Конан, варвар із Кімерії

ВЕЖА СЛОНА

Тьмяне світло смолоскипів ледве пробивалося до вузьких вулиць кварталу Мауль, де до світанку пили й веселилися злодії та розбійники, що зібралися з усього міста. У Маулі вони могли розважити душу — доброчесні громадяни тримались осторонь, а нічна варта, щедро підкуплена забрудненими кров’ю грошима, у їхні справи не втручалась. Із похмурих закутків раз у раз чулися верескливий жіночий сміх, шум п’яної бійки чи брязкіт сталі. Із широко розчинених вікон і дверей незліченних кубел тягнуло кислим запахом вина та спітнілих тіл, чувся гуркіт кухлів та кулаків по непоказних, але міцно сколочених дерев’яних столах. В одному з таких кубел під низькою стелею з колод бенкетували пройдисвіти всіх мастей: дрібні злодюжки, спритні викрадачі жінок, досвідчені злодії з чудово тренованими пальцями, хвалькуваті забіяки зі своїми кричуще вирядженими, писклявими дівками. Більшість їх становили вихідці з цієї місцини — темношкірі, чорноокі заморяни з кинджалами за поясом і віроломством у серпій але доволі було й чужоземців, що припленталися до Аренжуна, знаменитого заморянського Міста Злодіїв, із багатьох інших, невідомих цивілізованому світові, країн.

З-поміж них був мовчазний могутній велетень: ізгой⁷-гіпербореєць з широкою шаблею за поясом — у Маулі зброю носили не криючись. Був тут і шемітський фальшивомонетник із гачкуватим носом і кучерявою синьо-чорною бородою. На колінах світловолосого гандерландця, найманця й волоцюги, що дезертирував із якоїсь розбитої армії, сиділа безсоромна бритунська дівка. Огрядний веселий горлоріз, жарти якого мали величезний успіх, був професійним викрадачем жінок, що приїхав до Замори з далекого Котху, аби продемонструвати тут своє мистецтво. Бідолаха не відав, що в цій країні немовлята зналися на таких справах краще за нього, хоч він і навчався свого ремесла все життя. От він, втомившись описувати принади дівчини, наміченої для чергового викрадання, приклався пухкими губами до величезного кухля пінистого пива. Зробивши ковток і змахнувши піну з губ, товстун заговорив знову:

— Клянуся Белом, богом усіх злодіїв і розбійників, я покажу їм, як треба викрадати жінок. Ще вдосвіта я домчу її до кордону Замори, а там на мене давно вже чекає караван. Цар Офіру обіцяв мені три сотні срібних злитків за молоду, сильну бритунку благородної крові. Скільки я поневірявся, перевдягнувшися жебраком, прикордонними містами, шукаючи підходящу дівчину! І знайшов-таки справжню красуню!

Він хтиво прицмокнув губами.

— Я знаю в Шемі чимало людей, які не поміняли б її навіть на таємницю Вежі Слона, — закінчив котхієць, вертаючись до свого пива.

Хтось потягнув його за рукав, і товстун повернув голову, грізно насупивши брови. Поряд стояв високий, атлетичної статури юнак. Незнайомець виділявся з-поміж тутешньої різношерстої публіки, подібно до сірого вовка у собачій зграї. Дешева туніка⁸ радше підкреслювала, ніж приховувала його могутні м’язи, щільно обтягуючи широкі плечі й масивний тулуб. На засмаглому до чорноти обличчі крізь пасмо темного волосся, що впало на чоло, пильно дивилися блакитні очі.

За поясом юнака висів довгий меч у пошарпаних шкіряних піхвах. Котхієць мимоволі відсахнувся — йому ще не доводилося мати справу з такими людьми.

— Ти говорив про Вежу Слона, — сказав чужинець, вимовляючи заморянські слова із сильним твердим акцентом. — Я багато чув про неї. Що за таємниця пов’язана із цією вежею?

У поведінці юнака не відчувалося нічого погрозливого, а випите пиво та неприхована підтримка слухачів додали котхійцю сміливості — його просто розпирало бажання виговоритись, впевненість у власній значущості зростала кожної миті.

— Таємниця Вежі Слона? — перепитав він. — Та кожна дитина знає, що в цій вежі живе маг⁹ Яра, який володіє величезним коштовним каменем, його називають ще Серцем Слона, і що в цьому чаклунському камені містяться його сила й могутність.

Варвар на мить замислився,

— Я бачив цю вежу, — сказав він нарешті. — Вона стоїть у саду, сад оточений високим муром. Варти там, здається, немає, а через мур перелізти неважко. То чому ж досі ніхто не поцупив цього каменя?

Котхієць роззявив рота, уражений простодушністю співрозмовника, і вибухнув глузливим сміхом, до якого негайно приєдналися всі присутні.

— Та ви тільки послухайте! — проревів крізь сміх товстун. — Він хоче викрасти алмаз Яри! Слухай-но, хлопче, — звернувся він до прибульця, — ти, судячи з усього, із котрогось варварського північного племені…

— Я кімерієць, — холодно відповів хлопець. І відповідь, і тон, яким були вимовлені ці слова, мало що сказали котхійцеві, уродженцю королівства, розташованого далеко на півдні, біля кордонів Шема.

— Ну, тоді нашорош вуха і слухай уважно, приятелю, — сказав він, тикаючи кухлем у груди насупленому юнакові. — Якби простий смертний міг викрасти камінь, повір — його давно б уже викрали. Кажеш — перелізти через мур. Перелізти можна, та тільки боюся, що коли перелізеш, одразу ж проситимешся назад. Справді, у саду немає варти, точніше кажучи — люди там не вартують, але в самій вежі, у помешканні для варти, розташованому в нижній частині, людей досить багато. І навіть якщо відіб’єшся від звірів, яких на ніч випускають у сад, доведеться з боєм прориватися до верхньої частини вежі, бо алмаз схований десь там.

— Утім, якщо вже потрапив у сад, — наполягав кімерієць, — то чом би не спробувати проникнути у вежу згори?

У котхійця від такого нахабства відвисла щелепа.

— Ні, ви тільки послухайте! — вигукнув він глузливо. — Ви подивіться на цього орла, який збирається спурхнути на вежу заввишки в півтори сотні футів¹⁰. Чи, може, ти муха і видерешся, перебираючи ніжками, по гладенькому, немов полірованому, муру?

Зніяковілий кімерієць гнівно озирнувся, коли гультяї, що слухали розмову, схвально зареготались у відповідь на останнє зауваження. Він не бачив у цьому нічого смішного і, оскільки ще не зовсім освоївся з манерами цивілізованіших людей, не збагнув, що глузують саме з нього. Треба, до речі, зазначити, що цивілізовані люди зазвичай дозволяють собі вільностей набагато більше, ніж дикуни, тільки тому, що для них вже не існує небезпеки заплатити за необережне слово розбитим черепом. Зніяковілий юнак, поза всяким сумнівом, тихенько відійшов би убік, але котхієць уже розпалився.

— Та як же? — крикнув він. — Розкажи-но нам, тюхтіям, що крали вже тоді, коли тебе ще й на світі не було, як би ти поцупив алмазі

— Сміливець завжди знайде спосіб, — коротко відповів розгніваний кімерієць.

Котхієць сприйняв це за особисту образу. Його обличчя почервоніло від гніву.

— Що? — заволав він. — Ти насмілився вчити нас і звинувачуєш у боягузтві? А ну — геть звідси, щоб очі мої тебе тут не бачили!

Вигукнувши ці слова, він сильно штовхнув кімерійця.

— А, ти ось як! — варвар дав кривднику добрячого ляпаса, який повалив того на стіл. Із перекинутих кухлів полилося на підлогу пиво, а розлютований котхієць схопився за меча.

— Ах ти, собако! — заревів він. — Та я з тебе за це серце вирву!

Блиснула сталь, гультяї кинулися до дверей. Хтось із них, тікаючи, кинув на підлогу єдину свічку, і все навколо занурилось у темряву. Чулися тільки тупіт ніг, тріщання зламаних лавок та здавлена лайка людей, що стикалися один з одним. Пронизливий крик, який завершився хрипінням агонії, немов ножем обрізав галас. Коли, нарешті, знов запалили свічку, виявилось, що більшість гультяїв таки встигла вискочити крізь вибиті вікна й двері, а ті, хто залишився, сховалися під столами та за барилами з вином. Лише котхієць тихо лежав у центрі залу. Він був мертвий — меч кімерійця дістав його й у темряві.

Мерехтливе світло і п’яний гомін лишилися далеко позаду. Кімерієць скинув порвану туніку й залишився тільки в полотняній пов’язці на стегнах та ремінних сандаліях. Він рухався безшумно, наче величезний кіт, і під його бронзовою від загару шкірою грали сталеві м’язи. Тепер він ішов кварталом храмів та святилищ, що належали незчисленним таємничим богам Замори. У слабкому місячному сяйві відсвічували білизною величезні мармурові колони, тьмяно виблискувало золото бань¹¹ і срібло високих аркад¹². Юнак знав, що релігія заморян, як і багато цю інше в цього стародавнього народу, була надзвичайно складною, заплутаною і втратила велику частину своєї суті в лабіринтах¹³ визначень та розпоряджень. Одного разу він кілька годин поспіль слухав дискусію вчених мужів — теологів¹⁴ і філософів — і пішов звідти з головним болем та глибоким переконанням, що в них теж із головами не все гаразд.

Його релігія була простою й легкозрозумілою: Кром, вождь богів, живе на вершині величезної гори, насилаючи звідти на людей нещастя і смерть. Молитися йому немає сенсу, бо він дикий, злий, похмурий і терпіти не може людей слабких і плаксіїв. Проте при народженні людини він наділяє її хоробрістю, волею й ненавистю до ворогів, а чогось більшого, на щире переконання кімерійця, не можна вимагати від жодного бога.

Ноги варвара, взуті в сандалії, тихо ступали бруківкою. Варти ніде не було видно — навіть найзухваліші злодії ніколи не забрідали у квартал храмів, де таємнича безшумна смерть блискавично карала святотатця, що наважувався посягнути на святині. Ось, нарешті, й Вежа Слона. Юнак на мить замислився над цією дивною назвою. Він ніколи не бачив слона, але неясно уявляв собі якусь величезну тварину з хвостами спереду та ззаду. Так, в усякому разі, йому розказував про слонів волоцюга-шеміт, присягаючись, що бачив тисячі таких звірів у Гірканії. У Заморі ж слонів не було. Струнка, бездоганно циліндрична за формою вежа стрілою злітала на півтори сотні футів угору в усіяне зірками небо, виблискуючи усипаною тисячами коштовних каменів верхівкою. Біля а підніжжя розкинувся на кількох терасах величезний сад, де росли численні плодові дерева та екзотичні кущі. Сад оточував високий зовнішній мур, другий, не менш високий, відділяв вежу від саду.

Зупинившись у густому чагарнику перед зовнішнім муром, кімерієць підвів голову й подивився вгору. Високо, але, підстрибнувши, він дістане пальцями до його краю. Підтягнутися на руках і перестрибнути через мур буде неважко, він не сумнівався, що так само легко подолає і другий, внутрішній мур. Але ж він вагався: невідома небезпеки, що причаїлася в саду, бентежила його. Він багато чув про таємниці західних королівств — Бритунії, Немедії, Аквилонії, але мешканці півдня здавалися йому ще більш загадковими й дивними. Заморяни були надзвичайно стародавнім народом і, судячи з того, що він про них чув, дотепер поклонялися Злу.

Він подумав про Яру — жерця” що жив у цій усипаній коштовностями вежі, і по його спині пробігли дрижаки, коли він пригадав те, що почув якось у таверні від одного п’яного придворного. П’яничка розповідав, як один із принців, що вороже ставився до чаклуна, одного разу перепинив був йому дорогу. Яра розсміявся йому просто в лице, потім простягнув руку з каменем, що випромінював холодне світло; із каменя вдарило сліпуче полум’я й охопило нещасного. Принц пронизливо закричав і впав, а його тіло стало маленькою чорною грудочкою, яка, у свою чергу, перетворилася на павука, що бігав кімнатою, доки Яра не розчавив його каблуком. Маг постійно жив у своїй таємничій Башті і якщо полишав її, то тільки для того, щоб накликати злі чари на когось зі своїх ворогів. Король Замори боявся його більше від смерті і, оскільки не міг терпіти цей страх на тверезу голову, пив непробудно. Яра був дуже старий — люди говорили, ніби маг живе в Заморі вже багато сотень років, і додавали, що він, завдяки своєму чарівному каменю, який називають Серцем Слона, житиме вічно. Про цей камінь ніхто нічого насправді не знав, а назву свою камінь дістав за назвою вежі, де зберігався.

Раптом якийсь новий звук долинув до Конана, перервавши його роздуми, і варвар притиснувся вухом до муру. Садом хтось ішов: виразно чулися мірний тупіт і брязкіт сталі. Отже, у саду таки є охорона! Кімерієць напружено дослухався, намагаючись знову вловити звук кроків стражників, та марно. За муром панувала глибока тиша. Зрештою цікавість узяла гору над страхом. Юнак підскочив, ухопився за край муру й легким ривком підкинув своє тіло вгору. Розпластавшись на широкому мурі, він обережно оглянув те, що відкрилося його очам. Біля муру жодного кущика, хоча вдалині майоріють кілька акуратно підстрижених дерев. У напівтемряві зеленіє густа трава, десь віддалік шумить фонтан.

Кімерієць зіскочив униз і витяг меча, сторожко озираючись на всі боки, готовий щомиті дати відсіч ворогові Ковзаючи уздовж муру і намагаючись триматись у тіні, він підібрався до дерев і ледве не впав, зачепившись ногою за щось у кущах. Швидко озирнувшись і не помітивши нічого підозрілого, він нахилився й уважно роздивився раптову перешкоду. Навіть у слабкому світлі неважко було пізнати сріблястий обладунок і гребенястий шолом воїна заморянської королівської гвардії, який нерухомо лежав на землі. Щит і спис валялися поруч. Конан нашвидку оглянув труп, переконався в тому, що гвардійця задушили, і знов озирнувся навколо. Він зрозумів, що тільки-но чув кроки саме цього стражника. Кілька хвилин тому чиїсь руки простягнулись у пітьмі й без шуму відправили на той світ здоровенного гвардійця.

Крізь густий морок кімерієць, напружуючи зір, усе ж таки помітив, як ворухнулося листя в чагарниках коло муру. Стиснувши сильніше рукоять видобутого з піхов меча, він кинувся в той бік. Хоча при цьому він наробив шелесту не більше, ніж пантера на полюванні, супротивник не дав заскочити себе зненацька. Конан устиг помітити тінь, що причаїлася коло муру, і полегшено зітхнув — не була людина. Незнайомець перелякано скрикнув, блискавично крутнувся й кинувся до кімерійця, намірившись вчепитися йому в горло, але одразу застиг на місці, побачивши виблискуюче в матовому місячному світлі лезо меча, націлене в його груди. Якусь мить обидва стояли нерухомо, пильно вдивляючись один в одного.

— Ти не з варти, — прошепотів нарешті незнайомець. — Ти злодій, як і я.

— А ти ж хто такий? — із недовірою запитав кімерієць.

— Я Таурус-немедієць.

Конан опустив меча.

— Я чув про тебе. Тебе називають королем злодіїв.

У відповідь почувся тихий сміх. Таурус був приблизно такого ж зросту й статури, що і юний варвар, але відрізнявся від нього зайвою повнотою, яка, втім, не заважала йому рухатися легко й безшумно. На плечі в немедійця висів моток тонкої, але міцної мотузки із зав’язаними на однаковій відстані вузлами, своїми блискучими очами він дивився Конану просто у вічі.

— А ти хто такий?

— Конан-кімерієць, — відповів варвар. — Я хочу поцупити алмаз Яри — той, що називають Серцем Слона.

Велике черево злодія заколивалося від ледве стримуваного сміху, але Конан не відчув у цьому глуму.

— Присягаюся Белом, богом злодіїв, — просичав Таурус, — я гадав, що тільки в мене вистачить сміливості за це взятися. І ці заморяни називають себе злодіями, фе! Конане, мені подобається твоє нахабство. Досі я завжди діяв самотужки, але наразі, якщо ти згоден, я пропоную спробувати добути цей алмаз разом зі мною.

— То ти теж прийшов сюди по алмаз Яри?

— А по що ж іще?! І я кілька місяців готувався до цього. Ти ж, бачу, чинив з навіяння, чи не так, друже мій?

— Це ти вбив стражника?

— Звісно, я. Коли він з’явився в саду, я саме ліз через мур. Хоч я одразу сховався в кущах, він устиг щось помітити, або йому здалось, що він щось помітив. Коли він підійшов ближче, щокроку перечеплюючись, я підкрався ззаду, схопив його за шию й задушив. Він, як і більшість людей, зовсім не орієнтувався в темряві. У справжнього злодія очі мають бути котячі.

— Ти припустився однієї помилки, — сказав Конан, — треба було відтягти труп якнайдалі в кущі.

— Учи навченого. До опівночі зміни варти не буде. Якщо тепер хтось вийде його шукати й побачить тіло, то побіжить доповісти Ярі, а ми встигнемо втекти. Якщо ж вони не знайдуть його одразу, то почнуть прочісувати сад, і тоді нам не минути лиха.

— Маєш рацію, — змушений був погодитися кімерієць.

— Ще б пак! Але ми тільки марнуємо час на це безглузде базікання. Тепер слухай мене уважно. У внутрішньому дворику вартових немає. Тобто там немає людей, але вхід охороняють набагато небезпечніші від людей створіння. Саме через них я стільки місяців не наважувався йти на діло, доки не знайшов, нарешті, спосіб їх перехитрити.

— А гвардійці, які сидять унизу у вежі?

— Старий Яра живе нагорі. Сподіваюсь, ми зуміємо туди потрапити. Не запитуй поки що, яким чином, — є один спосіб. Увірвемося туди й придушимо чаклуна — він і писнути не встигне. Доведеться ризикувати — можливо, перетворимося на павуків чи жаб, а може, здобудемо казкові багатства і владу. Гадаю, справа варта того, щоб ризикнути.

— Певне, ти знову маєш рацію, — сказав Конан, знімаючи сандалії.

— Тоді ходімо.

Таурус обернувся, підстрибнув і, вхопившись за край муру, із дивовижною для людини його комплекції спритністю видерся вгору, — здавалося, він м’яко ковзнув муром. Конан рущив слідом за ним.

— Світла ніде не видно, — пробурмотів кімерієць, зручніше влаштовуючись на плескатій верхівці муру.

Нижня частина вежі нічим не відрізнялася від верхньої — ідеально гладенький циліндр без жодних отворів.

— Є там і вікна, і двері, та вони добре замасковані, — відповів Таурус, — наразі вони всі закриті. Стражники дихають повітрям, яке надходить через верх вежі.

Сад у внутрішньому дворику був схожий на ставок, що причаївся в напівтемряві, тіні низьких розлогих крон похмуро рухалася під зоряним небом. Загострені до краю відчуття попереджали варвара про наближення небезпеки. Він відчував обпалюючий погляд чиїхось невидимих очей, а ледь чутний запах здибив волосся на його голові, наче шерсть на карку пса, що пронюхав одвічного ворога.

— За мною! — пошепки сказав Таурус. — Не відставай, якщо життя тобі дороге.

Вихопивши з-за пояса щось схоже на мідну трубкуг немедієць тихо зістрибнув на траву у дворик. Конан зробив так само, тримаючи напоготові свого меча, і негайно зробив крок уперед, але Таурус зупинив його порухом руки. Король злодіїв вдивлявся в чагарники, що чорніли збоку від них, усе його огрядне тіло застигло в напруженому очікуванні. Віття кущів раптом сколихнулось, хоч у повітрі не відчувалось анінайменшого подиху вітру, у мороці запалали дві величезні вуглини, за ними світилося ще кілька пар багрових вогників.

— Леви! — прошепотів кімерієць.

— Так. Удень їх тримають у підвалі. Ось чому у дворику немає варти.

Конан швидко перерахував вогники.

— Бачу п’ятьох, хоча тут можуть бути не всі… Зараз накинуться…

— Замовкни! — цитьнув на нього Таурус і надзвичайно обережно зробив крок уперед, водночас піднімаючи трубку.

З чагарників долинуло тихе гарчання, і “розжарені вуглинки” трохи наблизились. Конану здавалось уже, що він бачить величезні роззявлені пащі й довгі хвости з китицями на кінцях, які хльостають по сухорлявих боках. Напруження зростало, — кімерієць перехопив зручніше руків’я меча, готуючись до нападу лютих звірів. Саме тоді Таурус підніс трубку до губ і сильно дмухнув. З трубки вихопився довгий струмінь жовтого порошку, який одразу перетворився на щільну жовто-зелену хмарку, що накрила кущі з палаючими в них очима хижаків.

— Що це за дим? — здивовано спитав Конан.

— Це смерть! — просичав немедієць. — Якщо вітер повіє в наш бік, доведеться рятуватися за муром. На щастя, вітру поки ще немає, і хмарка сідає на кущі. Зачекаємо, поки зона сяде остаточно. Навіть один подих є смертельним.

Ще кілька секунд у повітрі висіли клаптики жовтуватого туману, потім і вони обпали. Таурус жестом показав компаньйону, цю час іти далі. Коли вони підкралися до кущів, Конан гмикнув, побачивши трупи п’яти величезних левів, що валялися на траві. У повітрі стояв важкий солодкуватий запах.

— Подохли, не видавши ні звука! — пробурмотів варвар. — Таурусе, що ж це за порошок?

— Це пилок чорного лотоса, який цвіте тільки в глухих джунглях Кхитаю. Ці квіти вбивають кожного, хто до них наблизиться.

Конан нахилився над мертвими хижаками і похитав головою — для нього, північного варвара, усе це здавалося чаклунством.

— Чому б тобі так само не розправитися з вартою?

— Тому, що в мене більше немає порошку. Навіть одне те, як я його добув, могло б прославити моє ім’я серед злодіїв усього світу. Я поцупив його з каравану, що прямував до Стигії, витягнув із погаптованого золотом мішечка, який охороняв величезний удав… Та ходімо ж, в ім’я Бела! Марнувати час на базікання — це дурість!

Коли вони опинилися біля підніжжя блискучої вежі, Таурус зняв із плеча мотузку з нав’язаними по всій її довжині вузлами й міцним сталевим гаком на кінці. Конан зрозумів задум немедійця й ні про що більше його не питав. Таурус перехопив кінець мотузки трохи нижче гака й кілька разів крутнув ним над головою, приміряючись. Конан припав вухом до стіни вежі й став дослухатись, але к нічого не почув. Судячи з усього, для стражників, що сиділи у вежі, поява в саду непрошених гостей залишилася непоміченою; але Конан відчував у душі якийсь дивний неспокій — певне, через той самий запах левів, що перекривав усі інші запахи.

Таурус змахнув рукою, гак полетів уперед і вгору і зник за усипаним коштовним камінням краєм вежі. Спочатку помалу, потім щосили смикаючи за мотузок, немедієць переконався в тому, що гак надійно застряг угорі.

— Щастить нам; з першого разу вдалося, — пробурмотів він.

Тільки первісний інстинкт, що примусив Конана зненацька обернутися, врятував варвара від смерті, бо вона підкралась беззвучно, — за його спиною присіла на задні лапи, готуючись до стрибка, величезна кішка. Жоден із так званих цивілізованих людей не зміг би відреагувати хоча б наполовину так швидко, як кімерієць. Його меч майнув, мов блискавка, і людина та звір, сплівшись у клубок, впали на землю.

Коли немедієць, тихо лаючись крізь зуби, нахилився над ними, його напарник ворухнувся, намагаючись вибратися з-під величезного тіла. Придивившись, вражений Таурус побачив, що череп гігантського лева розтятий мало не навпіл, і поспішив на допомогу кімерійцеві. Конан, хитаючись, звівся на ноги, він усе ще стискав у руці скривавленого меча.

— Тебе поранено, друже? — видавив із себе Таурус, приголомшений зміною подій, від яких у нього захопило подих.

— Ні, присягаюся Кромом, ні, — відповів варвар. — Але смерть була поряд. Дивно, що ця клята бестія не видала ні звука.

— Туґ, у цьому саду, вистачає чудасій, — сказав Таурус. — Леви тут нападають мовчки — і не тільки леви! Ходімо! Ти вбив його досить тихо, але гвардійці могли все ж таки щось почути, якщо, либонь, не сплять там п’яні у дим. Цей лев блукав десь віддалік і тому уникнув смерті від порошку, але я певен, що він був останній. Нам треба вилізти на вежу по мотузці. Здається, питати тебе, чи зумієш ти це зробити, — зайве?

— Аби мотузка витримала, — сказав кімерієць, витираючи меч об траву.

— Вона трьох таких, як ти, витримає, — запевнив його король злодіїв. — Її сплели з волосся померлих жінок і вимочили, щоб зробити більш міцною, в отруйному соку дерева упас. Я піду першим, ти йди за мною.

Немедієць узявся за мотузок, пропустив його під коліно й почав підійматись. Попри зайву вагу, він підіймався легко, наче кіт. Конан не відставав від нього ні на п’ядь. Мотузок крутився й розгойдувався, але злодіям це не заважало: обом доводилося лазити по мотузці й за набагато складніших умов. Високо над ними виблискував алмазами край вежі, він дещо видавався над стіною, так що мотузок вільно прогинався, і це значно полегшувало підйом.

Вони підіймалися вище й вище. Унизу розгорталася панорама нічного міста, а зорі над їхніми головами тьмяніли в міру того, як вони наближалися до блискучого краю вежі. Нарешті Таурус простягнув руку, схопився за край і видерся нагору. Протиснувшись між зубцями. Конан зупинився на мить, зачарований мерехтливим блиском коштовних каменів — алмазів, рубінів, смарагдів, сапфірів, що стирчали з гладенького срібла стіни. Здалеку цей блиск здавався однорідним, але поблизу каміння переливалося безліччю веселкових відтінків, притягуючи погляд кімерійця.

— Це ж неймовірне багатство, Таурусе, — прошепотів він, але немедієць поквапив його нетерпляче:

— Ходімо! Все це буде нашим, якщо здобудемо Серце!

Конан переліз через іскристий край. Плоский дах Вежі Слона розташовувався на кілька ярдів¹⁵ нижче від інкрустованого виступу, він був укритий якоюсь темно-блакитною речовиною й викладений золотом так, що загалом нагадував сапфір, обсипаний блискучим золотим піском. На протилежному боці даху стояла невисока прямокутна будівля, її стіни були зведені з того ж матеріалу, що й стіни вежі, тільки коштовного каміння в них було дещо менше. В одній зі стін вони помітили золоті двері з різьбленою лускатою поверхнею, також інкрустовані холодно як лід виблискуючими кристалами.

Конан кинув погляд на пульсуюче море світла внизу й подивився на Тауруса. Немедієць витягував мотузку. Він показав Конану, де зачепився гак — самим лише краєчком загартованого жала під одним з алмазів.

— Знову нам пощастило, — прошепотів він. — Гак чудом не зірвався під нашою вагою. Ходімо — тільки тепер почнуться справжні випробування. Ми в лігві чудовиська й гадки не маємо, де воно ховається.

Вони по-котячому безшумно підійшли до золотих дверей. Таурус легко й обережно штовхнув їх. Двері послужливо розчинилися, і компаньйони, готові до будь-яких несподіванок, зазирнули всередину. Конан, котрий дивився через плече товариша, побачив кімнату зі стінами, викладеними від стелі до підлоги великими каменями, які яскраво світились. Інших джерел світла помітно не було.

— Анумо, друже, — просичав Таурус, — повернися до краю Башти й подивися навколо. Якщо побачиш, що варта крутиться в саду або ще щось підозріле, повідомиш мене. Я чекатиму на тебе тут, в оцій кімнаті.

Конан не зрозумів, навіщо це потрібно, і в нього зародилася неясна підозра, але він все ж таки послухався товариша. Немедієць ковзнув за двері й зачинив їх за собою. Конан кілька хвилин пильно роздивлявся сад, що лежав біля підніжжя вежі, і, не помітивши нічого небезпечного, повернувся назад. Коли він підходив до дверей, крізь них почувся придушений зойк. Конан стрибнув уперед, тієї ж миті двері прочинились, і на порозі в ореолі холодного світла з’явився Таурус. Він похитнувся, розкрив рота, але спромігся лише на хрипкий стогін. Немедієць, судорожно чіпляючись за одвірок, зробив іще крок і впав долілиць, схопившись рукою за горло. Двері за ним самі зачинились. За ці короткі секунди Конан не встиг помітити в кімнаті нічого незвичайного — хіба що якась тінь ковзнула блискучою підлогою, якщо тільки це йому не привиділося.

Кімерієць схилився над компаньйоном. Таурус дивився в небо витріщеними порожніми очима, у яких було невимовне здивування, руками він. стискав горло. Раптом на губах його з’явилася піна, у горлі забулькотіло, і немедієць спустив дух на руках у приголомшеного варвара. Конан сторожко подивився на золоті двері. У цій порожній кімнаті зі стінами, інкрустованими миготливим камінням, нагла смерть наздогнала короля злодіїв несподівано й беззвучно, подібно до лева, який напав на них біля підніжжя Башти. Конан відчував, що Таурус загинув, навіть не побачивши винуватця своєї жахливої смерті.

Кімерієць злегка провів рукою по напівголому тілу компаньйон на, відшукуючи рану. Він намацав її високо між лопатками, майже там, де починалася шия, — три маленькі садна, наче хтось устромив у тіло й одразу ж витяг назад кігті. Краї ран почорніли, і від них тхнуло гниллю.

“Отруєні стріли? — подумав Конан. — Але куди вони тоді поділись?..”

Він із осторогою підійшов до різьблених дверей, розчинив їх різким штурханом і зазирнув усередину. Кімната, освітлена холодним пульсуючим блиском багатьох тисяч коштовних каменів, зяяла порожнечею. Краєчком ока він помітив на склепінні, у самому його центрі, дивний орнамент — чорний восьмикутник із виступаючими з нього чотирма каменями, що палали яскраво-червоним похмурим полум’ям, яке різко відрізнялося від м’якого світла, випромінюваного стінами та стелею. На протилежній від входу стіні були ще одні двері — схожі на перші, але без особливих прикрас. Чи не звідти вдарила смерть і чи не туди вона сховалася, покінчивши з жертвою?

Конан увійшов до кімнати й зачинив за собою двері. Він ішов босоніж, безшумно рухаючись гладенькою підлогою. У кімнаті не було столів та лав. Тільки чотири низькі дивани, накриті гаптованими золотом покривалами і прикрашені дивними візерунками, стояли біля стін, та поруч із диванами — кілька оббитих сріблом скринь. На деяких із них висіли великі замки, на інших кришки були відкинуті, являючи очам здивованого варвара купи чудових алмазів. Конан неголосно вилаявся, — цієї ночі він побачив більше скарбів, ніж у найсміливіших сновидіннях.

Він саме дістався до середини кімнати й поволі йшов далі, сторожко вслухуючись у тишу, коли смерть спробувала завдати нового удару. І лише інстинкт, який примусив його ухилитися від тієї тіні, що майнула по підлозі, врятував Конана від неминучої загибелі. Над його головою пролетіло чорне волохате чудовисько, клацнувши покритими піною щелепами, і на голе плече юнака крапнуло щось, палюче мов вогонь. Відскочивши вбік, він побачив, як монстр¹⁶ упав на підлогу, перекинувся і, неймовірно швидко перебираючи голінастими ногами, побіг до нього. Гігантський чорний павук мчав до Конана, пускаючи краплі отрути з огидних могутніх щелеп, зловісно мигаючи чотирма палаючими очима, у глибині яких таївся гострий, нелюдський розум. “Це він скочив на шию немедійцеві й загнав його на той світ. Які ж ми були дурні, не передбачивши того; що вежу може охороняти щось грізніше, ніж варта”. Ця думка блискавкою майнула в мозку Конана, він високо підстрибнув, чудовисько проскочило під ним, розвернулось і атакувало знову. Цього разу юний варвар відскочив убік і з розмаху вдарив мечем. Важке лезо відрубало одну з восьми товстих волохатих ніг, і знову Конан ледве уникнув укусу отруйних щелеп. Монстр пробіг стіною й причаївся під стелею, люто позираючи на людину багровими очима. І раптом стрибнув, розмотуючи за собою нитку сірої павутини.

Конан відсахнувся й кинувся вбік, подалі від павутини. Він розгадав план ворога й щодуху помчав до дверей, але павук виявився прудкішим. Липка нитка простягнулася впоперек входу, перетинаючи шлях. Конан не зважився вдарити по ній мечем — побоювався, що лезо прилипне й, поки він буде його сіпати, бестія вкусить його в спину.

Почався шалений двобій — розум і спритність людини проти хитрості й невтомності чудовиська. Павук уже не нападав на Конана, але швидко бігав по стінах і стелі, з диявольською спритністю вистрілюючи із себе петлі липкої павутини й намагаючись обплутати нею ворога. Павутина була завтовшки з мотузок, і Конан знав, що, коли потрапить у неї, його сили не вистачить, аби вирватись і відбити напад чудовиська.

Двобій розгортався в абсолютній тиші, яку порушували лише звуки дихання людини, лопотіння по підлозі його босих ніг та сухе клацання щелеп жахливого охоронця кімнати. Сірі шнури павутини лежали на підлозі кільцями, звисали зі стін і стелі, довгими гірляндами спадали на скрині зі скарбами. Швидкі очі й сталеві м’язи поки що рятували Конана, але липкі петлі оточували його вже так тісно, що він усім своїм голим тілом відчував їхню близькість. Він розумів, що не зможе довго вивертатись, рано чи пізно липкий мотузок обів’ється навколо його ніг, як удав, і він; сповитий, наче муха, опиниться в лапах павука.

Волохате чудовисько мчало підлогою, за ним тягнувся сірий шнур. Конан стрибнув угору, на диван, але бестія¹⁷, вгадавши його задум, рвучко повернулась і побігла по стіні. Товсте павутиння, немов живе, охопило щиколотки кімерійця, Він упав навзнак, відчайдушно звиваючись, аби звільнитися з петлі, яка невблаганно затягувалась. Чорний павук кинувся вниз, щоб покінчити із супротивником. Шаленіючи, варвар схопив одну зі скринь із скарбами і щосили шпурнув її в павука. Незвичайний снаряд із жахливим хрускотом врізався в саму середину огидного тіла. Бризнули кров і зеленуватий слиз, розчавлене чудовисько повалилося на підлогу разом із розбитою вщент скронею: Жахлива бестія лежала на купі коштовного каміння, і її багрові очі поволі згасали.

Конан озирнувся навкруги й, не знайшовши ніде нового супротивника, спробував зняти з себе павутину. Клейка нитка прилипала до пальців, але зрештою йому вдалося її позбутись. Він підняв впущений під час падіння меч і, обережно ступаючи, аби не зачепитися за павутиння, яке валялося скрізь, підійшов до дверей у глибині кімнати. Юнак не знав, що чекає на нього далі, але, окрилений перемогою над гігантським павуком, вирішив, що, подолавши стільки перешкод, мусить довести справу до кінця. Крім того, щось йому підказувало, що алмаз, за яким він сюди прийшов, немає сенсу шукати тут, у купі розсипаних скарбів на підлозі залитої мерехтливим світлом кімнати. Конан зірвав сіре павутиння, що перетинало шлях до дверей, і переконався, що й ці двері, як і попередні, не зачинені на замок. Він згадав про охоронців, котрі, здається, і досі не знали про його появу. Стражники сиділи десь далеко внизу, і, крім того, якщо вірити байкам про вежу, усілякі звуки, що долинали зверху, їх ніяк не могли здивувати.

Він подумав про Яру, і ця думка позбавила його неабиякої частки самовпевненості, з якою він почав було відчиняти двері. Проте за дверима виявилися лише срібні сходинки, тьмяно освітлені падаючим невідомо звідки матовим світлом, які вели кудись униз. Конан спускався сходами, тримаючи меч напоготові й напружено прислухаючись, але до його вух не долинало жодного звуку. Нарешті він дістався до дверей зі слонової кістки, оздоблених сердоліками. Кімерієць зупинився перед ними і знову прислухався. Ані найменшого шереху, лише тонкі цівки диму вибивалися з-під дверей, подразнюючи його ніздрі незнайомим екзотичним запахом. Круті сходи вели далі вниз, ховаючись у темряві. Конана охопило дивне відчуття: йому здалося, що він — єдина жива істота в цій таємничій вежі, населеній лише духами та примарами.

Двостулкові двері безшумно розчинилися від його поштовху, і варвар обережно ступив на блискучий поріг, готовий, подібно до вовка, будь-якої миті відбити атаку або втекти, якщо супротивник виявиться набагато сильнішим за нього. Перед його очима постала велика кімната з позолоченим куполоподібним склепінням, її стіни було викладено зеленим нефритом, а підлогу зі слонячої кістки вкривали товсті килими. З підвішеного на золотому триніжку кадила курився гострий пахучий димок, за ним на мармуровому постаменті стояв якийсь дивний ідол¹⁸. Конан здивовано роздивився його з усіх боків, — тіло цієї незрозумілої істоти нагадувало людське, хоча шкіра мала зеленуватий відтінок; а от непропорційно велика потворна голова була зовсім не схожа на голову людини: така могла привидітися лише в жахливому сні. Кімерійцеві впали в очі широкі звислі вуха та гнучкий хобот, з обох боків якого стирчали великі білі бивні із золотими кульками на кінцях. Очі потвори були заплющені — здавалося, вона спала.

“Ось чому лігво Яри називають Вежею Слона!” — подумав Конан. Справді, голова ідола нагадувала голову описаної волоцюгою-шемітом тварини. “Ось він який, бог Яри! Але якщо це так, то де ж іще бути Серцю Слона, як не в цій статуї?” Конан, не зводячи очей з ідола, зробив крок уперед. І раптом побачив; що повіки потвори ворухнулися. Кімерієць застиг на місці. “Це не статуя — це жива істота! Я в пастці!” — майнуло в його голові.

Хобот чудовиська звівся вгору, але погляд його розплющених очей залишився порожнім. Варвар зрозумів, що монстр сліпий, і це відкриття повернуло йому здатність діяти — він почав Поволі відступати до дверей. Але чудовисько вже почуло його, воно смикнуло хоботом і щось пробубоніло глухим монотонним голосом. Охоплений жахом кімерієць зрозумів, що горло цієї химерної істоти не було створене для людської мови.

— Хто ти? Ти знову прийшов катувати мене, Яро? Невже цьому ніколи не буде кінця? Коли ж ти, нарешті, перестанеш мене мучити?

Із очей сліпця потекли сльози. Конан, уважніше придивившись до тіла, що покоїлося на мармуровому ложі, помітив на ньому сліди жорстоких тортур. Жалюгідний вигляд схудлого тіла, колись, певне, такого ж сильного та спритного, як і його власне, викликав у нього співчуття, хоча це відчуття зовсім не властиве було його натурі. Він і гадки не мав про те, ким була ця сліпа потвора, але її відчай знайшов відгук у суворому серці кімерійця. Він збагнув, що бачить жертву жахливої трагедії, і йому стало соромно, немов провина всього людства звалилася на його плечі.

— Я не Яра, — сказав він тихо. — Я всього лише злодій і не заподію тобі лиха.

— Підійди ближче… хочу до тебе доторкнутись, — прогуділа істота, і юнак довірливо підійшов, зовсім забувши про голий меч у своїй безсило опущеній руці.

Хобот витягнувся й обережно погладив обличчя та плечі варвара, його дотик був легким і м’яким, схожим на торкання дитячої руки.

— Ти не з цього підлого племені, — видихнула істота. — У тебе чисті риси обличчя, як у сина степів. Я знаю твій народ, давко знаю, ще відтоді, коли він носив інше ім’я, а в небо поривалися шпилясті вежі назавжди зниклих цивілізацій. У тебе кров на руках.

— Павука з тієї кімнати й лева з саду, — буркнув Конан.

— Сьогодні вночі ти вбив також людину, — наполягала істота, — і на даху вежі… теж… я відчуваю смерть.

— Ти маєш рацію, — пробурмотів Конан. — Там лежить труп короля злодіїв, убитого павуком.

— Так! Так! — тремтячий монотонний голос заворожував. — Кров у таверні й кров на даху — я знаю, я відчуваю це. Третя жертва створить чаклунство, яке й не снилося Ярі! О так, присягаюся зеленими богами Ягг, це буде велике чаклунство, чаклунство звільнення!

Сльози знову потекли з незрячих очей, а змучене тіло здригнулось, насилу підкоряючись схвильованому господареві. Конан приголомшено дивився на це. Сліпий трохи заспокоївся й вів далі:

— Слухай, людино! — мовив він. — Я здаюся тобі огидним чудовиськом, чи не так? Ні, не відповідай — я знаю це. Але я, коли б міг тебе побачити, подумав би про тебе те ж саме. Крім Землі існує безліч інших світів, і життя на них розвивається у найрізноманітніших формах. Я не бог і не демон, я створений із плоті й крові, як і ти, хоча тіло моє дещо відрізняється від твого та й статура в мене трохи інша. Я занадто старий, о сину степів! Давно, багато тисяч років тому, я прилетів на Землю з зеленої планети Ягг, що кружляє у вічності на краю цієї галактики. Ми постали проти жорстоких правителів Ягт — і програли, і змушені були рятуватися втечею. Пронизуючи простір, ми швидше за світло перенеслися на своїх могутніх крилах на вашу планету. Дорога назад виявилася відрізаною, бо ми втратили тут свої крила й назавжди розпрощалися з материнською планетою. Ми довго билися з жахливими хижаками, що панували тоді на Землі, і перемогли — нам дали спокій у тому куточку глухих джунглів Сходу, де ми оселились. Ми спостерігали за тим, як мавпа перетворювалася на людину, як зростали й ставали могутніми величні міста Валузії, Камелії, Коморії. Ми бачили, як хиталися трони цих королівств під натиском атлантів, піктів та лемурійців. Ми були тут, коли океан сколихнувся й затопив їх, знищивши стару цивілізацію. Уцілілі пікти й атланти заснували імперію, що пізніше розпалася в кривавих усобицях. Минали століття, пікти занурилися в безодню дикунства, атланти деградували до рівня мавп. Із крижаних північних країн потяглися на південь нові людські раси, що заснували нову цивілізацію, створивши королівства Котх, Немедію, Аквилонію. Ми бачили все це. Ми спостерігали за тим, як твій народ об’єднувався під новим ім’ям на землях, що належали колись Атлантиці, як нащадки тих лемурійців, що пережили катаклізм, заснували на заході свою державу — Гірканію. Ми бачили також, як нащадки стародавньої, ще доатлантської раси знову стали могутніми й створили своє королівство — Замору. Протягом сотень років ми спостерігали за людьми, не втручаючись в їхні справи, і вмирали один за одним. Адже й ми, прибульці, смертні, хоча живемо так само довго, як зірки. Зрештою я залишився сам-один серед руїн святилища, загубленого в джунглях Кхитаю, марячи про минулі часи, шанований, подібно до бога, стародавньою расою жовтошкірих. Саме тоді й з’явився Яра, який добре знався на мистецтві чорної магії, що з давніх часів передавалося в його роду від батьків дітям. Спочатку він сидів біля моїх ніг і слухав мої розповіді. Проте те чисте знання, яке я йому передавав, його не задовольняло: він жадав похмурих таємниць чорної магії, аби стати могутнішим за всіх земних королів і досхочу потішити свою непомірну гординю. Я не відкрив йому жодного з тих секретів таємних наук, які мимоволі засвоїв за ці довгі роки. Але його жага влади виявилися сильнішою, ніж я міг уявити. Підступний трюк, здобутий ним у склепах¹⁹ Стигії, допоміг йому вирвати з моїх вуст таємницю, яку я не збирався відкривати, і він полонив мене, скориставшись своєю магічною силою. О боги Ягг, якими гіркими стали з того часу мої дні! Він вивіз мене з джунглів, де сірі мавпи танцювали під звуки сопілок жовтошкірих жерців, а на напівзруйнованих вівтарях, споруджених колись на честь мене, купами лежали підношення з овочів та фруктів. Так із бога люб’язного мені народу я перетворився на раба злого демона.

Із сліпих очей знову полилися сльози.

— Він ув’язнив мене в цій вежі, збудованій мною ж за його наказом протягом однієї ночі. Він вогнем і залізом, а також жахливими тортурами, суть яких ти зрозуміти не можеш, зламав мою волю. Зазнаючи таких жорстоких мук, я давно б уже радо розлучився із життям, якби тільки міг. Але він тримає мене тут — виснаженого, осліпленого, зламаного, щоб я виконував усі його бажання. І я триста років корився йому, обтяжуючи свою безсмертну душу нечуваними злочинами й обертаючи на зло свої знання, але вибору в мене не було. Проте не всі таємниці йому вдалося в мене вирвати, і тепер я навчу тебе Магії Крові й Алмаза. Я відчуваю наближення мого кінця. Ти — рука Долі. Прошу тебе, візьми алмаз із того вівтаря.

Конан обернувся й рушив до вівтаря із золота й слонячої кістки. На вівтарі лежав величезний довгастий камінь. Побачивши цей прозорий пурпурний кристал, кімерієць збагнув, що перед ним те саме знамените Серце Слона.

— Створімо ж чаклунство, якого Земля не бачила й не побачить більше мільйони років. Я заклинаю моєю кров’ю, моїм тілом, народженим на зелених грудях Ягг, планети, що сонно пливе в безкраїх просторах великого Космосу… Підніми свого меча, друже, і виріж ним із моїх грудей серце. Потім стисни його такі щоб кров хлюпнула на червоний камінь. Зійди вниз сходами й увійди до ебенової кімнати²⁰, де лежить Яра, занурений у похмурі сни, навіяні лотосом. Поклич його на ім’я, і він прокинеться. Поклади тоді перед ним цей алмаз і скажи: “Ягг-коша посилає тобі свій останній дарунок і останні чари”. І негайно йди геть із вежі. Не сумнівайся — дорога буде вільною. Ягги живуть інакше й умирають не так, як люди. Допоможи мені вибратися з проклятої темниці покаліченого сліпого тіла, і я знову стану Яггахом із Ягга, із чудовими крилами, готовими злетіти, і ногами, здатними стрибати й танцювати, із очима, які помічають усе довкола, і могутніми руками!

Конан нерішуче підійшов до істоти, що називала себе Ягг-кошем, або Яггахом, і той, відчуваючи його невпевненість, показав йому місце, куди слід ударити мечем. Конан зціпив зуби й глибоко встромив меч у зелене тіло. Кров хлюпнула на руку юнакові, Ягг-коша здригнувся в конвульсіях і застиг. Переконавшись у тому, що життя залишило тіло прибульця, Конан узявся до сумної роботи, і незабаром у його руці опинилося те, що служило серцем цій дивній істоті, хоча нічим не нагадувало відповідний орган людина Воно ще пульсувало, коли варвар стиснув його двома руками, тримаючи над виблискуючим алмазом. Пружний струмінь зеленої крові ударив у камінь. На превеликий подив кімерійця, кров не скотилася по гранях, а повністю всмокталася кристалом, наче губкою,

Обережно затиснувши алмаз у долоні, Конан обернувся й пішов до виходу. Він не озирався, бо йому здавалося, що тіло на мармуровому ложі зазнає якоїсь метаморфози²¹, бачити яку людям не слід. Він зачинив за собою сердолікові двері й зійшов униз срібними сходами. Конанові й на думку не спало, що ніхто не завадить йому порушити обіцянку, дану Яггаху. Зупинившись перед дверима з червоного дерева, на яких вищирявся у страшній усмішці голий людський череп, кімерієць обережно штовхнув їх і зазирнув за поріг. У кімнаті з ебеновими стінами на чорному оксамитовому ложі, оповитому хмарою жовтуватого пилку лотоса, покоїлося худорляве тіло Яри — великого мага й чарівника. Маг лежав, вдивляючись широко розкритими очима вдалечінь, у якусь бездонну прірву, незбагненну для людини.

— Яро! — голосно вимовив Конан, немов суддя, що виголошує смертний вирок. — Прокинься!

Очі чарівника одразу ж набули осмисленого виразу, стали холодними й лютими, схожими на яструбині. Маг запнув щільніше свої оксамитові шати й підвівся, нависнувши над кімерійцем.

— Собако! — просичав він, як розлючена змія. — Чого тобі тут треба?

Конан поклав алмаз на величезний ебеновий стіл.

— Той, хто надіслав тобі цей камінь, звелів сказати: “Ягг-коша посилає тобі свій останній дарунок і останні чари”.

Яра відсахнувся, і його обличчя стало попелястим. Алмаз помутнів, у його глибині спалахнув вогник, який поступово залив пульсуючим світлом весь кристал, по гранях пропливали дивні різнобарвні хвилі. Яра, немов його тягла вперед якась невідома магічна сила, нахилився над столом і, стиснувши алмаз руками, уп’явся в нього непорушним поглядом.

Спостерігаючи за магом, Конан подумав, що зір його одурює. Яра, що здавався раніше велетнем, тепер насилу дотягнувся б головою до грудей юнака. Конан моргнув кілька разів і вперше за цю ніч почав сумніватися у власному розумі, А тоді раптом зрозумів, що маг зіщулюється в нього на очах, з кожною миттю зменшується в розмірах. Кімерієць вже ні з чого не дивувався, він усвідомлював, що спостерігає дію надприродних незбагненних сил. Маг швидко зменшувався, тепер він уже лежав на столі, наче: немовля, усе ще стискаючи в руках алмаз. Нарешті Яра зрозумів, що На нього чекає, схопився на ноги й відкинув камінь убік. Проте бідолаха Продовжував зменшуватись і незабаром перетворився на мініатюрного гнома, який бігав по столу, розмахуючи в безсилій люті руками, і верещав голосом, що нагадував комариний лиск. Серце Слона здіймалося над ним, подібно до пагорба. Приголомшений Конан побачив, що чарівник прикриває очі руками, ніби рятуючись від нестерпного блиску, і хитається з боку на бік, немов п’яний. Здавалось, якась невидима сила притягувала Яру до алмаза. Тричі він намагався спротивитися цій силі й утекти на іншу частину столу, але лише оббігав алмаз навкруги, наближаючись до нього з кожним разом усе ближче й ближче, потім вискнув від жаху, викинув руки вперед і щодуху помчав просто на камінь.

Нахилившись над столом, Конан побачив Яру, який насилу дерся по гладенькій грані кристала; ось він дістався до вершини й простягнув руки, закликаючи на допомогу таємничі, лише йому відомі сили, але, немов утягнутий водовертю; зник у камені, поглинений переливчастою хвилею кольорів і відтінків. Алмаз знову посвітлішав, став прозорим, і Конан побачив мага в самісінькому його центрі. Кімерієць не відривав очей від каменя, і йому здавалось, що все відбувається десь неймовірно далеко, в іншому вимірі.

Усередині кристала з’явилася зелена фігурка з головою слона й прекрасними крилами за плечима. Яра стрімголов тікав від неї, а месник мчав за ним назирці. Раптом величезний алмаз лопнув, як мильна бульбашка, і розлетівся на тисячі різнокольорових іскор. Кришка столу з чорного дерева спустіла так само, як мармурове ложе, на якому покоїлося колись тіло дивної істоти родом із Космосу, — істоти на ім’я Ягг-коша, або Яггах.

Кімерієць вибіг із кімнати й стрімголов скотився сходами вниз. Приголомшеному до глибини душі варвару й на думку не спало, що треба було тікати тим самим шляхом, яким він потрапив до вежі. Стрімкі сходи привели його до просторого помешкання в цоколі вежі. Конан зупинився на мить — це була кімната варти. Полум’я смолоскипів відбивалося в полірованих кірасах²² гвардійців, виблискували руків’я мечів. Деякі стражники сиділи за столом, схиливши на груди голови в гребенястих шоломах, інші нерухомо лежали на підлозі з ляпіс-лазурі²³ серед безладно розкиданих кухлів та перекинутих бурдюків із вином. Кімерієць знав, що всі вони мертві, Яггах обіцяв і дотримав слова — варта заснула навіки, коли на неї лягла тінь величезних зелених крил. Конан недовго роздумував над тим, які чари допомогли йому вибратися з вежі, — за сріблястими дверима, розчиненими навстіж, уже займався світанок.

Кімерієць заглибився в гущу саду, а коли вранішній вітер доніс до його ніздрів підбадьорливий запах сирої землі, стрепенувся, ніби відганяючи рештки жахливого сну, і прискорив кроки. Що ж це було? Чи була вежа справді зачарована, чи все це йому тільки наснилось? Озирнувшись укотре, він побачив раптом, що струнка споруда, яка чітко вимальовувалася на тлі досвітнього пурпурного неба, хилиться до землі, а її усипана коштовним камінням верхівка розпливається в променях сонця. Почувся оглушливий тріск, і Вежа Слона розсипалася на порох.

…Те, що сталося з Кононом у Вежі Слона, мало чого його навчило: повернувшись до міста, він невдовзі зовсім забув і мага Яру, і Ягг-кошу, і все, що було пов’язане з Магією Алмаза. Проте розгульне життя злодія, що так приваблювало його спершу, поступово теж почало йому набридати…