Конан, варвар із Кімерії

1. КОНАН ГУБИТЬ СОКИРУ

На лісовій стежині панувала така тиша, що навіть м’які чоботи, здавалося, здіймають жахливий шум. Саме так думав самотній мандрівник і рухався з обережністю, необхідною кожному, хто переправився через Громову Річку.

Цей хлопець мав середній зріст, відкрите лице, коротко обстрижене каштанове волосся, проте ні капелюха, ні, тим більше, шолома на голові. Одягнений він був за звичаєм тутешніх місць у шерстяну туніку, підперезану поясом, короткі шкіряні штани й чоботи до колін. З правої халяви стирчало руків’я ножа, на широкому поясі висіли короткий важкий меч і шкіряна сумка. Без жодного страху заглиблювався він у зелену гущавину. Збудований він був, незважаючи на невисокий зріст, досить міцно.

Він ішов безтурботно, хоч останні хатини поселенців залишилися далеко позаду, і кожний крок наближав його до тієї жахливої небезпеки, яка тінню нависла над дикими нетрями. Шуму він зчиняв мало, але був певен, що його вуха обов’язково почують будь-який тріск у зрадливій зелені. Відтак безтурботність його була показною, він уважно придивлявся і прислухався до всього, особливо слухав, оскільки видимість навколо була не більш ніж на два кроки.

Якесь відчуття наказало йому зупинитися і покласти руку на руків’я меча. Він застиг, як укопаний, посеред стежки і почав міркувати, що за звук він почув, та й чи був він узагалі. Тиша була цілковитою — не верещали білки, не співали птахи. Потім погляд його впав на хащі за кілька кроків перед ним. Ніякого вітру не відчувалося, проте одна з гілок помітно колихалася. Волосся стало на голові подорожнього, і він не міг ні на що зважитися — адже будь-який рух притягатиме до нього смерть, що вилетить із зелені.

У гущавині почувся звук важкого удару, чагарники загойдалися, і звідти вертикально вгору злетіла стріла. Метнувшись в укриття, подорожній бачив її політ.

Хлопець причаївся з мечем у тремтячій руці, за товстим стовбуром дерева. Він побачив, що на стежку, розсовуючи кущі, виходить високий чоловік.

На чужинцеві були такі самі високі чоботи й короткі штани — тільки не шкіряні, а шовкові. Замість туніки на ньому була кольчуга з воронованої сталі, голову захищав шолом. Не лицарський шолом із султаном — його прикрашали бичачі роги. Таких речей не кують ковалі в цивілізованих країнах.

Так володар шолома й не був схожий на цивілізовану людину. Його темне, посічене шрамами обличчя з блакитними палаючими очима цілковито відповідало цим диким лісам.

Величезний меч у руці людини був у крові.

— Вилазь! — крикнув він, і вимова здалася подорожньому незнайомою. — Небезпека минула. Цей пес був сам. Вилазь!

Подорожній боязко залишив укриття й подивився на незнайомця. Порівняно з ним він відчував себе слабким і нікчемним.

Незнайомець рухався ковзаючою ходою пантери — так, не до міщан чи поселенців належав він, і навіть у цих диких краях здавався чужинцем.

Велетень пішов назад і знову розсунув віття. Подорожній зробив кілька кроків за ним і заглянув у хащі. Там лежав чоловік — кремезний, смаглявий, сильний. Його одяг складався з пов’язки на стегнах, намиста з людських зубів і масивного наплічника. За поясом убитого був короткий меч, а права рука все ще стискала важкий чорний лук. Волосся у нього було довге і кучеряве, про лице ж не можна було нічого сказати певного — це було суцільне місиво з крові й мозку. Голова була прорубана до зубів.

— Присягаюся богами, це пікт! — вигукнув хлопець.

— Тебе це дивує?

— Авжеж, у Велітріумі й у поселенців мені говорили, що ці дияволи час від часу пролазять кордон, але я ніяк не чекав побачити його в цих місцях.

— Чорна Річка всього за чотири милі на схід, — повчально сказав незнайомець. — А мені траплялося вбивати їх і всього за милю від Велітріуму. Жоден поселенець між Громовою Річкою і фортом Тускелан не може почуватися в безпеці. На слід цього пса я натрапив уранці за три милі від форту і відтоді йшов за ним. А наздогнав уже тоді, коли він цілився в тебе. Ще б мить, і в пеклі з’явився б новий мешканець. Проте я зіпсував йому постріл.

Подорожній дивився на нього широко розкритими очима: цей чоловік вислідив лісового диявола, непомітно підкрався до нього і вбив! Таке мистецтво було неймовірним навіть для Конайохари, що славилася своїми слідопитами.

— Ти з гарнізону форту? — запитав він.

— Я не служу солдатом. Платня й права у мене, як у прикордонного офіцера, та я займаюся у нетрях своєю справою. Валанн знає, що тут від мене більше користі.

Ногою він заштовхав тіло якомога глибше в кущі і пішов стежиною. Подорожній поспішив за ним.

— Звуть мене Бальт, — назвав себе він. — Я ночував у Велітріумі і досі не вирішив — чи то взяти земельний наділ, чи то піти в солдати.

— Кращі землі біля Громової Річки вже розібрали, — сказав величезний воїн. — Багато хорошої землі між струмком Скальпів, який ти вже минув, і фортом, проте досить близько до річки. Пікти перепливають через неї, щоб підпалювати й убивати, — ось як наш. І завжди ходять поодинці. Але якось вони спробують вигнати з Конайохари всіх поселенців. І, боюся, це їм вдасться. Навіть напевно. Тому що всі ці поселення — безумні витівки. На схід від Боссонського Прикордоння теж чимало доброї землі. Коли б аквилонці урізали володіння тамтешніх баронів та засіяли їх мисливські угіддя пшеницею, то не треба було б ні кордон переходити, ні з піктами зв’язуватися.

— Дивні речі для людини на службі губернатора Конайохари, — зауважив Бальт.

— Це для мене порожній звук. Я найманець і продаю свій меч тому, хто більше платить. Я зроду хліба не сіяв і сіяти не збираюся, доки існує той урожай, який пожинають мечем. Але ви, гіборійці, забралися так далеко, що далі нема куди. Ви перейшли кордон, спалили кілька сіл, вибили звідси пару племен і провели межу по Чорній Річці. Але я сумніваюся, що ви й це збережете, а не те щоб просунутися на захід. Дурний ваш король не розуміє тутешнього життя. Немає підкріплень — не вистачить і поселенців, аби відбивати численні напади з-за річки.

— Але пікти розділені на невеликі клани, — сказав Бальт. — Вони ніколи не об’єднаються. А будь-який клан ми знищимо.

— І навіть три чи й чотири, — погодився велетень. — Та рано чи пізно з’явиться людина, яка об’єднає тридцять чи сорок кланів, — так було в Кімерії, коли жителі Гандерланда надумали пересунути кордон на північ. Вони хотіли заселити південні області Кімерії. Знищили кілька сіл і побудували фортецю Венаріум. Все інше тобі відоме.

— Відоме, — з гіркотою сказав Бальт. Спомин про цю нищівну поразку був чорною плямою в історії гордого і войовничого народу. — Мій дядько був там, коли кімерійці прорвали оборону. Лише одиниці наших залишилися в живих. Я не раз слухав його розповіді. Варвари зійшли з гір і штурмували Венаріум з нестримною люттю. Вирізали всіх — чоловіків, жінок, дітей. І досі на тому місці лише купа каміння. Більше аквилонці не намагалися захопити Кімерію. Але ти говорив про Венаріум зі знанням справи — ти що, був там?

— Був, — пробурчав воїн. — Був одним із тих, хто першим вибрався на стіни. Я ще п’ятнадцятого снігу не побачив, а ім’я моє звучало на радах старійшин.

Бальт відсахнувся від нього й дивився вражено. Поряд із ним спокійно йшов один із найкровожерніших дияволів, які з вищанням колись штурмували стіни Венаріума, щоб залити його потоками крові…

— То ти варвар… — вирвалося у Бальта.

Велетень кивнув головою на знак згоди.

— Мене називають Конаном-кімерійцем.

— Я чув про тебе! — схвильовано вигукнув Бальт.

Нічого дивного, що пікт програв у цій грі, бо кімерійці були такими самими варварами, тільки ще небезпечнішими. Конан, поза сумнівом, провів багато літ серед цивілізованих людей, проте це не завдало шкоди його диким інстинктам. Бальт не міг надивуватися його котячій ході й умінню безшумно рухатися. Навіть зв’язки кольчуги не дзвеніли, тому що були змащені жиром. У найгустіших і найзаплутаніших хащах Конан зумів би пройти так само беззвучно, як нещодавно пікт.

— Ти не з Гандерланда? — Це було швидше твердження, ніж запитання.

— Я з Таурану.

— Зустрічав воїнів з Таурану, вони звичні до лісу. Але боссонці надто довго прикривали вас, аквилонців, від диких людей лісу. Вам потрібне загартування.

І справді, Боссонське Прикордоння з його укріпленими селищами, де жили відчайдушної хоробрості стрільці, довго було для Аквилонії надійною фортечною стіною від варварів. Тепер у поселеннях за Громовою Річкою зростало покоління лісових людей, здатних протистояти варварам, але таких поки що було мало. Більшість жителів кордону складали такі, як Бальт, — землероби, а не слідопити.

Сонце вже сховалося за вершинами дерев. Тіні на стежці ставали все довшими.

— Не встигнемо ми у форт до ночі, — спокійно сказав Конан. І раптом додав: — Слухай!

Він стояв, пригнувшись, із мечем у руці, готовий будь-якої миті стрибнути й завдати удару. Бальт почув дикий виск, що обірвався на найвищій ноті: так може кричати смертельно перелякана або вмираюча людина.

Конан зірвався з місця і помчав стежкою, з кожним кроком віддаляючись від свого супутника, хоча той також біг щосили. В Таурані Бальт вважався непоганим бігуном, та варвар випередив його без жодних зусиль. Проте хлопець забув про це, тому що вуха пронизав страшенний крик, який йому ще не доводилося чути в житті. Але цього разу кричала не людина: то було якесь переможне сатанинське нявкання, торжество створіння, яке вбило людину, і відлуння цього крику прокотилося десь у похмурих безоднях за межами людського розуміння.

З переляку Бальт мало не спіткнувся, але Конан продовжував так само бігти і зник за поворотом стежки; Бальт, аби не залишитися наодинці з цим жахливим криком, у паніці помчав за ним.

І… ледве не наскочив на кімерійця, який стояв над неживим тілом. Та Конан дивився не на мертвяка, що лежав у кривавому багні, — він уважно оглядав чагарники обіч стежки.

Убитий — невисокий повний чоловік — був у дорогих мережаних чоботях і, незважаючи на спеку, в підбитій горностаєм туніці. Його широке бліде обличчя зберігало вираз жаху, а товста шия, немов бритвою, була перерізана від вуха до вуха. Короткий меч залишився в піхвах — значить, напад був несподіваним.

— Пікти? — прошепотів Бальт і теж почав роззиратися навсебіч.

— Ні, лісовий демон. Це вже п’ятий, присягаюся Кромом!

— Що ти маєш на увазі?

— Ти чув коли-небудь про піктійського чаклуна на ім’я Зогар Заг?

— Ніколи не чув.

— Він живе в Гвавелі, найближчому селі за річкою. Місяців зо три тому він викрав кілька нав’ючених мулів з каравану, що прямував у форт саме цією стежкою. Напевно, задурманив чимось погоничів. Мули належали, — Конан доторкнувся до тіла носком чобота, — ось цьому, Тіберію, торговцю з Велітріума. Везли мули бочки з пивом, і старий Зогар, замість того щоб швидше перебратися через річку, вирішив пригоститися. Слідопит на ім’я Сократ вислідив його і привів Валанна з трьома солдатами до хащі, де наш чаклун спав, упившись. За наполяганням Тіберія, Валанн посадив Зогара Зага у в’язницю, а це для пікта найстрашніша образа. Старий зумів убити стражника і втекти, та ще переказав, що збирається прикінчити Тіберія й тих п’ятьох, що його зловили, та так прикінчити, що аквилонці два століття пам’ятатимуть і тремтітимуть від жаху.

І слідопит, і солдати вже мертві. Сократа убили біля річки, воїнів — біля самого форту. А тепер ось і Тіберія. Але ніхто з них не поліг від руки пікта. Кожний труп, окрім цього, був обезголовлений. Голови ці, звичайно, прикрашають нині вівтар того божества, якому служить Зогар Заг.

— Чому ти гадаєш, що вбивали не пікти? — запитав Бальт.

Конан показав на тіло купця.

— Ти думаєш, це мечем чи ножем зроблено? Подивися уважніше і зміркуєш, що таку рану може залишити тільки кіготь. М’язи розірвані, а не перерубані.

— А якщо пантера… — невпевнено припустив Бальт.

— Людина з Таурану має відрізняти сліди кігтів пантери. Ні, це лісовий демон, якого Зогар Заг викликав, щоб помститися. Бовдур Тіберій, пішов у Велітріум самотою та ще й надвечір. Але кожен з убитих перед смертю немов би божеволів. Поглянь — про це свідчать сліди. Тіберій їхав стежкою на своєму мулі — очевидно, віз шкурки видр на продаж у Велітріум. І щось стрибнуло на нього ззаду, з-за тих он кущів. Бачиш, там гілля зламане? Тіберій устиг тільки раз крикнути — і вже став торгувати шкурками в пеклі. Мул утік в хащі. Чуєш, він шарудить там у кущах? Демон не встиг забрати голову Тіберія — злякався, коли ми прибігли.

— Коли ти прибіг, — поправив Бальт. — Значить, не настільки й страшна ця тварюка, якщо втікає від одного озброєного чоловіка. А може, це все-таки був пікт з якимось гачком? Ти сам бачив це?

— Тіберій був теж при зброї, — пробурчав Конан. — Та Зогар Заг, уже певне, попередив демона, кого вбивати, а кому дати спокій. Ні, я його не бачив. Бачив тільки, як тремтіли кущі. Але якщо хочеш ще доказів, то дивися.

Вбивця наступив у калюжу крові. Під кущами на узбіччі стежки залишився кривавий слід на засохлій глині.

— Це, по-твоєму, людина залишила?

Мурашки побігли по стриженій голові Бальта. Ні людина, ні жоден із відомих йому звірів не міг залишити такого дивного, страшного, трипалого сліду. Обережно, не торкаючись землі, Бальт спробував зміряти його п’яддю. Але відстань між кінчиками мізинця й великого пальця виявилася недостатньою.

— Що це? — прошепотів хлопець. — Ніколи не бачив такого.

— І жодна людина сповна розуму теж не бачила, — похмуро відповів Конан. — Це болотяний демон. У трясовині по той бік Чорної Річки їх, немов кажанів у печері. Коли з півдня за спекотних ночей дме сильний вітер, чутно, як вони там завивають.

— Що ж нам робити? — запитав аквилонець, боязко дивлячись на чорні тіні.

Він ніяк не міг забути виразу обличчя убитого.

— Не варто й намагатися вистежити демона, — сказав Конан і витягнув із-за пояса коротку лісову сокиру. — Коли він убив Сократа, я хотів це зробити. І загубив слід за кілька кроків. Чи то у нього крила виросли, чи то він у землю пішов. І за мулом теж не підемо. Сам вийде до форту чи до чиєїсь садиби.

Кажучи це, він зрубав два деревця край стежки й очистив стовбури від гілок. Потім відрізав шматок товстої ліани і переплів стовбури так, аби вийшли прості, але надійні ноші.

— Принаймні, демон залишився без голови Тіберія, — пробурчав Конан. — А ми віднесемо тіло у форт. До нього не більше трьох миль. Цей товстий бовдур ніколи мені не подобався, проте не можна ж допустити, щоб пікти виробляли над головами білих людей усе, що їм заманеться.

Взагалі-то, пікти теж належали до білої раси, хоча й були смаглявими, але жителі Прикордоння не вважали їх білими.

Бальт узявся за задні ручки ноші, Конан без жодної пошани поклав на них нещасного торговця, і вони рушили швидким кроком. Навіть із таким вантажем Конан продовжував рухатися безшумно. Він зашморгнув обидва свої кінці нош ременем купця і тримав їх однією рукою, щоб залишити праву вільною для меча. Тіні згущувалися. Хащі поринали в сутінки, в сіро-голубий таємний туман, у якому ховалося непередбачуване.

Вони подолали понад милю, і міцні м’язи Бальта стали вже боліти, коли з переліска, забарвленого яскраво-червоним кольором вечорового сонця, пролунав пронизливий крик.

Конан різко зупинився, і Бальт трохи не випустив ноші.

— Жінка! — крикнув він. — Великий Мітро, там жінка зве на допомогу!

— Дружина колоніста заблукала, — пробурчав Конан, опускаючи носилки. — Корову, мабуть, шукала… Залишайся тут!

І, як вовк за зайцем, пірнув у зелень. У Бальта волосся стало сторч.

— Залишатися з небіжчиком і з цим демоном? — завив він. — Я йду з тобою!

Конан обернувся, але змовчав, хоч і не став чекати менш моторного супутника. Дихання Бальта стало важким, кімерієць попереду то пропадав, то знову виникав із сутінків, поки не зупинився на галявині, де почав уже підійматися туман.

— Чому стоїмо? — поцікавився Бальт, витер спітніле чоло і дістав свого короткого меча.

— Кричали тут чи десь поблизу, — відповів Конан. — Я в таких випадках не помиляюся, навіть у хащах. Тільки де ж…

Знову почувся крик — у них за спиною, біля стежки. Крик був тонкий і тужливий, крик жінки, пройнятої божевільним страхом, — і зненацька перейшов у знущальний регіт.

— Що це, в ім’я Мітри… — лице Бальта біліло в сутінках.

Конан ахнув, вилаявся і помчав назад, ошелешений аквилонець — за ним. І цього разу він налетів-таки на кімерійця, що зненацька зупинився, — неначе врізався в кам’яну статую. А Конан немов і не помітив цього…

Визирнувши із-за велетенського плеча, юнак відчув жах. Щось рухалося в кущах уздовж стежки. Не йшло, не летіло, а начебто повзло. Але це була не змія. Контури істоти були розмиті, вона була вище людського зросту, але здавалася не такою масивною. До того ж вона світилася — неначе болотяний вогник, немов ожиле полум’я.

Конан вигукнув прокляття і з дикою силою шпурнув услід істоті свою сокиру. Але тварюка повільно рухалася далі, не міняючи напряму. Вони ще якийсь час бачили туманний силует, потім він безшумно зник у хащах.

З гарчанням Конан продерся крізь чагарники і вийшов на стежку. Бальт не встигав запам’ятовувати все нові й нові прокльони, якими варвар відводив душу. Конан завмер над ношами з тілом Тіберія. Труп був обезголовлений.

— Він обдурив нас своїм поганим нявканням! — шаленів Конан і в гніві розтинав повітря над головою своїм величезним мечем. — Я мусив це передбачити! Мусив чекати якоїсь капості! Значить, вівтар Зогара прикрасять усі п’ять голів.

— Що ж це за тварюка — голосить, як жінка, регоче, як демон, повзе і світиться? — запитав Бальт, витираючи спітніле лице.

— Болотяний демон, — похмуро сказав Конан. — Берися за ноші. Так чи інакше, понесемо тіло. Тим паче ноша стала легшою.

І з цим похмурим жартом узявся за шкіряну петлю.

2. ЧАКЛУН ІЗ ГВАВЕЛИ

Форт Тускелан височів на західному березі Чорної Річки. Її хвилі хлюпали в основи частоколу. Частокіл був з товстих колод, як і вся решта споруд, у тому числі й вежа (так з гордістю іменувалася ця будова), в якій жив губернатор.

За річкою тяглися нескінченні ліси, уздовж берега вони були густими, як джунглі. День і ніч патрулі на стінах форту уважно вдивлялися в цю зелену стіну. Інколи звідти виходила яка-небудь небезпечна тварюка, і стражники знали, що за ними теж стежать не менш уважним голодним, диким і безжальним поглядом. Сторонньому оку нетрі за річкою могли видатися безлюдними і мертвими, але вони кишіли життям — не тільки птахи, звірі й плазуни мешкали там, а й люди, які були страшніші за будь-якого хижака.

Тут, в укріпленні, кінчався цивілізований світ. Форт Тускелан був останнім поселенням на північному заході. Далі гіборійські народи не просунулися. Світ за річкою був таким самим, як і тисячоліття тому. У тінистих лісах стояли хатини, укриті віттям і прикрашені вискаленими людськими черепами, глинобитні селища, де горіли багаття і де точили наконечники списів худорляві неговіркі люди з кучерявим чорним волоссям і зміїними очима. Ці очі невідступно стежили за фортом на тому березі. Колись хатини смаглявого народу стояли на цьому місці, де нині розкидалися квітучі поля і дерев’яні будинки русявих поселенців, до самого Велітріума, неспокійного прикордонного міста на березі Громової Річки, і далі — до Боссонського Прикордоння. Сюди прийшли торговці й жерці Мітри — ці за звичаєм ходили босоніж і без зброї, чому й гинули часто страшною смертю, за ними рухалися солдати й лісоруби, їхні дружини й діти на возах, запряжених волами. Вогнем і мечем аборигени були відкинуті і за Громову, і за Чорну Річку. Але смуглолиций народ ніколи не забував, що цей край, званий Конайохара, належав йому.

Стражник біля брами зажадав назвати пароль. Крізь заґратоване віконце пробивалося світло смолоскипа, відбиваючись на сталевому шоломі й у насторожених очах.

— Відчиняй браму! — гаркнув Конан. — Це ж я!

Він не терпів армійської дисципліни.

Брама відчинилась у двір, і Конан із товаришем пройшли у форт. Бальт помітив, що з двох сторін підносилися вежки з бійницями.

Стражник здивовано скрикнув, побачивши вантаж, доставлений прибульцями. Інші теж зібралися подивитися, та Конан сердито сказав:

— Ви що, безголових небіжчиків не бачили?

— Це Тіберій, — прошепотів один із солдатів. — Я впізнаю його за одягом. Отже, Валерій винний мені п’ять монет. Я ж говорив йому, що Тіберій пішов на поклик смерті, — я сам бачив, як він зі скляними очима проїздив на мулі у браму. Тоді я й посперечався, що не зносити йому голови.

Конан жестом наказав Бальту опустити ноші, й вони обидва попрямували до будинку губернатора. Аквилонець із цікавістю озирався, розглядаючи стайні, солдатські казарми, крамниці, надійний блокгауз та інші споруди. Назустріч їм через майдан поспішав народ — подивитися на страшну ношу. Тут були й аквилонські списоносці, і слідопити, і коренасті боссонські лучники.

Бальт не надто й здивувався, що губернатор прийняв їх особисто. Аристократія з її кастовими забобонами залишилася на сході від кордону. Валанн був чоловіком ще молодим, ставним, з благородним, але дещо похмурим лицем.

— Мені сказали, що ти вийшов з форту на світанку, — звернувся він до Конана. — Я вже почав побоюватися, що пікти все-таки дістали тебе.

— По всій річці буде відомо, коли вони почнуть на мене полювання, — сказав Конан. — Бо завивання піктянок по своїх небіжчиках почують навіть у Велітріумі. Я сам ходив у розвідку. Не спалося — за річкою всю ніч били барабани.

— Так вони щоночі б’ють, — сказав губернатор і уважно подивився на Конана. Він знав, що не варто нехтувати чуттям дикуна.

— Тієї ночі було інакше, — сказав Конан. — І це з тієї пори, коли Зогар Заг повернувся за річку.

— Так, треба було або обдарувати його й відпустити, або повісити, — зітхнув губернатор. — Ти ж так і радив, проте…

— Так, складно вам, гіборійцям, розуміти тутешні звичаї, — сказав Конан. — Але тепер нічого не поробиш, і не буде спокою на кордоні доти, поки Зогар Заг живий і згадує тутешню в’язницю. Я стежив за їхнім воїном — він переплив річку, щоб зробити пару карбів на своєму луку. Я розтрощив йому голову і зустрів цього молодця. Його звуть Бальт, і він прибув з Таурану допомогти нам охороняти кордон.

Губернатор прихильно подивився на відкрите лице Бальта і його міцну постать.

— Радий вітати тебе, юначе. Хотілося б, щоб більше приходило сюди твоїх родичів. Нам потрібні люди, звиклі до лісового життя. А то багато хто з наших солдатів і колоністів родом зі східних провінцій. Вони не лише не знають лісу, а й землю не вміють орати.

— Так, у Велітріумі багато таких, — погодився Конан. — Але послухай, Валанне, ми знайшли на дорозі мертвого Тіберія… — і коротко переказав усю похмуру історію.

Валанн зблід.

— Я не знав, що він покинув форт. Він що, з’їхав з глузду?

— Саме так, — кивнув Конан. — З’їхав з глузду, як і четверо інших. Кожен із них, коли надходила його година, втрачав розум і прямував до лісу назустріч власній смерті, немов кролик у пащу удава. Щось потягнуло його в гущавину. Проти чар Зогара Зага безсила аквилонська цивілізація.

— Солдати про це знають?

— Ми залишили тіло біля східної брами.

— Краще б ви заховали його в лісі. Солдати й без того хвилюються.

— Все одно б дізналися — чи так, чи сяк. Ну, залишив би я труп у лісі, а він би знову повернувся у форт. Як небіжчик Сократ — вони прив’язали його тіло до брами, щоб люди вранці знайшли його.

Валанн здригнувся. Відвернувшись, він підійшов до парапету вежі й мовчки подивився на темну воду річки, у якій відбивалися зорі. За річкою чорною стіною стояли джунглі. Віддалений рев пантери порушив тишу. Заходила ніч, заглушаючи голоси солдатів унизу й задуваючи вогні. Вітер шумів у чорних гілках, хвилював річкову гладінь. Вітер доносив із-за річки низький пульсуючий звук.

— А по суті, — сказав Валанн, немов би розмірковуючи вголос, — що ми знаємо… Що хто-небудь знає про те, що діється у хащах? Чули тільки неясні байки про величезні болота й річки, і що ліси покривають неозорі рівнини та гори й обриваються тільки на узбережжі Західного Океану. Але які таємниці приховує ця земля між Чорною Річкою й океаном, ми не насмілюємося навіть припустити. Жодна біла людина не повернулася з цих хащів і не розказала нам, що там діється. І вся наша наука й освіченість — тільки до західного берега цієї стародавньої річки. Хто знає, що за тварюки, земні й неземні, можуть знаходитися за межами того маленького світлого кола, яке ми називаємо знанням…

Хто знає, яким богам поклоняються в мороці цього язичницького лісу, що за демони виповзають із чорного болотяного багна? Хто може з упевненістю сказати, що всі мешканці цих темних країв належать до цього світу? Зогар Заг… Мудреці зі східних міст визнали б його примітивне чаклунство фокусами базарного факіра, а він звів із розуму й убив п’ятьох, причому абсолютно незбагненним чином. Я починаю сумніватися — чи з людиною ми маємо справу?

— Якби я підібрався до нього на кидок сокири, все стало б зовсім ясно, — пробурчав Конан.

Не питаючи, він налив собі вина, а інший келих посунув до Бальта. Той узяв келих, але з сумнівом подивився на господаря.

Губернатор обернувся до Конана.

— Солдати, які не вірят у духів і демонів, — сказав він, — уже в паніці від страху. А ти, хто вірить у духів, примар, гоблінів та іншу погань, зовсім нічого не боїшся.

— Немає на світі нічого такого, що не розрубала б холодна криця, — відповів Конан. — Ось я метнув сокиру в демона — і не влучив. Але ж я міг промахнутись у сутінках, сокира могла налетіти на гілку й відхилитися. Словом, я зійду з дороги, щоб помилуватися демоном, проте й іякому демону доргою не поступлюся. Валанн підвів голову й подивився кімерійцю в очі.

— Конане, від тебе зараз залежить більше, ніж ти можеш припустити. Ти знаєш усі слабкі місця провінції. Ти знаєш, що життя всього населення західного прикордоння залежить від цього форту. Якщо він упаде, червоні сокири встромляться у браму Велітріума раніше, ніж вершник устигне туди доскакати. Його Величність чи радники Його Величності не звернули уваги на моє прохання посилити прикордонний гарнізон. Вони знати нічого не хочуть про тутешні умови і не бажають присилати підкріплення. Доля прикордоння в наших руках.

Ти знаєш, що велика частина армії, що підкорила Конайохару, відкликана. Ти знаєш, що сил, які залишилися, недостатньо, особливо відтоді, як цей диявол Зогар Заг отруїв колодязі і за один день загинуло чотириста чоловік. Серед тих, що залишилися, багато хворих, укушених зміями чи поранених хижаками, яких навкруги форту стає все більше. Люди вірять у хвастощі Зогара, що він може викликати лісових звірів для розправи над своїми ворогами.

У мене три сотні списоносців, чотириста боссонських лучників і, може, півсотні слідопитів на кшталт тебе. Хоча б було і вдесятеро більше — усе одно мало. Чесно скажу тобі, Конане, становище моє ахове. Солдати говорять про дезертирство — вони вірять, що Зогар Заг насилає на нас демонів. Бояться чорної зарази, якою він погрожував, чорної смерті з боліт. Коли я бачу хворого солдата, мене кидає в піт; а раптом він почорніє, висохне і помре у мене на очах!

Конане, якщо почнеться мор, солдати втечуть усі до одного. Кордон залишиться без охорони, і ніщо не стримає орду, яка примчить під стіни Велітріума, а може, й далі. Якщо ми не зуміємо відстояти форт, то вони й поготів не врятують місто.

Словом, якщо ми хочемо утримати Конайохару, Зогар Заг мусить померти. Ти ходив на той берег далі всіх нас, ти знаєш, де знаходиться село Гвавела, тобі знайомі лісові стежки за річкою. Візьми цієї ночі кількох чоловік і спробуй вбити його чи полонити. Так, я знаю, що це божевільна витівка і навряд чи ви повернетеся живими. Але якщо цього не зробити, ми всі загинемо. Візьми стільки людей, скільки вважаєш за потрібне.

— Дюжина впорається з цим швидше, аніж полк, — відповів Конан. — П’ятсот солдатів не проб’ються до Гвавели, а дюжина прослизне. Дозволь мені самому вибрати людей. Солдати мені ні до чого.

— Дозволь піти з тобою! — хвилюючись, крикнув Бальт. — У себе в Таурані я все життя полював на оленів!

— Згоден. Валанне, я піду в таверну, де збираються слідопити, і виберу тих, хто мені потрібен. Вирушаємо за годину. Спустимося човном нижче села й підберемося до нього лісом. Отже, якщо будемо живі, повернемося вранці!

3. ПОВЗУЧІ В ПІТЬМІ

Річка мала вигляд туманного шляху поміж двома чорними стінами. Весла занурювались у воду безшумно, немов клюв чаплі. Широкі плечі того, хто сидів перед Бальтом, синіли в темряві. Юнак знав, що навіть досвідчене око слідопита на носі човна бачить зараз не далі, аніж на кілька ліктів. Конан вибирав напрям чуттям, бо добре знав річку.

Бальт уважно придивлявся до своїх супутників ще у форті й коли вони виходили за частокіл і сідали в човен. Це були люди міцної породи, що народжувалася в суворому прикордонні, люди, що мимоволі вчилися вміння жити і виживати в лісах. Вони навіть зовні скидалися один на одного, і вбрання їхнє було схоже — козлині чоботи, шкіряні штани і куртки, широкі пояси, і зброя — сокири й короткі мечі, і обличчя в усіх були посічені шрамами, а очі дивилися жорстко.

Вони теж були дикунами, але все-таки між ними й кімерійцем пролягала прірва. Вони — діти цивілізації, що опинилася на варварському рівні. Він — варвар у тисячному поколінні. Вони навчилися ховатися й підкрадатися, він таким народився. Вони були вовками, він — тигром.

Бальт захоплювався ними, захоплювався ватажком і страшенно пишався, що його допустили в таку компанію. Пишався й тим, що його весло було таке саме безшумне, як і в усіх. Хоча б у цьому вій був рівня їм — адже мисливське мистецтво в Таурані не йшло ні в яке порівняння з прикордонним.

Униз за течією від форту річка описувала широку петлю. Швидко зникли вогні сторожових постів, але човен пройшов ще з милю, з незвичайною точністю уникаючи мілин.

її отім, за сигналом ватажка, повернули до західного берега. Човен виплив із рятівної тіні зарослів на стрижень, де його легко можна було помітити. Але світло зірок було тьмяним, і Бальт сподівався, що ніхто за річкою не спостерігає.

Коли наблизилися до заростей західного берега, Бальт простягнув руку й ухопився за якесь кореневище. Не було вимовлено ні слова. Всі розпорядження були віддані ще до виходу з форту. Конан безшумно переліз через борт і зник у чагарниках. За ним у повній тиші рушили дев’ять інших. Один зі слідопитів залишився в човні з Бальтом.

У них було своє завдання: сидіти й чекати повернення решти. Якщо ж Конан із товаришами не повернуться з першим промінням сонця, належало піднятись угору річкою й доповісти у форті, що нетрі знов узяли належну їм данину. Тиша була гнітюча. Жоден звук не доносився з чорного лісу. Навіть не били барабани. Юнак напружував очі, марно прагнучи роздивитися щось у цьому мороці. Від води тягнуло холодом. Десь поблизу плеснула риба — так, в усякому разі, йому здалося. Човен навіть здригнувся від носа до корми. Той, хто сидів на кормі, відпустив кермо, і Бальт обернувся, щоб з’ясувати, що сталося.

Напарник не відповідав — чи не задрімав? Бальт простягнув руку і доторкнувся до його плеча. Від дотику тіло слідопита похитнулось і сповзло на дно човна. Тремтячі пальці Бальта торкнулися шиї товариша, і, тільки міцно зціпивши зуби, юнак зумів утримати в собі крик. Горло слідопита було перерізане від вуха до вуха.

Жахаючись, Бальт підвів голову — і відразу ж м’язиста рука міцно затиснула йому шию. Човен затанцював на воді. У руці Бальта опинився ніж — він і сам не помітив, як дістав його з-за халяви. Завдав навмання кілька лютих ударів. Лезо ввійшло глибоко, пролунало сатанинське гарчання, зі всіх боків йому відповіло страшне звірине завивання, й інші руки вчепилися в Бальта. Під вагою багатьох тіл човен перекинувся, і, перш ніж він пішов під воду, Бальта торохнули чимось по голові, він побачив вогненний спалах і поринув у пітьму, в якій не сяяли навіть зорі.

4. ЗВІРІ ЗОГАРА ЗАГА

Коли свідомість почала поволі повертатися до Бальта, він знов побачив полум’я. Світло різало очі. Навколо стояв суцільний шум, що поступово розпадався на окремі звуки. Він підвів голову й озирнувся. Навколо на яскраво-червоному тлі полум’я багать вимальовувалися чорні силуети.

Пам’ять повернулась одразу. Він був прив’язаний до стовпа посеред майданчика, оточеного дикими і страшними істотами. Позаду них палали багаття, розведені оголеними темношкірими жінками. Далі стояли глиняні хатини, за ними — частокіл із широкими ворітьми.

Люди, що оточили його, були широкоплечими, з вузькими стегнами, полум’я багаття підкреслювало гру їхніх могутніх м’язів. Темні обличчя були нерухомі, проте вузькі очі горіли, як у тигрів. Скуйовджене волосся було перехоплене мідними обручами. Озброєні вони були мечами й сокирами. Багато хто був у крові, з пов’язками на руках і ногах — очевидно, нещодавно був бій.

Він відвів очі від тих, що полонили його, і не стримав крик жаху: за два кроки від нього височіла піраміда зі скривавлених людських голів. Мертві скляні погляди були звернені до неба. Серед облич, спрямованих у його бік, Бальт упізнав тих, хто пішов із Конаном. Чи була і його голова в цій купі? За пірамідою голів лежали тіла п’яти чи шести піктів — принаймні, слідопити дорого продали свої життя.

Відвернувшись від жахливого видовища, він побачив навпроти інший стовп. До нього був прив’язаний ліанами ще один учасник вилазки Конана. На ньому залишили тільки шкіряні штани. Кров текла в нього з рота і з рани в боці. Він підвів голову, облизав пошерхлі губи і пробурмотів:

— Отже, тебе також зловили!

— Вони підпливли непомітно й перерізали горло моєму напарникові, — простогнав Бальт. — Але ми нічого не чули до останньої миті. О Мітро, чи можна пересуватися взагалі без звуку?

— Це ж дияволи, — сказав слідопит. — Очевидно, вони помітили нас ще на середині річки. Ми потрапили в засідку. Не встигли схаменутися, як з усіх боків полетіли стріли, Більшість із нас була вбита відразу. Троє чи четверо зайшлися врукопашну. Але їх було надто багато. А ось Конан, певне, зник. Я не бачив його голови. Краще б нас із тобою відразу порішили! Конана звинувачувати нема в чому. Ми б дісталися до села непоміченими, у них немає постів на березі в тому місці, де ми причалили. Певне, ми напоролися на великий загін, що йшов угору річкою з півдня. Готується якесь чортовиння — тут надто багато піктів. Окрім тутешніх, тут люди із західних племен, із верхів’я й пониззя річки…

Бальт дивився на дикунів. Він мало знав про життя піктів, але міркував, що такої кількості жителів у селі бути просто не може. Потім помітив, що бойове розфарбовування й прикраси з пір’я у воїнів були різні — отже, і справді сюди зібралися різні племена й клани.

— Якесь чортовиння, — бурмотів слідопит. — Можливо, вони зібралися подивитися на чаклунство Зогара? Він робитиме чудеса за допомогою наших трупів. Ну що ж, житель прикордоння й не сподівається померти у своєму ліжку. Але непогано б здохнути разом з усіма цими…

Вовче завивання піктів зазвучало голосніше, в натовпі почався рух — одразу стало видно, що наближається важлива персона. Обернувшись, юнак побачив, що стовп закопаний перед довгою будівлею, що перевершує розмірами інші хатини, та ще й прикрашена людськими черепами уздовж даху. У дверях кружляла фантастична постать.

— Зогар, — прогарчав слідопит, кривлячись від болю.

Бальт побачив худорляву людину середнього зросту в одязі зі страусових пер. З пер виглядала огидна зла пика. Пера чомусь особливо вразили Бальта. Він знав, що їх привозять звідкись із немислимої далечі на півдні. Вони зловісно шаруділи, коли чаклун пританцьовував і кривлявся.

Так, танцюючи, він вийшов на майданчик і закрутився навкруги зв’язаних полонених. Інший би на його місці здавався смішним — безмозкий дикун, що безглуздо підстрибує під шерех пер. Але страшне обличчя надавало всьому цьому абсолютно іншого значення Нічого смішного не мав цей сатанинський лик.

Зненацька він застиг, як статуя; пера зметнулися востаннє й опали. Зогар Заг випростався й почав здаватися значно вищим і масивнішим. Бальту видалося, що він піднявся над ним і дивиться звідкись зверху, хоча чаклун аж ніяк не був вищим від аквилонця.

Чарівник заговорив горловим і скрипучим голосом, схожим на шипіння кобри. Він витягнув шию в бік пораненого слідопита, і той плюнув йому в обличчя.

Дико завивши, Зогар відстрибнув далеко убік, а воїни заричали так, що зорі здригнулися. Вони кинулися до полоненого, та чаклун зупинив їх. Потім послав кількох чоловіків до воріт. Вони відчинили їх навстіж і повернулися. Кільце воїнів розділилося навпіл. Бальт побачив, що жінки й гола дітвора поховалися по хатинах і визирають із дверей і вікон. Утворився широкий прохід до воріт, за якими стояв чорний ліс.

Настала мертва тиша. Зогар Заг обернувся до лісу, став навшпиньки і спрямував у ніч пронизливий, несамовитий, нелюдський крик. Десь далеко у хащах до нього озвався низький рев. Бальт затремтів. Було ясно, що це не людський голос. Він пригадав слова Валанна про те, що Зогар хвалився своїм умінням викликати звірів із лісу. Обличчя слідопита під кривавою маскою зблідло.

Село затамувало подих. Зогар Заг стояв нерухомо, тільки пера легенько погойдувалися. Щось з’явилось у воротах.

Зітхання пробігло селом, і люди гарячково стали розбігатися й ховатися між хатинами. Тварюка у воротах здавалася живим жахом. Вона мала світлу шерсть, і тому вночі вся постать поставала примарою. Але не було нічого надприродного ні в низько посадженій голові, ні у величезних кривих іклах, що виблискували при світлі багаття. Звір рухався безшумно, як видиво минувшини. Це був пережиток прадавніх часів, людожер-убивця зі старовинних легенд — шаблезубий тигр. Жоден гіборійський мисливець ось уже протягом сотень років не натрапляв на це чудовисько.

Звір, що прямував до прип’ятих жертв, був довшим і важчим від звичного смугастого тигра, силою ж дорівнював ведмедю. Мозку в масивній голові було мало, та він йому й не був потрібний. Це був звичайнісінький хижак із кігтями й іклами.

Ось кого закликав Зогар Заг із нетрів. Тепер Бальт не сумнівався в чарах. Тільки чарівництво могло упоратися з цією примітивною могутньою тварюкою. І зненацька в глибині свідомості юнака зринуло ім’я прадавнього бога пітьми й жаху, якому колись поклонялися люди й звірі, а діти якого, з чуток, усе ще мешкали у різних частинах світу.

Чудовисько пройшло повз тіла піктів і купу голів, не торкнувшися їх. Тигр гидував падлом. Усе життя він полював тільки на живих істот. Нерухомі очі його горіли голодним вогнем. З розкритої пащі скрапувала слина. Чаклун відступив і показав рукою на слідопита.

Величезна кішка припала до землі. Бальт пригадав розповідь про те, як шаблезубий тигр, напавши на слона, загнав свої ікла в голову лісового велетня так глибоко, що не зміг потім їх витягти і здох від голоду. Чаклун пронизливо завищав, і звір стрибнув.

Удар припав на груди слідопита, стовп тріснув і звалився на землю. А потім шаблезуб потрухикав до воріт, тягнучи за собою шматок м’яса, який тільки-но був людиною. Бальт дивився на все це, і розум його відмовлявся вірити очам.

У стрибку звір не тільки вивернув стовпа, а й відірвав від нього скривавлене тіло. Миттю страшні кігті розірвали нещасного на шматки, а величезні зуби відірвали шматок голови, Легко пробивши кістку. Бальт блював. Йому траплялося вистежувати й ведмедів, і пантер, але ніколи він не бачив звіра, здатного за секунду перетворити людину на криваві шматки.

Шаблезуб зник за ворітьми, його гарчання ще раз струсило чагарники і затихло вдалині. Пікти все ще не наважувалися вийти з хатин, а чаклун стояв і дивився у бік воріт. Вони були відчинені в пітьму.

Бальт покрився холодним потом. Яке нове страховисько вийде з лісу до нього самого? Він спробував звільнитися — марно. Ніч обступала його з усіх боків, і навіть багаття здавалися пекельним полум’ям. Він відчував на собі погляди піктів — сотні голодних безжальних очей. Вони вже не були схожі на людей — демони з чорних джунглів, такі ж, яких викликав чаклун у страусячому пір’ї.

Зогар послав у темряву наступний заклик, зовсім не схожий на попередній. Чулося в ньому огидне шипіння — і кров захолола в жилах юнака. Якби змія могла шипіти так голосно, саме такий звук і вийшов би.

Відповіді цього разу не було — тишу порушував тільки відчайдушний стукіт серця хлопця. Потім за ворітьми почувся шум, сухе шарудіння, і в проході з’явилося огидне тіло.

І знову це було чудовисько з прадавніх легенд. То був велетенський змій. Голову він тримав на рівні людського зросту, і була ця трикутна голова розміром із кінську. Далі тяглося тіло, що блідо відсвічувало. Роздвоєний язик звивався, стирчали гострі зуби.

Бальт нічого не бачив і не чув. Страх паралізував його. Стародавні називали цього гігантського гада Змій-Примара за білясте забарвлення. Він заповзав ночами в хатини й нищив цілі сім’ї. Жертви свої він або душив, як удав, або вбивав отрутою своїх зубів. Він також вважався вимерлим. Але мав рацію Валанн: жоден білий не знав, що діється в хащах по той бік Чорної Річки.

Змій наблизився, тримаючи голову на тій самій висоті й злегка відкинувши її назад — готуючись завдати удару. Засклілими очима дивився Бальт на страшну пащу, в якій призначено було йому загинути, і не відчував нічого, окрім легкої нудоти.

Потім щось блиснуло, метнулося з темряви поміж хатин, і величезний змій забився в конвульсіях. Як уві сні побачив Бальт, що шия чудовиська наскрізь пробита списом.

Звиваючись в агонії, розшалілий змій урізався в натовп людей, і вони кинулися назад. Спис не пошкодив хребта, проткнув тільки м’язи. Скажено б’ючись, хвіст змія звалив на землю дюжину воїнів, із зубів бризкала отрута, обпалюючи їхню шкіру. Люди завили, заголосили й кинулися врозтіч, топчучи й калічачи один одного. Тут змій ще потрапив до багаття, і біль додав йому сили: стіна хатини звалилася під ударом хвоста, і люди із завиваннями побігли геть. Деякі втікали просто через багаття. Картина була вражаюча: посеред площі б’ється величезний плазун, а від нього розбігаються люди.

Бальт почув якийсь рух позаду себе, і руки його несподівано виявилися вільними. Сильна рука потягла його назад. Вражений, він упізнав Конана й відчув, як могутні пальці схопили його за плече. Обладунок кімерійця був у крові, кров засохла на мечі.

— Тікаймо, поки вони не схаменулися!

Бальт відчув, що до його руки вкладають сокиру. Зогар Заг зник. Конан тягнув Бальта за собою доти, поки той остаточно опам’ятався. Тоді кімерієць відпустив його і вбіг у будинок, прикрашений черепами. Бальт за ним. Він побачив страшний кам’яний жертовник, слабо освітлений звідкись зсередини. П’ять людських голів лежали на цьому вівтарі — Бальт одразу впізнав голову купця Тіберія. За жертовником стояв ідол — напівлюдина-напівзвір. І Бальт з жахом побачив, як він несподівано став підійматися, гримлячи ланцюгом і здіймаючи руки до неба.

Свиснув смертоносний меч Конана, і кімерієць знову потягнув Бальта за собою до іншого виходу з будинку. За кілька кроків від дверей виднів частокіл.

За святилищем було темно. Ніхто з утікаючих піктів сюди не потрапив. Біля огорожі Конан зупинився й підняв Бальта на руках, як немовля. Бальт ухопився за кінці колод і, обдираючи пальці, видерся вгору. Він простягнув руку кімерійцю, коли з-за рогу хатини вискочив пікт і став як укопаний, дивлячись на людину біля огорожі. Удар сокири кімерійця був точним, але пжт устиг закричати раніше, ніж голова його розвалилася навпіл.

Жоден страх не перешкода природженим інстинктам: щойно виючий натовп почув сигнал тривоги, сотні голосів відповіли на нього, і воїни помчали відбивати напад.

Конан високо підстрибнув, ухопив Бальта вище ліктя й підтягся. Бальт зціпив зуби, щоб витримати вагу тіла, але кімерієць був уже вгорі, і утікачі опинилися по той бік частоколу.

5. ДІТИ ІРГАЛА ЗАГА

— З якого боку річка?

— До річки не варто й потикатися, — буркнув Конан. — Ліс від села до річки аж кишить піктами. Уперед! Подамося туди, де нас не чекають, — на захід!

Бальт востаннє озирнувся й побачив, що через частокіл стирчать чорні голови піктів. Але вони підбігли надто пізно, а втікачі вже сховалися в чагарниках.

Бальт зрозумів: дикуни ще не втямили, що полонений утік. Судячи з криків, воїни під проводом Зогара Зага добивали стрілами пораненого змія. Чудовисько вийшло з покори чаклуну. За мить пролунали гнівні вигуки: втеча була помічена.

Конан розреготався. Він вів Бальта вузькою стежкою з такою швидкістю й упевненістю, немов це був проїжджий тракт. Бальт шкандибав за ним.

— Тепер вони кинуться в погоню: Зогар побачив, що тебе немає. Він знає також, що і моєї голови не вистачає в загальній купі. Собака! Якби у мене був другий спис, я б докінчив його раніше, ніж змія. Тримайся стежини. Вони спочатку побіжать до річки, розтягнуть там ланцюг із воїнів на пару миль і очікуватимуть нас. А ми до часу не підемо в хащі. Стежиною буде швидше. А тепер, хлопче, біжи, та так, як ти в житті ще не бігав!

— А швидко вони схаменулися, — просолів Бальт і надав ходу.

— Так, страх у них швидко минає, — пробурчав Конан.

Якийсь час вони, мовчали і продовжували заглиблюватися все далі й далі від цивілізованого світу. Але Бальт знав, що Конан завжди робить правильно. Нарешті кімерієць сказав:

— Коли будемо вже далеко від села, зробимо велику петлю до річки. На багато миль від Гвавели немає інших поселень. А навкруги села зібралися всі пікти. Ми обійдемо їх. До світанку вони не натраплять на слід, а вже потім ми залишимо стежку і звернемо в хащі.

Вони продовжували біг. Крики позаду затихли. Свистяче дихання виривалося крізь зціплені зуби Бальта. Закололо в боці, бігти було все важче. Він раз у раз зачіпав кущі обіч стежки. Раптом Конан зупинився, обернувся і став вдивлятися в темряву.

Десь угорі над гілками неквапливо сходив блідий місяць.

— Звертаємо? — прохрипів Бальт.

— Дай мені сокиру, — прошепотів Конан. — Позаду хтось є.

— Тоді краще зійти зі стежки! — крикнув Бальт.

Конан похитав головою і штовхнув супутника в кущі. Місяць піднявся вище й освітив усе слабким світлом.

— Ми ж не можемо битися з цілим плем’ям! — шепнув Бальт.

— Людина не змогла б нас так швидко вислідити й наздогнати! — пробурчав Конан. — Тс-с-с!

Настала тиша. Зненацька на стежці з’явився звір. Бальт здригнувся при думці про те, що це може бути шаблезуб. Та це був усього, лише леопард. Він позіхнув, відкриваючи ікла, і глянув на стежку. Якщо зараз вітер і віяв, то у бік людей, що сховалися, а не від них. Звір схилив голову й обнюхав стежку, після чого не поспішаючи рушив уперед. Тремтіння пробігло по спині аквилонця: леопард, поза сумнівом, вистежував їх.

І вистежив. Звір підвів голову, й очі його спалахнули, як дві вогненні кулі. Пролунало глухе гарчання, і Конан метнув сокиру.

Кімерієць у цей удар уклав усю свою силу. У місячному сяйві сріблом блиснуло лезо — і леопард забився на землі. Сокира стирчала у нього з середини лоба.

Конан вискочив із кущів, ухопив зброю, леопарда ж закинув кудись між дерев.

— Тепер біжимо, і швидко! — сказав він і звернув у хащі в південному напрямі. — За цією кішечкою підійдуть воїни. Зогар відправив його за нами, як тільки схаменувся. Пікти йдуть слідом, але вони ще далеко. Він бігав навкруги села, поки не узяв слід, а потім полетів як блискавка. Отже, вони знають, в який бік іти. Він подавав їм знак гарчанням. Ха, більше не подасть, але вони побачать кров на стежці, знайдуть і падло у кущах. Можуть і наші сліди побачити, тому йди обережно.

Він без жодних зусиль пройшов через колючий чагарник і рушив далі, не торкаючись стовбурів дерев і ступаючи на такі місця, де не було видно слідів. Бальт незграбно повторював його дії.

Вони пройшли ще з милю, і Бальт запитав:

— Невже Зогар Заг ловить леопардів і перетворює їх на гончих псів?

— Ні, цього леопарда він викликав із лісу.

— Якщо він може наказувати звірам, так чому ж не пошле їх усіх у гонитву за нами?

Конан якийсь час мовчав, потім стримано озвався:

— Він не може наказати будь-якому звіру. Він владний тільки над тими, хто пам’ятає Іргала Зага.

— Іргала Зага? — із хвилюванням повторив Бальт прадавнє ім’я.

Він чув його у житті разів зо три чи чотири.

— Колись йому поклонялися всі живі істоти. Це було давно, коли люди й звірі говорили однією мовою. Але люди все забули, та й звірі теж. Пам’ятають небагато хто. Люди й звірі, що пам’ятають Іргала Зага, вважаються братами і розуміють одне одного.

Бальт нічого не сказав: перед його очима постали ворота, крізь які приходили чудовиська з нетрів.

— Цивілізовані люди насміхаються, — сказав Конан. — Але жоден не пояснить, яким це чином Зогар Заг викликає з хащів удавів, тигрів, леопардів і змушує собі служити. Він навіть може сказати мені, що це брехня, якщо наважиться. Такий звичай цивілізованих людей — вони не бажають вірити в те, чого не може пояснити їхня скороспіла наука.

Народ у Тау рані був не настільки вченим, як інші аквилонці, він пам’ятав стародавні легенди і вірив їм. Тому Бальт, який бачив подібне власними очима, був упевнений, що все, сказане Конаном, — правда…

— Десь у цих місцях є стародавній гай, присвячений Іргалові Загу, — сказав Конан. — Я його не знайшов. Але гай цей пам’ятає багато звірів…

— Отже, й інші підуть нашим слідом?

— Уже пішли, — відповів спокійно Конан. — Зогар Заг не довірив би такої важливої справи одній тварині.

— Що ж нам робити? — схвильовано запитав Бальт.

Йому здавалося, що ще якась мить — і з усіх боків у нього вві пнуться кігті й ікла.

— Почекай!

Конан відвернувся, став на коліна і почав вирізати ножем на землі якийсь знак. Бальт глянув через плече і нічого не зрозумів. Якийсь дивний стогін пробіг по гілках, хоча вітру не було. Конан піднявся й похмуро подивився на свою роботу.

— Що це? — прошепотів Бальт.

Малюнок був незрозумілий і явно стародавній. Хлопець вважав, що не знає його, бо неписьменний. Та його не зміг би зрозуміти і найученіший із мужів Аквилонії.

— Я бачив цей знак, вирізаний на камені в печері, куди мільйон років не ступала людська нога, — сказав Конан. — Це було в безлюдних горах за морем Вілайєт, за півсвіту звідси. Потім цей самий знак накреслив на піску біля безіменної річки один знахар із країни Куш. Він мені й розтлумачив його значення. Цей знак — символ Іргала Зага і тих, хто йому служить. Тепер дивися!

Вони відступили в чагарник і почали мовчки чекати. На сході били барабани, їм озивалися інші, на півночі й заході. Бальт затремтів, хоч і знав, що багато миль лісу відділяють його від тих, хто бив у ці барабани.

Він і сам не помітив, як затамував подих. Потім листя з легким шерехом розійшлося і на стежку вийшла прекрасна пантера. Відблиски місячного світла грали на її блискучій шкурі.

Вона нахилила голову й рушила до них — почула слід. Потім зненацька зупинилася і почала обнюхувати накреслений на землі знак. Час минав; пантера пригнула своє довге тіло до землі й почала відбивати уклони перед знаком. Бальт відчув, як волосся ворушиться у нього на голові. Величезний хижак виявляв страх і шану до знаку.

Пантера підвелася і, торкаючись черевом землі, обережно відійшла і, немов охоплена раптовим страхом, помчала і зникла в чагарниках.

Бальт витер лоба тремтячою рукою і подивився на Конана. Очі варвара палали вогнем. Зараз він належав до дикого давнього світу, від якого в більшості людей і спогадів не залишилося.

А потім цей вогонь згас і Конан у мовчанні продовжив шлях через нетрі.

— Звірів можна не боятися, — сказав він нарешті. — Але цей знак побачать і люди, і відразу зрозуміють, що ми повернули на південь. Та зловити нас без допомоги звірів буде не так легко. У лісах на південь від дороги буде повно воїнів. Якщо ми підемо вдень, неодмінно на них нарвемося. Отже, краще знайдемо відповідне місце і дочекаємося ночі, а тоді повернемо до річки. Треба попередити Валанна, але ми йому не допоможемо, якщо дозволимо прикінчити себе.

— Попередити? Про що?

— Прокляття! Ліси вздовж річки кишать піктами! Ось чому вони нас зловили. Зогар затіяв війну, а не звичайний набіг. Він зумів з’єднати п’ятнадцять чи шістнадцять кланів. За допомогою магії, звичайно: за чаклуном підуть охочіше, ніж за вождем. Ти бачив натовп у селі, а на березі ховаються ще сотні. І щомиті прибувають нові. Тут буде не менше трьох тисяч воїнів. Я лежав у кущах і чув їхню розмову, коли вони проходили мимо. Вони хочуть штурмувати форт. Коли — не знаю, але Зогар зволікати не буде. Якщо не повести піктів у бій, вони перегризуть горлянки один одному.

Візьмуть вони форт чи ні — невідомо, але попередити людей треба. Поселенцям уздовж велітрійської дороги слід вибратись у форт чи в місто. Поки одні пікти облягатимуть форт, інші підуть далі, до Громової Річки; а там стільки садиб…

Вони заглиблювалися все далі й далі в хащі, поки кімерієць не гмикнув від задоволення. Дерева порідішали, і почалася кам’яна гряда, що йде на південь. А на голому камені навіть пікт нікого не вистежить.

— Як же ти врятувався? — запитав юнак. Конан поплескав себе по кольчузі й шолому.

— Якби слідопити носили такі залізця, то менше черепів було б у святилищах піктів. Але вони не вміють ходити в них безшумно. Словом, пікти чекали на нас, по обидва боки стежки завмерли. А коли пікт завмирає, то його не побачить навіть лісовий звір, хоча й пройде за два кроки. Вони помітили нас на річці і зайняли зручну позицію. Якби вони влаштували засідку після того, як ми висадилися, то я б її почув. Але вони вже чекали, так що навіть листок не ворухнувся. Тут і сам диявол нічого б не запідозрив. Раптом я почув, як напинається тятива. Тоді я впав і крикнув людям, щоб теж падали, але вони були надто повільні й дали себе перебити.

Більшість загинула від стріл одразу — їх пускали з двох боків. Дехто цілив навіть один в одного — я чув, як вони там завивали…

Задоволена усмішка торкнулася його вуст.

— Ті, хто залишився в живих, кинулися до лісу і зчепилися з ворогом. Коли я побачив, що всі вбиті й схоплені, то пробився до лісу і почав ховатися від цих розфарбованих бісів. Я і біг, і повз, і на череві в кущах лежав, а вони йшли з усіх боків. Спочатку я хотів повернутися на берег, але побачив, що вони тільки цього й чекають.

Я б пробився і навіть переплив річку, але почув, що в селі б’ють барабани. Значить, когось схопили живцем.

Вони були настільки захоплені фокусами Зогара, що я зміг перелізти через частокіл за святилищем. Той, хто мусив охороняти це місце, вирячився на чаклуна з-за рогу. Довелося підійти до нього ззаду і звернути шию — бідолаха й зрозуміти нічого не встиг. Його списом уражений змій, а його сокира в тебе.

— А яку тварюку ти вбив у святилищі? — пригадав Бальт і здригнувся, уявивши це страховище.

— Одного з богів Зогара. Безпам’ятне дитя Іргала Зага — ось він його і тримав на ланцюзі. Мавпа-бик; пікти вважають її символом Кошлатого Бога, що живе на Місяці, — бога-горили на ім’я Гуллах. Місце тут вдале. Тут і дочекаємося ночі, якщо нам не наступатимуть на п’яти.

Перед ними був невисокий пагорб, порослий деревами й кущами. Вони могли лежати між камінням і спостерігати за лісом, залишаючись невидимими. Піктів Бальт уже не боявся, але звірів Зогара побоювався. Він почав сумніватися в силі магічного знаку, але Конан заспокоїв його.

Небо між гілками поступово бліднуло. Бальт почав відчувати голод. Барабани начебто замовкли. Думки юнака повернулися до сцени перед святилищем.

— Зогар Заг був увесь в страусовому пір’ї, — сказав він. — Я бачив такі у лицарів зі сходу, які приїздили в гості до наших баронів. Але ж у цих лісах страуси не водяться?

— Ці пера з країни Куш, — відповів Конан. — Далеко на захід звідси лежить берег моря. Час від часу до нього пристають кораблі із Зингари і продають тамтешнім племенам зброю, тканини й вино в обмін на шкури, мідну руду й золотий пісок. Торгують і страусовим пір’ям — вони беруть його у стигійців, а ті, у свою чергу, — в чорних племен країни Куш. Піктські чаклуни добре платять за ці пера. Тільки небезпечна ця торгівля. Пікти так і дивляться, аби захопити корабель, тому узбережжя користується поганою славою у моряків. Я там бував із піратами з островів Бараха, що лежать на південь від Зингари.

Бальт із подивом глянув на супутника.

— Я знаю, що ти не все життя простирчав на кордоні. Тобі, певно, довелося чимало мандрувати?

— Так, ходив я досить далеко, як жодна людина з мого народу. Бачив усі великі міста гіборійців, шемітів, стигійців і гірканців. Поневірявся по невідомих землях на захід від моря Вілайєт. Був капітаном найманців, корсаром, мунганином, волоцюгою й генералом! Не був тільки королем цивілізованої країни, та й то, можливо, стану, якщо не помру.

Думка ця видалася йому кумедною, він посміхнувся. Потім потягнувся і невимушено розвалився на камені.

— Проте й тутешнє життя непогане, як і всяке інше. Я не знаю, скільки проживу на кордоні — тиждень, місяць, рік. У мене бродяжницька натура — саме для прикордоння.

Бальт уважно спостерігав за лісом, щомиті очікуючи, що з листя появиться’розмальоване лице. Але минали години, і ніщо не порушувало спокою. Бальт уже вирішив, що пікти загубили слід і припинили погоню. Конан залишався стурбованим.

— Нам слід вислідити загони, які прочісують хащі. Якщо вони і припинили погоню, то саме тому, що з’явилася краща здобич. Гадаю, вони збираються перепливти річку і напасти на форт.

— Отже, ми зайшли так далеко на південь, що вони загубили слід?

— Слід загубили, це ясно, інакше вже давно були б тут. За інших обставин вони перетрусили б ліс в усіх напрямах. І тоді ми б хоч одного-двох помітили. Отже, вони переправляються через річку. Не знаю тільки, на скільки вони пішли вниз за течією. Сподіваюся, що ми ще нижче. Що ж, спробуємо щастя.

Вони почали спускатися з каміння. Бальту весь час здавалося, що його спина — мішень для стріл, які можуть вилетіти будь-якої миті із засідки. Та Конан був певен, що ворогів поблизу немає, — і мав рацію.

— Зараз ми на багато миль на південь від села. Підемо просто до річки.

І з поспішністю, яка видалася Бальту зайвою, вони рушили на схід. Ліс неначе вимер, Конан вважав, що всі пікти зібралися в районі Гвавели, якщо ще не форсували річку. Утім, вони навряд чи зробили б це вдень. Хтось із слідопитів напевно їх помітив би і зчинив тривогу. Вони переправляться вище і нижче від форту, там, де варта їх не побачить. Потім інші сядуть у човни і попрямують туди, де частокіл спускається у воду. І нападуть на форт з усіх боків. Вони й раніше безуспішно намагалися це зробити, але тепер у них достатньо людей для штурму.

Вони йшли не зупиняючись, хоча Бальт з тугою поглядав на білок, що снували між гілок, — їх так легко було дістати кидком сокири! Він зітхнув і тугіше затягнув пояс. Тиша й морок, що панували в хащах, почали його пригнічувати. Він повертався подумки на сонячні луги Таурану, до батьківської домівки з гостроверхим дахом, до вгодованих корів між соковитих трав, до своїх добрих друзів — жилавих орачів і загорілих пастухів.

У товаристві варвара він відчував себе самотнім. Конан був у лісі настільки своїм, наскільки він сам чужим. Кімерієць міг роками жити у великих містах і бути запанібрата з їхніми володарями, якогось дня могла здійснитися його божевільна мрія стати королем цивілізованої країни — такі речі траплялися. Проте він не перестав би бути варваром. Йому були знайомі лише найпростіші закони життя. Вовк залишиться вовком, якщо навіть випадок занесе його в зграю ланцюгових псів.

Тіні подовжилися, коли вони вийшли на берег річки й обдивилися із-за кущів. Річка проглядалася приблизно на милю в обидва боки. Берег був безлюдний.

— Тут знову доведеться ризикнути. Перепливемо річку. Чи то вони переправилися, чи то ні. Можливо, їх повно на тому березі. Та ми мусимо ризикнути.

Задзвеніла тятива, і Конан пригнувся. Щось подібне до сонячного зайчика промайнуло між гілками — це була стріла.

Конан тигрячим стрибком подолав кущі. Бальт побачив тільки блиск сталі і почув глухий вигук. Потім рушив услід за кімерійцем.

Пікт з розбитою головою лежав на землі й дряпав пальцями траву. Шестеро інших кружляли навколо Конана. Луки вони відкинули за непотрібністю. Розмальовки на їхніх лицях і тілах були незнайомі аквилонцю.

Один з них метнув сокиру в юнака, який підбігав з ножем у руці. Бальт ухилився і перехопив руку ворога з кинджалом. Обидва впали й покотилися по землі. Пікт був сильний, як дикий звір.

Бальт напружував усі сили, щоб не випустити руки дикуна і скористатися своєю сокирою, але всі спроби закінчалися невдачею. Пікт відчайдушно виривав руку, не відпускаючи сокири Бальта і б’ючи його коліном у пах. Несподівано він спробував перекласти кинджал з однієї руки в іншу, сперся на коліно, і Бальт, скориставшись цим, молодецьким ударом сокири розкроїв йому лоб.

Юнак схопився на ноги і почав шукати супутника, побоюючись, що вороги його здолали числом. І лише тоді він зрозумів, наскільки страшний і небезпечний у бою кімерієць. Двох ворогів Конан вже поклав, розпанахавши мечем майже до пояса. Третій замахнувся коротким мечем, але Конан одбив удар і підскочив до дикуна, що вирішив скористатися луком. Перш ніж пікт устиг випростатися, кривавий клинок звалився вниз, перерубавши його від плеча до грудей, і застряг у них. З обох боків кімерійця атакували ще двоє, проте одного Бальт заспокоїв влучним кидком сокири. Конан кинув застряглий меч і обернувся до ворога голіруч. Кремезний пікт, на голову нижчий від нього, замахнувся сокирою і одночасно ударив ножем. Ніж зламався об обладунки кімерійця, сокира ж застигла в повітрі, коли залізні пальці Конана зімкнулися на зап’ясті ворога. Хруснула кістка, і Бальт побачив, як пікт скорчився від болю. Наступної миті він злетів над головою кімерійця, все ще верещачи і дригаючи ногами. Потім Конан кинув ним об землю з такою силою, що той підскочив і затих, як мертвий. Було ясно, що у нього зламаний хребет.

— Ходімо! — Конан витягнув свій меч і підняв сокиру. — Бери лук, кілька стріл, і вперед! Тепер вся надія на ноги. Вони чули крики і зараз будуть тут. Якщо ми попливемо зараз, нас нашпигують стрілами раніше, ніж ми випливемо на стрижень!

6. КРИВАВІ СОКИРИ ПРИКОРДОННЯ

Конан вирішив не заглиблюватися в ліс. За кілька сотень кроків від річки він змінив напрям і спрямував біг уздовж берега. Позаду чулися крики лісових людей. Бальт зрозумів, що пікти добігли до галявини з убитими. Подальші крики означали, що дикуни також звернули до лісу. Утікачі все-таки залишили сліди, які міг прочитати будь-який пікт.

Конан наддав ходи, Бальт намагався не відставати, хоч і відчував, що ось-ось знепритомніє. Він тримався, зібравши всю силу волі. Кров стукотіла йому у вухах так гучно, що він не помітив, коли крики за спиною замовкли.

Конан зупинився. Бальт обхопив стовбур дерева і важко дихав, приходячи до тями.

— Вони це облишили, — сказав Конан.

— Вони підкрад… аються… до нас! — просипів Бальт.

— Ні. Коли гонитва коротка, як зараз, вони верещать щомиті. Ні. Вони повернули назад. Я чув, як хтось кликав їх перед тим, як припинився цей гамір. Їх покликали назад. Для нас це добре, для гарнізону форту — погано. Значить, воїнів виводять із лісу для штурму. Ті, з ким ми билися, з якогось племені з пониззя ріки. Поза сумнівом, вони йшли до Гвавели, аби приєднатися до інших. Ми мусимо перепливти річку, що б там не було.

Конан повернув на захід і побіг крізь хащі, навіть не намагаючись ховатися. Бальт поспішив за ним і лише тепер відчув біль у боці — пікт його вкусив. Раптом Конан зупинився і затримав аквилонця. Бальт почув ритмічний плюскіт і побачив крізь листя довбанку, що пливла вгору річкою. Єдиний її пасажир щосили махав веслом, долаючи течію. Це був міцний пікт з пером чаплі, увіткнутим за мідний обруч на голові.

— Людина з, Гвавели, — пробурмотів Конан. — Посланець Зогара. Про це свідчить біле перо. Він їздив пропонувати мир племенам у пониззі, а зараз поспішає взяти участь у різанині.

Самотній гонець уже перебував навпроти їхнього укриття, коли в Бальта від здивування мало не вилізли на лоб очі. Просто над вухом у нього зазвучала гортанна мова піктів. Тут вігі зрозумів, що це Конан окликає гінця його рідною мовою. Пікт здригнувся, обвів поглядом хащі і щось відповів; потім спрямував довбанку до західного берега. Бальт відчув, що Конан забирає у нього піднятий на поляні лук і одну зі стріл.

Пікт підвів човника до берега і, вдивляючись у хащі, щось вигукнув. Відповіддю був блискавичний політ стріли, яка встромилася йому в груди по самісіньке оперення. Зі здавленим хрипом пікт перевалився через борт і впав у воду. Конан миттю опинився там же, щоб схопити відпливаючу довбанку. Бальт пришкандибав за ним і, нічого вже не міркуючи, заліз до човна. Конан схопив весло і погнав довбанку до протилежного берега. Із заздрістю дивився на нього Бальт: видно, цьому залізному воїнові втома незнайома!

— Що ти сказав пікту? — запитав юнак.

— Щоб він пристав до берега, бо за річкою сидить білий слідопит і може підстрілити його.

— Але ж це нечесно, — сказав Бальт. — Він гадав, що з ним говорить друг. А здорово у тебе виходить їхньою!

— Нам був потрібний його човен, — пробурчав Конан. — Треба було приманити його до берега. Що краще — обдурити пікта, який був би радий з нас шкури спустити, чи підвести людей за річкою, чиє життя залежить тепер від нас?

Якийсь час Бальт роздумував над цією етичною проблемою, потім знизав плечима й запитав:

— Далеко ми від форту?

Конан показав на струмок, який впадав у Чорну Річку на відстані польоту стріли від них.

— Ось Південний Струмок. Від його гирла до форту десять миль. Це південний кордон Конайохари. За ним на багато миль тягнуться болота. З цього боку вони напасти не можуть. Дев’ятьма милями вище від форту Північний Струмок утворює другий кордон. За ним теж болота. Ось чому напад можливий тільки з боку річки. Конайохара схожа на спис завширшки дев’ятнадцять миль, який устромився в Піктські Нетрі.

— То чом би нам не піднятися вгору річкою човном?

— Тому, що довелося б боротися з течією і витрачати час на повороти. Пішки швидше. Крім того, пам’ятай, що Гвавела знаходиться на південь від форту. Якщо пікти переправилися, ми потрапимо просто до них у лапи.

Вже почало сутеніти, коли вони вийшли на східний берег. Конан одразу ж рушив на північ швидким кроком. Ноги в Бальта розболілися.

— Валанн пропонував побудувати два форти біля обох струмків. Таким чином річка весь час була б під наглядом. Але уряд не дозволив. Пихаті бовдури, сидять на оксамитових подушках, а оголені діви подають їм вино… Знаю я цю публіку. Вони нічого не бачать далі свого носа. Дипломатія, хай йому чорті Вони хочуть завоювати піктів теоріями про територіальну експансію. І такі ділові люди, як Валанн, вимушені виконувати розпорядження цієї банди йолопів! їм так само вдасться захопити землі піктів, як відновити Венаріум! І час настане — вони побачать варварів на стінах східних міст!

Тиждень тому Бальт, можливо, тільки розсміявся б над цим. Тепер він мовчав, ознайомившись з неприборканою люттю племен, що жили на прикордонні.

Попереду почувся якийсь звук. Конан вихопив меч і поволі опустив його, коли з-за кущів вийшов пес — величезний, худий, укритий ранами.

— Це собака колоніста, який зводив будинок на березі річки за дві милі на південь від форту, — сказав Конан. — Ясно, що пікти вбили його і будинок спалили. Ми знайшли його труп на попелищі. Пес лежав ледь живий поряд із трьома піктами, яких він загриз. Вони перерубали його майже навпіл. Ми віднесли його у форт і перев’язали. Він трохи одужав і відразу втік у ліс… Ну що, Рубако, все шукаєш тих, хто убив твого хазяїна?

Пес похитав важкою головою і блиснув зеленими очима. Він не гарикнув, не загарчав — мовчки став поряд із ними.

Бальт посміхнувся й ласкаво погладив його по шиї. Пес вишкірив ікла, потім схилив голову і якось невпевнено закрутив хвостом — він давно відвик від людського обходження.

Рубака помчав уперед, і Конан йому не перешкоджав. Сутінки змінилися повною темрявою. Вони проходили милю за милею. Пес біг так само мовчки. Зненацька він зупинився й нагострив вуха. За мить і люди почули десь удалині диявольське завивання.

Конан люто вилаявся.

— Вони напали на форт! Ми запізнилися! Уперед!

Він наддав ходу, розраховуючи на те, що собака вчасно почує засідку. Від хвилювання Бальт забув про голод і втому. Крики попереду ставали все голоснішими. До завивання додалися чіткі військові команди захисників форту. Коли Бальт зовсім уже злякався, що вони нарвуться на дикунів, Конан звернув від річки і привів їх на невисокий пагорб. Звідси вони побачили форт, освітлений смолоскипами, а під його стінами — натовп голих розмальованих людей. На річці була безліч човнів. Пікти оточили форт з усіх боків. Безперервний потік стріл із лісу і з річки сипався на частокіл. Звук тятив заглушав крики людей. Верещачи й розмахуючи сокирами, сотні дві воїнів кинулися до східної брами. Вони були кроків за півтораста від мети, коли смертоносний залп з луків зі стіни покрив землю їхніми тілами. Ті, що залишилися, побігли під захист лісу. Ті, що в човнах, попрямували до берегових укріплень, але й там їх обстріляли з метальних машин — каміння, й колоди полетіли з неба, розбиваючи й топлячи човни разом із їхніми екіпажами. І тут нападникам довелося відступити. Переможний рев донісся зі стін форту. Відповіддю йому було звірине завивання.

— Спробуємо пробитися? — запитав Бальт.

Конан заперечно похитав головою. Він стояв, опустивши голову і заклавши руки за спину, сумний і задумливий.

— Форт не врятувати. На піктів найшло бойове безумство, і вони не відступлять, поки всі не загинуть. Але їх надто багато. Навіть якщо б нам вдалося пробитися, це б нічого не змінило. Ми загинули б поряд з Валанном, тільки й усього.

— Що ж нам робити?

— Треба сповістити колоністів. Ти розумієш, чому пікти не підпалюють форт стрілами? Вони не хочуть, аби полум’я сполошило людей на сході. Вони збираються узяти форт і рушити на схід, поки ніхто нічого не знає. Можливо, вони навіть розраховують переправитися через Громову і з ходу узяти Велітріум. В усякому разі вони знищать все живе між фортом і Громовою Річкою.

Захисників форту ми не попередили. Та бачу тепер, що це б і не допомогло. Надто мало сил і людей. Ще кілька нападів, і пікти будуть на стінах. Але ми можемо попередити тих, хто живе на шляху до Велітріуму. Уперед!

І вони пішли, чуючи позаду рев, який то посилювався, то затихав. Крики піктів. звучали з тією самою люттю.

Дорога на схід була відкрита.

— Тепер бігом! — кинув Конан.

Бальт зціпив зуби. До Велітріума було дев’ятнадцять миль, та добрих п’ять — до Струмка Скальпів, де починалися перші поселення. Аквилонцю здавалося, що він біжить і б’ється вже ціле століття.

Рубака біг попереду, обнюхуючи дорогу. Раптом пес глухо загарчав — це був перший почутий від Нього звук.

— Невже попереду пікти? — Конан опустився на коліно і почав розглядати дорогу. — Знати б, скільки їх. Певне, тільки група. Не дочекалися взяття форту і побігли вперед, щоб вирізати людей сплячими. Ну, біжімо!

Нарешті вони побачили попереду світло між деревами, і дике жорстоке завивання пронизало їм слух. Дорога тут робила поворот, і вони зрізали її крізь чагарник. За якусь мить їм відкрилася жахлива картина. На дорозі стояв віз із нехитрим добром. Він горів. Воли валялися з перерізаними горлянками. Неподалік лежали знівечені тіла чоловіка й жінки. П’ять піктів танцювали навколо, махаючи скривавленими сокирами.

Червоний туман заслав на мить очі юнака. Він підняв лук, прицілився в танцюючу фігуру, чорну на тлі вогню, і спустив тятиву. Грабіжник підскочив і впав мертвим зі стрілою в серці. А потім двоє білих воїнів і пес напали на розгублених піктів. Конана надихав дух боротьби і надто давня расова ненависть, Бальт же палав гнівом.

Першого пікта, що став у нього на дорозі, він зустрів убивчим ударом у розмальований лоб і, відкинувши падаюче тіло, кинувся на інших. Але стрибок аквилонця був запізнілим: Конан уже вбив одного з тих, кого наглянув для себе, другий же був пронизаний його мечем раніше, ніж юнак встиг підняти сокиру. Обернувшись до останнього пікта, Бальт побачив, що над його тілом стоїть пес Рубака і кров скрапує з його могутніх щелеп.

Бальт мовчки подивився на порубані тіла біля воза. Колоністи були молоді, вона — зовсім іще дівчинка. Завдяки випадку обличчя її не постраждало і навіть у момент болісної смерті залишилося вродливим. Зате тіло… Бальт насилу проковтнув слину, і все попливло у нього перед очима. Йому хотілося впасти на землю, ридати й гризти у відчаї траву.

— Ця парочка прямувала у форт, коли їх зустріли пікти, — сказав Конан, витираючи меч. — Хлопець, певне, хотів найнятися в солдати чи взяти ділянку у верхів’ї річки. Ось що буде з кожним чоловіком, жінкою чи дитиною по цей бік Громової Річки, якщо ми не поквапимося у Велітріум.

Коліна Бальта підкошувалися, коли він пішов за Конаном. Крок же кімерійця залишався широким і легким, немов у собаки, що біг поряд. Рубака вже не гарчав і не опускав голову. Дорога була вільна. Шум від річки був уже майже не чутний, але Бальт вірив, що форт ще тримається. Несподівано Конан із лайкою зупинився.

Він показав Бальту на колію, яка звертала на північ від дороги. Колія заросла кущами, але зараз вони були зламані або пригнуті. Щоб переконатися в цьому, Бальту знадобився дотик руки, Конан же, здавалося, бачив у темряві не гірше, ніж кішка. Далі широкий слід воза завертав просто в ліс.

— Поселенці поїхали за сіллю на солонці, — пробурчав він. — Прокляття! Це на краю боліт за дев’ять миль звідси. Їх відріжуть і переб’ють. Слухай! Ти й один тут упораєшся. Біжи вперед, піднімай усіх і жени у Велітріум. Я піду за тими” що збирають сіль. На дорогу ми вже не повернемося, підемо лісом.

І, не сказавши більше ні слова, Конан завернув убік і пішов зарослою дорогою. Бальт подивився йому услід і рушив своїм шляхом. Пес залишився з ним і біг поряд. Та не встиг Бальт зробити й сотні кроків, як почулося гарчання. Він обернувся й побачив, що там, куди звернув Конан, гойдається бліде примарне світло. Рубака продовжував гарчати, шерсть у нього на загривку стала сторч, Бальт пригадав страшну примару, що неподалік звідси викрала голову торговця Тіберія, і завагався. Тварюка, поза сумнівом, переслідувала Конана. Але велетень-кімерієць уже не раз довів йому, що чудово захистить себе сам, а його обов’язок — попередити беззахисних людей, які опинилися на шляху кривавого урагану. Вигляд порубаних тіл біля воза був для нього страшнішим від усіляких примар.

Він поспішно перейшов через Струмок Скальпів і опинився біля першої хатини колоністів — довгої, невисокої, складеної з грубо обтесаних колод.

Невдоволений голос запитав, чого йому треба.

— Вставайте! Пїкти перейшли річку!

Двері відразу відчинила жінка. В одній руці вона тримала свічку, в іншій сокиру. Обличчя її було блідим.

— Заходь! — закричала вона. — Відіб’ємося в будинку!

— Ні, вам треба йти у Велітріум. Форт їх надовго не затримає. Можливо, він уже взятий. Про будинок не думай, хапай дітей і біжи!

— Але мій чоловік пішов з людьми по сіль! — заплакала вона, ламаючи руки.

З-за її спини визирнули розпатлані голівки трьох хлоп’ят, які спросоння кліпали очима.

— До них пішов Конан, він їх виведе. Нам треба йти, щоб попередити інших.

Вона полегшено зітхнула.

— Хвала Мітрі! Якщо за ними пішов кімерієць, то вони в безпеці. Ніхто зі смертних не захистить їх краще!

Вона поспішно підхопила на руки молодшого і, женучи перед собою двох інших, вийшла з хатини. Бальт узяв свічку і погасив її, прислухаючись. На дорозі було тихо.

— Кінь у вас є?

— Так, у стайні. Ой, швидше!

Він відсунув її вбік і сам відкрив засув. Потім вивів коня й посадив на нього дітей, наказавши триматися за гриву й одне за одного.

Вони дивилися серйозно й мовчали. Жінка взяла поводи й пішла дорогою. Сокиру вона несла в руці, і Бальт був упевнений, що у разі чого вона битиметься, як пантера.

Він ішов ззаду й прислухався. Його переслідувала думка, що форт уже захоплено і що темношкіра орда мчить зараз дорогою, сп’яніла від пролитої крові й жадаючи нової. Вони мчатимуть, як зграя голодних вовків.

Нарешті він побачив у темряві силует наступної хатини. Жінка хотіла крикнути господарям, але Бальт її втримав. Він підійшов до дверей і постукав. Йому відповів жіночий голос. Він пояснив, у чому справа, і мешканці хатини швидко вискочили з неї — стара, дві молоді жінки й четверо дітлахів. Чоловіки в них теж вирушили на солонці. Одна з жінок остовпіла, інша була близька до істерики. Але стара, уродженка прикордоння, швидко її втихомирила, допомогла Бальту вивести двох коней з повітки за хатиною й посадила на них дітей. Бальт і їй порадив їхати верхи, але вона наказала зробити це одній із невісток.

— Вона чекає дитини, — пояснила стара. — А я можу йти пішки. І битися, якщо це знадобиться.

Коли рушили, одна з молодичок сказала:

— Увечері дорогою їхали двоє. Ми їм радили переночувати в нас, але вони поспішали у форт. Що з ними?

— Вони зустріли піктів, — стисло відповів Бальт, і жінка заплакала.

Тільки хатина зникла з очей, десь удалині почулося високе протяжне завивання.

— Вовк! — сказала одна з жінок.

— Розмальований вовк із сокирою, — пробурчав Бальт. — Ідіть! Піднімайте всіх колоністів, яких трапите дорогою, й ведіть із собою. Я перевірю, що в нас за спиною.

Стара мовчки повела своїх підопічних далі. Коли вони вже танули в мороці, Бальт побачив бліді овали дитячих личок, звернених до нього. Він пригадав своїх рідних у Таурані, й у голові йому запаморочилося. Усе тіло ослабло, він застогнав і опустився на дорогу, обхопивши рукою шию Рубаки, який негайно заходився облизувати йому щоки.

Юнак підвів голову і над силу посміхнувся.

— Ходімо, хлопче, — сказав він, устаючи. — На нас чекає робота.

Яскраво-червона заграва спалахнула між деревами. Пікти підпалили першу хатину. От би оскаженів Зогар Заг, коли б дізнався про це! Адже вогонь стривожить усіх, хто живе вздовж дороги: Коли перші втікачі прийдуть туди, всі будуть уже напоготові. Але тут лице хлопця спохмурніло. Жінки рухалися поволі, коні були перевантажені. Швидконогі пікти легко наздоженуть їх… Він зайняв позицію за купою колод, звалених край дороги. Шлях на захід освітлювала палаюча хатина, і, коли пікти підійшли, він побачив їх першим — чорні фігури, що скрадалися.

Він натягнув тятиву до вуха, й одна з постатей звалилася на землю. Інші розсипалися по кущах уздовж дороги. Рубака завив біля його ніг від нетерпіння. Ще один силует з’явився на дорозі, підбираючись до завалу. Наступна стріла пробила йому стегно, пікт застогнав і впав. Одним стрибком Рубака кинувся в кущі, почувся шум, і пес знову опинився поряд з Бальтом. Його паща була в крові.

Ніхто більше не ризикнув вийти на дорогу. Бальт побоювався, що його обійдуть ззаду, і, почувши шерех зліва від себе, вистрілив навмання. Прокляття — стріла встромилася в дерево! Але Рубака безшумно, немов примара, зник, а за мить почувся хрускіт і хрипіння — і пес уже витирав скривавлену морду об руку юнака. На шиї пса була рана, але шарудіти в кущах вже не було кому.

Пікти, що причаїлися обабіч дороги, зміркували, що трапилося з їхнім товаришем, і вирішили, що краще піти в атаку відкрито, ніж бути загризеними цим невидимим демоном. Можливо, вони зрозуміли, що за колодами тільки один стрілець. І всі разом вискочили зі своїх схованок. Стріли вразили трьох, двоє інших зупинилися. Один обернувся й побіг назад дорогою, але інший поліз через колоди з сокирою. Бальт схопився, та посковзнувся, і це врятувало йому життя. Сокира відсікла тільки пасмо волосся з його голови, а пікт полетів униз, потягнутий силою свого ж удару. Перш ніж він піднявся, Рубака розірвав йому горло.

Настало напружене очікування. Бальт роздумував: той, хто втік, — чи був він останнім? Швидше за все, це була невелика банда, яка не брала участь у штурмі форту або була відправлена на розвідку перед основними силами. Кожна зайва хвилина давала жінкам і дітям можливість дістатися Велітріума.

Зненацька рій стріл прогудів над його головою. Дике завивання понеслося з кущів. Або це уцілілий привів підкріплення, або підійшов новий загін. Хатина все ще палала, слабо освітлюючи дорогу. Пікти рушили до нього, ховаючись за деревами. Він випустив три останні стріли й відкинув лук. Немовби знаючи це, вони мовчки підходили все ближче — у тиші було чути лише тупіт ніг.

Бальт пригнув голову псові, який гарчав, і сказав:

— Усе гаразд, хлопче, ми ще додамо їм розуму!

І схопився, піднявши сокиру. Леза, вістря, ікла — усе сплелося в одну купу.

7. ДЕМОН У ВОГНІ

Звернувши з дороги, Конан настроївся бігти всі дев’ять миль. Але не здолав і чотирьох, як почув, що попереду люди. З голосів він зрозумів, що це не пікти, і прокричав вітання.

— Хто йде? — запитав хрипкий голос. — Стій, де стоїш, поки ми не подивимося на тебе, а ні, то отримаєш стрілу.

— У слона не поцілиш, — озвався Конан. — Заспокойся, бовдуре, це я, Конан.

Пікти перейшли річку.

— Так ми й думали, — сказав ватажок групи, коли вони наблизилися — високі, з луками напоготові, стрункі люди з суворими лицями. — Один із наших поранив антилопу і гнав її майже до Чорної Річки, та почув, що внизу завили, і негайно повернувся до табору. Ми залишили сіль і вози, розпрягли волів і кинулися щодуху додому. Якщо пікти облягають форт, то банди грабіжників підуть дорогою до наших домівок,

— Ваші сім’ї в безпеці, — сказав Конан. — Мій друг повів їх у Велітріум. Якщо повернемося на дорогу, то можемо нарватися на всю орду. Отже, підемо на південний схід просто через ліс. Я прикриватиму.

За дві хвилини колоністи вирушили в дорогу. Конан ішов зовсім тихо, тримаючись на відстані голосу від інших. Але ж і шум вони зчинили в лісі! Будь-який пікт або кімерієць міг пройти тут так, що ніхто б і не почув.

Переходячи невелику галявину, Конан відчув, що за ним стежать. Він зупинився в кущах, чуючи голоси колоністів, що віддалялися. Потім хтось покликав його з того боку, звідки вони вийшли:

— Конане! Конане! Зачекай, Конане!

— Бальт! — вигукнув здивований кімерієць і сказав неголосно: — Я тут!

— Зачекай мене, Конане! — голос звучав голосніше. Конан спохмурнів і вийшов на поляну.

— Якого біса ти тут робиш? Присягаюся Кромом!

Він осікся, і дрож пробіг по його спині. На тому боці галявини на нього чекав зовсім не Бальт. Дивне сяйво струмувало між дерев. Воно рушило до нього — мерехтливий зелений вогонь, що впевнено рухався до мети.

Сяйво зупинилося за два кроки від Конана. Він намагався розпізнати затьмарені світлом контури. Зелений вогонь мав матеріальну основу, він лише огортав якусь ворожу живу істоту, але яку? Тут, на подив воїна, зі світного стовпа зазвучав голос:

— Чого ж ти стоїш, як баран на бійні, Конане?

Голос був людський, але якось дивно вібрував.

— Баран? — у гніві закричав Конан. — Невже ти гадаєш, що я злякався поганого болотяного демона? Мене покликав друг!

— Я кричав його голосом, — відповів демон. — Ті, за кими ти йдеш, належать моєму брату — я не можу залишити його ножа без їхньої крові. Але ти мій. О бовдуре, ти прийшов сюди з далеких сірих пагорбів Кімерії, щоб загинути в нетрях Конайохари!

— У тебе вже була можливість дістати мене! — гарикнув Конан. — Чому ж ти тоді мене не вбив?

— Тому що брат мій тоді ще не пофарбував чорною фарбою черепа і не кинув його у вічно палаючий на чорному жертовнику Гуллаха вогонь, ще не шепнув твоє ім’я духам пітьми, які відвідують гори Похмурого Краю. Але пролетів над Мертвими Горами нетопир і намалював твою подобу на шкурі білого тигра, яка висить перед великим будинком, де сплять Четверо Братів Ночі. Величезні змії в’ються біля їхніх ніг, а зірки, немов світляки, заплуталися в їхньому волоссі.

— Чого ж боги пітьми прирекли мене на смерть?

Щось — чи рука, чи нога, чи кіготь — метнулося з полум’я і швидко накреслило на землі знак. Знак спалахнув і згас, але Конан упізнав його.

— Ти наважився намалювати символ, який належить тільки жерцям Іргала Зага. Грім прокотився над Мертвими Горами, і святилище Гуллаха рухнуло від вихору із Затоки Духів. Цей вихор, посланець Чотирьох Братів Ночі, примчався й шепнув мені на вухо твоє ім’я. Людям твоїм кінець. Сам ти вже мертвий. Твоя голова повисне на стіні в святилищі мого брата. Твоє тіло зжеруть чорнокрилі й гостродзьобі Діти Іхиля.

— Так що це, сто чортів, у тебе за брат? — запитав Конан.

Меч уже був у нього в руці, тепер він потихеньку діставав сокиру.

— Зогар Заг, дитя Іргала Зага, який усе ще відвідує власний прадавній гай. Жінка з Гвавели переночувала в цьому гаї й народила Зогара Зага. Я теж народився від Іргала Зага, вогненної істоти з далеких земель. Зогар викликав мене з Країни Туманів. За допомогою заклинань, магії та власної крові він надав мені плоті цього світу. Ми з ним єдине ціле, об’єднані невидимими тенетами. Його думки — мої думки. Мене ранить удар, нанесений йому; він спливає кров’ю, коли ранять мене. Але я вже й так багато сказав. Тепер хай душа твоя розмовляє з духами Похмурого Краю. Вони тобі й повідають про давніх богів, які не згинули, а тільки дрімають у безодні й часом прокидаються.

— Хотів би я бачити, який ти маєш вигляд, — пробурчав Конан і приготував сокиру. — Ти залишаєш пташиний слід, гориш вогнем і говориш людським голосом…

— Ти побачиш, — донеслося з полум’я. — Ти про все дізнаєшся й понесеш ці знання із собою в Похмурий Край.

Полум’я спалахнуло й обпало, почало згасати. Почала вимальовуватися туманна постать. Спочатку Конан подумав, що це сам Зогар і є, загорнутий у зелений вогонь, але він був вищий на зріст — вищий від Конана, а в обличчі було щось диявольське, хоча він мав такі самі вузькі очі й гострі вуха, як і чаклун, От тільки очі були червоні, як вуглини.

Торс істоти, довгий і тонкий, був покритий зміїною лускою. Руки були людськими, але ноги закінчувалися трипалими лапами, як у гігантського птаха. По всьому тілу пробігали мерехтливі сині вогники.

І раптом ця тварюка повисла просто над ним, хоч і не робила жодного руху. Довга рука, озброєна серпоподібними кігтями, зметнулась і націлилася до його шиї. Конан дико закричав, відганяючи ману, і відскочив убік, одночасно метнувши сокиру. Демон ухилився від удару з неймовірною спритністю і знову огорнувся вогнем.

Коли демон убивав інших, його союзником був страх. Але Конан не боявся. Він знав, що кожна істота, одягнена в земну плоть, може бути вражена зброєю, якою б страшною вона, ця істота, не була.

Удар пазуристої лапи зірвав з нього шолом. Трішки б нижче — і голова злетіла б із плечей. Жорстока радість охопила варвара, коли його меч устромився в підчерев’я чудовиська. Конан ухилився від наступного удару і звільнив меч. Кігті проорали його груди, розриваючи зв’язки кольчуги, немов нитки. Але наступна атака кімерійця була подібна до стрибка голодного вовка. Він опинився між лап чудовиська і ще раз із силою встромив меча йому в черево. Він чув, як довгі кігті розривають кольчугу на спині, добираючись до тіла, відчував, як холодний вогонь огортає його самого. Раптом Конан вирвався з ослаблих лап, і його меч учинив смертоносний помах.

Демон захитався й упав на бік. Голова його трималася на тонкій смужці шкури. Іскри, що пробігали його тілом, з голубих стали червоними й покрили все тіло демона. Конан почув запах смаженого м’яса, струсив з очей кров і піт, обернувся й побіг лісом. По його поранених руках і ногах стікала кров. Потім він побачив десь на півночі заграву — можливо, то горів будинок. За спиною почулося знайоме виття. Він побіг швидше.

8. КІНЕЦЬ КОНАЙОХАРИ

Сутички на берегах Громової Річки; жорстока битва під стінами Велітріума; немало потрудилися сокира й смолоскип, і не одна хатина перетворилася на попіл, перш ніж відступила розмальована орда.

Затишшя після цієї бурі було особливим: люди, збираючись, говорили впівголоса, а воїни в закривавлених бинтах мовчки пили в тавернах своє пиво.

В одній із таких таверн сидів Конан-кімерієць і сьорбав із величезного кухля. До нього підійшов худорлявий слідопит з перев’язаною головою й рукою в лубку. Він один залишився живим із гарнізону форту Тускелан.

— Ти ходив із солдатами на руїни форту?

Конан кивнув.

— А я не міг, — сказав слідопит. — Сутички не було?

— Пікти відступили за Чорну Річку. Щось їх налякало, але тільки чорт їх знає, що то було.

— Говорять, там і ховати не було чого?

Конан кивнув.

— Самий попіл. Пікти звалили всі трупи в купу і спалили, перш ніж піти. І своїх, і людей Валанна.

— Валанн загинув одним із останніх у рукопашній, коли вони перелізли через частокіл. Вони хотіли взяти його живим, але він не дався — змусив, щоб його вбили. Нас десятьох узяли в полон — ми надто ослабли від ран. Дев’ятьох зарізали відразу. Але тут здох Зогар Заг. Мені вдалося вибрати мить і втекти.

— Зогар Заг помер?! — вигукнув Конан.

— Помер. Я сам бачив, як він подихав. От чому під стінами Велітріума пікти вже не билися з колишньою люттю. Дивно все це було. У бою він не постраждав. Танцював серед убитих, розмахував сокирою, якою прорубав голову останньому з моїх товаришів. Потім завив і кинувся на мене, але раптом захитався, випустив сокиру, скорчився і зарепетував так, як жодна звірюка не кричить перед смертю. Він упав межи мною й багаттям, на якому вони збиралися мене підсмажити, з пащі у нього пішла піна, він витягнувся, і пікти залементували, що він здох. Поки вони голосили, я звільнився від мотузок і втік до лісу.

Я добре розглянув його при світлі багаття. Ніяка зброя його не торкнулася, проте у нього були рани в паху, на череві, а шия мало не перерубана… Ти що-небудь розумієш?

Конан не озивався, але слідопит, знаючи, що варвари на цих справах знаються, продовжував:

— Він чаклунством жив і від чаклунства здох. Ось цієї дивної смерті й налякалися пікти. Жоден із тих, хто це бачив, не пішов під стіни Велітріума, усі пішли за Чорну Річку. На Громовій билися ті, хто пішов раніше. А їх було замало, щоб узяти місто.

Я пішов дорогою за їхніми головними силами й точно знаю, що більше з форту ніхто не вийшов. Тоді я пробрався між піктами в місто. Ти на той час уже привів своїх колоністів, але їхні дружини й діти зайшли у браму просто перед носом у цих розмальованих дияволів. Якби молодий Бальт і старий Рубака не затримали їх на якийсь час, кінець був би всім дружинам і дітлахам в Конайохарі… Я проходив повз те місце, де Бальт і пес прийняли бій. Вони лежали посеред купи мертвих піктів — я налічив семеро зі слідами сокири або іклів, а на дорозі валялися й інші, потяті стрілами. О боги, яка це була сутичка!

— Він був справжнім чоловіком, — сказав Конан. — Я п’ю за його тінь і за тінь пса, що не знав страху.

Він зробив кілька ковтків, особливим загадковим рухом вилив залишки на підлогу й розбив кухля.

— Десять піктів заплатять за його життя своїм, і ще сім — за життя пса, що був хоробрішим від багатьох воїнів.

І слідопит, подивившись у суворі, палаючі блакитним вогнем очі, зрозумів, що варвар свою обітницю виконає.

— Форт не відбудовуватимуть?

— Ні. Конайохара втрачена для Аквилонїї. Кордон пересунули. Тепер він проходить по Громовій Річці.

Слідопит зітхнув і подивився на свою долоню, грубу, як дерево, від топорища й руків’я меча. Конан потягнувся за глеком вина. Слідопит дивився на нього й порівнював зі всіма іншими — і тими, що сиділи поряд, і тими, що полягли над річкою, і з дикунами, що жили за цією річкою. Конан не бачив цього вивчаючого погляду.

— Варварство — це природний стан людства, — сказав нарешті слідопит, сумно дивлячись на кімерійця. — А ось цивілізація неприродна. Вона виникла випадково. І зрештою переможе варварство.

…Втрата Конайохари лише підтвердила той факт, що не все добре в Аквилонії, найбільшому гіборійському королівстві. Жорстокість і повна нездарність короля Нумедідеса викликали загальне невдоволення, що привело до серії змов і, нарешті, відкритого бунту, на чолі якого став Конан. До цього часу, проте, кімерієць дослужився до високого звання в аквилонській армії, в пух і порох розбивши піктів у жорстокій битві під Велітріумом і на власній шкурі випробувавши віроломство владики Аквилонії, коли той, викликавши його в столицю, нібито для надання тріумфальних почестей, кинув у в’язницю. Скарби, знайдені Конаном у піктських печерах, допомогли змовникам підготувати повстання, що завершилося штурмом Тарантії, столиці Аквилонії. Конан власними руками задушив короля Нумедідеса просто на троні і надів на свою голову корону, користуючись підтримкою провідних аквилонських політиків. Проте життя короля зовсім не складається лише зі свят. Протягом року талановитий поет Рінальдо складає гімни й балади, в яких звеличує “мученика” Нумедідеса і ганьбить “проклятого узурпатора” Конана. Аскаланте, граф Туни, влаштовує нову змову, збираючись повалити Конана з трону. Варвар доходить висновку, що в людей коротка пам’ять і що корона теж може спричиняти головний біль…