Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

1

Яскравий спалах осяяння, домірний цьому дивному сонцю...

Ось яким він був... Я бачив при світлі дня те, що раніше відкривалося мені лише в оздобі ясного блиску посеред пітьми: Лабіринт, великий Лабіринт Амбера, викарбуваний на овальному скелястому виступі під/над дивовижним небомор'ям.

...І я знав, завдяки внутрішньому образу, який пов'язував усіх нас, що цього разу він був справжнім. А це означало, що Лабіринт Амбера був його першою тінню. Це означало...

Це означало, що сам Амбер ніколи не виходив за межі королівства Амбера, Ребми і Tip-на Ноґта. А отже, місцина, в яку ми прибули, за законом першості і конфігурації, була справжнім Амбером.

Я повернувся до усміхненого Ґанелона. Його борода і скуйовджене волосся вогнисто палали в безжальному світлі.

— Звідки ти дізнався? — запитав у нього я.

— Корвіне, ти ж знаєш: у мене хист до розгадування таємниць, — відказав побратим. — Я пригадав усе, що ти розповідав мені про функціонування природи Амбера: як його Тіні та всі ваші війни відбиваються у світах. Я часто запитував себе, міркуючи про Чорну дорогу: чи може щось відкидати тінь у сам Амбер. І мені спало на думку, що така річ мала би бути неймовірно основоположною, потужною і таємною. — Він вказав на краєвид, що розгорнувся перед нами. — Як ось ця.

— Продовжуй, — мовив я.

Вираз Ґанелонового обличчя змінився, і він знизав плечима.

— Отже, має бути шар реальності, глибший за твій Амбер, — пояснив він. — Саме там і було скоєно зло. Ваш звір-покровитель привів нас у місце, яке видається саме таким, а ця пляма на Лабіринті скидається на чиюсь брудну роботу. Ти згоден зі мною?

Я кивнув.

— Мене радше не так сам висновок вразив, як твоя здогадливість, — відказав я.

— Ти випередив мене, — визнав Рендом, їдучи праворуч від мене, — але саме таке відчуття пройняло мене, м'яко кажучи, аж до кишок. Я вірю, що саме тут і закладений фундамент нашого світу.

— Іноді чужинець може бачити речі краще, ніж той, хто є їхньою частиною, — зауважив Ґанелон.

Рендом зиркнув на мене, а тоді знову зосередив увагу на краєвиді.

— Гадаєш, усе ще більше зміниться, — запитав він, — якщо ми спустимося й поглянемо ближче?

— Є тільки один спосіб з'ясувати, — відказав я.

— Тоді гайда ключем, — постановив Рендом. — Я перший.

— Гаразд.

Рендом спрямував коня праворуч, ліворуч, знову праворуч, довгою низкою серпантинів, що зиґзаґами вели нас уздовж кручі. Зберігаючи той самий порядок, що й увесь день, я поїхав за ним — Ґанелон був останнім.

— Здається, наразі все стабільно, — гукнув нам Рендом.

— Поки що, — відказав на те я.

— Внизу між скелями якась розколина.

Я нахилився вперед. Праворуч, на рівні овальної рівнини, зяяло жерло печери. Грот той розташувався так, що помітити його згори було неможливо.

— Ми пройдемо доволі близько, — сказав я.

— ...швидко, обережно і тихо, — додав Рендом, видобуваючи меча.

Я витягнув із піхов Ґрейсвандір, а Ґанелон на один поворот позаду мене дістав свою зброю.

До розколини ми потрапили не одразу — спершу повернули ліворуч і тільки тоді пройшли повз неї. Хоч до печери лишалося ще десять чи п'ятнадцять футів, але я почув з неї сморід, природу якого встановити не зміг. Коні або відразу допетрали, що й до чого, або ж були просто песимістами по життю: тварини притисли вуха до голови, роздули ніздрі й тривожно заіржали, не слухаючись віжок. Однак щойно ми повернули й рушили геть від того місця, вони заспокоїлися. Паніка охопила їх тільки в кінці узвозу, коли ми наблизилися до пошкодженого Лабіринту. Коні просто відмовилися підходити ближче.

Рендом зліз із коня. Він дійшов до краю візерунка й завмер, розглядаючи його. А тоді заговорив, не озираючись.

— З усього, що нам відомо, — мовив він, — шкоди було завдано навмисне.

— Здається, так, — погодився я.

— Очевидно також, що ми опинилися тут з певною метою.

— Гадаю, так і є.

— Тож, трішки напруживши уяву, можна виснувати, що ми опинилися тут, аби дізнатися, як було пошкоджено Лабіринт і що можна зробити, аби відновити його цілісність.

— Можливо. Який твій діагноз?

— Поки що жодного.

Він рушив по периметру Лабіринту праворуч — туди, де візерунок починав втрачати чіткість. Я сховав клинок у піхви і приготувався спішуватися. Ґанелон простягнув руку і схопив мене за плече.

— Я сам можу зробити це... — почав було я.

— Але, Корвіне, — мовив він, не зважаючи на сказане мною, — здається, ближче до центру Лабіринту є маленька невідповідність. Щось, що не належить цьому місцю...

— Де?

Він показав, і я простежив за його рукою.

Біля центру лежав якийсь чужинний предмет. Патичок? Камінь? Зіжмаканий аркуш паперу? Сказати точно з такої відстані було неможливо.

— Бачу, — відповів я.

Ми злізли з коней і рушили до Рендома, який до того часу вже встиг дійти до правого краю візерунка і тепер розглядав збляклу ділянку.

— Ґанелон помітив щось ближче до центру, — сказав я.

Рендом кивнув.

— Я також це помітив, — відказав він. — Просто намагався вирішити, з якого боку краще підійти, щоби було зручніше роздивлятися. Мене не приваблює ідея блукати розбитим Лабіринтом. З іншого боку, мені цікаво, на що я наражатиму себе, якщо спробую пройти зчорнілим краєм. Як гадаєш?

— Якщо блукатимемо тут рештками Лабіринту, можемо втратити чимало часу, — мовив я на те, — коли його опір домірний тому, що ми маємо вдома. А ще нас вчили: варто зійти зі шляху, як тебе спіткає смерть. План у мене такий: з Лабіринту доведеться піти, щойно я сягну плями. З іншого боку, торкнувшись чорноти, я можу послати сигнал тривоги нашим ворогам. Тож...

— Тож ніхто з вас цього не робитиме, — втрутився Ґанелон. — Я зроблю.

А тоді, не чекаючи на відповідь, він стрибнув з розгону на чорну ділянку, пробіг аж до центру, доволі довго чекав, перш ніж підняти якусь дрібну річ, повернувся і рушив назад. Через кілька секунд уже стояв перед нами.

— То був ризикований вчинок, — мовив Рендом.

Ґанелон кивнув.

— Але ви двоє досі стояли б і сперечалися, якби я цього не зробив.

Він підняв руку й простягнув її.

— Ну і що ви про це думаєте?

Ґанелон стискав кинджал, що пронизував прямокутний заплямований шматочок картону. Я забрав знахідку в друга.

— Скидається на Козир, — мовив Рендом.

— Так.

Витягнувши карту, я розгладив зібгані краї. Чоловік, риси якого постали переді мною, здавався наполовину знайомим — і, звісно, наполовину чужим водночас. Світле, пряме волосся, дрібні, гострі риси, непомітна посмішка, тендітна статура.

Я похитав головою:

— Не знаю такого.

— Дайте-но поглянути, — Рендом забрав у мене карту й насупився.

— Ні, — мовив він через певний час. — Я також не знаю. Мені майже здається, що я мав би впізнати його, але... Ні.

Тієї миті коні знову взялися виражати невдоволення, ще й набагато гучніше. Нам треба було лишень трішки повернутися, щоби збагнути причину їхньої тривоги — адже воно вибрало саме ту мить, щоби виповзти з печери.

— Дідько, — сказав Рендом. І я з ним погодився.

Ґанелон прочистив горло, а тоді виставив поперед себе меча.

— Хто-небудь знає, що це? — спокійно запитав він.

На перший погляд та почвара видалася мені змієподібною: через рухи і довгий товстий хвіст, який радше скидався на продовження довгого в'юнкого тулуба, а не на простий придаток. Вона пересувалася на чотирьох гнучких, наче гумових ногах, які, однак, завершувалися величезними стопами з лиховісними кігтями. Вузька голова із дзьобом похитувалася врізнобіч у ритмі рухів почвари, повертаючись до нас то одним, то іншим блякло-синім оком. Величезні крила, пурпурові і шкуркуваті, тулилися з боків. Істота та не мала ні пір'я, ні волосся, але на плечах, грудях, спині і хвості її шкіру вкривала луска. Від вістря дзьоба і до кінчика хвоста її довжина перевищувала три метри. Рух тварини відлунював тихим дзенькотом, а на її горлянці я зауважив яскравий спалах.

— Найперше, що спадає мені на думку, — мовив Рендом, — це геральдичний звір, грифон. Ось тільки цей екземпляр лисий і багряний.

— Точно не наш національний птах, — додав я, витягуючи Ґрейсвандір і затримуючи його вістря на рівні голови істоти.

Почвара викинула червоний, роздвоєний язик. Здійняла на кілька дюймів крила, а тоді опустила їх. Коли її голова хиталася праворуч, хвіст повертав ліворуч, тоді ліворуч і праворуч, праворуч і ліворуч, занурюючи нас своїми рухами у напівгіпнотичний транс.

Здавалося, її значно більше цікавили коні, аніж ми: почвара прямувала повз нас до місця, де тремтіли і перебирали ногами наші скакуни. Коли я став у монстра на шляху, він заревів.

Його крила здіймалися й опадали, розвіваючись, наче пара невеличких вітрил, захоплена поривом вітру. Тепер він звівся на задні лапи і височів над нами. Здавалося, що він у ту мить наче вчетверо побільшав. Відтак створіння заверещало — й у вухах задзеленчав навісний, войовничий чи то вигук, чи то виклик. А тоді воно різко опустило крила і злетіло, ненадовго здійнявшись у повітря.

Коні зірвалися й побігли. Тварюка опинилася поза зоною нашої досяжності. І тільки тоді я збагнув, звідки походило подзенькування і чим же була та яскрава штука на шиї у звіра. Монстр був прив'язаний, і довжелезний ланцюг зникав у печері. Точна його довжина негайно стала для нас чимось більшим, ніж питанням загальної ерудиції.

Розмахуючи крилами, істота зашипіла, пролетіла над нами і впала. Щоби по-справжньому злетіти, почварі забракло простору для маневру. Повернувшись, я бачив, як Зірка і Вогнедишник відступали до дальнього краю овалу. Кінь Рендома Яґо кинувся в напрямку Лабіринту.

Почвара знову зіп'ялася на ноги, розвернулася, неначе хотіла напасти на Яґо, знову поглянула на нас і заклякла. Цього разу вона опинилася значно ближче — за три-чотири метри від нас — схилила набік голову, повернувшись правим оком, а тоді розкрила дзьоб і тихо закрумкала.

— А якщо напасти зараз? — запропонував Рендом.

— Ні. Зачекай. Щось не так у її поведінці.

Доки я говорив, звір нахилив голову й опустив крила. Він тричі вдарив дзьобом по землі та знову поглянув увись. Тоді склав крила за спиною. Хвіст двічі смикнувся, а відтак жваво захитався з боку на бік. Тварина розкрила дзьоб і знову закрумкала.

Та мить спантеличила нас.

Яґо зайшов у Лабіринт з боку зчорнілої ділянки. Пройшов п'ять чи шість метрів навскоси, а тоді, опинившись на лініях сили, потрапив у пастку біля Запони — наче комаха, впіймана липучкою. Коли іскри охопили його, а грива здійнялася й стала дибки, кінь заіржав від болю.

Тієї ж миті небо над нами потемніло. Але жодні водяні хмари не з'явилися в небесах. Над нами зринуло бездоганно кругле утворення — всередині червоне, жовте біля краю, — що оберталося за годинниковою стрілкою. Пролунав мелодійний передзвін, а за ним — жахливе торохтіння черкітки.

Яґо борсався далі: спершу він звільнив праву передню ногу, тоді опустив її знову, щоби витягнути ліву, й дико заіржав. Іскри вже сягнули його чубка, і кінь струшував їх із шиї і тіла, наче краплинки дощу. Весь його силует охопило м'яке олійне сяйво.

Ревіння наростало, і маленькі блискавки заграли у серці червоної штуки над нами. Тієї миті мою увагу привернуло деренчання: багряний грифон прослизнув повз нас і став поміж нами й гучною червоною з'явою. Відвернувшись від нас, він скоцюрбився, наче ґарґулья, і взявся спостерігати за видовищем.

Саме тоді Яґо звільнив обидві ноги і став дибки. Сяйво і водоспад іскор надали його обрисам ефемерності. Можливо, тієї миті він іржав, однак всі звуки поглинуло невпинне ревіння згори.

Із грімкої хмари з виттям спустився вир — яскравий, осяйний, неймовірно швидкий. Він торкнувся коня, що стояв дибки, і на мить обриси тварини стали надзвичайно великими — і так само нечіткими. А тоді кінь зник. Неначе бездоганно збалансована дзиґа, вир на мить застиг на місці, а тоді почав змовкати.

Вир повільно піднявся над Лабіринтом на висоту людського зросту. А через мить увібрався всередину настільки ж швидко, як і з'явився.

Виття змовкло, ревіння стихло. Крихітні блискавки зблякли в колі. Вся конструкція вичахла та сповільнилася. Наступної митті вона обернулася на згусток темряви, а ще за секунду — зникла геть.

Куди б я не глянув, ніде не лишилося і сліду від Яґо.

— Не питай, — мовив я, коли Рендом повернувся до мене. — Я також нічого не знаю.

Він кивнув, а тоді зосередив увагу на нашому багряному сусідові, який якраз задеренчав ланцюгом.

— А з цим героєм що? — запитав він, торкнувшись до меча.

— У мене склалося враження, ніби він намагається захистити нас, — сказав я, ступивши крок уперед. — Прикрий мене. Я хочу дещо спробувати.

— Ти впевнений, що можеш рухатися достатньо швидко? — запитав він. — З твоїм боком...

— Не хвилюйся, — сказав я в рази завзятіше, ніж треба було, і пішов далі.

Він мав рацію щодо мого лівого боку, де досі гоїлася і тупо боліла у відповідь на рухи ножова рана. Але правиця продовжувала стискати Ґрейсвандір, і це був один із тих моментів, коли я щиро вірив у свої інстинкти. У минулому я вже довірявся своїм чуттям, і вони не зраджували мені. Просто іноді такий ризик видасться цілком виправданим.

Рендом рушив прямо і праворуч. Я повернувся боком і повільно випростав ліву руку так, неначе знайомився з чужим псом. Наш геральдичний друг підвівся і також повернувся.

Він знову повернувся мордою до нас, ретельно розглядаючи Ґанелона, що стояв ліворуч від мене. Потім звір поглянув на мою руку. Він опустив голову і знову вдарив дзьобом об землю, тихо, булькотливо крумкаючи, а тоді підвів голову і витягнув шию. Хитнув велетенським хвостом, торкнувся моїх пальців дзьобом, а тоді все повторив. Я обережно поклав руку йому на голову. Помахи хвостом посилилися, голова не рухалася. Я м'яко почухав йому шию — і звір повільно повернув голову, немовби насолоджувався моїми дотиками. Я прибрав руку й ступив крок назад.

— Гадаю, ми друзі, — тихо мовив я. — Спробуй, Рендоме.

— Ти кепкуєш з мене?

— Ні, я певен, що тобі нічого не загрожує. Спробуй.

— А що ти робитимеш, якщо помилишся?

— Вибачуся.

— Чудово.

Він ступив уперед і простягнув руку. Тварина лишалася привітною.

— Гаразд, — мовив Рендом на пів хвилини пізніше, гладячи його шию, — і що це нам доводить?

— Це сторожовий пес.

— І що ж він стереже?

— Очевидно, Лабіринт.

— Якийсь він недобросовісний, — мовив Рендом, відступаючи. — Я би сказав, що він мав би працювати краще. — Брат вказав на зчорнілу ділянку. — Що і зрозуміло, якщо він привітний до всіх, крім тих, хто їсть овес та ірже.

— А я гадаю, що він дуже навіть вибірковий. Також можливо, що його посадили сюди після того, як було завдано шкоди, щоби захистити Лабіринт від подальших шкідницьких зазіхань.

— Хто ж його посадив тут?

— Сам би хотів знати. Схоже, цей хтось на нашому боці.

— Ти можеш продовжити випробування своєї теорії, підпустивши Ґанелона ближче до грифона.

Ґанелон не ворухнувся.

— Може, у вас є якийсь родинний запах, — зрештою сказав він. — А раптом він прихильний тільки до амберитів? Тож я свій хід пропускаю, дякую.

— Гаразд, це не так уже й важливо. Дотепер ти висував доволі вдалі ідеї. Як же ти тепер витлумачиш події?

— З двох фракцій, що претендують на трон, — сказав він, — та, що складалася з Бранда, Фіони та Блейза, як ви казали, краще зналася на природі сил, які впливають на долю Амбера. Бранд же не повідомив тобі подробиці — хіба що ти сам опустив у розповіді певні пов'язані з цим факти — однак мені здається, що пошкодження Лабіринту і є тим засобом, за допомогою якого його союзники отримали доступ до вашого королівства. Хтось один (або й не один) із них скоїв це лихо, відкривши Чорну дорогу. Якщо сторожовий пес реагує на родинний запах або інший код, яким володієте ви, то він насправді міг весь час бути тут і нічого не заподіяти злочинцям.

— Можливо, — зауважив Рендом. — Маєш ідеї, як це могло трапитися?

— Імовірно, — відказав Ґанелон. — Якщо захочете, я дам вам можливість подивитися на це.

— А що для цього потрібно?

— Ходіть сюди, — він обернувся і рушив до краю Лабіринту.

Я пішов за ним, Рендом також. Сторожовий грифон крався біля мене. Ґанелон повернувся і простягнув руку.

— Корвіне, чи міг би ти дати мені той кинджал, що я для нас роздобув?

— Тримай, — я витягнув зброю з-за пояса і передав її.

— Повторюю, що для цього потрібно? — допитувався Рендом.

— Амберська кров, — відказав Ґанелон.

— Не певен, що ця ідея мені до вподоби, — відказав Рендом.

— Тобі потрібно лишень проштрикнути палець, — відказав він, простягаючи лезо, — і нехай краплинка крові впаде на Лабіринт.

— І що трапиться?

— Спробуй і побачиш.

Рендом зиркнув на мене:

— Що скажеш на таке?

— Вперед. Дізнаймося правду. Я заінтригований.

Він кивнув.

— Гаразд.

Рендом взяв у Ґанелона лезо і штрикнув вістрям мізинець лівої руки. Тоді він стиснув палець, тримаючи його над Лабіринтом. З'явилася червона намистинка, збільшилася, затремтіла і впала.

Тієї ж миті над плямою здійнявся ледь помітний дим, а разом з ним — гучний тріск.

— Бодай я скис! — вражено мовив Рендом.

— Ось тобі й на, — мовив Ґанелон. — Так це і робиться.

Виникла крихітна плямка, поступово збільшуючись до розміру півдоларової монетки.

Та крапочка була малесенькою копією величезної плями праворуч від нас. Сторожовий грифон тихо вискнув і відступив, швидко крутячи головою між нами.

— Розслабся, друже! Спокійно, — я простягнув до нього руку і заспокоїв.

— Але що ж могло спричинити таку велику... — почав було Рендом, а тоді повільно кивнув.

— І все ж таки, що? — запитав Ґанелон. — Я ні сліду не бачу там, де зникла твоя кров.

— Амберська кров, — мовив Рендом. — Ти сьогодні просто повнишся прозріннями, чи не так?

— Попроси в Корвіна розповісти тобі про Лоррейн, місцину, де я мешкав так довго, — мовив він. — Місце, де розширювалося чорне коло. Я дуже уважний щодо впливу таких сил, хоч і знаю їх лише з відстані. Ці питання ставали для мене все зрозумілішими завдяки тому, що я вивчав від вас. Так, тепер мене охоплюють прозріння, адже я знаюся на цих каверзах. Запитай Корвіна, що він думає про макітру свого генерала.

— Корвіне, — сказав Рендом, — дай мені проколотий Козир.

Я витягнув його з кишені і розрівняв. Плями тепер здавалися ще лиховіснішими. Вразила мене й інша річ: не вірилося, що цей Козир виготовив мудрий чарівник Дворкін, колишній митець і наставник Оберонових дітей. До цієї миті мені не спадало на думку, що хтось інший міг би зробити таке. І хоча стиль видавався трохи знайомим, ця робота не належала йому. Де ж іще я бачив такі ретельно вивірені лінії, не спонтанні, як у майстра, а такі, неначе кожен рух ретельно обмірковувався, перш ніж ручка торкнеться паперу? Була тут ще якась хиба: рівень схематизації відрізнявся від наших Козирів, буцімто митець працював зі старими спогадами, просвітками й описами, а не з живою людиною.

— Козир, Корвіне. Дай, будь ласка, — мовив Рендом.

Було в його тоні щось таке, що змусило мене завагатися. Закралося відчуття, нібито він зміг обігнати мене у чомусь дуже важливому — а такі відчуття я геть не люблю.

— Я тут заради тебе гладив ось того бридкого стариганя і навіть порізався для нашої справи, Корвіне. Дай мені його.

Я простягнув карту, і моє збентеження наростало, коли він узяв її до рук і насупився. Чому я раптом почав поводитися як бовдур? Невже ніч у Tip-на Ноґті сповільнює мозкову активність? Чому...

І тут Рендом почав лаятися. Низка виголошених ним проклять перевершувала все чуте мною за довгу військову кар'єру.

А тоді:

— Що це? — запитав я. — Не розумію.

— Амберська кров, — нарешті мовив він. — Хто б це не зробив, він спершу пройшов Лабіринтом, розумієш? Потім вони стояли там, у центрі, й викликали його через Козир. Коли він відповів і було встановлено надійний зв'язок, вони вдарили його. Його кров, як і моя власна, пролилася на Лабіринт, знищуючи його частину.

На кілька глибоких вдихів запала тиша.

— Пахне якимось ритуалом, — зауважив я.

— Дідько забери ритуали! — вигукнув він. — Дідько їх усіх бери! Хтось із них помре, Корвіне. Я вб'ю його — або її.

— Я досі не...

— Я дурень, — відказав він, — тому що не побачив це одразу. Поглянь! Ближче поглянь!

Він тицьнув мені проколотий Козир. Я вдивлявся в нього — і досі нічого не бачив.

— А тепер поглянь на мене! — продовжував він. — Глянь на мене!

Я послухався. Тоді знову глянув на карту. І збагнув, до чого він веде.

— Для нього я ніколи не був чимось більшим за шепіт життя у пітьмі. Але вони використали мого сина для цього, — мовив він. — Отже, це зображення Мартіна.

2

Стоячи там, біля пошкодженого Лабіринту, я вдивлявся в портрет чоловіка, який міг бути, а міг і не бути сином Рендома. Можливо — а можливо, й ні — він прийняв смерть від ножа, що прийшов з Лабіринту. Подумки я стрибнув далеко назад, щоби хоч на мить прокрутити знову події, що привели мене сюди, до цих надзвичайних відкриттів. Нещодавно я дізнався стільки нового, в результаті чого події останніх кількох років складалися в зовсім іншу історію, ніж та, яку я знав, коли проживав ті дні. А тепер нові ймовірності й закладені в них факти знову змінювали мою точку зору.

Коли я прийшов до тями в «Ґрінвуді», приватному шпиталі в північній частині штату Нью-Йорк, де провів два цілком безтямних тижні після аварії, то навіть імені свого не знав. Нещодавно мені розповіли, що аварію відразу після моєї втечі з Портерівської психлікарні в Олбані підлаштував братик Блейз. Саме таку історію я почув від іншого свого брата Бранда, котрий запроторив мене до тієї лікарні на підставі фальшивої психіатричної посвідки. У «Портері» на мені впродовж кількох днів застосовували шокову терапію. Результати її були сумнівними, однак вона запустила процес відновлення деяких спогадів. Схоже, це настільки налякало Блейза, що він скоїв замах на моє життя, коли я тікав. Якраз на повороті біля озера він прострелив мені кілька шин. Та акція точно могла б завершитися моєю смертю, якби за Блейзом ніс у ніс не йшов Бранд, котрий захищав власні страхові інвестиції — мене. Він розповідав, що перекинувся кількома слівцями з копами, витягнув мене з озера і надавав першу медичну допомогу, поки підоспіла «швидка». Невдовзі після того його впіймали колишні спільники — Блейз і наша сестра Фіона. Вони запроторили його до вежі з дуже пильною охороною, десь у віддалених краях Тіней.

Дві придворні кліки плели інтриги та контрінтриги навколо трону, наступали одне одному на п'яти, дихали одне одному в потилиці та займалися іншими неподобствами такого штабу. Мій брат Ерік, якого підтримували Джуліан та Каїн, мав зійти на трон, що стояв порожнім після незрозумілого зникнення нашого батька, Оберона. Незрозумілого для Еріка, Джуліана та Каїна. А для іншої групи, яка складалася із Блейза, Фіони та — колись — Бранда, нічого незрозумілого не було, адже те зникнення влаштували саме вони. Підготували цілий ряд подій, які мали розчистити Блейзу шлях до трону. Але Бранд припустився тактичної помилки, спробувавши заручитися підтримкою Каїна в їхній грі за трон, а Каїн вирішив, що йому й надалі краще підтримувати Еріка. Це змусило Бранда серйозно переосмислити власну позицію, але не призвело до негайної зради своїх спільників. Через певний час Блейз та Фіона вирішили використати своїх таємних союзників проти Еріка. Бранд завагався, остерігаючись могутності цих сил, і в результаті отримав копняка від Блейза та Фіони. Коли всі від нього відвернулися, Бранд вирішив повністю відновити баланс сил, помандрувавши до Тіні Земля, де Ерік полишив мене вмирати багато століть тому. Набагато пізніше Ерік дізнався, що я не вмер, але повністю втратив пам'ять, що для нього було так само добре. Він відрядив нашу сестру Флору наглядати за мною, сподіваючись, що це вигнання буде для мене останнім. Пізніше Бранд розповів, що доручив мене психлікарні «Портер» у сповненому відчаю бажанні відновити мою пам'ять перед поверненням до Амбера.

Доки Фіона з Блейзом давали раду Бранду, Ерік постійно підтримував зв'язок з Флорою. Вона подбала про моє переведення до «Ґрінвуду» з клініки, куди мене поклала поліція, наказала, щоби мене наколювали наркотиками, поки Ерік готувався до своєї коронації в Амбері. Зовсім скоро ідилічність життя мого брата Рендома в Тексорамі була порушена звісткою від Бранда. Той благав про порятунок та ще й дав про себе знати не через звичні родинні канали зв'язку, тобто Козирі. Поки Рендом, який, на щастя, не належав до конфліктних груп, займався порятунком Бранда, я зміг утекти з «Ґрінвуда», хоч іще й не повністю відновив пам'ять. Отримавши від наляканого Ґрінвудського лікаря адресу Флори, я поїхав до її дому у Вестчестері, та, вдало блефуючи, став її гостем. Рендом тим часом намагався порятувати Бранда — не надто успішно. Він начебто умертвив змієподібного охоронця вежі, але був змушений тікати від внутрішньої сторожі, осідлавши один із на диво рухливих каменів. Охорона — банда не зовсім людей — жвавенько переслідувала його крізь Тіні, а це навичка, яка за нормальних обставин доступна лише амберитам. Рендом потрапив до Тіні Земля, де я водив Флору кружними шляхами, аби відшукати стежину до власного осяяння та до обставин свого життя. Рендом перетнув континент після того, як я гарантував йому захист. Він прибув, переконаний, що його переслідувачі — мої посіпаки. Коли я допоміг йому їх убити, він нічого не сказав, бо вирішив, що це — мій обманний трюк у боротьбі за трон. Однак його виявилося легко вмовити доправити мене через Тіні в Амбер.

Ця авантюра була доволі успішною в деяких аспектах і водночас вельми провальною в інших. Коли я зрештою дізнався дещо про те, що стосувалося моєї особистості, Рендом та наша сестра Дейдра, котра приєдналася до нас по дорозі, відвели мене до віддзеркалення Амбера під водою — міста Ребми. Там я пройшов Лабіринтом — і спогади посипались на мене лавиною. А крім того, вдалося довести, що я справжній Корвін, а не просто одна із його тіней. Я вирушив до Амбера, використавши силу Лабіринту, яка дозволяла миттєво повертатися додому. Після короткої безрезультатної дуелі з Еріком втік через Козирі під крило мого любого брата і можливого вбивці Блейза.

Я приєднався до Блейза, коли він пішов боєм на Амбер. Невдала була затія, та й завершилася вона нашою поразкою. Блейз під час останньої сутички зник, ще й за таких обставин, які чітко вказували на його смерть, однак чим більше я дізнався і чим більше міркував, тим менше йняв цьому віри. Я став бранцем Еріка і проти власної волі взяв участь в його коронації, після чого він наказав осліпити мене та замкнути. Кілька років, які я провів у темниці, відновили мої очі, але водночас сильно розхитали мою свідомість. І лишень випадкова зустріч з колишнім батьковим радником Дворкіним, розум якого був ще в гіршому стані, ніж мій, посприяла втечі.

Після цього я кинувся відновлювати сили і вирішив, що коли наступного разу піду проти Еріка, то поводитимуся розсудливіше. Я помандрував крізь Тіні, до давніх земель, де колись панував, — до Авалону. Мав намір дістати там одну субстанцію, про яку серед усіх амберитів знав тільки я. Унікальна хімічна сполука, що могла вибухати в Амбері. Дорогою я проїхав крізь землі Лоррейна; місцини, де панував мій колишній генерал у вигнанні Ґанелон — або хтось дуже схожий на нього. Я затримався там через пораненого лицаря, дівчину та небезпеку, яка була наче дві краплі схожа на ту, що чигала в околицях Амбера. Чорне коло, межі якого постійно розширювалися, було якимось чином пов'язане з Чорною дорогою, якою приходили наші вороги. Частково відповідальність за це лежала й на моїх плечах — так подіяло прокляття, яке я вигукнув, коли мене осліплювали. Битву я виграв, дівчину — втратив, а тоді з Ґанелоном помандрував до Авалону.

Діставшись Авалону, ми швидко дізналися, що він перебуває під захистом мого брата Бенедикта, який боровся з власними проблемами — найпевніше, обставини були спорідненими із небезпеками чорного кола та Чорної дороги. В останній битві Бенедикт утратив правицю, однак усе одно переміг пекельних дів. Він застеріг, аби мої наміри щодо Еріка та Амбера були чистими, а тоді запросив нас насолодитися гостинністю його замку. А сам він ще мав провести кілька днів на полі бою. Саме в Авалоні я зустрівся з Дарою.

Дара розповіла, що вона — праправнучка Бенедикта, а її існування мій брат приховував від Амбера. Вона витягнула з мене все, що змогла, про Амбер, Лабіринт, Козирі та нашу здатність пересуватися між Тінями. А ще вона виявилася неймовірно вправною фехтувальницею. Ми вкинулися у нетривалу розпусту після мого повернення з пекельної мандрівки до місця, де я набрав удосталь необгранкованих алмазів, щоби заплатити за речовину, яка знадобилася би мені під час нападу на Амбер. Наступного дня ми з Ґанелоном повантажили необхідні хімікати і поїхали до Тіні Земля. Колись, за часів вигнання, я жив там, а тепер мав купити необхідну автоматичну зброю та амуніцію.

Поки ми їхали, у нас виникли певні труднощі з Чорною дорогою, яка, здавалося, розширила свій вплив серед світів Тіні. Ми могли дати раду труднощам, що виникали через неї, але я ледь не загинув на дуелі з Бенедиктом, який помчав за нами крізь світи в пекельній гонитві. Надто злий, щоби дослухатися до доказів, він тіснив мене до підліску. Брат мій, хоч йому і доводилося послуговуватися лівою рукою, усе одно був кращим фехтувальником, ніж я. Мені вдалося здолати його, лише використавши деякі трюки Чорної дороги, про які він не знав. Я був певен, що він жадав моєї крові через інтрижку з Дарою. Але ж ні. Перекинувшись зі мною під час бою кількома словами, він уперто стверджував, що не знає такої людини. Натомість виявилося, що він помчав за нами, бо був певен, що я вбив його слуг. Що ж, Ґанелон справді знайшов кілька свіжих трупів у лісі поблизу Бенедиктового палацу, але ми вирішили про них не згадувати — ми гадки не мали, хто вони такі, та й не хотіли ускладнювати наші гостини.

Полишивши Бенедикта на турботу Джерарда, якого я викликав через Козир з Амбера, ми з Ґанелоном попрямували до Тіні Земля, озброїлися, рекрутували в Тінях бойовий загін і рушили атакувати Амбер. Але ще до нашого прибуття з'ясувалося, що Амбер вже атакували істоти, які прийшли з Чорної дороги. Моя нова зброя швидко переважила сили на бік Амбера; Ерік загинув у тій битві, залишивши мені свої проблеми, свою злу волю та Судний Камінь, пристрій для контролю погоди — зброю, яку він застосовував проти мене, коли ми з Блейзом атакували Амбер.

Тієї ж миті об'явилася Дара. Вона промчала повз нас до Амбера, знайшла Лабіринт і навіть пройшла його, чим засвідчила, що вона нам, найімовірніше, таки родичка. Проходячи те важке випробування, вона, попри все, продемонструвала незвичайні фізичні трансформації. Здолавши Лабіринт, дівчина оголосила, що Амбер має бути зруйнований. А тоді розтанула.

Десь за тиждень вбили іншого мого брата — Каїна, й обставини його смерті мали виставити винуватцем мене. Той факт, що я вбив його вбивцю, навряд чи міг свідчити на користь моєї непричетності, оскільки той хлоп не був здатен говорити. Однак я збагнув, що таких істот уже бачив: саме вони загнали Рендома в дім Флори. Нарешті я знайшов час, щоби посидіти з Рендомом та вислухати його історію про невдалу спробу врятувати Бранда з Вежі.

Після того, як минулого року я залишив Рендома в Ребмі, коли мав мандрувати до Амбера, щоби битися на дуелі з Еріком, той змушений був за наказом королеви Ребми, Мойри, одружитися з жінкою з її почету — чарівною сліпою Віаллою. Частково це було покаранням Рендому: багато років тому він покинув покійну дочку Мойри — Моргану. Тоді вона була вагітною Мартіном, чий Козир я зараз тримав у руці. На диво для самого Рендома, він закохався у Віаллу і тепер жив з нею в Амбері.

Облишивши Рендома, я взяв Судний Камінь і поніс його до зали з Лабіринтом. Тоді я дотримувався отриманих мною уривчастих інструкцій, щоби налаштувати його на себе. У процесі мене охопили дивні відчуття, але я все ж отримав контроль над головною функцією кулона — здатністю керувати метеорологічними феноменами. Опісля розпитав Флору про моє вигнання. Почуте видавалося доволі правдоподібним і узгоджувалося з тими фактами, які я знав, хоча мене не покидало відчуття, що сестра приховує деякі обставини тієї аварії. Вона пообіцяла впізнати у вбивці Каїна одну з тих почвар, з якими ми билися в її будинку в Вестчестері. Також вона запевнила мене у цілковитій своїй підтримці.

Коли я почув розповідь Рендома, то ще не знав про існування двох фракцій та їхніх інтриг. Тому вирішив: коли Бранд досі живий, найголовніший наш обов'язок — врятувати його, хоча б тому, що він, очевидно, володів інформацією, яку хтось дуже не хотів розголошувати. Я приклав усі зусилля для здійснення цього плану, відклавши його лише для того, щоб ми з Джерардом доправили тіло Каїна в Амбер. На додачу до всього Джерард добряче мене поколошкав — просто тому, щоб я не забував, на що він здатен, і щоби додати ваги своїй обіцянці особисто мене прикінчити, коли виявиться, що у теперішніх негараздах Амбера винен я. Жодна бійка ще не транслювалася для такої вишуканої і закритої публіки — за нею через Козир Джерарда спостерігали усі наші родичі — така собі страховка у разі, якщо я дійсно виявлюся винним і захочу стерти його ім'я зі списку живих через його підозри. Ми заїхали до Гаю Єдинорога, щоб ексгумувати тіло Каїна. Якраз тоді нам справді вдалося ненадовго помітити легендарного єдинорога Амбера.

Ввечері ми — тобто Рендом, Джерард, Бенедикт, Джуліан, Дейдра, Фіона, Флора, Левелла та я — зібралися в бібліотеці амберського палацу. Обговорили мою пропозицію знайти Бранда і всі дев'ятеро вирішили, що найкраще це зробити через Козирі. І нам вдалося!

Ми зв'язалися з братом й успішно перенесли його назад в Амбер. Посеред усього того шарварку, коли всі ми скупчилися навколо Джерарда, що проносив колишнього бранця на руках, хтось увігнав ножа Брандові в бік. Джерард миттю оголосив себе лікарем і вигнав усіх з кімнати.

Ми перейшли вниз до вітальні, щоби полихомовити й обговорити останні події. Фіона попередила, що Судний Камінь міг загрожувати в разі тривалого використання. Ще вона припустила, буцімто Ерік помер від цього кулона, а не від отриманих ран. Вона вважала, що першою ознакою негативного впливу Каменя є викривлене сприйняття часу — видиме сповільнення плину часу, спричинене насправді прискоренням психологічних реакцій. Я вирішив бути максимально обережним, оскільки Фіона знала значно більше за всіх нас, адже була колись найкращою ученицею Дворкіна.

І, можливо, вона мала рацію. Можливо, саме цей ефект спрацював пізніше ввечері, коли я повернувся у власні покої. Принаймні мені здалося, що нападник діяв трохи повільніше, ніж діяв би я в подібній ситуації. А втім, удар був майже точним. Лезо встромилося мені в бік — і світ навколо розтанув.

Ослаблий, я прийшов до тями на своєму старому ліжку в старому будинку в Тіні Земля, де я доволі довго жив під іменем Карла Корі. Я й гадки не мав, як опинився там. Виповз назовні і потрапив у снігову заметіль. Заледве залишаючись при тямі, я сховав Судний Камінь у закинутій компостній купі на своєму обійсті, розуміючи, що світ навколо мене справді став уповільнюватись. Я дістався до шосе і спробував упіймати машину.

Мене знайшов давній друг і колишній сусід, Білл Рот. Він підкинув мене до найближчого шпиталю. Там мене лікував той самий лікар, що й багато років тому, коли трапилася та аварія. У нього виникли сумніви щодо моєї психічної адекватності, бо в його старих записах були хибні свідчення про мій минулий стан.

Пізніше об'явився Білл і розклав усе по поличках. Він як адвокат цікавився мною ще з часів мого зникнення, тому провів низку розслідувань. Довідався про фальшивий психіатричний висновок щодо мого здоров'я та успішну втечу. Він навіть знав деякі деталі про аварію. Білла досі щось непокоїло в моїй особі, але він не надто тим переймався.

Пізніше зі мною зв'язався Рендом і повідомив, що Бранд прийшов до тями і хоче зі мною поговорити. Не без допомоги Рендома я повернувся в Амбер. Я пішов до Бранда. Саме тоді й дізнався про масштабну боротьбу, що велася навколо мене, а також те, хто брав у ній участь. Його історія, доповнена оповіддю Білла з Тіні Земля, наповнила сенсом та поєднала між собою події останніх років. Ще він трохи детальніше розповів мені про природу тієї небезпеки, з якою всі ми зіткнулися.

Наступного дня я байдикував: вдавав, ніби готуюся до візиту в Tip-на Ноґт. Насправді ж я хотів виграти час, щоби відновитися після поранення. Але якщо вже дав обіцянку, її треба виконувати. Тієї ночі я вирушив до міста в небі і зібрав бентежну колекцію знаків та знамень, які, можливо, не мали жодного значення. Ще я отримав дивну механічну руку, яка належала привиду мого брата Бенедикта.

Повернувшись з екскурсії на небо, я поснідав з Рендомом і Ґанелоном. Після того ми вирушили через Колвір додому. Хоч і повільно, але дорога, якою ми йшли, стала дивовижно змінюватися. Здавалося, що ми рухаємося крізь Тіні, що було майже неможливо в околицях Амбера. Дійшовши до такого висновку, ми спробували змінити курс, але ні Рендом, ні я не могли вплинути на мінливий пейзаж. Якраз тоді перед нами з'явився єдиноріг. Він наче запрошував іти за собою, тож ми так і зробили.

Він вів нас крізь калейдоскопічну серію змін, аж доки ми не прибули на місце, де й перебуваємо зараз.

Тепер, коли всі події послідовно промчали в моїй голові, свідомість зосередилася на деталях, а тоді повернулася до щойно промовлених Рендомом слів. Я відчув, що знову трохи випередив його у здогадах. Чи довго так триватиме, я не знав, але збагнув, де саме бачив роботи, написані тією самою рукою, що й створила проколотий Козир.

Бранд часто малював, коли його охоплювала звична меланхолія. Тож коли я заходився перебирати у пам'яті його темні і світлі полотна, мені одразу спала на думку його улюблена техніка. Додати ще до всього роки Брандової одержимості зборами будь-яких описів та спогадів про Мартіна від усіх, хто його колись знав. Поки Рендом не впізнав стилю, я замислився, скільки ще мине часу, перш ніж він здогадається, як і я, про ймовірний фінал Брандових розпитувань. Навіть якщо його рука насправді не керувала мечем, Бранд також долучився до злочину, забезпечивши нападника засобами. Я добре знав Рендома — достатньо, щоби зрозуміти: він виконає те, що сказав. І спробує вбити Бранда, щойно побачить зв'язок. А це було зовсім не до речі.

Той факт, що Бранд, можливо, врятував мені життя, не мав жодного стосунку до цього. Я вважав, що ми зрівняли рахунки, коли я витягнув його з тієї клятої вежі. Ні. Зовсім не почуття обов'язку чи сентименти підштовхували мене заплутати або сповільнити Рендома. Було ясно як божий день: Бранд мені потрібен. Усю цю кашу заварив він. У моїх мотивах порятунку брата було ще менше альтруїзму, ніж у його власних, коли він витягнув мене з озера. Бранд володів дечим, дуже потрібним мені — інформацією. Миттєво збагнувши це, він видавав її крихітними порціями — своєрідні профспілкові внески, які гарантували йому життя.

— Я справді бачу подібність, — сказав я Рендому, — і, можливо, ти маєш рацію щодо того, що трапилося.

— Авжеж, я маю рацію.

— Проштрикнули саме карту, — промовив я.

— Очевидно. Я не...

— Отже, він не перейшов через Козир сюди. Той, хто це зробив, вийшов з ним на контакт, але не зміг переконати його прийти.

— Що з того? Контакт було встановлено достатньо міцно і близько, щоби зловмисник міг ударити його ножем. Можливо, він навіть установив ментальний блок і змусив його стікати кров'ю на місці. Хлопчина ж, певно, не мав великого досвіду в користуванні Козирями.

— Може, так, а може, й ні, — сказав я. — Левелла або Мойра можуть більше нам розказати про те, скільки він знав про Козирі. Але я намагався донести до тебе думку, що контакт, ймовірно, перервали ще до його смерті. Якщо він успадкував твої регенеративні здібності, то, можливо, вижив.

— Можливо? Я не хочу вгадувати! Мені потрібні відповіді!

Я подумки заходився підсумовувати. Вважав, що знаю дещо, чого не знає Рендом, хоча джерело у мене було не найкращим. До того ж, промовчати варто було ще й тому, що в мене не було змоги обговорити все з Бенедиктом. З іншого боку, Мартін був сином Рендома, і я хотів відвести увагу останнього від Бранда.

— Рендоме, можливо, я дещо пригадую.

— Що?

— Якраз після того, як поранили Бранда, — почав я, — коли ми всі сиділи у вітальні. Пам'ятаєш, коли в нашій розмові з'явився Мартін?

— Так. Але нічого нового ми не дізналися.

— Дещо міг тоді додати я, але стримався, бо там були присутні усі. До того ж, я хотів обговорити це наодинці з тим, хто мав до цього безпосередній стосунок.

— Хто?

— Бенедикт.

— Бенедикт? Який він в біса має стосунок до Мартіна?!

— Не знаю. Тому я й хотів зберегти усе в таємниці, поки не вивідаю, що й до чого. До того ж, моє джерело інформації доволі дражливе.

— Продовжуй.

— Це Дара. Бенедикт шалено казиться, варто мені лише згадати її, але багато з повідомленого нею підтвердилося. Наприклад, мандрівка Джуліана та Джерарда Чорною дорогою, їхні рани та зупинка в Авалоні. Бенедикт визнав, що це правда.

— А що вона казала про Мартіна?

От тобі й маєш. Як розповідати про все, не згадуючи Бранда? Дара сказала, що Бранд упродовж років неодноразово навідувався. Різниця у часі між Амбером та Авалоном така, що цілком можливо — і це тільки зараз спало мені на думку — що ці візити збігалися з активними пошуками Брандом інформації про Мартіна. А я ще дивувався, чого його так тягне туди, особливо зважаючи на те, що вони з Бенедиктом були в не надто товариських стосунках.

— Лише те, що Бенедикт приймав гостя на ім'я Мартін. І що він, на її думку, був з Амбера, — збрехав я.

— Коли?

— Нещодавно. Я не впевнений.

— Чому ти не розповів мені про це раніше?

— Насправді це майже нічого не означає, а до того ж, особливого інтересу до Мартіна ти не проявляв.

Рендом скосив погляд на грифона, що припав до землі і забулькав праворуч від мене, потім кивнув.

— А тепер цікавлюся, — промовив він. — Все змінюється. Якщо він ще живий, я хотів би познайомитися з ним. Якщо ж ні...

— Гаразд, — сказав я. — Найкращий спосіб дізнатися про те чи інше — це знайти шлях додому. Підозрюю, що ми вже побачили все, що маємо побачити. Я хотів би піти звідси.

— Я теж про це думав, — сказав він, — і мені здається, що ми могли б заради цього скористатися Лабіринтом. Просто дійти до центру і повернутися.

— Пропонуєш пройти темними ділянками? — спитав я.

— А чому ні? Ґанелон же ступав туди — і нічого.

— Лише на мить, — сказав Ґанелон. — Я не сказав, що це було легко, і певен, що ви не зможете провести тим шляхом коней.

— Про що ти? — запитав я.

— Пам'ятаєш місце, де ми перетнули Чорну дорогу — ще там, в Авалоні?

— Звісно.

— Те, що я відчував, коли забирав Козир і кинджал, дуже скидалося на знемогу, що охопила нас тоді. Це одна з причин, чому я біг так швидко. Я би пропонував спершу випробувати Козирі, відповідно до теорії про те, що це місце збігається з Амбером.

Я кивнув.

— Гаразд. Можемо спробувати потрапити додому простішим шляхом. Тільки заберімо спершу коней.

Ми так і вчинили, дізнавшись за одним ходом довжину грифонового ланцюга. Він вискочив з печери на тридцять метрів і негайно ж жалісно замукав. Це нітрохи не полегшило нашу місію із заспокоєння коней, але заронило в мені одну думку, яку я вирішив не озвучувати.

Щойно ми взяли все під контроль, Рендом дістав свої Козирі, а я витягнув свої.

— Спробуймо достукатися до Бенедикта, — сказав він.

— Гаразд. Тоді починаймо.

Я миттю зауважив, що Козирі знову стали холодними, — гарний знак. Дістав карту з Бенедиктом і почав готуватися. Рендом біля мене робив те саме. Контакт встановили практично миттєво.

— Що трапилося? — запитав Бенедикт. Спершу він глянув на Рендома, Ґанелона, коней — а тільки потім на мене.

— Перенесеш нас? — запитав я.

— Разом з кіньми?

— Звісно.

— Ідіть.

Він простягнув руку — і я доторкнувся до неї. Ми всі рушили йому назустріч, а вже за кілька секунд стояли біля нього на скелястій вершині. Холодний вітер шелестів нашим одягом, а сонце Амбера проминуло південь у захмареному небі. Бенедикт вдягнувся в тугий шкіряний камзол, лосини і збляклу жовту сорочку. Помаранчевий плащ приховував обрубок його правиці. Він стиснув щелепи і зиркнув на мене.

— А ви з цікавої місцини прибули, — зауважив він. — Я трохи розгледів тло.

Я кивнув.

— Тут також краєвид цікавий, — відказав я, помітивши прозорну трубу у нього за поясом. Тієї миті я збагнув, що ми стояли на тому самому виступі, звідки Ерік командував битвою в день своєї загибелі і мого повернення. Я зиркнув на темну смугу, що звивалася далеко внизу через Ґарнат аж до небокраю.

— Так, — відказав він. — Здається, Чорна дорога здебільшого визначила свої межі. У деяких місцях, щоправда, вона й досі розширюється. Неначе узгоджується до кінця з якоюсь... схемою. Тепер скажіть мені, звідки це ви прибули?

— Останню ніч я провів у Tip-на Ноґті, — відказав я, — а зранку ми рушили навпростець через Колвір.

— Непроста штука, — погодився він. — Загубитися на власній горі. Знаєш, треба просто рухатися на схід. Це напрямок такий, де сонце зазвичай розпочинає свій хід.

Я відчув, як червонію.

— Трапився нещасний випадок, — я відвів погляд. — Ми втратили коня.

— Який ще нещасний випадок?

— Серйозний... для коня.

— Бенедикте, — втрутився Рендом, відірвавши погляд, як я потім збагнув, від продірявленого Козиря, — що ти можеш розповісти про мого сина Мартіна?

Кілька секунд Бенедикт розглядав його, а тоді заговорив.

— Звідки така цікавість?

— У мене є підстави вважати, що він помер, — відказав Рендом. — Якщо це саме так, я би хотів помститися за нього, бо така ймовірність мене дуже засмутила. Якщо ж ні, якщо він досі живий, я хотів би зустрітися з ним і побалакати.

— Чому ти гадаєш, що він міг померти?

Рендом зиркнув на мене. Я кивнув.

— Починай зі сніданку, — запропонував я.

— Доки він теревенить, роздобуду нам обід, — відказав Ґанелон і взявся нишпорити в одній із сумок.

— Єдиноріг вказав нам шлях... — почав Рендом.

3

Ми сиділи мовчки. Рендом завершив свою оповідь і Бенедикт вдивлявся в небо над Ґарнатом. На його обличчі не читалося нічого. Я вже давно навчився поважати його мовчання.

Зрештою, він різко кивнув, а тоді повернувся до Рендома.

— Я вже давно підозрював щось таке, — зауважив він, — з усього, про що тато і Дворкін прохопилися за довгі роки. У мене склалося враження, буцімто існує первинний Лабіринт, який вони чи то знайшли, чи то створили, породивши наш Амбер як Тінь, з якої вони могли би керувати всіма силами. Однак я так ніколи і не дізнався, як можна потрапити в те місце. — Він повернув підборіддя до Ґарната. — І це, як стверджуєте ви, пов'язано зі скоєним там?

— Здається, що так, — відповів Рендом.

— Викликане до життя пролиттям Мартінової крові?

— Гадаю, що так.

Бенедикт узяв Козир, який Рендом передав йому під час розповіді. Тоді сам Бенедикт не сказав про це ні слова.

— Так, — сказав він. — Це Мартін. Він прийшов до мене після від'їзду з Ребми й доволі довго лишався у мене.

— Чому він прийшов саме до тебе? — запитав Рендом.

Бенедикт ледь усміхнувся:

— Сам розумієш, він мав кудись піти, — мовив він. — Хлопця нудило від його становища у Ребмі, до Амбера в нього були двозначні почуття. Молодий і вільний, він щойно здобув силу, пройшовши Лабіринтом. Хотів податися геть, побачити щось нове, подорожувати Тінями — як і всі ми. Ще коли він був маленьким, я взяв його якось в Авалон, щоби погуляти влітку суходолом, навчити їздити верхи, показати, як ідуть жнива. І коли він отримав можливість миттєво опинитися у будь-якому місці, його вибір обмежився кількома відомими йому місцями. Справді, він міг би сам наміряти собі місце й податися туди, паралельно витворюючи той світ. Але він також знав, що має ще багато чого навчитися, щоби гарантувати безпеку своїй Тіні. Тож він вирішив прийти до мене, щоби попросити навчати його. Так я і зробив. Він провів у мене майже рік. Я навчив його битися, розповів про карти й про Тіні, повідомив про всі речі, які необхідно знати амбериту, щоби вижити.

— Чому ти робив це все? — запитав Рендом.

— Ну хтось же мусив. Він прийшов до мене, отже, я і мав взятися за це, — відповів Бенедикт. — А ще не можу сказати, що не прив'язався до хлопчика, — додав він.

Рендом кивнув.

— Ти кажеш, він пробув у тебе майже рік. Що трапилося з ним потім?

— Його охопила жага до мандрів, яку ти знаєш не гірше, ніж я. Щойно він здобув якусь певність у власних здібностях, то захотів випробувати їх. Доки я вчив Мартіна, то часто брав його з собою у подорожі Тінями, знайомив зі своїми друзями з різних місць. Але настав час, коли йому захотілося йти власним шляхом. Тож одного дня він попрощався зі мною і рушив уперед.

— Чи бачив ти його відтоді? — запитав Рендом.

— Так. Час від часу він повертався, ненадовго лишався у мене, щоби поділитися враженням від пригод і відкриттями. Проте було зрозуміло, що йшлося тільки про гостину. Через певний час його знову охоплював неспокій і він рушав далі.

— Коли ти востаннє бачив його?

— Кілька років тому за авалонським часом, за звичних обставин. Він з'явився якось уранці, залишився на два тижні, розповів, що бачив і зробив, розказав, як багато всього ще хотів зробити. Потім він знову рушив у мандри.

— І відтоді ти не отримував від нього жодних новин?

— Навпаки. Він завжди лишав повідомлення у наших спільних друзів, якщо потрапляв до них. Іноді він навіть зв'язувався зі мною через Козир...

— У нього була колода Козирів? — втрутився я.

— Так, я подарував його одну зі своїх зайвих.

— А чи є в тебе його карта?

Бенедикт похитав головою.

— Я навіть не знав, що така карта існує, перш ніж побачив її, — відказав він, піднявши карту. Брат поглянув на неї і передав назад Рендому. — У мене нема хисту виготовляти такі. Рендоме, а ти не намагався зв'язатися з ним через карту?

— Звісно, багато разів, відколи ми знайшли її. По суті, кілька хвилин тому. Нічого.

— Зрозуміло, це нічого не доводить. Якщо все трапилося так, як ви й гадаєте, і він вижив, то міг вирішити блокувати будь-які подальші спроби зв'язку. Він знає, як це робити.

— А мої здогадки можуть підтвердитися? Ти знаєш про це щось іще?

— Маю ідею, — відказав Бенедикт. — Бачиш, кілька років тому він прийшов пораненим до наших друзів в одній із Тіней. Він був поранений у живіт ударом кинджала. Вони казали, що він прийшов до них у дуже поганому стані та не вдавався у подробиці того, що трапилося. Мартін лишився в них на кілька днів — перш ніж зміг ходити знову — і поїхав геть ще до того, як повністю одужав. Саме тоді вони чули про нього востаннє. Як, власне, і я.

— А тобі не було цікаво? — запитав Рендом. — Ти не намагався розшукати його?

— Звісно, мені було цікаво. І досі цікаво. Але людина мусить мати право жити власним життям, без втручання родичів — байдуже, якими добрими не були б їхні наміри. Він пережив кризу і не намагався зв'язатися зі мною. Очевидно, він знав, що хоче зробити. Він залишив для мене послання у Текі, де писав, що коли я би дізнався про те, що трапилося, то щоб не хвилювався, бо він знає, що робить.

— Текі? — перепитав я.

— Саме так. Мої друзі з Тіні.

Я ледве стримався, щоб не ляпнути про дещо. Насправді я сприймав це лише як частину історії Дари, де вона приховувала правду. Вона згадувала про Текі так, ніби була з ними знайома, ніби лишалася в них — і Бенедикт про це знав. Однак зараз, здавалося, не найкращий час, щоби розповідати про видіння, які прийшли до мене минулої ночі в Tip-на Ноґті і які вказали на спорідненість між ним і цією дівчиною. Я ще не мав удосталь часу, щоб обміркувати це все і подумати про можливі наслідки.

Рендом підвівся, заходив кімнатою, зупинився біля поручнів, повернувшись спиною до нас і склавши позаду руки. За мить він повернувся і рушив назад.

— А як можна зв'язатися з Текі? — запитав він у Бенедикта.

— Ніяк, — відказав Бенедикт. — Лише прийти до них на гостину.

Рендом повернувся до мене.

— Корвіне, мені потрібен кінь. Ти кажеш, Стару вже довелося побігати сьогодні...

— У нього був важкий ранок.

— Але ж це не було аж так виснажливо. Він, радше, злякався, але тепер має нормальний вигляд. Можна я позичу його?

Перш ніж я встиг відповісти, він повернувся до Бенедикта.

— Ти ж відведеш мене, правда? — запитав він.

Бенедикт завагався.

— Я не знаю, що нового можна дізнатися... — почав було він.

— Будь-що! Будь-що з того, що вони можуть пригадати — можливо, щось таке, що зовсім не видалося їм важливим тоді, але є таким зараз, у світлі всього, що ми знаємо тепер.

Бенедикт поглянув на мене. Я кивнув.

— Якщо ти ладен його провести, він може взяти Зірку.

— Гаразд, — погодився Бенедикт, звівшись на ноги. — Я піду по свого коня.

Він відвернувся і рушив туди, де було прив'язано величезну смугасту тварину.

— Дякую, Корвіне, — мовив Рендом.

— Я дозволю тобі зробити послугу мені у відповідь.

— Яку?

— Дозволь позичити карту Мартіна.

— Навіщо?

— Мені дещо спало на думку. Надто довго влазити в деталі, якщо ти надумав їхати. Але нічого лихого не трапиться через це.

Він закусив губу.

— Гаразд. Я хочу забрати її назад, коли ти зробиш, що надумав.

— Звісно.

— Це допоможе його знайти?

— Можливо.

Він передав мені карту.

— Зараз ти поїдеш у палац? — запитав він.

— Так.

— Перекажи, будь ласка, Віаллі, що трапилося і куди я пішов. Вона хвилюється.

— Звісно. Так і зроблю.

— Я добре подбаю про Зірку.

— Знаю. Щасти тобі!

— Дякую.

Я їхав верхи на Вогнедишнику, а Ґанелон ішов пішки — він сам на цьому наполіг. Ми обрали шлях, яким я переслідував Дару в день битви. Останні новини змусили мене знову подумати про неї. Я здмухнув пил із власних почуттів і ретельніше їх розглянув. Я збагнув, що попри ігри, в які вона зі мною гралася, убивства, які, без сумніву, скоїла, і плани, які вона висловлювала щодо мого королівства, мене досі вабило до неї щось більше за цікавість. Мене навіть не здивувало це відкриття. Нічого не змінилося, відколи я востаннє проводив ревізію в бараках емоцій. Мені стало цікаво, скільки ж насправді істини було в моєму останньому видінні минулої ночі щодо її можливої спорідненості з Бенедиктом. Окрім того, лишалася фізична подібність, тож я наполовину повірив. Крім того, у примарному місті тінь Бенедикта також не заперечувала цього, піднявши свою нову, дивну руку на її захист...

— Що смішного? — запитав Ґанелон, крокуючи ліворуч від мене.

— Рука, — мовив я, — яку я дістав в Tip-на Ноґті. Я хвилювався щодо непередбачуваних сил долі, які вкладалися в дивну річ, що прийшла у наш світ з обителі таємниць і снів. І все ж вона не протрималася і дня. Коли Лабіринт знищив Яґо, не лишилося нічого. Всі нічні видіння нічого не вартували.

Ґанелон прочистив горло.

— Ну, насправді усе було зовсім не так, як ти гадаєш, — мовив він.

— Про що ти?

— Механічна рука не лежала в сідельній сумці Яґо. Рендом переклав її у твою сумку. Туди, де лежала їжа. Коли ми попоїли, він повернув посуд у власну сумку, але не руку. Там не було місця.

— Он як, — мовив я. — Отже...

Ґанелон кивнув.

— Отже, зараз вона з ним, — закінчив він.

— Разом і рука, і Бенедикт. Дідько! Не дуже мені це все до вподоби. Вона ж намагалася мене вбити. До того ще ні на кого не нападали в Tip-на Ноґті.

— Але ж Бенедикт, Бенедикт правильний. Він же на нашому боці, хай навіть між вами зараз певний розбрат. Правда ж?

Я йому не відповів.

Ґанелон витягнув руку, взяв Вогнедишника за віжки і зупинив його. Він поглянув угору, уважно розглядаючи моє обличчя.

— Корвіне, що трапилося там, нагорі? Про що ти дізнався?

Я завагався. Справді, що я дізнався в небесному місті? Ніхто не знає напевне, які механізми лежать за видіннями з Tip-на Ноґта. Цілком можливо, як ми інколи й підозрювали, що те місце просто відсторонено демонструє наші невисловлені страхи і бажання, поєднуючи їх із підсвідомими здогадами. Ділитися висновками й аргументованими теоріями — це одна справа. Підозри, породжені чимось невідомим, краще тримати при собі, аніж розповідати. І все ж, та рука доволі надійна...

— Я казав тобі, — мовив я, — що збив ту руку з привида Бенедикта. Очевидно, ми билися.

— Ти вбачаєш у цьому знамення, що ви з Бенедиктом серйозно посваритеся?

— Можливо.

— Ти ж побачив причину цьому, чи не так?

— Гаразд, — зітхнув я мимоволі.

— Так. Мені було вказано, що Дара — родичка Бенедикта, а це може бути правдою. Цілком можливо також, що навіть якщо це правда, він про це не в курсі. Таким чином, ми триматимемо це в таємниці, аж доки не зможемо перевірити чи спростувати факт. Розумієш?

— Звісно. Але як це можливо?

— Так, як вона і сказала.

— Правнучка?

Я кивнув.

— Від кого?

— Пекельна діва, про яку ми тільки чули — Лінтра, панна, що вартувала йому руки.

— Але ж ця битва відбулася нещодавно.

— Час по-різному тече в різних Тінях, Ґанелоне. На дальніх рубежах це цілком імовірно.

Він хитнув головою і відпустив віжки.

— Корвіне, я гадаю, що Бенедикт справді має знати про це, — мовив він. — Якщо це правда, дай йому шанс приготуватися, щоб це не було для нього як сніг на голову. Ви — такі неродинні люди, що батьківство б'є вас значно сильніше, ніж усіх решта. Поглянь на Рендома. Роками він знати не знав про свого сина, а тепер, здається, ризикнув би заради нього життям.

— Я теж так гадаю, — мовив я. — А тепер забудь про першу частину, а другу, що стосується Бенедикта, проведи на крок далі.

— Гадаєш, він стане на бік Дари проти Амбера?

— Я б радше не хотів давати йому вибір чи показувати йому, що вибір існує — якщо він існує.

— Гадаю, так ти зробиш йому ведмежу послугу. Він же не емоційний дітвак. Зв'яжися з ним через карту й поділися своїми підозрами. Так принаймні він думатиме про це, а раптовий напад не заскочить його зненацька.

— Він не повірить мені. Ти ж бачиш, як він шаленіє, варто лише мені згадати про Дару.

— А це вже про дещо говорить. Можливо, він підозрює, що могло трапитися, і так гнівливо відкидає цю ймовірність, адже сам хотів би вважати інакше.

— Просто зараз це тільки розширить тріщину, яку я намагаюся залагодити.

— Твоє теперішнє мовчання може спричинити абсолютний розрив, коли він з'ясує правду.

— Ні. Гадаю, я все ж таки знаю власного брата краще, ніж ти.

Він відпустив віжки.

— Чудово, — мовив він. — Сподіваюся, ти маєш рацію.

Я промовчав, але змусив Вогнедишника йти далі. Між нами з Ґанелоном існувало невисловлене розуміння: він міг запитати у мене будь-що, а те, що я прислухаюся до будь-якої його поради, також було зрозуміло. Це пояснювалося частково тим, що становище Ґанелона було особливим. Ми не родичі, а він — не амберит. Він долав злигодні та проблеми Амбера за вибором, а не через походження. Давним-давно ми були друзями, а потім стали ворогами, і нарешті, віднедавна ми знову друзі та союзники в битвах за землю, де він згодом оселився. Після завершення тієї справи він попросився поїхати зі мною, щоби допомогти мені владнати власні справи й проблеми Амбера. Тепер він нічого не винен був мені, а я йому — якщо в таких справах взагалі доречні порахунки. Таким чином, нас пов'язувала тільки дружба, а вона значно сильніша за всі борги та поняття честі: іншими словами, це дозволяло йому чіплятися до мене навіть з такими питаннями, за які я й Рендома послав би до біса, якщо вже вирішив тримати це в таємниці. Я збагнув, що мені не слід дратуватися, адже всі його поради — абсолютно щирі. Найімовірніше, в мені прокинулося давнє, породжене військовим життям почуття, пов'язане з раннім етапом наших стосунків, а також нинішнім станом речей: я не люблю, коли у моїх наказах і ухвалах сумніваються. Можливо, насправді мене куди більше дратував той факт, що останнім часом він висловлював забагато обґрунтованих припущень, до яких мав би дійти я сам. Ніхто не любить визнавати, що його образа заснована на таких речах. І все ж... хіба тільки це? Звичайнісінька проекція невдоволення через особисту невідповідність? Давній армійський рефлекс щодо непогрішності моїх рішень? Чи, може, це було щось глибше, що тривалий час хвилювало мене, а тепер почало виходити на поверхню?

— Корвіне, — промовив Ґанелон. — Я тут трохи помізкував...

Я зітхнув.

— Так?

— ...щодо сина Рендома. Зважаючи на те, що на вас усе гоїться, як на собаці, я припускаю, що він таки вижив і вештається десь неподалік.

— Мені б хотілося так вважати.

— Не квапся.

— Що ти маєш на увазі?

— Підозрюю, він дуже мало спілкувався з Амбером і рештою родини, коли зростав у Ребмі.

— Я також вважаю саме так.

— По суті, крім Бенедикта — і Левелли, ще в Ребмі — єдиний очевидний контакт був у нього лише з тими, хто штрикнув його ножем — Блейзом, Брандом і Фіоною. Мені спало на думку, що в нього могло скластися доволі збочене уявлення про родину.

— Збочене, — погодився я, — але небезпідставне. Якщо я, звісно, розумію, до чого ти хилиш.

— Гадаю, розумієш. Здається правдоподібним, що він не тільки боїться родини, а й має зуб на багатьох із вас.

— Можливо, — відказав я.

— Як гадаєш, чи міг він знюхатися з ворогами?

Я похитав головою.

— Ні, якщо він знає, що вони — знаряддя тих, хто намагався його вбити.

— Але чи так це? Цікаво... Кажеш, Бранд злякався і спробував утекти від усіх зобов'язань перед ватагою з Чорної дороги. Але якщо вони настільки сильні, постає запитання, чи не стали самі Фіона і Блейз їхніми знаряддями? Якщо це саме так, цілком можу припустити, що Мартін шукає що-небудь, що здатне дати йому владу над ними.

— Надто вже заплутана схема припущень, — заперечив я.

— Здається, ворогу забагато відомо про вас.

— Так і є. Але у них було кілька зрадників, які й постачали їм відомості.

— Чи могли вони розкрити силам зла все, про що знала Дара?

— Непогане запитання, — зауважив я, — але відповідь дати складно.

Але ж ніхто не міг розповісти їй про Теків, негайно спало на думку мені. Я вирішив поки не розкривати цей здогад, з'ясувавши спершу, до чого хилить Ґанелон, а не відходити від теми.

— Навряд чи Мартін мав змогу розповісти їм багато всього про Амбер, — мовив я.

На мить Ґанелон змовк.

— Чи не випадала тобі нагода перевірити справу, про яку я запитував тебе тієї ночі на твоїй могилі? — запитав він.

— Яку справу?

— Чи можна підслухати через карти? — нагадав він. — Тепер, коли ми знаємо, що в Мартіна була колода...

Тепер настала моя черга промовчати, поки ціла вервечка споминів переходила мені дорогу в колосок, показуючи язика.

— Ні, — відповів тоді я. — Нагоди не випадало.

Ми здолали чималу відстань, перш ніж він мовив:

— Корвіне, тієї ночі, коли ви повернули Бранда...

— Так?

— Ти казав, що потім перевірив усіх, намагаючись з'ясувати, хто ж встромив у тебе ножа, і казав, що кожному з них було б важко зробити це через часові межі.

— Ох, — відказав я. — Гм...

Він кивнув.

— Тепер тобі варто подумати про ще одного родича. Йому могло забракнути родинної спритності лише через юність і недосвідченість.

Подумавши про таке, я показав язик у відповідь мовчазному параду миттєвостей, що пробігли поміж мною і Амбером.

4

Коли я постукав, вона запитала, хто там, відтак я назвався.

— Одну хвилинку.

Пролунали її кроки — і двері прочинилися. Віалла була доволі худорлявою і мала не більше п'яти футів зросту. Брюнетка з тонкими рисами обличчя і тихим, скрадливим голосом. Зодягнута у червоне. Її незрячі очі дивилися крізь мене, нагадуючи про минулу пітьму та біль.

— Рендом, — сказав я, — попросив сказати тобі, що затримається надовше, ніж мав би, але нема чого хвилюватися.

— Будь ласка, заходь, — сказала вона, відступаючи вбік і відчиняючи двері навстіж. Я зайшов. Не хотів, але зайшов. Відверто кажучи, прохання Рендома виконувати я не збирався — не хотів розповідати їй, що трапилося і куди він поїхав. Мав намір повідомити лише те, що вже сказав, і ні слова більше. Так було доти, доки ми не роз'їхалися різними дорогами. Лише тоді я збагнув, що саме вкладав Рендом у своє прохання. Ось так просто він попросив мене сказати його дружині, з якою я досі перемовився заледве дюжиною слів, що він вирушив на пошуки свого позашлюбного сина — юнака, мати якого, Морганта, наклала на себе руки, за що Рендома і покарали одруженням з Віаллою. Той факт, що цей шлюб виявився просто чудовим, досі дивував мене. Я не хотів звалювати на Віаллу всі делікатні новини, тож коли зайшов до кімнати, відразу замислився над альтернативами.

Проминув погруддя Рендома, що стояло на високій полиці ліворуч від мене. Я вже зайшов достатньо далеко, коли збагнув, що то справді мій брат. В іншому кутку кімнати стояв скульпторський станок. Обернувшись, я прикипів очима до погруддя.

— Я й не збагнув відразу, що це виліпила ти, — сказав я.

— Але так воно і є.

Кинувши оком навкруги, я швидко зауважив інші її роботи.

— Доволі непогано, — промовив я.

— Дякую. Може, ти хотів би присісти.

Я вмостився у велике крісло з високими бильцями, яке виявилося набагато зручнішим, ніж видавалося збоку. Віалла сіла на низький диван праворуч від мене, підігнувши ноги під себе.

— Тобі принести чогось поїсти та попити?

— Ні, дякую. Я пробуду тут недовго. Річ у тому, що Рендом, Ґанелон і я трохи заблукали дорогою додому, затрималися через це, а потім ще ненадовго зустрілися з Бенедиктом. В результаті виявилося, що Рендому з Бенедиктом треба здійснити іще одну маленьку подорож.

— Як довго його не буде?

— Можливо, всю ніч. Або навіть довше. Якщо затримається довше, тоді точно викличе когось через Козир, і ми тобі повідомимо.

Бік у мене занив і я поклав на нього долоню, м'яко масажуючи.

— Рендом стільки розповідав мені про тебе, — сказала Віалла.

Я загиготів.

— Ти певен, що не хочеш чогось перекусити? Мені не важко.

— Він що, розповідав тобі, що я вічно голодний?

Вона засміялася.

— Ні. Але якщо ти настільки активний, як він розповідав, то можна здогадатися, що часу на ланч у тебе не було.

— Щодо цього, то ти маєш рацію тільки наполовину. Гаразд. Якщо у тебе десь залежався окраєць хліба, я був би не проти погризти його.

— Добре. Одну хвилинку.

Вона підвелася і пішла до сусідньої кімнати. Тепер я мав змогу добряче почухати свої рани, які всі одночасно засвербіли. Почасти саме через це я прийняв гостинність Віалли, а ще тому, що раптом збагнув, що дійсно дуже голодний. Лише згодом я допетрав, що вона не бачить, тож я спокійно міг чухати свій бік. Її точні рухи, впевнена манера триматися змусили забути про її сліпоту. Добре. Мені подобалося, що Віалла могла настільки вправно подбати про себе.

Я почув, як вона мугикала мотив з «Балади про Мореплавців», пісні великого торгівельного флоту Амбера. Наша Батьківщина ніколи не відзначалася гарною промисловістю, та й землеробство її сильною стороною не було. А от наші кораблі могли ходити серед Тіней, торуючи собі шлях між будь-якими точками світу й торгуючи абсолютно всім. Майже кожен, байдуже — дворянин чи простолюдин, проводив певний час на флоті. Давним-давно наша родина прокреслила торгівельні шляхи, якими ходять тепер кораблі, і кожен капітан знає моря двох дюжин світів. Колись я також долучався до справи, однак вважаю, що моя участь була не настільки вагомою, як Джерардова чи Каїнова. Мене однак завжди вражала могутність морських глибин і сила тих, хто їх долав.

Невдовзі Віалла повернулася з важкою тацею, на якій лежали хліб, м'ясо, сир, фрукти і баклажка вина. Поставила все це на стіл поряд зі мною.

— Ти вирішила нагодувати цілий полк? — поцікавився я.

— Краще передбачити усе.

— Дякую. Не хочеш приєднатися до мене?

— Можливо, візьму якийсь фрукт.

Її пальці зависли на мить над тацею і знайшли яблуко. Вона повернулася на диван.

— Рендом казав мені, що цю пісню написав саме ти.

— Віалло, це було дуже-дуже давно.

— А останнім часом ти щось написав?

Я заходився хитати головою, тоді отямився і сказав:

— Ні. Ця частина мене... відпочиває.

— Сумно. Пісня дуже мила.

— Рендом — ось хто справжній музикант у нашій родині.

— Так, він дуже вправний. Але співати пісні та писати їх — це абсолютно різні речі.

— Так і є. Колись усе заспокоїться... Скажи, ти щаслива тут, в Амбері? Тобі усе тут до вподоби? Може, потребуєш чогось?

Вона всміхнулася.

— Все, що мені потрібно, — це Рендом. Він гарна людина.

Я був дивно зворушений тим, з яким захватом вона про нього говорить.

— Тоді я щасливий за тебе, — сказав я і додав: — Рендом молодший, наш маленький братик... певно, він сприймав усе болісніше, ніж ми. Нема нічого безглуздішого за появу іще одного принца в родині, де їх і так зібралася ціла юрба. Я винен в цьому, як винні і всі решта. Колись ми з Блейзом висадили його на кілька днів на маленькому острівці на схід звідси.

— І Джерард, щойно дізнався про таке, приплив і врятував його, — сказала вона. — Так, він розповідав мені. Напевно, провина досі діймає тебе, якщо минуло стільки років, а ти досі пам'ятаєш про це.

— Це й на нього мало справити враження.

— Ні, він пробачив тобі давним-давно. Розповідав про це як про жарт. А ще він розповідав, як забив тобі цвях у підошву черевика, і той проштрикнув ногу, щойно ти взувся.

— То це був Рендом! Хай йому грець! Я завжди звинувачував Джуліана.

— А ось це якраз і діймає Рендома.

— Як давно це все було!.. — сказав я.

Я похитав головою і продовжив їсти. Голод випалював мене, тож вона дала мені кілька хвилин тиші, щоб утамувати його. Трохи підкріпившись, я відчув потребу щось сказати.

— Так краще. Набагато краще, — почав я. — Незвичну і дуже стомливу ніч провів я в небесному місті.

— Чи бачив ти корисні знамення?

— Не знаю, наскільки корисними можуть виявитись вони... З іншого боку, краще мати хоч якісь, аніж не мати зовсім. А в Амбері нічого цікавого не траплялося?

— Служниця сказала мені, що твій брат Бранд продовжує одужувати. Він добре поснідав вранці і це вражає.

— Так і є, — погодився я. — Так і є. Здається, його життю більше нічого не загрожує.

— Схоже на те. Але просто... ця жахлива послідовність подій, до яких усі ви причетні. Мені так прикро. Я сподівалася, що ти отримаєш хоч якісь вказівки щодо цього, коли піднімешся в Tip-на Ноґт.

— Вони не варті нічого, — промовив я. — Я не певен, чи вони мають хоч якусь цінність.

— Тоді навіщо... Ох.

Я вивчав Віаллу під новим кутом. Її обличчя досі не виражало нічого, а от права рука смикала, скубла і розгладжувала оббивку дивана. Тоді, неначе злякавшись промовистості власних жестів, жінка облишила диван. Вона, очевидно, була людиною, котра відповіла на своє запитання і хотіла б зберегти його в таємниці.

— Так, — промовив я. — Я намагався виграти трохи часу. Ти знала про моє поранення.

Вона кивнула.

— Я не гніваюся на Рендома за те, що він розповів тобі, — сказав я. — Він завжди був схильним до різких висновків і ладен стати в оборону. Та я і сам такий. Маю поцікавитися, скільки він тобі розповів, бо від цього залежить і твоя безпека, і мій спокій. Існують речі, про які я підозрюю, але озвучити їх ще не встиг.

— Розумію. Складно оцінити те, що він міг приховати від мене, але зазвичай він повідомляє практично все. Мені відома твоя історія та й інші історії теж. Ще він розповів про те, що трапилося з ним і його власні сумніви та підозри.

— Дякую, — сказав я, сьорбаючи вино. — Мені легше говорити, коли я знаю відомі тобі речі. Зараз розкажу все, що трапилося від сніданку і до цієї миті.

Так я і зробив.

Поки я говорив, вона час від часу всміхалася, але мене не переривала. Коли я закінчив, вона запитала:

— Ти гадав, що згадка про Мартіна засмутить мене?

— Я підозрював, що це можливо, — відповів я.

— Ні, — сказала вона. — Розумієш, я знала Мартіна в Ребмі, коли він ще був зовсім маленьким. Я була там, коли він ріс. Він мені тоді сподобався. Навіть якби він не був сином Рендома, я б усе одно любила його. Мені до вподоби турбота Рендома, бо я сподіваюся, що його почуття з часом стануть їм обом у нагоді.

Я похитав головою.

— Не часто зустрічав я таких людей, як ти, — промовив я. — Радий, що це нарешті трапилося.

Вона засміялася, а тоді сказала:

— Ти ж також тривалий час був незрячим?

— Так.

— Це може або озлобити людину, або подарувати їй величезну насолоду від того, що вона мала.

Мені не треба було пригадувати, що я відчував тоді, аби збагнути, що належу до людей першого типу, навіть якщо не брати до уваги обставини, за яких я постраждав. Мені шкода, але такий вже я. Мені дійсно прикро.

— Це правда, — сказав я. — Ти щасливиця.

— Насправді, це лише один зі станів свідомості. Кому, як не Повелителю Тіні, розуміти це.

Вона підвелася.

— Мені завжди було цікаво, який ти, — сказала вона. — Рендом описував тебе, але це інакше. Дозволиш?

— Авжеж.

Вона підійшла ближче і, поклавши пальці на моє обличчя, м'яко вивчала його риси.

— Так, — сказала вона, — ти саме такий, як я і гадала. Я відчуваю в тобі напругу. Вона вже давно з тобою, хіба ні?

— Відтоді, як я повернувся до Амбера, вона так чи інакше зі мною.

— Цікаво, — промовила вона, — чи був ти щасливішим до того, як відновив пам'ять.

— Одне із запитань, на яке у мене немає відповіді, — сказав я. — Якби пам'ять не повернулася, я вже міг би бути мертвим. Але якщо на мить залишити це за облавком, то і в ті часи було щось, що рухало мене вперед, що хвилювало день у день. Я постійно шукав способів дізнатися, хто я такий або що я таке.

— Але був ти щасливішим чи нещаснішим порівняно з тим, яким ти є зараз?

— Ні те, ні інше, — відказав я. — Усе якось збалансувалося. Це, як ти й припускала, лише стан свідомості. А навіть якщо й ні, я ніколи не зможу повернутися до того, іншого життя. Тепер, коли я знаю, хто я такий, коли знайшов Амбер.

— Чому ні?

— Навіщо ти запитуєш мене про це?

— Я хочу зрозуміти тебе, — сказала вона. — Відтоді, як я почула про твоє повернення до Ребми, навіть ще до того, як Рендом розповів мені про тебе, я хотіла збагнути, що рухає тобою. Тепер у мене є така можливість, не право... лише можливість — відчуваю, що можу говорити недоречні речі, незважаючи на свій статус. Просто запитати тебе.

Мої губи скривились у півусмішці.

— Гарно все обставила, — сказав я. — Побачимо, чи зможу я бути абсолютно чесним. Спершу мене гнала сюди ненависть — ненависть до мого брата Еріка і моя жага трону. Якби ти спитала мене, щойно я повернувся, яке з цих почуттів сильніше, я б сказав, що бажання посісти трон. Однак зараз... зараз доведеться визнати, що мотив був іншим. Я не розумів цього аж дотепер, але так і є. Ерік помер, і тепер від тих почуттів не зосталося нічого. Залишився трон, але я відчуваю, що моє ставлення до нього змінилося. Може так виявитися, що за нинішніх обставин ніхто з нас не має на нього права. Навіть якби суперечки всередині родини вщухли, я б усе одно наразі від нього відмовився. Спершу я хотів би побачити стабільність в королівстві та знайти відповіді на деякі запитання.

— Навіть якби ті відповіді сказали, що ти не можеш сісти на трон?

— Навіть тоді.

— Тоді я починаю розуміти.

— Що? Що тут розуміти?

— Лорде Корвіне, мої знання щодо філософських підвалин цих речей обмежені, але наскільки я розумію, ти можеш знайти усе, що тобі потрібно, в Тінях. Це доволі довго мене гризло, і я ніколи уповні не розуміла пояснень Рендома. Якщо ви тільки забажаєте, кожен з вас може не просто мандрувати Тінями, але й знайти для себе ще один Амбер — точнісіньку копію справжнього, де ви могли би панувати або ж насолоджуватися будь-яким іншим статусом, який ви тільки собі забажали б.

— Так, ми можемо знайти подібні місцини, — відповів я.

— Тоді чому ніхто з вас не робить так, аби покласти край усім чварам?

— Тому що знайдена таким чином місцина лише здаватиметься схожою на наше королівство, але не більше. Ми — частина цього Амбера, так само як він — частина нас. Будь-яка Тінь Амбера може бути населена тінями нас самих, щоб вартувати хоча б чогось. Ми можемо навіть замінити цю тінь на самих себе, якщо вирішимо перебратися до готового королівства. Однак народ Тіні не буде точною копією людей тут. Тінь ніколи не є тим, що її відкидає. Маленькі відмінності множаться, і вони насправді ще гірші, ніж відмінності великі. Так можна натрапити на цілу націю незнайомців. Найкраще порівняння, яке спадає мені на думку, таке: уяви, що ти зустрічаєш когось, хто дуже схожий на твого знайомого. Ти очікуєш, що він поводитиметься так само, як і твій знайомець, а ще гірше те, що ти поводитимешся з ним так, як поводився би з тим, іншим. Ти вдягаєш на нього своєрідну маску, а його поведінка зовсім не відповідає твоїм сподіванням. Це дуже неприємне відчуття. Я ніколи не любив зустрічатися з людьми, які нагадують мені когось іншого. Особистість — єдине, що не підлягає нашим маніпуляціям з Тінями. Насправді якраз це й допомагає нам відрізнити себе від власних тіней. Ось чому Флора так довго сумнівалася щодо мене там, у Тіні Земля: моя нова особистість була зовсім інакшою.

— Я починаю розуміти, — промовила Віалла. — Це для тебе не просто Амбер. Це місце плюс все решта.

— Місце плюс все решта... Це і є Амбер, — погодився я.

— Ти сказав, що твоя ненависть померла разом з Еріком, а твоя жага трону зменшилася через нові знання, які ти отримав.

— Так воно і є.

— Тоді, здається, я дійсно розумію, що рухає тобою.

— Мною рухає жага стабільності, — сказав я. — Трохи допитливості і бажання помститися нашим ворогам...

— Обов'язок, — вимовила вона. — Звісно ж.

Я фиркнув.

— Так зручно обрамити все у ці шати, — сказав я. — Але, по правді, я не такий уже й лицемір. Навряд чи я настільки відданий син Амбера чи Оберона.

— Твій голос видає тебе: ти просто не хочеш, аби про тебе так думали.

Я заплющив очі — заплющив, аби приєднатися до неї в пітьмі, на мить пригадати світ, де пріоритетними були інші джерела інформації, а не світло. Я знав, що вона має рацію щодо мого голосу. Навіщо я настільки жорстоко розправився з ідеєю обов'язку? Я ж, як і будь-яка інша людина, люблю, коли мене хвалять за доброту, чистоту, шляхетність і розум, коли ці риси в мені проявляються і навіть коли не проявляються. Що ж мене так роздратувало, коли згадали про мій обов'язок перед Амбером? Нічого. Тоді що?

Тато.

Я більше не винен йому нічого, вільний від будь-яких зобов'язань. Зрештою, він і є винуватцем теперішнього стану справ. Він породив цілий виплодок нас, не встановивши справедливого порядку престолонаступництва, жахливо поводився з усіма нашими матерями і сподівався від нас відданості та підтримки. Він забавлявся своїми фаворитами, а насправді забавлявся усіма нами, нацьковуючи нас одне на одного. А тоді раптом вплутався у щось таке, з чим не зміг впоратися, і поспіхом утік із королівства. Давним-давно Зіґмунд Фройд дав мені знеболювальне проти нормального, загального почуття огиди, такого звичного при спілкуванні з родиною. Щодо цього я не переймався. Факти — це вже інше. Я не можу сказати, що не любив батька, оскільки він не давав мені приводу себе любити: здавалося, він працював у протилежному напрямку. Але годі. Я збагнув, що так дратувало мене у згадці про обов'язок: його об'єкт.

— Ти маєш рацію, — я розплющив очі й поглянув на неї. — Я радий, що ти сказала мені про це.

Я підвівся.

— Дай мені руку, — попросив я.

Вона простягнула мені свою правицю і я підніс її до губ.

— Дякую, — сказав я. — Ланч був дуже смачний.

Я повернувся і ступив крок до дверей. Коли озирнувся, то побачив, що Віалла почервоніла і всміхнулася. Її рука досі висіла в повітрі. Саме тоді я збагнув, чому Рендом змінився.

— Щасти тобі, — сказала вона тієї ж миті, коли стихли мої кроки.

— ...і тобі, — сказав я і швидко вийшов.

Я мав намір побачитися з Брандом, однак чомусь ніяк не міг змусити себе це зробити. З одного боку, не хотілося зустрічатися з ним, коли голова упень отупіла від утоми. А з іншого, розмова з Віаллою стала найприємнішою подією, що траплялася зі мною останнім часом, тож зараз я вирішив просто відпочити.

Я піднявся сходами і пройшов коридором до своїх покоїв, пригадуючи, звісно, ніч замаху. Вставив новий ключ у новий замок. У спальні я зашторив вікна, аби післяобіднє сонце світило не так яскраво, роздягнувся і влігся у ліжко. Як і завжди після стресу, коли очікуєш на ще більший стрес, сон довго не йшов до мене. Я перевертався, крутився, пригадував події останніх кількох днів. Інші спогади приходили з іще давніших часів. Коли я зрештою заснув, сновидіння були амальгамою із тих самих образів, а на додачу там іще й з'явилася магічна картина, надряпана на дверях моєї старої камери.

Було темно, коли я, прокинувшись, відчув, що справді відпочив. Напруга зникла, мої думки стали набагато спокійнішими. На околицях свідомості навіть витанцьовувала крихта радісного збудження. Застиглий на кінчику язика наказ, палахкотливе нагадування, що...

Так!

Я підвівся. Потягнувся по одяг і заходився вбиратися. Причепив на бік Ґрейсвандір. Згорнув ковдру і взяв її під руку. Ну, звісно ж...

Мій розум очистився, а бік перестав нити. Я гадки не мав, скільки проспав, та й не мав змоги це перевірити. Мені треба було дізнатися дещо набагато важливіше, дещо, що мало трапитися зі мною давним-давно — і трапилося, якщо бути чесним. Насправді я це вже колись бачив, однак розлам у часі та подіях витер усе з моєї пам'яті. Дотепер.

Я замкнув кімнату за собою і попрямував до сходів. Свічки миготіли, і вицвілий олень, що вже багато століть умирав на гобелені праворуч від мене, озирався на вицвілих псів, що переслідували його так само багато століть. Іноді мої симпатії схилялися на бік оленя, хоча зазвичай я вважав себе гончаком. Я мусив відновити в пам'яті події тих днів.

Сходи вели вниз. Звідти не долинало ані звуку. Отже, уже пізно. Добре. Ще один день минув, і ми досі живі. Можливо, навіть трохи розумніші. Достатньо розумні, щоби збагнути: ще стільки є речей, про які ми маємо дізнатися. Сподіваюся, принаймні так воно і є. Ось чого мені бракувало, коли, скорчившись, я сидів у своїй клятій камері і притискав долоні до випалених очей. Віалла... Як би я хотів мати змогу, хоч іноді, поговорити з нею в ті дні! Але я вчився в огидній школі і навіть поблажливіший курс не зміг би подарувати мені твого милосердя. І все ж таки... важко сказати. Я завжди більше почувався псом, а не оленем, мисливцем, а не жертвою. Ти могла б навчити мене чомусь, що стишило б образу, вгамувало лють. Але чи було б це на краще? Ненависть померла одночасно з її об'єктом, так само як і минула образа — але, озираючись назад, я запитую себе, чи впорався б я, якби ці почуття не підтримували мене? Я не зовсім певен, що вижив би без потворних товаришів, які знову і знову тягнули мене назад до життя та здорової психіки. Це тепер я можу дозволити собі розкіш подумати про себе як про оленя, але тоді таке припущення могло стати фатальним. Насправді, я нічого не знаю напевно, добра леді, і сумніваюся, що колись дізнаюся.

Спокійна незрушність на другому поверсі. Знизу долинає приглушений шум. Спіть міцно, леді. Поворот, і знову вниз. Цікаво, чи Бранд уже збагнув, що великий момент настав. Можливо, ні, інакше би він або Бенедикт уже зв'язалися зі мною. Хіба що вони втрапили в якусь халепу. Байдуже. Безглуздо самому множити власні хвилювання. Справжні події самі повідомлять про себе в належний час, а мені вже обридло кружляти по колу. Нижній поверх.

— Віллє? — гукнув я. — Рольфе?

— Лорде Корвіне?

Двоє стражів професійно виструнчилися, зачувши мої кроки. Їхні обличчя сказали мені, що все гаразд, але я все одно задля годиться перепитав їх.

— Все тихо, мілорде. Все спокійно, — відповів старший.

— Дуже добре, — сказав я і продовжив рухатися далі. Зайшов до мармурової обідньої зали та перетнув її.

Він точно спрацює. Я був упевнений. Якщо тільки час та волога остаточно не знищили його. І тоді...

Я ввійшов до довгого коридору, де припорошені пилом стіни тиснули одна на одну з обох сторін. Темрява, тіні, мої кроки...

Я підступив до дверей у кінці проходу, відчинив їх, ступив на платформу. Знову вниз, спіральним шляхом (світло падало то з одного боку, то з іншого) до підземель Колвіра. Рендом мав рацію, вирішив я. Якщо зрізати всю гору аж до цього рівня, то подібність між тим, що лишиться, і первинним Лабіринтом, який ми бачили вранці, буде разючою.

І знову вниз. Крутитися й петляти крізь пітьму. Вдалині розгледів сторожовий пост, підсвічений ліхтарями на кшталт театральних декорацій. Я спустився до підземель і попрямував туди.

— Вечір добрий, лорде Корвіне, — промовила усміхнена худорлява, покійницька постать, що притулилася до складського стелажа і відпочивала, курячи люльку.

— Вечір добрий, Роджере. Як справи у нижньому світі?

— Щури, кажани, павуки. Решта навіть не рухаються. Цілковитий спокій.

— Тобі до вподоби твоя служба?

Чоловік кивнув.

— Я пишу філософський роман із вкрапленнями горору та хворобливості. Працюю тут над частинами книги.

— Місце дійсно пасує, — сказав я. — Мені знадобиться ліхтар.

Роджер витягнув один зі свого стелажа і запалив його свічкою.

— А кінець буде щасливим?

Він знизав плечима.

— Щасливим буду я.

— Я хотів сказати, чи переможе у тебе добро? Чи затягне герой до ліжка героїню? Чи ти просто усіх повбиваєш?

— Навряд чи це було б чесно, — сказав він.

— Байдуже. Можливо, я коли-небудь прочитаю написане тобою.

— Можливо[85].

Я взяв ліхтар і пішов геть, попрямував туди, куди не ходив уже дуже-дуже давно. Відчув, що минуле досі відлунює в моїй свідомості.

Невдовзі я, притиснувшись до стіни, знайшов потрібний мені коридор і ковзнув у нього. Далі треба було лишень рахувати власні кроки. Ноги самі знали шлях.

Двері до моєї колишньої камери були трохи відчиненими. Я опустив ліхтар на землю й обома руками розчинив їх навстіж. Рухалися вони зі стогоном і знехотя. Опісля я знову взяв ліхтар, високо підняв його і зайшов.

Тіло відразу заніміло, а шлунок всередині мене стиснувся. Мене била пропасниця, тож ледь вдалося перебороти сильне бажання вискочити звідси і бігти світ за очі. Я навіть не припускав, що відреагую саме так. І кроку не міг ступити від важких, оббитих міддю дверей, позаяк боявся, що варто мені зробити це, як вони захряснуться і замкнуться позад мене. На мить емоції, розбуджені в мені крихітною, брудною темницею, наближалися до майже цілковитого, чистого жаху. Я змусив себе зосередитись на деталях — на отворі, що був моїм туалетом, на чорнющій плямі, де я розвів багаття останнього дня. Провів лівою рукою по внутрішній поверхні дверей, знайшов канавки, які свого часу продряпав ложкою. Пригадав, якими були мої руки після того. Я нахилився, аби вивчити западини в дереві. Не такими й глибокими вони були, як здавалося мені тоді. Принаймні якщо порівнювати з загальною товщиною дверного полотна. Лише тепер я збагнув, наскільки перебільшував ефект від мого кволого бажання вирватися на волю. Я ступив далі й уважно поглянув на стіну.

Сутемрява. Пил та волога зробили свою справу. Але я все одно міг роздивитися обриси маяка Кабри, який накреслив чотирма рисками ручкою від моєї старої ложки. Малюнок досі повнився магією, силою, яка, зрештою, перенесла мене на свободу.

Я відвернувся і втупився у протилежну стіну.

Шкіц, що постав переді мною тепер, зберігся ще менше, ніж зображення маяка, але його і малювали у скаженому поспіху при світлі моїх останніх сірників. Я навіть не міг розгледіти всі деталі, хоч моя пам'ять і доповнила зниклі тепер елементи. То була келія або бібліотека. Книжкові полиці вишикувалися вздовж стін, на передньому плані — стіл, за ним глобус. Мені стало цікаво, що трапиться, якщо я зітру пил з ескізу.

Поставивши ліхтар на підлогу, я повернувся до малюнка на іншій стіні. Краєм ковдри м'яко змахнув кілька порошинок з ділянки біля самої основи маяка. Лінія почіткішала. Я ще раз протер її, тиснучи на стіну трохи сильніше — і, на жаль, зітер десь дюйм риски.

Ступив крок назад і відірвав широкий клапоть від ковдри. Скрутив те, що залишилося, у своєрідну подушку і вмостився зверху. Повільно та обережно я продовжив роботу над маяком. Потрібно було добряче потренуватися, перш ніж братися за інший начерк.

За пів години я підвівся і потягнувся, понахилявся в різні боки та помасажував затерплі ноги. Те, що зосталося від маяка, було чистим. Прикро, але я знищив відсотків двадцять шкіца, перш ніж уповні відчув структуру стіни і те, як саме з нею поводитися. Я сумнівався, що зможу зробити краще.

Ліхтар зафиркав, коли я пересунув його на інше місце. Розгорнувши ковдру, я відірвав нову смугу, знову скрутив собі подушку, поклав її перед наступним малюнком і заходився працювати.

Через деякий час я очистив сховані деталі. Я забув про череп на столі, аж поки обережний дотик ганчірки не відкрив його для мене знову. А ще проявився дальній закуток кімнати і високий підсвічник... Я відсунувся. Вельми ризиковано намагатися відтерти щось іще. А, можливо, і не варто цього робити. Малюнок видавався таким самим, як і колись.

Ліхтар блимнув іще раз. Клянучи Роджера, що той не перевірив кількість гасу, я підвівся, тримаючи джерело світла на рівні плеча ліворуч від себе. Я очистив свій розум від усього, окрім малюнка перед собою.

Поки дивився на стіну, зображення проявило перспективу. За мить вона зробилася цілком тривимірною і розширилася, заповнивши все поле мого зору. Я ступив уперед і поставив ліхтар на край столу.

Я швидко окинув поглядом навколишній простір. На всіх чотирьох стінах розташувалися книжкові полиці. Жодних вікон. Двоє дверей в дальньому кінці кімнати, ліворуч та праворуч, одні навпроти інших, перші зачинені, другі — частково відчинені. Ще в кімнаті біля напіввідчинених дверей стояв довгий, завалений книжками та паперами стіл. Дивний старовинний мотлох заповнив собою вільні місця на полицях та в чудернацьких нішах і заглибинах у стінах — кістки, камені, кераміка, глиняні таблички, лінзи, патички та інструменти невідомого призначення. На величезному килимі, здається, був зображений Ардабіль[86]. Я ступив крок у той бік кімнати, і мій ліхтар фиркнув знову. Я повернувся і взяв його. Тієї ж миті він згас.

Я прогарчав якусь лайку й опустив руку. Тоді повільно обернувся, шукаючи хоч якесь джерело світла. Щось схоже на гілку коралів кволо світилося на полиці в іншому кутку кімнати. Також бліда лінія світла виривалася з-під зачинених дверей. Я облишив ліхтар і попростував туди.

Відчинив двері я так тихо, як тільки зміг. Кімната виявилася порожньою: маленька, позбавлена вікон комірка, яку ледь освітлювали дрібне жариво у втопленому в стіну огнищі. Кам'яні стіни кімнатки вигиналися наді мною аркою. Комин ліворуч, можливо, був природною нішею в стіні. У дальній стіні були масивні, оббиті залізом двері, а із замка стирчав великий ключ.

Я взяв свічку з найближчого столу і пішов до комина — розпалити його. Щойно я став на коліна, аби додати вогню майже зотлілим вуглинам, то почув м'який поступ десь біля дверного прорізу.

Обернувшись, побачив, що він стоїть якраз біля порога. Горбань, близько п'яти футів на зріст. Волосся та борода виявилися навіть довшими, ніж я пригадував. Дворкін був одягнутий у нічну сорочку, що доходила йому до колін. Він тримав у руках олійну лампу. Темні очі вдивлялися у брудний комин.

— Обероне, — промовив він, — невже час настав?

— Який час? — м'яко запитав я.

Він загиготів.

— Тобто як це який? Звісно ж, час знищити світ!

5

Я відвів світло від обличчя і стиха відповів:

— Не зовсім. Не зовсім.

Дворкін зітхнув.

— Ти досі не наважився.

Він поглянув уперед і, схиливши голову набік, перевів погляд на мене.

— Чому ти завжди все псуєш? — запитав він.

— Я нічого не зіпсував.

Він опустив лампу. Я знову повернув голову, але він зрештою зміг добре роздивитися моє обличчя — і засміявся.

— Кумедно. Дуже-дуже кумедно, — мовив він. — Ти прийшов у подобі юного Лорда Корвіна, мріючи пробудити в мені родинні почуття. Чому ж ти не обрав Бранда чи Блейза? Діти Клариси найкраще послужили нам.

Я знизав плечима і підвівся.

— І так, і ні, — відказав я, вирішивши підгодовувати його двозначностями доти, доки він прийматиме їх і відповідатиме. Так може зринути щось вельми цінне — до того ж, це простий спосіб підтримувати його у доброму гуморі.

— А ти сам? — вів далі я. — Яку маску обрав би ти?

— Ну, щоб заручитися твоєю приязню, я прийму твою подобу, — мовив він і засміявся.

Дворкін відкинув голову назад, і в сміхові його вчувалася зміна, що відбувалася з ним. Його постать ураз збільшилася, а обличчя пішло брижами, як вітрило, напнуте при сильному вітрі. Він випростався і неначе зріс — і навіть горб зник на спині. Риси обличчя змінилися, а борода потемніла. Було очевидно, що він якимось чином проводить перерозподіл своєї ваги. Нічна сорочка, що сягала йому до кісточок, тепер навіть не прикривала гомілки. Він глибоко вдихнув — і його плечі розширилися. Руки видовжилися, схоже на казанок черево сплюснулося і звузилося. Спершу він сягнув мені до плеча, а потім вище. Поглянув мені у вічі. Зараз вбрання доходило йому лише до колін. Горб повністю розсмоктався. Обличчя востаннє змінилося, а тоді завмерло. Сміх збляк до гиготіння й завершився осміхом. Я розглядав трохи стрункішу версію самого себе.

— Задоволений? — запитав він.

— Непогано, — відказав на те я.

— Зачекай, доки я підкину кілька поліняк у комин.

— Я тобі допоможу.

— Все гаразд.

Я витягнув пару гілляк з підставки праворуч. Будь-яка затримка давала мені трохи часу на вивчення його реакцій. Оскільки я поринув у роботу, він сам підійшов до стільця і вмостився. Коли я зиркнув на нього, то помітив, що він зовсім не дивиться на мене, а розглядає пітьму. Я закінчив поратися з комином, сподіваючись, що він скаже хоча б щось. Нарешті він так і зробив.

— То що там трапилося з великим плетивом? — запитав він.

Я не знав, має він на увазі Лабіринт чи якийсь хитрий татів задум, про який він нічого не знає.

— Краще ти мені розкажи, — відказав я.

Він знову гигикнув.

— Чому ні? Ти змінив свою думку, ось що трапилося, — заявив він.

— З якої на яку, як гадаєш?

— Не глузуй з мене. Навіть ти не маєш права глузувати з мене, — зауважив він. — Особливо ти.

Я звівся на ноги.

— Я не насміхався з тебе.

Я перетнув кімнату, щоби взяти іншого стільця, і поставив його біля комина, навпроти Дворкіна. Вмостився.

— Як ти мене впізнав? — запитав я.

— Мало хто знає, де я перебуваю.

— Це правда.

— Чи багато в Амбері тих, хто вважає мене мертвим?

— Так. А інші гадають, що ти десь вештаєшся Тінями.

— Розумію.

— Як ти почуваєшся?

Він жорстко усміхнувся у відповідь.

— Тобто, чи досі я божевільний?

— Ти вкладаєш у моє запитання значно більше підтексту, ніж я сам.

— Щось блякне, щось наростає, — відказав він. — Щось приходить до мене і знову зникає. Наразі я майже став собою — от тільки майже. Через шок від твоїх гостин, мабуть... Щось зламалося у моєму мозку. Ти знаєш це. Інакше бути не могло. Тобі це також відомо.

— Гадаю, так, — відказав я. — А чому б тобі не розповісти про все це мені знову? Від самого процесу розмови тобі може покращати, а я, можливо, почую щось, що пропустив. Розкажи мені якусь історію.

Знову регіт.

— Яку забажаєш. Що тобі більше до вподоби? Мій політ з Хаосу на цей маленький негаданий острів у морі ночі? Мої міркування над проваллям? Одкровення Лабіринту в прикрасі, що висіла на шиї єдинорога? Як я відтворив той Лабіринт блискавицями, лірою і кров'ю, доки наші розгнівані батьки шаленіли від люті, як надто пізно було кликати мене назад, адже полум'яна поема вже викарбувала перший рядок у моєму мозку, заражаючи мене волею творіння? Запізно! Запізно... Охоплений звироднілою хворобою, недосяжною ні для їхньої допомоги, ні для сили, я планував і створював, вражений новим собою. Ти б хотів ще раз почути цю казочку? Чи, може, розповісти про лікування?

Мій мозок хмелів від підтекстів, які жменями розсипав Дворкін. Я не міг визначити, говорить він буквально чи метафорично, чи просто ділиться параноїдальними мареннями, але те, що я хотів почути — мав почути — було ближчим до сьогодення. Тож, розглядаючи примарний образ самого себе, від якого долинав примарний голос, я мовив:

— Розкажи мені про лікування.

Дворкін з'єднав кінчики пальців між собою і заговорив через цей імпровізований гучномовець.

— Я є Лабіринт, — мовив він. — Навсправжки. Пронизуючи мою свідомість, щоби набути форми, новостворений Амбер увібрав у себе частину мене, а я — частину його. Одного дня мені спало на думку, що я водночас є і Лабіринтом, і собою, а візерунку, набуваючи своєї суті, довелося стати ще й Дворкіним.

Породження цього місця і цього часу призвело до взаємних змін — в цьому його сила і слабкість водночас. І збагнув я, що шкода, завдана Лабіринту, обов'язково позначиться на мені, а шкода, завдана мені, позначиться на долі Лабіринту. Мене по-справжньому не можна було вигнати, адже мене захищає Лабіринт, і водночас — хто, крім мене, міг би завдати шкоди йому самому? Неймовірна замкнена система, слабкість якої відбивається її силою.

Він змовк. Я прислухався до тріскотіння вогню. Не знаю, до чого прислухався він сам.

— Я помилився, — зрештою промовив він. — Все виявилося так просто... Моя кров, якою я намалював Лабіринт, могла ж і знищити його. Та знадобилися роки, щоби збагнути, що це може зробити і кров моєї крові. Ти міг використовувати його і змінювати — і третє покоління так само.

Те, що Дворкін наш дідусь, сюрпризом для мене не стало. Чомусь мені здавалося, що я знав про це дуже давно — знав, але не озвучував. І... попри все, це ставило більше питань, ніж давало відповідей. Відшукали ще одне покоління предків. Починаємо заплутуватися. Тепер я ще менше розумів, ким же Дворкін був насправді. Додайте до цього факту те, що він і сам визнавав: це ж історійка божевільного.

— Але щоб полагодити його...? — мовив я.

Він самовдоволено гигикнув — і моє власне обличчя смикнулося переді мною.

— Невже ти втратив смак до того, щоби бути володарем живого вакууму, королем Хаосу? — запитав він.

— Можливо, — відказав я на те.

— Присягаюся Єдинорогом, твоєю матір'ю, я знав, що все скінчиться саме цим! Лабіринт настільки ж сильний, як і велич королівства. Чого ж ти тоді бажаєш?

— Зберегти королівство.

Він похитав своєю/моєю головою.

— Значно простіше буде зруйнувати все і почати спочатку — як я часто казав тобі раніше.

— Я впертий. Тож поясни мені ще раз, — я спробував наслідувати татову різкість.

Він знизав плечима.

— Знищимо Лабіринт — і знищиться Амбер, а також усі Тіні навколо нього. Дай мені дозвіл знищити самого себе в центрі Лабіринту — і ми зруйнуємо його. Дай мені дозвіл і своє слово, що тоді ти візьмеш Камінь, який містить есенцію Порядку, і створиш новий Лабіринт, чистий, яскравий і незаплямований, вималювавши його власним єством, доки легіони Хаосу намагатимуться відволікати тебе звідусіль. Пообіцяй — і дай скінчити це все, адже я і сам зламаний, тож волів би радше вмерти заради ладу, аніж жити для нього. Що скажеш на це тепер?

— Чи ж не краще полагодити те, що маємо, аніж зруйнувати роботу мільярдів років?

— Боягуз! — вигукнув він, зірвавшись на ноги. — Я знав, що ти знову скажеш це!

— І все ж, чому ні?

Він узявся міряти кроками кімнату.

— Скільки разів ми вже обговорювали це? — запитав він. — І нічого не змінилося! Ти боїшся спробувати!

— Можливо, — зауважив я. — Але чи не здається тобі, що те, чому ти стільки віддав, вартує кількох зусиль — додаткової жертви, якщо існує ймовірність врятувати його?

— Ти досі не розумієш, — мовив він. — Я не можу не вважати, що зламану річ краще зруйнувати — і замінити на нову. Природа моєї внутрішньої травми така, що я не можу сподіватися на ремонт. Я сам пошкоджений таким чином. Мої почуття наперед визначено.

— Якщо Камінь може створити новий Лабіринт, чому б не скористатися ним для ремонту старого — і покласти край нашим бідам, зціливши твій розум?

Він наблизився і став переді мною.

— Де твоя пам'ять? — запитав він. — Ти ж знаєш, що в мільярди разів складніше залагодити пошкодження, аніж почати все спочатку. Навіть Каменю значно легше зруйнувати все, ніж ремонтувати. Чи ж ти забув, як воно все там? — Він вказав на стіну позаду себе. — Хочеш знову піти туди й подивитися?

— Так, — сказав я. — Хотілося б. Ходімо.

Я підвівся і глянув на нього згори вниз. Коли він гнівався, його контроль за власною формою зникав. Він уже втратив три чи чотири дюйми зросту, риси мого обличчя знову ставали гномічними, а помітний горб, що ріс між його плечима, уже почав проявлятися, коли він вказав на стіну.

Він уважно вдивлявся в моє обличчя, і його очі розширилися.

— Ти справді хочеш цього, — мовив він за мить. — Гаразд. Ходімо.

Він повернувся і рушив до великих залізних дверей. Я пішов за ним. Обома руками він повернув ключ, а тоді наліг на нього всією вагою. Я рушив уперед, щоби допомогти йому, але він відкинув мене з надзвичайною силою, перш ніж востаннє штовхнути двері. Ті заскреготіли й посунули назовні, відчинившись настіж. І тут мене вразив дивний, але знайомий запах.

Дворкін зайшов усередину і спинився. Схопив щось схоже на високий ціпок, який стояв праворуч, біля стіни. Кілька разів він ударив ціпком об землю — і його верхній кінець замерехтів. Смолоскип сяяв доволі яскраво, відкриваючи моєму погляду вузький тунель, яким ми рухалися. Я йшов за старим, а коли тунель розширився, то зміг рухатися з ним пліч-о-пліч. Запах став інтенсивнішим, і я мав ось-ось його впізнати. Бо ж іще не так давно...

За вісімдесят кроків наш прохід повернув угору і ліворуч. Тоді ми пройшли крізь маленьку, схожу на відросток ділянку. Її вкривали розтрощені кістки, а зі скелі за кілька футів над підлогою стирчало велике залізне кільце. До нього було примоцовано мерехтливий ланцюг, що впав на підлогу і, неначе стрічка розплавленого металу, тік у пітьму.

Прохід знову звузився, і Дворкін укотре пішов першим. Невдовзі він різко повернув і я почув бурмотіння. Коли я сам повертав, то заледве не врізався в нього. Старий припав до землі і мацав щось лівою рукою в темній розколині. Почувши тихе крукання й помітивши ланцюг, що зникає в отворі, я збагнув, що це і де ми.

— Гарний Віксер, — почув я голос старого. — Я далеко не йду. Все гаразд, гарний Віксере. Ось тобі дещо погризти.

Звідки він витягнув щось для годівлі звіра, я гадки не мав. Але багряний грифон, до якого я підійшов достатньо близько, щоби розгледіти, піднявся зі свого лігва і прийняв подарунок, хитнувши головою і закрумкавши. Дворкін вищирився до мене.

— Здивований? — запитав він.

— Чим?

— Ти гадав, що я його боюся. Гадав, ніколи не станемо друзями. Ти посадив його сюди, щоби тримати мене подалі від Лабіринту.

— Я колись казав таке?

— Ні. Але я ж не дурень.

— Сприймай це як хочеш, — відказав я.

Він гигикнув, підвівся і рушив далі коридором.

Я подався за ним. Тунель знову почав підніматися вгору. Стеля повищала, а коридор розширився. Зрештою ми прийшли до входу в печеру. На мить Дворкін закляк, виставивши перед собою ціпок. Доки я розглядав його силует на тлі нічного неба, чистий солоний бриз очистив від мускусного запаху мої ніздрі.

Ще мить — і він рушив далі, ступивши крок у світ небесних Стожарів і блакитного оксамиту. Я йшов за ним, кинувши короткий зачудований погляд на неймовірний краєвид. І справа була не тільки в зорях, що надприродньо мерехтіли у безмісячному, безхмарному небі, і не тільки в межі між небесами і морем, яка враз повністю зникла — Лабіринт яскрів ацетиленовою блакиттю на тлі цього небомор'я, і всі зорі вгорі, збоку і внизу впорядкувалися з геометричною точністю, утворюючи фантастичне переплетене мереживо, яке більше за все решта створювало враження, немовби то ми зависли посеред космічної павутини, справжнім центром якої є Лабіринт, а все решта — промениста сітка чіткої послідовності його буття, зміни, розташування.

Дворкін спускався до Лабіринту, просто до краю з почорнілою ділянкою. Він провів над нею своїм ціпком і повернувся до мене, коли я підійшов ближче.

— Ось вона, — оголосив він. — Діра в моїй свідомості. Я не можу більше мислити крізь неї — тільки навколо. Я більше не знаю, як саме можна полагодити те, чого мені бракує. Якщо ти гадаєш, що знаєш, то щоразу повинен бути готовим до негайного знищення, коли переходиш знищену частину Лабіринту. Тебе знищить не темна пляма, а сам Лабіринт — адже ти обірвеш маршрут. Камінь може врятувати тебе або ні, я не знаю. Але простіше не ставатиме. З кожним проходженням долати Лабіринт буде все складніше, а твої сили поступово танутимуть. Востаннє, коли ми говорили про це, ти злякався. Хочеш сказати, що відтоді ти змужнів?

— Можливо, — відказав я. — А іншого виходу ти не бачиш?

— Я знаю, що можна почати все з чистого аркуша, бо вже робив так. А іншого шляху, крім цього, я не бачу. І чим довше ми чекаємо, тим ситуація погіршується. Чому б тобі не сходити по Камінь і не позичити мені свій клинок, сину? Кращого виходу я не бачу.

— Ні, — відказав я. — Я маю знати більше. Розкажи мені ще раз, як було завдано шкоди.

— Я досі не знаю, хто з твоїх дітей пролив кров на цій плямі, якщо ти про це. Але лихо скоєно, нема чого вже зупинятися на цьому. Темні частини нашого єства значно сильніше проявилися в них. Можливо, вони надто близькі до Хаосу, з якого ми постали, а над силою волі для здолання його вони не працювали. Я гадав, що з них вистачить ритуалу проходження Лабіринтом. Не міг вигадати нічого сильнішого. І все ж він виявився заслабким. Вони постали проти всього. Вони хочуть зруйнувати сам Лабіринт.

— Але якщо нам удасться почати все спочатку, то чи не повторяться ці події самі собою?

— Не знаю. Але чи маємо ми вибір, крім поразки і повернення до Хаосу?

— А що трапиться з ними, якщо ми почнемо все спочатку?

Він надовго змовк. А тоді знизав плечима.

— Не знаю.

— А на що буде схожим інше покоління?

Він гигикнув.

— Як можна відповісти на таке питання? Гадки не маю.

Я витягнув скалічений Козир і передав йому. Він розглядав його у світлі свого ціпка.

— Гадаю, це Мартін, син Рендома, — мовив я. — Його кров пролито тут. Гадки не маю, чи він досі живий. Яким, на твою думку, він міг би стати?

Він перевів погляд на Лабіринт.

— То он який предмет прикрашав його, — мовив він. — Як ти дістав цю карту?

— Мені її дали, — ухилився я. — Це ж не твоя робота, правда?

— Звісно ж, ні. Я ніколи не бачив цього хлопчину. Але ж це дає відповідь на твоє запитання, хіба ні? Якщо і є інше покоління, твої діти знищать його.

— Як ми знищимо їх?

Наші погляди перетнулися.

— Відколи це ти раптом став дбайливим татусем? — запитав Дворкін.

— Якщо не ти створив цей Козир, тоді хто?

Він зиркнув на карту і легенько стукнув по ній нігтем.

— Мій найкращий учень. Твій син Бранд. Це його манера. Бачиш, що вони виробляють, щойно здобувають трохи сили? Чи віддав би хтось із них своє життя, щоби зберегти королівство і відновити Лабіринт?

— Гадаю, так, — мовив я. — Можливо, Бенедикт, Джерард, Рендом, Корвін...

— На Бенедикті лежить тавро прокляття, Джерард має волю, проте не має розуму, Рендому бракує сміливості та впертості. Корвін... А хіба він не підпав під неласку і не зник з поля зору?

Я подумки повернувся до нашої останньої зустрічі, коли він допоміг мені втекти з камери до Кабри. Певно, він мав щодо цього свою думку, зовсім не знаючи про обставини, за яких я в тій камері опинився.

— Саме тому ти прибрав його личину? — продовжував він. — Щоб дорікнути мені? Знову випробовуєш мене?

— Він не підпав під неласку і не зник з поля зору, — відказав я, — хоч і має ворогів як у родині, так і поза її межами. Але він піде на все, аби врятувати королівство. Як ти оцінюєш його шанси?

— Він давно тут не з'являвся?

— Так.

— Тоді він міг змінитися. Я не знаю.

— Я гадаю, він змінився. І знаю, що він дуже хотів би спробувати все полагодити.

Дворкін знову поглянув на мене і більше не відривав погляду.

— Ти не Оберон, — нарешті мовив він.

— Не він.

— Ти саме той, кого я бачу перед собою.

— Не більше й не менше.

— Зрозуміло... Я не знав, що тобі відомо про це місце.

— Стало відомо нещодавно. Коли я вперше сюди потрапив, мене привів Єдиноріг.

Його очі розширилися.

— Це дуже цікаво, — мовив він. — Минуло стільки часу...

— То як щодо мого запитання?

— Га? Запитання? Якого запитання?

— Мої шанси. Як ти гадаєш, чи зміг би я полагодити Лабіринт?

Він повільно підійшов, простягнув правицю і поклав її мені на плече. Водночас ціпок, який він тримав в іншій руці, нахилився за фут до мого обличчя, але тепла я не відчув. Старий поглянув мені у вічі.

— Ти змінився, — через певний час сказав він.

— Чи достатньо, щоби виконати це? — запитав я.

Він відвів погляд.

— Можливо, достатньо, щоби варто було спробувати, — відказав він, — навіть якщо ми приречені на поразку.

— Чи допоможеш ти мені?

— Я не знаю, — відказав він, — чи мені це до снаги. Ця маячня з моїми настроями і думками — вона то охоплює мене, то зникає. Навіть зараз я відчуваю, як звіюється частина самоконтролю. Можливо, через збудження... Нам краще повернутися всередину.

Позаду почулося подзенькування. Коли я озирнувся, за спиною стояв грифон. Його голова повільно похитувалася з боку на бік, хвіст теж похитувався з боку на бік, а язик вистромився назовні. Він почав кружляти навколо нас і зупинився саме між Дворкіним і Лабіринтом.

— Він знає, — мовив Дворкін. — Відчуває, коли я починаю змінюватися. Він не дозволить мені підійти до Лабіринту... Гарний Віксер. Ми повертаємося. Все гаразд... Ходімо, Корвіне.

Ми рушили назад, до входу в печеру, а Віксер пішов за нами, дзеленькаючи на кожному кроці.

— Камінь, — мовив я. — Судний Камінь... ти кажеш, він необхідний, щоби полагодити Лабіринт?

— Так, — відповів старий. — Його потрібно пронести через увесь Лабіринт, відновлюючи первинний візерунок там, де його було пошкоджено. Але це може зробити тільки той, хто налаштувався на Камінь.

— Я налаштований на Камінь, — відповів я.

— Як? — запитав він, спинившись.

Віксер дзенькнув позаду нас, коли ми спинилися.

— Я виконував твої письмові вказівки... й Ерікові усні, — відповів я. — Я взяв Камінь із собою у центр Лабіринту і спроектував себе всередину нього.

— Ясно, — відказав він. — А як ти його здобув?

— Від Еріка, на смертному ложі.

Ми зайшли в печеру.

— Він у тебе з собою?

— Я був змушений заховати його в одній із Тіней.

— Я би радив тобі швиденько забрати його і принести сюди або в палац. Найкраще його зберігати біля центру буття.

— Чому?

— Він має схильність викривлювати Тіні, якщо надто довго перебуває в них.

— Викривлювати? Яким чином?

— Неможливо визначити заздалегідь. Усе цілковито залежить від місця.

Ми обігнули ріг і рушили далі пітьмою.

— А що це означає, — запитав я, — коли ти носиш Камінь і все навколо тебе починає сповільнюватися? Фіона попередила мене, що це небезпечно, але не зазначила, чому.

— Це означає, що дійшов до межі свого єства, що твоя енергія скоро вичерпається і ти помреш, якщо швидко що-небудь не зробиш.

— А що саме?

— Почнеш брати силу з самого Лабіринту — первинного Лабіринту в Камені.

— Як можна досягти цього?

— Ти маєш піддатися йому, відпустити себе, стерти власну особистість, знищити межі, які відділяють тебе від усього решта.

— Звучить простіше, ніж робиться.

— Але це можливо зробити, і це єдиний спосіб.

Я похитав головою. Ми рушили далі й нарешті підійшли до великих дверей. Дворкін погасив ціпок і притулив його до стіни. Ми зайшли і зачинили двері. Віксер спинився за крок від них.

— Ти маєш піти просто зараз, — сказав Дворкін.

— Але є ще так багато питань, які б я хотів поставити тобі, а ще й сам хотів би дещо розповісти.

— Мої думки втрачають ясність і ти викинеш слова на вітер. Приходь завтра вночі, чи післязавтра. Хутчіше! Йди!

— Чому такий поспіх?

— Коли я змінюся, то можу завдати тобі шкоди. Зараз я стримую зміну винятково силою волі. Вирушай!

— Я не знаю як. Я знаю, як дістатися сюди, але...

— У столі в іншій кімнаті лежать особливі карти. Бери світло! Іди будь-куди! Геть звідси!

Я хотів було запротестувати, що не боюся фізичної сили, яку він може проявити, але нараз його риси попливли, як розпечений віск, і сам він почав здаватися значно більшим, кінцівки його видовжилися. Схопивши світло, я вибіг з кімнати, і раптовий холод пройняв мене.

...до столу. Я прочинив одну з шухлядок і схопив кілька карт, що валялися в ній. А тоді почув позад себе кроки чогось, що виходило з кімнати, звідки я щойно вибіг. І вони зовсім не скидалися на кроки стариганя. Я не озирався. Натомість підняв перед собою карти й поглянув на верхню. Місце було незнайомим, але я розкрив свідомість і потягнувся до нього. Гористий кряж, щось непевне позад нього, дивне смугасте небо, ліворуч розкидані по ньому зорі.

...Карта ставала то гарячою, то холодною від мого дотику, і лютий вітер проходив крізь неї, доки я вдивлявся в пейзаж, змінюючи перспективу.

Праворуч від мене пролунав сильно змінений, але досі впізнаваний голос Дворкіна:

— Дурню! Ти обираєш землю своєї погибелі!

Велика клешнеподібна рука — чорна, шкіриста, скручена, доторкнулася до мого плеча, можливо, щоби забрати карту. Але видіння вже змодельовано, і я рушив уперед, відвертаючи карту, коли збагнув, що втік. Потім я зупинився й завмер, щоби дати своїм чуттям призвичаїтися до нової місцини.

Я знав. З уривків легенд, родинних пліток і почуття, що охопило мене, я знав місце, куди потрапив, і з цілковитою впевненістю щодо природи цього краю я підвів очі, щоби поглянути на Двори Хаосу.

6

Де саме? Відчуття — річ узагалі непевна, а ось моє сприйняття напружилося наразі до краю можливостей. Скеля, на якій я стояв... Варто мені було спробувати зосередити на ній погляд, як вона набувала вигляду розпеченої бруківки у спекотний полудень. Здавалося, вона совалася і тремтіла, хоча моя точка опори лишалася непорушною. А ще вона не могла вирішити, до якої ж частини спектру належить. Скеля пульсувала і виблискувала, ніби шкіра ігуани. Підвівши погляд, я вдивлявся в небеса, яких ніколи не бачив раніше. Небо розчахнулося навпіл. Одна його половина втілювала найглибшу нічну пітьму, в якій танцювали зорі. Кажучи «танцювали», я не мав на увазі «мерехтіли»; вони стрибали, змінюючи розміри; шастали й кружляли; спалахували, ніби супернова; тьмяніли і зникали. То було жахне видиво, і живіт мій стискався від страшенного нападу акрофобії[87]. Я перевів погляд в інший бік, але це не надто покращило ситуацію. Друга половина неба скидалася на постійно струшувану пляшку з кольоровим піском; смуги помаранчевого, жовтого, червоного, блакитного, коричневого та багряного оберталися й вигиналися; плями зеленого, бузкового, сірого та сліпучо білого зринали і зникали, вливаючись в інші смуги, замінюючи їх або ж приєднуючись до інших рухомих об'єктів. Вони також мерехтіли і тремтіли, даруючи неможливе відчуття далини і близькості. Якоїсь миті вони буквально здіймалися в небесну вись, в інший час — виповнювали повітря біля мене тонким, прозорим туманом, сліпучими смугами або ж щільними мацаками кольору. Пізніше я збагнув, що вододіл між темрявою і кольором повільно рухався справа наліво. Неначе вся небесна мандала[88] оберталася навколо точки просто в мене над головою. А щодо джерела світла яскравої половини, то визначити його було неможливо. Я стояв там і дивився вниз — на те, що спершу здалося мені долиною, сповненою незчисленними барвистими спалахами, проте коли запала пітьма, зорі затанцювали в її глибинах, як і нагорі, обертаючи долину на бездонне провалля. Так начебто я стояв на краю світу, на краю всесвіту, на краю всього. Далеко, дуже далеко звідси щось бовваніло на абсолютно чорній горі — таке саме чорне, але облямоване ледь помітними спалахами світла. Не можна було вгадати його розмір, адже поняття відстані, глибини та перспективи тут не існували. Споруда? Група споруд? Місто? Чи просто місце? Потрапляючи на сітківку мого ока, контури щоразу змінювалися. Тепер між нами пливли легкі, туманні запони, вигинаючись, немовби довгі пасма намітки, облямовані розжареним повітрям. Мандала спинила свій оберт, коли повністю змінила положення. Тепер усі барви опинилися позад мене. Їх неможливо було відчути, не повернувши голови, а саме цього мені робити не хотілося. Було приємно просто стояти там і витріщатися на безформність, з якої виникло все... Вона існувала навіть до Лабіринту. Я знав це, невиразно, десь у глибині свідомості, мабуть. Я знав це, бо не сумнівався, що вже бував тут раніше. Одного далекого дня, коли я ще був зовсім маленьким, мене приносив сюди чи то тато, чи то Дворкін (уже й не пригадаю), ставив або тримав біля цього місця, де я розглядав цю саму сцену, і, я певен, мені так само бракувало розуміння, але вистачало страху. Мене виповнювало задоволення з нотками нервового збудження від дотику до забороненого, сумнівне передчуття. Саме тієї миті мене охопив смуток за Каменем, який я залишив у купі компосту в Тіні Земля. Річ, з якою Дворкін зробив так багато всього. Чи ж могла частина мене шукати захисту або символу опору проти того, що лежало тут? Можливо.

Я продовжував зачаровано вдивлятися по той бік провалля. Чи то мої очі вже прилаштувалися до цього простору, чи то перспектива знову трохи змінилася, але тепер я розрізняв крихітні, примарні обриси, що рухалися, немов сповільнені метеори крізь стрічки намітки. Я чекав, ретельно розглядаючи їх, і намагався хоч трохи збагнути природу їхніх дій. Зрештою, одна зі смуг підплила зовсім близько до мене — і я отримав свою відповідь.

Сяйнув рух. Одна зі стрімких форм збільшилася, і я збагнув, що вона мчить звивистим шляхом до мене. За кілька секунд вона набула вигляду вершника. Наближаючись, чоловік увібрав у себе міцність реальності та примарність, що пронизувала все навколо мене. Ще мить — і я розгледів голого вершника на лисому коні — обидва, смертельно бліді, стрімко мчали до мене. Вершник розмахував білосніжним клинком; і його очі, й очі коня червоно сяяли. Я гадки не мав, чи бачить він мене, чи існуємо ми в одному зрізі реальності, настільки неприродним було його обличчя. І все ж, коли він наблизився, я витягнув з піхов Ґрейсвандір і відступив на крок.

Його довге біле волосся виблискувало іскрами, і варто було йому повернути голову, як я збагнув, що примчав він по мене — я тілом відчув крижаний тиск його погляду. Я став боком і здійняв меча, захищаючись.

Він наближався, і я збагнув, що і вершник, і його кінь були великими, більшими навіть, ніж я уявляв. Вони наближалися. Десь метрів за десять від мене вершник здійняв коня дибки, і вони спинилися. Вони дивилися на мене й похитувалися, немов перебували на плоту на м'яких морських хвилях.

— Твоє ім'я? — запитав вершник. — Назви своє ім'я, новоприбульцю!

Від його голосу у вухах задзвеніло. Всі слова лунали монотонно — голосно і без модуляцій.

Я похитав головою.

— Я називаю своє ім'я, коли хочу, а не коли мені наказують, — відказав я. — Хто ти?

Він тричі гавкнув — певно, засміявся.

— Я потягну тебе вниз, де ти вічно оплакуватимеш свою долю.

Я спрямував Ґрейсвандір йому у вічі.

— Від слова до діла, — мовив я на те, — як від землі до неба.

Я відчув слабкий прохолодний дотик, неначе хтось намагався зв'язатися зі мною через Козир, думаючи про мене. Але дотик був невиразним і слабким, а я не міг розпорошувати увагу, адже вершник дав сигнал коневі і тварина стала дибки. Відстань завелика, вирішив я. Але це могло стосуватися іншої Тіні. Залишивши примарну стежину, якою прибув сюди, кінь стрибнув до мене.

Місце, куди стрибнула тварина, розташовувалося доволі далеко від мене, але кінь не впав у провалля, як би мені цього хотілося. Він поскакав далі галопом, і хоча його рух трохи сповільнився, він продовжував просуватися над порожнечею.

Рівночасно я помітив удалині, звідки приїхав вершник, ще одну постать, яка прямувала до мене. Не лишалося нічого, як стояти на місці, битися і сподіватися, що я зможу здолати першого нападника, доки не підоспіє другий.

Під'їхавши, вершник кинув на мене червонозорий погляд і спинився, коли помітив Ґрейсвандір. Що б не породило ту божевільну ілюмінацію в мене за спиною, а вона знову повернула до життя тонкі візерунки на моєму мечі — вигравіювана в ньому частина Лабіринту заяскріла вздовж усього леза. Вершник тієї миті був уже дуже близько від мене, аж раптом потягнув поводи і звів погляд на мене. Його бридкий усміх зник.

— Я знаю тебе! — мовив він. — Ймення тобі Корвін!

Але ми вже дістали його — я й інерція.

Передні копита його коня опустилися на самий край виступу, і тоді я кинувся вперед. Задні ноги тварини інстинктивно шукали рівнозначної опори попри натягнуті віжки. Коли я атакував, вершник тримав меч напоготові, але я відступив і напав зліва. Він навскіс махнув мечем, проте я вже кинувся вперед. Ґрейсвандір протяв його бліду шкіру й увійшов у плоть трохи нижче грудей.

Я витягнув з рани клинок — і вогонь, наче кров, полився з неї. Його рука з мечем здригнулася, а кінь заіржав — чи то завив, — коли вогниста рідина капнула йому на шию. Я відскочив назад, оскільки вершник кинувся вперед, а кінь, ставши на ноги, хвицнув і рушив на мене. Я знову різонув — інстинктивно, захищаючись. Моє лезо поранило його передню ліву ногу, яка також закривавила вогнем.

Коли він удруге кинувся на мене, я знову відступив. Тієї миті вершник вибухнув полум'яним стовпом. Кінь під ним заіржав, крутнувся — і помчав геть. Не зупиняючись, він стрибнув через край і зник у прірві, повернувши мені спогад про розжарену котячу голову, яка говорила зі мною в давніших пригодах, а також холодок по спині, який завжди йшов пліч-о-пліч з тим спогадом.

Важко дихаючи, я притулився до скелі. Димчаста стрічка дороги підпливла ближче, і тепер простягалася за десять футів[89] від краю провалля. Судома схопила мене за лівий бік. Другий вершник стрімко наближався. Цей був не таким блідим, як попередній: він мав темне волосся і барви в обличчі. Юнак їхав верхи на гнідому коні з розкішною гривою, а в руках тримав заряджений арбалет. Озирнувшись, я збагнув, що шляху до відступу нема — нема навіть розколини, де можна заховатися.

Витерши долоні об штани, я схопив Ґрейсвандір і виставив до вершника форте клинка[90]. Повернувся боком, щоби підставити під постріл якомога менше тіла. Здійняв між нами клинок так, щоби руків'я закривало голову, а вістря вказувало у землю — таким уже був мій єдиний щит.

Вершник опинився на одній лінії зі мною і спинився на краю димчастої стрічки дороги. Він повільно підняв арбалет, знаючи, що якщо не застрелить мене з першого разу, я можу кинути меч, наче спис. Наші погляди перетнулися.

Юнак був струнким і безбородим. Очі — можливо, світлі — примружилися для прицілу. Він чудово керував конем — самими колінами. Руки великі, дужі. Удатні. Коли я побачив його, мене пройняло особливе почуття.

Мить розтягнулася, час для нападу проминув. Вершник від'їхав назад і ледь опустив зброю, однак напруга не полишала його постави.

— Ти, — гукнув він. — Цей меч — Ґрейсвандір?

— Так, — відказав я. — Саме він.

Він і далі оцінювально мене розглядав, і щось у мені ворухнулося, щоби вбратися в колючі слова, але так і не знайшло їх, тому втекло оголеним крізь ніч.

— Що тобі тут потрібно? — запитав він.

— Піти геть, — відказав я.

Стріла вилетіла з арбалета, свиснула і вдарилася об скелю високо наді мною, ліворуч.

— Тоді йди, — відказав він. — Це місце для тебе небезпечне.

Він розвернув коня в напрямку, звідки прийшов.

Я опустив Ґрейсвандір.

— Я не забуду тебе, — мовив я.

— Не забувай, — відказав він.

А тоді поскакав геть, а разом з ним зникла і димчаста дорога.

Я сховав Ґрейсвандір у піхви й ступив крок уперед. Світ навколо мене знову почав повертатися — праворуч загоралося світло, ліворуч відступала темрява. Я роззирнувся, намагаючись відшукати якийсь прохід на скелясту вершину позад мене. Пагорб здіймався всього тридцять чи сорок футів, і мені хотілося подивитися, що ж можна розгледіти з такої висоти. Виступ, на якому я стояв, простягався ліворуч і праворуч. Провівши розвідку, я з'ясував, що праворуч моя скеля швидко звужувалася, так і не піднявшись на достатню висоту. Тож я розвернувся і попрямував ліворуч.

Поза скелями я натрапив на доволі щільну ділянку. Кинувши оком на висоту підйому, вирішив, що тут можна дертися вгору. Про всяк випадок озирнувся, чи не бовваніє, бува, ще якась загроза. Примарна дорога зникла в далині, й жодних нових вершників видко не було. Я почав підйом.

Дертися вгору було не складно, однак висота підйому виявилася значно більшою, ніж мені здавалося знизу. Певно, в усьому винен симптом просторового викривлення, що так сильно вплинув на мене у цьому місці. Через певний час я виліз нагору і випростався там, звідкіля міг найкраще розгледіти краєвид по той бік скелі.

І знову мій зір заполонили хаотичні барви. З правого боку неба на них наступала темрява. Земля, над якою вони танцювали, рясніла скелями і кратерами — без жодних ознак життя. З-поза небокраю і до далеких гір праворуч крізь неї чорнильним серпантином простягалося те, що могло бути тільки Чорною дорогою.

Ще десять хвилин лазіння та маневрування — і ось уже я розташувався так, що міг побачити її початок. Промчав крізь широкий прохід між скелями й добіг до самого урвища над прірвою. Там дорога зливалася з чорнотою провалля, відрізняючись лише тим, що жодна зоря не виблискувала над нею. Керуючись цією відмінністю, я дійшов висновку, що вона тягнулася аж до чорної гори, звіди розходилися туманні смуги шляхів.

Я простягнувся на животі, притиснувшись, щоби якомога менше змінювати своєю присутністю контур гребеня, аби не потрапити в поле зору невидимих мені очей. Я лежав там і думав про відкриття Чорної дороги. Пошкодження Лабіринту відкрило цей хід до Амбера, а моє прокляття, як я гадав, тільки прискорило процес. Я досі відчував провину, хоч і не абсолютну, як раніше. Тоді я пригадав Еріка, котрий лежав, помираючи, на схилі Колвіра. Він сказав, що скільки б не ненавидів мене, а все ж зберіг своє передсмертне прокляття для ворогів Амбера. Яка іронія! Усі мої зусилля тепер спрямовано на виконання останнього бажання найменш улюбленого брата. Своїм прокляттям він скасував моє — за допомогою мене ж. І, можливо, додав усьому глибшого сенсу.

Я придивився ретельніше і, на щастя для себе, не побачив лав осяйних вершників, що збираються над дорогою. Якщо, звісно, диверсійна група ще не на шляху до Амбера, королівство тимчасово у безпеці. Однак низка речей схвилювали мене. Якщо час і справді поводився тут так дивно, на що вказує можливе походження Дари, чому ж нема наступного нападу? У них точно було вдосталь часу, щоби відновитися й приготуватися до нового нападу. Невже щось трапилося нещодавно, за Амберським часом, що змінило природу їхньої стратегії? А якщо трапилося, то що? Моя зброя? Брандове одужання? Щось інше? А ще мені цікаво, як далеко сягнули Бенедиктові застави. Точно не настільки далеко, інакше мені б повідомили. Чи бував він коли-небудь тут? Чи ж хтось бував тут нещодавно, дивився на Двори Хаосу і знав щось таке, чого не знаю я? Я постановив собі розпитати Бранда і Бенедикта, щойно повернуся.

Все це змусило мене замислитися, як час поводиться зі мною зараз. Краще не баритися тут довше, ніж це необхідно. Я проглянув інші Козирі, які забрав зі столу Дворкіна. Хоч вони всі й були цікавими, я не знав жодного із зображених місць. Тоді я витягнув власну колоду і знайшов Козир Рендома. Можливо, саме він намагався зв'язатися зі мною раніше. Я підняв його Козир і поглянув на нього.

Він ненадовго поплив перед очима і я поглянув на змазаний калейдоскоп образів, у центрі якого — Рендом. Рух, вигнута перспектива...

— Рендоме, — мовив я. — Це Корвін.

Я відчув його розум, однак не отримав жодної відповіді від нього. Я збагнув, що він зараз жене з пекельною швидкістю, повністю зосередившись на зміні атрибутів Тіней навколо нього. Він не міг дати відповідь, не втрачаючи контроль. Я закрив Козир рукою, розриваючи зв'язок.

Тоді взяв Джерардову карту. За кілька секунд установив контакт. Випростався.

— Корвіне, де ти? — запитав він.

— На краю світу, — відказав я. — Хочу повернутися додому.

— Ходи сюди.

Він простягнув руку. Я потягнувся до брата і, стиснувши її, ступив уперед.

Ми опинилися на цокольному поверсі палацу в Амбері, у вітальні, куди ми всі перейшли в ніч Брандового повернення. Здавалося, зараз світанок. У коминку горів вогонь. Нікого більше не було.

— Я пробував зв'язатися з тобою раніше, — мовив він. — Гадаю, Бранд також, але я не певен.

— Як довго мене не було?

— Вісім днів, — відказав Джерард.

— Добре, що я поквапився. Що тут відбувається?

— Нічого страшного, — сказав він. — Я не знаю, чого хоче Бранд. Він увесь час кликав тебе, а я не міг з тобою зв'язатися. Зрештою, я дав йому колоду і сказав, що, може, йому вдасться більше. Схоже, не вдалося.

— Я був збитий з пантелику, — мовив я на те, — та й різниця в плині часу була колосальною.

Він кивнув.

— Тепер, коли небезпеки для його життя нема, я уникаю його. Його знову охопив один із похмурих настроїв, і він наполягає, що сам може про себе подбати. Щодо цього, він справді має рацію, і це на краще.

— Де він зараз?

— У своїх покоях. Годину тому він точно був там — страшенно похмурий.

— А він узагалі виходив?

— На кілька коротких прогулянок. Але за останні кілька днів — ні.

— Гадаю, мені варто піти і зустрітися з ним. Є що-небудь про Рендома?

— Так, — відповів Джерард. — Кілька днів тому повернувся Бенедикт. Він казав, що їм вдалося знайти чимало підказок щодо Рендомового сина. Він допоміг йому перевірити деякі з них. Рендом поїхав далі, але Бенедикт відчув, що йому краще не віддалятися зараз від Амбера надовго, адже ситуація непевна. Тож він лишив Рендома продовжувати пошуки самостійно. До речі, він дещо роздобув у тій пригоді. Повернувся, хизуючись механічною рукою — чудова робота. Він може робити нею все, що й раніше.

— Справді? — запитав я. — Звучить знайомо.

Він усміхнувся і кивнув.

— Він казав, що ти привіз її для нього з Tip-на Ноґта. До речі, він хоче поговорити з тобою про неї якомога швидше.

— Ще б пак, — відказав я. — Де він зараз?

— На одному з форпостів, поставлених ним уздовж Чорної дороги. Спробуй зв'язатися з ним через Козир.

— Дякую. Щось новеньке про Джуліана чи Фіону?

Він похитав головою.

— Гаразд, — я повернувся до дверей. — Гадаю, спершу піду побачу Бранда.

— Мені цікаво, чого ж він хоче, — кинув навздогін Джерард.

— Я це запам'ятаю.

Я вийшов з кімнати і рушив до сходів.

7

Я постукав до Бранда.

— Заходь, Корвіне, — мовив він.

Я так і зробив, але ще перетинаючи поріг, вирішив, що не запитуватиму, звідки він дізнався, хто саме за дверима. Кімната його була похмурим місцем: попри денну пору і чотири вікна, там горіли свічки. На трьох із них віконниці були зачинені, а четверте мало маленький просвіт. Бранд стояв перед ним і дивився на море. Він був зодягнутий у чорний оксамит зі срібним ланцюжком на шиї. Також на ньому був витончений пасок зі срібних кілець. Він грався з маленьким кинджалом і навіть не обернувся, коли я зайшов. Виглядав блідим, але борода була охайно підстрижена. Та й загалом весь вигляд його був охайний, щоправда, набрав трохи ваги, відколи ми востаннє бачилися.

— Маєш значно кращий вигляд, — сказав я. — Як почуваєшся?

Він повернувся і глянув на мене крізь напівзаплющені очі без жодних емоцій.

— Де ти в біса був? — запитав він.

— То там, то сям. Чому ти хотів побачитися зі мною?

— Я запитав, де ти був.

— І я почув тебе, — відказав я, знову відчиняючи двері позад себе. — Зараз я вийду і знову зайду. Може, почнемо розмову спочатку?

Він зітхнув.

— Зачекай хвилинку. Вибач, — мовив він. — І чому ми всі такі тонкошкірі? Гадки не маю... Гаразд. Буде краще, якщо почну спочатку.

Він сховав у піхви свій кинджал і перетнув кімнату, щоби сісти у велике крісло з чорного дерева і шкіри.

— Мене непокоїло все те, про що ми розмовляли, — сказав він, — і про що не встигли. Я чекав на слушну мить, коли ти вирішиш свої справи у Tip-на Ноґті й повернешся. Потім я запитував про тебе, але з'ясував, що ти ще не повернувся. Я зачекав іще. Спершу мене просто з'їдало нетерпіння, але потім я почав перейматися, чи не схопили тебе наші вороги. Порозпитувавши ще, я дізнався, що ти забігав, аби тільки побазікати з Рендомовою дружиною — певно, то була надзвичайно важлива розмова — і подрімати. Тоді ти поїхав знову. Мене роздратувало, що ти не повважав за потрібне тримати мене в курсі подій, але я вирішив почекати ще. Зрештою, я попросив Джерарда зв'язатися з тобою через Козир. Коли йому це не вдалося, я захвилювався. Тоді я спробував сам, і хоч мені здавалося, що я торкнувся до тебе на кілька секунд, пробитися не пощастило. Я боявся за тебе, але тепер бачу, що боятися взагалі нема чого. Звідси і грубість.

— Зрозуміло, — мовив я і сів праворуч від нього. — Насправді, для мене час плинув значно швидше, ніж для тебе, тож для мене ця відсутність була неймовірно короткою. Гадаю, ти значно швидше оклигав від своєї рани, ніж я від своєї.

Він злегка всміхнувся і кивнув.

— Це вже хоч щось, — сказав Бранд. — Бальзам на мої рани.

— У мене самого кілька подряпин, — відповів я, — тож не варто їх множити. Ти навіщось хотів мене побачити. Розповідай.

— Тебе щось хвилює, — сказав він. — Можливо, нам варто спершу поговорити про це.

— Гаразд, — відказав я. — Почнімо.

Я повернувся і поглянув на картину на стіні біля дверей. Олійний живопис, доволі похмуре зображення криниці в Міраті, а також двох чоловіків, котрі стоять неподалік від нього біля коней і розмовляють.

— У тебе характерний стиль, — сказав я.

— У всьому, — зауважив він.

— Ти зірвав з язика моє наступне речення, — мовив на те я, дістав Козир Мартіна і передав йому.

Вираз Брандового обличчя не змінився, доки він розглядав його. Він скоса зиркнув на мене, а тоді кивнув.

— Не заперечую, це моїх рук справа, — мовив він.

— Твої руки не тільки цю карту зробили, правда ж?

Він облизав верхню губу кінчиком язика.

— Де ти знайшов Козир? — запитав він.

— Прямісінько там, де ти його залишив, у серці всіх речей — у справжньому Амбері.

— Отже... — він піднявся зі стільця, повернувся до вікна, усе ще тримаючи карту, ніби щоб роздивитися її при кращому освітленні. — Отже, — повторив він, — ти знаєш значно більше, ніж я гадав. Як ти дізнався про первинний Лабіринт?

Я похитав головою.

— Спершу дай відповідь на моє запитання: це ти вдарив Мартіна?

Він знову повернувся до мене. Хвильку повитріщався, а тоді різко кивнув. Його погляд і далі досліджував моє обличчя.

— Чому? — запитав я.

— Мав же хтось, — пояснив він, — відкрити шлях для потрібних нам сил. Ми тягнули жереб.

— І ти переміг.

— Переміг? Програв? — він знизав плечима. — Яке це тепер має значення? Усе пішло не так, як ми планували. Тепер я зовсім інша людина.

— Ти вбив його?

— Що?

— Мартіна, Рендомового сина. Чи помер він унаслідок завданої тобою рани?

Він повернув руки долонями вгору.

— Не знаю, — відказав Бранд. — Якщо він і не помер, то не через те, що я не намагався його вбити. Нема сенсу вдивлятися глибше. Винного ти знайшов. І тепер, коли винуватця знайдено, що ти збираєшся робити?

Я похитав головою.

— Я? Нічого. З того, що мені відомо, юнак міг вижити.

— Тоді пропоную перейти до загальніших питань. Як давно ти знаєш про існування справжнього Лабіринту?

— Достатньо давно, — відказав я. — Про його походження, функції та вплив амберської крові... достатньо давно. Я приділяв більше уваги Дворкіну, ніж тобі здавалося. І все ж не бачив жодної користі від руйнування тканини буття. Тож я вирішив деякий час не будити сплячого Бровка. Доки я не поговорив з тобою, мені навіть не спадало на думку, що Чорна дорога могла з'явитися через таку дурість. Коли ж я прийшов перевірити Лабіринт, то побачив Мартінів Козир і збагнув усе решта.

— Я не знав, що ти знайомий з Мартіном.

— У житті його не бачив.

— Але як тоді ти здогадався, що на Козирі — саме він?

— Я там був не сам.

— Хто ходив з тобою?

Я усміхнувся.

— Ні, Бранде. Зараз твоя черга відповідати. Востаннє, коли ми балакали, ти сказав, що вороги Амбера мчать із Дворів Хаосу, що вони мають доступ до королівства через Чорну дорогу, яка відкрилася через дещо, скоєне Блейзом, Фіоною і тобою, коли ви всі разом мізкували, як би вам захопити трон. Тепер я знаю, що саме ви накоїли. Бенедикт патрулює Чорну дорогу, а я щойно дивився на Двори Хаосу. Нема жодного перегрупування сил, та й руху до нас по дорозі. Знаю, що час у тому місці тече інакше. У них було більше, ніж достатньо, часу, щоб підготуватися до нового наступу. Я хочу знати, що їх стримує. Чому вони досі не рушили? На що вони чекають, Бранде?

— Ти припускаєш, що я знаю більше, ніж це є насправді.

— Я так не вважаю. Ти — наш доморощений експерт у таких питаннях. Ти ж мав із ними справу. А цей Козир — доказ того, що ти маєш іще багато таємниць. Не мудруй, а просто розповідай.

— Двори... — почав він. — А ти жваву діяльність розвинув. Ерік був справжнім дурнем, що негайно не вбив тебе — якщо він знав, що ти в курсі таких речей.

— Ерік був дурнем, — підтвердив я. — А ти — ні. Тепер розповідай.

— Але я все ж таки дурень, — відказав він. — Ще й сентиментальний. Пригадуєш нашу останню сварку в Амбері, багато років тому?

— Частково.

— Я сидів на краю ліжка, а ти стояв біля мого письмового столу. Коли ти відвернувся й попрямував до дверей, я надумав убити тебе. Запхав руку за ліжко, де зберігав заряджений арбалет з однією стрілою в ньому. Поклав на нього руку і вже ладен був здійняти зброю, коли збагнув дещо, що мене спинило.

Він завмер.

— І що ж це було? — запитав я.

— Поглянь у бік дверей.

Я озирнувся, але нічого особливого не розгледів. Похитав головою, але Бранд промовив:

— На підлозі.

Тоді я збагнув, про що він: на підлозі лежав килимок, вкритий дрібними червонястими, оливковими, коричневими і зеленими геометричними візерунками. Він кивнув.

— Ти стояв на моєму улюбленому килимку. Не хотілося заливати його кров'ю, а потім моя злість минула. Тож і я також жертва емоцій і обставин.

— Мила історія... — почав я.

— Але тепер ти хочеш, щоб я припинив викручуватися. А я і не викручувався. Радше намагався висловитися. Ми всі живі завдяки терпінню одне одного та щасливим випадкам. Я пропоную, щоб ми ненадовго стримали терпіння і прибрали випадковість у кількох дуже важливих питаннях. Але спершу щодо твого питання. Я не можу знати напевне, що стримує їх, однак можу висунути непоганий здогад. Блейз зібрав величезну армію для атаки на Амбер. За масштабами вона значно перевищуватиме ту, до якої ти приєднався. Розумієш, він спиратиметься на попередній досвід нападу, щоб передбачити можливу оборону. До того Блейз, можливо, намагатиметься вбити Бенедикта чи тебе. Однак усе це — обхідний маневр. Підозрюю, Фіона зв'язалася з Дворами Хаосу — може, досі там перебуває — і готує їх до справжнього нападу, який може трапитися будь-коли після Блейзової диверсійної вилазки. А тоді...

— Ти сказав, що це непоганий здогад, — перервав його я. — Але ми не знаємо напевне, чи вижив Блейз.

— Блейз вижив, — заявив Бранд. — Я зміг упевнитися в цьому через його Козир — навіть трішки простежити за його діяльністю — перш ніж він відчув мою присутність, а тоді заблокував доступ. Він надміру чутливий щодо такого спостереження. Я застав його в полі з військами, які він хоче кинути на Амбер.

— А Фіона?

— Ні, — відказав він. — Я не ставив експерименти на її Козирі, та й тобі не раджу. Вона надзвичайно небезпечна, тож я не хотів би відкривати себе її впливу. Моя оцінка її теперішнього становища базується радше на дедукції, аніж на прямих свідченнях. Але гадаю, що на мої здогади можна покластися.

— Розумію, — сказав я.

— У мене є план.

— Викладай.

— Те, як ви витягнули мене з неволі, поєднавши концентрацію всіх, було доволі вигадливим. Такий самий принцип можна використати знову — тільки з іншого боку. Правильно спрямована, така сила доволі легко зможе пробитися крізь індивідуальний бар'єр — навіть якщо його поставила Фіона.

— Тобто спрямована тобою?

— Звісно. Пропоную зібрати родину і пробитися крізь щити Блейза і Фіони, де б вони зараз не були. Ми затримаємо їх, у плоті й крові, на хвильку чи дві. Мені вистачить часу для удару.

— Як з Мартіном?

— Гадаю, краще. Останньої миті Мартін зумів утекти. Цього разу таке не трапиться, адже триматимуть усі. Вистачить навіть трьох або чотирьох.

— Ти справді гадаєш, що можеш так просто владнати справу?

— Я гадаю, що нам варто спробувати. Час спливає. Коли вони захоплять Амбер, ти будеш першим, кого вони стратять. І я теж. Що скажеш?

— Якщо я упевнюся, що це необхідно. Тоді я не матиму іншого вибору, як прийняти твою пропозицію.

— Це необхідно, повір мені. Крім того, мені знадобиться Судний Камінь.

— Навіщо?

— Якщо Фіона справді у Дворах Хаосу, самого Козиря буде замало, щоби зловити її і втримати — навіть якщо зберемося ми всі. У такому разі мені знадобиться Судний Камінь, щоби зосередити нашу енергію.

— Гадаю, це можна влаштувати.

— Тож чим швидше ми перейдемо до справи, тим краще. Ти міг би організувати все до вечора? Я достатньо одужав, щоби зіграти свою роль.

— Дідько, ні, — відказав я, підводячись.

— Що ти маєш на увазі? — Він стиснув бильця крісла, напівпідвівшись. — Чому ні?

— Я сказав, що прийму твою пропозицію, якщо переконаюся, що це необхідно. Ти сам визнав, що значна частина цього — твої здогади. Уже цього достатньо, щоб я не був упевненим.

— Тоді забудь про переконання. Ти міг би наважитися ризикнути? Наступний напад буде значно потужнішим за попередній, Корвіне. Вони вже в курсі про твою нову зброю. І врахують це у своїх планах.

— Навіть якби я погодився з тобою, Бранде, я точно не зміг би переконати інших, що страти необхідні.

— Переконати інших? Просто накажи їм! Ти ж їх усіх тримаєш за горлянку, Корвіне! Ти ж тут усім керуєш зараз. Хочеш лишитися, чи не так?

Я всміхнувся і рушив до дверей.

— Так і буде, — відповів я, — але чинитиму я на свій лад. Матиму твою пропозицію на увазі.

— Твої методи заведуть тебе в могилу. Швидше, ніж ти гадаєш.

— Я знову стою на твоєму килимку, — мовив я.

Він зареготав.

— Чудово. Але я не погрожував тобі. Ти розумієш, про що я. Зараз ти відповідаєш за весь Амбер. І маєш чинити правильно.

— А ти знаєш, про що я. Я не збираюся вбивати ще кількох з нас через твої підозри. Для цього потрібно щось більше.

— Коли роздобудеш докази, може бути надто пізно.

Я знизав плечима.

— Побачимо, — я простягнув руку до дверей.

— Що збираєшся робити тепер?

Я похитав головою.

— Я не розповідаю нікому про все, що знаю, Бранде. Це різновид страховки.

— Чудово тебе розумію. Сподіваюся тільки, що ти достатньо знаєш.

— Чи боїшся, що я знаю забагато? — поцікавився я.

На мить Брандів погляд напружився, а тоді він усміхнувся.

— Я не боюся тебе, брате, — мовив він.

— Добре нічого не боятися. — Я відчинив двері.

— Зачекай, — сказав він.

— Так?

— Ти так і не сказав мені, хто був з тобою, коли ти знайшов Козир Мартіна там, де я його лишив.

— А, це був Рендом, — сказав я.

— Ох. А він у курсі подробиць?

— Ти маєш на увазі, чи в курсі він, що ти заколов його сина? — перепитав я. — Ні, поки що ні.

— Ясно. А щодо нової руки Бенедикта? Як я розумію, ти якимось чином роздобув її у Tip-на Ноґті. Я би хотів більше дізнатися про це.

— Не зараз, — відказав я. — Лишімо щось для нашої наступної розмови. Вона відбудеться уже скоро.

Я вийшов і зачинив двері, мовчки подякувавши килимку.

8

Зайшовши на кухню, я ум'яв величезну вечерю, а тоді попрямував до стаєнь, де жив молодий гнідий красень, що колись належав Еріку. Незважаючи на цей факт, ми з конем швидко знайшли спільну мову і зовсім скоро я спускався узвозом із Колвіра до табору мого війська з Тіней. Дорогою я намагався впорядкувати й відсортувати події та відкриття, що звалилися на мене впродовж останніх кількох годин. Якщо Амбер дійсно виник у результаті бунту Дворкіна проти Дворів Хаосу, тоді виходило, що всі ми споріднені з тими силами, що тепер загрожували нам. Звісно, важко було визначити, чи можна довіряти хоч слову зі сказаного Дворкіним. Та все ж таки Чорна дорога справді вела до Дворів Хаосу, і вона дійсно виникла внаслідок Брандового ритуалу, який він здійснив, спираючись на принципи світобудови, перейняті від Дворкіна. На щастя, та частина Дворкінової оповіді, яка викликала найбільше сумнівів, не становила практичного, нагального інтересу. А втім, у мене були доволі змішані відчуття щодо факту походження від єдинорога...

— Корвіне!

Я натягнув віжки. Розкрив свідомість назустріч контакту, і переді мною постав образ Ґанелона.

— Я тут, — сказав я. — А звідки в тебе колода Козирів? І як ти навчився ними користуватися?

— Я ще минулого разу прихопив колоду із шухляди в бібліотеці. Вирішив, що добре було би за потреби мати змогу швидко вийти з тобою на зв'язок. А щодо користування, то я просто робив те саме, що і всі ви — пильно дивився на Козир, думав про нього, сконцентрувавшись на контакті з об'єктом.

— Я вже давно мав дістати колоду для тебе, — сказав я. — Мій прорахунок, який ти, на щастя, виправив. Ти їх зараз просто випробовуєш чи щось трапилося?

— Трапилося, — сказав він. — Ти зараз де?

— Якщо доля не стане на заваді, скоро спущуся тобі назустріч.

— З тобою все гаразд?

— Так.

— Добре. Тоді продовжуй спуск. Я краще не намагатимусь переносити тебе через Козир, так як це робите ви. Це не настільки терміново. Я все одно скоро тебе побачу.

— Так.

Ґанелон розірвав зв'язок, і я, відпустивши віжки, продовжив рух. На мить я роздратувався, що він не попросив колоду у мене. Але потім згадав, що згідно з часом Амбера мене не було понад тиждень. Певно, він почав хвилюватися, а якщо врахувати, що він нікому, крім мене, не довіряє... І, мабуть, правильно робить.

Спуск проходив швидко, ніби збалансовуючи подорож до табору. Кінь, якого, до речі, звали Барабан, здавалося, настільки зрадів, що його кудись вивели, що постійно намагався за будь-яких обставин зійти зі шляху. Я поводами легенько підправив напрямок його руху і невдовзі побачив табір. Саме тоді я й збагнув, наскільки скучив за Зіркою.

Коли в'їхав до табору, мене зустріли здивованими вигуками. Відтак запала тиша, і коли я проїхав, будь-яка діяльність зупинилася. Я подумав, що вони вирішили, буцім я прибув сюди, щоби віддати наказ про напад.

Ґанелон вийшов з намету, перш ніж я спішився.

— Ти швидко, — відзначив він, потискаючи мені руку, коли я опинився на землі. — Гарний кінь.

— Так, — погодився я, віддаючи поводи ординарцю. — Що нового?

— Ну... — почав Ґанелон. — Я говорив з Бенедиктом...

— Якесь заворушення на Чорній дорозі?

— Ні, ні. Нічого подібного. Твій брат приїхав сюди після відвідин своїх друзів у Тесі, щоби повідомити, що з Рендомом усе гаразд і що він іде по сліду, який неодмінно приведе його до Мартіна. Після того ми говорили з ним про інші речі, аж раптом Бенедикт попросив мене розказати йому все, що я знаю про Дару. Рендом розповів йому, як вона пройшла лабіринтом, тож Бенедикт збагнув, що надто вже багато людей, окрім тебе, знають про її існування.

— І що ти йому розповів?

— Все.

— Навіть мої здогадки та припущення після відвідин Tip-на Ноґта передав?

— Саме так.

— Розумію. І як він сприйняв почуте?

— Він, здається, дуже розхвилювався. Я би сказав, навіть зрадів. Ходімо, порозмовляєш з ним сам.

Я кивнув і рушив до намету Ґанелона. Він відгорнув запону і ступив крок усередину. Я за ним.

Бенедикт сидів на низькому стільці біля армійської скриньки, на якій лежала розкладена карта. Він щось креслив на карті довгим металевим пальцем блискучої скелетоподібної кисті — причепленої смертоносної механічної руки з переплетених срібних волокон, поцяткованих спалахами. Я приніс її з небесного міста. Увесь пристрій тепер приєднувався до обрубка Бенедиктової правиці трохи нижче місця, де в його коричневої сорочки було відтято рукав. І мене пройняло холодом, адже брат зараз так скидався на власного привида. Він звів очі на мене, підняв долоню у привітанні — звичний, чудово виконаний жест — і на його обличчі з'явилася широченна посмішка, якої я в житті не бачив.

— Корвіне, — підвівся він, простягаючи мені руку.

Я змусив себе доторкнутися до механізму, який нещодавно ледве не вбив мене. Але Бенедикт, здавалося, був зараз прихильнішим, ніж будь-коли раніше. Я потиснув його руку, відзначивши її міцний хват. Спробував не помічати її холодності та кутастості, і був подивований з того, як хвацько Бенедикт навчився нею керувати за такий короткий проміжок часу.

— Мушу просити у тебе пробачення, — сказав він. — Я був несправедливим щодо тебе. Мені дуже шкода.

— Усе гаразд, — відповів я. — Розумію тебе.

Він на мить обійняв мене, і мою віру в те, що все між нами налагодилося, затьмарював лише смертельно міцний хват акуратних пальців на плечі.

Ґанелон засміявся і взяв собі іще один стілець, який поставив з іншого боку скриньки. Моє роздратування через те, що він розповів про речі, які я не хотів згадувати за жодних обставин, вгамувалося, коли я побачив, яким був ефект. Я не міг пригадати, коли бачив Бенедикта в кращому настрої, а Ґанелон, очевидно, тішився з того, як його дії змогли загладити суперечності між нами.

Я всміхнувся і сів. Зняв шабельтас і повісив Ґрейсвандір на наметову жердину. Ґанелон дістав пляшку вина і три склянки. Поставивши їх перед нами та наливши вина, сказав:

— Плачу тобі за гостинний прийом у твоєму наметі, тієї ночі в Авалоні.

Бенедикт підняв свою склянку з ледь чутним дзенькотом.

— У цьому наметі спокійніше, — відказав брат. — Хіба ні, Корвіне?

— Щира правда. Хай так буде завжди.

— Я вперше за довгий час, — почав Бенедикт, — мав змогу поговорити з Рендомом. Він трохи змінився.

— Так, — погодився я.

— Зараз я більш схильний довіряти йому, ніж раніше. Після того, як ми поїхали від Тесі, у нас було вдосталь часу на розмови.

— І куди ж ви прямували?

— Дещо зі сказаного Мартіном господарю дому, де він жив, вказувало, що наш племінник збирався до знайомої мені місцини в дальніх краях Тіней — міста Хірат. Ми приїхали туди і з'ясували, що все так і було. Він проїжджав там.

— Мені Хірат не знайомий, — сказав я.

— Місто із цегли та каменю — комерційний центр на перехресті торгівельних шляхів. Там Рендом дізнався новини про сина, і йому довелося їхати південніше і глибше в Тіні. Ми роз'їхалися в Хіраті, бо мені не хотілося надовго від'їжджати від Амбера. Також існувала особиста причина, яка не давала мені спокою. Рендом розповів мені, що бачив, як Дара в день битви пройшла Лабіринтом.

— Так і було, — погодився я. — Вона його пройшла. Я теж там був.

Бенедикт кивнув.

— Як я і казав, Рендом мене вразив. Я схилявся до того, щоби повірити його словам. А якщо це правда, то можливо, і твої слова правдиві теж. Враховуючи це, мені конче потрібно було розібратися з претензіями дівчиська. Тебе не було, тож я кілька днів тому приїхав до Ґанелона і попросив його розповісти все, що він знає про Дару.

Я зиркнув на Ґанелона, і той ледь помітно кивнув.

— Отже, тепер ти віриш, що у тебе з'явився новий родич, — проголосив я. — Дуже брехливий і, найімовірніше, ворожо до нас налаштований, але все одно родич. Яким буде твій наступний крок?

Бенедикт ковтнув вина.

— Хотів би я повірити у цю кревність, — сказав він. — Вона чомусь дуже приємна. Тож я хотів би з'ясувати напевно: правда це чи ні. Якщо справді виявиться, що зв'язок між нами існує, то хотів би зрозуміти її мотиви. І ще мріяв би дізнатися, чому вона ніколи не повідомляла мені особисто про своє існування.

Брат поставив склянку, підняв свою нову руку, поворушив пальцями.

— Почати я хотів би, — продовжив він. — з того, що ти пережив в Тір-на-Ноґті, того, що стосується нас з Дарою. Мені також неймовірно цікаво дізнатися про цю руку, яка неначе була зроблена спеціально для мене. Я ще ніколи не чув, щоби з небесного міста приносили фізичні предмети.

Бенедикт стиснув руку в кулак, розтиснув пальці, покрутив зап'ястя, випрямив правицю, підняв її і м'яко опустив на коліно.

— Рендом закріпив усе з хірургічною точністю, як гадаєш? — сказав Бенедикт.

— Цілком, — погодився я.

— То розкажеш мені свою історію?

Я кивнув і ковтнув ще вина.

— Це трапилося в небесному замку, — почав я. — У місці, сповненому чорнильними, рухомими тінями. Я відчув непереборне бажання відвідати тронну залу. Так і зробив, а щойно тіні відступили, я побачив тебе. Ти з цією рукою стояв праворуч від трону. Коли все навколо прояснилося, я побачив, що на самому троні сидить Дара. Я підійшов і торкнувся її Ґрейсвандіром — той зробив мене видимим для неї. Вона оголосила мене мертвим упродовж багатьох століть і наказала повертатися в могилу. Коли я став вимагати її родовід, вона пояснила, що веде свій рід від тебе та пекельної діви Лінтри.

Бенедикт зробив глибокий вдих, але промовчав. Я продовжив:

— Час, сказала вона, в місці її народження рухався так швидко, що вже встигло змінитися кілька поколінь. Вона стала першою в роду, в кого проявилися людські риси. Дара знову наказала мені піти. Ти ж тим часом вивчав Ґрейсвандір. Потім завдав удару, аби врятувати Дару від небезпеки, і ми стали до бою. Мій меч міг уразити тебе, а твоя рука могла дотягнутися до мене. Ось і все. В усьому іншому це була битва привидів. Щойно засвітало, місто почало танути, і ти вчепився в мене цією рукою. Я відрубав її Ґрейсвандіром і втік. Вона продовжувала стискати моє плече. Тому і повернулася разом зі мною.

— Цікаво, — сказав Бенедикт. — Я знав, що це місце схильне видавати хибні пророцтва — найпевніше, це страхи і потаємні бажання відвідувача, а не реальний стан справ. Та з іншого боку, небесне місто також часом відкривало невідому істину. Зараз, як і в багатьох інших випадках, важко відділити дійсне від вигадки. А як ти витлумачив побачене?

— Бенедикте, — сказав я, — я схильний вірити історії її походження. Ти, на відміну від мене, ніколи її не бачив. Вона подібна до тебе деякими рисами. А щодо решти... немає сумнівів, що я, як ти і сказав, уже відділив правду від вигадки.

Він повільно кивнув, і я бачив, що не переконав його, але сперечатися далі він не став. Він, як і я, знав, що це означає. Якщо він і далі претендуватиме на трон і якось таки посяде його, то, цілком можливо, йому доведеться відступитися, даючи дорогу своєму єдиному нащадку.

— Що ти маєш намір робити? — спитав я його.

— Робити? — перепитав він. — А що Рендом робить із Мартіном? Я шукатиму її, знайду, почую історію з її власних вуст, а тоді вже вирішу. Однак, це може зачекати, поки не вирішена проблема Чорної дороги. Є ще дещо, що я хотів з тобою обговорити.

— Так?

— Якщо час у їхній цитаделі настільки різниться від нашого, то цим почварам могло цілком його вистачити для підготовки нової атаки. Я не хочу чекати на зустріч з ними у несуттєвих боях. Я хочу пройти Чорною дорогою до її витоків і атакувати ворогів на їхній території. І хотів би здійснити це з твоєю допомогою.

— Бенедикте, — сказав я, — ти коли-небудь дивився зверху на Двори Хаосу?

Він підвів голову і втупився у порожню стіну намету.

— Багато століть тому, коли я ще був зовсім юним, — сказав він, — я кинувся в пекельну гонитву, з наміром заїхати так далеко, як тільки зможу. Хотів знайти кінець усього. Там, під розділеним небом, я дивився на жахну безодню. Гадки не маю, чи це там починається, чи лише проходить дуже близько звідти, але я готовий знову поїхати туди, якщо там причина всього.

— Там причина всього, — промовив я.

— Звідки така певність?

— Я щойно повернувся з тих країв. Темна цитадель досі там. Дорога веде до неї.

— Наскільки важким був шлях?

— Ось, — я дістав Козир і передав його брату. — Це Дворкіна. Я знайшов це серед його речей. Я лишень випробував знахідку. Вона перенесла мене туди. Час тієї ж миті пришвидшився. Вершник атакував мене на примарній дорозі, таку на карті й не намалюєш. Контактувати через Козирі там дуже важко, можливо, через різницю в часі. Мене витягнув Джерард.

Бенедикт вивчав карту.

— Це схоже на місцину, яку я бачив того разу, — протягнув він. — Це вирішує наші логістичні проблеми. Якщо ми будемо по обидва боки зв'язку через Козир, то зможемо перенести війська, так само як перенесли їх із Колвіра на Ґарнат.

Я кивнув.

— Одна із причин, чому я показав тобі карту, це бажання продемонструвати чесність власних намірів. Однак можуть бути інші, менш ризиковані способи перекинути наші війська в невідоме. Я хотів би, щоб ти не поспішав, доки я не з'ясую, що й до чого.

— У будь-якому разі я не можу діяти, поки не матиму більше інформації щодо тієї місцини. Ми ж навіть не знаємо, чи спрацює там твоя автоматична зброя, так?

— Так. У мене її з собою для перевірки не було.

Бенедикт стиснув губи.

— Насправді, тобі треба було про це подумати і взяти хоч одну рушницю, щоби перевірити.

— Обставини мого відльоту не передбачали цього.

— Обставини?

— Іншим разом. Зараз це не важливо. Ти казав про похід Чорною дорогою до її витоків.

— Говорив.

— Вона бере свій початок не там. Її реальне джерело знаходиться у справжньому Амбері, в тій чорній плямі, що пошкодила первісний Лабіринт.

— Так, я розумію це. І Рендом, і Ґанелон описали мені вашу подорож до справжнього Лабіринту і сказали про пошкодження, яке ви там виявили. Я бачу аналогію, можливий зв'язок...

— Пам'ятаєш мою втечу з Авалону і твою за мною гонитву?

У відповідь він ледь усміхнувся.

— Ти в одному місці перетнув Чорну дорогу, — сказав я. — Пригадуєш?

Бенедикт примружив очі.

— Так, — сказав він, — ти проклав шлях через неї. Світ повернувся до норми в тій точці. Я й забув.

— Це Лабіринт вплинув на неї, — сказав я. — Я сподіваюся, що це матиме той самий ефект і в більшому масштабі.

— Наскільки більшому?

— Можна буде повністю знищити дорогу.

Бенедикт відкинувся і пильно поглянув мені у вічі.

— Тоді чому ти цього не робиш?

— Мені треба здійснити попередню підготовку.

— Скільки часу це займе?

— Не надто багато. Ймовірно, лише кілька днів. Можливо, тижнів.

— Чому ти раніше про це не згадував?

— Я лише нещодавно збагнув, що так можна зробити.

— І як саме ти збираєшся це зробити?

— По суті, треба лише полагодити Лабіринт.

— Гаразд, — сказав Бенедикт. — Припустімо, тобі це вдалося. Ворог все одно буде поблизу, — він махнув рукою у бік Ґарната і Чорної дороги. — Одного разу хтось їх уже пропустив.

— Ворог завжди був поблизу, — відповів я. — І від нас залежить, щоб вони більше не змогли пройти до нас. Без сумніву, доведеться мати справу і з тими, хто пропустив їх першого разу.

— Я підтримаю тебе, — промовив Бенедикт. — Але я не це мав на увазі. Їм треба дати урок. Я хочу навчити їх ставитися до Амбера з належною повагою, щоби навіть якби прохід знову відкрився, вони побоялися скористатися ним. Ось що я маю на увазі. Це необхідно.

— Ти справді навіть не уявляєш, як це — перекинути битву в ті місця, Бенедикте. Це буквально неможливо описати.

Брат посміхнувся і підвівся.

— Тоді я гадаю, мені краще поглянути на все самому, — сказав він. — Карту я притримаю у себе на деякий час, якщо ти не заперечуєш.

— Не заперечую.

— Чудово. Тоді ти, Корвіне, займайся своїми справами навколо Лабіринту, а я займусь своїми. Мені теж знадобиться трохи часу. Я маю віддати своїм командирам накази на період моєї відсутності. І давай домовимося, що жоден не вчинятиме безповоротних дій, не порадившись з іншим.

— Згоден, — сказав я.

Ми допили вино.

— Я теж дуже скоро їду, — сказав я. — Тож удачі.

— І тобі, — Бенедикт знову всміхнувся. — Усе йде на краще. — Йдучи до виходу, він поплескав мене по плечу.

— Приведіть Бенедиктового коня, — наказав Ґанелон ординарцю, котрий стояв біля найближчого дерева, а тоді простягнув руку моєму братові.

— Я також хочу побажати тобі удачі.

Бенедикт кивнув і потис долоню.

— Дякую тобі, Ґанелоне. За все.

Бенедикт витягнув Козирі.

— Поки мого коня не привели, я міг би викликати на збори Джерарда.

Бенедикт талірував карти, витягнув одну, роздивився її.

— Як же ти збираєшся відновити Лабіринт? — запитав Ґанелон.

— Я мушу знову отримати Судний Камінь, — відповів я. — З ним я зможу наново накреслити пошкоджену частину.

— Це небезпечно?

— Так.

— А де Камінь зараз?

— Там, у Тіні Земля, де я його залишив.

— Чому ти так зробив?

— Боявся, що він мене вб'є.

Ґанелон викривив обличчя в жахну гримасу.

— Не до вподоби мені, як це все звучить, Корвіне. Має бути інший шлях.

— Якби я його знав, то скористався б ним.

— Припустімо, ти погодишся на план Бенедикта і приєднаєшся до нього. Ти сам казав, що можеш зібрати в Тінях незліченні легіони. А ще стверджував, що кращого за нього на полі бою не знайти.

— Все одно пошкодження Лабіринту нікуди не дінеться, і щось іще зможе прорватися крізь нього. Завжди. Наразі вороги не настільки важливі, як наші власні внутрішні слабкості. Якщо ми цього не виправимо, тоді ми вже розбиті, хоча під нашими стінами ще не стоять потойбічні завойовники.

Ґанелон відвернувся.

— Я не можу сперечатися з тобою. Ти сам знаєш власне королівство, — сказав він. — Але мені досі здається, що ти припускаєшся жахливої помилки, ризикуючи власним життям там, де від цього, можливо, не буде жодної користі, в той час коли ти дуже потрібен.

Я гмикнув, бо відповіддю йому були слова Віалли, які я не хотів визнавати своїми, коли вона їх промовила.

— Це мій обов'язок, — сказав я.

Ґанелон промовчав.

Бенедикт, стоячи за дюжину кроків від мене, нарешті пробився до Джерарда, бо повсякчас щось шепотів, робив паузу, слухав. Ми стояли, чекаючи, коли він закінчить розмовляти, аби ми попрощалися.

— ...так, він зараз тут, — почув я його слова. — Ні, я дуже в цьому сумніваюся. Хоча...

Бенедикт кілька разів зиркнув на мене і похитав головою.

— Ні, я так не вважаю, — сказав він, а тоді додав: — Гаразд, іди сюди.

Він простягнув свою нову руку — і, стиснувши її, перетягнув Джерарда. Той повернув голову, помітив мене і миттю рушив у мій бік.

Він поводив очима вліво-вправо, вгору-вниз, неначе вишукуючи на мені щось.

— Що трапилося? — запитав я.

— Бранд, — відповів він. — Його більше немає в покоях. Принаймні більшої його частини. Залишилося лише трохи крові. А в самій кімнаті такий розгардіяш, що мені відразу стало зрозуміло: там трапилася бійка.

Я поглянув униз на перед сорочки і на штани.

— І ти шукаєш сліди крові? Як бачиш, ті, що на мені з'явилися, там уже давно. Можливо, мій одяг пом'ятий та брудний, але це все.

— Це насправді нічого не доводить, — сказав Джерард.

— Ти хотів роздивитися. Не я. А чому ти гадаєш...

— Ти був останнім, хто його бачив.

— Якщо не враховувати того, з ким він бився. Якщо і справді бився.

— Що ти маєш на увазі?

— Тобі відомі його характер і настрій. Ми з ним трохи посперечалися. Він, певно, заходився усе ламати, щойно я пішов, можливо, навіть порізався. А потім йому стало соромно, і він через Козир кудись перенісся, щоби змінити обстановку... Зажди! Його килимок. Чи була кров на маленькому, візерунчастому килимку перед дверима?

— Я не впевнений... ні, я так не думаю. А що?

— Непряме свідчення того, що це все зробив він. Він вельми дорожив цим килимком, тож не хотів бруднити його.

— Я на це не куплюсь, — сказав Джерард. — Смерть Каїна досі видається мені підозрілою, а ще ж були Бенедиктові слуги, які могли дізнатися, що тобі потрібен порох. Тепер Бранд...

— Це може бути іще одна спроба перевести всі стрілки на мене, — відповів я, — і в нас із Бенедиктом стосунки налагодилися.

Джерард повернувся до Бенедикта, який і далі непорушно стояв за дюжину кроків від нас. Обличчя його не виражало жодної емоції, він слухав.

— Він пояснив тобі ті смерті? — поцікавився Джерард.

— Не зовсім, — відповів Бенедикт, — але більша частина історії тепер видається не безнадійною. Настільки, що я схильний вірити його словам.

Джерард похитав головою і знову зиркнув на мене.

— Я ще в сумнівах, — сказав він. — Про що ви сперечалися?

— Джерарде, — відповів я. — Це вже наша з Брандом справа, поки ми вдвох не вирішимо це змінити.

— Я повернув його до життя і виходив, Корвіне. Я робив це не для того, аби його вбили під час якоїсь колотнечі.

— Подумай мізками, — сказав я йому. — Чия це була ідея знайти його обраним нами способом? Повернути?

— Тобі щось було від нього потрібно, — сказав Джерард. — Врешті-решт, ти це отримав. Він став тобі заважати.

— Ні. Але навіть якби все було саме так, ти справді вважаєш, що мої дії були би настільки, бляха, очевидними? Якщо його вбили, то з тією ж самою метою, з якою вбили Каїна — підставити мене.

— Ти посилався на очевидні речі й у випадку з Каїном. Здається мені, ти щось крутиш. Ти ж бо мастак у цьому.

— Ми вже про це говорили, Джерарде...

— ...і ти пам'ятаєш, що я тобі тоді сказав.

— Таке важко забути.

Джерард кинувся вперед і схопив мене за праве плече. Я миттю заїхав йому лівою рукою в живіт і вирвався. Мені раптом спало на думку, що, можливо, мені слід було розказати йому, про що ми з Брандом говорили. Але мені не подобалося, як він запитував про це.

Брат знову йшов на мене. Я відступив убік і засвітив йому лівицею кудись під праве око. Тоді продовжив гамселити суперника, тримаючи його голову відкинутою. Я був зовсім не в формі, щоби знову з ним битися, а Ґрейсвандір лишився в наметі. Іншої зброї у мене з собою не було.

Я все кружляв навколо Джерарда. Якщо я бив лівою ногою, бік починав боліти. Раз мені вдалося вдарити його правою ногою по стегну, але забракло швидкості та рівноваги, щоби перейти в наступ. Я продовжив кружляти.

Зрештою, він заблокував мою лівицю і йому вдалося схопити мене за біцепси. Я мав вирватися, але тут він відкрився, тож я з усієї сили, на яку був здатен, зацідив брату правим кулаком у живіт. Важко видихнувши, Джерард зігнувся навпіл, але руку мою стиснув ще сильніше. Потім заблокував мій невдалий аперкот, продовжив рух у відповідь, розплющивши кулак об мої груди. Одночасно з цим він так заламав мені руку назад і вбік, що я полетів на землю. Якби він упав на мене, усе б скінчилося.

Джерард опустився на одне коліно і потягнувся до мого горла.

9

Я ворухнувся, щоб заблокувати його руку, але він зупинив мене на півшляху. Повернувши голову, я побачив, що інша рука схопила Джерардову, стиснула її і відтягла назад.

Я відкотився вбік. Знову поглянувши вгору, побачив, що брата схопив Ґанелон. Джерард смикнув руку вперед, але звільнити її не зміг.

— Тримайся подалі від цього, Ґанелоне, — гукнув я.

— Тікай, Корвіне! — відказав Ґанелон. — Добудь Камінь!

Саме зараз Джерард спробував підвестися — і миттєво отримав від Ґанелона удар лівою в щелепу. Джерард упав плазом біля його ніг, Ґанелон замахнувся, щоби вдарити його по нирках, але Джерард перехопив його ногу і перекинув нападника назад. Я відповз і сів навпочіпки, підтримуючи себе однією рукою.

Джерард звівся на ноги й кинувся на Ґанелона, котрий саме піднімався. Коли брат уже майже опинився на моєму товаришеві, Ґанелон зупинив його подвійним ударом у живіт, а тоді взявся гамселити. Кілька секунд Джерард видавався надто приголомшеним, аби захищатися, а коли він нарешті зігнувся, закрившись руками, Ґанелон заїхав його правицею по щелепі, в результаті чого той перекинувся горілиць. Ґанелон миттю метнувся вперед, виставив руки до Джерарда, який врізався в нього, і підставив ногу. Джерард гепнувся, потягнувши Ґанелона за собою. Ґанелон всівся на Джерарда і зацідив правим кулаком у щелепу. Коли голова Джерарда відкинулася назад, Ґанелон поцілив ще й лівим.

Раптом Бенедикт смикнувся, щоби втрутитися, але ту мить Ґанелон обрав, щоби звестися на ноги. Джерард лежав без тями, а з його рота і носа юшила кров. Хитаючись, я звівся на ноги й обтрусив пил. Ґанелон усміхнувся до мене.

— Не вештайся тут, — сказав він. — Не знаю, як я впораюся з реваншем. Іди шукай свою цяцьку.

Я зиркнув на Бенедикта, і той кивнув у відповідь. Я повернувся до намету забрати Ґрейсвандір.

Коли я вийшов з нього, Джерард досі лежав непорушно, але Бенедикт перегородив мені шлях.

— Пам'ятай, — сказав він. — У тебе є мій Козир, а в мене — твій. Не приймаємо жодних рішень, попередньо не порадившись.

Я кивнув. Хотілося запитати, чому він кинувся на допомогу Джерарду, а не мені. Але тоді мене охопили сумніви і я вирішив не псувати нашу щойно поновлену дружбу.

— Гаразд.

Тож я попрямував до коней. Ґанелон поплескав мене по плечу, коли я проходив повз нього.

— Щасти тобі, — мовив він. — Я би пішов з тобою, але я знадоблюся тут, особливо коли Бенедикт перенесеться в Хаос.

— Класне шоу, — відказав я. — У мене не повинно бути клопотів. Не хвилюйся.

Я підійшов до стійла, швидко заліз на коня і поїхав. Ґанелон відсалютував мені, коли я проминав його, і я махнув рукою у відповідь. Бенедикт став навколішки біля Джерарда.

Я рушив найкоротшим шляхом — через Арден. Море лежало позад мене, Ґарнат і Чорна дорога — ліворуч, Колвір — праворуч. Перш ніж чаклувати з Тінями, треба було здолати певну відстань. Небокрай розпогодився, коли я пройшов кілька спусків та підйомів і втратив Ґарнат з поля зору. Я обрав шлях і рушив його звивистою стрічкою в глибину лісів, де вологі тіні й тьохкання далеких птахів нагадали мені про знані колись довгі часи миру та про мерехтливу, шовковисту присутність матері-Єдинорога.

Мій біль утишився у ритмі їзди, і я знову пригадав зустріч, від якої вшився. Не складно було збагнути Джерардове ставлення, тим більше, що він уже заявляв мені про свої підозри і попереджав. Але що б не трапилося з Брандом, обрано було найгірший для мене час, тож я цілком справедливо запідозрив, що хтось намагається сповільнити мене або зовсім спинити. Пощастило, що під рукою був Ґанелон: у гарній фізичній формі та з міцними кулаками, якими правильно скористався у слушний час. Стало цікаво, що ж робив би Бенедикт, якби нас було тільки троє. Здавалося мені, що він би просто чекав — і втрутився би останньої миті, аби не дати Джерарду вбити мене. Наше з ним перемир'я не надто мене втішало, і все ж воно краще за попередній стан речей.

І знову я замислився: а що ж трапилося з Брандом? Невже Фіона і Блейз таки дістали його? Чи він вирішив власноруч скоїти запропоновані ним убивства, але отримав удар у відповідь, і його витягли через Козир обраної жертви? Чи, може, його давні союзники з Дворів Хаосу таки дісталися до нього? Чи його нарешті наздогнали рогорукі охоронці з вежі? Чи, може, усе трапилося так, як я сказав Джерарду: випадкове поранення в нападі гніву, а потім — гарячкова втеча з Амбера, щоби деінде плести свої інтриги?

Коли одна й та сама подія викликає стільки питань, складно заснувати відповідь на чистій логіці. Потрібно було розсортувати ймовірності, щоби мати на що спиратися, коли випливе більше фактів. Водночас я ретельно міркував про сказане ним, розглядаючи його підозри в контексті того, що мені наразі відомо. За єдиним винятком: я не мав сумнівів щодо більшості фактів. Надто ретельно він вибудовував усю конструкцію, щоби так просто було зламати її — хоча він мав удосталь час, аби продумати все. Ні, було в його способі викладу подій щось таке, що мало спрямувати мене по хибному сліду. І його нещодавня пропозиція тільки переконала мене в цьому.

Старий шлях звивався, то розширюючись, то звужуючись, тікаючи вниз на північ, у густющий ліс. Той ліс практично не змінився. А шлях був таким самим, як і багато століть тому, коли ще зовсім юнаком їздив я тут верхи заради щирого задоволення, їздив і досліджував широченне зелене королівство, що простягалося заледве не на весь континент, якщо не тікати в Тінь. Добре було би знову повештатися тут, так само безтурботно, як і тоді.

Через годину я занурився в ліс настільки, що дерева почали видаватися подібними до височенних темних веж, а сонячні промені на найвищих гілках скидалися на гнізда феніксів. Вологий, м'який присмерк згладжував обриси пеньків та стовбурів, куп сухостою і замшілих валунів. Попереду через стежину проскакав олень, не довіряючи бездоганному сховку в гущавині праворуч від мене. Щебетання птахів лунало навкруги — але ніколи надто близько. Вряди-годи я натрапляв на сліди іншого вершника. Деякі з них були доволі свіжими, але вони не лишалися довго на путівці. Колвір уже доволі давно зник з мого поля зору.

Стежина знову потягнулася вгору, і я знав, що скоро сягну вершечка маленького кряжа, проскочу між скелями і спускатимуся знову. Чим вище я піднімався, тим дерева тоншали, аж доки переді мною не відкрився шматочок неба. Він збільшувався, поки я піднімався, а коли сягнув вершини, то подув віддалений крик птаха, що вибрався на полювання.

Підвівши погляд, я побачив великий чорний силует, що кружляв і кружляв високо наді мною. Я квапливо поминув валуни і трусонув повіддя, аби кінь їхав швидше, позаяк шлях розчистився. Ми занурилися вглиб, щоби знову опинитися під захистом більших дерев.

Щойно ми зникли, птах закричав, але нам удалося дістатися до тіньового прихистку без пригод. Я поступово сповільнився і прислухався, але з піднебесся більше не долинало тривожних звуків. Ця частина лісу дуже скидалася на ту, що лишилася ліворуч, по той бік хребта, за винятком струмочка. Спершу ми прямували вздовж нього, потім нарешті перетнули його вбрід. Далі стежина розширилася і трохи посвітлішала, оскільки дещиця сонячного проміння змогла пробитися до нас, висвітливши з пів ліги[91] шляху. Ми вже майже здолали достатню відстань, щоб я починав проводити дрібні маніпуляції з Тінями, які виведуть мене на шлях до Тіні Земля, місця мого колишнього вигнання. І все ж починати тут було важкенько, тому варто було проїхати ще трохи. Я вирішив заощадити власні сили і не мучити коня, тим більше, що їзда було доволі комфортною. Нічого загрозливого не траплялося. Можливо, той птах — просто дикий мисливець.

А втім, лишень одна думка хвилювала мене упродовж усієї поїздки.

Джуліан...

Арден — то Джуліанів край, тут патрулюють його лісники й завжди таборяться його війська — охоронці суходільного кордону Амбера, котрі завжди готові його захищати як проти природних лих, так і проти непроханих гостей, що виникають на межі з Тінню.

Куди подався Джуліан з палацу в ніч після нападу на Бранда? Якщо він просто хотів заховатися, то йому не потрібно було тікати далі, ніж сюди. Тут він мав силу, його захищали свої люди — та й знав він ці володіння значно краще, ніж решта з нас. Цілком імовірно, що просто зараз він неподалік. А ще він любив полювати. Мав і церберів, і мисливських птахів... Пів милі, миля...

І саме тоді я почув звук, якого боявся найбільше. Пронизуючи зелень і затінок, пролунали ноти мисливського рогу. Вони долинали з-поза мене, ліворуч від шляху.

Я погнав коня галопом, і дерева обабіч дороги злилися в невиразну смугу. Шлях тут був прямим і рівним, що давало нам перевагу.

А тоді позад мене ревіння розірвало ліс — воно скидалося на глибокий кашель чи гарчання, що виривалося із могутніх легень. Я гадки не мав, хто ж був здатен на такий звук, але точно не пес. І навіть не цербер. Я озирнувся, але не помітив погоні. Тож тихенько рушив далі, трішки поговоривши до Барабана.

Через певний час із лісу праворуч пролунав тріск, але ревіння не повторилося. Я знову кілька разів озирався, але так і не зміг розгледіти, що ж там таке діється. Невдовзі я знову почув ріг, значно ближче, а у відповідь йому — гавкіт і цькування, які неможливо ні з чим сплутати. Наближалися цербери — швидкі, могутні, люті тварюки, яких Джуліан відшукав у якійсь Тіні й навчив полювати.

Я вирішив, що настав час зміщуватися. Амбер досі мав на мене сильний вплив, але я вчепився в Тінь якомога міцніше і рухнувся.

Шлях почав звертати ліворуч, а дерева по обидві руки зменшилися й відступили. Ще один поворот — і путівець повів нас крізь галявину з двісті метрів завдовжки. Я зиркнув угору і побачив, що той бісів птах досі кружляє наді мною, ще й значно ближче — настільки близько, що може разом зі мною перенестися в Тінь.

А це виявилося складнішим, ніж я сподівався. Мені потрібен був вільний простір, де я міг би розвернути коня і легко розмахувати мечем, якщо до цього дійде. Але така місцина повністю відкривала мене птаху, якого, як з'ясувалося, було доволі складно позбутися.

Гаразд. Ми підійшли до невисокого пагорба, піднялися на нього й почали спуск униз, проминаючи самотнє дерево, на якому лишилися сліди від удару блискавкою. На найближчій гілці сидів яструб срібно-сірої барви з чорним відтінком. По дорозі я свиснув йому — і птах здійнявся в повітря, пронизуючи його диким бойовим криком.

Поквапившись, я тепер чітко почув розрізнений гавкіт собак і глухий стукіт кінських копит. До цих звуків додавалося щось іще, схоже на вібрацію тремтіння ґрунту. Я озирнувся, але ніхто з моїх переслідувачів ще не виринув на верхівці пагорба. Я подумки звернув свій шлях — і хмари сховали сонце. Дивні квіти виросли вздовж путівця — зелені, жовті й багряні — і звідкілясь долинав гуркіт далекої бурі. Галявина розширилася, стала довшою. Повністю вирівнялася.

Я знову почув мисливський ріг і озирнувся.

Вона з'явилася в полі мого зору — і тієї миті я збагнув, що полювали не на мене, що вершники, собаки і птах переслідували почвару, яка мчала позад мене. Звісно, це все формальності — я не просто їхав попереду: схоже, полювали саме на мене. Я нахилився вперед, крикнувши на Барабана і підганяючи його колінами. Насправді я розумів, що почвара рухається значно швидше, ніж ми могли б. Це лишень прояв паніки — мене переслідувала мантикора[92].

Востаннє я бачив таку за день до битви, у якій загинув Ерік, Коли я вів своє військо задніми схилами Колвіра, вона з'явилася і розірвала навпіл чоловіка на ім'я Рейл. Ми знищили її автоматичною зброєю. Почвара сягала дванадцяти футів у довжину, як і ця, мала людське обличчя на лев'ячій голові і плечах. Вона також мала двійко орлиних крил, зігнутих по боках, і довгий гострий хвіст, що скорпіоновим жалом звивався в повітрі над нею. Значна кількість таких тварюк якось пролізла з Тіні й добряче нам напаскудила, доки ми прямували у бій. Нема підстав вважати, що їх сюди запустили спеціально для битви, однак відтоді жодних повідомлень про них не з'являлося, як і доказів їхнього подальшого життя в околицях Амбера. Очевидно, цей екземпляр забрів у Арден та й оселився відтоді тут.

Я знову озирнувся і збагнув, що тварюка стягне мене додолу, якщо я не чинитиму опір. Також я побачив темну лавину собак, що мчала з пагорба. Я не знав нічого ні про рівень інтелекту, ні про психологію мантикори. Зазвичай звірі, що кидаються навтьоки, не спиняються, щоб напасти на тих, хто не чіпає їх. У першу чергу вони дбають про самозахист. З іншого боку, я не був певен, чи розуміла мантикора, що її переслідують. Вона ж могла піти за моїм слідом, так і не помітивши, що їй упали на хвіст. Її може цікавити тільки одне. Навряд чи зараз була слушна мить обмірковувати варіанти.

Я витягнув Ґрейсвандір і повернув скакуна ліворуч, потягнувши на себе повіддя, щойно ми звернули.

Барабан заіржав і став дибки. Я відчув, що сповзаю, тому стрибнув на землю і відскочив убік.

Але я забув на мить швидкість розлючених псів, забув, як легко вони наздогнали нас з Рендомом у «Мерседесі» Флори, а тоді кинулися шматувати його, на відміну від звичайних собак, які женуться за машинами.

Враз дюжина чи навіть більше псів накинулися на мантикору, скакали й кусали її. Коли вони напали на почвару, та відкинула голову назад і ще раз закричала. Розмахнулася смертоносним хвостом, підкинувши одну з собак попід хмари. Інших двох вона чи то вбила, чи то оглушила. Тоді вона стала дибки і повернулася, відбиваючись передніми лапами.

Але навіть тоді пес вчепився в її ліву передню ногу, ще двоє — у стегна, а один видерся на спину, кусаючи шию і плечі. Решта оточили тварюку, шматуючи її і обгавкуючи.

Мантикорі нарешті вдалося дістати одного з псів скорпіонячим хвостом і вительбушити іншого, який гриз їй ногу. Однак до того часу кров у неї вже юшила з дюжини ран. Небавом стало очевидно, що нога дошкуляє їй: вона не могла ні як слід ударити нею, ні зіпертися на неї, доки била іншими лапами. Водночас інший пес заліз тварюці на спину і взявся шматувати їй шию. Здолати його виявилося значно складніше. Інший напав справа і розірвав вухо. Ще двоє вчепилися у стегна, й коли мантикора знову стала дибки, один із нападників кинувся вперед і вгризся їй у живота. Здавалося також, що гавкання і гарчання псів збивають її з пантелику, тож вона гарячково гамселила кожен рухомий сірий силует.

Схопивши Барабана за вузду, я намагався заспокоїти коня достатньо, щоби знову осідлати його і дременути звідти. Однак скакун постійно намагався стати дибки і відскочити кудись, тож знадобилося чимало сил, щоби просто втримати його на місці.

Раптом мантикора гірко, жалісно закричала. Вона люто вдарила пса, що сидів на спині, і несподівано встромила жало у власне плече. Собаки скористалися такою необачністю звіра й ще лютіше кинулися гризти і рвати.

Я певен, що вони так би й доконали мантикору, якби на верхівці пагорба не з'явилися вершники і не почали спуск. На чолі п'ятірки їхав Джуліан. Він був зодягнений в лускату білу броню, а на шиї в нього висів мисливський ріг. Брат їхав верхи на велетенському жеребці Морґенштерні — тварюці, яка завжди ненавиділа мене. Він здійняв угору довгий спис і привітався зі мною. Тоді спустився і віддав накази псам.

Ті знехотя відійшли від здобичі. Навіть пес на спині мантикори послабив хватку і скочив на землю. Усі вони відсахнулися, коли Джуліан замахнувся списом і острожив Морґенштерна.

Мантикора повернулася до нього, нескорено закричала і скочила вперед, ощиривши кігті. Вони зійшлися — і на мить плече Морґенштерна закрило поле мого зору. Минула ще одна мить — і з поведінки коня я зрозумів, що удар виявився точним.

Поворот — і я побачив, як почвара розпласталася, а на грудях навколо списа у неї розквітла величезна пляма крові.

Джуліан спішився. Мовив щось до інших вершників — слів я не розчув. Вони й далі сиділи на конях. Він поглянув на мантикору, що досі билася у судомах, а тоді перевів погляд на мене і всміхнувся. Підійшов до тварюки й, поставивши на неї ногу, схопив однією рукою спис і витягнув його з туші. Тоді встромив у землю і прив'язав Морґенштерна до ратища. Брат простягнув руку до коня, поплескав його по плечі й, озирнувшись до мене, повернувся і рушив назустріч.

Щойно він опинився переді мною, як мовив:

— Прикро, що ти вбив Белу.

— Белу? — повторив я.

Він зиркнув у небо, і я простежив за його поглядом. Жодних птахів не було видко.

— Він був моїм улюбленцем.

— Вибач, — відказав я. — Я хибно інтерпретував ситуацію.

Він кивнув.

— Гаразд. Отже, я зробив послугу. А тепер розкажи мені, що трапилося після моєї втечі з палацу. Бранд оклигав?

— Так, — відказав я. — І ти поза підозрою. Він заявив, що його вдарила Фіона. І її також не виявилося поруч, щоби відповісти на запитання — вона теж накивала п'ятами вночі. Дивно, що ви не зіштовхнулися.

Він усміхнувся.

— Я так і думав, — відказав він.

— Чому ти втік за таких підозрілих обставин? — запитав я. — Це виставляло тебе не з кращого боку.

Він знизав плечима.

— Хіба це первина, коли мене несправедливо звинувачують і підозрюють? А щодо цієї справи, то якби за наміри також карали, я б виявився не меншим злочинцем, ніж наша маленька сестричка. Я б і сам так вчинив, якби міг. По правді, я тримав напоготові ніж тієї ночі, коли ми витягнули його. Просто мене відсунули вбік.

— Але чому? — запитав я.

Він розсміявся.

— Чому? Бо я боюся того виродка, ось і все. Я довго вважав його мертвим і дуже сподівався, що так і є — що його нарешті порішили ті темні сили, з якими він зв'язався. Чи багато ти насправді про нього знаєш, Корвіне?

— У нас була довга розмова.

— І...?

— Він визнав, що разом із Блейзом та Фіоною придумав план із захоплення трону. Корону носив би Блейз, але всі вони, по суті, мали б однакову владу. Вони звернулися до згаданих тобою сил, щоби забезпечити татову відсутність. Бранд казав, що намагався прикликати Каїна на свій бік, але Каїн натомість пішов до вас із Еріком. Тоді ви троє утворили власне угрупування, щоби захопити владу, перш ніж це зроблять вони, посадивши Еріка на престол.

Він кивнув.

— Порядок подій правильний, а ось причини — ні. Ми не прагнули трону, принаймні не так швидко і не тоді. Наше угрупування утворилося, щоби протистояти їхньому і захищати трон. Спершу найбільше, чого ми змогли досягнути, це переконати Еріка прийняти титул Оборонця. Він боявся, що дуже швидко розлучиться з життям, якщо коронується за таких обставин. А тут ще й ти з'явився зі своїми цілком законними вимогами. Ми не могли дозволити тобі прийти до влади, адже Бранд із друзями погрожував нам безсумнівною війною. Ми відчули, що вони будуть менш сміливими у своєму поході, якщо трон на той момент буде вже зайнятим. Тебе коронувати ми не могли, бо ти би відмовився бути маріонеткою, а саме таку роль довелося б зіграти, оскільки гра вже була у розпалі, а ти не знав про дуже багато факторів. Тож ми переконали Еріка ризикнути і коронуватися. Ось як усе трапилося.

— Тож коли я прийшов, він виколов мені очі й кинув у підземелля заради сміху?

Джуліан відвернувся і кинув погляд на мертву мантикору.

— Ти дурень, — нарешті промовив він. — Ти з самого початку був лише знаряддям. Вони скористалися тобою, щоби змусити нас розкрити карти, а ти б у будь-якому разі програв. Якби та недороблена Блейзова атака досягнула успіху, ти б не протягнув і хвилькою довше, хіба щоби глибоко вдихнути. Якби вона не вдалася, що, власне, і трапилося, Блейз би зник, як він, до речі, і вчинив, і відкупився би твоїм життям за спробу узурпації престолу. Ти виконав свою роль і мав померти. Вони лишили нам мале поле для маневрів. За правилами, ми мали вбити тебе — і ти про це знаєш.

Я закусив губу. Багато чого хотілося сказати, але якщо він говорив хоча б щось близьке до правди, то цілковито мав рацію. І мені хотілося почути більше.

— Ерік, — вів далі Джуліан, — гадав, що твій зір з часом відновиться — зважаючи на регенеративні здібності наших організмів. Ситуація була доволі кепською. Якби тато повернувся, Ерік міг би відступити і виправдати всі свої дії, крім однієї — твого вбивства. Настільки радикальний захід поставив би під загрозу його подальше щасливе владарювання, коли всі проблеми лишилися б позаду. Скажу щиро, він просто хотів кинути тебе у в'язницю і забути.

— То кому ж спало на думку осліплення?

Він змовк надовго, а тоді тихо, майже пошепки, заговорив:

— Послухай мене, будь ласка. Ця ідея була моєю і, можливо, саме вона врятувала тобі життя. Наша для тебе кара мала прирівнюватися до смерті, інакше їхня фракція спробувала б остаточно тебе порішити. Більше жодної користі їм від тебе не було, але живий ти міг стати потенційною загрозою у майбутньому. Вони могли скористатися твоїм Козирем, щоби зв'язатися з тобою і вбити або ж щоби звільнити і принести тебе в жертву в черговому ході проти Еріка. Однак, тебе сліпого не було потреби вбивати, та й користі з тебе не було, на їхню думку, жодної. Це врятувало тебе, прибравши на певний час зі сцени, і врятувало нас від ще лютішого нападу. Як нам тоді здавалося, вибору не було. Це єдине, що ми могли вчинити. Про поблажливість не могло й бути мови, але вони могли б запідозрити, що ми хочемо використати тебе з власною метою. Якби вони збагнули, що ти маєш хоча б якусь цінність, ти став би мерцем. Найбільше, що ми могли зробити — відвертатися, доки лорд Рейн намагався облаштувати для тебе затишок. Більше нічого неможливо було зробити.

— Бачу, — відказав я.

— Так, — погодився він, — прозрів ти завчасно. Ніхто не думав, що ти зумієш так швидко відновити зір і навіть примудришся втекти звідки. Як тобі це вдалося?

— А хіба «Мейсі'з» розкаже «Джимбел'з»[93]? — перепитав я.

— Вибач?

— Я сказав: не зважай. А що ти знаєш про Брандове ув'язнення?

Він знову поглянув на мене.

— Знаю лише, що він якимось чином випав зі своєї групи. Подробиць не знаю. З якоїсь причини Блейз і Фіона боялися і вбити його, і відпустити на свободу. Коли витягнули його з полону, Фіона, схоже, більше боялася відпустити його.

— А ти сказав, що боїшся його настільки, що ладен був убити. Але чому навіть тепер, коли минуло стільки часу і все те давно стало історією, а рівновага сил змінилася? Він був слабким, практично безпорадним. Чим же він міг тепер зашкодити?

Джуліан зітхнув.

— Я не розумію сили, якою він володіє, але вона значна. Знаю, що він може подумки подорожувати Тінню: просто сидіти в кріслі та з'ясувати розташування того, що він там шукає, а тоді перенести до себе актом волі, не рухаючись з місця. А ще він може так само й фізично подорожувати крізь Тінь. Він відкриває свідомість місцю, яке хотів би відвідати, утворює своєрідний ментальний портал і просто проходить крізь нього. І ще, гадаю, він іноді може читати людські думки. Загалом, він сам перетворився на щось на кшталт живого Козиря. Я впевнений, оскільки бачив, як він це робить. Ближче до кінця, коли ми встановили за ним постійне стеження, він вислизнув саме так. Саме тоді він вирушив до Тіні Земля і поклав тебе у психлікарню. Коли знову впіймали його, то один з нас мав постійно лишатися з ним. Ми ще не знали, що він може притягувати предмети з Тіні. Коли він дізнався, що ти втік з його в'язниці, то прикликав з Тіні жахне чудовисько, яке напало на Каїна, котрий тоді стеріг його. Відтак він знову прийшов до тебе. Невдовзі, очевидно, Блейз і Фіона схопили його ще до нас, і я не бачив його аж до тієї ночі в бібліотеці, коли ми визволили його. Я боюся його, бо він володіє смертоносними силами, яких я не розумію.

— У такому разі мені цікаво, як же їм вдалося полонити його?

— Фіона володіє такими ж силами. Блейз, гадаю, також. Вони вдвох, схоже, змогли нейтралізувати більшу частину Брандової сили, створивши місце, де він буде безпорадним.

— Не зовсім так, — зауважив я. — Він відправив повідомлення Рендому. Крім того, він і до мене якось торкнувся, але слабко.

— Отже, нейтралізований він був недостатньо, — погодився Джуліан. — Однак цього вистачило. Перш ніж ми пробилися крізь захист.

— А що ти знаєш про їхній спектакль зі мною? Полон, замах, порятунок.

— Цього я зовсім не розумію, — мовив він. — Хіба що це вони так ділили владу у своїй групі. Вони посварилися між собою, і один або інший бік хотіли тобою скористатися. Тож, природно, що один бік намагався тебе вбити, а інший — врятувати. Звісно, найбільше користі від тебе було Блейзу — в організованому ним нападі.

— Але ж це він намагався вбити мене там, у Тіні Земля, — відказав я. — Він же стріляв мені по шинах.

— Он як?

— Ну, так мені сказав Бранд, але це узгоджується з подальшими подіями.

Він знизав плечима.

— Щодо цього, нічим не можу допомогти, — відказав він. — Я просто не знаю, що ж там відбувалося між ними.

— В Амбері ти завжди підтримуєш Фіону, — зауважив я. — Ти стаєш більш ніж люб'язним, коли вона неподалік.

— Звісно, — всміхнувся він. — Фіона завжди дуже подобалася мені. Вона точно найгарніша і найвихованіша з усіх нас. Шкода, що тато завжди так суворо виступав проти шлюбів між братами й сестрами, та ти й сам знаєш. Мені прикро, що нам так довго доводилося бути ворогами. Але після смерті Блейза, твого ув'язнення і коронації Еріка все пішло більш менш нормально. Вона доволі смиренно прийняла поразку, ось таке-от. Очевидно, вона боялася повернення Бранда не менше, ніж я.

— Бранд запропонував іншу версію, — відповів я. — Але, зрештою, це й не дивно. Єдине що, він стверджує, буцімто Блейз досі живий: мовляв, йому вдалося вистежити його через Козир і дізнатися, що той перебуває в Тіні й готує війська для нового нападу на Амбер.

— Гадаю, таке можливо, — відказав Джуліан. — Але ж ми тепер краще підготувалися, чи не так?

— А ще він заявляє, ніби цей напад буде обхідним маневром, — вів далі я. — А справжня загроза прийде чорною дорогою прямісінько з Дворів Хаосу. Каже, що Фіона вирушила туди просто зараз готуватися до атаки.

Джуліан насупився.

— Сподіваюся, він просто бреше, — відказав він. — Нізащо не хотів би, щоб їхня група відновилася і знову постала супроти нас, ще й з допомогою тих чорних сил. І не хотів би, щоб Фіона мала до того стосунок.

— Бранд стверджує, що він уже давно відійшов від справ, але пізнав хибність шляхів своїх... ну й тому подібну маячню.

— Ха! Та я радше повірю щойно вбитій почварі, аніж прийму Брандове слово. Сподіваюся, тобі вистачило глузду надійно охороняти його, хоча й від цього користі мало, якщо він зміг відновити колишні сили.

— Але в які ігри він міг би гратися зараз?

— Або ж він відновив старий тріумвірат, а така думка мені зовсім не до вподоби, або ж виробив власний, самостійний план. Але повір мені, план у нього є. Його ніколи не вдовольняла роль простого спостерігача. Він завжди щось мудрує. Ладен заприсягтися, він навіть уві сні інтриги плете.

— Можливо, ти й маєш рацію, — відказав я. — Знаєш, ця історія мала продовження, і я ще не можу сказати, на краще чи на гірше. Я щойно побився з Джерардом. Він гадає, що я заподіяв Брандові якесь лихо. Звісно, це не так, але я не був здатен доводити свою невинність. Я остання людина, яка бачила Бранда рано-вранці. Джерард нещодавно зайшов у його покої. Він стверджує, що там усе перекинуто, повсюди плями крові, а сам Бранд зник. Не знаю, що про це і думати.

— Я також. Але сподіваюся, що цього разу місію нарешті виконано.

— Господи, як усе заплутано. Хотів би я знати про все це раніше.

— Не випадало слушного часу розповісти тобі, — відказав Джуліан. — Аж дотепер. Не балакати ж про це, доки ти був бранцем, ще й у зоні їхнього доступу. А потім ти надовго зник. Коли ж ти повернувся з військами і новою зброєю, я не міг чітко визначити твоїх намірів. А тоді все розвивалося стрімко. А коли повернувся Бранд, стало запізно. Потрібно було брати ноги на плечі, щоб рятувати власну шкуру. Тут, в Ардені, я сильний. Тут я зможу відбити будь-що, що б він не кинув на мене. Я підтримував патрулі в повній бойовій готовності й чекав на звістку про Брандову смерть. Я хотів розпитати одного з вас, чи досі він топче ряст. Але я не міг вирішити, до кого ж саме звернутися, тому міг лише гадати, чи ж насправді він помер. Та я збагнув, що тільки-но я почую, буцімто він оклигав, то сам наважуся вбити його. Тепер ще й... така ситуація... Що ти збираєшся робити, Корвіне?

— Хочу забрати Судний Камінь з місця, де я його лишив у Тіні. Є спосіб зруйнувати Чорну дорогу. Маю намір спробувати таке.

— Але як це можна зробити?

— О, це довга історія. А мені щойно спала на думку жахлива річ.

— Яка ж саме?

— Бранду потрібен Камінь. Він уже запитував про нього, і тепер... ще й ця сила зі знаходження предметів у Тіні й перетягуванні їх назад... Наскільки він вправний?

Джуліан замислено зиркнув на мене.

— Навряд чи він знає все, якщо ти про це. Можна знайти будь-що в Тіні і звичайним способом — просто подорожуючи там. На думку Фіони, він просто спрощує життя ногам. І роздобуває просто якийсь предмет, а не конкретну річ. Крім того, як казав Ерік, Камінь — дуже незвична річ. Гадаю, Бранду доведеться податися по нього особисто, щойно він дізнається його місцезнаходження.

— Тоді мені час продовжити пекельну гонитву. Я маю перегнати його.

— Бачу, ти верхи на Барабані, — зауважив Джуліан. — Це гарний звір, міцний. Побував у багатьох пекельних гонитвах.

— Приємно це чути, — відказав я. — Що тепер збираєшся робити?

— Зв'язатися з кимось із Амбера й обговорити все, що не встигли. Ймовірно, з Бенедиктом.

— Не найкраща ідея, — мовив на те я. — Ти не зможеш достукатися до нього. Він відбув у Двори Хаосу. Спробуй Джерарда і переконай його, коли опинишся поруч, що я чесна людина.

— Єдині чарівники в нашій родині — руді, але я спробую... Ти сказав, Двори Хаосу?

— Так, але знову ж таки, час зараз на вагу золота.

— Звісно, рушай. Сподіваюся, ще наговоримося потім.

Він потягнувся до мене й потиснув руку. Я зиркнув на мантикору й на псів, що сиділи навколо неї.

— Дякую, Джуліане. Я... Тебе складно зрозуміти.

— Та не дуже. Гадаю, Корвін, якого я ненавидів, помер багато століть тому. А тепер рушай, друже! Якщо Бранд з'явиться тут, я приб'ю його шкуру до дерева!

Коли я сідлав коня, він гучно віддав наказ собакам, і ті накинулися на тушу мантикори, висмоктуючи її кров і вириваючи величезні шматки плоті. Коли я проминав дивне, велетенське, людиноподібне обличчя тварюки, то помітив, що очі її досі розплющені, хоч і затьмарені. Вони були блакитними, і смерть не вкрала в них особливої іронії. Той погляд був останнім дарунком смерті — абсурдний спосіб знищення іронії.

Я вивів Барабана на шлях і розпочав пекельну гонитву.

10

Ми рухалися уздовж шляху затишною місциною під потьмареним хмарами небом під радісне іржання Барабана, породжене чи то спогадами, чи то передчуттям... Поворот ліворуч, вгору... Земля коричнева, жовта, знову коричнева... Дерева зменшуються, відсторонюються... Трави поміж ними хитаються в ритмі прохолодного леготу... Спалах небесного вогню... Грім зриває крапельки дощу...

Пологий скелястий схил... Вітер смикає мій плащ... Вгору... Вгору до висріблених скель, контури яких окреслюють дерева... Трави, зеленаві вогні завмирають під дощем... Вище, до скель, де яскріє дощ — до вибілених верховин, де хмари купчаться й нуртують, неначе патьоки бруду, немов ріка, поглинута гребенем повені... Дощ клекоче, наче шріт, а вітер прочищає горло, щоб заспівати... Ми здіймаємося і здіймаємося, і ось уже гребінь у полі зору, подібний до голови наляканого бика, що рогами охороняє шлях...Блискавиці вигинаються між їхніми кінчиками, витанцьовують там... Запах озону виповнює те місце, а ми крізь нього мчимо — і враз дощ припиняється, вітер завмирає...

Виходимо з дальнього боку... Дощу нема, застигле повітря, м'яке небо, потьмяніле до всіяної зірками чорноти... Зринають і згорають метеори, зринають і згорають, лишаючи по собі вогнисті шрами, які все блякнуть, блякнуть... Місяці блищать, наче жменя монет... Три яскравих десятицентовики, тьмяний четвертак, два пенні, один з яких бляклий і пощерблений... Далі — вниз, довгим, звивистим шляхом... Стукіт металевих підків у нічному повітрі... Звідкілясь лунає котяче нявчання... Темна тінь, скособочена і швидка, промайнула перед меншим місяцем...

Вниз... Земля спадає по обидві руки... Темрява внизу... Рухаємося верхівкою невимовно високої, вигнутої стіни, а шлях нам осяває місяць... Дорога брижиться, згортається, прозорішає... Обертається на ажурні волокна, що плинуть у повітрі, і зорі тепер внизу, як і вгорі... І навколо також зорі... Землі нема... Є тільки ніч, ніч і тонкий прозорий шлях, який я намагаюся долати, вчуся відчувати...

Абсолютна тиша, і кожен рух огортає ілюзія спокою... Скоро шлях зник, і ми немов поплили на величезній глибині з мерехтливими рибами — зорями... Свобода, дарована пекельною гонитвою, приносить захват, подібний до шаленства, що сходить на тебе в битві — і водночас зовсім чужий йому, відвага добре вивченого ризикованого подвигу, осяяння, що допомагає віднайти найкращі слова для вірша... Все це і відображення його — гонитва, гонитва, гонитва — з нізвідки в нікуди, крізь поклади мінералів і спалахи порожнечі, вільної від землі, повітря і води...

Наздоганяємо величний метеор, торкаємося його безміру... Мчимо його вищербленою поверхнею, вниз, навколо, знову вгору... Він простягається великою рівниною, яскріє і золотиться...

Тепер пісок, пісок під нашими ногами... Блякнуть зірки, адже темрява ночі відступає перед розквітлим світанком... Попереду — довгі смуги тіні й пустельні дерева в них... Мчимо в темряві... Прориваємося крізь неї... Яскраві птахи злітають увись, скаржаться на порушений спокій і перелітають на інші гілки...

Вдалину крізь зарості дерев... Земля темніє, а шлях звужується... Пальмове листя зменшується до розмірів долоні, кора темнішає... Поворот праворуч, знову ширший шлях... Копита викрешують іскри з бруківки... З'являється провулок, обертаючись на обсаджену деревами вулицю... Промайнули крихітні ряди будиночків... Яскраві віконниці, мармурові сходи, фарбовані парканчики, а біля них — вимощені плиткою доріжки... Проминули запряжений конем візок, повний свіжих овочів... Озираються перехожі... Тихий гамір голосів...

Рухаємося далі... Проминаємо міст... Мчимо вздовж струмка, доки він не обертається на ріку, що впадає в море...

Гупаємо пляжем під лимонним небом, що рясніє блакитними хмарами... Сіль, водорості, мушлі, м'які обриси викинутого на берег гілля... Бризки білої піни у лаймовому морі...

Мчимо аж туди, де води закінчуються край виступу... Піднімаємося, і з кожним кроком осипається каміння і з ревом падає вниз, втрачаючи власну суть, зливаючись із ритмом прибою... Вище, вище до порослої деревами рівнини, де виблискує подібне до міражу золоте місто, і на його краю...

Місто розростається, темніє під тінистою парасолькою, сірі вежі здіймаються ввись, скло і метал розбивають морок світлом... Вежі захиталися...

Місто мовчки впало саме на себе, щойно ми його проминули... Вежі повалилися, закружляла курява, здіймаючись рожевими пасмами внутрішнього світіння... Долинув лише тихий шепіт згаслої свічки...

Пилова буря швидко вляглася, поступившись туману... крізь неї ревуть автомобільні гудки... Плин, короткий підйом, спочинок у біло-сірому перлинному мареві... Сліди від копит на узбіччі траси... Праворуч — нескінченні ряди непорушних машин... Перлинно-біле, сіро-біле марево — і знову плин...

Безладні крики і зойки... Випадкові спалахи...

Знову підіймаємося... Туман спадає і в'яне... Трава, трава, трава... Небо розпогодилося, набувши ніжно-блакитної барви... Сонце котиться до заходу... Птахи... В полі пасеться корова, підводить погляд і знову пасеться...

Перескакуємо через дерев'яний пліт і виходимо на путівець... З-за пагорба повіяло раптовим холодом... Трави висхли, подекуди сніг... На пагорбі — сільський будиночок із бляшаним дахом, над ним клубочиться дим...

Далі... Пагорби стали вищими, а сонце скочується за небокрай, поступаючись темряві... Розсип зірок... Дім удалині... Ось іще один, до якого веде доріжка, обсаджена старими деревами... Фари...

На узбіччя... Натягую повіддя й пропускаю автівку...

Витираю чоло, обтрушую сорочку спереду й рукави... Поплескав Барабана по шиї. Автомобіль сповільнився біля мене — водій здивовано витріщився. Я м'яко ворухнув повіддям, і Барабан рушив далі. Автомобіль спинився позад мене, і водій щось кричав, але я ішов далі. За кілька секунд почув, як він їде геть.

Ще трохи рухалися путівцем. Не кваплячись, я проминав знайомі місця, пригадуючи минулі часи. За кілька миль перейшов на іншу дорогу, ширшу і кращу. Повернув, але й далі тримався правого узбіччя. Температура падала, але холодне повітря мало чистий присмак. Серп місяця виблискував над пагорбами ліворуч від мене. Над головою промайнуло кілька хмаринок, що торкнулися до м'якого, запилюженого місячного сяйва. Зривався легенький вітерець, вряди-годи погойдуючи гілля, не більше. Згодом натрапив на вищерблену дорогу, яка підказала, що я практично на місці.

Поворот і ще кілька спусків... Я побачив валун край дороги й прочитав на ньому свою адресу.

Натягнув повіддя й поглянув на пагорб. На під'їзній доріжці стояв «універсал», а в будинку світилося. Я відвів Барабана з дороги, через поле, до купки дерев. Там прив'язав його за ялинками, почухав шию і пообіцяв не затримуватися.

Я повернувся на дорогу. Жодних машин видно не було. Перейшов через дорогу і піднявся з дальнього боку під'їзної доріжки, поза «універсалом». Обійшов дім з лівого боку і ступив на задній двір.

Спинився, коли сягнув ґанку, і роззирнувся. Щось було не так.

Задній двір змінився. Два напівзогнилі садові стільці біля занедбаного курника, які я ніяк не міг прибрати, зникли. Те саме спіткало і сам курник. Востаннє, коли я сюди навідувався, вони ще були. Всі порубані колоди, що були розкидані тут, як і купа трухлявого галуззя, складена мною колись, також кудись поділися.

Зникла і купа компосту.

Я підійшов до місця, де вона лежала. Лишилася тільки нерівна пляма голої землі, що за формою нагадувала саму купу.

Ще коли я налаштовувався на Камінь, то збагнув, що здатен відчувати його присутність. На мить заплющив очі і спробував відшукати його. Нічого.

Я знову ретельно придивився, але знайоме мерехтіння ніде не проглядалося. Хоча насправді я і не сподівався розгледіти щось — тим більше, коли не вдалося його відчути.

В освітленій кімнаті зникли штори. Ретельно розглядаючи будинок, я помітив, що на жодному з вікон не було ні штор, ні фіранок, ні віконниць, ні жалюзі. Натомість...

Я обійшов дім з іншого боку, підкрався до першого освітленого вікна і зазирнув усередину. Майже всю підлогу вкривала захисна плівка. Чоловік у картузі й комбінезоні розфарбовував дальню стіну. Звісно.

Я ж попросив Вілла продати цю халупу. Підписав усі необхідні папери, доки лежав у місцевому шпиталі після того ножового удару, коли ще надіявся повернутися додому — можливо, завдяки силі Каменя. Відтоді за місцевим часом минуло кілька тижнів, якщо скористатися шкалою переведення часу два-з-половиною-до-одного, якщо врахувати перебування у Дворах Хаосу, яке вартувало мені восьми днів у Амбері. Звісно ж, Вілл виконав моє прохання. Але хата та була в кепському стані — багато років стояла порожнем, ще й не раз була об'єктом атак мародерів... Потрібно було полагодити дах, замінити віконне скло і ринви, пофарбувати все, відшліфувати й відполірувати. А ще — вивезти багато сміття як з будинку, так і з двору...

Я розвернувся і схилом спустився до дороги, пригадавши, як востаннє проходив цим шляхом — як рачкував, стікаючи кров'ю, що юшила з рани у боці. Тієї ночі було значно холодніше, а сніг вкривав землю і продовжував падати з неба. Проминув каменюку, біля якої сидів, намагаючись зупинити машину напірником. Спогад той був невиразним, але я досі пам'ятав авто, які проминали мене.

Я перейшов через дорогу, і рушив крізь поле до дерев. Відв'язав Барабана й осідлав його.

— Доведеться нам з тобою ще поїздити, — сказав я йому. — Цього разу недалеко.

Ми повернулися до дороги і рушили вздовж мого колишнього обійстя. Якби я не сказав Біллу продати дім, купа компосту лишалася б на місці, а в ній лежав би і Камінь. Зараз вже міг би повертатися до Амбера з рубіном на шиї, готовий виконати те, що необхідно. А тепер, тепер я мав вирушати на його пошуки, хоч і відчував, що час знову грає проти мене. Але принаймні, порівняно з Амбером, у мене є хоч маленька перевага щодо його плину тут. Я вйокнув Барабанові і трусонув повіддя. Нема сенсу втрачати ні хвилини.

За пів години я опинився в містечку і їхав спокійною вулицею крізь спальний район в оточенні будинків. На Білловому обійсті світилося. Я повернув на під'їзну доріжку і залишив Барабана на задньому дворі.

На мій стук двері відчинила Еліс. З хвильку повитріщалася на мене, а тоді промовила:

— Господи, Карле!

За кілька хвилин я вже сидів з Біллом у вітальні, а келих стояв на столі праворуч. Еліс пішла на кухню, припустившись величезної помилки — вона запитала, чи не голодний я.

Запалюючи люльку, Білл ретельно поглянув на мене.

— Твоя манера приходити і йти геть неймовірно вражає, — сказав він.

— Головне, обрати слушний час, — усміхнувся я.

— Та медсестра у шпиталі... практично ніхто не повірив її розповіді.

— Практично ніхто?

— Меншість, про яку йдеться, — це я сам.

— А що вона розповіла?

— Вона заявила, буцімто ти вийшов на центр кімнати, став двовимірним і просто щез, як старий солдат, яким ти, власне, і є[94], лишивши по собі веселку.

— Веселка може бути симптомом глаукоми. Їй варто перевірити зір.

— Вона перевірила, — відказав Білл. — Жодних відхилень.

— Ох, це кепсько. Бо на думку спадають тільки неврологічні проблеми.

— Годі, Карле. Вона ж сказала правду. І ти це знаєш.

Я всміхнувся і ковтнув з келиха.

— А ти, — мовив він, — маєш точнісінько такий вигляд, як і на гральній карті, що я зауважив ще тоді. У комплекті з мечем. Що відбувається, Карле?

— Все досі дуже заплутано, — відказав я. — Навіть заплутаніше, ніж коли ми востаннє бачилися.

— Тобто ти й досі нічого не можеш пояснити?

Я похитав головою.

— Коли все закінчиться, я обіцяю тобі екскурсію моєю батьківщиною за програмою «все включено», — відказав я. — Якщо в мене досі є батьківщина. Просто зараз із часом геть скрутно.

— Що я можу зробити, аби допомогти тобі?

— Надати інформацію. Щодо мого старого будинку. Хто той чоловік, який усе там ремонтує?

— Ед Веллен. Місцевий підприємець. Гадаю, ви знайомі. Хіба не він встановлював тобі душ?

— Так, так, він... Пригадую.

— Він трохи розширив справу. Придбав певне важке обладнання. Тепер на нього працює чимало хлопців. Я веду справи його підприємства.

— Ти не знаєш, хто саме працює зараз на моєму обійсті?

— Просто зараз — ні, але з'ясувати це можна за хвилинку. — Він поклав руку на телефон на іншому боці столу. — Зателефонувати йому?

— Так, — відказав я. — Але там є ще дещо. Мене цікавить насправді тільки одна річ. На задньому дворі лежала купа компосту. Востаннє, коли я там був, вона лишалася на місці. А тепер зникла. Я маю з'ясувати, що з нею трапилося.

Він нахилив голову праворуч і всміхнувся з люлькою в зубах.

— Ти серйозно? — нарешті запитав Білл.

— Серйозніше нікуди, — відказав я. — Коли я проповзав повз ту купу, дещо заховав у ній, розмалювавши сніг цінною рідиною свого тіла. Ось тепер маю цю річ забрати.

— А що воно таке?

— Рубіновий кулон.

— Я так розумію, безцінний.

— Маєш рацію.

Він повільно кивнув.

— Якби таке заявив хтось інший, то я вважав би це жартом, — відказав Білл. — Скарб у купі компосту... Родинний спадок?

— Так. Сорок чи п'ятдесят каратів. Простий з вигляду, на важкому ланцюзі.

Він витягнув люльку й тихо присвиснув.

— Дозволиш поцікавитися, чому ж ти його туди запхав?

— Інакше я би помер.

— Просто чудова причина.

Він знову простягнув руку до телефона.

— Навколо будинку вже кипить діяльність, — зауважив він. — Доволі непогано, зважаючи на те, що ми ще навіть оголошення подати не встигли. Той хлоп, певно, почув від когось про дім. Я возив його туди сьогодні зранку. Тепер він міркує. Можемо доволі швидко все організувати.

Він почав набирати номер.

— Зачекай, — мовив я. — Розкажи мені про нього.

Він поклав слухавку і підвів погляд.

— Худий тип, — почав Білл. — Рудоголовий і бородатий. Сказав, що художник і хоче оселитися в селі.

— Сучий син! — вигукнув я, якраз коли Еліс заходила в кімнату з тацею.

Вона цикнула на мене і всміхнулася, поставивши тацю.

— Є кілька гамбургерів і рештки салату, — сказала вона. — Нічого особливого.

— Дякую. Я вже ладен був з'їсти власного коня, а потім би мені було ой як зле.

— Гадаю, його б це також не надто втішило. Смачного, — сказала вона й повернулася на кухню.

— Скажи, а коли ти привів його туди, купа компосту лишалася на місті? — запитав я.

Він заплющив очі й насупився.

— Ні, — відказав він за мить. — Двір уже був порожнім.

— Це вже дещо, — відповів я і взявся за їжу.

Він зробив телефонний дзвінок і кілька хвилин розмовляв. Я збагнув, що й до чого, ще доки він розмовляв, але вислухав усю історію до кінця, коли він поклав слухавку. До того часу я вже з'їв усе пригощання і допив свій келих.

— Йому прикро було дивитися, як псується добрий компост, — сказав Білл. — Тож він завантажив купу у свій пікап і повіз до себе на ферму. Лишив її край городу, який має намір обробляти. Нагоди розкидати його Еду ще не випадало. Казав, що не бачив жодних прикрас, але міг легко пропустити кулон.

Я кивнув.

— Якщо ти позичиш мені ліхтарика, то я б поїхав туди.

— Звісно. Я відвезу тебе, — сказав Білл.

— Наразі мені б не хотілося залишати коня самого.

— Гаразд. Тоді тобі, певно, знадобляться граблі, лопата або вила. Можу відвезти їх туди, та й там ми зустрінемося, якщо знаєш, куди їхати.

— Я знаю, де Едове обійстя. Гадаю, в нього мають бути інструменти.

Білл знизав плечима й усміхнувся.

— Гаразд, — сказав я. — Дозволь скористатися твоєю ванною, а тоді рушатимемо.

— Здалося, ніби ти знайомий з майбутнім покупцем.

Я відставив тацю і звів на нього погляд.

— Востаннє ти чув про нього як про Брандона Корі.

— Хлоп, що прикидався твоїм братом і заслав тебе в психлікарню?

— Прикидався, щоб його! Та він і є мій брат. Моєї провини в цьому нема. Вибач.

— Він був там.

— Де?

— В Еда вдома, сьогодні після обіду. Принаймні його навідував рудий бородань.

— З якою метою?

— Сказав, що він художник. Просив дозволу встановити мольберт і малювати на одному з полів.

— І Ед дозволив йому?

— Так, звісно. Подумав, що то класна ідея. Саме тому й розповів мені — хотів похвалитися.

— Бери інструменти. Зустрінемося там.

— Гаразд.

Друге, що я зробив у ванній, так це дістав Козирі. Я мав якомога швидше зв'язатися з кимось із Амбера, з кимось достатньо сильним, щоби спинити його. Але з ким? Бенедикт прямував до Дворів Хаосу, Рендом відлучився шукати сина, а з Джерардом ми розлучилися не на найлюб'язнішій ноті. Пошкодував, що не маю Козиря Ґанелона, але вирішив спробувати достукатися до Джерарда.

Я витягнув його карту, виконав необхідні ментальні маневри. За кілька секунд він відповів.

— Корвіне!

— Просто послухай, Джерарде! Бранд живий, якщо це тебе втішить. Я, бляха, впевнений щодо цього. Це дуже важливо. Питання життя і смерті. Ти маєш негайно щось зробити!

Вираз його обличчя змінювався дуже швидко, доки я говорив — злість, здивування, цікавість...

— Поясни, — відказав він.

— Бранд може дуже скоро повернутися. По суті, ймовірно, він уже в Амбері. Ти ще не бачився з ним?

— Ні.

— Не дай йому пройти Лабіринт.

— Не розумію. Але я можу поставити охоронця біля зали з Лабіринтом.

— Постав охоронця всередині зали. Зараз він уміє дивним чином приходити і йти геть. Якщо він пройде Лабіринт, можуть трапитися жахливі речі.

— Тоді я простежу за цим особисто. Що відбувається?

— Зараз не час. Наступний момент: Левелла повернулася в Ребму?

— Так.

— Зв'яжися з нею через Козир. Нехай попередить Мойру, що Лабіринт у Ребмі також треба охороняти.

— Наскільки все серйозно, Корвіне?

— Може настати кінець всьому, — сказав я. — Зараз маю йти.

Я розірвав контакт і рушив через кухню до чорного входу, спинившись тільки, щоби подякувати Еліс і побажати доброї ночі. Якщо Бранд заволодів Каменем і налаштував його на себе, я не був певен, що саме він робитиме, але мав доволі лихі передчуття.

Я осідлав Барабана і повернув його до дороги. Білл уже виїжджав з під'їзної доріжки.

11

Я мчав навпростець через поля, в той час як Білл мав користуватися дорогами, тож я не надто від нього відстав. Коли я доїхав, він уже балакав з Едом, який вказував рукою на південний захід. Коли я спішився, Ед узявся розглядати Барабан.

— Гарний кінь, — зауважив я.

— Дякую.

— Тебе довго не було.

— Так.

Ми потисли один одному руки.

— Радий знову тебе бачити. Я щойно розповідав Біллу, що насправді не знаю, як довго той художник тут лишався. Лише помітив, що він пішов геть, коли стемніло, але не приділив цьому багато уваги. Якщо він справді шукав те, що належить тобі, і знав про компостну купу, то досі може знаходитися неподалік. Коли хочеш, можу взяти дробовик і піти з тобою.

— Ні, — відказав я. — Дякую. Гадаю, я знаю, хто то був. Рушниця не знадобиться. Ми лишень прогуляємося і трішки понишпоримо тут.

— Гаразд, — мовив він. — Може, я піду з тобою і допоможу?

— Ти не зобов'язаний цього робити, — відказав я.

— А як щодо коня? Що скажеш, якщо я дам йому води і чогось поїсти, підчищу трохи?

— Я певен, він буде вдячним. Я точно буду.

— Як його звати?

— Барабан.

Він наблизився до Барабана і почав з ним знайомитися.

— Гаразд, — відказав він. — Я ненадовго повернуся в хлів. Якщо знадоблюся, просто гукніть.

— Дякую.

Я витягнув інструменти з Біллової машини, а він з електричним ліхтарем повів мене на південний захід, куди вказував Ед.

Ми перейшли поле, і я простежив за променем Біллового ліхтаря, шукаючи купу. Побачивши її рештки, я мимовільно зітхнув. З того, як лежали купки, було очевидно, що хтось тут побував. Маса не могла випасти з вантажівки таким робом.

І все ж... Те, що тут шукали, ще не означало, що річ обов'язково знайдено.

— І що ти про це думаєш? — запитав Білл.

— Поки не знаю, — відповів я, опустивши лопату до найбільшої купи. — Посвіти сюди, будь ласка.

Ретельно переривши рештки купи, я взяв граблі і ще раз усе перескородив. Розбив кожну грудку, розпорошив по землі, провівши крізь неї вилами. Через певний час Білл поставив ліхтар під зручним кутом і вирішив мені допомогти.

— У мене дивне відчуття... — почав він.

— У мене теж.

— ...ніби ми спізнилися.

Ми розтирали компост і розкидали його, розтирали і розкидали...

Нараз я відчув тремтіння знайомої присутності, тож випростався і зачекав. За кілька секунд встановився зв'язок.

— Корвіне!

— Так, Джерарде.

— Що ти сказав? — перепитав Білл.

Я здійняв руку, прохаючи його змовкнути, і зосередив усю увагу на Джерарді. Він стояв у тіні на початку мерехтливого Лабіринту, спираючись на величного меча.

— Ти мав рацію, — мовив він. — Бранд секунду тому з'явився тут. Не знаю, як він потрапив усередину. Просто вийшов з Тіней ліворуч, ось тут, — він вказав на місце. — Секунду подивився на мене, а тоді розвернувся і пішов геть. Коли я гукнув його, він не відповідав. Я увімкнув ліхтар, але він зник із поля зору. Просто щез. Що я, по-твоєму, маю зараз робити?

— На ньому був Судний Камінь?

— Не можу сказати. Я бачив його лишень хвильку, та й освітлення тут доволі погане.

— За Лабіринтом у Ребмі стежать?

— Так. Левелла їх попередила.

— Добре. Чатуй на нього. Я буду на зв'язку.

— Гаразд. Корвіне... щодо того, що трапилося раніше...

— Забудь це.

— Дякую. Твій Ґанелон — міцний хлоп.

— Так і є, — відказав я. — Будь насторожі.

Його образ збляк, і я розірвав зв'язок, але тут трапилася дивна річ. Відчуття зв'язку, стежини лишилося зі мною. Не спрямована до якогось конкретного об'єкту, карта лишалася відкритою, неначе увімкнене радіо, не налаштоване на жодну хвилю. Білл здивовано дивився на мене.

— Карле, що відбувається?

— Не знаю. Зачекай хвилинку.

Раптом зв'язок поновився — але не з Джерардом. Певно, вона намагалася привернути мою увагу, доки я сам був зосереджений на Джерарді.

— Корвіне, це важливо...

— Розповідай, Фі...

— Ти не знайдеш те, що шукаєш там. Кулон у Бранда.

— Я вже почав це підозрювати.

— Ми маємо його спинити. Не знаю, чи багато ти знаєш...

— Тепер уже гадки не маю, — відказав я, — але в мене під контролем Лабіринт в Амбері та Ребмі, їх охороняють. Джерард щойно повідомив, що Бранд з'явився в Амбері, але його сполохали.

Вона кивнула мініатюрною голівкою. Її руде волосся було зачесане абияк. Та й увесь її вигляд свідчив про втому.

— Я знаю про це, — відказала вона. — Бо стежу за ним. Але ти забув про іншу ймовірність.

— Ні, — відказав я. — За моїми підрахунками, Tip-на Ноґт ще недоступний....

— Я не про нього. Він рушив до первинного Лабіринту.

— Щоб налаштувати Камінь?

— У першу чергу, так, — відказала вона.

— Але блукаючи ним, він буде змушений пройти крізь зруйновану частину. Гадаю, це більш ніж складно.

— Тож ти в курсі про це, — зауважила вона. — Добре. Це зекономить час. Темна ділянка не завдасть йому такої ж шкоди, як будь-кому з нас. З темрявою він домовився. Зараз ми маємо спинити його.

— Знаєш туди якісь шляхи навпростець?

— Так. Іди до мене, я тебе туди відведу.

— Хвилинку. Хочу забрати Барабана.

— Навіщо?

— Гадки не маю. Але саме тому й хочу забрати.

— Чудово. Тоді забери мене до себе. Звідти вирушити так само просто, як і звідси.

Я простягнув руку і за мить уже тримав її долоню. Вона ступила вперед.

— Господи! — Білл відсахнувся назад. — А я вже сумнівався у твоєму психічному здоров'ї, Карле. А тепер переймаюся за своє. Вона... вона одна з людей на картах, так?

— Так. Білле, це моя сестра Фіона. Фіоно, це Білл Рот, дуже хороший друг.

Фі простягнула руку і всміхнулася, тож я ненадовго полишив їх і пішов забрати Барабана. Я привів його за кілька хвилин.

— Білле, — сказав я. — Вибач, що згайнував твій час. Та річ у мого брата. Зараз ми підемо за ним. Дякую, що допоміг мені.

Він потиснув мені руку і мовив:

— Корвін.

Я всміхнувся.

— Так, це моє ім'я.

— Ми побалакали трохи з твоєю сестрою. Не те, щоб я дізнався багато за кілька хвилин, але знаю, що ситуація небезпечна. Тож щасти тобі. І я досі хочу колись почути повну історію.

— Дякую, — відказав я. — Спробую подбати про те, щоб ти почув її.

Я осідлав коня, нахилився вниз і посадив Фіону перед собою.

— Добраніч, містере Роте, — сказала вона йому. А тоді мовила до мене: — Починай повільно їхати через поле.

Я так і зробив.

— Бранд сказав, що його штрикнула саме ти, — сказав я, щойно ми від'їхали достатньо далеко, щоб нас ніхто не чув.

— Так і є.

— Чому?

— Щоб уникнути цього всього.

— Я довго розмовляв з ним. Він стверджує, що з самого початку ти, Блейз і він сам надумали захопити владу.

— Це правда.

— Він казав, що намагався схилити на свій бік Каїна, але Каїн не піддався на його умовляння і змовився з Еріком і Джуліаном. Таким чином утворилася їхня група, щоб не дати вам захопити трон.

— Загалом, так і є. Каїн мав власні амбіції — так, дуже далекоглядні, але амбіції. Однак він не мав можливості претендувати на трон. Тож він вирішив: якщо вже йому судилася незначна роль, то краще йому служити Еріку, а не Блейзу. Я розумію, що й до чого.

— Також він повідомив, що ви мали справу з силами по той бік Чорної дороги — з Дворами Хаосу.

— Так, — відповіла вона. — Мали.

— Ти використовуєш минулий час.

— Щодо себе і Блейза — так.

— А Бранд не таке казав.

— Ще б пак.

— Він казав, що ви з Блейзом хотіли й надалі підтримувати той союз, але сам він змінив рішення. А ще він стверджує, що ви за це напалися на нього, тому й запхали у вежу.

— Чому ж ми тоді його не вбили?

— Здаюся. Розкажи.

— Він був надто небезпечним, аби вештатися на свободі, але ми не могли вбити його, адже він мав дещо життєво необхідне.

— І що ж це?

— Коли Дворкін зник, Бранд лишався єдиною людиною, яка знала, як нівелювати шкоду, завдану ним первинному Лабіринту.

— У вас було вдосталь часу, щоб витягти з нього цю інформацію.

— У нього просто неймовірні можливості.

— Тоді чому ж ти вдарила його ножем?

— Повторюю, щоб уникнути цього всього. Якби постало питання: вбити його чи відпустити на свободу, краще б він загинув. Ми би спробували самі знайти спосіб полагодити Лабіринт.

— Якщо все саме так, чому ж ти погодилася взяти участь у його поверненні?

— По-перше, я не брала участі у його поверненні. Навпаки, я намагалася перешкодити цьому. Однак надто багато людей справді прагнули витягнути його. Попри мою перешкоду, ви пробилися до нього. По-друге, я мала бути поруч, щоби спробувати його вбити, якщо вам таки вдасться зв'язатися з ним. Але все вийшло настільки погано, наскільки було можливо.

— Ти стверджуєш, що ви з Блейзом сумнівалися щодо угоди, а Бранд — ні?

— Саме так.

— І як же ваші сумніви допомогли би домогтися трону?

— Ми гадали, що зможемо захопити його без сторонньої допомоги.

— Ясно.

— Ти віриш мені?

— Боюся, що починаю.

— Поверни тут.

Я повернув у розколину. Шлях став вузьким і дуже темним — його освітлювала лишень стрічка зоряного неба високо вгорі. Доки ми розмовляли, Фіона керувала Тінями, вивівши нас з Едового поля в туманну, торф'янисту місцину. Відтак ми піднялися на ясний скелястий шлях між горами. Тепер, коли ми прямували крізь моторошну розколину, я відчув, що вона знову маніпулює Тінями. У повітрі війнуло свіжістю, але не холодом. Чорнота праворуч і ліворуч від нас була абсолютною, створюючи ілюзію радше неймовірної глибини, аніж огорненої мороком скелі. Це враження тільки посилилося, коли я збагнув, що від ударів копит Барабана не лишається ні луни, ні відгомону, ні обертону.

— Що мені зробити, аби здобути твою довіру? — запитала Фіона.

— Ти просиш забагато.

Вона засміялася.

— Дозволь висловитися інакше. Що я можу зробити, аби переконати тебе, що кажу правду?

— Відповісти на одне запитання.

— Яке?

— Хто стріляв у мої шини?

Вона знову засміялася.

— Ти ж і сам здогадався, правда?

— Можливо. Скажи сама.

— Бранд, — відповіла вона. — Йому не вдалося знищити твою пам'ять, тож він вирішив перейти до радикальніших дій.

— У відомій мені версії стріляв саме Блейз. Він же й лишив мене в озері. А Бранд вчасно прибув, щоб витягнути мене і врятувати. До речі, дані поліційного звіту стверджують, що таке цілком імовірно.

— Хто викликав поліцію? — запитала вона.

— Вони зареєстрували виклик як анонімний, але..

— Їм зателефонував Блейз. Він не міг дістатися до тебе, щоб врятувати, щойно збагнув, що саме відбувається. Він сподівався, що патруль зможе. На щастя, так і сталося.

— Що ти маєш на увазі?

— Бранд не витягував тебе після аварії. Ти сам виліз. Він затримався, щоб упевнитися, що ти дійсно помер, а ти виборсався, ще й виліз на берег. Він спустився перевірити твій стан і вирішити: чи помреш ти, якщо тебе просто лишити там, чи для певності варто кинути тебе в озеро ще раз. Тоді ж прибула поліція і йому довелося забиратися геть. Скоро ми наздогнали його, змогли здолати і замкнути у вежі. На це знадобилося багацько сил. Пізніше я зв'язалася з Еріком і розповіла, що трапилося. Тоді він наказав Флорі перевести тебе в інший шпиталь і простежити, щоб ти пролежав там до його коронації.

— Узгоджується, — відказав я. — Дякую.

— Узгоджується з чим?

— Я був лишень терапевтом у маленькому містечку в часи куди простіші за ці, тож багато справ з психіатрією не мав. Але я точно знаю, що людину не б'ють струмом, щоб відновити пам'ять. Електрошок має прямо протилежну дію. Він руйнує короткострокову пам'ять. Мої підозри зросли, коли я дізнався, що за цим стоїть Бранд. Тож у мене виникла власна гіпотеза. Автокатастрофа не відновила моїх спогадів, не відновила й шокова терапія. Зрештою, вони почали відновлюватися самостійно, а не внаслідок якоїсь травми. Певно, я зробив або сказав щось, що вказало на цей процес. Чутка якось долетіла до Бранда, і він вирішив, що тоді був для цього зовсім не слушний час. Тож він прибув у мою Тінь і примудрився засудити мене і відрядити на лікування. Він сподівався, що воно зруйнує те, що мені вдалося пригадати. Вдалося йому це тільки частково — на кілька днів, доки мене били електрошоком. Ще й аварія посприяла. Але коли я втік з Портера й оклигав попри його спробу мене вбити, процес відновлення продовжився, щойно я прийшов до тями в «Ґрінвуді» та втік звідти. Доки гостював у Флори, пригадав ще і ще. Коли Рендом узяв мене у Ребму пройти Лабіринт, відновлення спогадів пришвидшилося. А втім, навіть якби цього не трапилося, я певен, що спогади повернулися б самі. Можливо, на це знадобилося б трішки більше часу, однак я вже пробився крізь запону, та й ближче до кінця процес усе жвавішав. Тож я дійшов до висновку, що Бранд намагався перешкодити мені, а це узгоджується з розказаною тобою історією.

Смуга зоряного неба звузилася, а тоді й повністю зникла. Тепер ми рухалися крізь абсолютно чорний тунель, а далеко попереду блимав якийсь вогник.

— Так, — сказала вона у темряві переді мною, — ти правильно здогадуєшся. Бранд боявся тебе. Він стверджував, що бачив однієї ночі в Tip-на Ноґті, як ти повернешся і зруйнуєш наші плани. Я не звернула на це жодної уваги, адже гадки не мала, чи ти взагалі живий. Саме тоді він і вирушив на пошуки тебе. Чи визначив твоє місцеперебування через наші аркани, чи просто прочитав у Ерікових думках, я не знаю. Ймовірно, останнє. Він здатен і на таке. Отже, він знайшов тебе, а решту ти знаєш.

— Спершу його підозри викликало життя Флори в тій Тіні та її дивний зв'язок з Еріком. Або ж він просто так сказав. Та зараз це не має значення. Що ти пропонуєш робити, якщо ми таки надибаємо на нього?

Вона засміялася:

— У тебе є меч.

— Нещодавно Бранд сказав мені, що Блейз живий. Це правда?

— Так.

— Тоді чому тут я, а не Блейз?

— Блейз не налаштований на Камінь. А ти — налаштований. Ти доволі близько з ним взаємодієш, тож він спробує врятувати тобі життя, якщо ти опинишся під загрозою. Тому ризик не дуже великий, — пояснила вона, а тоді за кілька секунд додала: — Але не треба надто на нього сподіватися. Швидкий удар здатен заглушити його реакцію — і ти помреш, хоча кулон і буде поруч.

Світло попереду стало яскравішим, але там досі не було жодних обрисів, звуків чи запахів. Рухаючись уперед, я міркував про нашарування тлумачень, почутих мною після повернення, в основі кожного — складне переплетіння мотивів, пояснень того, що трапилося, до мого повернення, що відбулося відтоді і яка ситуація тепер. Емоції, плани, почуття й наміри кружляли, наче повінь, у фактологічному світі, який я повільно вибудовував на могилі власного альтер-еґо, але, в кращих стайніанських традиціях, дія є дія[95], кожна хвиля інтерпретацій, що спадала на мене, змінювала моє, здавалося, давно визначене ставлення до багатьох речей, і таким чином змінювала всю картину — і складалося враження, ніби все життя — лишень змінна гра Тіні з Амбером, яка навіки лишає недосяжним сяйво істини. І все ж я не міг заперечувати, що знаю значно більше, ніж кілька років тому, що підійшов до серця проблеми значно ближче, ніж будь-коли, що вся метушня навколо мого повернення розступалася перед якимось кінцевим вердиктом. А чого ж я хотів? Нагоди з'ясувати правду і діяти відповідно до неї! Я розсміявся. Чи ж дано кому-небудь на світі хоча би спізнати істинне знання, не кажучи вже про можливість скористатися ним? Гадаю, вистачить навіть практичного наближення до істини... І нагода кілька разів махнути мечем у правильному напрямку — це найвища нагорода, яку я можу отримати о першій ночі від світу, що так змінився від полудня. Я знову засміявся і впевнився, що мій клинок зручно лежить у піхвах.

— Бранд казав, що Блейз зібрав нову армію... — почав я.

— Пізніше, — перервала мене вона. — Часу більше нема.

І вона мала рацію. Світло розширилося, обернувшись на круглий прохід. Він так швидко почав наближатися, що складалося враження, ніби сам тунель скорочується. Щось подібне до денного світла увірвалося у вихід з печери.

— Гаразд, — відказав я, і вже за кілька секунд ми сягнули проходу й пройшли крізь нього.

Опинившись на поверхні, я трохи покліпав очима. Ліворуч від мене простягалося море, що зливалося з небом такої самої барви. Золотаве сонце, яке пливло/звисало в/над ньому/ним, яскріло променями світла в усі боки. Тепер позад мене не було нічого — тільки скеля. Наш прохід сюди безслідно щез. Неподалік від мене — десь за сотню футів — лежав первинний Лабіринт. Якийсь чоловік зараз долав другу з його зовнішніх дуг. Ця справа повністю поглинула його увагу, тож він навіть не помітив нашої присутності.

Щойно він повернувся, промайнув червоний спалах: на його шиї, як колись на татовій чи на моїй, висів Камінь. Звісно ж, це був Бранд.

Я спішився. Поглянув на маленьку і збентежену Фіону, котра сиділа верхи, і переклав Барабанове повіддя в її руки.

— Порадиш щось, окрім «біжи за ним»? — прошепотів я.

Вона похитала головою.

Я розвернувся, витягнув Ґрейсвандір і ступив крок уперед.

— Щасти, — тихо промовила сестра.

Попрямувавши до Лабіринту, я помітив довгий ланцюг від входу в печеру й до закляклого тепер навіки грифона Віксера. Голова Віксера лежала за кілька кроків від його тіла. З нього на камені рясно юшила червона, майже людська кров.

Наблизившись до початку Лабіринту, я здійснив швидкий розрахунок. Бранд уже пройшов кілька поворотів головною спіраллю візерунка. Він обганяв мене на два з половиною кола. Якби нас розділяв всього один поворот, я би спробував дістати його мечем, опинившись у паралельній до нього позиції. Однак чим далі ти заходиш у Лабіринт, тим важче стає йти. А отже, хода Бранда постійно сповільнювалася. До того ж, він ще не встиг далеко зайти. Його не доведеться ловити: варто буде лише наздогнати півтора кола та стати навпроти нього.

Я став на Лабіринт і пішов так швидко, як тільки міг. Блакитні іскри здіймалися навколо моїх ніг, коли я кинувся до першого повороту попри наростання опору. Іскри ставали інтенсивнішими. Коли я сягнув Першої Запони, волосся здійнялося дибки, а повітря сповнилося тріщанням іскор. Я щосили натиснув на Запону, міркуючи, чи помітив уже мене Бранд — відволікатися на зиркання в його бік я не міг. Доклавши ще більше зусиль, я за кілька кроків перетнув Запону — і рухатися стало значно легше.

Підвів погляд. Бранд щойно пройшов жахливу Другу Запону, і блакитні іскри вже сягнули його пояса. Коли братик вирвався і ступив крок уперед, на його вустах заграла вперта, рішуча посмішка. А тоді він помітив мене.

Посмішка зблякла, а сам він завагався — одне очко на мою користь. Доки ти можеш рухатися, не можна спинятися в Лабіринті. Якщо вже спинився, доведеться витратити значно більше додаткової енергії, щоби піти далі.

— Ти спізнився! — вигукнув Бранд.

Я нічого не відказав — просто йшов уперед. Блакитні іскри хитросплетінь Лабіринту заграли вздовж Ґрейсвандіра.

— Ти не пройдеш через чорноту! — продовжував він.

А я ішов уперед. Просто переді мною простягалася темна ділянка. Я тішився, що вона припала не на найскладніший шматок Лабіринту. Бранд повільно рушив до Великої Кривої. Якби мені вдалося упіймати його там, навіть боротьби не було б: йому б забракло і швидкості, і сили захищатися.

Наблизившись до пошкодженої ділянки Лабіринту, я пригадав засіб, завдяки якому ми з Ґанелоном перетинали Чорну дорогу, тікаючи з Авалону. Тоді вдалося зламати могутність Чорної дороги за допомогою образу Лабіринту в моїй свідомості. Тепер, звісно, Лабіринт був навколо мене, та й відстань була значно меншою. Спершу я подумав, що Бранд просто намагається залякати мене своїми погрозами, але тоді збагнув, що тут, біля самих її витоків, могутність пітьми може бути значно сильнішою.

Коли я туди підійшов, Ґрейсвандір засяяв особливо яскраво, перевершивши своє попереднє світіння. Інтуїтивно я торкнувся його вістрям краю темряви — місця, де Лабіринт обривався.

Щойно Ґрейсвандір торкнувся чорноти, як його неможливо було відірвати від землі. Його вістря розрізало камінь поперед мене, своїм рухом повторюючи оригінальний візерунок. Я ішов за ним. Щойно я ступив на зчорнілу ділянку, здалося, ніби навіть сонце потемніло. Я почув власне серцебиття — і на лобі виступив піт. Над усім нависла сіра тінь. Увесь світ неначе збляк, а Лабіринт — потьмянів. Здавалося, спіткнутися так легко — от тільки невідомо, чи результат буде таким саме, як і в непорушених частинах Лабіринту. З'ясовувати не хотілося.

Я не підводив очей — стежив поглядом за лінією, яку переді мною креслив Ґрейсвандір. У світі не лишилося жодної барви, окрім блакитного сяйва клинка. Права нога, ліва нога...

Враз я вийшов звідти, і Ґрейсвандір легко відірвався від землі й ліг мені в руку. Його іскри зблякли — чи то на тлі світу, в який повернулися кольори, чи з якоїсь невідомої мені причини.

Роззирнувшись, я побачив, що Бранд наближається до Великої Кривої. Щодо мене самого, то я наразі прямував до Другої Запони. Ми обидва змушені будемо прикласти неймовірні зусилля, що затримає нас на кілька хвилин. І все ж, Велика Дуга складніша і довша, ніж Друга Запона. Я сподівався звільнитися і чимало пройти, перш ніж він здолає перешкоду. Тоді мені знову доведеться пройти зчорнілою ділянкою. До того часу він точно звільниться, але рухатиметься повільніше, ніж я, адже на нього чекає найскладніший шматок.

З кожним кроком зростала статична напруга і все тіло поколювало. Доки я йшов, іскри піднялися вже до середини стегна. Складалося враження, ніби я крокую крізь поле електричного колосся. Моє волосся частково стало дибки — я відчував, як воно піднімається. Я озирнувся на Фіону. Та нерухомо сиділа у сідлі і спостерігала.

Я пришвидшив ходу у напрямку Другої Запони.

Кути... Різкі, круті повороти... Сила, що протидіяла мені, зростала і зростала, тож уся моя увага й міць зосередилися на боротьбі з нею. Мене охопило знайоме відчуття позачасовості, неначе в цю дію вкладалося все, що я коли-небудь робив, і все, що я коли-небудь зроблю. Воля... Напружене до абсолюту бажання, яке відтісняє все решта... Бранда, Фіону, Амбер, мою власну сутність... Іскри сягнули ще вище, доки я боровся і повертав. Кожен новий крок вимагав більших зусиль...

Прорвався. Прямісінько на чорну ділянку.

Інстинктивно я знову поставив перед собою Ґрейсвандір. І знову сірість і монохромний туман, розтятий блакиттю мого клинка, що відкривав мені шлях, неначе хірургічний скальпель.

Щойно я вийшов у нормальне освітлення, як побачив Бранда. Він досі лишався у західному секторі, боровся з Великою Дугою — і вже пройшов дві третини. Якби я поспішив, то зміг би наздогнати його просто на виході з неї. Я кинув усі сили на те, щоб рухатися якомога швидше.

Коли я дійшов до північного краю Лабіринту й повернув назад, то раптом збагнув, що слід зробити.

Потрібно пролити ще більше крові на Лабіринт.

Якби йшлося просто про вибір між подальшим пошкодженням Лабіринту та абсолютною його руйнацією Брандом, то я знав би напевне, що маю робити. І все ж, я відчував: має бути інший шлях. Так...

Я трохи сповільнив ходу. Потрібно лише розрахувати час. Прохід Лабіринтом дався йому значно складніше, ніж мені, тож тут у мене була перевага. Моя абсолютно нова стратегія полягала в тому, що ми мали зустрітися в конкретному місці. Іронія долі: тієї самої миті я згадав Брандову турботу про улюблений килимок. Але подбати про чистоту цього місця буде значно складніше.

Коли Бранд наближався до кінця Великої Кривої, я дорівнявся до його швидкості, подумки прораховуючи відстань до чорноти. Я вирішив пролити його кров там, де візерунок уже пошкоджено. Єдиний недолік мого становища — перспектива опинитися праворуч від брата. Щоби зменшити його можливу перевагу, коли ми схрестимо мечі, потрібно, щоб у мене лишалося місце для відступу.

Бранд боровся і просувався — він рухався яку сповільненій зйомці. Я також боровся — але не так тяжко — і дотримувався обраного темпу. По дорозі міркував про Камінь, про спорідненість, яка виникла між нами, відколи я його налаштував. Я відчував присутність кулона — прямо і ліворуч — хоча й не бачив його на грудях у Бранда. Чи справді він спробує врятувати мене на відстані, якщо Бранд візьме гору в прийдешньому протистоянні? Відчуваючи його присутність, я практично вірив у це. Він вирвав мене з лап убивці і знайшов у моїй свідомості класичну безпечну місцину — моє ліжко — і переніс мене туди. Я відчував Камінь і бачив крізь нього шлях, ще до того, як Бранд пройшов ним, тому мав певність, що він знову спробує зіграти на моєму боці. Однак, пригадавши слова Фіони, я вирішив не надто на нього покладатися. Я міркував про інші властивості кулона, можливість керувати ним не торкаючись...

Бранд уже практично здолав Велику Криву. З глибин мого єства я зв'язався з Каменем. Зібравши всю волю, я покликав бурю, подібну до червоного торнадо, що знищило Яґо. Я гадки не мав, чи можу керувати такими феноменами тут, але все одно покликав ту силу і спрямував до Бранда. Якусь мить нічого не відбувалося, але я відчував, як Камінь запрацював. Бранд дійшов до кінця, востаннє напружився — і вийшов з Великої Кривої.

Я опинився просто позад нього.

Він також якось відчув це і вихопив меча, щойно спав тиск. Йому вдалося пройти на кілька футів більше, ніж я сподівався. Бранд виставив ліву ногу вперед, повернувся і перетнувся зі мною поглядом і мечем.

— Щоб мені повилазило: ти таки пройшов, — мовив він і торкнувся кінчиком свого меча до мого. — Ти б ніколи не зміг дістатися сюди так швидко, якби не та курва на коні.

— Мило ти відгукуєшся про сестру, — я зробив обманний випад, який він відбив.

Рухи наші були скутими — ніхто не міг напасти, не зійшовши з Лабіринту. А я ще й не хотів, щоби проливалася його кров. Я вдав, наче знову нападаю, і Бранд відсахнувся. Ковзнувши лівою ногою назад по візерунку, він відставив і праву, а тоді, зупинившись, без особливих церемоній спробував розрубати мені голову. Бодай йому грець! Я відбивався й атакував у відповідь інстинктивно. Мені зовсім не хотілося поранити його в груди, коли я завдав удару, але вістря Ґрейсвандіра намалювало дугу в нього під грудьми. Повітря над нами виповнилося дзижчанням, але відвести погляд від Бранда я собі дозволити не міг. Він зиркнув униз і ще трохи відступив. Добре. Тепер його сорочку прикрашала кривава смуга там, де мій клинок торкнувся його. На щастя, тканина поглинула кров. Я наступав, вдавався до обманних атак, відбивався, стрибав — робив усе, щоби змусити його відступити. Я мав психологічну перевагу і ширше поле для маневру, та й ми обидва знали, що у фехтуванні я швидший і вправніший. Бранд наближався до темної ділянки. Ще б кілька кроків... Пролунав дзенькіт одного дзвоника, а за ним — гучне ревіння. Раптом на нас упала тінь, немов хмара враз закрила сонце.

Бранд підвів погляд. Гадаю, я міг його дістати тієї самої миті, але йому ще лишалося кілька футів до цілі.

Він миттю оговтався і зиркнув на мене.

— Та щоб ти пропав, Корвіне! Твої штучки, так? — вигукнув він, а тоді напав, забувши про будь-яку обережність.

На жаль, я опинився в невигідній позиції, адже приготувався наступати, тиснути, доки він опиниться на чорній ділянці. Тож я був повністю відкритим, ще й не міцно стояв на ногах. Я відбивався, але розумів, що цього не вистачить, тож вигнувся і впав на спину.

Приземляючись, я намагався втримати ноги на місці. Втримався завдяки правому ліктю і лівій руці. Вилаявся, адже біль виявився настільки сильним, що лікоть ковзнув — і я гепнувся на праве плече.

Але Брандів удар пройшов повз мене і мої ноги в синьому ореолі досі торкалися лінії. Завдати смертельного удару Бранд би не зміг, але він досі мав нагоду підрізати мені жижки.

Я підняв праву руку, стискаючи перед собою Ґрейсвандір. Сів. А тобі побачив червоне утворення з жовтою облямівкою, що кружляло прямісінько над Брандом. Потріскували іскри й спалахували маленькі блискавки, а ревіння обернулося на виття.

Бранд схопив свій клинок за форте і здійняв його над плечем, наче спис, спрямований на мене. Я знав, що не зможу ні відбитися, ні відхилитися.

Подумки торкнувся до Каменя й небесного утворення...

Коли маленька стріла блискавки спустилася вниз і торкнулася його клинка, той спалахнув...

Зброя випала з Брандових рук, а сам він притиснув пальці до рота. Збагнувши, що саме я роблю, він стиснув лівою рукою Судний Камінь, сподіваючись нейтралізувати його дію. Облизуючи обпечені пальці, він підвів погляд вгору, і злість, яка сочилася його обличчям, змінилася на страх, що стрімко наближався до жаху.

Вир почав спускатися.

Розвернувшись, Бранд ступив на чорну ділянку, став обличчям на південь, здійняв руки і вигукнув дещо, що я не зміг розчути через виття.

Конус опустився на нього, але він устиг стати двовимірним ще до його наближення. Брандові обриси затремтіли і почали зменшуватися — але не через розмір, а через віддалення. Він зменшувався, зменшувався і нарешті зник — за мить до того, як конус торкнувся місця, де він стояв.

Камінь зник разом із ним, тож я більше не міг контролювати штуку над головою. Я не знав, чи краще мені відсидітися, чи рушити звичним шляхом Лабіринту. Вирішив усе ж таки йти, адже вир забирає те, що вибивається зі звичного ладу речей. Я знову сів, перехилившись через лінію, а відтак став навпочіпки. До того час конус уже почав підійматися. Виття стихало, а потім зовсім зникло. Блакитні вогники навколо черевиків згасли. Я озирнувся до Фіони, та жестом показала мені підводитися і рухатися далі.

Я повільно підвівся і побачив, що вир над головою зникав у ритмі моїх кроків. Наблизившись до чорної ділянки, де нещодавно стояв Бранд, я знову скористався Ґрейсвандіром, аби пройти крізь неї. Покручені рештки Брандового меча лежали біля дальнього краю пітьми.

Як би хотілося, щоб із Лабіринту був простіший вихід. Проходити його тепер не мало сенсу. Але коли ти ступив на нього, то вже не можеш повернутися, а думка про втечу через темряву викликала в мене сумніви. Тож я рушив до Великої Кривої. Куди ж переніс себе Бранд? Якби я знав, то міг би наказати Лабіринту відрядити мене туди, щойно я сягну центру. Може, Фіона мала ідеї. І все ж він точно попрямував туди, де має союзників. Безглуздо переслідувати його самотужки.

Втішав себе думкою, що зміг зупинити налаштування.

А тоді ступив на Велику Криву. Іскри здійнялися навколо мене.

12

Пізніше, ввечері, сонце рухалося небосхилом на захід, освітлюючи скелі ліворуч від мене, що відкидали довгі тіні праворуч; промені падали крізь листя дерев на мою гробницю; тепло небесного світила хоч якось урівноважувало пронизливий вітер із Колвіра. Я відпустив руку Рендома і повернувся роздивитися чоловіка, котрий сидів на лаві біля мавзолею.

Те саме юне лице, що і на проштрикнутому Козирі, але лінії навколо рота поглибшали, брови обважніли, в очах зачаїлася загальна втома, та ще й лінія підборіддя стала твердішою — на карті цього ще не було. Я зрозумів, хто це, ще до того, як Рендом сказав:

— Це мій син Мартін.

Мартін підвівся, коли я до нього підійшов, потиснув мою руку і сказав: «Дядько Корвін».

Вираз його обличчя ледь змінився, коли він промовляв ці слова. Юнак уважно мене розглядав.

Він був на кілька дюймів вищим за Рендома, однак такий самий стрункий і легкий. Його підборіддя та вилиці були тих самих обрисів, а волосся точно копіювало батькове.

Я всміхнувся.

— Давненько тебе тут не було, — промовив я. — Втім, як і мене.

Він кивнув.

— Але я ніколи по-справжньому в Амбері і не бував, — відповів Мартін. — Я виріс в Ребмі та інших краях.

— Тоді дозволь привітати тебе, мій небоже, в Амбері. Ти прийшов у цікавий час. Рендом, напевно, тобі вже все розповів.

— Так, — відповів хлопець, — ось чому я попросив зустрітися з тобою тут, а не там.

Я зиркнув на Рендома.

— Останній дядько, якого він бачив, був Бранд, — промовив Рендом, — і бачив за дуже неприємних обставин. Ти звинувачуватимеш його?

— Навряд чи. Я сам нещодавно перетинався з ним. Не скажу, що це була дуже приємна зустріч.

— Перетинався? — перепитав Рендом. — Я заплутався.

— Бранд зник з Амбера, і тепер Судний Камінь у нього. Якби я раніше знав те, що знаю тепер, він би і надалі сидів у вежі. Він один із нас, але дуже небезпечний.

Рендом кивнув.

— Знаю, — сказав він, — розповідь Мартіна підтвердила усі наші підозри — це був Бранд. Але що там з Каменем?

— Бранд раніше за мене опинився в місці, де я його залишив у Тіні Земля. Він мав пройти Лабіринт, спроектувати себе в кулон і налаштувати Камінь на себе. Я спинив Бранда, коли він намагався пройти первинним Лабіринтом у справжньому Амбері. Проте він утік. Я щойно був по той бік Колвіра з Джерардом, відряджав загін охорони до Фіони, щоб не дати Бранду повернутися і спробувати іще раз. Наш Лабіринт і його відображення в Ребмі також під охороною через нашого братика.

— Навіщо він так відчайдушно намагається налаштувати кулон на себе? Щоби здійняти кілька штормів? Дідько, та він міг би просто помандрувати Тінями і зробити яку завгодно погоду.

— Налаштована на Камінь людина може використати його для знищення Лабіринту.

— Ого. А що буде потім?

— Світові, який ми знаємо, настане кінець.

— Ого, — знову повторив Рендом. — А ти в біса звідки це знаєш?

— Довга історія, а часу в мене катма. Я дізнався таке від Дворкіна, і з усього, що він сказав, цьому я вірю найбільше.

— Він досі десь поблизу?

— Потім, — обірвав його я.

— Гаразд. Але Бранд має бути безумцем, якщо вирішив таке зробити.

Я кивнув.

— Я гадаю, він вважає, що може накреслити новий Лабіринт, створити новий світ із собою на чолі.

— Таке можливо?

— Теоретично, так. Але навіть Дворкін має певні сумніви, що тепер можна результативно повторити такий подвиг. Тоді комбінація факторів була унікальною. Так, я певен, Бранд дещо божевільний. Озираючись на минулі роки, пригадуючи зміни в його особистості, циклічні напади меланхолії, здається, в ньому завжди чаїлися шизоїдні риси. І я справді не певен, чи саме спілкування з ворогами підштовхнуло його до краю, чи ні. Хоча, це не має значення. Хотів би я, щоб він знову повернувся до вежі. Хотілося б, щоби Джерард виявився гіршим лікарем.

— Тобі відомо, хто його підрізав?

— Фіона. Можеш сам її розпитати.

Рендом обіперся на плиту з моєю епітафією і похитав головою.

— Бранд, — промовив він. — Дідько б його вхопив. Кожен із нас свого часу мав безліч нагод його вбити. Але щоразу, довівши тебе до сказу, він змінювався. Через певний час ти починав думати, що він не такий уже й поганий хлоп. Кепсько, що він так і не довів нікого з нас до межі...

— Я так розумію, він тепер законна дичина? — спитав Мартін.

Я поглянув на нього. Жовна у хлопця під вилицями так і випиналися, очі звузилися. На мить мені здалося, що в його обличчі промайнули лиця всіх нас, неначе хтось талірував фамільні карти. Весь наш егоїзм, ненависть, заздрість, пиха пропливли крізь нього одночасно — а ми ж іще й кроку в Амбер не ступили. Щось неначе клацнуло всередині мене, і я, потягнувшись до Мартіна, обійняв його за плечі.

— Ти маєш вагомі причини ненавидіти його, — сказав я, — і відповіддю на твоє запитання буде: «так». Мисливський сезон відкрито. Я не бачу жодного способу домовитися з ним, лише знищити. Я сам ненавидів його доволі довго, але тоді він був абстракцією. А тепер усе інакше. Так, його треба вбити. Але не дай ненависті вихрестити тебе на одного з нас. Її й так серед нас надто багато. Я дивлюся у твоє обличчя... Не знаю... Пробач, Мартіне. Надто багато всього відбувається зараз. Ти ще такий юний. Я бачив безліч речей. Частина з них тривожить мене, і кожна по-різному. Ось і все.

Я відпустив його і відступив.

— Розкажи мені про себе, — попросив я.

— Я довго боявся Амбера, — почав він, — і, гадаю, досі боюсь. Відтоді, як Бранд напав на мене, мене повсякчас хвилювало, чи не може він наздогнати мене знову. Я роками озирався. І, мабуть, боявся усіх вас. Я знав вас за малюнками на картах і лихими репутаціями. Я сказав Рендому — татові — що не хочу зустрічатися з усіма вами одночасно, і він запропонував, щоби першим був ти. Ніхто з нас на той час не усвідомлював, що особливо тобі може бути цікавою частина з того, що я знаю. Коли ж я про це згадав, тато сказав, що я маю побачитися з тобою якомога швидше. Він розповів мені про те, що тут відбувається, і... розумієш, я дещо знаю про це.

— У мене виникло таке враження, коли нещодавно випливло одне ім'я.

— Тесі? — спитав Рендом.

— Саме так.

— Важко вирішити, з чого почати... — сказав Мартін.

— Я знаю, що ти виріс в Ребмі, пройшов Лабіринт, а тоді використав силу Тіні, щоб навідати Бенедикта в Авалоні, — промовив я. — Твій дядько розповів тобі більше про Амбер та Тіні, навчив користуватися Козирями, натренував тебе у фехтуванні. Потім ти вирядився мандрувати Тінями сам. І я знаю, що з тобою зробив Бранд. Ось і всі мої знання.

Мартін кивнув і поглянув на захід.

— Поїхавши від Бенедикта, я роками мандрував Тінями, — сказав він. — То були найщасливіші часи мого життя. Пригоди, азарт, нові знання, справи... На задвір'ї свідомості я завжди знав, що одного дня, коли стану розумнішим, сильнішим і досвідченішим, то неодмінно поїду до Амбера і познайомлюся з рештою родичів. Ось тоді зі мною на зв'язок і вийшов Бранд. Я саме відпочивав після тривалої поїздки, сидячи на косогорі. Снідав, перед тим як поїхати до моїх друзів Тесів. Бранд викликав мене. Я зв'язувався з Бенедиктом через Козир, коли він вчив мене ними користуватись, а ще коли я просто мандрував. Він навіть переносив мене до себе вряди-годи, тож я знав, на що це схоже, розумів, що відбувається. Відчуття були ті ж самі, і я на мить подумав, що це мене викликає Бенедикт. Але ж ні. То був Бранд — я впізнав його за малюнком у колоді. Він стояв посеред чогось, що скидалося на Лабіринт. Мене це заінтригувало. Я гадки не мав, як він на мене вийшов. Наскільки я знав, Козиря для мене не було. Він поговорив зі мною з хвильку — я вже не пам'ятаю, про що — а тоді ні з того ні з сього підрізав мене. Я відштовхнув його і вирвався. Якимось чином він продовжував підтримувати контакт. Мені було дуже важко його розірвати, а коли це врешті вдалося, Бранд зв'язався зі мною знову. Але тоді я вже зміг заблокувати його. Цьому мене навчив Бенедикт. Потім були ще спроби, кілька спроб, але я продовжував тримати блок. Зрештою, він припинив це. Я вже був неподалік від Тесів, тож змусив себе вилізти на коня і спрямувати його до них. Я гадав, що помру, бо до того ще ніколи не отримував настільки серйозних поранень. Та з часом я став одужувати, і тоді в мені знову виринув страх. Страх, що Бранд знайде мене і довершить почате.

— Чому ти не зв'язався з Бенедиктом, — запитав я, — і не розповів йому, що трапилося, не поділився своїми страхами?

— Я думав про це, — відказав Мартін, — а також думав про те, що Бранд, можливо, гадає, ніби домігся свого, і вірить, що я вже мертвий. Я не знав, наскільки сильна боротьба за владу ведеться в Амбері, але вирішив, що замах на моє життя — її частина. Бенедикт достатньо розповів мені про родину, тож це було першим, що спало мені на думку. Я вирішив, що, можливо, краще залишатися мертвим. Я поїхав від Тесів до того, як повністю одужав, і загубився серед Тіней.

— Тоді наткнувся на одну дивину, — продовжив Мартін. — Явище, з яким раніше ніколи не стикався, але яке фактично існувало повсюди: майже усі Тіні, крізь які я проходив, пронизувала дивна Чорна дорога, що поставала то в такій, то в іншій формі. Я нічого не розумів, лишень збагнув те, що вона прорізає собою всі Тіні, і моя допитливість зросла. Я вирішив пройти вздовж неї, щоби краще вивчити. Це було небезпечно. Дуже швидко я навчився не наступати на неї. Ночами нею проходили дивної форми істоти. А живі створіння, що ризикували ступити на неї, чахли і вмирали. Тож я був обережний. Їхав осторонь, так, щоби тримати її в полі зору. Я пройшов за нею різними місцями. Швидко допетрав, що де вона проходила, там були смерть, спустошення, а небезпека чигала поблизу. Я не знав, що робити з цією дорогою.

— Я був ще заслабким після поранення, — вів далі юнак, — і припустився помилки, підганяючи себе мчати вдень так далеко і так швидко. Того вечора мені стало зле і, закутавшись у ковдру, я пролежав усю ніч і більшу частину наступного дня. Я постійно то марив, то приходив до тями, тож не знаю, коли вона об'явилася. Дуже довго вона видавалася мені елементом мого сну. Юнка. Вродлива. Вона турбувалася про мене, поки я одужував. Звали її Дара. Ми з нею постійно розмовляли. Це було дуже приємно. Мати когось для ось таких розмов... Я мав розповісти їй усе. Тоді вона розповіла мені дещо про себе. Дара була не з тих місць, де мене розморило. Вона сказала, що також просто подорожує в Тінях. Вона ще не могла проходити крізь них так, як проходимо ми, але відчувала, що зможе навчитися цьому, бо вона, за її власними словами, походить з Дому Амбер по лінії Бенедикта. Насправді вона дуже-дуже хотіла дізнатися, як усе влаштовано. Засобом її пересування була сама Чорна дорога. Дара, як вона сказала, мала імунітет проти її шкідливих впливів, бо вона також доводилася родичкою тим, хто жив на дальньому краї дороги в Дворах Хаосу. Вона дуже хотіла вивчити наші методи, тож я постарався якнайкраще навчити її тому, що справді знав. Я розповів їй про Лабіринт, навіть накреслив його для неї. Продемонстрував Козирі — Бенедикт дав мені колоду — щоби показати їй, які з себе решта її родичів. Дара особливо зацікавилася тобою.

— Починаю розуміти, — сказав я. — Продовжуй.

— Вона розповіла мені, що Амбер у своїй цілковитій розбещеності та самовпевненості порушив певний метафізичний баланс між собою та Дворами Хаосу. Її народ тепер займається виправленням скоєного, спустошуючи Амбер. Її рідний край — не одна із Тіней Амбера, а окремий суб'єкт права. Тим часом усі проміжні Тіні страждають від Чорної дороги. Мої знання про Амбер були вельми обмеженими, тому я міг тільки слухати. Спершу я погоджувався з усім, що вона говорила. Бранд у моїх очах повністю відповідав її описам зла в Амбері. Але коли я згадав про нього, вона сказала: «ні». У тих краях, звідки прийшла вона, дядько вважався чимось на кшталт героя. Вона була непевна щодо деталей, але це її не дуже переймало. Тоді я і звернув увагу на критичну самовпевненість Дари щодо усього — коли вона говорила, її неначе оточувало кільце з фанатизму. Майже проти власної волі я став намагатися захищати Амбер. Я подумав про Левеллу, Бенедикта, Джерарда, з якими кілька разів зустрічався. Як я виявив, Дара жадала дізнатися про Бенедикта побільше. Так у її броні проступила крихітна шпаринка. Про це я міг говорити з певним знанням справи, а вона хотіла вірити всьому хорошому, що я говорив. Тож не знаю, яким був загальний ефект від моїх розповідей, але вона стала менш самовпевненою ближче до кінця...

— Кінця? — перепитав я. — Про що ти? Як довго вона була з тобою?

— Майже тиждень, — відповів Мартін. — Дара сказала, що доглядатиме за мною, поки я одужаю, і дотримала свого слова. Насправді вона затрималася на кілька днів довше. Сказала, хоче впевнитися, що все буде гаразд, але я був переконаний, що вона просто хоче продовжити наше спілкування. Зрештою, вона повідомила, що має рухатися далі. Я попросив її зостатися зі мною, але Дара відмовилась. Я запропонував поїхати з нею, від чого вона відмовилась також. Вона, певно, здогадалася, що я спробую піти за нею, бо вночі потайки вислизнула геть. Їхати Чорною дорогою я не міг, та й хіба знав, яку Тінь вона обере наступною у своїй мандрівці до Амбера. Коли, прокинувшись уранці, я зрозумів, що вона зникла, то довго думав і собі повернутися до Амбера. Але я досі боявся. А дещо зі сказаного Дарою лише посилило мої страхи. Так чи інакше, я вирішив залишатися в Тінях. Тож я мандрував, спостерігав різні явища, вивчав їх, аж поки мене не знайшов Рендом і не сказав, що хоче, аби я повернувся додому. Спершу він привів мене до тебе; хотів, щоб ти раніше від усіх почув цю історію. Казав, що ти знайомий з Дарою і хотів би більше про неї дізнатися. Сподіваюся, я тобі з цим допоміг.

— Так, — сказав я. — Дякую.

— Я розумію, що вона зрештою таки пройшла Лабіринт.

— Так, їй це вдалося.

— А потім оголосила себе ворогом Амбера.

— І це теж.

— Сподіваюся, — сказав Мартін, — усе це їй не нашкодить. Вона була доброю зі мною.

— Здається, вона й сама може про себе подбати, — сказав я. — Але... так, вона мила дівчина. Не можу тобі нічого обіцяти щодо її безпеки, бо я досі надто мало про неї знаю, і ще менше мені відомо про її причетність до теперішніх подій. Однак розказане тобою може стати в нагоді. Це дає їй право хоч трохи розраховувати на моє заступництво.

Мартін усміхнувся.

— Радий це чути.

Я знизав плечима.

— Що ти збираєшся робити тепер?

— Я заберу його до Віалли, — сказав Рендом, — а потім варто познайомитися з рештою, якщо час та обставини дозволять. Хіба що, звісно, трапиться щось іще і тобі знадобиться моя допомога.

— Нові обставини виникнуть, — сказав я, — та насправді я не певен, що ти мені знадобишся. Я краще переповім тобі новини. Я ще маю трохи часу.

Розповідаючи Рендому про події, які трапилися після його від'їзду, я думав про Мартіна. Наскільки я розумів, він залишався невідомою величиною. Розказане ним цілком могло бути правдою. Насправді, я був переконаний, що так воно і є. З іншого ж боку, у мене склалася думка, що його історія неповна, що він навмисно опускав деякі деталі. Можливо, болючі. Але так само, можливо, і ні. У нього не було особливих причин нас любити. Якраз навпаки. І Рендом міг привести в дім Троянського коня. Цілком можливо, що це зовсім не так. І все це через те, що я не здатен нікому довіряти, якщо існує альтернатива.

І все ж нічого з того, що я розповідав зараз Рендому, не могло насправді бути використано проти нас, і я дуже сумнівався, що Мартін міг нам серйозно нашкодити, якщо такими були його наміри. Ні, найпевніше, він так само, як і всі ми, ухильний у своїх відповідях, і найімовірніше, з тих самих причин: страх і самозахист. Корячись раптовому пориву, я спитав його:

— Ти коли-небудь ще зустрічався з Дарою?

Мартін почервонів.

— Ні, — швидко відповів він. — Тільки того разу. Більше ні.

— Розумію, — кивнув я. Рендом був надто гарним гравцем у покер, щоб нічого не помітити, тож я за дуже низькою ціною купив абсолютну впевненість, що батько тепер пильнуватиме за своїм давно втраченим сином.

Я швидко перевів нашу розмову знову на Бранда. І поки ми з Рендомом порівнювали наші нотатки з психопатології, я відчув крихітне поколювання і чиюсь присутність — стан, що завжди передує контакту через Козир. Я підняв руку і відвернувся.

У мить контакту все було чисто і ми з Ґанелоном побачили одне одного.

— Корвіне, — сказав він. — Я вирішив, що настав час перевірити дещо. У кого наразі Камінь? У тебе? У Бранда? Чи ви обидва досі в пошуках?

— Камінь у Бранда, — сказав я.

— Вельми шкода, — відповів Ґанелон. — Розкажи мені про все.

Я так і зробив.

— Отже, Джерардові слова правдиві.

— То він тобі вже все розповів?

— Не в таких деталях, — відповів Ґанелон, — а я хотів бути певен, що все узгоджується. Я лише нещодавно закінчив розмову з ним.

Він поглянув угору.

— Мені здається, що тобі вже час іти звідти. Звісно, якщо я все правильно пам'ятаю про сходження місяця.

Я кивнув.

— Звісно. Скоро я вже йтиму до сходів. Це зовсім близько звідси.

— Добре. А тепер ось що ти маєш бути готовий зробити...

— Я знаю, що маю зробити, — сказав я. — Я маю піднятися в Tip-на Ноґт раніше за Бранда і перекрити йому шлях до Лабіринту. Якщо це мені не вдасться, знову буду змушений гнатися за ним крізь Лабіринт.

— Це не найкращий спосіб.

— Маєш кращу ідею?

— Так, маю. У тебе Козирі з собою?

— Так.

— Добре. По-перше, ти не встигнеш піднятися туди вчасно, щоби перекрити Бранду шлях до Лабіринту.

— Чому ні?

— Тобі доведеться піднятися нагору, пройти через увесь палац і спуститися до Лабіринту. Це займає деякий час, навіть в Tip-на Ноґті — особливо в Tip-на Ноґті, де час має звичку викидати всілякі фокуси. Можливо, на тебе чигатиме таємне бажання смерті. Я не знаю. У будь-якому разі Бранд може вже йти Лабіринтом, коли з'явишся ти. Цілком можливо, він зайде надто далеко, щоб ти встиг вчасно його наздогнати.

— Він, імовірно, буде стомленим. Це має його трохи сповільнити.

— Ні. Постав себе на його місце. Якби ти був Брандом, хіба б ти не перенісся до якоїсь Тіні, де час рухається повільніше? Замість одного вечора, він міг упродовж кількох днів добре відпочити перед нічним випробування. Безпечніше припускати, що він буде в гарній формі.

— Ти маєш рацію, — сказав я. — Мені не можна розраховувати на його втому. Гаразд. Є ще один — альтернативний метод, до якого я б не хотів вдаватися: його можна вбити на відстані. Взяти арбалет або одну з наших рушниць і просто застрелити посеред Лабіринту. Мене от тільки хвилює вплив нашої крові на Лабіринт. Можливо, від цього страждає лише первинний Лабіринт, але гарантій у мене немає.

— Це правда. Гарантій немає, — відповів Ґанелон. — До того ж, я не хотів би, щоб ти покладався там на звичайну зброю. То ж особливе місце. Ти сам казав — це дивний уривок Тіні, що пливе в небі. Навіть якщо ти придумав, як використовувати порохові рушниці в Амбері, не факт, що ці ж правила спрацюють і в небесному місті.

— Це ризиковано, — погодився я.

— А щодо арбалета, то припускаю, сильний порив вітру відноситиме стрілу щоразу, коли ти стрілятимеш.

— Боюсь, я тебе не розумію.

— Камінь. Бранд пройде з ним певну частину первинного Лабіринту. Там він мав удосталь часу поекспериментувати з ним. Як гадаєш, він міг уже частково налаштувати Камінь на себе?

— Не знаю. Я не дуже розуміюся на процесах, які тут задіяні.

— Я просто хочу вказати, що коли все так і буде, то Бранд, певно, зможе використати кулон для власного захисту. У Каменя можуть бути якісь властивості, про які ти нічого не знаєш. Я кажу ось про що: не можна сподіватися, що його вдасться вбити на відстані. Я так само не хотів би, щоб ти сподівався повторити з Каменем той самий фокус, що й минулого разу — не в тому разі, якщо Бранд уже частково отримав контроль над ним.

— Ти справді змальовуєш усе в темніших тонах, ніж уявляв собі я.

— Але, можливо, мій варіант реалістичніший?

— Погоджуюсь. Продовжуй. Ти казав, що маєш план.

— Так і є. Гадаю, Бранда взагалі не можна пускати до Лабіринту, бо щойно він ступить на нього крок — імовірність катастрофи різко зросте.

— І ти вважаєш, що я не встигну дістатися туди вчасно, щоб не пустити його?

— Якщо Бранд справді може миттєво переноситися з місця на місце, а тобі доведеться здійснити довгу мандрівку, тоді ні. Певен, він просто чекає на сходження місяця, і щойно місто набуде форми, він миттю опиниться всередині, якраз перед Лабіринтом.

— Бачу проблему, не бачу розв'язання.

— Її розв'язання таке: ти не підеш до Tip-на Ноґта цієї ночі.

— Зажди хвилину!

— Сам зажди, дідько б тебе вхопив. Ти сам привіз майстерного стратега. Слухай краще, що він тобі каже.

— Гаразд, я слухаю.

— Тобі доведеться погодитися з тим, що ти можеш не потрапити до палацу вчасно. А от дехто інший може.

— Хто і як?

— Отже, так. Я щойно зв'язувався з Бенедиктом. Він уже повернувся. Зараз він в Амбері і стоїть цієї миті в Залі Лабіринту. Наразі він уже мав би завершити його проходження і стояти в центрі, очікуючи. Ти маєш дістатися підніжжя сходів до небесного міста. Там ти чекатимеш, поки зійде місяць. Щойно Tip-на Ноґт набуде форми, ти зв'яжешся з Бенедиктом через Козир. Скажеш йому, що все готово, і він скористається силою Лабіринту в Амбері, щоби перенести себе на Лабіринт в Tip-на Ноґті. Байдуже, наскільки швидко рухається Бранд, таке йому не по зубах.

— Я розумію переваги, — сказав я. — Це найшвидший спосіб перенести людину туди, а Бенедикт справді дужий чоловік. У нього не виникне труднощів у бою з Брандом.

— А ти певен, що Бранд не здійснить додаткових спроб себе захистити? — запитав Ґанелон. — Враховуючи все, що я чув про цю людину, він дуже хитрий, хоч і ненормальний. Він може передбачити подібний виверт.

— Можливо. Маєш якісь припущення щодо його дій?

Ґанелон махнув рукою, ляснув себе по шиї і посміхнувся.

— Жук, — сказав він. — Перепрошую. Набридлива дрібна комашня.

— Ти досі думаєш...

— Я думаю, що тобі краще підтримувати зв'язок з Бенедиктом увесь час, поки він буде нагорі. Ось що я думаю. Якщо переможе Бранд, тобі миттю доведеться витягувати Бенедикта, щоби врятувати його.

— Звісно. Але тоді...

— Тоді ми програємо перший раунд. Таке припускається. Це ще не гра. Навіть якщо Камінь переналаштується на Бранда, йому, аби завдати справжньої шкоди, доведеться повернутися до первинного Лабіринту, а ти там поставив охорону.

— Так, — погодився я. — Здається, ти все врахував. Мене дивує твоя швидкість.

— У мене була купа вільного часу, а це може мати дуже погані наслідки, якщо не зайняти себе міркуваннями. Я так і зробив. А тепер, гадаю, тобі слід дуже швидко рухатися. День ось-ось закінчиться.

— Згоден, — сказав я. — Дякую за гарні поради.

— Прибережи свої подяки, коли ми побачимо, що з того вийде, — сказав він і обірвав зв'язок.

— Звучало як справді щось важливе, — сказав Рендом. — Що трапилося?

— Гарне питання, але весь мій час вичерпано. Щоби почути кінець історії, вам треба дочекатися світанку.

— Я можу тобі чимось допомогти?

— Насправді, — сказав я, — так. Чи могли б ви їхати на одному коні або перенестися через Козир? Мені потрібна Зірка.

— Авжеж, — сказав Рендом. — Без проблем. Щось іще?

— Так. Зараз найголовніше — швидкість.

Ми рушили до коней.

Я кілька хвилин гладив Зірку, а тоді скочив у сідло.

— Побачимося в Амбері, — сказав Рендом. — Успіху.

— В Амбері, — погодився я. — Дякую.

Я повернув коня і попрямував туди, де знаходилися сходи в небо. Тінь від моєї гробниці видовжувалася у східний бік.

13

На найвищому гребені Колвіра є кам'яні виступи, що скидаються на три сходинки. Я сів на найнижчу з них і чекав, що трапиться там, угорі. Для цього необхідні були ніч і місячне сяйво, тож половину вимог уже виконано.

На заході й північному сході купчилися хмари, які насторожували мене. Якщо вони повністю огорнуть місяць, Tip-на Ноґт може розтанути. Саме тому, блукаючи там, завжди варто мати помічника на землі, який забере тебе, якщо міст навколо тебе зникне.

Однак небо над головою було ясним і мерехтіло знайомими зорями. Коли зійшов місяць і сяйво його впало на камінь, де я сидів, зринули сходи в небеса, що, простягаючись увись, вели до Tip-на Ноґта, відображення Амбера в нічному повітрі.

Я стомився. Забагато всього трапилося останнім часом. Враз можливість відпочити, зняти черевики, розтерти ноги, простягнутися й прихилити голову — хай навіть на камінь — стало справжньою розкішшю, тваринним задоволенням. Я загорнувся у плащ, аби захиститися від холоду. Зараз би точно не завадили гаряча ванна, ситна їжа і ліжко, от тільки про них лишалося тільки мріяти. Цілком достатньо було і мого короткого перепочинку, який дозволяв думкам сповільнити свій плин, м'яко, споглядально кружляючи над подіями дня.

Стільки всього... але тепер принаймні я забув відповіді на певні запитання. Звісно, не на всі, але достатньо, щоб утамувати, принаймні на певний час, спрагу мого мозку... Тепер я трохи розумів, що ж трапилося за час моєї відсутності, краще міг оцінити, що відбувається зараз, і збагнути, що ж потрібно зробити — тобто, що маю зробити саме я... І я радше відчув, аніж збагнув свідомо, що вже тримаю в руках елементи великої мозаїки, яка виростає переді мною. Лишається тільки з'єднати їх і правильно припасувати. Ритм останніх подій, особливо сьогоднішніх, не давав мені часу поміркувати. От тільки певні елементи повертаються дивними кутами...

Мене відволік рух угорі, ледь помітне мерехтіння у вищих шарах повітря. Я повернуся, а тоді встав, розглядаючи небокрай. Світло промчало над морем до точки, де зійде місяць. У поле зору потрапила крихітна блискуча арка. Хмари також трішки змістилися, але не настільки, щоби завдавати клопотів. Я підвів очі, але місто над морем ще не постало. Я витягнув Козирі, поталірував їх і спинився на Бенедиктовому.

Відігнавши сонливість, я вдивлявся в місяць, що здіймався над водою, відкидаючи світловий хвіст на хвилі. На межі видимості високо в небі вимальовувалися обриси. Місячне світло все яскравіше окреслювало їх то там, то сям. Перші лінії, тоненькі, наче павутинка, замріяли над скелею. Вивчаючи Бенедиктову карту, я потягнувся до нього...

Холодне зображення ожило. Він стояв у залі з Лабіринтом, посеред візерунка. Ліхтар виблискував біля його лівої ноги. Він відчув мою присутність.

— Корвіне, — мовив він. — Уже час?

— Ще не зовсім, — відказав я. — Місяць сходить. Місто тільки набуває форми. Тож доведеться трішки зачекати. Я лише хотів переконатися, що ти готовий.

— Я готовий, — відказав він.

— Добре, що ти вчасно повернувся. Дізнався щось цікаве?

— Ґанелон покликав мене назад, щойно дізнався, що трапилося. Його план видався гарним, тому я і тут. А щодо Дворів Хаосу, так, гадаю, я дещо дізнався...

— Хвилинку, — мовив я.

Осяяні місяцем контури ставали все чіткішими. Обриси місячного міста оживали. Сходи тепер повністю відкрилися переді мною, от тільки десь вони були міцнішими, десь тоншими. Я так і потягнувся до них, щоб утамувати жадання душі...

Спокійно і легко я торкнувся четвертої сходинки. Однак вона досі просідала.

— Майже, — мовив я до Бенедикта. — Я збираюся випробувати сходи. Будь напоготові.

Він кивнув.

Я піднявся кам'яними сходинками — перша, друга, третя. Підняв ногу і поставив її на примарну четверту. Вона м'яко хитнулася під моєю вагою. Другу ногу підняти я боявся, тож стояв і чекав, дивлячись на місяць. Я вдихав прохолодне повітря, а сяйво тим часом набирало сили й місячна доріжка розширювалася. Я обвів поглядом усі щаблі: десь матові, десь прозорі й блискучі, вони вели прямісінько в мовчазне місто, що хиталося над морем.

Поглянувши вгору, я зауважив, що Tip-на Ноґт поступово втрачає прозорість. Зорі сяяли крізь нього тьмяніше. Щойно це трапилося, як сходинка під ногою в мене стала твердішою. Гнучкість полишила її, і я відчув, що тепер вона витримає мою вагу повністю. Я підвів другу ногу і повністю став на четверту сходинку. Варто було захотіти — і небесний ескалатор відвіз би мене туди, де сни втілюються в реальність, де блукають неврози й оманливі пророцтва — у місячне місто, де божеволіє час, де здійснюються химерні бажання і панує бліда краса. У сріблястому сяйві міста я поглянув на Бенедиктів Козир.

— Сходинки міцні, а місяць сягнув зеніту, — промовив я.

— Гаразд. Я іду.

Я дивився на брата, котрий стояв посеред Лабіринту. Лівою рукою він підняв ліхтар і на мить закляк. А вже за хвильку зник разом з Лабіринтом — і виринув враз у схожій залі, цього разу поза межами Лабіринту, у точці, де Лабіринт починався. Він підняв ліхтар вище і роззирнувся у залі. Крім нього, не було нікого.

Бенедикт повернувся, підійшов до стіни і лишив там ліхтар. Його тінь простягалася Лабіринтом, змінюючи форму, коли він розвернувся і повернувся на попередню позицію.

Лабіринт там сяяв блідіше, ніж його амберське відображення — сріблясто-білим, без натяку на звичну блакить. Його структура лишалася незмінною, але примарне місто гралося з перспективою. Траплялися викривлення — звуження і розширення, які без особливої на те причини рухалися поверхнею, неначе я дивився на всю сцену крізь неправильну лінзу, а не на Бенедиктів Козир.

Я спустився вниз і знову став на найнижчу сходинку. Продовжив спостерігати.

Бенедикт послабив клинок у піхвах.

— Ти знаєш про вплив крові на Лабіринт? — запитав я.

— Так. Ґанелон розповідав мені.

— Чи підозрював ти, що таке могло трапитися?

— Брандові я не довіряв ніколи, — відповів Бенедикт.

— А як щодо твоєї подорожі у Двори Хаосу? Що ти дізнався?

— Пізніше, Корвіне. Він може прибути будь-якої миті.

— Сподіваюся, не буде жодних оманливих видінь, — сказав я, пригадуючи останню подорож до Tip-на Ноґту і його власну роль у моїй пригоді там.

Він знизав плечима.

— Людина дає їм владу, зважаючи на них. Моя ж увага сьогодні зосереджена тільки на одній справі.

Він обернувся навколо своєї осі, розглядаючи кожен куток кімнати, і спинився, коли закінчив.

— Цікаво, чи знає він, що ти там, — зауважив я.

— Можливо, це не має значення.

Я кивнув. Якщо Бранд не з'явиться, ми згайнували день. Охоронці стерегтимуть інші Лабіринти, а Фіона матиме змогу продемонструвати свій хист у володінні арканами, якщо знайде для нас Бранда. Тоді ми переслідуватимемо його. Вони з Блейзом якось змогли зупинити його. Чи вдасться їй це зробити самотужки? Чи доведеться нам вишукувати Блейза і намагатися переконати допомогти? А, може, Бранд уже знайшов Блейза? На біса взагалі Бранду така сила? Бажання сісти на трон я б іще міг зрозуміти. А так... Цей чоловік божевільний, ось і все. Кепсько, але як уже є. «Спадковість чи оточення?» — з іронією запитував себе я. Кожен з нас до певної міри божевільний. Щиро кажучи, це має бути особлива форма божевілля: маючи так багато, відчайдушно прагнути отримати ще, аби здобути мізерну перевагу над іншими. А він довів цю тенденцію до абсурду, ось і все. Він скидався на викривлену копію нас усіх. У такому разі, чи мало насправді значення, хто саме зрадник?

Так, мало. Адже діяв саме він. Божевільний чи ні, а зайшов він задалеко. Він удався до такого, на що ніколи не наважилися ні Ерік, ні Джуліан, ні я. Блейз та Фіона зрештою відійшли від гнітючої змови. Джерард і Бенедикт були на голову вищими за нас. Високоморальні і зрілі, вони самоусунулися від самовбивчої боротьби за владу. Останніми роками Рендом також трохи змінився. Чи ж можливо, щоб усім дітям єдинорога роки повільно додавали зрілості, якимось чином оминувши Бранда? А, може, саме завдяки Бранду дорослішали всі ми? Як і в більшості таких питань, сенс полягав у виголошенні їх, а не у відповіді. Ми всі були надто схожими на Бранда, аби боятися цієї подібності більше, ніж будь-чого іншого. Але так, це було важливо: якою б не була причина, лихо заподіяв саме він.

Місяць піднявся ще вище, і його сяйво наклалося на моє внутрішнє бачення зали з Лабіринтом. Хмари рухалися далі, кучерявилися біля місяця. Я хотів попередити про це Бенедикта, але збагнув, що так він лише відволікатиметься. Tip-на Ноґт наді мною хилитався, наче надприродна арка над морями ночі.

...Аж раптом з'явився Бранд.

Моя рука інстинктивно схопилася за руків'я Ґрейсвандіра, попри те що частина мене одразу збагнула, що він стоїть навпроти Бенедикта по той бік Лабіринту в темній залі високо в небі.

Моя рука знову опустилася. Бенедикт миттєво відчув чужу присутність, тому повернувся до Бранда. Він не схопився за зброю, а просто стояв і дивився на брата через Лабіринт.

Найбільше я боявся, що Бранд примудриться опинитися просто позаду Бенедикта й увігнати ножа йому в спину. Хоча я б на його місці так не робив. Адже Бенедикту навіть на порозі смерті може вистачити сили знищити нападника. Схоже, Бранд не настільки божевільний.

Бранд усміхнувся.

— Бенедикте, — мовив він. — Як дивно... Ти... Тут.

Судний Камінь палахкотів у нього на грудях.

— Бранде, — звернувся до нього Бенедикт. — Не намагайся.

Досі всміхаючись, Бранд розстібнув шабельтас і дозволив зброї впасти на землю. Коли луна змовкла, він сказав:

— Бенедикте, я не дурень. Не народилася ще людина, здатна вийти проти тебе з мечем.

— Мені не потрібен клинок, Бранде.

Бранд повільно, обережно рушив уздовж краю Лабіринту.

— І все ж ти носиш його як прислужник трону, а міг би стати королем.

— Це ніколи не належало до моїх амбіцій.

— Так і є, — він спинився на півдорозі до Лабіринту.

— Вірний, самовідданий. А ти зовсім не змінився. Шкода, що татусь так добре вимуштрував тебе. Ти міг би піти значно далі.

— У мене є все, чого я бажаю, — відказав Бенедикт.

— Тебе так рано пригнічували, позбавили крил.

— Не забивай мені баки, Бранде. Не змушуй завдавати тобі шкоди.

Посмішка нікуди не зникла. Бранд знову повільно рушив уперед.

Що ж він намагається зробити? Я ніяк не міг збагнути стратегії.

— Знаєш, а я вмію робити багато такого, чого інші не вміють, — зауважив Бранд. — Якщо ти бажаєш чогось, що вважаєш недоступним, саме час назвати це — і побачити, як ти помилявся. Я навчився робити таке, у що ти не повіриш.

Бенедикт усміхнувся однією зі своїх рідкісних посмішок.

— Ти обрав хибну тактику, — відказав він. — Я можу знайти все, що хочу.

— Тіні! — фиркнув Бранд, знову спиняючись. — Будь-хто інший може впіймати привида! А я кажу про реальність! Амбер! Влада! Хаос! Не просто матеріалізовані марення! Не другий ґатунок!

— Якби я хотів більшого, ніж маю, то знав би, що робити. Я цього не зробив.

Бранд засміявся і підійшов ближче. Він уже здолав чверть шляху по периметру Лабіринту. Камінь горів ще яскравіше. Його голос задзвенів.

— Ти дурень, який сам вбрався у кайдани! Але якщо тебе не ваблять речі, а влада не спокушає, то що скажеш про знання? Я вивідав останні секрети Дворкінової науки й заплатив чорну ціну, аби ще глибше пізнати закони буття всесвіту. А ти можеш отримати це за безцінь.

— Ціна є завжди, — відказав Бенедикт. — І цю я не плататиму.

Бранд похитав головою і скуйовдив волосся. Образ Лабіринту на мить затуманився, коли краєчок хмари торкнувся місяця. Tip-на Ноґт трішки потьмянів, а тобі повернувся до звичних обрисів.

— Ти серйозно, ти справді так і вважаєш, — мовив Бранд, мабуть, не помітивши секундного потьмарення. — Не буду довше спокушати тебе. Але спробувати ж варто було.

Він спинився, витріщаючись на Бенедикта.

— Ти надто гарна людина, щоб нищити себе заради амберської метушні, захищаючи те, що тріщить по швах. Я переможу, Бенедикте. Знищу Амбер і вибудую його з нуля. Я зітру старий Лабіринт і намалюю новий. І ти можеш бути зі мною — я б хотів бачити тебе союзником. Я вибудую бездоганним світ з прямим доступом у Тіні. А тоді з'єднаю Амбер з Дворами Хаоса, і королівство це простягатиметься через усі Тіні. Ти керуватимеш нашими легіонами, найпотужнішою військовою силою, яка коли-небудь існувала. Ти...

— Якщо новий світ буде таким бездоганним, як ти кажеш, Бранде, йому не потрібні будуть легіони. Але якщо він відображатиме свідомість свого творця, то навряд чи стане кращим за те, що є зараз. Дякую за пропозицію, але лишаюся з теперішнім Амбером.

— Ти дурень, Бенедикте. Добромисний, але все одно дурень.

Він знову рушив, і тепер йому лишалося сорок футів до Бенедикта. Тридцять... Він наближався. За двадцять футів він спинився, став руки в боки і просто витріщався на Бенедикта. Той перетнувся з ним поглядом. Я знову зиркнув на хмари, довга гряда яких рухалася в напрямку місяця. І все ж, я будь-якої миті міг витягнути Бенедикта. Навряд чи було варто турбувати його зараз.

— Чому б тоді тобі не підійти до мене і не зарізати? — зрештою мовив Бранд. — Я ж беззбройний, тож це буде нескладно. Те, що в наших венах тече однакова кров, не так уже й багато важить, правда? На що ти чекаєш?

— Я вже сказав, що не хочу завдавати тобі шкоди, — відказав Бенедикт.

— І все ж ти ладен зробити це, якщо я спробую пройти повз тебе.

Бенедикт просто кивнув.

— Визнай: ти боїшся мене, Бенедикте. Всі ви мене боїтеся. Навіть коли я наближаюся до тебе ось так, без зброї, твої нутрощі стискаються... Ти бачиш мою впевненість і не розумієш її природи. Тобі має бути страшно.

Бенедикт не відповів.

— І ти боїшся мати мою кров у себе на руках, — продовжував Бранд. — Боїшся мого смертного прокляття.

— А ти боявся Мартінової крові на своїх руках? — поцікавився Бенедикт.

— То байстрюк, щеня! — відказав Бранд. — Він ніколи насправді не був одним з нас. Він був тільки засобом.

— Бранде, мені не хочеться вбивати брата. Віддай оту цяцьку, що висить у тебе на шиї, й повертайся зі мною в Амбер. Ще не пізно все владнати.

Бранд відкинув голову назад і зайшовся реготом.

— Ох, шляхетно сказано! Шляхетно сказано, Бенедикте! Неначе ти владар королівства. Своїми надмірними чеснотами ти присоромиш мене! А який відправний пункт цього всього? — він опустив руку і погладив Судний Камінь. — Ось це? — Він знову засміявся і рушив уперед. — Ось ця кулька? Чи зможе вона купити нам мир, дружбу, порядок? Я виторгую за неї своє життя?

Бранд знову спинився, цього разу за десять футів від Бенедикта. Підняв між пальцями Камінь і зиркнув на нього.

— Ти хоч розумієш справжні сили цієї штуки? — запитав він.

— Достатньо... — почав Бенедикт, але слова застрягли у нього в горлі.

Бранд квапливо ступив крок уперед. Камінь яскраво палахкотів перед ним. Бенедикт спробував дотягнутися до клинка, але не зміг. Він закляк, неначе вмить обернувся на статую. Я почав розуміти, що трапилося, але було вже запізно.

Насправді, нічого зі сказаного Брандом не мало значення. То була звичайнісінька балаканина, відволікання перед головним ударом, до якого він ретельно готувався. Він уже частково налаштувався на Камінь, і навіть обмежене керування давало йому досить можливостей, щоб здійснювати вплив, і то такий вплив, про який я навіть не здогадувався. А ось він — чудово знав.

Бранд ретельно спланував свій прихід: спершу випробував Камінь на великій відстані від Бенедикта, підійшов ближче — спробував знову, і так аж доки знайшов точку, звідки міг би впливати на Бенедиктову нервову систему.

— Бенедикте, — сказав я, — тобі краще перейти зараз до мене.

Я напружив свою волю, але він ні ворухнувся, ні відповів.

Його Козир досі діяв: я відчував його присутність, спостерігав крізь нього за подіями, але не міг з ним зв'язатися. Очевидно, Камінь впливав не лише на руховий апарат.

Я знову підвів погляд на хмари. Вони досі купчилися, наближаючись до місяця. Доволі скоро вони можуть вкрити його. А якщо я не зможу витягнути Бенедикта, він упаде в море, щойно сяйво повністю згасне — і місто впаде. Бранд! Якщо він про це дізнається, то зможе використати Камінь, щоб розігнати хмари. Але для цього йому, певно, доведеться звільнити Бенедикта. Не думаю, що він зробить це. І все ж... Здавалося, хмари сповільнилися. Ціла хвиля міркувань могла видатися марною. І все ж я про всяк випадок витягнув Брандів Козир і відклав його вбік.

— Бенедикте, Бенедикте, — сказав Бранд, посміхаючись. — навіщо найкращому фехтувальнику жити, якщо він не може навіть зрушити з місця, аби взяти меч? Я ж казав тобі, що ти бовдур. Ти гадав, я добровільно піду на заріз? Ти мав вірити страхам, що залишилися в тебе. Ти мав знати, що безпорадний я не прийшов би сюди. Ось що я мав на увазі, коли казав, що переможу. Ти — вдалий вибір, бо ти найкращий. Я справді хотів би, що б ти прийняв мою пропозицію. Але зараз це не настільки важливо. Мене не спинити. Ніхто із вас не має навіть шансу, і коли ви загинете, усе стане набагато простіше.

Бранд ковзнув рукою під плащ і дістав дагу.

— Бенедикте, перенеси мене до себе, — прокричав я. Марно. Відповіді не було, жодна сила не могла перенести мене нагору.

Я схопив Козир Бранда. Пригадав свій бій Козирями з Еріком. Якби я зміг достукатися до Бранда, то послабив би його зосередженість, щоб звільнити Бенедикта. Я зосередив усі свої здібності на карті, готуючись до масованої ментальної атаки. Нічого. Шлях був морозним і темним.

Причина могла бути лише одна: його зв'язок із Каменем і зосередженість на завданні були настільки міцними, що пробитися до них неможливо. Кожна моя спроба блокувалася.

Раптом сходи наді мною стали блякнути, і я швидко зиркнув на місяць. Клапоть хмари закрив значну його частину. Прокляття!

Я переключив увагу на Козир Бенедикта. Схоже, надто повільно, але я все ж відновив зв'язок, що свідчило: десь глибоко всередині Бенедикт залишався при тямі. Бранд ступив іще на один крок ближче, кпинячи з брата. Камінь на важкому ланцюзі палахкотів у нього на грудях. Тепер між суперниками було не більше трьох кроків. Бранд грався дагою.

— ...Так, Бенедикте, — казав він, — ти, ймовірно, хотів би загинути в бою. А з іншого боку, ти можеш поглянути на свою смерть як на особливу честь. Твоя смерть ознаменує народження нового Порядку...

На мить Лабіринт за його спиною потьмянів. Я не міг відвести погляду від сцени і перевірити, як там місяць. Бранд, оточений тінями і миготливими вогнями, стояв спиною до Лабіринту і, здавалося, нічого не помічав. Іще один крок уперед.

— Але досить цього, — сказав Бранд. — Багато чого іще треба встигнути, а ніч завершується скоро.

Він підступив ближче і опустив лезо долу.

— Спи, мій принце[96], — сказав Бранд і повів дагу вперед.

Миттю, права, дивна механічна рука, колись принесена з цього краю тіней, срібла та місяця, кинулася зі швидкістю змії в атаці. Дивовижна, мерехтлива річ зі сталевими пластинками, схожими на грані діаманта, де зап'ястя — неймовірне переплетення срібних каменів, поцятковане вогнистими спалахами. Вона була схожою на руку скелета. Швейцарська іграшка — механічна комаха: ефективна, смертоносна, по-своєму прекрасна — кинулася вперед із незбагненною швидкістю, тоді як решта тіла заклякло, як у непорушної статуї.

Механічні пальці схопили ланцюжок від Каменя на Брандовій шиї. Миттю рука потягнулася вгору, піднімаючи Бранда над землею. Бранд випустив кинджал і обома руками схопився за горло.

Знову Лабіринт за ним блимнув і тепер став набагато тьмянішим. Лице Бранда видавалося тепер у світлі ліхтаря примарною, перекошеною з'явою. Бенедикт залишався непорушним, високо тримаючи брата. Людина-шибениця не ворушилася.

Лабіринт став матовим. Сходи переді мною танули. Місяць уже наполовину сховався.

Корчачись, Бранд здійняв руки над головою, схопився за ланцюг поряд з металевою рукою, що тримала його. Він, як усі ми, був сильним. Я бачив, як надулися і затверділи його м'язи. Потім обличчя його потемніло, а шия перетворилася на скупчення деформованих кабелів. Він прокусив губу, кров текла на його бороду, поки він намагався розірвати ланцюг.

З різким клацанням і дзенькотом ланцюг тріснув — і Бранд упав на підлогу, задихаючись. Він перекотився на бік, стискаючи горло обома руками.

Повільно, дуже повільно Бенедикт опустив свою дивну руку. Він досі стискав ланцюг з Каменем. Тобі розігнув іншу руку. Важко зітхнув. Лабіринт ще більше збляк. Tip-на Ноґт переді мною прозорішав. Місяць майже зник.

— Бенедикте! — закричав я. — Ти мене чуєш?

— Так, — відказав він і став просочуватись кудись під підлогу.

— Місто тане! Ти маєш іти до мене негайно!

Я простягнув руку.

— Бранде... — сказав Бенедикт, обертаючись.

Але Бранд також провалювався, і я бачив, що брат до нього не дотягнеться. Я схопив Бенедикта за ліву руку і потягнув. Ми обидва впали на землю біля краю.

Я допоміг Бенедикту підвестися. Тоді ми вмостилися на камені. Довго сиділи мовчки. Я знову поглянув вгору: Tip-на Ноґт зник.

Я подумав про те, скільки всього трапилося за сьогоднішній день — так швидко, так несподівано. Величезний тягар утоми опустився на мене, і я відчув, що запаси моїх сил ось-ось вичерпаються, що скоро мені треба буде поспати. Я заледве міг чітко думати. Надто багацько всього промайнуло в моєму житті нещодавно. Я знову притулився спиною до каменя, спостерігаючи за хмарами та зірками. Шматочки мозаїки... шматочки, які мали б скластися, якщо їх правильно розташувати, перевернути, підкинути... Вони самі розташовувалися, переверталися й почували, неначе за вчасною волею...

— Як ти гадаєш, він помер? — запитав Бенедикт, вириваючи мене із напівсну про мінливі обриси.

— Можливо, — сказав я. — Він був у кепському стані, коли все стало розвалюватись.

— Вниз летіти довго. Може, йому вдалося втекти тим самим робом, як він і опинився тут.

— Саме зараз це не має жодного значення. Ти вирвав його ікла.

Бенедикт щось пробурчав. Він досі стискав у руках Камінь, який тепер світив червоним набагато менше, ніж раніше.

— Усе так, — зрештою вимовив він. — Лабіринт тепер у безпеці. Хотів би я... Хотів би я, щоб тоді, давним-давно, дещо зі сказаного не пролунало, а частина скоєного так ніколи й не відбулася. Щоб дещо ми знали вже тоді — і Бранд виріс іншою людиною, не став тією озлобленою, збоченою почварою, яку я бачив там нагорі. Зараз найкраще було б, аби він помер. Але це безглузда трата дечого, що могло бути чимось.

Я не відповів йому. Сказане Бенедиктом могло мати, а могло й не мати сенсу. Це не важливо. Бранд міг бути межовим психопатом, щоб це не означало, а міг ним і не бути. Усе має свої причини. Яка б бридь не трапилася, яке б не скоїлось злодійство, для нього завжди знайдеться причина. Але скільки б не було пояснень і тлумачень, а злочин від того не стає менш гидким і жахливим. Якщо хтось робить щось справді огидне, для цього також є причина. Збагни це, якщо хочеш, і тоді ти збагнеш, чому Бранд був таким сучим сином. Залишаються самі голі факти. Бранд вчинив так. Нічого не зміниться, якщо вдаватися до посмертного психоаналізу. Дії та їхні наслідки — єдине, по чому нас оцінюють оточуючі. Усе решта — це лише те, що ти отримуєш в якості дешевого відчуття власної моральної вищості, розмірковуючи, що все було б краще, якби діяв ти. А решту — залиш небесам. Я не компетентний у цих питаннях.

— Нам краще повернутися до Амбера, — сказав Бенедикт. — Безліч усього треба зробити.

— Зажди, — сказав я.

— Що?

— Я тут подумав...

Оскільки я так і не завершив речення, Бенедикт запитав:

— І?

Я повільно талірував Козирі, повернувши на місце Брандову та Бенедиктову карти.

— Тебе ніколи не цікавила рука, яку ти тепер носиш? — запитав я брата.

— Звісно. Ти привіз її з Tip-на Ноґта, за дуже незвичних обставин. Вона мені пасує. Вона працює. Саме це і довела сьогодні вночі.

— Саме так. Хіба останнє не важило надто багато, щоб списати все на простий збіг? Єдина зброя, яку ти міг там використати проти Каменя. І так сталося, що вона — частина тебе, а ти, теж так сталося, той, хто був там, нагорі, щоб скористатися нею. Простеж події в одному напрямку, а потім у протилежному. Хіба не помітно, що тут є незвичайний, ні, абсурдний ланцюжок збігів?

— Якщо ти дивишся на це під таким кутом... — сказав він.

— А я дивлюсь. І ти маєш збагнути, як і я, що тут усе значно серйозніше, ніж прості збіги.

— Гаразд. Хай так. Але як? Як це все було підлаштовано?

— Гадки не маю, — сказав я, витягнувши з колоди карту, на яку вже не дивився давним-давно, і відчув її прохолоду під пальцями, — але метод не має значення. Ти ставиш неправильне запитання.

— І що я маю запитати?

— Не «як?», а «хто?».

— Гадаєш, що якась людина підлаштувала ланцюжок подій, який почався тим, що ми знайшли Камінь?

— Щодо цього не знаю. Що таке «людина»? Але я справді вважаю, що дехто, кого ми з тобою знаємо, повернувся і стоїть за усім цим.

— Гаразд. Хто?

Я показав йому карту, яку тримав у руці.

— Тато. Це ж смішно. Він уже давно має бути мертвим.

— Ти знаєш, що якраз він і міг таке влаштувати. Він настільки вигадливий. Ми ніколи не розуміли уповні його могутності.

Бенедикт скочив на ноги. Виструнчився. Захитав головою.

— Здається мені, що ти надто змерз, Корвіне. Ходімо додому.

— Не перевіривши моєї здогадки? Годі тобі. Це не спортивно. Сядь і дай мені хвилинку. Перевіримо його Козир.

— Він би вже якось на нас вийшов.

— Я так не думаю. А зрештою... Давай! Глузуй з мене. Що ми втрачаємо?

— Добре. Чому б і ні?

Бенедикт сів біля мене. Я тримав Козир так, щоб ми обидва могли розглядати його. Ми витріщилися на карту. Я розслабив свідомість, і спробував налагодити контакт. Він з'явився майже миттєво.

Він дивився на нас і посміхався.

— Доброго вечора. Гарна робота, — сказав Ґанелон. — Я радий, що ви повернули мою дрібничку. Скоро вона мені знадобиться.