Кінець світу. Том 2. Пiсля…

САТАНІСТИ НА МАЙДАНІ

Посеред білого дня у центрі Києва, що у центрі Європи, на тій самій квадратурі міської території, яку чомусь із незбагненним пієтетом іменують Майданом з великої букви, сатаністи знищили Хрест.

І справа не в тому, що його поставила Українська греко–католицька церква, як інтегральна складова Вселенської церкви у центрі із Престолом Петровим у Ватикані і яка є духовною серцевиною Євросоюзу, річ навіть не в тому, що хрест поставили на знак пам’яті за невинно убієнними у найбільшому голокості в історії людства — в українському голодоморі.

Головне, що знищили ХРЕСТ.

В основу роману «Хрест» я поставив тисячі разів відтворюваний у реальній дійсності сюжет, як в українському селі комуністи зносять із церкви хрест. Це викликає селянське повстання, що виливається у війну між не першими, а може, останніми, християнами з одного галицького села і велетенською богоборською імперією. Війною з боку Москви керує сам Хрущов.

У цій війні між хрестоносцями і хрестоломами перемагають перші, яких — жменька супроти світової мілітарної потуги. І коли мене запитують, у чому конкретно–історична актуальність роману, який поруч із «Собором» Олеся Гончара називають вершинним досягненням українського художнього слова, я кажу: окрім вселенських смислів, тлумаченню яких присвячена і ця книга, приземлений смисл полягає в тому, що у моєму романі показано генезу сучасного політичного класу.

Це клас хрестоломів, старші з яких самі, а молодших — батьки і діди — зривали у повітря християнські храми на землі, похрещеній Володимиром.

Чому найбільша в історії людства техногенна катастрофа сталася саме на цій земній території? Тому, що вона найбільш гріховна, тому, що тут протягом ХХ століття вирував найбільший диявольський вир. Чорнобиль — це кара Божа за боговідступництво, за підняту руку на Хрест, на якому вмирає Ісус.

І кара продовжується. Політичним Чорнобилем, дзвони якого даремно намагаються когось кудись збудити на виборах.

Чому прогресивне людство мусить щораз заново здригатися від аномалій гуманітарної катастрофи, яка іменується розвитком демократії в Україні, чому трилери про обезглавленого журналіста, про шпигуна–охоронця у кабінеті президента, про псевдоотруєного ще одного, «наче» президента, про ув’язнення наступного, без трьох процентів майже президента, — увесь цей якнайвищий екстрім сучасної європейської політики, і ним потрясає світ не хто інший, а держава, у центрі столиці якої сатаністи спиляли Хрест?

Нема вже Леніна зі Сталіним, які замахнулися замінити собою Бога, нема вже недолугої карикатури на двоногих божків Хрущова, який на кладовищі християнських святинь мав збудувати комуністичний рай без Бога у 1980 році. А хрести далі ламають. І не під покровом ночі, як у моєму романі роблять це комсомольці–христопродавці, а посеред білого дня.

Але навіть не в цьому головний смисл — приречено–трагічний, катастрофічно–невблаганний, караюче–незворотний для тих, що тепер живуть тут. На відміну від 60–х років минулого століття, коли посягання на Бога сколихнуло повстання, цього разу ніхто не повстав. Не заволав! Навіть не заплакав від немочі.

Хрестопадіння у центрі Києва навіть не стало топовою подією у теленовинах, у яких одні захлинаючись рапортують про покращення життя вже сьогодні, а інші солодко купаються на дні президентських унітазів, вбачаючи у цьому якнайвищий кайф торжества свободи слова.

Хрестопадіння у центрі Києва посеред 2012 року було тестом. Чи заслуговують вони, щоб повернутися до них обличчям, щоб черговий раз подати їм руку, щоб відпустити їм гріхи, щоб зупинити їх над прірвою?

Цей тест Божого Промислу вони не пройшли. Тому я не дивуюся, що добра на цій, колись благословенній, землі нема. І не буде.

Часом находить на тебе хвиля — піду сам власноруч навертати, бодай дещицю, але свою внести. Щоб зупинити це божевілля. Може, цієї краплі лише єдиної й бракує, щоб переважити на протилежних терезах торжествуюче тотальне зло.

Гнаний такими відчайдушними пориваннями, я поїхав на свій найрідніший галицький «п’ємонт». Бандерівський духовно–національний епіцентр, який делегував в історію України не лише Степана Бандеру, а весь провід Повстанської армії, який першим у 1990 році підняв синьо–жовтий прапор і вперше в СРСР ліквідував міськком КПРС, після якого вже кволо чвалав патріотичною ходою Львів. Стрий — моя батьківщина і моїх героїв — українських тамплієрів.

Я зібрав патріотів і спитав. Якщо я піду, як і у 1990 році, до людей, і скажу: люди, я не дам вам грошей, яких я не маю, я не буду вас принижувати, купуючи вас, як баранів на торговищі.

Я покладу знову, як це було у 1990–му, своє життя на олтар, щоб відстояти вашу честь і вашу гідність. Я піду за вашим вибором у Верховну Раду, щоб ви знову стали людьми, а не були бидлом, на яке перетворили вас ці хрестоломи, я піду, щоб знову повернути вам свободу, яку ми здобули у 1991–му.

Патріоти, які знають народні настрої, сказали мені: марна справа. Вони не будуть слухати, що ти говориш, а будуть дивитися у руки, що ти їм даси. Якщо ти скажеш, що я вас купляти не буду, вони відвернуться від тебе. Тепер за таких, які їх не купують, барани не голосують.

І це у бандерівському лоні, у духовно–національній світлиці.

У ній, у світлиці, стало так темно. Заволокло чорним тлом духовної погорільщини.

Я ще ловлюся за соломинку — а як пастирі? Що вони кажуть з амвона? Мені переповіли слова дуже високого владики. Коли йому дорікнули, що надто вже ласі на мамону, себто грошву, служителі церкви, у відповідь було філософічно сказано:

— Що ви дивуєтеся? За гроші Христа продали.

На Ісусі нині немає живого місця від поцілунків Юди. Зацілували до смерті. Ще до розп’яття.

Посеред ремесел, які дають змогу заробляти кавалок хліба, аби мати змогу писати книжки, на яких в Україні на хліб не заробиш, є такий — політичний консалтинг.

За ним до мене звернулися правовірні жерці демократії, головна жриця яких сидить у в’язниці. Я їм знову запропонував себе у ролі фронтовика на війні із режимом олігархів.

У відповідь місцеблюститель вождя, що у неволі, і за сумісництвом баптистський пастор, який щонеділі тлумачить людям Біблію у молитовному будинку, заявив, що місце у списку кандидатів у народні депутати України коштує за встановленим ним тарифом сім мільйонів доларів.

За місце на війні проти режиму. Якщо право стати солдатом коштує сім мільйонів, то тоді цей режим вічний.

У стані відчаю я написав відкритого листа Юлії Тимошенко, якій не тільки глибоко співчуваю нині, але якій на попередніх парламентських і президентських виборах допомагав перемагати. Наївно вірячи, що вона та іже з нею — з іншого тіста.

ЛИСТ У В'ЯЗНИЦЮ

«Шановна Юліє Володимирівно!

Вперше і, дай Боже, щоб востаннє, мені доводиться писати листа у в’язницю.

Річ у тому, Юліє Володимирівно, що днями до мене звернулися ваші соратники із пропозицією взяти участь у виборчій кампанії, а саме допомогти «опустити» ваших головних ворогів на спільному електоральному полі, тобто Віталія Кличка і Віктора Ющенка.

Знаючи ваші особисті принципи у стосунках із «любими друзями», у цьому не було нічого дивного.

Ясна річ, що задля боротьби з вашими старими і новими ворогами належало вступати у вашу «каманду». Мені було повідомлено, що умови приєднання до об’єднаної опозиції, яка веде смертельну боротьбу із режимом, оголосять мені при особистій зустрічі.

І от прийшов посланець і мовчки намалював мені на папері цифру — СІМ. Відтак зіжмакав папірець, пошматував його на кавалки і спалив.

Правду кажучи, я й не відразу второпав цю полум’яну пантоміму, відтак мені було розшифровано на чистій демократичній мові: за місце у команді, тобто у списку партії Юлії Тимошенко «Батьківщина», я маю заплатити сім мільйонів доларів.

З урахуванням заслуг перед Батьківщиною у лапках і без лапок мені може бути надана знижка, оскільки вищеназваний тариф за місце в окопі фронту проти режиму становить для пересічного патріота саме сім мільйонів американських доларів, і не менше.

Сказати, що я був просто у шоку, значить нічого не сказати. Із вашого партійного «бункера» на вулиці Турівській я вийшов як приголомшений.

Звичайно, уся ця маячня про мільйони, яких я не можу мати, та й не хочу мати за визначенням, може викликати хіба що гомеричний регіт. Мільйони в Україні можна тільки вкрасти, а не заробити, тим паче письменнику і професору університету.

Але навіть якщо б я мав не просто мільйони, а мільярди, якими володієте ви, Юліє Володимирівно, і які так ретельно береже ваш чоловік–втікач у Празі, то як давати їх у якості хабара вам, політв’язню, що мордується у казематах і розказує, що страждає і мучиться у боротьбі із корупційним кримінальним режимом? От що лупить наповал, от що доводить до психологічної контузії.

Завше, коли обухом по голові б’є нечуване потрясіння, ловишся за соломинку. Тому розділяючи із багатьма людьми вдома і за межами України жаль за вами — за жінкою за ґратами, я спочатку наївним чином плекав надію, що ви тут ні при чому, що це пастори, які поки що на волі, торгують вашою неволею, конвертуючи ваш кримінал у свій капітал.

Але мені надійшло тлумачення: усе погоджено із Качанівкою — таке рішення Юлії Володимирівни.

І тут я згадав: з–за ґрат ви нещодавно дали месидж українському народу — за мандати треба платити! Усе збіглося.

Ви, Юліє Володимирівно, може, аж занадто добре розумієтеся на цінах на газ, завдяки чому Україна платить за нього удвічі більше, ніж Німеччина. Але ви зовсім нічого не тямите у принципах демократії, коли кажете, що у західних країнах бізнесмени фінансово підтримують політичні партії. Як професор політології, надам вам коротку лекцію, яка широко викладена у моєму 4–томнику, подарованому вам. Але, очевидно, ви належите до людей, які книжки не читають.

Так–от, там бізнесмен може спонсорувати партії, але усі зразу, щоб не було підозри, що він когось одного купує. Подруге, він вкладає гроші у демократичний процес, а не купує мандат. По–третє, усі ці внески — під мікроскопом суспільства, і звіти про кожен цент, що йде від бізнесу у політику, ретельно друкуються. А не так, як робиться у вас: сума хабара на папірці, який рветься надрібно і з’їдається.

Якби за 300 років партійної демократії виявився бодай один факт, що бізнесмену за його фінансовий внесок дали мандат, це була б бомба! У Європі і США це означало б — смерть демократії! І торжество політичної корупції.

Старожили українського парламентаризму можуть підтвердити, що цю отруту у Верховну Раду ще в середині 90–х принесли саме ви, Юліє Володимирівно, коли із Павлом Івановичем почали поодинці і вроздріб скуповувати депутатів в цілому і кожне їхнє голосування зокрема. Саме ви є праматір’ю усіх «тушок», тушканчиків та всіляких інших сортів мутантів у Верховній Раді.

Це ваш винахід. Якого немає у жодній країні світу, навіть на території колишнього СРСР, де новоутворені держави мучаться у конвульсіях посткомунізму.

І чи коли–небудь ви, дніпропетровські комсомольці–хрестоломи, задумувалися, що ви робите? Адже продаючи депутатські мандати, ви продаєте виборців, як стада німих і тупих баранів. Ви торгуєте людьми, як торгували рабами на східному базарі Стамбула у часи Роксолани.

Я відверто скажу, що не до кінця вірив у цю вашу работоргівлю, про яку ходять легенди по Києву вже більше десятиріччя. Не хотілося вірити, поки сам днями з нею, із цією торгівлею, не зіштовхнувся, коли політичний плантатор запропонував мені відкритим текстом дати йому сім мільйонів доларів за любов українського народу на виборах.

Пристрасть наживи так залила очі пастору, що він наважився здерти навіть із мене, письменника і вченого. Я вже не кажу про те, що нині він на тій стадії політичної кар’єри, коли за ним тюрма плаче і він уже однією ногою за ґратами. Але виучка безкарно красти на виборах стала сильнішим інстинктом, ніж інстинкт самозбереження.

Загалом осмислюючи ваш феномен у політиці, Юліє Володимирівно, я завше думав, як так стається, що поруч з вами так багато нечисті. Гомосексуалісти, педофіли, садисти, що по лісах полюють на людей, як на тварин. Ну просто якісь Содом і Гоморра, і ви там за мера. Чому їх, цих потвор, так тягне до вас, а вам так комфортно серед них? А відповідь проста — ви живете на світі так, що поняття совісті і моралі вам не відомі, а у суспільстві ви культивуєте якнайвищий прояв політики без моралі. І не просто політики, а середовище навколо вас — це завше територія без моралі.

Ви не задумувалися над такою загадкою? От ви у в’язниці, мучениця за демократію, а рейтинг ваш не росте. Та коли перед очима така Жанна д’Арк на кострищі, той рейтинг мав би зашкалювати за 90 відсотків. А тут навіть до тої цифри, яка була за вас на президентських виборах, як до неба. Так собі: близько 20 відсотків. Кожен п’ятий співчуває, а четверо із п’яти навіть не співчувають. Відвертаються. Не вірять.

Звичайно, те, що з вами сталося тепер, можна списувати на земних виконавців вищої волі. І я це роблю, дорікаючи нинішньому режиму за те, що запроторив вас, хвору, немічну жінку, за ґрати. Але, коли ти страждаєш, може, варто задуматися над тим, чому?Як ти взагалі живеш на світі і за що на тебе зіслано такі покарання?

Очевидно, такі сумніви не навідують ані вас, ані вашого корупційного касира. Адже мільйони, за якими він гониться і на цих виборах, йому знову заніс на Турівську черговий мисливець на людей чи черговий педофіл із дитячого табору, і все знову йде по колу. Злочинному колу морального звиродніння.

І найстрашніше те, що зараз ці моральні покручі, понадівавши маски благочестивих, знову йдуть до людей із простягнутою рукою і проголошують себе визволителями від антинародного режиму. Майдан як безпрецедентна містифікація і абсолютний світовий рекорд обману багатомільйонного народу нічого не навчив! Вони, ваші лжепастори–антихристи, знову із тими ж брудними щупальцями йдуть у корупційних сутінках на нічні виборчі лови людських душ.

І знову здіймають над понівеченою ними Україною свій сатанинський танець!

Не так давно, Юліє Володимирівно, я, будучи сповненим співчуття до вас, як до жінки у в’язниці, вперше висловив думку, що режим дограється до того, що вам дадуть Нобелівську премію, як борцеві за демократію. Я був першим, хто це сказав. А потім ідею підхопили різного роду спекулянти від політики, в тому числі і ваші посіпаки.

Як християнин, на відміну від вас, я здатен на покаяння. Каюся, що бовкнув таку дурницю.

Дивлячись, як ви мордуєтесь за гріхи свої і ваших турчинових та лозинських, ім’я яким — легіон, глибоко співчуваю вам. Бо при усій вашій респектабельності ви глибоко нещасна жінка.

Тому я буду скрізь говорити і писати, буду переконувати усіх, від кого це залежить, щоб ви повернулися із тюрми живою і здоровою.

Щоб ви повернулися із в’язниці.

Але із такою ж переконливістю я буду все робити для того, щоб ви не повернулися у ту політику, яку ви сповідували дотепер.

Із щирим співчуттям

та побажанням якнайшвидшого одужання,

фізичного і духовного,

Василь Базів,

Надзвичайний і Повноважний посол України,

професор Міжнародного університету «Україна»,

член Національної Спілки письменників України».

ДНО

Для мене у всій цій історії із сімома мільйонами, які я мав би зібрати з бізнесменів і вручити головному «апостолу», найприкрішим справді є оцей феномен. Ну що таке ув’язнення Юлії Володимирівни за лексичними канонами? Навіть за ритуалами майя це жертвоприношення. Вона ж, зрештою, могла уникнути цієї чаші. Вона свідомо пішла на нари, розраховуючи, що це найкоротший шлях на політичний олімп. Але при неодмінній умові — її жертва пробудить народ, який винесе її туди, нагору.

А він не пробудився. Спить собі, небога, до суду Божого, страшного.

Чому?

Щоб суспільство було здатним виживати і прогресувати, воно має бути, як мінімум, здоровим. Морально.

Про моральну скарбницю кожна нація, яка себе шанує і береже, дбає востократ сильніше, ніж про внутрішній валовий продукт чи золотовалютний запас.

Хоча б з причини прагматичної — дуже легко моральний запас марнується і неймовірно важко відновлюється. Принаймні, покоління, яке його знищило, часу не має відновити — це мусять робити покоління наступні, якщо взагалі виявляться спроможними на це.

Тому як би не вправлялися різного роду політологи–проктологи у брехливих сентенціях про несумісність моралі і політики, реально насправді — навпаки: політика немислима без моралі.

Бо якщо рядовий громадянин здійснює моральні домагання до колеги по роботі жіночої статі, це проблеми не більше аніж його дружини, але якщо він — президент, скажімо, Ізраїлю, то миттєво йде у відставку, хоча ВВП у державі росте.

Білл Клінтон з точки зору управління геополітикою і економікою був просто ідеальний президент США, не було у світі політичного візаві, якому він міг би програти.

Його спалила у прах Моніка Лівінскі. Стажерка. Могутній президент стояв твердо на ногах, як атлант, але морально злегка похитнувся. І враз перед ним постав спеціальний прокурор Кларк. Інквізиція в особі слідчої комісії сенату. Верховний суд. Процедура імпічменту.

До політиків моральні вимоги удесятеро вищі, ніж до їхніх виборців. Тому як тільки починає гнити риба з голови, прийнято негайно відсікати цю голову. В інтересах морального здоров’я нації. І коли аморальну інфекцію розносять ті, хто на самому верху, їх, як ВІЛ–інфікованих, опускають на дно.

Коли згадуєш бодай останні прецеденти із зарубіжного життя усунення не лише із найвищої посади, а й усунення з політики, а то й кримінального покарання з моральних мотивів, а відтак повертаєшся на рідні пенати, то висновок однозначний: там — лише отруйні квіточки в порівнянні із нашого поля ягодами.

Якщо із сексуальними бридотами ще є факти у світовій політиці, то аналогів із звироднінням української демократії ніде у світі не знайдете. Уявіть собі, що сенатор чи конгресмен США приїхав у рідний штат Арканзас чи Техас і, гасаючи на джіперах преріями, влаштував полювання на не зайців чи лисиць, а на людей. Такого не було навіть до Лінкольна, коли мільйони цих людей були рабами.

Мисливець на людей Лозинський, який нагадав людству, яким воно було у печерний вік, купив собі мандат члена парламенту України на вулиці Турівській у баптистського пастора і нинішнього клієнта слідчих СБУ, який із цієї торгівлі зробив успішний бізнес. У того самого «работорговця», який вимагав від мене сім мільйонів за мандат.

Наступний інфарктний стан, у який ввергла Україну прогресивна «опозиція», — педофілія. Знову — психічна інфекція за межами не лише моралі, а елементарної безпеки суспільної. Адже цей новий підвид маніяків із депутатськими мандатами може зробити жертвою будь–кого із мільйонів дітей, які граються у дворі.

А ще один любитель оргій із дошкільнятами, «видатний фінансист», донині повчає всіх, як гроші рахувати. Соратник–міністр прикрив тоді зграю педофілів, але те, що стало відомо, не залишає жодних сумнівів, що це страшна, гірка і бридка правда. Кримінальну справу можна прикрити союзом двох помаранчевих банкротів, але не можна прикрити суспільну свідомість, рубці на якій від завданих моральних травм не затягнуться ніколи.

Як збагнути цю аномалію, що до берега української політики припливає усе те, що, за народною мудрістю, спливає у каламутній воді на поверхню?

За проявами аморально–політичних рецидивів Україна перетворилася на енциклопедію тваринного звиродніння. З тою хіба поправкою, що на таке тварина не здатна, на що здатні гидкі потвори навколо хуторянських князьків.

І думаєш: чому так? А тому, що вони просто люблять жити у багнюці. О, ці клієнти казково дорогих бутиків дбають про свій гардероб і макіяж. А от як політики — ходять у брудній спідній білизні і від цього кайфують.

На жаль, процес відтворення роду людського не без дефектів. Народжуються одиниці з відхиленням від норми. На межі або й за межею людської подоби. Зрештою, для того й існує безпека суспільства з боку держави, щоб оберігати від цих виродків усіх інших, нормальних, яких, слава Богу, абсолютна більшість.

Але чому цих дефектних заносить під купол парламенту?

«Я звільняю вас від такої химери, як совість» — це німці мали такого «визволителя» Гітлера. Українців їхні очільники звільняють від такої «химери», як мораль.

Відомо два міста, які знищив Бог. За що? За гріхи, які культивуються в українській деморалізованій демократії. За содомію.

Якби Содом і Гоморра уціліли, депутати з України виграли б у цих гидотних поселеннях місцеві вибори. А абсолютна більшість могла б претендувати на мера Содома чи Гоморри.

От чому не росте рейтинг, коли його поливають ритуалами фальшивих жертвоприношень. Народ, хоч і не Станіславський, але волає: «Не вірю!»

«На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил». В останній із могил я для себе поховав останню опору — віру в тих, хто б’є себе в груди і клянеться у своїй демократичній «цноті», водночас просовуючи під столом руку за мільйонами політичних хабарів.

НЕСІТЬ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ТИХ, КОТРИХ ПРИРУЧИЛИ

Джордж Орвелл у знаменитому творі «Ферма тварин» зауважив, що на тій фермі «усі тварини рівні, але деякі рівніші від інших».

Хотів би навести цю знамениту фразу з приводу того, що кардинальна помилка лідерів західного світу, особливо США і ЄС, на мій погляд, полягає у тому, що вони вважають: є певні сегменти української політики, відмінні за своєю природою від усього політичного класу.

Дорікаючи, дуже часто справедливо, за манери поведінки правлячої партії, політики із країн розвинутої демократії якось автоматично вважають, що опозиція зроблена з іншого тіста. Спрацьовує дуже спрощена схема: режим — поганий, опозиція — гарна, режим — недемократичний, опозиція — демократична, режим треба очорнювати, опозицію треба ідеалізувати.

Таке схематичне бачення процесів в Україні не тільки помилкове, але й шкідливе.

Річ у тому, що ракова пухлина українського політикуму — політична корупція — зародилася й активно культивується саме у середовищі, яке монополізувало собі право іменуватися демократичним.

Розпочинається ця корупційна, злоякісна хвороба із метастаз, нечуваних і незбагненних як для західних політиків, так і громадян, — із купівлі–продажу депутатських мандатів. А значить, із купівлі–продажу виборців, — як рабів у часи Середньовіччя.

Люди, які живуть у західному світі у ХХІ столітті, не вповні розуміють, що це таке — парламентська корупція в Україні, тому спробую розтлумачити цивілізованим сучасникам, як діє ця злоякісна пухлина.

В умовах печерного капіталізму, з якого донині не вийшов весь пострадянський світ, заробити великі капітали можна було у буремні 90–ті і дотепер здебільшого незаконним шляхом. Щоб спати спокійно, такий, з дозволу сказати, бізнесмен мусить придбати собі імунітет від закону, який він потоптав.

А де діє такий імунітет обраних понад законом і поза законом? Правильно, в єдиному місці — у парламенті. Його члени в Україні користуються так званою тотальною недоторканністю з боку закону. А як туди потрапити, під купол парламенту, людині, яка не має нічого спільного із політикою і законотворчістю, а навчилася єдиного у житті — красти?

Існуючі правила ринку і демократії диктують: треба купити собі місце у тій єдиній державній залі, де гарантовано захищають тебе від законів та відповідальності, тобто у Верховній Раді. А де купити? У політичної партії. У її виборчому списку.

Коли бізнесмен купує мандат, він не може у бюджет своєї фірми записати рядок прямим текстом: витрати на купівлю недоторканності. Ці мільйони, які він віднесе партійному босу і таким, як він, політично–корупційним касирам, він мусить вивести із публічного обігу, тобто ці кошти мають виключно незаконне, мафіозне походження.

«Чорний нал». Недаремно в Україні національною ідеєю вважають «кеш, налічку, готівку».

А у самій партії її фінанси — за сімома замками. Партійна таємниця. Які фінансові кошти має партія, звідки вона їх взяла, на що вона їх витратила? Про це не знають ні члени партії, ні виборці, ні держава.

Ставши депутатом, такий бізнесмен просто змушений надалі займатися незаконною діяльністю, щоб повернути собі ці кошти, а також, користуючись недоторканністю від законодавства, заробити нові, злочинні прибутки.

Є особлива каста уже не мільйонерів, а мільярдерів, які дозволяють собі не опускатися до становища парламентського «кнопкодава». Їх в Україні називають олігархами, і вони входять до списку журналу «Форбс» найкрутіших світових багатіїв.

Вони купують для своїх пахолків кілька мандатів, причому в різних парламентських партіях, щоб через них мати вплив на політику і головне — мати захист свого капіталу. В народній мудрості є такий вираз: розкладати яйця у різні кошики. Тому в експертному середовищі при оцінці подій і вчинків у парламенті побутує дуже влучний вираз: «Чий холоп?» Себто олігарху належить той чи інший член парламенту?

Видатний «демократ» античного світу Калігула записав, як відомо, у сенатори свого коня. А українські калігули записують у Верховну Раду своїх секретарок, куховарок, коханок, водіїв, охоронців, а особливо «інтелігентні» із олігархів — своїх дружин, дітей, племінників чи кумів. У нас подарувати синкові на день народження мандат депутата — звична річ.

Як наживку для рибки, якою є виборець, конгресменами роблять футболістів, боксерів, артистів, клоунів та іншу різнорідну попсу. Приміром, володар «Золотого м’яча» і тренер збірної України з футболу Олег Блохін був депутатом у кількох фракціях: від соціал–демократів до комуністів. А ще один володар «Золотого м’яча», легендарний голеодор «Мілану» Андрій Шевченко переходить із футболу писати закони під орудою такої собі скоро спорядженої гламурної вихованки партії «Батьківщина».

В Україні у цей ринок купівлі–продажу депутатських мандатів включені усі без винятку політичні партії, але джокером по праву вважається саме та політична партія, яка пропонувала мені недоторканність за сім мільйонів доларів. Партія опозиційна, яку так ідеалізують апаратники європейської Народної партії і якій до західних стандартів демократії — як сомалійським піратам до нью–йоркських біржових трейдерів.

Із цієї загальної тканини так званого парламентаризму по–українськи випливає ще одне явище із специфічним трунком. Загальнопоширена практика, коли депутат іде на вибори від однієї партії, і у зв’язку із приналежністю до неї голосує за нього виборець, а відтак, опинившись у парламенті, переходить в іншу, протилежну, партію.

Їх називають «тушками», цих перебіжчиків через лінію фронту. І що цікаво: перебігають в одному напрямі — від опозиції до влади, і жодного випадку — навпаки. Чому?

Повернімось до вищесказаного. Мандати такі депутати купили, а тому вважають, що мають право розпоряджатися ними, як своєю справді купленою власністю. Товарообмінна трансакція. Я тобі, босе, за мандат заплатив, і до побачення. Я ж тебе не зобов’язую узгоджувати зі мною, як ти маєш розпоряджатися моїми мільйонами, так само ти не маєш права мені вказувати, як я маю розпоряджатися купленим у тебе «товаром».

Ясна річ, що ця партійно–політична корупція, яка базується на злочинному, мафіозному капіталі, не має нічого спільного із парламентаризмом у західному сенсі. Ті політики із демократичного світу, які вважають, що нинішня опозиція цим не займається, видають бажане за дійсне або просто закривають очі на очевидне і роблять ведмежу послугу як політичним партіям, яких вони патронують, так і розвитку демократії.

Парламентська корупція — всеосяжна ракова пухлина, яка нищить будь–які здорові прояви у цьому специфічному політичному класі, котрий витворився в Україні.

Коли зробити експертний аналіз партійних списків у депутати на парламентських виборах, що відбулися у жовтні 2012 року, то знову — те саме. Знову — по черговому злочинному колу політичної корупції.

Як у список опозиції потрапила дружина чільного діяча правлячої партії? Як в опозиційні ряди записали близького друга олігарха, який утримує провладну партію? Як серед майбутніх парламентаріїв опинилися товстосуми, що мають до законотворчості такий же стосунок, як барани до астрономії.

Уявімо собі, що провідний менеджер СЫЫ надав ефір на кілька місяців агітаторам республіканської партії, і за це його нагородили місцем у Конгресі США. А саме так зробила партія «Батьківщина». А для завоювання прихильності іншого телеканалу опозиція у свої депутати записала дружину ще одного телепродюсера. Тут уже торгівля бартером: я тобі — ефір, а ти мені — мандат.

Я належу до тих громадян України, які категорично виступають за те, щоб Юлія Тимошенко повернулася із в’язниці. Висунуті їй звинувачення непереконливі і сумнівні. За таке політиків не судять. За непрофесійну і непродуктивну діяльність на посту прем’єр–міністра мають судити громадяни на виборах, а не суддя, та ще й замовний.

Але чи варто повертатися відтак у політику, щоб продовжувати культивувати цей згубний, кримінальний і контрпродуктивний варіант парламентаризму, що його утверджувала її партія донині і який утверджує і на останніх парламентських виборах?

Я розумію, що ці динозаври української політики, зокрема патронованої Заходом опозиції, шокують кожного, хто живе у цивілізованому світі.

Але це світ дикого капіталізму, у якому нам, українським громадянам, судилося жити нині, — світ із маніпулятивною, продажною квазідемократією. І у цьому світі транзитних мутацій опозиція, на жаль, така ж, як і інші, — вилізла з печер.

Якщо ви, шановні наставники посткомуністичної демократії, взяли над нею шефство, то розпочинайте лікувати від корупційних метастаз саме її. Цим не тільки надасте їй неоціненну медичну допомогу. Може, саме з цього розпочнеться одужання усього вкрай здеградованого і практично нежиттєздатного українського політичного організму?

Якщо ви вважаєте, що вони уже не «дикі», що ви їх приручили, то, за Антуаном де Сент–Екзюпері, несете за них відповідальність.

Нещодавно я побував на маленькому острові на півдні Китаю, що загубився у безмежних просторах Світового океану. Тут, неподалік від екватора, живуть виключно макаки. Їх десятки тисяч. Це їхній світ і їхня планета. У мене як у письменника виникла ідея. Наслідуючи Джорджа Орвелла із його «Фермою тварин», написати роман «Острів макак» про теперішній постсоціалізм, у якому ми живемо нині. Він не менш колоритний у ролі об’єкта письменницького відображення, ніж орвеллівський комунізм, якого ми буцімто досягли ще зовсім недавно.

Чому свобода, дарована Всевишнім, яку так щиро прагнуть зберегти і примножити для нас наші друзі у вільному світі, виявилася такою непосильною ношею?

Нинішній політичний клас — це лицарі «золотого унітаза». У які б інтердемократичні маски вони не рядилися, усіма їхніми соціальними проявами, скорше, фізіологічними інстинктами, править тваринна гонитва за наживою.

МОНОЛОГ НАД ВИБОРЧОЮ УРНОЮ

Михайло Булгаков був переконаний і повторював, як «Отче наш», що нема на планеті міста красивішого, ніж

Київ, хоча сам він не був киянином–українцем, а московським шовіністом.

І цього разу культовий белетрист оригінальністю не відзначився, а швидше навпаки, висловив банальну переконаність кожного із десятків мільйонів народжених і нині сущих титульних українців і зайд, котрі будь–коли жили у цім місті із гордим титулом — киянин.

«Життя людині дається один раз, і прожити його треба у Києві», — так коротко формулюється внутрішня настанова кожного, хто має у паспорті штамп із київською пропискою.

Над столичною гордістю киян можна іронізувати, але її не можна не визнавати і, зрештою, не поважати.

Витоки цього феномена київського ексклюзиву правомірно сягають найдавнішого цивілізаційного ядра у геополітичному «Гартленді», це визнають навіть завше по–імперському налаштовані англосакси, що і панують нині не тільки на берегах Потомаку, а й на всій глобалізованій планеті. Отже, Київ — то епіцентр вселюдського історичного дійства.

Земляк автора цієї теорії, чи не першого геополітика Міккіндера, Тоні Блер, ще на Мадридському саміті НАТО назвав Київ серцем Європи, а Білл Клінтон, як один із найуспішніших американських президентів, завершував свою політичну кар’єру промовою на Софійській площі Києва.

Тут він віртуально апелював до канонізованого на цій землі «свата Європи» Ярослава Мудрого, мощі якого захоронені за кілька сот метрів.

Роль Києва в історії людства на Землі — епопея, яка кожному мешканцеві дає неспростовну істину: він у богообраному згромадженні людності, у місті, яких на планеті було і є одиниці.

Артикул глобалізації невблаганно, і не тільки за історичні заслуги двотисячного європейського месіанства, виводить нині Київ в один ряд не більше ніж десяти мегаполісів, які стоять понад націями і державами, тримаючи на могутніх постіндустріальних раменах каркас глобальної ери, що тільки зводиться під єдиним куполом тої самої, такої ще мало збагненної, але усюдисущої глобалізації.

Як Нью–Йорк для американців, Москва для росіян чи Париж для французів, так і Київ для українців не може вимірюватися внутрішнім адміністративним статусом. Навіть для некиян є завше дві батьківщини — рідна, мала, і велична, соборна — Київ, яким пишається кожен українець від Торонто і до Сахаліну. Якщо не у логічних побудовах, то в духовних медитаціях відчуваємо, що цей символ із чотирьох літер делегується нами у глобальну цивілізаційну матрицю, що він не належить виключно лише нам, цей вершинний згусток земної цивілізації.

Таким є код мого міста у моєму світобаченні. І хоча цей кодовий набір у душі кожного киянина відмінний і неповторний, як формула власного ДНК, він однаково зворушливо і бентежно відкриває ту спільну для всіх нас скарбницю, якою є наша гордість за наше місто. Бо немає і не може бути киян, які б не любили Київ.

Те, що коїться останнім часом у нашому місті, топче під ноги цю споконвічну гордість. Над Києвом чиниться наруга нижче «варварського плінтуса».

Ще вчора Київ потрясав у задріману на перинах матеріального достатку Європу — виявом несхильної політичної волі, ще вчора небачені у світі прагматичного інстинкту пасіонарії лягали кістьми на морозний асфальт, демонструючи політичний вибір. І світ не міг не схилити голову перед цими, мало не останніми в Європі романтиками, які так красиво і вишукано дали відкритий урок цій Європі — що значить «брати Бастилію» у модерновій версії ХХІ століття.

А вже невдовзі (після цього пасіонарного злету!) над усім принишклим континентом — провал!

Благо, що світ усе ще перебуває у помаранчевому тумані, що він і надалі так зачудовано думає про нас. Він не помітив, що у тому самому Києві, який прогримів, як показово–зразковий виконавець демократії, відбулося те, що спостерігалося з африканськими племенами на Чорному континенті південніше Сахари, коли колонізатори вчили тубільців демократії, тобто голосувати.

В піку європейським колонізаторам місцеві князьки злазили із монарших тронів і скуповували бідолашних виборців... кількома мішками із крупою. Підгодовували їх, як бранців зоопарку, — світова демократія пройшла і через таку «екзотику».

Здавалося, цей варварський «демократичний» виверт давно відійшов у минуле і канув у аннали модерного державоустрою.

Та ні. Відродився у Києві. Місто перетворилося на «Африку у центрі Європи». З тою лише різницею, що аборигени із берегів озера Вікторія все–таки стидалися пайків і хапали їх крадькома від інспекцій з їхніми вічними підозрами у племінному варварстві. А тут, на лівому березі Дніпра, місцеві аборигени демонстрували таку голодну хіть, що справді були готові з’їсти хоч Кука — вони не соромились, а хизувалися, що їх купують крупою!

Київ вийшов на повстанський Майдан, щоб бодай спробувати повстати проти ненаситного олігархічного молоха. А тут ці ж кияни здали місто за кілька мішків перловки.

Може, національна медицина ще не зафіксувала наслідків панування олігархату під прапором «помаранчевого месії» і його впливу на суспільну психіку? Адже коли нужда доводить нормальних людей практично до втрати морального імунітету, коли людська гідність продається за кілограм гречки, то вартість її копійчана.

Тому не будемо судити багатостраждальні малозабезпечені верстви. Адже саме завдяки політичним махінаціям до влади над містом прорвалася «наркотична потвора».

Не буду апелювати до люмпену, а от аристократичне, академічно–елітарне, професорсько–мистецьке вельможне панство — як себе почуває, коли «рідний» мер у наркотичному дурмані... белькоче у телеящику щось на загальмованому суржику? Невже ця мисляча (за визначенням) еліта нації здатна лише на те, щоб послуговуватися «формулою патріотизму», виведеною ще Борисом Грінченком:

Були часи, коли духовними світочами Києва були такі велети, як Петро Могила чи Тарас Шевченко, Михайло Грушевський чи патріарх Романюк. Нині роль святителя Володимира виконує африканський шаман Аделаджа (за сумісництвом — начальник штабу Льоні Космоса), а тепер ще й злочинець міжнародного масштабу. Цьому пастору в рідних пенатах Чорного континенту робити нічого — там демократія уже вибилася в люди, там гречка і масові гіпнози на стадіонах уже не проходять. Справжніх зомбі, готових розбити порожнього лоба, він знайшов тут, на лівому березі Дніпра.

Тоді, на виборах мера із апофеозом гречки, я гадав, що кияни просто з’їхали з глузду. Але це — хвороба страшна, та виліковна. Головне — вчасно звернутися до лікаря. Вилікуватись і забути, як страшний сон.

Здавалося тоді, що запаморочення в мізках киян — нехай лише проминуща темна хмара, що пропливла над золотоверхими куполами, затьмаривши на мить велич цього вічного міста.

Однак то був лише початок. На останніх виборах скуповування «рабів»–виборців, яке започаткував пришелець у Києві, набуло загальнонаціонального масштабу.

Нині портрет українця на фоні ХХІ століття — це випотрошена зі всіх моральних кондицій людиноподібна істота, що з мішком гречки, купленої за продану душу, чвалає до Європи.

І коли знову громогласно б’є вічний набат — хто винен, — відповідь одна–єдина. Ще ніхто не спростував геніальну формулу американця Джефферсона, який вивів, як Ньютон у фізиці, перший закон демократії: кожен народ має таку владу, яку заслуговує. Не може народ обрати владу, кращу за себе.

UKRAINIK

У хроніках людства початку ХХІ століття трагічних лаврів загиблого «Титаніка» набуває певна геополітична територія, яку загребущі зайди невблаганно і безжально переводять у статус держави–катастрофи.

Країни, як і континенти, відзначаються ступенем придатності для існування того чи іншого біологічного виду. Є ареали, в яких добре крокодилам, а в інших ідеально виживають слони.

Останнім часом Україна стала територією, на якій небезпечно жити людям. Ще донедавна нечасті інформаційні повідомлення про надзвичайні ситуації перетворилися на безперервні автоматні черги катастроф, з яких уже не можуть не розпочинатися випуски новин. Миловидні телеведучі уже виробили стандартну скорботну міну для оголошення чергового некрологу.

Некролог — це епіграф до кожного прожитого або непрожитого дня. Похоронний ритуал як під копірку: щонайменше кільканадцять або десятки невинних жертв; створено державну комісію, порушено кримінальну справу, президент поїхав піаритись на могилах, сім’ям роздадуть відкупну...

Люди гинуть як мухи. У шахтах і на землі, у воді і в повітрі, у власній машині чи у власній квартирі, від смертельного жала повітряних «соколів» у Скнилові чи від доблесної ракети у Броварах. Задихаються у надрах понадкілометрової глибини чи тонуть у морських водах. Або просто упокоюються у власних домівках, що злітають у повітря, як у часи масового бомбардування під час світових війн.

Аби вибрати якийсь із перелічених варіантів, вам необов’язково навіть виходити з дому. Як від радіації, вам просто нема куди сховатися від небезпеки, що чатує скрізь.

На ланцюгову реакцію смертельних небезпек перетворився елементарний людський побут.

Люди звикають до катастроф, як звикають до смертей на війні. Власне, війну проти мирного населення розв’язано за всіма правилами військового мистецтва — населення винищується методично і систематично, коли смерть — уже не трагедія, а так, статистика...

За кількістю катастроф на одиницю заселеної площі Україна синхронно із розвитком «демократії» вийшла на перше місце на планеті, залишивши позаду вразливі та беззахисні перед тайфунами і цунамі заморські острови!

На відміну від тамтешніх стихій, що мають об’єктивну і непідвладну людині природу, рідні українські катастрофи — рукотворні. Вони мають не тільки конкретних творців, а й таку ж конкретну мотивацію.

На відміну від тамтешніх згубних примх природи витоки наших лих — у деградації соціальної тканини, на якій виколисується така тонка і вразлива субстанція, як життя людське.

Автор унікальної книги «Теорія катастроф» В. Арнольд популярно розтлумачує ту саму теорію. Якщо винятково високий ступінь захоплення певним родом занять супроводжується адекватним ступенем професіоналізму, відбувається різкий у позитивному напрямку стрибок, який виводить на новий щабель еволюції. Його творців Арнольд іменує геніями. Якщо така ж діяльна пристрасть не опирається на адекватний професіоналізм, то відбувається катастрофа у прямому сенсі, і її творців він називає маніяками.

Мало сказати про маніакальний дефіцит професіоналізму, на якому тримається різногалузева і різнорівнева соціосистема, у якій вершиться людське життя. Мова йде про деградацію цієї системи на найглибшому, фундаментальному, цивілізаційному рівні. «Сповзання у печеру» відбувається тотально — від державного управління до жеківського сантехнічного сервісу.

Професійний адміністратор, спроможний прийняти точне управлінське рішення, — така ж рідкість, як професійний слюсар, спроможний відремонтувати кран.

Деградація найперше сягає туди, де у цивілізованому середовищі відбувається оснащення громадян професіоналізмом і перетворення їх із обивателів на профі, тобто на сферу освіти. На слюсаря можна було вивчитися в ПТУ Де вони нині, кузні масових професій? Адже не хто інший, а фаховий випускник профтехучилища мав би перекрити той злощасний кран, через який газ високого тиску ввірвався смертоносним тайфуном у мирні помешкання цивільного будинку в Дніпропетровську.

Так звані приватні університети, що орендують спортзали спорожнілих від депопуляції середніх шкіл, за куплені в Міносвіти ліцензії штампують юристів і банкірів, яких би вистачило на весь Євросоюз, із ШОСом разом узятий.

Виняткові умільці тої феноменальної національної традиції, яка у давнину була здатна блоху підкувати, а відтак інженери, технологи, здатні у космос людину відправити, — повимирали, як мамонти. А ті, що вижили, пішли торгувати ганчір’ям на базар. Найживучіші і талановиті подалися у світ широкий, де їх прийняли із розпростертими руками.

Кадри вирішують усе, коли вони є, а коли їх немає, настає не тільки «теорія катастроф», а цвинтарна практика, бо для теорії цієї Україна стала навчальним посібником, зі сторінок якого без упину скапує кров.

У Донецьку директор цвинтаря бідкається в інформаційному сюжеті на всю країну — більше немає місця для могил. Землю прихватизували ті живі, з вини яких убієнним немає місця для дострокового вічного спочинку.

А може, їх і не витягувати звідтам, із надр? Зайві затрати. У світі не прийнято посилати людей за вугіллям глибше, ніж на кілометр. Прийнято тільки на приватній шахті–могилі Героя України Звягільського. В ім’я зиску.

Чому всупереч штормовому попередженню у відкрите море на вірну погибель вийшли моряки? Звеліли власники. В ім’я зиску. «Загибель ескадри» — заради наживи. Нова версія хрестоматійної трагедії.

Держави, які несуть відповідальність за бодай мінімальну безпеку громадян, не віддають у хижацькі руки життєживильні соціоекономічні системи.

Але нині править ретельно виплеканий олігархат, для якого існує єдиний смисл — капіталонагромадження. Обленерго, облгази та всякі інші соціоструктури стали не більше, ніж насосами визиску. На місці інженерно–технологічного менеджменту з’явилися при пультах керування життєзабезпеченням мільйонів бритоголові «братки», здатні лише «помпувати бабло». Цей «менеджмент» виконує лише одну функцію — викачувати комунальні податки за світло і тепло у бездонні приватні кишені.

У приватизованій Україні щорічно виникає 500 надзвичайних ситуацій техногенного (неприродного) характеру. Братськими могилами стали 180 шахт, які понад 20 років існують без будь–якого технічного оновлення. Коефіцієнт смертельного травматизму на 1 мільйон тонн вугілля становить 3,1, в той час як у Росії — 1,1, а у США — 0,03.

На привласнених членами списку журналу «Форбс» об’єктах зосереджено 1,5 мільйона вибухонебезпечних виробництв та 13 мільйонів тонн небезпечних речовин.

Московський торговець яйцями Фаберже Ваксельбер, що виплодився на вулиці Бориславській у Дрогобичі, володіє тим самим облгазом, який зірвав будинок у Дніпропетровську. Інформація не більше, ніж до відома. А як же відповідальність перед людьми, полеглими і живими, відповідальність перед державою? Цього не передбачено.

Передбачено тоді, коли держава є, а коли її немає?

5 тисяч шахтарів, що не повернулися із забою. Світовий рекорд. Хто відповів? Перед законом? Перед Богом і людьми?

У державі–катастрофі винних немає, і жоден злочинець ще не зазнав покарання за цей мартиролог, жодна кримінальна справа, що їх пачками штампують у супроводі похоронних маршів, не доведена до кінця. Карати — не заведено. Прийнято тільки знищувати тисячами. Заради зиску.

Бо невелика біда — горе за втраченими товаришами можна втопити на матчі «Шахтаря» з «Міланом», на якому всілякі там чорні чи завезені із бразильських пляжів найманці випускають болільникам соціальний пар від невимовного болю. Але оті темношкірі «шахтарі» відрізняються від справжніх замурзаних шахтарів тим, що отримують за один матч зарплату в десятки разів вищу, ніж якийсь послідовник Стаханова за все своє, здебільшого коротке життя.

Помаранчевий вождь бив у груди і хвалився своїм революційним «подвигом» — він вигнав на вулицю 48 тисяч державних службовців. Професіоналів. А ким замінив?

«Кухарями» із оранжевими пов’язками, що, за твердженням Леніна, можуть запросто керувати державою?

Тому й немає перед ким відповідати за створені кимось персонально катастрофи. Немає держави, яка пред’явила б таку відповідальність. Вона також знищена — кадрово, у живій її силі.

І коли у стані крайнього відчаю громадянство, вражене катастрофізмом, каже, що нехай вони там казяться зі своїми рейтингами і коаліціями, а ми будемо виживати один по одному, — воно, громадянство, гірко помиляється. Бо не буває так, що ми — самі по собі, а вони — самі по собі.

Вони нищать цивілізаційну матрицю, у якій закодоване наше життя. Єдине і неповторне. Катастрофізм, що чатує на нас на кожному кроці, — це наслідок їхнього сказу. Наслідок того дефіциту елементарних фахових навичок, який, у відповідності з теорією, неминуче породжує катастрофу.

«Теорія катастроф — це система уявлень про зміни живого світу в часі під впливом подій, що призводять до масового вимирання організмів». Француз Жорж Кюв’є, що жив у часи Наполеона і винайшов цю теорію, й уявлення не мав, що його доктрина у сфері палеонтології так намертво ляже на українську реальну соціологію.

Але якщо «масове вимирання організмів» досягне апогею, з кого збиратимуть мито і перекачуватимуть в офшори власники обленерго і облгазів, власники шахт, газет і пароплавів? Ні за які гроші не полізе в шахту румун Луческу, який з презирства до аборигенів уперто не хоче розмовляти однією з ними мовою.

На Titaniky було точнісінько так само, як і на Ukrainiky — численний перший і другий клас бідних і середніх верств та перший елітарний клас. Гучно розрекламований плаваючий гігант зібрав у своїх пишних першокласних каютах діловий цвіт тодішньої Атлантики. Мільйонери найвищого рівня Європи й Америки.

Що було, коли сталася трагедія? Найбагатший на кораблі американський магнат Ісидор Штраус, незважаючи на похилий вік, допомагав людям перебиратися на рятівні шлюпки, на яких йому самому не вистачило місця. Його дружина Іда також повернулася із шлюпки, щоб зустріти смерть разом із чоловіком від зіткнення зі смертоносним айсбергом.

Галузевий попередник Ахметова і Звягільського, тодішній найбагатший на планеті вугільний король Гугенґейм і його камердинер Віктор Джигліо, так само виконавши обов’язок перед жінками, дітьми і стариками, залишились без місця у човнах. В останні хвилини життя вони наділи вечірні костюми і як джентльмени пішли на зустріч зі смертю.

На Titaniky затонуло діамантів та всілякого іншого багатства на суму 4 мільйони фунтів стерлінгів. Нині — це сотні мільйонів. Ніхто їх не рятував. Усі мільйони пропали на дні океану.

Загинули — благородно і героїчно — усі присутні на кораблі мільйонери. Врятувалися на обмеженій кількості шлюпок лише люди із другого і третього класу. Загинув увесь перший клас. Такою була еліта на Titaniky. Справжня, чистокровна еліта. Воістину титанічна могутнім духом і найвищими чеснотами.

На Ukrainiky на капітанському містку стовбичить ненаситна, нікчемна і нездарна шпана у піратсько–кримінальних обладунках. Попереду — айсберг...

КІНЬ КАЛІГУЛИ

Україна, як відомо, невтомно очолює сходження посттоталітарних совків до вершин демократії. Офіційна доктрина як усередині, так особливо поза нами, полягає в тому, що після того, що названо «майданом», із авторитарної зони ми враз перетворилися на ліберальний заповідник, у якому процвітає животворяще древо демократії.

Ще вчора нами лякали дітей у зманіжених європейських салонах, а нині ми — світоч, що прокладає шлях свободи на пострадянській пустелі.

Важка ця шапка Мономаха — роль регіонального лідера, застрільника демократичної моди, але раз так звелів указівний перст, ми готові виконувати високу місію — бути континентальною лабораторією, з якої навколишні неофіти повинні черпати невичерпну науку жити за всеперемагаючими ідеалами демократії.

А вона, як відомо, сягає своїм корінням в античний світ Древньої Еллади і Стародавнього Риму, де вперше зародилися теорія і практика народовладдя. Тому свою місію регіонального лідера нам належить розпочинати не інакше, ніж із цих нетлінних часів, із самих витоків...

Шукаю в тих–таки антично–демократичних літописах факти й події, які мали би знайти відгомін у нашій сучасній українській місіонерській дійсності, які би мали доказати, що ми демократи не у першому поколінні, а походимо від тих, хто, як і ми нині, ще до нашої ери спрямовував людство на путь істини.

Фактів і подій — тьма, але є один, який акурат підходить епіграфом до того торжества демократії, яким є нинішні парламентські вибори в Україні.

Епіграф цей, який підтверджує наше істинно європейське походження, такий: відомий своїми «демократичними» переконаннями римський імператор Калігула призначив у сенат... свого коня.

Споглядаючи списки народних слуг, які виміняли у рідного народу мандати на гречку, думаю, що цей античний факт яскраво підтверджує, «звідки єсть пішла» наша демократія.

Хоча коні, як відомо з часів Михайла Коцюбинського, у справах революційних — не винні. Бо якої шкоди міг завдати сенату гривастий друг самого імператора? Зрештою, злощасні витівки Калігули просто тьмяніють порівняно з фантазіями наших партійних «імператорів», які продовжили започатковану ним практику парламентаризму.

Одного разу я мав нагоду спостерігати з висоти 16–го поверху готелю «Київ», що якраз навпроти Верховної Ради, історичну картину, яка навіки вкарбувалася в пам’ять.

Новообрані депутати вперше приїхали на сесію у Київ. По–перше, прилегла до приміщення парламенту територія нагадувала знамениту чиказьку автомобільну виставку. «Слуги народу» припхалися до місця виконання виборчих програм, за які проголосували їхні вдячні виборці, на найкрутіших у світі іномарках, серед яких зацофаний мерс — це просто тачка, а не депутатський членовоз.

Від розмаїття вершинних досягнень світової автомобільної промисловості яблуку не було де впасти.

У кляті тоталітарні часи, коли зовсім недавно сюди звозили цеківськими «пазиками» депутаток–доярок і депутатів–комбайнерів, ніхто й передбачити не міг, що наше істинно демократичне народовладдя так далеко піде.

Тому й не передбачили короткозорі «комуняки» місця паркінгу для бригад капіталістичної праці, які прийдуть на зміну ударникам праці комуністичної.

Але — це навіть не головна проблема, з якою зіштовхнулися на зорі своєї парламентської діяльності новообрані народні обранці. Більшість із них, у відповідності з виучкою, приїхали у столицю справді зі своїми бригадами, у які входили по кільканадцять озброєних до зубів головорізів.

Депутати так і попхалися до дверей парламенту разом із цими квадратоголовими. Прапорщики при вході мусили викликати підмогу, щоб не впустити до сесійної зали цих бойовиків.

Намахавшись мандатами, депутати мусили змиритися і повірити на слово, що їх там, під куполом, не пристрелять.

І коли мажорні ноти Державного гімну сповістили, що Верховна Рада нового скликання розпочала роботу, довкруж пам’ятника генералу Ватутіну, якого не вберегли у фронтових умовах, юрмилися озброєні ватаги, що нудилися в очікуванні виходу «на волю» своїх омандачених бригадирів.

Правда, не вся таки братва залишилася на вулиці, ткнувшись носом об парламентські двері, — у партійні списки тримачі контрольних пакетів у наших найпопулярніших у народі партіях вписали своїх не тільки секретарок, а й бодігардів. Тепер уже колотнечі при вході не буде, бо заходитимуть «ворошиловські стрілки» із такими ж мандатами, як і їхні калігули.

Наш внесок у розвиток парламентаризму, біля витоків якого сидить на своєму білому сенаторі сам Калігула, на цьому, звичайно ж, не обмежується. У нашій демократичній лабораторії чи не вперше на планеті здійснюється унікальний експеримент — виведення із кримінальних злочинців справжніх носіїв демократичних цінностей та істинних слуг народу.

Для того й здійснював народ наш славний Помаранчеву революцію, щоб дати шанс усім, щоб той, хто був ніким, міг стати усім, а саме таким є у нас народний депутат.

Парламент, а за сумісництвом — виправна колонія! Хіба це не вершина демократизації, яка вершиться у нас семимильними кроками!

Тих дослідників, які вивчають парламентську генетику в Україні, які цікавляться родоводом нашого політичного класу і репрезентованої у партсписках еліти нації, адресую до відомого російського фільму «Жмурки», у якому в дусі капіталістичного реалізму показано, звідки беруться наші славні проводирі, що крокують на Печерські пагорби буквально по трупах.

Грані національного парламентаризму, який досяг у нас на цих виборах апогею, — воістину незліченні. У розвинутих демократіях, як відомо, у парламент обирають тих, хто добре думає, а у нас — хто добре співає. Йдеться про те, що ми збагачуємо світовий демократичний досвід нашою неповторною українською специфікою.

Загалом записати у парламентарії естрадну співачку — це те саме, що записати її у склад футбольної команди, на матчі якої не ходять глядачі. Але у футболі цього ніколи не зроблять, бо там треба не просто заманювати глядачів, а голи забивати.

Але ж парламент є для того, щоб у ньому писали закони! Кого це хвилює? Управління державою — справа не така серйозна, як футбол, тут можна поглузувати над цією державою.

Загалом усі оті партійно–спискові артисти, боксери, футболісти, журналісти та іже з ними виконують роль, вибачте, черв’ячків, на які повинна клюнути така, вибачте, дурна риба, як виборець.

Політики у нас цілком заслужено — люди непопулярні, тому вони й позичають тої популярності у зовсім іншого ремесла. Можна ще й так сказати: ті самі естрадні ін’єкції до списків — це як «віагра» для партій–імпотентів.

Так що в порівнянні з нашою невичерпною парламентською творчістю пустун Калігула відпочиває. Хоча ми беремо початок із його античних демократичних часів, із немеркнучого вчинку цього світоча свободи. Тому цілком справедливо буде, коли першим рішенням нашого парламенту буде спорудження пам’ятника римському імператору.

Ідемо ж у Європу! І нехай кожен народний обранець відчуває себе під сідницею батька–засновника тої демократії, яку так зразково демонструє всіляким там білорусам і узбекам наша Україна!

І хоча фейлетон — найадекватніший жанр для відображення такого потворного виплоду, як українська політика, спробую перемкнути жанровий регістр на поважніший і як камертон взяти мудрість уже не «батька української демократії» Калігули, а, скажімо, геніального Ґете.

Свого часу він напружував свою інтелектуальну прозірливість, замислюючись: яка із форм рабства є найважчою? І знайшов відповідь: це тоді, коли раб думає, що він вільний.

«Визволений» Майданом «маленький українець» думає, що він став вільним. Вільним бути купленим за гречку.

МИ І ВОНИ

Для чого нам вони — для чого людям влада?

Для забезпечення стандартів життєвого середовища загального призначення.

Бо забезпечити сім’ю стабільною зарплатою повинен глава сім’ї, а забезпечити цю зарплату стабільним курсом повинен Глава держави.

Бо забезпечити сім’ю дахом над головою повинен глава сім’ї, а забезпечити недоторканність цього даху, здобутого на умовах іпотеки, повинен Глава держави.

Перелік поділу індивідуальних та всезагальних параметрів суспільного існування громадянина можна продовжувати ще довго, але саме в наданні спільних для всіх умов цього існування й полягає призначення влади.

І коли глава сім’ї приносить до хати ту саму суму паперових еквівалентів, але у зв’язку з обвалом курсу національної валюти у два рази меншу, то винуватий не глава сім’ї, а Глава держави.

Українському псевдодемосу останніми роками дуже наполегливо пояснювали, що суть демократії — у довжині виборчого бюлетеня й у тривалості прямого ефіру тотального виливання помиїв на голови цього квазідемосу.

Насправді суть демократії полягає в тому, яке покарання настане для Глави держави, коли з його вини зарплата глави сім’ї стане удвічі меншою, що сталося під шумок світової кризи в Україні за президента Ющенка, коли національна валюта обвалилася у півтора раза.

Є така приблизна кардіограма здорового демократичного суспільного тіла. Якщо влада змушена погіршити стандарти життя на 1–2 відсотки, вона зобов’язана ретельно пояснити громадянам, чому вона справді мусить це робити.

Якщо влада опускає ці стандарти на 3–4 відсотки, вона змушена йти у відставку.

Якщо влада зменшує вартість людського життя по країні на 5–6 відсотків, люди виходять на вулицю і змітають владу.

В Україні цифри вартості національної валюти показують: влада зменшила вартість людського існування за лічені тижні на 50 відсотків! І люди на вулицю не вийшли.

Це свідчить, що існуючий режим не має нічого спільного із демократією, якої немає, якщо немає демосу, тобто згромадження людей, які здатні зробити владу відповідальною.

Якби у Москві чи Брюсселі, Вашингтоні чи Варшаві вартість проїзду у міському транспорті, а це найпоширеніша стаття видатків, влада збільшила на 400 відсотків, таку владу народ, який себе поважає, виніс би з кабінету на вилах.

У Києві покірний псевдодемос приречено побрів у підземелля, платячи за метро сьогодні у 4 рази більше, ніж учора.

А Льоня Космос, тепер уже на пару із Жекою Червінцем, безкарно мимрять щоп’ятниці нечленороздільну маячню у прямому ефірі солодкавого Савелія.

Був час, коли на цій землі символом свободи був Бандера, тепер символом свободи є Шустер, що свідчить: народу більше немає — є покірне стадо, з яким можна робити що завгодно.

Так і живемо — вони і ми. Що завгодно вони можуть робити з нами: одним махом удвічі випорожнити наші кишені дворазовим падінням курсу гривні.

Вони кажуть, що це тотальне пограбування десятків мільйонів серед білого дня — дія світової фінансової кризи. Брехня, яку можуть слухати тільки у покірній Україні!

Чому з вини світової кризи не падає російський рубль чи польський злотий, а тільки українська гривня? Ніде у світі не зафіксовано такого зростання долара, як в Україні. Якщо вже й проявляє себе криза, то тільки і лише у той спосіб, що долар, в тому числі й у США, слабне. А тут — з точністю до навпаки, — зростає шаленими темпами.

Жодна країна світу не заморозила депозити своїх громадян. Вони вже не повертають нам наші гроші. І доля теперішніх власників заощаджень буде така ж, як і доля вкладників Ощадбанку СРСР, який зжер мільярди і мільйони.

Тоді, при пограбуванні 90–х, держава–метрополія брала бодай відкупну від утікачів–колоній. А нині тупо і грубо орудують на «безхозній» території зникаючої держави клани мародерів.

Криза тут ні при чому. Нею прикривають і на неї списують чергову безпрецедентну фінансову аферу. Не забувайте, що ще до кризи газової чи нафтової найперше обібрала до нитки Україну саме фінансова мафія.

Саме вона встановила в середині 90–х світовий рекорд інфляції — 10 тисяч процентів. Не знала світова економіка нічого подібного ніколи і ніде! Такого не було у жодній із країн, які виходили з СРСР.

Таке було тільки в Україні, бо тільки у нас орудувала ця мафія.

Нині маємо фінансово–мафіозне дежавю. З тою лише різницею, що тоді її символом був глава пограбованого банку «Україна», а нині він — президент пограбованої держави Україна.

Вони вважають, що ми все стерпимо. Ну потанцюємо на Майдані, горланячи «Так!» черговому дурневі. І то лише якщо вони куплять нам намети, а відтак надрочать нас проти менших серед них на гроші жирніших.

Вони із недавніх гучних національних поминок 75–літньої давності, із безпрецедентного Голодомору зробили свій висновок: ми, себто народ, швидше будемо їсти одне одного, а за себе не станемо.

Вони не вірять, що ми вийдемо на вулиці і повикидаємо їх із кабінетів. Вони не вірять, що ми будемо палити їхні мерседеси і громити їхні банки, у яких лежать наші гроші.

Вони не вірять у справедливу розплату.

Бо вони нас не бояться.

А даремно. Коли те саме, що на сході у 30–х роках, робили на заході у 40–х, тобто прийшли у галицьке село — морити його голодом і робити колективізацію, то на ранок загін колективізаторів знаходили під сільрадою.

Із перерізаними горлами. Лежав собі загін у рядочок на кривавому снігу — загін із числа тих самих, хто лише 10 років тому заморив Східну Україну.

Тут, на заході, ніхто не збирався їсти одне одного. Тут порятунок бачили у тому, щоб знищити ворога, який посягнув на землю твого батька, так, як тепер посягає на добро України мафія.

Сумний був 75–літній ювілей Голодомору. Зате після нього настав оптимістичний і надихаючий 100–літній ювілей з дня народження Степана Бандери.

Він, як і Нестор Махно, був лідером селянського повстання. Якщо без комуністичної міфології, то і мотивація була тоді, як і нині, — не так національна, як соціальна.

Душа Бандери вибухала не від того, що на Землі є росіяни чи поляки, а від того, що одні грабують інших. Він не тільки свято вірив, що справедливість є, а віддав за неї життя.

Степан не міг змовчати, коли тоді більшовики, так само як нині олігархи, відбирали у його земляків їхні маєтки і землю батьківську.

Не боятися українців ризиковано. Вони покірні та смирні — до пори до часу. Тут якось так завше бувало, що настає така критична мить у процесі безкарного пограбування аборигенів, коли на горизонті невблаганно враз виростає велетенська та могутня постать Бандери...

ІЗ КОМУНІСТИЧНОЇ ПУЩІ — У КАПІТАЛІСТИЧНІ ДЖУНГЛІ

З чого і коли це почалося?

Вивели такий потворний гібрид комуно–капіталізму опричники Горбачова, а відтак Єльцина, коли все та ж незнищенна номенклатура, що знеосіблено володіла колективною власністю, яка, за влучним виразом нобелівського лауреата Мілована Джіласа, й не снилася єгипетським фараонам, враз мала ставати когортою персоніфікованих власників незліченних багатств хоч і підточеної та струхлявілої, але другої у світі економічної потуги, не кажучи вже про казкові природні багатства Радянського Союзу.

Нагадаю блискучі одкровення Джіласа з приводу метаморфоз того ключового питання політики й економіки, яким є питання власності: «Те нове, що комуністи принесли у власність, не є колективність, а є всеохопність такої власності. Власність нового класу вони зробили більш всеохопною, ніж у всі попередні епохи, навіть у Єгипті при фараонах... Спочатку і сама нація, точніше частина її, відчула потребу (в ім’я промислової перебудови) повністю віддати економічний потенціал в руки політичної партії... Поступово матеріальні багатства стають формально національними, а насправді, через права володіння, користування і розпорядження — власністю окремої верстви у партії і об’єднаної навколо неї бюрократії».

«Реформу» із таких джіласівських вихідних позицій, цей «великий стрибок» совків Захід охоче хотів сприймати як реформу. Адже Захід той, сп’янілий від перемоги у «холодній війні», був у полоні одкровень Фукуями про найправеднішу на планеті політичну релігію лібералізму.

До того ж рецепти московським економічним хірургам виписували знамениті чиказькі хлопчики на чолі з неперевершеним віртуозом перетворення комунізму в капіталізм Джефрі Саксом.

За їхніми рецептами, на всьому пострадянському просторі псевдореформаторство заганяло мільйони вчорашніх будівників комунізму в новоявлене ліберальне кріпосне право.

Бездумний спосіб демонтажу командно–адміністративної системи Союзу не тільки здійснювався ціною небачених соціальних жертв, а витворив суспільство, за своєю структурою і суттю аналогічне Середньовіччю. Робили із комунізму капіталізм, а вийшов феодалізм зразка ХХІ століття.

А Росію просто не могли не копіювати інші колишні союзні республіки, маючи однотипні економіки, однотипні політичні надбудови, а головне — не просто однотипну за менталітетом, а й єдину за вихованням, мораллю, цілями і генетикою номенклатуру і найбільш голодний і агресивний її легіон — комсомольський.

Реформа, якої так клятвено вимагав від посттоталітарного лузера Сходу ліберальний переможець третьої світової «холодної» — Захід, на практиці — без зайвого пафосу і теоретичних догматів — зводилася до найпопулярнішого в останні два десятиліття слова — приватизація (влучно й дуже точно підправленого могутнім розумом народу — прихватизація).

Повернути на постамент приватну власність, яка, як найвища ліберальна цінність, забезпечила Заходу не тільки перемогу в цій «холодній» світовій, а й власне процвітання. Приватизація — от і вся реформа. Заберіть у держави — і віддайте у власні, приватні руки!

Якщо без пафосу і фанатизму — приватизуйтесь, або, як колись уже писалося на скрижалях історії — «Збагачуйтесь!»

Як приватизовувались і доприватизувалися — писано–переписано.

Як відомо, Росія, а вслід за нею — Україна та інші вчорашні комуністичні піддослідні кролики пішли шляхом ваучерної приватизації. Усе те, що належало тоталітарній державі, а в її особі — однопартійній номенклатурі, ділиться на кількість тепер уже визволеного і вільного громадянства плюралістичного демократичного суспільства, якому в рівних і справедливих долях виділяються ті самі ваучери — частки власності, яка таким чином із адміністративно–державної стає приватно–народною. Вершина соціальної справедливості і торжество демократії!

А як на історичній практиці? Генеральний російський приватизатор Чубайс, озброєний інструкціями чиказьких геніїв, обіцяв кожному володареві чека–ваучера 10 000 «зелених» — тих самих улюблених на пострадянському просторі американських рублів.

Звідки він взяв цю циферку, від якої у вчорашніх напівголодних «будівників комунізму», що ще вчора тижнями стояли у черзі за брежнєвською вареною ковбасою, голова йшла обертом? Він просто поділив академічно вирахувані активи Росії — півтора трильйона доларів — на 150 мільйонів демократичних уже тепер громадян.

10 тисяч — це для традиційно образно мислячого слов’янського населення — дві «Волги» — найдорожчі російські автомобілі, прозвані у народі членовозами, бо на них їздили лише найвищі номенклатурні бонзи. Їх за старих часів могли придбати за власні гроші лише, скажімо, світила радянської літератури, художні оди яких торжеству комунізму видавалися мільйонними тиражами і супроводжувалися відповідними гонорарами, що становили кількарічний фонд заробітної плати рядового гегемона–пролетаря.

А далі, коли приступили до реалізації, коли в силу вступив «ринок» — священна корова лібералізму, — то виявилося, що ринкова вартість ваучера — не дві «Волги», а пару кирзаків, тобто 30 доларів.

У сумі вийшло, що вся матушка–Росія з її незліченними багатствами, будучи виставленою на аукціон, тягнула не більше, ніж на 5 мільярдів доларів. Одна шоста частина планети, якою так гордилися пращури Петра Першого, котрий прорубав вікно на Захід, крізь яке пролізли гірше, ніж окупанти, — цинічні приватизатори. Вони, правда, покумекали і в патріотичному пориві підняли вартість усіх акцій усіх російських підприємств до 30 мільярдів — у 50 разів менше їхньої номінальної вартості.

От і виходило, що, приміром, візитну картку Росії — «Внуковські авіалінії» — купили за 21 мільйон доларів. Ви коли–небудь бачили що–небудь грандіозніше там, у Приполяр’ї, ніж Північне морське пароплавство, а у Причорномор’ї — Новоросійський морський порт? На цих гігантах сторгувалися за таку ж символічну ціну, як і за Внуково. Точно так само, як Чубайс робив у Росії, в Україні робили його місцеві клони.

Отих 30 мільярдів, за які скуповували Росію її ліберальні патріоти єльцинського розливу, — це лише 2 відсотки від тих реальних півтора трильйонів. Російський сучасний філософ Сергій Чернишов назвав викрадення цих 98 відсотків вартості Росії найбільшим злочином в історії світового ліберального псевдокапіталізму.

Такою була схема розкрадання держави. Схема — це ключове слово — стало епіграфом епохи, бо на кожну крадіжку–авантюру приватизатори та їхні заокеанські радники мусили розробити графічні, а відтак, включно із офшорами, географічні схеми, у відповідності з якими й пливли ріками казкові багатства недобудованого комунізму в капіталістичні офшорні закутки.

Це лише окремі штрихи до шокової терапії будівництва капіталізму в колишньому Радянському Союзі.

Україна, у якій в урядових закутках сиділи все ті ж радники із все з тими ж схемами, слухняно взяла під копірку «реформу». У нас так і не спромоглися донині повиводити українські аналоги наведених вище цифр, хоча з врахуванням того, що частка України у ВВП СРСР становила майже п’яту частину при населенні лише утричі меншому від нинішнього російського, — зробити це не так уже й важко. Зрештою, пропорції можна вивести бодай за одним лише списком пострадянських мільярдерів, у якому українські буржуї не надто відстають від російських старших братів.

На чию користь усе це відбувалося? А хто мав доступ до цієї маніпулятивно–спекулятивної годівниці? А хто інший, окрім радянської номенклатури, у першому ряді якої вишикувалися вчорашні будівники комунізму?

Не треба рвати на собі «тільняшку» у пориві класової ненависті — а іншої еліти просто не було. У природі — не було. Альтернатива із поодиноких дисидентів, що провели життя за Брежнєва на ґулаґівських нарах, відбутися не могла.

Конкуренції номенклатурі, що зуби з’їла на апаратних ігрищах та у кабінетній комбінаториці зловживання владою, колишні дисиденти та борці за права людини скласти не могли за визначенням і за нікчемною чисельністю та сміхотворною нефункціональністю навіть при їхньому потраплянні у тенета державного управління. Та й потім вони якось так легко, злізши із нар ҐУЛАҐу, куплялися, хоча їм уже й пам’ятники стоять...

Адже за роки «реформ» другий світ, яким у попередній біполярній епосі вважався світовий комунізм на чолі з однією з двох наддержав — Радянським Союзом, — сповз нижче світу третього. Серед класифікації уже інших мільярдів — отих семи, які начисляють нинішнє людство на чолі з «мільярдом золотим» нагорі, колишній другий світ сповз до найнижчих мільярдів голодранців на рівні із Африкою південніше Сахари — із рівнем життя 1–3 долари на день. Сповз на дно.

НИЖЧА РАСА

А нагорі? Хто там нині на містку «Титаніка»? Хто вони, котрі називають себе елітою? Ті, за котрих ви голосуєте? Котрі висять на «біґмордах», залізши у рами ікон, на які ви маєте молитися, яким ви маєте віддати багатства країни і власну долю?

Наведу мовою оригіналу діагноз блискучого російського мислителя Максима Калашникова: «Россия сегодня нуждается в отвоевании у двуногой мрази. Мы действительно очутились под властью существ низшей расы. Мы узрели существ, внешне похожих на нас, но одержимых примитивными страстями. Для них главным в жизни было служение своему брюху и страсть к приобретательству. Эти люди тридцать лет назад были готовы на все, лишь бы тащить в дом ковры, хрусталь, импортные тряпки. Теперь они потянули к себе нефскважины, металлургические заводы, бюджеты всех видов. И построили свою страну–уродец. Здесь правят напомаженные обезьяны... Главное — нефть и газ продавать, а на доходы покупать то, что, с точки зрения обезьян, является ценностью: роскошные дома и автомашины. Длинноногих самок. Яхты, где у кают позолоченные ручки. Обезьяны вставляют себе брильянты в зубы и покупают футбольные клубы».

Я згоден із автором, що це і є нижча раса людства з її вичерпним портретом: «К низшей расе мы относим существа, коим главное — сладко жрать, трахаться, получать от жизни только удовольствие, иметь гладких самок и побольше денег. Это — обыватель–субпассионарий, махровый потребитель.

Представитель низшей расы не только субпассионарен, но и высокопримитивен. То есть несет в себе обезьяньи черты. Власть для него желанна, но лишь как источник наслаждений, денег, самок. И еще — как инструмент унижения других. Низшерасовик всегда, будучи у власти, ворует и купается в роскоши, доводя страну до ручки.

Ради достижения своих целей существо низшей расы пойдет на все: на предательство своей страны и на ее расчленение, на унижение части своего народа, на раболепие перед врагами страны и нации. Низшая раса рвется к власти ради одного: личного обогащения, ради воровства. Ему нравится подавлять людей и отбирать у них плоды их труда ради того, чтобы превращать все это в личные виллы, роскошные яхты, в счета в заграничных банках.

И наплевать такому «субу» на то, что страна хиреет и чахнет, что дети у русских не рождаются, что загибаются наука, образование и лучшая часть промышленности. Для твари из низшей расы все это — бесполезная трата денег, которые могут пойти на ее, твари, роскошное потребление.

Низшая раса смирится даже с иноземной оккупацией, если таковая не помешает ей обогащаться. Жрать в три горла и трахаться».

Після стрімких вершин юкатанських пірамід, як бачите, мене потягнуло поплавати у рідному болоті. Що вдієш, тут нам жити. Та й потім я знаю, шановний читачу, що високі матерії для багатьох із вас — то мало не наруга, а от похлюпатись у цій калабані — за милу душу. Соціальний інстинкт. Національний менталітет. Мусив цими вище викладеними пасажами віддати цим «цінностям» данину.

Це сукупний і дещо хаотичний портрет життя, у якому ми нині перебуваємо. Це навіть не держава чи суспільство, а саме життя, бо від цього маразму немає спасу. Я, приміром, намагаюся раз по раз дихнути свіжого повітря, тікаючи світ за очі і дотикаючись святинь вселенської цивілізації. Але маразм приходить уві сні. Дискомфорт і перманентний соціокультурний стрес діє за залишковим принципом, за інерцією залазить у той час, коли вже просторово тікаєш від нього.

Україна із її печерними вивихами — погранична зона цього душевного дискомфорту, який тотально накрив планету. В основі усіх криз — просто криза людства, коли гомо сапіенс, який так довго дряпався по еволюційній драбині протягом останніх тисячоліть, раптом обвалився, коли вже можна було вхопитися за край рятівної поверхні. Обвалився і полетів стрімголов знову до печерного дна, струшуючи по дорозі будь–які обладунки дарованої йому одного разу богоподібності.

Криза людини — от те, що лежить в основі усіх криз. Цивілізаційна деградація, коли крізь мундир богообраного царя природи враз почав проростати волосяний покрив гомініда — хижого і ненаситного, жорстокого і тупого.

Людина все менше стає схожою на витворений тисячолітньою працею геніїв свій ідеальний образ. Портрет її величності затьмарюють випари її перепханого брюха. І в дзеркалі відбивається внутрішнє нутро потвори, від якого сахається той, хто хоче себе бачити. Але ж то, Чоловіче, ти, тільки вивернутий навиворіт, із оголеним твоїм єством після того, як ти із себе вийняв душу і кинув її у полум’я мармурового каміна...

ПОДОРОЖ ВІД СОДОМА ДО ГОМОРРИ

Якби мене спитали, який найглибший шок я пережив у житті, у мене є однозначна відповідь, оскільки цей рубець на свідомості — найгрубший донині. Було це під час дипломатичної роботи, коли одного разу я вийшов пройтися найдовшою у світі вулицею — Янґ–стрит у Торонто. І раптом переді мною десятки тисяч людей, але із жахливими страхітливими гримасами.

Скільки виродків доводиться зустрічати у житті, і добре, що вони ходять не разом. А тут — разом! Десятки тисяч!

Зібраних в одному місці. З метою виставляти напоказ свою тваринну пристрасть один до одного. Сказати б, тваринне звиродніння, але тварини, Божі створіння, так не роблять.

Мені запаморочилось, нутрощі виривалися нагору в корчах, до яких може призвести вершина гидоти із гидот. Кілька ночей після того я не міг заснути, бо виведена із рівноваги травмована психіка кидала мене на дно побаченого пекла. То був стан, близький до божевілля.

От як описав аналогічний гей–парад у Нью–Йорку російський журналіст В. Герасимов у статті «Новини світового дурдому» (мовою оригіналу):

«Перед моими глазами по центру города прошло семьсот тысяч половых извращенцев и прочих дегенератов всех мастей и рангов. Сенаторы, конгрессмены, судьи, епископы, раввины, деятели искусств, видные чиновники и сам мэр Джулиани. Лесбиянки в «активе» и «пассиве», гомики холостые и женатозамужние, эксгибиционисты, садисты, мазохисты, вуайеристы (подглядыватели), триолисты (любители секса втроем), трансвеститы, копрофилы, зоофилы, бисексуалы, транссексуалы... Хиллари Клинтон шествовала в окружении телохранителей явно не педерастского телосложения. А над головами толпа пассивных лесбиянок поднимала плакаты с надписью «Хиллари!». Лесби «активные» несли портреты министра юстиции Жанет Рино и еще нескольких высокопоставленных демократов. Эта самая Жанет была первой «мужчиной» Хиллари, что случилось еще в студенческие годы.

Подождав, когда белые садисты хорошенько отлупят бичами стоящего на четвереньках и хохочущего от кайфа старого негра, я вновь возвратился на Пятую авеню, чтобы побеседовать на библейскую тему с однополыми гомиками–епископами...»

І коли у Верховній Раді нормальні люди приймають законодавчі бар’єри проти перетворення дітей на виродків, виходить наквацяна помадами духовна кріпачка із боксерського списку та із Шевченкових місць і починає захищати паскудство, бо так «модно». Бо це — демократія. Тоді я за нацизм і сталінізм, разом узяті.

А що ж твориться у святая святих відтворення роду людського, у головній клітині людства, суспільства, держави і нації, якою є ще із справді допотопних віків і за Промислом Божим СІМ’Я?

Богом благословенна людська статева гармонія, поки що, так би мовити, тримається на плаву, навіть не втратила пріоритетного статусу в людських відносинах і найвищого способу життя на Землі, бо у суспільстві — на роботі чи в державній функціональній сфері ми буваємо, а сім’я — це те місце, де ми живемо. Що вже говорити про те, що жодні державні, громадські і які завгодно інституції не замінять сім’ю.

Сім’я ще тримає удар, але скільки тих ударів сиплеться на її древню сиву голову. Класична форма шлюбу ще превалює, але вона настільки «збагачується» новаціями, що практично розмивається до самісіньких моральних основ.

Поширеними і практично узаконеними громадською думкою стали так звані відкриті сім’ї, у яких кожен із партнерів має зв’язки «на стороні» за взаємною згодою.

Свінгерські сім’ї культивують манери печерного періоду, а саме обмін партнерами, та ще й на очах законних чоловіків — їхніх дружин трахають чужі чоловіки.

Після них є ще вищий рівень «демократичності» — групові сім’ї, у яких усі діти вважаються спільними. Ленін із його теорією «одного стакана» міг би позаздрити.

Врешті, не лише в рамках релігійних традицій, а саме як новації входять у практику полігамія, коли у «султана» багато жінок, і поліандрія, коли жінка широкої душі живе, як із чоловіками, із кількома мужчинами водночас.

Чи не від цієї сімейно–сексуальної вакханалії бере початок стирання аномальної суті гомосексуальних збочень?

Біологічний брак при відтворенні роду людського — річ, очевидно, неминуча у мінімальних пропорціях щодо всесвітніх масштабів виробництва людей. І до таких покручів треба ставитись у кращому разі із співчуттям, а не з повагою чи захопленням.

У листопаді 2008 року в найбільшому і найбагатшому американському штаті Каліфорнія був проведений референдум, на який було винесено кілька визначень, що таке сім’я. Абсолютна більшість виборців проголосувала за визначення: сім’я — це шлюб між одним мужчиною і однією жінкою.

Правда, дивний референдум? Спитали у народу, чи два рази по два буде чотири? Народ уже щонайменше п’ять тисяч літ знає, як сказано у Біблії, у книзі Левітів, строфа 22: «Не лягай з мужчиною, як із жінкою: це паскудство». Мерзенність і плюгавство! Це найтяжчий із гріхів.

Але все не так просто. Не від життя доброго дійшли наші великі вчителі–демократи до такого взагалі–то маразматичного плебісциту. Ви не повірите: Верховний суд США заборонив упровадження результатів народного волевиявлення, визнавши його таким, що не відповідає розумінню прав людини.

Яких прав і якої людини? Прав перетворюватися на тварину — оце апофеоз демократії!

Коли на той самий наш улюблений Майдан приїхав низькорослий співачок із Британії, який у 2006 році офіційно і пишно одружився зі своїм «коханим», з чим його привітав прем’єр–міністр Тоні Блер, і почав картати українців за те, що не дозволили провести у центрі міста парад геїв, його не освистали. Промовчали. Як і тоді, коли на цьому ж місці спиляли Хрест.

Чи не єдиний раз сповна і цілковито підтримую сусіднього президента Володимира Путіна, коли глумління над Храмом Христа Спасителя у його країні було покарано.

Навіть трохи м’яко. Я б дав пожиттєву ізоляцію від здорового суспільства цих деморалізованих виродків. Ну мусить бути у людини щось святе! Якщо у неї, навіть на найнижчому рівні деградації, немає навіть крихти того святого, того, що від Бога, то вже не людина. І такі, уже нелюди, не можуть жити серед людей. Але знову — вакханалія звиродніння. Самок, які влаштували глум у Храмі, захищають!

Боже, де вже той Твій кінець? Не барися.

Гомо сапіенс вироджується, і це виродження подається за доблесть. Я би назвав це втечею назад у печеру.

Запущена у дію найстрашніша із революцій — антропологічна революція, яка, як і кожна революційна дія, гранично злютована стадним поривом, войовничо агресивна і болісно нікчемна. Якщо перед вами така людина — із фобіями, комплексами, маніями і звихненими повадками, то обходьте стороною такого збоченця, бо перед вами латентний педераст у кращому разі. А ще гірше — маніяк із цього ж стада мутантів.

Є єдиний гріх із тисяч, який Господь не простив. Хоча у цьому сутність християнства — відпускати провини тим, хто кається. А тут не відпустив. Покарав за єдиний із гріхів, який зветься содомією. Коли людина поводиться всупереч своїй фізичній природі. Стер із лиця Землі Содом і Гоморру за це. Зіслав на них кару смерті.

У країнах, які вчать нас жити і молитися на демократію із її смішними бюлетенями та ідеалізованими урнами, а саме у Німеччині, Швеції, Нідерландах, Франції та інших учасниках такого омріяного «по самі помідори» Європейського Союзу, дозволено одностатеві шлюби, а відтак ці єдиночленні батьки можуть усиновляти дітей, яких породила жінка. І яку потвору можуть виховати ці мутанти?

У Голландії демократія піднялася ще вище — прийнято закон про те, що дозволяється секс дорослого гомосексуаліста із 12–літнім хлопчиком. Якщо останній — не проти.

І цей моральний обвал стався на очах практично нинішнього покоління, а було їх, як відомо, за 10 000 років понад 400, і всі попередні, 399 поколінь, тримали цю моральну планку. Не перетворювалися на диких гомінідів–гоміків.

От що пише американський письменник Дж. Б’юкенен: «Ніде падіння моралі не помітно так виразно, як у ставленні до гомосексуалізму. У роки Другої світової війни помічник держсекретаря С. Велс був звільнений із посади за те, що чіплявся до сплячого провідника. Президент Ліндон Джонсон серйозно потерпав, що арешт його помічника У Дженкінса, якого застала поліція у чоловічому туалеті в приміщенні асоціації нацменшин, може обійтися йому втратою мільйонів голосів на виборах. Усім стало зрозуміло, що відбулася корінна переміна, коли Дж. Стаддс, який спокусив 16–літнього підлітка, відкинув звинувачення сенатської комісії та повторно висунув свою кандидатуру в сенат від Массачусетсу — і був обраний у цьому католицькому штаті. Після того він почав приводити свого дружка на відкриті засідання сенату. Воістину світ перевернувся з ніг на голову».

БОГ ПІД АРЕШТОМ

На останніх виборах у попередньому раунді партійного праймеріз кандидував у президенти США політик, якому я дуже симпатизую, Ньют Гінґрідж, багатолітній спікер американського парламенту. Його я зустрів у катедральному католицькому соборі у Вашингтоні під час Різдвяної літургії. Потиснув руку і побажав стати першою особою США (третьою за рангом, у ролі головуючого в конгресі, він уже був).

Але не сталося. Американці відвернулися від нього — надто консервативний. Мало демократичний. Негативно ставиться до різного роду звироднінь і збочень. Мав вибір — або зректися своїх цінностей і йти на вулицю і марширувати разом із педерастами для підвищення рейтингу, або залишитися самим собою, плюнувши на бридку політику. Ньют себе не зрадив.

Я придбав книгу цього мудрого американця під претензійною назвою «Нема такої іншої нації. Як американська винятковість діє». Із болем у серці цей чесний американець пише про те, як шаленій атаці піддаються дві ґрунтовні цінності та інституції, на яких тримається США, — релігія і сім’я. Він переконаний: якщо зруйнувати ці підвалини — Америка впаде.

Гінґрідж перераховує такі плачевні факти, які швидше скидаються на розгул атеїстичного мракобісся часів Хрущова, про що йдеться у моєму романі «Хрест», а не про сучасну Америку, яка піднялася над людством виключно завдяки християнським цінностям, на яких її підвалини заклали батьки–засновники:

— Верховний суд США у 1962 році заборонив молитву в середніх школах;

— Верховний суд США у 1963 році встановив, що читання Біблії у середніх школах є антиконституційним;

— Верховний суд США встановив, що «Десять Заповідей Божих» належить вилучити із програм для класів середніх шкіл;

— Верховний суд США у 1989 році встановив, що сцени Різдва на іконах у судових приміщеннях є неконституційними;

— Верховний суд США у 1992 році заборонив молитву під час випускних церемоній у школах;

— Верховний суд США заборонив проведення зборів християнських організацій у студентських і шкільних приміщеннях.

А тепер факти із провінційного життя, яке провадиться під орудою такої Феміди, яка просто–таки ленінською, червоною мітлою виганяє Бога із американського життя:

— У Нью–Джерсі школяреві було заборонено виконувати пісню «Во хвалу Богу» на учнівському концерті;

— у січні 2004 року у Балч–Спрінґ, зі штату Техас, пенсіонерам було заборонено розпочинати вечерю із молитви;

— у жовтні 2004 року у Сент–Луїзі, штат Міссурі, учня середньої школи було вилучено з уроку, покарано із попередженням про виключення зі школи, якщо він далі буде молитися перед прийняттям ланчу;

— у лютому 2010року п’ять осіб було заарештовано прямо на вулиці за їхнє проповідування Євангелія;

— жінка–фотограф була оштрафована на 7 тисяч доларів, коли вона відмовилася знімати церемонію секс–меншин, оскільки це не відповідає її християнським принципам;

— було заборонено батьківські збори в одній із шкіл Арізони, оскільки вони розпочиналися із молитви.

І нарешті, те, що мене просто потрясає. Я написав роман на основі факту знесення хреста із церкви у 60–х роках — роках мого дитинства, а тут:

— у жовтні 2006року директор школи імені Вільяма і Марії наказав знести хрест із давньоісторичної шкільної каплиці, як небажаний релігійний символ.

У грандіозному Музеї історії США уся ця історія розпочинається з експозиції, що присвячена тій людині серед батьків–засновників цієї могутньої держави, яка є найглибшим інтелектуалом і головним ідеологом унікальної імперії, — присвячена Томасу Джефферсону. За склом найперше впадає у вічі якийсь акт мало не вандалізму — порізана ножицями Біблія.

Виявляється, Джефферсон зробив таку річ — вирізав із Нового Заповіту слова Ісуса Христа. Цитати без коментарів євангелістів. Самі лише цитати із перших уст.

І зробив висновок — нічого геніальнішого, ніж ця Ісусова наука, люди не придумали. Це найвище вчення, як правильно жити Людині на Землі.

В той же час ще одна сакральна постать, перший президент Джордж Вашингтон, як наш Кобзар, залишив американцям свій заповіт.

Говорячи про «священний вогонь свободи», він бачив цей вогонь у Божому Промислі і благав саме так розуміти сенс свободи і жити так, щоб заслужити благословення Боже на благо нації.

Усі спічі у США, починаючи з інавгураційної промови президента, завершуються однаково: God bless America — Боже, благослови Америку.

Але що там говорити про заповіти кількасотлітньої давності. Ми особливо тут, на землі совків, знаємо, що головну роль у визволенні нас від «імперії зла» відіграв чи не найбільший американський післявоєнний президент Рональд Рейган. У тій самій промові від 1983 року, в якій він вжив ці два слова, Рейган говорив: «Джерело нашої сили у боротьбі за свободу людини є не матеріальним, а духовним. Тому це джерело є невичерпним, тому ця боротьба є неминуче тріумфальною і переможною над усім і над усіма, хто наміряється поневолювати свободу ближнього».

Нас визволяв, а у нього вдома що робилося і робиться? Я до чого веду: вся ця фактологія мракобісся, і не десь тут на руїнах богоборської імперії, а у країні, могутність якої тримається на християнських цінностях, свідчить, що ці цінності топчуться під ноги. Бог оголошується поза законом. Бога беруть під арешт.

Мені важко знайти ще переконливіші стимули для власних апокаліптичних роздумів.

Коли біля підніжжя пірамід майя я поринув у тривожні думи — вартий чи не вартий рід людський свого кінця, того ж дня неподалік, у місті Шарлотті, на Національному конвенті з висунення чинного президента Барака Обами на повторний термін, відбулася велика демократична «перемога».

Вперше на з’їзді Демократичної партії було повідомлено, що у його роботі беруть участь 500 гомосексуалістів і лесбіянок. Делегати партійного форуму вітали героїв оплесками і стоячи! Треба було бачити, як камери вихоплювали із тріумфуючих політичних лав гримаси на обличчях цих «улюбленців народу».

І здавалося мені, що це не Північна Кароліна, а Содом у переддень своєї кончини.

Але то тільки педерастичні квіточки. Напередодні провід цієї партії, яка підняла усе прогресивне людство на стеження за виборами в Україні, прийняв ще одне історичне рішення — із усіх партійних документів викинути слово «Бог».

Я стежив за цим американським сказом із Мексики. І тут, по сусідству, де був створений «Календар майя», мені із достеменною переконливістю видалося, що буде дуже дивно, якщо цього кінця світу не буде.

Згинуть і такі, як я, одиниці людства, що перебувають у межах норми і яких абсолютна більшість, але якщо мусить світ цей окаянний так бридко падати ниць, то бути кінцю.

Може, у ньому й спасіння?

ГЛАМУРНІ ЛАБУХИ ПОПСИ

У 2005 році переможцем Венеціанського кінофестивалю став фільм «Горбата гора» про любов двох педерастів. «Високоідейна» картина отримала «Золотий глобус» у чотирьох номінаціях. Письменник Маріо Варґас Льоса отримав у 2010 році Нобелівську премію за роман «Витівки кепського дівчиська» про ненаситну сексуальну самку, про яку у нас прийнято говорити — шаленство вагіни. Гидко читати ці нескінченні пасажі, якими впивається до нестями не тільки звихнений герой, а й автор.

Недавно анафему у Санкт–Петербурзі отримала горезвісна поп–діва Мадонна. Свою кар’єру ця сатаністка розпочала концертом із фривольною назвою «Як недоторкана дівчинка», під час якого вона на велетенському ліжку посеред сцени імітує мастурбацію з допомогою... розп’яття, не тямлячись од тваринних конвульсій. От із кого брали приклад російські сатаністки у московському Храмі Хреста Спасителя, от у кого вчилися українські сатаністки на Майдані!

Її найвідоміший альбом так і називається «Секс», у якому вона мастурбує на підвіконні, на автостраді, з бичем садомазохістки, із мужчинами і жінками. Кінця–краю немає цьому кривлянню безволосої мавпи, хоча у зоопарку такої гидоти не побачиш. По–моєму, мавпи більш встидливі.

І найстрашніше, що ця самка стала справді «Мадонною» — іконою усього того жахіття, що називається попса. Тутешні наші мадонки–матрьонки у своїх творчо–рагульських злетах лише цнотливо імітують цю естрадну мастурбацію, якою заповнені всі українські і російські телеканали, що демократично та тотально контролюються представниками секс–меншин.

До речі, про наші славні незалежні засоби масової інформації. Колись журналістику назвали другою найдревнішою професією. Після першої — проституції. Тепер вона у нас, може, вже й випередила споконвічну лідерку на повороті демократії. Слава і хвала свободі слова, але, як сказав би суворий і геніальний у своїй правоті Маяковський, «поговорим о дряни».

ЗМІ — це загони інформаційних кілерів, які задешево влаштовують медійні бої між ворогуючими за бабло і бюджет олігархами. Якщо журналістика не є незалежною, тоді її взагалі немає як такої. Тоді це просто перша найдревніша професія. «Нічого не варта свобода слова, якщо нею не можна заробити на хліб», — писав Бертран Рассел. Не продаючись і не курвлячись.

Продаються оптом олігархам, а вроздріб — то уже для всіх бажаючих. Спробуйте надрукувати у газеті матеріал, талановито написаний та на актуальну тему. Тільки — за бабло. Плати — і квацяй, що збреде тобі у твою порожню макітру.

Свобода слова, як відомо, у нас процвітає на політичних телешоу, яких усіх, разом узятих, єднає єдина спільна мета — «дабы дурь каждого была видна». За це народ має бути вдячним торжеству демократії зі свободою слова, як священній корові.

Правда, пропуск на ці кориди політичних биків — теж за тарифом. Мікрофон прикріплений до тулуба протягом усього цирку — то за найвищим тарифом. А підхід дівчинки з мікрофоном до дядька на одну хвилину — тариф скромніший за кожен такий мікрофонний «відсмоктон».

Поміж баталіями лайнокидання є ще в новинах панорама прожитого дня — хто кого застрелив або просто послав, де впав паркан, а то й ціла хата на голову, кого затопило, хто замерз, хто втопився чи повісився, а хто просто у стовп врізався і дав дуба.

Щось таке, ну просто нормальне у цьому окаянному житті — не в новину. Нічого такого навіть не доброго, а просто в межах норми, показувати не можна. Тільки чорнуху. Тільки жахи.

День у день продовжується ця тотальна атака зі всіх медійних стволів на нещасного нащадка гомо сапіенс, від чого контужену масову свідомість паралізує, від усього цього їй випадає, обнявши посеред ночі мокру подушку, виродитися у безнадійно нікчемну, знавісніло люту на всіх і вся, одначе слухняну, зломлену і нездатну на будь–який опір, остаточно і безповортно деградовану звірину!

«Інформація є тою останньою тюрмою духу, із якої звичайна людина практично не має шансу вирватися. Це найдосконаліша есенція брехні, яку буде заганяти «шприц», засунутий у мозок людства. Вона, поза всіляким сумнівом, переважає фальш попередніх епох, яка залишала шанс для індивідуальної інтерпретації, переварювання і засвоєння на особистому рівні інформації. Тепер інформація не підлягає індивідуальній взаємодії, виповзає із зворотного зв’язку. Це олжа, яка не допускає зазору між собою і людським «я». Але саме в інформаційному суспільстві відбувається повномасштабне звільнення еліт від механізмів соціальної рокованості... Чи це не торжество того, заради чого зійшов з розуму професор класичної філології?» — запитує у відчаї учасник контркультурного московського підпілля 60–70–х років, радянський дисидент Гейдар Джемаль.

Якщо, затуливши вуха, у відчаї ви втечете із дому від цього клятого телеящика, підете, ну, скажімо, на концерт, то що вас чекає?

Вас чекає така ж смердюча, у позолоченому, оголеному лахмітті, бездарна повія, яка тепер називається модифіковано — попса. Як корозія, вона знищує, заживо поїдає те, що колись називалося мистецтвом.

Перше відкриття, яке я зробив у своєму початкуючому досвіді у літературі, — попса спопеляє і Слово. Беру до рук часом дорого розкручені книги із дивакувато пришелепуватими псевдами авторів. Чистої води — мура. Але попса. Піпл хаває.

Недавно на книжковій виставці можна було із сумом констатувати, як скромно та одиноко сидів на своїй авторській сесії живий класик, сивобородий патріарх, визираючи шанувальників, що повзли, як мокрі мухи, кудись геть.

А поруч юрба рвалася до дійсно мастурбації–імітації однієї хуторянської попси, яка написала про себе книжку — як вона починала у комсомольській самодіяльності, як її помітили в обкомі, взяли на заміський семінар, де вона співала вдень і ввечері, а вночі просто активно і змістовно, як і належиться молодому будівникові комунізму та резерву партії, відпочивала, відпочивала і аж до самого ранку, а потім завдяки нашій омріяній незалежності, за яку віддали життя наші славні бандерівці–герої, аж до парламенту дотрахалась, вибачте, доспівалась.

Є особлива верства поп–літератури — манірні такі хлопчаки у передпенсійному віці і в кольорових шарфиках під непраними сорочками, яких я називаю гламурними лабухами. Вони без упину і небезкоштовно дають платні інтерв’ю журналістикам, закопилюючи претензійно губу, злегка та боязко покрикують навіть на президента, патріотично порпаючись у його унітазах.

І це все, що вони пишуть. Хочете прочитати цього модерного попсовика від літератури? Здебільшого багаторічне безпліддя після колись там чогось нашкрябаного, на розкрутку якого й пішло усе «видатне» життя.

Хоча не писати і не псувати папір — це те найкраще, що вони можуть зробити для літератури.

Мій скромний досвід перебування у «літературному процесі» несподівано надихнув мене навіть на поезію, з якою я розпрощався ще у восьмому класі: