Кінець світу. Том 2. Пiсля…

ІНДИГО? А ЧОМУ ТІЛЬКИ ДІТИ?

Коли я видав минулого року епічно–філософський роман «Хрест», у моїх планах не було написання опісля цієї саги про космологічну долю людства.

Але, незважаючи на те, що попередній твір — художня література, а цього разу — науково–популярний текст, «Хрест» тепер я вважаю предтечею «Кінця світу». Те, що я нині намагаюся збагнути лівою півкулею мозку — логічним мисленням, у белетристичному письмі я збагнув правою півкулею — мовою емоцій. Спочатку відчув, потім зрозумів. Саме так і відбувається сприйняття та освоєння дійсності. Саме так і вершиться сходження до істини.

І якщо тепер у надзавданні освоєння Істини, що є метою цієї книги, питається, врешті, хто усе це зробить, хто стане носієм Нових Знань, хто буде живим утіленням Глобального Розуму, читайте мій роман «Хрест».

Головний герой Андрій Бальтазар — от центровий персонаж дійства, яке розгортається на планеті в умовах прощання із гомо сапіенс і витворення постлюдства. Далі, у другому томі трилогії «Хрест», він буде типовим представником постлюдства — не людиною, а люденом, а у творі, уже написаному і виданому, 17–річний головний герой, який виграв війну в СРСР, — могутня своїми чеснотами і божественними обдаруваннями дитина індиго.

Тому відповідь пряма — благословенне зішестя на планету цих дітей–ангелів здійснено якраз для реалізації усього того, про що пророкує доволі численна когорта комісарів постлюдської цивілізації.

І коли поставити питання так: коли було виявлено дітей індиго як феномен в еволюції роду Адамового, — то це якраз та історична миттєвість, коли мій герой Андрій Бальтазар був школярем. Усе збіглося — це 60–70–ті роки минулого століття.

А термін запровадила у науковий, а відтак широкий вжиток американський психолог та екстрасенс Ненсі Енн Тепп. Індиго — це фіолетово–голуба барва. В езотериці цей колір вважається кольором Розуму.

Сама володіючи екстрасенсорними здібностями, вона угледіла саме таку ауру навколо тіл геніально обдарованих дітей. Її книга «Як упізнавати життя з допомогою кольору» стала нечуваною сенсацією. А вже як одкровення була сприйнята книга її послідовників Лі Керролл і Дженн Таубер «Діти індиго: нові діти прийшли».

Талановиті чада — явище хоч і рідкісне, але відоме давно. Але феномен індиго полягає у нетрадиційній, різко відмінній свідомості. І по–друге, і головне, — геніальна винятковість проявляється мало не з пелюшок.

Ледь навчившись говорити у спілкуванні з батьками й дорослими загалом, ці ангели проявляють себе як істоти, за інтелектуальним рівнем вищі, ніж представники дорослого, старшого покоління. А про ровесників і говорити не доводиться. У їхньому оточенні вони взагалі виглядають, як Мауглі серед мавп.

Ясна річ, що, потрапивши у стадо таких недоносків, як довколишні люди, вони нестерпно нудьгують. І це починає їх страшенно дратувати, бо вони наче не туди потрапили. Водночас ці діти не лише відчувають, а знають про своє місійне призначення і не приховують цього. Так, вони — не вдома, але — треба бути тут.

Собі подібних пізнають по тому ж сяйві навколо тіл. Вінценосні «фіалки» отримують душевну рівновагу та почуття гармонії тільки у своєму оточенні чи у відносинах із тими, котрі такі ж, як і вони.

Уявіть собі картину: у звичайній харківській клініці педіатр приймає чергову маму з дитиною. 4–річна дівчинка у задушевній розмові із дядьком у білому халаті ділиться з ним своїми міркуваннями: «Більше на цю планету Земля я не прийду. Два роки пісяти у памперси, три роки нормально не говорити — це ж себе не поважати. Я не звикла до свого приниження. Адже до того, як я прийшла сюди, я була Богом, і це я поєднала свою маму із татом, щоб вони народили мене. А ще раніше я була принцесою».

І починає демонструвати такі манери, що в істинності Її Величності просто важко й засумніватися!

І лікарі по всьому світу наведуть вам тисячі подібних прикладів, коли кількарічні пацієнти викликали у них стан шоку. До речі, в Україні таких дітей народжується немало. І якщо у прогресивному світі вони одразу — на вагу золота, є державні циркуляри, закриті і відкриті, як їх адаптувати, то у нас...

А як у нас — як і у всьому іншому. Хоча у тому ж таки Харкові створений «Просвітницько–світоглядний центр», який працює із дітьми індиго.

Потрібна загальнонаціональна програма, але для цього треба, щоб при владі були теж індиго, а не їхні виключно полярні антиподи.

Андрій Бальтазар — це художній образ індиго, а науковий, психологічний портрет виглядає приблизно так:

— асоціальність, низька комунікабельність, схильність замикатися в собі;

— гранична самоповага, яскраво виражений індивідуалізм, небажання підкорятися будь–кому, виключне неприйняття будь–яких авторитетів над собою;

— винятковий творчий потенціал, особливо у створенні текстів — літературних та логічних, поєднання мистецьких здібностей із яскраво вираженим інтелектом;

— схильність набувати знань емпіричним шляхом, а не «зубрилівкою» шкільних програм, які майже всі індиго просто висміюють;

— непосидючість, високовольтна енергетичність, вмотивований егоцентризм, коли неувага викликає не тільки роздратування, а й агресію;

— імпульсивність, ранимість, різкі перепади настрою і поведінки, гіпертрофована реакція на фальш, підлість, ідіотизм, що, за їхнім сприйняттям, є головними рисами довколишнього їм живого середовища тубільців;

— підвищене почуття соціальної справедливості, виключна нетерпимість до будь–яких проявів її порушення;

— підвищене почуття відповідальності за всіх і вся. Усе їм навколо болить і нестерпно дратує у зв’язку із тотальною недосконалістю;

— виключне несприйняття утверджених серед людей методів виховання дітей, до яких ставляться, як до недолугих звіряток, тоді як вони знають, розуміють, відчувають незмірно більше, ніж ці двоногі дорослі самиці і самці, перманентно стурбовані напиханням своїх шлунків;

— яскраво розвинута інтуїція, яка зашкалює і дає змогу відгадувати хід подій і встановлювати невидимий порядок речей, а особливо — вловлювати чатуючі загрози та небезпеки.

На побутовому рівні шкалу цю можна доповнити такими особливостями: вони вимагають точних і чесних відповідей на все, про що вони питають, а спитати вони можуть таке, що хоч падай зі стільця; їм краще спілкуватися з дорослими, ніж із дітьми, але ці дорослі мають бути ну хоча б не нижче середнього інтелектуального рівня. Вони не терплять, коли з ними сюсюкають, як із дітьми. Це вони на нас дивляться, як на недоростків.

Тупуватого сусіда краще не підпускайте до вашої дитини, бо тупість викликає у неї різку реакцію, включно з агресією, коли тугодуму можуть врізати лопаткою між вирячені очиці. У розмові вони дивляться прямо в очі і наполегливо вимагають у цьому сенсі взаємності.

Їхнє улюблене заняття — розповіді про світи, несхожі на цей, земний. Полюбляють не тільки розповідати, звідки вони прийшли, а й залюбки малюють ці фантастичні пейзажі, які водночас вражають точністю унікальних деталей.

Варто прислухатися до висновку вчених про те, що всіх їх, цих посланців із кращого світу, єднає те, що всі вони, практично без винятків, є амбідекстрами — людьми, у яких однаково розвинуті обидві півкулі мозку, коли у звичайних людей, навіть у тих, яких прийнято вважати талановитими, превалює одна із півкуль. Хоча, зрештою, давно відома сентенція, що геніальна людина — геніальна у всьому.

Андрій Бальтазар — український тамплієр. Цей школяр із галицького села підняв народне повстання, коли богоборча влада вирішила знести із церкви хрест. І серед усіх його рис індиго найвиразнішою є богоподібність, яка передбачає передовсім надміцність самої віри у Творця.

Як вони бачать — за їхніми словами — свою місійність? Дати людям сутність зв’язку з Богом, щоб повернути на Землю гармонію і відвернути Апокаліпсис.

Коли я вивчав цю суперечливу тему — індиго, коли уважно вчитувався в узагальнюючі психологічні портрети, — не знаю, як хто, але мене ці характеристики зовсім не здивували. І потім, чому індиго — це тільки у дитинстві? Я переконаний, що коли людина — індиго, то це на все життя.

І куди вони потрапили? Яким, зрештою, є світ, у який їх десантовано?

БОГОПОДІБНІ ЛЮДИ І ЛЮДИНОПОДІБНІ МАВПИ

Два в одному, два людські роди, я переконаний, сяк–так співіснують на планеті донині, — неандертальці і кроманьйонці за походженням. Різниця між ними — гранично очевидна: перші живуть матеріальним, другі — духовним. Перші за мету мають — набити нутрощі наїдками, а другі — це ті, що сяють звідтам, ізсередини. Ці два роди людські я називаю — богоподібні люди і людиноподібні мавпи.

Коли людина — це гібрид тваринного і божественного, схрещеного богами засобами генної інженерії, то неандертальцям перепала абсолютна більшість тваринного, а кроманьйонці щасливо переобтяжені божественним із цих двох начал.

У романі «Хрест» я ставив за мету зобразити війну між цими двома родами людськими. Бо якщо біологи відносять до родини кошачих і ту ж таки кішку, і тигра, і леопарда, то чому ми всіх двоногих вважаємо одним і тим же родом?

Насправді йдеться, як мінімум, про двоподіл безхвостих із не так давно випрямленим хребтом, у яких на відміну від спільної анатомії тіл кардинально відмінними є анатомії їхніх душ.

Одні з них думають про те, з яким підсумком прийдуть у кінці свого життя, а другим на це начхати. Звідси і йде цей поділ на два стада — Боже і сатанинське.

Перше стадо, богоподібне — вірить не в одне, а у множинність життя, і тому не ризикує прийти на стик своїх життів у такому стані, щоб унеможливити собі оволодіння наступним шансом жити заново.

Що значить — вірити у Бога? Це, власне, у перекладі на меркантильну мову тілесної людини — вірити у реальність життя після смерті. Вірити, що смерть — не так кінець, як початок. Тому у світлі цієї віри вони кардинально інакше живуть саме цим життям, яке триває нині. Живуть так, щоб заслужити право на життя наступне. А це право їм дає єдиний розпорядник — їхній Ангел–Хранитель під загальновідомим іменем — Совість. Голос Бога в їхніх душах.

Ці істоти у поняття «людина» практично не включають поняття «тіло». Бо тіло — лише тимчасовий і не визначальний засіб прояву людини на Землі.

Друге стадо — лише людиноподібних істот, які у множинність життя не вірять. Сенс — взяти все, увесь сніп насолод тілесних, тільки у цьому єдиному житті, оскільки інших не буває.

Вони обкладають себе матеріальними статками і фінансовими ресурсами для максимального вичавлення із земної реальності банального гедоністичного кайфу. І від такої їхньої віри — їхня лінія поведінки. Вони живуть без совісті. Не мають у ній потреби. Нащо стримуватись, пригальмовувати тут, коли поза одним–єдиним життям нічого не буде? Кінець — це смерть. Кайфуй, поки не врізав дуба, коли ти — уже не ти, а мертва туша.

Вона, ця туша, коли ще човгала ногами, мала єдине призначення — перетворювати продукти рослинного і тваринного походження на екскременти. Лайнопереробний м’ясокомбінат — от що таке людина. Він, цей унікальний хіміко–біологічний комбінат, сконструйований Творцем лише для забезпечення фізичного існування, але на ньому має вибудовуватись духовний світ Людини, кожна з яких за своїм призначенням може стати Галактикою Духа.

Але звільнені самохіть від задатків і зачатків цього Духа, двоногі самиці і самці здатні лише випорожнювати власний кишківник. Їм більшого, ніж функція виробництва лайна, не треба. Цього їм досить. Це найпоказовіша функція їхньої сутності, перманентний і регулярний кінцевий результат їхнього земного існування.

Відчуття повноти життя і цілковитої реалізації його сенсу залежить від цілковитого наповнення унітаза. Отже, коли персональний унітаз, та ще й, як у олігархів, золотий, працює з повним навантаженням, значить — «жизнь удалась!».

Це найжахливіша і найнедосконаліша особливість земного людського устрою — стада пасуться на Землі не окремо, а разом. Впереміш. Не як два, а як одне стадо. Моноліт.

І що з того? Правильно, тріщить моноліт. Бурлить. Від того — вічні війни. Між богоподібними людьми і людиноподібними тваринами. Не один, а два види зовні тотожних істот населяють Землю. Це абсолютно неточно, що людство — один вид. Як мінімум — два.

Ужитися вони не можуть. Ті, що з Богом, і ті, що проти Бога. Ті, що із совістю, і ті, що без неї. Не воювати вони не можуть.

Хто перемагає? Якби перемагали людиноподібні, вони б і донині не вийшли із печери. Перемагають богоподібні, які вивели із печери і ведуть до життя вічного. Їх менше. Вони завжди і всюди є і в парламентах, і на виборах чи референдумах, плебісцитах, на всіх війнах і революціях, але їх — меншість. Часом їх зовсім мало. Лічені одиниці. Однак вони перемагають.

Бувають моменти упродовж десятиліть і століть, коли вони програють. Бувають періоди апофеозу зла, коли вони здаються назавжди переможеними. Коли навіть уява не може породити силу, здатну здолати людиноподібних.

Але поки є бодай одна душа, запліднена совістю, яка думає про сенс життя і його кінець, — доти кінця роду людського на Землі не буде, доти тріумф людиноподібних над богоподібними приречений на колапс.

Допоки є бодай один чоловік на планеті, котрий думає про сенс свого особистого життя і власний кінець, доти тут, на Землі, існуванню людини кінця не буде.

Як упізнати свого із твого ж стада, богоподібного — у людському потоці, що пливе нестримно вічним потоком Хрещатиком? Найліпше буде вчинити, коли вдатися за порадою до майя, котрі не фетишизували матерію і вважали первинною формою галактичної субстанції — вібрацію. Себто прислухались до вібрацій власної душі. Адже кожен із нас відгукується на ті вібрації ближніх, які поширюються на споріднених чи тотожних частотах.

І коли твоя сутність вловлює чужі частоти, ти відчуваєш відторгнення. Чому такі нетривалі і слабкі прагматично–матеріальні союзи між людьми, стратами, націями і державами? Бо вони не налаштовані на спільність цих частот. Надміцними і практично нездоланними є згромадження, зцементовані спільністю духовних вібрацій.

Звичайно ж, як і будь–яка більшість, людиноподібні двоногі гуманоїди правлять бал. Як і будь–яка більшість — вони зверху. Їм належать матеріальні, ресурсні, фінансові земні блага.

Не належить їм те, за що вони віддали б усі свої золоті унітази, — їм не належить майбутнє.

HOMO LUMINOUS

Люди, що світяться зсередини, — так це перекладається. Хіба ви не зустрічали таких? Коли я ознайомився із цим терміном, сформульованим тут–таки, на Юкатані, сучасними жерцями, які володіють англійською мовою і продовжують декодування послань майя, тільки у модерних смислових силогізмах, я згадав про свою матір. І не тільки тому, що її фізичне життя жевріло у майже нематеріальній, селянській плоті. Для мене вона була сяйвом виключно моральної субстанції. У неї практично не було у житті матеріальних цілей, окрім мінімального рівня підтримки фізичного відтворення життя, але моральна планка була задана на захмарній висоті, і вона утримувала цю висоту впродовж усього, такого нужденного соціального і сонцесяйного духовного життя.

Візіонерка Корінн Маклафін називає таких посланців «будівничими світанку». Наповнення світлом підносить їх над загалом. Ідеї з їхніх умів і сердець іскряться і розводять вогонь у таких кострищах Духа, якими вони наділені по вінця.

Якщо на тодішньому стику епох, на тодішньому старті «Календаря майя», 26 тисяч літ тому, появився кроманьйонець — новий гуманоїд серед більшості інших неандертальців, так і тепер, коли 22 грудня започаткований новий, 26–тисячний цикл галактичного масштабу, серед нинішньої багатомільярдної земної людності — не надто помітно й галасливо — уже ходять предтечі нового людства.

Вони уже тут.

МИ ВЖЕ ТУТ!

У цей час і в цьому місці.

Але чи під силу абсолютній, майже непомітній меншості, цим поодиноким пілігримам перевернути світ?

Лайл Уотсон у книзі «Помилка Ромео», напевно, вперше вивів відчайдушну формулу: якщо бодай один відсоток населення стане носієм грядущого еволюційного стрибка, — цього досить! Досить, щоб спровокувати «сніговий обвал» усього людства у нову сферу буття.

Зрештою, хіба це новина, що для того, щоб перевернути світ, досить зусиль одиниць, наденергетичних і надхаризматичних людей, душі яких завібрують на одній частоті, співзвучній із вселенськими вібраціями нових знань і нових джерел креативної енергії?

Скільки їх — тих, що світяться зсередини? Тих, що відчувають у собі вибухову енергію планетарного пробудження? Відомі візіонери Пол Рей, Барбара Хаббард, Дуейн Елгін виводять цифру — десь 60–70 мільйонів душ. Саме той один процент, який здатен процес моральної трансформації зробити незворотним. І хоча оптимісти схильні визнавати зростання рядів «ілюмінатів» у геометричній прогресії, ці вкраплення Всевишнього у реінкарнацію людства, безумовно, вершаться із наростаючою інтенсивністю.

Як розпізнати цю нову людську породу? Або ще цікавіше і корисніше — чи ви самі себе можете причисляти до нового виду? За якими ознаками розмежовувати «мертвих і живих»?

Американська мислителька Джин Х’юстон, яка потрапила свого часу на перші сторінки світової преси як гуру і трансмедіум наймогутнішої на планеті жінки станом на 2012 рік, себто Хілларі Клінтон, написала блискучу книгу «Час стрибка», яка має вивести людство до нової свідомості. От як вона передала відчуття самого індивіда, у якому зароджується ця нова свідомість нової особистості:

— здавалося б, ви достеменно знаєте себе, але раптом всередині себе відчуваєте якісь тремтливі метаморфози;

— посади і професії, якими ви оволодівали і яким прагнули присвятити життя, раптом втрачають сенс і неначе не існують для вас;

— ви захоплюєтесь цілковито несусвітньою ідеєю, і все, у що ви вірили і що знали, раптом щезає. У світлі цих неймовірних обставин ви «вчорашній» майже зовсім несхожий на того, ким ви стрімко стаєте;

— ви прокидаєтеся зранку, будучи переповнені рішучості «негайно взятися за діло». Що це за «діло», ви до ладу не знаєте, але воно вже не дає вам спокою і жене вперед, як «гончака небес». Вас манить щось невідоме, і ви готові перетнути континенти, океани і навіть реальності, щоб його знайти;

— вас тривожать усі види нерівності, все глибша прірва між бідними і багатими, розкіш одиниць і нужда мільярдів. Більше того, ви не можете позбутися відчуття, що особисто ви повинні пробувати якось це змінити;

— у книгах вам весь час впадають в очі якісь знакові слова. Синхронним збігам чогось невловимого і нерозгаданого, що ви прагнете збагнути, просто немає меж. Всесвіт намагається саме вам щось сказати, і не помічати цього уже неможливо.

Маю зауважити, що ця діагностика мені знайома. Усі вищеперелічені симптоми — попадання просто «у десятку». І ці відчайдушні поривання спонукали справді перетинати океани, як у дитинстві на пасовиську перескакувати калюжі після войовничих злив, коли раптово продірявлене небо виливає на твою голову не краплі, а відра, і це вже не просто дощ, а гроза.

І за подоланими океанами і континентами чи то на острові Хайнань, чи на півострові Юкатан ввижається десь на горизонті манливий помах правиці Нової Реальності, у яку ти прагнеш вскочити на ходу, як у вагон підземки, у якій стрімкий потяг прорізає настояну тисячоліттями твердь старих реалій, що розсипаються і розступаються, несучи твою спраглу душу в кінець вологого тунелю, у якому спалахує і вибухає Світло.

Медіум держсекретаря США, про яку писали, що вона здатна викликати із космосу і занурювати у солярій Білого дому Елеонору Рузвельт, наш стрибок у нове людство розшифровує так влучно і достеменно, що залишається лише переповісти те, що відкрилося оновленій особистості:

1. Еволюційна пульсація, що йде від Землі і до Всесвіту. Час «стрибка» супроводжується вірою у те, що ми, люди, не одинокі перед обличчям велетенських перемін. Нам належить усвідомити, що ми — лише частина всезагальної екології буття, чия рушійна сила виходить із планети, на якій нам судилося народитися, і разом з тим ми — частка зірок, до яких люди завжди спрямовували свої устремління. Пульсація Землі і Всесвіту стимулює наш перехід на новий ступінь самоусвідомлення. Ми пробуджуємося до розуміння того, що можемо стати партнерами у процесі творення, розпорядниками благоденства і свідомими учасниками космічного еволюційного епосу. У всьому світі люди уже відчувають космічний поклик, запрошення до еволюційного імпульсу.

2. Перемоделювання людської природи. Здібності, які належать небагатьом, повинні стати надбанням багатьох чи й усіх, якщо ми плануємо вижити у найближчі сто років. Кожен з нас повинен навчитися користуватися творчими майстернями власного Розуму. Більшість людей, якщо їх навчати і дати їм таку можливість, можуть думати, відчувати, знати по–новому, вони будуть більш оптимально й усвідомлено користуватися своїм організмом. Свідомість, якій належить вирішувати проблему, не може бути тою самою свідомістю, яка оту проблему породила.

3. Регенеза суспільства. Оновлена свідомість не може існувати за старими правилами взаємин. Належить відкривати і впроваджувати нові способи спілкування людей на Землі. Це шлях від егоцентризму й етноцентризму до світоцентризму, вихід за межі звичного мислення і за звичні інституціональні рамки, які існували тисячоліттями. Подібне бачення фокусується на виникненні нових векторів можливостей, які раніше ніколи не були доступні людству як єдиному цілому. Тому буквально всі існуючі інституції і форми суспільного співжиття сьогодні перебувають у стані руйнації і розпаду. Міжнародні відносини повинні вийти із прокрустового ложа соціального дарвінізму і вперше будуватися на принципах прощення та зцілення старих ран. Регенеза суспільних форм вимагає, щоб політична влада більше не займалася соціальним конструюванням, а бачила світ, як екологію, складну адаптивну систему, в якій глобальне усвідомлення застосовується навіть у локальних процесах.

4. Руйнування матриць. Старі бар’єри повинні розтанути разом із фобіями, які їх живили. В інтернетизованому світі те, що розпочиналося як міграція і глобалізація економіки, швидко стає всесвітньою мережею індивідуумів та інституцій, які створюють нову соціальну парадигму, за якою Земля і люди розглядаються у контексті єдиної і колективної долі. І коли матриці старих форм руйнуються, народжуються організації вищого рівня і складності, новий всеохоплюючий глобальний організм. Будучи живими клітинами цього організму, ми здобуваємо новий масштаб власної особистості, розповсюджуючи свій гуманізм і свою відповідальність на всю земну кулю.

5. Прорив глибин. Ніколи ще із часів Платона, Будди і Конфуція, себто понад 2500 літ тому, не спостерігалось такого сплеску духовних пошуків. В умовах цивілізаційного взаємозбагачення мудрістю і практиками духовних світових традицій все більше і більше людей прокидаються й отримують доступ до сакральних джерел нашого буття. З початком нового прочитання міфопоетичні прозріння різних культур оживають і синтезуються. Архетипічні ідеї і символи проникають у свідомість і поступово стають необхідні для масової культури. Такий підйом глибин — не інакше як веління часу. Ми потребуємо духовного ренесансу, за масштабами не меншого, ніж глобальний технологічний прогрес, щоб внутрішнє натхнення спрямовувало процес поглиблення сенсу зовнішніх форм буття.

ЧИ ГРІЄ СВІТЛО, ЩО ВСЕРЕДИНІ ВАС?

Така нова версія П’ятикнижжя примушує здригатися єство кожного, чиї духовні мембрани здатні вловити коливання животворящої лавини, що насувається на людство, у якому «сім мільярдів зібралися на кулі, що крутиться: вони нервують, не знаходять собі місця і мечуться між тим, що було, і тим, що гряде... Світ зголоднів за новим баченням. Тепер, як ніколи, усі системи перебувають у перехідному стані, а глобальні сили кидають виклик будь–якій владі, земне лоно здригається у передпологових муках, і нові матриці буття пробиваються на поверхню із грубої глини соціальних структур, що розсипаються».

І 2012–й — це кайрос — сприятливий час для перемін, коли в уже насиченому часі утворюється нова тканина реальності.

Глашатаї конаючого світу, що стирчать нахабно на електоральних білбордах, спаплюжили до бридоти животворне і могутнє слово — зміни.

Триває цинічна експлуатація, можливо, найпекучішого, що є у тих, хто живе на планеті, — всепоглинаюче прагнення змін. Ця потреба вилилась практично у якнайвищий ранг інстинкту, який, коли торкнеш, миттєво дає реакцію, чого й домагаються пігмеї від політики.

Але спитай політика, який би мав їх здійснити, чи громадянина, який мав би оті плоди пожинати, — які такі зміни? — відповіді не буде. Буде фальшиве бурмотіння, у яке не вірять ні перші, ні другі. Без потреби змін ми вже жити не можемо, але найчастіше ця туга за новим виглядає, як лупцювання стіни власним лобом.

І чим більше словоблуддя про зміни ллється з усіх екранів, тим невблаганніше топиться у цих брудних потоках бодай ілюзорний образ новизни.

Змінити треба не мало не багато — саме сприйняття і розуміння Життя. Треба перейти на іншу галактичну частоту, щоб отримати не лише доступ до нових джерел духовної космічної енергетики, а й елементарну потребу пролонгувати своє право перебувати на Землі й розпоряджатися нею.

Якщо не буде змінено спосіб життя, що панував протягом тисячоліть земного циклу, кінець якого — 21 грудня 2012–го, така пролонгація виглядає сумнівною.

Кінець матеріального світу. І початок не світу, а світла, яке має спалахнути бодай у тому–таки одному відсотку.

Для виділення нам кредиту Всевишнім або навіть траншу ще на бодай 26000–річний відрізок марафону під назвою — Життя.

Початок світла в кінці тунелю, з якого не знайти виходу, якщо не буде цих провідників, що вказують вихід із безвихідного досі становища.

Максим Горький, окрім своєї демонстративно більшовицької революційності, був тим щасливцем, якому гонорари за книжки про боротьбу за права пролетаріату дали змогу першим у Росії купити собі власну машину. Фальшиво звучить такий «буревісник» у пошуку прообразу Данко, який вирвав власне серце й освітив путь. Видно, не на того поставив письменник–олігарх. Його «данки» у 1917–му перевернули світ, але не тим боком, і, здеградувавши через кілька десятиліть, створили по дорозі до кончини сатанинську імперію, яка першою підняла руку на Бога.

Не знаю, чи знайомий із творчістю Олексія Пєшкова Арджуна Ардах, американський візіонер і засновник Університету єдності, який взяв інтерв’ю у 30 тисяч таких «данко» — яскравих особистостей. Це зайняло 250 касет звукозапису з понад мільйоном промовлених слів, сповнених смислами. Він вважав їх духовно пробудженими і розгледів довкруж їхнього біополя світлове поле, від якого поширюється духовна енергія. І серед них були не тільки справді світлі особистості від науки чи мистецтва, де за родом заняття не випадає бути уніфікованим.

Пробудження торкнулося як зовні засушених шарлатанів із Уолл–стрит, так і консервативних до останньої клітини пастирів Единбурзького катедрального собору, настоятель якого, єпископ Холлоуей, сказав прекрасні слова: «Яке я відчув полегшення, коли збагнув, що двері в’язниці ніколи не були зачинені».

В’язниця — це наша матеріальна шкаралупа, яка не дає нам вилупитися у справжній світ Божий — світ духовний.

А. Ардах на основі цього опитування видав у 2005 році книгу «Транслюцентна революція». Від англійського слова translusent — той, який просвічується. А словник Вебстера подає ще точніше: той, що пропускає світло, але не прозорий. Щоб бути носієм світла, не обов’язково бути прозорим, невидимим, ніяким чи навіть порожнім. Якраз навпаки — тільки найтісніша духовна щільність витворює цю моральну люмінесценцію.

Давайте вникнемо у цю нову духовну оптику. У фізичній царині заведено таке правило, що крізь скло можна дивитися так, наче його, скла, немає. У жертву власній реальності скло пропускає чужу реальність. Світлонепроникний предмет, як–от камінь, просто поглинає світло, якому крізь нього не пробитися на інший бік.

Транслюцентний об’єкт світло пропускає, але дифузно, зберігаючи при цьому свою власну плоть у її незворушній формі і структурі. Звідси й виходить ефект кристала — світиться ізсередини. Такі кристалічні брили, як застиглі шматки сонячної плазми, я бачив у підземному світі враженого астероїдом Юкатану, де формувався транслюцентний світогляд майя.

Не скажу точніше, ніж автор цього нового одкровення про революцію із революцій, коли йдеться про переклад із ірраціональної мови відчуттів на філософську тканину цього феномена: «Транслюцентні люди неначе світяться ізсередини (як кристали). Вони відчувають зв’язок зі своєю глибинною сутністю, спокійною, вільною, безконечною і незмінною, але в той же час вони сповна включені у подієвість власного життя. Їх так само навідують думи, страхи і пристрасті, вони так само стикаються із випробуваннями, невдачами і стресами. Але особиста історія їхнього життя перестала бути непроникною: у ній відображається тепер щось глибше, сяюче, міцне та постійне, що світиться ізсередини».

Транслюцентність дає вам відчуття стану знайдення самого себе, злуки із власною сутністю. Бо, зрештою, не має жодного значення те, що про вас говорять, у порівнянні з тим, ким ви є у галактичній механіці вищого вашого призначення. Мати Тереза завше повчала: сприймайте мовчки, із посмішкою та повз себе те, що інші говорять про вас, і робіть далі те, що велить вам внутрішній голос.

У Джіласа Едварда є блискучі слова: «Уміння любити самого себе — це уміння приймати себе такими, якими ми є, вміти обняти своє “Я”».

«Слідуйте за своїм блаженством, — говорив Джозеф Кемпбелл. — Якщо ви вважаєте, що бути високодуховним — це те саме, що бути хорошим у чужих очах, ваші справи погані. Ви спрямовані у протилежний бік від істини».

Для цього треба користуватися компасом радості, який прокладає нам азимут звідтам, де височіє над нашим поточним життям наша сутність. Бо, зрештою, попри суєту суєт, попри відблиски–метелики минущих пожадань, що згоряють на вогні наших дальніх фар власного шукання, найвеличніше благословення, яке тільки може пережити кожен із нас, коли крізь двері в’язниці пересудів, які ніколи, як сказано, не зачиняються, виливається на волю наш поневолений потенціал.

Бо він є закладеним у вас вогнищем богоподібності. Тому шукайте навколо себе тих, котрі допомагають вам пробуджувати у вас високе, хто допомагає вам прочиняти двері в’язниці без замків.

І тоді ми ввійдемо у блаженне поле, на якому не варто шукати слідів інопланетян і на якому ми самі засіємо знову ще вище і глибше організовану форму буття у незнаних досі вимірах і в нечуваних дотепер частотах, на яких вібрує в унісон із Вищим Смислом ваша душа.

Якщо зробити фотографію нашого часу, сукупність якого становить тривалість нашого життя, то ми просто жахнемося з власного марнотратства. Ми буквально перебуваємо у стані гіпнозу від того, що відбувається навколо зі всією його ницістю і гидливістю. Особливо це стосується світового рекордсмена за рівнем заполітизованості — українського громадянства, серед якого й мені дивним чином випало жити. Зі всіх десятків народів, цивілізацій, згромаджень і доменів я не бачив ще одного такого племені, яке б так катастрофічно звело до мінімуму регістр звучання власної душі та діапазон подієвого наповнення власного життя.

Уже добрих 20 років навколо нас нічого рівним чином не відбувається. Окрім просто божевільного заклинання: куди ми йдемо — у Росію чи Європу? Куди нас і за скільки візьмуть?

У це психіатричне дійство втягнуті мільйони, які вже не помічають, що воду в ступі можна товкти день, два, ну, місяць, а не десятиліття глуму над самими собою.

Карлики народжують ще менших карликів — цю біологічну закономірність відображає зведена уже до печерного стану українська політика, на сцені якої стрибають по власних головах макаки.

Наступний роман, перефразовуючи Джорджа Орвелла із його «Фермою тварин», я назву «Острів макак». Він — про комуністичний тоталітаризм, а я — про посткомуністичний демократизм, начебто не так страшний, але ще гидкіший, ніж сатанинське ленінське чрево, з якого вийшов цей нинішній.

Чому острів? А тому, що Україна відбилася від материка, від Європи і хоче, щоб її знову з ним злучили, але біда в тім, що туди макак не хочуть, — от у чім заковика.

Чому так нещадно–жорстоко я висловлююсь про власну державну неньку, про працьовитий український народ і про нашу та іже з нею титульну націю? А тому, щоб ви, дорогі мої співвітчизники, — пробудилися!

Це Іван Франко. Але я також услід за ним «гавкаю» із тією ж метою. Плюйте на те, що навколо вас. Навчіться того, що приносить найвищий кайф і заряджає найвищим драйвом, — навчіться заглядати всередину себе і зігріватися Світлом, що виливається звідтам солодким потоком.

Його там немає? Є тільки всепожираюча ненаситна плоть? Не кваптеся із висновками, покірно заносячи себе у ряди людиноподібних мавп. Хіба ви все доконче зробили, щоб збагнути себе?

Людина — це незмірно більше, ніж власне тіло, яке вештається на каруселях у безглуздому політичному цирку. Ви мене таки почуєте, якщо ви — Людина, а не макака.

КВАНТОВИЙ СТРИБОК

Прикладаючи слухавку до серцебиття постлюдства, візіонери, ряди яких ростуть по всіх національних родах, окрім хіба що українського, здійснюють переклад цього палкого заклику науковою мовою. Передовсім термін — як назвати цього новонародженого предтечу грядущої епохи?

Шарден пропонує якось так надто прямолінійно — Homo progressius — людина прогресивна. Пробує мудрувати Шрі Ауробіндо і пропонує назвати гностичною людиною — Gnostic human. Пітер Рассел — людина двічі розумна — Homo sapiens sapiens — виражає суть. За Джоном Уайтом, це мав би бути Homo noeticus — людина ноетична. Для Барбари Хаббард це взагалі Homo universalis, оскільки «земля народжує воістину вселенське людство — біологічний вид, здатний розвиватися спільно з природою і творити разом із духом — або деградувати і знищити себе».

Я цитую, між іншим, одного із кандидатів у президенти Сполучених Штатів Америки від демократичної партії у 1984 році. А ви думали, що політики скрізь такі, як у нас, — тупі, ненаситні, мавпоподібні? Барбара Хаббард сьогодні — одна з–поміж найяскравіших глашатаїв планетарного оновлення. Вона заснувала Фонд еволюції свідомості і є його президентом. Її перу належать інтелектуальні бестселери «Явлення: від еґо — до сутності», «Еволюційна подорож» та багато інших.

До речі, її землячка, Джин Х’юстон, — також одна з–поміж найсвітліших умів сучасності. Це її гаряча, як розпечений метал, книга «Час стрибка» — дуже популярна. Її запрошують для консультацій господарі Білого дому, вона є експертом кількох комітетів Організації Об’єднаних Націй, створила рух за розкриття людського потенціалу, заснувала містичну школу філософських, психологічних і духовних досліджень та школу соціальних художників.

Знайомство із цими найсвітлішими іменами сучасної історичної доби можна було б продовжувати ще довго. Те, що інтелектуальна злива не дійшла до нашої української розумової пустелі, не означає, що така ж посуха, як у нас, і на інших земних усюдах.

Загалом уже неможливо не помічати наймогутнішого самопрояву Часу, у який живемо нині, — планету просто стрясає тотальний землетрус духовно–інтелектуальних пошуків.

Із історичних описів це ніби нагадує Осьовий час за кілька століть до Христа, коли на планеті у різних її кінцях з’явилися проривні нові знання від іудейських, грецьких мудреців, від Будди, Заратустри, Конфуція, які стали сакральним фундаментом сучасної земної людської світобудови, встановили правила, як мають люди жити на Землі.

Сталося це водночас і в різних кінцях планети. І без втручання трансцендентного тут обійтися не могло. Визріло, вочевидь, рішення висипати на наші просвітлілі голови із щедрої пригорщі Всевишнього чергову порцію Його мудрості.

Так і нині. Людина — неначе пташеня у шкаралупці. В одну якусь мить крилате, одухотворене життям створіння усвідомило, що це ще не життя тут, у шкаралупці, а так, прелюдія.

І давай дзьобати — прориватися на волю, адже з цього життя саме і стартує. Так і ми, натхнені космічним кругозором майя. Пробудилися і лупимо інтелектуальними дзьобами у шкаралупу земної нашої обмеженості — ламаємо цю мембрану між старим і новим світом. Щоб вирватися у Космос і стати новим видом — не галактично–хуторянським, окремо взятим земним, а вселенсько–галактичним.

Ми хочемо, як майя, піднятися у Небо на своїх відлунених голосом Духа пірамідах і заставити Сонце зійти по нами вимощеній драбині на Землю. Ми вже не можемо жити так, як учора, дивлячись лише собі під ноги, а підносимо, як співається у християнській Літургії, вгору серця до своєї позаземної, позатілесної сутності.

Квантовий стрибок — дуже вже поширене, хоча незбагненне визначення нашого нинішнього стану дерзновенного духовного ренесансу — за Джин Х’юстон, «найрадикальнішого руйнування і відновлення, які коли–небудь бачив світ... Ми присутні при прощанні з тим способом буття, яким жили сотні і навіть тисячі літ».

«Світ зголоднів за новим баченням. Тепер, коли всі системи перебувають у перехідному стані, а глобальні сили кидають виклик будь–якій владі, на самому ґрунті відчувається якась нестійкість, земне лоно здригається у передпологових корчах, а нові матриці можливого пробиваються назовні із грубої глини розтрісканих соціальних структур», — пише розумниця Барбара Хаббард, яка мала необережність йти у віце–президенти.

Тріск від ломки під ногами і виповзання на поверхню тканини нової реальності запаморочує небайдужі і непорочні голови.

Чого раптом фізики Ньютона виявилося замало і потрібно було йти за аналогіями до фізики Нільса Бора та Альберта Ейнштейна? Річ у тім, що класична механіка не може пояснити закону руху елементарних часток — атомів, молекул, протонів, нейтронів та іже з ними, чи, точніше, вони з нами, бо ми з них складаємося. Тут зовсім інші, на цьому, атомно–молекулярному рівні, діють закони. Для цих мікро–, з яких складається всіляке макро–, закони Ньютона не писані, тому треба було написати механіку зовсім іншу, квантову. Механіку для цієї мізерії.

І уже в цьому квантовому полі спостерігається така штука, яку Нільс Бор назвав квантовим стрибком. Перехід із одного стану в інший не як із фізичними тілами — плавно, поступово, а стрибкоподібно. У цьому, власне, й полягає фундаментальна різниця між отими фізиками. Такі стрибки пов’язані з неунітарною еволюцією квантомеханічних систем.

Раз не діють закони фізики, значить, діють закони іншого порядку, у царині якого перебуває богоподібний «вінець природи».

І тут випливає на перший план питання із питань — ключове розуміння: що таке Людина? Не буду підписуватися наразі, але процитую: «Фізичне тіло має бути виведене за рамки поняття “людина”. Носієм людськості можна вважати лише душу», — вважає російський мислитель, успішний медіа–бізнесмен, який створив широковідомий «Росбалт», а відтак кинув усю цю суєту суєт і кинувся шукати істину у сфері вічності, — Дмитро Мокичев.

Може, й надто категорично сказано, але усе вищевикладене діагностування нового виду людського стосується справді не його тіла.

Стосується душі, реальність якої доводив, і небезуспішно, батько сучасної психології Карл Юнґ — як взаємозалежність психічного, душевного і фізичного начал. У книзі «Відповідь Іову» Юнґ описує архетип Христа і Друге Пришестя як злиття маленької проекції земного еґо із космічним, божественним «Я».

Є твердження із претензією на наукове, що у момент фізичної смерті людина стає на 20 грамів легшою. Це вага душі, яка з тіла виходить.

Може, це занадто крутий фізичний вульгаризм, але те, що люди називають душею, є їхньою божественною, космічною сутністю.

Є така сутність, як атом Всесвіту, котрий, опустившись для тимчасової мандрівки на планету Земля, набуває тілесних форм як адаптивних трансформацій у конкретних умовах саме цього середовища буття, саме на цій, одній із мільярдів планет.

Так, у цьому квантовому стрибку вона, душа, — головна рушійна сила. Це вона, душа, повинна «стрибати». Без її невтомної праці нічого не вийде. Пустіть у цей повітряний вояж над прірвою між світами й епохами одне лише тлінне тіло, і воно провалиться у цю прірву.

Не долетить. Долетіти можна тільки на крилах душі. На крилах птаха, який промовляє до вас, коли ви ступаєте на новий еволюційний поверх сходами піраміди у Чечен Іці. Голос Духа — от до кого треба прислухатися у квантовому стрибку, щоб успішно приземлитися на тому березі.

Ми, християни, віримо у те, головне, без чого ми не йшли би услід за Христом, — Бог нам дав частину своєї божественної суті — душу. Не занапастити її — у цьому, власне, й полягає сенс — бути християнином.

Саме Христове вчення як релігійний світогляд найповніше виражає те, що нині твориться, а саме: самоконструювання нової земної парадигми богоподібності. І хоча це було сказано неприятелем Христовим, саме ніцшеанське визначення найточніше виражає архетип нового роду людського, який є Злукою «Розуму Цезаря» із «Душею Христа».

Коли я виводив образ головного героя роману «Хрест», українського тамплієра, Душа якого перемогла сатанинську, ядерну імперію, я керувався саме цією формулою. Відтак, поринувши у царину нових вчень про постлюдство, я зрозумів, що моєю письменницькою рукою водила Воля показати у живій, художній плоті героя нашого часу.

Кецалькоатль чи, по Чечен Іці, — Кукулкан — це злука душі божественного птаха і розуму мудрої змії (у майя категорично немає негативного ставлення до цього виду фауни).

Бо саме і тільки як ця злука бачиться сув’язь нової реальності. «Коли ми інтегруємо у реальність явища архетипічної сфери, або просторово–часовий континіум більш високих вимірів, описаний квантовою фізикою, дійсність набуває іншої валентності. Ми починаємо бачити світ як спіраль мандали, гностичну притчу, в яку занурюється наше буття», — пише Даніель Пінчбек.

У нову реальність справді першою має ступити Душа. Блискучий мислитель, котрий, як і я, вважає Ісуса Христа найсвітлішою постаттю, яка коли–небудь жила на Землі, автор мудрої книги із претензійною назвою «Феномен людини», французький священик і науковець П’єр Тейяр де Шарден цей дискурс виводить графічно: «Геометрична сферичність Землі і психологічна гнучкість Духа гармоніюють між собою», і звідси «людина довідалася, що доля світу — у ній самій».

Шарден, оволодівши масштабом мислення на рівні майя, подає свою картину Промислу Божого. Спочатку був космогенез, який породив космосферу. Відтак геогенез створив Землю. Біогенез — це створення Життя. Ноогенез — це вже ноосфера під назвою Людина. І от фінальна стадія — Христогенез — перемога свідомості, яку приніс сюди Ісус Христос.

ДУША: У ЦИФРАХ І ФАКТАХ

«Мислю — значить існую» — от вам визначення, що таке — Життя. А мисль — продукт не тіла, а свідомості, тому субстанція життя — не в тілесному, а в духовному. 90 відсотків так званої «української еліти», яка ввірвалася нині у парламент, а це гримуча суміш комі, наці, боксі, банді та іже з ними педерастів, лесбі та педофілів, — дадуть вам інший термін Життя.

На відміну від процитованого француза Рене Декарта, тут список інший, а саме: «Жеру — значить існую», «Краду — значить існую», «Брешу — значить існую». Правда, який широкий ідеологічний плюралізм? Демократія у дії. Від цього хочеться справді плюватися. Але маємо те, що маємо, — неандертальців при владі.

Анатомізуючи феномен грядущого, ви помітили, що тіло, у яке так невтомно напихають наші власть і маєтки імущі інгредієнти з метою переробки на екскременти, — тіло не таке вже й важливе. Нова людина буде виходити із тіла, але житиме, бо смерть — це коли із вас виходить душа, а не коли із вас виходить тіло. Воно наче ще тепле і при вас, але без душі уже мертве.

Тіло доти живе, поки у ньому душа, бо життя — у душі.

Де вона, дай помацати, скаже народний обранець, сидячи на золотому унітазі. А справді, як можна вірити у душу, коли її не можна вкрасти?

Нагадати не зашкодить, що всесвітньо відомий мислитель (а не клептоман) Роджер Нельсон започаткував проект «Глобальна свідомість», яким на підтвердження накреслень Карла Юнґа встановив зв’язок матеріальності душі через її зв’язок із геомагнітним полем Землі. Не на пальцях, а на приладах датчики показують, як сукупні емоції людства доходять до ядра Землі і що від того робиться із електромагнітним самопочуттям Геї.

Уже не проповіді з амвона, до яких любителі якомога більшої кількості матеріальних благ ставляться по–різному, а на десятках наукових станцій моніторингу Душі по всьому світу доводять це. Наука каже: молитва таки може відвернути загрозу, вона так виконує функцію захисту, що МНСам усіх країн світу й не снилося. Наука каже: коли просити Бога, то він реагує, і це фіксують прилади!

Чому таке озвіріння відбувається навколо нас у державі, яка духовно деградує і перетворюється на погорільщину, у якій «неначе села погоріли, неначе люди подуріли — німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть»?

А я питаю: скільки із вас молиться щоранку і щовечора? У нас діє інший закон: якщо від ранку і до вечора нічого не вкрав — день пропав. А ви хочете добре жити?

Нагадаю ще одну геніальну формулу від Еммануїла Канта: є дві найграндіозніші речі — зоряне небо над нами і моральний закон, сумління як голос Бога — душа всередині нас.

Дослідник Х’юстон Сміт вважає, що людська свідомість здатна створювати асоціацій більше, ніж атомів у тому самому зоряному небі. Практично встановлено, що Всесвіт — голографія вселенської свідомості, до якої може ввійти кожен із нас як носій вселенського атома.

Люди вже навчилися бачити на відстані, телепатія, ясновидіння, транскомунікація із померлими, міжвидова комунікація, коли люди, особливо діти індиго, розуміють мову тварин — собак, китів, дельфінів, — ці теми, як властивості людської душі, практично не дискутуються.

Те, що мислительське поле мільярдів людей зв’язане в єдине ціле, доведено цілком офіційною наукою, яка називається — психофізіологія і яка відкрила дію закону квантової фізики у своїй сфері — зчепленість від корінного англійського слова — когерентність.

Про цю когерентність ми знаємо і без учених — це коли тіло і свідомість діють як єдине ціле. Інфаркт від стресу — це вже для нас як два рази по два. Наші почуття, моральний стан, наші емоції впливають напряму на наше фізичне здоров’я.

Уже узаконена нова галузь медицини, яка цим почала теоретично і практично займатися, — психонейроімунологія. Ви переживаєте, і серце вискакує із грудей.

Банальний факт, але він відтворюється на мегарівні, коли разом із нами хвилюється Земля, коли ритми її електромагнітного серця так само впадають в аритмію.

Є спеціальна медитація Махаріші, адепти якої довели експериментально: якщо цю вправу робить один відсоток населення певного регіону, злочинність у ньому падає на 16 відсотків.

Як ви гадаєте, у столиці США живуть якісь шамани і навіжені езотерики, чи все–таки прагматики? Саме останні провели дослідження і встановили: у районі Вашингтон БС цей показник у результаті специфічних молитов Махаріші становив 23 відсотки — графік падіння злих дій, вчинених людьми...

Вчені Інституту HeartMath — Математики серця — у план своїх досліджень записали пункт: через молитовно–медитаційний механізм піднести рівень гармонії людських стосунків у глобальних масштабах. Між націями, між державами, між цивілізаціями. Невже і між євреями і палестинцями?

А якщо відслідковуються наслідки ненависті, то як же тоді любов? Найвища християнська цінність, бо Ісус залишив нам заповіт, що Бог — це любов.

Любов — це невичерпна енергія всередині нас, яка може продрімати все життя, залишаючись невідкритою корисною копалиною, а може вибухнути сильніше, ніж усі вулкани світу. Любов до іншої людини: до батьків, до дружини, до дітей, до ближніх, до нації, до людства, до Землі, до Бога.

Уже доведено у процесі встановлення фізики душі, що любов приводить до виконання величної симфонії електромагнітного і біохімічного резонансу в нашому тілі. Аж трусить від того резонансу, особливо у молодому віці, коли ця біохімія ще блищить, як нова копійка, і наливається кров’ю, як сніп космічної насолоди.

Коли із почуття любові до Бога, до Землі, до Людини я пишу ці рядки, то я знаю, що у моєму мозку утворюються нові нейронні доріжки.

Творення Логоса, самої словесної Ідеї, що все є Бог, — не може вершитися, коли енергетичний бак порожній. Цей енергетичний резервуар Любові до Життя у всіх його проявах має бути сповненим по вінця, щоб подолати земне тяжіння і вийти у відкритий космос, у якому відкривається перед вами, як грибна галявина після теплого дощу, вселенське поле, усіяне континіумом смислів.

«Ми живемо довше і володіємо міцнішим здоров’ям, коли підтримуємо зв’язок із тими, кого любимо», — пише Джеймс Оді. Свята правда.

В інституті Нельсона розробили медитацію–молитву на п’ять хвилин, яку назвали The Rainbow Bridge Maditation — Глобальний телепатичний міст любові. Це явище Планетарної веселки добра назвали Маніфестацією ноосфери.

І не треба всім виходити на цей міст. Досить незначної кількості, бо за законом нормативної детермінації, відкритим Рупертом Шелдрейком, під дією морфічного резонансу внаслідок досягнення критичної маси змін у свідомості вони поширюються на весь біологічний вид.

ЩО ХОЧУТЬ 102 ЛАУРЕАТИ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ?

Нині консервативне вухо агресивної більшості дуже ріже всепоглинаюче слово, явище, феномен, епоха — глобалізація. Поки її намагаються осмислити тугодуми–реакціонери, Шарден глянув на цю модерну ікону з іншого боку.

Ця популярна дама стала уже старою дівою. Якщо ви хочете йти в ногу з часом, який просто тікає під нашими кволими ногами, переходьте на наступний поверх еволюції — на піраміді у Чечен Іці. Замість глобалізації, яку ми вже практично проїхали, настала епоха планетаризації. Планетаризувати себе.

Тобто: пройти перереєстрацію для вступу у повноправне членство у новому комплекті людства — значить адаптувати свій спосіб мислення для відображення холітичного[1] бачення відносин людства із навколишнім світом, який Землею тільки починається і ніде і жодним чином не закінчується.

Планетаризація — це усвідомлення того, що наша планета є одна із багатьох серед мільярдів таких, як Сонячна система. Це перехід від Сонця, як центру, до центру Галактики. Ця галактична перспектива дає нове бачення застережних сигнальних вогнів перед прірвою нестримного споживацтва і паразитування.

Якщо глобалізація стала де–факто економічною релігією експансіонізму кінця ХХ століття, то планетаризація стане холістичною парадигмою планетарної моралі після 2012 року.

Моє покоління мало вступати у свідоме життя зі знанням напам’ять комуністичної молитви — «Морального кодексу будівника комунізму». Авжеж, слова справедливі — людина людині друг, товариш і брат... Хто проти?

На словах. А на ділі? Людина як диявол во плоті знищила десятки мільйонів невинних, також людей, — от яку реальність мав прикривати у ролі фігового листка цей так званий кодекс.

А все розпочиналося із посягання на Бога. Коли на нього піднімалася рука, то що вже тоді двоногі комахи, яких сатанинські червоні вожді нищили, як непотріб, нікчемних створінь. А може, вони й були нікчемами, нічого не вартими, коли вони складалися лише із тіл, яких у процесі будівництва комунізму важко було прогодувати. Бо тіла ці без душі. Бо що то значить — немає Бога? Найперше — немає душі. Тоді людина — це тварина, яка, як твердить Дарвін, походить від мавпи і згодом має збудувати комунізм у відповідності з моральним кодексом.

Із такою відповідністю нічого не вийшло. Тільки багатомільйонний могильник під цвинтарною плитою марксизму–ленінізму із його претензією на нове вчення.

Тепер квантовий стрибок ґрунтується на ній, на душі.

У 1993 році у Чикаґо був скликаний парламент Світових релігій, який закликав до створення глобальної етики, котра ґрунтується на чотирьох принципах:

— культура ненасильства і поваги до життя;

— справедливий економічний порядок;

— культура толерантності і життя за правдою;

— культура рівноправності і партнерства між жінками і чоловіками.

Це той моральний мінімум, який необхідний для виживання роду людського.

«Союз стурбованих учених» того ж року прийняв «Звернення», у якому йдеться про те, що необхідна нова етика, «котра повинна стати стимулом широкого руху, який переконає лідерів, уряди й окремих людей, що діють їй всупереч, у необхідності відповідних змін».

Звернення вчених, яке підписали 1670 мислителів, у тому числі 102 лауреати Нобелівської премії, стосується передовсім взаємин Людства із Землею. «Нам необхідно усвідомити, що здатність Землі продукувати те, що необхідно для підтримки нашого життя, не безконечна... Ми не повинні надалі бездумно спустошувати Землю. Навколишнє середовище випробовує на собі навантаження, яке досягло критичного рівня» — чи то вердикт, чи то благання тих, котрих можна поіменувати Совістю людства.

Часом песимісту може здатися, що це хоч і непоодинокі, але голоси у пустелі. Хто там особливо цю сотню нобелівських лауреатів буде слухати? Тут — сотня, а там — сім мільярдів, у переважній своїй більшості зарозумілих і далеких від божественного покликання, живих істот.

Мільярдні низи ледь повзають по глобусу, перебиваючись із дня на день у безпросвітній нужді, а верхи, залізши на монблани награбованих статків, вважають, що схопили золотого тельця за карк і цього досить, щоб не втонути у космосі і жити вічно.

Але я згоден навіть не із спостереженням, а із тисячі разів підтвердженим постулатом, сформульованим Марґарет Мід: «Ніколи не сумнівайтесь у силі невеликої кількості людей, які поставили мету змінити світ. Насправді світ завжди змінювали одиниці».

Одиниці під одним прапором, на якому мудрою і мужньою рукою Маґатми Ганді виведено: «Якщо хочеш змінити світ, зміни себе самого».