Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

1

Я зійшов з човна на берег і сказав:

— Ну, «Метелику», прощавай.

Повільно розвернувшись, човен рушив у відкрите море. Я знав, що він повернеться в кабрійський порт, причалить десь неподалік од маяка, звідкіля вже рукою подати до Тіней.

Поблизу берега бовваніли зчорнілі дерева. На мене чекала тривала дорога. Обравши потрібний напрямок, я пішов, на ходу змінюючи реальність так, як вважав за необхідне. Ліс огорнула передсвітанкова прохолода, і було насолодою відчувати її дотик.

Хоч я ще й досі мав на пів сотні фунтів менше, ніж важив би при повному здоров'ї, хоч інколи мені двоїлося в очах, уже впевнено йшов на поправку. За допомогою божевільного Дворкіна мені таки вдалося вирватися з камери у підземеллі на волю, а шанувальник Бахуса Жопен поставив мене на ноги. І ось тепер я мав знайти відображення світу, що існував колись, але якийсь час тому зник, був знищений. Тож вибрав собі годящий шлях та й вирушив у дальню путь.

Через деякий час я дійшов до дуплистого дерева, де мав обладнаний сховок. Понишпоривши в дуплі, видобув з нього посріблений меч і почепив його на пояс. Той факт, що раніше він був у Амбері, а тепер — у цьому лісі, не викликав у мене жодних запитань. Тепер він чекав мене тут, бо я йшов по цій тіні. Ось і все.

Кілька годин я крокував дорогою, сонце було у мене за спиною ліворуч. Ненадовго зупинився, щоб перепочити, тоді пішов далі. Очі насолоджувалися виглядом листя й каміння, змертвілих стовбурів і живих дерев, зеленої трави та чорної землі. Я вдихав на повні груди аромати життя, що роїлися навкруги, вслухався в комашине дзижчання, у щебетання птахів... Боже мій! Лише той, до кого повернувся зір, зрозумів би моє невимовне блаженство! Проживотіти в цілковитій темряві майже чотири роки, а потім стати знову спроможним бачити світ — годі знайти слова, якими можна було б описати мої почуття! До того ж, я вільно йшов туди, куди хотів...

Ступав дорогою, і вранішній вітер шарпав мій поношений плащ. Якби цієї миті мене хтось побачив, гадаю, він дав би мені років п'ятдесят із гаком: обличчя густо вкрите зморшками, тіло худюще, розбовтане. Цікаво, чи впізнали б у мені принца Корвіна?

Йдучи по цій тіні, я намагався перенестися в одну місцину, та мені це чомусь не вдавалося. Невже розгубив усі свої колишні навички? От що може статися з людиною, коли вона...

За поворотом раптом побачив сімох чоловіків, які валялися край дороги. Шестеро лежали неживі, їхні тіла були жорстоко понівечені, а сьомий напівсидів-напівлежав під тисячолітнім дубом, упершись головою в товстий, порослий мохом стовбур. Меч бідолахи лежав на колінах, у правому боці зяяла страшна рана, що й зараз кровоточила. Він був без обладунків, на відміну від убитих, закутих у панцирі й лати. Погляд його сірих очей був спрямований уперед. Шкіра на пальцях і на кісточках обдерта, дихання ледве помітне. Нахмуривши кошлаті брови, він мовчки дививсь, як ворони видзьобують очі мерцям. Мене чоловік, схоже, ще не бачив.

Натягнувши каптур глибше, я схилив голову, щоб заховати обличчя, і приступив трохи ближче до нього.

Колись я його знав, або ж принаймні той, кого я знав, був дуже схожим на нього. Зараз він нарешті побачив мене, звів меч і спрямував вістрям у мій бік.

— Не бійсь, я тобі не ворог, — попередив я. — Пити хочеш?

Хвильку повагавшись, він кивнув і простогнав:

— Хочу...

Відкоркувавши баклажку, я простягнув її йому. Він жадібно приклався до неї, закашлявсь, а прокашлявшись, знову припав до води.

— Вельми вдячний вам, пане, — мовив він, повертаючи посудину. — От якби там замість води було щось міцніше!.. Бісова рана!

— Можна й міцніше. А ти певен, що воно тобі не зашкодить?..

Незнайомець випростав руку, я дістав меншу баклажку, відкоркував її та простягнув йому. Від пійла, яке дав мені Жопен, чоловікові перехопило подих, і він закашлявся на добрих пів хвилини.

Заспокоївшись, усміхнувся лівим кутиком рота і весело підморгнув.

— Так уже веселіше, — резюмував незнайомець. — Ви не проти, якщо скроплю собі рану? Шкода марнувати добре віскі на таке, але що вже поробиш...

— Якщо треба, можеш вилити на рану все з баклажки. Але стривай, у тебе ж руки трусяться. Дай-но краще я сам скроплю тобі цю рану...

Незнайомець кивнув на знак згоди, я розстібнув на ньому куртку й кинджалом розпоров сорочку, щоб мати доступ до рани. Вона була серйозною — глибокий поріз, що оперізував бік на кілька дюймів вище від стегна. На руках, грудях, плечах чоловіка також були поранення, однак не настільки небезпечні.

Глибока рана безперервно кровоточила. Я обтер її хустинкою, тоді приклав хустинку до порізу і притиснув, щоб зупинити кровотечу.

— А тепер, — сказав я незнайомцеві, — стисни міцніше зуби і відвернися.

Після цих слів вилив на рану кілька крапельок віскі. Той судомно смикнувся всім тілом, тоді затремтів. За весь час екзекуції я не почув від нього ні стогону, ні іншого звуку. А зрештою, чому він мав стогнати? Склавши хустину, я приклав її до рани і притиснув. Тоді відірвав од подолу плаща довгу смугу тканини і пов'язав її поверх хустинки, щоб трималася.

— Ще хильнеш? — запитав я.

— Хіба що води, — відповів незнайомець. — Перепрошую, але тепер мені бажано подрімати...

Утамувавши спрагу, він зронив голову низько на груди (аж уперсь у них підборіддям) і захропів. Я змайстрував йому щось на зразок подушки, а зверху прикрив плащами вбитих воїнів.

Поки він спав, я примостився коло нього і почав спостерігати за гарними чорними птахами.

Отже, він мене не впізнав. Цікаво, чи впізнав би мене зараз хоч хто-небудь? Мабуть, ні. Якби я сам сказав, що я — принц Корвін, можливо, хтось би й визнав певну схожість між мною і тим Корвіном, якого знали всі. Якщо у мене все гаразд із пам'яттю, то я вперше бачив цього чоловіка, який дрімав під деревом, а він — мене. І все ж таки ми з ним знайомі, просто це не було знайомство у звичному розумінні.

Тепер я йшов через Тінь, намагаючись відшукати одне відображення, — світ, до якого був колись особливо прихильний. Цей світ якийсь час тому був зруйнований дощенту, одначе мені вистачило сил відродити його, бо Амбер відкидає незліченне число відображень. Уродженець Амбера може переміщуватись із Тіні в Тінь, і я теж був наділений цією здатністю. Якщо вам не подобається слово «тінь», назвіть їх паралельними світами; якщо маєте достатньо бурхливу фантазію — альтернативними всесвітами, а якщо ви скептик за переконаннями — породженнями нездорової уяви. Я ж називаю їх Тінями, як і будь-яка інша істота, наділена здатністю мандрувати між цими світами. Просто ти обираєш якусь вірогідну реальність і прямуєш до неї, доки не досягнеш. У певному розумінні, ми самі її й творимо. Але на цьому дозвольте поки що закінчити.

Отож, я прибув сюди морем і взявся шукати шлях до Авалону[36].

Колись давно, багато століть тому, я у ньому жив. Це довжелезна, заплутана, гарна і щемлива історія. Згодом розповім про це докладніше, якщо, звісно, виживу. Хочеться вірити, що повісті мого життя ще далеко до завершальних слів.

До мого Авалону було вже рукою подати, коли мені трапилися цей поранений рицар і шестеро вбитих воїнів. Якби я не зупинивсь, а пішов собі далі, то міг би досягнути й Тіні, де шестеро валялися б убитими, а рицар не мав би й подряпини, і навіть такого, де був би вбитий тільки він, а решта шестеро стовбичили б над ним і вдоволено реготали. Хтось, мабуть, захоче заперечити, що це вже не має великого значення, адже все щойно сказане — з розряду ймовірного, а отже, реально існує у котромусь із численних відображень.

На моєму місці хтось із братів або сестер (окрім хіба що Джерарда чи Бенедикта) пройшли б побіля цих незнайомців, навіть не озирнувшись на них. Та я вже не був настільки твердосердим, як моя родина. Не сказав би, що мені від народження притаманна якась сентиментальність, нічого подібного. Гадаю, на мене так вплинула Тінь, яка зветься Земля, де я промешкав не одну сотню літ. І, мабуть, не останню роль у цьому відіграло моє ув'язнення в підземеллях Амбера, де я добряче черпнув лиха і на власній шкурі спізнав, що таке страждання. Не впевнений достеменно, що це саме так, але переконаний, що не пройду байдужно мимо будь-якої людини в біді, а надто, коли та людина нагадує старого знайомця. І я ховатиму від неї свою справжню подобу, хоч би це й спричинило гнів цієї людини та змусило сказати все, що вона про мене думає.

Тож усе в нормі. Не маю нічого проти невеличкої оборудки: я ставлю рицаря на ноги, а коли він оклигує, йду собі далі. Шкоди від того не буде нікому, а от допомогти людині, навіть якщо ти бачиш її вперше у житті, ніколи не гріх.

І я сидів коло рицаря, охороняючи його сон. Через кілька годин він прокинувся.

— Із пробудженням тебе! — привітав його, знову відкорковуючи баклажку. — Ще води?

— Красно дякую, — він потягнувся по посудину.

Поки рицар втамовував Спрагу, я стояв і дивився на нього. Він напився, повернув мені баклажку і сказав:

— Вибачте, я не назвав свого імені. Не дуже ввічливо з мого боку...

— Та я тебе знаю, — відповів я. — А мене можеш називати Корі.

Він поглянув на мене пильніше, неначе хотів уточнити мій титул та повне ім'я, але за мить передумав і просто кивнув.

— От і добре, — а тоді церемонно прорік: — Сер Корі, хочу висловити вам вдячність за допомогу, яку ви мені надали.

— Найкраща подяка — те, що ти вже пішов на поправку, — сказав я. — Поїси?

— О так, я був би вельми вдячний...

— Маю трохи в'яленого м'яса та причерствілого хліба. І величезну головку сиру. Їж, скільки захочеш.

Я простягнув йому торбу з харчами, і він, не зволікаючи, накинувся на їжу.

— А ви, сер Корі? — жуючи, запитав він.

— Поки ти спав, я уже поїв.

Роззирнувшись навколо, я недвозначно поглянув на трупи. Поранений усміхнувся.

— Ти, сам-один, поклав шістьох? — запитав я.

Рицар ствердно кивнув.

— Непогано. Ну, і що мені робити з тобою?

Він намагався зазирнути мені в очі, однак я відвернувся.

— Тобто? — уточнив рицар.

— Куди ти йшов?

— Є тут у мене друзі, — почав пояснювати він. — Це звідси на північ п'ять ліг[37]. Я йшов якраз туди, коли на мене напали... Але маю великий сумнів, що хтось зі смертних, та хоч би й сам диявол, подужає нести мене на спині бодай лігу. Допоможіть мені підвестися, сер Корі, і ви побачите, який у мене зріст.

Я встав, дістав із піхов меч і одним помахом зрубав молоде деревце дюймів зо два завтовшки. Очистивши стовбур від кори, підігнав його під зріст пораненого.

Тоді зрубав друге деревце і проробив із ним те саме. Потім познімав з убитих ремені, зібрав плащі та поприкріплював їх до жердин. Так змайстрував ноші. Рицар уважно стежив, як я працював, а коли закінчив, він сказав:

— Сер Корі, перед вашим мечем не встоїть ніщо. До того ж, він у вас ще й срібний! Схоже на те, що ви...

— Ну як, готовий трохи пройтися? — поцікавивсь я.

— А з тими що? — рицар показав головою у бік мерців.

— Пропонуєш поховати їх як доброчесних християн? Плюнь! Природа подбає про них і без нас. Як на мене, нам треба звідси вшиватися. Вони вже починають смердіти.

— Хоч би зверху їх чимось прикидати. Билися вони відважно...

Я зітхнув.

— Ну що ж, якщо тебе це заспокоїть... Лопати при собі я не маю, тож доведеться звести керн. Але могила буде одна на всіх.

— Одна то й одна, — не перечив поранений.

Я поскладав усі шість тіл у рядок. Рицар щось неголосно бубнів собі під ніс, мабуть, молився за упокій їхніх душ.

А я взявсь обкладати їх камінням. Його тут не бракувало, тож робота просувалася скоро.

Аби закінчити її швидше, обирав найбільше каміння і ледь не поплатився за це. Один з каменів важив добрих чотириста фунтів, а я, замість покотити по землі, підняв його.

Здавлений скрик здивування дав мені зрозуміти, що рицар усе бачив. Довелося вдавати, що я замалим не надірвався від непосильної ваги.

— Чортів камінь! — лайнувся для більшої правдоподібності.

Надалі ретельно стежив за тим, щоб ненароком не взяти завеликий вантаж.

— У мене все, — сказав я, кладучи останній камінь. — Ти готовий?

— Угу.

Піднявши пораненого із землі, почав укладати на ноші. Поки це робив, він мовчав, зціпивши зуби.

— Куди нам? — поцікавивсь я.

Він показав рукою, в який бік.

— Треба вийти на шлях, повернути ліворуч і так до роздоріжжя. Тоді взяти направо. А як ви?..

Не кажучи йому ні слова, я згріб ноші на оберемок, як дитячу колиску чи щось схоже за розміром, розвернувсь і пішов у потрібному напрямку. Поранений рицар лежав у мене на руках.

— Корі... — озвався він.

— Так...

— Ви — один з найбільших силачів серед усіх людей, яких я бачив. І все-таки, здається, я вас знаю...

Витримавши чималу паузу, я відповів йому:

— Нічого надзвичайного, просто стежу за собою. Здорове життя, жодних надлишків, ну й усе таке інше.

— ...і голос ніби знайомий.

Він звів очі, не облишаючи спроб розглянути моє лице. Я вирішив змінити тему розмови.

— Твої друзі, до яких несу тебе, — вони хто?

— Ми йдемо в замок Ґанелона[38].

— Кого-кого — того ренегата? — я ледве не зронив рицаря з рук.

— Не знаю значення слова, яке ви сказали, але сумніваюся, що воно означає щось гарне, — мовив мій підопічний. — Суджу про це з вашого тону. І коли вже повертає на таке, мушу заступитися за Ґанелона...

— Постривай! — зупинив я його. — У мене таке враження, що ми говоримо про двох різних людей, які мали одне й те саме ім'я. Вибач, якщо образив тебе.

Я через ноші відчув, як він трохи розслабився.

— Що ж, певен, так воно і є, — сказав рицар.

Я ніс його до шляху, а на дорозі, як він і казав, повернув ліворуч.

Рицар задрімав у мене на руках, а мені це було тільки на користь: діставшись перехрестя, про яке він говорив, я, поки незнайомець спав, перейшов на біг. Водночас думав про шістьох нападників, які ледь не позбавили його життя. І дуже хотілося вірити в те, що у них не залишилося друзів, котрі тинялися б десь поблизу.

Сонне дихання пораненого змінилося звичайним, і з бігу я перейшов на піший крок.

— Схоже, я знову спав, — озвався рицар.

— І хропів на додачу, — докинув я.

— Скільки ж ви вже пройшли?

— Мабуть, ліги зо дві.

— І нітрохи не втомилися?

— Чому ж, — зізнавсь я, — втомивсь, але не так, щоб падати й відпочивати.

— Ну ви й міцний! — здивувався він. — Не дай Боже мати вас за ворога! Скажіть, ви точно не Диявол?

— Він! — засміявсь я. — Чи ти не чуєш запаху сірки? І праве копито розболілося так, що хоч криком кричи.

Він і собі засміявся, щоправда, перед тим усе-таки потягнув шумно носом. Мені це не сподобалося.

Насправді ж, за моїми підрахунками, ми пройшли вже чотири ліги і ще трішки. Хоч би він знову задрімав і не морочив собі голову подоланими відстанями. Руки мені вже поболювали.

— А хто були ті шестеро, яких ти порішив? — поцікавивсь я.

— Хранителі кола, — пояснив він. — Колись вони були людьми, а стали одержимими. Моліть Бога, сер Корі, щоби душі їхні упокоїлися з миром!

— Хранителі кола? — перепитав я. — Що за коло?

— Коло пітьми — це місце, де панує безлад і появляються мерзенні тварюки... — він голосно зітхнув. — Звідти пішла та пошесть, яка занапастила нашу землю.

— Ніколи б не подумав, що цю землю щось уразило, — зауважив я.

— А ми далеко від того кола, та й мешканці земель Ґанелона не здадуться просто так, без бою. Але те коло росте та росте. І щось мені підказує, що вирішальна битва відбудеться не деінде, а тут.

— Так розказуєш, що згоряю від цікавості...

— Скажу так, сер Корі. Якщо ви ще не чули про те коло, то вам про нього краще і не знати. Не думайте про нього, обминіть його десятою дорогою і йдіть туди, куди йшли. Я мав би за велику честь повоювати поруч з вами, та якщо вже по правді, то це не ваша війна. Крім того, хто його знає, чим усе закінчиться...

Дорога взялась угору. А трохи згодом, крізь просвіт у деревах, я побачив на віддалі дещо, від чого мимоволі зупинився. Тієї ж миті у пам'яті спливла місцина, дуже схожа на цю.

— Що? Що таке?.. — завовтузився мій підопічний. — Овва, та ви ж ішли скоріше, ніж я думав! Оце і є той замок Ґанелона, до якого ми добиралися.

І тут я згадав потрібне. Це сталося само собою, мимохіть. Ґанелон був відступником та вбивцею, кілька століть тому я викинув його з Авалону. Як? Дуже просто. Переніс у іншу Тінь та інший час, так само, як трохи згодом вчинив зі мною Ерік. Дуже хотілося б вірити в те, що вигнаний з Авалону Ґанелон не потрапив сюди. Куди завгодно, тільки не сюди! Ймовірність того, що він перенісся сюди, у цю Тінь, була дуже й дуже малою, однак вона залишалася. Так, Ґанелон був простісінький смертний із куцою (якщо порівнювати з нами) тривалістю життя, а від його вигнання минуло шість століть, однак деколи час викидає цікаві колінця. Цілком могло бути так, що він у цьому світі біжить інакше, і поки в нас сплине століття, тут минає рік. Час — таке саме породження Тіні, як і будь-який інший її атрибут, а стосовно його властивостей, то навіть Дворкін не міг знати всього про час. Утім, може, й знав. Можливо, саме через те знання він і схибнувся розумом? Стосовно мене, то з усіх реалій, у котрих однією з головних ознак є час, найважчим було відбувати ув'язнення в підземеллях Амбера. Чомусь я був упевнений у тому, що володар замку — не той Ґанелон, що служив мені вірним помічником, а потім став заклятим ворогом. Хто-хто, а він точно не боровся б проти того зла, яке хвиля за хвилею прокочувалося цією землею. Більше того, я був готовий побитись об заклад, що той Ґанелон уже давно верховодив би цими пекельними тварюками.

Той, кого я зараз ніс, примушував мене добряче поламати голову. Він або його двійник мешкав у Авалоні в ті часи, на які припадало вигнання Ґанелона. Це означало, що тутешній (та й тамтешній) час спливає і справді повільніше.

Я не боявся зустрічі з Ґанелоном. Не переживав, що він мене впізнає. Однаково Ґанелон нічого не знає про існування Тіней-відображень. Єдине, що йому відомо напевне, то це те, що я викинув з ним чорнокнижницький фокус, аби уникнути смертної кари, і велике питання, що саме було б для нього гіршим покаранням — позбавлення життя чи існування у світі, нав'язаному силоміць?

Але той, кого я зараз тримав на руках, потребував відпочинку і даху над головою, тож я вперто йшов далі.

Ішов і на ходу думав...

Зустріч зі мною начебто пробудила у рицареві якісь спогади. Цікаво, думав я, якщо у цьому світі, який так нагадує Авалон (хоча насправді то не Авалон), ще збереглися спомини про мого двійника, наскільки вони позитивні? І як, яким чином вплинуть на ставлення людей до мене, коли скажу їм, хто я насправді?

Сонце хилилося до горизонту. Потягнуло вечірньою свіжістю — передвісником холодної ночі. Поранений знову похропував у мене на руках, і я вирішив решту шляху подолати швидким бігом. Мене не дуже звеселяла думка, що, коли незабаром споночіє, цей ліс почне кишіти бридкими почварами, котрі населяють те трикляте коло, про яке я, до того ж, нічого не знав. У тому, що воно є, та в тому, що його краї десь зовсім близько, не сумнівався жодної миті.

Біг у сутінкових тінях, які щохвилини довшали, і щосили відганяв од себе тривожні передбачення. Мене не полишало відчуття, що хтось іде назирці за нами, дочікується нас у засідці, стежить за нами пильним оком... Коли бігти далі вже не було сил, я зупинився. Тривожне передчуття посилилось, і цієї миті я почув легкий шелест кроків, наче хтось скрадався за нами.

Поклавши ноші на землю, я витягнув меч та розвернувся.

Їх було двоє — двійко величезних котів.

На вигляд — викапані сіамці, тільки як тигр завбільшки. Їхні очі були золотаво-сонячні, позбавлені зіниць. Коли я обернувся до них, вони всілися на землю і не кліпаючи дивилися на мене.

Від мене до котів було зо три десятки кроків. Я став між ними й ношами, підняв меч напоготів.

Той із них, який сидів ліворуч, розкрив пащу. Мені здавалося, що він загарчить чи, можливо, замуркає, однак почув од нього:

— Цей чоловік от-от помре.

Голос був нелюдський, писклявий і дуже пронизливий.

— Але ж він іще живий, — подібним голосом озвався другий кіт.

— То вбий його, — сказав перший.

— А що робити з тим, який коло нього, з мечем у руках? Не подобається мені цей меч...

— Він смертний?

— Підійди, тоді побачиш, — проказав я неголосно.

— Він худий і, напевне, старий.

— Але ж він ніс отого, другого, від керна аж сюди, робив це швидко та без відпочинку... Заходимо з боків.

Коти встали, я кинувсь їм назустріч, і той, який був праворуч, скочив на мене.

Мій меч розкроїв йому череп і розітнув плече. Поки я висмикнув клинок та розвернувся, другий шугнув коло мене, рвучись до нош, і я щосили вдарив по його спині.

Лезо меча пройшло через усе котяче тіло, розітнувши його надвоє. Кіт пронизливо вискнув, мов крейда по дошці, розпався на дві половини й спалахнув вогнем. Перший кіт загорівся раніше.

Той, якого я розсік надвоє, був ще живим. Він повернув до мене морду, і коли його сяйливі очі стрілися з моїми, проказав:

— Ось і настала моя остання смерть. Я впізнав тебе, Зачинателю. Навіщо ти вбив нас?

Вогонь охопив його голову.

Відвернувшись од нього, я витер лезо меча об траву і заховав його у піхви. Тоді підняв із землі ноші та й пішов собі далі. Відповідати на котячі запитання мені зовсім не хотілося.

Помалу починав розуміти зміст того, що відбувалося тут.

Подеколи мені й тепер уві сні ввижається охоплена вогнем котяча голова, і я прокидаюся, увесь зарошений потом. Моє тіло б'є дрібний дрож, густа ніч здається ще темнішою, а з непроглядної темряви проступають химерні постаті, які не описати жодними словами.

Замок Ґанелона був оточений наповненим водою ровом, міст до вхідної брами з огляду на пізню пору вже підняли. Кожен ріг високого фортечного муру вінчала вартова башта. За стінами також стриміли вежі, чимало з них сягали вгору ще вище, ніж вартові споруди. Гострі шпилі лоскотали черево низьким темним хмарам, заступали вечірні зорі, які одна за одною спалахували в небі й кидали чорні тіні на схил височенького пагорба, на котрому стояла Ґанелонова цитадель. У кількох вежах уже світилось, і вітер доніс до мене слабкий відгомін голосів.

Зупинившись навпроти моста, я поклав ноші з пораненим на землю, приставив руки до рота і на весь голос гукнув:

— Еге-ге-гей!.. Ґанелоне! Прийми двох подорожніх, яких застала в лісі ніч!

Почувши брязкіт металу по каменю, я зрозумів, що хтось уважно дивиться на нас згори. Покосився в той бік, звідкіля линув брязкіт, однак мій зір іще не відновився повністю, йому бракувало колишньої гостроти.

— Хто там? — озвався чийсь голос, низький та гучний.

— Поранений рицар Ланс і Корі з Кабри, який приніс його сюди.

Я чув, як він переказує мої слова другому вартівникові, а той третьому, і так далі низкою.

Після кількох хвилин чекання так само низкою прийшла відповідь.

— Відійдіть трохи далі! Зараз ми спустимо міст, і ви зайдете в замок!

Він ще не закінчив, як у темряві зарипіли невидимі ланцюги, і незабаром на землю біля нас, важко гупнувши, опустився міст. Узявши на руки ноші з пораненим, я рушив до вхідної брами.

Ось так я доставив сера Ланцелота Озерного до замку Ґанелона, котрому я вірив, як рідному братові. Тобто не вірив жодному його слову.

Навколо зчинилася метушня, і незабаром мене оточили озброєні люди. Утім, ніхто з них не виказував ворожості, в їхніх очах була тільки цікавість. Я ступив на широкий, замощений каменем замковий двір, освітлений смолоскипами. Чимала його частина була зайнята похідними постелями. У ніс ударила мішанина із запахів поту, диму та коней, до всього того домішувались аромати їжі. Тут, усередині фортеці, квартирувала невеличка армія.

Довкруж швидко утворився натовп. Люди з цікавістю дивилися на мене, неголосно про щось перемовляючись. Потім з юрби вийшли двоє у повному бойовому спорядженні; один з них, торкнувши мене за плече, сказав:

— Ходіть із нами.

Довелося піти, куди вони мені показали: я — посередині, вони — з боків. Люди, які стояли колом, розступилися, пропускаючи нас. Іззаду з рипінням почали підіймати міст через рів.

Ми наблизилися до головної замкової вежі з чорного каменю. Опинившись усередині неї, пройшли коридором до зали, де, мабуть, відбувалися всякі прийоми, та повернули до сходів. Мій проводжатий, який ступав праворуч, жестом показав мені підійматися. На другому поверсі ми зупинилися перед важенними дубовими дверима, й один з охоронців постукав у них.

— Заходьте, — озвався чийсь голос. На превеликий мій жаль, мені він видався дуже знайомим.

Ми зайшли.

Він сидів за масивним дубовим столом біля широкого вікна, що виходило в замковий двір. Чорна сорочка та чорні штани, поверху — коричнева шкірянка. На ногах його були чоботи з темної шкіри, на які вільно спадали холоші. На широкому поясі бовтався кинджал із роговим руків'ям. Меч — не бозна-який довгий — лежав перед ним на столі. Він мав руді волосся й бороду, в яких проблискували нитки сивини, та чорні, мов ебенове дерево, очі.

Поглянув спочатку на мене, потім — на двох охоронців, які заносили до зали ноші.

— Перекладіть його на ліжко, — розпорядився він. І додав: — Родеріку, подбай, щоб він мав усе необхідне.

Родерік, його лікар, був чоловік у літах і не справляв враження людини, здатної чимось нашкодити. Мене це трохи заспокоїло. Не для того я ніс Ланса стільки часу, щоб він стік тут кров'ю.

Тоді Ґанелон обернувся до мене і запитав:

— Де ти його знайшов?

— На п'ять ліг південніше вашого замку.

— Хто ти такий?

— Люди звуть мене Корі, — відповів я.

Він зміряв мене пильним поглядом, його губи, прикриті вусами та вигнуті, мов тіло хробака, скривились у посмішці.

— І яка роль відведена тобі у цьому дійстві?

— Не розумію, на що ви натякаєте, — сказав я.

Плечі я опустив, а говорив неголосно, розтягуючи слова. Борода моя була довша, ніж його, і припорошена пилом. Я знав, що виглядаю старішим. Він вивчав прийшлого, намагаючись зрозуміти, хто я та звідки, і помалу я усвідомлював, яку думку він має про мене.

— Я запитав, чому ти вирішив йому допомогти? — пояснив Ґанелон.

— А як же інакше! Людина людині товариш і брат, ну й усе таке.

— Ти не тутешній?

Я мовчки кивнув.

— Гаразд, можеш гостювати тут стільки, скільки забажаєш.

— Дякую, я у вас не забарюся. Може, вже завтра піду собі далі.

— Роби як знаєш, а зараз вип'ємо по келиху вина, й ти розповіси мені, коли та як знайшов Ланцелота.

І я розповів.

Ґанелон уважно, не перериваючи, слухав мою розповідь, на жодну мить не зводячи з мене проникливого погляду. Я завжди скептично ставився до вислову «палити очима», вважав його банальним, беззмістовним, однак зараз мені так не здавалося. Ґанелон буквально пропікав мене поглядом. Увесь вечір я терзався думкою, що ж він знає про мене, у чому підозрює.

А потім навалилася втома: вона пазурами вчепилась у мене, і я почав куняти. Напруження дня, що минув, вино, тепла зала — все це зробило свою справу, й у мене несподівано виникло відчуття, що я стою у зальному куті та неначе збоку слухаю свої слова й бачу себе. Немовби роздвоївшись, я бачив себе так, як і будь-яких інших людей. І з усією очевидністю зрозумів, що до колишньої моєї витривалості мені ще дуже далеко, дарма що вистачило сил пронести Ланселота. А ще я з подивом відзначив, що в мене труситься рука.

— Я дуже перепрошую, — долинув до мене мій голос, — але, боюся, денна втома таки бере своє...

— Звісно, звісно, — сказав Ґанелон. — Продовжимо розмову завтра. А поки що тобі слід відіспатися. Приємних сновидінь!

Сказавши це, Ґанелон підкликав одного з охоронців і наказав йому відвести мене до опочивальні. Напевне, я добряче шпортався йдучи, бо пригадую, як той підтримував мене за лікоть і скеровував у потрібному напрямку.

Ту ніч я проспав як убитий. Сон мій був глибокий, безбарвний і тривав аж чотирнадцять годин.

Уранці в мене нили, мабуть, кожен м'яз, кожна кісточка.

Прокинувшись, вирішив насамперед умитися. Чиясь добра душа залишила на високому комоді миску з водою, мило та рушник.

У роті досі дерло від дорожньої куряви, очі різало від деревного пуху. Я сів, годину за годиною пригадуючи вчорашній день.

У колишні часи я без упину ніс би Ланцелота й п'ять, і десять ліг, а потім почувався б так, мовби нічого не було. У колишні часи я, долаючи опір суперника, зміг зійти на вершину Колвіру і вступити в Амбер.

Та все це так і залишилось у колишніх часах. І несподівано я почувся такою руїною, якою, либонь, виглядав ув очах людей.

Так не піде, з цим треба щось робити!

Вага й сили поверталися до мене дуже повільно. Отже, треба діяти так, щоб це відбувалося швидше.

І тоді я вирішив, що тиждень-два здорового життя та посилених тренувань — це саме те, що потрібно. Ґанелон, наскільки міг зрозуміти з його поведінки, мене не впізнав. Це влаштовувало мою особу. Мабуть, скористаюся його гостинністю, адже вона стала як ніколи доречною.

Дійшовши цього висновку, я подався на пошуки кухні. Знайшовши її, поснідав на славу. Власне, вже наближалась обідня пора, та для мене, позаяк тільки-но прокинувся, це був таки сніданок. Дуже хотілося курити, хоча й те, що курива не мав, викликало у мені якусь хворобливу радість. Мойри[39], змовившись, уважно стежили, щоб я дотримувався обраної лінії.

Після сніданку вийшов у двір, туди, де гомонів яскравий, метушливий день. Тривалий час просто спостерігав за людьми, які займалися тим, чим зазвичай займаються військові у перервах між боями.

У дальньому кінці двору тренувалися лучники, вони дзвеніли тятивою, намагаючись поцілити в мішені, прикріплені до в'язок сіна. Я зауважив, що на великих пальцях у них наперстки, а тятиву вони беруть не трьома пальцями, як, скажімо, робив би я, а на східний копил, тож трохи спантеличився. Що ж це за Тінь? Мечники у двобоях орудували не тільки лезами, а й вістрями мечів, а клинків і манер фехтування яких тут тільки не було! Я спробував на око оцінити кількість воїнів, виходило з вісімсот. І це лише тут, у дворі, а скільки їх ще поза двором? Цього я не знав. Кольори облич, волосся та очей були теж різними, від білосніжних до смоляно-чорних. Бренькання тятиви і брязкіт клинків перемішалися з різноманітними акцентами, хоча мова всіх була одною-єдиною. В Авалоні розмовляли тою самою мовою, що й у Амбері.

Поки я стояв дивлячись, один з мечників махнув рукою, сигналізуючи про закінчення бою, опустив зброю, витер чоло і відійшов убік. Його суперник виглядав ще порівняно свіжо, і я вирішив скористатися нагодою провести невеличкий тренувальний двобій.

Підійшовши до них ближче, показово всміхнувся й назвався:

— Я Корі з Кабри. Стежив за вами, і мені сподобалось, як ви б'єтеся. — Тоді обернувся до чорнявого здоровила, котрий з насмішкуватим виглядом перезирнувся зі своїм напарником, який відпочивав, і запитав: — Не хочеш пофехтувати зі мною, поки твій друг відпочине?

Не припиняючи всміхатися, він пальцем показав собі на рот, опісля на вухо. Я повторив запитання кількома різними мовами, однак він усе одно мене не зрозумів. Тоді я показав на меч, потім по черзі на здоровила, на себе, і нарешті до нього дійшло, чого добиваюся. Його низький на зріст партнер протягнув мені свого меча. Йому, схоже, сподобалася те, що я пропонував.

Я взяв у нього меч. Він був трохи коротшим і важчим, аніж мій Ґрейсвандір. (Ґрейсвандір — це мій меч, і тут я вперше згадую про нього. Він заслуговує на окрему розповідь, але не певен, що варто говорити про нього тепер, коли ви ще не знаєте всіх перипетій, котрі змусили мене обрати ту дорогу, на яку я став. Ну принаймні тепер, почувши цю назву, вже точно знатимете, про що мова.)

Я зробив кілька помахів, щоб рука звикла до меча, зняв плащ, відкинув його вбік і зайняв оборонну позицію.

Мій візаві пішов у наступ. Відбивши його напад, я зробив контр-випад. Супротивник відбив мій удар і знову перейшов в атаку. Я вдруге відбився від нього, зробив оманний рух і кинувсь у наступ... За п'ять хвилин двобою зрозумів, що мені протистоїть гідний суперник. Однак я зрозумів і те, що володію мечем краще за нього. Супротивник двічі зупиняв бій і просив іще раз показати деякі рухи, які я застосовував. Схоплював він їх на льоту. Хвилин через п'ятнадцять воїн почав широко всміхатися. Мабуть, це була та межа, досягнувши якої, більшість його супротивників просто не мали сил протистояти такій навалі (якщо, звісно, їм щастило протриматися цей час, бо витривалість у здорованя була надзвичайною). Коли збігло двадцять хвилин, усмішку змінило здивування. Зрештою, воно й зрозуміло: чи міг би хтось, поглянувши на мене, бодай подумати, що я протримаюся стільки часу, та ще й у бою з умілим суперником? Але що може знати простий смертний про можливості того, хто народився в Амбері?!

Коли ми билися вже двадцять п'ять хвилин, суперник умився потом, одначе продовжував фехтувати. Мій брат Рендом виглядом та поведінкою нагадує астматичного підлітка, проте і з ним ми якось фехтували двадцять шість годин із гаком, намагаючись з'ясувати, хто з нас протримається довше. (Якщо вас цікавить результат цього бою, то скажу, що першим припинив його я. Річ у тому, що наступного дня мав важливу зустріч, і мені не хотілося виглядати на ній утомленим.) Якби не та зустріч, ми фехтували б ще довше. Тепер, хоча й не був готовий до подібного дійства, знав, що можу знесилити сьогоднішнього супротивника. Як не крути, а він таки проста людина, звичайнісінький смертний.

За пів години, коли він почав важко дихати, а його реакція притупилася, стало зрозуміло: ще кілька хвилин — і воїн мене розкусить. Тоді я підняв вільну руку, меч опустив до землі, як це робив мій попередник. Зупинивши бій, суперник кинувся до мене й міцно обняв за плечі. Я не второпав із його балаканини ні слова, проте зрозумів, що він був задоволений розминкою. Як і я.

Після цього двобою мене трохи нудило. Відчуття не з приємних.

Однак я пам'ятав, що це тільки початок дороги, і дав собі слово сьогодні займатися доти, доки вистачить сил, увечері наїстися досхочу, вночі як слід відіспатись, а вранці почати все знову.

А потім пішов до лучників. Освоївшись серед них, я позичив там лук і, використовуючи трипалий хват[40], висадив по мішенях близько сотні стріл. Вийшло непогано. Після стрільби з лука певний час спостерігав, як вершники орудують піками, щитами та булавами. Надивившись, пішов собі далі й став споглядати тренувальний рукопашний бій.

Я попросився до цих воїнів, і коли вони мене прийняли, подолав одного за одним аж трьох суперників. І тільки після рукопашної почувся по-справжньому втомленим. Я був як вичавлений лимон.

Спітнілий, засапаний, важко опустився на ослінчик у затінку. Всі мої думки крутилися навколо Ланса, Ґанелона і майбутньої вечері. Хвилин через десять я повернувся до відведених мені апартаментів і ще раз узяв ванну.

До того часу встиг зголодніти як вовк, тому й вирішив піти пошукати обіду, а якщо пощастить, то й вивідати щось нове.

Щойно я вийшов зі спальні, як мене перестрів охоронець — той самий, який учора відводив мене спати. Привітавшись зі мною, він сказав:

— Коли задзвонять до обіду, лорд Ґанелон чекатиме, щоб ви прийшли до нього і розділили з ним обідню трапезу.

Подякувавши за люб'язне запрошення, я запевнив, що прийду неодмінно, і повернувся до себе. Впавши на ліжко, я провалявсь аж до обіду. А коли вдарив дзвін, пішов до господаря замку.

Тіло моє починало ломити від болю, на мені красувалося кілька свіжих синців. От і чудово, подумав я, нехай усі вважають, що я старіший, аніж насправді. Коли постукав у Ґанелонові двері, мені відчинив молодий паж. Ще один паж чаклував над столом та біля вогнища, і коли я зайшов, перший паж узявся допомагати своєму товаришеві накривати стіл.

Ґанелон, у зеленій сорочці, зелених штанах і зелених чоботах, оперезаний зеленим поясом, сидів у кріслі з високою спинкою. Він устав назустріч, привітався.

— Мені, сер Корі, уже доповіли про ваші сьогоднішні екзерсиси, — мовив він, потискаючи мою руку. — Після такого якось сильніше проймаєшся вірою в те, що ви змогли пронести Ланса стільки часу. Мушу визнати, маєте набагато більше міцності, ніж можна подумати, бачачи вас. Не сприйміть як образу...

Я всміхнувся.

— Ну та що ви, яка ж це образа...

Він запропонував мені сісти, дав келих світлого вина. Як на мій смак, воно було надто солодким.

— Зустрівшись із вами вперше, я подумав би, що вкладу вас однією лівою. Однак ви несли Ланса на руках аж п'ять ліг, а дорогою порішили двох бридких котяр. І ще Ланс розповів мені про керн, який ви склали з величезного каміння...

— До речі, як він почувається? — урвав я Ґанелона.

— Довелося виставити в спальні варту, щоб примусити його відпочити і набратися сил. Цей здоровило намагався встати з ліжка й піти по табору. Але, Богом клянуся, Ланс не вийде зі спальні раніше, ніж через тиждень!

— Тобто, його здоров'я покращується?

Ґанелон ствердно кивнув.

— Тоді за повернення Ланса в стрій!

— За це я вип'ю!

Ми випили вина, і Ґанелон сказав:

— Якби моє військо складалося з таких людей, як ви і Ланс, усе було б зовсім інакше.

— Що — все?

— Маю на увазі коло і його хранителів, — пояснив Ґанелон. — Ви про них ще не чули?

— Ланс щось казав... Але мало.

Один паж вартував біля великого кавалка яловичини, що смажився на слабкому вогні. Час від часу він повертав вертел і сприскував м'ясо вином. Коли запах смаженини долинув до мене, у животі моєму завурчало. Ґанелон усміхнувся. Другий паж пішов на кухню по хліб.

Ґанелон довгенько сидів мовчки. Він допив перший келих і налив собі другий. Я неквапно досьорбував перший.

— Що вам відомо про Авалон? — нарешті запитав Ґанелон.

— Якщо чесно, то не так уже й багато, — відповів я. — Чув колись пісню бродячого співця:

— Невже Авалон справді пропав? — запитав Ґанелон.

— Гадаю, співець був трохи не в собі. А стосовно Авалону, то про нього нічого не знаю. Просто пісня причеплива, от і згадалася мені.

Ґанелон, відвернувшись, кілька хвилин мовчав. Коли ж він нарешті заговорив, голос його звучав інакше.

— Авалон. Була колись на білому світі така країна. І я у цій країні жив, давно, багато років тому. А те, що Авалон пропав, чую вперше.

— Як же вас занесло з Авалону аж сюди? — поцікавивсь я.

— За це маю дякувати Корвіну з Амбера, тамтешньому правителю і чародієві. Цей Корвін віз мене крізь морок та безумства і покинув отут, на страждання й на погибель. Натерпівсь я тут, що й казати, а скільки вже разів був на волосок од смерті!.. Хотів відшукати дорогу назад, та в кого не спитаю, про Авалон ніхто ні сном ні духом. У кого тільки я не запитував! І в чаклунів, і навіть в однієї тварюки з кола, перш ніж ми її порішили. Ніхто й гадки не мав, що то за Авалон і як туди проїхати. Точнісінько як у тій пісні: «Скільки до Авалону миль? І жодної — і всі». А ви не пам'ятаєте, як звали того співуна?

— На жаль, ні.

— А ота Кабра, з якої ви родом, вона де?

— Далеко на сході, за багато морів, — пояснив я. — Далеко-далеко звідси. Це — острів-королівство.

— А чи можна якось зробити так, аби воно допомогло нам військом? Я заплачу щедро.

Я заперечливо похитав головою.

— Це маленьке королівство, воно ніколи не мало великих армій, а на те, щоб доплисти туди, треба кілька місяців. І ще кілька місяців на дорогу назад. Окрім того, про службу за гроші там зроду-віку не чули, та й не такі місцеві жителі войовничі, щоб робити з них найманців.

— Як же миролюбний народ міг породити такого воїна, як ви? — запитав Ґанелон і знову зміряв мене пильним поглядом.

Я спокійно продовжував пити вино.

— Ну, до зброї мені не звикати, — відповів. — Свого часу вишколював королівську гвардію.

— А якщо я запропоную вам піти на службу до мене і зайнятися вишколом моїх воїнів?

— Що ж, мабуть, залишусь у вас на кілька тижнів, позаймаюся з ними, — пообіцяв я.

Він легенько кивнув, тоді ледь усміхнувся міцно стуленими губами і мовив:

— Сумно слухати пісню про те, що Авалон пропав. Та якщо він пропав, то й того, хто вигнав мене з Авалону, теж, напевне, нема серед живих. — Він осушив келих. — Таки дочекався цей чортяка свого часу, коли вже й він не міг собі зарадити, — замислено протягнув Ґанелон. — Хоча невелика, а все-таки втіха. Що ж, тоді в нашій війні проти тих пекельних тварюк можна на щось сподіватися.

— Вибачте, — озвавсь я, гадаючи, що саме час це сказати, — але якщо ви маєте на увазі Корвіна з Амбера, то він, коли все сталося, залишився живим.

Келих хруснув у руці Ґанелона.

— Ви знаєте Корвіна? — здивувався він.

— Ні, але доводилося про нього чути, — збрехав я. — Кілька років тому зустрічався з його братом — його звали Бранд. І він розповів мені про місце, що зветься Амбер, та про битву. Корвін й іще один його брат — на ім'я Блейз — зібрали військо і пішли війною на Еріка, старшого брата, який править зараз у Амбері. У розпал битви Блейз упав з гори Колвір, а Корвін потрапив у полон. Після коронації Еріка Корвіна осліпили й кинули до темниці в підземеллях Амбера. Там він, мабуть, і досі мучиться, якщо не віддав Богові душу.

Поки я це говорив, Ґанелон побілів, як стіна.

— Усі імена, які ви зараз називали, — Бранд, Блейз, Ерік, — Корвін згадував їх при мені, — мовив співбесідник. — Щоправда, відтоді стільки часу збігло... А як давно це сталося?

— Років з чотири тому.

— Він усе-таки не заслужив такої долі...

— Після того, що зробив з вами?

— Розумієте, — відказав Ґанелон, — у мене було досить часу, аби обміркувати все, і я можу сказати: в тому, що сталось, я теж добряче винуватий. Корвін був сильним — набагато сильнішим за вас чи за Ланса, а ще — справедливим і мудрим. Повеселитися він теж умів, що було, то було. Дуже шкода, що Ерік повівся з ним так жорстоко, краще б убив. Не можу сказати, що відчуваю до Корвіна якусь приязнь, однак ненавидіти його не маю за що, принаймні тепер. Ні, що не кажіть, цей Корвін заслуговує на кращу долю.

Прийшов другий паж, приніс кошик хліба. Паж, який смажив м'ясо, зняв його з вертела, склав на тацю і поставив на стіл.

— Ну що, покуштуємо? — Ґанелон кивнув у бік страви, підвівсь і рушив до столу.

Я прийняв його запрошення. Їли ми з Ґанелоном мовчки, лише подеколи перекидалися короткими фразами.

Наталувавшись так, що було важко дихати, я, для полегшення травлення, хильнув келишок солодкого вина, а потім на мене напало позіхання. Коли позіхав утретє, Ґанелон не витримав.

— Чорт забирай, Корі! Ви позіхаєте так смачно, що вже й мене заразили!

І він ледве втримавсь, аби не позіхнути й собі.

— Мабуть, треба подихати свіжим повітрям, — запропонував Ґанелон, підвівшись з-за столу.

Ми пішли попід замковим муром, повз вартових, які стояли по периметру. При вигляді Ґанелона вони негайно виструнчувалися й салютували. Той вітався з ними, перекидався кількома словами, і ми прошкували далі. Дійшовши до зубчастої стіни, зупинилися перепочити. Посідавши на каменях, з насолодою вдихали вечірнє повітря — свіже, вологе, напоєне ароматами лісу — і дивилися на сутінкове небо, де одна за одною спалахували зорі. Камінь холодив моє тіло. Мені раптом здалося, що я бачу мерехтіння далекого моря. Десь унизу, нижче пагорба, закричав нічний птах.

Із невеличкого кисета на поясі Ґанелон дістав тютюн, люльку, набив її, прим'яв тютюн у чашечці й почав кресати вогонь. Якби не сумовитий вигин губ кутиками вниз та випнуті жовна, що пролягли майже до перенісся, можна було б сказати, що в його обличчі, освітленому снопиком іскор, є щось диявольське. Прийнято вважати, що усмішка диявола недобра, зловісна, та Ґанелон був просто засумований.

Запахло тютюновим димом.

Нарешті Ґанелон заговорив, неголосно і неквапно.

— Пам'ятаю Авалон. Родом я зі шляхетної сім'ї, та не можу сказати, що відзначався якоюсь шляхетністю. Швидко змарнував увесь свій спадок і подався в розбійники: грабував подорожніх. Згодом приєднався до зграї таких самісіньких лайдаків, як і я. Якось зрозумів, що виділяюся з-поміж них силою, і тоді очолив цю злочинну ватагу. За наші голови було оголошено нагороду. Моя голова коштувала найбільше.

Тепер він говорив швидше, голос його став чистішим, а слова розповіді лунали відголосом із минулого.

— Авжеж, я добре пам'ятаю Авалон, — повторив він, — царство срібла та тіней, прохолодних водойм. Зорі світили, як вогні, а зелень завжди буяла так, неначе надворі літо. Юність, кохання, краса — все це було у мене в Авалоні. Швидкі скакуни, блискучий метал, м'які губи, темний ель... Честь... — він скрушно хитнув головою.

— Одного дня, вже в пізніші часи, — по хвилі продовжив Ґанелон, — коли в королівстві палала війна, тамтешній правитель оголосив помилування тим злочинцям, які підуть разом з ним на заколотників. Звали того правителя Корвін. Я зголосився на його заклик і вирушив на війну. Дослужився до капітана, потім став воєначальником. Ми перемагали у баталіях, придушували заколоти. У королівстві знову запанував мир, і я залишився при дворі Корвіна. Гарні були часи! Згодом на кордоні час від часу почали виникати сутички, та ми завжди перемагали в них. Корвін доручив мені самому з'ясовувати все з порушниками спокою. Він хотів одружитися з дочкою дрібного шляхтича і, щоб вивищити його, подарував йому герцогство. А річ у тому, що я вже сам давно облизувався на те герцогство, та й Корвін якось натякнув мені, що колись воно стане моїм.

От я й розлютивсь, як дідько, і коли мене з бойовим загоном відіслали на південний кордон, де постійно траплялись якісь заворушення, я зрадив сюзерена та своїх воїнів. Багато мого люду полягло тоді, а в королівство вторглися чужинці. І лорд Корвін, щоб не пустити їх далі, мусив теж братися до зброї. Сили загарбників були великі, я сподівався, що вони захоплять королівство. Та Корвін, хитрий лис, їх обдурив і переміг. Я кинувся навтіки, але мене зловили та привели до нього, він мав винести вирок. Не ставши перед ним плазувати, я плюнув у нього і прокляв. Ненавидів навіть землю, на яку ступала його нога. Засуджений до кари має право триматися гідно і стріти кінець як справжній чоловік. Корвін пообіцяв мені, що, беручи до уваги мої старі заслуги, не каратиме мене на смерть. Я відповів, щоб він запхав свою великодушність собі в одне місце, і мені стало зрозуміло, що лорд знущається.

Наказавши відпустити мене, Корвін підійшов ближче. Я добре знав, що за бажання він убив би мене голіруч. Хотів зчепитися з ним, але з того нічого не вийшло. Одним ударом він збив мене з ніг і оглушив. Коли опритомнів, то вже лежав упоперек його коня, примотаний до крупа. Зрозуміло, що й Корвін був там. Усю дорогу він читав мені нотації. Я вперто мовчав. Ми проминали різні землі, як чудові, так і жахливі, й це остаточно утвердило мене в думці, що він обдарований силою чарів. Не думаю, що в усьому Авалоні знайшовся б хоч один мандрівник, який бував у тих краях, котрими везли мене того дня. Коли ми приїхали, Корвін зачитав мені свій вирок (мене було засуджено до вигнання з Авалону), відв'язав мене від коня, зсадив на землю, тоді розвернувся та поскакав світ за очі.

Розказавши це, Ґанелон замовк, почав розпалювати люльку, що встигла згаснути, а коли розкурив її, повів далі:

— Синці, забої, сліди від укусів — такого добра я завжди мав удосталь. Мені однаково перепадало від людей та звірів. Дивуюсь, як я взагалі там вижив. Із усіх куточків цього королівства Корвін вибрав для мене найгірший. Та от одного дня мені всміхнулась удача. Якийсь пихатий латник зажадав, щоб я забирався з його дороги, бо він, бачите, не мав як проїхати. І тут мені стало байдуже, загину чи ні. Я обізвав його вилупком рябої хвойди й порадив забиратися під три чорти. Рицар кинувся на мене, та я вхопив його спис, упер вістрям у землю, і нападник злетів з коня. Я вихопив кинджал ворога, і в нього з'явилася друга усмішка — на горлянці. Отак я роздобув собі коня та зброю. А там наставала пора віддячувати тим, хто був зі мною нелюб'язний. Я повернувся на велику дорогу й зібрав собі зграю таких самих розбишак, як я. З кожним днем наша зграя зростала. Коли нас було кілька сотень, ми мали вовчий апетит. Без зусиль могли захопити невелике містечко і зробити з ним усе, що заманеться. Місцеві ополченці нас боялися. Гарне було життя, хоча й не настільки, як в Авалоні, якого вже не побачу. Всі заїзди тремтіли від страху, коли чули тупіт наших коней, а подорожні за нашої появи мочили штани. Ха! Таке життя тривало кілька років. Великі воїнські загони намагалися нас вистежити й знищити, але нам щоразу вдавалося вислизнути чи підстерегти їх із засідки. А потім звідкись узялося це чорне коло, і головне, ніхто не брався пояснити, чому та як воно з'явилося.

Він енергійно пахнув люлькою, дивлячись кудись у далечінь.

— Розповідали мені, що все почалося з маленького кола поганок, багато західніше цього місця. У центрі того кола знайшли мертву дівчинку. Той чолов'яга, який на неї натрапив, — а це був батько дівчинки, — через кілька днів сконав у страшних корчах. За колом невдовзі закріпилася недобра слава. Воно швидко зростало — за кілька місяців було з пів ліги в поперечнику. Всередині кола трава висихала і ставала сріблястою, наче метал, однак вона була жива. Дерева скрючувалися, листя на них чорніло. Воно ворушилося навіть тоді, коли не було вітру, а між деревами носились і витанцьовували нетопирі. А сутінкової пори було видно, як там блукають дивні тіні — вони ніколи не виходили за межі кола, — а вночі там горіли вогні, такі, як маленькі багаття...

Коло зростало та зростало, і ті, що мешкали неподалік від нього, втікали — не всі, але більшість. Дехто залишався. Казали, що в тих, хто зостався, була якась угода з пекельними тварюками. А коло зростало та зростало, мов кола від кинутого у воду каменя. І людей, які вирішили залишитися в тому колі, більшало. Я спілкувався з ними, бився з ними, вбивав їх. Складалося враження, що в їхньому нутрі вже було щось мертвотне. Голосам цих людей бракувало виразності та глибини, притаманних людям, які думають, перш ніж сказати, і добре розуміють, що говорять. Їхні обличчя рідко виражали якісь почуття, вони нагадують посмертні маски. Потім ці виродки почали виходити за межі кола, зграями, і займалися мародерством. Людей вони вбивали, аби просто позбавити життя. Чинили звірства і паплюжили наші святині. А відступаючи, палили все вогнем. Однак ніколи не чіпали предметів зі срібла. Потім, через багато місяців, з кола почали вигулькувати й інші створіння, на кшталт тих пекельних котів, що ви убили.

Опісля зростання кола вповільнилося, воно майже зупинилося, неначе досягло певної межі. А ось тварюк із нього побільшало, тепер кого там тільки не було! Траплялися навіть такі, які нападали серед білого дня. Коли вони спустошували вщент околиці кола, воно знову бралося зростати, захоплюючи ці сплюндровані місця. Тепер розширялося тільки так. Старий король Утер, який тривалий час намагався мене впіймати, уже й думати забув про моїх розбишак й усі свої сили кинув на те, щоб не дозволити цьому клятому колу розширюватися далі. Мене воно теж починало непокоїти, перспектива бути з'їденим під час сну якимось потойбічним кровосмоком не дуже втішала. І тоді я зібрав своїх людей — п'ятдесят п'ять чоловіків, лише тих, які зголосилися самі, проти волі нікого не силував, і якось післяобідньої пори ми поїхали туди. Набрівши на юрму тих людців з мертвотними пиками (вони палили заживо козла на кам'яному вівтарі), ми атакували цю мерзоту. Одного захопили в полон, примотали мотузками до того ж кам'яного вівтаря і допитали як слід. І він розповів нам, що те коло зростатиме доти, доки не вкриє всю землю, від моря до моря. А нам, якщо хочемо врятувати свої шкури, не залишається нічого іншого, як приєднатися до них. Тут один з моїх розбишак ударив його кинджалом, і він сконав. Таки сконав, бо я добре знаю, що таке мрець, адже не раз відправляв людей на той світ.

Коли ж кров отієї почвари скропила камінь, він раптом зайшовся нелюдським реготом. Така громового сміху я у житті не чув! Нас ніби обклало зусібіч гуркотом грози. Тоді він сів, уже бездиханний, і його тіло охопило полум'я. Поки горіло, воно весь час міняло свої обриси, доки не стало таким, як у того козла, якого вони спалювали там, на вівтарі, тільки більшим. А потім він заговорив: «Забирайтеся звідси геть, нікчемні смертні! Та вам уже не вирватися з цього кола!» І будьте певні, ми негайно кинулися навтіки! Небо над нами почорніло від нетопирів та інших тварюк. Загупали чиїсь копита. Ми їхали, тримаючи мечі напоготів, і вбивали все, що до нас наближалося. Чого там тільки не було! І велетенські коти, як ті, котрих убили ви, і тварюки повзучі, стрибучі й ще казна-які. Коли ми під'їжджали до меж того кола, нас помітив один з королівських дозорів і кинувся нам на підмогу. З п'ятдесяти п'яти воїнів, які були зі мною, назад повернулося тільки шістнадцять. Дозор теж недорахувався тридцяти бійців.

Коли королівські солдати побачили, хто перед ними, вони схопили мене і притягли до Утера. Тобто сюди. Раніше це був замок Утера. Я й розповів йому, де був, що бачив та робив. Король запропонував мені те саме, що й Корвін багато років тому: я і всі мої люди отримують прощення за всі наші діяння, але за це ми разом воюємо проти хранителів кола. Після зустрічі з отими пекельними виродками я чудово розумів, що або ми покінчимо з клятим колом, або воно покінчить із нами. Тому без вагань пристав на Утерову пропозицію. А потім мене звалила з ніг якась хвороба. Казали, я три дні лежав і марив. Коли криза минула, я був слабкий, мов немовля. Трохи пізніше мені стало відомо, що всі, хто вирвався зі мною з кола, пережили те саме. Троє померло. Зустрівшись із тими, хто вижив, я пояснив їм усю ситуацію, і вони погодилися служити королю. Дозори на околицях чорного кола були посилені, однак це не могло зашкодити його зростанню. З кожним роком воно розширялося. Вже й не знаю, скільки битв із пекельними тварюками ми провели. Я впевнено рухався службовою драбиною, поки не став правою рукою Утера (колись у Корвіна також був його заступником). Наші битви ставали дедалі запеклішими. Зграї тварюк, які лізли з пекельного жерла, були чимраз більшими. У кількох баталіях ми зазнали поразки. Тварюки захопили кілька наших передових постів. А трохи згодом, це було серед ночі, з кола на нас посунули полчища тамтешніх людей і тварюк! Ні до, ні після ми не зустрічалися з таким нашестям цих почвар.

Король Утер сам повів своє військо у битву, хоч я і відмовляв його як міг. Старий він уже був для подібних баталій. Тієї ночі Утер загинув, і королівство залишилося без очільника. Я хотів зробити наступником Утера свого помічника Ланцелота, бо він гідний чоловік, набагато достойніший, аніж я... Погляньте-но, як дивно інколи повертається життя. Ще живучи в Авалоні, знав я одного Ланцелота, як дві краплі води схожого на тутешнього, але цей Ланцелот, тільки-но ми зустрілися, не знав мене. Якось дивно це все... Ну, хай там як, а Ланцелот відмовився посісти трон, і мені довелося стати старшим. Я страх як цього не хотів, але нічого не вдієш. І ось уже років зо три я воюю з почварами, намагаюся не пустити їх далі. Усе моє єство бунтувало проти цього, казало, щоб утікав геть. Хіба я щось винний цим людям? І яке мені діло до того, що кляте коло постійно зростає? Міг спокійно перебратися за море й оселитися на якомусь острові, куди за мого життя це коло точно не дістанеться, і щасливо там мешкати, забувши про всі негаразди. Хай йому чорт! Не хотів брати на себе цю ношу! А вона все одно на мені!

— Чому? — запитав я його, і звук мого голосу видався мені дивним, не таким, як завжди.

Ґанелон не відповів.

Потім він вибив свою люльку. Натоптав її тютюном. Запалив, узявся розкурювати.

Якийсь час ми сиділи й мовчали. Нарешті Ґанелон знову озвався:

— Навіть не знаю. Колись спокійно міг убити людину, вдарити її ножем у спину за пару чобіт. Та що міг — я робив так, коли мені були потрібні пара чобіт чи щось інше. А тут... Тут зовсім інше. Ці почвари нищать усіх без розбору, а я чи не єдиний у нашому королівстві, хто може дати їм хоч яку-небудь відсіч. Чорт! Знаю, що колись і я знайду тут свою смерть і мене поховають разом з іншими. Однак сидіти склавши руки — то не вихід! Маю стримувати це нашестя стільки, на скільки мені вистачить сил.

Голова моя проясніла від нічної прохолоди, думки отримали, так би мовити, друге дихання, хоча тіло ще били легкі дрижаки.

— А Ланс не міг би їх очолити? — поцікавивсь я.

— Думаю, що міг би. Йому це під силу. Однак є ще одна причина. Мені здалося, що та тварюка з козлячим тілом, яка лежала на вівтарі, ким би вона не була, мене побоюється. Я ж був там, і козлоподібний сказав мені, що вже не повернуся назад. Але ж якось я вийшов з кола, хоча й було мені після того непереливки. Він знає, що увесь цей час саме я очолював боротьбу проти нього. Ми перемогли в тій лютій нічній січі, коли загинув король Утер, і я знову зустрівся зі згаданою почварою, хоча вона була в іншій подобі. Козлоподібний упізнав мене, й можливо, саме моя присутність тут якось утримує його в колі.

— На що він був схожий?

— Із вигляду ніби людина, але на голові — козлячі роги, та ще очі червоні. Він був на рябому скакуні. На якийсь час ми зійшлися в двобої, потім у вирі баталії нас розкидало в різні боки. А втім, мені то було тільки на руку, бо цей покидьок мало-помалу став мене долати. Коли ми схрестили мечі, він знову заговорив, і я впізнав його голос, який, здавалося, заповнив усю мою голову. Він сказав, що я дурень та щоб і думати забув про можливість його подолати. Але настав ранок, і поле бою залишилося за нами. Ми погнали почвар назад у коло, наздоганяли їх і добивали. Козлорогий на рябому коні врятувався.

— Ота битва була не остання, — по хвилі додав Ґанелон, — однак з усіх найзапекліша. Якщо я покину королівство, то з кола знову вийдуть полчища пекельних тварюк, адже вони збираються там просто зараз. Не знаю як, та козлорогий знатиме про це — дізнався ж він, що Ланс іде з донесенням про нагромадження військ усередині кола, і підіслав своїх охоронців, аби вони вбили його на зворотному шляху. Тепер він знає і про вас, а отже, змушений буде замислитися. Лише останній дурень знехтує появою такого силача, як ви, не зацікавиться, хто він такий і звідки взявся. Я залишуся тут і битимуся, поки не загину. Це — мій обов'язок. Тільки не запитуйте, чому. Сподіваюся, перш ніж загинути, зможу хоча б дізнатися, звідки взялися коло і той козлорогий.

Раптом навпроти моєї голови щось часто-часто залопотіло. Я миттєво ухилився, щоб не зіткнутися з невидимим створінням, та, як виявилося, дарма. Це був лише птах. Білий птах. Він опустився мені на ліве плече і сів, приглушено воркуючи. Я підставив йому руку, і птах перескочив на неї. До ноги птаха була примотана записка. Відчепивши її, я прочитав та зібгав у долоні. Втупив очі в далечінь, неначе намагався роздивитися щось дуже віддалене, невидиме.

— Що сталося, сер Корі? — скрикнув Ґанелон.

Записка, яку я передав колись туди, де мав опинитись у майбутньому, накреслена моєю рукою і послана з птахом моїх побажань, могла потрапити лише туди, куди неминуче мав потрапити і я. Пишучи її, я й гадки не мав, що опинюся тут. Та все ж таки я тримав її, читав віщування, які сам написав.

— Що це? — зацікавився Ґанелон. — Що приніс вам цей птах? Якесь послання?

Я ствердно кивнув. Простягнув йому папірець. Не удавати ж, ніби у мене в руках нічого нема; Ґанелон добре бачив, як я відмотував записку й брав її. «Я повернуся», — було написано у тій цидулці. І моє ім'я. Він роздмухав люльку й при світлі жару прочитав написане.

— То він живий? І хоче повернутися сюди? — запитав Ґанелон.

— Схоже, що так.

— Дуже дивно, — протягнув він. — Щось нічого не второпаю...

— Може, нам обіцяють підтримку? — сказав я, відпускаючи птаха. Той двічі клокнув, описав наді мною коло — і полетів.

Ґанелон недовірливо похитав головою.

— Нічого не розумію...

— Дарованому коневі в зуби не заглядають, — підсумував я. — Вам удалося зупинити зростання кола, але не більше.

— Чиста правда, — погодився Ґанелон. — Хтозна, може, він його знищить.

— А ще можливо, що це жарт, — додав я. — Жорстокий жарт.

Ґанелон знову похитав головою.

— Навряд. Не його це манера. Цікаво, що у нього на думці?

— Пропоную перенести наші здогади на ранок, — сказав я.

— А нам нічого іншого й не залишається, — мовив Ґанелон, стримуючи позіхання.

Ми підвелися, пройшли під стіною назад і побажали один одному доброї ночі. Я так-сяк доплентався до ліжка, впав — і, наче в яму, проваливсь у сон.

2

І знову день. І знову біль у всьому тілі. Нові переживання. Хтось приніс мені нового плаща, що було дуже доречно. Я ж твердо вирішив набирати вагу, а Ґанелон напевне не забув мої кольори. Бороду вирішив не зголювати, адже він пам'ятав мене не таким волохатим. І коли Ґанелон був поряд зі мною, я щосили намагався говорити гак, щоб голос мій звучав інакше. А свій Ґрейсвандір запхав під ліжко.

Увесь залишок тижня я посилено займався. Працював до сьомого ноту, бився доти, доки біль не відступив, а м'язи мої стали знову міцними. Гадаю, за той тиждень я погладшав фунтів на п'ятнадцять. Мало-помалу до мене поверталося колишнє самовідчуття.

Це королівство звалося Лоррейн, і так само звали її. Якби мені захотілося навішати вам на вуха локшини, то неодмінно повідав би, що ми стрілися на галявині позаду замку; мовляв, вона збирала там квіти, а я вийшов подихати свіжим повітрям. Така собі дешева казочка для панянок.

Гадаю, з мого боку не було б чимось неввічливим віднести Лоррейн до розряду тих дамочок, яких ніколи не бракує в обозі військових колон. Ми зустрілися наприкінці насиченого дня, що минув за роботою в основному зі шаблею та булавою. Коли я побачив Лоррейн уперше, вона стояла край дороги, чекаючи нового залицяльника. Всміхнулася мені, я всміхнувсь у відповідь, кивнув і пішов у своїх справах. Наступного дня побачив її знову й, проходячи мимо неї, кинув: «Привіт». І більше нічого.

Наші випадкові зустрічі відбувалися наче за розкладом. Коли добігав кінця мій другий тиждень у замку і я важив уже поза сто вісімдесят фунтів та почувався відповідно до ваги, якось вирішив, що проведу ніч з нею. На той час уже чудово знав, і хто вона, і чим займається, й це мене цілковито влаштовувало. Але тієї ночі ми займалися зовсім не тим, чим зазвичай займаються люди за подібних обставин. Ні.

Ми з Лоррейн просто сиділи і розмовляли. А потім дещо сталося.

Волосся у неї було рудувате, із сивими нитками, хоча на вигляд я не дав би їй і тридцяти. Сині-сині очі. Гостреньке підборіддя. Біленькі рівні зуби та вічно усміхнений рот (принаймні мені вона постійно всміхалася). Говорила трохи гундосячи, її волосся було задовге, надто густо накладена пудра приховувала втому й ластовиння на обличчі. Одяг її був кричущо-яскравий і щільно прилягав до тіла. Але вона мені подобалась. Сумніваюся, що подобалася мені вже тоді, коли я запросив її на ніч, адже й на гадці не мав захоплюватись її принадами.

Куди нам було податись, окрім моєї спальні? І ми пішли до мене. На той час я був уже командиром загону, мав певні привілеї, тож зміг попросити, щоби вечерю, а на додачу й зайву пляшку вина принесли до мене в кімнату.

— Люди тебе побоюються, — повідомила вона. — Вони кажуть, що ти не знаєш утоми.

— Знаю, — озвавсь я, — можеш мені повірити.

— Авжеж! — погодилася вона, труснувши довгими локонами та всміхаючись. — Як можна жити і не знати, що таке втома?

— Саме так! — підтвердив я.

— Скільки тобі років?

— А тобі?

— Джентльмен не ставить жінці таких запитань.

— А леді?

— Коли ти тут тільки-но об'явився, вважали, що тобі п'ятдесят з гаком.

— А тепер?

— А тепер ніхто не знає, що думати з цього приводу. Сорок п'ять? Сорок?

— Ні, — сказав я.

— От і я так не думаю. Ось тільки борода твоя всіх спантеличує.

— На те вона й борода...

— Зо дня у день ти кращаєш. Більшаєш...

— Дякую. Я й справді почуваюся зараз краще, ніж коли прибув сюди.

— Сер Корі з Кабри... — проказала вона. — А де вона, ця Кабра? Яка вона? Візьмеш мене туди з собою, якщо гарненько попрошу?

— Я міг би це пообіцяти, але не хочеться дурити тебе.

— Знаю. Та почути це від тебе було б дуже приємно...

— Якщо так, то гаразд. Візьму тебе туди. Домовилися.

— А ти справді такий добрий, як люди кажуть?

— Боюся, що ні. А ти?

— Нічого особливого. Бажаєш уже в ліжко?

— Не дуже. Охочіше поговорив би з тобою. Ось, візьми вина.

— Дякую... За твоє здоров'я!

— І твоє...

— Де ти навчився так вправлятися з мечем?

— Природні задатки плюс умілі наставники.

— ...а ти всю дорогу ніс Ланса на руках і перебив ту нечисть...

— Люди люблять перебільшувати.

— Але ж я теж не сліпа! Інші й нігтя твого не варті. Тому Ґанелон і вирішив, що з тебе буде толк. А він розуміється на людях як ніхто. У мене було чимало друзів-мечників, я бачила їх за роботою. Та ти їх усіх на капусту порубав би! Кажуть, ти вмілий наставник. Люди тебе люблять, хоч і побоюються. Проте люблять.

— І чим я їх відлякую? Силою? Але ж на світі багато силачів. Тим, що подовгу махаю мечем?

— Підозрюють, що в тобі є щось надприродне.

Я засміявся.

— Ні, стосовно вправності, то я лише на другому місці. Хоча ні, вибачай, радше на третьому. Але старатимуся...

— А хто ж перед тобою?

— Мабуть, Ерік з Амбера.

— Хто він?

— Надприродна істота.

— Ерік найвправніший?

— Ні.

— А хто ж?

— Бенедикт з Амбера.

— Він теж надприродна істота?

— Так, якщо ще живий.

— Дивний ти... — проказала Лоррейн. — Але чому? Скажи мені, ти також надприродна істота?

— Давай ще по келиху.

— Вино вдарить у голову...

— Чудово! — я налив вина.

— Ми всі помремо, — сказала вона.

— Рано чи пізно — так.

— Маю на увазі інше: ми всі загинемо від лап цієї нечисті.

— Чому ти так кажеш?

— Сили нерівні.

— То чому ж ти тут?

— А мені більше нема куди подітись. Інакше чого б запитувала у тебе про Кабру?

— І тому прийшла сьогодні сюди?

— Ні. Прийшла, бо дуже хотіла побачити, який ти є.

— Я — атлет, який порушує режим. Ти народилася десь тут?

— Так. У лісі.

— А навіщо зв'язалася з цими людьми?

— Чому б і ні? Як не крути, це краще, ніж зо дня у день місити босими ногами свиняче лайно.

— У тебе що, не було чоловіка? Постійного, маю на увазі.

— Був. Тільки його вже нема. Це він знайшов оте... магічне коло.

— Вибач, що запитав.

— Не треба вибачення. Він жив тим, що йому вдавалося вижебрати або вкрасти. Роздобуде трохи грошей, тоді нап'ється, припреться додому і давай мене лупцювати. Яка я була рада, коли мені зустрівся Ґанелон!..

— То, по-твоєму, ця нечисть буде нам не по зубах?

— Так.

— Може, й справді... Але я вважаю, що стосовно цього ти помиляєшся.

Вона понизала плечима.

— Ти будеш битися разом з нами?

— Гадаю, так.

— Кого не запитай, ніхто не каже так або ні навпростець, у кожного якась обмовка. Це вже цікаво... Хочеться побачити, як будеш битися з козлорогим...

— Чому?

— Найімовірніше, то їхній ватажок. От якщо вб'єш його, ми можемо й перемогти. Тобі він цілком по зубах.

— Мушу перемогти його.

— Маєш якусь особливу причину?

— Так.

— Щось дуже особисте?

— Еге ж.

— Хай тобі пощастить!

— Дякую.

Вона допила вино, і я налив їй знову.

— Знаю, що козлорогий — потойбічна істота... — додала.

— Чому б нам не змінити тему?

— Добре. А ти зробиш мені послугу?

— Яку?

— Одягнися завтра в обладунки, візьми спис і дай добрячої прочуханки Гаральдові — тому пихатому ватажкові кіннотників.

— За що?

— Минулого тижня він мене побив, так само, як робив це Джарл. Зможеш це зробити?

— Авжеж.

— І поб'єш його?

— Чому б і ні? Можеш вважати, що він уже побитий.

Жінка підвелась і пригорнулася до мене.

— Я люблю тебе.

— Маячня.

— Добре. А якщо скажу, що ти мені просто подобаєшся?

— Так уже краще. Я за...

Аж раптом моєю спиною пробіг крижаний вітерець, від якого заніміло все тіло. Я мимоволі застиг, опираючись тому, що пробивалося до мене, затьмарювало мій розум.

Хтось мене явно шукав. Не сумніваюсь у тому, що це був хтось із Амбера, і він мав мою карту чи щось дуже подібне за дією. Помилитись я не міг. Якщо то був Ерік, то це означало, що я недооцінив його силу, коли під час нашого останнього контакту напалмом випалював його свідомість. У те, що це міг бути Рендом, не вірив, адже він сидів у тюрмі, а в те, що його відпустили, вірив ще менше. Якщо це Джуліан або Каїн, то пішли вони до біса. Блейз, найімовірніше, вже на тому світі. Можливо, то був Бенедикт. Окрім нього, залишалися Джерард, Бранд і сестрички. З них тільки Джерард не бажав би мені зла. Я вирішив, що краще не ризикувати і не дізнаватися особи контактера. Врешті-решт, мені вдалося відгородитися від спроби виклику. На це знадобилося зо п'ять хвилин. Коли все було позаду, я пітнів і тремтів усім тілом.

Лоррейн дивилася на мене великими від подиву очима.

— Що це було? — запитала вона. — Ти ж ніби не сп'янів, та й я твереза.

— Звичайний приступ, зі мною таке час від часу трапляється, — пояснив я, аби позбутись її цікавості. — Якась хвороба, підчепив на островах.

— Я бачила чиєсь обличчя, — повідомила Лоррейн. — Чи то на долівці, чи то у мене в голові. Це був чоловік у літах. Одягнутий у зелене, дуже схожий на тебе, тільки борода в нього сива.

Не витримавши, я дав їй ляпаса.

— Брешеш! Ти не могла...

— Я розповіла лише про те, що бачила. І не бий мене! Не знаю, що це означало! Хто б то був?

— Мабуть, мій батько. Але ж, Боже ти мій, як це дивно...

— Що ж то було? — знову запитала вона.

— Приступ, — сказав я. — Зі мною це інколи трапляється, і людям тоді починає здаватися, що на замковій стіні чи на долівці вони бачать мого батька. Але не хвилюйся, то незаразна хвороба.

— Бридня! — відрізала вона. — Ти брешеш мені.

— Знаю. Однак, будь ласка, не згадуй більше про це.

— Чому ж?

— Тому, що я тобі подобаюся, — нагадав їй. — Ще пам'ятаєш? А ще тому, що завтра всиплю перцю Гаральдові, як ти й просила.

— Твоя правда, — сказала вона, і мене знову почало трусити. Лоррейн принесла з мого ліжка ковдру, накинула мені на плечі та подала вино.

Поки я пив, вона присіла коло мене, схиливши голову на моє рамено. Я обійняв її за плечі. За вікном по-диявольськи завив вітер, і одночасно з тим виттям по шибках часто-часто затарабанив дощ. На мить мені здалося, що у віконницю хтось стукає. Лоррейн тихесенько заскиглила.

— Не подобається мені це! — поскаржилася вона.

— Мені теж. Замкни двері на засув, бо вони тільки на гачку.

Поки жінка замикала двері, я розвернув наші крісла передом до єдиного вікна. Потім дістав з-під ліжка Ґрейсвандір, витягнув його з піхов і загасив у кімнаті світло, залишивши тільки свічку на столі праворуч.

Опісля знову сів, поклавши меч собі на коліна.

— Що ти надумав? — запитала Лоррейн, сідаючи ліворуч од мене.

— Буду чекати, — сказав я.

— На що?

— Там у пітьмі хтось лазить, але хто це, не знаю.

Жінка здригнулась і підсунулася ще ближче до мене.

— Знаєш, тобі, мабуть, краще піти, — порадив я.

— Розумію це, — сказала вона, — але мені страшно виходити звідси. Якщо буду тут, ти ж захистиш мене, правда?

Я непевно хитнув головою.

— Не знаю, чи й себе зможу оборонити...

Вона торкнула мій Ґрейсвандір.

— Який розкішний меч! Скільки живу, такого не бачила.

— Цей меч — єдиний у всьому світі, — сказав я.

Найменший мій порух озивався дивовижною грою барв на блискучому лезі. То воно здавалося залитим нелюдською помаранчевою кров'ю, то відливало білим, наче перший сніг або жіночі перса. Лезо змінювалося щоразу, коли мене пронизував моторошний холодок.

Я згадував недавню спробу контакту і намагався зрозуміти, як Лоррейн удалося побачити те, що залишилося невидимим мені. Вона настільки точно описала батькове обличчя, що про якийсь випадковий збіг не могло бути й мови.

— Ти не така, як усі... — зауважив я.

Жінка мовчала, поки свічка не кліпнула разів чотири-п'ять, тоді сказала:

— Є в мене невеличкий дар: бачу те, чого не помічають інші. Щоправда, у моєї матері це виходило краще. А бабуся, кажуть, узагалі була чаклункою. Мені до них обох далеко. Щось я, звичайно, вмію, але дуже мало. Крім того, вже багато років не користувалася цим даром. Від нього маю більше клопоту, ніж користі.

Вона знову змовкла, і я уточнив:

— Наприклад?

— Свого чоловіка привернула чарами, — пояснила жінка, — і бачиш, чим це обернулося для мене. Але якби я цього не зробила, то була б така нещасна... Я хотіла мати гарну дочку — а накликала це... — Лоррейн затнулася, і я зрозумів, що її душать сльози.

— Що накликала? Нічого не розумію...

— Я вважала, ти знаєш, — прохлипала вона.

— Ні, боюся, що таки не знаю.

— Та дівчинка, яку знайшли мертвою у чарівному колі, вона — моя дочка. Я була переконана, що тобі це відомо...

— Співчуваю, Лоррейн, щиро співчуваю...

— Як я хочу спекатися свого дару!.. Не користуюся ним уже купу часу. Але він не дає мені спокою. Через нього бачу всілякі віщі сни і знамення, одначе вони стосуються щоразу того, над чим я не владна. Тож бажаю втратити цей дар, хай він труїть життя комусь іншому, а не мені!

— Але цього якраз і не станеться. Боюся, Лоррейн, що ви з тим даром нерозлучні до скону.

— Чому ти так вважаєш?

— Колись мені частенько зустрічалися такі люди, як ти. А ти що подумала?

— У тебе теж є щось подібне, так?

— Так.

— Ага, то ти відчуваєш, що надворі хтось є, еге ж?

— Так.

— І я відчуваю. А що воно там робить, знаєш?

— Шукає мене.

— Я теж відчуваю це. Навіщо ти йому?

— Хтозна, може, хоче помірятися зі мною силою. Воно знає, де я. І не може не цікавитися мною, знаючи, що я — на боці Ґанелона...

— Це козлорогий?

— Не знаю. Хоча, навряд.

— Чому?

— Дивись: якщо він хоче мене знищити, з його боку не дуже розумно вдатися до пошуку тут, у ворожому лігві, де я маю підтримку. Гадаю, це хтось із його прислужників. І, напевне, мій батько хотів... Ні, не знаю. Якщо цей прислужник знайде мене і вивідає моє ім'я, то знатиме, з якого боку підійти сюди. Коли йому вдасться вбити мене, для них це буде величезним плюсом. Якщо ж я вб'ю його, то козлорогий матиме уявлення, якою силою я володію. В будь-якому разі він на крок випереджає мене. То який йому сенс ризикувати головою і рогами, якщо у цьому акті нашої вистави такого можна спокійно уникнути?

Свічка спалювала час хвилина за хвилиною, а ми сиділи й чекали в огорнутій пітьмою спальні.

— Знайде тебе і вивідає твоє ім'я... — задумливо повторила Лоррейн. — Що все це означає? Що воно зробить із твоїм ім'ям?

— Відкриє його козлорогому, — пояснив я.

— Ти вважаєш, що воно звідкись знає тебе? — запитала Лоррейн.

— Можливо, що так, — сказав я.

Лоррейн відсунулася подалі від мене.

— Не бійся, я нічого тобі не зроблю, — мовив я.

— Боюся, бо таки зробиш... — відповіла вона. — Я знаю! Але хочу тебе! Чому я тебе хочу?

— Не знаю.

— Там тепер точно щось є! — у голосі Лоррейн зазвучали істеричні нотки. — Воно поряд! Зовсім поряд! Послухай! Послухай!!!

— Ану цить! — крикнув я, відчуваючи на зашийку холодне поколювання, яке помалу обвивалося навколо горла. — У дальній кут, за ліжко, уже!

— Я боюся темряви, — заскиглила Лоррейн.

— Утікай туди, бо оглушу тебе і занесу силоміць. Тут ти тільки заважатимеш.

І тільки-но Лоррейн метнулась у протилежний кут кімнати, за вікном щось заляскало, зашкрябало по каменю, перекриваючи шум бурі.

А за мить я побачив пару червоних, як розпечені жарини, очей. Одразу ж відвернувся. Невідоме створіння стояло на виступі підвіконня та впритул дивилося на мене.

Воно було високе, понад шість футів заввишки, з великими гіллястими рогами, що росли йому з чола. Нічим не прикрита шкіра мала попільно-сірий колір. Без статі, з величезними шкірястими крилами, які губилися в темряві. У правій руці чудовисько тримало короткий масивний меч, усе лезо котрого вкривали руни, а лівою схопилося за віконну решітку.

— Зайдеш — і зустрінеш свою смерть, — гучно вимовив я, спрямовувавши вістря Ґрейсвандіра в груди чудовиську.

Воно реготнуло. Стояло у вікні та сміялося з мене. Чудовисько знову спробувало перехопити мій погляд, але я уникав цього. Якщо воно зазирне мені в очі, то дізнається, хто я такий, так само, як отой пекельний кіт у лісі.

Чудовисько заговорило, і голос його нагадував звуки фагота.

— Ти не він, — проказало воно, — ти менший і старший. Та все ж... Цей меч... він був тільки у нього. Хто ж ти такий?

— А ти? — запитав я.

— Моє ім'я — Стріґальдвір. Приклич мене — і я з'їм твоє серце та печінку.

— Прикликати? Я й вимовити таке ім'я не зможу, а від мого цирозу в тебе буде розлад шлунка. Іди геть!

— Хто ти? — повторило чудовисько.

— Міслі, гаммі гра'діль, Стріґальдвір, — промовив я, і чудовисько підстрибнуло так, наче його хтось ударив.

— Ти хочеш вигнати мене таким простеньким заклинанням? — запитало воно, зручніше вмощуючись на вікні. — Я не з нижчих створінь.

— Тобою трохи тіпнуло, чи мені це здалося?

— Хто ти? — знову запитало чудовисько.

— Тебе це не стосується, потворо! Сонечко, сонечко, полети додому...

— Я зобов'язаний чотири рази запитати в тебе, хто ти такий, але ти все одно не скажеш. Зате після того я можу зайти і вбити тебе. Хто ти?

— Чорта з два, — сказав я, підводячись. — Спробуй зайти сюди — і згориш!

Чудовисько відірвало решітку й, увірвавшись за нею до кімнати, згасило свічку.

Я кинувся йому назустріч, Ґрейсвандір натрапив на темний порунований меч, посипались іскри. Трохи ближнього бою, тоді я відскочив назад. Мої очі вже звикли до напівтемряви, тож бачив не гірше, ніж при світлі. Чудовисько також мало непоганий зір. Воно було сильніше за людину, та як на те пішло, я теж не ликом шитий. Ми кружляли по кімнаті. Нас обдував крижаний вітер, а при проминанні вікна в лице мені вдарили холодні краплі дощу. Коли Ґрейсвандір уперше дістав чудовисько — це був націлений у груди ріжучий удар, — воно не видало жодного звуку, лише по краях його рани затанцювали крихітні язички полум'я. Коли мій меч дістав його вдруге — я влучив йому в передпліччя, — воно закричало, почало сипати прокльонами.

— Я висмокчу з твого скелета весь кістковий мозок! — гримнуло чудовисько. — Повисушую кістки і пороблю з них флейти! Я заграю на них, і душа твоя буде корчитись у безплотній агонії!

— А ти непогано гориш, — констатував я.

На якусь частку секунди він уповільнив свій рух, і це був шанс для мене.

Я відбив його темний меч убік і зробив ідеальний випад. Вістря Ґрейсвандіра було націлене прямісінько в груди чудовиська. І я таки пробив їх наскрізь.

Стріґальдвір завив, проте втримався на ногах. Він вирвав з моїх рук Ґрейсвандір, навколо його рани танцювали омахи полум'я. Вогонь пожирав тіло потвори. Стріґальдвір ступив крок до мене, я підняв з долівки ослінчик і наставив його між собою та потворою, аби відгородитися від неї.

— Моє серце не в грудях, яку вас, людей, — кинув Стріґальдвір.

Він зробив випад, та я заблокував його удар стільцем і на додачу поцілив йому в око ніжкою. Відкинувши ослінчик, я зробив крок назустріч, схопив Стріґальдвіра за праве зап'ястя та різко крутнув. Тоді щосили рубонув його ребром долоні у плече. Почувся сухий хрускіт, і порунований меч із брязком упав на долівку. Потвора влупила мене лівою рукою в голову і збила з ніг.

Коли я впав, вона кинулася по меч. Я спіймав її за щиколотку і щосили рвонув.

Стріґальдвір розтягнувся на долівці, я впав на нього й намацав горлянку. Його ліва рука шукала моє обличчя, однак я впер підборіддя в груди і прикрився рукою.

Ще сильніше стиснув пальці на його горлянці, й тут погляд ворога зустрівся з моїм. Цього разу я вже не відводив очей. Щось колихнулось у глибинах моєї підсвідомості, й ми обидва побачили те, про що знали.

— Ти! — прохрипіло чудовисько, та я ще сильніше стиснув пальці, й життя покинуло його, червоні очі стали скляними.

Я підвівся, поставив ногу на мертве тіло супротивника і витягнув Ґрейсвандір.

Коли діставав клинок, труп чудовиська охопило полум'я і він згорів дощенту, залишивши на долівці тільки чорну пляму.

Після того, як усе закінчилося, Лоррейн вийшла зі схованки. Я обійняв даму за плечі, вона попросила відвести її додому та побути там з нею, поки вона не засне. Так ми й зробили. Просто лежали на ліжку, і Лоррейн постійно плакала, поки нарешті заснула.

Ланс, Ґанелон і я, верхи на конях, стояли на високому пагорбі. Передобіднє сонце світило нам у спину, ми оглядали місцевість, що відкривалася з пагорба. Її вигляд підтверджував мої здогади.

Схожість зі скрюченим лісом, що ріс південніше Амбера, була разючою.

О батьку, батьку! Що ж я накоїв? Подумки запитував я себе про це, хоча відповідь була вже відома: переді мною, скільки бачило око, тягнулося чорне коло.

Я дивився на коло через ґратчасте забрало: чорна, мовби випалена, пустка, що тхнула падлом. Усі ці дні я жив, не підіймаючи забрала. Люди дивилися на мене як на дивака, проте моє становище давало мені право бути ексцентричним. Я ходив із забралом уже більше двох тижнів, відтоді, як здолав Стріґальдвіра. Спустив його наступного ранку після бою, якраз перед прочуханкою Гаральду, як обіцяв Лоррейн, і я вирішив, що оскільки мій обхват грудей збільшився, мені було б краще приховувати своє обличчя.

Тепер я важив чотирнадцять стоунів[42] і знову почувався так, як у старі часи. Знав, що коли мені вдасться очистити від нечисті королівство Лоррейн, то матиму шанс принаймні спробувати здійснити те, чого хотів найбільше, і, може, навіть домогтися успіху.

— Так от воно яке, — мовив я. — Не бачу, щоби там збирались якісь орди.

— Треба проїхати північніше, — порадив Ланс, — і будьте певні, як споночіє, вони там будуть.

— Далеко звідси?

— Ліги три-чотири. Вони теж не стоять на місці.

Щоб досягнути цього кола, нам знадобилося два дні їзди. Вранці ми наткнулися на дозор і дізналися від нього, що всередині кола щоночі збираються орди почвар. Вони проводять там якісь навчання, а з настанням ранку ховаються у глибині кола. Ще я дізнався, що над колом постійно клубочаться грозові хмари, щоправда, там до грози так і не доходить.

— То що, поснідаємо тут і ідемо на північ? — запитав я.

— Чом би ні? — відказав Ґанелон. — Я голодний як вовк, а час не підганяє.

Спішившись із коней, ми перекусили в'яленим м'ясом і напилися з фляг.

— Щось таки не розумію того послання... — вголос розмірковував Ґанелон, смачно відригнувши після їжі й погладивши себе по животі. Натоптавши люльку, він закурив. — У вирішальній битві він буде разом з нами чи ні? І якщо збирається нас підтримати, то де він тепер? Битва відбудеться зо дня на день.

— Забудь про нього і навіть не згадуй, — порадив я. — Це, напевне, був жарт.

— Не можу, чорт забирай! — вигукнув Ґанелон. — Щось у цій справі не так, як мало би бути!

— Про що мова? — запитав Ланцелот, і тільки тепер я зрозумів, що Ґанелон нічого йому не розповів.

— Мій колишній сеньйор, лорд Корвін, прислав поштовим птахом дивне послання, в якому написано, що він іде до нас, — пояснив Ґанелон. — Я вважав його мертвим, а він розсилає листи. І що з усім оцим робити, досі не знаю...

— Корвін? — перепитав Ланс, і я затамував подих. — Корвін з Амбера?

— Так, з Амбера й Авалону.

— Забудь про той лист.

— Чому?

— Це тип без совісті та честі, й гріш ціна всім його обіцянкам.

— Ти з ним знайомий?

— Чув про нього. Колись, багато років тому, він був правителем у цьому королівстві. Чи ти вже забув історії про молодого демона-правителя? Всі вони, владолюбці, одним миром мазані. І Корвін був нічим не кращий, просто правив давно. Найліпшим у його правлінні був день, коли він зрікся трону й утік, бо стало зрозуміло: невдоволення правлінням Корвіна виросло настільки, що ось-ось змете його.

Неправда! Чи все так і було?

Амбер відкидає нескінченне число відображень, чимало тіней-відображень відкидав і мій Авалон. Це ставало можливим тому, що там жив я. Мене могли знати в багатьох світах, навіть де я ніколи не бував, але там мешкали мої тіні, й кожна з них, де краще, де гірше, відтворювала мої вчинки та думки.

— Мене ніколи не цікавили старі байки, — відказав Ґанелон. — Мені не дає спокою інше: чи це та сама людина, яка правила тут? От що цікаво.

— Дуже цікаво, — погодивсь я, аби показати свою обізнаність у цьому. — Але ж якщо він правив тут багато років тому, то вже, мабуть, помер чи перетворився на руїну.

— Корвін знався на чаклунстві, — нагадав Ланцелот.

— Той, про якого кажу я, точно знався, — підтвердив Ґанелон, — бо так витурив мене з Авалону, що вже жодним чародійством його не знайдеш.

— Ти ніколи про таке не казав, — здивувався Ланцелот, — І як же це сталося?

— Тобі ні до чого знати, — відрубав Ґанелон, і Ланцелот знову замовк.

Я дістав люльку — два дні тому завів власний причандал для паління, — а Ланцелот вийняв свою. Люлька була глиняна, тягнула гаряче й міцно. Розкуривши, ми сиділи і всі троє зосереджено пахкали димом.

— Що ж, дотепну штуку він утнув... — озвався Ґанелон. — Але годі про неї.

Більше про послання ми не говорили, хоча нікому з нас воно не виходило з голови.

І якби не породження тьми, з якими ми боролися, було б дуже приємно сидіти тут. Несподівано в мене виникло відчуття якоїсь близькості до них обох. Захотілося щось сказати, та я ніяк не міг зметикувати, що саме.

Мою проблему розв'язав Ґанелон, який вирішив повернутися до невідкладних справ.

— Отже, ти хочеш на них напасти, поки вони не атакували нас? — запитав він.

— Саме так, — підтвердив я. — Бити ворога на його ж території.

— У тому-то й штука, що це його територія, — мовив він. — Ті тварюки знають на ній кожну п'ядь, на відміну від нас, і хто скаже, кого вони можуть прикликати собі на підмогу?

— Убий козлорогого, і вони посиплються, мов картковий будиночок, — зауважив я.

— Так то воно так. А може, й не так. Може, ти в нас це зможеш? — сказав Ґанелон. — Не впевнений, що я його подужаю, хіба що дуже пощастить. Надто підле створіння, щоб отак просто вмерти. Мені здається, що я й тепер не гірший, аніж кілька років тому, але можу й помилятись. А якщо таки охляв? Завжди ненавидів цю чортову роботу, яка примушує сидіти на місці!

— Знаю, — кивнув я.

— І я, — озвався Ланцелот.

— Слухай, Лансе, — сказав Ґанелон, — а чи не прислухатися б нам до поради нашого друга? Атакувати самим.

Ланс, очевидно, хотів стенути плечима і сказати у відповідь щось ухильне. Але натомість мовив:

— Так. Останнього разу вони нас ледь не дотиснули. Тієї ночі, коли загинув король Утер, ми були на волосок від поразки. Чує моє серце: якщо не вдарити по них тепер, наступна битва може стати для них переможною. Авжеж, їм доведеться попітніти для цього, ми ж просто так не здамося. Проте боюсь, їм це може вдатися. Давайте з'ясуємо детально, що маємо, а вже тоді розробимо наш план атаки.

— От і добре, — погодився Ґанелон. — Мене так само нудить від чекання. Нагадаєш мені, коли повернемось, і ми ще раз усе обмізкуємо.

На цьому наша нарада закінчилася.

Після обіду ми поїхали на північ і, заховавшись між пагорбами, дивилися згори на чорне коло. Почвари всередині нього справляли якийсь ритуал і займалися муштрою. Я оцінив їхню кількість у чотири тисячі. Ми мали воїнів тисячі дві з половиною. Ще в почвар були всякі тварюки: летючі, стрибучі, повзучі — ті, які шуміли ночами. Та ми володіли міцними серцями. Куди ж без них...

Кілька хвилин двобою сам-на-сам проти їхнього ватажка — і боротьба людей та нечисті закінчилася на користь однієї з ворогуючих сторін. Немає нічого легшого. Я не міг сказати цього відверто своїм супутникам, але то було чистою правдою.

Як не крути, відповідальність за все, що творилось усередині та поблизу кола, лежала на мені. Я це все спричинив, тож мушу покласти цьому край, якщо, звісно, вистачить сил.

Та от чи вистачить? Не був певен.

Під впливом страху, болю та гніву я згарячу вивільнив цю нечисть, і вона, тим чи іншим способом, являлась у кожному з існуючих світів. От що означає виголошене спересердя прокляття амберського принца!

Усю ніч ми спостерігали за ними, хранителями кола, а коли настав ранок, поїхали назад.

Рішення визріло: ми наступаємо!

За всю зворотну дорогу ніхто за нами так і не слідував. Повернувшись до замку Ґанелона, ми взялися розробляти подробиці операції. Бійці рвались у бій, і ми вирішили вдарити по ворогові впродовж пів місяця.

Уночі я розповів про все Лоррейн. Мене чомусь не облишало почуття, що вона мусить це знати. Я мав досить можливостей, щоб перенести її в іншу Тінь, навіть тієї ночі, аби тільки дама не була проти. Та Лоррейн не погодилася.

— Я залишуся з тобою, — сказала вона.

— Як хочеш.

Я не став їй казати про своє відчуття, ніби все перебуває у моїх руках, та схоже, вона й так це знала й чомусь довіряла мені. На її місці я не поспішав би з довірою, ну, та це вже не мій клопіт.

— Зрозумій, усе може закінчитися по-різному... — попередив я.

— Знаю, — твердо сказала Лоррейн, і я переконавсь, що їй справді відомо, що й до чого.

Тоді ми перейшли від балачок до іншого заняття, а пізніше заснули.

Лоррейн наснився сон.

Уранці вона сказала мені:

— Я бачила сон.

— Що ж тобі снилося?

— Майбутня битва, — відповіла жінка. — Я бачила, як ти зійшовсь у двобої з козлорогим.

— І хто переміг?

— Не знаю. Зате поки ти спав, я зробила одну штуку, що могла б тобі допомогти...

— Не варто було клопотатися, — сказав я. — Я спроможний сам про себе подбати.

— А потім мені приснилось, як я помру.

— Давай я заберу тебе в безпечне місце. Є у мене одне на прикметі...

— Ні, моє місце тут, — відповіла Лоррейн.

— Не подумай, що я хочу прив'язати тебе до себе, просто можу врятувати від того, що ти бачила уві сні. Повір, таке мені під силу.

— Вірю, але залишуся тут.

— Не будь дурною.

— Дай мені зостатися.

— Як знаєш... Слухай, я ж навіть можу переправити тебе на Кабру...

— Ні! Не треба.

— Курка безмозка!

— Знаю. Я кохаю тебе.

— ...безмозка й тому дурна. Не кохаю тебе, а ти подобаєшся. Пам'ятаєш?

— Ти його переможеш, — запевнила Лоррейн.

— Іди до дідька, — сказав я.

Опісля вона плакала, тихенько підвиваючи, і плакала доти, поки я її знову не заспокоїв.

У цьому була вся Лоррейн.

3

Якось уранці я почав перебирати у пам'яті все, що було в моєму житті. Про братів та сестер думав так, неначе вони — гральні карти, хоча то було неправильно, і я знав це. Згадав клініку, в якій до мене повернулася притомність, і битву за Амбер, і Лабіринт у Ребмі, й час у товаристві Мойри, яка тепер цілком могла належати Еріку. А ще того ранку думав про Блейза та Рендома, Дейдру, Каїна, Джерарда — і, звичайно ж, про Еріка. Звісно, це був ранок перед боєм, і ми стояли табором неподалік від кола. Дорогою на нас кілька разів нападали, але то були дрібні групки хранителів. Перебивши нападників, ми рухалися далі. Діставшись наміченого місця, отаборилися, виставили охорону й пішли відпочивати. Ніч проминула спокійно, ніхто нас не тривожив. Прокинувшись, я взявся міркувати, чи не думають мої брати й сестри про мене так само, як я про них. Якщо так, то це сумно.

Усамітнившись у невеличкому гаю, збив у шоломі мильну піну і зголив бороду. А потім став неквапно вбиратись у свої поношені кольори. Був знову твердий, мов камінь, чорний, як земля, та злий, наче диявол.

Цей день вирішував усе. Я опустив забрало, натягнув кольчугу, застібнув пояс і вчепив Ґрейсвандір. Накинути плаща, застібнув його на шиї срібною трояндою, і цієї миті мене знайшов посильний — сповістити, що все майже готове.

Я поцілував Лоррейн, яка таки наполягла на тому, що буде тут. Потім сів на коня, свого чалого Стара, і рушив уперед.

Там зустрів Ґанелона й Ланцелота.

— Ми готові, — сказали вони.

Я викликав своїх воєначальників і дав їм останні настанови. Командири відсалютували, повернули коней та роз'їхалися.

— Уже скоро, — сказав Ланцелот, розкурюючи люльку.

— Як твоя рука?

— Краще, а особливо після того, як ти вчора над нею почаклував. Просто ідеально.

Піднявши забрало, я також почав розпалювати люльку.

— Ти збрив бороду? — здивувався Ланцелот. — Я без неї тебе навіть не уявляю...

— Так краще прилягає шолом, — пояснив я.

— Бажаю нам усім удачі, — сказав Ґанелон. — Не знаю ніяких богів, та якщо хтось із них нас підтримає, буду їм дуже вдячний.

— Бог один, — сказав Ланс. — І я молюся, щоб він був з нами.

— Амінь, — мовив Ґанелон, теж розкурюючи люльку. — На цей день.

— Він буде наш, — мовив Ланцелот.

— Так, — погодився з ним я. Сонце розворушило схід, уранішні птахи струсонули повітря. — Схоже, так воно й буде.

Ми докурили, вибили з люльок попіл, заховали їх у кисетах. Затягнули ремені, позастібали пряжки на обладунках, і Ґанелон сказав:

— Що ж, починаймо.

Підлеглі мені командири один за одним відрапортували про готовність моїх бійців.

З'їхавши схилом пагорба наниз, ми скупчилися перед початком кола. Жодного руху всередині, жодного натяку на присутність якихось бійців.

— І що ж наш Корвін? — запитав, звертаючись до мене, Ґанелон.

— Він з нами, — сказав я, і Ґанелон зміряв мене дивним поглядом; схоже, тільки тепер помітив троянду, а тоді енергійно кивнув.

— Давай команду, Ланцелоте, — скерував він, коли всі вже були у зборі.

Ланцелот дістав меч.

— В атаку! — вигукнув він, і крик його озвався стоголосою луною.

До того, як почало щось відбуватися, ми встигли подолати всередині кола пів милі. В авангарді їхали п'ятсот вершників. Примчали чорні кіннотники, й ми дали їм бій. Вони були зім'яті через п'ять хвилин, опісля ми рушили далі. І тут у небі загуркотів грім.

Засяяли блискавки, линув дощ.

Чорні хмари нарешті розродилися грозою.

Тонка лінія піхоти, в основному зі списами, перегородила нам шлях, намірившись стояти до останнього. Гадаю, кожен з нас відчув, що пахне засідкою, однак ми все-таки навалилися на противника. А потім нам у фланги вдарила кіннота.

Ми розвернулись їй назустріч, і почалася битва не на життя, а на смерть. Бій тривав хвилин зо двадцять... Ми трималися, чекаючи основних наших сил. А потім ті дві сотні, що залишилися живими, поскакали далі...

Люди. Ті, кого ми вбивали та хто вбивав нас, були людьми — із сірими, похмурими обличчями. Але не вони мене цікавили. Я шукав іншого...

Вони звідкись з'являлись, і, як я бачив, прохід, крізь котрий уся та нечисть пролазила в коло, не давав змогу проникнути всім одночасно, пропускаючи не більше певного числа за одиницю часу. Скільки саме? Цього я знати не міг. Поки що...

Ми зійшли на узвишшя. Ген-ген у долині лежала темна цитадель.

Я підняв меч.

Ми спустилися в долину, і тут вони атакували нас.

Вони сичали, квакали та лопотіли крилами. Отже, зрозумів я, люди в нього вже закінчилися. Ґрейсвандір палахкотів, як блискавка, як портативний електричний стілець. Я разив їх, щойно наближались, і вони помирали, охоплені полум'ям. Праворуч такий самісінький вогнистий слід залишав після себе Ланцелот. Він безперервно ворушив губами, очевидно, молився за вбитих. Ліворуч орудував Ґанелон, і за його конем також тягнулася низка вогнищ. Освітлювана блискавками цитадель щоразу ближчала.

Сотня чи приблизно стільки з нас рвонули вперед, і мерзенні тварюки розліталися наліво й направо.

Сотня нас, уцілілих, бурею мчала вперед, і тварюки встеляли своїми тілами наш слід.

Біля воріт цитаделі нас зустріла піхота — люди разом із тварюками. Ми налетіли на них.

Їх було більше, ніж наших бійців, але нам не залишалось іншого виходу.

Мабуть, ми дуже сильно відірвалися від своєї піхоти, та зараз я думав про інше. Час — от що було тепер найважливіше!

— Треба пробитися всередину! — вигукнув я. — Він там!

— Але він мій! — прокричав Ланцелот.

— Він уже чекає вас! — вигукнув Ґанелон, винищуючи нечисть коло себе. — Рвіть, коли зможете! Я підтримаю!

Ми косили їх без передиху, а потім шальки похилилися на їхній бік. Супротивник тиснув і тиснув на нас: і ті, які були у людській подобі, й ті, в котрих людське перемішалося з тваринним. Стягнувшись докупи, тримали колову оборону, коли підоспіла піхота, забрьохана від ніг до голови, і з ходу кинулася в бій. Ми знову метнулися до воріт, і цього разу до них добулися. Нас залишалося сорок-п'ятдесят.

Ми увірвались у двір цитаделі. Там теж були озброєні почвари, проте ми зім'яли і їх.

Нас було вже не більше дюжини, коли ми прорвалися до підніжжя чорної вежі. Тут дочікувався загін охорони — останній заслін.

— Давай! — закричав Ґанелон, коли ми спішилися з коней та врізалися в гущу охоронців.

— Давай! — закричав і Ланцелот. Я не знав, кому вони адресували заклики: один одному чи мені? Врешті-решт вирішив, що кричали мені, тож кинувся сходами вгору.

Я знав: він неодмінно буде там, у найвищій вежі. Треба викликати його на герць і перемогти. Не знав, чи вистачить сил на це, але був зобов'язаний так зробити, адже тільки мені відомо, звідки він прийшов, до того ж, я був тим, хто прикликав його.

Сходи впирались у важкі дерев'яні двері. Посмикав за ручку, та двері були замкнені зсередини. Тоді я щосили вдарив по них ногою, і вони з гуркотом обвалились усередину.

Він стояв біля вікна. Людське тіло в легкому панцирі, козляча голова, широкі плечі.

Переступивши поріг, я застиг.

Коли двері впали, він обернувся до виходу і тепер намагався вловити мій погляд через сталеве забрало.

— Смертний, ти зайшов недозволенно далеко, — з погрозою промовив він. — Та чи справді ти смертний?

У його руці зблиснув меч.

— Запитай у Стріґальдвіра, — порадив я.

— То це ти вбив його... — здогадався козлорогий. — Він узнав твоє ім'я?

— Може, й дізнався...

Зі сходів позаду мене долинули чиїсь кроки. Я відступив ліворуч од дверей.

До кімнати влетів Ґанелон.

— Стій! — закричав я йому.

Він застиг наче вкопаний.

— Ось він де! — Ґанелон обернувся до мене. — І хто ж це такий?

— Мій гріх проти того, що я любив, — пояснив я. — Не підходь до нього. Він мій.

— Будь ласка, як скажеш, — Ґанелон був нерухомий, ніби статуя.

— Ви серйозно? — запитав козлорогий.

— Зараз побачиш! — крикнув я, кидаючись до нього.

Та він не забажав фехтувати зі мною. Натомість зробив те, чого навіть найдурніший фехтувальник не дозволив би собі.

Він метнув у мене меч вістрям уперед, як блискавку. Звук цього польоту був оглушливий, наче грім. І зовні відлунням прокотивсь оглушливий гуркіт грози.

Я відбив меч Ґрейсвандіром, як звичайний удар. Клинок увіткнувся в долівку і спалахнув сліпучим сяйвом. Знадвору йому відповіла не менш сліпуча блискавка.

На мить кімнату освітило сяйво, разюче, наче магнієвий спалах, й одразу ж козлорогий міцно схопив мене.

Він притиснув мої руки мені до боків і торохнув рогами в забрало — раз, потім другий...

Я напружив усі сили, й хватка козлорогого почала слабшати.

Тоді я випустив Ґрейсвандір з рук, рвонувсь — і звільнився від його захвату.

Несподівано наші очі зустрілися.

Ми вдарили разом — і разом відскочили.

— Володарю Амбера! — гукнув козлорогий. — Чому б'єшся проти мене? Ти ж сам відкрив для нас дорогу в ці світи...

— Відкрив, а тепер шкодую, що був нерозважливий, і хочу виправити помилку.

— Надто пізно — і місце для такої справи ти обрав дуже дивне, — ній знов ударив, до того ж так стрімко, що я не встиг закритися від удару. Мене відкинуло назад і вдарило в стіну. Швидкість у нього була просто вбивчою.

Він підняв руку, накреслив у повітрі якийсь знак, і перед моїми очима постало видіння — Двір Хаосу. Моє волосся стало дибки, й крижаний вітер обпік мені душу, коли я зрозумів, що накоїв.

— Бачиш? — сказав козлорогий. — Ти пустив нас сюди. Допоможи нам тепер, і ми воздамо тобі все, що належить тобі.

Якусь мить я вагавсь. Ану як сказане — правда, і він справді може це зробити. Аби лиш я погодився на його умови.

Та коли все мине, козлорогий буде моїм заклятим ворогом. Ставши союзниками на хвилину, ми вчепимося в горло одне одному відразу ж, як кожен з нас отримає те, чого хоче, а темні сили на той час будуть іще могутнішими. І все ж таки, якби мені заволодіти містом...

— То що, домовилися? — запитав він. Голос його був різким та схожим на козляче мекання.

Я подумав про Тіні, про інші світи, що лежали за Тінню...

Мої руки повільно потягнулися вгору, розстібнули ремінець на шоломі... Тоді я відкинув його, і козлорогий начебто розслабився.

Гадаю, Ґанелон у цей час просувався вперед.

Я довгим стрибком дістав козлорогого і вбив його у стіну.

— Ні! — крикнув я.

Пальці його — такі, як у людини, — намацали мою шию тоді, коли я вчепився йому в горло.

Я щосили стиснув пальці на шиї чудовиська і почав викручувати її. Мабуть, те саме робив зі мною козлорогий.

Щось хруснуло, ніби суха гілляка. Не знаю, чия шия зламалася, його чи моя, а от те, що шия в мене боліла, це точно.

Розплющивши очі, я найперше побачив над собою небо. Мене поклали горілиць на ковдру, постелену на землі.

— Боюся, він збирається жити далі, — почувся голос Ґанелона, і я повільно повернув голову в його бік.

Він сидів на краєчку ковдри, меч тримав на колінах. Поряд із Ґанелоном була Лоррейн.

— Як справи? — запитав я.

— Ми перемогли, — сповістив Ґанелон. — Як ти сказав, так усе й сталося. Коли ця тварюка сконала, усе закінчилось. Їхні люди попадали мертві, а тварюки згоріли.

— От і добре.

— Сиджу оце тут та й думаю: куди поділася моя ненависть до тебе?

— Є якісь міркування?

— Я б не сказав. Може, тому, що ми з тобою схожі. Не знаю.

Я всміхнувся Лоррейн.

— Як добре, що твоє пророцтво влучило пальцем у небо. Битва вже закінчилась, а ти жива.

— Смерть уже тут, — мовила вона, не відповідаючи на усмішку.

— Тобто?

— Люди досі розказують, як лорд Корвін скарав на смерть мого діда: його привселюдно волочили кіньми, а потім четвертували за те, що він очолив одне з перших повстань проти лорда.

— То був не я, — сказав я дамі, — а одна з моїх тіней.

Проте Лоррейн лише похитала головою:

— Корвіне з Амбера, я є тим, ким я є.

Сказавши це, вона підвелася й пішла.

— Що це було? — поцікавився Ґанелон, зовсім не звернувши уваги на слова Лоррейн. — Ота потвора, котра була у вежі, — вона хто?

— Моє породження, одна з тих тварюк, яких я накликав, наклавши на Амбер прокляття. Цим відкрив потворам, котрі живуть по той бік Тіні, шлях у справжній світ. Вони відшукують найлегші дороги та стежки і йдуть ними в Амбер. Тут за таку дорогу правило коло. В інших місцях воно може виглядати зовсім інакше. Той шлях, який тягнувся через вашу тінь, я закрив. Тож тепер можеш жити й не тужити.

— Це тому ти тут?

— Ні, — сказав я. — Якщо чесно, то ні. Я йшов на Авалон, коли мені зустрівся Ланцелот. Не кидати ж його напризволяще, на смерть! Я приніс його сюди, ну а тут, крок за кроком, засмоктала мене ця історія, тим паче, що і я приклав до неї руку.

— На Авалон? Отже, ти казав неправду, він не знищений?

Я заперечно похитав головою.

— Не зовсім так. Наш Авалон загинув, але в Тіні я можу відшукати якусь його подобу.

— Візьми мене з собою...

— Ти при своєму розумі?

— Так, просто хочеться ще раз поглянути на землю, звідки я родом, навіть якщо це мені чимось загрожуватиме.

— Я не маю наміру там жити, — попередив я, — а готуватимуся до війни. Є в Авалоні рожевий порошок, яким ювеліри шліфують каміння. Якось в Амбері я ненароком з'ясував, що у вогні він вибухає. Отже, йду, щоб роздобути цього порошку, наробити рушниць і озброїти ними військо. Ми візьмемо Амбер, і я нарешті отримаю трон, на який претендую.

— А ті тварюки, котрі живуть за Тінню? Ти про них казав...

— Опісля займуся ними. Коли ж програю, то цим доведеться зайнятись Еріку.

— Ти колись казав, що він випалив тобі очі та кинув у камеру в підземеллі?

— Так і було. Очі в мене виросли нові. А я втік.

— Ти просто демон.

— Не тільки ти це кажеш. Та я вже не сперечаюся.

— То візьмеш мене з собою?

— Якщо ти ще не передумав. Але май на увазі, цей Авалон не такий, як той, у котрому ти мешкав, — попередив я.

— Та ні, в Амбер!

— Ти збожеволів!

— Ні. Просто давненько бажаю побувати в цьому казковому містечку. Після того, як побачу Авалон, мабуть, захочеться повоювати десь іще. Скажи, я був поганим полководцем?

— Та ні.

— То навчиш мене вправлятися з отими штуками, які звуться рушницями, а я допоможу тобі у найвеличнішій з усіх баталій. Ще кілька літ — і я зійду на дідугана. Візьми мене з собою...

— Може статися й так, що кістки твої білітимуть коло підніжжя Колвіру, разом з моїми.

— Хто може знати наперед, чим закінчиться битва? Я таки ризикну, — підтвердив Ґанелон.

— Роби як знаєш. Можеш іти.

— Дякую тобі, володарю.

На ніч ми розбили табір там, де стояли, а вранці рушили назад до замку. Я спробував знайти Лоррейн, з'ясував, що вона втекла з Мелкіном, одним із нижчих чинів, з котрим колись у неї був роман. Я знав, Лоррейн була засмучена, однак вона могла хоча б вислухати мої пояснення подій, про які їй відомо лише з чужих слів. Тож вирішив наздогнати втікачку.

Я осідлав свого Стара, поміркував, перебираючи всі напрямки, в яких вони могли поїхати, обрав найімовірніший — і поскакав. Учинок Лоррейн був абсурдним, та я не міг її ні в чому звинувачувати. Якби козлорогого вбив не я, а хтось інший, то його зустрічали б не так, як мене, коли б він повернувся до замку. Люди ще добре пам'ятали страшилки про тутешнього Корвіна, і кожна розповідь про нього мала демонський присмак. Люди, з якими я працював, з якими бився пліч-о-пліч, тепер дивилися на мене очима, де був не тільки страх; щойно побачивши мене, швидко опускали погляд чи переводили його на щось інше. Може, боялися, що захочу залишитися тут, стати їхнім правителем. І, думаю, кожен полегшено зітхнув — окрім Ґанелона, звісно, — коли я збирався в дорогу. Ґанелон, той, напевне, боявся, що я, всупереч своїм обіцянкам, не повернусь, аби забрати його. Тому він, мабуть, і просився поїхати разом зі мною по Лоррейн. Однак це була справа, яку я мав залагодити сам-один, без сторонньої допомоги.

Я був здивований, що Лоррейн означала для мене щось більше, ніж випадкова знайома, і її втеча таки зачепила мене за живе, і був твердо переконаний, що перш ніж пускатись у мандри, жінка мала б попередити про такий намір. А там, якщо вона справді вважала, що її серце належить цьому смертному, благословлю їх, та й по всьому. Ну, а якщо з'ясується, що Мелкін затесався поміж нас випадково, постараюся зробити так, аби вона залишилася зі мною. Казковий Авалон почекає, поки я, дізнавшись усе, вирішу: ставити у цій історії крапку чи дати їй певне продовження?

Мій кінь скакав по залишеному сліду, а в заростях щебетали птахи. День тішив яскравим сонцем, синім небом, зеленим спокоєм лісів. Лихо покинуло цю землю. Я радів, що мені вдалося бодай трохи виправити зло, яке сам і породив. Зло? Чорт забирай, я натворив зла більше, ніж будь-хто з людей, однак десь, ненароком, підчепив ще й таке поняття, як сумління, і тепер воно мало нагоду пишатися мною, що буває, зізнаюся, нечасто. Що ж, думалося, візьму Амбер і дам їй трохи більше волі. Ха!

Я їхав на північ, місцями, в яких ще не був. Сліди чітко показували, що недавно тут проскакали два вершники. Увесь цей день, від ранку до пізнього вечора, минув у дорозі. Час від часу я спішувавсь, оглядаючи дорогу. Коли врешті споночіло і стало так темно, що годі було вгледіти якісь сліди, я зауважив невеличкий видолок — кількасот ярдів ліворуч — і вирішив заночувати там. Шия моя ще боліла, й уві сні я бачив козлорогого. «Допоможи нам тепер, і ми воздамо тобі все, що належить тобі», — казав він. Почувши від нього ці слова, я прокинувся з прокляттям на вустах.

Коли ранок тільки-но висвітлював небо, я осідлав коня і рушив далі. Ніч була холоднючою, та й день тримав мене у крижаних ручищах півночі. На траві лежав іній, а плащ мій, що правив уночі за постіль, відсирів.

До полудня в цей світ повернулося таке-сяке тепло, слід на траві посвіжішав. Отже, відстань між мною та втікачами скорочувалася.

Побачивши Лоррейн, я спішився з коня й підбіг до неї. Вона лежала під кущем відцвілої шипшини. Колючки роздряпали їй щоку і плече. Мертва, проте вбита недавно, бо кров не засохла на пробитих клинком грудях, а тіло ще не захололо.

Каміння, щоб зробити керн, тут не було, тож я нарізав Ґрейсвандіром дерну та обклав ним жінку там, де знайшов. Мерзотник познімав її браслети, каблучки та інкрустовані самоцвітами гребені, які й були всім її майном. Перш ніж накинути на неї плащ, я мав закрити її очі, і тут руки мої затремтіли, а очі застелив туман. Чимало часу я провів у цьому стані.

А потім поїхав далі й дуже скоро наздогнав його. Він летів стрімголов, неначе за ним гнався диявол. Утім, якщо він так вважав, то був недалекий від правди. Усе, що робилося потім, я виконав без єдиного слова — і коли скидав його з коня, і пізніше. На відміну від нього, я обійшовся без меча. Закинув його ламане-переламане тіло на високий дуб, а коли через деякий час обернувся, воно було чорне від гайвороння.

Усі каблучки, гребені, браслети я повернув законній власниці й лише тоді закрив могилу дерном. Глава, що звалася «Лоррейн», закінчилась. Те, ким ця жінка була чи бажала коли-небудь стати, завершилося тут, так само, як добігла до кінця розповідь про зустріч і розлуку принца Корвіна та Лоррейн з однойменного королівства; й здається мені, в цій історії відбилось усе моє життя, бо принц Амбера — то невід'ємна частина вселенського зла, а також сила, що його породжує, і щоразу, коли згадую про совість, чийсь голос у мені незмінно відказує: «Ха!» У дзеркалах багатьох правосудь мої руки забарвлені кров'ю. Я є частиною того зла, яке є у світі та в Тіні. Подеколи уявляю себе злом, котре покликане протидіяти іншому злу. Коли мені трапляються такі, як Мелкін, я їх знищую, а того Великого Дня, про який нам говорять пророки і у який вони самі не дуже вірять, того Дня, коли світ остаточно звільниться від зла, я теж порину в темряву, ковтаючи прокльони. А може, навіть і раніше, ніж настане той День, принаймні так мені тепер здається. Та хай там як... До того часу не вмиватиму рук своїх і не дам цим рукам спочивати без діла.

Розвернувши коня, я поскакав назад, до замку Ґанелона, який хоч упізнав мене, та навряд чи колись зрозуміє.

4

Ми двоє — Ґанелон і я — щодуху гнали коней дикими, чудернацькими шляхами, які вели нас до Авалону по казкових галявинах і жахливих рівнинах, під мідяною каравелою сонця, під острівцями ночей, розігрітими аж до білого жару, допоки острівці ставали золотими, з діамантовими розсипами, а місяць плив у небі, мов дивний лебідь. День надимав весняну зелень, ми встигли переплисти повноводу річку та переїхати через гірський хребет, перш ніж відчули морозяне дихання ночі. Я вистрілив стрілу свого бажання у самісіньке серце опівночі, й вона, залишаючи у небі вогненний слід, метеором полетіла на північ. Єдиний дракон, який трапився нам дорогою, був кульгавий. Побачивши нас, він більш аніж швиденько поспішив у схованку. Дракон дихав важко, з присвистом, випалюючи маргаритки на своєму шляху. Птахи з яскравим оперенням, пурхаючи туди-сюди, були нам за дороговказ; звуки наших розмов дзвінким відлунням відбивалися від прозорих озер. Я заспівав, і незабаром Ґанелон підхопив мою пісню. Ми були в дорозі вже більше тижня, і земля, небо, вітер — усе промовляло мені, що Амбер недалеко.

Сонце скотилося за гори, загасивши день, і ми зупинилися на нічліг поблизу лісового озера. Ґанелон узявся розпаковувати речі, а я тимчасом вирішив скупатися. Вода була прохолодною, приємно бадьорила тіло, і я довгенько хлюпався у тому озерці.

Поки там купався, мені кілька разів видавалося, що в лісі хтось скрикує. Втім, це могло й почутися, бо ліс був дивовижний, і я не дуже переймався тим, що в ньому діялося. Однак усе-таки швидко вдягнувся та поспішив назад до табору.

І поки йшов, знову чув цей крик — принижене благання про пощаду. Підходячи до табору, зрозумів, що Ґанелон із кимось розмовляє.

Нарешті я ступив на галявину, де ми зупинилися на нічліг. Повсюди валялася наша поклажа, дрова були складені для багаття, але воно ще не горіло.

Ґанелон сидів навпочіпки під дубом, а на дубі перед ним хтось висів.

Білявий жевжик із молочним обличчям. Це все, що я міг би сказати, окинувши його побіжним поглядом. Виявляється, не так просто описати людину, коли вона висить перед тобою догори ногами за кілька футів од землі.

Руки незнайомця були зв'язані за спиною, він теліпався на мотузці, яка одним кінцем була прив'язана до нижньої гілки, а другим оповивала його праву щиколотку.

У такому положенні він говорив — відповідав на запитання Ґанелона короткими скоромовними фразами. Лице його блищало від слини та поту. Він не висів спокійно, а розгойдувався вперед-назад. На щоці в цього жевжика червоніло садно, перед сорочки прикрашали кілька кров'яних цяток.

Зупинившись, я вирішив поки що не втручатися в їхню розмову, а подивитися, що буде далі. Ґанелон не з тих, які безпричинно вішають людей униз головою, тож я не дуже поспішав пройматися жалем до незнайомця. Не знаю, що випитував у нього Ґанелон таким цікавим способом, але я не сумнівався: усе, що сказав жевжик, буде мені цікаво не менш, ніж вивідувачеві. Також хотілося подивитися, що казатиме і як триматиметься Ґанелон, адже ми зараз нібито союзники. А від кількох хвилин, вимушено проведених сторчака, ще ніхто не помер...

Коли погойдування тіла почало сповільнюватися, Ґанелон тицьнув вістрям меча жевжика в груди, той загойдався сильніше, а на грудях проступила нова червона цятка. Нещасний відчайдушно заволав. Із його обличчя я нарешті збагнув, що це — зовсім зелений юнак. Ґанелон, коли хлопець гойднувся від нього, витягнув меча так, що його вістря лише на кілька дюймів не сягало того місця, де при зворотному русі мала опинитися шия бідолахи. Найостаннішої миті він забрав зброю, а коли жевжик, відчайдушно звиваючись, заволав: «Пощадіть!», весело засміявся.

— Далі, — заохочував Ґанелон. — Викладай мені все.

— Я сказав усе, — запевняв хлопець. — Більше нічого не знаю.

— Чому ж так?

— Вони пролетіли повз мене, мов вихор! Я навіть не побачив їх як слід!

— Чому ти не залишився з ними?

— Вони були на конях. А я пішки.

— Чому не пішов за ними?

— Був оглушений.

— Оглушений? Та ти просто злякавсь! І втік!

— Ні!

І знову Ґанелон наставив клинок вістрям до хлопчини, і знов останньої миті забрав меча.

— Ні! — кричав юнак.

Меч укотре зарухавсь у його бік.

— Так-так! — закричав полонений. — Я злякався.

— І тоді дременув?

— Так! Я побіг. І біг не зупиняючись...

— І нічого не знаєш про те, що було після того?

— Не знаю.

— Брешеш.

Ґанелон знову ворухнув мечем.

— Ні! — заблагав хлопець. — Будь ласка...

Нарешті я зрушився з місця й гукнув:

— Ґанелоне!

Він обернувся в мій бік, усміхнувсь і опустив клинок. Хлопчисько благальним поглядом уп'явся в мене.

— І що це у нас коїться? — поцікавивсь я.

— Ха! — скрикнув Ґанелон і ляснув полоненого по стегну. Той закричав. — Злодюга, дезертир... і може повідати нам багато цікавого.

— То спусти його на землю, щоб і мені було чути, — попросив я.

Повернувшись до хлопця, Ґанелон рубонув по мотузці. Нещасний упав на землю і захлипав.

— Я спіймав його, коли він збирався привласнити дещо з наших припасів, ну й вирішив розпитати в нього, що це за місця, — пояснив Ґанелон. — Він з Авалону, тільки-но прибув.

— Тобто як?

— Дві ночі тому тут була серйозна битва, він належав до піхотинців. У розпал бою, не витримавши, дав драла.

Хлопчисько закричав щось, протестуючи, і Ґанелон пригостив його копняком.

— Стули пельку! — прикрикнув він. — Зараз я говорю — переказую з твоїх слів!

Хлопець, гойдаючись боком, мов краб, дивився на мене широкими, сповненими благання, очима.

— Бій? І хто з ким бився? — уточнив я.

Ґанелон, похмуро всміхнувшись, сказав:

— Та сама пісня. Навала потойбічної пошесті, тутешні люди огризалися, то тут, то там спалахували сутички, і ось нарешті авалонське військо дало потворам генеральний бій.

— Он як?

Я пильніше поглянув на хлопця, і він, не витримавши мого погляду, втупив очі у землю. Однак я встиг помітити у них страх.

— Жінки, — вів далі Ґанелон, — бліді фурії з якогось пекла, прекрасні й бездушні. Зброя, обладунки — все як годиться. Довге біле волосся. Очі — крижані. На білих конях, які дихають вогнем і ласі до людського м'яса. Нападають уночі, з лабіринту печер, що з'явилися в горах кілька років тому, після землетрусу. Налітають, вибивають усіх, окрім молодих чоловіків, а їх хапають і забирають до себе. Потім багато хто з тих бранців з'являвсь у їхньому війську: бездушні піші воїни, котрі йшли слідом за авангардом. Судячи з опису, такі самі, як і ті живі мерці з кола, котрі воювали проти нас.

— Але багато з них залишилися живими, коли були звільнені, — уточнив я. — І виглядали вони не бездушними, а радше такими, що втратили пам'ять, як і я свого часу. Тільки одне дивує. Якщо ті бліді вершниці з'являються вночі, чому б тоді за дня не завалити ці печери каміняччям?

— Казав цей звитяжець, що так і робили, — пояснив Ґанелон, — тільки користі з того не було жодної. Вони все одно виривались і ставали ще сильнішими, ніж раніше.

Хлопчисько набув попелясто-сірого кольору, однак, спіймавши мій запитальний погляд, ствердно кивнув.

— Їхній воєвода — тут його називають Хранителем — уже багато разів відбивав їхні напади, — продовжував Ґанелон. — Навіть провів якусь частину ночі з їхнім ватажком, блідим сучиськом Лінтрою, та чим вони займалися, переговорами чи розвагами, не знаю. Але користі це не дало ніякої. Наскоки тривали, а сили нападниць росли та росли. Врешті-решт, Хранитель вирішив стягнути всі сили в єдиний кулак і вдарити по цих пекельних тварюках. Він сподівався, що, розбивши їх ущент, покладе край їхнім нападам. І от у розпал баталії наш герой дременув з поля бою, — підсумував Ґанелон, махнувши мечем у бік хлопця. — І ми навіть не знаємо, чим закінчилася вся ця історія.

— Усе так і було? — запитав я у хлопця.

Той відвів погляд од вістря меча, на мить зазирнув мені в очі та повільно кивнув.

— Цікаво, — сказав я Ґанелону. — Дуже цікаво. Мене не облишає відчуття, що їхня проблема перетинається з нашою, яку ми тільки нещодавно розв'язали. Було б цікаво знати, хто ж там переміг.

Кивнувши, Ґанелон перехопив зручніше рукоять меча.

— Що ж, якщо він більше нам не потрібен...

— Чекай. Цей хлопчисько намагався вкрасти щось їстівне, так?

— Угу.

— Розв'яжи йому руки. І нагодуй як слід.

— Та ж він хотів нас обікрасти!..

— Чи це не ти розповідав мені, що вбив людину за пару чобіт?

— Так, але там була інша історія.

— Як це?

— Мене з ними не спіймали.

Після цих слів я не витримав і засміявся. Сміявсь і не міг зупинити регіт. Спочатку Ґанелона це розлютило, тоді збентежило. А потім він теж засміявся.

Хлопчисько дивився на нас, як на двох придуркуватих маніяків.

— Гаразд, — сказав нарешті Ґанелон, — гаразд.

Він схилився над зв'язаним, дужим поштовхом перекинув його долілиць і перетяв мотузку, що тримала п'ястки.

— Ходи, хлопче, — сказав Ґанелон, — зараз ми тебе підгодуємо, — він підійшов до наших клунків і розкрив кілька пакунків з їжею.

Підвівшись, юнак поклигав за ним. Жадібно накинувся на їжу, що дав йому Ґанелон. Хлопець часто та голосно плямкав, на жодну мить не відриваючи очей від Ґанелона. Якщо все розказане було правдою, моє завдання серйозно ускладнювалося. Війна роздирала країну, і знайти у ній те, що потрібно мені, буде значно складніше. Крім того, дивний ворог та його руйнівна міць також не вселяли оптимізму.

Я взявся допомагати Ґанелону розкласти невелике багаття.

— Як це змінює наші плани? — поцікавився він.

Вибір я мав невеликий. У кожній з тих Тіней, які були поблизу місця, що я обрав, коїлося приблизно те саме. Можна, звичайно, перейти у світ, де нема війни, але тоді я опинився б не там, куди хотів потрапити. І не знайшов би там того, чого шукав. Якщо сили Хаосу вічно чинять мені перепони на моєму шляху через Тіні у те місце, й якому я бажаю опинитися, то це означає, що моє бажання і є причиною цього втручання, й хоч-не-хоч, а доведеться щось із цим робити, і чим раніше, тим краще. Окільних шляхів тут не було. Такі правила гри, й нема на кого нарікати за них, адже встановив їх не хто інший, як я.

— Ми поїдемо далі, — сказав я. — Бо це і є те саме місце, куди я бажаю потрапити.

Хлопець коротко скрикнув, а тоді — можливо, почуваючись моїм боржником після того, як я не дав Ґанелону зробити в його тілі ще кілька дірок, — застеріг мене:

— Не їдьте в Авалон, сер! Ви не знайдете там нічого доброго! Вас уб'ють!

Усміхнувшись йому, я подякував за попередження. А Ґанелон хихикнув і сказав:

— Давай прихопимо його із собою, хай відповість за дезертирство перед трибуналом.

Почувши це, хлопчисько зірвався на ноги і кинувся бігти.

Усе ще сміючись, Ґанелон дістав кинджал і вже прицілився, щоб метнути його навздогін втікачеві, та я стукнув його по руці, й зброя пролетіла далеко від мішені. Хлопчисько зник у гущі лісу, а Ґанелон усе ще сміявся.

Опісля, підібравши кинджал із землі, сказав:

— Шкода, що ти не дав мені його прикінчити.

— Я так вирішив.

Ґанелон понизав плечима.

— Якщо вночі він повернеться назад і переріже нам горлянки, боюся, ти будеш іншої думки. Але вже не зможеш думати...

— Можливо. Тільки він такого не зробить, і ти це добре розумієш.

Знову стенувши плечима, Ґанелон нанизав на прут кусень м'яса і почав гріти його над вогнем.

— Чого війна його навчила, то це давати драла, — визнав Ґанелон. — Може, нам пощастить, і ми прокинемося завтра живі та неушкоджені.

Він відкусив шмат м'яса й став жувати. Мені сподобалося те, чим займався Ґанелон, і я також узяв кусень м'яса.

Набагато пізніше, коли стояла глупа ніч, я прокинувся від тривожного сну й лежав, споглядаючи зорі, що мерехтіли крізь запону листя. Якась частинка мого розуму, котра відповідала за знамення, мертвою хваткою вчепилась у того хлопця й не давала спокою ні мені, ні йому. Минуло ще чимало часу, поки я знову зміг заснути.

Уранці ми засипали попіл землею й поїхали далі. Пообідньої пори вступили в гори, а вже наступного дня вони залишилися позаду. Час од часу на дорозі траплялися свіжі ознаки того, що хтось тут проїхав, хоча ми нікого так і не зустріли.

Того ж дня ми проминули кілька ферм і хатин, однак не зупинилися коло жодної з них. Той дикий, нелюдський маршрут, яким вивозив колись у вигнання Ґанелона, я відкинув одразу. Хоча такий шлях був набагато коротшим, з іншого боку, я усвідомлював, що моєму попутникові він завдасть чимало неприємних відчуттів. Окрім того, мені був потрібен час на роздуми, а всякі пригоди мене від них лише відволікали б. Але тепер довга дорога добігала кінця. Також того дня по обіді ми опинилися під небом Амбера, і замість привітальних слів я стрів його мовчазним захватом. Місцина, якою ми їхали, мало чим відрізнялася від Арденського лісу. Однак тут не сурмив мисливський ріг, не було і Джуліана з його Морґенштерном, і його жахливих гончаків, котрі гналися за нами, коли я востаннє був у Арденському лісі. Тільки птаство кричало та пурхало у величезних, мов церковні бані, кронах, цокотіли білки, дзявкотіли лисиці й шумів водоспад. І пишалися квіти у затінку — білі, сині, рожеві...

Приємно прохолодив тіло полуденний легіт. Він мене так уколисав, що повною несподіванкою стали кілька свіжих могил край дороги, на які ми наткнулися за поворотом. Трохи далі ріс терен і тягнувсь утоптаний видолок. Ми затрималися коло них ненадовго, та крім того, що вже побачили, не знайшли там нічого.

Поїхавши далі, натрапили на ще кілька подібних поховань та обпалених невеличких лісків. Дорога там була вже витоптана вщент, а кущі пообіч шляху потрощені, як це буває при проходженні полчищ людей і тварин. Подеколи в повітрі зависав запах згарищ, і час від часу ми пришвидшували крок, аби скоріше проминути напівобгризену тушу коня, що неймовірно смерділа.

І хоча далі дорога була вже чистенька, небо Амбера більше не тішило моє серце.

День хилився до вечора, ліс помітно рідішав, і раптом Ґанелон помітив на південному сході цівку диму. Ми з'їхали на першу стежину, що вела вбік та, схоже, обминала Авалон. Важко було сказати, скільки нам ще залишалось, однак ми обидва бачили, що потрібної місцини досягнемо аж тоді, коли стемніє.

— Їхнє військо... воно досі в полі? — запитав Ґанелон.

— Або це — військо їхніх завойовниць.

Ґанелон, похитавши головою, оголив меч.

Із наближенням сутінок я зійшов з дороги й попрямував на звук струмка, що дзюрчав десь поруч. Струмок був чистий і прозорий, він ніс із гір у долину прохолодну воду. Я взяв освіжаючу ванну, підстриг бороду, яка вже встигла відрости, струсив з одягу дорожню куряву. Ми наближалися до мети нашої подорожі, й хотілося виглядати велично; принаймні настільки велично, наскільки мені дозволяли похідні умови. Ґанелон, побачивши мої старання, теж сполоснув лице водою, а потім шумно висякався.

Я стояв над струмком і, часто кліпаючи, дививсь у небеса омитими очима. Бачив, як вибілюється місяць і як чіткішають його розпливчасті краї. Зі мною таке було вперше в житті. Я не зводив погляду з цього видива. Намилувавшись місяцем, пробігся очима по небу, по низці хмар, горах за кількасот метрів звідси, по деревах, що росли вдалині. Потім знову вп'явсь у місяць, яскравий і чітко окреслений. Радість була безмежною, очі бачили так, як колись.

Почувши мій сміх, Ґанелон відсахнувся, та доправлятися до причин радості не став.

Перемагаючи бажання затягнути пісню, я знову осідлав коня, виїхав на дорогу, і ми рушили далі. Темніли, глибшаючи, тіні, зірки розсипалися в небі над нами, проливаючи сяйво крізь гілля дерев. Я набрав повні груди нічного повітря, затримав дихання на мить — і видихнув. Знову був самим собою, і це відчуття мені подобалося.

Порівнявшись зі мною, Ґанелон упівголоса проказав:

— Б'юсь об заклад, там будуть вартові.

— Звісно, — погодивсь я.

— То, може, краще їхати не дорогою?

— Ні. Не хочу, аби хтось подумав, що я криюсь. А якщо і приїдемо зі супроводом, то невелика біда. Хто ми? Подорожани, та й по всьому.

— А як почнуть доправлятися, звідки, куди і навіщо?

— Ну то скажемо їм, що ми — найманці. Прочули, що в їхньому королівстві війна, і подалися шукати заробітку.

— Твоя правда. Ми й схожі на них. Сподіваюся, вони матимуть час приглянутися до нас краще.

— А якщо й не приглянуться, то які з нас мішені?

— Так то так, тільки це мене не дуже тішить.

Я вслухавсь у тишу, аби не проґавити тупіт копит по дорозі. Дорогу, якою ми їхали, важко було назвати прямою. Вона звивалася чи не щокроку, і лише коли спереду завиднів підйом, стала прямою. Ми піднялися, ліс навколо нас тепер був ще рідкішим.

Коли виїхали на вершину пагорба, перед нами несподівано відкрився краєвид, який розтягнувся на кілька миль.

Ми зупинили коней біля стрімкого прямовисного обриву метрів десять-п'ятнадцять завглибшки, за яким починалася полога долина, що тягнулася з милю, а далі переходила в порослі рідким лісом пагорби. По всій долині горіли похідні багаття, а в центрі її було розбито кілька наметів. Неподалік паслися коні, багато коней, і, за моєю оцінкою, табір налічував кількасот осіб.

— Принаймні з вигляду нормальні люди, — сказав, зітхнувши, Ґанелон.

— Так.

— ... ну, а коли вони ще й воїни нормальні, то вже давно стежать за нами. Надто вигідне місце, щоб не поставити тут вартових.

— Правда.

Ззаду почувсь якийсь шум. Не встигли ми обернутись, як чийсь голос скомандував:

— Ані руш!

Він пролунав зовсім близько. Я таки повернув голову на звук і побачив чотирьох чоловіків. Двоє стояли, націлившись у нас арбалетами, інші двоє тримали мечі.

Один із них ступив два кроки до нас і наказав:

— Злізайте з коней! Сюди, на цей бік! Повільно!

Ми спішились і повернулися до них лицем, тримаючи руки подалі від зброї.

— Хто ви такі? Звідки приїхали? — запитав він.

— Ми найманці, приїхали з Лоррейн, — відказав йому я. — Чули, що тут у вас бентежно, от і шукаємо, куди б піти на службу. Ми йшли у табір, отой, що в долині. Він ваш, надіюся?

— А якщо я скажу, що цей табір не наш, а ми — передовий дозор загону, який збирається по ньому вдарити?

Я понизав плечима.

— А хоч би й так! Чи не хоче ваш загін заручитися підтримкою пари вояк?

Незнайомець сплюнув.

— Хранителю такі вояки й задарма не потрібні, — повідомив він. І додав: — Із яких країв будете?

— Зі сходу, — відповів я.

— Не так давно були в дорозі у вас якісь труднощі?

— Та ні, — я понизав плечима. — А що, мали бути?

— Навіть не знаю... — не дуже впевнено сказав незнайомець. — Здайте зброю. Вас проведуть у наш табір. Там допитають — про все, що ви могли бачити на сході незвичайного.

— Нічого незвичайного ми там не бачили, — запевнив я.

— Бачили, не бачили, може, вас там ще й нагодують... Але на службу навряд чи візьмуть. Битва вже відбулася, ви трохи запізнились. А зараз здайте зброю.

Він підкликав до себе ще двох чоловіків (вони ховалися за ближніми деревами), познімав із нас пояси з мечами й наказав тим двом звести нас у долину. Ми взяли коней за повіддя, наші супутники побрали нашу зброю, і щойно ми намірилися йти, як той, котрий нас допитував, крикнув:

— Стривайте!

Я обернувся до нього.

— Ви! — звернувся він до мене. — Як вас звати?

— Корі, — відповів я.

— Стій спокійно!

Він підійшов ще ближче, майже впритул. Секунд десять вдивлявсь у моє обличчя.

— А в чому річ? — запитав я.

Замість відповісти, вивідувач розпустив гаман, що висів у нього на поясі, видобув з нього жменю монет і підніс їх собі під самісінькі очі.

— Прокляття! — вилаявся незнайомець. — Дуже темно, а палити вогонь не можна.

— Навіщо палити? — здивувавсь я.

— А менше з тим! — махнув він рукою. — Розумієте, мені здалося, що я вас десь бачив, але де? В нас ще трапляються старовинні монети з таким профілем, як у вас. А деякі з них навіть досі в ходу.

— Правда, схожий? — звернувся вивідувач до арбалетника, найближчого до нього.

Той опустив арбалет, підступив і, зупинившись за кілька кроків, пильно в мене вдивився.

— Так, — кивнув він нарешті, — правда, схожий.

— Про що це ви? З кимось мене порівнюєте?

— Та був у нас один такий... Давно, мене й на світі не було.

— І мене теж не було. Добре... — арбалетник понизав плечима. — Та це неважливо. Ідіть, Корі. Чесно відповідайте на запитання, і вам нічого не буде.

Я розвернувсь і пішов, а він стояв у місячному сяйві, здивовано дивлячись мені вслід та шкрябаючи потилицю.

Наші супутники виявилися не з балакучих, але нам це було тільки на руку.

Спускаючись схилом у долину, я весь час міркував над словами хлопчиська і намагався вгадати, чим закінчилося протистояння, про яке він казав. Я знайшов той світ, який шукав, і тепер мені треба було дізнатися тутешнє розташування сил.

У таборі витала приємна мішанина запахів людей та коней, диму багать і смаженого м'яса, шкіри й олії. Освітлені сяйвом вогню таборяни розмовляли, гострили клинки, лагодили амуніцію... Хтось їв, хтось грав у азартні ігри, хтось спав чи пив, а хтось витріщався на нас, коли ми й наші коні прошкували мимо них, прямуючи до трьох пошарпаних наметів, розбитих у центрі долини. Коли проминали цих людей, усі, хто говорив, чомусь замовкали.

Побіля другого за розміром намету нам наказали зупинитися.

Один із наших супровідників заговорив з вартовим. Той кілька разів похитав головою і знаком показав у бік найбільшого намету. Так вони спілкувалися кілька хвилин. Поговоривши з вартовим, наш проводжатий повернувся й почав домовлятися про щось із напарником, який чекав лівіше нас. Нарешті він йому кивнув і підійшов до мене, а другий гукнув до себе чоловіка від найближчого вогнища.

— Усі офіцери на військовій раді в наметі Хранителя, — повідомив він. — Зараз ми стриножимо і пустимо пастися ваших коней. Знімайте поклажу та вмощуйтеся тут. Капітана доведеться трохи почекати.

Я кивнув, і ми зняли поклажу й почистили коней. Потім поплескав свого Стара по шиї і передав його невисокому кульгавому чоловічкові, який повів мого гривастого та Вогнедишного (так звався кінь Ґанелона) на пасовище.

Посідавши на свої пакунки, ми чекали. Один супровідник приніс нам гарячого чаю, я пригостив чоловіка тютюном, і вони вдвох зникли десь за нашими спинами.

Я мовчки дивився на великий намет, потягував чай і згадував Амбер та невеликий нічний клуб у Брюсселі, на Вулиці М'яса й Хліба, в Тіні, що зветься Земля, де колись провів чимало часу. Коли розживусь у цьому світі ювелірним порошком, котрий потрібен мені як повітря, то знову повернуся до Брюсселя, щоб залагодити справу з торгівцями на збройній біржі. Я усвідомлював, що виконати моє замовлення буде складно і дуже недешево, оскільки саме під нього доведеться запускати кілька нових виробничих процесів. Живучи на Землі, я професійно займався військовою справою, і в мене там залишилися такі-сякі знайомства, якими й збирався скористатися. На все, за моїми оцінками, мало піти кілька місяців. Я поринув у деталі майбутньої оборудки, і час для мене пролетів приємно та швидко.

Ми прочекали приблизно півтори години, поки в найбільшому наметі зарухалися тіні. Ще за кілька хвилин відкинулося полотнище при вході, й із намету почали неквапно виходити люди, перемовляючись та знову зазираючи в намет. Двоє останніх затрималися на порозі, усе ще розмовляючи з кимось, хто залишавсь усередині. Решта розійшлися в інші намети.

Ті двоє, котрі були при вході, повільно задкували від намету, продовжуючи говорити з тим, хто всередині. Я чув лише звуки їхньої розмови, слів зрозуміти вже не міг. Двоє ще позадкували, їхній співрозмовник теж зарухавсь, і я на коротку мить побачив його. Світло падало на нього ззаду, до того ж, ті двоє продовжували затуляти його собою, однак я встиг запримітити, що він худий і дуже високий.

Наші охоронці застигли як укопані, показуючи своїм виглядом, що з двох один і був тим самим капітаном, про якого йшлося раніше. Я не зводив з них очей, бажаючи лиш одного: щоб вони відступили ще далі, аби можна було краще роздивитись їхнього ватажка.

Невдовзі вони таки розступились, а за кілька секунд ватажок ступив крок уперед.

Спочатку я ще сумнівався, чи це справді він, чи так жартують світло й тіні... Та ж ні! Він зарухався знову, і якусь часину мені ніщо не заважало розглядати його. Капітан не мав частини правиці нижче ліктя. Рана була дуже забинтована, і я зрозумів, що руку він утратив зовсім недавно.

Тоді, широким рухом лівої, здорової руки капітан одкинув край наметового полотна. Оцупок його правиці смикнувсь, і разом з тим щось смикнулось у глибинах моєї свідомості.

Довге пряме каштанове волосся, по-особливому випнута щелепа...

Ось він вийшов надвір. Вітер підхопив його плащ, війнув ним праворуч од нього, відкриваючи жовту сорочку та коричневі штани. Плащ був вогнисто-оранжевим. Неприродно швидким рухом лівиці він спіймав край плаща і накинув назад, прикриваючи куксу.

Я зірвався на ноги, й він різко крутнув головою в мій бік.

Погляди наші зустрілись, і кілька серцебиттів ми стояли не рухаючись.

Двоє начальників теж повернулися в мій бік. Та ось нарешті він посунув їх убік та розмашистим кроком попрямував до мене. Ґанелон щось забурчав собі під ніс і також швиденько підвівся. Для наших охоронців такий поворот став теж цілковитою несподіванкою.

Він зупинився, не доходячи до мене кількох кроків, його карі очі пробігайся по мені. Всміхався він, мабуть, рідко, проте цього разу зобразив якусь подобу посмішки.

— Ходімо зі мною, — сказав капітан, повертаючи до намету.

І ми пішли за ним, залишивши свою поклажу там, де вона лежала.

Поглядом він звільнив від пильнування двох начальників, зупинився при вході й жестом запросив нас у намет. Ми зайшли, він — услід за нами, засмикнувши полотнище. Я оглянув намет: скатка з постіллю, столик, ослінчики, зброя, похідна скриня... На столику блимав лойовий каганець, лежали книги, карти, стояли пляшка й келихи. Інший каганчик моргав нам зі скрині.

Капітан потиснув мені руку, вдруге всміхнувся й сказав:

— Корвіне, ти все-таки живий...

— Живий і навіть дихаю, — сказав я, теж всміхаючись. — Скільки літ, скільки зим!

— Що правда, то правда. А хто твій друг?

— Його звати Ґанелон.

— Ґанелон... — повторив Бенедикт. Він кивнув йому, та руки не подав.

Тоді Бенедикт одійшов від нас до столу і наповнив вином три келихи. Один подав мені, другий — Ґанелону, а третій підняв сам.

— Твоє здоров'я, брате! — проголосив Бенедикт.

— І твоє.

Ми випили.

— Присідайте, — він махнув у бік найближчого ослона, сам усівся за стіл. — Ну що ж, ласкаво просимо до Авалону.

— Дякую вам... Хранителю.

Бенедикт зморщився.

— Не сказати б, що це прізвисько незаслужене... — протягнув не вельми охоче, продовжуючи роздивлятися моє лице. — Цікаво, чи міг сказати про себе те саме попередній хранитель?

— Це було в дещо іншому місці, — сказав я. — Гадаю, міг.

Бенедикт понизав плечима.

— Звісно, — мовив він. — Ну, та досить про це! Де ти був? Чим займавсь? Як опинився тут? Розкажи про себе. Он скільки часу минуло...

Я кивнув на знак згоди. Як не прикро, але родинний етикет та співвідношення сил вимагали, щоб я відповів на його запитання й тільки потім розпитував сам. Він був старший за мене, а я, нехай і випадково, вдерся до його володінь. Ні-ні, я жодним чином не соромився засвідчити йому свою шанобу. З усього сонму моїх родичів Бенедикт був одним із тих небагатьох, кого я поважав та відчував до них щось схоже на любов. А ще мені страх як кортіло заатакувати його запитаннями. Надто довго ми не бачилися, щодо цього він мав цілковиту слушність.

Наскільки відвертим я міг бути з ним? Адже не мав і найменшої гадки про те, з ким Бенедикт дружив, а з ким був на ножах. Я не бажав відкрити причини його добровільного вигнання з Амбера, згадавши неправильні реалії. Мав би почати з чогось доволі нейтрального, а під час розповіді, слово за слово, витягувати щось із нього. Навіть одне не до ладу мовлене слово могло видати, що я знаю причини його добровільного вигнання, а цього мені не хотілось. Отже, треба почати з чогось нейтрального і вже у ході розмови з'ясовувати, що й до чого.

— Та починай уже, — озвався Бенедикт. — І чесно кажучи, мені однаково, які новини будуть першими.

— Почати можна всяко, — проказав я. — Важко, навіть не знаю... Найкраще, мабуть, повернутися до самісінького початку і повести всю розповідь звідтіля.

Я знову пригубив вина з келиха.

— Так, — вирішив я. — Так буде найпростіше, хоча більшість подій спливли у мене в пам'яті порівняно недавно.

По хвилі я почав оповідь:

— Коли минуло кілька років після того, як ми розбили Місячних наїзників з Ґенеша і ти покинув Амбер, ми з Еріком не на жарт посварилися. Звісно, це була сварка за те, хто має стати спадкоємцем. Батько знову почав вовтузню навколо свого зречення, але наступника не назвав. І тут одразу спалахнули давні суперечки на тему, хто має більше прав на трон Амбера, як же без цього! Ніхто не заперечуватиме того факту, що ти й Ерік — мої старші брати, але ж і Фієлла, наша з Еріком мати, побралася з батьком, коли він покинув Клімнею... Вони...

— Досить! — гаркнув Бенедикт і так влупив по столу, що він аж затріщав.

Каганець затрусився, розплескав олію, однак якимось дивом устояв. Тієї ж миті полотнище при вході відіпнулось, у проході постав стривожений вартовий. Бенедикт мовчки зиркнув на нього, і той щез.

— Не хочу встрявати у суперечку про те, наскільки законним є наше походження, — сказав тихенько брат. — Оте сумнівне задоволення — одна з причин, які ще на початку примусили мене відмовитися від них. Прошу тебе, говори без цих ліричних відступів.

— Гм... добре, — погодивсь я, легенько прокашлюючись. — Як я уже сказав, ми кілька разів добряче через це посперечались. А одного чудового вечора нам здалося, що лише слів недостатньо. І ми побилися.

— Дуель?

— Навіщо зайві церемонії? Я назвав би це так: у нас одночасно виникло бажання умертвити один одного. Принаймні бій тривав дуже довго, й Ерік мене переміг, навіть хотів стерти на порох. Трохи забігаючи наперед, додам, що все це зміг пригадати років п'ять тому, — Бенедикт з розумінням кивнув, і я продовжив. — Про те, що сталось одразу після того, як я знепритомнів, можна тільки здогадуватися, та Ерік ледь не вбив мене, й то власноруч. Коли я отямився, то був у Тіні з назвою Земля, в місті, яке зветься Лондон. Там тоді лютувала чума, і я теж підчепив цю хворобу. А коли очуняв, то все, що відбувалося до Лондона, з моєї голови як вітром видуло. Кілька століть провів у тій Тіні, усе намагаючись відповісти на запитання, хто я такий. Об'їздив цю Тінь уздовж і впоперек, час від часу вв'язувавсь у якісь кампанії. Я навчався в їхніх університетах, спілкувався з найавторитетнішими умами, консультувався зі світилами медицини... Та що б не робив, моє минуле залишалося для мене таємницею. Достеменно знав, що відрізняюся від більшості людей, і щосили намагався приховати це. Страх як злостився, бо міг мати все, що хотів, окрім одного, того, чого бажав над усе: знати, хто я такий і ким був колись.

Знову прокашлявшись, продовжив:

— Збігали роки, але цей гнів і це бажання не минали. А потім я потрапив в аварію, травмував голову, і згадана біда запустила ланцюжок тих змін, які й пробудили мої найперші спогади. Було це п'ять років тому, та іронія долі в тому, що маю серйозні підстави вважати: в аварії винний Ерік. І судячи з усього, весь цей час на Землі жила Флора й наглядала за мною.

Я потягнув далі ланцюжок своїх припущень:

— Ерік, найімовірніше, не ризикнув укоротити мені віку власноруч. Він бажав моєї смерті, але не хотів, щоби слід від неї вів до принца Амбера. Тож просто закинув мене в таку Тінь, де я не мав шансів вижити, а сам повернувся додому і розказав усім, що ми посварилися. Мовляв, я розізлився на весь білий світ і поскакав казна-куди, однак пригрозив йому, що повернуся. Того дня ми якраз полювали в Арденському лісі, лише Ерік та я, і більше ні душі.

— Дуже дивно, — урвав мене Бенедикт, — що двоє заклятих суперників за подібних обставин вирішують поїхати на полювання...

Я сьорбнув із келиха вина й посміхнувся.

— Можливо, я надто спрощую. Могло бути й так, що ми двоє радо схопилися за цю нагоду пополювати вдвох. Ерік, я — і більше ні душі.

— Розумію, — кивнув Бенедикт. — Отже, все могло повернутися зовсім інакше?

— Ну, так одразу й не скажеш... Навряд чи я зайшов би настільки далеко. Але, звісно, кажу так тепер. Людям, знаєш, властиво змінюватися... А тоді?.. Напевне, я зробив би з ним те ж саме. Не ручаюсь, але й не заперечу.

Бенедикт кивнув знову, а я ледь не скипів. Утім, мій гнів майже відразу переріс у здивування.

— На щастя, не збираюся нічим виправдовувати свої вчинки, — вів я далі. — Повернімося до моїх припущень. Відтоді Ерік стежив за мною. З одного боку, був дуже розчарований тим, що я вижив, а з іншого, його цілком влаштовувало те, що нічого не можу зробити. Він прилаштував Флору наглядати за мною, і між нами тривалий час панував мир. А потім (це знову ж таки моє припущення) наш татусь зрікся трону й щез, залишивши невирішеним питання спадкоємця...

— Чорт забирай, — перервав Бенедикт, — та не було ніякого зречення! Він просто взяв і мов крізь землю провалився. Вранці його спальня виявилася порожньою, навіть ліжко не було розстелене. Записок, котрі могли б щось пояснити, там теж не знайшли. Всі бачили, як він ішов до себе, але ніхто не зафіксував, щоби він виходив. Але навіть на це довгенько дивилися без найменших підозр. Спочатку всі подумали, що він знову подався у Тіні, може, шукати нову наречену. Минуло ще багато часу, поки ми щось запідозрили. Або це такий новий спосіб зрікатися трону.

— Таких деталей я не знав, — довелося визнати мені. — Мабуть, твої постачальники інформації були ближчі до центру подій, ніж мої.

Бенедикт лише кивнув, збудивши у моїй голові тривожні роздуми про те, з ким він підтримував зв'язки в Амбері. Наскільки я міг судити, у ті дні він був більшим прихильником Еріка.

— А ти сам коли навідувався туди востаннє? — запитав я навмання.

— Років двадцять із гаком тому, — відповів Бенедикт. — Але я постійно з кимось контактую.

Отакої! І всі мої братики та сестрички про це ні пари з уст! Ясна річ, Бенедикт не міг не розуміти того, що я витлумачу його слова як застереження — чи, може, навіть як загрозу. Мій розум гарячково працював. Без сумніву, Бенедикт мав колоду наших карт. Я подумки розклав їх віялом і почав поквапливо перебирати зображених на них людей. Рендом стверджував, що нічого не знає про те, де перебуває Бенедикт. Давно не було чути Бранда, й ніхто не знав, де він. Я давно підозрював, що він живий, але ув'язнений десь у малоприємному місці та не має змоги тримати в курсі амберських подій. Флора теж відпадала: донедавна вона перебувала на Землі. Левелла нині у Ребмі, Дейдра також там, та й коли ми востаннє бачилися в Амбері, її не дуже шанували там. Фіона? Джуліан говорив, що вона десь на півдні, але де саме, він не знав. І все ж невідомо, як Фіона там опинилася?

Отже, залишаються Джуліан, Джерард і Каїн. Та Ерік власною персоною. Еріка можна викреслити. Він не змальовував би деталі батькового «зречення» в такому стилі, як повідав про них Бенедикт. Джуліан був за Еріка, однак не забував і про свої високі інтереси. Він міг би поділитися тим, що знав, якби в майбутньому це обіцяло йому виграш. Те саме з Каїном. Стосовно Джерарда, то він завжди вражав мене тим, що більше дбав про добробут Амбера, ніж сушив собі голову, хто успадкує трон. З іншого ж боку, Джерард не був великим прихильником Еріка і виступив би радше на підтримку Блейза чи мене, ніж його. І, як на моє переконання, легко міг би вирішити, що поінформованість Бенедикта про події в Амбері — це страхування від нещасних випадків для всього королівства. Отже, це майже напевне був Джерард. Джуліан мене ненавидів, із Каїном ми не були ні великими друзями, ні запеклими ворогами. А щодо Джерарда, то з ним мене пов'язували приємні спогади з часів мого дитинства. Я мав чимскоріше з'ясувати, з ким Бенедикт підтримує стосунки. Сам він цього не скаже, принаймні поки не знає моїх нинішніх намірів. Його зв'язок з Амбером будь-якої хвилини міг бути використаний як проти мене, так і мені на користь. Усе залежало від його волі та ще від того, з ким він виходив на зв'язок. Таким чином, цей зв'язок був мечем та щитом Бенедикта, і не дуже приємно, що він так явно дав мені це зрозуміти. Я вирішив списати його надмірну настороженість на свіже поранення, адже точно знав, що за весь час не заподіяв йому жодної неприємності. Отож, і я мав поводитись обережніше, ніж звичайно. Сумно таке розуміти, коли зустрічаєш брата після стількох років розлуки...

— Цікаво, — озвавсь я, обережно повертаючи келих. — Якщо все так, як ти говориш, то виходить, що всі ми пороли гарячку.

— Не всі, — поправив мене Бенедикт.

Я відчув, як моє обличчя заливає рум'янець.

— Так, перепрошую, — сказав я Бенедиктові.

Він недбало кивнув.

— Будь ласка, продовжуй.

— Що ж, розвиваємо припущення далі, — знову потягнув нитку оповіді я. — Якоїсь миті Ерік вирішив, що трон застоявся порожнім і що пора сказати своє слово. А ще він, мабуть, надумав, що амнезія амнезією, але цього не досить, тож краще остаточно поховати мої претензії на королівство. І цього разу Ерік улаштував мені аварію, в Тіні з назвою Земля. Ця аварія мала стати фатальною, проте не судилося.

— Звідки знаєш? Знову здогади?

— Опісля Флора підтвердила це мені, так само, як і те, що вона теж була задіяна у цій афері.

— Дуже цікаво. А далі?

— Сильний забій голови зробив зі мною те, чого раніше не міг домогтися навіть Зіґмунд Фройд, — вів я далі. — У пам'яті спливали відголоски спогадів, вони ставали чіткішими та зрозумілішими, а надто тоді, коли я зустрівсь із Флорою і пройшов через кілька випробувань, котрі ще більше оживили мою пам'ять. Я зміг переконати сестру, що пам'ять повернулася повністю, і вона, вже не приховуючи нічого, розказала мені й про людей, і про події. А потім, як чорт з табакерки, вигулькнув Рендом. Він утікав, бо на нього напали...

— Напали? Хто? І чому?

— Потвори з якоїсь Тіні. А що вони не поділили, й досі не знаю.

— Цікаво, — проказав Бенедикт, і я, хоч-не-хоч, з ним погодився. Ще у темниці в Амбері я часто згадував про це і намагався з'ясувати, чому ж це на сцені, на передньому плані так несподівано вигулькнув Рендом, та не один, а переслідуваний лихими тварюками. Відколи я його зустрів і аж поки ми розійшлися в різні боки, нам постійно загрожували якісь небезпеки. Я був надто заклопотаний своїми негараздами, а він не дуже поспішав розповісти про справжні причини своєї появи. Виникала ця думка й тоді, коли Рендом щойно з'явився, тільки для мене то було не так важливо, тож я швидко перестав про це думати. Пізніші події взагалі примусили мене про це забути, допоки я не опинивсь у темниці, і ось тепер знову згадав про Рендома. Цікаво? Надзвичайно. Чи насторожує? Безперечно.

— Мені вдалося зробити з Рендома помічника, — вів далі я. — Він був переконаний, що я торую шлях до влади, хоч єдине, що мене тоді цікавило, — це відновлення власної пам'яті. Рендом погодився допомогти мені з поверненням в Амбер, і йому це вдалося. Майже вдалося, — уточнив я. — Ми потрапили до Ребми. На той час Рендом уже знав, що трапилося зі мною насправді, й запропонував, аби я пройшов Лабіринт і таким способом відновив свої спогади. Гріх було не скористатися слушною нагодою, тож я це зробив. Ніщо мені не заважало здійснити задумане, а потім я скористався властивостями Лабіринту й перенісся в Амбер.

Бенедикт усміхнувся.

— Боюся, Рендом був не в захваті від цього, — зауважив він.

— Радіти точно не мав од чого, — кивнув я. — Рендом смиренно прийняв вирок Мойри та одружився з Віаллою — сліпою дівчиною із середовища її придворних. За вироком, він мав прожити з нею щонайменше рік. Я про це дізнавсь уже потім. Дейдра теж залишилася в Ребмі. Ми зустріли її дорогою туди, вона саме втікала з Амбера. Отак утрьох ми й заявилися до Ребми. І вона залишилася там, як і Рендом.

Я осушив келих, і Бенедикт знаком показав мені налити ще. Пляшка була майже порожня, тож він видобув зі скрині нову, і ми знову наповнили келихи. Я зробив чималенький ковток. Це вино було кращим за попереднє. Мабуть, із припасів, які Бенедикт тримав для себе.

— У палаці, — повів я далі розповідь, — мені вдалося проникнути до бібліотеки і роздобути у ній колоду карт. Це, власне, й було головною метою моїх відвідин. Більше я нічого не встиг зробити, бо мене застукав Ерік, і ми почали битися на мечах. Там саме, у бібліотеці. Я поранив його, міг би навіть порішити, але втрутилась охорона, і мені довелося втікати. За допомогою карти я викликав Блейза, й він перетягнув мене до себе в Тінь. Ну, а решту ти, мабуть, уже чув від інших. Як ми з Блейзом спільно виступили на Амбер, як зазнали невдачі. Він падав зі схилу Колвіру. Я кинув йому свою колоду карт, Блейз упіймав її. Наскільки зрозумів, серед мертвих його ніхто не бачив. Щоправда, там і висота нівроку, хоча тієї миті на морі був приплив. Тож навіть не знаю, загинув він тоді чи вцілів.

— Мені теж невідомо, — сказав Бенедикт.

— От, потім мене ув'язнили в темниці, а Ерік став королем. Мені випала честь бути його помічником на коронації, хоч я трохи й брикнув. Спершу я надягнув корону на себе, і тільки потім той бастард — у родовому значенні цього слова — зірвав її з мене й натягнув на свою балабушку. А тоді він звелів осліпити мене і знову запроторити до темниці.

Бенедикт посунувся вперед, вдивляючись мені в обличчя.

— Так, — погодився він, — про це я вже чув. Як вони таке зробили?

— Розпеченим залізом, — сказав я, мимохіть поморщившись і ледь утримуючись від того, щоб затулити очі руками. — На щастя, я знепритомнів, так і не дочекавшись кінця тортури.

— Залізо доторкалося очей?

— Так, — сказав я. — Гадаю, так.

— І скільки часу тобі знадобилося на відновлення зору?

— Років через чотири я вже знову зміг бачити. А щодо остаточного відновлення, то воно тільки-но завершилось. От і виходить, що всього — років зо п'ять.

Бенедикт відкинувся назад, зітхнув і ледь-ледь усміхнувся.

— Добре, — мовив він. — Ти мене обнадіяв. Декому з наших уже доводилося втрачати певні частини тіла, потім у них вони, звичайно, відростали, але так, щоб утратити руку чи ногу... Скажімо, зі мною це вперше.

— О, так, — сказав я. — Якщо зібрати все докупи, список буде нівроку. Свого часу я, можна сказати, з року в рік вів такий облік... Колекція різних обрубків, багато з них уже давно забуті, та наскільки можу судити з чужого (й не тільки) досвіду, це здебільшого пальці на руках і ногах, та ще кінчики вух. Тож я сказав би, шанси на те, що рука відросте, в тебе достатньо високі. Не відразу, звичайно, але відросте. — І додав: — Чудово, що лівою ти фехтуєш не гірше, ніж правою.

Усмішка на обличчі Бенедикта то з'являлася, то щезала. Він знову взяв келих. Ні, мій брат явно не був налаштований пояснювати мені, що з ним сталося.

Я вкотре потягнув зі свого келиха. Розповідати Бенедикту про Дворкіна не бажав. Мені хотілось, аби цей чаклун якнайдовше залишався козирем у мене в рукаві. Ніхто з нас не знав усіх його можливостей, до того ж, він був явно божевільним. Однак ним можна верховодити. Навіть татусь якоїсь миті почав боятися Дворкіна, от і запроторив його подалі від гріха. Про що ж казав чаклун мені тоді у камері? Батько ув'язнив Дворкіна після його заяви, що він знає, як можна знищити Амбер. Якщо це не фантазії шаленця і саме через те він був позбавлений волі, то наш батько діяв набагато шляхетніше, ніж повівся б на його місці я.

Старий дивак був надто небезпечний, щоб залишати його живим. Хоча, з іншого боку, батько намагався вилікувати чаклуна від безумства. Дворкін казав щось про цілителів, яких він розлякував або знищував силою чарів. У моїх спогадах він досі залишався мудрим, добрим стариганом, безмежно відданим батькові та всій нашій родині. І поки зберігалася бодай якась надія, я не міг уявити, як можна ні з того ні з сього вбити Дворкіна. Він був ув'язнений у такому місці, втекти з якого неможливо. Але чаклун, коли йому там стало нудно, просто взяв та вийшов зі своїх апартаментів. Ніхто не може пересуватися через Тіні в Амбері, з тієї причини, що там їх нема, тож те, що зробив Дворкін, виходило за рамки принципів, покладених в основу карт, і не вкладалось у мене в голові.

Дворкін покинув те місце, де був, і перш ніж повернувся назад, я вмовив його, аби він і для мене зробив схожий вихід із камери. Так я перенісся у маяк на Кабрі, де трохи оклигав, а потім рушив далі, й дорога привела мене у Лоррейн. Найрадше, ніхто з наших і досі не знав, що саме Дворкін допоміг мені втекти. Як розумію, наша сім'я завжди відзначалась особливими здібностями, та саме Дворкін розібрав їх по кісточках та втілив у формі Лабіринту і родинних карт. Колись він частенько намагався завести з нами мову щодо цих матерій, але більшості з нас вони видавалися надто абстрактними і нудними. Ми, хай нам грець, надзвичайно практична сім'я! Бранд, схоже, був єдиний, хто виказував хоч якийсь інтерес до балачок Дворкіна. Та ще Фіона. Ледь не забув про неї. Вона теж інколи слухала Дворкіна. І ще наш любий татусь. Він знав стільки всього, що нам і не снилося, але з нами не обговорював жодних високих матерій. Він узагалі не розбещував нас своєю увагою, у нього завжди було більш ніж досить справ, про які ми й гадки не мали.

Можливо, в тому, що стосувалося основ буття, він знав не менше за Дворкіна. Просто вони по-різному використовували знання, і в цьому — головна відмінність між ними. Дворкін — передусім митець, художник. А ким є наш батько, я й дотепер не дуже розумію. Він ніколи не втаємничував нас у свої справи, але гріх скаржитися на те, що був черствий чи поганий. Коли батько спілкувався з нами, то не скупився на подарунки для нас, на розваги. Але наше виховання він завжди передоручав придворним. Мені навіть здається, просто терпів нас, так, як можна терпіти неминучі плоди своїх пристрастей. Якщо чесно, то мене дуже дивує, що наша сім'я не налічує й двох десятків братів та сестер. Нас тринадцять, додайте сюди двох братів і сестру, котрих, як я знав, не було вже й на світі, — оце й усі плоди захоплень батька за півтора тисячоліття. І нібито було ще кілька осіб, вони жили задовго до нас і вже давно покинули цей світ. Та навіть із ними то не вельми вражаючий показник для велелюбного владики.

По правді сказати, ми теж не вирізнялися великою плодючістю. Щойно котрийсь із нас ставав самостійним і здатним рухатися через Тіні, як батько виряджав його на царювання до якоїсь Тіні, щоб він там жив-поживав і добра наживав. Отак я опинився в Авалоні, від якого тепер залишився тільки спогад. Наскільки мені відомо, про походження батька знав лише він. І я не зустрічав людей, які б пам'ятали ті часи, коли на світі не було Оберона. Дивно? Не знати, звідки родом твій батько, коли у тебе в розпорядженні століття, аби вдовольнити власну допитливість. Дивно. Проте наш батько був потайливим, проникливим і сильним, хитрим. Ми також, хто більше, хто менше, успадкували від нього ці риси.

Я відчував, що він бажає нам безжурного життя й процвітання, та щоб при цьому ми не були загрозою його владарюванню. Однак, коли раптом заходила мова про нього самого чи про давно минулі дні, то, як на мене, зароджувалось у ньому якесь внутрішнє напруження. Він неначе боявся, що ми дізнаємося більше, ніж нам треба знати. Підозрюю, що сама думка про Амбер, яким править не він, а хтось інший, була б нестерпною для батька. Подеколи він жартома бурчав про своє зречення від трону, але мені завжди здавалося, що робить це умисно, аби побачити, як ми відреагуємо. Батько чудово розумів, що у разі його зникнення чекає Амбер, однак не вірив у те, що це колись станеться. І жоден з нас не знав усіх його обов'язків та прав, його таємних зобов'язань.

Чим далі, тим більше я утверджувався в думці, що жоден з нас не достойний посісти батьків трон. Не вельми приємне відкриття, та що поробиш... У мене не раз виникало бажання списати на батька цю нашу нерівність, але, як на лихо, я надто довго знався з Фройдом, щоб не вгледіти в цьому егоїстичних мотивів. А крім того, у мене починали виникати сумніви у законності наших претензій. Якщо зречення не було і наш батько живий, то нам світило б щонайбільше регентство. Я не мав великого бажання сидіти на троні, чекати повернення батька і при цьому не знати, чим воно закінчиться. Зізнаюся чесно: боявся його, і то небезпричинно. Тільки дурний не убоїться вищих сил, яких не розуміє. Проте, хай би як називався цей титул, король або регент, я мав на нього більше прав, аніж Ерік. Відтак, я просто зобов'язаний боротися за нього. І якщо з батькового темного минулого мала постати якась сила та прийти мені на допомогу, й силою цією був би Дворкін, то краще, щоб ніхто не знав про нього ні сном ні духом, принаймні доти, доки я не здійсню свої наміри.

«І навіть тоді, — запитував я себе, — коли ця сила може зруйнувати Амбер, знищити всі його відображення, а заразом увесь світ, що я знав?» І сам собі відповідав: «Навіть тоді, коли це так. Хіба можна довіряти кому-небудь таку силу?» Що й казати, ми дуже практична сім'я.

Я випив ще вина, дістав люльку, прочистив її і набив тютюном.

— Оце, власне, й усе на сьогодні, — мовив до Бенедикта, оглядаючи плоди своїх старань, і потягнувся до каганчика, щоб прикурити. — Коли до мене повернувся зір і вдалося втекти з темниці, я покинув Амбер. Якийсь час мешкав у Тіні з назвою Лоррейн, там зустрів Ґанелона, і тепер ми тут.

— З якою метою?

Прикуривши, я всівсь і знову поглянув на Бенедикта.

— Бо тут неподалік був Авалон — той Авалон, який я знав колись.

Я навмисно не обмовився про те, що знав Ґанелона й раніше, і сподівався, що він зрозуміє мене так, як треба. Ця Тінь лежала порівняно близько від нашого Авалону, тож і місцевість, і більшість тутешніх звичаїв не мали б видаватися Ґанелону чужими. Не знаю, чи дасть це мені якісь вигоди у майбутньому, але наразі буде краще, якщо Бенедикт нічого про таке не знатиме.

Як і сподівався, він пропустив це мимо вух. Його увага була прикута до того, що здавалося йому цікавішим.

— Твоя втеча... — зацікавився він. — Як тобі це вдалося?

— Авжеж, без допомоги тут не обійшлося, — зізнавсь я. — З камери мене витягли. А потім... Словом, там є кілька ходів, про які навіть Ерік не знає.

— Розумію... — кивнув Бенедикт. Запитувати він нічого не запитував, але ж напевне сподівався, що я продовжу розповідь і назву своїх рятівників.

Пахнувши димом, я задоволено відкинувся назад, усміхаючись.

— Добре, коли є друзі, — сказав він, неначе погоджуючись із моєю думкою, якою я втішався, але не озвучив її. Врешті обізвався:

— Гадаю, що будь-хто з наших знайде в Амбері кілька вірних людей...

— Хочеться у це вірити, — відказав Бенедикт. І додав: — Я чув, що двері в твоїй камері були добряче подовбані, а ще ти спалив там лежак та розмалював стіни.

— Було діло, — погодився я з ним. — Довге ув'язнення так чи інакше впливає на розум людини. На мене воно точно подіяло. Пережив навіть періоди, і то чималі, коли мені здавалося, що я взагалі втратив розум.

— Не заздрю тобі, брате, після всього, що ти пережив, — похитав головою Бенедикт. — Аж ніяк не заздрю. Що збираєшся робити?

— Ще не визначився.

— А що скажеш на пропозицію залишитися тут?

— Навіть не знаю. Яка у вас обстановка?

— Я тут тепер за старшого, — пояснив Бенедикт. Було помітно, що він не вихваляється, а констатує факт. — Вважаю, що ми тільки-но знищили головну загрозу нашому королівству. І якщо не помиляюся, то нас чекає поки що порівняно спокійне життя. Ціна була, щоправда, високою, — він зиркнув на обрубок правиці, — але якщо невдовзі обстановка внормується, то значить, ми недаремно заплатили сповна.

І Бенедикт почав описувати справи в королівстві. Зображена картина загалом співпадала з тією, яку змалював нам у лісі молодий дезертир. Брат розповів мені про битву та перемогу в ній. Очільниця пекельних дів була вбита, її вершниці чкурнули хто куди. Більшість їх також перебили, а виходи з печер завалили камінням. Бенедикт вирішив залишити на полі бою невеликий загін, щоб зачистив територію, а його розвідники прочісували околиці, виловлюючи тих, хто не загинув у боротьбі.

Він жодним словом не обмовився, що зустрічався з Лінтрою — так звали очільницю пекельних дів.

— А хто вбив Лінтру? — запитав я.

— Це вдалося зробити мені, — відповів Бенедикт, несподівано смикнувши куксою і болісно кривлячись, — хоч визнаю, що з першим ударом на мить забарився.

Я відвернувся, те саме зробив Ґанелон. Коли знову повернувся до Бенедикта, обличчя його стало нормальним, а рука опустилася.

— Корвіне, ми шукали тебе, ти це знаєш? — запитав він. — І Бранд тебе розшукував, прочесав купу Тіней, і Джерард. Ти вгадав: Ерік розповів усе так, як тобі й думалося. Та ми не дуже вірили його словам, і пошуки тривали. Раз у раз викликали тебе через карту, але ти мовчав. Напевне, травма голови якось блокує виклик. Цікаво... Ти не відповідав на наші сигнали, і ми вже схилялися до висновку, що тебе нема серед живих. Потім до пошуків долучилися Джуліан, Каїн та Рендом.

— Он як? Що, справді?! Ти мене ошелешив!

Бенедикт усміхнувсь. Я теж усміхнувсь і сказав:

— О!

Той факт, що на мої пошуки дружно кинулися всі, означав, що їх турбувало не так моє благополуччя, як можливість отримати доказ братовбивчого наміру Еріка. З таким серйозним компроматом на руках було легше скинути Еріка з трону чи принаймні зробити його трохи поступливішим.

— Шукаючи тебе неподалік від Авалону, — провадив далі Бенедикт, — я натрапив на це королівство, воно мене й причарувало. Тоді на ці землі було шкода дивитися, кілька людських поколінь знадобилося б на те, щоб повернути їм колишній блиск. Я починав це робити на знак пам'яті про тебе, а з часом полюбив і тутешній народ, і загалом королівство. Люди вважають мене своїм Хранителем, тож довелося ним стати.

Мене його розповідь і зворушила, і розтривожила. Чи не хотів Бенедикт натякнути мені, що свого часу я геть занапастив цей край і він затримався тут, щоб облаштувати його належним чином? Так би мовити, прибратися після меншого брата. Чи, може, мав на увазі інше? Зокрема, те, що я любив це місце (або якесь інше, дуже схоже на це), і він старанно впорядкував його, прагнучи зробити таким, яким хотів би бачити його я? Ні, мабуть, стаю сентиментальним.

— Приємно чути, що мене шукали, — по хвилі сказав я, — і надзвичайно добра новина, що ти — Хранитель цього краю. Я був би не проти його побачити, бо він нагадує мені той Авалон, у якому я жив. Ти не будеш проти, якщо я ознайомлюся з ним ближче?

— І це все, чого тобі хочеться? Просто погостювати тут?

— Поки це єдине, що спало на думку.

— То знай: твою тінь, яка колись тут правила, ніхто не згадує добрими словами. Тутешніх немовлят не нарікають ім'ям Корвіна, і я йому тут не брат.

— Зрозуміло, — сказав я. — Моє ім'я — Корі. Старими друзями ми можемо бути?

Бенедикт кивнув.

— Моїм старим друзям тут раді завжди, — сказав він.

Усміхнувшись, я кивнув. Мене ображало, що він допускає, ніби я можу мати серйозні плани на тінь іншої тіні. І це я, той, який відчув на чолі — нехай і на коротку мить! — холодне полум'я корони Амбера!

Цікаво, міркував далі, а що сказав би Бенедикт, якби дізнався, що я, коли вже говорити по суті, маю прямий стосунок до появи пекельних наїзниць? І якщо розвивати таку логіку далі, то й у тому, що Бенедикт утратив руку, є моя провина. Втім, я вирішив просунутися в минуле ще на крок і перекласти цю провину на Еріка. Зрештою, то його вчинок спричинив моє прокляття!

І все одно, я дуже сподівався, що Бенедикт про це ніколи не дізнається.

Страх як кортіло з'ясувати, яку позицію займає він стосовно Еріка. Коли зроблю хід, на чий бік пристане — на його, на мій чи залишиться осторонь? До того ж, я був більше ніж певен, що він ламає голову над тим, угамувалися мої амбіції чи продовжують тліти, і якщо вони тліють, то що робитиму далі. Отже...

Хто з нас першим порушить цю тему?

Зробивши кілька добрячих затяжок, я допив вино з келиха, налив ще, тоді знову затягнувся. Прислухався до звуків у таборі, свисту вітру, вурчання в шлунку...

Бенедикт ковтнув вина. А потім запитав:

— Які в тебе плани?

Неначе просто так, як про щось малозначуще.

Я міг би сказати, що не маю нічого конкретного, що просто радію свободі, щасливий, бо живий і можу бачити... Ще міг би мовити, що ситий по горло, принаймні тепер, і взагалі жодних планів не маю...

...І Бенедикт чудово зрозумів би, що я нахабно брешу. Він знав мене як облупленого.

І тоді я сказав:

— Чи тобі не знати моїх планів...

— Якщо звернешся до мене по підтримку, то відповім тобі відмовою, — застеріг Бенедикт. — Амбер і так переживає нелегкі часи, а тут ще ти зі своїми амбіціями...

— Ерік — узурпатор.

— Я бачу в ньому регента, от і все. У такий час кожен з нас, хто висловить претензії на трон, наразиться на звинувачення у захопленні влади.

— Тобто, ти віриш, що батько живий?

— Так. Живий, але в скруті. Він робив кілька спроб зв'язатися зі мною через карти.

Мені вдалося зберегти вираз байдужості. Отже, так було не тільки зі мною.

Якби я почав розповідати про нашу останню розмову, це виглядало б як лицемірство, безпринципність та безсоромна брехня. Адже тоді, п'ять років тому, під час того напівзабутого контакту, батько сказав мені посісти трон. Хоча він мав на увазі, найімовірніше, регентство...

— Ти не підтримав Еріка, коли він зайняв трон, — сказав я. — Чи підтримаєш його тепер, коли він на троні, якщо раптом хтось виступить проти нього?

— Я вже казав, — відповів Бенедикт. — Для мене Ерік — просто регент. Не скажу, що я в захваті від нього, але не хочеться, щоб у Амбері знову спалахнула якась міжусобиця.

— І ти його підтримаєш?

— Усе, що я хотів сказати, вже мовлено. Ти завжди будеш бажаним гостем в Авалоні, тільки не думай, що я дам тобі скористатися ним як плацдармом для наступу на Амбер. Не знаю, що думаєш про це ти, зате тобі відомо, як вважаю я.

— Так, ти все прояснив, — кивнув я Бенедикту.

— Тепер, коли ти вже знаєш, і далі бажаєш погостювати в Авалоні?

— Уже вагаюся, — зізнавсь я. — А це твоє бажання — не допустити війни в Авалоні, — воно однакове для всіх?

— Тобто?

— Хочу сказати, що коли комусь запрагнеться, не питаючи мого дозволу, повернути мене до Амбера, — битимуся до останнього, аби лише не повторилася стара історія.

Жорсткі зморшки на обличчі Бенедикта розгладилися, погляд ледь потупився.

— Тільки не подумай, що видам тебе, Корвіне. Невже вважаєш, що я такий жорстокий і хочу, щоб тебе ув'язнили в тюрмі, осліпили, а може, й накоїли щось гірше? Тут ти завжди будеш бажаним гостем, а свої страхи й амбіції залишай на кордоні.

— У такому разі я хочу тут погостювати, — сказав я. — Війська в мене нема, та й не по рекрутів приїхав сюди.

— То знай: у нас тобі завжди будуть раді.

— Дякую, Бенедикте! Не сподівався зустрітися з тобою тут, тож дуже радий, що це сталося.

Він ледь помітно порожевів і кивнув.

— Мені також приємно, — мовив Бенедикт. — Скажи чесно: я перший з наших, кого ти зустрів після втечі?

Я кивнув, підтверджуючи це.

— Так. І згоряю від цікавості, як вони... Є якісь важливі новини?

— Ніхто не вмер, усі живі, — повідомив Бенедикт.

Ми обидва засміялись, і я зрозумів, що доведеться вислухати всі сімейні плітки стосовно мене. А зрештою, воно було того варте.

— Я ще збираюся побути тут, у полі, — сказав Бенедикт. — Дозори пильнуватимуть доти, доки не стане остаточно зрозуміло, що жодна нападниця не вціліла. Мабуть, пробудемо тут з тиждень, поки закінчимо.

— Он як? То що, перемога не була остаточною?

— Гадаю, що була, просто люблю доводити почате до кінця. Потратимо трохи часу, зате впевнимося, що все чисто...

— Розумно, — погодивсь я.

— ...Тому, якщо не прагнеш залишатися в таборі, чому б тобі не поїхати у місто, бути ближче до центру подій? Я маю в Авалоні кілька жител. Спеціально для тебе тримаю невелику садибу. Як на мене, там непогано. Це недалеко від міста.

— Уже неймовірно сильно хочу його побачити...

— Вранці дам тобі карту і листа до мого економа.

— Дякую, Бенедикте!

— Приїду до тебе відразу, як закінчимо тут, — сказав він, — а поки це не сталося, посилатиму щодня гінців. Вони триматимуть тебе в курсі наших справ.

— Чудово, братику!

— Тоді знайди собі затишний закут, — порадив Бенедикт. — Думаю, що сигнал на сніданок ти не проспиш.

— Таке просипаю рідко, — сказав я. — Не будеш проти, якщо ми заночуємо там, де залишилася наша поклажа?

— Жодних заперечень! — сказав Бенедикт, і ми покінчили з вином.

Коли залишали намет, я, відкидаючи полотнище при вході, різким порухом руки зісунув його на кілька дюймів убік. Бенедикт побажав нам на добраніч, і, коли я відпускав полотнище назад, він стояв уже спиною до виходу й нічого не бачив. Так і не помітив шпарини завширшки кілька дюймів, яку я залишив у наметовій стінці.

Я постелив собі далеченько від наших клунків, обличчям до намету Бенедикта, а клунки, лаштуючись, підсунув ближче. Ґанелон здивовано поглянув на мене, я лише мовчки кивнув і очима показав на намет. Він поглянув туди, з розумінням кивнув і взявся стелитися правіше.

Прикинувши, який у нього зріст, я сказав:

— Знаєш, я б залюбки помінявся з тобою місцями. Що скажеш?

Аби виглядати природнішим, підморгнув.

— Та мені без різниці, — стенув плечима Ґанелон.

Табірні вогні гаснули один за одним, більшість воїнів уже спали. Лише вартові, які походжали з боку в бік, кілька разів звернули на нас увагу. Над табором стояла цілковита тиша, і жодна хмаринка не затуляла зоряного неба. Я добряче втомивсь, а запахи диму й сирої землі приємно лоскотали ніздрі, навіваючи спогади про інші часи та місця, про тамтешні походи і нічний відпочинок.

Та замість того, щоб склепити очі, я переніс один із клунків, кинув його в головах, сів, обпершись на нього, знову натоптав люльку і закурив.

Поки Бенедикт походжав наметом, я двічі перебазовувався з місця на місце. На кілька секунд брат узагалі зник з поля зору. Ось у наметі зарухалося дальнє світло, і я зрозумів, що він підійшов до скрині. Знову з'явившись, Бенедикт розчистив стіл і вдруге ненадовго зник. Повернувшись, усівся за стіл у такій самій позі, як перед тим. Я трохи посунувся, щоб краще бачити ліву руку Бенедикта.

Він гортав чи то книжку, чи щось завбільшки як книжка. Також, можливо, щось перебирав. Невже карти? Ну звісно ж, вони.

Я дорого заплатив би за те, щоб побачити карту, котру він тримав у руках. Ще чимало віддав би, аби мати напохваті Ґрейсвандір, на той випадок, коли хтось увійде до намету не через вхід, крізь який я дививсь, а якось інакше. У долонях і п'ятах поколювало, як це буває перед втечею чи боєм.

Та Бенедикт і далі залишався сам.

Він просидів нерухомо близько чверті години. Коли ж нарешті ожив, то заховав карти кудись у скриню та відразу загасив каганці.

Сторожа розміреним кроком ходила по табору, й Ґанелон захропів.

Вибивши люльку, я заховав її в кисет на поясі.

Завтра, подумки сказав сам собі. Якщо тільки прокинуся, то все буде гаразд...

5

Пожовуючи стеблинку, я лежав на траві коло річки і, сперши голову на руки, дививсь, як крутиться млинове колесо на протилежному березі. Над плесом, де кипіла піна, мінилася барвами невелика веселка, і час від часу вітер доносив до мене краплі води. Безперервне плюскотіння води та шум колеса глушили решту звуків лісу. Цим млином давно ніхто не користувавсь. Я милувався ним, бо вже кілька століть не бачив нічого подібного. Дивився на колесо і, слухаючи шум води, не просто відпочивав. Було в цьому видовищі й щось гіпнотичне.

Ми гостювали в Бенедикта третій день, і Ґанелон ходив у місто шукати розваг. Учора я теж вирушив разом з ним і з'ясував усе, що мене цікавило. Сьогодні ж мені не до розваг. Приймати рішення та діяти потрібно було швидко. У таборі все пройшло як по маслу. Бенедикт припильнував, щоб нас як слід нагодували, дав нам обіцяні карту та лист. Ми покинули табір, коли сходило сонце, а в полудень були вже у маєтку. Зустріли нас добре, показали, хто де житиме, а після того ми подалися до міста, де й пробули.

Бенедикт ще кілька днів збирався провести в полі. І поки його тут не було, я мав провернути одну справу. А це означало, що на мене чекає пекельна скачка. Про щедру на задоволення неквапну подорож не могло бути й мови. Мусив якнайшвидше пригадати всі потрібні тіні та вирушати у дорогу.

Гостини в цьому відображенні, що так нагадувало Авалон, можна було б назвати цілющими, якби не мої далекосяжні плани та постійні перешкоди на шляху до їхнього здійснення. Вони перетворилися на справжню манію, я повсякчас думав тільки про них. Та розуміти суть проблеми — це одне, й зовсім інше — її розв'язати. Тому всі ці знайомі краєвиди та звуки лише на короткий час відволікли увагу, після чого я знову з головою поринув у свої величні задуми.

Справа мала скластися бездоганно. Я збиравсь однією поїздкою вполювати двох зайців. Головне — зробити все непомітно, щоб не збудити нічиїх підозр. А це означало, що від пізнього вечора аж до самісінького ранку тут не буду. Я домовився з Ґанелоном, щоб у разі чого він прикрив мене.

Голова моя погойдувалася в такт рипінню колеса. Я вигнав із думок увесь непотріб та почав пригадувати, як має виглядати цей пісок, які в нього колір і температура, який там вітер, запах солі у повітрі, хмари в небі...

Потім задрімав. Мені снився сон, але не про місце, котре я шукав.

Увижалося величезне колесо рулетки, й на тому колесі стояли ми — всі-всі-всі. Мої брати та сестри, я, ще якісь люди — і ті, яких я знав колись, і ті, яких знаю тепер. Воно крутилося, й ми хто опускавсь, а хто підіймавсь. Усі, хто був на тому колесі, мали свої сектори. Опиняючись у найвищій точці, ми вимагали зупинити колесо, та воно оберталося далі, й ми починали обурено верещати. Раптом колесо сповільнило хід. Я був саме на підйомі. Переді мною догори ногами висів хтось білявий, він благав та погрожував, проте його крики тонули в мішанині голосів. Обличчя нещасного потемніло, скривилося, на нього було страшно глянути. Після того, як я рубонув по мотузці, що тримала його за щиколотку, він упав і зник з очей.

Я був уже на шляху до вершини, як колесо сповільнилося знову, і раптом побачив Лоррейн. Вона енергійно махала рукою, підкликала до себе і гукала мене на ім'я. Я потягнувся до неї — дама була переді мною наче на долоні. Я хотів її, хотів їй допомогти. Та колесо понесло мене далі, й вона загубилася з виду.

— Корвіне!..

Я не звертав уваги на крики Лоррейн, бо дістався майже до верху. Крик пролунав удруге, та я вже згрупувавсь усім тілом, готуючись стрибнути вгору. Якщо це бісове колесо не зупиниться там, де хочу, то доведеться стримувати його самому, попри ризик зірватись і розбитися на смерть. І я приготувався до стрибка. Колесо клацнуло ще...

— Корвіне!..

Колесо віддалилося, потім поближчало, тоді почало танути у повітрі... Переді мною знову крутилося млинове колесо, а у вухах бринів звук мого імені, то виринаючи, то потопаючи, змішуючись із плюскотом води та розчиняючись у ньому.

Я протер очі, пригладив волосся, і коли робив це, мені на плечі впало кілька кульбабок та хтось неголосно захихотів у мене за спиною.

Мерщій обернувшись, відразу ж побачив її.

Вона стояла кроків за дванадцять від мене, висока струнка темноока шатенка з короткою стрижкою. На ній був фехтувальний жакет, у правій руці вона тримала рапіру, в лівій — захисну маску. Дивилася на мене і сміялася. Зуби її були білі та рівні, хоча й дещо задовгі. Мініатюрний ніс і засмаглі щоки вкривало ластовиння. Від неї віяло тією життєвою силою, що так вабить до себе й вигідно відрізняється від звичайної симпатичності. А надто — з висоти прожитих літ...

Вона відсалютувала рапірою і сказала:

— До бою, Корвіне!

— Чорт забирай, хто ти така? — запитав я, тільки зараз зауваживши на траві неподалік од себе фехтувальний жакет, рапіру і маску.

— Ні запитань, ні пояснень, — сказала вона. — Лише після бою.

Надягнувши маску, чекала.

Я встав, узяв із землі жакет. Краще провести з дівчиною бій, аніж сперечатися з нею і намагатися щось довести. Мене не дуже надихав той факт, що їй відоме моє ім'я, і чим більше я про це думав, тим більше мені починало здаватися, що ми з нею знайомі.

Що ж, битися то битися, подумав я, впихаючись у жакет і застібаючись. Узяв рапіру, надягнув маску.

— Гаразд, — озвався, коротко відсалютував дівчині та ступив крок уперед. — Гаразд.

Вона теж зробила крок мені назустріч, і ми зійшлись. Я дав їй змогу атакувати.

Почала супротивниця дуже швидко: удар — фінт — фінт — випад... Мій випад був удвічі швидший, однак вона з не меншою моторністю відбила його й відступила. Тоді я почав помалу також відступати, щоб витягнути дівчину до себе. Вона засміялась і з новими силами напала на мене. Рухи її були бездоганні, й дівчина це знала. Їй хотілося похизуватися переді мною. Двічі ледве не дістала мене, обидва рази низьким випадом, і мені це дуже не сподобалося. Коли вона пішла у третій випад, я спіймав її на зустрічному русі. Супротивниця впівголоса, беззлобно, лайнулася, визнаючи свій промах, і, не вагаючись ні миті, атакувала мене знову. Зазвичай мені не подобається фехтувати з жінками, байдуже, наскільки вони аси, але від цього поєдинку я отримав справжнє задоволення. Вправність, грація її атак, витримка захоплювали мене. Я милувався нею та із задоволенням відбивав удари. Мені стало цікаво, у кого вона перейняла цей стиль. Спочатку хотів нашвидку виснажити її фізично, закінчити бій, а тоді вже про все розпитати. Але якоїсь миті впіймав себе на думці, що не проти й далі битися з нею.

Втоми вона не видавала. Це наводило мене на певні роздуми. Ми гасали берегом річки, то в один бік, то в другий, безупинно брязкаючи клинками. Я вже навіть утратив лік часу.

А збігло його чимало, перш ніж дівчина тупнула каблуками та опустила у фінальному салюті клинок. Це означало закінчення бою. Тоді, зірвавши маску, всміхнулася знову.

— Дякую! — мовила вона, важко дихаючи.

Я теж відсалютував, рвонув з обличчя схожу на пташину клітку ґратчасту маску, а поки морочився з ремінцями та пряжками, знімаючи фехтувальний жакет, дівчина підійшла до мене і, перш ніж я щось зрозумів, поцілувала в щоку. Їй навіть не довелося ставати навшпиньки. Я зніяковів, однак спромігся витиснути із себе усмішку. Не даючи оговтатися, вона взяла мене за руку і повела до місця нашої зустрічі.

— Я прихопила кошик для пікніків, — повідомила.

— Чудово. А я саме зголоднів. І ще мені неймовірно цікаво...

— Розповім тобі все, що тільки захочеш, — весело пообіцяла вона.

— То, може, скажеш для початку своє ім'я?

— Дара. Мене назвали Дарою, на честь бабусі.

Сказавши це, мельком поглянула на мене, мовби чекаючи, як я відреагую. Не хотілося розчаровувати, тож я кивнув і повторив її ім'я.

— Чому ти назвала мене Корвіном? — поцікавився я.

— Бо це твоє ім'я, — сказала Дара. — Я впізнала тебе.

— Звідки ж ти мене знаєш?

Вона відпустила мою руку.

— А от і кошик! — Дара дістала з-поза стовбура дерева кошик, який стояв там на розлогому корінні, що випиналось із землі.

Я мовчки спостерігав за нею.

— Сподіваюся, мурах тут ще нема, — поглянула вона, тоді зайшла у надрічковий затінок і розстелила на траві скатертину.

Почепивши фехтувальне спорядження на гілки найближчого куща, я зауважив:

— Як це ти примудрилася притягти на собі стільки всього?

— Мій кінь стоїть там, трохи нижче за течією, — Дара махнула головою в той бік.

Почала діставати з кошика пакунки й викладати їх на скатертину.

— Аж там? Чому ж так далеко? — здивувавсь я.

— А тому, що я хотіла підійти до тебе так, щоб ти мене не бачив. Якби почув звук копит, то відразу прокинувся б, погодься?

— Мабуть, так, — кивнув я.

Вона замовкла, вдаючи глибоку задуму, але не витримала й засміялася.

— А от першого разу ти мене не почув. Я ще...

— Першого разу? — позаяк Дара дуже хотіла, здивувати мене, я не зміг відмовити їй у цьому задоволенні.

— Так, тоді я ледве не наїхала на тебе, — пояснила вона. — Ти спав як убитий. Я побачила, хто тут ніжиться, й одразу ж повернулася взяти кошик та фехтувальне спорядження.

— Ага. Тепер зрозумів.

— Підходь ближче, сідай, — припросила дівчина. — Пляшечку відкоркуєш?

Вона поставила пляшку там, де мало бути моє місце, обережно розгорнула пакуночок із парою кришталевих келихів і поставила їх на середину «столу». Я сів.

— Найцінніший кришталь Бенедикта, — зауважив, витягуючи з пляшки корок.

— Так, — кивнула Дара. — Обережніше з келихами, коли наливатимеш вино, щоб не перекинути їх. Цокатися, гадаю, не варто.

— Таки не варто, — погодивсь я і розлив напій. Дара підняла келих.

— За возз'єднання, — проголосила вона.

— Яке возз'єднання?

— Наше.

— А хіба ми вже зустрічалися?

— Не будь занудою, — махнула рукою Дара і приклалася до келиха.

Я понизав плечима.

— Що ж, за возз'єднання.

Потім Дара взялася до їжі, я зробив те саме. Вона так насолоджувалася ореолом таємничості, який створювала навколо себе, що я вирішив їй підіграти — чому б не зробити людині приємно!

— І де ж ми зустрічалися? — запитав я. — У якомусь палаці? Чи, може, в гаремі?..

— А може, й у Амбері, — сказала вона. — В Амбері ти був...

— В Амбері? — здивувавсь я. Раптом згадав, що в руках — безцінний кришталь Бенедикта. Голос у мене був явно схвильований. — Та хто ж ти така, врешті-решт?

— ...ти був в Амбері — такий самовпевнений красень, усі жінки захоплювалися тобою, — розповідала Дара. — І ще там була я, мала сіра мишка, яка захоплено дивилася на тебе з віддалі. Сіра... чи то пак, непоказна... не дуже виразна... маленька Дара... Тільки знай: я з тих, котрі пізно розквітають... я втратила спокій через такого серцеїда... — Я буркнув під ніс щось не дуже пристойне, Дару це розсмішило: — Чи, може, скажеш, не було такого? — наполягала вона.

— Не було, — сказав я, беручи ще кусень м'яса та окраєць хліба. — Здається, то було в борделі, де я потягнув собі спину. Тієї ночі напився...

— Ти пам'ятаєш! — вигукнула Дара. — Там був мій приробіток. А вдень я об'їжджала диких коней.

— Здаюся, — сказав я і підлив ще вина.

У цій дівчині було щось із біса знайоме мені, й це неабияк дратувало. Але ж її вигляд, манери — усе свідчило про те, що їй років сімнадцять, не більше. Дуже вагома підстава вважати, що наші життєві доріжки ніде не перетиналися.

— Це Бенедикт навчив тебе так фехтувати? — поцікавивсь я.

— Він.

— То хто ж Бенедикт тобі?

— Ну, звісно ж, коханець! — не приховала вона. — Він дарує мені діаманти, хутра... і ми разом фехтуємо.

Вона знову засміялася.

Я продовжував пильно вивчати її обличчя. Так, це було можливо...

— Я образився, — сказав нарешті.

— Чим? — запитала Дара.

— Бенедикт не пригостив мене сигарою.

— Сигарою?

— Ти його дочка, правда ж?

Дівчина зашарілася, проте хитнула заперечно головою.

— Ні, — запевнила вона. — Але ти вже близенько до істини...

— Онука? — запитав я.

— Ну... щось на кшталт того.

— Не зрозумів...

— Він любить, коли я кличу його дідусем. Хоча насправді Бенедикт — батько моєї бабусі.

— Розумію. А є ще хтось такий, як ти?

— Ні, я одна.

— А мама, бабця?..

— Обоє померли.

— Як?

— Точніше, їх убили. Два вбивства, і щоразу тоді, коли дідусь від'їздив до Амбера. Мабуть, тому він стільки часу там уже не був. Не хоче залишати мене без нагляду, хоча прекрасно знає, що я не дам себе образити. Ти, Корвіне, й у цьому переконався, правда?

Я кивнув. Це вже дещо прояснювало. Скажімо, я починав розуміти, що саме примусило Бенедикта стати тутешнім Хранителем і залишитися тут. Дарі ж треба було десь жити, а про те, щоб повернути її до Амбера, він і думати не хотів. Ба, навіть більше, Бенедикт робив усе можливе, аби жоден з нас не дізнався про її існування. Адже через неї можна було б впливати на нього. Та якщо все це так, як же він допустив наше знайомство? Щось тут не сходилося...

— Не віриться, що Бенедикт прийде й радітиме від того, що ти зараз тут, — сказав я. — Дивися, влетить тобі на горіхи!

— Ти такий, як і він! Дідько з вами, я вже доросла!

— А хіба я це заперечував? Просто заковика в тому, що ти маєш бути не тут, хіба ні?

Замість відповіді вона ковтнула вина. Те саме зробив і я. Після кількох хвилин, заповнених ніяковим мовчанням та жуванням, вирішив змінити предмет розмови й запитав:

— А як ти зрозуміла, що я — це я?

Вона дожувала, зробила ще ковток вина і широко всміхнулася:

— Мені допоміг мій портрет. А ти що подумав?

— Який портрет?

— Той, що на карті, — пояснила Дара. — Коли я була маленькою, ми часто гралися картами. Так я перезнайомилася з усією ріднею. І заодно дізналася, що ти й Ерік — найкращі після Бенедикта фехтувальники. Тому-то я...

— У тебе є своя колода? — перервав я.

— Якби ж то... — сказала вона, ображено надимаючи губи. — Дід не дав мені жодної. А в нього є кілька колод, знаю достеменно!

— Он як? І де ж він їх зберігає?

Примруживши очі, Дара пильно поглянула на мене. От чорт! Еге ж, трохи стриманості мені не завадить.

Але на запитання вона відповіла:

— Одну колоду він завжди тримає при собі, а де інші, не знаю. А що, він їх тобі ніколи не показував?

— Та я його й не просив, — відбрехався. — Ти знаєш їхнє істинне призначення?

— Коли мені давали карти, то завжди попереджали, щоб не робила цього, того, ще чогось... От я й вирішила, що ці карти особливі, але що саме в них особливого, мені ніхто ніколи не казав. Отже, то не просто карти, так?

— Угу.

— Я так і знала. Дід з ними завжди дуже обережний... А ти маєш таку колоду?

— Маю, тільки я її позичив.

— Розумію. І зараз ти хотів би скористатися тими картами для здійснення складного та лихого наміру.

Я понизав плечима.

— Хотів би, тільки наміри мої банальні й примітивні.

— Наприклад?

Я похитав головою.

— Якщо Бенедикт чомусь і досі не забажав, щоб ти знала, як працюють ці карти, то я теж не скажу.

Дара щось невдоволено буркнула.

— Ти боїшся його, — раптом заявила вона.

— Я дуже поважаю Бенедикта, а крім того, він мені як-не-як брат.

Вона засміялася.

— А фехтує він краще за тебе?

Я відвернувся. Скидалося на те, що там, звідки Дара щойно приїхала, ще не чули останніх новин. Адже всі городяни, з якими я спілкувався, вже знали, що Бенедикт утратив руку. Такі новини розлітаються зазвичай блискавично. Ні, хай дізнається про Бенедиктову руку від кого завгодно, але тільки не від мене.

— Можеш думати так, як хочеш, — урешті відповів я. — А ти де була?

— В одному гірському селі, — сказала Дара. — Дідусь відвіз мене в гори і залишив у своїх друзів. Така собі родина Тесі. Не чув?

— Ні, не чув.

— Я вже бувала у них, — провадила далі вона. — Дідусь переправляв мене туди щоразу, коли тут ставало неспокійно. Село те не має наймення, тож я називаю його просто селом. Воно трохи дивне, і люди в ньому теж дивакуваті. На нас вони дивляться мовби на щось особливе, я сказала б, що навіть обожнюють. Зі мною поводилися так, неначе я для них казна-яка велика цінність. Та коли намагалася щось дізнатися, вони як води в рот набирали. Їхати туди недовго, але тамтешні гори зовсім не такі, як тут, і небо інше. Та що небо — там геть усе не таке, як у нас! Коли потрапляю туди, мене щоразу лякає відчуття, немов зворотного шляху нема. Колись давно намагалася повернутися назад сама, але заблукала. Від Тесі мене завжди забирав дідусь, і з ним дорога була зовсім не важка. Усе, що він наказував їм стосовно мене, Тесі виконували чітко й незаперечно. А до діда ставилися, мовби до божества.

— Він і є божество, — сказав я. — Для них.

— Ти казав, що не знаєш їх...

— Мені й не треба їх знати. Досить того, що я знаю Бенедикта.

— Як це у нього виходить? Розкажи, — попросила Дара.

Я лише заперечно похитав головою.

— А ти як це робиш? — опісля запитав я у неї. — Ти ж якось опинилася тут, правда?

Вона допила вино і простягнула келих. Я наповнив його, підняв очі... Дівчина сиділа, схиливши голову на правий бік та зморщивши чоло. Її очі дивилися кудись удалечінь.

— Я справді не знаю, — сказала Дара, підіймаючи келих і механічно відпиваючи вино, — хоч убий, не знаю, як у мене це вийшло... — Лівою рукою вона почала гратися з ножем, потім міцно стиснула його в руці. — Ставала сама не своя, скаженіла від люті, коли дідусь ховав мене там. Говорила, що хочу залишитися тут і битись, однак він примушував мене сідати верхи та їхати з ним, і невдовзі ми прибували в те сільце. Як — не знаю. Я тут з'явилася на світ, тут виросла. Об'їздила всі тутешні околиці вздовж і впоперек, на сотні ліг у кожен бік. Та скільки не шукала, так і не знайшла того села. А з дідом тільки-но виїжджаєш, минає зовсім мало часу — і ми вже в гостях у Teсі...

Відколи я була у них востаннє, збігло кілька років, я вже доросліша, можу краще судити про те чи інше. І взяла собі за мету, що назад повернуся сама, — говорячи це, вона машинально то водила ножем по траві, то втикала його у землю. — І от я дочекалася ночі й почала вивчати зорі, щоб за ними визначати шлях. Та на мене чекала цілковита несподіванка. У небі не було жодної відомої зірки! Жодного знайомого сузір'я! Тоді я повернулася в дім і спробувала скласти все докупи. Це трохи лякало мене, я не знала, що маю робити. Наступного дня намагалася витягнути щось нове з тих Тесі та інших селян, але де там! Усе було, як у страшному сні! Вони або дурні, або прикидалися, щоб збити мене з пантелику. Там не просто не було дороги, щоб повернутися звідти сюди — вони й гадки не мали, що крім їхнього «тут» може існувати ще якесь «там».

Коли настала ніч, я знову звірилась із зорями й побачила, що все залишилося без змін. Ще трохи, і вже погодилася б із ними, що нема ніякого «там», — Дара водила ножем по траві, мов гострила його. Потім узялася вимальовувати ним візерунки. — Ще кілька днів намагалася знайти дорогу назад. Гадала, відшукаю наш слід і повернуся по ньому, та від сліду тільки спогад... Тоді зрозуміла, що мені залишається одне. Щоранку я сідала на коня і їхала, кожного разу в інший бік, їхала до полудня, тоді повертала назад. Та хоч би раз натрапила на місце, яке було б мені знайоме! Вже й не знала, що думати. З кожним днем лягала у ліжко все злішою та злішою. Моє розчарування наростало, однак міцніла і рішучість будь-що відшукати зворотний шлях до Авалону. Дід мав-таки побачити, що я давно вже не дитина, і почати поводитися зі мною як з дорослою.

На хвильку змовкнувши, Дара продовжила:

— А потім, десь за тиждень, мені почали снитися кошмари. Тобі коли-небудь снилося, що ти кудись біжиш, біжиш, біжиш, а в підсумку нікуди не прибігаєш? Ось таке мені снилося, тільки там було ще палаюче павутиння. Але, власне, це було не павутиння, я не побачила там жодного павука, і вогню як такого там теж не було. Просто я опинялась у тій штуці всередині, усе носилася по ній та через неї. Проте насправді я не рухалася. То вже не зовсім так, як кажу, просто не знаю, як це можна описати. Але не здавалася, мені страх як хотілося... хотілося вирватися з того павутиння. Коли ж прокидалася, то стан у мене був такий, немовби не спала в ліжку, а важко-важко гарувала. Багато ночей мені снився цей сон, і щоразу він здавався сильнішим, тривалішим та дедалі реальнішим.

Після цих слів Дара зітхнула й повела далі:

— Та ось одного дня я прокинулася, відголоски сну ще свердлили розум, проте вже знала, що зможу повернутися додому. Ще навіть як слід не прочунявши, вирушила у зворотний шлях і таки подолала його весь! За всю дорогу я не зробила жодної зупинки. Цього разу не дуже зважала на довкільні ландшафти, а майже безупинно думала про Авалон.

І от, поки я їхала, усе довкола ставало знайомішим та знайомішим, і врешті-решт опинилася тут. Лише тоді остаточно прокинулася, принаймні так мені здалося. Тесі, їхнє село, гори, зорі — усе це тепер здавалося мені сном. І я зовсім не була певна, що змогла б відшукати дорогу до них. Дивно, Корвіне, правда? Ти не міг би мені пояснити, що сталося?

Я підвівсь, обійшов скатертину із залишками нашого обіду й сів біля Дари.

— Ти запам'ятала, як виглядає те палаюче павутиння без павуків і без вогню? — запитав я у неї.

— Та нібито...

— Ану дай мені ножа, — попросив я.

Вона простягнула.

Я взяв і вістрям почав водити по землі, довершуючи мазанину дівчини. Одні лінії подовжував, інші домальовував, а деякі затирав. Поки робив це, вона не зронила ні слова, уважно стежачи за кожним моїм рухом. Закінчивши, я відклав ніж убік, і ми довго сиділи й мовчали.

Першою порушила мовчанку Дара.

— Так, це воно, — мовила вона і перевела погляд з малюнка на мене. — Але як ти здогадавсь? І звідки знаєш, що мені снилося?

— Зараз поясню, — сказав я. — Те, що тобі снилося, закладене у наших генах. Не знаю, як це описати... Той факт, що воно тобі снилось, означає, що у твоїх венах тече амберська кров. Те, що ти робила потім, називається «пересуватися між Тінями». А оте павутиння, котре бачила уві сні, — не що інше, як Великий лабіринт Амбера. Нам, нащадкам королівського роду, цей лабіринт дає владу над Тінями, Розумієш мене?

— Боюся, що не дуже, — зізналася Дара. — Мабуть, таки ні, не розумію. Мені доводилося чути, як дідусь кляне Тіні, але я ніколи не розуміла, що саме він мав на увазі.

— Отже, ти не знаєш, де Амбер?

— Не знаю. Дідусь ніколи мені не казав. Він розповідав про Амбер та про рідню. Але я не знаю навіть, у якій він стороні. Відомо тільки, що дуже далеко.

— Коли хочеш потрапити до Амбера, байдуже, в який бік іти, — сказав я. — Просто потрібно...

— Так! — перервала мене Дара. — Я забула про це. Тоді думала, що він дурить мене чи смішить. Розумієш, Бранд говорив мені те самісіньке. Ось тільки як це зрозуміти?

— Бранд? Коли тут був Бранд?

— Давно, багато років тому, — відповіла Дара, — Я була ще маленькою. Він частенько сюди наїздив. Я його дуже любила і безжально йому докучала. А він розповідав мені бувальщини, вчив різних ігор...

— А коли це було востаннє?

— Ну... — прикинула вона, — років вісім-дев'ять тому. Мабуть, що так.

— А ще когось із наших бачила?

— Еге ж, — кивнула Дара, — тут були Джуліан і Джерард. Кілька місяців тому.

На мене раптом накотило почуття повної беззахисності. Отже, Бенедикт розповів мені не все, далеко не все... Для мене краще було б отримати від нього кепську пораду, ніж не знати ні про що. Хоча, з іншого боку, коли знаєш усе, то більше приводів для невдоволення. Головне лихо Бенедикта — він надто чесний. Мені брат радше не скаже нічого, ніж збреше. Та хай там як, тепер доводиться остерігатися неприємностей, а часу в мене було обмаль, тож треба діяти якнайскоріше. Так, пекельної скачки мені не минути. А поки я ще не від'їхав, потрібно дещо встигнути і тут. Тільки часу обмаль... От халепа!

— Скажи, а ти вперше їх бачила? — запитав я.

— Так, — сказала Дара, — і для мене ця зустріч була дуже важкою. — Вона замовкла, важко зітхнула. — Дідусь заборонив мені навіть згадувати, що ми рідня. Для них я була його вихованкою. А навіщо така таємничість, він не захотів пояснити. Прокляття!

— Якщо Бенедикт так зробив, то, я впевнений, на те були відповідні причини.

— Знаю. Та коли чекаєш зустрічі з родиною, а потім не можеш навіть зізнатися, хто ти така, від того аж ніяк не легше. Ти не знаєш, чому він зі мною такий?

— Амбер нині переживає не кращі часи, — сказав я, — і справи ще не скоро поліпшаться. А чим менше народу знатиме про твоє існування, тим меншою буде ймовірність, що тебе втягнуть у цю круговерть, де всього можна сподіватися. Повір, він робить це для твого блага.

Упівголоса лайнувшись, Дара сказала:

— Не треба мені такого блага. Можу сама постояти за себе.

— Ти добре фехтуєш, — погодивсь я. — На превеликий жаль, життя — то не лише двобої на рапірах.

— Знаю. Я не дитина. Але...

— Жодних «але»! На місці Бенедикта я зробив би так само. Крім того, захищаючи тебе, він захищає і себе. Мені дивно, як він узагалі дозволив Бранду дізнатися про твоє існування. А якщо йому нашепчуть, що ти вже й зі мною знайома, то дідусь геть оскаженіє.

Голова Дари різко сіпнулася, широкі від подиву очі вп'ялись у мене:

— Але ж ти не робитимеш нічого такого, що нам зашкодить? Ми... ми ж усе-таки родичі.

— Чорт забирай, звідкіля ти можеш знати, навіщо я сюди приїхав і що в мене на думці? — накинувся на неї я. — А може, саме зараз ти запхала свою голову до петлі, ще й Бенедикта потягнула за компанію?

— Зізнайся. Ти жартуєш, так? — Дара повільно звела ліву руку, немов бажаючи відгородитися від мене.

— Не знаю. Мені цього не треба... Та й не казав би я нічого, якби справді намислив щось лихе, правильно?

— Ну... мабуть, що так, — погодилася Дара.

— А зараз скажу тобі те, про що Бенедикт мав би давно розповісти, — вів я далі. — Ніколи, за жодних обставин не довіряй своїй рідні — нікому! Це може бути набагато небезпечніше, ніж довіритися першому-ліпшому перехожому. Коли маєш справу з незнайомцем, завжди є шанс на порятунок. Із нашими цей номер не пройде.

— Ти це всерйоз?

— Серйозніше не буває.

— І тобі також не можна вірити?

У відповідь я усміхнувся.

— Ну що ти, я зовсім не такий, як інші. Бо я — суцільні великодушність, доброта і доблесть! Можеш мені довіряти завжди та в усьому.

— Добре, — мовила Дара, і я засміявся. — Добре, — вперто повторила вона. — Ти нам нічого не зробиш. Я впевнена в цьому.

— Розкажи мені про Джерарда та Джуліана, — попросив я, трохи ніяковіючи. Коли мені хтось щиро вірить, я завжди ніяковію. — Навіщо вони приїздили?

Дара хвильку помовчала, зміряла мене пильним поглядом і відказала:

— Я й так уже розповіла тобі достатньо, хіба ні? Ти правий. Ніколи не знаєш, де межа обережності. Вважаю, зараз твоя черга розповідати.

— Чудово! Ти вже вчишся поводитися з нами так, як треба. То що тебе цікавить?

— Де те село? І Амбер? Між ними є щось спільне, правда? І що ти мав на увазі, кажучи: байдуже, в який бік їхати, так чи інакше потрапиш до Амбера? Та що це за Тіні, про які ви говорите?

Піднявшись із землі, я глянув на Дару згори донизу. Подав їй руку. Тепер дівчина виглядала ще молодшою, в очах був помітний переляк, однак руку вона прийняла.

— Куди?.. — запитала, теж підводячись.

— Сюди, — і я повів її на місце, де спав, а перед тим спостерігав за колесом та водоспадиком. Вона хотіла щось сказати, проте я зупинив.

— Просто стій і дивися, — застеріг її.

Тож вона мовчки дивилася на воду, що спадала на колесо, на бризки, котрі розліталися навсібіч, на колесо, яке крутилося без упину, а я тимчасом спробував зосередитися.

А через деякий час сказав їй:

— Ходімо!

Узявши її під лікоть, повів до лісу.

Ми ішли вдвох поміж деревами, коли на сонце наповзла хмара і тіні поглибшали. Пташині голоси порізкішали, від землі потягнуло сирістю. Ми прошкували від дерева до дерева, й листя на деревах ставало дедалі довшим та ширшим. Сонце вийшло з-за хмари, сяйво його пожовтішало. За поворотом стежки, по якій ми ступали, побачили виноградну лозу. Оглушливо, до хрипоти кричало птаство, якого все більшало та більшало. Стежка побігла вгору. Я провів Дару мимо гранітного виступу вище по схилу. Щось приглушене, як віддалений гуркіт, прокотилося позаду нас. Тепер ішли безлісою прогалиною, і небо змінювало свої барви у нас на очах. Ось ми злякали велику коричневу ящірку, що ніжилася на камені...

Коли огинали другу кам'яну брилу, Дара сказала:

— Навіть не підозрювала, що тут є такі місця. Ще ніколи сюди не ходила...

Я промовчав: коли розсуваєш тінь за тінню, не варт відволікатися на розмови.

Далі перед нами виник знову ліс. Наша стежка підіймалась і губилася в хащах. Зараз дерева були тропічними велетами, що схилилися над папороттю, а звуки змінилися на гавкіт, сичання, дзижчання... Ми йшли стежкою, а гуркіт навколо дедалі дужчав, здавалося, земля аж здригалася від нього. Дара міцно трималася за мою руку. Мовчала, проте її очі не пропускали нічого. Ми простували повз великі пласкі бліді квіти, повз калюжі, в які згори крапала вода. Повітря помітно потеплішало, наші тіла вкрив рясний піт. Гуркіт перетворився на могутній рев, і коли незабаром ми знову вийшли з лісу на прогалину, цей рев став схожим на невпинний гуркіт грому. Я підвів Дару до краю обриву й знаком показав їй, щоби вона подивилася вниз.

Зриваючись зі скелі, він падав із висоти тисячу футів — потужний водоспад, що гамселив по сірій річці, наче по ковадлу. Плин води був стрімким і потужним, бульбашки й клапті піни встигали подолати чималеньку відстань, перш ніж остаточно розчинялись у воді. Навпроти, приблизно за пів милі від нас, наполовину видиме через веселку і туман, крутилося важке й блискуче велетенське колесо, мовби йому надав маху велет-невидимка. А високо в небі летючими розп'яттями колували великі птахи.

Стояли ми там довгенько. Розмовляти при такому гуркоті неможливо, та й жодної потреби в цьому не було. Нарешті Дара відірвалася від води й обернула до мене примружений, сповнений глибокої задуми погляд. Я кивнув їй, очима показав на ліс, і ми вирушили туди, звідки прийшли.

Поверталися тією самою дорогою, щоправда, роботи в мене цього разу було значно менше. Шум ущух, ми могли б говорити, але Дара мовчала. Мабуть, вона зрозуміла, що причиною всіх тих змін був я сам, і не хотіла мені заважати.

Заговорила дівчина аж тоді, коли опинилися знову на березі нашої річки, навпроти водяного колеса.

— Те місце було таке саме, як і село?

— Так. Тінь, відображення.

— І таке, як Амбер?

— Ні. Амбер відкидає ці Тіні. Їм можна надавати різних форм, але потрібно знати, як це робиться. Те місце з водоспадом було Тінню, село було Тінню, і цей наш Авалон — також Тінь. Будь-який світ, який тільки можна уявити, неодмінно існує десь поміж Тінями.

— ...і ти, і дід, і решта родичів — усі ви можете пересуватися між цими Тінями й зупинятися там, де бажаєте?

— Саме так.

— Отже, і я, повертаючись із села, також перемістилася між Тінями?

— Виходить, що так.

Дара замислилась, усвідомлюючи зміст почутого. Її чорні брови опустилися на пів дюйма, ніздрі від частого дихання роздувалися, наче маленькі міхи.

— Я теж це вмію... — підсумувала вона. — Ходити, куди захочу, робити те, що бажаю!

— Ця здатність притаманна тобі від народження, — пояснив я.

І наступної миті Дара поцілувала мене — несподівано, пристрасно. Поцілувавши, вона відразу ж відвернулася, війнувши волоссям над тонкою шиєю, немов намагалась окинути поглядом усю місцевість.

— Якщо так, то мені під силу будь-що, — мовила вона.

— Є певні обмеження і небезпеки...

— У житті не без цього, — смиренно додала дівчина. — Скажи, а як навчитися цим керувати?

— Ключ до всього — Великий Лабіринт Амбера. Щоби пробудити у собі цю здатність, треба пройти його від початку до кінця. Лабіринт намальований на підлозі підземної зали в палаці Амбера. Він чималенький. Ти стаєш на нього з краю, там, де вхід, і наполегливо пробираєшся до центру. Лабіринт опиратиметься тобі, тож пройти його не так просто, як можна подумати. Якщо зупинишся чи захочеш зійти з Лабіринту, не подолавши до кінця, то він тебе просто знищить. А пройшовши його, отримаєш владу над Тінями і силу змінювати їх.

Вона побігла назад до галявини, де ми бенкетували, й почала уважно вивчати малюнок, накреслений на землі.

Я спокійно подався за нею, і коли підійшов, дівчина сказала:

— Я маю неодмінно потрапити до Амбера та пройти Лабіринт!

— Навіть не сумніваюся, що й Бенедикт такої самої думки. Колись ти неодмінно пройдеш Лабіринт.

— Колись? — стрепенулася Дара. — Зараз — я маю зробити це зараз! Чому дідусь тримав це в таємниці від мене?

— Тому, що зараз тобі нема що там робити. Ситуація в королівстві така, що чим менше людей знає про твоє існування, тим краще для нього і для тебе самої. Поки що Амбер перед тобою закритий. Тимчасово.

— Але ж це несправедливо! — обурилася Дара, змірявши мене палючим поглядом.

— Ще й як несправедливо, — погодивсь я. — Але таке життя. І не я в цьому винний.

Остання фраза далася мені трохи важче за попередні. Що не кажи, а частина моєї провини тут таки є.

— То навіщо ти мені про це розповідав, якщо я однаково нічого не можу зробити? — з докором продовжила Дара. — Краще б мовчав...

Я спробував її заспокоїти:

— Ну, не так уже все й погано. От ще трохи, і справи в Амбері поліпшаться. Чекати залишилося недовго...

— Як я про це дізнаюся?

— Бенедикт буде в курсі. Й коли це станеться, дасть тобі знати.

— Він не з тих, які охоче діляться новинами!

— А тобі це навіщо? Погані новини псують настрій. Бенедикт тобою опікується, піклується про тебе — чи тобі цього мало? Все, що має зробити для тебе, він зробить, тож за це можеш бути спокійною. Аби слушна пора.

— А якщо не зробить? Тоді ти мені допоможеш?

— Зроблю все, що зможу.

— А як мені тебе знайти? Як передати звістку?

Я всміхнувся. Наша розмова сама собою перетекла в потрібне мені річище. Що ж, про важливі деталі міг промовчати, ніхто мене не тягнув за язик. Буде досить і того, на чому я зможу зіграти в майбутньому...

— Карти, — повів я. — Фамільні карти Таро. Це не просто вияв теплих почуттів до нашої родини. За допомогою цих карт ми спілкуємося між собою. От візьми мою карту, зосередься на ній, дивися на неї, не відводячи очей, відкинь усі зайві думки... Уяви, що це не карта, а реальний я, і починай розмовляти зі мною. А потім побачиш мене справжнього, я тобі відповім.

— От саме цього дід казав мені не робити, коли карти опинялися в моїх руках!

— То й не дивно.

— А як діють карти?

— Про це — іншим разом, — пообіцяв я Дарі. — Послуга за послугу, не забула? Я розповів тобі про Амбер і Тіні, а тепер ти розкажи мені, навіщо приїздили Джуліан та Джерард.

— Гаразд, — погодилася Дара. — Хоча що розповідати? Це було вранці, місяців п'ять тому... може, шість. Дідусь обрізав дерева за палацом — він любить це робити сам, — і я там була разом з ним. Отже, стоїть дідусь на драбинці, чикає туди-сюди секатором, а це раптом, ні сіло ні впало, застиг наче вкопаний. Секатор опустив — і завмер, не ворушиться. Ну добре, думаю, притомився, вирішив відпочити, і гребу собі далі — я листя громадила граблями. А потім чую — він говорить... Не бубонить собі під ніс, ні, а саме говорить, неначе з кимось розмовляє. Вирішила, що це він мені каже. Що таке, запитую, дідусю? А він мене не чує. Тепер, коли мені відомо про фамільні карти, розумію, що він розмовляв з кимось із вас. Може, навіть із Джуліаном. Ну, Джуліан чи ні, не знаю, але після розмови дідусь скоренько зліз з драбини, сказав мені, що мусить відлучитися на кілька днів, і поспішив у дім. Та не встиг відійти далеко, як зупинився та повернувся назад. Тоді-то він і сказав мені: якщо б до нас заїхали Джуліан та Джерард, то маю назватися його опікункою. Мовляв, я дочка його вірної прислуги, яка померла. А невдовзі дідусь сів на коня і поїхав, прихопивши двох коней на зміну. Меч теж був при ньому.

Дарі перехопило подих, опісля вона продовжила:

— Повернувся він опівночі, й не сам, а з ними обома. Джерард був ледве живий. Ліва нога переламана, весь лівий бік потовчений так, що живого місця нема. Джуліану теж добряче перепало, правда, кістки були цілі. У нас вони пробули трохи менше місяця. Я ще не бачила, щоб рани на людях загоювалися так швидко. Поправившись, обоє позичили у діда пару коней і поїхали. Після того не приїжджали.

— Про свої рани вони щось казали?

— Пояснили, що ускочили в якусь халепу. От і все. З ними про це не дуже поговориш.

— Що за халепа? Де?

— Десь на Чорній дорозі. Кілька разів я чула краєм вуха, як вони її згадували.

— І де ця Чорна дорога?

— Не знаю.

— А що саме вони говорили про неї?

— Кляли її на чому світ. Тільки й усього.

Я подивився на пляшку і, побачивши, що там ще залишилося трохи вина, розлив його у келихи.

— За возз'єднання, — проказав, всміхаючись і протягуючи Дарі її келих.

— За возз'єднання, — погодилася дівчина.

Ми випили.

Вона заходилася прибирати наш бенкетний «стіл», я їй допомагав. До мене повернулося відчуття невідкладності.

— Коли захочу з тобою зв'язатись, як скоро це можна зробити? — запитала Дара.

— Через три місяці. Дай мені три місяці.

— І де ж тебе тоді шукати?

— В Амбері. Сподіваюся, що там.

— А тут ти надовго?

— Не дуже. Зараз маю відвідати одне місце. Та завтра планую повернутись. І після того погостюю у вас ще кілька днів.

— Шкода, що так мало...

— Шкода. Я з превеликим задоволенням погостював би у вас ще, а особливо тепер, коли познайомився з тобою.

Дара зашарілася й зробила вигляд, що дуже зайнята складанням кошика. Я почав збирати фехтувальні обладунки.

— Тепер ти додому? — запитала вона.

— До стаєнь. Їду просто зараз.

Дара підняла кошик.

— То вирушаймо разом. Мій кінь там.

Кивнувши, я пішов за нею до стежки праворуч.

— Якщо я все правильно розумію, — сказала дівчина, — жодна душа не має знати, що ми були разом, так? А особливо дідусь.

— Це було б дуже розумно.

Дзюрчання потічка, що вливавсь у річку і біг далі, аж до моря, дедалі тихішало й зовсім ущухло, та ще якийсь час було чути рипіння колеса, котре, почеплене на вісь, розтинало річечку надвоє.

6

Невпинність, безперервність руху важливіша, ніж швидкість, із якою ти рухаєшся, можливо, й не завжди, але частенько. Коли йдеш і напружуєш уяву, то зсуваючи, то розсуваючи тіні, завжди є певний ризик, що тебе знесе вбік. І от коли починаєш відчувати, що таки відносить, ти обираєш таку швидкість руху, яка тобі зручніша.

Отже, я їхав повільно, проте неухильно, цілковито володіючи ситуацією. Не варто було гнати Стара чвалом. І людині подеколи складно адаптуватися до змін, особливо, коли вони відбуваються швидко, а що казати про тварин — істот, які не здатні до самонавіювання! Вони сприймають ці зміни значно важче, ніж люди, а деякі взагалі шаленіють.

Дорога вивела мене до дерев'яного містка над річкою. Я перебрався на другий берег і якийсь час їхав уздовж течії. Далі лежало місто, я збирався його обминути й добиратися далі, до моря. Шлях був тінистим та прохолодним. Ґрейсвандір бовтався на поясі.

Ідучи на захід, я незабаром дістався підніжжя тамтешніх гір. Вирішив, що грою з тінями займуся пізніше, коли підіймуся на вершину, з якої бачитиму все місто — найвелелюднішу територію цього королівства, дуже схожого на мій Авалон.

Місто звалося так само, як і те, й у ньому мешкало та працювало кілька тисяч людей. Щоправда, срібних веж тут було трохи менше, й річка розтинала це місто не так, як у моєму Амбері, а дещо під іншим кутом та південніше, до того ж, була й ширшою разів у вісім. Була вона сама собою така широка, чи люди розкопали її річище — цього я не знав. Над кузнями та корчмами клубочився дим, легкий південний вітер зносив його на північ. Вузькими вуличками рухалися мешканці — хто верхи, хто пішки, хто у кареті, а хто на каретному передку. Люди заходили і виходили з осель, крамниць, заїжджих дворів. Над конов'язями пурхали зграйки пташок, вони то сідали на землю, то знову злітали. Мляво маяли на вітрі вимпели і прапори на вежах. Вода іскрилась у річці, в повітрі коливалося марево. Місто було далеко, і я не міг виокремити людських голосів та металевого брязкання, гупання молотів і скреготу пил, гуркотіння коліс та рипіння візків — усе зливалося в суцільний, нероздільний гомін. Так само не розрізняв окремих запахів, та хоч би й досі залишався незрячим, мені достатньо було б потягнути носом, аби зрозуміти, що там, у долині, розкинулося місто.

Я дивився на нього з гірської вершини, і на мене накотила ностальгійна хвиля, хлюпнувши уривками щемливих спогадів. Невидима сила магнітом тягнула туди, у те місце, яке мало таку саму назву, що й давно зникла тінь. Життя в отій тіні було простим та безхитрісним, і там я почувався щасливішим, аніж тут.

Та чи можна прожити так довго, як я, не виробивши у собі рятівної здатності ще в зародку притлумлювати всі наївні почуття, котрими нерідко прагне озватися душа. У нашому роду сентиментальність не в пошані.

Колишні дні зосталися в минулому, Авалону більше не було, а я нинішній безроздільно належав Амберу. Розвернувши коня, спрямував його на південь. Бажання домогтися свого було сильне як ніколи. Ні, Амбере, тебе я не забуду...

Сліпучий диск у небі замість сонця, виття вітру у вухах... Я їхав, і небо ставало дедалі жовтішим, яскравішим, поки не почало нагадувати пустелю, перекинуту над землею та сперту на обрій. Чим нижче по схилу, тим більшало гірських валунів, тим частіше траплялися дивні фігури, що їх виточив з каменю вітер. Щойно я опустився у долину, як почалася піщана буря. Довелося замотати обличчя плащем і примружити очі. Стар неголосно раз у раз іржав та постійно хропів, однак уперто рухався вперед. Пісок, камінь, вітер... і небо, вже помаранчевого кольору... і пасма шаруватих хмар, до яких хилилося сонце...

А тоді — довгі тіні, вітер, що зменшує пориви, тиша... Тільки цокіт копит по камінню, та ще звуки дихання...

Імла, коли тіні злилися в одну, а сонце опустилось у хмари... Склепіння здригається від грому... Далекі предмети неприродно чіткі... Наелектризоване повітря, холодне й неприродно синє... Знову гуркіт грози...

Праворуч од мене — хитка прозора завіса дощу... Блакитні розколини блискавок посеред скупчення хмар... Різке пониження температури, чіткий, розмірений поступ... увесь світ — однобарвна картина...

Завіса вивергає грім і викрешує блискавки, щоразу ближче до нас... Двісті метрів... півтораста... Тут!

Нижній край волочиться по землі, виорює рівчаки, жене піну... Повітря наливається сирим землистим запахом... Шумно форкає Стар... Кидок уперед...

Із дощової стіни повзуть цівки води, земля вкривається чорними смугами, плямами... Десь вибухають грязьові фонтанчики, а в іншому місці вода спокійно плине далі... Цівки збираються широкими потоками... Куди не глянь, усюди бризки та потоки...

Високий схил попереду... Відчуваю, як працюють м'язи Стара, коли він перескакує потічки й потоки, долає рухому завісу дощу... Виблискують на кам'яному тлі копита коня... він несе мене вище і вище... піняві потоки вирують під нами... сотні шумів зливаються в суцільне ревище...

Вище... вже сухо... зупиняюся викрутити поли плаща... Унизу, трохи ззаду й правіше, об підніжжя скелі, на якій стоїмо, б'ється розбурхане грозою море...

А зараз — далі, вглиб суходолом, туди, де чекають поля конюшини та вечір... приплив шумить нам навздогін...

Зробити небеса чистішими, а зорі — ясними, вкрапити кілька хмарин...

Край дороги майнуло збіговисько виючих червонооких тварюк... вони бігли і вили... Тінь... зелені очі... тінь... жовта... тінь... пропала...

Навколо мене — темні вершини у снігових шапках... сніг, сухий та шорсткий, мов пісок, кружляє під подувами гірського крижаного вітру... дрібний, наче сіяне борошно... У пам'яті спливає спогад: Італія, Альпи, я іду на лижах... Поривчастий вітер, хвилі снігу, кам'яні стіни гір... Біле полум'я на нічному морозі... Лютий холод пробирає ноги у промоклих чоботах... Спантеличений Стар хропе, намацує копитом землю, перш ніж ступити далі, недовірливо крутить головою...

Якісь тіні за скелею... Схил не такий крутий... сухий вітер, сніг рідішає...

Звивиста, як серпантин, дорога, двері в тепло... Нижче, все нижче і нижче, у ніч, під мінливі зорі...

Сніг, що сипав ще годину тому, зараз безмежно далекий... Переді мною — пишна зелень та рівненька долина... Над головами збурюють нічне повітря птахи, вони хрипко висловлюють невдоволення: ми завадили їхньому святу, мимохіть відігнавши від падла.

І знову неквапно, туди, де під тепленьким вітерцем вруняться трави... Кашляння кота, який полює... Тінню майнуло стрибуче створіння, схоже на оленя... У небі ненав'язливо спалахують зірки... До ніг мало-помалу повертається чутливість...

Стар став дибки, заіржав і поскакав учвал, наляканий невидним звіром... Я довго заспокоював коня, ще довше чекав, коли вщухне його дрож...

Рогатий місяць посріблив бурульками верхівки далеких дерев... Світний туман — як дихання вологої землі... У нічному світлі танцюють метелики...

На мить земля здригнулась, увігнулася, немов усі гори переступили з ноги на ногу... Роздвоєні зірки... Сяйво навколо місяця-гантелі... І долина, і повітря над нею — усе наповнилося леткими силуетами...

Земля, заведений годинник, що цокає і раптом замовкає... Незворушність... Інерція... Зірки та місяць у єднанні душ...

Трохи на захід, обминути лісок, що дедалі густішає... нічні джунглі — зміїне шаленство під масляним покровом...

На захід, на захід... Десь там річка із широкими чистими берегами, вона вже точно доведе мене до моря...

Стукіт копит, сновигаючі тіні... дотик нічного повітря до мого обличчя... Майнули яскраві створіння на темних та високих стінах, на сяйливих вежах... Приємні пахощі витають у повітрі... Видіння спливає... тіні...

Я і кінь злилися в одне ціле й стали схожими на кентавра. Стар та вершник під однією на двох пропотілою шкірою... Наші напружені рухи синхронні, ми навіть дихаємо в унісон: глибокий вдих — різкий видих, знову вдих — знову видих... Шия кентавра огорнута громом, ніздрі, широко роздуваючись, вселяють жах... Ми, п'ядь за п'яддю, ковтаємо землю...

Сміємося, чути запах води... Дерева ліворуч од нас — зовсім близько, рукою дістанеш...

Ось ми поміж дерев... Гладка кора, чіпкі ліани, лапате листя, краплини роси... посріблене місяцем павутиння, комахи, ув'язнені в ньому... пружний торф під ногами... Світна пліснява на впалих стовбурах...

Чиста прогалина... шелест високої трави...

І знову дерева...

І знову запах річки...

Звуки, уже трохи згодом... Звуки... Схоже на сміх дзюркотіння води...

Звуки, ближчі, гучніші, уже зовсім поряд... Небо вигинається вгору, втягуючи черево, дерева... Прозоре, з вологим прохолодним присмаком... А зараз наліво, до річки, крок за кроком... Плин спокійний, легкий... Ми за ним...

Попити... Поплюскавшись на мілині, Стар припадає до води і так іде, допоки не заходить по жижки... Всмоктує воду, як потужний насос, із ніздрів вистрибують хмарки водяного пилу... Тепер угору, проти течії, вода хлюпає по чоботах... Стікає мені з голови, біжить по руках... Я сміюся, Стар повертає голову на сміх...

Знову вниз, уздовж річки — чистої, плавної, хвилястої... прямої, ширшої, повільної — це вже трохи далі...

Ліс то густішає, то рідішає...

Проблиск світла на сході...

А зараз — схилом донизу... Ліс рідішає... Тепер видно скелі, навколо знову згущується мла...

Найперші, ледь відчутні ознаки моря: запах з'явивсь — і знову пропав. Цокіт копит назустріч холоднечі — супутниці ночі... Знову запах солі у повітрі...

Голий камінь — і жодного деревця... Крутий спуск, я спрямовую коня вниз... Чим далі, тим крутіший схил...

Сполохи між кам'яними стінами... Зрушене каміння щезає в наростаючому потоці, шум каменепаду тоне в гуркотінні грому... Ущелина глибшає і ширшає... Нижче, ще нижче... Ще далі...

Небо на сході знову світлішає, схил уже не такий крутий... І знову на губах солоний присмак, сильніший, аніж раніше...

Сланець і гравій... Тепер повернути й униз, більше світла... Спокійно, рівно, без напруження...

Легіт і світло, легіт і світло... Далі — за скельний виступ... Натягнути повіддя...

Піді мною розкинувся суворий морський берег. Дюни тягнулися довжелезними низками, південно-західні вітри терзали їх, змітали пісок з їхніх спин, і крізь піщане марево проглядався віддалений обрис ранкового моря.

Зі сходу блискучою поверхнею бігла також блискуча рожева доріжка. То тут, то там поміж мінливими пісками темніли латки гальки. Зазублені скелі здіймалися над хвилями. А між мною й масивними дюнами, що були сотні футів заввишки, ген-ген, височіючи над диявольським берегом, лежала зрита-перерита долина з кутастими скелями і гравійними розсипами. Ворушачи довгими тінями, вона виринала з пекельної ночі у благодатне сяйво дня.

Так, це було воно.

Спішившись, я спостерігав, як сонце витягує на видноту суворий і яскравий день.

Слід було дочекатися нормального освітлення. Ця місцевість як дві краплі води скидалася на місцину у Тіні з назвою Земля, де я жив колись у вигнанні, тільки була безлюдна. Тут не було ні бульдозерів, ані вібруючих сит, ані негрів з мітлами, ні суперзахищеного міста Ораньєнмунд[43]. Ні тобі рентгенівських апаратів, ні колючого дроту, ні озброєних охоронців — нічого такого тут не було. Аж ніяк. У цих місцях ніколи не було ні сера Ернеста Оппенгеймера, ні «Об'єднаних алмазних копалень Південно-Західної Африки»[44], ні уряду, який дав дозвіл на злиття інтересів прибережних копалень. Тут, за чотириста миль від Кейптауна, лежала пустеля Наміб — смуга піщаних дюн і скель, яка у найширшому місці не перевищувала дюжини миль. Ця пустеля тягнулася вздовж безлюдного узбережжя на три сотні миль уздовж гір Ріхтерсвельда[45], в чиїй тіні я зараз і стояв. Тут, на відміну від інших копалень, діаманти траплялися в піску, як послід від птахів. І звичайно, я завбачливо прихопив із собою граблі й решето.

Розпакувавши припаси, приготував сніданок. Мене чекав курний спекотний день.

Просіваючи дюни, я згадував Дойля, маленького ювеліра з пишною чуприною, жовто-червоним обличчям і прищавими щоками, який мешкав у Авалоні. «Ювелірний порошок? — здивувався він. — Навіщо мені порошок, та ще й у кількості, достатній для армії ювелірів на дюжину їхніх життів?» Я знизав плечима. «Не все одно, навіщо? Я ж плачу тобі гроші. Ну, якщо знайшовся новий спосіб застосування цієї субстанції, то треба бути повним йолопом, щоб...» Словом, він просто неспроможний постачити мені потрібну кількість порошку, та ще й лише за тиждень. Крізь усмішку-шпарину проривалися тихенькі здушені смішки. «Тиждень? Ні, та що ви! Ні, ні і ще раз ні!.. Не смішіть мене, будьте серйозні!..» — «Добре, все зрозумів. Вельми вам дякую, то, може, ваш колега, чия майстерня трохи далі по вулиці, зможе мені допомогти знайти потрібну кількість порошку? До речі, як щодо нешліфованих алмазів? Днями я отримую партію...» — «Діаманти, мені не почулося? Чекайте-но, чекайте!» Який щасливий збіг, Дойля завжди цікавили діаманти... «Чудово, але ж мене цікавив порошок, якого у вас нема...» Застигла в повітрі рука. Мабуть, він дещо погарячкував, запевняючи, що не зможе дістати порошок для шліфування. Те, що я сказав про велику кількість, збило його з пантелику... Але ж матеріалів, з яких виробляють порошок, хоч греблю гати, та й формула не така вже й складна. Авжеж, він не бачить причин, що завадили б зробити це. Навіть за тиждень. Так, то що там з діамантами?..

І коли я вийшов із крамнички Дойля, все було погоджено.

Багато хто з людей, яких я знав, вважають, що порох вибухає. Але це неправильно. Він не вибухає, а швидко горить, виділяючи гази, що примушують кулю летіти. Ви натискаєте на спусковий гачок, ударник б'є по капсулеві, той вибухає і запалює порох, який, своєю чергою, виштовхує кулю, запресовану в гільзу, розганяє її каналом ствола, і далі куля летить уже сама. З притаманною нашій родині завбачливістю я багато років експериментував з різними горючими сумішами. Страшенно розчарувався, відкривши, що порох в Амбері не горить. І жоден з випробуваних там капсулів не вибухнув. Мене втішало тільки те, що не лише я виявився неспроможним притягнути до Амбера вогнепальну зброю. Набагато пізніше, під час чергових відвідин Амбера, я полірував браслет, який привіз у подарунок Дейдрі. Закінчивши роботу, викинув ганчірку із залишками порошку в камін. Щастя моє, що порошку там зосталося мало, а біля каміна я був сам.

Шліфувальна суміш, сама собою, виявилася чудовим детонатором. Якщо додати до неї достатню кількість інертної речовини, то вона вже не вибухала, а горіла, чого я й прагнув досягти.

Цим спостереженням не поділився ні з ким. Щось ніби підказувало: настане пора, коли згадана суміш допоможе мені досягнути омріяних цілей. А цілі у мене більш ніж серйозні. На превеликий жаль, я не встиг скористатися цією властивістю шліфувального порошку — завадила суперечка з Еріком. Чимало справ довелося відкласти на потім. Коли все нарешті змінилося, доля звела мене з Блейзом, який готувався виступити на Амбер. Я б не сказав, що він потребував моєї допомоги, але взяв мене із собою, мабуть, для того, щоб тримати на виду. Якби я озброїв його вогнепальною зброєю, він став би непереможним, і тоді я виявився б йому не потрібним. А що важливіше: якби ми тоді захопили Амбер, як Блейз і замислював, це породило б недвозначну ситуацію: більша частина війська та всі воєначальники були вірними Блейзу. І тоді мені знадобилося б дещо, що вирівняло б силовий баланс. Скажімо, кілька бомб та кількасот рушниць.

Якби моя пам'ять відновилася хоч на місяць раніше, все могло б повернутись інакше. Тепер я сидів би на троні Амбера, а не тут, під палючим сонцем, змарнілий та здорожений, на мене не чекали б ще одна пекельна скачка і колючий букет проблем, які потрібно розв'язати.

Я засміявсь і сплюнув, аби не наковтатися піску. Чорт забирай, та ми ж самі створюємо всі оті «якби»! Яке мені діло до того, що могло статись, але не сталося!.. Ні, треба думати про щось інше. Скажімо, про Еріка...

Не вважай, брате мій, що я забув той день! Закованого у кайдани, мене силою опустили навколішки перед троном. Уже після того, як я поклав корону собі на голову, за що був побитий. Коли мені вдруге дали цю корону, я жбурнув її в тебе, але ти впіймав її і тільки всміхнувся. Шкода, що я не влучив тобі у голову, але й корона залишилася непошкодженою, і це трохи втішало. Бо корона розкішна... З чистого срібла, із сімома зубцями, інкрустована смарагдами, яким програє будь-який діамант. На скронях — по великому рубінові... Того дня ти сам себе коронував, усе було обставлено пихою та помпою. А не забув ти ще свої слова, які сказав одразу після коронування? Я їх дуже добре пам'ятаю. Зал ще горлав: «Хай живе король!», а ти прошепотів мені на вухо: «Тільки-но твої очі бачили найпрекрасніше видовище, яке ти тільки можеш уявити». А тоді наказав: «Охороно! Забрати Корвіна до кузні та випалити йому очі! Нехай сьогоднішні події стануть для нього останнім, що він побачив у житті! А потім ув'язніть його в найглибшій, найтемнішій камері та підземеллях Амбера, і нехай навіть згадка про нього піде в забуття!»

— Зараз ти правиш Амбером, — мовив я вголос. — Але в мене є очі, я все пам'ятаю, та й мене ще ніхто не забув.

Ні, подумав я. Загорнися в своє царювання, Еріку. Мури Амбера високі й товстелезні. Не витикайся за них. Оточи себе сталлю мечів, від якої не буде найменшої користі. Щоб захиститися, ти намагаєшся обкласти свій дім землею, наче мураха. Знаєш, що поки я дихаю, про безпеку і спокій тобі краще забути. Еріку, я попередив тебе, що повертаюся. Чекай мене! Я добуду собі в Авалоні рушниці, розтрощу твої двері, змету з лиця землі твоїх захисників. І знову все буде так, як тоді, коли ми билися з тобою на мечах. Билися недовго, бо прийшли твої люди та врятували тебе. Тоді мені вдалося пролити кілька крапельок твоєї крові. Тепер проллю її всю.

Я підібрав ще один чималенький алмаз, уже, здається, шістнадцятий, і, радіючи, поклав його у мішечок на поясі.

Позираючи на призахідне сонце, подумав про Бенедикта, Джуліана та Джерарда. Що могло їх об'єднувати? Хай би що це було, мені не до шмиги жодна комбінація з участю Джуліана. Зате Джерарда я не боявсь. Якби я був упевнений, що там, у таборі, Бенедикт розмовляв саме з ними, то спав би, й у вус собі не дуючи. Та якби то був Джуліан, мене це мало б дуже насторожити. Більше за Джуліана міг непокоїти хіба що Ерік. Якби він знав, де я зараз, мені могло б стати вельми непереливки. Я почувався ще надто слабким для відкритої боротьби.

Цілком допускав, що якби Бенедикт захотів мене здати, він легко знайшов би якесь виправдання цьому. Бенедикт розумів, що будь-які мої дії (а він чудово знав, що сидіти склавши руки не збираюся) спричинять міжусобицю в Амбері. Я розумів його, в чомусь навіть погоджувався з ним. Бенедикт над усе ставив цілісність королівства. На відміну від Джуліана, це була людина твердих принципів, і мені дуже жаль, що мої з ним стосунки складаються не найкраще. Я щиро сподівався, що переворот та моє сходження на трон здійсняться швидко й безболісно, як видалення зуба під наркозом, і коли все відбудеться, ми з ним опинимося на одному боці. А тепер, після знайомства з Дарою, мені хотілося цього ще дужче.

Тих слів, які він мені сказав, було мало, щоб почуватися спокійно. І я навіть не міг перевірити, чи справді він збирається пробути в полі увесь тиждень, чи, може, уже домовляється з амберським військом, готує мені пастку, будує темницю для мене чи й копає могилу. Треба було поспішати, хоч би як хотілося затриматися в Авалоні.

Я заздрив Ґанелону, що б він там не робив — гуляв у шинку чи розважався в борделі, бився з кимось навкулачки чи полював на гірських схилах. У будь-якому разі він був удома. Я вирішував, залишити його тут, щоби він далі впивався життям, чи взяти із собою в Амбер, як Ґанелон і просив? Якщо залишу його тут, а сам зникну, до нього можуть виникнути запитання, а якщо до дізнання долучиться й Джуліан, нічим добрим це не закінчиться. У кращому разі Ґанелон стане вигнанцем на рідній землі (а він таки вважав це королівство рідним), у гіршому — його зітруть на порошок. А якщо він навіть і вціліє, то легко стане на злочинний шлях, і втретє йому це навряд чи минеться безкарно. Як не крути, а доведеться дотримати слова та прихопити Ґанелона. Хіба що він передумає і захоче залишитися тут. Якщо це станеться... Що ж, я міг навіть позаздрити тим розбійницьким перспективам, які відкривалися перед ним в Авалоні. Адже сам був би не проти затриматися тут надовше, покататися з Дарою у горах, поблукати полями, лісами, поплавати річкою на човні...

Отже, я згадав Дару. Знав про її існування, і це трохи змінювало ситуацію. Не можу сказати, наскільки, але змінювало. Попри всі наші чвари, як великі, так і дрібні, ми, діти Амбера, продовжуємо почуватись єдиною сім'єю, завжди цікавимося новинами про братів та сестер, із непідробною цікавістю стежимо, хто яке місце посів у мінливій картині родинних стосунків. І скільки разів було так, що з інтересом вислухана свіжа плітка вберігала від убивчого удару. Інколи я уявляю все наше сімейство як зборисько змалілих засушених сварливих баб, зайнятих чимось середнім поміж відпочинком і стрибками через бар'єри.

Я ще не знав, куди вписати Дару в цій картині. Вона й сама до пуття не розуміла, де її місце. Що ж, крок за кроком, і дівчина це з'ясує. Щойно всі родичі дізнаються про неї, від покровителів та вчителів не буде відбою. Тепер, коли я просвітив її стосовно наших властивостей, це питання лише часу. Рано чи пізно вона стане повноцінним учасником наших ігрищ. Під час розмови у ліску я здавався собі змієм-спокусником, але ж, чорт забирай, не можна позбавляти її права на знання! Вона так чи інакше про все дізналася б, то вже краще швидше, щоб мати більше можливостей для хоч якогось захисту. Для її ж блага!

Авжеж, цілком можливо — і найімовірніше, так воно й було, — що мама і бабуся Дари жили, не маючи й гадки про власне походження...

Куди це незнання привело? Дара казала, що їх убили.

А чи не сталося так, подумав я, що довга рука Амбера дістала обох аж із Тіні? І якщо це факт, то чи не потягнеться вона знову?

Бенедиктові варто було захотіти, й він став би таким самим настирним, підлим та жорстоким, як і будь-хто з нас. А може, й ще жорстокішим. Без вагань вступив би у боротьбу, захищаючи свій інтерес. Якби потрібно було убити брата чи сестру, він пішов би на це без найменших вагань. Схоже, Бенедикт вірив у те, що коли ніхто з наших не знатиме про існування Дари, а вона буде у повному невіданні стосовно свого походження, це захистить її від можливих загроз. Якщо він дізнається про мої витівки, мені добряче перепаде на горіхи, і це стало ще однією причиною мого поквапного від'їзду. А Дарі я розповів усе аж ніяк не для того, щоб насолити Бенедиктові. Просто хотілося, щоб із дівчиною не сталося нічого поганого, а Бенедикт, як здалося мені, з цим не дуже справляється. Поки повернуся, вона матиме достатньо часу, щоб усе обміркувати. В неї буде чимало запитань до мене, і я обов'язково скористаюся нагодою застерегти її та втаємничити у деякі подробиці.

Я заскрипів зубами.

Та чи потрібно це мені? Почну правити Амбером, і все буде зовсім не так, як тепер. Неодмінно не так...

Чому ніхто досі не винайшов спосіб змінити людську сутність? Колись, потрапивши до тіні, я втратив пам'ять, розпочав нове життя — і що? Залишився тим самим Корвіном, що й колись. Було б від чого впасти у розпач, якби не одна обставина: Корвін, який сидів у моєму нутрі, цілком мене влаштовував.

На тихій річковій гаті я змив із себе куряву й піт. Із голови не виходила Чорна дорога, що так отруювала життя моїм братам. Скільки всього я ще мав зрозуміти!..

Ґрейсвандір поклав так, щоб він був напохваті. Коли слід через Тіні ще свіжий, будь-хто з наших родичів може відстежити мене за ним. На щастя, ніщо не перервало мого омиття, а на зворотному шляху тричі траплялися різні створіння, примушуючи братися за меч.

А втім, цього і слід було чекати, оскільки назад я їхав значно швидше...

Коли завів Стара до стайні, було ще темно, хоча світанок уже топтався на порозі дня. Я почистив коня, котрий був надто збуджений після скачки, поговорив з ним, заспокоюючи, погладив по шиї, тоді заповнив ясла кормом і напоїв гривастого. Із протилежного стійла вітально заіржав Дракон — жеребець Ґанелона. Я розчистив місце між водяною помпою і задньою стінкою стайні. Де б притулитися, щоби хоч трохи подрімати?

Конче мав відпочити. Кілька годин сну — і я буду знову готовий до великих звершень. Але сон під дахом Бенедикта — це було б вершиною тупої нерозважливості. Ні, Корвін не з тих, хто дозволить узяти себе голіруч! Я частенько казав, що хотів би померти у ліжку, проте в глибині душі мріяв, щоб у глибокій старості на мене наступив слон, коли займатимуся любов'ю.

А втім, моя упередженість не поширювалася на Бенедиктові запаси віскі, якого мені так кортіло ковтнути. В будинку було темно. Я тихенько пробравсь усередину, пройшов на кухню і відшукав там буфет.

Налив собі міцного віскі, випив, налив ще й відійшов з келихом до вікна. Вид відкривався ген-ген куди. Будинок стояв на схилі пагорба, місце для нього Бенедикт вибрав гарне.

— «Білів під місяцем широкий шлях...» — процитував я вірш і здивувався, почувши, як звучить мій голос. — «...а блідий місяць плив...»

— Так і є! Так і є, Корвіне, хлопчику мій, — озвався раптом голос Ґанелона.

— Я й не бачив, що ти там сидиш, — проказав до нього неголосно, не відвертаючись од вікна.

— Бо сиджу тихенько, не галасую, — іронічно пояснив Ґанелон.

— Он як! Скільки ж ти випив?

— Аніскілечки, — мовив Ґанелон. — Принаймні поки що. Але якщо ти хочеш бути чемним хлопчиком і подаси мені келишок...

Я обернувся.

— Чому ж сам не наллєш?

— Мені боляче ворухнутися.

— Добре.

Повернувшись до буфета, я налив келих віскі та подав Ґанелону. Він повільно підніс посудину до рота, кивнув мені, дякуючи, і пригубив.

— Добре як! — зітхнув. — Може, хоч трохи полегшу свої страждання...

— З кимось побився, — здогадавсь я.

— Побився, і то не з одним, — не заперечив Ґанелон.

— То носи свої побої, як і належить воїнові, й не примушуй, аби я тебе жалів.

— Так я ж переміг!

— Боже праведний! Куди ж ти сплавив трупи?

— О, це були не такі слабаки, як можеш подумати! А винне в усьому дівчисько!

— Ну, тоді скажу так: бачили очі, що купували.

— Та ні, не в тому річ. Боюся, підвів під монастир себе й тебе.

— Як?

— Я ж не знав, що вона тут господиня. Заходжу, отже, у дім, настрій у мене пречудовий, дивлюся — вона. Я навіть не подумав, що вона не покоївка...

— Дара? — уточнив я, внутрішньо напружившись.

— Вона. Лапнув її за зад, поцілуй, кажу, мене, кралечко... — Ґанелон застогнав. — А вона як схопить! Підняла мене над долівкою і тримає! Пояснила мені, що вона — господиня. А тоді відпустила... Якщо ти забув, нагадаю: я важу вісімнадцять стоунів. Словом, веселе було приземлення.

Ґанелон знову припав до келиха, а я тихенько засміявся.

— От і вона засміялася, — невесело повідомив він. — Потім допомогла мені підвестись, і я б не сказав, що дівчина була нелюб'язною до мене. Звісно, попросив у неї пробачення... Твій брат, мабуть, рідкісний силач. Скільки живу, ще не стрічав такого дужого дівчиська. Уявляю, що вона може зробити з людиною... — У голосі його зазвучали благоговійні нотки. Повільно хитнувши головою, він осушив келих. — Сказав би я, що мені було незручно, але це не так. Мені було страшно!

— Вона прийняла твоє вибачення?

— О, так! Знаєш, Дара була дуже люб'язна зі мною. Сказала, щоб я забув про цю пригоду, і пообіцяла, що теж забуде.

— То чому ж ти не спиш після такого бурхливого дня?

— Чекав на тебе, але не знав, коли ти повернешся. Маю до тебе серйозну розмову...

— Що ж, я вже повернувся.

Ґанелон повільно підвівся, узяв келих і запропонував:

— Давай вийдемо звідси.

— Погоджуюся.

Дорогою він прихопив пляшку віскі (щодо цього я також був не проти), і ми вийшли на стежку, яка тяглася через сад за будинком. Дійшовши до старої кам'яної лавки під крислатим дубом, Ґанелон усівся, налив віскі собі та мені, ковтнув з келиха і заявив:

— А твій брат непогано розуміється на питві!

Сівши біля нього, я натоптував собі люльку.

— Отже, я попросив пробачення й відрекомендувавсь, і ми ще трохи потеревенили, — продовжив Ґанелон. — Щойно дізнавшись, що ми з тобою — разом, вона забажала знати все і про Амбер, і про Тіні, й про тебе та всю твою рідню.

— І ти їй щось розповів? — запитав я, черкнувши сірником.

— Не розповів би, навіть якби захотів, — сказав Ґанелон. — Я ж не знаю відповіді на жодне з її запитань.

— Добре...

— Та це навело мене на деякі роздуми. Скидається на те, що Бенедикт не поспішає відкривати дівчині всі ваші таємниці, та, схоже, розумію, чому. Знаєш, Корвіне, я б сім разів подумав, перш ніж щось сказати Дарі. Якась вона надто допитлива...

Пахнувши люлькою, я кивнув:

— Є на те причина, і то дуже вагома. Але радий, що ти навіть під дією алкоголю не втрачаєш голову. Дякую, що розповів.

Він понизав плечима і знову сьорбнув віскі.

— Гарна прочуханка — і похмілля мов не було. А крім того, мені добре тоді, коли добре тобі.

— Цілком можливо. Як тобі цей Авалон, подобається?

— Цей? — здивувався Ґанелон. — Та то ж і є мій Авалон. За стільки років тут змінилися тільки люди, але не місце. Сьогодні їздив на Тернове поле — колись я там подужав Джека Хейлі, й уся його банда переметнулася до мене. І це було те самісіньке Тернове поле.

— Тернове поле... — повторив я, намагаючись пригадати.

— Так, то мій Авалон, — не вгавав Ґанелон, — і я повернуся сюди доживати віку, якщо залишимося живими в Амбері.

— То ти ще не передумав іти зі мною?

— Та я все життя мріяв побачити Амбер... Точніше, відколи дізнався про нього. До речі, від тебе, у ті добрі старі часи.

— Сказати правду, я й не пригадую, що казав тобі щось про Амбер. Напевне, це була якась небуденна історія...

— О, ми так напилися тієї ночі!.. Я слухав тебе, забувши про все на світі. Ти аж сльозу пустив, коли почав розповідати про могутню гору Колвір, про золоті й зелені шпилі міста, описував його площі, навіси, тераси, фонтани та квіти... Тоді твоя розповідь не здалася мені довгою, а потім з'ясувалося, що ти розказував майже всю ніч. Коли ми йшли на бокову, вже починався ранок! Господи! Здається, я міг би накреслити карту Амбера! Тож не можу померти, не побачивши його.

— Не пригадую тієї ночі, — повільно мовив я. — Мабуть, тоді добряче наклюкався.

Реготнувши, Ґанелон сказав:

— Колись ми вміли погуляти. І люди ще не забули нас. Розказують про обох то те, то се... Інколи, звичайно, прибрешуть, як про будь-кого, хто жив давно-давно. Але ж, чорт забирай, чи є на світі хоч одна людина, про яку не придумали б небилиць?

Я нічого йому не відповів, мовчки пахкав люлькою, думаючи.

— ...і тому змушений поставити тобі одне-два запитання...

— Запитуй, Ґанелоне.

— Якщо підеш на Амбер — це сильно ускладнить твої стосунки з Бенедиктом?

— Хочу знати це не менше, ніж ти, — зізнавсь я. — Гадаю, що так... однак тільки спочатку. Але мушу зробити все до того, як він потрапить сюди, а в тому, що потрапить, навіть не сумніваюся: хтось обов'язково сповістить його про те, що діється в Амбері. Зрозуміло, Бенедикт буде з таким-сяким військом. Звісно, він може і сам заявитися, головне, щоби хтось вийшов із ним на контакт, але ця його поява нічого не дасть. Отже, ні. Бенедикт завжди був проти чвар, котрі шкодять Амберу, а це означає, що він підтримає будь-кого, хто збереже його цілісність. Отож, коли я скину з трону Еріка, найбільшим прагненням Бенедикта буде негайно покласти край нашим чварам, і тому він не заперечуватиме проти мого царювання. Хоча завжди буде проти того, щоб я взяв королівство силоміць, тут уже нічого не вдієш.

— Власне, до цього я й вів. Якщо все пройде, як ти кажеш, то чи не станеться так, що він тебе люто зненавидить?

— Навряд. Це — політика у чистому вигляді, а ми давно знаємо один одного. Крім того, знайти спільну мову нам завжди було легше, ніж, скажімо, з Еріком.

— Розумію. Тоді ще одне. Тепер я разом з тобою, Авалон — під владою Бенедикта. От я і подумав: якщо колись мені вдасться повернутися сюди, то чи не зненавидить він мене? Ну, за те, що я тобі допомагав?

— Дуже в цьому сумніваюся. Не такий він чоловік. І не був таким ніколи.

— То слухай далі. Бог свідок, я бувалий вояка, і якщо нам удасться здобути Амбер, і Бенедикт знатиме, що я не пас там задніх, як гадаєш, чи міг би він узяти мене до себе в полководці? По-перше, у нього нема руки, а по-друге, я знаю тутешні околиці як свої п'ять пальців. Якщо захоче, відведу його на Тернове поле і розкажу про ту баталію. Чорт забирай! Я служитиму йому вірою та правдою, так само, як тобі.

І він засміявся.

— Вибач. Я хотів сказати: краще, ніж тобі.

Неголосно теж засміявшись, я відпив віскі.

— Це буде непросто, — попередив я Ґанелона. — Авжеж, я тільки за. Але не дуже вірю, що колись ти зможеш увійти до нього в довіру. Надто вже скидається на хитрощі з мого боку.

— Чортова політика! Я зовсім не те мав на увазі! Служити, воювати — ось і все, що я вмію! І ще — люблю Авалон!

— Вірю. Та чи повірить тобі Бенедикт?

— Хіба йому, однорукому, завадить надійний помічник? Він міг би...

Я знову засміявсь, однак одразу ж замовк, адже звук сміху чути здалеку. Та й про почуття Ґанелона забувати не варто.

— Вибач, брате — сказав я. — Вибач, будь ласка. Просто ти не розумієш. Ще не до кінця усвідомив, з ким ми розмовляли в наметі тієї ночі. Може, ти бачиш у Бенедиктові звичайного чоловіка, таку собі безруку каліч. Але повір мені, це не так, Я Бенедикта боюся. Він зовсім не такий, як інші мешканці Тіней чи реального світу. Це — збройний владика Амбера. Ти можеш уявити тисячоліття? Тисячу років? Уявив? А кілька тисячоліть? І спробуй тепер зрозуміти думки людини, яка все своє життя чи не щодня має справу зі зброєю, стратегією, тактикою... От як, наприклад, сьогодні. Якщо ти застав Бенедикта у невеличкому королівстві, за командуванням крихітним військом з різного наброду, а на задвірку його дому бачиш підстрижений газон, то це ще нічого не означає. Вся військова наука клекоче в його голові. Він мандрував із Тіні в Тінь, спостерігав за однією і тією ж битвою у різних варіаціях, часом — ледве відмінних, аби лише перевірити свої теорії військового мистецтва. Командував такими величезними арміями, що ти з дня на день спостерігав би, як крокують колони, і не було б їм кінця. Так, утрата руки не додала йому вправності, але повір, я аж ніяк не хочу зійтися з ним у бою, зі зброєю чи голіруч. Нам несказанно пощастило, що Бенедикт не плекає королівських амбіцій, інакше давно вже сидів би на троні! Якби ж він виказав таке бажання, клянусь, я вмить забув би про свої претензії та присягнув би на вірність йому. Його я справді боюся.

Ґанелон надовго замовк, а я хлюпнув собі ще трохи віскі, бо починало дерти в горлі.

— Так, мені цього не зрозуміти, — нарешті погодився він. — Та я був би щасливим, якби він просто дозволив мені повернутися в Авалон.

— За це можеш бути спокійний. Я знаю.

— Дара казала, що сьогодні отримала від нього звістку. Бенедикт вирішив повернутися швидше. Може, навіть завтра.

— Чорт! — вилаявсь я, підводячись із лавки. — Тоді нам треба їхати, і то якнайскоріше. Тільки б Дойль не підвів... Зранку вирушаємо до нього, треба трохи поквапити старого. Хочу виїхати звідси до того, як повернеться Бенедикт!

— Ага, то цяцянки вже в тебе?

— Так.

— А можна поглянути на них?

Відв'язавши поясний мішечок, я подав його Ґанелону. Він попустив шнурок, витягнув кілька камінчиків, розклав їх на правій долоні й почав обережно перебирати кінчиками пальців.

— Не вражає, — протягнув він. — Хоча, може, просто замало світла. О, щось блиснуло! Ні...

— Вони й не мають блищати, бо їх ще не огранили. А взагалі, в твоїх руках — добрячий статок.

— Диво та й годі, — сказав Ґанелон, повертаючи камінці у мішечок і затягуючи шнурок. — І тобі це нічого не вартувало...

— Ну, не так уже й нічого.

— А все одно, за стільки часу надбати такий статок — щось тут не так...

Ґанелон віддав мішечок мені.

— Коли все буде зроблено, подбаю, щоби тобі дістався теж гарний статок, — пообіцяв я йому. — Такий собі втішний приз, на випадок, якщо Бенедикт не дасть тобі якогось місця.

— Тепер, коли знаю, хто він такий, мені ще більше хочеться служити під його керівництвом.

— Що ж, поживемо — побачимо.

— Так. Дякую тобі, Корвіне. Як готуватимемося до нашого від'їзду?

— Треба, щоб ти хоч трохи відпочив, бо підійму тебе раненько. Старові з Драконом навряд чи сподобається бути запряжними, але то таке. Позичимо в Бенедикта фургон і поїдемо нібито до міста. Я вже подбаю, щоб усі тут про це знали. А потім вирушимо до ювеліра Дойля, з яким я домовлявся, заберемо вантаж і відразу ж відбудемо в Тіні. Чим швидше ми все зробимо, тим важче буде Бенедикту взяти наш слід. Якщо матимемо в Тінях бодай пів дня фори, знайти нас виявиться майже неможливо.

— А що може примусити Бенедикта рвонути відразу за нами? — уточнив Ґанелон.

— Він не вірить мені ні на гріш — і правильно робить. Тепер чекає, яким буде мій наступний хід. Бенедикт розуміє: я щось тут шукаю, але не знає, що саме. І він був би не проти з'ясувати це, щоб однією загрозою для Амбера стало менше. Коли побачить, що ми вшилися остаточно, то зрозуміє: я знайшов те, чого шукав, і неодмінно захоче дізнатися, що це таке.

Ґанелон позіхнув, потягнувся й осушив келих.

— Так, тепер нам справді не завадить відпочити. Для швидкої їзди не зайве мати свіжу голову... Розумієш, тут ще одне, не знаю, як сказати. Спершу я був ошелешений, але тепер, коли ти розповів про Бенедикта стільки цікавого, мабуть, радше спантеличений.

— Що таке?

Ґанелон підвівся з лавки, акуратно взяв пляшку і показав на стежку.

— Якщо підеш нею далі, — сказав він, — то проминеш живопліт між маєтком та лісом, потім, кроків через двісті, побачиш ліворуч молодий лісок. У ньому є улоговина, футів чотири завглибшки, а в тій улоговині — свіжа могила. Присипана листям, гілками, втоптана, але все одно її видно. Я наткнувся на неї, коли вийшов подихати свіжим повітрям і проходив повз ту улоговину.

— Чому вирішив, що то могила?

Ґанелон реготнув.

— Коли в ямі лежить чиєсь тіло чи навіть кілька тіл, то таке називають зазвичай могилою. Там було мілко, і я покопирсався палицею в землі. У могилі чотири тіла — три чоловічих та одне жіноче.

— Убиті давно?

— Не дуже. За моєю оцінкою — буквально кілька днів тому.

— Ти там нічого не чіпав?

— Корвіне, я ж не такий дурний....

— Вибач. Але я маю від чого нервуватися, бо нічого не розумію.

— А що тут розуміти? Мабуть, зробили Бенедикту якусь прикрість, от він і поквитався з ними.

— Може, й так. Які вони з вигляду? Як убиті?

— Нічого особливого. Віку середнього. У всіх перерізані горлянки, крім одного — тому розпанахали живіт.

— Дивно... Так, добре, що ми скоро від'їжджаємо. Нам вистачає своїх проблем, ще бракує встрявати в тутешні чвари.

— Правду кажеш. То що, на бокову?

— Ти йди. А я маю ще дещо зробити...

— Радиш мені відпочити, а сам не йдеш, — пробурчав Ґанелон, вирушаючи до будинку. — Чого б я тут сидів і тріпав собі нерви?

— Не хвилюйся, не буду.

— То на добраніч.

— Уранці зустрінемося.

Він рушив стежкою, і якийсь час я дивився йому вслід. Ґанелон, звичайно, мав слушність щодо відпочинку, але я ще не міг зробити так. Я знову повернувся до своїх планів, перевіряючи, чи не випустив чогось із уваги. Допивши віскі, поставив пляшку на лавку, підвівся та пішов, залишаючи за собою обривки шнурочків тютюнового диму. Десь за спиною крізь зелень цідилося місячне сяйво, до світанку було, за моєю оцінкою, ще кілька годин. Твердо вирішив провести решту ночі просто неба, мав тільки підшукати місце, придатне для такого сну.

Ідучи стежкою, я, звичайно, добрів до ліска. Трохи поштрикавши палицею землю, пересвідчився, що там не так давно копали. Витягувати з неї трупи, та ще й при мертвотному світлі місяця, мені не хотілося. Та й чого б я мав не довіряти Ґанелону! Навіщо я сюди приплентався? Мабуть, якийсь уроджений потяг до всього брудного та ницого. Ночувати десь тут, по сусідству з мерцями, мені теж не бажалося.

І тоді подався на північно-західну околицю саду. Знайшовши місцину, що не проглядалася з будинку, за живоплотом, у високій пахучій траві, я кинув на землю плащ, сів, роззувся... Витягнув ноги в прохолодну траву та зітхнув.

Не баритися довго, вирішив я. Тіні — діаманти — рушниці — Амбер. Я вже був на шляху. Рік тому гнив у темниці, не раз переступаючи хитку межу, що розділяла розум та безумство. Так часто, що спогади про це варто б геть витерти з пам'яті. Тепер був вільний, зміцнілий і зрячий, мав план дій. Я став грозою, котра знову шукає, над ким вибухнути, ще страшнішою, ніж колись. Цього разу мій успіх не буде заручником чужого наміру. Доможуся свого чи зазнаю поразки — тепер усе в моїх руках.

Усвідомлювати це було так само добре, як відчувати траву, а ще — приємне тепло алкоголю, що розтікалося всім тілом. Я вибив люльку, солодко позіхнув і почав моститися до сну.

Раптом удалині щось ворухнулося. Підвівшись на ліктях, я вдивлявсь у пітьму, чекаючи повторення руху. Чекати довелося недовго. Стежкою хтось ішов — безшумно і раз у раз зупиняючись. Ось постать зникла під деревом, де сиділи ми з Ґанелоном, і довгенько не з'являлась. Опісля вона знову з'явилася, ступила кілька кроків і зупинилася, неначе придивляючись до того місця, де був я. Нарешті рушила в мій бік.

Це була Дара.

Проминувши скупчення чагарів, вона випливла з тіні, й блідий місяць освітив обличчя дівчини. Розуміючи це, Дара всміхнулася, явно адресуючи цю усмішку мені, та сповільнила крок. Дійшовши до мене, зупинилась і сказала:

— Наскільки розумію, лорде Корвіне, спальні нашого дому вам не підходять?

— Не в тому річ, — пояснив я. — Такої чудової ночі ноги самі несуть надвір, на свіже повітря.

— Напевне, і минулої ночі вони тебе кудись носили, — мовила Дара, — хоча був дощ. — Вона сіла на плащ коло мене. — Де ти провів ту ніч — просто неба чи в приміщенні?

— Не в приміщенні, — сказав я. — Але не спав. Чесно кажучи, відколи ми з тобою розійшлися, ще не склепив очей.

— Де ж ти був?

— Біля моря, промивав пісок.

— Нічого цікавого, так?

— Нудота рідкісна.

— Знаєш, після нашої прогулянки крізь Тіні я стільки всього передумала...

— Можу уявити...

— Я теж мало спала. Чула, як ти заходив у будинок, розмовляв з Ґанелоном, а коли він повернувся сам, зрозуміла, що ти десь тут, просто неба.

— Правильно зрозуміла.

— Послухай, Корвіне, я просто зобов'язана потрапити в Амбер! І пройти Лабіринт.

— Знаю. Колись це станеться.

— Якнайскоріше, Корвіне. Якнайскоріше!

— Даро, ти ще молода. У тебе все життя попереду...

— Дідько! Стільки років живу на світі, а про це навіть гадки не мала! Невже ніяк не можна влаштувати, щоб це сталося тепер?

— Не можна.

— Чому? Тобі ж нічого не вартує доправити мене в Амбер через Тіні, а там я пройшла б ваш Лабіринт...

— Якщо нам пощастить і нас не вб'ють одразу, то ув'язнять у сусідніх камерах. Або повисимо з тобою на дибі, а потім обох таки стратять.

— За що? Ти ж принц Амбера як-не-як! Маєш право робити все, що хочеш.

Я засміявся.

— Але ж я порушив закон, дорогенька. І якщо повернуся в Амбер, то мене стратять, і це ще у кращому разі. У гіршому ж — придумають щось набагато цікавіше та болючіше. Втім, беручи до уваги останні події, я все-таки схиляюся до думки, що смерть моя буде швидкою. І можеш бути певна, всіх моїх супутників чекатиме те саме, що й мене.

— Оберон так не вчинив би.

— Вчинив би, аби лише вагома причина. Та це порожні балачки. Оберона нема, а мій брат Ерік сидить на троні та корчить із себе правителя.

— Коли це сталося?

— Кілька років тому, якщо за мірками Амбера.

— Чому він хотів тебе вбити?

— Бо інакше я вбив би його, це ж ясно як день.

— І ти справді його вбив би?

— Так, і я вб'ю. Гадаю, що дуже скоро.

Повернувшись, вона поглянула мені в очі.

— Навіщо?

— Для того, щоб зайняти трон. Він — мій згідно із законом, розумієш? Ерік узяв його силою, він узурпатор. Я тільки недавно визволивсь із його полону, де мучився кілька років. Та Ерік припустився помилки, дозволив собі надмірну розкіш: він залишив мене живим, щоб час від часу тішити себе, споглядаючи моє понівечене тіло. Йому навіть у страшному сні не могло привидітися, що зможу вирватися на волю і знову кинути виклик. А зрештою, я теж про це не мріяв. Тож коли мені вже пощастило і доля дала другий шанс, не буду таким добродушним, як Ерік, досить з мене своїх помилок.

— Але ж він тобі брат...

— Повір мені, мало хто в світі знає це краще, ніж він або я.

— І як скоро збираєшся здійснити... свої наміри?

— Я вже казав тобі. Знайди колоду карт і зв'яжися зі мною. Місяців через три. Якщо не зможеш зв'язатися, а в мене все йтиме за планом, то я зв'яжуся з тобою сам, щойно зійду на трон. І ось тоді, менш як за рік, ти пройдеш Лабіринт.

— А якщо програєш?

— Тоді тобі доведеться зачекати трохи довше. Поки Ерік не впевниться, що його панування — це всерйоз і надовго, а Бенедикт нарешті визнає його правителем. Бачиш, він не дуже хоче це робити. Бенедикт не перший рік тримається подалі від Амбера, і не знаю, як Ерік, а з інших уже мало хто вірить, що він ще живий. І якщо Бенедикт тепер об'явиться, то йому доведеться визначатися: він за Еріка чи проти нього? Якщо підтримає Еріка, це тільки зміцнить його владу, а Бенедикт не захоче такої відповідальності. Якщо ж він виступить проти Еріка, це неминуче призведе до заколоту, а відповідати за це йому теж не захочеться. Себе ж у ролі короля він не бачить за жодних обставин. Отже, тільки повна відсутність Бенедикта гарантує такий-сякий спокій в Амбері. Якщо ж він, об'явившись, відмовиться підтримати кого б то не було, можливо, це й не матиме для нього жодних наслідків. Та це буде те саме, що не визнати владу Еріка, і може стати знову гаряче. Якщо ж Бенедикт заявиться в Амбер з тобою, він буде змушений підкоритися Еріку, бо той знайде, як вплинути на нього через тебе.

— Тобто, якщо ти програєш, не бачити мені Амбера як своїх вух!

— Я лише описав тобі своє бачення ситуації. Безперечно, є ще якісь чинники, про котрі я нічого не знаю. Скільки часу мене там не було!

— Ти просто зобов'язаний перемогти! — вигукнула Дара. І несподівано запитала: — А мій дідусь тебе підтримає?

— Навряд. Хоча життя може перекинути все з ніг на голову. Я знаю, що він живий і що у нього є ти. Мені не потрібна його підтримка. Не чинитиме перепон — і на тому спасибі. А він не чинитиме, якщо діятиму блискавично та успішно. Йому не сподобається, що мені відомо про тебе, та коли він побачить, що зичу тобі лише добра, усе вляжеться само собою.

— Чому ти не скористаєшся мною? Гадаю, це було б логічно...

— Так. Але несподівано з'ясувалося, що я до тебе не байдужий... — сказав Дарі. — Тож це відпадає.

Дівчина засміялася.

— Отже, я тебе причарувала! — резюмувала вона.

Я задоволено гмикнув.

— Так, доволі вишуканим способом — за допомогою клинка.

Раптом Дара стала серйозною.

— Завтра дідусь повертається сюди, — повідомила вона. — Оцей твій Ґанелон, він сказав тобі?

— Так.

— І це якось змінює твої плани?

— Робитиму все швидко і вшиюся ще до приїзду Бенедикта.

— А він що зробить?

— По-перше, розізлиться, мов дідько, якщо побачить тебе тут. По-друге, йому стане з біса цікаво, як ти дісталася сюди крізь Тіні та чи я вже знаю, хто ти така.

— І що йому відповісти?

— Розкажеш, як ти повернулася. Це додасть йому трохи поживи для роздумів про тебе і твоє становище. Якщо запитає про мене, поясни: твоя жіноча інтуїція підказала тобі, що не варто мені довірятись, і ти обрала таку саму тактику, як із Джуліаном та Джерардом. Якщо запитає, де я, то повідом йому, що ми взяли фургон і поїхали в місто. Мовляв, повернемося назад не дуже пізно.

— А насправді ви куди збираєтеся?

— У місто, ненадовго. Але назад уже не повернемось. А з міста — якнайшвидше рушимо далі, щоби Бенедикт не вистежив мене по сліду через Тіні.

— Заради тебе постараюся затримати його, на скільки зможу... А ти перед від'їздом не збирався попрощатися зі мною?

— Планував розповісти це вранці. Але декому тут не спиться, і ми випереджаємо події.

— То я задоволена, що... не заснула... А як збираєшся підкоряти Амбер?

Я похитав головою.

— Ні, мила Даро. Кожен принц, який щось затіває, мусить мати свої таємниці. Тому нехай це залишається моїм секретом.

— Ніколи б не подумала, що в Амбері така недовіра і змова на змові.

— Що ж тут дивного? Всюди знайдеш щось подібне, просто в різних місцях воно по-різному себе виказує. Інакше й бути не може, адже будь-яка Тінь є відображенням Амбера.

— Складно для розуміння...

— Колись ти все второпаєш. А поки що просто не думай про це.

— Тоді скажи мені інше. Якщо я вже трохи навчилася ходити через Тіні, ще не подолавши Лабіринт, ти не міг би мені описати, як робиш це? Для кращого розуміння.

— Ні! — відрізав я. — Нема чого гратися з Тінями, коли ти робиш перші кроки. Це й після проходження Лабіринту не завжди безпечно, а в твоєму становищі — повне безглуздя. Один раз тобі пощастило, на цьому й зупинися. Більше про це — ні слова, для твого блага, до речі.

— Що ж, хай буде по-твоєму, — погодилася Дара. — Вибач мені. Вважаю, що можна й почекати.

— Мабуть, що можна. Не ображаєшся?

— Ні... — вона засміялася. — Мабуть, якби ти й розповів, знання це не стало б мені корисним. Вважаю, ти, Корвіне, добре знаєш, що робиш. Приємно, що комусь не байдуже до моїх справ та сподівань.

Я теж усміхнувся. Дара подалася вперед і торкнулася моєї щоки. Я обернувся до дівчини. Її обличчя повільно наближалося до мого. Усмішка злетіла з розтулених вуст, очі заплющилися. Ми поцілувались, і я відчув, як її руки обплели мою шию, плечі... Те саме зробив і я. Від мого здивування не залишилося й сліду, воно розчинилось у солодкому поцілункові, знітилося від тепла її тіла й остаточно випарувалося від мого бажання.

Якщо про це довідається Бенедикт, він не розізлиться, ні — він озвіріє.

7

Монотонно рипів фургон, сонце хилилося до горизонту, виливаючи на землю залишки денного тепла. За моєю спиною, розлігшись між ящиками, задавав хропака Ґанелон. Як я заздрив йому, що він може хропіти і ні про що не думати! Спав Ґанелон уже кілька годин, тоді як я третій день не склеплював повік.

Від міста ми від'їхали миль на п'ятнадцять. Наш шлях тягнувся на північний захід. Дойль ще не до кінця виконав моє замовлення, і ми з Ґанелоном умовили його, щоби він прикрив свою крамничку та вплинув на процес. Щоправда, довелося добряче полаятися, потріпати собі нерви, а потім ще кілька годин прочекати. Я був надто заведений, аби спати, а крім того, який може бути сон, коли їдеш через Тіні.

Зусиллям волі відігнав силу і втому, знайшов кілька хмарин та зробив собі тінь. Фургон котився добре в'їждженою дорогою з глибокими коліями. Вона була огидного жовтавого відтінку й хрускотіла під колесами повоза. Бура трава безживно схилилася край дороги, дерева тут були куці, покручені, з грубою шорсткою корою. Раз у раз на дорозі траплялися виходи сланцевих порід.

Я щедро заплатив Дойлю за порошок, який він виготовив, і купив у нього гарний браслет, збираючись наступного дня подарувати його Дарі. Діаманти брязкали в мішечку на поясі, Ґрейсвандір висів напохваті. Стар і Дракон ступали твердо, впевнено. Кожен крок наближав мене до мети.

Цікаво, подумав я, чи вже повернувся додому Бенедикт? Скільки часу йому знадобиться, щоб зрозуміти, куди я поїхав? Якби він хотів щось мені заподіяти, я був перед ним беззахисний, як немовля. Бенедикт міг знайти мене в будь-якій Тіні, аби лише слід, а слід після мене залишався нівроку. Хоча, з іншого боку, а що мені було робити? По-перше, ніяк не обійтися без фургона, а це обмежувало швидкість пересування. По-друге, я був не в тому стані, щоби дозволити собі нову пекельну гонитву. Через наростаючу втому та притуплені відчуття Тінями орудував обережно, неквапно. Сподівався, що, тасуючи їх та збільшуючи відстань, мені вдасться створити нездоланний бар'єр між Бенедиктом та мною. Проїхавши ще дві милі, ми перебралися з Тіні, в якій вечоріло, до Тіні, де сонце стояло в зеніті. Щоправда, й там і там небо було затягнуте хмарами. Я навмисне обрав такий день, адже мені було потрібне світло сонця, а не його спопеляючий жар. Опісля спромігся здійняти легкий вітерець. Він збільшував імовірність дощу, але справа того вартувала. Не можна ж прагнути всього й одразу.

Увесь цей час я відбивався від дрімоти і насилу протистояв спокусі розштовхати Ґанелона та, особливо не мудруючи, збільшити наш гандикап на кілька миль, поки він правитиме кіньми, а я спатиму. Однак це було надто ризиковано, а ми тільки починали шлях. Мене чекало ще чимало роботи. По-перше, треба було збільшити освітлення. По-друге, підшукати кращу дорогу, бо від триклятої жовтої глини вже починало нудити. По-третє, необхідно було розігнати хмари. І ясна річ, я мав увесь час тримати в пам'яті кінцевий пункт мандрівки...

Потерши собі очі, я кілька разів глибоко вдихнув. Перед очима та в голові все танцювало, від монотонного рипіння повоза й стукоту копит хилило на сон. Я вже не відчував ані погойдувань, ані підстрибувань і провалювань фургона на нерівностях. Клював носом, віжки безвольно теліпалися в руках і раз навіть випали з них. Щастя моє, що коні бігли дорогою так, немовби і без мене добре знали, куди прямуємо.

Невдовзі шлях повів полого догори. Тепер навколо нас був ранок. Небо над нами почорніло, і знадобилося ще кілька миль дороги та пів дюжини викрутасів, аби хоч трохи розігнати цей щит із хмар. Якщо раптом почнеться гроза, земля під ногами перетвориться на кашу з бруду та води. Я поморщивсь, уявивши подібну картину, і перемістив увагу з неба на дорогу.

Ми проїхали напівзруйнованим мостом над пересохлим річищем. На другому боці дорога була вже рівніша і не така жовта. У міру того, як фургон котився далі, вона ставала темнішою, плоскішою, твердішою, а трава при дорозі — чимраз зеленішою... І тут почався дощ.

Якийсь час я пручався стихії, аж ніяк не бажаючи віддавати їй зелену траву та рівненьку дорогу на темному ґрунті. Від зусиль розболілася голова, проте злива закінчилася, не проїхали ми й чверті милі, в небі знову засяяло сонце. Сонце... довгождане сонце.

Ми з торохтінням котилися далі, й незабаром дорога змією заковзала між яскраво-зеленими деревами через якусь западину. Ми скотились у прохолодний видолок, подолали невеликий місток над смужкою води на дні майже пересохлого річища. Я їхав, уже намотавши віжки на руку, бо безбожно куняв. Думки навідувалися ніби здалеку, і я, з останніх сил намагаючись зосередитись, їх перебирав, відкидав, розпрямляв...

Із переліску праворуч од мене птахи обережно, невпевнено проголошували новий день. Прозорі намистини роси висіли на листі, на травах. Повітря було прохолодним, крізь зелене листя тільки-но почало пробиватися косе проміння вранішнього сонця...

Але загальне пробудження, що панувало в цій Тіні, аж ніяк не могло обманути моє стомлене тіло, і я полегшено зітхнув, коли у фургоні нарешті завовтузився й почав чортихатися Ґанелон. Якби він продовжував спати, довелося б його розштовхати.

Добре, що так. Я м'яко натягнув віжки, і коні, зрозумівши мене, зупинилися. Поставивши фургон на гальмо (ми ще не проїхали підйом), я намацав пляшку з водою.

— Егей! — озвався Ґанелон, побачивши, що я п'ю. — Мені ще трохи залиш!

Я передав йому пляшку.

— Зараз твоя черга правити, — сказав Ґанелону. — А я мушу поспати.

Він добрячих пів хвилини дудлив з пляшки воду, тоді шумно перевів подих.

— Угу, — мугикнув Ґанелон, перевалюючись через край повоза на землю. — Зачекай лише хвильку. Природа кличе.

Він зійшов на узбіччя, я ж заповз у фургон і, пристосувавши собі замість подушки складений плащ, розтягнувся на ложі, де кілька хвилин тому хропів Ґанелон.

Ще за мить почув, як мій попутник утеліжився на передок. Він відпустив гальмо, фургон смикнувсь. Ось Ґанелон цокнув язиком і весело ляснув віжками.

— Зараз ранок? — голосно уточнив у мене.

— Так.

— Боже правий! Отже, я проспав цілий день і всю ніч!

Засміявшись, я пояснив йому:

— Ні. Просто я почаклував тут із Тінями. Ти спав годин шість-сім.

— Нічого не розумію... Але тобі вірю. І де ми тепер?

— Їдемо далі на північний захід, — сказав я. — Зараз приблизно за двадцять миль од міста і миль за двадцять п'ять від Бенедиктового дому. Ну й через Тіні покаталися, само собою.

— Що я маю робити?

— Просто їдь дорогою і нікуди не повертай. Чим далі ми опинимося, тим краще.

— А Бенедикт ще може наздогнати нас?

— Боюся, що так. Тому-то не варто давати коням відпочити.

— Зрозумів. І ще. Чи слід остерігатися чогось конкретного? — поцікавився Ґанелон.

— Ні.

— Коли тебе збудити?

— Ніколи.

Він замовкнув, а я, чекаючи, коли мене захопить сон, розмірковував про Дару. Ну звісно, про кого ж іще? Весь день я тільки й думав, що про неї.

Усе це було для мене цілковитою несподіванкою. Я навіть не сприймав її як жінку, поки вона не опинилася в моїх обіймах і не примусила поглянути на себе іншими очима. А вже за мить після того замість моєї голови думав спинний мозок, звівши всю розумову діяльність до дії первинних інстинктів, як це колись мені пояснював Зіґмунд Фройд. І винний у цьому був не алкоголь, бо, по-перше, випили ми небагато, а по-друге, не сказав би, що він сильно на мене впливає.

Чому ж тоді я так хотів знайти причину не в собі, а у комусь (або чомусь) іншому? Чому, чому... тому, що вчинок мій був аморальним, принаймні так здавалося. Вона була мені родиною? Так, але дуже далекою, а це вже не має значення. Ні, тут щось інше. І не сказав би, що скористався нею, як старий ловелас наївним дівчам. Зрештою, вона сама шукала мене серед ночі, розуміючи, що робить. Просто обставини примусили мене засумніватись у собі в самісінький розпал подій.

Коли я вперше завів з нею мову, а потім запропонував прогулянку в Тіні, мені хотілося здобути більше, ніж її довіру та родинну приязнь. Прагнув, аби хоч якась частинка її вірності, довіри та приязні до Бенедикта перейшла на мене. Якби раптом з'ясувалося, що з Бенедиктом нам не по дорозі, своя людина у ворожому таборі була б дуже до речі. Я сподівався, що зможу використати її, якщо справи мої підуть кепсько і в цьому виникне необхідність. Усе це було так. Проте моя свідомість відмовлялася повірити у те, що все, що відбувається між нами, пояснювалося тільки цим. Хоча і цим також, чого вже прикидатись! І саме через те я почувавсь як обпльований, якщо не сказати гірше. Але чому? Свого часу мені доводилось і не таке виробляти, й це не дуже мучило моє сумління. Боровся з цим почуттям, не бажаючи зізнаватися в тому, та відповідь була вже відома.

Я — небайдужий до цієї дівчини. Ось так, та й по всьому. Це відрізнялося від дружніх почуттів між мною та Лоррейн, що інколи виникають між людьми, побитими життям; не було схоже це й на вибух пристрасті, як у мене з Мойрою перед тим, як я удруге пройшов Лабіринт. Тепер усе було не так, зовсім не так... Я знав Дару без року тиждень, тому жодного логічного пояснення тут не було і бути не могло. У мене за плечима — не одне прожите століття. І все одно... Давно я не почувався так, як зараз. Уже навіть забув, що бувають такі почуття, й ось вони знову нагадують про себе. Не хотів закохуватись у неї. Принаймні не бажав цього тепер, а далі як вийде. Ще краще — взагалі не закохуватися. З якого боку не поглянь, вона була мені не пара. Дара — ще дитина. Все те, чого вона могла б захотіти, все, що здалося б їй новим і чарівливим, — усе це я пережив давно й безповоротно. Ні, все не так, усе неправильно. Не варто закохуватись у це дівчисько. Ні, в жодному разі...

Ґанелон мугикав непристойну пісеньку, дико фальшивлячи. Фургон трусивсь і рипів. За поворотом дорога пішла на підйом. Сонце різко вдарило у вічі, я затулився від нього рукою. Мене долала дрімота, і незабаром я проваливсь у сон.

Коли я прокинувся, сонце перевалило за полудень. Настрій був поганенький. Я досхочу напився води, хлюпнув трохи на долоню та протер очі. П'ятірнею пригладив волосся, оглянув місцевість.

Навколо нас буяла зелень, купки дерев чергувалися з рівнинами, порослими високою травою. Фургон далі котився ґрунтовою дорогою, добре в'їждженою та доволі рівненькою. Небо було високе, хмаринки раз у раз набігали на сонце, і тінь на землі регулярно змінювалася світлом. Подував легкий вітерець.

— Ти повернувся до життя! Чудово! — вигукнув Ґанелон, коли я, перелізши через передню стінку, сів збоку від нього. — Коні втомилися, Корвіне, та й мені бажано хоч трохи розім'яти ноги, — сказав він. — І їсти хочеться, аж кишки марша грають. Що скажеш?

— Гаразд. Візьми правіше, туди, де тінь, зробимо там привал.

— Бажано проїхати трішечки далі, — сказав Ґанелон.

— Це так важливо?

— Важливо. Хочу дещо показати тобі...

— Ну давай.

Ми подолали ще з пів милі. За поворотом дорога взяла північніше. Невдовзі доїхали до пагорба. Піднявшись на його вершину, побачили за ним ще один пагорб, крутіший за перший.

— І скільки нам ще їхати? — поцікавивсь я.

— Давай підіймемося на другий пагорб, — сказав Ґанелон. — От звідти все й побачимо.

— Як скажеш...

Коні напружилися, підіймаючись крутим схилом наступного пагорба; зіскочивши, я взявсь їм допомагати, підпихаючи фургон. Коли ми врешті виїхали на вершину, піт, перемішаний з курявою, не додавав приємних відчуттів, зате мою сонливість як рукою зняло. Ґанелон натягнув віжки, зупиняючи коней, і поставив повіз на гальмо. Зупинившись, видерся на верх фургона, підвівся там на повен зріст, обернувся наліво і, приставивши до лоба долоню дашком, роздивлявся щось на віддалі.

— Корвіне, лізь-но сюди! — гукнув він нарешті.

Я подерся нагору по задній поверхні повоза. Ґанелон сів навпочіпки і подав мені руку. З його допомогою я видерся на верх фургона й став поруч із ним. Він махнув рукою вбік від дороги, я поглянув туди і побачив її.

За три чверті милі від нас тягнулася широка чорна смуга. Вона лежала набагато нижче того місця, де стояв повіз, і ми бачили її як на долоні. Той відтинок, що нам було видно, мав близько пів милі завдовжки та кількасот ярдів завширшки. Він зміївся, роблячи два повороти, проте ширина його залишалася незмінною. Дерева, що де-не-де траплялися в цій смузі, були чорними від коренів до вершечків. І вгадувався там якийсь незрозумілий рух. Що то за рух, сказати було важко. Можливо, вітер ворушив почорнілу траву на краю смуги. І було ще стійке відчуття, що в отій чорноті щось безупинно плине — наче вода у тихій темній річці.

— Що це таке? — запитав я Ґанелона.

— Я чекав, що ти мені поясниш, — розвів руками він. — Думав, це стосується твоїх чаклунських штучок із Тінями.

Повільно похитавши головою, я заперечив.

— Не сперечаюсь, я був дуже сонний, та якби мені довелося витягнути з Тіней щось подібне, запам'ятав би це. Як ти дізнався, що там є ця смуга?

— Поки ти спав, ми кілька разів то віддалялися від неї, то зближалися зі смугою. Не подобається мені це. Воно так сильно щось нагадує... А тобі?

— Еге ж! Хоча краще було б навпаки.

Ґанелон кивнув.

— Скидається на те трикляте коло у Лоррейні. От що воно нагадує.

— Чорна дорога...

— Що?

— Чорна дорога, — повторив я. — Тоді я не розумів, що вона має на увазі, але зараз до мене доходить. Кепські справи, дуже кепські...

— Знову якийсь недобрий знак?

— Боюся, що так.

Ґанелон вилаявся.

— І що, нас скоро теж накриє чорна смуга? — поцікавився він.

— Малоймовірно, хоча й можливо.

Ґанелон спустився з фургона на землю, я — за ним.

— Тоді пропоную знайти пасовище для коней і самим підкріпитися, — сказав він.

Я погодився. Ґанелон узяв віжки, і ми рушили далі. Знайшовши гарне місце при підніжжі пагорба, зупинилися.

Ми пробули там майже годину. Говорили здебільшого про Авалон: про Чорну дорогу не обмовилися жодним словом, хоча думки мої раз по раз поверталися до неї. Так, не завадило б поглянути на цю дорогу зблизька.

Можна було рухатися далі, тож я знову взявся за віжки. Трохи відпочивши, коні жваво рвонули вперед.

Ґанелон сидів зліва і без упину говорив. Я тільки зараз почав розуміти, як багато означало для нього дивовижне повернення в рідний край. Цей чоловік устиг відвідати чимало місць, у яких був завсідником до свого вигнання, побував на полях аж чотирьох баталій, де відзначився вже тоді, коли повернув собі добре ім'я. В його спогадах було чимало такого, що зворушило мене до глибини душі. Ґанелон дивним чином поєднував у собі золото й глину. Якби він був сином Амбера, то не осоромив би наш рід.

Ми швидко долали милю за милею, поступово зближаючись із Чорною дорогою, і раптом мій мозок пронизав знайомий удар. Передавши віжки Ґанелону, я сказав:

— На!.. Керуй!..

— Що таке?

— Потім!.. Просто їдь!..

— Гнати швидко?

— Ні. Нехай коні йдуть звичайним кроком. І постарайся трохи помовчати.

Заплющивши очі, я взявся руками за голову і почав зводити уявну стіну між свідомістю та думками, чого б вони не стосувалися. Вдома нікого нема!.. Зачинено на обід!.. Обійдемося без адвокатів!.. Дане майно нікому не належить!.. Просимо не турбувати!.. Обережно, злий пес!.. Будьте уважні — можливий кам'яний обвал!.. Стережись автомобіля!.. Будівля підлягає знесенню у зв'язку з переплануванням території!..

Хватка послабшала, потім знову подужчала, ожила, довелося блокувати вдруге. Опісля накотила третя хвиля, проте я впорався й з нею.

І раптом усе закінчилося.

Полегшено зітхнув, потер, масажуючи, очі.

— Усе, минулося, — мовив я.

— Що це було?

— Хтось пробував поспілкуватися зі мною за нашим особливим взірцем. Ставлю десять проти одного, що це Бенедикт. Мабуть, знайшов щось таке, від чого у нього виникло непереборне бажання перехопити і зупинити нас. Давай мені віжки, я правитиму. Більш як упевнений, він ось-ось ув'яжеться за нами.

Ґанелон передав мені віжки.

— Які у нас шанси на те, що ми відірвемося від нього?

— Поки що високі. Як на моє переконання, відстань між ним і нами збільшилась. Ще трохи поворожу з Тінями, хай тільки в голові хоч трішечки проясниться.

Знову я пильнував за шляхом, і він почав звиватися, зміїтися, певний час пролягаючи паралельно до чорної смуги, а потім став зближатися з нею. Врешті відстань між нами та нею скоротилася до кількох сотень ярдів.

Ґанелон довгенько вивчав чорну смугу, потім нарешті сказав:

— Дуже нагадує мені одну місцину... Крихітні омахи полум'я, що танцюють навколо предметів, постійне відчуття якогось руху, ледь уловимого краєчком ока...

Я закусив губу. Моє тіло вкрив рясний піт. Я намагався віддалитися від смуги, та постійно наражався на невидимий спротив. Не відчував монолітної нерухомості, як тоді, коли намагався вступити у Тіні в Амбері. Тут було зовсім інше відчуття — неминучості.

Ми безперешкодно переносилися з Тіні в Тінь. Сонце підіймалося дедалі вище до зеніту. Мене не тішила перспектива зустріти ніч біля чорної смуги. Небо стало не таким блакитним, дерева навколо повищали, а вдалині вже виднілися гори. Невже ця дорога пронизувала наскрізь усі Тіні?

Мабуть, що так. Інакше як знайшли б її Джерард та Джуліан, а знайшовши, зайнялися нею? Не зайнятися нею вони не могли, бо надто зловісно вона виглядала.

Неприємно було усвідомлювати, але, найімовірніше, я був безпосередньо причетний до появи цієї дороги. Щоб їй провалитися!

Досить довго ми їхали паралельно до неї, розділені чималенькою відстанню. Якоїсь миті наш шлях почав наближатися до неї, і невдовзі між нами та чорною смугою залишилася сотня футів. Потім пів сотні...

...І нарешті вони перетнулися — чорна смуга й наш битий шлях. Я зупинив коней, натоптав люльку, закурив і, пускаючи хмарки диму, роздивлявся чорну смугу. Стар і Дракон були не в захваті від чорної ділянки, яку мали зараз пройти. Невдоволено форкаючи, вони поривалися на узбіччя.

Чорна дорога навскіс перетинала битий шлях, і щоб їхати далі, ми мали конче її перетнути. Крім того, частину тутешнього краєвиду ховала низка невисоких скель. На краях чорної смуги і латок, розкиданих біля підніжжя скель, коливалася важка трава. Між латками клубочився туман, над ямами висіли хмари випарів. Небо тут було темніше, з бруднуватим відтінком, неначе закопчене. Стояла мертва тиша — не тиша спокою, а зовсім інша, неначе хтось невидимий заховався там, затамувавши подих.

А потім почувся пронизливий крик. Кричала ніби дівчина. Або доведена до відчаю стара карга.

Кричали десь праворуч, за скелями. Все це було підозріло. Але ж, чорт забирай, а раптом це справді людина!

Я передав віжки Ґанелону, зіскочив на землю і витягнув з піхов Ґрейсвандір.

— Спробую з'ясувати, що й до чого, — повернувши праворуч, перескочив рівчак, що тягнувсь уздовж дороги.

— Не затримуйся.

Продершись через зарості густого чагарника, я вибрався на кам'янистий схил. Подолав такі самі зарості з іншого боку, спускаючись донизу, й подерся другим, вищим схилом. Коли ліз, крик повторивсь, але цього разу до нього додалися нові звуки. Нарешті я піднявся на вершину, з якої відкривався вид удалечінь.

Чорнота починалася нижче, футів за сорок від мене, а в глибині її, футів за півтораста від краю, розгорталося дійство.

Видовище було, можна сказати, майже безбарвним, якщо не брати до уваги вогню. Жінка, вся в білому, з розпущеним чорним волоссям, що сягало до пояса, стояла, прив'язана до стовбура чорного дерева, а під ногами у неї диміла, розгоряючись, купа хмизу. Пів дюжини волохатих чоловіків-альбіносів, майже повністю голі, метушилися навколо нещасної, на ходу продовжуючи роздягатися. Вони щось бурмотіли, сміялися, пхали палиці у палаючий хмиз, штурхали ними жінку і раз у раз хапали себе за попереки. Вогонь уже досягнув жіночої одежі, тканина затліла. Довга сукня роздерта на смуги, а з-під неї прозирає принадна жіноча фігура. Лиш обличчя не видно — воно оповите димом.

Я метнувся на Чорну дорогу, перескочив потемнілу траву, що звивалася мов жива, і перш ніж ті білі почвари встигли щось зрозуміти, одного з них я обезголовив, а другого заколов. Решта з криками накинулися на мене, розмахуючи палицями.

Мій Ґрейсвандір невтомно рубав їхню плоть і заспокоївся лише тоді, коли останній альбінос випустив дух, перетворившись на купу безмовного посіченого м'яса. Понівечені тіла ворогів сочилися чорною рідотою.

Я повернувся до вогню, затримуючи дихання, ногами розкидав багаття, підступив до нещасної ближче та розрубав її пута. Вона з риданнями впала мені в обійми.

І тільки тепер побачив, яке в неї обличчя, чи то пак, те, що його заміняло: суцільна маска кольору слонової кості, овальна, з округлою поверхнею й без будь-яких рис, якщо не вважати такими двох прямокутних отворів для очей.

Я відтягнув жінку подалі від вогню та чорної рідоти. Часто дихаючи, вона прилинула до мене всім тілом, щосили налягаючи, втискаючись у мене. Витримавши пристойну, як мені здавалося, паузу, я спробував відсторонитися від неї. Проте вона мене не відпускала, була напрочуд сильною.

— Не бійся, все гаразд, — мовив я. Можливо, це були трохи інші слова, та знаю напевне, що сказав якусь принагідну банальність.

Вона не відповіла нічого.

Жінка гладила моє тіло, лагідно, хоч і незграбно, й це починало мене бентежити. З кожною миттю я хотів її дедалі більше. Раптом несподівано для себе зрозумів, що теж гладжу незнайомку по волоссю, пещу її тіло...

— Не бійся, все добре, — повторив я. — Хто ти? За що вони хотіли тебе спалити? Хто вони?

Жінка не відповіла. Перестала плакати, продовжуючи часто дихати, але вже по-іншому.

— Чому на тобі це?

Я потягнувся за маскою, однак незнайомка різко закинула голову назад.

А втім, це не мало жодного значення. Я був зневолений, безсилий, як боги епікурейців, хоча щось холодне, тверезе, сидячи у мені, прекрасно розуміло неприродність цього потягу. Чомусь хотів її, був готовий заволодіти нею.

Тут мене окликнув Ґанелон, і я спробував обернутися.

Але жінка не дала мені цього зробити. Вона тримала мене із силою, якої я не сподівався від неї.

— Дитя Амбера, — пролунав напівзнайомий голос, — ми дякуємо тобі за все те, що дав нам, і зараз ти станеш повністю нашим.

Знову почувся голос Ґанелона, добірна лайка лилася безперервним потоком.

Я напружив усі сили, щоб звільнитися від її хватки, і вона послабшала. Швидким рухом руки зірвав з незнайомки маску.

Створіння, що тримало мене, розлючено скрикнуло, і коли я звільнився остаточно, згасаючим голосом проказало:

— Амбер потрібно знищити!

Ніякого обличчя під маскою я не побачив. Там не було нічого — цілковита порожнеча.

Сукня ганчіркою повисла на моїй руці. Істота наче розчинилася в повітрі.

Різко крутнувшись назад, я побачив Ґанелона, який незграбно розпластався на краю чорноти. Його ноги були неприродно вивернуті. Меч у руці Ґанелона раз у раз підіймавсь і падав, але по чому він б'є, я не бачив.

Рвонувся до нього.

Чорна трава, через яку я перескакував, коли кидався рятувати жінку, намоталася йому на ноги — на щиколотки, на литки. І коли він рубав її, інші стебла, звиваючись та вигинаючись, намагалися впіймати його руку з мечем. Ґанелону вдалося частково звільнити свою праву ногу, і я, сильно подавшись уперед, допоміг йому закінчити цю справу.

Обійшов його зі спини, тримаючись подалі від трави, жбурнув убік маску, яку, виявляється, досі тримав у руці. Впавши на чорне, вона відразу ж загорілася.

Я схопив Ґанелона під пахви й щосили потягнув до себе. Трава відчайдушно пручалася, та врешті я його звільнив. А потім завдав Ґанелона на плечі й, перестрибуючи через залишки зчорнілої трави, що відділяли нас від звичної зеленої порослі, виніс на дорогу.

Ґанелон так-сяк підвівся, важко спираючись на мене, нахилився вперед і поляскав себе по ногах.

— Заніміли, — поскаржився. — Неначе не мої.

Я допоміг йому дошкандибати до фургона. Схопившись руками за стінку, Ґанелон почав завзято гупати ногами по землі.

— Таке відчуття, ніби голкою штрикають, — сказав. — Знову починається... О-о-о!..

Він заледве перейшов до передка. Я допоміг залізти на сидіння, вмостився туди сам.

— Отак вже краще, — мовив Ґанелон, зітхнувши. — Ноги стають знову такими, як були. Та чортова трава витягла з них усю силу. І не тільки з ніг — з усього тіла. А що у тебе?

— Не обмануло нас наше знамення...

— І що будемо робити?

Узявши віжки, я відпустив гальмо.

— Насамперед переїдемо Чорну дорогу, — сказав я. — Ознайомимося з нею краще. Тримай меча напоготові.

Ґанелон кивнув і поклав клинок собі на коліна. Коні не хотіли ступати на чорне, але я легенько ударив їх віжками, і вони рушили з місця.

В'їхавши у чорну смугу, ми немов потрапили в чорно-білу кінохроніку про Другу світову війну. Все, що було довкола, здавалося віддаленим та гнітюче діяло на нерви. Навіть рипіння фургона і стукіт копит лунали трохи приглушено й через це ніби віддалилися. Задзвеніло у вухах — то був тихенький безперервний дзвін. Трава біля дороги ворушилася при нашому наближенні, та я уважно стежив за тим, аби триматися на достатній відстані від неї. Кілька разів ми пірнали у згустки туману. Вони не мали ніякого запаху, але дихати в них було важче. Коли наблизилися до першого пагорба, я взявся розсувати Тіні.

Ось ми об'їхали пагорб.

Нічого.

Темна, покрита випарами смуга нікуди не поділася.

І тут я розлютився не на жарт. Видобув з пам'яті образ Лабіринту, згадав його палаючі хитросплетіння. І ризикнув знову спробувати пограти Тінями.

Одразу ж розболілася голова. Біль розпеченим дротом пронизав голову від лоба до потилиці й так і залишився там. Мене це розлютило ще більше, і я з подвоєними силами взявся зсувати чорну смугу в небуття.

Увесь світ навколо став непевним і хитким. Клапті туману погустішали, вони потоками котилися через дорогу. Контури предметів стали нечіткими, розмазаними. Я махнув віжками, коні прискорили крок. У голові в мене пульсувало, й було таке відчуття, що ще трохи — і вона розлетиться на друзки.

Та голова вціліла, зате почав колотися довкільний простір...

Задвигтіла земля, де-не-де пішли тріщини, а на додачу — ніби цього було мало — все засмикалося, наче в судомах. А тріщини, що покраяли землю, були не просто пустотами.

Це виглядало так, неначе хтось ударив по столі зі складеною головоломкою-пазлом. Повсюдно зяяли розриви, в яких з'являлися зелена галузка, блискуча вода, шматочок блакитного неба, цілковита чорнота, біла порожнеча, цегляний фронтон, обличчя за віконною шибою, вогонь, уламок зоряного неба...

До того часу коні мчали галопом, а я ледве стримувався, щоб не закричати від болю.

Над нами прокотився гомін, у якому змішалися різні звуки: людські голоси, механічні шуми. Мені здалося, що я чую Ґанелонове чортихання, одначе не був у цьому впевнений. Я боявся, що можу знепритомніти від болю, та попри це зціпив зуби і вирішив, що триматимуся, скільки вистачить сил. Подумки прикликав до себе Лабіринт, як помираючий прикликає Бога, і вся енергія моєї душі була спрямована на те, аби скинути цю чорну смугу в небуття.

А потім тиск відступив, і я побачив, що коні щосили женуть уперед, до зеленого поля. Ґанелон ухопився за віжки, я теж кричав на коней, поки вони не зупинилися. Чорна дорога залишилася позаду.

Я швидко обернувся назад. Те місце, де ми щойно їхали, тремтіло, ніби вкрите товщею води. Однак слід після нас був зелений та чіткий, наче міст над бурхливою річкою. Трава з його країв також зеленіла.

— Це було навіть гірше, ніж та скачка, коли ти вивозив мене з Авалону, — зізнався Ґанелон.

— Мабуть, що так, — погодивсь я і лагідно заговорив до коней, повертаючи їх на звичайну дорогу, щоб їхати далі.

Світ, у якому ми опинилися тепер, тішив око яскравими барвами, а дерева, поміж котрими їхали, виявилися велетенськими соснами. Повітря було напоєне їхніми пахощами. У сосновому гіллі стрибали білки, пурхали птахи. Тутешній ґрунт був темнішим, і, мабуть, родючішим. Скидалося на те, що зараз ми — на більшій висоті, ніж перед тим, як перетнули чорну смугу. Добре, що нам удалося перейти в іншу Тінь, і то у таку, в яку мені хотілося!

Дорога наша вигнулася, ненадовго повернула назад, тоді пролягла знову прямо. Час від часу перед очима з'являлася Чорна дорога. Вона тягнулася неподалік від нас праворуч. Ми досі їхали більш-менш паралельно до неї. Чорна дорога таки направду прорізала Тіні. Видно було, що тепер вона знову осіла, виставивши напоказ свою мерзенну суть.

Голова моя, на щастя, перестала боліти, трохи відлягло від серця. Ми виїхали на підвищення, з якого відкривався гарний вид на лісисті горби. Ці місця нагадали мені Пенсильванію, де я був багато років тому.

Я потягнувся.

— Як твої ноги? — поцікавився я в Ґанелона.

— Усе гаразд, — відповів він, озираючись на дорогу. — Корвіне, у мене дуже гострий зір...

— І?..

— Бачу вершника за нами, він скаче, наче навіжений.

Я піднявсь, обернувсь. І схоже, мимоволі охнув, коли впав на сидіння та смикнув за віжки.

Вершник був ще надто далеко від нас, щоб сказати напевне, хто це такий, по той бік Чорної дороги. Та якщо помислити, то хто міг мчати за нами на шаленій швидкості? Я вилаявся, давши волю почуттям.

Ми саме наближалися до гребеня пагорба. Обернувшись до Ґанелона, я попередив:

— Будь готовий до нової пекельної гонитви.

— Це Бенедикт?

— Мабуть, так. Ми згайнували забагато часу. Бенедикт уміє їздити з неймовірною швидкістю, а надто через Тіні... й особливо, коли він сам.

— І все ж таки ти віриш, що ми зможемо від нього відірватися?

— От зараз і дізнаємося, — відповів я Ґанелону. — Чекати залишилося недовго.

Я цокнув язиком до коней і знову ляснув віжками. Ми піднялися на гребінь, й у лице нам ударив крижаний вітер. Повернули вбік, і скеля ліворуч заступила небо. Ми проминули її, проте мла залишилася, й дрібні кристалічні сніжинки, наче жала, впиналися в наші обличчя та руки.

За кілька секунд ми знову повернули вниз, а легенький сніжок перетворився на завірюху, що заліплювала очі. Несамовито завив у наших вухах вітер, підстрибуючи, торохтів фургон, який зносило то вліво, то вправо. Я швидко вирівняв його. Куди не глянь, усе було білим, дорогу також закурило снігом. При диханні з рота йшла пара, на деревах та скелях поблискували крижинки.

Рух, тимчасове притуплення почуттів. От що було нам потрібно...

Ми гнали далі, а сердитий вітер кусався, бив і завивав у вухах. Шлях почали перегороджувати замети.

Обігнувши поворот, ми вискочили із завірюхи. Світ був далі закутий у льодяний панцир, мимо нас пролітали поодинокі сніжинки, та з-за хмар вийшло сонце, заливши землю світлом, і ми знову помчали вниз...

Проскакавши крізь туман, випірнули в голій кам'янистій пустці, раз у раз подзьобаній ямами. Щоправда, снігу тут уже не було...

Повернувши праворуч, опинилися на сонячній рівнині й тепер поїхали, петляючи поміж високими одноманітними стовпами із синювато-сірого каменю...

І ген-ген удалині, праворуч, так само тягнулася Чорна дорога.

Нас обпекло хвилями жару, земля довкіл запарувала. У кратерах кипіла з бульканням якась рідота, додаючи до затхлого повітря смердюче амбре. Калюжки блищали, наче пригорща бронзових старовинних монет.

Обіч дороги почали вивергатися гейзери, і коні, скаженіючи від страху, рвонули вперед. Земля плювалася киплячою водою, час від часу блискучі водяні полотна перетинали дорогу, ледь не влучаючи у нас. Небо над нами набрало кольору міді, сонце скидалося на зів'яле яблуко. Вітер був як засапаний пес.

Затремтіла земля, і далеко ліворуч гора позбулася вершини. Принишклий у її нутрі вогонь зірвав верхівку та жбурнув високо в небо. Від сильного удару, що розколов землю, ми ледь не оглухли. Ударна хвиля прокотилася над нами, захитала, загойдала фургоном. Ми помчали до пасма гір з чорними вершинами. Земля продовжувала труситися, дув ураганний вітер. Коли дорога повернула не в той бік, куди нам було треба, ми, звернувши з неї, поїхали навпростець рівниною. Гори дедалі ближчали, танцюючи в тремтячому повітрі.

Відчувши на плечі Ґанелонову руку, я обернувся. Він щось кричав, але слів його не було чути. Тоді Ґанелон махнув рукою назад, і я озирнувся. Там не побачив нічого такого, що могло б мене здивувати. Розбурхане повітря було повне пилу, попелу та різного сміття. Тож я понизав плечима і повернувся знову до гір.

Біля підніжжя найближчої з них щось темніло. Я скерував коней туди.

З'їхавши у низовину, побачили його — широкий вхід до печери, що прозирав з-за хмари пилу та безперервного потоку гравію.

Я ляснув батогом над конями, й ми, здолавши чвалом останніх пів тисячі ярдів, на повному ходу влетіли у печеру.

Там одразу ж осадив коней і пустив їх спокійною ступою.

Долівка печери понижувалася. Ми обігнули поворот і опинились у широкому гроті з високим склепінням. Через отвори у склепінні сюди вливалося світло й круглими плямами падало на сталактити, на тремтячі зелені озерця. Земля продовжувала двигтіти, слух помалу повертався до мене. Я побачив, як неподалік тріскає на шматки масивний сталагміт, почув приглушений, мовби через вату, шум від його падіння.

Ми проїхали по мосту, перекинутому над чорним, наче ніч, вузьким проваллям. Цей міст був, напевне, з вапняку, бо щойно ми минули його, як він з гуркотом упав у безодню.

Згори, як дощ із неба, сипалися дрібні уламки, час від часу падали й великі брили. У тріщинах і западинах стін світилися зеленим та червоним латки плісняви, виблискували вигнуті прожилки із самоцвітами мінералів; великі кристали й квіти зі світлого каменю лише додавали краси цій суворій, не дуже привітній місцині. Ми їхали через низку з'єднаних поміж собою просторих печер, уздовж пінної річки, що впадала у чорне провалля.

Довжезна галерея штопором вгвинчувалася догори. Я почув приглушений голос Ґанелона:

— Здається, там щось рухалося... ніби вершник... там, на вершині пагорбка... я встиг його побачити мигцем... он там.

Ми вкотились у ширшу печеру.

— Якщо це таки Бенедикт, йому доведеться добряче попітніти, аби наздогнати нас! — крикнув я. Тієї ж миті земля під нами задвигтіла, і там, де ми тільки-но проїхали, щось із гуркотом обвалилося.

Ми продовжували їхати вперед та вгору, над головою заблимали отвори, через які синіло небо.

Стукіт копит і торохтіння фургона мало-помалу набули нормальної гучності, навіть відлуння зазвучало. Земля під нами більше не тремтіла, над головами пурхали пташки, світло дедалі яснішало.

Ще один поворот — і ми опинилися перед отвором, низьким та широким, за яким яснів білий день. Проминули зазублену арку, фургон підскочив на замшілому камені, й нарешті викотилися на гравійну смугу, що серпом протяглася по схилу між велетенськими деревами і губилася в лісі далеко внизу. Я знову цокнув язиком, підганяючи коней.

— Вони ось-ось попадають від утоми, — нагадав Ґанелон.

— Знаю. У будь-якому разі скоро відпочинуть.

Гравій хрускотів під колесами. Дерева приємно пахнули.

— Ти помітив її? Там, унизу, праворуч?

— Що?.. — почав я, повертаючи голову. І здивовано охнув.

Десь за милю від нас так само, як і раніше, тягнулася пекельна Чорна дорога.

— Через скільки ж Тіней вона йде? — запитав я.

— Схоже, що через усі, — припустив Ґанелон.

Я повільно хитнув головою.

— Сподіваюся, це не так.

Ми їхали далі, донизу, під синім небом та звичайним сонцем, котре, як завше о цій порі, хилилося до західного небокраю.

— А я, чесно кажучи, уже навіть боявся виїздити з тієї печери, — зізнався трохи згодом Ґанелон. — Навіть гадки не мав, що може чекати назовні.

— Коні зовсім видихаються, — пояснив я йому. — Мусив їх пригальмувати. Якщо той, кого ми помітили, і справді Бенедикт, то кінь у нього першокласний. Бачив, як він його гнав? А ще треба було подолати всі ті перешкоди... Словом, гадаю, Бенедикт повернув назад.

— А може, йому до цього не звикати? — припустив Ґанелон, коли ми, взявши праворуч, утратили з виду вихід із печери.

— І таке може бути, — погодивсь я, й мені пригадалася Дара. Чим вона тепер займається?

Ми невпинно котилися вниз, і я повільно, непомітно для ока переміщував Тіні. Дорога, якою рухалися, постійно відхилялася праворуч, тож я вилаявся, коли зрозумів, що ми знову наближаємося до чорної смуги.

— Щоб їй провалитися! Нав'язлива, як страховий агент! — сказав я, відчуваючи, як моя злоба переростає у ненависть. — Коли матиму час, обов'язково знищу її!

Ґанелон промовчав — він саме дудлив воду з пляшки. Втамувавши спрагу, передав посудину мені, я теж напився.

Урешті-решт ми виїхали на рівнину, але дорога й тут вихилялася то в один бік, то в другий. Коням стало легше, а вершникові наздоганяти нас такою покрученою дорогою було б важче.

Десь за годину я відчув певну полегшу, і ми зупинилися, щоб відпочити й підкріпитись. Уже закінчували трапезу, коли Ґанелон, який майже не відривав очей від схилу пагорба, підвівся та приставив дашком руку до брів.

— Ні! — скрикнув я, зриваючись на ноги. — Очам не вірю!

Із пащі печери вилетів самотній вершник. Я бачив, як він на мить зупинився, тоді почав спускатися дорогою.

— Ну й що будемо робити? — поцікавився Ґанелон.

— Пакуймо поклажу та їдьмо далі. Принаймні хоч на якийсь час відкладемо неминуче. Мені ще треба все обміркувати.

І ми покотилися далі спокійно, на відміну від моїх думок, котрі на шаленій швидкості змінювали одна одну. Мав же бути якийсь спосіб зупинити Бенедикта. І дуже бажано зробити це, не вдаючись до вбивства.

Та скільки я не розмірковував, нічого путнього на думку не спадало.

Якщо не брати до уваги Чорної дороги, котра підступала дедалі ближче, ми були у приємній місцині, де настало тихе надвечір'я. Проливати тут кров було б просто блюзнірством, а тим паче, якщо це моя кров. Я боявся зустрічі з Бенедиктом навіть тепер, коли він був спроможний фехтувати тільки лівою. Ґанелон нічим мені не допоможе, хоч як би хотів. Боюся, того, що він є, Бенедикт і не помітить.

За поворотом я знову легенько змістив Тіні, й наступної миті зачув ледве помітний запах диму. Зісунув Тіні ще раз.

— Скоро він нас дожене! — застеріг Ґанелон. — Я тільки що бачив... Дим... вогонь... ліс горить!..

Засміявшись, я озирнувся. Схил наполовину був огорнутий димом, помаранчеве полум'я жерло зелень лісів, і навіть долинав тріск вогню. Коні, яких ніхто не підганяв, пішли швидше.

— Корвіне, це ти?..

— А хто ж!.. Якби спуск був крутим та безлісим, я влаштував би тут каменепад.

Небо над нами почорніло від птахів. Ми наближалися до Чорної дороги. Дракон, закинувши голову, заіржав. Його губи вкрила піна. Він спробував рвонути вскач, опісля став дибки й замолотив копитами у повітрі. Стар, налякано захропівши, кинувся праворуч. Кілька секунд я приборкував коней, і коли це нарешті вдалося, пустив їх навскач.

— Він усе ще за нами! — прокричав Ґанелон.

Я лайнувся, і ми щодуху погнали вперед. Дорога, якою мчали, мало-помалу зближалася з чорною смугою. Ми опинилися на довгому і прямому, як стріла, відрізку. Озирнувшись, я побачив, що вогонь охопив увесь схил і по ньому тягнеться тільки дорога, схожа на потворний шрам. Саме тоді вгледів переслідувача. Він доїжджав до середини схилу й гнав, як вершник на Кентуккійському дербі[46]. Боже мій, що ж то за кінь під ним! Із якої він Тіні?

Я натягнув віжки, спочатку легенько, тоді дужче, і ми нарешті сповільнили хід. Тепер від Чорної дороги нас відділяло кілька сотень футів. Встиг помітити, що спереду, недалеко від нас, ця відстань зменшувалася до футів тридцяти-сорока. Коли ми туди дістались, я всіма правдами й неправдами завів коней у цей проміжок між дорогою та чорнотою і зупинив. Гривасті налякано тремтіли. Віддавиш віжки Ґанелону, я видобув із піхов Ґрейсвандір і повернувся на дорогу.

А зрештою, чому б і ні? Місце зручне, чисте й рівне. А може, це чорне пустище, що так контрастувало з барвами життя, водночас сусідячи з ними, виливало ниці думки, котрі дрімали у надрах моєї свідомості.

— І що тепер? — запитав Ґанелон.

— Тепер ми нізащо не втечемо від Бенедикта, — пояснив я. — І якщо він пройде крізь вогонь, то буде тут через кілька хвилин. Продовжувати втечу нема жодного сенсу. Зустріну свого брата тут.

Ґанелон намотав віжки на бокову жердину і потягнувся за мечем.

— Ні, — зупинив я його. — Якщо вважаєш, що це чимось мені допоможе, мушу тебе розчарувати. Зроби краще от що: віджени цей фургон трохи далі та чекай. Якщо все минеться, ми знову поїдемо. Якщо ж ні — здавайся Бенедикту і не надумай опиратися. По-перше, йому потрібен я, а по-друге, ніхто, крім нього, не зможе повернути тебе в Авалон. І він поверне. Так ти принаймні хоч додому потрапиш.

Ґанелон зам'явся.

— Роби, як кажу, — підігнав я його. — І навіть не пробуй перечити.

Він опустив очі. Знову взяв віжки. Поглянув на мене.

— Удачі! — нарешті сказав Ґанелон і ляснув віжками.

Я зійшов на узбіччя дороги, обрав позицію перед скупченням невисокої порості, міцно стиснув у руці Ґрейсвандір та чекав. Зиркнувши на чорну смугу, став знову дивитися на дорогу.

І незабаром він з'явивсь, огорнутий вогнем та димом. Навколо нього тріщало й падало палаюче гілля. Так, це був Бенедикт. Обличчя чимось замотане, кукса правої руки — задерта, щоб прикрити очі. Він мчав, страшний, наче привид із пекла. Пронизавши зливу іскор та попелу, Бенедикт вилетів на відкриту прогалину і поспішив дорогою донизу.

Невдовзі я почув гупання копит. З мого боку було б набагато шляхетніше, якби, чекаючи на Бенедикта, я тримав Ґрейсвандір не в руках, а у піхвах. Але якщо так зроблю, то невідомо, чи встигну витягнути його назад.

І раптом я спіймав себе на думці, що намагаюся відгадати, яким хватом Бенедикт триматиме клинок та якої він форми? Прямий? Кривий? Якої довжини? Брат однаково добре володіє всіма видами зброї. І колись він навчав мене відбивати атаки...

Укласти Ґрейсвандір у піхви могло б стати не тільки шляхетним, а й розумним учинком. Може, перш ніж нападати, Бенедикт не відмовиться поговорити зі мною, а я все надмірно ускладнюю? Та хай там як, а чим ближчав стукіт копит, тим сильнішало розуміння, що я боюся це зробити.

Перш ніж Бенедикт з'явився в полі зору, я встиг тільки раз обтерти від поту долоню. Доїхавши до повороту, брат стишив хід коня. Мабуть, побачив мене тоді ж, коли я його. І скерував гривастого прямо на мене. Кінь ішов уже повільніше, та схоже, зупиняти його Бенедикт не поспішав.

Це було щось містичне. Не знаю, якими ще словами можна це описати. Бенедикт наближався, мої думки випереджали час, і виникало відчуття, ніби при наближенні того чоловіка, який був мені братом, я мав вічність на роздуми. Одяг його був забруднений, лице — почорніле від диму та кіптяви, а кукса правої руки стирчала так, неначе він хотів щось показати. Звір, на якому скакав Бенедикт, був високим конем у чорну та червону смуги, з густою червоною гривою та пишним червоним хвостом. Та, попри всі переваги, це був лише кінь: очі його закочувались, із губ злітали клапті піни, а дихання було таким важким, що стало шкода тварину. Меч Бенедикта висів у нього за спиною — з-за правого плеча стирчала довга рукоятка. Все ще сповільнюючи хід та не зводячи з мене очей, він з'їхав із дороги, узявши трохи ліворуч од мене, різко смикнув повід, одразу ж відпустив його і далі керував конем лише колінами. Ліва рука Бенедикта піднялася, немов у вітальному жесті, описала дугу над головою і взялася за меч. Клинок вислизнув із піхов без жодного звуку, описав красиву дугу над Бенедиктовою головою і завмер, готовий до смертельного удару. Лезо меча дивилося назад, відходячи від лівого плеча, й було схоже на крило зі тьмяної сталі, з тонким, мов нитка, блискучим краєм. Образ брата на баскому коні — величного, неперевершеного — вогнем відкарбувавсь у моєму розумі, й це видовище, як не дивно, мене розчулило. Цього раз його клинок був довгим і кривим, як серп, мені вже доводилося бачити, як Бенедикт вправляється такою зброєю. Тільки тоді ми були союзниками і воювали проти спільного ворога, котрий починав здаватися мені непереможним. Та одної прекрасної ночі мій брат довів, що це не так. Тепер же, коли він заніс цей клинок наді мною, мене приголомшило усвідомлення того, що можу вмерти. Ніколи ще не переживав його з такою гостротою. Зі всього світу наче здерли пласт, і я відразу зрозумів, що таке смерть.

Минула мить. Я відступив у лісок і став так, щоби мати змогу скористатися перевагою, яку надавали дерева. На дюжину футів зайшовши у середину заростів, змістився на кілька кроків ліворуч. Останньої миті кінь Бенедикта став дибки, форкнув і заіржав, роздуваючи вологі ніздрі. Потім повернувся, роздираючи копитами дерен. Блискавично, як жаб'ячий язик, зметнулася рука Бенедикта, і меч пройшов, наче ніж через масло, крізь стовбур деревця, що мало дюймів зо три в поперечнику. Принаймні так мені здалось. Якусь мить деревце ще стояло прямо, тоді повільно похилилося до землі.

Важко бухнули у землю чоботи, і Бенедикт широким кроком рушив до мене. Я навмисне обрав цей лісок — тут довге лезо брата матиме чимало перешкод у вигляді гілок та стовбурів.

Проте, йдучи до мене, він без видимих зусиль розмахував туди-сюди мечем, залишаючи після себе слід із викошених деревець. Якби супротивник не володів такою пекельною вправністю!.. Якби це був не Бенедикт!..

— Бенедикте, — звернувся я до нього звичним тоном, — вона вже доросла і може сама вирішувати, що їй можна, а що ні.

Але він і вухом не повів. Ішов собі далі, розмахуючи довжелезним клинком. Меч зі свистом розтинав повітря та з тихим тюканням перетинав черговий стовбур, майже не вповільнюючи свого руху. Я підняв Ґрейсвандір і націлив вістря у Бенедиктові груди.

— Не підходь, Бенедикте, — застеріг я його. — Я не хочу битися з тобою.

Він підняв меч для атаки і сказав тільки слово:

— Убивця!

Його рука ворухнулась — і меч мій був відведений убік. Наступний випад Бенедикта я відбив, а коли контратакував, він, відкинувши мене, почав знову насідати.

Та цього разу я й не думав контратакувати. Просто захищався від його ударів, відступав і врешті-решт зайшов за дерево.

— Не розумію, — вигукнув я, відбивши донизу меч, коли він, ковзнувши по деревному стовбурові, ледь не прохромив мене. — Я давно нікого не вбивав. А тим паче в Авалоні.

Знову тюкнуло — й дерево повалилося на мене. Я ухиливсь і, відбиваючись, відступав далі.

— Убивця! — повторив брат.

— Ти про що, Бенедикте? Не розумію!

— Брехун!

І тут я вирішив упертися й стояти до останнього. Прокляття! Загинути за те, чого не робив — це вже було занадто!

Я контратакував, блискавично як міг, вишукуючи огріхи у захисті супротивника. Однак їх там не було.

— Хоч би пояснив, що й до чого! — крикнув я. — Чуєш?

Та схоже, з розмовами було покінчено. Бенедикт насів на мене, і мені довелося знову відступити. Фехтувати з Бенедиктом було те саме, що виступити проти льодовика. У мене виникла підозра, що брат несповна розуму, та це втішало слабко. Був би на місці Бенедикта хтось інший, тоді безумство означало б певну втрату концентрації. Та він відточував рефлекси не одне століття, і я був щиро переконаний, що, навіть залишившись без мозкової кори, брат не втратив би відточеної досконалості рухів.

Бенедикт неухильно тіснив мене назад. Я ухилявся між деревами, він їх скошував і насідав, насідав, насідав... Нерозважливо атакувавши його, я ледве стримав зустрічний випад, коли вістря клинка зупинилося за кілька дюймів від моїх грудей. Так-сяк мені вдалося придушити першу хвилю паніки, яка охопила мене, коли зрозумів, що незабаром опинюся на краю ліска. За ним, на відкритій місцині, жодне деревце не заважатиме клинкові супротивника. Моя увага була настільки поглинута його мечем, що я не помічав нічого іншого, допоки це не сталося.

Із могутнім криком невідь-звідки вихопився Ґанелон; він охопив руками Бенедикта й притиснув руку з мечем до тіла збоку.

Та вбити Бенедикта я не міг, навіть якби дуже захотів. Просто не мав змоги це зробити. Він був надто швидким, а Ґанелон і не підозрював, яка у нього сила.

Бенедикт розвернувся праворуч, прикриваючись од мене Ґанелоном, змахнув куксою і вдарив Ґанелона в ліву скроню. Різким ривком звільнив ліву руку, схопив Ґанелона за пояс, підняв і жбурнув у мене. Поки я ухилявся, Бенедикт підхопив із землі меч і знову посунув на мене. Краєм ока я встиг помітити, що Ґанелон приземлився на якусь купу — кроків десять за мною.

Відбиваючи удари Бенедикта, я продовжував відступати. У запасі в мене залишалась одна-єдина хитрість, і я сумно подумав, що коли й вона не вдасться, Амбер так і залишиться без законного правителя.

Фехтувати з умілим шульгою завжди важче, ніж із людиною, яка так само вправно володіє правою, і це створювало додаткові труднощі. Проте доводилося ризикувати. Слід було дещо з'ясувати, навіть якщо це означало використати свій останній шанс.

Задкуючи, я ступнув трохи далі, ніж перед тим, вирвавшись на мить за межі досяжності Бенедикта, тоді приготувався до кидка і кинувся в атаку. Хід був продуманий та швидкий.

Несподіваним (і в цьому, на моє переконання, пощастило тільки на мізерну частку) результатом цього ривка стало те, я пробив захист супротивника, хоча й не влучив у нього. Після одного з його контр-випадів, широко розмахнувшись, зачепив Бенедикта Ґрейсвандіром за ліве вухо. На кілька секунд це сповільнило рухи брата, хоча й не так, аби вплинути на щось. Єдиним наслідком було лише те, що він посилив захист. Я продовжував насідати, але пробитися через його заслони виявилося нереальним. Поріз на моєму вусі був незначним, хоча кров стікала по мочці й крапала на плече, по кілька крапель за раз. Більше того, рана могла відволікти мене, і я постарався не звертати на неї уваги.

А потім зробив те, що мусив зробити, як би це не було мені страшно: залишив у своїй обороні невеличку прогалину, якраз навпроти мого серця, напевне знаючи, що Бенедикт не забариться нею скористатися. Так воно й сталось, і я лише останьої миті відбив його клинок. Дотепер здригаюся, пригадуючи близькість вістря. А потім я знову почав відступати, здаючи позиції одна за одною та посуваючись до краю порості. Відбиваючись і захищаючись, дістався до місця, де лежав Ґанелон. Опісля, лише відбиваючи удари й не переходячи у контрнаступ, я відступив ще футів на п'ятнадцять.

А тоді відкривсь удруге.

Бенедикт кинувся в прогалину так само, як і першого разу, і я так само його зупинив. Тоді він іще завзятіше налетів на мене й почав відтісняти до краю Чорної дороги.

Тут я нарешті зупинився, зайняв стійкішу позу і помалу посувався туди, куди намітив. Протримаюся кілька митей — і Бенедикт буде там, де я хочу...

Ці миті видалися дуже важкими, проте я бився наче лев, постійно залишаючись напоготові.

А потім я знову спровокував супротивника шпариною в захисті.

Знав, що Бенедикт зробить те саме, що й до того, і завів праву ногу за ліву, а коли він ударив, я випростався. Падаючи спиною на Чорну дорогу, щосили вдарив по мечу, відбиваючи його набік, і відразу ж виставив руку, щоб не дати братові контратакувати.

А потім він зробив те, чого я й чекав. Відбивши мій клинок, Бенедикт пішов прямо на мене, і мені вдалося відповісти йому в кварту[47], примусивши його ступити на латку чорної трави, через яку я перестрибнув.

Спочатку я навіть не наважувався опустити очі, просто стояв, поки рослинність зробить свою справу.

Вистачило кількох секунд. Бенедикт, запідозривши недобре, спробував ворухнутись. Я побачив, як він спантеличився, потім напруживсь. І зрозумів: трава тримає його ноги.

Не знаючи, наскільки вистачить її сили, я вирішив діяти негайно.

Танцюючи, змістився праворуч, туди, куди не досягав його клинок, тоді рвонув уперед, перестрибнув траву й опинився за межею Чорної дороги. Бенедикт намагався розвернутись, але трава обплела ноги аж до колін. На мить він утратив рівновагу, проте втримався, не впав.

Оббігши його ззаду, я зайшов праворуч. Один легкий випад — і він став би мертвим, але у цьому, звісно, не було потреби.

Тримаючи руку на одному рівні зі шиєю, Бенедикт махнув мечем за спину і, повернувши голову, націлився на мене вістрям. Він уже почав вивільняти з трави ліву ногу.

Та я зробив обманний рух праворуч, і поки брат готувався відбити вдаваний напад, ударив його по зашийку пласким боком Ґрейсвандіра.

Удар оглушив Бенедикта, і я, підійшовши до нього впритул, додав йому лівицею в нирку. Бенедикт похитнувсь, а я, заблокувавши його руку, вдруге стукнув його по зашийку, уже кулаком. Він упав непритомний, я витягнув із його долоні меч та відкинув подалі. Кров, що цяпала з вуха, залишила братові на шиї слід у формі чудернацької сережки.

Відклавши Ґрейсвандір, я схопив Бенедикта під пахви й потягнув, щоб забрати його з чорноти. Трава не хотіла відпускати свого полоненого, але я, натужившись, таки вивільнив його.

До того часу Ґанелон уже очуняв та підвівсь із землі. Насилу переставляючи ноги, він доклигав до мене і втупивсь у Бенедикта.

— Ну й здоровань, — сказав, похитавши головою. — Стільки сили... І що ми з ним зробимо?

Закинувши Бенедикта на плече, я піднявся.

— Зараз віднесемо його до фургона, — пояснив Ґанелону. — Прихопиш мечі?

— Добре!

Я пішов до дороги, тягнучи на собі непритомного Бенедикта. Добре, що він не оговтався, — не треба було бити його ще, бо саме цього мені дуже не хотілося. Я поклав брата біля підніжжя кремезного дерева на узбіччі неподалік від фургона.

Підійшов Ґанелон, я заправив у піхви мечі — Бенедиктів та свій, — і попросив зняти з кількох ящиків мотуззя, яким вони були зав'язані. Поки Ґанелон це робив, я обшукав Бенедикта і знайшов те, що хотів.

Згодом Ґанелон пішов по Бенедиктового скакуна, а я прив'язав Бенедикта до дерева. Коня ми також прив'язали мотуззям до куща неподалік, і на той самий кущ я почепив меч брата.

Коли все було зроблено, видерся на передок фургона. Невдовзі підійшов і Ґанелон.

— Ти що, хочеш залишити його тут? — запитав він.

— Ненадовго, — сказав я.

Ми поїхали далі. Назад я не озирався — це робив Ґанелон.

— Ще не ворушиться, — доповів він мені. — Як Бенедикт підняв мене, як кинув — мов пір'їнку, одною рукою! Ще в житті так не літав...

— Тепер ти зрозумів, чому я просив тебе не встрявати, навіть якби я програв?

— Що з ним буде?

— Дуже скоро про нього подбають, за це можеш бути спокійним.

— Тобто з ним усе буде добре?

Я ствердно кивнув.

— Саме так.

Коли ми проїхали зо дві милі, я зупинив коней та зіскочив з фургона на землю.

— Що б зараз не робилося, не втручайся, — напутив Ґанелона. — Час зайнятися Бенедиктом.

Зійшовши на узбіччя дороги, я став у затінку і витягнув колоду карт, яку конфіскував у Бенедикта. Розклав, знайшов карту Джерарда, дістав її з колоди. Решту карт поклав у обшитий шовком та інкрустований слоновою кістю футляр, в якому їх тримав Бенедикт.

Я втупивсь у зображення Джерарда і зосередився.

Через деякий час карта потеплішала, картинка ворухнулась як жива. І я відчув присутність Джерарда — він справді опинився переді мною.

Виявилося, що Джерард перебував у Амбері. Він саме йшов вулицею, вигляд якої був мені знайомий. Зовні ми з ним дуже схожі, тільки Джерард більший, масивніший. Він продовжував носити бороду.

Джерард здивовано витріщився на мене.

— Корвін!..

— Так, Джерарде, це я. Виглядаєш нівроку.

— Очі!.. Ти знову бачиш?

— Еге ж, я знову зрячий.

— Де тебе носить?

— Ходи до мене, побачиш.

Погляд його посуворішав.

— Корвіне, саме тепер не можу. Дуже зайнятий.

— Я з приводу Бенедикта, — пояснив. — Ти єдиний, кому я міг би його довірити.

— Бенедикт? Йому щось загрожує?

— Так.

— То чому він сам мене не викличе?

— Не може. Не має такої змоги.

— Як це? Чому?

— Це довга і заплутана історія, двома словами її не перекажеш. Повір, йому потрібна твоя допомога, і то вже.

Джерард пошкріб верхніми різцями бороду.

— А сам ти не можеш дати раду?

— Аж ніяк.

— А я, по-твоєму, зможу?

— Зможеш, я знаю.

Джерард ледь витягнув із піхов меч.

— Корвіне, не хочу наразитися на якусь твою чергову витівку.

— Повір, ти не побачиш тут жодних витівок. Я мав досить часу на хитрощі, тож якби захотів щось придумати, не діяв би так примітивно.

Джерард зітхнув. Потім кивнув головою.

— Добре. Вже йду.

— Давай.

Він ще мить повагався, тоді ступив мені назустріч...

...І ось Джерард стоїть коло мене. Плеснув мене по плечу, всміхнувся.

— Корвіне, — мовив він, — який я радий, що ти знову бачиш!

Я відвів погляд.

— Радий не менше за тебе, Корвіне. Повір. А хто там у фургоні?

— Приятель. Його звати Ґанелон.

— А Бенедикт? Де він? Що з ним?

Я показав рукою.

— Там, за дві милі, при дорозі. Сидить прив'язаний до дерева. Кінь його теж там, також прив'язаний.

— А ти чому тут?

— Утікаю.

— Від кого?

— Від Бенедикта. Хто ж його зв'язав, по-твоєму?

Джерард наморщив чоло.

— Нічого не розумію...

Я похитав головою.

— Між нами виникло непорозуміння. Мої слова на нього не діяли, от ми й зчепилися. Потім я його оглушив і зв'язав. Розв'язати Бенедикта не можу, бо він знову візьметься за старе. І просто залишити його там теж не можу. Чекати, поки він звільниться сам, — а раптом щось станеться? От я й звернувся до тебе. Будь ласка, йди до нього, відв'яжи його і поверни додому.

— А ти?

— А я, чорт забирай, утікатиму далі, щоб загубитися десь у Тінях. Ти зробиш нам із Ґанелоном велику послугу, якщо вмовиш Бенедикта не пускатися за нами навздогін. Не хотів би я знову з ним битися...

— Зрозуміло. То, може, хоч розповіси мені, що сталося?

— Сам ще до пуття не знаю. Бенедикт обізвав мене вбивцею. А я, клянуся тобі, за весь час, що пробув у Авалоні, навіть пальцем нікого не зачепив. Перекажи йому це, будь ласка. З якого дива я брехав би тобі? Присягаюся, це щира правда. Є ще дещо, за що він може злитися на мене. І якщо Бенидикт порушить таку тему, скажи, що стосовно цього йому доведеться повністю покластися на пояснення, яке дасть Дара.

— А що це?

Я понизав плечима.

— Дізнаєшся від нього, якщо він захоче сказати. А як не скаже, то просто забудь мої слова.

— Ти сказав — Дара?

— Так.

— Дуже добре, я все так і зроблю... Слухай, не оповіси мені, як ти втік з Амбера?

Я всміхнувся.

— Теоретичний інтерес? Чи, може, боїшся, що й тобі колись це зможе знадобитися?

Джерард засміявся.

— Звичайна цікавість. Не щодня таке стається.

— Вибачай, любий брате, ще не час видавати подібні секрети. Повір, якби я й розповів це комусь, то лише тобі одному, та чи стане в пригоді тобі це знання? А от мені воно ще може знадобитися.

— Інакше кажучи, ти маєш свій таємний шлях у Амбер і назад. Що затіваєш, Корвіне?

— Ти як гадаєш?

— А що тут гадати? Але у мене з цього приводу двоякі почуття...

— То, може, поділишся?

Він махнув рукою в бік чорної смуги і пояснив:

— Бачиш оту стежинку? Ще трохи — і вона добіжить до підніжжя Колвіра. Ми захищаємося, відбиваємо всі атаки тварюк, але вони стають дедалі потужнішими й нападають частіше. Корвіне, зараз не краща пора, щоби думати про власне честолюбство.

— А хтось сказав би навпаки, — не погодивсь я.

— Для тебе — можливо, та я не вважаю, що це стосується всього Амбера.

— І як Ерік дає всьому раду?

— Непогано. Кажу ж тобі, відбили всі атаки.

— Не про них мова. Я про все це загалом... про їхні причини.

— Я їздив Чорною дорогою, доволі багато.

— І що?

— Проїхати її всю не зміг. Ти ж розумієш: чим далі від Амбера, тим дикіші Тіні, тим більше в них дивного.

— Знаю.

— Буває, навіть розум зраджує, і люди божеволіють.

— Так-так.

— ...І там, за Тінями, є Двір Хаосу. Дорога тягнеться туди, Корвіне. Я вже не сумніваюся, що вона пролягла через усі світи.

— От саме цього я й боявся, — зізнався Корвін.

— І ось тому, байдуже, прихильний я до тебе чи ворожий тобі, не хочу, щоб ти зараз виступав на Амбер. Його безпека — понад усе!

— Зрозумів. Тоді вважай, що ми про все поговорили.

— А твої плани?

— Якщо ти не знаєш, у чому їхня суть, то не варто казати, що вони не змінились. А втім, плани й справді такі, як були.

— Навіть не знаю, чи бажати тобі успіху... Але нехай тобі все вдасться. Радий, що ти знову бачиш, — Джерард плеснув мене по плечу. — Щось забаривсь я з тобою, треба йти до Бенедикта. Наскільки зрозумів, він не сильно побитий?

— Якщо й перепало, то це вже без мене. Я приклався лише кілька разів... Не забудь переказати йому все те, що почув від мене.

— Не забуду.

— І поверни його в Авалон.

— Спробую.

— Що ж, тоді до побачення, Джерарде!

— Бувай, Корвіне!

Він розвернувсь і пішов дорогою туди, де сидів Бенедикт. Я провів Джерарда поглядом, а коли брат щез за поворотом, ступив до фургона. Карту його поклав у колоду, і ми поїхали далі, тримаючи курс на Антверпен.

8

Я стояв на вершині горба і дивився на дім унизу. Навколо мене росли кущі, тож я не дуже виділявся на загальному тлі.

Що збирався я там побачити? Осмалені вогнем руїни? Машину на під'їзній доріжці? Сім'ю, яка облаштувалася на внутрішньому дворикові поміж червонодеревних меблів? Озброєну варту?

Черепиця на даху була в кількох місцях пошкоджена, давно не стрижений газон повернув собі первісний вигляд. І, чесно кажучи, я був здивований, що за весь час моєї відсутності розбили тільки одне вікно, та й те заднє.

Увесь вигляд будинку наводив на думку, що люди в ньому не живуть. Я розмірковував.

Розстеливши на землі куртку, я дістав із пачки сигарету, Закурив. Інших будинків біля нього не було.

...За діаманти я взяв майже сімсот тисяч доларів. Щоб облагодити цю справу, мені знадобилося півтора тижні. З Антверпена ми з Ґанелоном поїхали до Брюсселя та кілька вечорів провели в клубі на Рю-де-Шар-е-Пен, поки наткнулися на потрібну людину.

Моя пропозиція неабияк здивувала Артура. Худорлявий блондин з акуратними вусами, колишній офіцер британських військово-повітряних сил, оксфордський випускник, він уже через дві хвилини нашої розмови похитував головою і раз у раз переривав мене запитаннями про майбутню поставку. Хоча його і не звали сер Безіл Захарофф[48], Артур, коли мова клієнта ставала розпливчастою, заклопотано супив брови. Дуже переймався тим, чи не піде все шкереберть одразу після здійснення поставки, мабуть, гадаючи, що це негативно позначиться на його репутації. Саме тому, коли йшлося про доставку вантажу, мати з ним справу було набагато краще, ніж з іншими. Моїми планами стосовно подальшого перевезення вантажу Артур цікавився лише тому, що я не планував нічого.

Для оборудок такого типу завжди потрібно мати сертифікат кінцевого одержувача. Здебільшого це документ, який засвідчує, що країна X замовила цю партію озброєння. Без такого папірця ви не отримаєте дозвіл на вивезення вантажу за межі країни, де він вироблений. Наявність цього документа надає всій угоді пристойного вигляду, навіть у тому разі, коли вантаж, який щойно перетнув кордон, буде спрямований країні Y. У подібних ситуаціях нерідко вдаються до послуг посольського представника країни X (звісно, за певну винагороду), чиї родичі або друзі мають виходи на міністерство оборони в країні X і можуть виробити всі потрібні документи. Задоволення не з дешевих, та я не сумніваюся, що необхідні розцінки Артур тримав у голові.

— Як же ви це повезете? — запитав він. — Чим доставите все в пункт призначення?

— Нехай це вас не турбує, — відповів я. — Якось дам раду...

Та він тільки хитав головою.

— Полковнику, негоже зрізати кути таким способом, — сказав він мені. Я був для нього Полковником уже років дванадцять, ще від нашої першої зустрічі. Чому — для мене залишалося загадкою. — Негоже так чинити. Захочете зекономити кілька доларів — можна втратити весь вантаж ще й нажити купу неприємностей. Я міг би звести вас з представником молодої африканської держави, за дуже розумну ціну...

— Ні. Зробіть те, що вас стосується, — і все.

Увесь час нашої розмови Ґанелон сидів поряд та потягував пиво, рудобородий і страшний, як завжди, й кивав, коли я говорив. Англійською він не знав ні слова, про зміст наших переговорів був ні сном ні духом. З тієї самої причини вони його й не цікавили. Та він виконував мої настанови і час од часу звертався до мене на тарі. Я тоді теж переходив на тарі, й ми перекидалися кількома малозначущими фразами. Розважались, як капосні хлопчиська. Бідний старий Артур!.. Він був непоганим лінгвістом і страх як хотів зрозуміти, в яку країну піде наш товар. Щоразу, коли ми з Ґанелоном переходили на тарі, я відчував, як Артур напружується, намагаючись розпізнати мову. Якогось моменту він закивав головою, ніби справді її зрозумів.

Посперечавшись зі мною ще кілька хвилин, Артур витягнув шию і сказав:

— Повірте, я читаю газети. І впевнений, що його люди спроможні убезпечити вас від загрози.

Вартість пропозиції Артура мало чим відрізнялася від ціни оборудки.

Проте я заперечив:

— Ні. Повірте, коли отримаю ці рушниці, вони щезнуть із поверхні Землі так, ніби їх ніколи й не було.

— Віддаю належне вашій спритності, — мовив Артур, — з урахуванням того факту, що я досі не знаю, де вирине ваше замовлення.

— Повірте, то вже нюанси.

— Упевненість — хороша риса, якщо не переходить у самовпевненість... — він понизав плечима. — Що ж, тоді, як ви й казали, вважаймо, що це — ваша проблема.

Потім я пояснив йому, які патрони мені потрібні, й боюся, він остаточно утвердився в думці, що має справу з божевільним. Тривалий час Артур мовчки дивився на мене, навіть забув хитати головою. Збігло добрих десять хвилин, поки я зміг примусити його поглянути на технічні умови контракту. Тоді він знову захитав головою і забубонів щось про срібні кулі та інертні капсулі.

Проте гроші — суддя останньої інстанції — переконали посередника у моїй правоті. Так, пояснив мені Артур, з рушницями чи вантажівками проблем не буде, а от умовити зброярів виготовити такі патрони обійдеться в копієчку. І невідомо, чи взагалі знайдеться завод, який погодиться їх виробляти. Я пояснив, що за ціною затримки не буде, й Артур засмутився ще більше. Як же так — покупець ладен витратити купу грошей на бозна-які патрони, але й чути не хоче про сертифікат... Та я був непохитний і нагадав, що музику замовляє той, хто платить.

Він, зітхнувши, смикнув себе за кінчик вуса. Тоді кивнув. Чудово, зробимо все так, як скажете.

Ціну Артур заломив космічну. В усіх інших питаннях моя поведінка не викликала у нього й найменших підозр, а це означало, що річ не у божевіллі, а в дуже дорогій афері, в якій я нібито замішаний. Авжеж, подробиці його цікавили, проте не настільки, щоб устромляти свого носа в цю слизьку справу. Він хапався за кожну нагоду якнайшвидше виплутатися з цієї підозрілої затії і, щойно знайшовши виробника, готового взятися за моє замовлення (ним виявилась якась швейцарська фірма), негайно звів мене з його представником і вмив руки, хоча про гроші, звісно, не забув.

Ми з Ґанелоном вирушили до Швейцарії з підробленими документами. Він став німцем, а я — португальцем. Власне, мені було все одно, яку національність указали в моїй фальшивці, аби лише вона не підвела, а Ґанелона я зробив німцем тому, що з усіх європейських мов йому найлегше давалася німецька. Крім того, у Швейцарії завжди повно німецьких туристів. Мову Ґанелон ловив на льоту. Я порадив йому в розмові зі справжніми німцями чи швейцарцями казати, що він німець, який виріс у Фінляндії.

Щоб домогтися потрібної якості патронів, довелося провести у Швейцарії три тижні. Як я і сподівався, в цій Тіні суміш була цілковито інертною. Єдине, чого вимагав від зброярів, — не порушувати мою рецептуру. Срібло коштувало, звичайно, дуже дорого. Може, це й був перебір, та перестрахуватися в такій справі не завадить. В Амбері справді трапляються моменти, коли краще довіритися цьому металові, а мені то було по кишені. І як уже на те пішло, чи є на світі краща за срібну куля для короля (крім золотої, звичайно)? І якщо захочу пристрелити Еріка, це не образить його королівську величність. Будьте до мене милостиві, браття!

Потім я ненадовго пустив Ґанелона на вільні хліби. У роль туриста він вжився чудово, можна сказати, грав її за системою Станіславського. Я спровадив його до Італії, з фотоапаратом на шиї та відстороненим поглядом, а сам літаком повернувсь у Штати.

Повернувся? Так. Ота занедбана оселя на схилі внизу майже десять років була моїм домом. Саме сюди я їхав того дня, коли потрапив у аварію, після котрої все й закрутилося.

Я курив і спостерігав за будинком. Тоді він був не таким, не занедбаним. У мене будинок завжди перебував у гарному стані. Тут усе було оплачене. Шість кімнат та прибудований гараж на дві машини. Сім акрів землі, вважай, увесь схил. Здебільшого я мешкав тут сам. Любив цей будинок. Чимало часу проводив тут і в своїй майстерні. Цікаво, чи збереглась у моєму кабінеті ксилографія Морі? Звалася вона «Обличчям до обличчя» і зображала двох воїнів, які зійшлись у смертельному бою. Я не відмовився б побачити її знову. Однак мені чомусь здавалося, що гравюри в будинку нема. Все, що не встигли розікрасти, мабуть, пустили з молотка, а вторгованими грошима сплатили податки. Хіба штат Нью-Йорк міг вчинити інакше? Судячи з усього, нові мешканці тут так і не з'явилися, й це було дивно. Та я продовжував спостерігати за будинком, щоби впевнитись у цьому на всі сто. Часу в мене досить, нікуди не поспішаю. Можу бути тут стільки, скільки треба.

Невдовзі після приїзду до Бельгії я зв'язався з Джерардом. Поспілкуватися з Бенедиктом тоді не ризикнув. Боявся, що коли це зроблю, він знайде якийсь спосіб атакувати мене.

Джерард прискіпливо оглянув мене з ніг до голови. Він був десь просто неба і, схоже, сам-один. «Корвін?» — запитав він. «Так... То я. Як Бенедикт?» — «Я знайшов його там, де ти й казав, одразу ж розв'язав. Він горів бажанням кинутися за тобою в погоню, я ледве переконав його, що бачив тебе давно і ти вже далеко. Ти казав мені, що залишив його непритомним, от я й вирішив на цьому зіграти. Та й кінь у нього втомився. В Авалон ми приїхали разом. Я був з ним на похороні, потім позичив у нього коня. І ось повертаюся в Амбер». — «Похорон? Який похорон?» І знову цей оцінюючий погляд. «Ти справді нічого не знаєш?» — запитав Джерард. — «Чорт забирай, якби знав, то не питав би!» — «Ховали слуг. Хтось убив їх. Бенедикт сказав, що це твоїх рук справа». — «Ні, — заперечив я. — Нічого подібного. То вже смішно. Навіщо мені вбивати Бенедиктових слуг? Нічого не розумію...» — «Бенедикт повернувся додому, але його ніхто не зустрічав. Тоді він подався шукати слуг. І знайшов їхні трупи, а ти й твій товариш тільки-но поїхали від нього...» — «Тепер зрозуміло, як це виглядало. Де лежали тіла?» — «їх закопали, але неглибоко. За будинком є сад, а за садом лісок. Ось у тому ліску...» Так-так-так... Про те, що я бачив могилу, краще промовчати. «А в Бенедикта є якісь припущення, хто міг убити, за що?» — запитав я. «Він не знає, що думати, Корвіне. Навіть зараз нічого не може намислити. Йому невтямки, чому ти, маючи змогу вбити його, не зробив цього, і чому прислав до нього мене, замість просто покинути його там». — «Тепер я зрозумів, чому, коли ми билися, він увесь час називав мене вбивцею. І все-таки... Ти виконав моє прохання, сказав, що я нікого не вбивав?» — «Аякже! Спочатку він не звертав на ці слова уваги, думав, що ти намагаєшся забити йому баки. Я пояснив Бенедиктові, що ти казав це щиро, та й виглядав неабияк розгубленим. Схоже, його трохи збило з пантелику те, що ти затявся на своїй невинуватості. Він кілька разів перепитав мене, чи я тобі повірив». — «А ти віриш?» Джерард утупив очі в землю. «Корвіне, чорт забирай! У що накажеш мені вірити? Ви вплутали мене в якусь історію. І ми стільки років жили в різних місцях... — Наші погляди зустрілися. — Тільки це ще не все», — додав Джерард. «Он як?» — «Чому ти звернувся по допомогу саме до мене? Ти мав повну колоду. Міг викликати будь-кого з наших». — «Ти це всерйоз?» — здивувавсь я. «Хочу почути відповідь». — «Чудово, буде тобі відповідь. Ти — єдиний, кому я довіряю». — «І все?» — «Ні. Бенедикт не хоче, щоби в Амбері знали, де він. А ти та Джуліан — єдині, кому, наскільки знаю, відоме місце його перебування. Звертатися до Джуліана я не хотів. Не довіряю йому. От і викликав тебе». — «А з чого ти взяв, що ми з Джуліаном знаємо, де Бенедикт?» — «Не так давно, коли ви вляпались у халепу на Чорній дорозі, він допоміг вам і забрав до себе, й там ви жили, поки не поправилися. Так мені сказала Дара». — «Дара? Чорт забирай, та хто ж вона така?!» — «Дівчина-сирота, дочка людей, які колись працювали в Бенедикта, — пояснив я. — Вона приїздила до нього, коли ви були в Авалоні». — «І ти передав їй браслет. Ти ще казав мені про неї біля дороги, коли просив, щоб я пішов до Бенедикта». — «Точно. А в чому річ?» — «Та ні, нічого. Просто не пам'ятаю такої. Скажи, а чому ти так раптово виїхав? Погодься, це спричинило деякі підозри». — «Твоя правда, — погодивсь я. — Був трохи винуватий — але не в убивстві! Я приїхав в Авалон не просто так, а щоби дещо добути, і коли я його знайшов, то й забрався швидше. Ти ж бачив мій фургон, напевне ж помітив, що у ньому щось лежить. Я виїхав, не чекаючи Бенедикта, бо він міг про дещо мене запитати, а відповідати я не був готовий. Хай йому дідько! Якби я хотів просто втекти, то чи тягав би за собою фургон? Поїхав би верхи, без ноші, так набагато швидше». — «А що ви везли у фургоні?» — «А цього вже не скажу! — відрізав я. — Бенедиктові не розказав і тобі не скажу. Якщо він захоче, то може легко з'ясувати. Але нехай зробить це сам, без мене. Хоча йому то ні до чого. Бенедикту досить буде знати, що я збирався роздобути в Авалоні дещо, і я це роздобув. У тих краях воно не має таких властивостей, якими володіє в інших. Цього вистачить?» — «Так, — кивнув Джерард. — Твої слова звучать переконливо». — «То дай мені відповідь на таке запитання: ти справді вважаєш, що це я їх убив?» — «Ні, — сказав Джерард, — я вірю тобі». — «А Бенедикт? Що він думає про це зараз?» — «Якщо і захоче щось тобі накоїти, то тільки після розмови з тобою. Він не знає, що йому зараз думати, мені це відомо напевне». — «Добре. Вже якийсь результат. Дякую, Джерарде. Бувай, їду далі». І я повів рукою, наміряючись обірвати зв'язок. «Стривай-но, Корвіне! Зачекай!» — «Що таке?» — «Як тобі вдалося перетнути чорну смугу? В тому місці, де ти її подолав, смуги вже нема. Як це у тебе вийшло?» — «Лабіринт, — сказав я. — Якщо колись зіткнешся з цією смугою, протистав їй Лабіринт. Знаєш, як інколи, коли Тіні виходять із-під твоєї влади і все навколо наче божеволіє, доводиться уявляти його образ? Отак і тут». — «Зрозуміло. Я колись намагався так робити, тільки марно. Якщо й вдавалося чогось домогтися, то тільки головного болю. Смуга ж не в Тінях зародилась». — «І так, і ні, — відповів я. — Що це таке, я вже знаю. А ти був недостатньо наполегливим. Я бродив Лабіринтом, поки голова не почали рватися на шматки, наполовину осліпнув від болю і вже от-от мав знепритомніти. Проте цього не сталося, зате Чорна дорога розірвалася надвоє. Не сказав би, що було приємно, але спосіб мене не підвів». — «Обов'язково запам'ятаю, — пообіцяв Джерард. — Не хочеш перебалакати з Бенедиктом просто зараз?» — «Ні, — відмовивсь я. — Все, про що ми говорили, він і так знає. Тепер Бенедикт остигає, а згодом погляне на факти з трохи іншого боку. З ним я зв'яжуся пізніше — не хочу знову нариватися на бій. Зараз ми з тобою закінчимо, і я на певний час для всіх вас буду недосяжний. Не викликатиму нікого і блокуватиму будь-які виклики». — «Корвіне, а що буде з Амбером? Що його чекає?» Я опустив очі. «Джерарде, коли повернуся, не стій у мене на дорозі. Повір, ти не матимеш жодного шансу». — «Корвіне, зачекай... Ти не міг би відкласти до кращих часів? Не бити по Амберу зараз? Тут і так купа проблем». — «Вибач, Джерарде, але повір, за останніх п'ять років я передумав про це стільки, скільки не думали ви всі». — «Що ж, дуже шкода». — «Боюся, мені вже пора». Джерард кивнув. «Бувай, Корвіне!» — «Бувай, Джерарде!»

Я прочекав іще кілька годин. Коли сонце сіло за пагорби й будинок огорнули ранні сутінки, загасив недокурену сигарету, встав, обтрусив і вдягнув куртку. Жодних ознак життя навколо дому, жодного руху за брудними шибками, в розбитому вікні. Я почав неквапно спускатися схилом.

Будинок Флори у Вестчестері продали ще кілька років тому. Мене це нітрохи не здивувало. Я з'ясував це просто так, заради цікавості, бо був у місті. Навіть проїхався коло цього будинку. Флора не мала жодної причини продовжувати залишатись у Тіні з назвою Земля. Її місія наглядачки успішно завершилася, вона отримала свою винагороду під час нашого останнього побачення в Амбері. Стільки часу жити поряд з нею — і навіть не здогадуватися про її присутність... Я дратувався щоразу, коли думав про це.

«Може, зв'язатися з Рендомом», — подумав я, й одразу ж відкинув цю думку. Навряд чи щось видобув би з нього, крім останніх пліток про Амбер. Свою цікавість, звісно, вдовольнив би, але ж яка практична користь із тих пліток? Якихось прикрих несподіванок від нього я не чекав. Зрештою, хто, як не Рендом, виручав мене кілька разів? Навіть ураховуючи те, що він чинив це не з якихось благодійних міркувань, треба визнати: Рендом зробив для мене трохи більше, ніж потребувала від нього проста вдячність. Проте відтоді збігло вже п'ять років, багато води спливло з того часу. Він тепер жив у Амбері, його там терпіли, і ще він був одружений. Гадаю, Рендом не відмовився б посісти там якесь становище. Та це лише моє припущення. Зваживши всі «за» і «проти», вирішив не поспішати і зустрітися з братом тоді, коли знову буду в Амбері.

Я дотримав обіцянки і блокував усі спроби вийти зі мною на зв'язок. Перших два тижні на Землі майже щодня хтось намагався зі мною зв'язатися. Тепер, коли минуло ще трохи часу, мене вже ніхто не турбував. Урешті-решт, моя голова — це моя голова, а не якийсь прохідний двір. Любі братики, дякую за увагу!

Підійшовши до колись мого дому з тилу, я обережно зазирнув у вікно, протер шибу рукавом. Після трьох днів безрезультатного спостереження дуже малоймовірно, що там хтось є. І все-таки... Я зазирнув усередину.

Як і чекав, у будинку панував страшенний безлад. Багато речей зникло. Деякі речі залишилися, навіть стояли на своїх місцях. Перейшовши праворуч, до дверей, я потягнув за ручку. Замкнено. Я приглушено засміявся.

Опісля повернувся по патіо[49]. Дев'ять цеглин убік, чотири цегли догори. Ключ і досі лежав на місці — під четвертою цеглиною. Дістав його, обтер об куртку, повернувся до дверей... Зайшов у будинок.

Курява вкривала все, та в деяких місцях вона була стерта. У каміні валялися бляшані банки з-під кави, серветки з-під бутербродів і недоїдений засохлий гамбургер. За час моєї відсутності комин не раз намокав од дощу. Я зачинив засувку.

Замок на передніх дверях був зламаний. Я натиснув на них. Скидалося на те, що хтось забив двері цвяхами зсередини. На стіні в передпокої було нашкрябане непристойне слово. Я пройшов на кухню. Там панував повний рейвах. Усе, що вціліло, розкидане по підлозі. Плити та холодильника не було, підлога в тих місцях, де їх сунули, сильно пошкоджена.

Повернувшись назад, я перевірив майстерню. Так, і тут хтось похазяйнував. Винесли все. Походжаючи далі, з подивом побачив ліжко, досі незастелене, пару дорогих крісел, що, мов нічого не сталося, продовжували стояти в моїй спальні.

Кабінет був у кращому стані, й це приємно здивувало мене. Величезне бюро було закидане всякою всячиною, але таким пам'ятав його завжди. Я закурив, сів за нього. Гадаю, не забрали цей стіл лише тому, що він був заважкий і займав багато місця. Книжки, всі до одної, залишилися на полицях. Справді, хто крастиме книжки, крім друзів. І тут...

Я не повірив очам! Швидко вийшовши з-за столу, попрямував до неї, аби пересвідчитися, що це мені не ввижається.

Прекрасна ксилографія Йошіноші Морі висіла точнісінько там, де завжди, — чиста, сувора, елегантна, пронизлива. Важко уявити, що ніхто не спокусився на такий безцінний скарб...

Чиста?

Ретельно оглянув гравюру. Провів пальцем по рамі.

Надто чиста! На ній не було того шару пилюки та бруду, який вкривав усе в цьому домі.

Я перевірив, чи нема під гравюрою дротів до вибухових пристроїв. Нічого не знайшовши, зняв її зі стіни.

Стіна під гравюрою була така самісінька, як і деінде. Це означало, що ксилографію повісили сюди недавно.

Поклавши витвір Морі на підвіконня, повернувся за стіл. Хтось хотів позбавити мене спокою — і йому це вдалося. Гравюра була знята давно, зберігалася в належних умовах (за що я був тільки вдячний), а недавно її повернули на місце. Схоже, хтось чекав, що я тут з'явлюся.

Як мав на це відреагувати? Найлогічнішим виходом здавалася негайна втеча, та це було б не дуже мудро з мого боку. Якщо хтось готував мені пастку, то вона вже спрацювала. Тож дістав із куртки пістолет, запхнув його за пояс. Думка про повернення у цей дім була спонтанною, вона виникла, коли в мене вивільнилося трохи часу. А чому і навіщо сюди прилетів, я й сам, якщо чесно, не знав.

Отже, усе це стало наслідком випадкових обставин, яких ніхто не міг спрогнозувати. Хоча певна логіка була. Якби я раптом опинився тут, якби мені захотілося забрати те, що було найцінніше в цьому домі, то, ясна річ, то була б гравюра Морі. Отож, треба було її зберегти, а потім повісити у такому місці, щоб не помітити її я не міг. Добре, так усе й сталось. Але я в будинку вже певний час, однак на мене ніхто не напав, отже, це не пастка. А як не пастка, то що? Повідомлення. Про що? Від кого? І найголовніше — де?

Найзахищеніше місце в домі (якщо його ніхто не розсекретив) — сейф. Хоча для моїх братів знайти таку штукенцію — раз плюнути. Я пройшов до задньої стіни, підчепив стінну панель та зісунув її вбік. Набрав код, про всяк випадок ступив назад і потягнув дверцята старою тростиною. Ніщо не вибухнуло, все було гаразд. Не сказав би, що я цього не побоювався...

Нічого особливо цінного у сейфі не знайшов. Кілька сотень доларів готівкою, якісь цінні папери, квитанції, листи...

Конверт. Свіжий, не пожовтілий конверт лежав на видноті. Я такого не пригадував.

На конверті каліграфічним почерком було виведене моє ім'я. Не кульковою ручкою. В конверті були лист і карта.

«Брате Корвіне! — прочитав я. — Якщо ти ознайомлюєшся з моїм листом, це означає, що ми мислимо достатньо схоже, аби я міг передбачити твої дії. Дякую тобі за гравюру — як розумію, одну з двох можливих причин твого повернення у цю нікчемну Тінь. Неприємно усвідомлювати, що мушу нарешті розлучитися з нею, адже вона кілька років була прикрасою мого помешкання. Доводиться визнати, наші смаки теж у чомусь подібні. Є в цій гравюрі таке, що хапає за душу. Нехай її повернення стане свідченням моєї доброї волі й закликом до уваги.

Буду з тобою відвертим. Не знаю, чи мені ще під силу в чомусь тебе переконати, але за скоєне не проситиму пробачення. Якщо й шкодую за чимось, то за тим, що не вбив тебе, коли мав це зробити. Марнославство зіграло зі мною злий жарт. Час зцілив твої очі, проте дуже сумніваюся, що він змінив твої почуття, які цілком розділяю. Коли пишу ці слова, переді мною на столі лежить твоя записка зі словами „Я повертаюсь!“. Якби ці слова належали мені, то я неодмінно повернувся б. У чомусь ми справді подібні, тож чекаю на твоє повернення, і в мене неспокійно на душі. Ти не дурень, знаю, а отже, повернешся не сам, а з підкріпленням. І за колишню пиху доведеться платити теперішній гордості... Корвіне, хочу, щоб між нами був мир, не заради мене — заради королівства. Потужні орди чорних сил із Тіні постійно терзають Амбер, а я навіть не можу сказати, яка їхня природа. Уся родина згуртувалася навколо мене, щоби дати відсіч найогиднішим з потвор, які будь-коли атакували Амбер. Хочеться, щоб у цій боротьбі ти був на моєму боці. Якщо ж ні, то прошу тебе поки що втриматися від удару. Якщо обереш допомогу, то не вимагатиму від тебе жодних виявів поваги та присяг, просто визнай мене королем на весь час боротьби. Всі твої привілеї, Корвіне, залишаться за тобою. Дуже важливо, аби ти зв'язався зі мною і побачив, що все описане в листі — чиста правда. Оскільки я не зміг зв'язатися з тобою, то залишаю тобі свою карту. І хоча твій розум цілком допускає можливість обману, запевняю тебе — все це правда.

Ерік, володар Амбера».

Я прочитав цього листа ще раз — і засміявся. Цікаво, Ерік замислювався, навіщо потрібні прокляття?

Ні, голубе сизий, так не піде! Авжеж, дуже люб'язно з твого боку, що ти в скрутну годину згадав про мене, і я вірю, що кажеш правду, навіть гадки не мав не вірити. Ми всі шляхетні люди, але тепер не ти — я визначатиму, коли і як ми зустрінемось. А стосовно Амбера, то я й без тебе знаю, що саме йому потрібно, і доведу це у певний час та своїм способом. Ти помиляєшся, Еріку, гадаючи, що тебе нема ким замінити. Всі кладовища забиті людьми, котрі вважали себе незамінними. А втім, зачекаю, щоб сказати це тобі у вічі, сам-на-сам.

Листа і карту з Еріком я заховав у кишеню куртки. Докуривши, роздушив недопалок у брудній попільниці на своєму столі. Тоді приніс зі спальні пару простирадл і загорнув у них своїх бійців. Тепер вони чекатимуть на мене у безпечнішому місці.

Знову проминаючи кімнату дому, замисливсь: а справді, чому я сюди повернувся? Тоді згадав декого з людей, з якими знався в цьому місці, й подумав: а чи згадували вони мене, чи було їм цікаво, що сталося зі мною? Звісно, цього я ніколи не знатиму.

Коли вийшов за поріг і замкнув на ключ двері, надворі вже споночіло. Небо було чисте, перші зорі світили яскраво. Обігнувши будинок збоку, я поклав ключ на колишнє місце. Потім почав підійматися схилом.

Зійшовши на вершину, озирнувся. Будинок ніби зморщився в пітьмі та виглядав самотньо, як порожня банка з-під пива, викинута на узбіччя. Переваливши через гребінь, я спустився з іншого боку й полем навпростець пішов до машини, що чекала мене. І чому мені захотілось озирнутися?

9

Ми з Ґанелоном виїхали зі Швейцарії двома вантажівками. Машини пригнали з Бельгії, ту, на якій їхав я, завантажили рушницями. Вага однієї рушниці була десять фунтів, тож загалом виходило півтори тонни — добрячий вантаж! Коли ми вклали патрони, залишилося ще чимало місця для пального та інших припасів. Дорогу, звісно, довелося трохи зрізати, їдучи через Тіні, аби уникнути зануд, які чергують на кордонах тільки для того, щоб гальмувати дорожній рух. Я їхав спереду, був, так би мовити, першопрохідцем.

Ми проминали край, де височіли темні гори, залишали позаду витягнуті між гірськими пасмами поселення, і єдиним транспортом, який траплявся нам назустріч, були візки. Коли небо над нами стало лимонно-жовтим, тваринами, які ходили в запрягах, були смугасті пернаті створіння. Так ми їхали не одну годину, доки шлях не вивів нас до Чорної дороги. Якийсь час ми рухалися паралельно до неї, а потім повернули геть. Колір неба над нами змінювався з десяток разів, довкільний ландшафт безперервно ставав або гористим, або рівнинним, або знову гористим... Ми їхали то бездоріжжям, то дорогами рівними, твердими і гладенькими, як скло. Петляли поміж горами та об'їжджали море кольору вина бордо. Пробивалися крізь туман і грозу.

Я витратив пів дня на те, щоб знайти їх. Можливо, це була й не їхня Тінь, а Тінь їхніх сусідів, та це вже мало важило для мене. Колись я мав з ними справу, от і вирішив знову звернутися до них. То були невисокі, волохаті, напрочуд смагляві створіння з довгими різцями і пазурами, які могли втягуватися та витягуватись. Їхні пальці наче створені для рушничних курків, а я був для них божеством. Моє повернення викликало дикий захват. П'ять років тому я відібрав найкращих з них, і ми пішли на штурм Амбера, де всі вони загинули, проте для них це було звичайною дрібничкою. Богів не притягують до відповідальності, не мучать на допитах — їх обожнюють, їм поклоняються. А як ці створіння розчарувалися, коли дізналися, що я потребую лише кілька сотень бійців! Довелося відмовити тисячам добровольців. Цього разу мене мало бентежив моральний аспект. Додумався викласти справу так, ніби наймаю воїнів, котрі доведуть, що загибель їхніх попередників була аж ніяк не даремною. Насправді так я, звісно, не вважав, просто часом люблю повправлятись у софістиці. А ще можна було вважати їх найманцями, яким платять за роботу не грошима, а моральним задоволенням. Зрештою, яка різниця, за гроші вони воюють чи за ідею? Мені потрібне військо, а розплатитися можу і грошима, і моральним задоволенням.

А власне, їм нічого не загрожувало, адже вони були єдиними у цих світах, хто володів вогнепальною зброєю. Патрони тут ще залишались інертними, і знадобилося кілька днів переходів з Тіні у Тінь, щоб ми дісталися в краї, достатньо подібні на Амбер, де шліфувальний порошок уже горів. Лише одне змушувало мене триматися насторожі — закон притягання подібного. З нього випливало, що ця тінь лежить доволі близько до Амбера. І під час тренувань я тримав вухо гостро. Ймовірність того, що когось із моїх братів занесе саме в цю Тінь, була мізерною, однак мушу сказати: в історії траплялися й не такі фантастичні випадковості.

Три тижні я вишколював бійців, опісля вирішив, що ми вже готові. І от погожого свіжого ранку, згорнувши табір, рушили в Тінь: дві вантажівки, за ними — колони піхоти. Машини остаточно заглухнуть, коли будемо на підступах до Амбера. Вони вже барахлили, але їхати так-сяк ще було можна, тож поки вони рухалися, хотілося відвезти вантаж якнайдалі.

Тепер я вирішив штурмувати Колвір не від моря, як це було першого разу, а з північного схилу. Кожен знав своє місце і що конкретно мав робити. Розташування та просування стрілецьких загонів відпрацювали ще на військових навчаннях в одній з попередніх Тіней.

Ми зупинилися на привал, ситно й смачно пообідали, потім вирушили далі. Тіні повільно ковзали одна за одною. Вже темніючи, над нами сяяло блакиттю небо — небо Амбера. Між камінням чорніла земля, трава стала яскраво-зелена. Кволо блищало листя на деревах та кущах. Повітря було свіжим і чистим.

До того, як споночіло, ми вже зайшли в тінь від кремезних дерев на узліссі Арденського лісу. Розбили табір, виставили належну кількість вартових. Ґанелон, одягнутий тепер у форму та берет кольору хакі, сидів зі мною допізна, і ми вдвох мудрували над картами, котрі накреслив я. Ще сорок миль дороги — й досягнемо гір.

Вантажівки перестали заводитися після обіду наступного дня. Кілька разів вони змінювали обриси, двигуни час від часу глухли і врешті припинили працювати. Ми заштовхали вантажівки в ущелину і прикрили їх, нарубавши гілок. Я розділив між усіма патрони, провіант — і пішли далі.

Залишившись без машин, ми покинули курний битий шлях та рушили далі через ліс. Швидкості це, звісно, не додало, зате зменшило для нас ризик нарватися на Джуліанові роз'їзди. Ми все глибше й глибше входили в Арденський ліс. Дерева у ньому були височенні, а сама місцина мало-помалу підіймалася.

Того дня ми не зустріли нічого страшнішого за лисиць, оленів, білок та кролів. Запахи лісу, його зелені, золоті, брунатні барви навівали приємні спогади про щасливі часи. Коли сонце сідало, я видерся на величезне дерево і вгледів удалині гірське пасмо, де височіла й гора Колвір. Там вирувала буря, вершини були сховані за хмарами.

Пообідньої пори наступного дня ми наткнулися на один з роз'їздів Джуліана. Не знаю, хто перелякався більше, — ми чи вони. Негайно зчинилася стрілянина, кожен поспішав випробувати зброю на живих мішенях, і я ледь не зірвав голос, вимагаючи припинити стрільбу. Загін був малий, з півтори дюжини людей, і ніхто не вцілів. Наші зазнали одного легкого поранення — чи то хтось ненароком поцілив у свого, чи, може, навіть самостріл. У подробиці я не вникав. Після зіткнення ми прискорили крок, оскільки наробили шуму й ніхто не міг ручатися, що поблизу нема ще когось.

До настання ночі добряче просунулись уперед та вгору. Гори, нічим не закриті, були тепер як на долоні. Над вершинами досі висіли грозові хмари. Мої вояки ще не відійшли від збудження після денної бійні, й збігло чимало часу, поки вони нарешті вгамувалися й позасинали.

Наступного дня ми досягай підніжжя гір і щасливо розминулися з двома роз'їздами. Коли вже споночіло, я ще довго вів своїх людей, щоб таки дійти до наміченого місця. Лягали спати на місцині, Що була на пів милі вищою, ніж та, де ми провели минулу ніч. Над нами купчилися хмари, проте дощ так і не пішов, хоча повітря й було наелектризоване, як зазвичай перед бурею. Тієї ночі мені снилися кошмари. Пивиділись охоплена вогнем котяча голова та Лоррейн.

Ранок зустрів нас сірим небом, і ми рушили далі. Не даючи нікому відпочинку я гнав військо вперед та вперед, усе вище й вище. Долинали віддалені перекоти грому, від цих звуків бриніло наелектризоване повітря.

Приблизно посередині ранку, ведучи військо покрученими кам'янистими стежками, я почув ззаду крики, а потім — кілька рушничних пострілів. Негайно кинувся туди.

Невеликий натовп, серед якого був і Ґанелон, стояв, на щось витріщаючись, бійці впівголоса перемовлялись. Я протиснувся в гущу.

Очам своїм не повірив! Скільки живу, ні в Амбері, ні поблизу нього не бачив нічого подібного. Футів з дванадцять завдовжки, замість морди — обличчя людської потвори, голова посаджена на плечі лева, закривавлені боки прикриті орлиними крилами, на місці хвоста — жало скорпіона; воно й досі звивалося. Колись у південних широтах мені доводилося зустрічати мантикору — страхітну почвару, яку я помістив на одне з перших місць у переліку тварюк, котрих краще обминати десятою стежкою.

— Воно розірвало Ролла надвоє... воно розірвало Ролла... — раз у раз повторював хтось.

А кроків за двадцять лежало те, що залишилося від Ролла. Ми прикрили його тіло парусиною, присипали камінням. Це все, що ми могли для нього зробити. Після жахливої пригоди до моїх хлопців повернулася! колишня пильність, яка розвіялася після легкої перемоги, здобутої вдень. Ми рушили далі, й тепер вони були дуже уважними.

— Оце так звірюка! — похитав головою Ґанелон. — Цікаво, а розум у неї людський?

— От чого не знаю, того не знаю.

— Корвіне, в мене дивне передчуття... Ніби ось-ось щось станеться — щось непоправне. Не знаю, як це ще можна описати.

— Розумію, Ґанелоне...

— І в тебе також таке передчуття?

— Еге ж.

Ґанелон кивнув.

— Може, на погоду? — припустив я.

Ґанелон знову кивнув головою на знак згоди, щоправда трохи повільніше.

Ми видиралися вище, небо дедалі темнішало, грім гуркотів безперестанку. Час від часу на заході спалахували сліпучі блискавки, вітер дедалі дужчав. Навколо найвищих вершин купчилися важкі хмари. На їхньому тлі раз у раз мелькали чорні, схожі на птахів, силуети.

Трохи згодом нам трапилася ще одна мантикора. Її застрелили відразу, не давши нікого вбити. А опісля нас атакували величезні птахи — гострими, наче леза, дзьобами. В житті не бачив нічого подібного! Від птахів відбились, однак мене це неабияк насторожило.

Ми продовжували підніматися, чекаючи, що розпочнеться гроза. Вітер увесь час дужчав.

На землю спустилася чорна пітьма, хоч я знав, що сонце ще не сіло. Повітря ставало туманним, примарним, неначе ми наближалися до хмар. Сирість пробирала до кісток. Скелі ослизли. Дуже хотілось оголосити привал, однак до Колвіра було ще далеко, а харчів у нас залишилось обмаль.

Подолавши ще чотири милі, піднялися на кількасот футів, а потім були змушені зупинитися. На той час темрява стала вже непроглядною, і якби не блискавки, що регулярно спалахували в небі, ми не бачили б узагалі нічого. Розбили табір на кам'янистому схилі й виставили по периметру вартових. Грім лунав, як протяжні фанфари військового маршу. Температура повітря падала. Навіть якби я дозволив розкласти багаття, з того нічого не вийшло б: поблизу не було нічого такого, що могло би горіти. Тож довелося налаштовувати всіх на те, що ніч минатиме в сирості, холоді та чорнильній пітьмі.

А через кілька годин нас атакували мантикори. Вони напали несподівано й без жодного звуку. Ми порішили шістнадцять почвар і втратили сімнадцятьох бійців. Ще кілька мантикор утекло, та скільки саме, невідомо. Перев'язуючи рани, я останніми словами кляв Еріка і все думав: з якої Тіні він приволочив цю нечисть?

Коли настав ранок (який зовсім не був схожий на ранок), ми подолали ще миль зо п'ять у напрямку до Колвіра, а тоді повернули на захід. Це був один із трьох маршрутів, якими можна добратися туди, і я завжди вважав його найкращим для атаки. На нас знову налетіли птахи, їх зібралося більше, і поводилися вони нахабніше. Та досить було підстрелити кількох з них, як уся зграя забралася геть.

Нарешті ми обігнули підошву велетенської скелі. Дорога вела нас угору і вперед, крізь грім з туманами, і несподівано перед нами відкрився вид на схил та дорогу, що спадала у долину Гарнатха праворуч од нас.

Скомандувавши зупинитися на привал, я пройшов далі, щоб оцінити місцевість. Відтоді, коли востаннє бачив цю раніше прекрасну долину, вона перетворилася на занедбані нетрі. А тепер виглядала ще гірше. Чорна дорога протинала її наскрізь, підходячи аж до підошви Колвіра, де нарешті закінчувалась. А в долині тривав запеклий бій. Одні кіннотники атакували інших, зближалися, брязкали мечами, роз'їжджалися... Лави піших воїнів ішли назустріч одна одній, взаємно то накочувалися, то відкочувалися. Раз у раз спалахували блискавки, б'ючи в бойові порядки. Чорні птахи кружляли над ними, схожі на попіл, підхоплений вітром.

Повітря ніби огортало нас холодною сирою ковдрою. Відлунки грому розліталися над вершинами. Я спантеличено дивився на баталію, що розгорталася на далекій рівнині.

Важко було сказати, хто з ким б'ється, надто велика відстань до рівнини. Спочатку я подумав, що хтось із моїх братів намагався вчинити те саме, що я п'ять років тому. Хтозна, може, Блейз тоді вижив, набрав нове військо й ось повернувся сюди?..

Але ж ні. Нападники, насуваючись із заходу, йшли Чорною дорогою. Тепер я побачив, що це військо супроводжують птахи. Також великими стрибками дорогою рухалися дивні істоти — з вигляду не люди й не звірі. Можливо, мантикори.

Тварюки сунули, з неба по них били блискавки, й одні з почвар розліталися на друзки, другі займалися вогнем, деякі вибухали. Я зауважив, що жодна блискавка не вдарила у захисників Амбера, й пригадав, що Ерік так-сяк навчився керувати Судним каменем — таким собі артефактом, з чиєю допомогою наш батько владарював над погодою в Амбері. П'ять років тому Ерік обернув цей камінь проти нас, і треба сказати, доволі успішно.

Сили нападників, які насувалися з Тіней, перевершували всі мої побоювання. Я розраховував побачити біля підніжжя Колвіра сутичку, але аж ніяк не запеклу баталію. Стоячи на горі, дивився за рухом усередині чорної смуги. Вона аж кишіла всілякими тварюками, здавалося, що це сама дорога суне на Амбер.

Не кажучи ні слова, підійшов Ґанелон і став поряд зі мною.

Не хотілось, аби він про щось розпитував, хоча, з іншого боку, я був не в тому стані, коли прагнеться говорити, ділитися враженнями. Відповісти на запитання ще подужав би.

— Що далі, Корвіне?

— Треба наддати ходу, — сказав я. — Хочу, щоб сьогодні ввечері ми були вже в Амбері.

І ми рушили далі. Йти в будь-якому разі краще, ніж стояти, й схоже, так вважав не тільки я. Суха гроза не вщухала, блискавки були чимраз яскравішими, а грім — сильнішим. Над нами не розходилися сутінки.

Коли до околиць Амбера залишалося миль зо п'ять, ми влаштували привал — востаннє перед боєм відпочити й підкріпитися. Гриміло вже так, що доводилося кричати, тож, природно, звернутися до воїнів з напутніми словами я не міг. Тому вирішив переказати по ланцюжку, що наближаємося до місця баталії, отже, треба бути готовим до всього.

Поки бійці відпочивали, я прихопив свою порцію їжі та пішов уперед, щоб розвідати обстановку. Через милю видерся на крутий схил аж до гребеня. На гірському укосі з протилежного боку було теж гаряче.

Вибравши місце, щоб не мозолити чужих очей, я спостерігав за боєм. Амберське військо билося з переважаючими силами противника, котрий чи просто випередив нас, чи потрапив на схил якимось іншим шляхом. Мені здавався ймовірнішим другий варіант, оскільки дорогою сюди ніщо не свідчило про те, що перед нами хтось пройшов. Ця баталія пояснювала й причину нашого везіння, коли ми, прямуючи до Колвіра, не зустріли жодного роз'їзду.

Я підібрався трохи ближче. Дістатися сюди можна було двома шляхами, та дуже скоро побачив, що є й третій шлях на поле бою — повітряний. Птахи все прибували, і це було найстрашніше видовище, бо вони прилітали повітрям.

Противник наступав із заходу, хвиля за хвилею, наче зняте подувом осіннього вітру листя дерев. І гостродзьобе войовниче птаство було тільки частиною тих хвиль. Основні сили прибували верхи на двоногих окрилених почварах, які зовні скидалися на геральдичних крилатих драконів. Я ще не бачив таких драконів наживо і віє прагнув з ними зустрічатися.

У лавах амберського війська було багато лучників, їхні стріли без промаху били по крилатому воїнству. З тріском спалахували блискавки. Там, куди вони влучали, починалося пекло, і на землю опускалися лиш обвуглені рештки крилатих тварюк та їхніх вершників. Проте нападників було без ліку, вони все прилітали та прилітали, й коли приземлялись, і крилата почвара, і її вершник у людській подобі негайно кидалися в бій. Я пошукав пульсуюче сяйво, що ним мав світитися Судний камінь, налаштований на владу над стихіями, і знайшов його серед вируючого натовпу біля підніжжя високої скелі.

Намацавши поглядом камінь, я уважно придивився до того, в чиїх руках він зараз. Так, усі сумніви відпадали — це був Ерік.

Далі я просувавсь уже по-пластунськи. Побачив, як командир найближчого до мене загону амберців єдиним помахом меча обезголовив крилатого дракона, який заходив на посадку. Вершника, котрий сидів на драконі, цей командир ухопив одною лівою та жбурнув його футів на тридцять, до урвища, що починалося за схожим на губу кам'яним карнизом. Потім обернувся, мабуть, віддаючи якусь команду, і я впізнав у ньому Джерарда. Скидалося на те, що він командував загоном, який вдарив у фланг нападникам, котрі атакували основні сили Амбера біля підніжжя скелі. З протилежного боку долини інший загін робив те саме. Невже там також є хтось із моїх братів?

Цікаво, подумав я, скільки вже часу триває ця битва — і там, у долині, й тут, нагорі? Згадавши, коли почалася гроза без дощу, зрозумів, що вже, мабуть, давно.

Не відриваючи очей від заходу, я перебрався праворуч.

Битва у долині була в розпалі. Повторюсь, але з такої віддалі важко було зрозуміти, де наші, а де вороги, так само, як і те, чия сторона бере гору. Підкріплень, які постійно прибували до нападників із заходу, наразі не спостерігалося.

Я гарячково думав, намагаючись знайти найкраще рішення. Було це доволі непросто. Мабуть, зайве казати, що я не міг атакувати Еріка в такий момент, коли від його долі залежало майбутнє Амбера. Можливо, наймудрішим було б обрати вичікувальну тактику, а там просто підняти готове із землі. Так воно чи ні, але я вже відчував, як вагання, мов щурячі різці, підточує мої думки і душу.

Навіть якщо темні сили не отримають більше підкріплень, фінал баталії ще все одно не зрозумілий. Нападники виявилися грізною силою, і було їх багато. Чи мав щось у запасі Ерік, я не знав. Вагався, роздумуючи, втручатися тепер чи таки зачекати? Якщо Ерік програє, мені доведеться відбивати навалу самому, а військо Амбера до тієї пори буде серйозно знесилене.

Коли ж почну діяти зараз, наші автоматичні рушниці швидко зметуть і крилатих драконів, і їхніх пекельних наїзників. У цьому я навіть не сумнівався. Проте, щоб це сталось, у долині мав бути котрийсь із братів. І тоді, користуючись картами, як воротами, ми перекинули б моїх орлів у гущу подій. І хто б там не перемагав, несподівана поява людей з рушницями стане для всіх громом з ясного неба.

Я перевів свою увагу на сутичку, що відбувалася ближче до мене. Ні, там наші справи точно кепські. Нашвидку прикинув наслідки свого втручання. Як не крути, а в такій ситуації Ерік не зможе обернути проти мене всі свої сили. Після того, що мені довелося через нього пережити, я ще діставатиму для нього каштани з вогню! Авжеж, він буде вельми вдячний за підтримку боєм, проте не думаю, що загалом моє втручання пробудить у ньому добрі почуття. Та що не думаю — впевнений у цьому. По-перше, я знову в Амбері, по-друге, не сам, а з небезпечним для Еріка почтом, а по-третє, викликатиму надто прихильне ставлення до себе з боку його підданих. Чого ж, цікавий був би поворот! З'явилася б можливість спокійно та відносно мирним шляхом досягти омріяної мети; це краще, ніж перти напролом крізь оборонні порядки, а у фіналі ще й стати царевбивцею, як випливало з мого плану.

Так.

Я зрозумів, що всміхаюся. Що ж, на мене чекає героїчне майбутнє.

І все-таки не можна не відзначити, що мені притаманна певна шляхетність. Поставши перед Амбером з Еріком на троні й Амбером, який опинився в руках ворогів, я ні миті не вагався щодо того, якою має бути моя відповідь: атакувати! Справи не йшли так успішно, аби бути впевненим у кінцевому успіхові, й хоча мій внесок у загальну перемогу зміцнить моє становище, я навіть не думав тепер про отримання якихось вигод. Еріку, моя ненависть до тебе не була б такою сильною, якби я не любив Амбер більше, ніж тебе.

Так само по-пластунськи я відповз на вихідні позиції та поспішив схилом назад. Блискавки за спиною у мене відкидали мою тінь у всіх напрямках.

Діставшись краю свого табору, зупинився. На протилежному його кінці стояв Ґанелон і щось бурхливо пояснював самотньому вершникові. Кінь цього вершника видався мені знайомим.

Я подався до них. Вершник смикнув за повід, і кінь, петляючи межи бійцями, пішов у мій бік. Ґанелон, похитавши головою, ув'язався за вершником.

Тим вершником була Дара. Щойно вона під'їхала на відстань, з якої можна було докричатись, я вигукнув:

— Якого дідька ти забула тут?

Усміхаючись, Дара спішилась і стала переді мною.

— Хотіла проїхати до Амбера, — пояснила вона. — І таки проїхала!

— Як ти сюди дісталася?

— За дідом, по його сліду, — пояснила вона. — З'ясувалося, що через Тіні легше їхати за кимось, аніж самій.

— Бенедикт зараз тут?

Вона ствердно кивнула.

— Там, у долині. Керує військами. І Джуліан там.

Підійшов Ґанелон, став поруч нас.

— Дара сказала, що приїхала сюди слідом за нами, — прокричав він. — Вона кілька днів повторювала наш шлях.

— То правда? — запитав я.

Дара знову кивнула, не перестаючи всміхатися.

— Це було нескладно.

— Але навіщо тобі?

— Звичайно, щоб потрапити в Амбер! Хочу пройти Лабіринт! І ти збираєшся туди, хіба ні?

— Так. Але ніхто не знав, що дорогою нам трапиться війна!

— І що ти тепер зробиш?

— Переможу, звичайно!

— Гаразд! У такому випадку зачекаю.

Кілька хвилин я лаявся, виграючи час на роздуми, тоді запитав:

— А де ти була, коли повернувся Бенедикт?

Усмішку як вітром здуло.

— Не знаю... — протягнула Дара. — Коли ти поїхав, увесь день прокаталася на коні, додому не поверталася. Хотілося побути наодинці з думками. А коли ввечері приїхала додому, його там уже не було. Наступного дня теж вирушила кататися. Від'їхала далеченько, і коли настала ніч, вирішила зупинитися на нічліг. Я часто так роблю. Наступного дня, вже після обіду, коли поверталася додому, виїхала на вершину пагорба й побачила, як унизу, дорогою, скаче мій дідусь. Він їхав на схід. Я поспішала за ним. Дід їхав через Тіні, тепер я це вже добре знаю, і ти був абсолютно правий, кажучи, що через Тіні легше рухатися, коли йдеш по чиємусь сліду. Не знаю, скільки часу я була в дорозі. Час постійно змінювався. Дідусь приїхав сюди, і я впізнала це місце, пригадавши картинку на одній карті. У лісі, на півночі, дід зустрівся з Джуліаном, і разом вони вирушили сюди, де зараз баталія, — Дара махнула рукою в бік долини. — Кілька днів я просиділа в лісі, не знаючи, що робити. Боялася, що загублюся, коли спробую повернутися назад. А потім побачила твоїх людей, які підіймалися на гору. Попереду йшли ти й Ґанелон. Я знала, що Амбер десь там, і вирушила за вами. А не показувалася вам на очі, бо боялася, що відішлеш мене назад. Сподіваюся, зараз цього не зробиш?

— Не дуже віриться, що все справді так і було, — сказав я, — але нехай, однаково тепер не перевіриш. Зараз ми йдемо вперед, бій буде важким. Найрозумніше для тебе — залишатися тут. Дам тобі двох охоронців.

— Не потрібна мені охорона!

— Мене мало цікавить, що ти вважаєш за потрібне, а що ні. Я приставлю до тебе охорону, та й квит. А коли бій закінчиться, когось пришлю по тебе.

Знайшовши двох бійців, я наказав їм залишатися тут і вартувати Дару. Вони насупилися — мій наказ не сподобався їм.

— А що за зброя в них? — поцікавилася Дара.

— Потім про це, — відмахнувсь я. — Зараз не до того.

Нашвидку провівши нараду, я окреслив перед кожним загоном конкретне завдання.

— Людей у тебе щось не густо... — зауважила Дара.

— Мені їх вистачить, — запевнив її. — До зустрічі!

І я залишив Дару з охоронцями.

Ми повернулися трохи назад тією самою дорогою. Поки йшли, грім раптом припинивсь, але тиша ця не заспокоювала, а тривожила. Нас знову огорнув півморок, і я стікав потом, огорнутий сирим повітрям, мов укривалом.

Привал я оголосив ще до того, як ми встигли дістатися місця, з якого я спостерігав за битвою. Тепер прихопив Ґанелона і подався вдруге туди.

Вершники на крилатих драконах заполонили всю долину, їхні тварюки билися не гірше за своїх господарів. Вони знову насідали на амберців, тіснили їх до стрімчака. Я пошукав очима Еріка, але не знайшов ані його, ні сяйва від каменя.

— З ким маємо битися? — поцікавився Ґанелон.

— Із наїзниками на чудовиськах.

Тепер, коли небесна артилерія замовкла, ніщо не заважало їхньому приземленню. Щойно торкнувшись твердого ґрунту, наїзники кидалися в атаку. Я пробігся поглядом по лавах оборонців, шукаючи Джерарда, проте і його не було.

— Веди людей! — наказав я, підіймаючи рушницю. — Дай їм команду, щоб стріляли по тварюках та вершниках.

Ґанелон пішов, а я взяв на мушку крилатого дракона, котрий ішов на посадку, потім натиснув на спусковий гачок і ще якийсь час дививсь, як стрімкий спуск змінився відчайдушним лопотінням крил. Дракон з розмаху вдаривсь у схил, застрибав по ньому... Я знову вистрілив.

Спустивши дух, тварюка відразу загорілась. Я стріляв далі, й незабаром до цього вогнища доєдналося ще два. Я переповз на попереднє місце, змінюючи позицію. Вмостившись зручніше, намітив нову мішень і вистрілив.

Підбив ще одного дракона, проте кілька крилатих почвар уже летіли прямісінько до мене. Вистрілявши всю обойму, я швидко перезарядив рушницю. Дракони мчали на мене, стрімкі, як стріли з лука.

Я таки встиг їх підбити і знову перезаряджав рушницю, коли прибув перший стрілецький загін. Вогонь пощільнішав, а коли підтягнулися й інші загони, ми перейшли в атаку.

Через якихось десять хвилин справу було зроблено. Атакуючим вистачило п'яти хвилин, аби зрозуміти, що проти нас у них нема жодних шансів. Вони почали відступати до карнизу, стрибали з нього і лягали на крило. Ми на бігу стріляли по них, і всюди, куди лиш глянь, палала їхня плоть та лежали обвуглені кості.

Волога скеля химерно здіймалася ліворуч од нас, її вершина губилася десь за хмарами, й від цього здавалося, що вона безкінечна. Вітри рвали на шматки дим і туман, скелі були забризкані кров'ю. Ми швидко наступали, стріляючи на ходу. Амберське військо, зрозумівши, що до нього йде підкріплення, покинуло позиції біля підніжжя скелі та швидко контратакувало. Ним командував Каїн. На мить наші погляди зустрілись, а потім він рвонув у гущу бою.

Розпорошені купки амберського війська згуртувалися знову, щойно хвиля нападників відкотилася назад. Власне, вдаривши у дальній фланг битих стрільбою звіролюдей, амберці перекрили нам вогневий сектор, однак я не мав змоги застерегти їх від цього. Ми підтягнулися ближче і знову почали разити ворога влучними пострілами.

Купка людей залишалася біля підніжжя скелі. Щось підказувало мені, що вони охороняють Еріка. А Ерік, судячи з раптового припинення грози, поранений. І я почав пробиватися до них.

Коли підходив, стрілянина вщухала. А потім щось сталося — від несподіванки я так отетерів, що не відразу зрозумів, що й до чого, а коли второпав, було вже пізно.

Щось велике з'явилося ззаду, піднявшись схилом, і вихором промчало повз мене. Я впав на землю й відкотивсь убік, автоматично хапаючись за рушницю. Та до пострілу не дійшло. То була Дара — вона проїхала мимо мене на коні.

— Назад! — закричав я до неї. — Униз, дідько б тебе взяв! Уб'ють!

Дара зупинилася, різко розвернула коня й засміялася.

— Побачимося в Амбері! — прокричала вона, перестрибнула через загрозливого вигляду скелю і рвонула стежкою, що тягнулася за нею.

Я був злим як чорт. Але зробити нічого не міг. Вишкірившись, підвівсь і пішов собі далі.

Ідучи до скупчення людей, кілька разів почув своє ім'я. Голови оберталися в мій бік, бійці відступали, даючи мені дорогу. Багато кого я впізнав, хоча виду не подавав.

Гадаю, Джерард побачив мене тоді ж, коли я вгледів його. Він схилився над пораненим, який лежав у гущі натовпу. Запримітивши мене, підвівся, нічого не кажучи. Обличчя Джерарда не виказувало жодних почуттів.

Підійшовши ближче, я побачив, що все так, як і думав. На землі перед Джерардом лежав поранений чоловік. Ним був Ерік.

Кивнувши Джерарду, я поглянув згори вниз на Еріка. В мені боролися суперечливі почуття. На грудях Еріка зяяло кілька ран, з них безупинно текла багряна кров. Судний камінь, що висів на ланцюгу на Еріковій шиї, теж був залитий кров'ю. Камінь і далі світився пульсуючим сяйвом, а через загустілу кров, яка його вкривала, він став схожим на серце. Очі в Еріка були заплющені, під головою лежав скручений плащ. Поранений ледве-ледве дихав.

Я схилився над Еріком, не маючи сил відвести погляд від обличчя кольору попелу, і намагався бодай трохи приборкати свою ненависть. Було видно, що він помирає. Зусиллям волі спробував зрозуміти цього чоловіка, який був мені братом та якому залишалося жити лічені хвилини. І зрозумів, що (неймовірно!) можу співчувати йому, адже він утрачає все, навіть життя. А тоді подумав, що й я цілком міг опинитися на місці Еріка, якби п'ять років тому мені вдалося закріпитися на престолі Амбера. Я спробував придумати щось на честь Еріка, та в голову не йшло нічого, крім схожого на епітафію: «Він упав у бою за Амбер». Ну що ж, краще вже це, ніж нічого, і ця фраза міцненько засіла в моїй голові.

Ерікові повіки затремтіли й розтулилися. Наші очі зустрілися. На його обличчі не можна було прочитати нічого, і в мене мимохіть майнула думка: чи впізнав він мене?

Ерік назвав моє ім'я, тоді простогнав:

— Я знав, що це ти.

Він помовчав, переводячи подих, опісля повів далі:

— Вони трохи розв'язали тобі руки, правда?

Я не відповідав йому. Навіщо? Відповідь він знав і так.

— Колись настане і твоя черга, — продовжував Ерік. — Тоді й будемо квити.

Спробувавши засміятися, брат із запізненням зрозумів, що краще б не робив цього, бо зайшовсь у спазмах мокрого кашлю. Коли Еріку трохи полегшало, він люто блиснув на мене очима.

— Я відчував твоє прокляття. Воно було повсюди. Завжди. Ти залишився живим, а воно наче прилипло до мене, — потім, ніби прочитавши мої думки, він кволо всміхнувся і сказав: — Ні, не бійся, моє передсмертне прокляття призначене не тобі. Я приберіг його для ворогів Амбера — для он тих, бачиш?

Він показав очима в їхній бік і пошепки промовив це прокляття. Я здригнувся від почутого.

Наші погляди знову зустрілись. Ерік пильно вдивлявсь у мене, тоді торкнувся ланцюга із Судним каменем і сказав:

— Камінь... Візьми його та віднеси у серце Лабіринту. Там підніми камінь до обличчя, аж до очей. І зазирни всередину. Уяви, що ти там, усередині каменя. Якщо не вийде, тоді є... є досвід. І після цього знатимеш, як керувати ним...

— І як?.. — почав я, але швидко осікся. Ерік уже пояснив мені, що треба налаштуватися на камінь. Навіщо змушувати помираючого витрачати останній подих на розповідь про те, як він дійшов цього?

Та Ерік усе зрозумів і таки видушив із себе:

— Записки Дворкіна... під каміном... мій...

На нього знову напав кашель, кров пішла йому носом та ротом. Брат жадібно ковтнув повітря, рвонувсь і сів, дико вирячивши очі.

— Будь не гіршим за мене... поганцю! — вимовив Ерік, тоді впав мені на руки, випускаючи останній, закривавлений подих.

Я ще трохи потримав брата, тоді поклав так, як він лежав до того. Очі його були розплющені, і я закрив йому повіки. Погано усвідомлюючи, що роблю, поклав його руки поверх Судного каменя. Зняти його тепер, у такий момент, не підіймалася рука. Зробивши це, я підвівся, скинув свій плащ і прикрив ним Еріка.

Обернувшись, побачив, що всі дивляться на мене. Знайомі обличчя, дуже багато знайомих облич. Траплялися поміж ними й незнайомі. Було багато тих, які бачили мене того вечора на бенкеті, в кайданах...

Ні, не тепер!.. Я постарався витрусити з голови ці думки. Стрілянина вщухла, Ґанелон вишиковував військо у такі-сякі лави. Я пішов туди.

Проминув амберців, живих і загиблих, дійшов до своїх та рушив далі — до краю скелі.

Унизу, в долині, ще кипіла битва, кавалерія вирувала, як вода у розбурханій річці, то наринаючи, то закручуючись, то відступаючи; мурахами вовтузилися піхотинці.

Я витягнув колоду, яку забрав у Бенедикта, дістав його карту, зосередився. Зображення зарухалось, ожило, і невдовзі відбувся контакт.

Бенедикт сидів верхи на тому ж червоно-чорному смугастому коні. Був у самісінькій гущі подій. Побачивши, що він зійшовсь у двобої з вершником, я завмер. Бенидикт коротко кинув:

— Зачекай!

Двома швидкими рухами меча він довів бій до перемоги і, розвернувши скакуна, почав вибиратися з виру. Я помітив, що повід його коня був скручений у петлю й намотаний на куксу правої руки. Йому знадобилося хвилин десять на те, щоб виїхати у порівняно спокійне місце. Потім він подивився на мене й принагідно оглянув ландшафт за моєю спиною.

— Так, зараз я на висотах, — сказав я. — Ми перемогли. Ерік загинув у бою.

Бенедикт мовчки дивився, чекаючи продовження розповіді. Лице його залишалося безпристрасним.

— Ми перемогли, бо я привів стрільців, — вів далі я. — Вдалося нарешті знайти таку субстанцію, яка тут вибухає.

Очі Бенедикта звузилися, він кивнув. Думаю, відразу зрозумів, яку субстанцію маю на увазі та звідки в неї ноги ростуть.

— Мені багато всього хочеться обговорити з тобою, — продовжив я, — та в першу чергу треба добити ворога. Якщо будеш на зв'язку, пришлю до тебе кількасот стрільців.

Бенедикт усміхнувся.

— Поквапся.

Я гукнув Ґанелона, який був поруч, і наказав йому перешикувати наше військо шеренгою по одному. Він кивнув і пішов, на ходу віддаючи команди.

Поки ми чекали, я сказав:

— Бенедикте, Дара тут. Коли ти поїхав з Авалону, вона пройшла крізь Тіні твоїми слідами. Послухай, я...

Бенедикт, вишкіривши зуби, закричав:

— Чорт забирай, що то за Дара така, якою ти мені все прогудів? Не знаю ніякої Дари і ніколи не знав! Розкажи мені, хто це така. Мало не помираю від цікавості.

Я ледь усміхнувся. Похитавши головою, сказав:

— Не дуже мило з твого боку. Я знаю про неї все, але нікому не казав, що у тебе є правнучка.

Губи Бенедикта мимохіть розтулились, очі стали великими.

— Корвіне, — мовив він, — або ти з'їхав з глузду, або тебе надурили. Наскільки знаю, в мене нема жодного нащадка. А щодо мого сліду в Тінях, то знай, що сюди я потрапив через карти Джуліана.

Ну звісно ж! Я не спромігся підловити Дару на брехні, щоправда, й причина була більш ніж поважна: всі мої думки поглинув бій. І звісно, Бенедикта про цю битву сповістили через карти. Навіщо марнувати час, подорожуючи крізь Тіні, коли є карти?

— Прокляття! — вилаявсь я. — Вона вже в Амбері! Послухай, Бенедикте! Я зараз гукну сюди Джерарда або Каїна, вони перекинуть до тебе бійців. Ґанелон буде з ними, всі накази віддавайте через нього.

Озирнувшись, я побачив Джерарда, який розмовляв з кількома придворними. І гукнув його так, як кличуть у найгіршій біді. Він швидко обернувся й побіг до мене.

— Корвіне! Що сталося? — допитувався Бенедикт.

— Ще не знаю. Але справи наші дуже кепські!

Підбіг Джерард, я дав йому карту і попросив:

— Подбай, щоби ці бійці потрапили до Бенедикта. Де Рендом, у палаці?

— Так.

— Вільний, ув'язнений?

— Ні те, ні те. При ньому кілька охоронців. Ерік дотепер йому не довіряє... не довіряв.

Обернувшись, я гукнув:

— Ґанелоне! Виконуй усе, що казатиме Джерард. Він переправить тебе до Бенедикта — туди. — Я показав, куди саме. — Відповідатимеш за те, щоб стрільці точно виконували всі його накази. А я зараз іду в Амбер. Терміново!

— Слухаюся! — прокричав Ґанелон.

Джерард рушив до нього, а я знову розклав карти віялом. Знайшов карту Рендома, зосередився. Цієї хвилини нарешті пішов дощ. Зв'язок із Рендомом виникнув майже відразу.

— Здоров був, Рендоме, — привітавсь я, щойно його зображення заворушилося. — Ще не забув мене?

— Ти де? — запитав Рендом.

— У горах, — сказав я. — Тільки-но ми розбили тут ворога, і зараз моє військо йде до Бенедикта — допомогти йому очистити долину. Але тепер мені дуже потрібна твоя допомога. Дай руку, щоб я перейшов до тебе.

— Навіть не знаю, Корвіне... Ерік...

— Ерік загинув.

— І хто тепер усім командує?

— А ти як гадаєш? Давай, не тягни!..

Він швидко кивнув і простягнув мені руку. Нахилившись уперед, я схопився за неї. Тоді ступив назустріч Рендому...

Я стояв біля Рендома на балконі, що виходив у внутрішній двір. Біле мармурове поруччя, скромні клумби внизу. Ми були на другому поверсі. Я хитнувся, Рендом спіймав мене за руку.

— Ти поранений! — крикнув він.

Я похитав головою і лише тоді зрозумів, як утомився. Останні кілька ночей майже не склепляв повік. Додайте до цього бурхливі події...

— Ні, — відповів я, оглядаючи свою заплямлену кров'ю сорочку. — Просто втомився. А кров не моя — Еріка.

Рендом провів рукою по своїй солом'яній чуприні, закусив губу.

— Отже, ти його нарешті прохромив... — неголосно проказав він.

Я знову похитав головою.

— Ні. Він помирав, коли я опинився поряд. Ходи зі мною, Рендоме! Тільки скоро! У нас дуже мало часу!

— Куди? Чому? Що сталося?

— До Лабіринту, — сказав я. — Чому? Точно не знаю, але впевнений, що це дуже важливо. Ходімо!

Ми зайшли до палацу і кинулися до найближчих сходів. Тут стояли двоє охоронців. При нашій появі вони виструнчились, і ні в кого навіть думки не виникло нас затримати.

— Я радий, що байки про твої очі виявилися правдою, — мовив Рендом, коли ми спускалися. — Зір повернувся повністю?

— Так. А ти, я чув, і досі одружений?

— Еге ж, Корвіне, правда.

Опинившись на першому поверсі, ми побігли праворуч. Біля сходів теж стояли двоє вартових, але й вони не намагалися нас зупинити.

— Так, одружений, — повторив Рендом, коли ми йшли до центральної зали. — Тебе це дивує, вгадав?

— Якщо чесно, то так. Думав, ти відбудеш рік — і дременеш на всі чотири вітри.

— Я теж так вважав, — зізнався Рендом. — Поки не закохався в неї. По-справжньому.

— Дивні речі тут кояться...

Перетнувши мармурову трапезну, ми вийшли в довгий вузький коридор, що вів далеко у морок та бруд. Я втримавсь, аби не здригнутися, згадавши, як проходив тут востаннє.

— І вона не байдужа до мене, — розповідав Рендом. — Ніхто мене не любив так, як вона.

— Радий за тебе, — сказав я.

Ми дійшли до дверей, за якими, криючись під широким помостом, вели наниз широкі гвинтові сходи. Двері були відчинені. Зайшовши всередину, ми рушили по сходах.

— А я не радий, — зізнався Рендом, швидко ступаючи сходинками. — Не хотів закохуватися. Принаймні тоді. Ти ж знаєш, ми весь час були тут бранцями. Чим пишатися дружині?

— Тепер це вже в минулому, — спробував заспокоїти я його. — А бранцями ми стали через те, що ти був заодно зі мною і теж хотів убити Еріка, хіба ні?

— Так. Дружина не захотіла залишати мене самого.

— Не забуду цієї підтримки, — пообіцяв я.

Ми вже не йшли, а бігли. Опустилися на чималеньку глибину, ліхтарі тут стояли з інтервалами футів із сорок. То була величезна природна печера. Цікаво, подумав я, чи рахував колись хто-небудь, скільки ходів у цій печері? І раптом на мене накотила хвиля жалю до нещасних бранців, які гнили в підземеллі цього замку, — до всіх, незалежно від того, хто за що сидів. І я вирішив, що звільню їх усіх або хоча б пом'якшу їхню кару.

Повільно спливали хвилини. Я бачив мерехтіння смолоскипів та ліхтарів унизу.

— Цю дівчину, — пояснив я Рендому, — звати Дара. Набрехала, що вона — Бенедиктова правнучка, і то так, що я повірив. Розповів їй у відповідь дещо про Тіні, реальність, про Лабіринт. Вона трохи владна над Тінями і ще дуже хоче пройти Лабіринтом. Востаннє я бачив її тоді, коли їхала сюди... А потім Бенедикт поклявся, що Дара йому не родичка. І тепер мені страшно. Не хочу пустити її в Лабіринт. А ще варто б допитати Дару...

— Дивно, — мовив Рендом. — Дуже дивно... Ти правий. Як думаєш, вона вже там?

— Або уже там, або скоро буде.

Ми нарешті досягай підлоги, і я побіг через морок у напрямку до потрібного тунелю.

— Зачекай! — крикнув Рендом.

Різко зупинившись, я обернувся. Знадобилася мить, аби визначити, де він є, оскільки Рендом був за сходами. Тож довелося повернутися назад.

Я зрозумів усе без розпитів. Побачив, що він опустився навколішки біля великого бородатого чоловіка.

— Мертвий, — констатував Рендом. — Дуже тонкий клинок. Точний удар. Зовсім недавно.

— Уперед!

Ми обидва кинулися в тунель і побігли ним. Нам був потрібен сьомий боковий прохід. Наблизившись до нього, я витягнув Ґрейсвандір, бо великі, темні, обкуті залізом двері були відчинені.

Коли я стрибнув у прохід, Рендом метнувся за мною. Долівка цього величезного приміщення була чорна і на вигляд гладенька, як скло, хоча й не слизька. Лабіринт горів на ній, усередині неї, це було химерне, мерехтливе плетиво кривих ліній, завдовжки ярдів, мабуть, із півтораста. Здивовані, ми зупинилися перед його початком.

Там уже щось було, йшло по ньому. Я відчув те холодне поколювання, котре виникало в мене щоразу, коли дивився на нього. Дара це чи не Дара? Мені було непросто розгледіти постать у фонтанах іскор, які постійно розсипалися навколо неї. Що б то не було, в її жилах текла королівська кров, бо ні для кого не секрет, що будь-кого іншого Лабіринт неодмінно знищив би, а цей суб'єкт уже пройшов за Велику дугу і зараз долав заплутані серії дуг, котрі вели до Останньої завіси.

Скидалося на те, що під час руху постать змінювала свої обриси. Певний час мої відчуття опиралися слабким підсвідомим спалахам, які, я знав, мали просочуватися до мене. Чув, як збоку від мене ахнув Рендом, і це ніби прорвало дамбу моєї підсвідомості. Бурхливий потік вражень заполонив мозок.

Спочатку здалося, що воно височіє великою масою у тій завжди ефемерній з вигляду залі. Потім збіглося, зсохлося майже до повного нічого. На мить воно здалося стрункою жінкою, можливо, навіть Дарою, з її підсвіченим сяйвом волоссям, що маяло і потріскувало статичною електрикою. Потім це нібито волосся стало великими, закрученими рогами, а їхня кривонога власниця із зусиллям сунула копита палаючим шляхом. Потім щось інше... Величезна кішка... Безлика жінка... Яснокриле створіння несказанної краси... Вежа з попелу...

— Даро! — вигукнув я. — Чи це ти?

Мій голос залунав у залі, та й по всьому. Хто б то чи що б то не було, воно вже пробивалося через Останню запону. Мої м'язи напружилися, ніби я й справді збирався поспішити тому створінню на допомогу.

І врешті-решт воно прорвалося.

Так, це була таки Дара! Тепер — висока та велична. Однаковою мірою прекрасна і чимось жахлива водночас. Її вигляд розривав тканину мого розуму. Руки її були радісно підкинуті вгору, а з вуст злетів нелюдський сміх. Я хотів одвернутись, але в мене не було сил, щоби бодай ворухнутися. Невже я справді обіймав, пестив оце, займався з ним любощами? Воно мене відлякувало і водночас притягувало так, як ніщо інше. І я не міг збагнути цю двозначність, яка бентежила, оглушувала. Потім воно поглянуло на мене. Сміх ущух. Забринів змінений голос Дари.

— Лорде Корвіне, тепер ти володар Амбера?

Якимось чином я спромігся відповісти:

— Фактично — вже так.

— Добре! Тоді поглянь на власну долю!

— Хто ти така? Чи що ти таке?

— Цього не знатимеш ніколи, — відповіла Дара. — Надто пізно ти спохопився.

— Не розумію. Що хочеш цим сказати?

— Амбер, — протягнула вона, — має бути зруйнований.

І Дара щезла.

— Чорт забирай! — вигукнув Рендом. — Що це було?

Я лише похитав головою.

— Не знаю. Слово честі, не знаю. Та щось мені підказує, що це — найважливіша з усіх істот, які нам траплялися.

Рендом схопив мене за руку.

— Корвіне, — стривожено сказав він. — То була не порожня погроза. І тобі чудово відомо, що вона здійсненна.

Я кивнув.

— Ще б пак не знати!

— І що зараз будемо робити?

Я витягнув з піхов Ґрейсвандір і знову повернувся до дверей.

— Збирати шмотки, — сказав я. — Тепер я маю все, що стільки часу мріяв отримати, і повинен захистити це. Не можу сидіти й чекати, що з того вийде. Мушу знайти її та зупинити ще до того, як вона досягне Амбера.

— Ти знаєш, де її шукати?

Ми повернулися в тунель.

— Гадаю, вона буде там, де інший кінець Чорної дороги, — припустив я.

Пройшовши через печеру до сходів, де лежав убитий чоловік, ми почали підійматися назад, угвинчуючись у пітьму.