Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

1

Амбер: височіє і сяє на вершині Колвіра у розпалі дня. Чорна дорога: низька та зловісна, простягається з Хаосу через Ґарнат на південь. Я: лаючись та вряди-годи почитуючи щось, міряю кроками бібліотеку замку Амбера. Двері до бібліотеки: зачинені й замкнені.

Скажений принц Амбера всівся за бюро і вкотре прикипів поглядом до розгорнутого тому. У двері постукали.

— Геть! — гаркнув я.

— Корвіне, це я, Рендом. Може, відчинеш, га? Я навіть ленч приніс.

— Хвилинку.

Я знову звівся на ноги, обійшов бюро та перетнув кімнату. Рендом кивнув, коли я відчинив двері. Він приніс тацю, яку поставив на маленький столик біля мого бюро.

— Їжі не забагато? — поцікавився я.

— Не тільки ти зголоднів.

— Ну, то придумай щось.

І він придумав. Порізав м'ясо й простягнув мені один шматок на великій скибці хліба. Налив вина. Ми всілися й заходилися їсти.

— Знаю, ти досі казишся... — мовив Рендом через деякий час.

— А ти — ні?

— Що ж, можливо, я звик до цього трохи більше, ніж ти. Не знаю. Все ж... Так. Це було доволі несподівано, правда?

— Несподівано? — я добряче ковтнув вина. — Це як у старі часи. Навіть гірше. Він же почав мені подобатися, коли вдавав Ґанелона. А тепер, щойно повернувши собі владу, батько став таким самим категоричним, як і колись. Віддав нам ряд наказів, які навіть не вважав за потрібне пояснити, і знову зник.

— Він сказав, що скоро вийде на зв'язок.

— Припускаю, минулого разу він мав такі самі наміри.

— Сумніваюся.

— А ще тато жодним чином не пояснив своєї попередньої відсутності — і словом не прохопився.

— Певен, у нього були на те свої причини.

— Рендоме, мені ось що цікаво: чи міг він з'їхати з глузду остаточно?

— Він виявився достатньо кмітливим, щоб надурити тебе.

— Це була комбінація ницої тваринної хитрості й здатності змінювати подобу.

— Але ж вона спрацювала?

— Так. Спрацювала.

— Корвіне, можливо, ти просто не хочеш, щоб у нього був план, який може виявитися вдалим? Що як ти просто не хочеш, аби він мав слушність?

— Це смішно. Я не менше за інших хочу покінчити з цим безладом.

— Так, але хіба ти не зрадів би, якби отримав відповідь з іншого боку?

— До чого ти хилиш?

— Ти справді не хочеш довіряти йому.

— Визнаю. Я не бачив його — у справжній подобі — достобіса довго і...

Рендом похитав головою.

— Я не це мав на увазі. Ти розлючений, бо тато повернувся, так? Ти сподівався, що ми більше його не побачимо.

Я відвів погляд.

— Є таке, — зрештою погодився я. — Але не через вільний трон, не тільки через нього. Це він, Рендоме. Він. От і все.

— Знаю, — відповів брат. — Але ти мусиш визнати, що він ошукав Бранда, а зробити це було ой як нелегко. Він утнув фокус, якого я досі не розумію, змусивши тебе забрати з Tip-на Ноґта ту залізну руку, а мене — передати її Бенедикту. Тоді простежив, аби Бенедикт опинився у потрібному місці в потрібний час, щоб усе спрацювало і він повернув Камінь. А ще він краще за нас грає з Тінню. Він упорався з нею прямісінько на Колвірі, коли привів нас до первинного Лабіринту. Я такого не вмію. Ніхто не вміє. Крім того, він зміг побити Джерарда. Я не вірю, що він здає. Думаю, батько точно знає, що робить. І подобається нам це чи ні, але він єдиний, хто може впоратися з теперішньою ситуацією.

— Намагаєшся сказати, що я маю довіряти йому?

— Намагаюся сказати, що у тебе нема вибору.

Я зітхнув.

— Гадаю, ти влучив у яблучко. Моя образа не має сенсу. Однак...

— Ти переймаєшся через наказ атакувати, так?

— Так, і через нього теж. Якби ми ще трохи зачекали, Бенедикт устиг би зібрати більше військо. Трьох днів замало, щоб підготуватися до такого. Тим паче, коли ми так сумніваємося щодо наших ворогів.

— Може, це й не так. Він довго говорив із Бенедиктом сам на сам.

— То інша справа. Окремі накази. Ця секретність... Він не довіряє нам ще більше, ніж ми йому.

Рендом гмикнув. Я теж.

— Гаразд, — сказав я. — Може, і я б не довіряв. Але три дні, щоб розпочати війну... — я похитав головою. — Очевидно, він краще знає про щось, невідоме нам.

— У мене склалося враження, що це радше удар на випередження, а не війна.

— От тільки йому годилося б пояснити, що саме ми випереджаємо.

Рендом знизав плечима і підлив нам обом ще вина.

— Можливо, він усе нам розкаже, щойно повернеться. Ти ж не отримав від нього жодних особливих наказів, так?

— Тільки залишатися на місці й чекати. А ти?

Брат заперечно хитнув головою:

— Він сказав, що коли настане час, я про все дізнаюся. А що стосовно Джуліана, то він наказав йому тримати солдатів напоготові — щоб ті могли виступити будь-якої миті.

— Он як! Вони досі стоять в Ардені?

Рендом кивнув.

— Коли батько це сказав?

— Тільки-но ти пішов. Він витягнув Джуліана через Козир, щоб передати це повідомлення, і вони поїхали вдвох. Я чув, як татусь казав, що трохи проведе його.

— Вони рушили східним шляхом через Колвір?

— Так. Я їх бачив.

— Цікаво. Що ще я пропустив?

Рендом зачовгався на місці.

— Якраз ту частину, яка не дає мені спокою, — відповів він. — Після того, як тато сів на коня й махнув рукою на прощання, він обернувся до мене і сказав: «Пильнуй Мартіна».

— Це все?

— Усе. Але він сміявся, коли казав це.

— Гадаю, це природна недовіра до новоприбулого.

— Тоді чому він сміявся?

— Здаюсь.

Я відрізав шматочок сиру і з'їв його.

— Може, не така вже й погана ця думка, га? Що як це не підозра? Можливо, батько вважає, що Мартіна треба від чогось уберегти? Або і те, й інше. Або нічого з цього. Сам знаєш, яким він часом буває.

Рендом підвівся.

— Про альтернативні варіанти я навіть і не думав. Підеш зі мною? — запитав брат. — Ти тут уже цілий ранок.

— Ходімо, — я підвівся і причепив на пояс Ґрейсвандір. — До речі, а де зараз Мартін?

— Я залишив його внизу, на першому поверсі. Він говорив із Джерардом.

— Тоді твій син у надійних руках. Джерард збирається залишитися тут чи повернеться до флоту?

— Не знаю. Він не обговорював отриманих наказів.

Ми вийшли з кімнати й попрямували до сходів.

Спускаючись униз, я почув якийсь гамір, тож пришвидшив крок.

Перегнувшись через перила, я побачив масивну фігуру Джерарда і натовп охоронців, які скупчилися перед входом до тронної зали. Усі вони стояли спинами до нас. Кілька останніх сходинок я перестрибнув. Рендом був за пару кроків позад мене.

Я проштовхався вперед і запитав:

— Джерарде, що відбувається?

— Чорти б мене вхопили, якби я знав, — відказав він. — Сам поглянь. Але всередину — зась.

Він відійшов убік, а я ступив крок уперед. Тоді ще один. І все. Я наче впирався в пружну, абсолютно невидиму стіну. За нею розігрувалася сцена, що скрутила мої спогади та почуття у вузол. Я застиг на місці, бо страх учепився мені в шию і скував руки. Оце так!

Мартін, посміхаючись, тримав Козир у лівій руці, а Бенедикт — якого, ймовірно, щойно викликали — стояв перед ним. Поряд на підвищенні, біля трону, стояла, відвернувшись, дівчина. Обидва чоловіки, очевидно, про щось розмовляли, але мені не вдалося почути ні слова.

Нарешті Бенедикт повернувся і, здавалося, заговорив до дівчини. Через деякий час вона, схоже, відповіла йому. Мартін став ліворуч од неї. Доки вона говорила, Бенедикт піднявся на поміст. Я нарешті побачив його обличчя. Розмова тривала.

— Дівчина видається знайомою, — сказав Джерард, який, ступивши уперед, тепер стояв поряд зі мною.

— Ти, можливо, бачив її, коли вона промайнула повз нас на коні, — відповів я, — у день Ерікової смерті. Це Дара.

Я почув його різкий вдих.

— Дара! Тоді ти... — його голос стишився.

— Я не брехав. Вона справжня.

— Мартіне, — закричав Рендом, ставши праворуч від мене, — Мартіне! Що відбувається?!

Жодної відповіді.

— Гадаю, він не чує тебе, — сказав Джерард. — Цей бар'єр, напевно, повністю розділив нас.

Рендом рвонув уперед і вперся руками у щось невидиме.

— Давайте штовхнемо всі разом, — запропонував він.

Я спробував. Джерард також спрямував усю свою вагу на невидиму стіну.

За пів хвилини даремної роботи я відступив.

— Паскудно, — сказав я. — Нам не до снаги її зрушити.

— Що це за чортівня? — запитав Рендом. — Що втримує...

У мене була підозра — не більше, — що могло тут відбуватись. Та й то лише тому, що і персонажі, і сцена в цілому викликали у мене дежавю. Хоча зараз... Зараз я схопився за піхви, перевіряючи, чи Ґрейсвандір досі висить у мене на боці.

Він висів.

Тоді як я міг пояснити, що в усіх на очах мій унікальний клинок, вкритий складним візерунком, виник нізвідки і без будь-якої підтримки завис у повітрі перед троном, майже торкаючись кінчиком до горла Дари?

Ніяк не міг.

Але це так сильно скидалося на події тієї ночі в небесному місті снів Tip-на Ноґті, що не могло бути збігом. Жодної з пасток тут не було: ні пітьми, ні збентеження, ні важких тіней, ані власних бурхливих емоцій. Але все відбувалося саме так, як і тієї ночі. Однак були й відмінності. Поза Бенедикта дещо відрізнялася — він стояв трохи далі, а тіло зігнув під іншим кутом. Я не міг читати по губах, тому тільки здогадувався, чи ставить Дара ті самі запитання. Навряд. Певно, драматична сцена — водночас і схожа, і не схожа на те, що я пережив (якщо такий зв'язок узагалі був) — підпала під вплив Тір-на Ноґта на мій розум.

— Корвіне, — сказав Рендом. — Здається, перед нею завис Ґрейсвандір.

— Так і є, — відповів я. — Але, як бачиш, мій клинок зі мною.

— Іншого такого не може бути... чи може? Ти розумієш, що відбувається?

— Мені починає здаватися, що розумію. Та як би там не було, я не можу цього спинити.

Клинок Бенедикта раптом вилетів із піхов і схрестився з мечем, що так нагадував мій. Через секунду брат заходився фехтувати з невидимим суперником.

— Покажи йому, Бенедикте! — крикнув Рендом.

— Марно, — сказав я. — Скоро його роззброять.

— А ти звідки знаєш? — запитав Джерард.

— Якоюсь мірою це я там фехтую з Бенедиктом, — мовив я. — Це — зворотний бік мого сну в Tip-на Ноґті. Я не знаю, як батькові це вдалось, але така вже його плата за повернення Каменя.

— Не розумію, — буркнув Джерард.

Я похитав головою.

— Не вдаватиму, ніби знаю, як це влаштовано, — продовжив я. — Але ми не увійдемо до зали, поки звідти не зникнуть дві штукенції.

— Які ще штукенції?

— Просто дивися.

Бенедикт перекинув меч в іншу руку, а його сяючий протез кинувся вперед і вчепився у щось невидиме. Два мечі відбивали взаємні удари, блокували один одного, тиснули — їхні кінці літали під стелею. Права рука Бенедикта й далі стискалася.

Раптом Ґрейсвандір вивільнився, обійшов меч Бенедикта і завдав моєму братові нищівного удару по правиці в місці, де метал з'єднувався з плоттю. Бенедикт одразу ж розвернувся і на деякий час закрив собою всю сцену.

Потім картина знову постала перед нами, коли Бенедикт, обертаючись, упав на одне коліно. Він схопився за куксу. Залізна рука зависла в повітрі біля Ґрейсвандіра, а потім, опускаючись із мечем, вона почала віддалятися від Бенедикта. Коли вони впали, то не залишилися на підлозі, а пройшли крізь неї і зникли.

Я перехилився вперед і, відновивши рівновагу, ступив один крок. Бар'єр зник.

Мартін і Дара підбігли до Бенедикта раніше за нас. Коли ми з Джерардом та Рендомом підійшли, Дара вже перев'язувала поранення Бенедикта смужкою тканини, яку відірвала від плаща. Рендом схопив Мартіна за плече і повернув хлопця до себе.

— Що тут трапилося?

— Дара... Дара сказала, що хоче побачити Амбер, — відповів хлопець. — Оскільки я тут уже живу, то погодився перенести її та показати, що тут і до чого. Тоді...

— Перенести її? Ти маєш на увазі через Козирі?

— Ну, так.

— Твої чи її?

Мартін закусив нижню губу.

— Розумієш...

— Віддай мені карти, — сказав Рендом і зірвав футляр із Мартінового пояса. Потім відкрив його й заходився перебирати колоду.

— Тоді я вирішив повідомити про це Бенедикта, адже він цікавився нею, — продовжував Мартін. — Бенедикт захотів прийти і поглянути...

— Що це в біса таке? — вигукнув Рендом. — Тут є твоя карта, її та ще одного хлопця, якого я ніколи раніше не бачив. Звідки вони в тебе?

— Дай-но поглянути, — попросив я.

Рендом простягнув мені три карти.

— Ну? — поцікавився він. — Брандова робота? З усіх, кого я знаю, тільки він уміє малювати Козирі.

— Із Брандом я не вів би жодних справ, — відказав Мартін, — хіба ті, що привели б його до смерті.

Але я вже знав, що ці карти малював не Бранд. То був не його стиль. Він узагалі не нагадував стилів тих, з чиїми роботами я був знайомий. Хоча зараз навіть не стиль привернув мою увагу. Я прикипів до рис третьої особи, якої, як сказав Рендом, він ніколи не бачив. А от я бачив. Я вдивлявся в обличчя хлопця, який перед Дворами Хаосу спрямував на мене арбалет, а потім упізнав мене і відмовився стріляти. Я повернув карту.

— Мартіне, хто це? — запитав я.

— Чоловік, який зробив ці додаткові Козирі. Заразом він і свій намалював. Я не знаю його імені. Якийсь приятель Дари.

— Брешеш, — відрізав Рендом.

— Тоді нехай Дара усе нам розповість, — сказав я і повернувся до неї.

Дівчина досі стояла навколішки біля Бенедикта, хоча вона вже зробила йому пов'язку, а брат тепер сів.

— Що скажеш про цього? — запитав я, показуючи їй карту. — Хто він?

Дара поглянула на карту, потім на мене. Усміхнулася.

— Ти справді не знаєш? — запитала вона.

— Якби знав, то хіба запитував би?

— Тоді поглянь на нього ще раз і подивися в дзеркало. Це твій і так само мій син. Його звати Мерлін.

Мене нелегко збити з пантелику, але цей удар виявився надважким. У голові запаморочилось. Але думав я швидко. Зважаючи на різницю в плині часу, таке можливо.

— Даро, — почав я, — чого ти хочеш?

— Я вже казала, коли проходила Лабіринтом, — відповіла вона, — що Амбер має бути зруйнований. Хочу по праву взяти в цьому участь.

— Тобі дістанеться моя камера, — відповів я. — Ні, сусідня. Охороно!

— Корвіне, усе гаразд, — мовив Бенедикт, підводячись на ноги. — Усе не так погано, як звучить. Вона може все пояснити.

— То хай починає зараз.

— Ні. Віч-на-віч. Тільки для родини.

Я відіслав охорону, яка прибула на мій поклик.

— Чудово. Зробимо паузу, щоб продовжити розмову в кімнаті нагорі.

Бенедикт кивнув, і Дара взяла його під ліву руку. Рендом, Джерард, Мартін і я рушили за ними. Я ще раз озирнувся на порожнє місце, де мої сни обернулися на правду.

Такі от справи.

2

Виїхавши на гребінь Колвіра, я спішився перед своєю гробницею. Зайшов усередину й відчинив труну. Вона виявилася порожньою. Добре. Бо мене вже почали брати сумніви. Я навіть трохи очікував побачити там власне тіло — доказ того, що, попри всі знаки й інтуїтивні здогади, я заблукав у хибній Тіні.

Я вийшов з гробниці й потер Зірці ніс. Ясно сяяло сонце, і віяв прохолодний бриз. Мене охопило раптове бажання підійти до моря. Натомість я всівся на лавці й намацав люльку.

Так, ми поговорили. Вмостившись на коричневому дивані, Дара підібгала під себе ноги, всміхнулася й повторила історію свого походження від Бенедикта та пекельної діви Лінтри. Вона росла у Дворах Хаосу — абсолютно неевклідовому королівстві, де сам час створював низку проблем.

— Те, що ти розповідала, коли ми зустрілися, було брехнею, — мовив я. — Чому ж я маю вірити тобі тепер?

Вона усміхнулася й поглянула на нігті на руках.

— Тоді я мусіла тобі збрехати, — пояснила вона. — Аби отримати те, що хотіла.

— А саме?

— Знання про родину, Лабіринт, Козирі й Амбер. Завоювати твою довіру. Завагітніти від тебе.

— Гадаєш, правда не допомогла б?

— Навряд. Я ж прийшла від ворогів. І причини, з яких мені це все було потрібно, не належать до тих, що ти схвалив би.

— А фехтування? Тоді ти казала, що тебе навчав Бенедикт.

Вона знову всміхнулась, і в її очах спалахнули темні вогники.

— Я навчалась у самого великого герцога Борела, вищого лорда Хаосу.

— І твоя зовнішність, — додав я. — Коли ти проходила Лабіринтом, я бачив, як вона кілька разів змінювалась. Як? І чому?

— Кожен, хто походить із Хаосу, може змінювати подобу, — відповіла Дара.

Тоді я подумав про виставу, яку влаштував Дворкін тієї ночі, коли перевтілився у мене. Бенедикт кивнув:

— Батько надурив нас своєю подобою Ґанелона.

— Оберон — син Хаосу, — відповіла Дара. — Бунтівний син бунтівного батька. Але ж сила залишилася.

— Чому ж тоді ми не здатні до цього? — запитав Рендом.

Вона знизала плечима.

— А ви намагались — раптом можете? З іншого боку, ця здібність могла й зникнути у вашому поколінні. Не знаю. Однак щодо мене, то я маю кілька улюблених образів, у які вбираюся в стресових ситуаціях. Я виросла там, де це було за правило, де інша подоба домінувала. Той рефлекс досі зі мною. Саме це ти й побачив того дня.

— Даро, — мовив я. — Навіщо тобі те все, чого ти, як кажеш, хотіла — знання про родину, Лабіринт, Козирі й Амбер? І син?

— Гаразд, — зітхнула вона. — Гаразд. Ти ж уже знаєш Брандові плани — про зруйнування та відродження Амбера?

— Так.

— Тут не обійшлося без нашої згоди і сприяння.

— Разом з убивством Мартіна? — поцікавився Рендом.

— Ні, — відказала вона. — Ми й гадки не мали, кого використають як знаряддя.

— А якби знали, це б вас спинило?

— Ти ставиш гіпотетичні запитання, — відрубала Дара. — Сам і відповідай. Я рада, що Мартін досі живий. Ось і все, що можу про це сказати.

— Гаразд, — погодився Рендом. — А як щодо Бранда?

— Він зміг зв'язатися з нашими керманичами у спосіб, якого навчився від Дворкіна. Бранд мав амбіції, але йому бракувало знань і сили. Він запропонував угоду.

— Яких іще знань?

— Почнімо з того, що він не знав, як зруйнувати Лабіринт.

— Тож це ви відповідаєте за те, що він накоїв, — утрутився Рендом.

— Якщо тобі подобається, то вважай саме так.

— І вважатиму.

Вона стенула плечима й глянула на мене.

— Ти хочеш почути історію?

— Уперед.

Я зиркнув на Рендома, і той кивнув.

— Бранд отримав те, що хотів, — продовжила Дара, — але йому не довіряли. Боялися, що тільки-но він здобуде достатньо сили, щоб створити бажаний світ, то не спиниться на правлінні одним лише новоствореним Амбером — він також спробує поширити свої володіння й на Хаос. Нам потрібен був ослаблений Амбер, щоби зміцнити Хаос... Установити нову рівновагу, яка дасть нам більше Тіней, що лежать між нашими королівствами. Ми вже давно збагнули, що ці два королівства не зіллються ніколи, й не можна знищити одне, не зруйнувавши всіх процесів, які відбуваються між нами. У результаті отримаємо повну статику чи абсолютний Хаос. І все ж, попри розуміння всього, що мав на думці Бранд, наші керманичі домовилися з ним. Це була найкраща нагода, що випала за всі часи. Нею необхідно було скористатися. Відчувалося, що з Брандом зараз можна мати справу, а коли настане час, замінити його.

— Тож ви планували обман, — мовив Рендом.

— Ні, якби він дотримав слова. Але ж ми, зрештою, знали, що цього не трапиться. Тому здійснили хід проти нього.

— Який?

— Йому б дозволили довести справу до кінця. А тоді — знищили б. Його місце посів би член королівської родини Амбера, який би також походив із першої родини у Дворах. Він виріс між нами й вихований для цієї ролі. Мерлін має навіть подвійні зв'язки з Амбером: з одного боку, через мого предка Бенедикта, а з іншого — через тебе. А ви — два головні претенденти на престол.

— Ти походиш із королівського дому Хаосу?

Вона усміхнулася.

Я підвівся і відійшов. Подивився на попіл у каміні.

— Мене трохи напружує власна участь у програмі з поліпшення породи, — нарешті мовив я. — Та хай там як, припустімо, що принаймні наразі твої слова правдиві. Навіщо ж ти розповідаєш про все це тепер?

— Бо я боюся, — відповіла вона. — Боюся, що лорди мого королівства зайдуть у своїх намірах так само далеко, як Бранд хотів зайти у своїх. Можливо, навіть далі. Йдеться про рівновагу, про яку я казала. Мало хто здатен збагнути, яка це делікатна штука. Я мандрувала як Тіньовими землями біля Амбера, так і в самому Амбері, а також знаю Тіні, що лежать з боку Хаосу. Зустрічала багатьох людей і багато чого бачила. Коли натрапила на Мартіна і поговорила з ним, то відчула, що зміни, які, за словами моїх старійшин, будуть на краще, не просто переосмислять структуру Амбера. Вони обернуть Амбер на продовження Дворів, і більшість Тіней випаруються, щоб з'єднатися з Хаосом. Амбер стане островом. Дехто з моїх старійшин досі засмучується, що Дворкін створив Амбер, і понад усе прагне повернути дні, які цьому передували. Абсолютний Хаос, з якого все постало. Мені більше до вподоби нинішній стан речей, тож я хочу його зберегти. Я бажаю, аби в цьому конфлікті не перемогла жодна зі сторін.

Повернувшись, я побачив, як Бенедикт хитає головою.

— Отже, ти ні на жодній зі сторін, — констатував він.

— Мені приємніше думати, що я на обох.

— Мартіне, — мовив я, — ти з нею?

Він кивнув.

Рендом засміявся.

— Ви двоє? Проти Амбера та Дворів Хаосу? І чого ж ви хочете досягнути? Як плануєте підтримувати цю рівновагу?

— А ми не самі, — відповіла Дара. — І план не наш.

Її долоня зникла у кишені. Коли Дара її витягнула, щось зблиснуло. Вона повернула руку на світло і показала, що тримає батьків перстень із печаткою.

— Де ти його взяла? — запитав Рендом.

— А де ж іще?

Бенедикт підступив до неї й простягнув руку. Дара віддала йому перстень, аби той його оглянув.

— Це справді його перстень, — мовив Бенедикт. — Із тильного боку є дві позначки, які я бачив раніше. Чому він у тебе?

— По-перше, аби переконати тебе, що кажу правду, коли передаю його накази, — відповіла Дара.

— Як ти взагалі з ним познайомилася? — здивувався я.

— Ми зустрілися, коли він був у скруті, — почала вона. — По суті, можна навіть сказати, що я його врятувала. Це трапилося після зустрічі з Мартіном, тож я перейнялася більшим співчуттям до Амбера. Та й ваш батько — досить славний і переконливий. Тому я вирішила, що не хочу просто стояти осторонь і милуватись, як він залишається бранцем моєї рідні.

— Ти знаєш, як його вдалося піймати?

Вона похитала головою.

— Знаю лише, що Бранд зумів заманити його в настільки далекі від Амбера Тіні, що його неможливо було просто забрати додому. Гадаю, це пов'язано з неіснуючим магічним предметом, що міг би зцілити Лабіринт. Тепер Оберон знає, що тільки Каменю до снаги зробити це.

— Те, що ти допомогла йому втекти... Як це вплинуло на твої стосунки з власним народом?

— Не надто добре, — відказала вона. — Тимчасово я безхатченко.

— І ти хочеш мати дім тут?

Вона знову всміхнулася.

— Усе залежить від того, як підуть справи далі. Якщо переможуть мої люди, я хутенько повернуся до них — або ж лишуся з рештками Тіней.

Я витягнув Козир і поглянув на нього.

— А як щодо Мерліна? Де він тепер?

— Він у них. Боюся, Мерлін зараз цілком на їхньому боці. Він знає свій родовід, проте вони доволі довго займалися його вихованням. Тому я й гадки не маю, чи можна буде його звідти забрати.

Піднявши Козир, я поглянув на нього.

— Марна справа, — мовила Дара. — Козир не працюватиме між там і тут.

Я пригадав, як складно було зв'язатися через Козирі, коли я опинився на околицях Дворів. І все ж спробував. Карта в руках схолола, і я напружив свідомість. Відчув слабке мерехтіння у відповідь. Напружився дужче.

— Мерліне, це Корвін, — сказав я. — Ти мене чуєш?

Я, здалося, почув відповідь. То було щось на кшталт «Я не можу...» — а потім нічого. Карта стала тепла.

— Ти зв'язався з ним? — запитала Дара.

— Не певен, — відказав я. — Але гадаю, що так. Лише на мить.

— Краще, ніж я думала, — зауважила вона. — Чи то умови сприятливі, чи то мізки у вас схожі.

— Коли ти почала розмахувати татовим перснем, то говорила щось про накази, — втрутився Рендом. — Які накази? І чому він надсилає їх через тебе?

— Це лише питання економії часу.

— Економії часу? Дідько! Він же поїхав тільки сьогодні зранку!

— Йому треба завершити одну справу перед приготуванням до іншої. Він і гадки не має, скільки це триватиме. Але я була на зв'язку з ним якраз перед тим, як прибути сюди, — хоча й не була готова до прийому, який отримала — і Оберон уже має намір переходити до наступного етапу.

— Де ти з ним розмовляла? — запитав я. — Де він?

— Я не знаю, де він. На зв'язок зі мною він вийшов сам.

— І?..

— Він хоче, щоб Бенедикт атакував негайно.

Джерард нарешті підвівся з широкого м'якого крісла, на якому сидів і слухав. Звівся на ноги, запхав великі пальці за пояс і глянув на неї згори донизу.

— Такий наказ має йти лише прямо від батька.

— Так і є, — підтвердила вона.

Він похитав головою.

— Це абсурд. Навіщо зв'язуватися з тобою — людиною, не надто вартою довіри, — а не з кимось із нас?

— Гадаю, він просто не міг тоді зв'язатися з вами. З іншого боку, встановити контакт зі мною — міг.

— Чому?

— Він не використовував Козирів — карти для мене в нього нема, — а скористався відбивальним ефектом Чорної дороги — Бранд так колись утік від Корвіна.

— А ти добре обізнана стосовно всього, що тут відбувається...

— Так і є. Я досі маю певні корисні зв'язки в Дворах. Бранд перенісся туди після вашої боротьби. Таке я чула.

— Ти знаєш, де наш батько в цю хвилину? — запитав Рендом.

— Ні, не знаю. Але гадаю, що він рушив до справжнього Амбера, щоб порадитися з Дворкіним та ще раз оцінити шкоду, завдану первинному Лабіринту.

— З якою метою?

— Не знаю. Мабуть, щоб визначитись, якого плану дій потрібно дотримуватись. Але те, що він зв'язався зі мною і наказав атакувати, свідчить, найімовірніше, про те, що він уже визначився.

— Як давно ви спілкувалися?

— Лише кілька годин тому — за моїм часом. Але я була в Тіні далеко звідси, а на часовій різниці не знаюсь. У всьому цьому я ще новачок.

— Тож це могло трапитися зовсім недавно. Можливо, лише кілька секунд тому, — замислився Джерард. — Але чому він говорив з тобою, а не з кимось із нас? Не вірю, що батько не зміг би зв'язатися з нами, якби захотів.

— Можливо, аби продемонструвати, що він ставиться до мене прихильно, — сказала Дара.

— Це все може бути абсолютною правдою, — підсумував Бенедикт. — Але з місця я не ворухнуся без підтвердження наказу.

— А Фіона досі біля первинного Лабіринту? — запитав Рендом.

— Востаннє я чув, — відповів я, — що там вона розбила табір. Розумію, до чого ти хилиш...

Я витягнув карту Фі.

— Щоби пробитися туди, потрібно більше сил, ніж є в одного з нас, — зауважив Рендом.

— Слушна думка. Допоможи мені.

Він підвівся і підійшов до мене. Бенедикт та Джерард також приєдналися до нас.

— У цьому зовсім нема потреби, — запротестувала Дара.

Не зважаючи на неї, я зосередився на елегантних рисах своєї рудоволосої сестри. Кілька секунд по тому ми встановили зв'язок.

— Фіоно, — сказав я. Судячи з фону, сестра досі перебувала в центрі всіх подій. — Тато там?

— Так, — відказала вона, напружено всміхаючись. — Він усередині, разом із Дворкіним.

— Слухай, термінова справа. Не знаю, знайома ти з Дарою чи ні, але вона тут...

— Я знаю, хто це, але ніколи з нею не зустрічалася.

— Це не так і важливо. Вона стверджує, що принесла Бенедикту наказ від батька атакувати. На підтвердження своїх слів показала його перстень з печаткою, але батько нічого не казав нам про такі плани раніше. Ти щось про це знаєш?

— Ні, — відповіла вона. — Ми лише обмінялися вітаннями, коли вони з Дворкіним виходили сюди оглянути Лабіринт. Тоді в мене виникли певні підозри, а це все їх тільки підтверджує.

— Підозри? Про що ти?

— Гадаю, тато спробує полагодити Лабіринт. Камінь він має з собою. Я підслухала дещо з того, що він казав Дворкіну. Якщо він спробує зробити таке, у Дворах Хаосу миттєво про це дізнаються. І намагатимуться його спинити. Він хоче завдати удару першим, аби їм було чим зайнятися. Єдине...

— Що?

— Спроба вб'є його, Корвіне. Я багато про це знаю. Байдуже, досягне він успіху чи програє, але процес його знищить.

— Мені складно в це повірити...

— Що король може віддати життя за королівство?

— Що тато може.

— Отже, або він змінився, або ти ніколи не знав його по-справжньому. Я вірю, що він збирається спробувати.

— То чому ж він надсилає останній наказ через людину, якій, як йому відомо, ми не довіряємо?

— Аби показати своє бажання, щоби ви довіряли їй, щойно він підтвердить свій наказ.

— Як на мене, це трохи плутаний спосіб розв'язувати проблеми, але я згоден, що ми не маємо діяти без підтвердження. Можеш його уточнити для нас?

— Спробую. Повернуся до тебе, тільки-но поговорю з татом.

Вона обірвала зв'язок.

Я обернувся до Дари, яка чула лише один бік нашої розмови.

— Ти знаєш, що батько збирається робити просто зараз?

— Щось пов'язане з Чорною дорогою, — відповіла Дара. — Принаймні він про це казав. Але що чи як — не повідомляв.

Я відвернувся. Склавши карти, заховав їх у футляр. Не люблю, коли все отак розвивається. Цей день погано почався — і справи тільки погіршуються, а ще ж тільки по обіді. Я похитав головою. Коли розмовляв з Дворкіним, він описував мені результати будь-якої спроби полагодити Лабіринт, і, як на мене, звучали вони вельми жахливо. Припустімо, батько спробував, зазнав поразки і в процесі вбив себе. І де ми опинимося тоді? Там-таки, де й зараз, тільки без керманича, ще й напередодні битви — і знову з проблемою престолонаступництва. І коли ми поїдемо на війну, вся ця брудна справа не йтиме з наших думок, тож щойно ми дамо раду теперішньому ворогові, як негайно візьмемося за знищення одне одного. Мав бути інший спосіб усе владнати. Краще вже живий тато на троні, ніж відродження інтриг за його успадкування.

— На що ми чекаємо? — запитала Дара. — На підтвердження?

— Так, — відповів я.

Рендом заходився міряти кроками кімнату. Бенедикт, умостившись, перевірив пов'язку на руці. Джерард притулився до камінної полички. Я ж стояв і міркував. Мені спала на думку одна ідея. Я негайно ж відкинув її, але вона повернулася. Вона геть не сподобалася мені, але я не міг нічого вдіяти з прозою життя. Необхідно було рухатися швидко, перш ніж я міг умовити себе змінити думку. Ні. Я триматимуся цієї. Дідько з нею!

Зв'язок трохи ожив. Я вичікував. За хвилю знову з'явилася Фіона. Вона стояла в знайомому місці, але мені знадобилося кілька секунд, щоб упізнати його — це була вітальня Дворкіна, по той бік важких дверей у глибині печери. Разом з нею були тато і Дворкін. Тато скинув подобу Ґанелона і знову став самим собою. У нього на шиї я побачив Камінь.

— Корвіне, — мовила Фіона. — Це правда. Тато надіслав наказ про атаку з Дарою, і він чекав на цей виклик про підтвердження. Я...

— Фіоно, забери мене до себе.

— Що?

— Ти почула мене. Негайно!

Я простягнув правицю. Сестра потягнулася вперед і доторкнулася до неї.

— Корвіне! — закричав Рендом. — Що відбувається?

Бенедикт скочив на ноги, а Джерард уже рухався до мене.

— Скоро ви про все дізнаєтеся, — мовив я і ступив уперед.

Перш ніж відпустити руку Фіони, я стиснув її та всміхнувся.

— Дякую, Фі. Привіт, тату. Вітаю, Дворкіне. Як життя?

Зиркнувши на важкі двері, я побачив, що їх відчинено. Тоді обійшов Фіону і рушив до інших. Батько опустив голову та примружив очі. О, я знав цей погляд...

— Що таке, Корівне? Ти прибув сюди без дозволу, — сказав він. — Я підтвердив той клятий наказ, тож чекаю, що тепер його виконають.

— Виконають, — кивнув я. — Сюди я прийшов не сперечатися щодо нього.

— А чому?

Я підійшов ближче, прораховуючи слова так само ретельно, як і відстань. Тішився, що батько й надалі сидить.

— Певний час ми мандрували як товариші, — почав я. — І щоб я скис, якщо тоді ти мені не припав до душі. Раніше якось не подобався, сам знаєш. Мені завжди бракувало мужності сказати про це тоді, але ж ти в курсі, що то правда. Мені б хотілося вірити, що саме так склалися б наші стосунки, якби ми не були одне одному тим, ким ми є, — на мить здалося, що, коли я це сказав, його погляд пом'якшав. — У будь-якому разі, — продовжив я, — краще вже мені вірити в тебе, бо інакше я б нізащо не зробив для тебе дечого.

— Чого? — запитав він.

— Цього.

Стрімким рухом я схопив Камінь і зняв його з батька через голову. Я розвернувся, а тоді промчав кімнатою до дверей. Грюкнувши ними, зачинив за собою. Способу замкнути двері ззовні я не бачив, тому просто побіг уперед, повторюючи крізь печеру шлях, яким ішов тієї ночі, коли Дворкін вів мене. Позаду почулось очікуване ревіння.

Я петляв поворотами, спіткнувшись тільки раз. Запахом Віксера досі було просякнуто його лігво. Я помчав далі, й після останнього повороту на виході завиднілося денне світло.

Накинувши ланцюжок Каменя на шию, я помчав до виходу. Відчув, як кулон упав мені на груди, і спробував дотягнутися до нього свідомістю. У печері позаду мене вчувалася луна.

Назовні!

Я побіг до Лабіринту, відчуваючи крізь Камінь і перетворюючи його на додатковий орган чуття. Я був єдиною людиною, крім тата і Дворкіна, повністю налаштованою на нього. Дворкін розповідав, що Лабіринт можна відремонтувати, якщо, будучи повністю налаштованим на Камінь, пройти Великим Лабіринтом, випалюючи при цьому плями при кожному перетині й замінюючи їх на образ Лабіринту, наявний у собі, і водночас знищуючи Чорну дорогу. Тож краще вже я, ніж батько. Я досі відчував, що Чорна дорога трохи завдячувала своїм остаточним образом моєму прокляттю проти Амбера. Це мені також хотілося стерти. Як би не було, батько значно краще приведе все до ладу після війни, ніж це зробив би я. Тієї миті я збагнув, що більше не жадаю трону. Навіть якби він був доступним, наявна перспектива, яка відкрилася б мені, — керувати королівством упродовж довгих нудних століть — чавила б мене. Можливо, я шукав легких шляхів, якби помер під час цієї спроби. Ерік помер, тож у мене більше не було ненависті до нього. Інше, що мотивувало мене, — трон, який тепер здавався бажаним тільки тому, що брат так хотів на нього сісти. Я відрікся і від одного, й від іншого. Що ж лишалося? Спершу я сміявся з Віалли, потім дивувався їй. Але вона мала слушність. Старий солдат у мені був сильнішим за все. Це виявилося справою обов'язку. Але не лише обов'язку. Було щось іще...

Сягнувши краю Лабіринту, я швидко рушив до його початку. Озирнувся на вихід з печери. Тато, Дворкін, Фіона — ніхто з них ще не з'явився. Добре. Вони ніколи не встигнуть наздогнати мене, щоб зупинити. Щойно я ступлю на Лабіринт, для них буде запізно щось робити — залишиться тільки чекати і дивитися. На мить я подумав про зникнення Яґо, але відігнав цю думку, намагаючись достатньо заспокоїти свій мозок, аби здійснити задумане; пригадав бійку з Брандом у цьому місці та його дивне зникнення — цю думку також відігнав, а тоді сповільнив дихання й приготувався.

Мене охопила дивна летаргія. Пора було починати, але я на хвильку відступив, намагаючись налаштувати мозок на відповідальне завдання, що чекало на мене. Лабіринт повністю заповнив моє поле зору. Зараз! Дідько! Зараз! Годі прелюдій! Починай, казав я собі. Йди!

Але я досі стояв, неначе уві сні, споглядаючи Лабіринт. Доки розглядав його, на кілька довгих секунд забув про себе. Лабіринт, з довгою чорною плямою, яку потрібно прибрати...

Те, що він міг убити мене, більше нічого не важило. Мої думки пливли, осягаючи красу творіння...

Я щось почув. Подумав, що це йдуть тато, Дворкін та Фіона. Треба було робити щось, перш ніж вони мене наздоженуть. Я мав уже рушати, за мить...

Відірвавши погляд від Лабіринту, я озирнувся на вихід із печери. Вони вийшли, частково спустилися схилом і зупинилися. Чому? Чому вони спинилися?

Та яке це мало значення? Тепер у мене був необхідний час, аби почати. Я почав піднімати ногу, щоб ступити вперед.

Але мені ледь-ледь вдалось поворухнутися. Із величезним зусиллям волі я зумів трішки посунути ногу вперед. Здійснити перший крок було важче, ніж іти самим Лабіринтом ближче до кінця. Здавалося, що я борюся не із зовнішнім опором, а з повільністю власного тіла. Це було неначе...

А тоді мені пригадався образ Бенедикта біля Лабіринту в Тір-на Ноґті. Сміючись, до нього наближався Бранд із сяючим Каменем на грудях.

Перш ніж опустити погляд, я знав, що побачу. Червоний камінь пульсував у ритмі мого серця. Дідько їх бери!

Тато чи Дворкін — або й обидва — дотягнулися до мене через кулон і паралізували. Я не сумнівався, що кожен самостійно міг це зробити. І все ж, зважаючи на відстань, не варто було здаватися без бою.

Я й далі штовхав ногу вперед, повільно просуваючи її до краю Лабіринту. Щойно зробивши це, я не помітив, як вони... Дрімота. Я відчув, що починаю падати. На мить я заснув. Це трапилося знову.

Розплющивши очі, я побачив частину Лабіринту. А коли повернув голову, зауважив чиюсь ногу.

Підвів погляд — і помітив тата з Каменем у руці.

— Забирайтеся геть, — мовив він до Дворкіна та Фіони, навіть не обернувшись до них. Щойно він повісив Камінь собі на шию, вони відступили. Тоді батько нахилився вперед і простягнув руку. Я прийняв її, і він поставив мене на ноги.

— Це була до біса дурна ідея, — сказав батько.

— Вона мені практично вдалася.

Він кивнув.

— Звісно, ти вбив би себе, нічого не досягнувши, — сказав він. — Однак зроблено це було добре. Ну ж бо, прогуляймося.

Він схопив мене за руку, й ми рушили по периметру Лабіринту.

Я дивився на дивне небомор'я: горизонт для нас зник, тільки-но ми рушили. Я міркував, що б трапилось, якби я таки почав крокувати Лабіринтом, що б відбувалося саме цієї миті.

— Ти змінився, — нарешті сказав тато. — Або ж я ніколи по-справжньому тебе не знав.

Я знизав плечима.

— Певно, і те, й інше. Я хотів те саме сказати про тебе. Поясниш дещо?

— Що?

— Чи складно було тобі бути Ґанелоном?

Він гигикнув.

— Зовсім не складно, — відповів він. — Можливо, ти й побачив справжнього мене.

— Він мені сподобався. Чи радше ти, коли прикидався ним. Цікаво, а що трапилося зі справжнім Ґанелоном?

— Він давно мертвий, Корвіне. Я зустрівся з ним дуже давно, щойно ти прогнав його з Авалону. Він був непоганим типом. Нізащо не довірився б йому, але я й так не довіряю нікому, якщо в цьому нема потреби.

— Спадкова риса нашої родини...

— Шкода, що довелося його вбити. Не те щоб у мене був великий вибір. Усе це трапилося дуже давно, але я й досі пам'ятаю його доволі чітко, отже, він мене вразив.

— А Лоррейн?

— Країна? Гадаю, непогана робота. Я створив правильну Тінь. Вона набувала сили завдяки самій моїй присутності, як і будь-яке місце, в якому хтось із нас довго перебуває, — це як у тебе з Авалоном, а потім і з тією, іншою місциною. І я побув там достатньо довго, щоби вплинути своєю волею на потік часу.

— Я не знав, що це можливо.

— Починаючи з ініціації в Лабіринті, кожен поступово стає могутнішим. Є ще багато всього, що тобі доведеться пізнати. Так, я зміцнив Лоррейн і зробив її особливо вразливою до зростання сили Чорної дороги. Я бачив, що вона лежатиме у тебе на шляху, куди б ти не пішов. Після твоєї втечі всі дороги вели у Лоррейн.

— Чому?

— Це пастка, яку я поставив для тебе, і, можливо, випробування. Я хотів бути з тобою, коли ти зустрінешся із силами Хаосу. А ще бажав трохи помандрувати разом.

— Випробування? Навіщо ти випробовував мене? І навіщо мандрував зі мною?

— Не здогадуєшся? Я стежив за тобою багато років. Я ніколи не називав спадкоємця і навмисне так заплутав справу. Ви всі достатньо схожі на мене, щоби знати: тієї миті, коли я назву ім'я одного з вас, то підпишу йому чи їй смертний вирок. Ні, я навмисне лишав усі справи саме так аж до самого кінця. Але тепер я вирішив. Це будеш ти.

— Ще в Лоррейні ти спілкувався зі мною у власній подобі. Тоді ти сказав мені зайняти трон. Якщо ти все вирішив вже тоді, навіщо було продовжувати цей маскарад?

— Але тоді я ще нічого не вирішив. Це був просто спосіб змусити тебе продовжувати. Я боявся, що дівчина й та земля надто припадуть тобі до вподоби. Коли ти вийшов переможцем із Чорного кола, то, певно, надумав зупинитися й залишитися там. Я хотів заронити в тобі ідеї, що змусили б тебе продовжувати мандрівку.

Я довго мовчав. Ми пройшли чималу відстань навколо Лабіринту.

Тоді я мовив:

— Я хочу ще дещо дізнатися. Перш ніж прибути сюди, я спілкувався з Дарою, яка зараз намагається очистити своє ім'я перед нами...

— Воно і є чистим, — відказав батько. — Я очистив його.

Я похитав головою.

— Я втримався від звинувачень її в дечому, про що міркував тривалий час. Є гарна причина, чому я відчуваю до неї недовіру попри її заперечення і твоє заступництво. По суті, дві причини.

— Знаю, Корвіне, але вона не вбивала Бенедиктових слуг, аби забезпечити становище в його домі. Я зробив це власноруч, щоб вона змогла прийти до тебе — що Дара, власне, і вчинила, — у потрібний час.

— Ти? Ти допомагав їй у цій змові? Чому?

— Сину, вона буде для тебе гарною королевою. Я довіряю крові Хаосу через її силу. Настав час свіжого вливання. Ти сядеш на трон, уже маючи спадкоємця. А коли Мерлін буде до нього готовим, то вже давно забуде про своє виховання.

Ми повністю пройшли шлях до чорної плями. Я примружився. Сів навпочіпки і ретельно її роздивився.

— Гадаєш, ця штука тебе вб'є? — зрештою запитав я.

— Я знаю це.

— Ти був зовсім не проти вбивства невинних людей, аби маніпулювати мною. І все ж ти віддаси життя за королівство.

Поглянувши на нього, я продовжив:

— Мої руки також не чисті, тож не мені судити тебе. Але нещодавно, при підготовці до спроби полагодити Лабіринт, я міркував про те, як змінилися мої почуття — до Еріка й до трону. Гадаю, ти робиш те, що робиш, через обов'язок. Зараз я також відчуваю обов'язок перед Амбером і перед троном. Насправді навіть більше. Я збагнув, що набагато більше. Але я також зрозумів інше — є те, чого обов'язок не вимагає від мене. Не знаю, коли чи як це припинилось і я змінився, але я не хочу трону, тату. Мені прикро, що це руйнує твої плани, але я не бажаю бути королем Амбера. Вибач.

Відвівши погляд, я зосередився на плямі. Почув батькове зітхання.

— Зараз я відішлю тебе додому, — сказав він. — Сідлай коня і запасися провіантом. Їдь будь-куди за межі Амбера — у будь-яке місце, де нікого нема.

— Моя могила?

Він фиркнув і тихо гигикнув.

— Згодиться. Їдь туди й чекай на мене. Маю дещо обміркувати.

Я стояв. Він простягнув праву руку й поклав її мені на плече. Камінь пульсував. Тато зазирнув мені у вічі.

— Жодна людина не може отримати все, що вона хоче, так, як вона цього хоче, — сказав він.

А потім був ефект віддалення — неначе хтось скористався Козирем, але навпаки. Я чув голоси, а тоді побачив навколо себе кімнату, яку недавно залишив. Бенедикт, Джерард, Рендом і Дара досі сиділи там. Я відчув, як тато відпустив моє плече. А тоді він зник, а я опинився знову серед родичів.

— Що трапилося? — запитав Рендом. — Ми бачили, як батько відіслав тебе назад. До речі, як йому це вдалося?

— Не знаю, — мовив я. — Але він підтверджує те, що нам сказала Дара. Він дав їй перстень з печаткою і повідомлення.

— Чому? — запитав Джерард.

— Батько хоче, щоб ми навчилися їй довіряти, — відказав я.

— Тоді я піду і робитиму, що мені належить.

— Він хоче, щоб ти атакував, а тоді відступив, — сказала Дара. — Після цього потрібно буде просто стримувати їх.

— Як довго?

— Він лише сказав, що ми самі це побачимо.

Бенедикт подарував одну зі своїх рідкісних усмішок і кивнув. Однією рукою він склав футляр з картами, прибрав колоду і пальцем витягнув особливого Козиря для Дворів, якого я йому дав.

— Хай щастить, — мовив Рендом.

— Так, — підтримав його Джерард.

Я додав власні побажання і дивився, як брат зникає. Коли його веселковий післяобраз розтанув, я зиркнув убік і зауважив, що Дара мовчки плаче. Я нічого на це не сказав.

— У мене також наразі є доволі своєрідний наказ, — мовив я. — Мені вже час вирушати.

— А я повернуся на море, — відказав Джерард.

— Ні, — заперечила Дара, коли я вже йшов до дверей.

Я спинився.

— Ти маєш лишатися тут, Джерарде, і стежити за безпекою Амбера. З моря нападу не буде.

— Але я гадав, що за місцеву оборону відповідає Рендом.

Вона похитала головою.

— Рендом має приєднатися до Джуліана в Ардені.

— Ти впевнена? — перепитав Рендом.

— Точно.

— Добре, — мовив він на те. — Приємно знати, що він нарешті подумав і про мене. Вибач, Джерарде. Таке життя.

Джерард мав просто збентежений вигляд.

— Сподіваюся, тато знає, що робить, — сказав він.

— Ми це вже обговорили, — відповів я. — До зустрічі.

Коли я виходив з кімнати, то почув кроки позад себе. Біля мене опинилася Дара.

— Чого тобі? — запитав я.

— Подумала, що пройдуся з тобою, куди б ти не йшов.

— Збираюся до зали взяти трохи припасів. А тоді піду до стайні.

— Я піду з тобою.

— Верхи я їжджу на самоті.

— Я б і так не змогла поїхати з тобою. Потрібно ще поговорити з твоїми сестрами.

— І для них щось є, еге ж?

— Так.

Певний час ми йшли мовчки, а тоді вона сказала:

— Уся ця справа була не такою холоднокровною, як може здаватися, Корвіне.

Ми зайшли до комірчини.

— Яка справа?

— Ти знаєш, про що я.

— А, це... Ну добре.

— Ти мені подобаєшся. Одного дня це може стати чимось більшим, якщо і ти щось відчуваєш.

Гордість підказувала мені їдку відповідь, але я стримався. За багато століть дечого таки можна навчитися. Справді, Дара скористалася мною, але, здається, вона тоді діяла не зовсім сама. Гадаю, найгірше, що можна було б сказати, це те, що тато хотів, аби я бажав її. Але я не дозволив своєму обуренню втручатися в те, які у мене насправді почуття чи якими вони могли б стати.

Тож я сказав:

— Ти мені також подобаєшся, — і поглянув на неї. Здавалося, що в цю мить її потрібно було поцілувати, тому я так і зробив. — Мені краще йти збиратися.

Вона усміхнулась і стисла мені руку. А тоді пішла. Я вирішив не аналізувати своїх почуттів просто зараз. Треба було дещо владнати.

Осідлавши Зірку, я поїхав на гребінь Колвіра, до власної могили. Умостившись біля неї, я курив люльку і спостерігав за хмарами. Відчував, що день у мене видався складним, а ще ж тільки час обіду минув. Лихі передчуття гралися в квача у гротах мого мозку, але пообідати хотілося б не ними.

З

Контакт відбувся раптово — коли я дрімав. Я миттю скочив на ноги. На зв'язку був тато.

— Корвіне, я прийняв рішення, час настав, — промовив він. — Простягни ліву руку.

Я підкорився, а його обриси продовжували набирати матеріальної форми — у них усе більше проглядалася королівська велич. Обличчя батька затьмарював дивний смуток, якого я ніколи раніше не бачив.

Лівою рукою він узяв мене за зап'ясток, а правою дістав кинджал.

Я спостерігав, як тато порізав мою долоню і сховав клинок у піхви. Потекла кров, і він, підставивши руку, впіймав краплі. Потім відпустив мене, накрив ліву долоню правою і відійшов. Піднявши руки до обличчя, батько дмухнув на них і швидко розвів у боки.

Чубатий червоний птах завбільшки з крука, що мав пір'я кольору моєї крові, з'явився на його долоні, пройшов до зап'ястя і глянув на мене. Навіть очі в нього були червоними. Коли птах, задерши голову, взявся розглядати мене, погляд у нього був відверто фамільярним.

— Перед тобою Корвін. Це за ним ти повинен летіти, — промовив батько до птаха. — Запам'ятай його.

Потім Оберон пересадив птаха на ліве плече: звідти той продовжував дивитися на мене, навіть не намагаючись полетіти геть.

— Корвіне, ти повинен вирушити негайно. Сідлай коня і прямуй на схід. Пірнай у Тінь так швидко, як тільки зможеш. Лети, мов скажений. Забирайся звідси якнайдалі.

— Куди мені їхати, батьку? — запитав я.

— До Дворів Хаосу. Знаєш шлях?

— Теоретично. Ніколи не проїжджав такої відстані верхи.

Він повільно кивнув.

— Тоді поквапся. Я хочу, аби ти максимально збільшив різницю в часі між собою та цим місцем.

— Гаразд, — відповів я. — Однак досі нічого не розумію...

— Зрозумієш, коли настане час.

— Але є простіший спосіб, — заперечив я. — Я можу дістатися туди набагато швидше та спокійніше: зв'яжуся з Бенедиктом і попрошу перенести мене до Дворів Хаосу через Козир.

— Погана ідея, — відказав батько. — Ти їхатимеш довшим шляхом, бо везтимеш дещо — те, що тобі передадуть.

— Передадуть? Як?

Оберон підняв руку і погладив пір'я червоного птаха.

— Твій друг допоможе. Він просто не встигне пролетіти весь шлях до Дворів. Вчасно тобто.

— Що він принесе?

— Камінь. Не певен, що після завершення того, що я маю зробити, мені буде до снаги здійснювати пересилку. А там його сила може стати нам у пригоді.

— Розумію, — сказав я. — Але мені все одно не потрібно їхати всю дорогу. Я можу перенестися через Козир, щойно отримаю Камінь.

— Боюся, що ні. Коли я зроблю те, що мушу, Козирі на певний час утратять свої властивості.

— Чому?

— Бо всю матерію буття буде змінено. Ворушися, чорт забирай! Стрибай на коня — і гайда!

Я стояв і пильно дивився на Оберона.

— Батьку, іншого способу нема?

Він просто похитав головою, підняв руку і став танути.

— Прощавай.

Відвернувшись, я скочив у сідло. Багато чого ще треба було сказати, але часу не зосталось. Я повернув Зірку на шлях, що вів на південь.

Батько вмів маніпулювати Тінню прямісінько з вершини Колвіра, але я не знав, як це робити. Аби почати пересування, мені потрібно було опинитися на віддалі від гори.

Втім, знаючи, що це можливо, я вирішив спробувати. Під завивання вітру я рухався на південь крізь голе каміння — вниз розколинами до тракту, який вився аж до Ґарната — і вирішив викривити матерію буття навколо себе.

Я об'їхав схил гори і побачив маленький кущик синіх квітів.

На душі стало радісно, бо це — скромний результат моєї роботи. З кожним поворотом я продовжував впливати на світ довкола мене.

Тінь від трикутного каменя лягла на дорогу... Вітер змінив напрямок...

Деякі з маленьких змін працювали. Стежка вигинається у зворотному напрямку... Ущелина... Старе пташине гніздо на високому скелястому виступі... Ще більше блакитних квітів... Чому ні? Дерево... Іще одне.

Я відчув, як усередині мене текла сила — і ще більше змінював світ.

У зв'язку зі щойно набутою силою мені спала на думку одна ідея. Цілком можливо, що були суто психологічні причини, які заважали здійснювати такі маніпуляції раніше. Донедавна я вважав Амбер єдиною незмінною реальністю, від якої брала початок уся Тінь. Тепер я розумів, що він — лише найперша з Тіней, а місце, де зараз стояв мій батько, — є вищою реальністю. Як наслідок, близькість до Амбера ускладнювала зміни, але не унеможливлювала їх. Однак за інших обставин я б заощадив сили для місць, де зміни здійснювати легше.

Та зараз на мої плечі ліг важкий тягар поспіху. Я мав поквапитися й напружити всі сили, аби виконати батькову волю.

Коли я дістався дороги, що спускалася східним схилом Колвіра, характер місцевості змінився. Поглянувши на ряд пологих схилів, які постали там, де раніше був крутий спуск, я збагнув, що вже пірнув у світ Тіней.

Під час спуску ліворуч од мене, як і раніше, темним шрамом звивалася Чорна дорога, але Ґарнат, який вона перетинала, був трохи кращим за добре знаний мені. Його обриси були м'якшими за клапті зелені поблизу мертвої просіки. Здавалося, що прокляття, котре я наклав на ці землі, дещо втратило в силі. Звісно, то лише ілюзорні відчуття, бо насправді це вже був не мій Амбер. «Я шкодую про свою причетність до цього, — подумки звертався до всього довкола у напівмолитві. — Я їду, щоб спробувати виправити все. Пробач мені, о духу цих місць». Мій погляд пересунувся в бік Гаю Єдинорога, але праліс був далеко на заході. Між нами стояло так багато дерев, що я не міг бачити священного лісу.

Доки я спускався, схил ставав плоскішим, обертаючись на низку пологих пагорбів. Я припустив Зірку швидше спершу на південний захід, а вже потім на схід. Усе вниз і вниз. Ліворуч далеко від мене сяяло і блищало море. Скоро між нами простягнеться Чорна дорога, бо я прямував до Ґарната в цьому напрямку. Що б я не робив з Тінню, та позбутися зловісної чорної присутності не міг. Найкоротший із моїх шляхів власне лежав паралельно до смертоносного шляху.

Зрештою ми спустилися в долину. На заході, праворуч од мене, вивищувався безмежний, священний Арденський ліс. Я продовжив рухатися, змінюючи все навколо так, щоб опинитися ще далі від дому.

Я тримався на значній відстані від Чорної дороги, хоча й не випускав її з поля зору. Мусив робити саме так, бо то було єдине, чого я не міг змінити. Простір між нами я заповнював кущами, деревами та низькими пагорбами.

Тоді простягнув руку вперед — і текстура краєвиду змінилася.

Прожилки агата... купи сланцю... трава темніє...

Хмари пливуть небом... Сонце сяє і танцює...

Зірка прискорилася. Земля й далі нижчала. Тіні видовжувалися й зливалися. Ліс відступив. По праву руку від мене постала одна стіна, а по ліву — інша... Холодний вітер гнав мене вибоїстим каньйоном. Червоні, золоті, жовті та коричневі пласти гірських порід миготіли повз. Дно каньйону стало піщаним. Навколо мене кружляли пилові смерчі. Коли дорога знову пішла вгору, я нахилився вперед. Стіни вигнулися всередину й наблизилися одна до одної.

Прохід усе вужчав і вужчав. Здавалося, ось-ось можна буде торкнутися будь-якої стіни.

Їхні верхівки зімкнулись. Я їхав похмурим тунелем, уповільнившись, коли стало зовсім темно. У мороці спалахнули флуоресцентні візерунки. Завивав вітер.

Треба забиратися звідси геть!

Світло зі стін сліпило, а навкруги росли гігантські кристали. Ми мчали повз них угору, дорогою, що виводила геть, крізь моховиті вибалки і вздовж круглих озерець кольору зеленого скла.

Ми продиралися крізь високі папороті, що постали перед нами. Я чув, як на віддалі гудуть труби.

Поворот, прямо... тепер папороті червоні, ширші та нижчі від попередніх... За нами — широка рівнина, що рожевіє у вечірній заграві...

Уперед блідою травою... Запах свіжої землі... Чи то гори, чи темні хмари далеко попереду... Вихор зірок по ліву руку від мене... Швидкий залп води... Блакитний місяць скаче небом... Мерехтіння серед темряви... Спогади та гуркіт... Запах бурі й шарпання вітру...

Сильний вітер... Хмари оповивають зірки... Яскравий тризуб пронизав розбите дерево праворуч од мене — воно спалахнуло... Сироти по тілу... Запах озону... Каскад дощу виливається на мене... Кілька вогників ліворуч...

Цокіт копит об бруківку... наближається дивна машина... вона циліндрична і пахкає... Ми розминулися... Мене переслідує крик... В освітленому вікні — обличчя дитини...

Цокіт... Плюскіт... Вітрини й будинки... Дощ посилюється, вщухає, зникає... Просочується туман. Він розтягується, товщає і виблискує перлинками світла ліворуч од мене...

Місцевість розм'якшується та червоніє... Світло в тумані яскравішає... Новий вітер, що дме в спину, теплішає... Повітря розділяється...

Блідаво-лимонне небо... Помаранчеве сонце мчить до зеніту...

Тремтіння! Щось, до чого я не маю жодного стосунку, — цілком несподіване... Земля під нами дрижала, але все було не так просто. Нове небо, нове сонце, іржава пустеля, у володіння якої я щойно потрапив. Лунає тріск, усе тьмяніє — і я розумію, що ми із Зіркою опинилися на самоті посеред білого ніщо — актори без декорацій. Крокуємо порожнечею. Світло ллється звідусіль, і осяює воно тільки нас. Мої вуха затоплює безперервний тріск, який я вже чув, коли якось навесні їхав уздовж річки в Росії. Зірка, яка вже побувала не в одній Тіні, перелякано захропіла.

Я роззираюся. З'являються розмиті обриси — вони гострішають і набувають чіткості. Зовнішній світ відновлюється, хоча все навколо й видається дещо зблідлим. Світ утратив частку кольору.

Ми повертаємо ліворуч, скачемо до низенького пагорба, піднімаємось і зрештою спиняємось на вершині.

Чорна дорога. Схоже, вона також утратила свої властивості. Втратила навіть більше, ніж усе решта. Від мого погляду вона береться брижами. Її поверхнею прокочуються мало не хвилі. Тріск не вщухає, навіть гучнішає...

З півночі налітає вітер. Спершу він тихий, але потім зростає в силі. Кинувши туди погляд, помічаю, як на північному небокраї виростає громаддя хмар.

Знаю, що мушу мчати так швидко, як не мчав ніколи раніше. У місці, де я перебував — байдуже, коли, — відбувається руйнація та створення. Хвилі йдуть від Амбера, і все це теж може зникнути — разом зі мною. Якщо батько не зможе все знову зібрати[98].

Я труснув поводом, і ми рушили на схід.

Долина... Дерева... Якісь зруйновані будинки... Швидше...

Дим лісової пожежі... Стіна полум'я... Усе зникає...

Жовте небо, сині хмари... Пролітають армади дирижаблів...

Швидше...

Сонце, наче шматок розжареного заліза, падає у відро з водою, зорі обертаються на смужки... Бліде світло ллється на пряму дорогу... Звуки, відбиваючись од темних плям, стають виттям... Світло яскравішає, а світ тьмянішає... Сірість по праву руку від мене, а по ліву... знову яскравість... Перед очима нема нічого, крім дороги... Виття підвищується до волання... Розрізнені форми об'єднуються в одне... Ми проїжджаємо крізь тунель Тіні... Він починає обертатися...

Поворот, а за ним іще один... Справжня — лише дорога... Світи пролітають повз... Я більше не контролюю подій і тепер їду під тиском сили, єдиною метою якої було — вирвати мене з Амбера й швиргонути якнайдалі в Хаос... Повсюди вітер, у вухах стоїть крик... Ніколи раніше я не використовував своєї влади над Тінню в таких межових ситуаціях... Тунель стає гладеньким і безшовним, наче скло... Я відчуваю, що їду виром униз, до його центру, до серця тайфуну... Ми із Зіркою сходимо сімома потами... Дике відчуття втечі сповнює моє єство, так наче мене переслідують... Дорога стала абстракцією... Як я не блимаю, а очі все одно заливає пекучий піт... Не можу більше скакати в такому темпі... Пульсація в основі черепа...

Я м'яко тягну віжки на себе — і Зірка сповільнює хід...

Стіни світлового тунелю стають зернистими... Замість єдності тіней — радше плями сірого, чорного та білого... відблиск блакитного... зелений... Завивання стає гудінням, гуркотінням, що стихає... Слабне вітер... Форми з'являються і зникають...

Повільніше, повільніше...

Стежка зникла. Я іду моховитою землею. Небо — синє, а хмари — білі. Мені дуже зле. Тягну віжки. Я...

Дрібнота.

Я вражено опустив очі й з'ясував, що стою на розі іграшкового села. Будиночки, які могли поміститися на моїй долоні, тонюсінькі доріжки й крихітні механізми, що повзають ними...

Озираюся. Ми роздавили кілька таких крихітних осель. Я поглянув навкруги. Ліворуч від мене будівель було менше... Я обережно повів Зірку в тому напрямку і не зупинявся, поки ми не виїхали звідти. Мені прикро через скоєне — байдуже, хто там був і жив. Але вдіяти я нічого не міг.

Ми знову їхали крізь Тінь, аж доки не опинилися посеред чогось, що скидалося на пустельний кар'єр під зеленим небом. Тут я почувався спокійніше — зліз із коня, ковтнув води, трохи поблукав навколо.

Глибоко вдихнув вологого повітря. Тепер я знаходився набагато далі від Амбера, ніж це коли-небудь комусь було потрібно, і вже наближався до Дворів Хаосу. Нечасто мені доводилося заїжджати аж сюди. І хоча я обрав це місце для відпочинку, бо воно було якнайближчим до нормальності з того, за що я міг ухопитися, майбутні зміни скоро ставатимуть усе значнішими і значнішими.

Я саме розминав зсудомлені м'язи, коли почув крик у небі над собою.

Задерши голову, я побачив, як щось темне спускається до мене. Ґрейсвандір рефлективно випірнув із піхов. Але поки істота наближалася, світло впало на неї під правильним кутом — і крила спалахнули вогнем.

Знайомий птах усе колував і колував побіля мене, а тоді сів на простягнуту руку. Звернені до мене жахні очі повнилися своєрідним розумом, але зараз я не приділив цьому належної уваги. Натомість сховав Ґрейсвандір і потягнувся до речі, яку приніс птах. По Судний Камінь.

Він був свідченням того, що батькові зусилля, якими б не був їхній результат, закінчилися. Лабіринт або полагоджено, або ні. Оберон був або живим, або мертвим. Виберіть пару з будь-якої колонки. Наслідки його дій розійдуться від Амбера по Тіні, мов ті брижі на ставку. Скоро я дізнаюся про них більше. А тим часом... у мене є наказ.

Я натягнув ланцюжок через голову і дав Каменю впасти на груди. Знову осідлав Зірку. Птах з моєї крові коротко кавкнув і здійнявся в повітря.

Ми знову рушили.

...Місциною, де небо світлішало, а земля темнішала. Потім спалахнула земля, а небо почорніло. Тоді навпаки. І знову... З кожним кроком ефект змінювався, а коли я помчав, то все навколо нас вибудувалось у стробоскопічну серію нерухомих кадрів, поступово перетворюючись на нервовий мультфільм, а потім — на гіперактивне німе кіно. Зрештою, все стало розпливчастим.

Цятки світла миготіли пообіч мене, наче метеори або комети. Я став відчувати гулкі поштовхи космічного серцебиття. Усе навколо заходилось обертатися, неначе мене полонив вихор.

Щось пішло не так. Схоже, я втрачав контроль. Чи могло це бути через те, що ефект від батькових дій уже досягнув тієї частини Тіні, крізь яку я зараз проходив? Сумнівно. Але...

Зірка оступилася. Падаючи, я міцно в неї вчепився — не хотілося, щоб Тіні нас розділили. Ударившись плечем об щось тверде, якусь мить я лежав без тями.

Коли світ навколо мене знову зібрався докупи, я сів і роззирнувся.

Довкола переважали сутінки, але зірок не було. Замість них у повітрі плавали величезні брили різноманітних форм та розмірів. Я звівся на ноги й поглянув, що й до чого.

Цілком можливо, що нерівна кам'яниста поверхня, на якій я зараз стояв, сама могла виявитися величезною брилою, що плаває в повітрі. Зірка також піднялась і дрижала біля мене. Нас огорнула цілковита німота. Холодне непорушне повітря. Ніде навколо не було жодної живої істоти. Мені це місце не подобалося. За власним бажанням я б тут не залишився. Я став навколішки, щоб перевірити ноги Зірки. Хотілось якомога швидше звідси втекти — і бажано верхи.

Поки я давав раду коневі, почувся смішок, який цілком міг вирватися з людського рота.

Я спинився, поклав руку на піхви з Ґрейсвандіром і заходився шукати джерело того звуку.

Нічого. Ніде.

Однак я його все-таки чув, тому повільно крутився, дивлячись навсібіч. Нічого...

Тоді гигикання пролунало знову. Тільки зараз я зрозумів, що звук долинає згори.

Я роздивився заховані в Тіні камені, що пливли над моєю головою, їх важко було розгледіти. Там!

За десять метрів від землі й приблизно за тридцять ліворуч від мене виник людський силует, який стояв на верхівці невеличкого острівця серед неба. Він витріщався на мене. Я замислився. Що б це не було, але здавалося надто далеким, аби становити для мене загрозу. Я був певен, що зможу втекти ще до того, як воно опиниться тут. Та про всяк випадок почав сідати на коня.

— Нічого не вийде, Корвіне, — звернувся до мене голос, який мені найменше хотілося почути. — Ти тут застряг і не можеш поїхати без мого дозволу.

Осідлавши Зірку, я всміхнувся і дістав Ґрейсвандір.

— А перевірмо, — вигукнув я. — Загороди мені шлях.

— Чудово, — відказав Бранд, і мене оточила стіна полум'я, що беззвучно вирвалося з голого каменя. Вона розповзалася, простягаючи до мене язики.

Зірка оскаженіла. Я вклав Ґрейсвандір у піхви, накинув край плаща на очі тварини і прошепотів заспокійливі слова. Поки я цим займався, коло розширилось — і полум'я відступило до краю гігантської брили, на якій ми стояли.

— Переконався? — пролунало запитання. — Тут надто мало місця. Прямуй у будь-якому напрямку. Кінь під тобою оскаженіє ще до того, як ти прослизнеш у Тіні.

— Прощавай, Бранде! — гукнув я й острожив Зірку.

Я помчав по колу проти годинникової стрілки, прикриваючи праве око тварини від полум'я, що оточувало нас. Почув, що Бранд знову засміявся, не розуміючи, що я роблю.

Пара гігантських каменюк... Добре. Я продовжував рухатися наміченим раніше курсом. Тепер зазубрений край каменя був ліворуч, підйом, западина... Мішанина тіней, яку відкидало полум'я, перекриває шлях... Ось. Униз... Угору. Дрібка зеленого на тій плямі світла... Я відчув, що переміщення почалося.

Насправді той факт, що рух по прямій — найлегший, не означає, що рухатися можна лише так. Але, міцно вчепившись у стару звичку, ми зовсім забуваємо, що можна досягти прогресу й рухаючись по колу...

Коли я знову наблизився до двох каменів, то ще сильніше відчув зміщення. Якраз тоді Бранд усе й збагнув.

— Зупинися, Корвіне!

Я показав йому палець і зрізав шлях між каменями, прямуючи до вузького каньйону, поцяткованого жовтими вогниками. Усе відповідало моєму задумові.

Прибравши плащ із голови Зірки, я натягнув повід. Каньйон різко повернув праворуч. Я прошмигнув крізь нього на трохи привітніший тракт, що розширювався та світлішав, поки я ним їхав.

...Під випнутим карнизом — небо кольору молока, що з іншого боку сяє перлинним цвітом.

Я скакав усе глибше, швидше, далі... Вкрита зеленими ляпками кущів зазубрена скеля здіймалася над схилом ліворуч од мене, навпроти рожевуватого неба.

Я їхав, доки зелень не посиніла під жовтим небом, доки каньйон не став лавандовим полем, яким у такт ударів копит котилися помаранчеві камені. Перетнув луку під кометами, які обертались, і наблизився до узбережжя криваво-червоного моря, що повнилося важким запахом парфумів. Коли зіткнулися два кістяні флоти, а морські гади звивалися навколо кораблів з помаранчевими та блакитними вітрилами, я, сунучи вздовж берега, стер з неба спершу велике зелене сонце, а тоді й маленьке бронзове. Камінь пульсував у мене на шиї — я черпав з нього сили. Налетів скажений вітер і, здійнявши нас у заповнене мідними хмарами небо, поніс над виповненим криком проваллям, що, здавалося, вічно розширюється; його чорне дно іскрилося жаром, клубочилося міцними ароматами...

Поза моєю спиною безперервно гуркоче грім... Тонкі лінії, неначе кракелюри[99] на старому полотні, не відстають од нас. Попереду, повсюди... Холодний, убивчий для запахів вітер наздоганяє...

Лінії... Тріщини збільшуються, чорнота заповнює їх... Темні смуги мчать уздовж, вгору, вниз, назад по самих собі... Розставляння сітей, труди велетня, невидимий павук ловить світ...

Униз, униз й униз... Знову земля, зморшкувата і шкурувата, наче шия мумії... Наш хвилюючий перехід триває беззвучно... Затихає грім, вщухає вітер. Татове останнє зітхання? Тепер швидко і геть...

Лінії звужуються до найтонших штрихів на гравюрі. Вони зникають у жарі трьох сонць... Ще швидше...

Наближається вершник... Рука одночасно з моєю лягає на руків'я... Я повертаюся? Ми салютуємо одночасно... неначе одне крізь одного, повітря стає стіною води, що миттю висихає... Якого Керрола це дзеркало[100]? Що за Ребма це? Якого Tip-на Ноґта вплив?.. А все ж далеко ліворуч від мене звивається щось чорне. Ми мчимо дорогою... Вона веде вперед...

Біле небо, біла земля без горизонту... Позбавлений сонця і хмар краєвид... Лише чорна нитка вдалині та сяючі піраміди повсюди — масивні, вони збивають з пантелику...

Ми втомилися. Мені це місце не подобається... Але ми втекли від того, що нас переслідувало, чим би воно не було. Натягую віжки.

Я втомився, але відчував у собі дивну життєву силу. Здавалося, вона піднімається з грудей... Камінь. Звісно ж. Я зробив над собою зусилля, щоб почерпнути з нього силу. Відчув, як вона потекла моїми кінцівками, ледь затримуючись біля пучок пальців. Це було майже як...

Так. Я зібрався і підкорив своїй волі порожнечу та геометричний простір навколо себе. Вони почали змінюватися.

Рух. Тьмяніючи, пролітають мимо піраміди. Вони мерхнуть, зливаються, розсипаються на камінці. Світ перевернувсь, а я стою на нижній частині хмарки, дивлюсь, які піді мною й наді мною пролітають ландшафти.

Позад мене світло струменить угору — від золотого сонця у мене під ногами. Це також минає, і пухнаста земля темніє, стріляючи догори водою, яка роз'їдає твердь, що пливе повз. Блискавки стрибають, аби розбити світ зверху. Місцями він ламається, і його шматочки падають на мене.

Вони починають кружляти в мить, коли все захоплює хвиля пітьми.

Щойно повертається світло, цього разу блакитнувате, воно лине нізвідки й освітлює ніщо.

...Золоті мости величезними стрічками тягнуться через порожнечу — один із них спалахує під нами просто зараз. Ми мчимо, як вітер, його маршрутом, водночас залишаючись незрушними, немов статуї... Це, певно, триває цілу вічність. Феномен, споріднений з дорожнім гіпнозом, проникає в мене крізь очі, небезпечно заколисуючи.

Я намагаюся прискорити наше пересування. Минає ще одна вічність. Зрештою, далеко попереду — тьмяна туманна пляма, мета, що, попри нашу швидкість, наближається дуже повільно.

Коли ми досягаймо її, вона вже величезна — острів у порожнечі, що заріс золотими та металевими деревами...

Я спиняю рух, що приніс нас аж сюди, й ми просуваємося вперед самотужки. В'їжджаємо у ліс. Трава, так схожа на алюмінієву фольгу, тріщить під нами, коли ми проходимо між деревами. Дивний фрукт, блідавий та осяйний, висить переді мною. Очевидно, тут нема тварин. Занурившись усередину, ми виїжджаємо на невеличку галявинку, де тече ртутний струмочок. Там я спішуюся.

— Корвіне-братику, — знову лунає той самий голос. — Я чекав на тебе.

4

Повернувшись обличчям до лісу, я бачив, як звідти виходить Бранд. Оскільки своєї зброї він не витягував, то Ґрейсвандір я також залишив у піхвах. І все ж подумки дотягнувся до Каменя. Після щойно зробленої вправи я збагнув, що завдяки його допомозі можу значно більше, ніж просто контролювати погоду. Якими б не були сили Бранда, я знав, що тепер маю зброю, якою здатен відбити їх. Щойно я усвідомив це, Камінь почав пульсувати сильніше.

— Перемир'я, — сказав Бранд. — Гаразд? Можемо поговорити?

— Гадки не маю, що ми ще можемо сказати один одному, — відповів я.

— Але якщо ти не даси мені шансу, то й ніколи не знатимеш напевне, правда?

Він спинився за сім метрів, перекинув зелений плащ через ліве плече і посміхнувся.

— Гаразд. Кажи вже, що б там не було, — мовив я.

— Я намагався спинити тебе, — сказав він. — Ще тоді, заради Каменя. Очевидно, тепер ти знаєш, що це таке і наскільки воно важливе.

Я нічого не відповів.

— Тато вже скористався ним, — продовжував Бранд. — І я з сумом мушу повідомити: те, що він запланував, йому не вдалося.

— Що? Звідки ти можеш знати?

— Я можу бачити крізь Тінь, Корвіне. Я гадав, наша сестричка більш детально просвітила тебе щодо цього. Завдяки невеликому ментальному зусиллю я здатен відшукати все, що захочу. Природно, що мене цікавив результат його справи, тож я спостерігав. Тато мертвий, Корвіне. Це зусилля вартувало йому надто багато. Він утратив контроль над силами, якими маніпулював, тому підірвався, перейшовши за середину Лабіринту.

— Ти брешеш! — вигукнув я і торкнувся до Каменя.

Він похитав головою.

— Визнаю, що можу прибрехати, аби досягти своєї мети, але цього разу кажу щиру правду. Тато мертвий. Я бачив, як він упав. Потім птах приніс тобі Камінь, чого він і бажав. Ми залишились у всесвіті без Лабіринту.

Я не хотів йому вірити. Але ймовірним було те, що тато зазнав невдачі. Упевненим я міг бути тільки в одному експерті цієї справи — Дворкіні, — а також у складності завдання.

— Приймімо на хвильку це все за правду. Що трапиться далі? — поцікавився я.

— Усе розпадеться, — відповів він. — Уже тепер Хаос виповнює Амбер вакуумом. Великий вир уже з'явився — і він зростає. Він усе розширюється, знищуючи Тіньові світи, і не спиниться, доки не зіллється з Дворами Хаосу. Творіння завершить повне коло, і Хаос знову пануватиме над усім.

Я заціпенів. Невже я вибирався з Ґрінвуда, долав купу випробувань, щоб усе завершилося так? Невже побачу, як усе втрачає сенс, форму, зміст і життя, коли всесвіт дійде до такого кінця?

— Ні! — вигукнув я. — Це неможливо!

— Хіба що... — м'яко мовив Бранд.

— Хіба що?

— Хіба що буде накреслено новий Лабіринт. Постане новий Порядок, аби зберегти форму.

— Пропонуєш повернутися назад у той безлад і завершити справу? Ти щойно сказав, що того місця більше нема.

— Ні. Звісно, ні. Місце не має значення. Центр завжди там, де Лабіринт. Зробімо його просто тут.

— Гадаєш, ти зможеш досягнути успіху там, де програв батько?

— Я повинен спробувати. Я єдиний, хто має достатньо знань і часу, доки не прийдуть хвилі Хаосу. Слухай, я визнаю все, що Фіона, без сумніву, розповіла про мене. Я придумав план — і я ж його втілив. Я змовився з ворогами Амбера і пролив нашу кров. Я спробував випалити тобі пам'ять. Але світ, який ми знаємо, руйнується зараз, а я ж також тут живу. Усі мої плани — абсолютно всі! — зійдуть нанівець, якщо навіть дещиця ладу не збережеться. Лорди Хаосу надурили мене. Мені важко визнавати це, але зараз я бачу таку ймовірність. Досі не пізно відбити їхній удар. Ми можемо побудувати новий бастіон Порядку просто тут.

— Як?

— Мені потрібен Камінь... і твоя допомога. Тут постане новий Амбер.

— Припустімо — arguendo[101],— що я тобі дам його. Чи буде новий Лабіринт таким самим, як і старий?

Брат похитав головою.

— Це неможливо, як і неможливо було б, якби батько створював свій Лабіринт, аби той був схожим на Дворкінів. Жодні автори не можуть розповісти одну й ту ж історію однаково. Неможливо уникнути індивідуальних стилістичних відмінностей. Байдуже, як сильно я б не намагався копіювати — моя версія трішки відрізнятиметься.

— Але як ти можеш це зробити, — запитав я, — якщо не повністю налаштований на Камінь? Щоб завершити налаштування, тобі б знадобився Лабіринт. А ти стверджуєш, що Лабіринт зруйновано. Що ж тоді?

— Я ж казав, що мені знадобиться твоя допомога, — зауважив він. — Є інший спосіб налаштувати людину на Камінь. Для цього потрібне сприяння вже налаштованого. Тобі необхідно буде ще раз спроектувати себе у Камінь і взяти мене із собою — у первинний Лабіринт, що лежить там.

— А тоді?

— Коли випробування мине і я налаштуюся, ти віддаси мені Камінь. Я накреслю новий Лабіринт, і ми повернемося до звичних справ. Усе триматиметься купи. Життя триватиме.

— А як щодо Хаосу?

— Новий Лабіринт буде чистим. Дорога, що відкриває їм вхід до Амбера, зникне.

— Але якщо тато мертвий, то хто керуватиме новим Амбером?

Бранд криво посміхнувся.

— Маю ж я щось отримати за свої страждання, чи не так? Я ризикуватиму життям, а шанси не такі вже й великі.

Я посміхнувся йому у відповідь.

— Зважаючи на можливий виграш, що самому мені заважає ризикнути? — поцікавився я у нього.

— Те саме, що завадило батькові досягнути успіху, — всі сили Хаосу. Коли розпочинається подібний акт творення, вони злітаються, немов за космічним рефлексом. Я маю більше досвіду в спілкуванні з ними, ніж ти. У тебе не було б шансу. У мене — можливо.

— А тепер, Бранде, припустімо, що ти брешеш мені. Або будьмо поблажливими і скажімо, що ти нечітко бачиш крізь увесь цей безлад. А що як батько досягнув успіху? Що як просто зараз уже є новий Лабіринт? Що б трапилось, якби ти зробив ще один просто тут?

— Я... Таке ніколи не робилося раніше. Звідки мені знати?

— Цікаво, — сказав я. — Чи не ти б отримав тоді власну версію реальності? Чи не означатиме це, що виокремиться новий всесвіт — Амбер і Тінь — лише для тебе? Чи не знищить він наш світ? Чи просто стоятиме на віддалі? Чи вони накладуться одне на одного? Як ти гадаєш, зважаючи на ситуацію?

Він знизав плечима.

— Я вже відповів на це. Раніше такого ніколи не робили. Звідки мені знати?

— Але я гадаю, що ти знаєш або можеш зробити ймовірне припущення. Можливо, саме це ти і плануєш, саме це ти і хочеш зробити — адже більше тобі нічого не лишається. Твоя присутність означає для мене, що тато досягнув успіху, а ти зараз просто розігруєш свою останню карту. Але для цього тобі потрібні й Камінь, і я. Втім, ні того, ні іншого ти не отримаєш.

Він зітхнув.

— Я чекав від тебе більшого, та що вдієш. Ти помиляєшся, але гаразд. Слухай, замість того, щоб дивитись, як усе руйнується, я б радше розділив королівство з тобою.

— Бранде, — мовив я на те, — забирайся. Ні Каменя, ні моєї допомоги ти не отримаєш. Я вислухав тебе і гадаю, що ти брешеш.

— Ти боїшся, — сказав він. — Боїшся мене. Я не дорікаю, що ти не хочеш довіряти мені. Але ти помиляєшся. Зараз я тобі потрібен.

— Втім, вибір я уже зробив.

Він підійшов на крок ближче. Ще ближче...

— Усе, що ти забажаєш, Корвіне. Я дам тобі будь-що, лишень скажи...

— Я був з Бенедиктом у Tip-на Ноґті, — відповів я. — Дивився його очима, слухав його вухами, коли ти робив йому таку саму пропозицію. Іди до біса, Бранде! Я продовжу свою місію. Якщо ти гадаєш, що можеш мене спинити, то зараз якраз слушний час, як і будь-який інший.

Я рушив до Бранда. Знав: якщо дотягнуся до нього — вб'ю. Але також відчував, що не дотягнуся.

Він зупинився. Тоді відступив на крок.

— Це буде твоєю величезною помилкою, — сказав він.

— Я так не вважаю. Навпаки, гадаю, що чиню абсолютно правильно.

— Я не битимуся з тобою, — квапливо сказав він. — Не тут, над проваллям. Але шанс у тебе був. Коли ми зустрінемося наступного разу, я заберу у тебе Камінь.

— І нащо він тобі, неналаштованому, здався?

— Може, ще є для мене спосіб влаштувати цю справу — складніший, але ймовірний. У тебе була можливість. А зараз бувай.

Він відступив у ліс. Я пішов за ним, але він зник.

Залишивши те місце, я поїхав далі, уздовж дороги над нічим. Мені не подобалось думати про ймовірність того, що Бранд міг казати правду або принаймні частково не обманював. Але його слова переслідували мене. А що як тато програв? Тоді моя місія — цілковита дурниця. Насправді все вже скінчилось, і розпад — питання лише часу. Озиратися не хотілось — особливо якщо мене хтось наздоганяв. Моя гонитва набрала середньої швидкості. Хотілося дістатися до інших, перш ніж хвилі Хаосу сягнуть аж настільки далеко — просто аби вони побачили, що я зберіг їм вірність, аби знали, що я зробив усе можливе. Тоді мені стало цікаво, як же розгортається битва. І чи почалася вона вже, у цьому часовому вимірі?

Я мчав уздовж мосту, що розширювався під уже ледь проясненим небом. Коли ж воно стало схожим на золоту рівнину, я замислився над Брандовою погрозою. Він сказав те, що сказав, аби лиш посіяти в мені сумніви, розворушити непевність і знизити мою ефективність? Можливо. Однак якщо він хоче Каменя, то змушений буде влаштувати засідку. Я поважав ту дивну силу, яку він здобув над Тінню. Практично неможливо було приготуватися до нападу людини, яка здатна стежити за кожним моїм кроком і миттєво переноситися в найвигіднішу позицію. Чи скоро це трапиться? Гадаю, не дуже. Спершу він бажав би розхитати мені нерви — а я й так уже доволі стомлений і напружений до краю. А мені ж захочеться відпочити й поспати — раніше чи пізніше. Байдуже, як би швидко я не мчав у пекельній гонитві, та не зміг би здолати всю дистанцію за раз.

Промайнули рожеві, помаранчеві й зелені тумани, кружляючи навколо й виповнюючи світ. Земля дзвеніла під нами, як метал. Вряди-годи вгорі бриніли музичні тони, неначе дзенькіт кришталю. Мої думки танцювали. Спогади про безліч світів приходили й зникали у випадковому порядку. Ґанелон, мій друг-ворог, мій батько та мій ворог-друг, з'являвся і зникав, зникав і з'являвся. Якось один з них запитав, хто має право на трон. Я гадав тоді, що це Ґанелон, якого просто цікавило, які в кожного з нас мотивації. Але тепер знаю — то був тато, який хотів знати мої почуття. Він обміркував, а тоді прийняв своє рішення. А я відмовляюся. Чи в тому винні зупинка мого розвитку, бажання звільнитися від такого клопоту, якесь раптове осяяння чи ж все, що я пережив за останні кілька років — усе це повільно зростало в мені, даруючи осмисленіший погляд на важку долю монарха (якщо не брати до уваги коротких митей слави) — не знаю. Я пригадував своє життя в Тіні Земля — як віддавав накази і корився їм. Переді мною пропливали обличчя друзів, ворогів, дружин, коханок, родичів — усе це були люди, яких я знав протягом століть. Здавалося, Лоррейн киває мені. Сміється Мойра, ридає Дейдра. Я знову бився з Еріком. Пригадав перший прохід Лабіринтом, ще коли я був хлопчиком, а потім — іще один, коли пам'ять крок за кроком поверталася до мене. Убивства, крадіжки, шахрайства і зваби також поверталися, бо, як казав Меллорі, вони були там[102]. Однак я не міг правильно розташувати їх у рамках часу. Не було значних хвилювань, адже й провини великої не було. Час, час і ще більше часу пом'якшили гострі кути, змінивши мене. Я сприймав минулі образи себе як різних людей — неначе знайомців, яких переріс. Навіть дивувавсь, як узагалі міг бути деякими з них. Доки я мчав уперед, сцени з минулого оживали в тумані навколо мене. І без жодних поетичних перебільшень. Битви, в яких я брав участь, набували фізичної форми, якщо не зважати на повну відсутність звуку, — спалахи зброї, барви уніформ, стяги й кров. І люди — більшість із яких давно вже мертві — вийшли з моєї пам'яті, німо оживаючи довкола. Ніхто з них не був членом моєї родини, але всі ці люди щось колись означали для мене. Тут не було жодного системного підходу. Йшлося як про шляхетні вчинки, так і про ганебні, про друзів та ворогів; і ніхто з людей, яких я проминав, не помічав моєї присутності — усі були захоплені давно минулим алгоритмом дій. Тоді я замислився про природу місця, крізь яке проїжджав. Чи була це розбавлена версія Tip-на Ноґта, на околицях якого перебувала чутлива до мозкових хвиль речовина, що проектувала навколо мене панораму «Це твоє життя»[103]? Чи в мене просто починаються галюцинації? Я був стомленим, схвильованим, знервованим і засмученим, ще й рухався шляхом, який м'яко, але постійно стимулював чуття, заводячи в марення... Насправді, я збагнув, що недавно втратив контроль над Тінню, і тепер просто мандрував уздовж цієї місцевості, загнаний цим видовищем у пастку озовнішненого нарцисизму... Збагнув, що маю зупинитись і відпочити — можливо, навіть поспати, — але боявся робити це саме тут. Я мав вирватися і дістатися до спокійнішого, безлюднішого місця...

Я викривив довкілля. Перекрутив усе. І вирвався.

Уже скоро я їхав крізь сувору скелясту місцину і дістався до бажаної печери.

Ми заїхали всередину, і я подбав про Зірку. Випив та з'їв рівно стільки, аби лиш утамувати голод. Багаття не розпалював. Я загорнувся в плащ і принесену із собою ковдру. Стиснувши правицею Ґрейсвандір, ліг обличчям до темряви, що простягалася за виходом з печери.

Мені було трохи зле. Я знав, що Бранд — брехун, і все ж його слова схвилювали мене.

Але я завжди мав хист швидко засинати, тож заплющив очі й заснув.

5

Я прокинувся, відчувши чиюсь присутність. Або, можливо, це були якийсь шум та відчуття чиєїсь присутності. Що б там не було, але я прокинувся і був певен, що не сам. Міцно стиснув Ґрейсвандір і розплющив очі. Більше не ворушився.

Печеру заливало м'яке, схоже на місячне світло. Всередині застигла, ймовірно, людська постать. Освітлення було настільки погане, що я не міг точно сказати: стоїть новоприбулий до мене обличчям чи спиною. Але за мить він ступив крок мені назустріч.

Я скочив на ноги, вістря меча вперлося в груди невідомого. Він застиг.

— Мир, — промовив чоловічий голос на тарі. — Я лише шукав сховок від бурі. Можна, я розділю з тобою печеру?

— Якої бурі? — запитав я.

Відповіддю мені були принесені з поривом вітру гуркіт грому і запах дощу.

— Гаразд, це таки схоже на правду, — сказав я. — Розташовуйся.

Він сів глибоко в печері, біля правої стіни. Склавши ковдру кілька разів, я сів навпроти чоловіка. Нас розділяло близько чотирьох метрів. Я намацав люльку і дістав її, а тоді спробував запалити сірник, який приніс із Тіні Земля. Він спалахнув, урятувавши мене від купи проблем. Тютюн, змішуючись із вологим бризом, гарно пахнув. Я наслухав звуки дощу і придивлявся до темного силуету мого сусіда. Я саме обдумував кілька можливих небезпек, як до мене звернувся голос, який не належав Бранду.

— Це неприродна буря.

— Он як? Чому?

— По-перше, вона йде з півночі. У цю пору року бурі ніколи не приходять з півночі.

— Так і пишеться історія.

— До того ж я ще ніколи не бачив, щоби буря так поводилась. Увесь день спостерігав за її наближенням — суцільна лінія, що рухається повільно, а фронт нагадує пластини зі скла. Так багато блискавок, що вона скидається на комаху-монстра зі сотнею сяючих лап. Вельми неприродно. А після неї все викривляється.

— Подібне буває під час дощу.

— Але не так. Здається, що все змінило свої обриси. Попливло. Неначе буря плавить світ або забирає його форму.

Я здригнувся — вирішив, що вже достатньо далеко від темних хвиль, тож можу трохи відпочити. Хоча чоловік міг помилятись, і це була звичайна незвична буря. Але ризикувати не хотілося. Підвівшись, я став спиною до входу. Свиснув.

Жодної відповіді. Я повернувся назад і понишпорив навколо.

— Щось трапилося?

— Мій кінь зник.

— Може, він пішов?

— Певно. Хоч я гадав, що Зірка має більше мізків.

Я пройшов до входу в печеру, але так нічого й не побачив. Змок до нитки і повернувся назад до лівої стіни.

— Як на мене, то це схоже на звичайнісіньку бурю, — сказав я. — У горах вони ще й не такі бувають.

— Ти, мабуть, знаєш ці землі краще за мене?

— Ні, я просто мандрую і збираюся не зупинятися.

Я доторкнувся до Каменя. Свідомістю занурився в нього, а потім рушив угору й назовні. Наказав бурі, яку відчував довкола себе, піти геть — червоні пульсації енергії співвідносилися з моїм серцебиттям. Я обіперся на стіну, знайшов іще один сірник і розкурив люльку. Навіть силам, якими я маніпулював, потрібно було трохи часу, аби впоратися з таким великим штормовим фронтом.

— Довго вона не бушуватиме, — запевнив я.

— Звідки ти можеш знати?

— Привілейовані джерела інформації.

Чоловік усміхнувся.

— Якщо вірити деяким оповідям, то саме так і кінчається світ[104],— усе почнеться з дивної бурі, що прийде з півночі.

— Так і є, — сказав я. — Це саме вона. Гадаю, нема чого хвилюватися. Так чи інакше, але скоро все закінчиться.

— Камінь, що ти носиш... Він світиться.

— Так.

— Але ж ти жартував про кінець світу, чи не так?

— Ні.

— Через тебе мені згадалися рядки зі Святої Книги: «Прийде поперед бурі Архангел Корвін, і світло литиметься з його грудей...» Тебе ж не Корвіном звуть, правда?

— А що там далі?

— «Коли спитають його, куди прямує він, то відповість: „До краю землі“. І там не знатиме він, ні який ворог допоможе йому проти ворога іншого, ні кого торкнеться Ріг».

— Це все?

— Про Архангела Корвіна — так, — відповів він.

— Раніше я вже потрапляв у такі халепи з Писаннями. Вони розповідають достатньо, аби зацікавити, але для миттєвого застосування цього замало. Здається, що автору в насолоду вабити читача. Один ворог проти іншого? Ріг? Ущипніть мене.

— Куди ти прямуєш?

— Якщо не знайду коня, то не дуже й далеко.

Я підійшов до входу в печеру. Негода вщухала, з-поза хмар на заході та сході пробивалося світло, схоже на місячне. Я подивився на обидва напрямки уздовж дороги, потім схилом униз на долину. Жодного коня навколо. Я повернувся до печери. Тієї ж миті почув іржання Зірки звідкись із-під себе.

Я окликнув незнайомця.

— Мушу їхати. Ковдру залиш собі, якщо хочеш.

Не знаю, відповів він чи ні, та я вже вийшов назустріч мряці й простував схилом униз. Знову вплинув через Камінь на довкілля — і вщухла мжичка, що змінилася туманом.

Камені були слизькими, та я пройшов уже половину схилу, ні разу не перечепившись. Зупинився, щоб передихнути та зорієнтуватися. Не був упевнений, звідки саме чув іржання Зірки. Сяйво місяця посилилося, видимість зросла, але я, проте, майже не бачив дороги перед собою. Кілька хвилин прислухався.

За деякий час я знову почув іржання — ліворуч та знизу, з-під чи то темної брили, чи то купи каменюк, чи то оголеної гірської породи. Мені здалося, що в нижній частині каменя щось ворухнулось. Я швидко, як тільки міг, помчав у тому напрямку.

Спустившись схилом до пологої долини, я рухався до місця дії крізь туман, що тягнувся від землі. Роздмухані західним вітерцем пасма сріблисто звивалися навколо моїх литок.

До мене долинав змішаний із тріском гуркіт, неначе щось важке тягнули або котили по каменях. Потім унизу темної купи, до якої я наближався, на мить спалахнуло світло.

Підкравшись трохи ближче, я побачив у прямокутнику світла маленькі, схожі на людей фігурки, що боролися з величезною кам'яною плитою. Звідти ж долинав приглушений відзвук від цокоту та іржання. Врешті камінь заворушився, повертаючись, наче двері, якими він, найімовірніше, й був. Освітлена ділянка зменшилася, звузившись до щілинки, а потім, коли вже всі заклопотані фігурки пройшли всередину, з бемканням зникла.

Коли я нарешті дістався кам'яного громаддя, навколо знову запала тиша. Я притиснувся вухом до каменя, але нічого не почув. Байдуже, хто це був, але вони забрали мого коня. Я ніколи не любив конокрадів і свого часу кількох навіть убив. Зараз мені конче потрібна була моя Зірка. Тож я обмацав усе навколо, шукаючи краї цієї кам'яної брами.

Окреслити її контури пучками пальців виявилося дуже просто. Зараз я, певно, упорався навіть швидше, ніж якби займався цим при денному світлі. Тоді б усе змішалося й злилося, лише обманюючи око. Визначивши її місцеперебування, я заходився шукати якусь ручку, що відчиняла б двері. Ці людці були доволі невисокими, тож я шукав знизу.

Зрештою я виявив щось дуже схоже на ручку в належному місці й схопився за неї.

Потягнув на себе, але двері не піддавались. Або місцеві мешканці були непропорційно сильними, або я пропустив якийсь фокус.

Байдуже. Є час для тонкощів, а є — для грубої сили. Я одночасно і гнівався, і квапився, тож рішення було прийнято миттєво.

Знову потягнув плиту на себе. До краю напружив м'язи рук, плечі та спину, шкодуючи, що поряд нема Джерарда. Двері заскрипіли. Я продовжував тягнути. Вони повільно зрушили — може, на дюйм, — а потім застрягли. Я не зупинявся, навіть посилив старання. Знову скрип.

Відкинувшись назад, я змістив вагу і вперся лівою ногою в кам'яну стіну біля дверей, щоб і тягнути, і штовхати водночас. Знову все заскрипіло й затріщало — плита зрушила ще приблизно на дюйм. Опісля вона остаточно застрягла.

Я відпустив її і випростався, розминаючи руки. Потім плечем повернув двері у зачинене положення. Зробивши глибокий вдих, знову взявся до справи.

Поставив ліву ногу туди, де вона була раніше. Тепер — жодного поступового нарощування сили. Я відразу штовхнув і смикнув.

Пролунав ляск, усередині щось загуркотіло, і двері з тріском відчинилися десь на пів фута. Скидалося, що тепер вони рухаються легше, тож я звівся на ноги та став в інше положення — тепер спиною до стіни — і відшукав зручну точку прикладання сили, щоб виштовхнути їх назовні.

Цього разу двері пішли спокійніше, але коли вони почали відчинятись, я втримався від спокуси впертись у них ногою і штовхнув з усієї сили. Двері розчахнулися на всі сто вісімдесят градусів і з гучним бемканням ударилися об камінь: тріснули в кількох місцях, захиталися та гуркотливо бахнули об землю, розбившись при цьому на друзки.

Ґрейсвандір опинився в моїй руці ще до падіння дверей. Присівши, я потай визирнув з-за рогу.

Світло... Вдалині від маленьких ламп, що звисали на гаках уздовж стіни, лилося сяйво... Біля сходів, що вели вниз... Туди, де світла було більше і лунали звуки... такі схожі на музику...

І нікого не було навкруги. Я припускав, що скажений гамір, який я здійняв, привернув чиюсь увагу, але музика звучала й далі. Або звуки — якимось чином — до них не долинули, або їм було начхати. Як би там не було...

Я випростався і ступив на поріг. Моя нога вдарилась об якусь металеву штуку. Я підняв її і роздивився. Погнутий засув. Це означало, що вони замкнули двері за собою. Я кинув залізяччя через плече й почав спускатися.

Поки я наближався, мелодії скрипок та волинок гучнішали. Зі спалахів світла я зрозумів, що праворуч від сходів було розташоване щось схоже на залу. Чув дрібні кроки — їх було дуже багато. Більше не переймаючись дотриманням тиші, я поквапився вниз.

Коли повернувся та оглянув залу, переді мною постала сцена, що вийшла зі сну якогось п'яного ірландця. Задимлена, освітлена смолоскипами зала повнилася купою червонопиких чоловічків метрового зросту, вбраних у зелені жупани. Вони танцювали і кухоль за кухлем пили ель, вигопцювали запаморочливий танок на стільницях, щирилися, реготали і галасували. Уздовж стіни стояли величезні діжі; біля однієї відкоркованої вишикувалася черга місцевих п'яничок. У дальньому кінці приміщення палав величезний камін, дим від нього тягнувся до тріщини в кам'яній стіні понад парою проходів, що вели невідомо куди. Поруч стояла Зірка, прив'язана до кільця в стіні, а біля неї опасистий гном у шкіряному фартуху наточував якісь підозрілі інструменти.

Кілька облич повернулося в мій бік, хтось закричав — і музика раптово стихла. Запала майже абсолютна тиша.

Мечем, піднятим у позицію en garde[105], я вказав через залу на Зірку. Тоді до мене повернулися всі обличчя.

— Я прийшов по свого коня, — сказав я. — Або ви негайно приведете його сюди, або я сам піду по нього. У такому разі проллється багато крові.

Один із чоловічків праворуч від мене (він був товстішим та сивішим за решту) прочистив горлянку.

— Прошу пана, — почав він, — але як ви сюди потрапили?

— Вам потрібні будуть нові двері, — відповів я. — Йдіть погляньте, якщо хочете. Може, це має для вас якесь значення, а я гадаю, що таки має. Я почекаю.

Я відступив і обіперся на стіну.

Чоловічок кивнув.

— Так і зроблю.

Він стрілою промчав біля мене.

Я відчув, як народжена гнівом сила переливалася між мною і Каменем. Одна частинка мене хотіла різати, рубати та колоти усе на моєму шляху до Зірки, інша бажала гуманнішої поведінки з істотами, значно меншими за мене. А третя — можливо, найрозумніша частка — припускала, що ці коротуни не такі вже і прості. Тож я чекав, чи моє майстерне відчиняння дверей справить враження на їхнього представника.

За мить він повернувся і старанно обійшов мене.

— Приведіть мені його коня, — наказав він.

Раптовим поривом вітру залою прокотився шепіт. Я опустив меч.

— Прошу вибачення, — мовив сивочолий. — Ми б не хотіли сваритися з таким, як ви. Знайдемо собі харч деінде. Сподіваюся, ви не ображаєтеся?

Коротун у шкіряному фартуху відв'язав Зірку й пішов до нас. Завсідники відступали, пропускаючи його.

Я зітхнув.

— Вважатимемо, що все вирішилося. Пробачмо і забудьмо, — сказав я.

Гном схопив кухоль з найближчого стола і простягнув мені. Побачивши вираз мого обличчя, він відсьорбнув з нього першим.

— То, може, вип'єте з нами?

— Чому б ні? — видав я й осушив посудину разом з місцевим князьком.

Він зригнув та ощирився.

— То лише на маленький ковточок для чоловіка ваших розмірів, — сказав гном. — Дайте-но я принесу вам ще, на коня.

Ель був смачний, а після моїх вправлянь пити хотілося неймовірно.

— Згода.

Коли до мене підвели Зірку, чоловічок наказав принести ще випивки.

— Можете обкрутити віжки навколо он того гака, — він вказав на виступ унизу біля дверного прорізу. — З вашим конем нічого не трапиться.

Кивнувши, я так і зробив. М'ясник пішов геть. Більше ніхто на мене не витріщався. Принесли джбан із варивом, і коротун наповнив по вінця наші кухлі. Один зі скрипалів затягнув нову мелодію. За мить до нього приєднався ще один.

— Присядьте, — запропонував господар, штовхнувши ногою лаву в мій бік. — Туліться й далі спиною до стіни, якщо хочете. Проте жодних хитрувань з нашого боку не буде.

Я вмостився, а він обігнув стіл і впав навпроти мене. Між нами стояв джбан. Було приємно хоч ненадовго посидіти ось так, дати мозку короткий перепочинок від мандрівки, пити темний ель і слухати жвавий мотивчик.

— Вдруге я не проситиму вибачення, — виголосив мій співрозмовник. — І пояснювати теж нічого не буду. Ми обидва знаємо, що це було непорозуміння. Однак легко помітити, що право на вашому боці, — він усміхнувся і підморгнув. — Я теж вважатиму, що все вирішилося. Ми не голодуватимемо. Просто сьогодні банкету не буде. Яку ж милу коштовність ви носите... Розкажіть мені про неї.

— Звичайнісінький собі камінь, — сказав я.

Знову почалися танці. Голоси стали гучнішими. Я впорався зі своїм питвом, і коротун ще раз наповнив кухоль. Палахкотіло полум'я. Нічний холод покидав мої кістки.

— Затишна у вас тут місцинка, — зауважив я.

— Що ж, так і є. Уже й не згадаєш, скільки вона служить нам вірою і правдою. Хочете, влаштуємо для вас великі оглядини?

— Дякую, але ні.

— Я не сподівався, що ви погодитеся, але гостинність зобов'язувала запропонувати. Якщо бажаєте, можете потанцювати з нами.

Заперечно похитавши головою, я засміявся. Думка про те, що гопцюватиму тут, нагадала про Свіфта.

— Усе одно спасибі.

Господар дістав глиняну люльку і заходився набивати її. Я почистив свою і зробив те саме. Якимось чином небезпека, здавалося, минула. Цей коротун був доволі доброзичливим, а решта зі своєю музикою й танцями видавались й узагалі безпечними.

Але все-таки... Я пригадував казки з інших країв, що лежали далеко-далеко звідси... Прокинешся вранці голим посеред якогось поля, і сліду від печери не зостанеться... Знав я таке...

Кілька кухлів не видавались особливо небезпечними. Я зігрівся, а верески волинок та виття скрипок тішили вухо після скажених мозковивертальних віражів пекельної їзди. Притулившись до стіни, я випустив дим — спостерігав за танцями.

Коротун усе говорив і говорив. Інші не зважали на мене. Добре. Господар переповідав мені якісь неймовірні байки про лицарів, війни та скарби. Хоч і слухав краєм вуха, його голос заколисував, і я навіть кілька разів хмикнув.

Однак зсередини похмуріша і мудріша частка мене застерігала: «Гаразд, Корвіне, з тебе досить. Час їхати геть».

Але якимось магічним чином мій кухоль знову наливався по вінця, і я пив з нього. Ще один. Іще один ковток нічого не змінить.

«Ні, — казала інша частинка мене, — він бреше і зачаровує тебе. Хіба ти не відчуваєш цього?»

Я сумнівався, що такому ось гномові до снаги мене перепити. Але я стомився і майже нічого не їв. Найімовірніше, правильніше було б...

Я відчув, що куняю. Поклав люльку на стіл. Коли я кліпав, щоразу здавалося, ніби часу для розплющування очей потрібно все більше. Мені було тепло, а втомлені м'язи повнилися солодким занімінням.

Я знову задрімав. Спробував подумати про свою місію, про особисту безпеку, про Зірку... Щось пробурмотів... за склеєними повіками я був ледь-ледь при тямі. Так приємно, хотілося продовжити це відчуття ще на пів хвилинки...

Музичний голос гнома став монотонним і переріс у гудіння. Не мало значення, що він там говорив...

Зірка заіржала.

Я різко випрямився, очі розширилися. Видовище, що відкрилося мені, миттю зняло полуду з очей. Музиканти продовжували грати, але ніхто більше не танцював. Усі коротуни тихо сунули на мене. Кожен щось тримав у руках — хто флягу, хто ломаку, а хто ніж. Гном у шкіряному фартуху розмахував різницьким ножем. Мій співрозмовник учепився в міцну палицю, що до того стояла біля стіни. Кілька чоловічків вирішили нападати на мене з меблями у руках. Більшість з них виринули з проходу біля каміна — вони озброїлися каменями і кийками. Будь-який натяк на веселощі зник, а на їхніх обличчях застигли або гримаси ненависті, або гидотні посмішки.

Гнів повернувся до мене. Але він палав уже не так яскраво, як минулого разу. Бачачи перед собою натовп, я зовсім не хотів битися з ним. Розсудливість угамувала мої почуття. У мене було завдання. Я не повинен ризикувати головою, якщо є альтернативні варіанти вирішення питання. Але я був певен, що цього разу язик без кісток не допоможе мені втекти.

Я глибоко вдихнув. Бачив, що вони вже готові напасти на мене, і раптом згадав Бранда та Бенедикта в Tip-на Ноґті. А Бранд же навіть не був повністю налаштований на Камінь. Я знову почерпнув сили з цього вогненного кулона, приготувавшись дати відсіч, якщо до цього дійде. Але спершу хотів ударити по їхній нервовій системі.

Не знав напевно, як Бранд оте все виробляв, тому просто потягнувся через Камінь, як я робив це, коли впливав на погоду. Дивно, але музика продовжувала грати, неначе теперішні дії коротунів були лишень зловісним продовженням їхнього танцю.

— Не ворушіться, — підводячись, сказав я гучним вольовим голосом. — Замріть. Оберніться на статуї. Усі ви.

Я відчув важке гупання всередині та ззовні грудей. Червоні сили рвалися з мене назовні точнісінько так само, коли я використовував Камінь.

Мої крихітні нападники застигли на місці. Найближчі стояли як укопані, тільки на віддалі помітно було якесь ворушіння. Потім скажено верескнула волинка, і скрипки затихли. Я й досі не знаю: музики змовкли через мої чари чи просто заціпеніли, побачивши, як я встаю.

Величезні хвилі сили, що прокочували крізь мене, затопили всіх присутніх, занурюючи їх у матрицю, що постійно звужувалась. Я розумів, що їх полонила моя воля, тому виліз і відв'язав Зірку.

Нападників я не відпускав — зосередився на них так сильно, неначе переходив між Тінями. Зірка йшла за мною до виходу. Обернувшись, я востаннє поглянув на застигле панство і підштовхнув Зірку сходами догори. Я все прислухався, але знизу не долинало жодних звуків.

Коли ми вийшли з печери, вранішня зоря вже запалила схід. Сівши у сідло, я почув віддалені звуки скрипки. Через мить волинки також приєдналися до мелодії. Здавалося, їм було байдуже — перемогли вони чи програли у протистоянні зі мною. Свято має тривати.

Коли я повернув на схід, з дверного прорізу, крізь який я нещодавно вийшов, до мене долинув окрик. То був вождь карликів, з яким я сьогодні пив[106]. Я натягнув віжки, щоби краще його розчути.

— Куди ви прямуєте? — звернувся він до мене.

Чому би й ні?

— До краю землі! — гукнув я.

Він кинувся танцювати джигу на уламках дверей.

— Щасливої дороги, Корвіне! — закричав вождь.

Я махнув йому. Зрештою, чому б і ні? Часом доволі важко відділити танцюриста від танцю.

6

Я проїхав менше тисячі метрів до того, що мало бути півднем, коли зупинилося все — земля, небо, гори. Переді мною опинився аркуш білого світла. Тоді я подумав про незнайомця в печері та його слова. Він відчував, що ця гроза перекреслює увесь світ, що вона відповідає місцевій апокаліптичній легенді. Певно, так і було. Певно, це і була та хвиля Хаосу, про яку говорив Бранд: вона рухалася, знищуючи, руйнуючи та розриваючи все на своєму шляху. Але цей край долини залишився недоторканим. Чому ж він зостався?

Тоді я пригадав свої дії, спрямовані на зупинку бурі. Я скористався Каменем, втіленою в ньому силою Лабіринту, щоб спинити грозу над цією ділянкою. Чи могло це бути чимось більшим, ніж звичайне погодне явище? Лабіринт і раніше переважав над Хаосом. Чи ж може тепер ця долина, де я зупинив зливу, бути маленьким острівцем тиші у морі Хаосу? А якщо так, як же мені продовжувати?

Я поглянув на схід, де займався день. Однак на небі сяяло не вранішнє сонце, а радше величезна, палюча й сліпуча корона, крізь яку звисав осяйний меч. Звідкілясь долинув пташиний спів, що скидався на сміх. Я нахилився вперед і закрив обличчя руками. Божевілля...

Ні! Я вже бував у дивних Тінях і раніше. Й чим далі мандрую, тим дивнішими вони стають. Аж доки... Про що я думав тієї ночі в Тір-на Ноґті?

Мені спали на думку два рядки з оповідання Ісак Дінесен[107], які настільки схвилювали мене, що я вивчив їх напам'ять — попри те, що був тоді Карлом Корі: «...Мало хто з людей може стверджувати, буцімто він вільний від переконання, що весь світ навколо насправді є витвором їхньої уяви. Отже, ми тішимося цим і пишаємося?» Філософський підсумок улюбленого родинного дозвілля. Чи створюємо ми світи й Тінь? Чи ж вони існують там незалежно від нас, в очікуванні наших кроків? Чи є незаслужено забута середина? Може, це радше питання про більше чи менше, ніж про альтернативи? Можливо, остаточної відповіді я так ніколи й не дізнаюсь. І все ж, як я і думав тієї ночі, має бути місце, де закінчується Самість, місце, де соліпсизм перестає бути правдоподібним поясненням для середовищ, у яких ми опиняємося, й того, що ми там знаходимо. Існування такого місця і таких речей свідчить, що тут принаймні є різниця, а якщо вона тут є, то, можливо, проходить крізь усі наші тіні, повідомляючи їх про існування несамості, відсуваючи наше еґо до меншої стадії. Я відчував, що зараз перебуваю в місці, де формула «Отже, ми тішимося цим і пишаємося?» може не спрацювати, як у випадку з Ґарнатською долиною та моїм прокляттям, коли все відбувалося неподалік від дому. У що б до кінця я не вірив, та зараз був певен, що ось-ось увійду в край суцільного не-я. За цією точкою неповернення можу втратити владу над Тінню.

Я сів рівно і примружився від спалахів. Мовив слово до Зірки і похитав поводом. Ми рушили далі.

Хвилю я їхав мов у тумані, хоча там було значно яскравіше і не вчувалося жодних звуків. А тоді ми почали падати.

Падати чи дрейфувати. Коли минув початковий шок, складно було визначитися. Спершу мене охопило відчуття спуску — можливо, паніка Зірки посилила його. Але битися не було об що, тому через певний час Зірка перестала рухатися — тільки тремтіла і важко дихала.

Правою рукою я тримав віжки, а лівою стискав Камінь. Не знаю, що я наказав чи як узагалі цього досягнув, але мені хотілося тільки пройти через це сліпуче ніщо, знову відшукати шлях і рушити до кінця подорожі.

Я втратив лік часу. Відчуття спуску зникло. Я рухався чи просто висів? Гадки не маю. Чи й досі яскравість лишалася яскравістю? І ця мертвотна тиша... Я здригнувся. Сенсорна депривація була навіть більшою, ніж у часи моєї сліпоти, в старій камері. Тут не було нічого — ні шелесту від бігу щура, ні дзенькоту моєї ложки об двері; ні вологості, ні холоду, ні текстури. Я потягнувся далі...

Мерехтіння.

На мить здалося, що праворуч від мене відбувся розрив візуального поля — майже невловимий у своїй минущості. Я потягнувся туди, але не відчув нічого.

Та мить була настільки короткою, що я сумнівався, чи вона взагалі реальна. То ж могла бути просто галюцинація.

Мені здавалося, що це трапилося знову. Цього разу ліворуч. Чи довгим був інтервал між з'явами, сказати не можу.

Тоді я почув з нізвідки щось схоже на стогін. Також дуже короткий.

Далі — і вперше я в цьому не сумнівався — вигулькнув сіро-білий краєвид, схожий на місячну поверхню. Він зринув ліворуч, у полі мого зору, лиш на хвильку. Зірка фиркнула.

Праворуч з'явився сіро-білий ліс. Він обертався, неначе ми проминали одне одного під якимось неможливим кутом. Як телефрагмент, тривалістю менше двох секунд.

Потім піді мною виникли шматки палаючої будівлі... Безбарвність...

Згори — уривчастий лемент...

Примарна гора, процесія зі смолоскипами піднімається серпантиновою стежкою на найближчу вершину...

На гілляці дерева висить жінка, навколо її шиї — туго натягнена мотузка, голова вивернута вбік, руки зв'язані за спиною...

Білі гори догори дриґом; над ними чорні хмари...

Клацання. Тендітне коливання вібрації, неначе на мить ми торкнулися до чогось надійного — може, Зірка вдарила копитом об камінь. Потім це зникло.

Мерехтіння.

Котяться голови, стікаючи чорною кров'ю... Гигикання з нізвідки... Чоловік догори дриґом, прибитий цвяхами до стіни...

Знову біле світло, що крутиться і здіймається, мов хвилі...

Клацання. Мерехтіння.

На один удар серця ми стали на доріжку під посмугованим небом. Коли вона зникла, я знову потягнувся до неї через Камінь.

Клацання. Мерехтіння. Клацання. Гуркіт.

Скелястий шлях, наближаємося до гірського перевалу... Світ досі чорно-білий... Позаду себе чую удари грому...

Я завертів Каменем, наче ручкою фокусування, коли світ почав тьмяніти. Він знову повернувся... Два, три, чотири... Я рахував удари копит і удари серця, захищаючись від гуркоту довкілля... Сім, вісім, дев'ять... Світ став яскравішим. Я глибоко вдихнув і важко видихнув. Повітря схололо.

Між громом та його луною почув шум дощу. Однак жодна краплина не впала на мене.

Я озирнувся.

Величезна стіна дощу стояла, мабуть, метрів за сто позаду мене. Крізь неї я ледь міг розгледіти непевні обриси гір. Прицмокнув до Зірки, й ми рушили трохи швидше, видершись на рівний шлях, що вів між двома схожими на вартові вежі вершинами. Світ попереду досі був етюдом у чорно-біло-сірих тонах, а небо наді мною ділилося на смуги світла й темряви. Ми вийшли на перевал.

Я затремтів. Мені хотілося зупинитися, відпочити, поїсти, покурити, спішитись і пройтися. І все ж я був надто близько від бурі, щоб дозволити собі таку втіху.

Удари копит Зірки відлунювали на перевалі, обабіч якого круто здіймалися скелясті стіни під посмугованим, як зебра, небом. Я сподівався, що ці гори розірвуть грозовий фронт, але відчував, що такого не трапиться. То була незвична буря, і я мав лихе передчуття, що простягалася вона аж до Амбера, а я б уже давно потрапив у неї і згинув навіки, якби не Камінь.

Доки я дивився на дивне небо, навколо почався снігопад блідих квітів, що осявали мені шлях. Повітря наповнилось приємним ароматом. Грім позаду стих. Скелі навколо були розмальовані сріблястими рисками. Це освітлення пасувало до присмеркового світу. Щойно виїхавши з-за перевалу, я побачив перед собою долину з викривленою перспективою — неможливо було виміряти відстань, — де рясніли шпилі й мінарети, що відбивали світло смугастого неба, схоже на місячне. Вони нагадували про ніч у Tip-на Ноґті, помережену сріблястими деревами, що були схожі на свічада ставків, де плавали мінливі духи. Вряди-годи долина видавалася багатошаровою, іноді — природною та хвилястою, розділеною тим, що було схоже на продовження стежки, якою я їхав. Вона здіймалася й опускалася, огорнута меланхолією, осяяна незбагненними цятками блиску й мерехтіння — і позбавлена будь-яких ознак життя.

Не вагаючись, я почав спускатися. Земля тут була вапняковою та білою, наче кістка — та чи не тоненька то лінія Чорної дороги бовваніє ліворуч? Я ледь-ледь міг розгледіти її.

Тепер я не поспішав, бо бачив — Зірка стомлюється. Якщо буря просуватиметься не надто швидко, ми могли б відпочити біля одного зі ставочків у долині. Я й сам був стомленим та голодним.

Спускаючись, я продовжував роззиратися навсібіч, але не бачив ані тварин, ані людей. Тихо й м'яко зітхав вітер. Коли я опинився в нижчих шарах, де починалася звичайна флора, то зауважив, що білі квіти хиталися на стеблинках над дорогою. Озирнувшись, я помітив, що грозовий фронт досі не перетнув гірського хребта, але хмари продовжували там збиратися.

Я все далі спускався у дивну місцину. Квіти навколо мене вже давненько перестали падати, але ніжний аромат досі витав у повітрі. Звуків не було — чутно лиш наші кроки та вітерець праворуч. Навколо мене здіймалися скелясті утворення дивовижних форм; здавалося, що їх висічено вручну, настільки бездоганними були лінії. Досі пливли тумани. Бліді трави волого поблискували.

Доки я мандрував до лісистого центру долини, перспектива навколо мене й далі змінювалася: відстані викривлювалися, зміщувалися небокраї. Я повернув ліворуч, аби під'їхати до найближчого озерця, та воно віддалялося, щойно я наближався до нього. Коли дістався нарешті до водойми, я спішився і встромив у воду палець, щоб скуштувати її, — вода виявилася холодною, але солодкою.

Повністю втамувавши спрагу, я стомлено розлігся й дивився, як пасеться Зірка, а тоді взявся за холодну їжу, яку дістав із сумки. Буря досі пробивалася через гори. Я зиркнув на неї, міркуючи про її природу. Якщо тато зазнав невдачі, тоді це громи Армагеддону, а отже, уся моя мандрівка позбавлена сенсу. Але з таких міркувань не було жодної користі, бо я знав: що б там не було, а продовжувати доведеться. Проте відігнати такі думки не вдавалось. Я можу прибути до місця призначення, побачити перемогу в битві, а тоді спостерігати, як усе знищується. Марно... Ні. Не марно. Я намагався і намагатимуся до самого кінця. І цього вже досить, навіть якщо все втрачено. Клятий Бранд! Для початку...

Кроки.

За мить я вже припав до землі й повернувся у напрямку кроків, поклавши руку на меч.

Переді мною стояла невисока жінка, вбрана у біле. У неї було довге темне волосся, дикі чорні очі та усмішка на вустах. В руках вона тримала плетений кошик, який поставила на землю між нами.

— Певно, ви голодні, Лицарю звитяжний, — мовила вона на тарі з дивним акцентом. — Я бачила, як ви прийшли, тому принесла ось це.

Я усміхнувся і став у природнішу позу.

— Дякую, — відповів їй. — Так і є. Мене звати Корвін. А вас?

— Панна, — відповіла жінка.

Я вигнув брову.

— Дякую, Панно. Ви оселились у цьому місці?

Вона кивнула і стала навколішки, щоб розкрити кошик.

— Так, мій павільйон ось там, за озером.

Панна кивнула головою на схід — у напрямку Чорної дороги.

— Зрозуміло, — відказав я.

Їжа і вино в кошику видавалися справжніми, свіжими й апетитними — значно кращими за мій подорожній запас. Втім, підозри залишились при мені.

— Розділите обід зі мною? — запитала вона.

— Якщо бажаєте.

— Бажаю.

— Чудово.

Панна розстелила скатертину й, сівши навпроти мене, витягнула з кошика їжу та розклала між нами. Вона, сервіруючи страви, похапцем скуштувала все сама. Я почувався при цьому трішки ницо, але зовсім трішки. Це була дивна місцина для проживання самотньої жінки, готової прибігти на порятунок до першого-ліпшого чужинця, котрий проїжджає тут. Під час нашої першої зустрічі Дара також годувала мене; а оскільки я наближався до кінця подорожі, то все ближчими ставали місця ворожої сили. Ще й Чорна дорога була зовсім поруч, а Панна час від часу зиркала на мій Камінь.

Втім, ми чудово провели час, ближче познайомившись під час вечері. Жінка була ідеальним слухачем: сміялася з усіх моїх жартів і змушувала розказувати про себе. Практично весь час Панна підтримувала зоровий контакт, і наші пальці зустрічалися, коли ми передавали щось одне одному. Якщо вона й дурила мене, то робила це надзвичайно приємно.

Доки ми вечеряли й розмовляли, я продовжував стежити за рухом невідворотного грозового фронту. Він нарешті подолав гірський хребет і навіть перетнув його, а тоді почав повільно спускатися з найвищого схилу. Прибираючи скатертину, Панна зауважила напрямок мого погляду і кивнула.

— Так, буря наближається, — сказала вона, сховавши останні столові набори в кошик. Сіла біля мене й дістала вино і наші келихи. — Випиймо за неї?

— Я вип'ю з вами, але не за неї.

Вона наповнила келихи.

— Це не має значення, — мовила вона, — не тепер, — вона поклала свою долоню на мою і передала мені келих.

Узявши його, я поглянув на жінку. Вона усміхнулася й торкнулась краєм свого келиха до мого. Ми випили.

— Ходімо тепер до мого павільйону, — сказала Панна і взяла мене за руку. — Приємно проведемо кілька годин, що зосталися.

— Дякую, — мовив я. — Іншого разу такий відпочинок став би чудовим десертом до розкішної вечері. Але, на жаль, мушу йти. Обов'язок кличе, а час підганяє. Я маю місію.

— Гаразд, — відказала вона. — Це не настільки важливо. Я знаю все про вашу місію. Проте це також уже не важливо.

— Он як? Мушу визнати, я підозрював, що ви запросите мене на закриту вечірку, яка завершиться для мене самотнім блуканням по якомусь холодному схилу, якщо я погоджуся.

Вона засміялася.

— А я мушу визнати, що мала намір саме так вас і використати, Корвіне. Але вже ні.

— Чому ж ні?

Вона вказала на лінію розриву.

— Більше нема потреби вас затримувати. Ось це свідчить про перемогу Дворів. Ніхто більше не здатен що-небудь зробити, аби зупинити наступ Хаосу.

Я знизав плечима, і вона знову наповнила наші келихи.

— Але мені не хотілося б, щоб ви залишали мене зараз, — продовжувала Панна. — За кілька годин буря наздожене нас. Чому б не провести останній час у компанії одне одного? Навіть нема потреби йти до мого павільйону.

Я нахилив голову, і Панна підсунулася ближче до мене. Дідько. Жінка й пляшка — я завжди казав, що саме так і хотів би закінчити свої дні. Ковтнув ще трохи вина. Можливо, вона мала слушність. Але я подумав про ту подобу жінки, що заманила мене в пастку на Чорній дорозі, коли я залишав Авалон. Спершу я хотів допомогти їй, та потім підпав під її надприродні чари — а коли зняв з незнайомки маску, то побачив, що під нею нічого немає. Було до біса страшно. Але щоби не надто вдаватись у філософію, кожен має різноманітний набір масок для будь-яких ситуацій. Я чув, що популярні психологи вже багато років воюють з ними. Втім, я не раз захоплювався людьми з першого погляду, а тоді починав ненавидіти їх, пізнавши ближче. Іноді вони скидалися на ту жінку-примару — під маскою в них не було нічого. Я дійшов висновку, що маска іноді краща за її відсутність. І все ж... Жінка, яку я притискав до себе, справді могла бути монстром усередині. Певно, так і було. А більшість з нас хіба ні? Я міг придумати й гірші способи піти у засвіти, якби надумав здатися просто зараз. Вона мені сподобалася.

Я допив вино. Панна хотіла налити мені ще, але я зупинив її руку.

Вона поглянула на мене, а я у відповідь всміхнувся.

— Ви майже переконали мене, — мовив я.

Потім чотирма цілунками заплющив їй очі, щоб не розбивати чарів, а тоді відійшов і осідлав Зірку. Хоч очерет і не зів'яв, але він мав слушність, що в лісі змовк пташиний гам. До біса важко кермувати цією залізницею[108].

— Прощавайте, Панно[109]!

Доки буря заповнювала долину, я їхав на південь. Переді мною здіймалися гори, а стежина вела поміж ними. Небо досі було смугастим, чорно-білим, але здавалося, що ці смуги трохи зрушили. Присмерк заполоняв усе довкола, але на темних ділянках неба зірок не було. Тільки легіт, аромат — і тиша, викривлені моноліти й посріблене листя, блискуче від краплинок роси. Рвані краї туманів пропливали переді мною. Я спробував почаклувати з Тінню, але це виявилося надто складно — я був страшенно втомленим. Нічого не відбувалось. Я черпав силу в Каменя, намагаючись частку її передати Зірці. Ми рухалися в одному темпі, аж доки земля перед нами полізла угору. Тоді ми видерлися на новий перевал, ще крутіший за той, через який заїхали в долину. Спинившись, аби озирнутись, я побачив, що вже третину долини вкрила мерехтлива завіса бурі. Я замислився про павільйон, Панну та її озеро[110], а тоді похитав головою і рушив далі.

Коли ми наблизилися до перевалу, шлях став крутішим, тож довелося сповільнитися. Білі ріки в небі набули червонявої барви, яка ставала все багрянішою, доки ми просувалися. Коли я таки дійшов до переходу, здавалося, наче весь світ залито кров'ю. Проїжджаючи широким скелястим перевалом, я потрапив у сильний вітер. Ландшафт ставав уже рівнішим, тож ми продовжували дертися вгору, хоч я й досі нічого не бачив за перевалом.

Щось задеренчало у скелях ліворуч. Я зиркнув туди, але не помітивши нічого, вирішив, що той звук був від падіння каменя. Та вже за пів хвилини Зірка піді мною смикнулася, страшно й болісно заіржала, а тоді, різко повернувшись праворуч, почала падати вперед.

Я вправно зіскочив із сідла, а коли ми впали, то побачив, що з її правого боку стирчить стріла. Після удару об землю я покотився вниз, а коли спинився, то глянув у напрямку, звідки та прилетіла.

Праворуч, на вершині гори за десять метрів від мене, стояла постать з арбалетом. Вона вже знову натягувала тятиву, готуючись до пострілу.

Я знав, що не зможу вчасно дотягнутися до нападника, аби зупинити його. Тому почав підшуковувати камінь завбільшки з бейсбольний м'яч. Знайшов його в підніжжі кручі позаду себе, підняв і спробував не дати гніву впливати на точність кидка. Вона й справді не постраждала, зате лють посилила удар.

Камінь потрапив зловмиснику в ліву руку, і він закричав, випускаючи арбалет. Зброя покотилася зі скелі й приземлилася на іншому боці стежки, практично навпроти мене.

— Сучий сину! — закричав я. — Ти вбив мого коня! Ти за це головою заплатиш!

Перетнувши стежину, я роззирнувся у пошуках найшвидшого способу, аби піднятися до нападника, і побачив лаз ліворуч. Поквапившись туди, я почав дертися вгору. За мить освітлення і кут зору стали кращими, тож вдалося краще розгледіти чоловіка, який, зігнувшись удвоє, масажував руку. То був Бранд. Його волосся видавалося ще рудішим на тлі кривавого неба.

— Ну ось і все, Бранде, — мовив я. — Шкодую лише, що ніхто інший не зробив цього раніше.

Він випростався і з хвильку дивився, як я піднімаюся. Свого меча Бранд не витягував. Щойно я виліз на вершину й опинився метрів за сім від нього, братик склав руки на грудях та опустив голову.

Я витягнув Ґрейсвандір і підійшов ближче. Визнаю, що був готовий убити його — байдуже, в цій чи в іншій позі. Червоне світло темнішало, аж доки мене не охопило відчуття, ніби ми купаємося в крові. Навколо нас завивав вітер, а з долини лунали удари грому.

Він просто розтанув переді мною. Його обриси стали тьмянішими, а коли я дійшов до місця, де стояв брат, він уже повністю зник.

Лаючись, я з хвильку постояв і пригадав історію про те, що Брандові якось вдалося перетворитися на живий Козир, здатний дуже швидко переноситися будь-куди.

Знизу долинув шум...

Кинувшись до краю кручі, я поглянув униз. Зірка досі дриґалась і спливала кров'ю, а мене наче краяли ножем по серцю. Але то було не єдине сумне видовище.

Унизу стояв Бранд. Він підняв арбалет і почав готувати його до нового пострілу.

Я знову пошукав камінь, але потрібного під рукою не трапилося. Тоді зауважив такий камінець позаду себе, там, звідки я прийшов. Я поквапився до нього, сховав клинок у піхви й підняв камінь — він був як кавун. Повернувся до краю кручі, аби знайти Бранда, — і не побачив його.

Раптом я відчув себе надзвичайно незахищеним. Він же міг перенестися в будь-яку виграшну позицію і цієї-таки миті підстрелити мене. Я упав, приземлившись на власний камінь. За мить почув удар стріли праворуч, А потім — гигикання Бранда.

Я знову підвівся, знаючи, що йому знадобиться принаймні дещиця часу, аби перезарядити зброю. Простеживши за напрямком сміху, я побачив брата на виступі по той бік перевалу — Бранд розташувався на п'ять метрів вище, ніж я, і на двадцять метрів далі.

— Вибач за коня, — гукнув він.— Я ціливсь у тебе. Але ці кляті вітри...

До того часу я вже зауважив нішу й перебіг до неї, прикриваючись каменем, як щитом. З цієї клиноподібної тріщини я спостерігав, як брат припасовує нову стрілу.

— Складний постріл, — закричав він, здіймаючи зброю. — Справжній виклик моєму мистецтву стрільби. Але спробувати, без сумніву, варто. У мене ще багато стріл.

Він гигикнув, прицілився і вистрілив.

Я низько схилився, тримаючи перед собою камінь, але стріла вдарила за два фути праворуч.

— Я мав здогадатися, що таке може трапитись, — сказав Бранд, знову налаштовуючи зброю. — Треба було взяти до уваги опір вітру.

Я роззирнувся в пошуках дрібніших камінців, щоб використати їх як боєприпаси, але поблизу таких не було. Тоді згадав про Камінь. Він мав би рятувати мене у разі безпосередньої загрози. Та я припустив, що такий захист поширювався тільки на близьку відстань, а Бранд був у курсі цієї особливості й користувався нею. Втім, чи не було ще чогось, що можна було зробити з Каменем, аби завадити братові? Бранд надто далеко, щоби спробувати паралізувати його, але ж якось я його здолав, контролюючи погоду. Стало цікаво, чи далеко буря. Я потягнувся до неї і зрозумів, що знадобиться кілька хвилин, яких у мене не було, аби встановити необхідні умови й шваркнути його блискавкою. Але вітри — інша справа. Я доторкнувся до них, відчув їх...

Бранд був практично готовий вистрелити знову, однак на перевалі засвистіли вітри.

Не знаю, куди влучила його наступна стріла. Головне, що не в мене. Брат знову заходився налаштовувати зброю, а я почав ладнати фактори для удару блискавки...

Коли Бранд приготувався і знову підняв зброю, я ще раз здійняв вітри. Я бачив, як він цілиться, глибоко вдихає і затамовує подих. А потім опускає зброю й дивиться на мене.

— Мені щойно спало на думку, — гукнув він, — що вітри у тебе в кишені, правда? Це шахрайство, Корвіне.

Він роззирнувся.

— Отже, треба знайти позицію, де це не матиме значення. Ага!

Я продовжував займатися підлаштуванням грозових факторів, щоби спалити його, але умови все ще не були готові. Я підвів очі до червоного і смугасто-чорного неба: щось схоже на хмару утворювалося над нами... Скоро, але ще ні...

Бранд потьмянів та знову зник. Я божевільно вишукував його повсюди.

А тоді він опинився просто переді мною. Брат зайшов з мого боку перевалу. Стояв на десять метрів південніше за мене, і вітри залишились у нього за спиною, тож я знав, що не встигну зрушити їх вчасно. Обміркував ідею кинути в нього камінь. Але тоді Бранд просто відхилиться, а я позбудусь єдиного щита. З іншого боку...

Він підняв арбалет до плеча.

«Виграй час!» — кричав у голові внутрішній голос, доки я продовжував чаклувати з небесами.

— Перш ніж ти вистрелиш, Бранде, скажи мені дещо. Гаразд?

Він завагався, а тоді опустив зброю на кілька дюймів.

— Що?

— Чи правду ти казав про те, що трапилося, — про тата, Лабіринт, наступ Хаосу?

Він закинув голову назад і коротко, гавкітливо засміявся.

— Корвіне, — мовив Бранд. — Я навіть не можу висловити, наскільки мені приємно бачити, як ти помираєш, не знаючи чогось дуже важливого для себе.

Він знову засміявся і почав здіймати зброю. Я хотів було швиргонути камінь і кинутися на брата. Але ніхто з нас не встиг завершити почате.

Згори пролунав дикий лемент, і шматочок неба відділився, щоб упасти Брандові на голову. Брат закричав і випустив арбалет. Він підняв руки над головою, щоб захиститися від нападника. Це був червоний птах, народжений батьковою рукою з моєї крові, який раніше приніс Камінь, а тепер повернувся, аби захистити мене.

Я жбурнув камінь і метнувся до Бранда, витягуючи меч. Бранд ударив птаха, і той відлетів, набираючи висоту для нового нападу. Брат підняв руки, щоб захистити обличчя й голову, але я встиг помітити, що з його лівої очниці витікає кров.

Коли я кинувся до брата, він знову почав тьмяніти. Але птах опустився, наче бомба, і його пазурі знову вчепились у Брандову голову. Птах також почав тьмяніти. Бранд простягнув руку до полум'яного нападника, але вкотре отримав відсіч, а тоді вони обидва зникли.

Коли я дістався до місця дії, там залишився тільки покинутий арбалет, який я розтоптав чоботом.

«Ні, ще не кінець, чорт забирай! Чи довго ти ще переслідуватимеш мене, брате? Як далеко я маю зайти, щоб закінчити це навік?»

Я повернувся на стежину. Зірка досі не померла, тож я мав покласти край її стражданням. Іноді я думаю, що не ту роботу обрав для себе.

7

Миска цукрової вати.

Перейшовши за кряж, я побачив долину, що лежала переді мною. Принаймні я припускав, що то була долина, бо насправді нічого не бачив під покривалом чи то хмар, чи туману, а чи смогу.

У небі один із червоних мазків поступово жовтів, а інший — зеленів. Це мене трохи збадьорило. Небеса поводилися приблизно так само, як і тоді, коли я потрапив на гребінь усього сущого навпроти Дворів Хаосу.

Я закинув мішок на спину і заходився спускатися стежкою вниз. Вітер поступово вщухав. На віддалі долинало гудіння грому всюдисущої бурі. Я питав себе, куди це зник Бранд. У мене було таке враження, що я ще не скоро знову побачу братика.

На півшляху вниз, коли туман тільки почав крастись і звиватися навколо мене, я запримітив старезне дерево, з якого вирізав для себе палку. Коли я відрізав одну із гілок, дерево раптом закричало.

— Чорт забирай! — долинуло з нього щось схоже на голос.

— Ти все відчуваєш? — запитав я. — Пробач...

— Я стільки часу витратив, вирощуючи цю гілку. А тепер ти збираєшся її спалити?

— Ні, — сказав я. — Мені потрібна палиця — попереду довгий шлях.

— Через цю долину?

— Саме так.

— Підійди-но ближче, аби я міг краще відчути твою присутність. Є в тобі якесь сяйво...

Я ступив крок уперед.

— Оберон! — вигукнуло дерево. — Я впізнаю Камінь.

— Ні, не Оберон, — заперечив я. — Його син. Я ношу Камінь за його дорученням.

— Тоді бери мою гілку, а з нею і моє благословення. Часто я прихищав твого батька у дивні дні, яких було так багато. Розумієш, саме він мене посадив.

— Справді? Татко мій багато чого робив, але я ніколи не бачив, щоби він садив дерева.

— Я — не звичайне дерево. Він посадив мене, аби позначити кордон.

— Кордон?

— Я кінець Хаосу і Порядку — залежить від того, з якого боку на мене дивитись. Я позначаю розподіл. За мною діють інші закони.

— Які саме?

— Хто знає... Я лише вежа, що росте, деревина, що відчуває. Однак ця палиця може стати тобі у пригоді. Якщо її посадити, вона здатна прорости у дивних краях. Або й ні. Хто його зна... Та все одно віднеси її, сину Оберона, туди, куди ти прямуєш. Я відчуваю, як наближається буря. Прощавай.

— Прощавай, — сказав я. — Дякую тобі.

Я повернувся і пішов стежкою назустріч туману. Доки я рухався, він усе рожевів. Згадавши дерево, я похитав головою, але палиця виявилася справді корисною упродовж наступних кількасот метрів, бо там, де я йшов, була дуже нерівна поверхня.

Згодом небо розвиднілося. Камені, застояний став, низенькі зловісні дерева, яких прикрашали моховиті канати, запах занепаду... вони гнали мене. Чорний птах спостерігав за мною з дерева.

Щойно я побачив його, він розправив крила й неквапно полетів до мене. Нещодавні події змушували остерігатися птахів, тому я відсахнувся, коли він почав колувати над головою. Але птах просто приземлився на дорогу переді мною і, схиливши голову набік, заходився пильно вдивлятись у мене своїм лівим оком.

— Так, — оголосила істота. — Ти — саме той.

— Той — це який? — запитав я.

— Той, за ким я летітиму. Корвіне, ти ж не заперечуватимеш, якщо за тобою летітиме вісник нещасть? — він захихотів і дивакувато затанцював.

— Відверто кажучи, я не уявляю, як можу тобі завадити. Звідки ти знаєш моє ім'я?

— Я чекав на тебе від початку Часів, Корвіне.

— Певно, уже трохи зморився?

— Тут це не тривало аж так довго. Час — це те, що з ним робиш ти.

Рушивши далі, я просто обійшов птаха. За мить він прошмигнув поруч і всівся на камені праворуч край дороги.

— Мене звуть Гуґі[111], — каркнув птах. — А ти, як бачу, прихопив із собою шматочок старого Іґґа[112].

— Іґґа?

— Нудного старого дерева, що чекає на вході в ці землі й не дає нікому відпочити на своїх гілках. Закладаюся, він верещав, коли ти вирізав цю палку.

Гуґі розреготався.

— Він прийняв це з гідністю.

— Не сумніваюся. Та й, зрештою, він мав не дуже багатий вибір. Щоправда, й користі тобі від нього було мало.

— Та ні, користі якраз досить, — гарикнув я, замахнувшись палицею в бік птаха.

Той відлетів геть.

— Агов! Це не смішно!

Я зареготав.

— А я гадаю, навпаки.

Тоді я рушив далі.

Доволі довго брів якоюсь болотяною місциною. Іноді випадковий порив вітру розганяв туман навколо. Тоді я прискорювався, аби туман не поховав усе знову. Вряди-годи мені здавалося, що я чую обривки якоїсь повільної, дещо величавої музики, яка виконувалась на сталевих струнах, але не міг сказати, звідки вона линула...

Я йшов далі, аж доки хтось, ліворуч од мене, не гукнув:

— Чужинцю! Спинися й подивися на мене!

Насторожений, я застиг, та нічого в біса не міг розгледіти.

— Здоров, — сказав я. — Де ти?

Тієї ж миті туман розійшовся, і я запримітив величезну голову, очі якої були на рівні з моїми. Вони належали чомусь, що по плечі, схоже, було занурене в трясовину. Голова була лисою, а біла, наче молоко, шкіра мала кам'янисту структуру. Через контраст очі видавалися темнішими, ніж були насправді.

— Я бачу тебе, — сказав я. — Ти трохи застряг. Можеш звільнити руки?

— Тільки якщо дуже сильно напружуся, — прозвучала відповідь.

— Ну, давай я пошукаю щось міцне, аби ти міг учепитися. У тебе там має бути хороша досяжність.

— Не варто — у цьому нема ніякої потреби.

— Ти що, не хочеш вибратись? Я думав, ти покликав мене саме тому.

— Ні! Я просто хотів, щоб ти мене побачив.

Підійшовши ближче, я взявся вдивлятися, бо туман знову почав застилати все навколо.

— Ну добре! Я тебе вже побачив.

— Розумієш, у якому я становищі?

— Не зовсім, бо ти ні сам собі не допомагаєш, ані прийняти допомоги не хочеш.

— Що ж доброго буде, якщо я звільнюся?

— Це твоє запитання. Ти на нього і відповідай.

Я повернувся, щоб піти геть.

— Зачекай! Куди ти прямуєш?

— На схід, щоб виступити в одному мораліте.

Тоді з туману вилетів Гуґі й умостився на маківку голови. Він дзьобнув її і розреготався.

— Не марнуй свого часу, Корвіне. Тут нема чого ловити, — порадив Гуґі.

Гігантські губи прошепотіли моє ім'я.

— Це справді він?

— Так, це він, — відповів крук.

— Послухай, Корвіне, — промовив засмоктаний у трясовину гігант. — Ти маєш намір спробувати зупинити Хаос, чи не так?

— Так.

— Не роби цього. Воно того не варте. Я хочу, щоб усе закінчилося. Хочу звільнитися з цього становища.

— Я вже пропонував тобі допомогу. Ти не схотів її.

— Не таке звільнення мені потрібне. Бажаю закінчення всіх діянь.

— Цього легко досягти, — сказав я. — Опусти голову і глибоко вдихни.

— Я хочу не лише свого знищення, а й завершення всієї безглуздої гри.

— Певен, є люди, які хотіли б прийняти власне рішення щодо цього питання.

— Давай покінчимо і з ними теж. Настане час, коли вони опиняться в моєму становищі й відчують те саме.

— Тоді перед ними постане такий же вибір. Бувай.

Я пішов геть.

— Ти також пізнаєш усе це! — крикнула голова мені навздогін.

Не встиг я зробити кількох кроків, як Гуґі завис наді мною, а відтак опустився на палицю.

— Приємно посидіти на гілці старого Іґґа, коли він не може... Ой-йой!

Здійнявшись у повітря, Гуґі закружляв.

— Він обпік мені лапи! Як це йому вдалося?

Я зареготав.

— Хто знає...

Крук ще трохи покружляв, а тоді умостився на моєму правому плечі.

— Ти не проти, якщо я тут відпочину?

— Давай!

— Дякую.

Птах умостився.

— Якщо хочеш знати, у тої голови давно не всі вдома.

Я знизав плечима, і птах розправив крила для балансу.

— Він справді щось намацує, — продовжив Гуґі, — але неправильно міркує, покладаючи відповідальність за своє становище на весь світ.

— Нічого подібного. Він навіть не намацує опори, аби вилізти з багна.

— Я кажу про філософський вимір.

— А, ти про це багно. Кепсько.

— Проблема лежить у царині еґо, в його пов'язаності зі світом, з одного боку, й Абсолютом — з іншого.

— Он як?

— Так. Розумієш, вилупившись, ми пливемо поверхнею подій. Іноді нам здається, буцімто ми здатні впливати на їхній перебіг, і це пробуджує у нас прагнення. То велика помилка, бо прагнення породжують бажання та створюють хибне еґо, тоді як ми мали б втішатися самим тільки існуванням. Усе це примножує і прагнення, і бажання: як наслідок — ти уже в пастці.

— У багні?

— Можна і так сказати. Треба чітко налаштуватися на споглядання Абсолюту й навчитися ігнорувати міражі, ілюзії та несправжнє відчуття ідентичності, що перетворює нас на самотні острови свідомості.

— Колись я теж мав несправжню ідентичність. Вона дуже допомогла мені стати тим абсолютом, яким я є нині.

— Ні, ти також фальшивка.

— Тоді той я, що буде завтра, подякує теперішньому мені, як зараз я дякую прийдешньому Корвінові.

— Ти дещо пропускаєш. Майбутній ти буде також фальшивкою.

— Чому?

— Бо і його переповнюватимуть бажання й прагнення, що лише віддаляють від Абсолюту тебе.

— А що в цьому поганого?

— Ти зостаєшся на самоті у світі чужинців, світі феноменів.

— Мені подобається бути на самоті. Я собі вельми до вподоби. І феномени мені подобаються.

— Однак Абсолют завше буде там, і він кликатиме тебе, не залишаючи у спокої.

— Гаразд, виходить, нема потреби поспішати. Але я розумію, про що ти. Він набуває форми ідеалу. У кожного їх кілька. Якщо ти хочеш сказати, що я маю прагнути до них, то я згоден.

— Ні, вони — лише викривлення Абсолюту, а те, про що ти кажеш, є тільки додатковими прагненнями.

— Звісно.

— Бачу, тобі ще багато чому треба навчитися.

— Якщо ти про мій вульгарний інстинкт самозбереження, то облиш це.

Дорога повела вгору, і ми ступили на пласку місцину, що була неначе вистелена кам'яними плитами, припорошеними піском. Я йшов уперед, а гучність музики все зростала. Зрештою, крізь туман я помітив, як повільно та ритмічно рухаються нечіткі силуети. Мені знадобилося кілька секунд, аби збагнути, що вони танцюють під музику.

Я продовжував іти, аж поки не роздивився постатей — це були приємні, вишукано вбрані люди, які рухалися в ритмі мелодії невидимих музикантів. Вони кружляли в складному й красивому танці. Я спинився, аби помилуватись.

— І з якої нагоди, — запитав я у Гуґі, — вечірка відбувається тут, посеред небуття?

— Вони танцюють, — відповів крук, — святкуючи твій прохід. То не смертні, а духи Часу. Вони розпочали це дурне дійство, щойно ти зайшов у долину.

— Духи?

— Так. Дивися.

Крук злетів з мого плеча, піднявся над танцюристами і покакав. Випорожнення пролетіли крізь кількох танцюристів, неначе ті були голограмами, а не впали на парчевий рукав чи шовкову спідницю. І жодна з усміхнених постатей не втратила ритму. Тоді Гуґі кілька разів каркнув і повернувся до мене.

— Навряд чи це було необхідно, — зауважив я. — Гарна ж вистава...

— Декадентство, — відмахнувся він. — І навряд чи тебе потішить, що вони передбачають твою поразку. Вони б хотіли перейти до апофеозу святкування, перш ніж вар'єте зачинять.

Та я все ж трохи постояв і помилувався, обіпершись на костур та відпочиваючи. Фігури, що їх виконували танцюристи, змінювались, аж доки одна із жінок — красуня з каштановим волоссям — опинилася біля мене. До того ніхто з танцюристів не підводив на мене погляду, наче я й не існував. Але ця жінка бездоганно вивіреним жестом кинула правою рукою щось таке, що впало мені до ніг.

Нахилившись, я зауважив, що це — дещо цікаве. Я тримав у руках срібну троянду — свій символ. Випроставшись, я причепив її до коміра плаща. Гуґі відвів погляд і промовчав. Я не мав капелюха, який можна було б зняти, тому просто вклонився тій панні. Коли я відвернувся, аби йти далі, її праве око трішки затремтіло.

Доки я йшов, земля втратила свою м'якість, а музика змовкла. Стежина ставала в'язкішою, а тумани часом розвіювалися, відкриваючи погляду лише скелі й голі рівнини. Я черпав силу з Каменя, інакше б точно впав, але помітив, що енергії вистачає на щоразу менший час.

Згодом я зголоднів і спинився, щоб доїсти рештки припасів.

Гуґі стояв на землі неподалік, спостерігаючи, як я їм.

— Визнаю, що трохи навіть захоплююся твоєю впертістю, — сказав він. — І навіть тим, що ти мав на увазі, коли говорив про ідеали. Але тільки цим. Раніше ми говорили про марність бажань і боротьби.

— Говорив ти. Це — не головний клопіт мого життя.

— А мав би бути.

— Я прожив довге життя, Гуґі. Ти ображаєш мене цими посиланнями на філософію для другокурсників. Те, що ти вважаєш узгодженість реальності марною, більше розповідає про тебе, ніж про істинний стан речей. Щиро кажучи, якщо ти й справді віриш у те, що говориш, мені тебе шкода, адже з якоїсь незбагненної причини ти перебуваєш тут, намагаючись вплинути на моє фальшиве еґо, замість того, щоби звільнитися від усього цього нонсенсу і прямувати до свого Абсолюту. Якщо ж ти не віриш у це все, то тебе посадили тут, аби затримати й розхолодити мене — а в такому разі ти марнуєш час.

Гуґі кавкнув, а тоді мовив:

— Ти ж не настільки сліпий, щоб заперечувати Абсолют, початок та кінець усього?

— Це не обов'язково для гуманітарної освіти.

— Ти визнаєш імовірність?

— Можливо, я знаю це краще за тебе, круче. Еґо, як я його розумію, існує наче перехідна стадія між раціональністю та рефлекторним буттям. Однак викреслити його означає відступити. Якщо ти походиш з Абсолюту — самозаперечуваного Всього, — чому ж хочеш повернутися назад? Невже ти настільки зневажаєш себе, що боїшся дзеркал? Чому б не зробити мандрівку вартісною? Розвиватися. Вчитися. Жити. Якщо тебе відрядили у мандри, чому ж тоді бажаєш утекти й повернутися до початкової точки? Чи твій Абсолют помилився, витворивши щось на кшталт тебе? Визнай таку ймовірність — і буде кінець історії.

Гуґі зиркнув на мене, а тоді здійнявся в повітря і полетів геть. Мабуть, щоби порадитись зі своїм підручником...

Я почув удар грому й звівся на ноги. Почав іти. Мав спробувати перегнати події.

Багато разів стежина звужувалась і розширювалась, перш ніж зникнути остаточно, залишивши мене блукати всіяною гравієм рівниною. Мандрівка все більше й більше гнітила мене, та попри все я намагався налаштувати свій ментальний компас у правильному напрямку. Я вже мало не вітав звуки грози, адже вони принаймні хоча б приблизно підказували, де північ. Звісно, все було трохи заплутано в тумані, тож я ні в чому не міг бути певним. А грім усе наростав... Дідько.

...А ще мене дуже засмучувала втрата Зірки й хвилювала філософія марноти буття Гуґі. Це був точно не мій день. Я вже починав сумніватися, чи зможу завершити цю подорож. Якщо якийсь безіменний мешканець цієї похмурої юдолі не влаштує на мене засідки, то блукатиму тут, доки мої сили не вичерпаються чи доки не наздожене мене буря. Не знав уже напевне, чи зможу ще раз відігнати ту всезнищувальну бурю. Мене брали сумніви.

Аби розвіяти туман, я спробував використати Камінь, але його сили, здається, потьмяніли. Можливо, через мою незграбність. Я міг розчистити маленьку ділянку, але швидкість мого руху швидко проносила мене крізь неї. У цьому місці, яке в певному сенсі було осердям Тіні, я втратив спроможність чітко розрізняти самі Тіні.

Сумно. Було б значно приємніше завершити все, як в опері — величний ваґнерівський фінал[113] на тлі дивовижних небес супроти гідних суперників, а не жалюгідне повзання туманним пустищем.

Я проминув уже знайомий кам'яний виступ. Невже я рухаюся по колу? Люди схильні блукати отак, коли вони загубилися остаточно. Я прислухався, очікуючи на удар грому, який принаймні трішки зорієнтував би мене. Упертий всесвіт мовчав. Підійшовши до каменя, я сів на землю та притулився спиною до виступу. Нема сенсу блукати тут безцільно. Трохи зачекаю на підказку грому. Доки сидів там, я витягнув Козирі. Тато сказав, що певний час вони не функціонуватимуть, але кращого плану в мене не було.

Один за одним я перебирав їх, намагаючись дотягнутися до кожного родича, крім Бранда і Каїна. Нічого. Тато мав слушність. Картам бракувало звичної прохолодності. Я перетасував усю колоду і розклав пасьянс, гадаючи на долю — просто там, на землі. Отримавши абсолютно нечитабельну відповідь, я відклав карти. Пошкодував, що в мене більше не залишилось води. А потім довго прислухався до бурі. Пролунало кілька ударів, але вони були позбавлені напрямку. Козирі змусили мене задуматися про рідню. Вони були там, попереду — де б це не було, — і чекали на мене. Чекали чого? Я переносив Камінь. З якою метою? Насамперед, вважав я, його сили необхідні для битви. Якщо це справді так, а я — єдиний, хто може викликати ці сили до життя, то ми в халепі. Тоді я згадав про Амбер і здригнувся від страху й докорів сумління. Амбер не має закінчитись ніколи. Повинен же бути шлях до Хаосу...

Я відкинув маленький камінчик, яким грався. Щойно відпустив його, як зауважив, що той рухається надто повільно.

Камінь. Знову його сповільнювальний ефект...

Я зачерпнув ще енергії, і камінчик відлетів. А я ж, здається, ще зовсім недавно позичав у батькового кулона силу. Так, він допомагав зміцнити тіло, але мозок досі видавався затуманеним. Мені потрібно було хоч трохи покуняти. Можливо, коли відпочину, ця долина видаватиметься не такою дивною.

Чи далеко я був від місця призначення? Хаос уже он за тією гірською грядою — чи ще дуже далеко попереду? Між нами ще не одна долина? А що, як битва вже завершилась і ми програли? Мій мозок захопили видіння того, як я приходжу надто пізно — просто щоб викопати могили... Кістки й монологи, Хаос...

І де та бісова Чорна дорога, щоб я нарешті скористався нею? Якщо вдасться визначити, де вона, то я зможу рухатися вздовж неї. Було таке відчуття, що вона десь ліворуч від мене...

Я знову простягнув руку вперед, розділяючи тумани та відкочуючи їх назад... Нічого...

Силует? Щось рухається?

Крізь туман брела тварина завбільшки з великого собаку. Чи ж не до мене вона підкрадалася?

Камінь почав пульсувати, коли я відсунув туман ще далі. Утративши прикриття, тварина, здавалося, знизала плечима, а тоді рушила просто до мене.

8

Коли вона підійшла ближче, я підвівся. А тоді побачив, що переді мною — великий шакал, який не відривав погляду від моїх очей.

— Ти трохи зарано, — мовив я. — Я лишень відпочивав.

Шакал гигикнув.

— Я просто прийшов подивитися на принца Амбера, — сказав звір. — Усе решта буде бонусом.

Він знову гигикнув, і я теж.

— Тоді бенкетуй очима. Захочеш усе решта — то й з'ясуєш, що я вже добре відпочив.

— Ні, ні, — відказав шакал. — Я — шанувальник Дому Амбера. І Дому Хаосу. Мене вабить королівська кров, принце Хаосу. І конфлікт.

— Ти величаєш мене незвичним титулом. Мій зв'язок з Дворами Хаосу — радше питання генеалогії.

— Я думаю про образи Амбера, що проходять крізь Тіні Хаосу. Думаю про хвилі Хаосу, що змивають образи Амбера. Проте у серці ладу, втіленого Амбером, керує найхаотичніша з можливих родин, тоді як Дім Хаосу — спокійний і тихий. Але ви маєте свої зв'язки, та й свої конфлікти.

— Наразі я не зацікавлений у пошуках парадоксів і в термінологічних іграх. Я намагаюся дістатися до Дворів Хаосу. Ти знаєш шлях?

— Так, — сказав шакал. — Це недалеко, на відстані польоту стерв'ятника. Ходімо, я покажу тобі правильний напрямок.

Він повернувся і пішов. Я рушив за ним.

— Не надто швидко я йду? Здається, ти втомлений.

— Ні. Йди. Він же за цією долиною, чи не так?

— Так. Ось тунель.

Я рушив за шакалом через пісок і гравій по сухій, твердій землі. Обабіч не росло нічого. Доки ми йшли, тумани поріділи й набули зеленої барви — певно, ще один трюк цього пунктирного неба.

Через певний час я гукнув:

— Чи далеко ще?

— Уже близько, — відказав звір. — Ти стомлюєшся? Хочеш відпочити?

Промовляючи це, шакал озирнувся. Зеленувате світло надало його бридким рисам ще страшнішого вигляду. Втім, провідник, хоч і такий, мені був потрібен. Ми піднімалися пагорбом — здавалося, так і має бути.

— Чи нема тут неподалік води? — запитав я.

— Ні. Нам би довелося повернутися назад на значну відстань.

— Забудь. У мене немає часу.

Він знизав плечима, загиготів і рушив далі. Тим часом туман трохи розвіявся, і я побачив, що ми вийшли на невисоку гряду пагорбів. Я, обіпершись на свою палицю, не збавляв темпу.

Десь із пів години ми продовжували дертися вгору. Ґрунт ставав дедалі кам'янистішим, а кут підйому — крутішим. Я відчув, що почав важко дихати.

— Зачекай, — гукнув до шакала. — Хочу трохи відпочити. Ти ж казав, що нам іти недалеко.

— Вибач, — зупиняючись, відповів він, — за шакалоцентризм. Я приймав рішення, зважаючи на власний темп. Помилився, але ми вже майже там. Тунель — у скелях перед нами. Чому б не відпочити там?

— Гаразд, — погодився я і продовжив крокувати.

Скоро ми підійшли до кам'яної стіни, яка — я збагнув — була підніжжям гори. Ми продерлися крізь скелясті уламки, які окреслювали гору, й дісталися врешті до входу, що вів у темряву.

— Ось і шлях, — сказав шакал. — Іди прямо, там нема жодних бентежних викривлень. Іди собі, й бажаю тобі гарної швидкості.

— Дякую, — відповів я, відклавши на хвильку думки про спочинок та ступивши всередину. — Я ціную твою допомогу.

— Прошу, — відказав він позаду мене.

Я ступив кілька кроків, як щось затріщало під ногами. І загриміло, коли я відкинув його вбік. Такий звук забудеш не скоро. Підлога рясніла кістками.

За спиною пролунав швидкий, м'який стрибок, і я знав, що часу витягнути Ґрейсвандір у мене нема. Тож, обернувшись, виставив уперед палицю, аби відбиватися нею.

Мій маневр заблокував стрибок звіра, ударивши його по спині. Але шакал також збив мене з ніг, і я покотився по кістках. Палиця випала мені з рук, однак за частку секунди, поки мій ворог падав, я вирішив, що краще витягнути Ґрейсвандір, аніж лізти по палицю.

Я таки зумів витягти клинок із піхов, але це і все. Я ще лежав на спині, вказуючи вістрям своєї зброї ліворуч, коли шакал очуняв і стрибнув знову. Я щосили вдарив його по морді ефесом.

Ударна сила віддала мені в руку та плече. Голова шакала відкинулась назад, а його тіло вивернулося ліворуч. Я негайно ж спрямував вістря клинка на нього, обома руками стискаючи руків'я. Я зумів стати на праве коліно, перш ніж нападник загарчав і знову стрибнув.

Щойно побачивши, що вістря спрямовано правильно, я, навалившись усією вагою, нарешті встромив клинок у тіло шакала. Відтак швидко відпустив клинок і відкотився вбік — якомога далі від клацання щелеп.

Шакал заревів і спробував підвестись, але гепнувся. Важко дихаючи, я лежав там, де впав. Відчувши під собою палицю, я схопив її і підняв, аби захищатись, і притулився до стіни печери. Звір більше не піднімався, але бився у конвульсіях. У тьмяному світлі я побачив, що його нудить. Стояв страшенний сморід.

Тоді шакал звів до мене погляд і закляк.

— Це було б так добре, — м'яко сказав він, — з'їсти принца Амбера. Мене завжди цікавила королівська кров.

Тоді його очі заплющились і дихання припинилося. Залишився тільки сморід.

Я підвівся, далі притуляючись спиною до стіни та виставивши вперед палицю, і поглянув на шакала. Знадобилося трохи часу, перш ніж я зміг опанувати себе й витягнути клинок.

Швидко огледівшись довкола, я зрозумів, що жодного тунелю тут не було — тільки печера. Коли я вийшов з неї, туман пожовтів, і тепер його ворушив вітерець із нижчих шарів долини.

Притулившись до скелі, я спробував визначити, який шлях обрати. Справжньої стежини тут не було.

Вирішив повернути ліворуч. Цей шлях здавався крутішим, а я хотів піднятися над горами і туманом якомога швидше. Палиця і зараз добре мені слугувала. Я досі прислухався до шуму потоку води, але її не було видно ніде.

Я ліз далі, набираючи висоту, а тумани розсіювалися, змінюючи колір. Незабаром я побачив, що піднімаюсь до широкого плато. А над ним бовваніє небо — різнобарвне й плинне.

Позаду мене пролунали гучні удари грому, але я досі не міг визначити, де перебуває буря. Тоді я почав рухатися швидше, але через кілька хвилин у голові запаморочилося. Важко дихаючи, я спинився і сів на землю. Відчуття поразки переповнювало мене. Я потер очі затиллям долонь. Навіщо було дертися вище, якщо однаково я не зміг би туди дістатися?

Крізь фісташкові тумани пролетіла тінь, опускаючись коло мене. Я підняв палицю, а тоді побачив, що це лише Гуґі. Загальмувавши, він приземлився біля моїх ніг.

— Корвіне, — мовив крук, — а ти подолав добрячу відстань.

— Але, певно, недостатньо добру, — відказав на те я. — Здається, буря наближається.

— Здається, так і є. Я тут поміркував і захотів зробити тобі приємність...

— Якщо хочеш зробити мені приємність, — перервав його я, — можу сказати тобі, що чинити.

— І що ж?

— Лети назад та поглянь, чи далеко наразі буря і як швидко вона рухається. А тоді повертайся і розкажи мені.

Гуґі перескочив з однієї лапи на іншу.

— Гаразд, — мовив він та здійнявся у повітря, взявши курс на північний захід.

Обіпершись на палицю, я підвівся й почав далі дертися вгору так швидко, як тільки міг. Я знову зачерпнув енергію з Каменя та відчув, як сила входить у мене, ніби спалахи червоних блискавок.

Коли я піднявся схилом, звідти, куди полетів Гуґі, повіяло вологим вітром. Пролунав ще один удар грому. Більше гуркотіння й реву не було.

Використавши максимально свій приплив енергії, я швидко і вправно видерся на кілька сотень метрів. Якщо і програю, та спершу таки опинюся на вершині. Принаймні зможу подивитися, де перебуваю, та дізнатися, чи залишилося для мене хоч щось, заради чого варто докласти зусилля.

Коли я видерся нагору, то зміг побачити більше неба, яке стало яснішим. Воно сильно змінилося, відколи я дивився на нього востаннє. Одна його половина була непроглядною темрявою, а інша — рухомими масами пливучих кольорів. Здавалося, увесь небосхил обертається навколо точки прямо над моєю головою. Я почав хвилюватися. Саме це небо я й шукав — небо, що простягалося наді мною, коли минулого разу я прибув до Хаосу. Я видерся ще вище. Хотілося сказати щось підбадьорливе, але горло в мене пересохло.

Наблизившись до краю плато, я почув помахи крил — і враз мені на плече сів Гуґі.

— Буря ось-ось укусить тебе за дупу, — сказав він. — Налетить сюди будь-якої миті.

Продовжуючи дертися вгору, я нарешті сягнув рівної ділянки й заліз на неї. Постояв там з хвильку, важко дихаючи. Оскільки ця рівнина була розташована високо, а вітер проганяв тумани, я міг бачити угорі великий шматок неба. Я рухався уперед, аж доки не дійшов до місця, звідкіля уздрів протилежний край. Доки я йшов, звуки бурі все наближалися.

— Не вірю, що ти зможеш перейти, не намокнувши, — зауважив Гуґі.

— Ти ж знаєш, що це не звичайна буря, — гаркнув йому на те. — Якби було так, то я просто дякував би за змогу втамувати спрагу.

— Знаю. Я висловлювався фігурально.

Пробурчавши щось вульгарне, я пішов далі.

Дорога переді мною поступово розширювалася. Небо й досі витанцьовувало божевільний танок тіней, але освітлення було більше, ніж достатньо. Спершись на палицю, я зупинився, уздрівши нарешті те, що простягалося переді мною.

— У чім річ? — поцікавився Гуґі.

Але я не міг говорити. Просто показав на величезну пустку, що починалася за краєм плато і простягалася щонайменше на сорок миль, а тоді впиралася в іншу гірську гряду. Далеко ліворуч досі бовваніла непорушна Чорна дорога.

— Пустка? — перепитав він. — Але я міг би сказати тобі, що вона там. Чому ти не запитав у мене?

Я чи то застогнав, чи заридав і повільно опустився на землю.

Скільки часу залишався так — не знаю. Відчував, що марю, і, здавалося, бачив поміж видінь можливу відповідь, хоча щось у мені й поставало проти неї. Мене розбудили гуркіт бурі й базікання Гуґі.

— Я не перейду через цю місцину, — прошепотів я. — Виходу нема.

— Ти кажеш, що програв, — зауважив Гуґі, — але це не так. У прагненні нема перемоги чи поразки. Це все лишень ілюзія еґо.

Я повільно став на коліна.

— Я не сказав, що програв.

— Ти сказав, що не можеш дістатися до місця призначення.

Я озирнувся до блискавок, що разом із бурею підкрадалися до мене.

— Саме так. У такий спосіб я дістатися туди не зможу. Але якщо батько зазнав невдачі, то мушу спробувати вчинити, як мене намагався переконати Бранд, те, на що був здатен лише він. Маю створити новий Лабіринт — і зробити це просто тут.

— Ти? Створити новий Лабіринт? Якщо Оберон зазнав невдачі, то як же людина, котра ледь стоїть на ногах, зможе таке зробити? Ні, Корвіне. Найвища чеснота з доступних тобі нині — смирення.

Піднявши голову, я поставив палицю на землю. Гуґі приземлився і став біля неї, а я поглянув на нього.

— Ти не хочеш вірити у все, що я кажу, правда? — запитав я. — Але це не має значення. Конфлікт між нашими поглядами непримиренний. Бажання я розглядаю як приховану ідентичність, а прагнення — як її зростання. Ти ж — ні, — я виставив руки вперед і поклав їх на коліна. — Якщо для тебе найбільшим благом є єднання з Абсолютом, чому б тобі не полетіти й не возз'єднатися з ним просто зараз, в образі всеохопного Хаосу, що наближається сюди? Якщо я зараз зазнаю невдачі, він стане Абсолютом. А щодо мене, то мушу спробувати і, доки можу дихати, звести Лабіринт проти нього. Роблю це, бо я — той, ким я є, а я людина, яка могла б стати королем Амбера.

Гуґі опустив голову.

— Спершу побачу, як ти з'їси крука, — мовив він і загиготів.

Я хутенько простягнув руки і скрутив йому голову, шкодуючи, що не маю часу розпалювати багаття. І хоча крук зробив усе, щоби це скидалося на жертвоприношення, важко сказати, кому належала моральна перемога, адже я вже давно планував його з'їсти.

9

...Аромат чорної смородини і квітів каштана. Біла піна каштанів уздовж Єлисейських Полів...

Я пригадав передзвін фонтанів на площі Конкорд... Далі, на вулиці Сени та вздовж набережної, — запах старих книжок і запах річки... Пахощі квітучих каштанів...

І чому мені враз пригадався 1905 рік у Парижі, в Тіні Земля? Чи ж не тому, що я тоді був щасливим, тому рефлективно шукаю протиотруту нинішньому болю? Так...

Білий абсент, «Амер Пікон»[114], гренадин... Дикі суниці з вершками з Ізіньї... Шахи в кав'ярні «Режанс» із акторами з «Комеді Франсез», яка через дорогу... Перегони в Шантільї... Вечори у «Закладі Фюрсі» на вулиці Піґаль...

Я твердо ставив ліву ногу перед правою, а праву — перед лівою. У лівій руці тримав ланцюжок, на якому висів Камінь. Підняв його достатньо високо, щоби вдивлятись у глибини Каменя, розглядаючи та відчуваючи появу нового Лабіринту, який я промальовував із кожним кроком. Застромивши свою палицю в землю, я лишив її стояти там, де починається Лабіринт. Ліва...

Навколо мене співали вітри, а поблизу гуркотів грім. Я не натрапив на фізичний опір, як у разі старого Лабіринту. Опору не було взагалі. Натомість — і це було ще гірше — всі мої рухи скувала надмірна обережність: вони сповільнилися, підкорюючись ритуальному темпоритму. Здавалося, кожен крок потребував усе більше моєї енергії: його планування, обдумування і наказ до дії у мозок — і лише після цього я надавав задуму фізичної форми. І все-таки сповільненість видавалася необхідною — неначе невідома сутність визначала точність та меланхолійний ритм моїх рухів. Права...

...І як колись Лабіринт у Ребмі допоміг мені відновити потьмянілі спогади, той візерунок, що я намагався створити тепер, повернув аромат квітучих каштанів та возиків з овочами, що рухалися до Ле-Аль[115]... Тоді я ні в кого не був закоханим, але зустрічався з багатьма різними дівчатами — Іветтами, Мімі, Сімонами... Їхні обличчя зливаються, — і розквітла весна в Парижі, з циганськими гуртами й коктейлями у «Луї»... Від цих спогадів моє серце пройняла щира Прустіанська радість[116], доки Час бринів навколо мене, наче дзвін... Радість виповнювала спогади, передаючись моїм рухам, наповнюючи сприйняття та зміцнюючи волю...

Я уявив наступний крок і ступив його... Тепер я вже обійшов коло, створивши периметр мого Лабіринту. Позаду себе відчував бушування бурі. Очевидно, вона піднялася до краю плато. Небо почорніло, а гроза розмивала далекі й рухомі кольорові вогники. Навколо били блискавки, але я не міг витрачати енергії та уваги на контроль погоди.

Здійснивши повне коло, я зауважив, що всі лінії нового Лабіринту, накреслені мною на скелі, світилися блідо-синім. Але не було ні іскор, ні поколювання у стопах, ані струму, від якого волосся ставало б дибки, — лише невідворотний закон розважливості, що важким тягарем висів наді мною... Ліва...

Маки, маки, волошки й високі тополі вздовж сільських доріг, смак нормандського сидру... І знову в місті — пахощі квітучих каштанів... Повниться зірками Сена... Запах старих цегляних будинків на площі Вогезів після ранкового дощу... Бар під концертним залом «Олімпія»... Бійка там... Скривавлені пальці, що перев'язала дівчина, котра забрала мене до себе додому... Як її звали? Квітучі каштани... Біла троянда...

Я принюхався. Аромат линув із решток троянди на комірі. Як дивно, що вона дожила аж сюди й підбадьорила мене. Я рушив уперед, м'яко повертаючи праворуч. Краєм ока бачив наближення стіни шторму, гладенької, наче скло. Вона знищувала все, що проминала. Гуркіт грому тепер оглушував.

Права, ліва...

Просування армії ночі... Чи вистоїть мій Лабіринт проти цього? Я так хотів поквапитися, але мої рухи чи не з кожним кроком лише сповільнювалися. Мене охопило дивне відчуття двомісності, неначе я перебував усередині Каменя і креслив Лабіринт там, а потім рухався тут, і, вдивляючись у створене, повторював його... Ліва... Поворот... Права... А буря все наступала. Скоро вона сягне кісток старого Гуґі. Я вдихнув вологу і запах озону, а тоді замислився про дивного чорного птаха, який сказав, що чекав на мене від початку Часів. Чекав на суперечку зі мною чи на те, аби я з'їв його у цьому позбавленому історії місці? У будь-якому разі, враховуючи те, що моралісти схильні до перебільшень, правильно буде зазначити, що, не зумівши залишити мене з обтяженою тугою душею, він став моїм обідом під акомпанемент театрального грому... Спершу грім гуркотів далеко, потім ближче, а згодом — і зовсім тут. Коли я знову озирнувся в тому напрямку, спалахи блискавок мало не засліпили мене. Я стиснув ланцюжок і ступив ще крок...

Буря підійшла просто до краю мого Лабіринту, а тоді розділилася. Вона заходилась оточувати мене. Ні краплини не впало на мене чи на Лабіринт. Але, повільно й поступово, ми повністю опинилися в полоні бурі.

Здавалося, неначе ми перебували в бульбашці на дні бентежного моря. Мене оточували стіни води, крізь які бовваніли темні обриси. Немов увесь світ тиснув, аби розчавити мене. Я ж зосередився на червоному всесвіті Каменя. Ліва...

Квітучі каштани... Кухлик гарячого шоколаду в кафе на тротуарі... Гурт, який виступає в саду Тюїльрі, й мелодії здіймаються аж до сяючого неба... Берлін у двадцяті, Тихий океан у тридцяті — і там були задоволення, але інакші. Це може бути не справжнє минуле, а образи минулого, що втішають чи мучать нас пізніше — і байдуже, ми одна людина чи увесь народ. Байдуже. Через Пон-Неф до вулиці Ріволі, автобуси й фіакри... Художники біля мольбертів у Люксембурзькому саду... Якщо все складеться добре, потрібно буде пошукати ще раз таку тінь... Так схожу на мій Авалон. Я забув... Подробиці... Маленькі штрихи, що роблять життя... Запах каштанів...

Рухатися далі... Я завершив ще одне коло. Завивав вітер, ревіла буря, але мене вони не торкалися. Доки я не дозволяв їм відволікати мене, доти зосереджувався на Камені й рухався далі... Я мав триматися, мав і далі ступати повільними, обережними кроками, ніколи не спиняючись — усе повільніше й повільніше, але постійно рухаючись... Обличчя... Здавалося, з-за межі Лабіринту на мене витріщалися ряди облич... Великі, наче Голова, але викривлені. Глумливі, насмішкуваті, вони тільки й чекали, щоби я спинився чи оступився... Чекали, доки все розпадеться навколо мене... Блискавки сяяли в їхніх очах, а на вустах — сміх гуркотів громами... Навколо них повзали тіні... Тепер вони заговорили до мене, і слова ті скидалися на чорний океанічний шторм... Я прогрію, казали вони мені, прогрію і зникну, а цей шматочок Лабіринту розламається на шматки, і буря поглине його слідом за мною... Вони проклинали мене, плакали й плювали в мене, але нічого з цього не досягало мене... Можливо, їх там і не було насправді... Може, то мій мозок тріщав від навантаження... Тоді навіщо здалися мої зусилля? Невже новий Лабіринт народиться з думок божевільного? Я хитнувся, і вони підхопили хором стихій: «Божевільний! Божевільний! Божевільний!»

Я глибоко вдихнув і відчув рештки пахощів троянди, а тоді знову подумав про каштани і виповнені радістю дні природного ладу. Доки мій мозок блукав вулицями спогадів щасливого року, злі голоси стихли. Я ступив іще один крок... Інший... Вони грали на моїй слабкості, відчуваючи сумніви, тривогу та втому... Ким або чим не були б ці страшні примари, вони хапалися за те, що бачили, й намагалися використати це проти мене... Ліва... Права... Най же тепер відчують мою впевненість і зблякнуть, сказав я собі. Я ж бо зайшов так далеко. Тому продовжу. Ліва...

Вони кружляли і здіймалися наді мною, досі волаючи слова безнадії. Але частина сили, здається, облишила їх. Я рушив далі, іншою частиною дуги, подумки спостерігаючи, як вона росте в червоному світлі Каменя.

Знову подумав про втечу з Ґрінвуда, витягування інформації з Флори, зустріч із Рендомом, нашу бійку з його переслідувачами, повернення до Амбера... Згадав наш спуск до Ребми й проходження відображенням Лабіринту для відновлення пам'яті... Вимушене весілля Рендома та відвідини Амбера, де я побився з Еріком і звідки втік до Блейза... Про подальші битви, моє осліплення, одужання, втечу, подорож до Лоррейн та Авалону...

Рухаючись іще швидше, мій мозок ковзав поверхнею наступних подій... Ґанелон і Лоррейн... Створіння з Чорного кола... Бенедиктова рука... Дара... Повернення Бранда і його поранення... Удар кинджалом мені... Білл Рот... Шпитальні архіви... Аварія...

...І тепер, від самого початку в Ґрінвуді, через усі випробування, й аж до цієї миті боротьби, аби кожен маневр був бездоганним. Я відчув, як у мені наростає вже знайоме передчуття — байдуже, чи були мої дії спрямовані на трон, на помсту чи на виконання обов'язку, — я знав, що всі ті роки воно продовжувало існувати в мені заради цієї миті, коли до нього додалося щось іще... Знав, що тепер чекання закінчилося, що те, заради чого я боровся і на що сподівався, — скоро трапиться.

Ліва... Повільно, дуже повільно... Усе інше не мало значення. Я втілив усю свою волю в ці рухи. Блискавки, обличчя, вітри... Ніщо не мало значення. Можливо, саме зараз я підійшов до того, чим був ідеал Гуґі — до злиття з Абсолютом. Поворот... Права нога... Ще один поворот...

Час більше не мав значення. А простір обмежувався візерунком, який я витворював. Я підсвідомо зачерпнув сили в Каменя — навіть нічого не просив у нього, це було просто частиною процесу, до якого я долучився. У певному сенсі я зник. Став лишень рухомою точкою, запрограмованою Каменем, та здійснював операцію, яка повністю поглинула мене — не залишилося навіть самосвідомості. А втім, на певному рівні я розумів, що також був частиною процесу. Бо чомусь відчував: якби Лабіринт створював хтось другий, результат був би інакшим.

Краєм свідомості я збагнув, що перейшов за половину. Шлях ставав тернистішим, а рухи — ще повільнішими. Якщо не брати до уваги швидкості, то процес чимось мені нагадував початкове налаштування на Камінь у тій дивній, багатовимірній матриці, котра, здавалося, сама була джерелом Лабіринту.

Права... Ліва...

Безупинно. Я відчував себе надзвичайно легким попри повільність руху. Мене постійно охоплювала необмежена енергія. Усі звуки навколо мене злилися в білий шум і зникли.

І раптом я відчув, що більше не рухаюся повільно. Це було не так, як після долання запони чи бар'єру — радше наче якась частинка внутрішнього налаштування.

Я відчув, що рухаюся тепер у звичному темпі, прокладаючи собі шлях між дедалі щільнішими та щільнішими завитками, і наближаюся до того, що стане фіналом візерунка. У мене досі не було жодних емоцій, але на рівні розуму я знав, що радість уже починає наростати в мені й скоро вибухне. Ще один крок... Іще... Можливо, ще з пів дюжини кроків...

Раптом світ потемнів. Здавалося, буцім я стою посеред величезного вакууму, де є лишень слабке світіння Каменя й мерехтіння Лабіринту, схожого на спіральну туманність, крізь яку я крокував. Я хитнувся, але тільки на мить. Певно, це вже останнє випробування, останній штурм. Я нізащо не мав відволікатися.

Камінь показував мені, що робити, а Лабіринт вказував, де саме. Єдине, чого бракувало, — це бачення мене самого. Ліва...

Я продовжував, уклавши всю увагу в ці рухи. Супротивна сила остаточно постала проти мене, як у старому Лабіринті. Але до цього готували мене роки досвіду. Я боровся за ще два кроки супроти зростання бар'єру.

А тоді через Камінь побачив кінець Лабіринту. У мене б перехопило подих від його краси, якби цієї миті я не контролював своїх зусиль. Вакуум навколо мене захитався, коли я вклав усі сили в наступний крок. Я завершив його, а далі було ще складніше. Я відчув себе в самому серці всесвіту; ступаючи зірками, я намагався відновити базовий рух, який був, по суті, зусиллям волі.

Моя нога повільно просунулася вперед... Я старався більше, ніж будь-коли в старому Лабіринті, адже опір став абсолютним. Мав виставити проти нього твердість і силу волі, поза якими не лишалося більше нічого. Здавалось, я взагалі більше не рухався, адже всю свою енергію витрачав на підсвічення візерунка. Принаймні тло позаду мене буде чудовим...

Хвилини, дні, роки... Не знаю, як довго це тривало. Мені здавалося, що завжди, неначе я втілився в єдину дію на всю вічність...

Тоді я ворухнувся. Не знаю, скільки часу на це знадобилось. Але я завершив один крок і розпочав інший. Потім ще один...

Здавалося, що всесвіт кружляв навколо мене. Це кінець.

Тиск зник. Зникла і чорнота...

Я з мить постояв у центрі свого Лабіринту. Навіть не дивлячись на нього, упав на коліна та зігнувся навпіл. Кров гупала в скронях. Голова паморочилась. Важко дихаючи, я захитався. Краєм затуманеної свідомості розумів — я це зробив. Що б там не сталося, а Лабіринт тепер є. І він витримає...

Я почув звук там, де його не мало бути, але мої зболілі м'язи відмовлялися реагувати, навіть на рівні рефлексів, аж доки не стало запізно. Коли Камінь вирвали з моїх ослаблених пальців, я підняв голову та відкинувся назад. Ніхто не йшов за мною крізь Лабіринт — я був певен, що відчув би це. І все ж...

Світло повернулося практично в норму. Примружившись, я дивився в усміхнене Брандове обличчя. Тепер він носив на оці чорну пов'язку і стискав Камінь у руці. Очевидно, телепортувався сюди.

Щойно я підняв голову, як він ударив мене, тож я повалився на лівий бік. Тоді він боляче вдарив мене в живіт.

— Так, ти це зробив, — мовив брат. — Не вірив я, що ти впораєшся. Тепер є ще один Лабіринт, який треба знищити, перш ніж я встановлю свій лад. Але спершу мені потрібне ось це, — він похитав Каменем. — Повернуся до битви біля Дворів. Наразі ж — бувай.

А тоді Бранд зник.

Я лежав, важко дихаючи та притискаючи руки до живота. Хвилі чорноти здіймалися і спадали в мені, але в безтяму я таки не впав. Мене охопив абсолютний відчай, тому я заплющив очі й застогнав. Каменя, звідки міг би взяти енергію, більше не було.

Каштани...

10

Доїси я там лежав, відданий на поталу болю, мені уявлялося, як Бранд з'являється на полі бою, де змагаються сили Амбера і Хаосу, а Камінь пульсує в нього на грудях. Мабуть, контролю, який брат мав над ним, було достатньо, щоб обернути битву проти нас — і Бранд чудово про це знав. Я бачив, як він стріляв блискавками у наші війська. Бачив, як брат викликав великі вітри та град, аби ними нас бити. Я мало не плакав. Усе це, коли він досі міг спокутувати свою провину, виступивши на нашому боці. Однак самої перемоги тепер йому було недостатньо. Він мав перемогти сам для себе і на своїх власних умовах. А я? Я зазнав поразки. Я кинув проти Хаосу Лабіринт — те, чого ніколи не думав створювати. А втім, це може виявитися й марним, якщо битву буде програно, а Бранд повернеться і знищить мою роботу. Бути вже близько, пройти через усе, що я здолав, і програти тут... Мені хотілося закричати: «Нечесно!» — але я чудово знав, що всесвіт не узгоджується з моїми поняттями справедливості. Вишкіривши зуби, я виплюнув трохи бруду, якого наївся. Батько доручив мені віднести Камінь до місця битви. Я практично зробив це.

Дивне відчуття охопило мене — наче щось вимагало уваги. Що? Тиша.

Люті вітри та грім змовкли. Повітря, прохолодне й свіже, завмерло. І я знав: по той бік моїх повік — світло.

Розплющив очі. Небо було яскравим та однотонно білим. Я примружився і повернув голову. Щось було праворуч від мене...

Дерево. Там, де я залишив палицю, відрізану зі старого Іґґа, височіло дерево. Воно було вже значно вищим, аніж сама палиця. Я майже бачив, як воно зростає. Дерево зеленіло молодим листям та біліло набряклими бруньками. Деякі квіти вже розкрилися. Вітерець приніс від них ніжний, слабкий аромат, що подарував мені відчуття затишку.

Я помацав собі боки. Здається, ребра не зламано, хоча нутрощі досі боліли від важких ударів. Протер очі щиколотками і долонями пригладив волосся. Важко зітхнувши, став на одне коліно.

Повернувши голову, я поглянув удалину. Плато було наче таким самим, але щось у ньому таки стало інакшим. Воно досі залишалося голим, але більше не було суворим. Може, так виглядало через нове освітлення? Ні, тут щось більше...

Я продовжив повертатися, оглядаючи небокрай. Це було вже не те місце, звідки я починав свій хід. Відчувалися як великі, так і маленькі відмінності: інша форма скель, яр там, де раніше був пагорб, нова структура каменю навколо мене, а в далечині бовваніло щось схоже на ґрунт. Я стояв, і мені здалося, що звідкілясь долинув запах моря. Це місце повністю відрізнялося від того, куди я піднявся — здавалося, це було дуже давно. Така зміна надто велика, щоби бути спровокованою бурею. І вона нагадала мені дещо.

Там, у центрі Лабіринту, я знову зітхнув і продовжив роздивлятись околиці. Дивним чином, навіть супроти мене самого, відчай почав зникати, а відчуття «освіження» — здається, це найкраще слово — все наростало в мені. Повітря було чистим і солодким, а сам простір виповнився новим дивовижним відчуттям. Я...

Звісно. Це місце скидалося на первинний Лабіринт. Я знову озирнувся на дерево — воно ще трохи підросло. Схоже, але й не схоже... Було щось нове у повітрі, землі, небі. Це тепер — нове місце. Новий первинний Лабіринт. Усе, що є у мені, втілилось у Лабіринті, посеред якого я стояв.

Раптом я збагнув, що те відчуття в мені — це більше, ніж просто свіжість. Неймовірна радість і втіха наповнювали мене. Це місце стало свіжим та чистим, а я тепер за нього відповідав.

Час минав. Я стояв і дивився на дерево, роззирався навколо й насолоджувався ейфорією, що охопила мене. У будь-якому разі це перемога — принаймні доки Бранд не прийшов і не знищив цього.

Ця думка протверезила мене. Я мав спинити Бранда й захистити це місце. Зараз я у центрі Лабіринту. Якщо він поводиться так само, як і попередній, то я можу скористатися його силою, аби перенестися, куди забажаю. Можу скористатися ним і приєднатися до решти.

Я струсив із себе пил і послабив клинок у піхвах. Можливо, все не так безнадійно, як здавалося раніше. Мені було наказано перенести Камінь до поля битви. Отже, Бранд зробить це за мене — кулон у будь-якому разі опиниться, де потрібно. Мені лише доведеться піти туди і забрати у нього Камінь, щоб обернути все так, як має бути.

Я роззирнувся. Іншим разом потрібно буде повернутися сюди й роздивитися, що й до чого, якщо я виживу в тому, що гряде. Тут була якась таємниця. Вона висіла в повітрі й плавала з вітерцем. Можуть знадобитися роки, аби дізнатися, що саме відбулося, коли я намалював новий Лабіринт.

Я привітав дерево, і воно, здається, хитнулося мені у відповідь. Тоді я підправив троянду і повернув їй форму. Знову час рушати — залишилася справа, яку мені необхідно завершити.

Опустивши голову, я заплющив очі. Спробував пригадати ділянку землі перед останньою прірвою в Дворах Хаосу. Тоді я побачив її під тим диким небом і заселив своїми родичами та військами. Роблячи це, здавалося, що чув відгомін далекої битви. Сцена стала яснішою, проступила чіткіше. Я ще на мить затримав видіння і наказав Лабіринту віднести мене туди.

...Здавалося, вже за мить я стояв на вершині пагорба біля широкої рівнини, а холодний вітер шматував мій плащ. Небо було таким самим божевільним, рухомим та смугастим, як я і пригадував з останнього разу, — наполовину чорне, наполовину психоделічно веселкове. Повітря повнилося неприємними випарами. Чорна дорога тепер простягалася праворуч. Вона перетинала рівнину і тяглася через прірву до моторошної цитаделі, навколо якої мерехтіли спалахи світлячків. Димчасті мости плавали в повітрі, виринаючи з темряви, і чудернацькі істоти мандрували ними та Чорною дорогою. На полі піді мною було найбільше зосередження військ. А позаду себе я чув рух крилатої колісниці Часу.

Повернувшись туди, де, судячи з попередніх розрахунків, мала бути північ, я побачив наступ диявольської грози крізь далекі гори. Вона палахкотіла і гуркотіла, скидаючись на велетенський льодовик, заввишки до неба.

Отже, я не зупинив її створенням нового Лабіринту. Певно, вона просто минула захищену ділянку і рушила туди, куди й планувала. Сподіватимемося, що за нею йдуть конструктивні імпульси, які поширюються від новоствореного Лабіринту, знову встановлюючи порядок у Тіні. Стало цікаво, скільки часу знадобиться бурі, аби дістатися сюди.

Почувши стукіт копит, я озирнувся і витягнув меч...

Рогатий вершник на великому чорному коні їхав до мене, а в його очах палахкотіло полум'я.

Ставши у зручну позицію, я чекав. Здається, він спустився однією з димчастих стежин, що пливли у цьому напрямку. Ми обидва перебували доволі далеко від головного місця дії. Я дивився, як він піднімається на пагорб... А кінь у нього гарний. Сильні груди. Де ж в біса Бранд? Я зараз не хочу жодної бійки.

Я дивився, як вершник наближається до мене, стискаючи у правиці криву сокиру. Він намагався зарубати мене, а я розташувався, відповідно реагуючи на його рухи. Коли він замахнувся, я приготувався дати відсіч, щойно його рука опиниться в зоні доступу. Ухопивши її, я стягнув ворога з коня.

— Ця троянда... — мовив він, падаючи на землю. Не знаю, що він ще хотів сказати, та я перерізав йому горло, тож його слова та весь він зникли у вогнистому спалахові.

Тоді я крутнувся, сховав Ґрейсвандір, пробіг кілька кроків і схопив за уздечку чорного бойового скакуна. Трішки поговорив з конем, аби заспокоїти його, а потім відвів тварину від полум'я. За кілька хвилин наші стосунки поліпшились, і я осідлав його.

Спершу кінь був трохи норовливим, тому я пустив його помірним кроком, доки сам продовжував спостерігати. Здається, сили Амбера наступали. Поле вкривали зітлілі тіла. Сили ворога були відкинуті назад, до узвишшя над краєм провалля. Їхні лави — досі не розірвані, але добряче потиснуті — повільно наближалися до урвища. З іншого боку, ще більше ворожих військових перетинали прірву й приєднувалися до тих, хто тримав висоти. Оцінивши зростання кількості ворогів та їхню дислокацію, я виснував, що вони й самі готують наступ. Бранда ніде не було видно.

Навіть якби я добре відпочив і вбрався у панцир, мені б не надто хотілося спускатися вниз і приєднуватися до бойовища. Зараз моє завдання — відшукати Бранда. Я сумнівався, що він прямо втрутиться в бій. Я роззирнувся в різні від епіцентру битви сторони, розшукуючи самотню постать. Ні... Можливо, в дальній частині поля. Доведеться об'їжджати поле і рухатися на північ. Крім того, було ще багато всього на заході, чого я не бачив.

Розвернувши коня, я рушив схилом униз. Було б так приємно просто впасти, думав я, звалитися в яку-небудь купу і заснути. Я зітхнув. І де той чортів Бранд?

Я спустився до підніжжя схилу і повернув, перестрибнувши через канаву. Мені потрібен був кращий огляд...

— Лорде Корвіне з Амбера!

Він чекав на мене, коли я повернув з улоговини — великий, трупного кольору тип з червоним волоссям і конем такої самої масті. Вбраний у мідну броню із зеленим візерунком, він розташувався навпроти мене й завмер, наче статуя.

— Я бачив вас на вершині пагорба, — сказав він. — Ви ж без броні, так?

Я ляснув себе по грудях. Тоді він простягнув руку до лівого плеча, потім до правого, відкрив застібки на боках. Зробивши це, зняв нагрудник, опустив його ліворуч од себе й кинув на землю. Те саме зробив з наколінниками.

— Давно хотів зустрітися з вами, — сказав він. — Я — Борел. Не хочеться, щоб казали, начебто я скористався нечесною перевагою, убивши вас отак.

Борел... Знайоме ім'я. Тоді я згадав. Він заслужив любов і повагу Дари. Був її вчителем фехтування, майстром клинка. Дурним, як я бачу. Він втратив мою повагу, коли зняв броню. Бій — це не гра, і я не маю жодного бажання підставлятися кожному самозакоханому віслюкові, який вважає інакше. Особливо вправному віслюкові, ще й коли я почувався розчавленим. Він запросто міг би стомити мене, якщо і не вбити.

— Тепер ми вирішимо питання, яке давно мене хвилювало, — мовив він.

Я відповів кучерявою лайкою, розвернув свого вороного і помчав туди, звідки прийшов. Він одразу ж вирушив за мною.

Коли я перескочив через канаву, то збагнув, що не встигну надійно відірватися. За кілька секунд він наздожене мене. Оскільки моя спина неприкрита, він запросто може зарізати мене або примусити битись. І все ж, хоча мій вибір був обмеженим, він передбачав іще один варіант.

— Боягуз! — кричав той. — Ти втікаєш від бою! Невже це великий воїн, про якого я стільки чув?

Я розстібнув плащ. Обабіч краї канави височіли на рівні плечей, потім опустилися мені до пояса.

Скотившись із сідла ліворуч, я раз спіткнувся, але потім міцно став на ноги. Кінь помчав далі. Я рушив праворуч, зупинившись навпроти нападника.

Схопивши плащ руками, я секунду чи дві потрусив ним, перш ніж голова і плечі Борела виринули переді мною. Плащ закрив йому обличчя й руки, сповільнивши рух клинка.

Тоді я сильно вдарив його ногою. Цілився в голову, але потрапив у ліве плече. Він гепнувся із сідла, а його кінь утік.

Витягнувши Ґрейсвандір, я стрибнув до Борела. Заскочив його, коли той нарешті відкинув плащ убік й намагався підвестися. Просто на місці я проштрикнув Борела наскрізь; коли з його рани потекло полум'я, на обличчі Борела з'явилося здивування.

— Це так підступно! — вигукнув він. — Я чекав від тебе кращого!

— Це не зовсім Олімпійські ігри, — відрізав я, стріпуючи з плаща іскорки.

Наздогнавши свого коня, я осідлав його. На це знадобилося кілька хвилин. Кваплячись на північ, я виїхав на узвишшя. Звідти зауважив Бенедикта, який керував ходом битви, а в далині помітив Джуліана на чолі війська з Ардену. Схоже, Бенедикт тримав цих солдатів про запас.

Я мчав далі, до бурі, під напівтемним, напіврізнобарвним небом. Незабаром досягнув своєї мети — найвищого пагорба в полі зору — і почав підніматися на нього. Кілька разів зупинявся, щоб озирнутися.

Я побачив, як Дейдра у чорній броні розмахувала сокирою. Левелла і Флора були серед лучників. Фіони не було видно, як і Джерарда. Потім я зауважив Рендома. Він їхав верхи, розмахуючи важким клинком, і вів солдатів уперед на захоплення ворожої висоти. Біля нього — незнайомий мені лицар, вбраний у зелене. Чоловік розмахував булавою зі смертоносною ефективністю. За спиною він носив лук, а на стегні — сагайдак із блискучими стрілами.

Коли я сягнув вершини пагорба, ревіння бурі посилилося. Блискавки мерехтіли, як неонові лампи, періщив дощ, схожий на склопластикову завісу, що вже перейшла гори.

Піді мною і звірі, й люди — а часто і звіролюди — сплітались у вузли бою. Хмара пилу висіла над бойовищем. Оцінивши розподіл сил, я подумав, що ворога, який усе прибував, навряд чи вдасться відсунути далі. Здавалося, саме настав час для контратаки. Усі вже причаїлися у своїх скелях і чекали тільки на наказ.

Я помилився на півтори хвилини. Вони кинулися з пагорба, посиливши свої лави, і відсунули наших воїнів, вириваючись уперед. Усе більше й більше прибувало їх із темного провалля. Наші війська почали організований відступ. Ворог тиснув усе дужче, і коли бій міг завершитись остаточною поразкою, пролунав наказ.

Я почув ріг Джуліана, а потім побачив і його самого верхи на Морґенштерні — він виводив людей з Ардену на поле бою. Це збалансувало сили суперників, тож доки небо оберталося, рівень шуму наростав і наростав.

Хвилин з п'ятнадцять я спостерігав за боротьбою, доки наші сили повільно відступали на всьому полі. Тоді я побачив одноруку постать на смугастому вогняному коні, яка вигулькнула раптом на вершині віддаленого пагорба. Постать, що сиділа спиною до мене й обличчям до заходу, здійняла руку з оголеним клинком. Кілька довгих секунд чоловік стояв нерухомо, а тоді опустив меч.

На заході пролунали труби, але спершу я нічого не побачив. Потім з'явилися лави кавалерії. Я насторожився. На мить мені здалося, що серед них — Бранд. Та зрештою я збагнув, що це Блейз веде війська на неприкритий фланг ворога.

Нараз наші солдати перестали відступати. Вони міцно тримали лави, а тоді посунули вперед.

Блейз та його вершники наступали, і я зрозумів: сьогодні Бенедикт переміг. Ворога ось-ось буде розірвано на шматки.

Раптом з півночі налетів холодний вітер, тому я знову поглянув у тому напрямку.

Буря суттєво просунулася. Мені варто було рухатися швидше. Крім того, хмари стали темнішими, ніж раніше, блискавки — яскравішими, а грім — гучнішим. А цей холодний, мокрий вітер тільки посилювався.

Я замислився... Невже ця буря просто промчить полем, як смертоносна хвиля, та й по всьому? А як щодо впливу нового Лабіринту? Чи йтимуть хвилі ладу слідом за бурею, відновлюючи все? Я чомусь сумнівався. Якщо буря розчавить нас, то ми й залишимося розчавленими. Лабіринту знадобиться сила Каменя, щоб дозволити нам пережити все та відновити лад. А що залишиться, коли ми зуміємо вижити? Я навіть уявити собі не міг.

То в цьому й полягає план Бранда? На що він чекає? Що збирається робити?

Я знову оглянув бойовище... Щось.

У тінистій місцині на узвишші, де перегруповувався і набирав сили ворог, та в низовинах, які він штурмував... щось.

Крихітний червоний спалах... Я певен, що бачив його.

Я придивлявся далі, чекав. Потрібно побачити його знову й засікти.

Спливла хвилина. Можливо, дві.

Ось! І знову.

Я розвернув свого скакуна. Мені спало на думку, що можна об'їхати найближчий ворожий фланг та піднятися на гіпотетично вільну висоту. Спустившись із пагорба, я вирушив в обраному напрямку.

Певно, то Бранд із Каменем. Він обрав гарне, безпечне місце, звідки міг повністю керувати і полем битви, і бурею. Звідти з наближенням грозового фронту він мав змогу стріляти блискавками по наших військах. У потрібний момент він накаже своїм відступити, ударить нас дивним шаленством бурі, а тоді обведе громовиці навколо солдатів, яких захищає. За таких умов це видавалося найпростішим і найефективнішим використанням Каменя.

Мені потрібно швидше дістатися до нього. Я контролюю Камінь краще за нього, але відстань зменшує мій вплив, та ще й сам Бранд носить кулон на шиї. Моя найкраща стратегія зараз — скакати просто до нього, за будь-яку ціну прорватись у зону доступу до Каменя й захопити контроль над ним, щоб використати його проти Бранда. Але ж там у нього може бути охоронець. Мене це дуже непокоїло, адже боротьба з ним катастрофічно сповільнить мій рух. Та навіть якщо і нема охоронця, що завадить Бранду перенестися геть, якщо йому стане надто сутужно? І що тоді робити мені? Доведеться починати все з початку, вистежуючи його. Я замислився, чи зможу використати Камінь, аби не дозволити йому телепортуватися. Відповіді я не знав, тому вирішив спробувати.

Можливо, це й не найкращий план, але іншого я не мав. Часу на міркування не залишалося.

Доки я їхав, побачив, що інші також рушили до тієї висоти. Рендом, Дейдра та Фіона, на конях і в супроводі восьми вершників, пробивалися крізь ворожі лави, а за ними летіли солдати — друзі чи вороги, я сказати не міг, може, і ті, й інші. Вбраний у зелене лицар рухався найшвидше, наздоганяючи їх. Я не впізнав його — або її, це також можливо. Я анітрохи не сумнівався щодо мети цього авангарду — особливо зважаючи на присутність Фіони. Мабуть, вона визначила перебування Бранда і повела до нього інших. Кілька крапель надії впали в моє серце. Вона може бути здатна нейтралізувати Брандові сили або принаймні зменшити їх. Нахилившись уперед, я й далі гнав коня ліворуч. Небо продовжувало обертатися. Навколо мене вив вітер. Пролунав жахливий удар грому. Я не озирався.

Я мчав за ними — не хотів, аби вони дісталися туди раніше за мене, але боявся, що саме так і трапиться. Відстань була надто великою.

Якби ж тільки вони озирнулися й побачили мене, то зачекали б. Я так шкодував, що не знайшов способу подати про себе знак раніше, і проклинав Козирі, які більше не діяли.

Я гукав родичів, кричав до них, але вітер здував мої слова, а гуркіт грому їх чавив.

— Зачекайте на мене! Чорт забирай! Це Корвін!

Жодного погляду в мій бік.

Оминувши найближчі бої, я помчав уздовж ворожого флангу поза зоною досяжності снарядів та стріл. Здається, зараз ворожі солдати відступали швидше, а наші війська розійшлись усім полем. Певно, Бранд готується до удару. Частину неба, що оберталося, вкрила темна хмара, якої кілька хвилин тому ще не було тут.

Я повернув праворуч, позаду військ, які відступали, і помчав на пагорби, куди вже піднімались інші.

Небо продовжувало темніти, коли я наблизився до підніжжя пагорбів, тож я почав боятися за родичів. Вони підходили до Бранда занадто близько. Він може щось заподіяти їм. Хіба що Фіона має вдосталь сили, аби зупинити його...

Кінь, вражений сліпучим спалахом, став дибки і скинув мене на землю. Грім прогуркотів ще до того, як я вдарився об ґрунт.

Кілька секунд, приголомшений, я просто лежав. Кінь утік та пробіг уже з п'ятдесят метрів, перш ніж спинився і почав непевний рух. Я перекотився на живіт і поглянув на довгий схил. Інші вершники також залишалися біля підніжжя. Їхня група суттєво постраждала від удару. Дехто продовжував рухатися, але більшість — ні. Ніхто ще не піднявся на пагорб. Над ними палало червоне світло Каменя, тепер яскравіше і потужніше, ніж раніше, а ще на кручі бовванів темний силует постаті, яка носила кулон.

Я почав відповзати вперед та ліворуч. Хотілося забратися з поля зору тієї постаті, перш ніж наважуся підвестися. Мені знадобиться чимало часу, щоби дістатися до брата, повзучи, та ще й доведеться обходити інших, адже увага Бранда зараз зосереджена на них.

Рухаючись повільно й обережно, використовуючи кожне доступне прикриття, я міркував, чи вдарить блискавка знову в те саме місце, а якщо ні, то коли Бранд планує обрушити катастрофу на наші війська. Певно, будь-якої миті. Озирнувшись, я помітив, що наші війська відбігли до дальньої частини поля, а ворожі солдати відходили назад і рухалися просто сюди. Фактично, скоро мені доведеться перейматись іще й через них.

Діставшись до вузького рову, я проповз ним десять метрів на південь. Виліз з іншого боку, скориставшись підвищенням, а потім заховався за скелями.

Коли я підвів голову, щоб оцінити ситуацію, то більше не міг бачити сяйва Каменя. Розколину, звідки він мерехтів, блокував східний бік скелі.

Але я продовжував повзти далі краєм величезного провалля, а тоді знову відхилився праворуч. Досягнув нарешті місця, де, здавалося, буде безпечно підвестись, і зіп'явся на ноги. Чекав на новий спалах, ще один удар грому — поблизу чи на полі, — але нічого не відбувалося. Почав хвилюватися... Спробував відчути присутність Каменя, але не зміг. Тоді поквапився до місця, де бачив сяйво.

Я озирнувся на прірву, аби переконатись — жодних нових небезпек звідти не видно. А тоді витягнув клинок. Коли дістався призначеного місця, я сховався біля кручі й почав пробиратися на північ. Дійшовши до краю, низько схилився і роззирнувся.

Ніде не було червоного сяйва. Тінистої постаті теж. Ніша у скелі виявилась порожньою. Я не побачив нічого підозрілого навколо. Невже він знову перенісся? А якщо так, то чому?

Підвівшись, я обійшов скелястий виступ, а тоді продовжив рухатися в тому ж напрямку. Знову спробував дотягнутися до Каменя і цього разу на трошки зв'язався з ним — здається, він був десь праворуч та вгорі.

Я мовчки і зосереджено рушив туди. Чому Бранд залишив свій притулок? Він же чудово розташувався, щоб здійснити задумане. Хіба що...

Я почув крик і прокляття. Два різні голоси. А тоді побіг.

11

За нішею стежина звивалася вгору, тож я вирішив піднятися нею.

Я все ще нікого не бачив, але дедалі сильніше відчував присутність Каменя, доки піднімався. Мені здалося, що праворуч чути самотні кроки, тому повернувся в той бік, але нікого не побачив. Каменя поблизу теж не відчувалося, тому я рушив далі.

Коли я наблизився до вершини пагорба, за якою висіла чорнота Хаосу, до мене долинули голоси. Розібрати сказаного я не міг, але голоси здавалися схвильованими.

Наблизившись до хребта, я пригнувся й оглянув скелю.

Неподалік від мене стояли Рендом і Фіона, а також лорди Чантріс та Фелдейн. Усі, крім Фіони, тримали зброю напоготові, але заклякли. Вони всі витріщалися на край — скелястий виступ за п'ятнадцять метрів і трохи вище від них, — місце, де починалася прірва.

Там стояв Бранд і тримав перед собою Дейдру. Шолома на ній не було, волосся дико розвіювалося на вітрі, а до її горла Бранд торкався кинджалом. Здається, він уже трохи поранив її. Я відсахнувся.

Далі я почув, як Рендом тихо мовив:

— Фі, ти більше нічого не можеш зробити?

— Я можу утримувати Бранда тут, — відповіла вона. — І можу сповільнити його вплив на погоду. Але це все. Він хоча б трохи налаштований на Камінь, а я — ні. На його користь також близьке розташування. Що б я не намагалася робити, він здатен відбити це.

Рендом прикусив нижню губу.

— Покладіть зброю, — гукнув Бранд. — Негайно, інакше Дейдра помре.

— Уб'єш її, — відказав Рендом, — і втратиш останнє, що тримає тебе серед живих. Зроби це — і я покажу, куди саме покладу свою зброю.

Бранд щось тихо пробурмотів, а тоді кинув:

— Гаразд. Я почну калічити її.

Рендом сплюнув.

— Уперед! — гукнув він. — Її здатність до регенерації така сама, як у всіх нас. Знайди таку погрозу, яка справді щось означатиме, або закрий пельку і виходь на бій.

Бранд не рухався. Я вирішив, що краще не видавати своєї присутності. Має ж бути щось таке, що я здатен зробити. Зиркнувши ще раз, я подумки сфотографував ділянку, перш ніж упасти. Ліворуч були якісь скелі, але вони простягалися недалеко. Я не бачив жодного способу підкрастися до Бранда непомітно.

— Гадаю, нам треба випробувати долю й кинутися на нього, — мовив Рендом. — Іншого виходу не бачу. А ви?

Ніхто не встиг відповісти, як раптом трапилася дивина. Небо просвітліло.

Я роззирнувся в пошуках джерела світла, а тоді побачив його вгорі.

Хмари лишалися на місці, а дике небо виробляло за ними свої фокуси. І все ж сяяли хмари. Вони зблідли і тепер мерехтіли, неначе позаду них сховалося сонце. Доки я дивився, розвиднілося.

— Що він іще збирається накоїти? — запитав Чантріс.

— Гадки не маю, — відповіла Фіона. — Не думаю, що він до цього причетний.

— Хто ж тоді?

Жодної відповіді я не почув.

Я бачив, як хмари світлішають. Найбільша і найяскравіша з них закружляла, неначе її трусили. Форми змінювались, і крізь них почав вимальовуватися силует.

У полі піді мною гамір битви стишився. Коли наростало видіння, навіть буря змовкла. У просвіті неба щось утворювалося — риси велетенського обличчя.

— Не знаю, кажу ж тобі, — сказала Фіона у відповідь на чиєсь бурмотіння.

Те, що в небі батькове обличчя, я збагнув раніше, ніж воно закінчило утворюватися. Гарний трюк. Але я й гадки не мав, що це означає.

Обличчя ворухнулося, неначе оглядало всіх нас. У його рисах відчувалися напруга та хвилювання. Яскравість трохи посилилась, і батькові губи почали рухатися.

Коли я почув татів голос, то здивувався, зауваживши радше його розмовний тон, а не потужне гуркотіння, на яке очікував.

— Надсилаю вам це повідомлення, — сказав він, — перш ніж почну ремонт Лабіринту. Коли ви отримаєте його, я вже переможу або зазнаю невдачі. Мою спробу супроводжуватимуть хвилі Хаосу. Маю підстави вважати, що вона виявиться для мене фатальною.

Його очі немов оглянули поле.

— Радійте чи тужіть, як забажаєте, — продовжив батько. — Адже це або початок, або кінець. Щойно завершу справу, надішлю Судний Камінь Корвіну. Я доручив йому принести Камінь до поля битви. Усі ваші зусилля там нічого не вартуватимуть, якщо не відвернути хвилю Хаосу. Але з Каменем Корвін зможе захистити вас, доки не мине ця хвиля.

Пролунав Брандів сміх. Тепер він видавався божевільним.

— Коли я відійду, — продовжив голос, — на вас упаде проблема престолонаслідування. У мене щодо цього були свої побажання, але, як бачу тепер, вони виявилися марними. Тож у мене нема іншого вибору, як залишити це на розі Єдинорога... Діти мої, не стверджуватиму, що повністю задоволений вами, але гадаю, ви щодо мене можете сказати те саме. Най буде так. Полишаю вас зі своїм благословенням — яке значно більше, ніж формальність. Тепер іду блукати Лабіринтом. Прощавайте!

Потім його обличчя почало тьмяніти. Яскравість залишила хмари, а скоро й зовсім зникла. Над полем запала тиша.

— Ну, як ви бачите, — сказав Бранд, — Каменя в Корвіна нема. Тому киньте зброю і забирайтеся звідси до біса. Або лишіть зброю собі та йдіть геть. Мені байдуже. Облиште мене. Я маю ще багато чого зробити.

— Бранде, — почала Фіона. — Чи ти можеш зробити те, що потрібно було від Корвіна? Чи можеш учинити так, щоб та штука нас оминула?

— Міг би, якби спробував, — відказав він. — Так, я міг би відвернути бурю.

— Якщо ти зробиш це, то станеш героєм, — м'яко сказала Фіона. — І заслужиш нашу вдячність. Усі минулі лиходійства буде пробачено. Пробачено й забуто. Ми...

Він знову дико зареготав.

— Ти пробачаєш мені? — мовив він. — Ти, яка зоставила мене у вежі й устромила ножа в бік? Дякую, сестричко. Дуже люб'язно з твого боку — пропонувати мені прощення, але вже вибач, та я відмовляюся.

— Гаразд, — сказав Рендом. — Чого ти хочеш? Вибачення? Скарбів і багатства? Важливого поста? Усього цього? Вони твої. Але ти бавишся в дурну гру. Закінчімо це, повернімося додому і вдаймо, буцім то все — поганий сон.

— Так, закінчімо все, — відповів Бранд. — Ось що ви робите: спершу кидаєте зброю. Потім Фіона знімає з мене закляття, а ви всі розвертаєтесь і йдете на північ. Робіть це — або я вб'ю Дейдру.

— Тоді, гадаю, тобі краще вбити її вже й готуватися до бою зі мною, — сказав Рендом. — Адже вона однаково скоро помре, якщо ми дозволимо тобі робити все, що ти захочеш. Усі ми помремо.

Бранд загиготів.

— Ти щиро віриш, що я дам вам померти? Ви потрібні мені — всі, кого можу врятувати. На щастя, і Дейдра також. Тільки ви зможете оцінити мій тріумф. Тому я врятую вас від бійні, яка ось-ось почнеться.

— Я не вірю тобі, — заперечив Рендом.

— Тоді з хвильку подумай про це. Ти знаєш мене достатньо добре, щоб не сумніватися: мені захочеться утерти всім вам носа. Аби ви побачили, що я зроблю. Для цього мені потрібна ваша присутність у моєму новому світі. А тепер забирайтеся звідси.

— Отримаєш усе, що захочеш, і нашу вдячність на додачу, — знову почала Фіона, — якщо ти лише...

— Геть!

Я знав, що не можу більше тягнути. Час уже зробити мій хід. А ще я знав, що не зможу добігти до Бранда вчасно. Мені залишалося тільки спробувати використати Камінь проти нього самого.

Гаряче. Гаряче, думав я. Він палить тебе, Бранде. Від нього кожна молекула твого тіла вібрує все швидше і швидше. Ти ось-ось перетворишся на живий смолоскип...

Я почув його крик.

— Корвіне! — волав він. — Припини це! Де б ти не був! Я вб'ю її! Дивися!

Наказуючи Каменю і далі палити Бранда, я звівся на ноги і глянув на брата через відстань, що нас розділяла. Його одяг починав тліти.

— Припини це! — він підняв ніж і різонув Дейдру по обличчю.

Я закричав, і перед очима в мене все попливло. Я втратив контроль над Каменем. Але Дейдра, попри скривавлену щоку, вчепилася зубами в Брандову руку, коли той знову хотів її різонути. Звільнивши руку, сестра ліктем вгатила йому під ребра і спробувала вирватися.

Щойно Дейдра ворухнулася та відхилила голову, промайнула срібна стріла. Бранд охнув і випустив кинджал. Стріла пронизала йому горло. За нею майнула ще одна і вигулькнула з його грудей, праворуч від Каменя.

Він зробив крок назад і кавкнув. От тільки з краю прірви відступати не було куди.

Як тільки брат почав падати, його очі розширилися. Але тоді його правиця метнулась уперед і впіймала Дейдру за волосся. Я вже біг до них, кричав, але добре знав, що не встигну вчасно.

Дейдра, простягаючи до мене руки, заплакала — жах читався на її скривавленому обличчі...

А тоді Бранд, Дейдра і Камінь упали зі скелястого краю та зникли з поля зору. Канули у небуття.

Я, здається, хотів кинутися за ними, але Рендом мене упіймав. Зрештою, йому довелося вдарити мене — а тоді все зникло.

Отямившись, я зрозумів, що лежу на кам'янистій землі значно далі від краю прірви, ніж коли падав. Хтось підклав мені плащ під голову як подушку. Перше, що я побачив, — оберти неба, що трохи нагадали мені сон про колесо млина, як у день, коли я зустрів Дару. Я відчув, що навколо мене зібрались усі решта, чув їхні голоси, але не відразу повернув голову. Просто лежав, дивився на мандалу в небесах та міркував про свою втрату. Дейдра... Вона означала для мене більше, ніж уся родина разом. Та я нічого не міг вдіяти. Скільки разів я мріяв, аби вона не була моєю сестрою. І все ж прийняв реальність. Мої почуття ніколи не зміняться, але... тепер вона пішла у засвіти, й думка про це мала для мене більше значення, ніж наближення руйнації світу.

А втім, я мав побачити, що відбувається тепер. Оскільки Камінь зник, усе закінчилось. Але... Я спробував відчути його присутність. Навіть якщо він десь і був, я не відчував нічого. Тоді взявся підводитись, аби побачити, куди дійшла грозова хвиля, але чиясь рука враз поклала мене назад.

— Відпочивай, Корівне, — я почув голос Рендома. — Ти весь побитий. Маєш такий вигляд, наче пройшовся пеклом. Зараз ти не можеш нічого вдіяти. Тому розслабся.

— Яка вже різниця, як я почуваюся? — відказав я. — Зовсім скоро це не матиме значення.

Я знову спробував підвестись, і цього разу його рука допомогла мені.

— Ну, тоді гаразд, — мовив він. — Але тут нема особливо на що дивитися.

Гадаю, Рендом мав слушність. Бій уже закінчився — лишень де-не-де траплялись окремі осередки опору, проте ворожих бійців швидко оточували, брали в полон або вбивали, а тоді всі рухалися в нашому напрямку, відступаючи перед хвилею, що вже сягнула краю поля. Скоро наша висота з обох сторін заповниться тими, хто вижив. Я поглянув позад нас. Із темної цитаделі підкріплення не було. Чи зможемо ми туди відступити, коли хвиля таки наздожене нас? І що потім? Прірва здавалась останньою відповіддю.

— Скоро, — пробурмотів я, згадуючи Дейдру. — Скоро...

Чому б і ні? Я розглядав виповнений блискавицями грозовий фронт, який ховав та змінював усе. Так, скоро... Коли Камінь зник разом із Брандом...

— Бранд, — мовив я. — Хто його, зрештою, вбив?

— На цю честь претендую я, — пролунав знайомий голос, джерела якого я встановити не міг.

Я повернув голову, вражено витріщаючись. На камені сидів чоловік у зеленому. Біля нього лежали лук і сагайдак. Він блимнув до мене злою посмішкою. То був Каїн.

— Щоб я скис, — мовив йому на те, потираючи щелепу. — Зі мною трапилася дуже дивна річ дорогою на твій похорон.

— Так. Я чув про це, — засміявся він. — Ти коли-небудь убивав себе, Корвіне?

— Останнім часом ні. Як тобі це вдалося?

— Помандрував у правильну Тінь, — відповів він. — Там влаштував засідку на свою тінь. Той чоловік і забезпечив тіло, — Каїн знизав плечима. — Моторошне відчуття, чесно кажучи. Я не наважився б таке повторити.

— Але чому? — запитав я. — Навіщо вдавати власну смерть і звинувачувати у ній мене?

— Я хотів відшукати корінь зла в Амбері, — пояснив брат, — і знищити його. Для цього вирішив залягти на дно. А чи для цього є кращий спосіб, аніж переконати всіх, що я мертвий? Зрештою, це мені вдалося, як бачиш.

Він змовк.

— Мені прикро через Дейдру. Але вибору я не мав. То був наш останній шанс. Я справді не думав, що він потягне її за собою.

Я відвів погляд.

— У мене не було вибору, — повторив він. — Сподіваюся, ти розумієш це.

У відповідь я кивнув.

— Але навіщо ти намагався влаштувати все так, наче то я вбив тебе? — запитав я.

Саме підійшли Фіона з Блейзом. Я привітався з ними і повернувся до Каїна, щоб почути його відповідь. У Блейза мені також хотілося дещо запитати, але він зачекає.

— Отже? — знову почав я.

— Я просто хотів прибрати тебе з дороги, — пояснив він. — Досі гадав, що за всім міг стояти ти. Ти або Бранд. Ось так звузилося коло пошуків. Я навіть подумав, що ви могли замислити це разом — особливо зважаючи на те, що він намагався повернути тебе назад.

— Ти зрозумів усе хибно, — втрутився Блейз. — Бранд намагався утримувати його якомога далі. Він дізнався, що Корвінова пам'ять повертається, і...

— Уже знаю, — перервав його Каїн, — але тоді все виглядало саме так. Тож я хотів знову запхати Корвіна у підземелля, доки розшукуватиму Бранда. Я причаївся і через Козирі підслуховував те, що всі казали одне одному, сподіваючись у такий спосіб отримати ключик до місця перебування Бранда.

— Це тато й мав на увазі, — сказав я.

— Що? — перепитав Каїн.

— Він висунув теорію, що хтось підслуховує через Козирі.

— Гадки не маю, як він дізнався. Я навчився бути цілком пасивним під час цього. Розкладав Козирі перед собою і легенько торкався до них водночас, чекаючи на пробудження. Коли зв'язок встановлювався, я переводив увагу на мовців. Перебираючи вас по одному, я з'ясував, що здатен читати ваші думки, навіть коли ви самі не використовували Козирів — якщо були достатньо розслабленими, а я ніяк не реагував.

— І все ж він знав, — відповів я.

— Це цілком можливо. Навіть імовірно, — сказала Фіона, а Блейз кивнув.

Рендом підійшов ближче.

— А що ти мав на увазі, коли запитував про бік Корвіна? — поцікавився він. — Звідки ти взагалі міг дізнатися, якщо тільки не...

Каїн кивнув. У далині я побачив Бенедикта і Джуліана, які командували військами. Але після мовчазного Каїнового кивка я забув про всіх решта.

— Ти? — прохрипів я. — Ножем мене вдарив ти?

— Випий, Корвіне, — мовив Рендом, передаючи мені свою фляжку. Вино було розведеним, тож я ковтнув чимало. Попри шалену спрагу, зупинився після кількох ковтків.

— Розкажи про це, — мовив я.

— Гаразд. Це я тобі винен, — відповів він. — Коли з Джуліанових думок я дізнався, що ти повернув Бранда в Амбер, то вирішив, що моя попередня здогадка була правильною — ви з Брандом тягли в один гуж. А це означало, що знищити потрібно вас обох. Я скористався Лабіринтом і перенісся тієї ночі у твої покої. Там спробував тебе вбити, але ти рухався надто швидко та ще й зміг перенестися кудись через Козир, перш ніж я спробував удруге.

— Чорти б ухопили твої очі! — гарикнув я. — Якщо ти міг читати думки, то чому ж не побачив, що я не той, кого ти шукаєш?

Він похитав головою.

— Я міг торкатися лише поверхневих думок і реакцій на ваше середовище, та й то не завжди. І я чув твоє прокляття, Корвіне, а воно здійснилося. Воно оточувало нас усіх. Тож я відчував, що нам усім буде безпечніше, якщо прибрати з дороги тебе і Бранда. Я не знав, що ще він здатен зробити з того, що виробляв до твого повернення. Прямо до нього я не міг дістатися через Джерарда, а потім Бранд зміцнів. Згодом я повторив спробу, але марно.

— Коли це було? — запитав Рендом.

— Тоді, коли в цьому звинуватили Корвіна. Я замаскувався. Не хотів, аби він знав про мою присутність, якби зумів утекти, як Корвін. Скориставшись Лабіринтом, я перенісся в його покої і спробував прикінчити його. Ми обоє були поранені — витекло багато крові, — але він також примудрився втекти через Козир. Недавно я вийшов на зв'язок із Джуліаном і приєднався до нього у битві, бо Бранд просто мусив вигулькнути тут. Я заготував особливі стріли зі срібними наконечниками, бо був наполовину певен, що він більше не такий, як ми. Я хотів убити його швидко і з далекої відстані. Повправлявшись у стрільбі з лука, я вирушив на його пошуки. А тоді знайшов. Тепер же усі мені кажуть, що я помилявся стосовно тебе, тому, гадаю, стріла для Корвіна так і зостанеться невикористаною.

— Вельми вдячний.

— Можливо, я навіть маю попросити у тебе вибачення.

— То було б дуже люб'язно.

— З іншого боку, я вважаю, що мав рацію. Адже робив усе, щоб захистити всіх інших...

Я так і не почув Каїнових вибачень, адже саме тієї миті пролунав звук труби, від якого, здавалося, здригнувся увесь світ, — позапросторовий, гучний, протяжний. Ми роззирнулися, шукаючи його джерело.

Каїн став і вказав на напрямок:

— Там!

Мої очі простежили за його рукою. На північному заході завіса грозового фронту розбилася — саме там, звідки виринала Чорна дорога. З'явився примарний вершник на чорному коні, дмухаючи у ріг. За мить звуки його сурми досягли нас. А кілька секунд по тому ще двоє трубачів — також блідих, верхи на чорних скакунах — приєдналися до нього. Вони підняли роги і також дмухнули в них.

— Що це може бути? — запитав Рендом.

— Здається, я знаю, — відказав Блейз, а Фіона кивнула.

— І що ж? — поцікавився я.

Але вони не відповіли. Вершники рушили далі Чорною дорогою, а позаду них виринав іще більший ескорт.

12

Я спостерігав. Узвишшя навколо мене охопило велике безгоміння. Усі війська зупинились і споглядали за процесією. Навіть оточені сталлю бранці з Дворів перевели увагу туди.

За блідими горністами рухалися вершники на білих скакунах зі стягами в руках — деяких з них я не знав — позаду людиноподібного створіння, котре несло амберський штандарт з Єдинорогом. За ними йшли інші музики, граючи на інструментах, яких я раніше не бачив.

За музиками крокували довгі колони рогатих людиноподібних істот у світлій броні, з-поміж яких кожен двадцятий воїн ніс перед собою великий смолоскип, вищий за нього самого. Тоді до нас долинув глибокий мотив — повільний та ритмічний. Він лунав нижче за ноти горнів й інструментів дивних музик — і я збагнув, що це співали піхотинці. Чимало часу минуло, доки процесія, просуваючись отак Чорною дорогою, зникла зі шляху далеко внизу, але ніхто з нас не ворухнувся і не заговорив. Вони пройшли зі смолоскипами, стягами, музикою та співами, а тоді сягнули краю прірви, рухаючись далі майже невидимою чорною магістраллю. Їхні смолоскипи розрізали чорноту, осяюючи для них шлях. Попри відстань, музика лунала дедалі гучніше, до того хору додавалися все більше й більше голосів, а варта продовжувала виринати з осяяної блискавицями грозової завіси. Іноді лунали удари грому, але вони не могли заглушити музики; нічого не вдалося й вітрам, які намагалися загасити смолоскипи. Процесія гіпнотизувала. Здавалось, я споглядав її незліченні дні, а може, й роки і слухав уже знайому мелодію.

Раптом із грозового фронту виринув дракон, а потім вигулькнуло ще два. Зелений, золотий і чорний, як старе залізо. Я дивився, як вони ширяють у вітрах, повертаючи свої голови, щоби запалити вогнисті стяги. Позаду них палахкотіли блискавки — і сяяли прекрасні дракони у неосяжній величі своїй. Під ним бігло невелике стадо білої худоби, що трусило головами, ревіло й било копитами об землю. Серед тварин їхали вершники, які ляскали довгими чорними батогами.

За ними крокувала процесія справді тваринних військ із Тіні, з якою часом торгував Амбер, Важкі, лускаті та кігтисті, вони грали на схожих до волинок інструментах, пронизливі звуки яких виповнювали нас тугою і тремтінням.

Вони рухалися вперед, а за ними — ще більше смолоскипів та ще більше воїнів у своїх барвах з далеких і близьких Тіней. Ми дивились, як вони проминають і линуть у далеке небо, неначе зграя світлячків. Чорна цитадель, знана як Двори Хаосу, була їхньою ціллю.

Здавалося, вервечки воїнів не закінчаться ніколи. Я уже втратив лік часу. Але от дивина — доки йшла вся ця процесія, грозовий фронт нітрохи не просунувся. Вона настільки захопила мене, що я навіть утратив відчуття самого себе. Знав — такого більше ніколи не буде. Яскраві створіння літали над рядами, а темні здіймалися ще вище.

Крокували примарні барабанщики, істоти з чистого світла і зграя літаючих машин; я бачив вбраних у чорне вершників на різноманітних тваринах; виверни на мить зависли у небі, ніби частина феєрверкового візерунка. А звуки — удари копит і кроки, співи й пронизливе бриніння волинки, барабани і труби — піднялися могутньою хвилею, що накрила нас. Усе далі й далі, понад мостами чорноти рухалася процесія, а вогні її простягнулися на величезну відстань.

Коли мої очі ковзнули назад уздовж скорботних лав, з мерехтливої завіси виринув інший образ. То був задрапірований у чорне віз, запряжений вороними кіньми. З кожного його кутка здіймалася палиця, що сяяла блакитним вогнем, а на самому возі лежало те, що могло бути лише труною, вкритою прапором з Єдинорогом. Візником був горбань, вбраний у пурпурові й помаранчеві шати. І навіть з такої відстані я знав, що це Дворкін.

«Ну ось і все, — подумав я. — Не знаю чому, але це правильно, правильно, що вертаєшся до Старої Вітчизни тепер. Стільки всього я мав сказати, доки ти був живий. Дещо вже навіть устиг сказати, але так мало потрібних слів було справді промовлено. Тепер усе скінчилося, адже ти помер. Мертвий, як і всі ті, хто до тебе вже пішов у небуття, куди й ми всі скоро прийдемо. Мені шкода. Тільки через багато років, коли ти прибрав іншого образу й подоби, я нарешті пізнав тебе і став поважати. Навіть полюбив тебе, хоча і в тій подобі ти був химерним старим поганцем. Чи було Ґанелонове „я“ справжнім тобою, а чи просто ще одним образом, який ти обрав для зручності, Старий Перевертню? Я ніколи не дізнаюся цього, але приємніше думати, що я побачив справжнього тебе, зустрів того, хто мені сподобався, хто заслужив мою довіру — і ним виявився ти. Шкода, що я не зміг пізнати тебе ще краще, але дякую й уже за це...»

— Тато? — тихо запитав Джуліан.

— Він хотів, коли настане його час, бути похованим поза Дворами Хаосу, в останній темряві, — відповів Блейз. — Так казав мені колись Дворкін. Поза Хаосом і Амбером, у місці, де ніхто не владарює.

— Так воно і сталося, — погодилася Фіона. — Але чи є лад за тією грозовою стіною, крізь яку вони пройшли? Чи буря ця триватиме вічно? Якщо він досягнув успіху, це минуще і жодної небезпеки нема. Однак якщо ні...

— Це не має значення, — втрутився я. — Байдуже, чи досягнув він успіху, бо це вдалося мені.

— Що ти маєш на увазі? — запитала вона.

— Гадаю, він зазнав невдачі, — пояснив я. — Загинув до того, як устиг полагодити старий Лабіринт. Коли я побачив наближення бурі — навіть трохи потрапив під неї, — то збагнув, що, мабуть, не зможу вчасно прибути сюди з Каменем, який батько надіслав мені після своєї спроби. Бранд увесь час намагався його забрати в мене — щоби створити новий Лабіринт, як стверджував він. Згодом це підказало мені ідею. Коли я побачив, що поразка неминуча, то скористався Каменем, аби створити новий Лабіринт. Це було найскладніше з усього, що мені доводилося робити, але все вдалося. Коли ця хвиля мине, світ має триматися купи, байдуже, виживемо ми чи ні. Бранд украв у мене Камінь, щойно я завершив створення Лабіринту. Оклигавши після Брандового нападу, я зміг скористатися силою Лабіринту і спроектувати себе сюди. Тож Лабіринт досі є, що б там не трапилося.

— Але, Корвіне, що як батькові усе вдалося? — запитала вона.

— Не знаю...

— Наскільки я розумію з того, що розповідав Дворкін, — втрутився Блейз, — два окремі Лабіринти не можуть існувати в одному всесвіті. Ребму та Tip-на Ноґт не беремо до уваги, адже вони — відображення нашого Лабіринту...

— І що може трапитися? — запитав я.

— Гадаю, відбудеться розкол, створення нового буття — десь.

— А як це вплине на наш старий Лабіринт?

— Або тотальна катастрофа, або нічого не відбудеться, — відказала Фіона. — Можна аргументувати обидва варіанти.

— Отже, ми повертаємося туди, звідки почали, — підсумував я. — Або скоро все розпадеться на шматки, або ж триматиметься купи.

— Здається, так, — погодився Блейз.

— Це не має значення, якщо ми не дамо ради хвилі, що суне на нас, — нагадав я. — А вона суне.

Я знову перевів погляд на поховальний кортеж. За труною з'являлися все нові вершники, а за ними крокували барабанщики. Знову прапори, смолоскипи і довгі лави піхотинців. Спів досі долинав до нас, і далеко, далеко над прірвою видно було, що процесія нарешті дійшла до темної цитаделі.

«...Я так довго ненавидів тебе, дорікав стількома речами. Тепер усе закінчилось, і від цих почуттів нічого не зосталося. Натомість ти хотів бачити мене королем, на посаді, якій — тепер це розумію — я не пасую. Зрештою, усвідомлюю, що таки щось значив для тебе після цього всього. Я ніколи не розповім про це іншим. Достатньо знати самому. Але я ніколи більше не зможу думати про тебе так, як раніше. Твій образ уже тане. Там, де мало бути твоє обличчя, я бачу Ґанелонове. Він був моїм супутником. Заради мене ризикував головою. Він був тобою, але іншим тобою — таким, якого я не знав. Скількох дружин і ворогів ти пережив? Чи багатьох друзів мав? Гадаю, ні. Але є ще стільки всього, що нам невідомо про тебе. Ніколи не думав, що побачу, як ти вирушаєш за межу. Ґанелоне — батьку — старий мій вороже і друже, прощавай. Ти приєднаєшся до Дейдри, яку я любив. Свою таємницю ти зберіг. Спочивай з миром, якщо така твоя воля. Віддаю тобі зів'ялу троянду, яку проніс крізь пекло, кидаючи її в провалля. Залишаю тобі троянду і перекручені барви неба. Мені бракуватиме тебе...»

Нарешті довга процесія завершилась. Останні маршовики виринули із завіси та пішли геть. Досі палахкотіли блискавки, періщив дощ і гуркотів грім. Але ніхто з учасників процесії не намок. Стоячи на краю прірви, я спостерігав, як вони йдуть. На моїй руці лежала долоня. Не знаю, як довго вона була там. Тепер, коли кортеж пройшов, я збагнув, що грозовий фронт і далі насувається.

Обертання неба огорнуло нас іще похмурішою темрявою. Зліва долинали голоси. Здається, там уже давно розмовляли, але слів я не чув. Тоді я збагнув, що тремчу і ледь стою на ногах, бо все тіло болить.

— Іди й відпочинь, — сказала Фіона. — Родина і так надто зменшилась як на один день.

Я дозволив їй відвести мене від провалля.

— А що це змінить? — запитав я. — Як гадаєш, скільки часу в нас іще є?

— Ми не зобов'язані залишатися тут і чекати, — відказала вона. — Перейдемо темним мостом до Дворів. Ми вже пробили їхню оборону. Гадаю, так далеко буря не зайде. Тут її може зупинити провалля. У будь-якому разі ми маємо попрощатися з татом.

Я кивнув.

— Здається, нам не зостається іншого вибору, як бути вірними обов'язку до кінця.

Я ліг на землю і зітхнув. Тепер почувався ще слабшим.

— Твої черевики... — сказала вона.

— Так.

Вона зняла їх. Мої ноги пульсували від болю.

— Дякую.

— Принесу тобі чогось поїсти.

Заплющивши очі, я задрімав. Забагато образів танцювало в моїй голові, аби поєднати їх у цілісний сон. Не знаю, чи довго це тривало, але старий рефлекс розбудив мене через наближення коня. Над моїми повіками промайнула тінь.

Я розплющив очі й зауважив мовчазну закутану вершницю. Вона роздивлялася мене.

У відповідь я глянув на гостю. В її поставі не було нічого загрозливого, але холодний погляд світився неприязню.

— Тут лежить герой, — сказав тихий голос.

Я не відповів.

— Я б могла легко вбити тебе просто зараз.

Тоді я впізнав голос, досі не маючи гадки, звідки в ньому стільки люті.

— Я натрапила на Борела, коли той помирав, — сказала вона. — Він розповів, як безчесно ти його здолав.

Я ніяк не міг ні зупинити, ні контролювати цього. Сухий смішок сам вирвався з мого горла. Серед усіх можливих дурниць — знайшла, через що засмучуватись. Я міг би розповісти їй, що Борел був значно краще екіпірованим та свіжішим, що він сам шукав бійки зі мною. Міг би сказати, що не визнаю правил, коли на кону моє життя, чи що не вважаю війну грою. Я багато чого міг би їй розповісти, але якщо вона досі цього не знає або вирішила не розуміти цього, мої пояснення нічого б не змінили. Крім того, її почуття зараз були очевидними.

Тому я просто відповів однією з банальних істин:

— Кожна історія має завжди більше, ніж один бік.

— Триматимуся за той, який маю, — відказала вона.

Я було подумав знизати плечима, але вони надто боліли.

— Ти вартував мені двох найважливіших людей у житті, — мовила вона тоді.

— Он як? Мені шкода.

— Ти не такий, як мене змушували вірити. Я вважала тебе справді шляхетною особистістю — сильною, але чуйною і навіть доброю. Чесною...

Гроза, яка суттєво наблизилася, палахкотіла в неї за спиною. Мені спало на думку щось непристойне — це я і бовкнув. Вона вдала, ніби не почула мене.

— Тепер я піду, — сказала вона. — Назад, до свого народу. Сьогодні ви перемогли — але ж Амбер там, — вона вказала на бурю. Я міг лише дивитися. Навіть не гнівався на неї. — Сумніваюся, що там ще залишилося хоч щось від моєї вірності, щоб я могла відректися від неї, — продовжила вона.

— А як щодо Бенедикта? — тихо запитав я.

— Не... — сказала вона й відвернулася. Помовчала, а тоді додала: — Не думаю, що ми ще побачимось, — і кінь поніс її ліворуч, у напрямку Чорної дороги.

Цинік міг би подумати, що вона просто вирішила спробувати щастя з тими, кого вважала переможною стороною, адже Двори Хаосу мали шанс вижити. Але я не знав. Міг думати лише про те, що побачив, коли вона вказувала на Амбер. Каптур її плаща тоді трохи відсунувся, тож я краєм ока зауважив, чим вона стала. Там, у тіні, майнуло нелюдське обличчя. Однак я повернув голову й дивився, доки вона не зникла.

Коли Дейдра, Бранд і тато пішли у засвіти, а ми з Дарою попрощалися на такій ноті, світ став набагато порожнішим — принаймні те, що від нього зосталося.

Лігши на спину, я зітхнув. Чому б просто не лишитися тут, коли інші підуть, дочекатися, доки буря накриє мене, заснути... й розчинитись? Я подумав про Гуґі. Чи не перетравив я разом з плоттю і його втечу від життя? Я настільки втомився, що це здавалося найпростішим шляхом...

— Ось, Корвіне.

Я знову закуняв, але лише на мить. Біля мене опинилася Фіона, з їжею і фляжкою. З нею був іще хтось.

— Не хотілося переривати твоєї аудієнції, — сказала сестра. — Тому я зачекала.

— Ти все чула?

— Ні, але можу здогадатися, оскільки вона пішла. Тримай.

Я ковтнув трохи вина, а тоді зосередився на м'ясі з хлібом. Попри мій психічний стан, їжа видалася смачною.

— Скоро ми рушатимемо, — сказала Фіона, зиркнувши на ревучий грозовий фронт. — Ти можеш їхати верхи?

— Гадаю, так, — відповів я.

І ковтнув ще вина.

— Але стільки всього трапилось, Фі... — я звернувся до неї. — Я емоційно виснажений. Утік із санаторію у світі Тіні. Дурив людей та вбивав їх. Прораховував і бився. Відвоював свою пам'ять і намагався впорядкувати життя. Знайшов родину і з'ясував, що люблю її. Помирився з батьком. Бився за королівство. Я спробував усе, що знаю, аби врятувати світ. Тепер же виявляється, що все звелося нанівець, а в мене немає сил навіть на скорботу. Я онімів. Пробач мені.

Фіона поцілувала мене.

— Нас іще не розбито. Ти знову станеш собою, — сказала вона.

Я похитав головою.

— Це — неначе розділ з «Аліси», — відповів їй. — Якщо закричу: «Ви — проста собі колода карт, та й годі!»[117] — то, відчуваю, що ми всі злетимо в повітря — купка розмальованих картонок. Я не піду з тобою. Лиши мене тут. Зрештою, я тільки Джокер.

— Наразі я сильніша за тебе, — заперечила вона. — Ти підеш.

— Це нечесно, — тихо запротестував я.

— Закінчуй трапезу, — сказала Фіона. — У нас ще є час.

Тільки-но я доїв, вона продовжила:

— Твій син Мерлін чекає на зустріч з тобою. Хочу зараз гукнути його.

— Бранець?

— Не зовсім. Він не брав участі у битві. Мерлін прибув нещодавно і попросив побачитися з тобою.

Я кивнув, і вона пішла геть. Відклавши їжу, я ковтнув ще вина. Раптом розхвилювався. Що казати дорослому синові, про існування якого лиш нещодавно довідався? Я не знав, які в нього почуття до мене. Не знав, чи відомо йому про рішення Дари. Як я маю з ним поводитись?

Я бачив, як він наближається з місця, де зібралися мої родичі, — далеко ліворуч. Я не міг збагнути, чому це вони лишали мене самого. Чим більше відвідувачів я приймав, тим очевиднішим це ставало. Я думав, чи не через мене вони затримують відправлення. Вологі вітри бурі наростали. Наближаючись, Мерлін дивився на мене. На його обличчі, такому схожому на моє власне, не було жодних емоцій. Раптом мені стало цікаво, що ж відчувала Дара тепер, коли її пророцтво про руйнування Амбера, здається, здійснилося. Хотілося знати, як склалися її стосунки із сином. Хотілося знати... багато всього.

Він нахилився вперед і потиснув мені руку.

— Батьку...

— Мерліне.

Я поглянув йому в очі. Досі тримаючи його за руку, звівся на ноги.

— Не підводься, батьку.

— Усе гаразд, — я обійняв його, а тоді відпустив. — Я радий. Випий зі мною.

Запропонував синові вина, частково щоби приховати нестачу слів.

— Дякую.

Він узяв фляжку, трохи відпив і повернув її назад.

— За твоє здоров'я! — сказав я і теж ковтнув. — Вибач, що не можу запропонувати тобі стільця.

Я вмостився на землю. Він також.

— Здається, ніхто з інших не знає, чим саме ти займався, — почав Мерлін. — Крім Фіони, яка лиш сказала, що це було надзвичайно складно.

— Байдуже, — відповів йому. — Я радий, що дістався сюди, хай навіть і з такої причини. Розкажи мені про себе, сину. Який ти? Як поводилося з тобою життя?

Мерлін відвів погляд.

— Я прожив надто мало, аби зробити щось значне, — сказав він.

Мені було цікаво, чи син спроможний змінювати зовнішність, але наразі я втримався від цього запитання. Нема сенсу шукати відмінності, коли ми щойно зустрілися.

— Гадки не маю, як це, — мовив я, — вирости у Дворах.

Він уперше всміхнувся.

— А я гадки не маю, як це відбувається в іншому місці, — відказав він. — Я достатньо відрізнявся від інших, щоби мене залишили на самого себе. Мене вчили звичних речей, які має знати джентльмен, — магія, зброя, отрути, верхова їзда, танці... Мені казали, що одного дня я правитиму в Амбері. Це ж уже неправда, так?

— Це не видається можливим у передбачуваному майбутньому, — відповів я.

— Добре, — мовив на те Мерлін. — То — єдине, чого мені справді не хотілося робити.

— А що б ти хотів робити?

— Хочу пройти Лабіринтом в Амбері, як матір, щоби здобути владу над Тінню. Тоді зможу там мандрувати, бачити всілякі цікавинки і робити різні речі. Як гадаєш, я зможу?

Ще раз ковтнувши, я передав йому вино.

— Цілком імовірно, — зауважив я синові, — що Амбера більше нема. Усе залежить від того, чи досягнув твій дідусь успіху в одній справі, яку розпочав, — а він більше не з нами, аби розповісти, що ж трапилося. Але, так чи інакше, Лабіринт є. Якщо ми переживемо цю демонічну бурю, обіцяю, що знайду для тебе Лабіринт, дам тобі настанови і подивлюсь, як ти пройдеш його.

— Дякую, — відказав він. — А ти не розкажеш про свою мандрівку сюди?

— Пізніше, — пообіцяв йому. — Що тобі розповідали про мене?

Мерлін відвів погляд.

— Мене вчили не любити багато чого, що пов'язане з Амбером, — зрештою мовив він. А тоді, помовчавши, додав: — Тебе радили поважати, бо ти — мій батько. Але нагадували, що ти належиш до ворожого табору, — знову пауза. — Пам'ятаю той раз на патрулюванні, коли ти прибув сюди і я на тебе натрапив після твоєї бійки з Кваном. У мене були змішані почуття. Ти щойно вбив мого знайомого — й водночас я захоплювався твоєю стійкістю. Я бачив власне обличчя у твоєму. Це було дивно. Я хотів краще познайомитися з тобою.

Небо повністю обернулось, над нами знову була темрява, а над Дворами промайнули кольори. Це тільки підкреслило наступ грозового фронту, що палахкотів блискавками. Я нахилився вперед, дістав черевики і почав їх взувати. Скоро треба буде відступати.

— Нам доведеться продовжити розмову на твоїй землі, — сказав я. — Незабаром пора втікати від бурі.

Мерлін озирнувся, аби поглянути на бушування стихії, а тоді зиркнув на провалля.

— Якщо хочеш, я можу викликати плівчасту доріжку.

— Один із тих пливучих мостів, на якому ти приїхав, коли ми зустрілися?

— Так, — відповів син. — Вони дуже зручні. Я...

З місця, де зібралися мої родичі, пролунав крик. Але коли я поглянув туди, то не зауважив нічого небезпечного, тому звівся на ноги і ступив кілька кроків до них. Мерлін звівся і пішов за мною.

А тоді я побачив її. Білу постать, яка здіймалася з провалля, стрибаючи в повітрі. Її передні копита нарешті вдарили об край прірви, вона підійшла до нас і завмерла, розглядаючи всіх, — наш Єдиноріг.

13

На мить мій біль та втома зникли. Побачивши витончену білу постать, що стояла перед нами, я відчув, як у мені прокидається щось схоже на надію. Частина мене хотіла кинутися вперед, але інша, значно сильніша, змусила заклякнути й чекати.

Чи довго ми отак стояли — не знаю. Нижче, на схилах, війська готувалися до подорожі. Бранців зв'язано, коней навантажено, спорядження складено. Але вся ця армія, що вже рушила в дорогу, враз спинилася. Мені здалося неприродним, що всі так швидко дізнались, але всі голови повернулися в цьому напрямку — до Єдинорога на скелі, до його чітко окресленого силуету на тлі божевільного неба.

Раптом я збагнув, що вітер у мене за спиною заспокоївся, хоча грім і далі гуркотів, а блискавки мерехтіли переді мною рухомими тінями.

Мені згадалося, коли я востаннє бачив Єдинорога — ми тоді витягували тіло Каїна-з-Тіні. Того дня я зазнав поразки у бійці з Джерардом. Мені спали на думку раніше чуті історії... Невже Єдиноріг справді може нам допомогти?

Праматір ступила крок уперед і спинилася.

Вона була такою гарненькою, що серце грілось уже від погляду на неї. Але водночас її присутність збурювала болісні почуття; то була краса, яку потрібно сприймати маленькими дозами. Дивним чином я відчував надприродний розум у її білосніжній голівці. Мені дуже хотілося доторкнутись до неї, але я знав, що не можна.

Вона поглянула на всіх нас. Підвела очі на мене, і я б відвів погляд, якби міг. Однак це було неможливо, тож у відповідь просто дивився на неї, читаючи в її очах розуміння, що перевершувало моє власне. Неначе вона знала про мене все і за мить збагнула всі випробування, які випали мені, — дивилася, розуміла, можливо, співчувала. У її погляді я бачив жалість та справжню любов — і, певно, краплинку іронії.

Тоді вона повернула голову, і зоровий контакт обірвався. Я мимовільно зітхнув. Тієї ж миті, у спалаху блискавки, зауважив у неї на шиї щось блискуче.

Вона ступила ще крок, і тепер дивилася на юрбу моїх родичів, до яких я йшов. Праматір опустила голову й тихенько заіржала, а тоді вдарила по землі правим переднім копитом.

Я відчув, що Мерлін стоїть біля мене. А тоді замислився про все, що втрачу, якщо світ закінчиться тут.

Пританцьовуючи, Єдиноріг ступив ще кілька кроків уперед. Хитнувши головою, опустив її. Здавалося, йому не надто подобалась ідея наближатися до такого великого гурту людей.

Під час його наступного кроку я знову побачив мерехтіння. Крихітні спалахи червоного виблискували крізь хутро на шиї. Єдиноріг носив Судний Камінь. Навіть не здогадуюся, як він його забрав, та це й не має значення. Водночас я відчував: якщо він просто віддасть Камінь, то я зможу зламати грозу — або принаймні захистити нас від цієї її частини, доки вона не промине.

Але одного погляду виявилося достатньо. Єдиноріг більше не зважав на мене. Повільно й обережно, наче був ладен утекти від найменшого хвилювання, наближався він до ділянки, де стояли Джуліан, Рендом, Блейз, Фіона, Левелла, Бенедикт та дехто з вельмож.

Тоді вже я мав збагнути, що відбувається, але не зміг. Я лишень спостерігав за тим, як елегантна тварина рухалася вперед, проходячи периферією гурту.

Єдиноріг знову спинився і нахилив голову. Тоді хитнув гривою і став на передні коліна. Судний Камінь звисав зі спірального золотого рога. Його кінчик майже торкався людини, перед якою Єдиноріг стояв на колінах.

Раптом у думках я знову побачив батькове обличчя в небесах і почув його слова:

«Коли я відійду, на вас упаде проблема престолонаслідування. У мене щодо цього були свої побажання, але, як бачу тепер, вони виявилися марними. Тож у мене нема іншого вибору, як лишити це на розі Єдинорога».

Шепіт прокотився гуртом, і я збагнув, що інші також про це подумали. Єдиноріг жодним чином не реагував на пожвавлення, а зоставався стояти м'якою, білою статуєю — здається, навіть не дихав.

Рендом повільно простягнув руку вперед і зняв Камінь з рога. До мене долетів його шепіт:

— Дякую тобі.

Ставши на коліна, Джуліан витягнув з піхов клинок і поклав його Рендомові до ніг. Тоді Блейз, Бенедикт, Каїн, Фіона та Левелла вчинили так само. Я підійшов і приєднався до них. Мій син теж.

Рендом довгенько мовчав. А тоді мовив:

— Я приймаю вашу присягу. А тепер піднімайтеся.

Щойно ми це зробили, Єдиноріг розвернувся і втік. Праматір спустилася схилом і за кілька секунд зникла з поля зору.

— Я ніколи не сподівався, що трапиться щось таке, — сказав Рендом, досі тримаючи Камінь на рівні очей. — Корвіне, можеш узяти цю штуку і зупинити бурю?

— Тепер вона твоя, — відказав я. — І не знаю, наскільки ця проблема серйозна. Гадаю, в теперішньому стані мені не вдасться стримувати бурю так довго, щоб уберегти нас. На мою думку, це має бути твоїм першим королівським діянням.

— Тоді маєш показати мені, як це працює. Я думав, що для налаштування потрібен Лабіринт.

— Гадаю, ні. Бранд якось зауважив, що вже налаштована людина може налаштувати іншу. Відтоді я трохи помізкував про це, тож, мабуть, тепер знаю, що робити. Ходімо кудись убік.

— Згода. Ходімо.

Щось нове з'явилося в його голосі та поставі. Здавалося, несподівана роль одразу ж почала змінювати його. Я міркував, яким королем і королевою будуть вони з Віаллою. Забагато. Здавалося, мій мозок розпадався на шматки. Забагато всього трапилось останнім часом. Я не міг поєднати всіх цих подій в одну думку. Хотілося тільки відповзти кудись і поспати з добу. Натомість ішов за братом туди, де досі жевріло багаття.

Він розворушив багаття і підкинув туди оберемок трісок. А тоді сів біля нього й кивнув мені. Підійшовши, я приєднався до брата.

— Стосовно всієї цієї королівської справи... — почав він. — Що мені робити, Корвіне? Це все захопило мене зненацька.

— Робити? Певно, дуже гарну роботу, — відказав я.

— Як гадаєш, чи було багато незадоволених?

— Якщо вони й були, то не показували цього, — відповів я. — Ти — дуже гарний вибір, Рендоме. Останнім часом стільки всього трапилося... Тато нас оберігав, можливо, навіть більше, ніж варто було. Трон — це ще та морока, тому в тебе попереду багато складної роботи. Гадаю, інші також це розуміють.

— А ти?

— Мене трон цікавив тільки тому, що його хотів Ерік. Тоді я не розумів цього, але так і є. То був переможний приз у грі, в яку ми гралися роками. Тепер кінець вендети. Тоді я був ладен убити його за трон. Зараз я радий, що він помер інакше. У нас з ним значно більше подібностей, аніж відмінностей. Я збагнув це набагато пізніше. Але навіть після його смерті в мене залишалися причини не сідати на трон. Зрештою, я збагнув, що трон — це далеко не те, чого хочу. Ні. Я радий бачити на ньому тебе. Владарюй добре, брате. Я певен, що так і буде.

— Якщо Амбер досі є, — через певний час мовив він. — Я спробую. Ходімо. З'ясуймо з Каменем. Буря вже надто близько.

Кивнувши, я взяв кулон з його рук. Тримав за ланцюжок. Позаду палахкотіло багаття, що проходило крізь Камінь, тож усі його нутрощі просвічувалися.

— Нахилися ближче й вдивляйся у Камінь зі мною, — наказав я.

Він послухався, і поки ми обидва розглядали Камінь, я пояснював далі.

— Думай про Лабіринт, — сказав я і сам почав про нього думати, намагаючись відтворити у свідомості його петлі, вихори та бліді лінії.

Здавалось, я помітив дрібну тріщинку в центрі Каменя. Розглядаючи її, міркував про викривлення, повороти, запони... Уявляв струм, що проймав мене щоразу, коли я намагався пройти цим тернистим шляхом. Вада Каменя ставала все яскравішою.

Максимальним зусиллям волі я викликав його образ у всій повноті та чіткості. Щойно це відбулося, мене охопило знайоме відчуття — як того дня, коли я сам налаштовувався на Камінь. Сподівався тільки, що маю достатньо сили, аби знову пережити це.

Я простягнув руку і стиснув плече Рендома.

— Що бачиш? — запитав у нього.

— Щось схоже на Лабіринт, — відказав брат. — Але він здається тривимірним. І лежить на дні червоного моря...

— Тоді ходімо зі мною, — сказав я. — Нам потрібно дістатися до нього.

І знову рух, спершу плавний, потім — усе стрімкіший, до так ніколи й не бачених у всій повноті звивин Лабіринту в серці Каменя. Спрямовуючи нас уперед, я відчував поруч братову присутність. Рубінове сяйво навколо нас потемніло, стаючи чорнотою чистого неба. Особливий Лабіринт виростав із кожним ударом серця. Шлях чомусь видавався мені простішим, аніж уперше, — можливо, через те, що я був уже налаштованим.

Відчуваючи Рендома поруч, я повів брата вперед, коли побачив знайомі обриси й точку відправлення. Рухаючись до неї, укотре спробував увібрати всю повноту Лабіринту, але знову загубився в позавимірних вигинах. Величезні криві, спіралі та вузлуваті візерунки звивалися навколо нас. Мене охопило вже знайоме відчуття побожного жаху, і якимось чином я знав, що Рендом також його відчуває.

Ми сягнули точки початку і помчали Лабіринтом. Усюди навколо нас виблискували мерехтливі, яскраві іскорки, неначе ми вплелись у матерію світла. Цього разу процес повністю поглинув мій мозок, тому Париж був далеко...

Підсвідома пам'ять нагадала мені, що попереду — складніші ділянки, тож я застосував усе своє бажання — чи то пак волю, — щоби прискорити наш рух сліпучою дорогою, необачно черпаючи силу в Рендома, аби пришвидшити цей процес.

Здавалося, ми досліджуємо пломенисті нутрощі велетенської і ретельно викривленої мушлі. От тільки прохід наш був німим, а ми самі — лише безтілесними точками свідомості.

Було таке відчуття, що наша швидкість постійно наростає, як і головний біль, якого я не пригадував з попереднього проходження візерунка. Можливо, це пов'язано з моєю втомою або ж зі спробами пришвидшити налаштування. Ми пробивалися крізь перепони, оточені міцними, пливучими стінами яскравості. Тепер я відчував запаморочення і слабкість. Але таку розкіш, як втрата свідомості, дозволити собі я не міг; не можна, щоб ми сповільнювали рухи, коли буря так близько, як мені пригадується. І знову я із жалем позичив сили в Рендома — цього разу аби тримати нас на плаву. Ми мчали вперед.

Тепер я не відчував поколювання і горіння, неначе набував якоїсь форми. Певно, це було результатом мого налаштування. Попередній прохід Лабіринтом дав мені своєрідний імунітет.

Через певний позачасовий проміжок мені здалося, що Рендом почав оступатися. Можливо, я витягнув з нього забагато енергії. Я захвилювався, чи лишиться йому достатньо сили, аби здолати бурю, якщо я візьму ще. Тому вирішив не черпати з його ресурсів більше, ніж уже взяв. Ми були на шляху до кінця. Якщо так трапиться, то він зможе продовжувати й без мене. Просто маю протриматися стільки, скільки зможу. Краще вже загублюся тут я, ніж ми обидва.

Ми летіли далі. Мої чуття повставали проти руху, поверталося запаморочення. Я мусив зосередити волю на нашому подальшому просуванні, вигнавши з голови все решта. Коли ми вже наближалися до фіналу, темрява навколо мене стала густішою; я знав, що то не частина ритуалу, але приборкав паніку.

Це недобре. Відчував, як вислизаю. Так близько! Я був певен, що ми майже закінчили. Було б так просто...

Усе поплило переді мною. Останнє, що я відчув, — Рендомове хвилювання.

Біля стоп побачив помаранчеві та червоні спалахи. Невже я потрапив у якесь астральне пекло? Продовжував дивитися, доки чіткість повернулася до мого мозку. Світло, оточене темрявою, і...

Голоси, знайомі...

Усе прояснювалось. Я лежав на спині, простягнувши ноги до багаття.

— Усе добре, Корвіне, все гаразд.

Це сказала Фіона. Я повернув голову. Сестра сиділа на землі наді мною.

— Рендом? — запитав я.

— Із ним також усе гаразд... батьку.

Мерлін, який мовив це, сидів праворуч.

— Що трапилося?

— Рендом приніс тебе назад, — відповіла Фіона.

— Налаштування спрацювало?

— Він гадає, що так.

Я спробував сісти. Вона намагалася покласти мене назад, але я залишився сидіти.

— Де він?

Фіона очима вказала напрямок.

Придивившись, я побачив Рендома. Він стояв спиною до нас метрів за тридцять, на скелястому виступі, й боровся з грозою. Вона тепер була дуже близько, і вітер шарпав його вбрання. Блискавки били в різні боки перед ним. Грім гуркотів майже безперервно.

— Чи давно він там? — запитав я.

— Лише кілька хвилин, — відповіла Фіона.

— Саме стільки минуло від нашого повернення?

— Ні, — пояснила вона. — Ти довгенько був непритомним. Рендом поговорив з іншими, а тоді наказав військам відступати. Бенедикт забрав їх до Чорної дороги. Вони переправляються.

Я повернув голову.

Уздовж Чорної дороги побачив рух — темна колона крокувала до цитаделі. Поміж нами плавали доріжки-павутинки. На дальньому кінці, біля темної фортеці, зблиснуло кілька спалахів. Угорі небо здійснило повний оберт, тож ми опинилися під темною половиною. І знову мене охопило дивне відчуття, неначе я був тут дуже давно й бачив, що саме це місце, а не Амбер, було справжнім центром творіння. Я вхопився за примарний уривок спогаду, але той зник.

Я роззирнувся в розрізаній блискавками темряві.

— Усі вже пішли? — запитав я сестру. — Ти, я, Мерлін і Рендом — єдині, хто залишився?

— Так, — відповіла Фіона. — Хочеш піти за ними зараз?

Я похитав головою.

— Зостануся тут з Рендомом.

— Я знала, що ти так скажеш.

Ми з нею звелися на ноги. Мерлін також. Вона сплеснула в долоні — й до неї неквапливо рушив білий кінь.

— Моя допомога тобі більше не потрібна, тож я приєднаюся до інших у Дворах Хаосу. За скелями прив'язані для вас коні.

Вона кивнула вбік.

— Ти йдеш, Мерліне?

— Залишуся з батьком і королем.

— Хай буде так. Сподіваюся, скоро побачимося.

— Дякую, Фі, — мовив я.

Допомігши їй осідлати коня, я дивився, як вона їде геть.

Повернувшись, я знову сів біля багаття. Спостерігав за Рендомом, який нерухомо боровся з бурею.

— Тут купа їжі та вина, — сказав Мерлін. — Принести тобі щось?

— Чудова ідея.

Буря була так близько, що я міг дійти до неї за кілька хвилин. Поки неможливо було сказати, чи увінчалися Рендомові зусилля успіхом. Важко зітхнувши, я відпустив свою свідомість.

Кінець. Так чи інакше, а вся моя боротьба, що почалася в Ґрінвуді, завершилася. Більше причин для помсти нема. Ніяких. У нас є неушкоджений Лабіринт, можливо, навіть два. Бранд, причина всіх наших бід, мертвий. Усі рештки мого прокляття стерлися масштабними конвульсіями, що охопили Тінь. І я зробив усе, що міг, аби виправити його. Я знайшов друга у власному батькові й перед смертю прийняв його у справжній подобі. У нас з'явився новий король, якого благословив Єдиноріг і якому ми всі заприсягнись у вірності. Мені здалось, усе це було щиро. Я примирився з усією родиною і відчув, що свій обов'язок виконав. Ніщо більше мене не підганяло, та й жодних причин для суперечок я вже не мав, тож був до миру настільки близько, наскільки це взагалі можливо. Усе залишилося позаду, тож відчував: навіть якщо помру зараз, усе буде гаразд. Принаймні протестуватиму я не так гучно, як зробив би це в інший час.

— Ти далеко звідси, батьку.

Кивнувши, я всміхнувся. Узяв трохи припасів і сів їсти, споглядаючи бурю. Зарано бути впевненими у чомусь, але, здається, вона більше не насувалася.

Я надто втомився навіть для того, щоби спати. Чи щось на кшталт того. Увесь біль утамувався, але на мене зійшло дивне заціпеніння. Почувався так, наче мене загорнули в теплу ковдру. Події і спогади досі прокручувалися всередині моєї свідомості. І то було, на диво, приємне відчуття.

Доївши, я розклав багаття. Ковтнув вина, не відриваючи погляду від грози, що скидалася на шибку, поставлену перед феєрверком. Життя видавалося гарним. Якщо Рендом зуміє відсунути стихію, завтра я поїду до Дворів Хаосу. Що чекатиме на мене там, не знаю. Можливо, велетенська пастка. Засідка. Обман. Я відігнав думку про таке. Чомусь саме зараз це не мало значення.

— Батьку, ти почав розповідати мені про себе.

— Правда? Не пригадую, що я казав.

— Я б хотів краще познайомитися з тобою. Розкажи мені більше.

Прицмокнувши, я знизав плечима.

— Тоді ось це, — показав руками він. — Увесь цей конфлікт. Як він почався? Яка була твоя роль у всьому? Фіона казала, що ти багато років мешкав у Тіні, втративши пам'ять. Як ти відновив її, знайшов інших і повернувся до Амбера?

Я гигикнув, знову поглянув на Рендома та бурю. Ковтнув ще вина й закутався від вітру в плащ.

— Чому б і ні? — зрештою сказав я. — Якщо ти здатен витримати довгу історію, то слухай... Гадаю, найкраще почати з приватного шпиталю «Ґрінвуд», у Тіні Земля, де я перебував у вигнанні. Так...

14

Доки я говорив, небо двічі здійснило оберт. Ставши проти бурі, Рендом переміг. Грозовий фронт розбився перед нами, розділяючись, ніби від удару сокири велетня. Він зменшився з обох боків, відступаючи на північ і на південь, потьмянів та зник. Краєвид, охоплений серпанком бурі, вцілів, а Чорна дорога зникла. Мерлін сказав, що це не проблема, адже коли настане час вирушати, він викличе доріжку-павутинку.

Рендом уже пішов. Тиск на нього був величезним. Навіть у час спочинку він уже не скидався на того, ким був раніше, — зухвалим молодшим братиком, якому ми любили докучати. На його обличчі з'явилися зморшки, яких я не помічав раніше, — ознаки глибини, на яку я не звертав уваги. Можливо, на моє бачення вплинули останні події, але тепер він здавався шляхетнішим та сильнішим. Невже це алхімія нової іпостасі? Визначений Єдинорогом і помазаний грозою, він, здавалось, і справді набув королівської постави, навіть уві сні.

Я прокинувся, Мерлін натомість закуняв. І на цю коротку мить, до пробудження сина, мені подобалося бути єдиною крапочкою свідомості на межі Хаосу й озиратися на світ, що вижив, очищений світ, світ, який продовжує існувати...

Можливо, ми пропустимо похорон батька, коли він вирушить у безіменне місце поза Дворами. Сумно, але мені бракувало сил рухатися. Зрештою, я вже побачив процесію прощання з ним та й лишив значну частину його життя в собі. Я вже з ним попрощався. Він усе зрозуміє.

Прощавай, Еріку! Після всього, що минуло, кажу це тобі. Якби ти дожив до цього дня, ворожнеча між нами скінчилася б. Можливо, одного дня ми б навіть стали друзями, адже причина для боротьби зникла. З них усіх ми з тобою були найбільше схожими один на одного, ніж будь-яка інша пара в родині. За винятком хіба мене і Дейдри... Але сльози через це пролито вже давним-давно. І знову прощавай, найдорожча сестро, ти завжди житимеш у моєму серці.

І ти, Бранде... З гіркотою згадую про тебе, божевільний брате. Ти мало не знищив нас. Мало не скинув Амбера з його високого сідала на Колвірі. Ти б розтрощив усю Тінь. Ти мало не розбив Лабіринту, щоби витворити новий світ за своєю подобою. Ти був божевільним та злим і підійшов до втілення власних бажань настільки близько, що я й досі тремчу. Я радий, що ти пішов, що стріла, й прірва забрали тебе, що ти більше не брудниш своєю присутністю осель людських і не дихаєш більше солодким повітрям Амбера. Мені б хотілося, щоб ти ніколи не народжувався, а якщо вже це неможливо — щоб раніше помер. Годі! Такі думки принижують мене. Будь же мертвим і ніколи не тривож моїх дум.

Я розглядаю вас, як колоду карт, брати мої і сестри. Боляче й водночас надто поблажливо до себе узагальнювати так, але ви — я — ми, здається, змінились, і перш ніж я знову рушу в дорогу, хочу ще раз оглянути всіх.

Каїне, я ніколи не любив тебе, та й досі не довіряю тобі. Ти образив мене, зрадив і навіть ударив ножем. Забудьмо про це. Мені не до вподоби твої методи, але я не можу сумніватися у твоїй вірності нині. Отже, мир. Нехай нове правління почнеться з чистої сторінки для нас.

Левелло, ти володієш резервами характеру, яких не використовувала у цій боротьбі. І я вдячний за це. Іноді приємно вийти з конфлікту, не піддаючись випробуванню.

Джерарде, повільний, вірний брате. Можливо, й не всі ми змінилися. Ти залишився і міцним, як скеля, і вірним своїм ідеалам.

Блейзе, бачу твою постать, досі вбрану у світлі тони — ти сміливий, багатослівний і необачний. За перше тобі моя повага, за друге — усмішка. А останнє, здається, трохи зменшилося в останні роки. Добре. Тримайся подалі від змов у майбутньому. Вони тобі не пасують.

Фіоно, ти змінилася найбільше. Мені доведеться змінювати старе ставлення на нове, принцесо, адже ми вперше стали друзями. Прийми мою ніжність, чарівнице. Я вдячний тобі. Тільки будь хоч трішки не такою простакуватою. І най між нами ніколи знову не доходить до бійки. Повертайся до свого моря і кораблів, дихай чистим солоним повітрям.

Джуліане, Джуліане, Джуліане... Невже я справді ніколи тебе не знав? Ні. Певно, зелена магія Ардену пом'якшила твою стару пиху за час моєї відсутності, лишивши тільки справедливу гордість і те, що я б назвав чесністю — щось, без сумніву, далеке від милосердя, але що є прекрасним додатком до арсеналу з рис, які не применшуватиму.

І Бенедикте, бачать боги, що ти стаєш мудрішим, доки час пропалює собі шлях до ентропії, але досі відмовляєшся, попри своє знання людей, розуміти окремих представників виду. Тепер, коли цю битву завершено, я, можливо, запримічу твою усмішку. Відпочинь, воїне.

Флоро... Милосердя починається, як кажуть, із дому. Здається, тепер ти не гірша за ту, давню, яку я знав колись. Це лише сентиментальна мрія — думати про тебе й про інших так, як роблю це тепер, підбиваючи підсумки й вишукуючи кредити. Ми більше не вороги, ніхто з нас, і цього має бути достатньо.

А як щодо вбраного у чорне та срібне чоловіка зі срібною трояндою? Йому б хотілося думати, що він навчився трохи довіряти, промив очі в чистому джерелі й виплекав один чи два ідеали. Неважливо. Можливо, він досі тільки балакучий докучний, вправний лише у банальному мистецтві виживання, нечутливий, як і в часи, коли його знали підземелля, до тонших відтінків іронії. Неважливо, нехай усе йде, як іде, най буде так. Я, певно, ніколи не буду задоволеним ним.

Кармен, voulez-vous venir avec moi?[118] Hi? Тоді прощавайте і ви, принцесо Хаосу. Це могло б бути весело.

Небо здійснило ще один оберт. І хто може сказати, які діяння осяє його смугасте світло? Пасьянс розкладено та зіграно. Там, де нас було дев'ятеро, залишилося тільки семеро й один король. Проте з нами тепер Мерлін і Мартін, нові гравці у прийдешній грі.

Коли я дивлюся на попіл згарища, моя сила повертається, і я обмірковую свої майбутні шляхи. Мене ваблять мандри, від пекла й до алилуя. До мене повернулись очі, спогади, родина. І Корвін завжди зостанеться Корвіном, навіть у Судний день.

Мерлін прокидається, і це добре. Час вирушати. Попереду багато роботи.

Коли Рендом здолав шторм, його останнім учинком було єднання зі мною, черпання сили з Каменя, щоби дотягнутися до Джерарда через Козир. Карти знову холодні, а Тіні стали самими собою. Амбер стоїть. Минули роки, відколи ми вирушили, й ще більше часу спливе, доки я повернуся. Решта вже, певно, повернулися через Козирі додому, як і Рендом, який візьметься до виконання своїх обов'язків. Я ж тепер мушу відвідати Двори Хаосу, бо сказав собі, що так зроблю, бо можу виявитися потрібним там.

Ми з Мерліном готуємо спорядження, і скоро він викличе димчасту дорогу.

Коли тут усе буде зроблено, а Мерлін пройде свій Лабіринт, щоб вирушити на підкорення власних світів, я також маю податись у мандри. Потрібно поїхати до місця, де я посадив пагін старого Іґґа, навідати дерево, що виросло там. Маю побачити, що сталося з Лабіринтом, який я намалював під співи голубів на Єлисейських Полях. Якщо він приведе мене до іншого світу, а я вірю, що саме так воно й буде, мушу податися туди, аби подивитися, що ж я створив.

Дорога пливе перед нами, здіймаючись аж до подаленілих Дворів. Час настав. Ми сідлаємо коней і рухаємось уперед.

Тепер їдемо над чорним проваллям по стежині, що скидається на марлю. Ворожа цитадель, підкорений народ, пастка, дім предків... Побачимо. На балконі й парапеті щось слабко миготить. Можливо, ми ще встигнемо на похорон. Я вирівняв спину і послабив меч у піхвах. Уже скоро ми будемо там.

Прощавайте і вітаю, як завжди.