Кінець світу. Том 2. Пiсля…

ЯК БАГАЦЬКО НАС Є!

У селі сталася новина: у сім’ї Кумарів народився син. Назвали його Наргіс. Сталося це 31 жовтня 2011 року. Місце події — село Маллі, що в Індії.

І що тут такого? Подумаєш, новина, навіть не загально–сільського, а не більше ніж внутрісімейного масштабу.

Та ні. Новина — глобального масштабу. Раніше такі події траплялися раз у сотні тисяч років, а тепер ситуація різко змінилася, але все–таки...

Річ у тому, що новонароджений — семимільярдний мешканець планети Земля.

Вітали ювілейну дитину зі всіма почестями. От тільки достеменно невідомо, чи зробив це ще один хлопчина, котрий святкував два тижні перед тим свій день народження. Йому виповнилося 12 років. Теж фігура планетарна, хоча треба добряче глобус крутнути, щоб знайти його рідне помешкання. Я колись був там. На околицях, у горах, лежить сніг, а в самому місті можна загоряти.

Місто це відоме з часів принца Австро–Угорської імперії, у якій жили мої дідусі і бабусі. Звідси розпочалася

Перша світова війна. Це столиця Боснії і Герцеговини — Сараєво.

А сараєвець Аднан Невіч — 6–мільярдний мешканець Землі.

Хлопці ввійдуть в історію, хоча у цьому заслуга усього людства та його ударників на репродуктивній ниві. Але я звертаю увагу на головне, глобально–феноменальне: між ними — лише 12 років. Від шостого до сьомого мільярда людство йшло трохи більше десяти років.

До першого мільярда людство йшло 250 000 років. 250 тисяч і 12 років. Ростемо ж ми, гей!

До другого мільярда доповзли за сотню літ — протягом усього XIX століття. А вже третій здолали протягом віку Ісуса Христа — за 33 роки.

Відтак, якщо вивести середнє арифметичне, кожне поповнення на мільярд здійснюється саме за 33 роки. Але, підкреслюю, в середньому, бо динаміка зростає у геометричній прогресії.

До речі, коли Спаситель відкупляв людство, було того людства якихось дві сотні мільйонів — трохи більше, ніж нинішня вимираюча в імперському похміллі Росія.

Якби довелося жити у той час, коли Нестор–літописець вважав би мене своїм предтечею, а Ярослав Мудрий не мовчав би у бронзовій незворушності навпроти вікон моєї київської квартири, а із притаманною йому мудрістю вів би Україну до Європи крізь Золоті Ворота, тоді нас, землян, було 300 мільйонів. Шість Україн чи одна п’ята Китаю.

Переді мною унікальна турнірна таблиця — у якому році скільки нас було. Мені, ясна річ, нетерпеливиться знайти рядок навпроти року Божого 1955–го, найважливішого для мене за всі 4 мільярди років існування планети Земля, бо це дата мого приземлення тут у черговому житті. 2 781 208 967 землян вітали мою появу на світ. Себто було на віртуальних уродинах майже три мільярди душ мінус майже півтора раза населення Російської Федерації. Не тодішньої, а нинішньої. За півстоліття з гаком моєї тимчасової, але прекрасної мандрівки цією улюбленою голубою планетою, тобто протягом прожитого уже мого життя, на моїх очах стало, як відомо, із не цілих трьох — уже більше семи мільярдів сучасників.

Далі я наведу вам когорту дуже цікавих лідерів із дуже промовистого показника — Саудівська Аравія, США, Росія, Південна Корея, Індія, Велика Британія, Туреччина, Франція, Китай. Це держави, які мають найбільший відсоток у ВВП не на охорону здоров’я, тобто збереження того, почасти хворобливого, людства, а на армію, тобто на те, щоб у випадку чого нищити це двоноге гарматне м’ясо сотнями мільйонів, як це було у минулому, двадцятому столітті, яке станом на аналогічний період, тобто на 12–й рік, спокійно собі дрімало, а потім бабахнуло двома вселенськими бойнями — світовими війнами.

Але то марна справа. Наведу інший громогласний перелік — Токіо, Делі, Мумбай, Сан–Паулу, Дакка, Мехіко, Нью–Йорк, Калькутта, Шанхай, Карачі, Лагос, Кіншаса, Пекін, Маніла, Буенос–Айрес, Лос–Анджелес, Каїр, Ріо–де–Жанейро,

Стамбул. Найбільші мегаполіси планети, які переступили давно 10–мільйонну планку. Якщо пролетіти літаком над цими мурашниками у погожу погоду, це я стверджую із власного досвіду, можна зримо, картинно і феноменально відчути, що таке людство! Рій несосвітенний.

Це в Україні кудись зникають мільйони народонаселення, а на планеті, щоб ви знали, — навпаки.

ЩОСЕКУНДИ НАС СТАЄ НА ТРОЄ БІЛЬШЕ!

«Демографія — це доля», — сказав французький філософ Огюст Конт.

Тотальна конкуренція — економічна, мілітарна, наукова, культурна, спортивна — у цьому, власне, й полягає основний смисл взаємин між державами у всі часи. Але є змагання, у якому людство виступає єдиною командою у ймовірному галактичному суперництві із поки ще невідомими нам позаземними цивілізаціями. Змагання це — розмноження людства на цій планеті.

Немає підстав стверджувати, цей процес — висхідний і прямолінійний. Періодичне проведення тотальних боєнь, що їх вчені культурно поіменовують світовими війнами, а також невблаганне поширення стихійних планетарних епідемій призводили до колосальних втрат. Приміром, у II–III століттях епідемічні хвороби скоротили населення Китаю і Середземноморського басейну на 25 відсотків.

Скажімо, одна лише бубонна чума прорідила європейські народи протягом XIV століття, скоротивши їхню чисельність із 79 до 60 мільйонів. Пошесть цієї ж чуми, а також нашестя монголів призвели до зменшення населення Китаю із 115 до 75 мільйонів у тому ж столітті. Що вже говорити про десятки мільйонів жертв новітніх світових воєн, тоталітарних експериментів та масових голокостів у наш час, де вже фігурує багатостраждальна українська нація.

Шалений темп зростання розпочався із XVIII століття, коли із 1750–го по 1850 рік населення планети зросло на 80 відсотків, уперше перетнувши мільярдний рубіж. Починаючи із 1885 року ми впевнено вийшли на 80–мільйонне планетарне сімейне поповнення — по одній об’єднаній Німеччині щороку.

Для збільшення людства на один мільярд з 1959 року досить було самовіддано потрудитися на репродуктивній ниві невтомним землянам якихось 20 літ, але вже далі усі попередні рекорди полетіли шкереберть — для мільярдного поповнення було досить уже 8 років, хоча від першого до другого мільярда йшли 75 років, і це був вражаючий рекорд. Поки новонароджений землянин досяг шкільного віку, чисельність подібних йому поповнилася на цифру із шістьма нулями, — так, як це трапилося, принаймні, протягом 1979–1987 років. А абсолютно рекордною поки що є п’ятирічка 1985–1990 років.

Сьогодні людство набрало стабільного темпу, а саме — поповнення особового складу на трьох землян щосекунди (це не народжуваність, а саме природний приріст).

XXI століття тільки розпочалося, а от у XX, здавалося б, такому кривавому, що відбувалося?

А тепер дозвольте підвести вас до думки, що оті приголомшливі темпи народжуваності людства — то ще не біда. Навіть не півбіди. Творець, тримаючи у долоні ці мільярди дорослих ембріонів, що плодяться в геометричній прогресії, має підстави турбуватися не кількістю всезростаючих гомінідів, а якістю — взаєминами між ними. Суть не в тому, що людство множиться, а в тому, що за своїм особовим складом воно стає іншим.

Ми з вами, українці, належимо до білої раси. Не зле, що є у нас свої расисти, які вважають нас арійцями. Так от, доповідаю вам, що ця раса, безумовно, найбільш продуктивна і розвинута (не в образу іншим), — вона зникає.

З демографічної точки зору, широко прийнятим є поділ людства на три групи, у яких процеси популяції протікають по–різному. Отже, у першу групу виділяється «золотий мільярд» (точніше — 1,2 мільярда). Другий світ — це нові індустріальні країни, включно з Китаєм та Індією, сюди ж входять і пострадянські держави, зокрема Україна (2,5 мільярда), і третій світ — практично той самий, що й виділявся в окрему групу при біполярній системі, — тобто країни, що розвиваються, а точніше, відсталі і слаборозвинені країни (3,3 мільярда).

Якщо загалом у світі кількість народжень на 1000 чоловік становить 23, то по групах цей показник відповідно становить — 12, 23, 36. Незважаючи на коротку тривалість життя і значно вищу смертність, третій світ відтворюється все–таки із значним випередженням як середняків, так і особливо «золотого мільярда». За оцінками експертів ООН, здебільшого саме за рахунок цього ресурсу прогнозується доведення чисельності людства у 2050 році — до 9,4 мільярда, у 2100–му — до 10,4, у 2150–му — до 10,8 мільярда. Загалом Земля, за підрахунками більшості вчених, може прогодувати 15 мільярдів. До цієї фатальної цифри у розрізі століть не так уже й далеко.

Але кількісна інтрига все–таки віддалена, в той час як якісна уже нині проявляється вельми симптоматично.

Таблиця більш ніж промовиста. Уже сьогодні половина населення Землі — це китаєць або індієць. Прогнозується, що завдяки вищезгаданій політиці Індія у майбутньому випередить Китай і вийде на перше місце. (Як відомо, офіційний Пекін поставив стратегічну мету — знизити темпи приросту до 1 відсотка у 1980 році. Тим не менше, населення Китаю у 2000 році становило 1,3 мільярда. І все ж це, очевидно, більш сповільнені темпи, ніж попередні).

Цивілізаційний лідер людства останніх століть — Європа — кожні 50 років скорочується майже удвічі. У процентному відношенні європейців на планеті стане утричі менше на середину нинішнього століття в порівнянні із серединою минулого, ХХ ст. У рядках, у яких спостерігається динаміка зростання, провідною рушійною силою є ісламський світ.

Варто бодай пунктирно зупинитися не тільки на середньостатистичній, а й на якісно–віковій характеристиці сучасного людства, оскільки тут відбуваються разючі промовисті зміни. Справа у тому, що когорта сеньйорів, тобто людей похилого віку, зростає значно вищими темпами, ніж людство у цілому, — на 2 проценти практично щороку. Пояснюється це тим, що якщо у 1950 році середня тривалість життя на Землі не дотягувала до піввіку і становила 46 років, то у 2050 році ця цифра становитиме 76 років. Це означатиме, що медіальний вік зміниться із 25 на 38 років.

Якщо у розвинутих країнах громадяни понад 60 років становлять тепер п’яту частину, то до середини століття їх буде щонайменше третина. Частка 65 і більше буде із 8 відсотків нині до 16 відсотків у 2015 році.

А вже у цій пенсійній категорії є свої рекордсмени — ті, яким 80 і більше. Їхній щорічний процент зростання — уже не 2, а 3,8 відсотка. Про що свідчать ці тенденції? Про безпрецедентне старіння людства, особливо у його респектабельній частині. Якщо у 1950 році на одного пенсіонера припадало 6,5 працюючих, у 2000–му — 5,5, то у 2050–му ця цифра впаде до 2,2, а у 2100–му — півтора годувальника на одного співвітчизника, який перебуває на заслуженому відпочинку.

Серед цих штрихів до глобального портрета людства виділяються два визначальних мазки — багата, розвинута частина людства невблаганно скорочується і старіє, а бідна та слаборозвинута — так само невблаганно зростає і молодіє. У цьому й полягає головне протиріччя сучасної доби, яке лежить в основі катаклізмів, що вже згущуються хмарами над планетою.

Мова якраз і йде про розв’язання того самого головного протиріччя, яке людство або розв’яже, або воно, протиріччя, доведене до крайнього загострення, покінчить із самим людством, тобто доведе його до самогубства за формулою суїциду, старою, як світ, — у результаті зіткнень бідних з багатими — зіткнень, які призводили до загибелі держав і династій, класів і кланів, мільйонних мас та їхніх верховних повелителів.

Коли справжня трагедія — цунамі, що прокочується смертоносною хвилею з кінця в кінець Індійського океану і забирає 300 тисяч життів, то стан потрясіння переживає, сидячи перед телевізором, кожен з нас.

Але коли щомісяця інша трагедія — голод — забирає життя лише дітей (без врахування дорослих), що дорівнює трьом цунамі — 1,2 тисячі смертей — за годину? Причому це цунамі — не одноразове, а постійно діюче.

А можна його поіменувати ще й соціальним вулканом, який набирає вибухової сили у планетарних масштабах, бо від побаченого не тільки в Україні, а й в усьому світі Тарас Шевченко здригнувся би від того, як високо багаті піднялися над бідними.

ПОРТРЕТ СМЕРТНИХ «БОГІВ»

Безпрецедентне соціальне розшарування у планетарному вимірі, прірва між бідними і багатими все зростає, поглинає мільйони жертв голод як прояв зубожіння мільярдів. Усе це визначило порядок денний безпрецедентного Форуму тисячоліття з нагоди 50–річчя ООН та початку нового тисячоліття з участю чи не вперше у світовій історії мало не всіх глав двох сотень держав.

Літописці Шумеру дуже скрупульозно складали хроніку правління своїх божественних правителів, які, як відомо, правили на своїх зикуратах тисячі літ у відповідності до того, що повний цикл обертання на орбіті планети у 26 тисяч разів довший, ніж наша пробіжка по колу навколо Сонця. Давайте і ми тепер, на фініші «Календаря майя», познайомимося ближче із сильними світу цього, у руках яких знаходиться доля нашої маленької планети. Саме вони, ці модерні фараони, запровадили людство за поріг третього тисячоліття.

Порядок абсолютно ні про що не свідчить, і розпочнемо, для прикладу, із президента Франції Ж. Шірака, про якого говориться, що він провів свій скромний голідей у різорті за 4300 доларів за ніч. Вище над ним — знімок генсека Куби Ф. Кастро, який серед усіх тодішніх володарів найдовше при владі — 41 рік. Треба сказати, що серед гостей Нью–Йорка задекларований практично один його однодумець — президент Конго Деніс Сасоу Нгусо, який виграв референдум на підтримку марксистської конституції.

Є особлива категорія, яку варто розпочати із прем’єр–міністра Кампучії Самбеша Гун Сена, уряд якого причетний до геноциду 2 мільйонів своїх співвітчизників. Президент Буркіна–Фасо капітан Блайзе Сомпаре звинувачується у фізичному усуненні свого попередника, також капітана — президента Томаса Санкара. На вигляд — доволі інтелігентний пан в окулярах, подібний до нашого колишнього співвітчизника Берії; президент Руанди Май–Ген Паул Каджаме поклав мільйон голів одноплемінників як плату за свій прихід до влади.

Натомість є й такі, котрі самі до владарювання були жертвами. Серед них — президент Хорватії С. Месіч, хоча йому довелося бути також останнім лідером колишньої Югославії. Президент Кіпру Г. Клерідес також має тюремний стаж як в’язень фашистського концтабору. Резонансний друг Росії і ворог Америки венесуелець Хуго Чавес — також колишній політв’язень. Свого часу зазнавав переслідувань від влади і прем’єр–міністр Греції К. Сімітіс, але йому вдалося–таки втекти до Німеччини — натомість провела роки в ув’язненні за його переконання рідна дружина.

Із таких прикрих біографічних реалій колеги–президенти мали б зробити висновки і міцно хапатися за таке смертельно небезпечне знаряддя, як влада, котра часом, як бачимо, буває безжалісною до тих, хто її невміло утримує в руках.

З цього не хотів робити висновки прем’єр–міністр Гренади К. Мітчел, котрий взяв собі за звичку ходити крадькома, без охорони та без її відома, у пляжні ресторани, такі привабливі у його екзотичній країні. Цілком протилежний характер має шановний колега — перша особа Індонезії А. Вагід, котрий не наважився ввійти у президентський палац, а пропустив уперед віщуна і доручив вигнати звідтам злих духів.

Так само не піддається порівнянню із відчайдушним гренадцем прем’єр–міністр Ірландії Б. Аген, котрий не може тинятися по шинках з тої простої причини, що він ніколи у рот не брав спиртного і за цим показником у президентській компанії поки що представляє клуб тверезості в одній особі. Якби раптом головним начальником у Росії став Єгор Кузьмич Лігачов, котрий не так давно організував у СРСР боротьбу із пиятикою та вирубування виноградників, він би цей клуб подвоїв своєю персональною присутністю.

Коли вже зайшла мова про криваві «розбірки» між владоможцями, то король Марокко Мухамед Шостий в інтересах профілактики правопорядку в своєму найближчому оточенні та дотримання лояльності влаштував 20–хвилинне публічне телецілування його монаршої правиці, що мало засвідчити посполитим, ачей є повний порядок у королівському дворі.

Влада земна — не небесна. Коли вона прагне стати такою, то це виглядає дуже вже кумедно.

Але у «столиці світу» владики вели себе вельми по–земному. Заклопотані долею людства на саміті тисячоліття в Нью–Йорку земні «ідоли» все ж знаходили вільний час для дозвілля та відпочинку. Президент Конго поставив собі за мету відвідати багатющий нью–йоркський зоопарк. Представникові Чорного континенту надто вже зімпонувала чарівна горила, від якої він не міг відвести очей і врешті запропонував тутешнім офіціалам повернути її додому, в джунглі.

Одна із численних дружин лідера Саудівської Аравії мала інше зацікавлення — на Уолл–стрит їй сподобалися двоповерхові автобуси, які вона тут же виявила бажання придбати. Міністр охорони здоров’я Руанди спеціально покинув приміщення ООН, щоб подивитися, як працюють високотехнологічні сміттєвози, що викликали у нього соціально–державний інтерес.

Але давайте продовжимо знайомство із тими, хто переводить нас за межу тисячоліття. Другий раунд представлення розпочнемо із випускниці університету в Монреалі В. Віке–Фрейберда, яка стала президентом Латвії і якій здобутих у Канаді знань із психології та лінгвістики цілком достатньо, щоб забезпечити у своїй країні не менше ніж 1000–доларову зарплату. До речі, демократичний «матріархат» спостерігається і поблизу наших сусідів–балтійців — президентом Фінляндії вперше стала жінка Т. Халонен.

Представництво прекрасної половини у найвищому світовому істеблішменті, здається, на цьому вичерпується, і повернемося знову до половини сильної. Міцність характеру та намірів демонструє президент Малаві Б. Малазі, який збирається у своїй державі запровадити смертну кару за зґвалтування як запобіжний засіб проти СНІДу. Його колега із Нігеру Т. Мамаду демонструє свою рішучість у дещо інший, «гуманний», спосіб — взяв та й видав наказ заборонити платити зарплату урядовцям.

Коли вже зайшла мова про гроші, то президент Габону О. Бонго перебуває під слідством за відмивання брудних капіталів через світову мережу Сітібанку. Натомість прем’єр–міністр Словаччини М. Дзирінда здійснює аналогічні акції стосовно свого попередника.

Є у характеристиках такий неприємний термін, як «вороги». Йдеться про відомий список неприятелів преси. Потрапили сюди, до речі, перші особи Анголи та Казахстану. З іншого боку, у представленні президента Грузії А. Шеварднадзе сказано, що він уникнув кількох замахів, котрі організували його політичні противники.

Але досить цих тяжких випадків. Подивимося, приміром, з яких професій виростають президенти. Красень–колумбієць А. Пастрана до президентства мав неабияку популярність як тележурналіст, що, зрештою, і стало вирішальним фактором його перемоги на виборах. Професору фізики із 30–літнім педагогічним стажем Р. Мейдані й не снилося, що йому судилося стати президентом Албанії у сутужний час її історії. Президент Румунії Е. Константинеску — відомий професор геології, який уклав перший кристалографічний атлас своєї країни. Президент Ірану Мухамед Хатамі — автор поетичної книги «Хвилі страху», яку зобов’язано знати усім вищим чиновникам. Полюбляє вдаватися до філософії прем’єр–міністр Ефіопії М. Зенаві, оскільки усі його піддані знають, що, за його власним формулюванням, його влада ґрунтується на двох речах — на страху і на надії. А президент Литви В. Адамкус видавав під час Другої світової війни підпільну газету «Молодь! На сторожі!»

Коли вже зайшла мова про освітній рівень, який у політиці — не така вже й поширена річ, то як тут не згадати випускника Сорбонни у Парижі, президента Камеруну П. Б’яла. Але своєрідним рекордсменом–ерудитом є президент Мозамбіку Ж. Чізано, котрий розмовляє вісьмома мовами.

Правда, не всі мали змогу здолати такі монблани науки та освіти. Як–от, скажімо, президент Мальдівів М. А. Гайюм, що був десятою дитиною серед двадцяти п’яти нащадків його батька. У Європі така демографічна плодючість — річ не така поширена, як у країнах третього світу, але бути наймолодшим серед п’яти дітей, як президент Австрії Т. Клестіль, — теж доволі почесно.

Виріс у дитячому будинку й улюблений президент усіх туркменів С. Ніязов — його сім’я загинула під час землетрусу 1948 року, а батько ще раніше — на війні.

Звичайно, його біографію не порівняєш із дитячими та юнацькими роками представника найстаршої на планеті монархії — принца Монако Альберта. Це ж стосується і Абдуллаха Другого — 43–го короля Йорданії.

І річ не тільки у походженні. Як нам може не позаздрити, із нашими найрозлогішими у світі чорноземами, президент Ботсвани Ф. Могае, адже йому випала доля управляти державою, дві третини території якої — піски. Або уявіть собі, що поруч із лідером Китаю Цзян Цземіном, за плечима якого майже півторамільярдна жива сила, сидить собі з таким же суверенним голосом на форумі ООН президент держави Науру Б. Домійго, населення якої — десять тисяч громадян.

Нагадую, що цей колективний портрет сильних світу цього змальовано саме на порозі третього тисячоліття. Тоді один із нас, посполитих, житель Нью–Йорка Герман Гербанд, який проживає неподалік від того місця, де відбувався саміт, взяв та й утнув таку штуку. Йому днями і ночами не давало спати оте збіговисько шумом і гамом нескінченним. Пана Германа це роззлостило до краю — якось серед білого дня він взяв та й вилив із свого балкона фарбу просто на голови поліцаїв. Йому, вибачте, начхати на світове політиканство, коли спати хочеться. 82–річного пустуна навіть заарештували, а коли роз’їхалися гості — відпустили додому.

Нині цей владний іконостас оновився докорінно, бо це тільки власть імущим у момент посадового вивищення видається, що вона, влада, буде в їхніх руках вічно, а так вона тлінна, та ще й смертельно отруйна в момент прощання з нею, що пізнали на власній шкурі жертви «арабської весни».

ВСТАНЬ, ТАРАСЕ, ПОДИВИСЯ!

Тодішній, цей небачений досі саміт із його головним рішенням можна розцінювати як акт пробудження, оскільки ці загальні збори людства, що враз прокинулося, прийняли «Декларацію тисячоліття» як всесвітню клятву самим собі «звільнити наших співбратів — чоловіків, жінок і дітей — від принизливих і нелюдських умов граничної бідності». У декларації міститься благородна і смілива програма, що ґрунтується на колективній відданості всезагальним правам людини і соціальної справедливості.

Цей перший документ глобального регулювання охоплює вісім життєво найважливіших сфер, у яких світова спільнота зобов’язалася змінити ситуацію. Отже, вісім глобальних гуманних цілей:

1) ліквідація зубожіння і голоду. Скоротити вдвічі частку населення, що має прибуток менше долара у день, і зменшити удвічі голод;

2) забезпечення загальної початкової освіти. Добитися того, щоб усі діти Землі могли отримувати в повному обсязі початкову шкільну освіту;

3) заохочення рівності між чоловіками і жінками та розширення прав і можливостей жінок. Ліквідувати, бажано до 2005 року, але не пізніше 2015 року, нерівність між статями у сфері початкової та середньої освіти;

4) скорочення дитячої смертності. Скоротити на дві третини смертність серед дітей у віці до 5 років;

5) поліпшення охорони материнства. Знизити на три чверті коефіцієнт материнської смертності;

6) боротьба із ВІЛ–СНІДом, малярією та іншими захворюваннями. Зупинити поширення ВІЛ–СНІДу і покласти початок тенденції до скорочення захворювання;

7) забезпечення екологічної стабільності. Скоротити удвоє частину людей, що не мають постійного доступу до чистої води і каналізації;

8) формування глобального партнерства у цілях розвитку. Реформувати допомогу і торгівлю з особливим врахуванням інтересів бідних країн.

Варто звернути увагу на мету першу — до 2015 року скоротити граничне зубожіння у два рази. Не більше і не менше. Постановка питання про скорочення лиха наполовину означає, перш за все, різке скорочення дитячої смертності, надання освіти всім дітям. У 2005 році було прийнято рішення, як це робилося в СРСР, — підбити підсумки першої п’ятирічки боротьби із глобальною бідністю у «Декларації тисячоліття».

Висновок ООН звучить так: «Показники прогресу викликають розпач. Більшість країн відхилились від курсу реалізації більшості положень «Декларації тисячоліття». У деяких важливих галузях розвиток людини нестабільний, а існуюча значна нерівність поглиблюється. Можна користуватися дипломатичними формулюваннями і чемними термінами для того, щоб охарактеризувати відставання... від цілей, накреслених у «Декларації тисячоліття». Однак не можна допустити, щоб фразеологія маскувала просту істину: обіцянка, дана біднякам світу, не виконується».

Нічого нового під сонцем — багаті кинули бідних. Один чи півтора мільярда — решту п’ять з половиною. Показали їм, тим, що на дні, ті, що згори, комбінацію із трьох пальців, добре відому за українським фольклором як дуля.

Людство в особі нинішніх власть та майно імущих розпочало тисячоліття несолідно і безвідповідально. Ситуація така, що темпи скорочення світової нужди повинні складати 2,7 відсотка на рік, а насправді у перші п’ять років мало місце скорочення лише на 1,7, тобто зусиллями урядів країн самих умираючих, а не респектабельного світового співтовариства.

Завдання ставилося таке: довести допомогу бідним країнам на рівні 0,55 відсотка ВВП багатих країн. Такий собі глобальний соціалізм — перерозподіл бюджету в мініатюрних масштабах — на рівні сотих відсотка. Але якщо мати на увазі, що 22 найкрупніші донори — це 20,2 трильйона доларів ВВП, воістину — є чим ділитися, бо навіть півпроцента — це 110 мільярдів доларів на рік. А лідерам — США і Японії — належало б свою частку довести до 38 і 13 мільярдів відповідно.

Ні лідери, ні середняки цього не зробили. Варто також не забувати, що якби завдання декларації було виконано, то все одно майже мільярд житиме в умовах, які кваліфікуються як крайня бідність. Автори цього чесного і безкомпромісного документа на його обкладинці зобразили колаж із двома стрілками, що виходять з однієї точки — вгору і вниз.

А в підзаголовку акцентується на тому, що людство перебуває на роздоріжжі: «Дизайн обкладинки відображає уявлення про 2005 рік як переломний момент у розвитку людини... Уряди країн світу стоять на роздоріжжі. Якщо вони будуть продовжувати поводитись, “як завжди”, 2005 рік стане роком провалу обіцянок, проголошених у “Декларації тисячоліття”. Або вони будуть діяти так, щоб їхня клятва неімущим людям Землі втілилась у життя, тоді зуміють перетворити 2005 рік на перший рік Десятиліття розвитку, допоможуть країнам повернутися на шлях реалізації до 2015 року цілей ООН у галузях, сформульованих у “Декларації тисячоліття”, розроблять нову, більш справедливу модель глобалізації».

Від 2005 року, на превеликий жаль, нічого не змінилося. Нині, у 2012 році, навпаки, товстосуми ллють крокодилячі сльози — мовляв, криза.

Уже давно шість мільярдів мали би повстати проти одного. Це катастрофічна диспропорція імущих і неімущих. Гладких і убогих. Першосортних і останньосортних.

А тут якось навпаки: жебраки, коли товстосуми виставляють свої казкові статки напоказ, накопичення яких практично ніяк не узгоджується із призначенням людини, просто «лащаться». Для мене незбагненною є якась така тваринна, стадна втіха, яку демонструють із задоволенням бідняки, коли читають чи слухають із «ящика» чергові рапорти про список «Форбс». Ну добре, вони, ці ультрасупермільярдери, впиваються від щастя, що потрапили у цей список, а ти чого підскакуєш, голодранцю?

От що робиться, до речі, із тим злощасним списком. Його вперше очолив, між іншим, мексиканець — медіа–магнат Карлос Слім Гелу — 53,5 мільярда доларів. Білл Гейтс — на другому місці — 53 мільярди. Але зверніть увагу — вони торгують не нафтою чи газом, а знаннями. Їхній бізнес — інтелектуальний, креативний, когнітивний.

Усього їх у списку, у кого мільярд і більше, — 937 чоловік. Із 55 країн. Сукупний капітал зріс за рік на 1,2 трильйона доларів. Більш ніж стрімко зросла на газі економіка Росії.

До речі, у РФ протягом одного року кількість мільярдерів виросла із 32 до 62 олігархів. Правда, світовий рекорд все ж за Китаєм: із 28 до 64. Але китайці вичавили це бабло із півтора мільярда ротів, а росіяни — із півтори сотні мільйонів. У 10 разів менше.

У США кількість мільярдерів різко пішла вниз — із 403 до 359. Наситилися. Список подає інформацію, що в Україні було чотири представники глобальних грабіжників, а стало п’ять. Правильно казав колись Л. Кучма, що наш олігархат — це тюлька в порівнянні із російськими китами. Що вже говорити про американців.

Італійський статист Корадо Джіні, незважаючи на скромність своєї професії, вивів один із найуживаніших параметрів сучасного поляризованого людства, який так і називається — коефіцієнт Джіні. Йдеться про математичне вимірювання головного у людських стосунках — про математичну формулу Справедливості.

0 — це ідеальна рівність, а 1 — це ідеальна нерівність.

Найбільш справедливими на планеті державами є Норвегія і Швеція із коефіцієнтом Джіні — 0,25.

США — це 0,38, а «золотий мільярд» загалом — 0,28.

Середній показник по людству — 0,63.

В Україні коефіцієнт Джіні — 0,85. Країни із ще більшою різницею між бідними та багатими на континенті немає. Держави із таким коефіцієнтом тримати у мирі людей на спільній території теоретично не можуть.

Наш великий Кобзар, хоч і не був ніколи за кордоном, відчув, що наруга багатих над бідними, проти якої він підняв свій могутній голос, стане глобальною хворобою людства, від котрої воно якщо не загине, то втратить моральне право на існування.

ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА?

Де на глобальних просторах цивілізації ХХІ століття перебуває країна, у якій мені випало жити і яка так гірко насміхається над собою, забавляючи навколишній світ своїми крутими електорально–революційними ігрищами?

Дозволь, шановний співвітчизнику, відволікти тебе від політичних спектаклів, на яких усе ті ж лицедії вже вкотре ставлять усе ту ж саму клоунаду, відволікти і змусити, взявши голову в руки, бодай на мить задуматись над тим, що реально відбувається за вікном — у який час і в якій країні ми перебуваємо, якими є глобальні координати нашого буття?

ООН щороку друкує «Доповідь про розвиток людини» — фундаментальне дослідження про сучасне людство, про місце в ньому кожної із 177 країн світу, які піддаються аналітично–статистичному діагностуванню. Своєрідна турнірна таблиця людства, на якій, як у футболі, кожна країна займає місце у відповідності до «набраних очок».

Із чого виходили оонівські арбітри, виставляючи кожному учасникові історично–планетарної гри цілком конкретний порядковий номер, який іменується рейтингом держави на тлі цивілізації початку ХХІ століття?

Виходили з того, що цінність держави чи буквальна її придатність для життя людей (є країни, найбільш придатні для життя, приміром, слонів чи черепах, а цього разу мова йде про придатність для життя гомо сапіенс) полягає у тому, наскільки ця держава створила умови, щоб кожен її громадянин міг «прожити довге і здорове життя, отримати освіту й оволодіти необхідними ресурсами для забезпечення гідного рівня життя».

За одиницю виміру взято так званий Індекс людського розвитку, який вираховується за трьома компонентами — дохід, освіта, здоров’я.

Очевидно, важко знайти оптимальнішу формулу, оскільки людині притаманне прагнення перебувати якомога довше на цій Землі, жити на ній здоровою, як богоподібна істота, оволодівати фахом та знаннями, які водночас є засобами для примноження рукотворного багатства планети і для отримання матеріальних, фінансових та інших благ, що роблять життя безпечним, приємним та гідним Її Величності Людини.

У конкретному вимірі застосовуються такі показники: валовий внутрішній продукт на душу населення, як вимірник соціально–економічної спроможності держави, тривалість життя як найточніший датчик його здоров’я, рівень освіти як показник цивілізованості нації і людини.

У планетарній сім’ї — кричуща нерівність і несправедливість, але загалом у всій своїй сукупності людство все–таки розвивається — той самий інтегральний Індекс людського розвитку (ІЛР) зростає, йде вгору.

Є тільки 18 країн на планеті, індекс яких протягом 1990–2003 років не зростав, а падав. 18 із майже двох сотень держав, 18 аутсайдерів із сумарним населенням у 460 мільйонів (денце келиха із шампанським, на верху якого — «золотий мільярд» щасливого люду), 18 неблагополучних носіїв регресу на фоні всезагального прогресу. Серед них разом із Ботсваною, Зімбабве, Танзанією та іншими реліктами — Україна. Так що у такій компанії нам саме на часі проводити електорально–ритуальні, регіонально–племінні танці у виконанні наших омандачених, одурманених туземним плем’ям жерців.

У телелавинах піар–дурману прориваються часом на поверхню «програмні» прожекти, у порівнянні з якими Микита Сергійович Хрущов із його «комунізмом у 1980 році» відпочиває. Так звідки обіцяють витягувати Україну наші браві швейки від політики в авангард людства?

Нове тисячоліття Україна зустріла на 78–му місці за рейтингом ООН. Напевно, вершити долі людства будемо із сусідами, які розмістилися поруч з нами й услід за якими ми зайняли своє заслужене місце, а саме неподалік, скажімо, від Самоа (Західної) та Сент–Люсії. Пропоную пошукати на карті цих любих друзів, поруч з якими ми крокуємо по життю.

Правда, якщо невмирущий слов’янський інстинкт покличе нас шукати рідних братів по крові, то доведеться дряпатися по глобальній драбині за кільканадцять щаблів, бо Росія заскочила аж на 62–ге місце, а «авторитарна» Білорусь також височіє над нами, світочами демократії, на 67–й сходинці.

Однак це нелюбі нам партнери по СНД, а нам туди не треба. Нам подавай Європу, до якої ми, як твердять наші кандидати від влади, різко наблизилися. Хоча водночас нам якось образливо, що ми такі революційні і помаранчеві, а нас туди не беруть, як східних сусідів, таких же, як і ми, вчорашніх братів — піддослідних кроликів у тріснутій комуністичній колбі.

Чим ми гірші? А тим, що новобранці ЄС не в кінці сотні, а входять у провідні перші 50 країн світу: Латвія — 48 місце, Словаччина — 42, Хорватія — 45, Литва — 39, Естонія — 38, Польща — 36, Угорщина — 35, Чехія — 31, а Словенія взагалі у тридцятці — найвище з усіх 27 посткомуністичних державних новоутворень за підсумками завершення третьої світової «холодної війни».

Якщо анатомізувати рейтинг за складовими, то ВВП на душу населення відображає не тільки економічну могутність держави, а, перш за все, продуктивність нації — скільки ця душа населення випродукувала цінностей. Що вона зробила, а не імітувала роботу чи слухала виборчі небилиці своїх вождів? Що зроблено — тут ні додати, ні відняти — математичний показник.

Українська душа, яка чомусь вважає, що вона дуже працьовита, виробила благ на 5491 долар. Тепер підемо вгору по драбині: Білорусь — 6052 долари, Росія — 9230. Було відомо, що росіяни можуть випити більше нашого, а тут, виявляється, й працюють удвічі вправніше. Нам єдине виправдання — ми відстали, бо на революцію ходили.

А як екс–червоні єесівці? Латвійці виробляють за рік благ на душу населення — 10 270 доларів, хорвати — на 11 080, словаки — 13 494, литовці — 11 702, естонці — 13 539, поляки — 11 379, угорці — 14 584, чехи — 16 357, словенці — 19 150.

Найкраща країна у світі за оонівським індексом — Норвегія, яка очолює турнірну таблицю, — 37 670 доларів на кожного вікінга. Залишається тішитися переказами, що ми є родичами тих скандинавів. Мало сказати — бідні родичі. Ще й нікудишні: трудимось на славу — у 5 разів менше і гірше, ніж вони.

Хоча не скажеш, що ми такі бідні, бо дурні. Оонівський аналіз об’єктивно показує, що рівень грамотності населення в Україні навіть самим норвежцям не поступається. Так у чому ж річ? Справа в тому, що мова йде про населення, а населенням керують ті, за яких ми голосуємо, чи, точніше, продаємося за гречку. Прочитавши це, Іван Якович Франко сказав би поетично і патріотично:

Ви чули коли–небудь у балачках наших політиків про таку штуку, як тривалість життя людського? При всій повазі до виробництва на душу населення, куди важливішим є існування самої цієї душі у її живій земній плоті. Чи може бути більшим сенсом держави і політики — не вкорочувати, а максимально продовжувати вік своїм громадянам?

Але у нас про таку «дрібницю» навіть ніхто не заїкається. Братове, які ніяк не поділять владу і толком не знають, що з нею робити, думають, що їхні теревені про політреформу, про конституційний суд, коаліції і опозиції, рейтинги і бюджети, про приватизацію і демократизацію повинні розжалобити нас до сліз. Виборча риторика — це розмова німого із сліпим, бо порожнє словоблуддя — не тільки не тривожить розум, а й не гріє душу. Це про них було сказано — як далеко вони від народу.

А десь там в аналітичних центрах розставляють по рядках держави не за тим навіть, скільки ядерних бомб вони мають чи скільки газу спалюють, а як довго в них живуть прості смертні, бо, зрештою, саме життя у його часовому вимірі є найбільшою нашою цінністю, бо немає вже нічого, коли ця цінність вичерпується.

В Україні вона вичерпується на 66–му році. Навіть у Сент–Люсії дотягують до 70–ти. Словенці живуть на десять років довше. І сталося це не тому, що вони вступили в ЄС.

В Україні люди живуть мало лише тому, що вони живуть в Україні. Залежність тут автоматична — не буває так, коли влада у державі гарна і сама вона така ж, а люди в ній вимирають.

Причина тут — не тільки соціальна. Ще більше нищить людей морально–психологічна атмосфера, у яку їм судилося потрапити.

Бо коли чергові вибори — це знову стрес і чергова пілюля розчарувань, бо коли знову вожді втягують людей у громадянську міжплемінну війну в цій «Африці у центрі Європи», бо коли політичні пігмеї знову і знову впиваються своєю ненаситністю, бо коли в гонитві за наживою вони готові перегризти один одному горло, бо коли ескалація ненависті отруює суспільство, бо коли життя минає, а світла в кінці тунелю не видно, — то де там до насолод земних, коли саме оте життя стає нестерпним...

Принципово нове явище, що його породила наша респектабельна епоха, — вперше стало фактом те, що з’явилися країни, у яких середня тривалість життя — понад 80 років.

Підкреслюю, в середньому — включно із нещасними випадками, які не обирають жертв за віком і занижують загальну статистику. Реально здебільшого виходить понад 80.

Стало нормою, коли сім’ї складаються із чотирьох поколінь. Коли людина не доживає до правнуків — це виняток. У цих країнах люди не вмирають — просто перестають жити. Поки що їх небагато, цих вісімдесятників, — Японія (82 роки — перше місце), Австралія, Ісландія, Канада, Швейцарія, Італія. Назвемо і тих, хто наступає їм на п’яти і не дотягує лише рік до восьми десятків, — Норвегія, Франція, Австрія, Нова Зеландія, Іспанія, Ізраїль.

У таблиці демографічних тенденцій просто під лупою шукаю держави, населення яких, всупереч глобальним висхідним цифрам, скорочується, як шагренева шкіра.

До 78–го рядка таких немає. Перша з поміж таких — Україна, навпроти якої сумні цифри: 2003 — 47,5, прогноз на 2015–й — 41,8 мільйона.

В той час як оонівські плановики прогнозують у 2003–му і 2015 роках, приміром, у США такі цифри — 292,6 і 325.7 мільйона, у Канаді — 31,6 і 35,1 мільйона, в Австралії — 19.7 та 22,2 мільйона, в Мексиці — 104,3 і 119,1.

Навіть тим, що після нас у рейтингу і неподалік від нас за рівнем розвитку та історичною долею, і їм судилося примножуватись, а не вимирати: Туркменія — 4,7 і 5,5 мільйона, Азербайджан — 8,3 і 9,1, Киргизія — 5,1 і 5,9, Узбекистан — 25,8 і 30,7, Таджикистан — 6,4 і 7,6.

Навіть Нігер, який замикає турнірну таблицю людства і займає 177–ме місце, має історичну перспективу, бо нігерійців тих нині є 13,1 мільйона, а має бути 19,3 мільйона живих душ, хоча живуть вони в середньому лише 44 роки, протягом яких виробляють ВВП на душу — 835 доларів.

Може, помиляються аналітики із ООН, що приписують нам стирання з лиця землі? Ні, вони лише підсумовують те, як ми живемо і куди рухаємося. Вони лише формалізують періодично тенденції, які гнітять нас щоденно і якими веде нас у прірву політичний клас, що у всьому своєму інтелектуальному та моральному банкрутстві постав перед нацією у персональних партійних списках на парламентських виборах.

Скільки дифірамбів було проспівано самим собі про грандіозні досягнення Майдану. Ай–яй–яй, як ми собою пишаємося, що ми такі роздемократичні.

І за що люди відморожували собі нирки на асфальті Хрещатика? І чого вони добилися своєю самопожертвою?

А того, що протягом торжества демократії 2005–2009 років Україна скотилася на 85–те місце у турнірній таблиці людства.

Ця таблиця виводиться ще із середини 90–х, але із 2005 року ООН за Індексом людського розвитку розподіляє людство на чотири окремі ліги–світи (колись було три світи — капіталізм, комунізм і третій світ):

1) країни із дуже високим рівнем розвитку (у вищу лігу включено 47 держав, які традиційно зачисляються до «золотого мільярда», а також такі країни, як Катар, Бахрейн, Барбадос);

2) країни із високим рівнем розвитку (країни від 48–го по 74–те місце, від Уругваю до Тунісу);

3) країни із середнім рівнем розвитку (держави від 75–го до 141–го місця, які практично не розвиваються, а деградують);

4) країни із низьким рівнем розвитку (так звані квазі–держави від 142–го до 187–го місця, або failed states, які не мають перспективи і трактуються як такі, котрі є непридатними для життя людини).

Тому я вас, дорогі співвітчизники, вітаю із сповзанням на крилах демократії у провальний третій світ, який «не розвивається і деградує».

МАСНА ПИКА ГЛОБАЛЬНОГО ЕГОЇЗМУ

Поки в аналітичних центрах ООН голос волаючих у пустелі закликає до створення нової моделі, у реальному житті, як наслідок політичної безвідповідальності і короткозорості, яку поіменуємо таким визначенням, як глобальний егоїзм, витворюється модель, при найменуванні якої найперше напрошується такий фантом уже не у біблійних, а в реальних обрисах, як Апокаліпсис.

Зміну парадигми планетарного розвитку на межі тисячоліть можна визначити таким чином: замість біполярного ідеологічного балансу по лінії Захід–Схід прийшов біполярний соціальний дисбаланс по лінії Північ–Південь.

Окреслимо полюси цієї новітньої біполярності на час прийняття «Декларації тисячоліття», тобто станом на 2000 рік — на старті нового тисячоліття.

(ВВП на душу населення у доларах США за паритетом споживчої здатності)

Коли до порівняння подаються п’яти– і тризначні цифри, то мова йде про різницю між ними мало не у сотню разів. Наразі співвідношення першої і останньої цифр — рівно у 70 разів. Назву гучного документа «Декларація тисячоліття» з означенням міленіуму належить сприймати у тому сенсі, що аутсайдерам із другої графи належало б наздогнати лідерів із першої протягом навіть не віків, а справді тисячоліття.

Доречнішим буде на полюси включити навіть не держави, а самих громадян–сучасників, які неначе однаковою мірою належать до роду людського і мають спільні родові та видові ознаки у контексті живої природи. Але вже реальний майновий ценз ставить питання не тільки про різне соціальне походження та соціальну приналежність, а й про родову відмінність.

Бо, приміром, у нашій славній Україні є жменька громадян, кільканадцять сімей, які за майновим цензом знаходяться у верхній частині стовпчика, що зліва, а решта, 95 відсотків загалу українського народу, живуть десь посередині між Бурунді і Танзанією. Україна — це така собі малесенька модель людства: із тлустими котами, що репаються і казяться від жиру, і голодними нащадками Тараса Шевченка, але не того Кобзаря, викупленого із рабства, а того, що ще був кріпаком поміщика, котрий нашим олігархам у підметки не годиться.

Нині у світі така відмінність між людьми за майновим цензом, що двох однакових істот важко в однаковій мірі назвати людьми. Ще ніколи — від кроманьйонців до майже нинішніх кіборгів, протягом десятків тисячоліть еволюції не було такої різниці у матеріальних умовах існування між різними представниками роду «гомо сапіенс».

200 таких гомо і не дуже сапіенс, найбагатших у світі, протягом навіть не п’яти років, про які говорять аналітики ООН, а протягом чотирьох подвоїли своє майно і в сукупності подолали трильйонний рубіж.

А щодо мідяків у кишені, то ці дві сотні володіють 41 відсотком світових активів. Додайте сюди ще оборот активів тіньової економіки, світової мафії чи чорного інтернаціоналу, які сягають близько 9 трильйонів доларів — 20 відсотків світової економіки, або показник десь посередині між ВВП першої і другої світової потуги — США і Китаю.

Зрештою, коли зайшла мова не лише про економіку, а про активи, то варто пам’ятати, що світова торгівля грішми — валютою — дорівнює, напевно, найбільшій сумі, яка взагалі вживається у глобальній статистиці, — 400 трильйонів доларів. Це у 80 разів більше, ніж торгівля товарами (років тридцять це співвідношення було теж на користь лихварства, але як 1:2). Враховувати ці фантастичні вимірники у проблемі соціальної нерівності на планеті треба, бо «чорними» справами займаються якраз не бідні, а найбагатші із багатих.

Активи лише трьох мільярдерів із мільярдерів дорівнюють сумі валового національного продукту практично всіх слаборозвинутих країн, у яких проживає 600 мільйонів населення. Співвідношення диспаритету полюсів у новій системі координат нової біполярності — 3: 600 000 000.

Як пише М. Горбачов, іменем якого персоніфікується злам біполярності попереднього ідеологічного зразка, «доходи найбагатшого одного відсотка людей дорівнюють доходам 57 відсотків найбіднішого люду на планеті. Переведіть ці відсотки у душі населення й отримаєте ще один апокаліптичний диспаритет».

І справа також не в одиницях чи сотнях тих, що на вершині піраміди. Взяти хоча б той самий безневинний середній клас. Якщо зважити доходи 25 мільйонів громадян США — не бідних, але й не мільярдерів, то вони дорівнюють доходам 2 мільярдів громадян на протилежному полюсі.

У крупнішому масштабі розстановка сил така, що, за матеріалами Всесвітнього банку, на одну шосту частину людства (країни НАТО і Японія) припадає 80 відсотків світового доходу, тобто в середньому на одного громадянина — 70 доларів на день. В той же час на більше ніж половину людства, а саме на 57 відсотків його населення, яке проживає у 63 країнах–злидарях, припадає 6 відсотків світового доходу — менш ніж 2 долари на день.

Десь на цій межі виживання перебуваємо ми, громадяни України. Залишається хіба що втішатися, що є ще 1,2 мільярда, які живуть з менш ніж один долар на день.

Є не анклави вимирання, окремі райони чи території, а цілі держави, де менше долара припадає на половину (а то й більше) населення: Малі — 72,8 відсотка, Нігерія — 70,2, Центральноафриканська Республіка — 66,6, Замбія — 63,7, Мадагаскар — 63,4, Нігер — 61,4, Буркіна–Фасо — 61,2, Гамбія — 53,7. У другій половині минулого століття, коли економічна глобалізація почала пускати коріння і водночас втрачати, як сказав би Михайло Сергійович, людське обличчя, співвідношення доходів громадян у 20 відсотках найбагатших і 20 відсотках найбідніших країн змінювалося наступним чином: 1960 рік — 30:1, 1990 — 60:1, 1997 — 74:1.

До речі, вищеназвані неіснуючі 110 мільярдів, передбачені декларацією, лише за рік, за підрахунками Джефрі Сакса, витягли б тих, що поза межею одного долара, — підвищили б 'їхній денний дохід із 77 центів до 1,08 долара.

Віддзеркаленням цього співвідношення є та обставина, що 20 відсотків найкраще забезпечених мешканців планети споживають 86 відсотків усіх матеріальних земних благ — послуг та товарів, серед яких на першому місці — продукти харчування. Про тих, яких у дитячому віці майже по мільйону щомісяця скошує у могилу така костомаха, як голод, уже йшлося. Але є інші «страждальці», які, слава Богу, не вмирають, а живуть, однак мучаться на світі білому від такої «епідемії», як переїдання.

Неважко здогадатися, хто тут попереду планети всієї. Досить хоча б відвідати американську глибинку — таке враження, що тут вирощують особливу породу людей, де кожна особа має важити не менше центнера–півтора. У США половина дорослого населення має вагу, вищу поза будь–якими медичними нормами, а п’ятій частині ставиться цілком офіційний діагноз — ожиріння.

У США витрачається 118 мільярдів доларів (більше, ніж помножений удвічі ВВП України) щороку на боротьбу із наслідками переїдання, не враховуючи також бюджетних 33 мільярдів доларів (у 2,5 раза більше, ніж сума ВВП усіх членів ГУАМ, крім України, — Грузії, Молдови, Азербайджану), які витрачаються на державну підтримку дієтичного харчування. Так що із жиру не казяться, а караються, мучаться, але не каються.

І Північна Америка — не виняток. Надмірною вагою страждає 51 відсоток населення Великої Британії, кількість яких подвоїлась за десятиліття. Так само огрядність характерна для половини громадян Німеччини. Причина — як у тому, що у західних країнах реклама харчування займає перше місце, так, головним чином, в тому, що «золотий мільярд» має доступ практично до необмеженого споживання.

До речі, за рекомендаціями вчених, людина повинна споживати не більш ніж 6000 калорій на місяць. Фактично ж на одного члена «золотого мільярда» припадає 16 000 калорій. А це вже не підтримка необхідної енергетики життєдіяльності, а марнотратне засипання благами достатку самого вогнища, яке зветься життям людським. В той же час статистика свідчить, що понад 3,5 мільярда людей недоїдає — впроголодь живе на Землі половина людства!

Маємо уже цього разу дзеркальне відображення, бо якщо у тому світі, що зверху, хворіють від ожиріння, то тут недоїдання є причиною погіршення здоров’я та поширення захворювань, якими з цієї причини охоплено 1,2 мільярда людей. Маємо практично такі ж медіальні показники — в Індії від голоду страждає 53 відсотки населення, в Бангладеш — 56 відсотків, у Ефіопії — 48 відсотків. Середньостатистичний індус з’їдає у п’ять разів менше, ніж мешканець Північної Америки чи Західної Європи. А середній африканець отримує тепер менше калорій, ніж 40 років тому.

Виконання «Декларації тисячоліття» свідчить, що сильні та ситі світу цього не спроможні позбутися головної хвороби — глобального егоїзму. Ця хвороба, як ракова пухлина, спроможна стати смертельною для всього планетарного організму, оскільки без врегулювання відносин між бідними і багатими їхнє спільне життя на планеті все переконливіше виглядає проблематичним.

«Травма, несумісна із життям» — є такий фатальний вираз у медицині. Але демографічний і соціальні шрами на обличчі людства, діагностовані вище, — лише гримаса байдужості. Тріщина, яка може розростися до каскаду прірв, у яких знайдуть своє останнє пристанище непримиренні мільярди.

Ми якось так звикли, що принаймні із часу Вестфальського договору, коли на планеті виникли держави у теперішньому розумінні, війни між ними є нашим найбільшим планетарним лихом.

А як у цьому сенсі розуміти напад на США 11 вересня 2001 року? Добрих півстоліття готувалися у Вашингтоні до нападу Москви, а Москва, відповідно, до агресії імперіалістичного блоку НАТО. А тут уперше за 200 років існування на планеті наймогутнішої за всю людську історію держави на неї напали. Хто? Яка така держава? Відповіді немає.

Бо час, коли головними планетарними гравцями були самі держави, відходить у минуле. Настав (причому, миттєво) час, коли гравцями — ворогуючими між собою арміями — є куди більші, вже мільярдні згромадження.

Що там за пігмеї, оті всілякі держави і нації в порівнянні із цим воістину глобальним єством, із окремих одиниць якого й складається сучасне людство. Ім’я цього головного глобального фігуранта, який підноситься як над окремо взятими державами, так і над різнорідними — ідеологічними, військовими, економічними — згромадженнями цих держав, — цивілізація.

Якщо мілітарний, збройно–силовий варіант зіткнення людства і відбудеться, то це вже буде не чергова мишача метушня, як війна, навіть поіменована світовою. То буде куди серйозніше всепланетарне зіткнення. То ще держави чи їхні союзи можна сяк–так помирити, а після зіткнення цивілізацій шансів вижити не буде.

БИЧІ БОЖІ

Якщо вам щось незрозуміло, звертайтесь до епохи Просвітництва, коли відбувався вибух відкритих людськими умами смислів. Саме тоді термін «цивілізація» у світову науку ввів мудрий француз, маркіз де В. Р. Мірабо, у своєму знаменитому трактаті «Друг законів». Маркіз дає таку дефініцію: «Пом’якшення вдачі, ввічливість, чемність і знання поширюються для того, щоб зберігати правила пристойності і щоб ці правила відігравали роль законів співжиття».

Правила, які грають роль законів, — от що лежить в основі цивілізацій і відрізняє їх одну від іншої. Врахування і повага цих правил означає діалог цивілізацій, ігнорування і неповага невблаганно приводять до зіткнення цивілізацій. Від часів маркіза де Мірабо і до Усами бен Ладена.

Хоча походження цивілізацій, як видно із їхньої класифікації, сягає кількох тисячоліть, наукові терміни «культура» і «цивілізація» ввійшли у вжиток порівняно недавно. Як стверджує французький історик Л. Февр, слово «цивілізація» було вперше вжито у Франції у 1766 році, а в Англії — у 1773–му.

Людська спільнота замішана на цементі найміцнішої марки, якою є культура. Культура — ключова субстанція фрагментації людства в умовах постбіполярного світу — на відміну від ідеології — в умовах біполярного світу.

Всередині минулого століття у США вийшло фундаментальне культурологічне дослідження, яке містило 164 визначення терміна «культура». Як свідчить бодай побіжний аналіз цього зведення дефініцій, термін «культура» практично накладається на термін «цивілізація», оскільки, як влучно підмітив О. Шпенглер, «цивілізація є неминуча доля культури».

Цивілістика, а так уже називає себе спеціалізований пласт науки, подає кілька десятків дефініцій з акцентуванням на тому, що це «культурна спільність людей, що володіють певним соціальним генотипом, яка освоїла великий, досить замкнутий світовий простір і яка у силу цього отримала вагоме місце у світовому розкладі» до «способу здійснення історичного буття».

Правда, сильно сказано — спосіб здійснення перебування на Землі? Дуже різний цей спосіб у нас, європейців, в арабів чи тих же китайців.

А що визначає спосіб життя на планеті Земля? Від чого залежить те, що ми робимо? Від того, як ми думаємо і у що ми віримо. Те, що у руках, залежить від того, що у голові і в серці.

Тому мудро резюмує російський мислитель М. Мойсеєв: цивілізація — «певна спільність людей, об’єднаних не тільки подібністю способу життя і характерними особливостями культури, але і схожістю духовних світів, близькістю світоуявлень, визнанням певної структури фундаментальних цінностей, а в кінцевому підсумку, і збігом у загальних рисах способу мислення».

Отже, у найширшому сенсі питання цивілізацій — це питання цінностей, які цементують фрагментовані мега–соціосистеми людства і які водночас відрізняють, розмежовують та ідентифікують ці системи.

Людство — збірна команда цивілізацій, у якій кожен гравець грає за своїми правилами — банкоматом цінностей. У цьому не тільки унікальність земного соціуму, а й неймовірна складність для гармонійного співіснування нинішнього 7–мільярдного людства. Збірність цивілізацій на єдиному глобальному полі. Планетарна альтернатива полягає у тому, чи ця гра означатиме діалог як спосіб співіснування, співвиживання та взаємозбагачення, чи означатиме зіткнення як спосіб взаємознищення. Діалог чи зіткнення, мир чи війна, життя чи кончина людства. Ще ніколи масштаб ймовірного планетарного конфлікту не виводив на такий апокаліптичний рівень глобальний вибір, як конфлікт цивілізаційний.

Найсвітліші уми впродовж щонайменше останніх п’яти століть неминуче приходили до необхідності залишити свій слід у цивілістиці. У результаті маємо цілий набір цивілізаційних кваліфікацій, які запропонували у ХІХ столітті французький дипломат, уже не маркіз, а граф де Габіно і російський натураліст М. Данилевський, у ХХ — німецький вчитель фізики О. Шпенглер, польський історик Фелікс Конечний, британський філософ Арнольд Тойнбі, американський етнолог Філіп Бегбі, американський дослідник Керол Квіглі, австралійський історик Отмар Андерле, врешті, старійшина і корифей сучасної американської суспільної думки Самуель Хантінгтон.

У цих класифікаціях може бути різна кількість цивілізацій: Габіно — 10, Данилевський — 10 або 13, Шпенглер — 8 або 9, Конечний — 7 або 15, Тойнбі — 13 або 17, Бегбі — 9, Кулборн — 14, Квіглі — 16, Андерле — 7, Хантінгтон — 8, але, так чи інакше, диференціація здійснюється або на основі виведення щонайменше — відмінностей у цінностях, або на їхній ключовій ролі у наборах цивілізаційних домінант.

Зупинимось на кількох іменних цивілізаційних класифікаціях, оскільки найвидатніші історики невблаганно приходили до необхідності впорядкувати свою версію історичного розвою у цілісну модель. М. Данилевському належить блискуче визначення цивілізацій як «бичів Божих», які розчищають на шляху людської еволюції усе те, що стало віджилим і зотлілим.

Таких «культурно–історичних типів» він виводить десять — єгипетську, ассирійсько–вавилонсько–фінікійсько–халдейську (древньосемітську), китайську, індійську, іранську, єврейську, грецьку, римську, аравійську (новосемітську), європейську (романо–германську).

У підході Данилевського, попри тенденційність його підходу, цінним є твердження про рівність цивілізацій, об’єктивну зумовленість їхнього рівного права на самоствердження і поширення притаманних їм цінностей.

Солідарний із такою трактовкою і наступний автор цивілізаційної класифікації О. Шпенглер, який підкреслено спростовував, задовго до проголошеного в кінці ХХ століття «кінця історії», птоломеївську систему історії, яка крутиться навколо єдиного центру, яким є цивілізація європейська. За Шпенглером, існувало вісім цивілізацій — єгипетська, вавилонська, індійська, китайська, грецько–римська, арабська, мексиканська (отут є майя), західна (фаустівська). Ставлячи їх в один ряд, автор наголошує, що неєвропейські цивілізації «нерідко перевищують еллінів величчю духовної концепції і могутністю піднесення». Шпенглер не писав про майя, бо невідомо, чи знав про них, але яка інтуїція!

Із списку дослідників–цивілістів, які конструюють цивілізаційну парадигму не з історичного, а із реального матеріалу, варто вичленити гарвардського професора, патріарха американської політологічної школи Самуеля Хантінгтона.

Коли закрилась завіса біполярної епохи і завершилася третя світова «холодна війна», С. Хантінгтон подав практично останній варіант із названих дослідників минулого і сучасного. І річ не тільки у «першій свіжості» його концепції, коли зупинятися на його варіанті як найбільш адекватному сучасному і майбутньому світові.

За Хантінгтоном, вісім цивілізаційних глобальних гравців виглядають так: західна, латиноамериканська, африканська, ісламська, сінська (китайська), індуська, православна, японська цивілізації.

Після перемоги ідеології лібералізму над ідеологією комунізму, у результаті чого впала світова система комунізму, розвалився Радянський Союз, США стали єдиною наддержавою, кардинально змінився особовий склад людства, оскільки на арену замість військово–політичних систем, заснованих на ідеології, вийшли засновані на культурі і релігії цивілізаційні системи.

Як випливає із різного роду класифікацій, про що згадувалося принагідно, цивілізації у контексті тисячоліть — величина змінна, і все ж їхній вегетативний період — найтриваліший з усіх інших гравців історичного дійства.

Держави, як і нації, міряють тривалість свого життя століттями, лише роки та десятиліття відводить історія блокам держав. Натомість тривалість цивілізацій вимірюється тисячоліттями, і вони по праву можуть вважатися найстійкішими серед усіх інших різновидів людських спільнот.

На відміну від теорії ендизму Френсіса Фукуями про стабільність постбіполярного світу на основі повсюдного примату ліберальної, західної моделі, Хантінгтон висунув теорію протистояння у своїй знаменитій праці «Зіткнення цивілізацій».

Квінтесенція цієї теорії полягає у тому, що на відміну від ХХ століття, яке було увінчане ідеологічними війнами, ХХІ століття відкриває епоху війн культур та релігій: «У світі після “холодної війни” найважливіші відмінності між народами — не ідеологічні, політичні чи економічні, а культурні та ціннісні».

Сучасники нового тисячоліття ідентифікуватимуть себе не так приналежністю до націй, держав чи рас, а із ширшим, об’ємнішим глобальним гравцем — цивілізацією. На відміну від традиційних державно–національних гравців, зібраних під дахом Організації Об’єднаних Націй, цивілізації формувалися протягом століть і є «більш фундаментальними, ніж відмінності між політичними ідеологіями і політичними режимами. Релігія як найсильніший субстрат цивілізації розділяє людей і формує їхню ідентичність значно сильніше, ніж етнічна чи державна приналежність».

Сенс цього твердження полягає у тому, що людина може бути напівфранцузом чи напіварабом і навіть громадянином двох країн, але практично неможливо бути напівмусульманином, напівіудеєм чи напівхристиянином.

Виділивши на основі принципу цивілізаційної ідентичності особовий склад наявних нині на планеті восьми цивілізацій, дослідник стверджує, що їхнє зіткнення становитиме сенс грядущих глобальних конфліктів і потрясінь, оскільки ймовірні світові війни будуть не чим іншим, як війнами цивілізацій, і «найзначніші конфлікти майбутнього розгорнуться вздовж ліній розлому між цивілізаціями». Лініями грядущих війн будуть не так державні кордони чи традиційні лінії розподілу геополітичного впливу, як межі між цивілізаціями. Ці межі можуть співпадати із державними кордонами, але можуть розривати навпіл території існуючих держав.

Теорія Хантінгтона знайшла більш ніж переконливе підтвердження нападом на США 11 вересня 2001 року, яке президент Дж. Буш назвав так само, як книга Хантінгтона, — «зіткненням цивілізацій».

УКРАЇНА — ВЧОРА, СЬОГОДНІ, А ЗАВТРА?

Найбільш контраверсійним є ключове положення теорії зіткнень — визначення цивілізаційних меж. Хантінгтон провів їх із притаманною хіба що тоталітарним вождям ХХ століття легкістю і доктринерською безвідповідальністю.

Варто вичленити одну із найсуттєвіших із цих меж — східний кордон західної цивілізації. Автор стверджує, що вона визначилася ще з часів розподілу Римської імперії у четвертому столітті і створення Священної Римської імперії у десятому і принаймні протягом останніх 500 років практично не змінювалася. Якщо виводити цю лінію, розпочинаючи із півночі, вона збіглася із кордоном Росії, із Фінляндією та Прибалтикою, а далі розпанахує територію України на уніатський захід та православний схід.

Далі на південь цивілізаційна ватерлінія співпадає практично із державними кордонами, часто відтворюючи кордон між колишніми Австро–Угорською і Оттоманською імперіями. Таким чином, чи не єдиною країною на глобусі, територію якої розчленовує цивілізаційний кордон, є Україна.

Пишу ці рядки на лівому березі, за яким сяє куполами берег правий, і подумки наминаю боки гарвардському мудрагелю, який пішов на той світ із переконанням, що фронт майбутніх війн пролягатиме не вздовж державних кордонів нинішньої Європи, а по Дніпру, якому відводиться фатальна роль природного рубежу глобального масштабу. Ріка, яка не є навіть межею адміністративно–територіальних одиниць — областей України чи її історично–етнічних територій, піднята у найвищий, який тільки може бути на планеті, ранг цивілізаційного кордону.

Головна аргументація для надання Україні статусу розколотої держави № 1 на планеті — історична. Хантінгтон знову повертається мало не до часів Римської імперії, а відтак для твердження про відсутність єдиної політичної української нації і наявності двох цивілізаційних відламків наводить факт, що Західна Україна належала сто років тому не до Російської, а до Австро–Угорської імперії.

Чому ж тоді цивілізації не розтягують по частинах Польщу, Болгарію, Грецію та багато інших європейських і неєвропейських країн лише тому, що їхні території на правах анклавів чи колоній входили до різних імперських державних утворень?

Якщо вже нинішній глобальний устрій шиється за старими історичними лекалами, чому ж тоді гарвардський професор, який так полюбляє опускатися углиб аж до Римської імперії, не зупинився на півдорозі до двотисячолітніх витоків і не зауважив на тисячолітній глибині найбільшу європейську імперію — Київську Русь? Адже саме звідси сягають першоджерела цілісної української, цивілізаційної ідентичності, бо ця першодержава нинішньої України була одним із епіцентрів Європи як цивілізації.

Цивілізаційне ядро столиці сучасної України — це один із найпотужніших сакральних згустків християнської сутності, яка лежить в основі цивілізаційної приналежності. Цей духовний центр загальноєвропейського масштабу був створений на попередньому стику міленіумів — між першим і другим тисячоліттями і по праву асоціюється з одним із наймогутніших правителів тогочасної Європи, київським князем Ярославом Мудрим.

Якщо цивілізаційна ідентифікація має виключно духовне походження, якщо духовно–релігійна сутність є зв’язуючим матеріалом, тими єдино нетлінними нитками, з яких тривалі століття тчуть цивілізаційні полотна, якщо цивілізаційні узи скріплюються братами по крові, то варто навести вельми промовистий патримоніальний реєстр того часу, коли, власне, закладалася цивілізаційна матриця сучасної України: Ярослав Мудрий з повним правом став «сватом» усієї Європи. Донині у Парижі знають, що 19 травня 1051 року у катедрі містечка Реймс відбулося вінчання короля Франції Генріха І з Анною Ярославною. Через дев’ять років після смерті чоловіка вона практично правила Францією, оскільки її син–престолонаслідник Філіп І був неповнолітнім. Сестра Анни, дочка Ярослава Мудрого Марія Доброніга вийшла заміж за польського короля Казимира І, а наймолодша Ярославна стала дружиною угорського короля Владислава. Згодом її син, онук Ярослава, Андрій, став угорським королем. На південь подався син Ярослава Всеволод, який одружився із грецькою княжною Марією, родичкою імператора Костянтина ІХ. Його ж дочка Євпраксія–Пракседа–Аделейда згодом вийшла заміж за короля Генріха ІУ. Треба сказати, що Всеволод на поприщі європейського «свата» перевершив навіть свого знаменитого батька і був посвоячений мало не з усіма дворами Європи: по сестрах — із королями Франції, Угорщини, Норвегії, по братах — з королями Польщі й Саксонії, дочка його, Євпраксія, була німецькою імператрицею, а син Володимир одружився із дочкою англійського короля Гарольда ІІ Гітою... Загалом у той час Київ мав більше 60 шлюбів із християнськими дворами Європи.

Варто хіба що додати, що тисячу років тому, будучи одним із креаторів європейської ідентичності, скріпленої кров’ю монарших сімейних уз, прадержава нинішньої України ніколи не воювала із сьогоднішніми країнами НАТО — Англією, Францією, Німеччиною та іншими, хоча самі вони перманентно знекровлювали одна одну у мілітарних конфліктах.

У площині сучасній Хантінгтон доводить цивілізаційний дуалізм України електоральною статистикою. Він вміщує карту України «Розколота країна», забарвлену двома кольорами за результатами президентських виборів 1994 року, коли західні області проголосували за Л. Кравчука, а східні — за Л. Кучму. Відштовхуючись від одних із численних українських виборів, науковець робить висновок: «Характерно, що українська громадськість уже незначною перевагою підтвердила вибір Хмельницького 1654 року».

Навряд чи варто було квапитися із таким фундаментальним висновком, оскільки уже в 1998 році, а чотири рази у новому столітті — на парламентських виборах 2002–го, 2006–го, 2007–го і на президентських виборах 2004 року та сама «українська громадськість», якій так поквапно чіпляється цивілізаційна ідентифікація, голосувала проти вибору Хмельницького. Характерно, що це знайшло своє підтвердження у 1998 році при голосуванні за того ж Л. Кучму, якого, як відомо, на перший термін обрав Схід, а на другий — Захід, оскільки у другому випадку він був носієм європейського вибору, на відміну від промосковського П. Симоненка. Якщо арифметичним мірилом перемоги на виборах двох претендентів є різниця між ними, то внесок Львівської області у виграш Кучми був 29 відсотків, у той час як внесок Дніпропетровщини — 6,6 %, Донеччини — 7,4, а Харківщини — 0, 06 %. Це значить, що вплив Львівщини на повторне президентство Л. Кучми у 4 рази більший, ніж Дніпропетровської області, у 4,4 раза більший, ніж у Донецькій області, й у 512 разів більший, ніж внесок у Харківській області... Одна Львівщина дала Леоніду Кучмі голосів більше, ніж місто Севастополь, Кіровоградська, Миколаївська, Херсонська, Чернігівська, Полтавська області, разом узяті.

Тому виборчий розкол — не більше, ніж одноразовий електорально–технологічний, маніпулятивний фрагмент, який із такою домінантною константою, як цивілізаційність, нічого спільного не має. Українські політичні сили неспроможні знаходити інтегральну виборчу риторику і свідомо орієнтуються на окремо взяті регіони, так само свідомо зачисляючи інші регіони у «мертві» для себе зони. Усі повзають на поверхні вчорашніх стереотипів або сьогоднішніх тимчасових віянь, а заглибитись до спільної для усього сучасного українського соціуму цивілізаційної матриці вони неспроможні, що підкреслює не відсутність цієї матриці, а відсутність цієї спроможності.

Тому глобально–цивілізаційний вибір для України як держави, для України як географічного центру європейської християнської цивілізації полягає у тому, чи здатною виявиться вона породити хай і не Ярослава, але неодмінно Мудрого.

Однак протягом 20 років Вашингтон з новим і праведним законом — для України фата–морґана. Поки що населення України обирає на виборах не мудрих, пасіонарних і чесних, а тупих, злодійкуватих і підлих.

Чи є в Україні мудрі, пасіонарні і чесні? Є. Але народ їх не обирає.

Що ж, то його право, то його вибір — народу, носія влади. І кожен народ має таку владу, яку заслуговує. Тому народові нема кого робити винуватим. Окрім себе самого.

Якщо народ таки залишиться неспроможним відповісти на виклик, сам проект такої держави може бути забракованим історією.

І тоді Хантінгтон виявиться правим, і тоді цивілізаційний розкол як фронт майбутніх світових воєн може пролягти за моїм вікном.

БОГООБРАНІ ЯДРА

Гегелівський поділ народів на історичні і неісторичні не випадково у силу свого суб’єктивізму донині викликає жваві дискусії. Натомість пропонується вичленити із етнічного розмаїття і соціального загалу ті національні клітини, які спроможні стати носіями найвагомішої, реальної, а не віртуальної, репродуктивної субстанції — субстанції цивілізаційної. Пропоную назвати їх цивілізаційними ядрами.

Термін «ядро» має досить поширене застосування у природничих науках. У фізиці — це центральна частина атома, у якій зосереджена практично вся його маса. В біології — це органела клітини живих організмів. У ботаніці — внутрішня частина плодів, рослин, зокрема насіння. У нейрофізіології ядро — згусток сірої речовини у певній частині центральної нервової системи. Вживаним є ядро і в економіці — як множинність допустимих розподілів ресурсів, які не можуть бути поліпшеними жодною кількістю агентів. У функціональному аналізі існує така ключова субстанція, як ядро інтегрального оператора. У цивілістиці кожна із наведених дефініцій доповнює одна одну, складаючи усю множинність ядра цивілізаційного.

Виходячи з цього, предметнішим, зримішим і переконливішим, ніж двоподіл на історичні і неісторичні народи, буде застосувати їхнє ієрархічне групування — на цивілізацієутворюючі і цивілізацієнеутворюючі нації.

До цих «обраних» народів, що піднімаються до статусу цивілізаційних ядер, я відношу китайців, євреїв, індусів, японців, арабів, англосаксів.

З–поміж них можна виділити найвищу категорію — нації, які є титульними не лише на рівні держав, а на рівні цивілізацій. Принаймні дві з них — китайці та індуси — уже в найближче десятиліття становитимуть половину людства. Хоча японці, яких також номіную на окрему цивілізацію, аж ніяк не володіють для цього мільярдним людським ресурсом.

Не у кількісному, а в якісному вимірі можна натрапити на варті уваги версії лише про дві — станом на початок третього тисячоліття — нації, спроможні стати ядром не тільки цивілізації, як фрагмента людства, а всього людства, тобто стати серцевиною наддержави в однополюсному чи біполярному світі, — це китайці і євреї. Ця цивілізаційна концепція корелюється на двох лідерів планети у першій половині ХХІ століття — США і Китай. І коли монополізм китайців–ханців у їхньому цивілізаційному просторі не викликає сумнівів, національно–етнічний примат всередині західної цивілізації залишається дискусійним. На цю роль можуть претендувати також творці імперій минулого — французи, німці чи британці. Однак, враховуючи ступінь креативності не в національних чи державних, а саме в цивілізаційних межах, екстратериторіальність і всепроникність євреїв виступає не як їхній мінус, а плюс. А за фінансовим чи інформаційно–технологічним виміром ця пріоритетність значно посилюється.

До цих глобальних трендів найближче конструкція Хантінгтона, оскільки із восьми цивілізацій у його інтерпретації п’ять однозначно кваліфікуються за національними ядрами. Водночас три іменуються за релігійною ознакою, а дві — за географічною приналежністю.

Коли стежиш за хронікою подій, коли вслухаєшся, як пливе історія, і ти на її хистких плотах, коли гомонить сучасний Вавилон тривогами і віщуваннями, відчуваєш, як діє саме ця зловісна модель гарвардського патріарха.

Більше того, коли вершаться долі мільярдів на берегах Потомаку, на яких зосереджено головний епіцентр глобальної влади, коли приймаються політичні рішення, що потрясають планету і обертають колесо історії, то відчуваєш, що це колесо змащене інтелектуальною олією Самуеля, що до президентських вашингтонських указів можна прикладати як обґрунтувальний додаток його знаменитий бестселер «Зіткнення цивілізацій».

ЧИ КОРОВА ДЕМОКРАТІЇ СВЯЩЕННА?

Незважаючи на те, що наочніше проявляється схильність людства йти руйнівним шляхом, йти шляхом через зіткнення до знищення, можна погодитись із прихильниками діалогу в тому, що воно, людство, все–таки ще не зробило остаточний вибір і з роздоріжжя не зрушило у тому чи іншому напрямі.

Вельми гуманістично й оптимістично розглядати «сам процес глобалізації як результат творчого діалогу світових цивілізацій» і шукати глобальний консенсус саме у діалозі (а в інший спосіб консенсусу не знаходять).

Феномен діалогу — це, перш за все, однозначне заперечення уніфікації і єдиномислія.

У цивілізаційному сенсі діалог виступає як перехід від дуального самовираження культур до їхньої зростаючої множинності. Це відбувається у формі реалізації дискурсу між суб’єктами, що є сторонами роздвоєного, але двоєдиного мислительного освоєння дійсності.

Дуальна опозиція як форма існування людського мислення освоєна людиною з древніх часів. Феномен дуальних конструкцій ґрунтується на амбівалентності — на взаємопроникненні полюсів дуальної опозиції, на їхній тотожності і протилежності водночас. Центральним у цьому є розуміння діалогу як чину, який не допускає редукції культури одного полюса при нівелюванні іншого.

Сенс дуальної опозиції в тому, що будь–яка цінність перебуває в напруженому полі суб’єкта між двома полюсами, що відкриває можливість для цього суб’єкта у ході діалогу формувати нові смисли.

Однак на цьому рятівному шляху належить скласти неймовірно важкий іспит — на мистецтво діалогу. Складність іспиту полягає у простому, доступному і водночас, на жаль, часто недосяжному для цивілізаційних адептів, оскільки «мистецтво політики у діалозі цивілізацій — це мистецтво прориву у ціннісний вимір іншої культури, де політикові потрібна особлива методологія — методологія інтерпретації».

Нездатність скласти цей іспит навіть топ–менеджерами глобального розвитку призводить до того, що фраза пастиря понадмільярдної пастви — Папи Римського, причому фраза навіть не власного виплоду, а з візантійських часів, викликає шквал цивілізаційного обурення майже мільярда іншої цивілізації.

Чи може король Йорданії чи Саудівської Аравії, які стоять у першому ряду діалогу між цими мільярдами, пояснити своїм цивілізаційним арміям, що карикатура у датській газеті — це дрібниця, на яку не варто звертати увагу? Насправді це той випадок, коли уже не ленінська «іскра» здатна запалити полум’я глобального масштабу із технологією ненависті куди сильнішою, ніж єднальний пролетарський клич комісарів всесвітньої революції початку минулого століття.

Чому начебто всеперемагаючий лібералізм, світове торжество якого так похапцем проголосив Фукуяма (він уже покаявся і забрав свої слова назад, навіть не пробуючи перефразувати Галілео Галілея «А все–таки він, лібералізм, переміг!»), чому оспівана і канонізована однією із цивілізацій демократія так осоружно відкидається іншими, чому цілком гуманістичний світовий похід за демократизацію (услід невдалій комунізації) терпить крах, чому так по–різному інтерпретується на сакральному рівні найсолодший стан душі — стан її осягнення свободи? А тому, що бракує, а то й немає отого «мистецтва інтерпретації», здатності стати на іншу точку зору, з якої не видно осяяних фасадів, а лише сіють мряку холодні тили універсального, а тому сумнівного доктринерства.

Варто прислухатися також цивілізаційно невизначеній Україні до твердження одного із лідерів руху за «азіатські цінності», колишнього прем’єр–міністра Сінгапуру (міста–країни етнічних китайців) Лі Куан Ю, що «передумови, необхідні для здорового функціонування демократії, такі як громадянське суспільство та освічений електорат, відсутні поза межами розвинутого світу».

Чи забезпечені ці умови в Україні? У зв’язку із відсутністю «освіченого електорату» той, що є, обирає собі подібних — за Франком, «ошуканців і дурнів».

Апологетам «експорту демократії» треба знати, що жодна із цивілізаційних альтернатив набору цінностей не є морально вищою. Тільки на такій компромісній платформі можливий діалог цивілізацій з метою уникнення їхнього зіткнення.

Через брак «мистецтва інтерпретації» діалог перетворюється на диктат, добра воля — на насильство, у результаті чого благі наміри мостять дорогу у відомому напрямі, як це вже було зовсім недавно із черговою, червоною спробою спровадити людство у комуністичний рай. Так невміле мистецтво діалогу неминуче призводить до зіткнення, і у цьому найглибша діалектика нашої розтривоженої, розіпнутої на восьми цивілізаційних вітрах доби. Тому всім нам сущим належить прислухатися до категоричного заповіту Арнольда Тойнбі: «Людство, очевидно, повинно вибрати одне із двох: здійснити самогубство або навчитися жити як одна сім’я».

WEST AND REST

Захід і решта — ця формула колективного портрета людства із королем посередині англійською звучить милозвучно. Але до гармонії, яку передають ці звуки, надто далеко.

Пік могутності західної цивілізації у територіальному вимірі припадає на 1920 рік, коли вона володіла половиною земної суші — 25,5 мільйона квадратних миль. На кінець століття ця «шагренева шкіра» Заходу скоротилася удвічі — Європа повернулася у свої давні, континентальні межі, а також зберегла Північну Америку, Австралію і Нову Зеландію.

Це дворазове скорочення християнської цивілізації відбувалося синхронно із більш ніж п’ятиразовою територіальною експансією ісламської цивілізації. Територія мусульманських держав зросла із 1,8 до 11 мільйонів квадратних миль.

Аналогічна картина спостерігається і в демографічному вимірі. Якщо у тому ж піковому 1920 році Захід управляв 48 відсотками земного населення, то вже у 1993 році його населення становило не більш ніж 13 відсотків. Через сто років після злету — у 2020–му — Заходу прогнозується не більш ніж 10 відсотків. Вийде столітній ювілей, ознаменований п’ятиразовим падінням.

(у відсотках до світової)

(у тисячах чоловік)

(у відсотках)

Стрижнем будь–якої не лише нації, а культури чи цивілізації, є мова. Саме мова є тим кодом людської спільноти, яким вона цементується і за яким вона посилає імпульси іншим спільнотам. Саме у мові закладено матрицю цивілізаційної ідентичності. Оскільки мова — це спосіб мислення, сприйняття і відображення дійсності, вона фіксує цивілізаційну гетерогенність людства, яке ніколи не розмовляло і ніколи не буде розмовляти однією мовою. А значить, ніколи не буде одноманітним, однополюсним і глобалізованим на найглибшому цивілізаційному рівні.

На багатстві сучасного «Вавилона» жодним чином не відбивається уніфікація, універсалізація, яка характерна для будь–яких інших сфер глобальної епохи. Навпаки, частка людства, яке розмовляє п’ятьма найпоширенішими мовами світу, зменшилася у розрізі середини і кінця минулого століття на 20 відсотків, і тенденція ця продовжується.

Щодо претензій глобалістів на піднесення у ранг світової мови англійської чи створення нової мови міжнародного вжитку, варто нагадати про прецеденти таких спроб у минулому. Адже спокуса звести мовне розмаїття до одиниці просто переслідує конструкторів майбутнього у всі часи.

Створення нової мови для всіх націй і цивілізацій сягає щонайменше у XVII століття. Першими цим зайнялися відомі мислителі Томмазо Кампанелла та Ян Каменський, але їхні потуги виявилися марними. Відтак їхніми послідовниками стали такі найсвітліші уми свого часу, як Френсіс Бекон, Рене Декарт, Готфрід Лейбніц, Ісаак Ньютон. Російська імператриця Катерина ІІ навіть створила спеціальну комісію із провідних науковців різних профілів, яка працювала під безпосереднім керівництвом імператриці над створенням єдиної загальнолюдської мови.

Відтак продовжувачами названих історично–наукових фігур стали творці першої хвилі «червоної» глобалізації, які у 1867 році на другому конгресі першого Інтернаціоналу прийняли резолюцію про створення спільної мови для братства націй.

Далі був француз Сюдр із його мовою «сольфасоль» (на основі семи нот), мови «ідо», «оджуванто», «новіаль», «інтерлінгва», «воляпюк», есперанто поляка Земенгофа та багато інших невдалих спроб одноосібного, штучного втручання у сферу найтоншої матерії, якою є цивілізація.

Серед понад 300 мов, які сьогодні є в користуванні 7 мільярдів, абсолютним лідером була і залишається китайська. Падає у вжитку як мова перша — англійська та російська.

(у відсотках до світового населення)

Аналогічна ситуація і з релігійним розкладом на планеті. І тут спостерігається той самий парадокс, що й з мовами: із поглибленням глобалізації релігійні відмінності зростають. Водночас не менше, ніж мова, визначальною у розподілі цивілізацій виступає релігійна приналежність.

Тут так само існує абсолютний лідер, становищу якого ніщо не загрожує в середній чи віддаленій перспективі. Частка західного християнства із його серцевиною — майже мільярдним католицизмом — коливається навколо 30–відсоткової позначки.

Найбільша динаміка у графі «невіруючі» відображає не так планетарні, як внутрішньоцивілізаційні процеси, а практично за межі території Китайської Народної Республіки не виходять.

Найдинамічніше зростає світова релігія — іслам, здобутком якого стало те, що на кінець ХХ століття на планеті кожен п’ятий — мусульманин, хоча на початку століття таким був тільки кожен десятий.

Не варто накладати цю динаміку на динаміку народонаселення, з якою релігійні тренди співпадають лише частково. Зростання провідних релігій — християнства та ісламу — мотивується їхньою духовною активністю. Адже приріст обох значною мірою відбувався за рахунок Африки.

Християнство відчутно поповнилось також за рахунок багатомільйонної Південної Кореї. Як пише Хантінгтон, «ні Адам Сміт, ні Томас Джефферсон не можуть відповідати психологічним, емоційним, моральним і соціальним запитам випускників середньої школи у першому поколінні. Ісус Христос теж може не відповідати їм, але у нього шансів значно більше».

Незважаючи на те, що вже у 2025 році прогнозується зміна релігійного лідера, оскільки за рахунок зростання народонаселення мусульманство обжене християнство, обидві ці світові релігії як сьогодні, так і в майбутньому складатимуть половину людства. Незважаючи на існуючий політичний антагонізм, не треба забувати, що вони, разом із нечисленним, але винятково впливовим іудаїзмом, вважають спільним для себе Старий Заповіт Біблії.

(у відсотках)

Коли мова йде про історичну ретроспективу світової економіки, то варто нагадати, що гегемонія Заходу сягає не далі ХІХ століття, а до того одну третину переробної промисловості на планеті виробляв Китай. Так що усе повертається на круги своя, повертається лідер, а не випливає на поверхню аутсайдер.

Досягнувши у 1928 році піку промислового виробництва — майже 85 відсотків від світового, Захід хоч і збавив темпи, але дистанція від решти світу залишається нездоланною у найближчій перспективі.

Однак тенденції свідчать про хоч і повільний, та стійкий процес вирівнювання. Якщо наприкінці століття п’ять найсильніших на планеті економік були європейськими плюс Японія, то вже у 2020 році перша п’ятірка буде сформована із представників п’яти різних цивілізацій. Не позбавлена логіки гіпотеза, що 200–літнє економічне панування Заходу наближається до завершення, і ситуація на середину ХХІ століття нагадуватиме ситуацію, яка мала місце у 1800 році.

(у відсотках)

Друге тисячоліття людство завершує із 25–мільйонною армією. Водночас відбувається також завершення епохи, коли «жива сила» мала визначальне значення. Тепер вирішальне слово — за «технікою» — за технологічним оснащенням і фінансовим забезпеченням.

Фінал протистояння біполярної епохи докорінно перекроїв військову карту світу, хоча загальні тенденції ті ж, що і в інших аспектах. Якщо, приміром, країни НАТО оборонні витрати протягом 80–90 років скоротили на 10 відсотків, то за цей же період країни Східної Азії збільшили їх на 50 відсотків.

Окрім постійного розширення ядерного клубу, з якого вийшла тільки одна держава — Україна, варто звернути увагу на розширення зони агресії й за іншими видами озброєнь. Останнім часом кількість країн третього світу, які виробляють винищувачі, збільшилась від однієї до восьми, танки — від однієї до шести, вертольоти — від однієї до шести, тактичні ракети — з нуля до семи.

«Захід Заходу» — до цього імперативу найчастіше вдаються дослідники, окреслюючи тренди світового розвитку. За Хантінгтоном, західна цивілізація до 2020 року контролюватиме 24 відсотки світової території замість 80 сто років тому, 10 відсотків населення замість 48 %, 30 відсотків світової економіки замість 70 %, 10 відсотків військовослужбовців замість 45 % між світовими війнами.

(у відсотках до світової армії)

ЧАС ДРАКОНА

Історія епохи Модерну, принаймні останні століття, які збережені як у рукотворній матеріальній пам’яті, так і в живій пам’яті сущого покоління, отримала персоніфіковану мітку тої нації, яка на столітній дистанції була першою — не просто мала найвищі досягнення у територіальній експансії, що була виразником креативної сили дійової особи історії, а слугувала локомотивом вселюдського прогресу.

Загальноприйнято XVIII століття вважати таким, що належить Франції, XIX — Великій Британії, XX — США. Чиїм буде вік XXI, який водночас відкриває рахунок нового, третього, тисячоліття?

Все частіше і невблаганніше століття, що лише відлічує свої перші роки, сценаристи світового розвою віддають Китаю.

Вчорашній аутсайдер, який протягом п’ятьох століть, відбиваючись від ближніх і далеких експансіоністів, у безперервних «опіумних» війнах завоював своє право на існування, слугуючи швидше суб’єктом, а не об’єктом міжнародних відносин. Відтак — азійський мільярдний послідовник марксистсько–ленінського експерименту соціальної інженерії, що заплатив за участь у ньому сотні мільйонів невинних жертв тоталітаризму. Врешті, чи не єдиний на сьогоднішній день релікт почилої у Бозі світової системи соціалізму на чолі з комуністичною імперією СРСР, яка програла третю світову «холодну війну» світовій системі капіталізму на чолі з ліберальною імперією США.

І все ж, незважаючи на таку «об’єктивку» новітньої історії, аж ніяк не увінчану лаврами історичних перемог, світова суспільна думка все дружніше приходить до обопільного висновку: Китай — ось та нація, яка не тільки диктуватиме земну суспільно–політичну моду, а володітиме глобальним впливом. Вона витворює такого державного геополітичного гравця, який стане у традиційний ряд світових імперій — римської, османської, британської і нинішньої північноамериканської. Власне, останню з них — США — Китай покликаний замінити на планетарному престолі.

Парадигма світопорядку і світосистеми зводиться до трьох ланок — вчорашня пара наддержав біполярного світу США—СРСР, сьогоднішня одноосібна наддержава однополярного світу США, відтак знову біполярність, але США—Китай, і врешті оновлена однополярність — Китай.

Ще на початку минулого століття залишилося практично непоміченим передбачення найвидатнішого дослідника надр людської сутності та рушійних сил історичного поступу Карла Юнга, який попереджав Старий і Новий Світ про експансію, що насувається зі Сходу.

Додамо лише: це експансія наймогутнішого виду — експансія волі, що забезпечує вирішальне для перемоги — перехоплення історичної ініціативи. В той час як ми перевертаємо догори дном матеріальний світ на Заході нашими технічними досягненнями, Схід зі своїми вищими психічними навиками виводить нас із рівноваги і схиляє до своїх стіп. «Ми ніяк не збагнемо того, що, завойовуючи Схід ззовні, ми дозволяємо йому все міцніше схоплювати нас зсередини», — пише російський китаїст М. Єрмаков.

У доповіді Національної розвідувальної ради США «Контури світового майбутнього» сказано: «Більшість прогнозів вказує на те, що до 2020 року валовий національний продукт (ВНП) Китаю перевищить ВНП усіх розвинутих країн Заходу».

З. Бжезінський, який загалом скептично ставиться до загроз американському економічному лідерству, у своєму науковому бестселері «Велика шахівниця» змушений визнати: «Протягом двох десятиліть Китай стане світовою державою, рівною Сполученим Штатам і Європі. До цього часу за показниками ВВП він може значно перегнати Японію, а Росію він уже тепер значно випереджає... Ще більше зміцнивши свої позиції завдяки приєднанню Гонконгу і Макао і, можливо, в кінцевому підсумку завдяки політичному підпорядкуванню Тайваню, Великий Китай перетвориться не тільки на панівну країну Далекого Сходу, а й на світову державу першого рангу».

Треба сказати, що хвалені пророцтва Бжезінського, що походить із райцентру Жовква на Львівщині, виявилися не надто кваліфікованими: на друге місце після США Китай вийшов уже у 2011 році!

На Міжнародному семінарі у Ріо–де–Жанейро у 2005 році «Стратегічні та економічні наслідки китайського піднесення» провідними експертами світу було зроблено одностайне резюме, що китайська економічна експансія буде продовжуватися найближчими роками і призведе вже у першій половині ХХІ століття до того, що Китай витіснить США із місця провідної світової держави.

Передбачаючи американське падіння, консультант Всесвітнього банку і Міжнародного валютного фонду професор Я. Куглер вважає, що «історія Англії і США нагадує частково те, що сталося колись із Францією, Венецією, монгольською державою, Римом і Древньою Грецією».

На згаданому науковому форумі глибокий аналіз міжнародних відносин останніх століть дав змогу зробити висновок, що жодна країна у світовій історії:

1) не демонструвала такого стійкого економічного зростання;

2) такими високими темпами;

3) протягом такого тривалого часу.

Йдеться про щорічне зростання ВВП в середньому майже на 10 відсотків починаючи з 1978 року.

Відповідаючи на запитання «Чи скоро настане на Землі “ера Дракона”?», винесене у заголовок своєї публікації, грузинський дослідник О. Кеделашвілі пише: «Народна економіка Пекіна за своєю купівельною спроможністю уже залишила позаду такі країни, як Японія і Німеччина і стала віце–наддержавою світу. Загалом, виходячи із масштабного економічного прогресу Китаю, він щонайпізніше до 2040 року стане державою номер один у світі, і його економіка значно випередить можливості США».

Можна без перебільшення сказати, що розгадка «китайського дива» стала головним об’єктом дослідження для світової інтелектуальної еліти. Мені також китайські друзі дають можливість щороку відвідувати їхню країну в наукових цілях.

У сучасну китаїстику роблять свій внесок політологи, економісти, фінансисти, історики, психологи. Вона перетворюється на ядро міждисциплінарної й універсальної науки глобалістики, яка змушена визнати, що, незважаючи на політичний консерватизм і державно–цивілізаційний ізоляціонізм, Китай є не тільки неповторним витвором глобалізації, а й її таким же унікальним рушієм.

«Зачарована на Захід» Україна з притаманною її політичному класу відсталістю, поверховістю і верхоглядством залишається повернутою спиною до Сходу з його найхарактернішим соціокультурним витвором — сучасним Китаєм.

Чи не єдиними повпредами стосунків двох країн є десятки тисяч українських «коробейників», які невтомно здійснюють між Києвом та Пекіном і Шанхаєм регулярні бізнес–рейси. Цей багатомільйонний середній клас не тільки знайшов у китайській економіці чи не єдиний засіб для існування і виживання, не тільки забезпечує масовий ринок України доступними товарами, а й цивілізаційно зближує свою країну з Піднебесною, прокладає міст між континентальним Роздоріжжям, яким є Україна, та великим Сходом, у який переміщається епіцентр світового розвитку.

Коли Китай завдяки народній економічній дипломатії присутній сьогодні у кожній українській сім’ї, для політиків і науковців він залишається «тера інкогніта», що катастрофічно дисонує із світовою суспільною думкою і політичною практикою.

Китайське питання для нинішнього українського правлячого класу стало ще одним яскравим індикатором його меншовартості й неадекватності. У масовій свідомості, особливо старшого покоління, не тільки живучими, а й єдиними залишаються стереотипи радянської пропаганди промарксистський ревізіонізм, великодержавний шовінізм та горезвісний культ особи невдячного Мао Цзедуна, що зазіхнув на острів Даманський.

Молодша плеяда рафінованих демократів, які піняться клятвами вірності західним цінностям та несамовито будують, як колись комунізм, Європу в Україні, Китаю уникають, бо «там комуністи при владі». А раптом їх, расових лібералів, хтось запідозрить у зв’язках із цими останніми марксистсько–ленінськими могіканами? Носії демократичного чистоплюйства виступають кровними і дуже послідовними спадкоємцями їхніх так само незламних предків, які ще недавно, не читаючи, засуджували Василя Стуса чи Бориса Пастернака.

Тепер ці адепти західних, «єдино правильних» цінностей так само, щонайменше, не помічають Китаю задля збереження демократичної цноти, хоча це насправді, особливо на фоні еліт провідних країн тої ж Європи, — банальний прояв хуторянства і такої ж тотальної на рідних пенатах світоглядної маргінальності.

Тому й немає в України східної, азійської, політики, як і загалом глобального мислення. Є лише туполобі єврозаклинання, які, услід за хоружівськими жерцями, без упину голосять до болю «вільні» в’язні олігархічного медіа–ярма.

Останніми роками автору неодноразово доводилося бувати у Китаї і пережити «синдром Колумба», відкриваючи для себе не просто ще одну країну на політичній мапі, а дотикаючись особисто до дивовижної глобальної галактики, яка сьогодні, може, як ніколи за її п’ятитисячолітнє державне існування, наблизилась до адекватності своєї назви — Піднебесна.

Чи справді стане це монолітне територіально–національне, майже півторамільярдне єдинодержавне плато — від Благовєщенська і майже до екватора, від азійського клона головного світового «буржуя» Нью–Йорка — Шанхая і до втаємниченого, сакрально–езотеричного Тибету — піднебессям у грядущому планетарному домі, який лише закладає перші цеглини на порозі нового міленіуму, що вимальовується незбагненним маревом у найсвітліших головах збентеженого тектонічними зсувами і вулканічними новаціями людства?

Якщо вже така настанова звучить звідусіль, з усіх берегів як Атлантики, так і Пацифіка, що епіцентр нового світу вкорінюється тут, що саме тут підноситься голова семимільярдного Дракона земної людності, то як не піддатися спокусі бодай спробувати схопити його за гриву пізнавальними щупальцями...

У ДІАДЕМІ ВОСЬМИГОЛОВОГО ЛЮДСТВА

Розпочнемо з того, що нам про Китай достеменно відомо — про культ великого кормчого Мао. Нині він блаженно почиває на одрі мавзолею посеред найбільшого у світі, головного китайського майдану Тяньаньмень, вражаючи безупинний світовий потік живих свідків цього комуністичного єгови сталевою волею рушія історії, що застигла незгладною печаттю могутнього Духа на лику цього тутешнього червоного первожерця.

Однак культ сьогодні окультурений синхронно із віяннями часу — прямо коло мавзолею, за кілька метрів від усоплого вождя, йде жвава торгівля різного роду амулетами із його зображенням, і за ціну ви можете охоче запросто поторгуватися. Комерціалізація навіть у цьому національному саркофазі свідчить, що ви перебуваєте на території члена Всесвітньої торгової організації і країни з рекордним вливанням іноземних інвестицій. Ясна річ, що у цитатнику Мао, який витримав кілька мільярдів (треба звикати до цієї цифри, якою найзручніше лічити будь–що у Китаї), ви не знайдете канону, який би дозволяв отаке святотатство. Так що культ триває, але у яскраво модернізованому ідеологічному варіанті.

До Мао, ще недавно живого і тепер отако «вічно живого», доведеться ще не раз повертатися, однак наразі повернемося до отого асоціативного бренда — культ.

У кожного земного племені він свій, однак у китайців він справді вічно немеркнучий і повсюдний, як сама ця жовта раса по усіх земних закутинах. Культ цей — Дракон. І несть числа його перевтіленням.

Як пише китайський дослідник Юань Ке у своїй монументальній праці «Міфи Древнього Китаю», «у міфах виражається національний характер, китайські міфи виражають особливості китайської нації».

Так що по міфах їхніх судіть їх. Бо якщо знайти образ — зримий і пружний, енергетичний і одухотворений для цієї нації, то Китай — це Дракон...

Міфічний Першопредок Паньгу, що відділив Землю від Неба і втихомирив хаос, мав голову дракона і тулуб змії. Коли він вдихав, піднімався вітер, коли видихав — били громи і світилися блискавки, відкривав очі — наставав день, закривав — наставала ніч.

Коли ж він виконав свою миротворчу роботу і сконав, ліве його око стало сонцем, праве — місяцем, тулуб із руками і ногами — чотирма сторонами світу, кров — ріками, жили — дорогами, плоть — землею, волосся — на голові і вуса — зірками на небосхилі, шкіра і волосся на тілі — травами, квітами і деревами, зуби, кості, мозок — цінними металами, міцним камінням, яскравими діамантами і яшмою, а піт, що виступив на його тілі, перетворився на росу і дощ.

В іншій модифікації Дракон, як і більшість змієподібних міфічних істот, одухотворяє міць водної стихії, але несе у собі світле, творче начало і служить віщуном добрих перемін.

Про китайське божество Дракона я не міг не згадати у Чечен Іці, оскільки тутешній бог Кукулкан надто вже схожий на піднебесний аналог за анатомічно–міфічними прикметами.

У багатотисячній древності китайські зіркові карти ділилися на чотири квадранти, кожен з яких включав у себе сім із двадцяти восьми сузір’їв або місцезнаходжень місяця. Кожен квадрант був позначений також іменем свого ангела–хранителя й ототожнювався з певною стороною світу і кольором.

Небесним духом–хранителем східного квадранта, тобто Сходу як сторони світу, був Дракон. Колір його — яскраво–зелений — походив від кольору весни. Від природи, що пробуджується.

Отакий–от Дракон, що пробуджується... Так стикується китайська древня міфологія із дослідженнями сучасних оракулів, що перетворюються на всеосяжну «китайську грамоту».

Так чи інакше, але пізнання китайського квадранта належить здійснювати на тлі глобального небосхилу, на якому проникливий розум сучасної науки розгледів аж вісім цивілізаційних галактик, від зіткнення яких може здригнутися навіть Юкатан із його астероїдом.