна людина.

Сонце вставало за містом, і його вежі засяяли тривожним пурпуром.

— При місяці вони чорні, — бурмотав Конан, і в очах його з’явилася варварська покірність долі. — А при ясному сонці вони наче, кров, і кров, певне, віщують. Ой і не подобається мені це місто!

Проте вони продовжували йти, і Конан відзначив, що до міста, з півночі не було жодної дороги.

— Худоба не витоптала пасовищ по цей бік міста, — сказав він. — І плуга не бачила ця земля багато років, а може й століть. Та поглянь — тут усе ж таки колись були землероби.

Валерія побачила стародавні зрошувальні канави — місцями засипані, місцями порослі кактусами.

Вона з тривогою подивилася на місто. Сонце не вигравало на шоломах і списах воїнів на стінах, труби не сурмили тривогу, з веж не було чути наказів… Тиша — така ж, як у лісі. Сонце було вже високо на сході, коли вони зупинилися в тіні винесеного парапету перед величезною брамою в північній стіні. Плями іржі покривали, залізну окбвку бронзових стулок. Звідусіль звисало павутиння,

— Її не відчиняли вже багато років! — сказала Валерія.

— Мертве місто, — погодився Конан. — Ось чому засипані канави і не зорані поля,

— Хто ж спорудив це місто? Хто жив у ньому? Де поділися люди?

— Не знаю. Певне, якийсь вигнаний стигійський рід. Хоча ні. Стигійці будують інакше. Можливо, їх прогнали вороги чи винищив мор?

— Тоді там нагромаджені скарби, оброслі пилом і павутиною! — сказала Валерія, в якій прокинулася притаманна її ремеслу жадібність, поєднана з жіночою цікавістю. — Зуміємо ми відкрити Цю браму? Спробуймо!

Конан із сумнівом подивився на важку браму, та все ж таки вперся в неї руками і штовхнув що було сил.

Страшенно зарипіли заіржавілі петлі, тяжкі стулки подалися, і Конан випростався, дістаючи меча з піхов. Валерія визирнула з-за його плеча й здивовано скрикнула.

Бо за брамою не було ні вулиці, ні майдану, як завжди буває. Вона розчинилася в довгий широкий коридор, який, здавалося, не мав кінця. Підлога в цій титанічній споруді була вистелена квадратними плитами з дивного червоного каменю, який, здавалося, горів невидимим вогнем, а стіни були оздоблені зеленими плитами.

— Хай я буду шемітом, якщо це не яшма, — сказав Конан.

— Так багато? — засумнівалася Валерія.

— Я чимало награбував її з кхитайських караванів, аби відповідати за свої слова. Це яшма!

Куполоподібна стеля з ляпіс-лазурі була прикрашена гірляндами зелених коштовних каменів, що випускали мертвотне світло.

— Кристали зеленого вогню, — сказав Конан. — Так звуть їх люди в країні Пунт. Базікають, що це скам’янілі очі давніх гадів, яких старі люди називають Золотими Зміями. Вони світяться в темряві, як котячі очі. Вони освітлюють коридор вночі, але це пекельне світло. Що ж, подивімося. Можливо, знайдемо заховані скарби?

— Зачини браму, — сказала Валерія. — не хотіла б я втікати від дракона цим коридором.

Конан скривився й зауважив:

— Сумніваюся, щоб вони взагалі залишали ліс.

Проте прохання виконав і показав на зламаний засув на внутрішньому боці брами.

— Отож мені й здалася, коли я штовхав браму, ніби щось тріснуло. Цей засув зламаний щойно. Іржа проїла його наскрізь. Якщо люди залишили місто, чому ж брама була замкнута зсередини?

— Тут є інший вихід, — зміркувала Валерія.

Вона прикидала, коли востаннє зазирало в цей коридор сонячне світло. Проте вони незабаром переконалися, що сонце все ж таки потрапляє сюди, — в стелі були довгасті отвори, закриті чимось на зразок скла. А між ними горіли зелені кристали. Виблискуюча підлога у них під ногами вигравала різними відтінками полум’я. Усе це нагадувало дорогу, спрямовану в пекло.

Три галереї, одна над одною, обрамлені поручнями, тяглися обіч коридору.

— У споруді чотири поверхи, — міркував Конан. — Коридор же доходить до самого даху. Він довгий, як вулиця, але мені здається, що кінець уже видно.

Валерія знизала плечима.

— Значить, ти маєш кращий зір, хоча серед моряків я була найзіркіша.

Вони навмання вибрали одні з дверей і пройшли анфіладою кімнат із такою ж підлогою, як у коридорі, зі стінами, викладеними яшмою, мармуром, слоновою кісткою й халцедоном та прикрашеними зображеннями з бронзи, срібла й золота. Під стелями світилися таким самим демонічним світлом зелені кристали. Прибульці у цьому світлі мали вигляд примар.

У деяких кімнатах освітлення не було, і Конан з Валерією про всяк випадок обминали їх.

По кутках звисала павутина, але пилу не було ані на підлозі, ані на кам’яних лавицях і столах. Тут і там висіли штори з того самого шовку, що зветься “китан” і вважається вічним. Ніде вони не знайшли вікон чи дверей, які виходили б на вулицю чи майдан. Кожні двері вели до наступної палати.

— І що це ми ніяк не дістанемося до вулиці, — дивувалася Валерія. — Ця споруда така ж величезна, як гарем туринського короля.

— Вони не померли від хвороби, — сказав Конан, якого теж турбувала таємниця спорожнілого міста. — Тоді б тут валялися скелети. Можливо, тут все захопили сили зла, і люди втекли. А можливо…

— Можливо, можливо! — обірвала його Валерія. — Про це ми ніколи не дізнаємося. Подивися на ці барельєфи. На них зображені люди. Що це за народ?

Конан подивився і похитав головою.

— Ніколи не бачив я нічого подібного. Щось є в них східне — Вендія, чи Кхитай, чи Косала.

— Певне, ти і в Косалі був королем?

— Ні, проте був проводирем афгулів, які живуть у Гімеліанських горах біля кордонів Вендії. Цей народ підтримує Косалу. Та якого біса її жителям будувати місто так далеко на заході?

На стінах були зображені стрункі чоловіки й жінки з тонкими, екзотичними рисами обличчя. Одягнені в прозорий одяг, прикрашений коштовностями, вони були відображені під час танців, бенкетів, різних утіх.

— Люди зі сходу, це напевно, — підтвердив Конан. — Ось тільки звідки? Спосіб життя вони вели мирний, інакше тут були б сцени сутичок і боїв. Піднімемося цими сходами.

З кімнати, в якій вони знаходилися, вгору підіймалися гвинтові сходи зі слонової кістки. Вони піднялися на три поверхи і опинилися на вершині споруди. Денне світло заливало все навколо, і блідим здавався вогонь зелених кристалів. Вони зазирнули в кожні двері — і майже всі, за винятком одних, вели в такі самі освітлені кімнати. Ці ж єдині вели в галерею, розташовану над залою меншого розміру, аніж та, з якої вони почали огляд.

— Прокляття! — змучена Валерія опустилася на яшмову лаву. — Очевидності, хто жили тут, усі скарби прихопили з собою. Досить вештатися наосліп цими порожніми палатами.

— Усі верхні приміщення освітлені, — сказав Конан. — Добре б знайти вікно, що виходить назовні. Зазирнімо сюди…

— Ось ти й зазирай, — сказала Валерія. — А я посиджу тут, хай ноги відпочинуть.

Конан зник у дверях, протилежних тим, що вели на галерею, а дівчина простяглася на лаві, підклавши руки під голову. Все це мовчазне каміння й зали з палаючими гірляндами зеленого каміння та іскристою підлогою почали пригнічувати її. Хоч би знайти вихід з цього лабіринту й опинитися зовні! Цікаво, чиї ноги ступали цими плитами минулими століттями, скільки жорстоких і загадкових діянь осяяли своїм світлом мерехтливі зелені кристали?

Тихий шурхіт перервав її думки. Вона схопилася з мечем у руці раніше, ніж з’ясувала причину тривоги. Конан усе ще не повернувся, проте це були не його кроки.

Звук доносився з-за дверей, що виходили на галерею. Безшумно рухаючись у своїх чоботях із м’якої шкіри, вона проминула двері й, опинившись на балконі, подивилася вниз. Через залу пробирався чоловік.

Побачити його тут, у місті, яке вони вважали покинутим… Ховаючись за кам’яною колоною, з нервами, напнутими як струни, Валерія стежила за таємничою постаттю.

Цей чоловік не був схожий на людей, зображених на стінах. Трохи вище середнього зросту, з досить темною шкірою, але зовсім не з негритянських племен. Єдиним його одягом була пов’язка на стегнах, перетягнута в талії широким шкіряним поясом. Довге чорне волосся спадало на плечі прямими пасмами, надаючи йому вигляду дикуна. Він був худий, проте міцний.

Та найдивнішим був не його вигляд, а поведінка. Він рухався сильно пригнувшись і безперервно озираючись на всі боки. У правій руці він тримав ножа з широким лезом, і лезо це тремтіло, ніби жило власним життям. Чоловік був виповнений жахом, він поводився так, немов якась величезна небезпека загрожувала йому. Коли він обернувся в її бік, Валерія побачила, як з-під чорних пасем блиснули дикі очі.

Він не помітив її, безшумно перетнув залу й зник за дверима. За якусь мить вона почула здавлений крик — і знову все затихло.

Підстьобувана цікавістю, вона майнула через галерею і досягла дверей, розташованих над тими, куди зайшов незнайомець. Вони вели в іншу галерею, що оточувала простору залу. Ця зала була на другому поверсі, ї її стеля була дещо нижча, ніж купол великої зали. Приміщення освітлювали тільки вогненні кристали, і їхнє світло не могло пронизати тінь балконів.

Очі Валерії розширилися. Чоловік, якого вона побачила, усе ще залишався тут. Він лежав обличчям униз на темно-пурпурному килимі посередині зали, широко розкинувши руки. Поряд валявся кривий ніж.

Що це з ним, подумала вона, але глянула на килим — і все зрозуміла. Там, де лежав чоловік, килим був іншого відтінку.

Тремтячи, вона сховалася за балюстрадою⁵⁰, намагаючись роздивитися, що таїться в тіні під балконом.

І тут на сцені з’явився ще один персонаж цієї похмурої драми. Чоловік, схожий на свого попередника, вислизнув з протилежних дверей.

Коли він побачив тіло, простерте на підлозі, очі його зблиснули, і він вимовив щось подібне до “хицмек”. Той, що лежав, не ворухнувся.

Прибулець підбіг до нього, схилився і, схопивши за плече, перевернув на спину. Здавлений крик вирвався з його грудей, коли він побачив, що голова майже відокремлена від тулуба.

Прибулець кинув тіло й підхопився, тремтячи, як осиковий лист. Обличчя його нагадувало сіру маску. Готовий до втечі, він чомусь сиам’янів і широко розплющив очі.

У пітьмі під балконом з’явилася світла цятка й почала зростати — цей демонічний пломінь не був схожий на світло зелених кристалів. Тут у Валерії заворушилося на голові волосся — у повітрі, ледве помітний в пульсуючому сяйві, висів людський череп незвичайних контурів, і світився саме він.

Чоловік унизу стояв нерухомо, як утілення жаху, що паралізує будь-яку волю, не відриваючи погляду від примари. Примара ж відділилася від стіни, супроводжувана химерною тінню. Поволі ця тінь набувала контурів людської постаті, груди й руки якої біліли в пітьмі, немов голі кістки. Череп містився на її широких плечах і продовжував сковувати прибульця поглядом своїх очних ямок. А той стояв, як мумія, марно тримаючи ножа в руці. Здавалося, якийсь маг вихлюпнув на нього всю могуть свого чаклунства.

І тоді Валерія зрозуміла, що тут діє не тільки страх. Щось було в цьому пульсуючому сяйві таке, що позбавляло людину можливості мислити й рухатися. Навіть вона, перебуваючи у відносній безпеці у своєму укритті, відчула раптовий вплив цієї сили, яка, здавалося, здатна позбавити розуму.

Жахливе творіння підповзало до своєї жертви, і та, нарешті, зсунулася з місця — але лише для того, щоб кинути зброю і впасти на коліна, закривши обличчя руками. Нещасний безпорадно чекав удару шаблі, яка виблискувала в руці примари, що стояла над ним, ніби смерть, що торжествує над життям.

І тут Валерія підкорилася першому ж пориву своєї непередбачуваної натури. Вона, немов тигриця, перестрибнула балюстраду й опинилася внизу, за спиною жахливої постаті. Та обернулася була на шум, але пізно: меч Валерії вже ударив, і власниця полегшено зітхнула, коли зрозуміла, що лезо встромилося всього лише в тіло простого смертного.

Примара видала булькаючий звук і впала — з перерубаними плечем, грудьми і хребтом. Палаючий череп покотився підлогою, відкривши чорну гриву волосся й темне лице, спотворене передсмертною гримасою. Під страшною маскою був чоловік — такий самий, як і той, що скорчився від жаху на підлозі.

Урятований підвів голову й подивився очманілими очима на білошкіру дівчину, що стояла зі скривавленим мечем у руці над тілом його ворога.

Він устав, похитуючись і бурмочучи щось, немов несповна розуму. Велике ж булр його здивування, коли жінка зрозуміла його: він говорив стигійською, хоча й із незнайомою вимовою.

— Хто ти? Звідки ти взялася? Що ти робиш в Ксухотлі? Та все одно ти друг — дарма, богиня ти чи демон. Від твоєї руки поліг Палаючий Череп! І під ним ховалася людина! А ми гадали, що це демон, якого вони викликали з підземель… Чуєш?

Він перервав свою незв’язну мову і застиг, прислухаючись. Дівчина не чула ні звуку.

— Треба поспішати, — прошепотів він. — Вони перебувають на захід від Великої Зали й можуть нас оточити. Можливо, вони вже підповзають!

Він з силою схопив її за передпліччя.

— Хто ж ці “вони”? — запитала Валерія.

Він подивився на неї, немов дивуючись безодні її неуцтва.

— Вони? — він навіть почав заїкатися. — Ну ясно, народ Ксоталанка! Клан чоловіка, вбитого тобою. Вони мешкають поблизу східної брами.

— Значить, місто заселене?! — вигукнула вона.

— Заселене, заселене, — він крутився на місці від нетерпіння. — Ходімо звідси! Швидше! Нам слід повернутися в Текультлі!

— Це ще куди?

— Це біля західної брами! — він знову схопив її за передпліччя й потягнув до дверей, з яких вийшов. Великі краплі поту виступили в нього на лобі, а в очах знову світився жах.

— Стривай! — гарикнула вона і скинула його руку. — Тримайся від мене далі, а то голову розтрощу! Що тут таке? Хто ти такий? Куди ти мене тягнеш?

Він насилу взяв себе в руки і, неспокійно озираючись, заговорив швидко-швидко — так, що слова його зливалися в незрозумілий потік:

— Звуся я Техотль. Родом із Текультлі. Я і той, хто лежить там з перерізаним горлом, прийшли до Зали Мовчання, сподіваючись підстерегти пару ксоталанкійців. Ми розділилися, а коли я повернувся сюди, то застав його зарізаним. Це зробив Палаючий Череп. Він і зі мною так само розправився б, якби не ти. Але він міг бути не один. Імовірно, сюди пробралися й інші ксоталанкійці! Навіть самі боги здригаються при думці про те, що чекає на людей, котрі живими потрапляють до рук цього народу!

Тут його затіпало, як у лихоманці, а темне обличчя стало попелястим.

Валерія глянула на нього скоса. В цьому базіканні їй причувалося все ж таки якесь приховане значення.

Вона обернулася до черепа, який усе ще світився й миготів на підлозі, і хотіла штовхнути його чоботом, але чоловік, який назвався Техотлем, з виском вискочив уперед.

— Не дотикайся до нього! Навіть не дивися на нього! Це смерть і безумство! Чаклуни з Ксоталанка знають його секрет — вони знайшли його в підземеллях, де покояться останки грізних владик, що правили Ксухотлем у минулі чорні століття. Один погляд на нього може заморозити кров людини й висушити її мозок, а вже від дотику неодмінно збожеволієш і загинеш!

Вона подивилася на нього похмуро й недовірливо. Їй не подобалися ні його кремезна постать, ані змієподібні кучері. А в очах, крім постійного страху, світилося ще щось, не характерне для погляду нормальної людини. Проте застереження звучали цілком розумно.

— Ходімо! — він простягнув до неї руку, але вчасно відсмикнув, пригадавши попередження. — Ти тут чужа. Я не знаю, як ти потрапила сюди, але ні богиня, ні демон, що прийшов на допомогу народу Текультлі, не ставили б стільки запитань. Очевидно, ти з-за великого лісу — звідти прийшли й наші предки. Проте все-таки ти друг, якщо вбила мого ворога. Ходімо швидше, а то ксоталанкійці знайдуть нас і порубають на шматки!

Вона перевела погляд з його спітнілого, схвильованого лиця на огидний череп, що світився на підлозі біля трупа. Череп, поза сумнівом, був людський, але дивно деформований. Істота, якій належав він за життя, мала, очевидно, жахливий, неземний вигляд. За життя? Схоже, що й сам череп є якоюсь формою життя. Він обернувся в бік Валерії і клацнув щелепами. Світність стала яскравішою, жвавішою, і з’явилося якесь відчуття нереальності того, що відбувається, немов усе це уві сні… з якого її вирвав настирний голос Техот ля:

— Не дивися на череп! Не дивися на череп! — і голос цей доносився з якоїсь невимірної пустки.

Валерія струсонула головою. Зір повернувся до неї. Техотль швидко говорив:

— За життя він містив страшенний мозок — мозок короля чорнокнижників! І досі тліє в ньому життя!

З прокльонами Валерія стрибнула, як пантера, і череп розсипався під її мечем на сотні палаючих уламків. Десь у залі — а можливо, і в космічній пустці, чи в туманних далях її підсвідомості — нелюдський голос завив від болю й люті.

Техотль бив її по плечу й кричав:

— Ти розбила його! Ти його знищила! Ніяке чорне мистецтво ксоталанкійців не поверне його до життя! Тікаймо звідси! Тікаймо тепер швидше!

— Я не можу піти, — заперечила вона. — Десь поблизу мій товариш, і я…

Вона замовкла, побачивши, як розширюються його очі й блідне обличчя. Вона обернулася. Четверо чоловіків зайшли з чотирьох різних дверей і оточували її й Техотля.

Вони були схожі на тубільців, яких вона зустрічала раніше, — ті ж вузлуваті м’язи на худих руках і ногах, таке ж гладеньке чорне волосся, таке ж саме шаленство в широко розкритих очах. Одягнені й озброєні вони були так само, як Техотль, але на грудях у кожного висіло зображення білого черепа.

Не було ні зухвалих висловів, ні бойового кличу. Мовчки кинулися воїни Ксоталанка на своїх ворогів. Техотль зустрів їх із мужністю відчаю. Він ухилився від удару шаблі й, обхопивши свого супротивника, кинув його на підлогу, де вони продовжували боротьбу в мертвій тиші.

Троє інших оточили Валерію. Очі в них були червоні, як у скажених собак.

Першого, котрий опинився в межах досяжності, вона вбила так швидко, що він не встиг навіть завдати удару. Довгий прямий меч розрубав йому череп.

Вона зійшла з лінії удару, відбиваючи шаблю, занесену над нею. В її очах танцювали вогні, а губи скривила жорстока посмішка. Це знову була Валерія з Червоного Братства, і дзвін сталі звучав для неї, як весільна пісня.

Її меч розминувся з лезом, виставленим для захисту, і на дві долоні ввійшов у живіт, перетягнутий шкіряним поясом.

Поранений застогнав і опустився на коліна, але його кремезний товариш у грізному мовчанні обрушив на Валерію такий ураган ударів, що вона не встигала контратакувати й холоднокровно відступала, відбиваючи удари й очікуючи зручного моменту. Не міг же її супротивник витримати довго такий темп. Ось ослабне його рука, перехопить йому подих — тоді вона без зусиль знайде дорогу до його серця.

Вона глянула вбік і побачила, що Техотль сидить на своєму супротивнику й намагається вивільнити руку з кинджалом.

Піт виступив на лобі воїна, що бився з нею, очі палали як вугілля. Валерія відбивала найсильніші удари. Він став гарячково дихати і промахуватися. Вона відступила назад, заманюючи його, — і раптом відчула, що її схопили за ноги. Вона забула про пораненого, що валявся на підлозі…

Він стояв навколішки, обхопивши обома руками її ноги, а його товариш переможно закричав і почав обходити Валерію зліва. Вона намагалася вирватися, та безуспішно. Того, хто тримав її за ноги, можна було позбавитися одним ударом меча, але кремезний воїн не давав їй можливості завдати цього удару. Поранений вчепився зубами в її ногу, як звір.

Вона опустила ліву руку, схопила його за довге волосся, закидаючи голову назад, і побачила, як блищать його зуби й витріщені очі. Високий ксоталанкієць гнівно закричав і стрибнув, щосили завдаючи удару. Вона відбила його, але так невправно, що власний меч плазом ударив її по лобі — аж іскри посипалися. Знову піднялася зброя ворога, він видав переможний рев, проте тут за його спиною виросла величезна постать і блиснула сталь. Крик обірвався. Воїн упав, як бик під сокирою різника, — мозок вилетів із голови, розколеної до плечей.

— Конан! — прохрипіла Валерія.

В пориві гніву вона обернулася до супротивника, волосся якого тримала в лівій руці.

— Проклятий псюко! — лезо її меча свиснуло в повітрі, і безголовий тулуб сповз на підлогу.

Відрубану толову Валерія жбурнула на середину зали.

— Що тут, хай йому чорт, відбувається? — стоячи над трупом своєї жертви, здивовано озирався Конан.

Техотль, поранений, звівся над тремтячим тілом останнього ксоталанкійця, струшуючи кров із леза. Він дивився на Конаназ величезним подивом.

— Що все це означає? — повторив Конан, приголомшений тим, що застав Валерію за смертельним змаганням із дивними людьми в місті, яке здавалося йому безлюдним.

Повернувшися з даремних мандрів верхніми приміщеннями і не знайшовши Валерії в умовному місці, він пішов на шум битви.

— П’ять убитих псів! — вигукував Техотль, і очі його сяяли сатанинським блиском. — П’ять убитих! П’ять пурпурних цвяхів у чорній колоні! О, спасибі вам, криваві боги!

Він звів руки вгору і, як демон, почав плювати на ворогів і топтати їх.

Його новоспечені союзники дивилися на нього з подивом, і Конан запитав аквилонською:

— Це що за ненормальний? Валерія знизала плечима.

— Сказав, що звуть його Техотль. Із його базікання я зрозуміла, що його плем’я живе на цьому боці божевільного міста, а їхні вороги — на іншому. Думаю, нам краще піти з ним.

Техотль перестав танцювати на трупах і прислухався до них, причому страх на його обличчі змінився торжеством.

— Тепер ходімо, — шепнув він. — Славно попрацювали. П’ять мертвих псів! Мій народ добре зустріне вас, із належними почестями! Тож уперед! До Текультлі ще далеко. Будь-якої миті можуть з’явитися ксоталанкійці, і їх буде забагато навіть для ваших мечів!

— Веди! — буркнув Конан.

Техотль миттю опинився на сходах, що ведуть на галерею, а вони пішли услід, намагаючись не втрачати його із поля зору. На галереї він пройшов через західні двері й повів їх анфіладою освітлених кімнат.

— Що за дивне місто! — бурмотала Валерія. — Що тут коїться?

— А хто його зна! — відповів Конан. — Втім, люди його раси мені вже стрічалися. Вони живуть на берегах озера Зуад, на межах землі Куш. Це якась помісь паршивих стигійців з людьми, що прийшли зі сходу років двісті тому. Вони називають себе тлацитланами. Але, рухаюся, це місто — не їхній витвір!

Техотлем, здавалося, опанував колишній страх, і він аж ніяк не зменшувався з їхнім наближенням до мети. Він усе ще озирався на всі боки й прислухався.

Мимоволі затремтіла й Валерія. Людей вона не боялася. Але дивна підлога під ногами, незвичайні кристали над головою, від світла яких тільки густішала в кутках темрява, полохливість проводаря зароджували в її серці тривогу, відчуття якоїсь прихованої, надприродної небезпеки.

— Вони можуть з’явитися між нами й Текультлі, — прошепотів Техотль. — Треба стерегтися, бо потрапимо в засідку!

— А чом би нам не вибратися з цього чортового палацу й не піти вулицею? — запитала Валерія.

— У Ксухотлі немає вулиць, — відповів провідник. — Немає ні майданів, ні дворів. Усе місто — суцільний палац під одним дахом. Вулицею можна назвати хіба що Велику Залу, яка тягнеться через усе місто від південної до північної брами. Міська брама — єдине, що пов’язує нас зі світом, але її не переступала жодна людина ось уже п’ятдесят років.

— І давно ви тут живете? — запитав Конан.

— Я народився в Текультлі тридцять п’ять років тому. І за околиці міста не виходив. В ім’я всіх богів, рухайтеся тихіше! У цих залах може таїтися безліч демонів. Коли дістанемося до Текультлі, Ольмек розкаже вам про все.

У тиші вони рухалися кімнатами. Зелені кристали миготіли над головою, підлога іскрилася під ногами, і Валерії здавалося, що темношкірий кошлатий гоблін веде їх просто в пекло.

Коли вони йшли найпросторішою кімнатою, Конан наказав зупинитися. Його слух дикуна був гострішим, аніж у Техотля, що виріс серед цих тихих і небезпечних коридорів.

— Ти справді вважаєш, що твої вороги можуть влаштувати нам засідку попереду?

— Вони весь час ховаються у цих палатах, — відповів Техотль. — Так само, як і ми. Зали й кімнати між Текультлі і Ксоталанком — це спірні території, ними ніхто не володіє. Ми називаємо їх Залами Мовчання. А чому ти запитав?

— Тому що в наступній кімнаті люди, — сказав Конан. — Я чув, як сталь брязнула об камінь.

І знов тремтіння охопило Техотля.

— А може, це твої товариші? — припустила Валерія.

— Краще не перевіряти, — сказав він і метнувся вбік, в кімнату, з якої вели вниз сходи зі слонової кістки.

— Сходи ведуть у неосвітлений коридор, — прошипів він.. — Але там вони теж можуть сховатися. Може, усе це саме і влаштовано, щоби заманити нас униз. Але вгорі — напевно пастка. Тепер треба швидше!

Безшумно, мов духи, спустилися вони сходами й опинилися перед входом до коридора — темного, як ніч. Прислухалися — і зробили крок у морок. Мороз пробіг по спині Валерії — їй здалося, що їй між лопаток націлювався меч. Тільки залізні пальці Конана на плечі додавали їй упевненості. Темрява була непроглядною. Витягнутою рукою Валерія обмацувала стіну, час від часу натикаючись на наступні двері. Коридор здавався нескінченним.

Звук, що виник іззаду, був подібний до удару грому. Валерія впізнала скрип дверей, що відчиняються. Якісь люди за їхніми спинами ввійшли до коридору. І саме в цей момент Валерія спіткнулася об людський череп, який зі стукотом покотився по підлозі.

— Тікаймо! — істерично вискнув Техотль і метнувся вниз по коридору.

Валерія знову відчула, як Конан підхопив її й потягнув услід за провідником. Кімерієць не відзначався нічним зором, проте інстинкт його був безпомилковим. Без його допомоги вона давно впала б або врізалася в стіну. Тупіт за плечима ставав усе гучнішим. Техотль закричав:

— Сходи! За мною! Швидше!

Рука Конана допомогла Валерії зберегти рівновагу на першій сходинці гвинтових сходів. Раптом Конан відпустив дівчину і, обернувшись, став прислухатися — відчуття підказувало йому, що вороги зовсім близько. Але він розрізняв не лише тупіт!

Щось повзло сходами, звивалося, шаруділо й холодило повітря. Конан ударив мечем, і лезо встромилося в якусь плоть. Він відчув, як щось крижане торкнулося його ноги, а потім пролунали страшні, конвульсивні удари й закричала в агонії людина.

Конан помчав угору й опинився біля дверей, до яких вели сходи. Техотль і Валерія були вже там, і, коли кімерієць приєднався до них, Техотль зачинив двері й рушив засув — перший засув, який побачив Конан після міської брами.

Вони опинились у добре освітленому приміщенні. Перш ніж залишити його, Конан озирнувся і побачив, що двері тріщать і прогинаються під чиїмись могутніми ударами. Техотль біг так само швидко, але відчував себе більш певним, як людина, що потрапила в знайомі місця і знає, що друзі вже близько.

Проте Конан знову перелякав його, запитавши:

— Що це за тварюку я зарубав там, на сходах?

— Який-небудь ксоталанкієць, — відповів Техотль, не озираючись. — Я ж кажу, що вони всюди аж кишать.

— Це не людина, — пробурчав Конан. — Воно повзало й було холодне як лід. Думаю, що розрубав його навпіл. Воно кинулося на тих, хто набігав іззаду, і задушило одного.

Голова Техотля сіпнулася, а лице зблідло. Він у паніці прискорив біг.

— Це був Повзун! Чудовисько з підземель, яке вони викликали на допомогу! Що це таке, ми не знаємо, проте знаходили людей, жахливо ним знівечених. В ім’я Сета, швидше! Якщо вони пустили його по нашому сліду, він гнатиметься за нами аж до брами Текультлі!

— Сумніваюся, — буркнув Конан. — Я непогано рубонув його на сходах.

— Тікаймо! Утікаймо! — стогнав Техотль.

Вони минули ще кілька залитих зеленим світлом кімнат, перетнули обширну залу й зупинилися перед гігантською бронзовою брамою.

— Текультлі! — сказав Техотль.

3. НАРОД, ПРИРЕЧЕНИЙ НА ПОМСТУ

Техотль ударив кулаком у бронзову браму й став боком, аби бачити протилежний бік зали.

— Траплялося, тут гинули люди, які вже відчували себе в безпеці, — пояснив він.

— Так чого ж вони не відчиняють? — запитав Конан,

— Вони дивляться на нас через Око, — відповів Техотль. — Ваш вигляд їх спантеличив.

Він голосно закричав:

— Відчиняй браму, Ексцелане! Це я, Техотль, зі мною друзі з великого світу за лісом! Зараз відчинять, — заспокоїв він союзників.

— Можна було б їм трішки й поспішити, — похмуро сказав Конан. — Щось все-таки повзе за нами коридором.

Знову лице Техотля стало попелястим, і він заходився щосили гамселити у браму:

— Відчиняйте, бовдури, відчиняйте! Нас переслідує Повзун!

Він гамселив ще й ще, і нарешті брама безшумно відчинилася, утворивши перегороджений ланцюгом прохід, в якому блищали наконечники списів і суворі уважні очі. Потім ланцюг опустився, і Техотль, схопивши союзників за руки, буквально затягнув їх за браму. Конан, озирнувшись, устиг ще помітити позаду жахливі контури змії, що повзла повільно й важко. Величезне тіло витікало з дверей, огидна голова була вся в крові й невпевнено хиталася з боку в бік.

Коли вони опинились у квадратній кімнаті, стражники опустили важкі засуви й напнули ланцюг. Ця брама була здатна витримати будь-яку облогу.

Стражників було четверо, вони належали до тієї ж самої раси, що й Техотль, і були озброєні списами та мечами. В стіні біля брами була встановлена складна система дзеркал, за допомогою яких крізь вузьку щілину в стіні спостерігали за тим, що відбувається перед брамою. Певне, це й було Око, про яке говорив Техотль.

Стражники з подивом роздивлялися прибульців, та нічого не запитували, і Техотль утримувався від пояснень. Страх і нерішучість облишили його.

— Ходімо! — квапив він своїх нових друзів. Конан озирнувся на браму.

— А ті, що переслідували нас? Вони не стануть брати ворота штурмом?

— Вони знають, що Орлина Брама їм не до снаги. Вони втекли в Ксоталанк разом зі своїм повзучим дияволом. Ходімо, я проведу вас до володарів Текультлі.

Один зі стражників розкрив перед ними двері до коридору, що не відрізнявся від інших приміщень міста. Проте було видно, що тут мешкають люди. З яшмових стін звисали оксамитові полотнища, пишні килими застеляли пурпурну підлогу, сидіння і дивани зі слонової кістки були вкриті м’якими атласними подушками.

Коридор закінчувався оздобленими дверима, які ніхто не охороняв. Техотль безцеремонно штовхнув двері й завів товаришів до чималої зали, де зо тридцять смаглявих чоловіків та жінок підхопилися з подушок і зустріли їх здивованими вигуками.

Чоловіки, за винятком одного, були схожі на Техотля, але темношкірі, з дикими очима, жінки мали своєрідну вроду. Вони були зодягнені в золотисті шаровари й короткі шовкові спідниці, підперезані розшитими золотом шарфами. Їхнє чорне волосся до плечей перехоплювали срібні обручі.

У кріслах зі слонової кістки на яшмовому постаменті⁵¹ сиділа пара, яка відрізнялася від решти. Величезний чоловік із надзвичайно широкими грудьми й бичачою шиєю, єдиний серед чоловіків, мав розкішну сріблясто-чорну бороду до пояса. Одяг його був із пурпурного шовку, широкі рукави оголяли м’язисті руки.

Жінка, яка сиділа поряд із ним, схопилася з приглушеним криком і, ледве поглянувши на Конана, спрямувала палаючий погляд на Валерію. Вона була висока, гнучка — і, поза сумнівом, найвродливіша в цій залі. Одягом вона була не надто обтяжена — два шматки яскраво-червоної із золотом матерії заміняли їй спідницю. Пов’язка на грудях і обруч на голові були прикрашені діамантами. І лише у неї, єдиної зі всього цього смаглявого народу, не було звичайного шалу в очах.

Вона не зронила ні слова й лише стояла зі стиснутими кулаками, вдивляючись у Валерію.

Чоловік на троні зі слонової кістки аж ніяк не змінив виразу обличчя.

— Князю Ольмек! — звернувся до нього Техотль і вклонився, широко розкинувши руки. — Я привів союзників зі світу за лісом. У Залі Тецкоті Палаючий Череп убив мого товариша Хицмека…

— Палаючий Череп! — залою пробіг переляканий гомін.

— Саме так! Я повернувся й побачив Хицмека на підлозі з перерізаним горлом. І, перш ніж я схаменувся, Палаючий Череп напав на мене. Я глянув на нього, і кров захолола в моїх жилах, і мозок розтанув у моїх кістках. Я не міг ані втікати, ані битися — тільки чекав удару. І тоді з’явилася ця білошкіра жінка й зарубала його своїм мечем. Слухайте — це був всього лишень пес із Ксоталанка, який пофарбував свою шкіру в білий колір і надягнув на голову череп давнього чаклуна! Тепер цей череп розлетівся на сто шматків, а той, хто його носив, мертвий!

Невимовна жорстока радість звучала в останніх його словах, і дикі крики слухачів вторили їй.

— Це ще не все! — закричав Техотль. — Слухайте далі. Коли я заговорив із нею, на нас напали четверо ксоталанкійців! Я вбив одного — ось рана, залишена ним, вона сама свідчить про жорстокий бій. Двох убила вона. Але нам уже погано доводилося, коли в боротьбу вступив цей воїн і розбив голову четвертому! Так! П’ять цвяхів з яскраво-червоними головками вб’ємо ми в стовп помсти!

Він указав на колону з чорного дерева, що зводилася над тронним постаментом. Сотні яскраво-червоних цяток укривали її відшліфовану поверхню — червоноголові цвяхи, убиті в чорне дерево.

— П’ять червоних цвяхів за п’ять ксоталанкійських життів, — тріумфував Техотль, і жахаюча радість, написана на лицях людей, позбавляла їх людського вигляду.

— Хто ці люди? — запитав Ольмек низьким голосом, що нагадував віддалений рев буйвола.

Ніхто з мешканців Ксухотля не говорив голосно, немов тиша порожніх кімнат і безлюдних залів панувала й у їхніх душах.

— Я Конан із Кімерії, — відповів варвар. — А ця жінка — Валерія з Червоного Братства, аквилонська піратка. Ми дезертирували з армії на кордонах Дарфару і хочемо дістатися узбережжя.

— Ви ніколи не дістанетеся узбережжя! З Ксухотля немає виходу! Решту життя ви проведете в цьому місті!

Жінка на троні говорила це голосно й швидко.

— Що ти маєш на увазі? — прогарчав кімерієць, поклавши долоню на руків’я меча, і став так, аби бачити всю залу. — Чи ви маєте нас за полонених?

— Ти не так її зрозумів, — втрутився Ольмек. — Ми ваші друзі. І не затримаємо вас проти волі. Та, боюся, обставини не дозволять вам залишити Ксухотль.

Він глянув на Валерію і швидко опустив очі.

— Ця жінка, — сказав він, — зветься Таскелою, вона княгиня народу Текультлі. А зараз подайте нашим гостям їжу й напої — без сумніву, вони голодні після далекої дороги.

І він указав на стіл зі слонової кістки. Наші шукачі пригод обмінялися поглядами й сіли за стіл. Кімерієць був виповнений підозр: його суворі блакитні очі невпинно шастали залою, а меч був під рукою. Проте від наїдків й випивки він не відмовився.

І все сильніше притягала його погляд Таскела, хоча сама вона наполегливо продовжувала розглядати білотілу супутницю Конана.

Техотль перебинтував свою рану шматком шовку і теж сів за стіл пригощати своїх нових друзів. Він уважно розглядав кожну страву чи напій і все пробував сам, перш ніж подати гостям. Поки вони підкріплювалися, Ольмек мовчки дивився на них з-під густих чорних брів. Поряд, уперши підборіддя в долоні, сиділа Таскела. Її чорні загадкові очі, сповнені дивним світлом, ані на мить не відривалися від гнучкої постаті Валерії. Позаду трону вродлива, але похмура дівчина поволі гойдала віялом зі страусових пер.

На закуску подали химерні плоди — невідомі мандрівникам, але смачні. Легке червоне вино також мало особливий гострий присмак.

— Ви прийшли здалеку, — сказав нарешті Ольмек. — Я читав книги наших батьків. Аквилонія лежить іще далі, ніж землі стигійців і шемітів, за королівствами Аргос і Зингара, а Кімерія ще далі, ніж Аквилонія.

— Такі ми вже з нею мандрівники, — безтурботно сказав Конан.

— Але як вам удалося пройти крізь ліс — зрозуміти не можу, — продовжував Ольмек. — У давнину кілька тисяч воїнів ледве зуміли подолати всі небезпеки лісу.

— Правду кажучи, нам трапилося одне коротконоге страховище трохи більше від слона, — байдуже сказав Конан, беручи келих, наповнений Техотлем з очевидним задоволенням. — Та ми його вбили, і більше ніяких неприємностей не було.

Карафа з вином випала з рук Техотля і розбилася об підлогу. Він знову зблід. Ольмек схопився, усі інші перелякано й здивовано дивилися один на одного. Деякі опустилися на коліна. Тільки Таскела була байдужа — Конан із подивом зауважив і це.

— Що таке? — запитав він. — Чому ви в мене втупилися?

— Ти… Ти вбив бога-дракона?

— Бога? Дракона вбив, справді. А що, не можна хіба? Адже він збирався нас зжерти.

— Але ж дракони безсмертні! — вигукнув Ольмек. — Можна перемогти подібного до себе, але ніколи ще жодна людина не вбивала дракона. Тисячі воїнів, яких наші батьки вели в Ксухотль, не могли з ними упоратися! Мечі ламалися об їхню луску, як тріски!

— Ось коли б ваші предки здогадалися вимочити списи в отруйному соку яблук Деркето, — набивши рот, повчав Конан, — а потім увіткнули б у драконове око чи пащу, то швидко б переконалися, що дракони не більш безсмертні, ніж усяке інше ходяче м’ясо. Ця дохлятина лежить десь на узліссі. Якщо не вірите — підіть і подивіться.

Ольмек дивився на нього з величезним подивом.

— Саме через драконів наші предки сховались у Ксухотлі, — сказав він. — Вони не зважилися перетнути рівнину і знову заглибитись у джунглі. Проте й без того десятки людей загинули в пащах чудовиськ, перш ніж дійшли до міста.

— Отже, це не ваші предки збудували Ксухотль?. — запитала Валерія.

— Він вже був тут, коли ми вперше прийшли сюди. І навіть його звироднілі жителі не знали, скільки років він існував.

— Твій народ прийшов сюди з озера Зуад? — запитав Конан.

— Так. Понад півстоліття тому плем’я тлацитлан повстало проти стигійського короля і, зазнавши поразки, втекло на південь. Довгі тижні йшли вони через савани, пагорби й пустелі, поки не дісталися величезного лісу. Ішли тисячі воїнів із дружинами та дітьми. І в цьому лісі напали на них дракони, і багато кого розірвали на шматки. І нажаханий народ тікав від них до самої рівнини, посередині якої стояло місто Ксухотль. Вони отаборилися під стінами, не наважуючись покинути рівнину, бо з лісу доносилися звуки міжусобної битви потвор. Проте на рівнину вони не виходили. Мешканці міста зачинили браму й зі стін обсипали нас стрілами. І ця рівнина стала в’язницею племені тлацитланів, тому що повернення через джунглі було б безумством. І першої ж ночі до табору таємно проник раб із міста, людина тутешньої крові. У юності він разом зі своїм загоном заблукав у лісі, і всіх, окрім нього, зжерли дракони. До міста його впустили, але зробили рабом. Звали його Толькемек.

Очі Ольмека при цьому запалали, а багато хто в залі заходився плюватись і бурмотіти прокльони.

— Він пообіцяв нашим воїнам відчинити браму, а навзамін зажадав подарувати йому всіх, кого візьмуть у місті живцем…

…На світанку він відчинив браму. Воїни кинулись усередину, і зали Ксухотля залилися кров’ю. В місті жили лише кілька сот людей, жалюгідні залишки великого народу. Толькемек казав, що вони прийшли сюди давним-давно зі Старої Косали, коли предки тих, що нині заселяють Косалу, вдерлися з півдня і прогнали тамтешніх жителів. Вони довго йшли на захід, поки не знайшли цю оточену лісами рівнину, заселену плем’ям чорних.

Негрів вони обернули в рабство й почали споруджувати місто. У східних горах вони здобували і яшму, і мармур, і ляпіс-лазур, і срібло, і золото, і мідь. Винищили стада слонів заради іклів. Коли будівництво було закінчене, усіх рабів перебили. Їхні чарівники зміцнили безпеку міста за допомогою своєї жахливої магії: вони воскресили драконів, що колись заселяли ці місця і чиї кістки можна знайти в джунглях. Вони наживили на ці кістки плоть і вдихнули в них життя. І чудовиська знову пішли по землі, як за часів, коли світ був ще зовсім юним. Проте закляття магів тримало їх у лісі, не пускаючи на рівнину.

Багато сторіч жив народ Ксухотля у своєму місті, обробляючи поля за стінами, доки мудреці не навчилися вирощувати овочі, які зовсім не вимагають ґрунту і черпають усе необхідне просто з повітря. Так пересохли зрошувальні канали, і так почалося розкладання суспільства. Вони вже були вимираючою расою, коли наші предки прорубалися крізь джунглі на рівнину. Великі чарівники до того часу вже вимерли, а їхні заклинання були забуті. Вони не змогли протиставити нам ані магію, ані меч.

І наші предки перебили їх, залишивши близько сотні для Толькемека, колишнього раба. Багато днів і ночей розносилися містом їхні крики й стогони…

Якийсь час плем’я тлацитлан жило в мирі й спокої під керівництвом двох братів — Текультлі і Ксоталанка — разом із Толькемеком. Він на той час одружився із дівчиною з наших. Ми були вдячні йому за відчинену браму. Крім того, він знав місця, де були заховані скарби. Тому й ділив владу з братами.

Так минали роки. Ми тільки їли, пили, кохалися й виховували дітей. Обробляти поля не було потреби, оскільки Толькемек навчив нас мистецтву вирощувати плоди й овочі без землі. Окрім того, падіння міста й загибель його колишніх жителів знищили силу закляття, яке утримувало драконів у лісі. Ночами ці тварюки тинялися біля самих воріт і жахливо завивали.

Уся рівнина була залита кров’ю після їхніх сутичок, і ось тоді…

Князь прикусив язика на півслові, та відразу ж і продовжив розповідь. Але Конан і Валерія зрозуміли — він пропустив щось, чого вони не мають знати.

— П’ять років тривав мир. А потім… — погляд Ольмека на якусь мить торкнувся жінки, що сиділа поряд із ним. — А потім Ксоталанк узяв за дружину жінку, про яку мріяли і Текультлі, і старий Толькемек. І ось шалений Текультлі викрав її, а Толькемек допомагав йому, бажаючи досадити Ксоталанку. Той зажадав, аби йому повернули дружину, але рада племені вирішила, що вибір залишається за жінкою. Вона вирішила залишитися з Текультлі. Розгніваний Ксоталанк спробував забрати її силою, і охоронці обох братів зчепились у Великій Залі…

…Пролилася кров з обох боків. Суперечка перейшла у ворожнечу, ворожнеча — у відкриту війну. У дні цієї смути плем’я розділилося на три частини. Ще раніше, в мирні дні, місто було поділене володарями між собою… Текультлі займав західну частину, Ксоталанк займав східну, Толькемек — район південної брами. Так виникло три військові табори.

Злоба, ненависть і ревнощі породили пролиття крові, насильство й убивство. Витягнутий меч уже не міг повернутись у піхви. Текультлі ворогував із Ксоталанком, а Толькемек допомагав то одному, то другому, зраджуючи їх, коли йому це було вигідно. Зрештою Текультлі та його народ відступили аж до західної брами, де ми живемо й нині. Ксухотль має форму овалу. Текультлі — територія, що прибрала ім’я свого князя, — займає західну частину цього овалу. Ми замурували всі проходи, що сполучають цей квартал із рештою міст, залишивши на кожному поверсі тільки одні двері. Потім народ Текультлі спустився в підземелля і стіною відокремив їхню західну частину. І почав жити, як в обложеній фортеці, роблячи вилазки проти ворога.

І люди Ксоталанка в східній частині міста вчинили так само, і люди Толькемека в південній. Центр міста залишився нічийним і незаселеним. І стали ці порожні зали і кімнати полем битви й місцем вічного страху,

Толькемек повів війну з обома кланами. Він був значно страшнішим, аніж Ксоталанк, — справжній демон у людській подобі. Він знав багато таємниць міста і ніколи не відкривав їх прибульцям. Подорожуючи по схованках і підземеллях, він викрав у мертвих їхні страшні таємниці, таємниці давніх повелителів і магів, про які забув навіть перебитий нашими предками вироджуваний Народ. Але вся його магія виявилася безсилою тієї пам’ятної ночі, коли ми взяли його укріплення і перебили всіх його прихильників, а самого прирекли на довгі, довгі тортури…

Голос Ольмека перейшов у ніжний шепіт, і в очах засяяла така радість, ніби він бачив цю сцену перед собою і вона надавала йому нечувану насолоду.

— Ми підтримували в ньому життя так, що він лише мріяв про смерть як про найкоханішу дружину. А потім узяли його ще живого з камери тортур і кинули в підземелля — аби щури обгризли його кістки. Та він умудрився втекти зі своєї тюрми в підземні коридори. Без сумніву, він загинув там, оскільки єдиний вихід звідти веде в Текультлі, а звідти відтоді ніхто не виходив. Навіть кісток його не знайшли, і тому найтемніші й марновірні в нашому народі твердять, що дух його все ще блукає підземеллями, завиваючи серед скелетів. Люди Толькемека були вирізані дванадцять років тому, але триває і все лютішою стає війна між Текультлі і Ксоталанком, і закінчиться вона лише тоді, коли загинуть останній чоловік і остання жінка. Півстоліття тому Текультлі викрав дружину Ксоталанка. Півстоліття триває ворожнеча. Я з’явився на світ у розпал війни, як і всі інші в цій залі, окрім Таскели. І, гадаю, помремо раніше, ніж вона закінчиться. Ми народ, що гине, як і ті нещасні жителі Ксухотля. Коли почалася війна, нас було сотні з кожного боку. А тепер увесь народ Текультлі перед тобою — окрім тих, що стережуть браму. Сорок чоловік — от і весь клан. Скільки ксоталанкійців, нам невідомо. Навряд чи набагато більше. За останні п’ятнадцять років у нас не народилося жодної дитини, у наших ворогів також. Ми гинемо, але, перш ніж зникнути остаточно, заріжемо стільки ксоталанкійців, скільки дозволять боги.

І довго ще Ольмек розповідав із шалено виблискуючими очима про цю жахливу війну, що велася в тихих кімнатах і похмурих залах при світлі зелених кристалів на плитах, палаючих пекельним вогнем, які час від часу все більше червонішали. Ціле покоління потонуло в цих калюжах крові. Давно був мертвий Ксоталанк, зарубаний у жорстокій битві на сходах зі слонової кістки. І Текультлі не було в живих — розлючені ксоталанкійці спіймали його і зняли з нього шкіру.

Без жодного хвилювання оповідав Ольмек про страшенні битви в чорних коридорах, про засідки на гвинтових сходах, про жахливу різанину. Все яскравіше розгорявся в його темних бездонних очах червоний вогонь, коли він розповідав про людей, з яких живцем знімали шкіру, про розрубаних і розірваних на частини, про полонених, що страшенно виють у камерах тортур. І це було так огидно, що навіть бувалому варварові-кімерійцю стало огидно. Не дивно, що Техотль трусився від страху, що вороги його зловлять! Але все-таки зважився на вилазку — значить, ненависть у них сильніша за страх.

А Ольмек продовжував розповідь про справи страшні й таємні, про чари й заклинання, викрадені в чорній безодні катакомб, про незвичайних істот, викликаних ворогами з пітьми для жахливого союзу. Тут у ксоталанкійців була перевага — саме під їхніми володіннями покоїлися останки наймогутніших чарівників стародавнього Ксухотля і разом з ними — їхні безсмертні секрети.

Валерія слухала все це, і її охоплював жах. Ворожнеча стала тією рушійною силою, котра невпинно штовхала народ Ксухотля до остаточної загибелі. Ворожнеча була сенсом усього їхнього життя. У ворожнечі приходили вони на світ, а покидаючи його, вірили, що вона триватиме й після їхньої смерті. Вони залишали свою фортецю і пробиралися в Зали Мовчання тільки для того, щоб убивати й бути вбитими. Іноді вони поверталися з походу, ведучи збожеволілих полонених чи приносячи криваві трофеї переможців. Іноді не поверталися зовсім, і тоді ворожі руки перекидали їхні розітнуті тіла через бронзову браму.

Страшне, неприродне, жахливе життя вели ці люди, відрізані від решти світу, ув’язнені в одну кліїку, немов щури, здатні лише для того, щоби нападати, калічити й убивати.

Під час оповіді Ольмека Валерія постійно відчувала на собі невідступний погляд Таскели. Здавалося, вона не чує бородатого гіганта. Усі ці перемоги й поразки її ніби й не торкалися, і це здавалося Валерії ще страшнішим, ніж неприкрита жорстокість Ольмека.

— І ми не можемо залишити місто, — говорив Ольмек. — Ось уже п’ятдесят років ніхто не покидав його, окрім… — він знову обірвав себе і за якусь мить продовжив:

— Навіть коли б і не було ніяких драконів, ми, народжені й вирослі в місті, не наважимося його залишити. Ніколи ще не ступала наша нога за стіни. Ми незвичні до відкритого простору й сонячного світла. Ні — в Ксухотлі ми народилися, тут і помремо!

— Ну що ж, — сказав Конан. — З вашої ласки, ми краще пограємо в піжмурки з драконами. Ваша війна нас не стосується. Коли ви покажете нам дорогу до західної брами, ми підемо геть.

Таскела стиснула кулаки й почала щось говорити, але Ольмек перервав її:

— Наближається ніч. Якщо ви опинитесь на рівнині вночі, то певне потрапите в лапи драконів.

— Ми вже йшли рівниною вночі і навіть спали там, проте нікого не зустріли, — зауважив Конан.

Таскела похмуро посміхнулася:

— Ви не посмієте покинути Ксухотль!

Конан подивився на неї з інстинктивною неприязню: надто йому не подобалася увага княгині до Валерії.

— Думаю, що посміють, — сказав Ольмек. — Але, Конане й Валеріє, вас же послали самі боги, аби перемогли Текультлі! Війна — ваше ремесло, так чому вам не битися на нашому боці? Багатств у нас накопичено понад міру — коштовне каміння в Ксухотлі таке ж звичне, як бруківка в інших містах. Деякі привезені ще за давнини, а вогненні кристали здобуті в східних горах. Допоможете нам здолати ксоталанкійців — і беріть, скільки понесете!

— А ви допоможете нам знищити драконів? — запитала Валерія. — Тридцять воїнів із луками й отруєними стрілами зуміють винищити всіх гадів у лісі.

— Так! — не замислюючись, погодився Ольмек. — Ми, щоправда, за роки рукопашних боїв розучилися стріляти з лука, але можемо відродити це мистецтво.

— Що ти на це скажеш? — звернулася Валерія до Конана.

— Ми мандруємо без копійки за душею, — посміхнувся кімерієць. — А як на мене — що ксоталанкійців різати, що когось іншого…

— Так ви згодні? — закричав Ольмек, а Техотль від радості заплескав у долоні.

— Гаразд. А тепер чи не будете ви люб’язні показати нам кімнати, придатні для відпочинку, щоб уранці зі свіжими силами взятися до… е-е-е… роботи?

Ольмек згідно кивнув і подав знак рукою. Техотль і одна з жінок повели найманців коридором, який починався ліворуч від яшмового постамента. Валерія озирнулася і побачила, що Ольмек зі свого трону проводжає її довгим і дивним поглядом. Таскела шепотіла щось своїй похмурій служниці, Ясалі, яка наблизила вухо до самісіньких губ княгині.

Коридор був неширокий, але довгий. Зрештою жінка зупинилася, відчинила двері й жестом запросила Валерію до її кімнати.

— Стривайте! — забурчав Конан. — А де спатиму я?

Техотль вказав на кімнату з іншого боку коридору, на одні двері далі. Конан якийсь час вагався, збираючись, мабуть, щось сказати — та Валерія випередила його: злорадно посміхнувшись, вона зачинила двері в нього перед носом. Він пробурмотів щось несхвальне про найдорожчу половину людського роду і пішов за Техотлем.

В оздобленій кімнаті він озирнувся й поглянув угору. Деякі з світильників у стелі були такі великі, що, коли вибити з них скло, туди могла б пролізти людина. Щоправда, тільки худенька.

— Чому ж ксоталанкійці не пройдуть дахом і не розіб’ють ці скельця?

— Розбити їх неможливо, — відповів Техотль. — Крім того, не так легко вибратися на дах. Там суцільні куполи, вежі й круті скати.

І, не чекаючи подальших запитань, пояснив Конану будову “фортеці” Текультлі. Як і у всьому місті, тут було чотири поверхи. Кожний мав свою назву, немов вулиці в звичайному місті: поверхи Орла, Мавпи, Тигра і Змії.

— Хто така Таскела? — запитав Конан. — Дружина Ольмека?

Техотль затремтів і перелякано озирнувся.

— Ні. Це… словом, це Таскела. Вона була дружиною Ксоталанка — тією самою, яку викрав Текультлі. Через неї й почалася ця війна.

— Що ти верзеш? Вона ж молода і вродлива. І ти хочеш сказати, що піввіку тому вона вже була заміжня?

— Саме так! Присягаюся! Вона була дорослою дівчиною, коли плем’я тлацитлан пішло від озера Зуад. Король Стигії зажадав її до свого гарему, тому Ксоталанк із братом і зчинили заколот! Вона чаклунка і знає секрет вічної молодості.

— Що за секрет? — запитав Конан. Техотль знову затремтів.

— Про це мене не питай. Я не смію говорити. Це надзвичайно страшно, навіть для цього міста!

І, тримаючи палець на губах, вислизнув із кімнати.

4. ЗАПАХ ЧОРНОГО ЛОТОСА

Валерія відстебнула пояс із мечем і кинула його на ліжко. Вона помітила двері, закриті на засув, і запитала провідницю, куди вони ведуть.

— Ці, — сказала жінка, вказуючи ліворуч і праворуч, — ведуть до сусідніх кімнат. А он та, — вона показала на двері, оббиті міддю, — до зали, з якої сходи йдуть у катакомби. Але ти не бійся, тут тобі нічого не загрожує.

— Хто говорить про страх? — обурилася Валерія. — Просто я хочу знати, в якому порту кидаю якір. Ні, я зовсім не бажаю, щоб ти спала у мене в ногах. Я не звикла до служниць — в усякому разі, жіночої статі. Ти вільна.

Залишившись сама, Валерія позасувала всі засуви, скинула чоботи і зручно розтягнулася на ложі. Вона знала, що по той бік коридору Конан зробив те ж саме, але жіноча пихатість малювала перед нею іншу картину — розсерджений кімерієць, бурмочучи прокльони, ходить із кутка в куток. Єхидна усмішка торкнулася її вуст, і вона почала засинати.

Навколо панувала ніч. Зелені кристали в залах Ксухотля палали, як очі стародавніх котів. Вітер завивав між похмурими вежами, немов душив грішника. По темних кутках ворушилися таємні безшумні постаті.

Раптом Валерія прокинулася. В імлистому зеленому мороці над нею маячила неясна постать. Валерія з подивом зрозуміла, що сон продовжується наяву. А снилося їй, що вона лежить на ложі, і над нею тремтить і пульсує величезна чорна квітка, така величезна, що закриває увесь світильник. Її незвичайний запах проникав у всі клітини тіла і викликав томливе й блаженне заціпеніння. Вона купалася в запашних хвилях бездумного щастя, коли щось торкнулося лиця. Нерви її були вже настільки задурманені наркотиком, що цей дотик видався їй грубим ударом, що повернув її до дійсності. І тоді вона побачила не гігантську квітку, а темношкіру жінку.

Перш ніж та встигла втекти, Валерія спіймала її за руку. Прибулиця билася, як дика кішка, проте, відчуваючи силу суперниці, раптом здалася. Це була похмура Ясала, служниця Таскели.

— Ти що, сто чортів, збиралася зі мною зробити? Що у тебе в руці?

Жінка не відповіла, але спробувала відкинути якийсь предмет. Валерія вивернула їй руку, і на підлогу впала химерна чорна квітка на стеблі кольору яшми, велика, як людська голова, проте менша в порівнянні з тією, яку Валерія бачила уві сні.

— Чорний лотос! — процідила вона крізь зуби. — Квітка, яка викликає глибокий сон. Ти хотіла, щоб я знепритомніла, і це вдалося б, аби зачепила моєї щоки пелюсткою. Чому ти це зробила? Що все це означає?

Жінка продовжувала похмуро мовчати.

— Говори, або я тобі виверну з суглоба руку!

Ясала звивалася від болю, але заперечно крутила головою.

— Тварюка! — Валерія шпурнула її на підлогу.

Страх і спомин про розлючений погляд Таскели збудили в ній тваринний інстинкт самозахисту. Люди в цьому місті були справжніми виродками. Проте Валерія відчувала за всім цим таємницю значно жахливішу; ніж звичайне збочення. Хвиля жаху й огиди охопила її при думці про це дивне місто. Мешканці його не були нормальними людьми, та й чи належали вони до людського роду? У будь-кого з них у погляді було безумство — в усіх, окрім Таскели. В її жорстоких і загадкових очах таїлося дещо страшніше.

Вона підвела голову й прислухалася. Зали Ксухотля наповнювала тиша справді мертвого міста. Очі жінки, що лежала на підлозі, зловісно виблискували. Панічний жах вигнав із суворої душі Валерії останні рештки жалості.

— Нащо ти хотіла отруїти мене? — прошипіла вона, схопивши служницю за волосся. — Це Таскела тебе послала?

Відповіді не було. Валерія вилаялася і дала їй два ляпаса. Ясала навіть не писнула.

— Чому ти не кричиш? — запитала розгнівана Валерія. — Боїшся, що почують? Хто почує? Таскела? Ольмек? Конан?

Ясала мовчала. Вона зіщулилась і дивилася на свою мучительку вбивчим поглядом василіска⁵². Валерія обернулась і зірвала жмут шнурів із найближчої завіси.

— Тварюка! — процідила вона крізь зуби. — Ось я зараз стягну з тебе все ганчір’я, прив’яжу до ліжка і шмагатиму доти, поки не зізнаєшся, хто тебе послав і навіщо!

Ясала навіть не намагалася чинити опір. Потім у кімнаті було чути тільки свист туго скручених шовкових шнурів, що врізалися в голе тіло. Ясала не могла рухатися, тіло її звивалося і здригалося в такт ударам. Вона тільки прикусила губу, і з неї потекла цівка крові. І знову — ані звуку.

Все нові й нові червоні смуги з’являлися на смаглявій шкірі Ясали. Валерія шмагала зі всієї сили, а рука її була загартована в битвах. І Ясала не витримала.

Вона тихо застогнала, і Валерія зупинила підняту руку, відкинувши з лоба пасмо золотого волосся.

— Ну що, тепер скажеш? — запитала вона. — Чи я маю згаяти на тебе цілу ніч?

— Зглянься! — прошепотіла жінка. — Я все скажу!

Валерія розрізала на ній мотузки і допомогла звестися, але служниця безсило опустилася на ложе. Все тіло її тремтіло.

— Дай вина! — заблагала вона і показала на золотий келих. — Дай мені напитися. Я зовсім знесиліла від болю. Зараз я тобі все розповім.

Валерія взяла келих. Ясала невпевнено звелася, щоб узяти його, піднесла до губ і зненацька вихлюпнула вміст просто в обличчя аквилонці. Валерія втратила рівновагу й відсахнулася, трусячи головою і протираючи кулаками очі від їдкої рідини. Немов у тумані побачила вона, що Ясала пробігла через кімнату, підняла засув, відчинила двері, оббиті міддю, і зникла в глибині коридору. Коли Валерія добігла до дверей, то побачила тільки порожню залу, в кінці якої зяяв чорний прохід. Звідти тягнуло цвіллю, і Валерія здригнулася — то були двері, які вели у катакомби.

Ясала шукала порятунку серед мертвяків.

Валерія підійшла д дверей і побачила кам’яні сходи, зникаючі в повному мороці. Хід цей, імовірно, вів просто в підземелля і не був пов’язаний з іншими поверхами. Її охопила дрож при думці про тисячі зітлілих у саванах мертвих тіл, що лежали там, унизу. Вона зовсім не збиралася спускатися наосліп кам’яними сходами, а Ясала, певне, там вільно орієнтувалася.

Валеря вже зібрался повернутися до себе, розгнівана і збита з пантелику, коли з темряви донісся відчайдушний крик. Голос був жіночий.

— О, допоможіть! На допомогу! В ім’я Сета! Ой-й-й! — голос затихнув удалині, і Валерії здалося, що вона чує тихий сміх.

Кров застигла в жилах Валерії. Що трапилося з Ясалою там, у непроглядній пітьмі? Поза сумнівом, це був її голос. Яке лихо очікувало на неї? Внизу ховався ксоталанкієць? Але Ольмек запевняв, що катакомби Текультлі відокремлені від інших міцною кам’яною стіною. Та, крім того, і сміх не належав людській істоті.

Валерія так заквапилася назад, що навіть не зачинила двері, що вели у підземелля. Вона дісталася своєї кімнати і засунула засув. Потім взула чоботи, підперезалась і вирішила піти в кімнату кімерійця, щоб умовити його (якщо він ще живий) утікати геть із цього диявольського міста.

Вона вже відчинила двері в коридор, коли почула у залі передсмертні стогони. Далі почувся тупіт утікаючих ніг і брязкіт зброї…

5. ДВАДЦЯТЬ ЧЕРВОНОГОЛОВИХ ЦВЯХІВ

У вартівні на поверсі Орла сиділи двоє воїнів. Їхні недбалі пози зовсім не свідчили про втрату пильності. Штурм бронзової брами міг розпочатися будь-якої миті, та протягом багатьох років жодна зі сторін не зробила такої спроби.

— Чужоземці — сильні союзники, — сказав один із воїнів. — Гадаю, що завтра Ольмек виступить на ворога.

Він говорив, як солдат на справжній великій війні. В маленькому світі Ксухотля будь-яка жменька озброєних людей вважалася армією, а порожні зали між двома фортецями — країною, яку належало завоювати.

Інший воїн задумався.

— Припустімо, за їхньої допомоги нам вдасться покінчити з ксоталанкійцями, — сказав він нарешті. — А що потім, Ксатмеку?

— Як це що? — здивувався Ксатмек. — За кожного з них ми заб’ємо по цвяху. Полонених спалимо, обдеремо живцем або четвертуємо.

— А потім? — наполягав перший. — Потім, коли їх не буде? Дивно навіть якось — не буде з ким битися… Все своє життя я рубався з ксоталанкійцями й ненавидів їх. Чим я житиму, коли ворожнеча закінчиться?

Ксатмек знизав плечима. Його власні думки ніколи не спрямовувалися так далеко.

Раптом обидва почули за брамою якийсь шум.

— Ксатмеку, до брами! Я подивлюся через Око…

Ксатмек із мечем у руках притиснувся до, брами, напружуючи слух, а його товариш поглянув у систему дзеркал і побачив, що перед воротами повно людей! Мечі вони тримали в зубах, а вуха заткнули пальцями. Один із них — на ньому був султан⁵³ із пер — підніс до губ сопілку і, тільки охоронці зчинили тривогу, почав грати.

Голос застиг у горлі стражника, коли високий, незвичайний писк пройшов крізь металеву браму й торкнувся його вух. Ксатмек упав біля воріт, немов паралізований. Інший воїн, що знаходився подалі, відчув загрозу в цьому диявольському свисті. Високі звуки, немов невидимі пальці, встромилися в його мозок, наповнюючи його чимось чужим і божевільним. Страшенним зусиллям волі йому вдалося скинути чари й відчайдушним голосом вигукнути сигнал тривоги.

І тоді музика змінилася, нестерпний свист став різати барабанні перетинки. Ксатмек застогнав від нестерпної муки, і рештки розуму залишили його. У нестямі він розімкнув ланцюг, відкрив браму і з мечем у руках кинувся до зали, перш ніж товариш устиг його зупинити. Негайно ж у нього встромилася дюжина клинків, і по його скривавленому тілу з гарчанням промайнув гурт ксоталанкійців. Їхній торжествуючий крик наповнив зали й кімнати Текультлі.

Стражник, що залишився живим, виставив списа й лише тут зміркував, що ворог у фортеці! Вістря його списа встромилось у чийсь живіт, і більше він нічого не бачив — удар шаблі розкроїв йому голову.

Крики й брязкіт зброї розбудили Конана. Він скочив із ліжка, схопив меча і, підбігши до дверей, розчинив їх навстіж. У коридор він вийшов саме тоді, коли по ньому мчався воїн Текультлі.

— Ксоталанкійці! — гарчав він. — Вони у фортеці!

Конан помчав коридором і наткнувся на Валерію, яка вискочила зі своєї кімнати.

— Що коїться, хай йому чорт? — закричала вона.

— Кажуть, прорвалися ксоталанкійці, — сказав він. — І схоже, що це правда.

Утрьох вони заскочили до тронної зали. Видовище, яке постало перед ними, було найкривавішим жахом. Близько двадцяти чоловіків і жінок, із зображеннями білих черепів на грудях, зчепилися з людьми Текультлі. Жінки обох кланів билися нарівні з чоловіками, і підлогу в залі встеляли мертві тіла.

Ольмек, лише в пов’язці на стегнах, бився біля свого трону. Таскела прибігла зі своїх покоїв із мечем у руці.

Ксатмек і його напарник були вбиті, і тому ніхто не міг пояснити людям Текультлі, яким чином ворог увірвався у фортецю. І тим більше ніхто не міг пояснити причини цієї шаленої атаки.

Втрати ксоталанкійців були більшими, а становище жахливішим, аніж вважали їхні вороги. Союзник, покритий лускою, був скалічений, Палаючий Череп убитий, а один із чотирьох воїнів перед смертю встиг повідомити про двох білошкірих воїнів, які укріпили сили ворога. Цього було достатньо, щоб довести їх до відчаю й кинути на ворогів.

Люди Текультлі заспокоїлися вже від першого шоку, втративши кілька життів, і люто билися, а стражники з нижніх поверхів чимдуж поспішали, аби пристати до бою.

Це була битва диких собак, сліпа, безжальна, до останнього подиху. Все більше яскраво-червоних плям розцвітало ца пурпурній підлозі. Тріщали столи й крісла зі слонової кістки, падали оксамитові штори — і теж забарвлювалися червоним. Це була кривава кульмінація кривавого півстоліття, і всі це розуміли.

Та результат битви був вирішений наперед. Люди Текультлі, що й так удвічі кількістю переважали супротивника, збадьорилися, коли до бою вступили їхні світлолиці союзники.

А вони увірвалися, немов ураган, що ламає молодий ліс. Сила Конана перевищувала силу трьох тлацитланів, і жоден із них не міг порівнятися з ним у стрімкості. В цій людській гущавині він рухався зі швидкістю блискавки і сіяв смерть, немов вовк в овечому стаді, залишаючи за собою купи покалічених тіл.

Поряд з ним із посмішкою на вустах билася Валерія. Вона перевершувала силою звичайного чоловіка, але була значно небезпечнішою. Меч в її руці здавався живим. Якщо Конан повергав своїх супротивників тяжкістю й силою удару, розбиваючи голови та випускаючи кишки, то Валерія спочатку приголомшувала ворога своїм незрівнянним фехтувальним мистецтвом. То один, то інший воїн падав із пробитими грудьми, не встигнувши навіть замахнутися. Конан ішов залою як буря, що змітає все на шляху, Валерія ж здавалася примарою. Вона постійно міняла позицію, рубала й колола, а всі мечі, направлені в неї, пробивали повітря. Вороги вмирали, чуючи її знущальний сміх.

Ні стать, ні стан учасників не мали значення в цьому шаленому бою. Ще до того, як Конан і Валерія увірвалися до зали, п’ятеро ксоталанкійок уже лежали на підлозі з перерізаними глотками. Коли хто-небудь опускався на підлогу, завжди напоготові був кинджал для беззахисної шиї чи нога, здатна розтрощити голову об підлогу.

Від стіни до стіни, від дверей до дверей перекочувалися хвилі нещадної битви. Зрештою на ногах залишилися тільки люди Текультлі та двоє білих найманців. Тупо й мертво дивилися вони одне на одного — ці живі жалюгідні уламки цілого світу.

Вони стояли, широко розставивши ноги, їхні клинки були скривавлені й вищерблені, кров стікала по руках, коли вони дивилися одне на одного над тілами порубаних друзів і ворогів. Не було ані сил, ані повітря в грудях, аби видати переможний вигук, тому з вуст їх виривалося тільки скажене звірине завивання, подібне до вовчого.

Конан схопив Валерію за руку і притиснув до себе.

— У тебе рана на нозі, — буркнув він.

Вона глянула вниз і лише тепер відчула біль. Певне, якийсь умираючий воїн устиг встромити кинджала.

— Ти сам у крові, як різник, — засміялася вона.

— Зі мною все гаразд. Нічого серйозного. А ось твою ногу треба перев’язати.

Широкі груди й борода Ольмека теж були в крові. Очі його горіли, немов відблиски полум’я на чорній воді.

— Ми перемогли! — захоплено кричав він. — Війна закінчена! Ксоталанкійські пси мертві! О боги, хоч би один вижив, щоб здерти з нього шкіру! Але вони і такі хороші. Двадцять мертвих псів! Двадцять червоних цвяхів у чорній дерев’яній колоні!

— Краще подбайте про поранених, — відвернувся від нього Конан. — Гей, дівчинко, дай-но я подивлюся твою ніжку.

— Зачекай! — вона нетерпляче відштовхнула його руку. Полум’я боротьби все ще палало в її душі. — Ви певні, що всі лежать тут? Що, коли на нас нападуть із другого боку?

— Вони не розділяли б клан перед таким походом, — сказав Ольмек. До нього поволі поверталася розсудливість. Без свого пурпурного вбрання він був схожий швидше на мавпу-людожера, ніж на князя. — Присягаюся головою, ми поклали їх усіх. Їх було менше, ніж я гадав, а вів їх відчай. Проте яким чином вони проникли до фортеці?

До них підійшла Таскела, витираючи меч об стегно. В руці вона тримала предмет, знайдений біля трупа вождя ксоталанкійців — того самого, прикрашеного султаном із пер.

— Флейта безумства, — сказала вона. — Один із воїнів сказав мені, що Ксатмек відкрив ворогам браму й кинувся на них — воїн сам це бачив і навіть чув останні звуки цієї мелодії, яка, як він сказав, заледеніла його душу. Толькемек багато розказував про цю флейту. Жителі Ксухотля поклонялися їй, потім вона лежала в гробниці якогось стародавнього мага. Якимсь чином ці пси знайшли її і зуміли використати.

— Комусь треба піти в Ксоталанк і переконатися, що ніхто не залишився в живих, — сказав Конан. — Я і сам піду, якщо знайдеться проводар.

Ольмек подивився на рештки свого народу. Лишилося тільки два десятки, та й більшість із них лежала на підлозі. Таскела була єдиною, хто вийшов з бою без подряпин, хоча вона билася так само люто, як і всі.

— Хто піде з Конаном у Ксоталанк? — запитав Ольмек.

Пришкандибав Техотль. Рана на його стегні знову відкрилася, а на грудях зяяла свіжа.

— Я піду!

— Ти не підеш, — заперечив Конан. — І ти не підеш, Валеріє, ти втратила багато крові.

— Тоді піду я, — сказав воїн, що перев’язував собі руку.

— Добре, Янат. Ходи з кімерійцем. І ти теж, Топал, — Ольмек вказав на ще одного воїна, який був лише легенько оглушений. — Та спочатку допоможіть підняти поранених, аби ними могли зайнятися.

Все було зроблено швидко. Коли Конан схилився над жінкою з розбитою головою, борода Ольмека торкнулася вуха Топала. Варвар помітив це, але не видав себе. За якусь мить усі троє залишили залу.

Проводарі зі всіма обережностями провели Конана через залу за брамою і через анфіладу кімнат, залитих зеленим світлом. Вони нікого не зустріли і не почули анінайменшого шуму. Коли воїни підійшли до Великої Зали, що перетинала місто з півночі на південь, то стали ще обережнішими: адже вони перебували на ворожій території. Та й наступні зали були порожні — аж до бронзової брами, схожої на Браму Орла в Текультлі. Брама відчинилася несподівано легко.

Воїни Текультлі зі страхом дивилися на зелену залу. Ось уже п’ятдесят років ніхто з їхнього племені не потрапляв сюди інакше, як полоненим, приреченим на жахливу смерть. Не було гіршої долі для жителя західної фортеці, аніж потрапити в Ксоталанк. Жах полону переслідував їх від самого дитинства. Для Яната й Топала ця брама була Брамою Пекла.

Конан відштовхнув супутників і вступив у Ксоталанк.

З побоюванням вони рушили за ним, щомиті озираючись. Але тишу порушувало лише їхнє власне дихання.

За брамою була така ж вартівня, і хід із неї вів до такої ж тронної зали, як і в Ольмека. Конан зайшов туди, глянув на килими, дивани й штори і почав уважно прислухатися. Ні звуку. Кімната була порожня. Він уже не вірив, що в Ксухотлі залишився хоч один живий ксоталанкіець.

— Ходімо, — сказав він і зайшов до тронної зали.

Проте далеко не пішов, відчувши, що за ним іде тільки Янат. Конан обернувся і побачив, що переляканий Топал завмер і витягнув руки, немов захищаючись від невідомої небезпеки.

— Що сталося?

Тут він і сам побачив, що сталося, і мурашки пробігли по його могутній спині.

Жахлива голова зводилася над диваном, зміїна голова, велика, як у крокодила. Над нижньою щелепою нависали величезні зуби, але було в цій голові щось безпорадне. Конан подивився за диван. Там лежала змія — здоровеннішої йому в своїх мандрах не траплялося… Від неї відгонило тліном і холодом земних глибин. На горлі тварюки зяяла величезна рана.

— Це Повзун! — прошепотів Янат.

— Та сама тварюка, яку я рубонув на сходах, — сказав Конан. — Він гнав нас до Брами Орла, і у нього ще вистачило сил повернутися сюди, аби здохнути. Як ксоталанкійці з ним спілкувалися?

— Вони викликали його з чорних тунелів під катакомбами. Їм були відомі таємниці, закриті для нас.

— Гаразд, цей здох, а якби у них були інші, вони неодмінно притягли б їх із собою в Текультлі. Вперед!

Вони йшли за ним слідом..

— Якщо нікого не знайдемо на цьому поверсі, зійдемо вниз, — міркував Конан. — І перериємо Ксоталанк від підвалу до горища. Чорт, а це що таке?

Вони зайшли до тронної зали. Там був такий самий яшмовий постамент ї трон зі слонової кістки. Не було тільки чорної колони… Тут визнавали інший символ ворожнечі.

На стіні за постаментом підносилися ряди кам’яних полиць, із цих полиць на прибульців дивилися осклілими очима сотні людських голів, що добре збереглися.

Топал бурмотів лайки, Янат же стояв нерухомо, і в очах його знову з’явився вираз безумства. Конан скривився — він знав, що розум людей племені тлацитлан постійно висить на волоску.

Зненацька Янат ткнув у бік страшних трофеїв тремтячий палець.

— Це голова мого брата! — закричав він. — А ось молодший брат мого батька! А за ним старший син моєї сестри!

І він заплакав. Очі його були сухі, але з грудей виривалися хрипкі ридання. Потім плач перейшов у тонкий пискливий сміх і, нарешті, в нестерпний вереск. Янат збожеволів.

Конан поклав руку йому на плече, і цей дотик немов би випустив безумство на волю. Янат завив і крутнувся на місці, намагаючись дістати Конана мечем. Кімерієць відбив удар, а Топал спробував схопити Яната за руку. Божевільний вислизнув із його рук і загнав меча в тіло товариша. Топал зі стогоном опустився на підлогу. Янат закрутився в божевільному танці, потім кинувся до полиць і почав рубати їх, скрегочучи зубами.

Конан підскочив до нього ззаду, бажаючи обеззброїти, але божевільний обернувся й, завиваючи, кинувся на нього. Побачивши, що з божевільним не упоратися, Конан поступився йому дорогою і ззаду завдав удару, перерубавши ключицю й груди. Нещасний упав мертвим біля своєї вмираючої жертви.

Конан схилився над Топалом і побачив, що той дихає востаннє. Не варто й намагатися зупинити кров, що цибеніла зі страшної рани.

— Погані твої справи, Топале, — буркнув Конан. — Чи не треба щось передати твоїм, га?

— Нагнися нижче, — прохрипів Топал, і Конан послухався, але… за секунду схопив його за руку: кинджал був спрямований просто йому в груди.

— Присягаюся Кромом! — сказав Конан. — І ти з’їхав з глузду?

— Так наказав Ольмек, — прошепотів поранений. — Чому — не знаю. Коли ми клали поранених у ліжка, він шепнув мені, щоб я убив тебе під час повернення в Текультлі…

І помер із ім’ям свого клану на вустах.

Конан дивився на нього, спантеличений. Чи вони всі тут з глузду з’їхали? Він знизав плечима й вийшов за бронзову браму, залишивши воїнів Текультлі під охороною сотень голів їхніх родичів.

По дорозі назад йому не потрібен був провідник. Інстинкт вів його безпомилково. Але рухався він обережно, уважно оглядаючи кожен темний куток. Варвар побоювався не духів убитих ксоталанкійців, а своїх недавніх союзників.

Він минув Велику залу й перейшов до кімнат на іншому боці, коли почув, що попереду хтось повзе, тяжко дихаючи й стогнучи. Потім він побачив чоловіка — той, справді, повз по пурпурних плитах, залишаючи за собою кривавий слід. Це був Техотль, і очі його вже застилала мла.

— Конане! — окликнув поранений. — Конане! Ольмек викрав дівчину із золотим волоссям!

— От чому він наказав Топалу заколоти мене, — зміркував Конан, стаючи на коліна біля вмираючого. — Цей Ольмек не такий вже божевільний, як здається на перший погляд!

Блукаючі пальці Техотля упилися в руку Конана. Він прожив життя в холодному, непривітному, страшному світі, і вдячне почуття до прибульців розбурхало в ньому іскру справжньої людяності, якої так не вистачало його родичам, що жили лише ненавистю й жорстокістю.

— Я хотів перешкодити цьому… — пухирці червоної піни лопалися на губах Техотля. — Але він ударив мене… Думав, що вбив… Але я поповз… О Сет, я довго повз у власній крові! Бережися, Конане! Ольмек може заманити тебе в пастку! Убий його! Це звір! Бери Валерію і втікай! Лісу не бійся. Ольмек і Таскела брехали, лякаючи драконами. Вони давно винищили один одного, залишився тільки найсильніший. А якщо ти його убив, то більше боятися нічого. Ольмек вважав його за бога, приносив йому людські жертви. Старих і дітей зв’язував і скидав зі стін. Поспішай! Ольмек потягнув Валерію…

Техотль помер, перш ніж голова його торкнулася підлоги.

Забувши про обережність, Конан швидко попрямував у Текультлі. На ходу він перераховував колишніх союзників. Двадцять один, рахуючи й Ольмека, залишився після бою в тронній залі. З того часу померли троє… Що ж, Конан був готовий зараз поодинці перебити весь клан.

Але інстинкт був сильнішим і велів узяти себе в руки. Він пригадав застереження Техотля щодо пастки. Цілком можливо, що князь поклопотався про це на випадок, якщо Топал не виконає наказу. А коли так, то чи варто повертатися тією ж дорогою?..

Конан подивився у вікно, за яким мерехтіли зірки. Вони ще не почали бліднути. Скільки подій за одну ніч!

Він звернув із дороги і гвинтовими сходами спустився поверхом нижче. Він не знав, де знаходяться потрібні йому двері, але був певен, що знайде. Зате він уявлення не мав, як упоратись із засувами, — напевно брама буде закрита, за давньою півстолітньою звичкою.

Стискаючи меча, він безшумно рухався темними й освітленими залами. Текультлі були вже близько, коли варвара стривожив якийсь звук. Він без зусиль упізнав його — так намагається кричати людина, котрій затикають рота. Джерело звуку було ліворуч. У цій мертвій тиші будь-який писк розносився далеко.

Він пішов на повторювані крики і побачив крізь прочинені двері вражаюче видовище. На підлозі кімнати була встановлена залізна конструкція, що нагадувала колесо для катування. На колесі було розіпнуто чоловіка велетенської будови, голова його лежала на підставці, утиканій сталевими шпильками. Їхні вістря були забарвлені кров’ю з проколеної шкіри. На голові було щось подібне до вуздечки — втім, її шкіряні ремені не захищали від шпильок. Ця вуздечка була тонким ланцюгом сполучена з пристроєм, що підтримував величезну залізну кулю, що звисала над волохатими грудьми полоненого. Поки нещасний лежав нерухомо, куля висіла на місці. Та варто було йому від нестерпного болю підвести голову, куля падала на кілька дюймів. Зрештою м’язи шиї відмовляться підтримувати голову в такому неприродному стані, а біль від шпильок буде абсолютно нестерпним… Тоді куля роздавить його повільно й невідворотно. Рот жертви був заткнутий кляпом, і великі чорні очі дико втупилися в людину, що зупинилась у дверях в цілковитому подиві. Тому що на колесі був розіпнутий Ольмек, князь Текультлі.

6. ОЧІ ТАСКЕЛИ

— Отже, для того щоб перев’язати ногу, ти тягнула мене в цю віддалену кімнату? — запитала Валерія. — Що, не можна було це зробити в тронній залі?

Вона сиділа на ложі, витягнувши перед собою поранену ногу, яку служниця тільки що перев’язала смужкою шовку. Біля Валерії лежав її скривавлений меч.

Служниця виконувала свою роботу акуратно й ретельно, проте аквилонці не подобалися липкі дотики її пальців і вираз очей.

— Решту поранених також перенесли до інших кімнат, — вимова була м’яка, як у всіх жінок Текультлі. Але дві години тому Валерія бачила, як ця ж сама жінка пробила кинджалом серце свого супротивника і видряпала очі пораненому ксоталанкійцю.

— Тіла вбитих будуть знесені в катакомби, — додала вона. — Інакше душі померлих можуть оселитися в кімнатах.

— Ти віриш в це? — запитала Валерія.

— Я знаю, що дух Толькемека поневіряється підземеллями. Я сама бачила його, коли молилася біля гробниці стародавньої королеви. Це був старий із білою скуйовдженою бородою, й очі його світилися в темряві. Я впізнала його, це був Толькемек…

Голос її понизився до шепоту:

— Ольмек сміється над цим, проте я знаю точно! Говорять, що кістки небіжчиків обгризають щури. Ні, не щури — це роблять духи…

Тінь упала на ложе, і жінка замовкла. Валерія простежила за її поглядом і побачила Ольмека, який дивився на неї. Він уже змив кров із рук, лиця й бороди, але одягу не змінив. Від усієї його постаті віяло звіриною силою.

Князь виразно глянув на служницю, і вона одразу безшумно вислизнула з кімнати. На прощання вона обдарувала Валерію цинічною, розуміючою посмішкою.

— Дівчинка свою справу знає, — сказав князь, підходячи до ложа і схиляючись над пораненою ногою. — Дай подивитися…

З надзвичайною для своєї комплекції спритністю він схопив меч і закинув його на середину кімнати. Потім обхопив Валерію своїми могутніми руками.

Але, яким би швидким він не був, Валерія встигла вийняти кинджал і спрямувати його в горло Ольмека. На своє щастя, він зумів перехопити її руку. Вона відбивалася кулаками, колінами, зубами й нігтями, з усієї сили свого міцного тіла, з усім своїм бойовим умінням, набутим за роки воєн і мандрів на суші й на морі. Та все це було марним проти його грубої сили. Кинджал вона випустила відразу ж і раптом зрозуміла, що абсолютно безпорадна. Вперше в житті вона злякалася чоловіка. На біль він, здавалося, не реагував; лише одного разу, коли її зуби угризлися йому в кисть, князь ударив Валерію долонею по обличчю.

Ще за якусь мить він покинув кімнату, несучи дівчину на руках. Вона вже не чинила опору, але очі її горіли жаданням помсти за образу. Вона і не кричала, бо знала, що Конана поблизу немає і ніхто з Текультлі не піде проти свого володаря. Дроте й сам Ольмек, помітила вона, постійно озирався й прислухався, немов би побоюючись погоні. Та й прямував він не до тронної зали, а кудись уздовж коридору. Вона зрозуміла, що князь чогось боїться, і закричала на все горло.

Ольмек нагородив її ляпасом і прискорив кроки.

Проте луна далеко рознесла її крик, і Валерія крізь сльози побачила, що вслід за ними шкандибає Техотль.

Ольмек із гарчанням обернувся й обхопив дівчину однією рукою, як дитину.

— Ольмек! — закричав Техотль. — Невже ти, невдячний псюко, зважився на таке? Це жінка Конана! Вона допомогла нам перемогти ксоталанкійців і…

Не кажучи ні слова, Ольмек розмахнувся вільною рукою, і воїн без тями впав до його ніг. Князь нагнувся, підняв меч Техотля і встромив бідоласі в груди, після чого продовжив свій шлях. Він не бачив, що з-за штори за ним стежать жіночі очі, що Техотль звівся на ноги, шепочучи ім’я Конана.

Зайшовши за поворот коридору, Ольмек побіг гвинтовими сходами зі слонової кістки. Вони минули кілька кімнат і опинилися, зрештою, біля бронзової брами, надто схожої на Браму Орла на верхньому поверсі.

— Це одна з брам, що веде в Текультлі. Вперше за п’ятдесят років її ніхто не охороняє, бо Ксоталанк перестав існувати!

— Завдяки Конану й мені, тварюко! — крикнула Валерія, здригаючись від гніву й сорому. — Брехливий псюко! Конан відірве тобі голову!

Ольмек навіть не зволив сказати, що Конан зарізаний за його наказом, — настільки він був певен у собі.

— Забудь про Конана, — грубо сказав він. — Ольмек — хазяїн Ксухотля. Ксоталанка більше немає. Війна закінчена. Тепер до кінця життя можна пити вино й насолоджуватися коханням. Спочатку вип’ємо!

Він опустився на сходинку зі слонової кістки й силою посадив її собі на коліна. Не звертаючи уваги на її прокльони, вільною рукою він потягнувся до столу.

— Пий! — наказав він, підносячи кубок до її губ.

Валерія мотала головою. Вино плескалося на всі боки, обливаючи її.

— Гості не до смаку твоє вино, Ольмеку, — пролунав холодний саркастичний голос.

Князь завмер, і в його очах з’явився переляк. Він поволі обернувся й побачив Таскелу.

Горда душа Валерії піддалася цієї ночі тяжкому випробуванню. Нещодавно вона зазнала страх від чоловіка. Тепер вона зрозуміла, що боїться цієї жінки ще сильніше.

Ольмек був нерухомий, тільки обличчя його посіріло. Таскела вийняла з-за спини руку — у ній був золотий флакон.

— Боюся, що Валерії не сподобається твоє вино, Ольмеку, — сказала княгиня. — Тому я принесла своє. Те саме, що було зі мною на озері Зуад, — ти зрозумів, Ольмеку?

Лоб гіганта миттєво спітнів. М’язи його ослабли, і Валерія без жодних зусиль звільнилася. Розум наказував їй тікати з кімнати, але якась сила примусила залишитись і спостерігати за всім, що відбуватиметься.

Таскела підійшла до князя, спокусливо гойдаючи стегнами. Голос її був співучий і пестливий, проте очі палали. Тонкі пальці гладили бороду чоловіка.

— Ти любиш тільки себе, Ольмеку, — співучо сказала вона. — Ти хотів залишити нашу прекрасну гостю тільки для себе, хоча знав, що вона моя. І це ще не головна твоя провина, Ольмеку.

Здавалося, прекрасна маска спала з її обличчя: очі дико сяйнули, лице спотворилося гримасою, пальці, вп’явшись у бороду, з силою вирвали жмут волосся. Але ця демонстрація нелюдської сили була ще не найстрашнішою.

Ольмек схопився й заричав як ведмідь, б’ючи кулаками по столу:

— Шльондра! Відьма! Текультлі слід було вбити тебе ще п’ятдесят років тому! Згинь! Надто довго я тебе терпів. Біла дівчина — моя! Забирайся звідси, бо заріжу!

Княгиня розреготалась і шпурнула йому в обличчя скривавлений жмут бороди. Сміх її був безжальний, немов дзвін сталі.

— Колись ти говорив інакше, Ольмеку. Коли ти був молодий, ти клявся мені в коханні. Так, багато років тому ти був моїм коханим і спав у моїх обіймах під квіткою чорного лотоса. І відтоді в моїх руках ланцюг, а на цьому ланцюзі — ти, рабе! Ти знаєш, що не в змозі опиратися мені. Ти знаєш, що мені досить подивитися тобі в очі тим поглядом, якому мене навчив стигійський жрець, і вся твоя воля випарується. Пам’ятаєш ту ніч під чорним лотосом? Квітка розгойдувалася, хоча гойдав її не земний вітер. Відчуваєш знову той аромат, що огортав тебе і робив моїм рабом? Боротися зі мною марно. Ти досі в моїй владі, як і тієї ночі, Ольмеку, князю Ксухотля, і будеш у моїй владі до кінця життя!

Голос її знизився до шепоту й нагадував дзюркотіння джерела в мороці. Вона схилилася над князем, розвела пальці й торкнулася його могутніх грудей. Очі Ольмека затуманилися, руки безсило обвисли.

З безжальною усмішкою Таскела піднесла золотий флакон до губ князя.

— Пий!

Він, не роздумуючи, підкорився. І відразу ж туман у його очах змінився розумінням і жахом. Він відкрив рота, проте не видав ні звуку. За секунду він без сил упав на ложе.

Це вивело Валерію із заціпеніння. Вона кинулася до дверей, але Таскела випередила її справді тигрячим стрибком. Валерія вдарила її кулаком — такий удар повалив би з ніг будь-якого чоловіка. Але Таскела зуміла плавно відхилитись і схопила її за руку. Потім вона перехопила й ліву руку аквилонки і легко зв’язала її зап’ястя шовковим шнурком.

І тоді Валерія зрозуміла, що її сором через поразку в сутичці з Ольмеком — ніщо в порівнянні з теперішнім. Жінок вона зневажала — і ось знайшлася ж така, яка робить із нею, що хоче! Вона не чинила опору, коли Таскела посадила її в крісло і прив’язала до нього, протягнувши шнура між колін.

Байдуже переступивши через тіло князя, Таскела підійшла до бронзової брами й відкрила її. За стулками був коридор.

— Цей шлях, — вперше звернулася вона до Валерії, — веде до кімнати, яка служила колись камерою тортур. Коли ми відступали в західну частину міста, то більшість інструментів забрали з собою, але один пристрій довелося залишити — він був надто важким і громіздким. А тепер, гадаю, він буде нам у нагоді.

Ольмек усе зрозумів, і в очах його зблиснув жах. Таскела наблизилась і схопила його за волосся:

— Ти певний час будеш нерухомий. Проте ти чутимеш, думатимеш і відчуватимеш — так, так, ти все відчуватимеш.

І пішла до брами, легко підхопивши могутнє тіло князя, — у Валерії ледве очі не вилізли з орбіт. Княгиня зникла в коридорі, і за якийсь час почувся брязкіт заліза.

Валерія пробурмотіла прокляття і спробувала звільнитися. Марно — шнур був надто міцним.

Таскела повернулася сама, а з камери тортур було чути приглушений стогін. Двері вона причинила, а засув не засувала — звички не були притаманні їй, як, утім, і інші людські риси.

Валерія в заціпенінні дивилася на жінку, в чиїх руках — вона чудово це розуміла — була її доля.

Таскела подивилася їй у вічі.

— Тобі випала велика честь, — сказала вона. — Ти вибрана, щоби повернути Таскелі юність. Ти здивована? Так, я знаю, що маю молодий вигляд, але в моїх жилах відчувається холод старості — я пережила це вже тисячу разів. Я стара, я така стара, що не пам’ятаю свого дитинства. Колись я була юною дівчиною, і мене кохав жрець зі Стигії. Він подарував мені секрет вічної молодості й безсмертя. Потім він помер — певне, від отрути. Я жила в своєму палаці над озером Зуад, і роки пролітали повз мене. Потім мене зажадав король Стигії, і народ зчинив бунт — ось ми і потрапили в ці краї. Ольмек називає мене княгинею, але в мені немає королівської крові. Я вище, ніж королева, — я Таскела, і твоя квітуча молодість поверне мені мою!

У Валерії відняло язик. За всім цим таїлася якась жахлива загадка — найстрашніша за всі, з якими вона зустрічалася досі.

Чаклунка розв’язала аквилонку і звела на ноги. Та не острах перед силою, зосередженою в руках княгині, перетворив Валерію на безвольну ляльку.

Це зробили палаючі чаклунські — зловісні — очі Таскели.

7. ТОЙ, ХТО ПРИХОДИТЬ З ПІТЬМИ

— Бодай би я отак побачив кушита!

Конан із цікавістю дивився на чоловіка, прив’язаного до залізного колеса.

— Що, в біса, ти робиш на цій штуці?

Мукання було йому відповіддю. Тоді Конан вирвав кляп із рота в’язня, і той закричав від страху, бо залізна куля впала вниз і майже торкнулася його широких грудей.

— Обережніше, в ім’я Сета! — простогнав Ольмек.

— Чого б то? — запитав Конан. — Чи ти гадаєш, що твоя доля мене цікавить? Був би у мене час, я б посидів і подивився, як цей шматок заліза видавить з тебе кишки. Але я поспішаю. Де Валерія?

— Звільни мене! — просив Ольмек. — Я все скажу!

— Спершу скажи.

— Ні за що! — князь зціпив масивні щелепи.

— Гаразд, — сказав Конан і всівся на найближчу лаву. — Я сам її знайду після того, як тебе придавить. Думаю, що справа піде швидше, якщо я мечем прочищу тобі вухо, — додав він і протягнув зброю до голови Ольмека.

— Зачекай! — слова посипалися з князя, як зерно з мішка. — Таскела викрала її у мене. Я завжди був тільки іграшкою в її руках…

— Таскела? — Конан сплюнув. — Ця жалюгідна…

— Ні-ні! — прохрипів Ольмек. — Діло гірше, ніж ти гадаєш. Таскела занадто стара — їй багато сотень років. Вона продовжує своє життя і повертає молодість, приносячи в жертву вродливих молодих жінок. Ось чому їх так мало в нашому роду. Вона витягне з Валерії життєву силу і знов розцвіте…

— Брама замкнута? — запитав Конан, пробуючи великим пальцем гостроту меча.

— Так! Але я знаю, як пройти в Текультлі. Ця дорога відома лише мені й Таскелі, та вона гадає, що я безпорадний, а тебе немає в живих. Звільни мене, і, присягаюся, я допоможу тобі звільнити Валерію. Без моєї допомоги тобі не впоратися, навіть коли б ти тортурами вирвав у мене всі секрети, то не зумів би ними скористатися. Звільни мене! Ми підберемося до Таскели і вб’ємо її раніше, ніж вона встигне напустити свої чари. Досить і ножа в спину. Я б сам давно це зробив, та боявся, що без її допомоги ксоталанкійці нас подолають. І їй була потрібна моя допомога, тому вона й дозволила мені жити. Тепер один із нас мусить померти. Присягаюся, розправимося з відьмою, і ви з Валерією підете від нас із миром. Народ коритиметься мені, коли не стане Таскели.

Конан схилився и перерізав пута, що утримували, князя. Той обережно вислизнув із-під величезної кулі і став на ноги, мотаючи головою, неначе бик, і обсипаючи всіх прокльонами. Обидва вони, ставши пліч-о-пліч, були уособленою мужністю. Ольмек був такий самий високий, як Конан, і навіть масивніший, але було в ньому все ж таки щось звіряче, відштовхуюче, і кімерієць поряд із ним мав значно благородніший вигляд.

Конана можна було зарахувати до цвіту людства, Ольмека — до цвіту його первісної побічної гілки.

— Веди! — наказав Конан. — І весь час тримайся попереду мене: віри тобі не більше, ніж бику, якого тягнуть за хвоста.

І Ольмек пішов, розчісуючи п’ятірнею свою скуйовджену бороду. Він був упевнений, що Таскела закрила браму, тому й попрямував до однієї з кімнат на кордоні Текультлі.

— Цій таємниці півстоліття, — говорив він на ходу. — Наш клан не знав її, а ксоталанкійці тим більше. Цей таємний хід зробив сам Текультлі, а рабів, що допомагали йому, убив. Він побоювався, що любов Таскели легко може перейти в ненависть, і вона одного разу закриє перед ним браму. Але Таскела відкрила таємний хід і замкнула його, коли вождь утікав після невдалої вилазки. Ксоталанкійці схопили його і стратили. А я дізнався про це, бо стежив за нею.

Він натиснув золоту прикрасу на стіні, і одна з плит упала, відкривши сходи, прямуючі вгору.

— Сходи ці влаштовані просто в стіні, — говорив Ольмек. — Вони ведуть у вежу на даху, а звідти гвинтові сходинки спускаються в різні зали. Поспішаймо!

— Тільки після тебе, друже! — відповів Конан весело і змахнув мечем.

Ольмек знизав плечима й почав підійматися, Конан відстав на півкроку.

Вони все підіймалися, і кімерієць зрозумів — рівень верхнього поверху пройдений. Обидва опинилися в циліндричній вежі. Крізь великі вікна було видно інші куполи й вежі Ксухотля.

Ольмек не гаяв часу на пейзажі за вікнами, а почав спускатися одними зі сходів, які за кілька кроків перетиналися вузьким довгим коридором. Коридор теж закінчувався сходами, що йдуть униз. Князь зупинився.

Звідкись чувся приглушений жіночий стогін, повний страху, гніву й сорому. Конан упізнав голос Валерії.

Якою ж великою мала бути небезпека, якщо навіть відважна Валерія заголосила? Конан забув про Ольмека, обігнав його й помчав униз. Та інстинкт наказав йому обернутися саме тоді, коли Ольмек здійняв свого величезного кулака. Удар мав улучити в основу черепа, але втрапив тільки в шию. У звичайної людини, напевно, переламався б хребет, але Конан тільки крякнув. Він випустив меча, непотрібного на такій відстані, схопив Ольмеказа руку і смикнув на себе. Вони покотилися сходами — і ще не зупинилися, коли залізні пальці кімерійця знайшли бичачу шию ворога й стислися на ній.

Шия й плече варвара заніміли від удару, але це не позначилося на його бойових здібностях. Він вчепився в шию Ольмека, як лев у загривок носорога, і не звертав уваги на удари об сходинки. Вони з маху врізались у двері зі слонової кістки й рознесли їх на шматочки. Ольмек уже,6ув до цього часу мертвий — Конан скрутив йому в’язи.

Кімерієць підвівся, струсив із себе уламки дверей і протер очі.

Він знаходився в тронній залі. Окрім нього, там було десятка півтора людей, але першою він побачив Валерію. Химерний чорний жертовник стояв перед яшмовим постаментом, навкруги нього горіло сім свічок чорного воску в золотих свічниках. Кільця густого зеленого диму підіймалися до стелі.

На чорному камені жертовника біліло тіло Валерії. Вона не була зв’язана і лежала із закинутими за голову руками. Сильний молодий воїн тримав її руки в узголів’ї жертовника. З протилежного боку за ноги жертви вхопилася жінка. Валерія не могла навіть поворушитися.

Одинадцять інших із клану Текультлі стояли навколішки, утворивши півколо, і жадібними очима дивилися на те, що відбувається.

На троні зі слонової кістки розкинулася Таскела. З палаючих, наповнених пахощами ваз струмував дим.

На гуркіт розвалених дверей ніхто не звернув уваги. Чоловіки й жінки, що стояли навколішках, подивилися без жодного виразу на останки свого князя і на його вбивцю та знову втупилися в жертовник.

Таскела допитливо глянула на кімерійця і знову розкинулася на троні, глумливо регочучи.

— Чаклунка! — в очах Конана з’явилася жадоба вбивства.

Він рушив до неї, і кулаки його перетворилися на кувалди. На першому ж кроці в ногу уп’ялися сталеві щелепи. Тільки міцні м’язи литок врятували кістку. І він побачив у підлозі заглибини, де чекали на нього й інші пастки.

— Бовдуре! — пирхнула Таскела. — Невже я не передбачила б твого повернення? Біля кожних дверей тебе чекала така сама пастка. Стій і дивися, яка доля призначена твоїй прекрасній подрузі. Потім візьмемося за тебе.

Конан мимоволі потягся до меча, але намацав лише порожні піхви. Меч він випустив там, на сходах, тесак ще раніше залишив у пащі дракона. Біль від сталевих зубів був не таким нестерпним, як усвідомлення безпорадності. Мечем він відрубав би собі ногу й доповз до Таскели. Валерія дивилася на нього з безмовним благанням, і гнів заполонив душу варвара.

Він опустився на коліно і спробував розтиснути страшні щелепи. Кров бризнула з-під нігтів, але пружина не зрушила ні на йоту.

Таскела не звертала уваги на старання кімерійця. Обвівши поглядом своїх підданих, вона запитала:

— Де Ксамек, Цланат і Тахик?

— Вони не повернулися з катакомб, княгине, — відповів один із воїнів.. — Вони разом зі всіма відносили туди тіла і не повернулися. Певне, їх викрав дух Толькемека,

— Замовкни, бовдуре! Це лише легенди!

Вона зійшла з подіуму, бавлячись вузьким стилетом із золотою рукояттю. Її очі палали полум’ям, невідомим навіть пеклу.

— Твоє життя поверне мені молодість, о діво з білою шкірою. Я торкнуся своїми губами твоїх і повільно — о, як повільно! — проникатиму вістрям у твоє серце. І життя твоє залишить холонуче тіло, перейде в мене і зробить мене юною і безсмертною!

Не поспішаючи, як удав перед кроликом, вона почала схилятися над жертвою. Непорушна дівчина з жахом дивилася, як наближаються до неї оповиті клубами диму очі, подібні до двох чорних місяців.

Люди, стоячи навколішках, взялися за руки і затамували пбідих, чекаючи кривавої розв’язки. Єдиним звуком був хрип Конана, що все ще борсався з капканом.

Всі очі були спрямовані на жертовник і тіло, розпростерте на ньому. Здавалося, навіть грім не був владний порушити цей обряд. А порушив його тихий голос — тихий, але такий, від якого волосся стає дибки.

Всі обернулися… Обернулися й побачили.

Жахлива постать стояла в дверях зліва від постаменту. Це був старий зі спутаним волоссям і кудлатою сивою бородою. Лахміття ледве прикривало його худе тіло, залишаючи відкритими руки й ноги неприродної форми. Та й шкіра його не була схожа на людську — вона була лускатою, немов її володар довгий час жив в абсолютно протиприродних умовах. І зовсім нічого людського не було в очах — то були великі світні круги, що не виражали ніяких відчуттів!

Замість зрозумілих слів із висохлого рота Лунав тільки пронизливий писк.

— Толькемек! — прошепотіла Таскела, а інші завмерли в марновірному жаху. — Значить, це не казка! Присягаюся Сетом, він дванадцять років прожив у мороці! Дванадцять років серед скелетів! Уявляю, чим він харчувався, божевільний каліка, поринутий у вічну ніч! Тепер зрозуміло, чому троє наших не повернулися з катакомб і не повернуться ніколи. Але чому він так довго чекав? Що він шукав у підземеллях? Якусь таємну зброю? Чи знайшов він її?

Єдиною відповіддю Толькемека був усе той же огидний писк. Одним довгим стрибком він обминув усі капкани й опинився в залі. Чи було це випадковістю, чи він пам’ятав про всі пастки Ксухотля? Він не був божевільним у звичайному людському розумінні. Він досить довго жив сам, аби залишитися людиною. І лише одне об’єднувало його з людьми — ненависть. Вона допомогла йому вижити в чорних коридорах.

— Так, він шукав і знайшов! — Таскела відступила на крок. — А, ти все пам’ятаєш? Після стількох років у пітьмі?

У худій руці Толькемека тремтіла химерна палиця яшмового відтінку зі світним набалдашником, на зразок гранатового плоду. Він виставив палицю перед собою, немов спис, і княгиня відскочила вбік, а з шишки вирвався яскраво-червоний промінь. Він не торкнувся Таскели, зате вцілив між лопаток тієї, що тримала за ноги Валерію.

Пролунало гучне клацання, вогненний промінь вийшов із грудей нещасної і розсипався голубими іскрами на камені жертовника. Жінка впала і почала корчитись і всихати, як мумія.

Воїн, що тримав руки Валерії, загинув другим. Дівчина сповзла з жертовника і порачкувала до стіни. Воїн теж намагався втекти, але Толькемек з незвичайною для його віку спритністю змінив позицію, і бідолаха опинився між ним і жертовником. Знову бризнув вогненний промінь, людина звалилася на підлогу, і голубі іскри посипалися з каменя.

Потім почалася бійня. Люди кричали від жаху, кидалися залою, натикались одне на одного, спотикались і падали. А посеред цього хаосу танцював і кружляв Толькемек, що сіяв смерть. Нікому не вдалося втекти у двері, бо вони були оковані металом, і це, певне, було необхідною умовою дії диявольської сили, що вилітала з “чарівної палички”, якою розмахував старий.

Ті, хто опинявся між ним і дверима чи жертовником, гинули відразу. Толькемек не вибирав собі жертв, махав своєю палицею туди й сюди, і його писк був голоснішим за всі крики. Один із воїнів у відчаї замахнувся на старого кинджалом, але так і не встиг завдати удару. Інші навіть не думали про втечу чи оборону.

І ось полягли всі люди Текультлі, окрім Таскели. Княгиня підбігла до Конана й Валерії, яка сховалася за його широку спину, нахилилась і торкнулася підлоги у відомій їй цятці. Сталеві щелепи негайно ж розтиснулися, звільнивши скривавлену ногу, і зникли в заглибленні.

— Убий його, якщо зможеш! — вона вклала в руку варвара важкий кинджал. — Моя магія тут безсила!

Конан не відчував болю. Толькемек наступав на нього, виблискуючи більмами, але зупинився, побачивши сталь у руці велетня.

І закружляв танок смерті. Толькемек намагався вчинити так, аби кімерієць опинився між ним і дверима чи жертовником, та варвар щоразу вислизав, обираючи мить для удару. Жінки спостерігали, затамувавши подих.

Толькемек уже не стрибав, розуміючи, що перед ним супротивник значно грізніший, ніж ті, що вмирали з криками. Первісний блиск варварських очей був не менш страшний, ніж фосфорне сяйво очей старого. Вони кружляли і кружляли; один змінював позицію, і інший негайно робив те ж саме, неначе їх об’єднувала невидима нитка. Але з кожним разом Конан підходив усе ближче й ближче до супротивника. Він уже приготувався до стрибка, але тут пролунав застережний крик Валерії. На якусь мить кімерієць опинився між старим і дверима. Вогненний промінь обпалив Конана, та він устиг відскочити вбік і метнути ножа. Старий Толькемек упав на плити, руків’я ножа тремтіло в його руці.

Таскела стрибнула — але не до варвара, а до палиці, що валялася на підлозі й пульсувала, як живе серце. І Валерія стрибнула, озброєна кинджалом, вихопленим з руки мертвяка. Лезо, спрямоване міцною рукою аквилонки, устромилося в спину княгині Текультлі й вийшло з грудей. Таскела скрикнула й померла.

Конан і Валерія стояли над неживим тілом і дивилися одне на одного.

— Ось тепер війна справді скінчилася! — зауважив Конан. — Ну й ніч випала. Де ці поганці бережуть їжу? Я голодний, як вовк.

— Треба тобі перев’язати ногу, — Валерія спершу відірвала шматок шовкової штори, яку обгорнула коло пояса, а тоді нащипала корпії; потім ретельно обробила рану Конана і міцно забинтувала.

— Гаразд, поголодуємо, — сказав він. — Ходімо звідси. За стінами цього диявольського міста розпочинається справжній світ. Досить із нас Ксухотля. Ці виродки перебили одне одного — ну й добре. Не потрібні мені їхні кляті скарби. Вони ще, чого доброго, зачаровані.

— Так, на світі ще багато чесної здобичі для тебе і для мене, — сказала Валерія й солодко потягнулася.

Жартівливий блиск з’явився в очах Конана, та цього разу аквилонка не хапалася за меча.

— Далека дорога до узбережжя, — ласкаво сказала вона, відриваючи від нього свої уста.

— Хіба? — розсміявся він. — Хіба є для нас із тобою перешкоди? Та в стигійських портах ще не розпочнеться торговий сезон, як ми вже стоятимемо на палубі. І ось тоді ми покажемо всьому світові, що таке справжнє грабування!

…Валерія залишилася тільки епізодом у житті Конана, як, утім, і решта жінок, окрім тієї, що стала зрештою королевою Аквилонії. Самотній варвар якийсь час мандрував світом, потім знову повернувся в Кімерію. Там до нього дійшла звістка, що аквилонці, яких нічого не навчив гіркий урок фортеці Венаріум, знову розширюють свої володіння на захід, вторгаючись у ліси, заселені племенами піктів, — чи, як їх іще називали, Піктські Нетрі. Отже, попереду знову чекало кровопролиття, і багато роботи для таких вправних воїнів, як Конан…