Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

1

Я не зважав на запитальний погляд в очах конюха, коли знімав моторошний вантаж і заганяв коня в стійло, щоби про нього подбали. Перекинувши жмут кишок через плече, рушив до чорного входу палацу — плащ не міг приховати свого наповнення. Скоро пекло вимагатиме розплати.

Обійшовши плац, я рушив до стежини, що вела до південного краю палацових садів: уздовж манівця менше цікавих очей. Мене все одно помітять, однак вдасться уникнути недоладностей, неминучих на центральній дорозі, де завжди багато метушні. Чорти б його взяли.

І знову, чорти б узяли. Здавалося, що клопотів я і так маю по горло. Та як отримаєш чашу гірку, то пий її до дна. Певно, це духовний аналог складних відсотків[51].

У дальньому кутку саду біля фонтана вешталося кілька лайдаків. А ще двоє охоронців блукали кущами край стежини. Вони помітили, що я наближаюся, перекинулися кількома словами, а тоді поглянули в інший бік. Обережні.

Я повернувся менш ніж тиждень тому. Більшість проблем досі не розв'язано. Двір Амбера повнився підозрами та неспокоєм. А тепер і це: смерть, яка ще більше ускладнить нетривке й нещасливе допрестольне панування Корвіна І — моє панування.

Настав час зробити те, що варто було впорядкувати негайно. Але від самісінького почину знайшлося так багато проблем, які потребували втручання. Не те щоб я дрімав, споглядаючи таку дійсність. Я встановив пріоритети та діяв відповідно до них. І все ж, тепер...

Перетнувши сад, я вийшов із тіні під скісні сонячні промені. Піднявся широкими крученими сходами. Охоронець виструнчився, щойно я зайшов до палацу. Рушивши до задніх сходів, я піднявся на другий поверх. Потім на третій.

Праворуч мій брат Рендом вийшов зі своїх покоїв у коридор.

— Корвіне! — вигукнув він, розглядаючи моє обличчя. — Що трапилось? Я побачив тебе з балкона і...

— Усередині, — жестом я вказав йому напрямок. — Проведемо особисту нараду. Просто зараз.

Він завагався, розглядаючи мою ношу.

— Ходімо за дві кімнати звідси, — мовив Рендом. — Гаразд? Тут Віалла.

— Звісно.

Він повів мене і відчинив двері. Я зайшов до маленької вітальні й, відшукавши потрібну місцину, кинув туди тіло.

Рендом витріщався на згорток.

— І що ж мені з цим робити? — запитав він.

— Розпакувати подаруночки, — відказав я. — І поглянути.

Він став навколішки і розв'язав плащ. А тоді згорнув його назад.

— Він мертвіший за мертвого, — зауважив брат. — У чому проблема?

— Ти не надто ретельно роздивився, — відповів на те я. — Підніми його повіки. Розкрий рота й поглянь на зуби. Намацай відростки на тильному боці долонь. Перерахуй суглоби пальців. А тоді сам поясни мені, у чому проблема.

Рендом заходився виконувати сказане. Щойно він поглянув на руки, як завмер і кивнув.

— Гаразд, — мовив він. — Я пригадую.

— Пригадуй уголос.

— Це трапилося в будинку Флори...

— Саме тоді я вперше побачив когось такого, — зауважив я. — Однак вони переслідували тебе. Я так і не збагнув, чому.

— Саме так, — відповів брат. — Ніколи не випадала нагода розповісти тобі про це. Давненько ми не бачилися. Дивно... Звідкіля він узявся?

Я завагався: чи варто витягнути з нього його історію, чи ж розповісти свою? Вирішив розпочати зі своєї, адже вона нагальніша і, як уже на те, моя.

Зітхнувши, я вмостився на стілець.

— Ми щойно втратили ще одного брата, — почав я. — Каїн мертвий. Я дістався туди запізно. Ця почвара — істота — вбила його. З очевидних причин я хотів захопити її живою. Але вона сама лізла в бійку. У мене не було вибору.

Він тихо присвиснув, а тоді сів на стілець навпроти мене.

— Розумію, — ледь не пошепки мовив він.

Я розглядав братове обличчя. Чи ж не ховалося в кутиках його очей відлуння осміху, ладне проявитися щомиті, якщо тільки я теж усміхнуся? Цілком імовірно.

— Ні, — категорично відказав я. — Інакше я б улаштував усе так, щоб лишалося значно менше сумнівів щодо моєї непричетності. Я розповідаю, що трапилося насправді.

— Гаразд, — погодився Рендом. — Де Каїн?

— Під шаром дернини край Гаю Єдинорога.

— Це місце видається підозрілим, — зауважив він. — Або видаватиметься. Для інших.

Я кивнув.

— Знаю. І все ж мені потрібно було сховати тіло та ненадовго вкрити його. Не міг же я просто принести його назад і відбиватися від запитань. Не тоді, коли на мене чекала важлива інформація у твоїй голові.

— Гаразд, — сказав брат. — Не знаю, наскільки вона є важливою, але я тобі все розповім. Тільки не залишай мене у підвішеному стані, гаразд? Як це трапилося?

— Усе відбулося одразу по обіді, — почав я. — Ми з Джерардом їли у гавані. Потім Бенедикт через Козир забрав мене на корабель. Тоді я повернувся у свої покої, де знайшов записку, яку, очевидно, підкинули під двері. Йшлося про особисту зустріч, після полудня, в Гаю Єдинорога. Підписано — «Каїн».

— Та записка досі в тебе?

— Так, — я витягнув з кишені папірець і простягнув його братові. — Ось.

Він оглянув аркуш і похитав головою.

— Не знаю, — мовив Рендом. — Можливо, це його почерк — якщо він поспішав — але гадаю, що все ж таки ні.

Я знизав плечима. Забравши записку, згорнув її і заховав.

— У будь-якому разі я намагався достукатися до нього через Козир, щоб марно не їхати. Однак він не відповідав. Я подумав, що це він так зберігає в таємниці місце свого перебування, раз усе настільки важливо. Тож я скочив на коня і рушив у дорогу.

— Чи казав ти хоч комусь, куди прямуєш?

— Жодній душі. Я вирішив дати коневі змогу розім'ятися, тому мчав швидко. Не бачив, як усе трапилося, але щойно зайшовши у гай, знайшов його тіло. Каїнові перерізали горло, а в чагарниках неподалік щось метушилось. Я наздогнав того типа, перехопив його, побився і змушений був порішити його. Доки це все відбувалося, ми не вступали у розмову.

— Ти певен, що натрапив саме на такого типа?

— Певен настільки, наскільки це взагалі було можливо за цих обставин. Його слід вів до Каїна. На одязі виблискувала свіжа кров.

— Може, то його власна.

— Поглянь іще раз. Жодних поранень. Я зламав йому шию. Звісно ж, я пригадав, коли вже бачив схожого на нього, тому приніс мерця прямісінько до тебе. І перш ніж ти мені про нього розкажеш, додам маленьку заувагу, — я витягнув другу записку і передав її Рендому. — Почвара зберігала її при собі. Гадаю, витягла її в Каїна.

Рендом прочитав, кивнув, а тоді віддав аркушик назад.

— Від тебе — Каїну. З проханням про зустріч. Так, розумію. Нічого й сказати...

— Справді, нема чого й сказати, — завершив я. — І слова трохи скидаються на мій почерк — принаймні на перший погляд.

— Цікаво, а що трапилося б, якби першим туди дістався ти?

— Певно, нічого, — відказав я. — Здається, вони хотіли бачити мене живим, але заплямованим. Штука полягала в тому, що ми мали приїхати на місце по черзі. А я мав не поспішати рівно настільки, наскільки це необхідно для спланованої розв'язки.

Він кивнув.

— Так ретельно розпланували час, — сказав він. — Має ще бути зрадник тут, у палаці. Є ідеї?

Я гигикнув і потягнувся по цигарку. Запаливши її, знову гигикнув.

— Я щойно повернувся. А ти вже давненько тут сидиш, — мовив я. — І хто ж мене зараз найбільше ненавидить?

— Це делікатне питання, Корвіне, — зауважив брат. — Кожен за щось має на тебе зуба. Звісно, я поставив би на Джуліана. Однак така версія не тримається купи.

— Чом би й ні?

— У них з Каїном були чудові стосунки. І то багато років. Вони дбали одне про одного, завжди вешталися разом. Нерозлийвода. Джуліан досі такий холодний та дріб'язковий, як ти і сам пригадуєш. Але якщо він когось і любив, то це був Каїн. Не думаю, що Джуліан міг би так вчинити з ним, навіть щоб насолити тобі. Зрештою, якби йому треба було лише це, то він точно зміг би відшукати сотню інших способів дошкулити тобі.

Я зітхнув.

— Хто наступний?

— Не знаю. Я просто не знаю.

— Гаразд. Як, на твою думку, зреагують усі?

— Ти потрапив у пастку, Корвіне. Всі вирішать, що це зробив ти, байдуже, що казатимеш.

Я кивнув на мерця. Рендом похитав головою.

— Це може бути просто-напросто якийсь бідолашний бевзь, котрого ти витягнув з Тіні, щоб перекинути провину на нього.

— Знаю, — відказав я. — Дивно, але я повернувся в Амбер у найкращу пору, аби показати себе з найпоряднішого боку.

— Бездоганна пора, — погодився Рендом. — Тобі навіть не довелося вбивати Еріка, щоби здобути бажане. Подарунок долі.

— Так. І все ж, ні для кого не таємниця, що саме це я і мав намір зробити. І то лишень питання часу, коли мої війська — чужинці з дивною зброєю, які розташувалися тут — почнуть викликати роздратування. Наразі мене від цього вберігає лише зовнішня загроза. А є ж іще й учинки, в яких мене підозрювали навіть до повернення, — на кшталт убивства Бенедиктових слуг. Тепер ще й це...

— Так, — відказав Рендом. — Я відчував, що до цього йде, щойно ти почав говорити. Коли ви з Блейзом атакували, Джерард розташував частину флотилії так, щоб не ставати вам упоперек дороги. А Каїн, навпаки, напав на вас зі своїми кораблями і розбив вас на морі. Тепер, коли його не стало, підозрюю, ти поставиш Джерарда командувати всім флотом.

— А кого ж іще? Він єдиний придатний для такої служби.

— І все ж таки...

— І все ж таки. Визнаю. Якби я і вбивав когось, щоби зміцнити свій статус, то за логікою обрав би Каїна. І це, чорти б його взяли, правда.

— І як ти плануєш усе владнати?

— Розповідатиму всім, що трапилося насправді, й силкуватимуся довідатися, хто ж за цим усім стоїть. Маєш кращі ідеї?

— Намагався вигадати, як би забезпечити тобі алібі, але поки нічого не спадає на думку.

Я похитав головою.

— Ми з тобою надто близькі. Байдуже, наскільки все переконливо звучатиме, — можемо досягнути протилежного ефекту.

— А тобі не спадало на думку визнати вбивство?

— Спадало, але самозахист відпадає. Перерізане горло свідчить про напад знишка. І я не палаю бажанням вигадувати альтернативні версії: вишукувати сумнівні докази, ніби він замислив щось лихе, а тоді стверджувати, буцімто я вбив його на благо Амбера. За таких обставин категорично відмовляюся перебирати провину. Та й запашок гнилявий лишиться.

— Зате репутацію заробиш залізну.

— Не така репутація потрібна мені для шоу, яке збираюся поставити. Ні, це неможливо.

— Тоді це вирішує все — ну майже.

— Тобто — «ну майже»?

Крізь щілинки примружених очей Рендом розглядав великий палець лівої ноги.

— Ну, мені щойно спало на гадку, що коли тобі потрібно прибрати когось зі сцени, то зараз саме час скористатися нагодою і змінити розклад сил.

Обдумуючи це, я допалив цигарку.

— Непогано, але наразі не можу більше розкидатися братами. Навіть Джуліаном. Та й його так просто не прибереш.

— Не обов'язково чіпати когось із родини, — уточнив Рендом. — Навколо безліч шляхетних амберитів з імовірними мотивами. Скажімо, сер Реджинальд...

— Забудь про це, Рендоме! Жодних зачисток не буде.

— Гаразд. Тоді мої маленькі сірі клітини[52] виснажені.

— Сподіваюся, не ті, що відповідають за пам'ять.

— Звісно.

Зітхнувши, Рендом випростався. Зіп'явся на ноги, переступив через іншого присутнього в кімнаті, а тоді підійшов до вікна. Розсунув портьєри і довгенько вдивлявся у далечінь.

— Звісно, — повторив він. — Я маю багато чого розповісти...

Відтак Рендом узявся пригадувати вголос.

2

Хоча секс для багатьох — на першому місці, проте є багато чого, що ми любимо робити в перервах між ним. Стосовно мене, Корвіне, то це гра на барабанах, польоти в повітрі й азартні ігри — порядок цих слів не має значення. Гаразд, можливо, літати мені подобається найбільше — на планерах, кулях і всякому іншому — але сам знаєш, це вже від настрою залежить. Тобто, запитай мене іншим разом — і відповідь моя буде інакшою. Усе залежить від того, чого хочеться даної миті.

У будь-якому разі кілька років тому я сидів у Амбері. Байдики бив. Ходив з візитами, встрявав у халепи. Тато ще був тут, і коли я помітив, що він знову став хмурнішати, то вирішив — час збиратись у мандри. Далекі мандри. Давно вже зауважив, що батьківська ніжність зростає обернено пропорційно відстані між нами. Прощальним подарунком мені від нього став вишуканий їздовий стек — певно, щоб та любов росла хутчіше. Попри все, стек виявився справді гарним — срібне гравіювання, акуратна обробка. Він добре мені послужив. Я вирішив, що в одному дрібному закапелку Тіні мені вдасться насолодитись усіма моїми маленькими втіхами.

Та мандрівка виявилася довгою. Не хочу втомлювати тебе деталями. Як на те пішло, я опинився далеко від Амбера. Цього разу не шукав місцину, де був би якимось великим цабе. Це або вельми швидко втомлює, або створює труднощі — усе залежить лише від того, скільки відповідальності на тобі. А мені хотілося не відповідати ні за що і трохи відпочити.

Тексорамі — велике, відкрите всім вітрам портове місто, де ночі довгі, а дні — задушливі. Безліч гарної музики, цілодобова гра в карти. Дуелі вранці та бійки вдень — для тих, кому уривався терпець. А ще — прекрасне повітря. У мене був невеличкий червоний планер, і я майже щодня ширяв небом. Чудово мені велось! Я годинами грав на барабанах у підвальчику біля ріки. Стіни там пітніли майже так само сильно, як і відвідувачі, а дим плавав навколо ламп, наче струмочки молока. Коли я завершував грати, то «перемикався» на щось інше — зазвичай на жінок або карти. Там минала решта моєї ночі. Вражий Ерік! Це мені знову дещо нагадало... Він якось сказав, що я шахрую в карти. Чув таке? Ляпнути нісенітницю про єдину справу, де я не шахрую зовсім. У карти граю дуже серйозно! Я це вмію, і мені щастить. На відміну від Еріка. Проблема полягала в тому, що він був вправним у стількох сферах, що просто не міг стерпіти того факту, що хтось у чомусь може бути кращим за нього. Якщо ти повсякчас його перемагаєш — значить, шахруєш. Однієї ночі він затіяв через це огидну сварку — все могло закінчитися дуже серйозно. Але Джерард і Каїн вгамували його. Віддаю належне Каїну. Того разу він пристав на мій бік. Бідолаха... Знаєш, усе це зайшло надто далеко. Його горло... Байдуже, сиджу я, значить, у Тексорамі. Переймаюся музикою та жінками, перемагаю в карти, ширяю небесами... Пальми навколо, жовтушник нічний. Безмір приємних портових запахів — прянощі, кава, гудрон, сіль. Сам знаєш. Аристократи, купці та пеони — такі самі, як і в інших місцях. Моряки та різноманітні мандрівники — то припливають, то відпливають. Такі, як я, живуть собі, не встряючи ні у що. Так минули у Тексорамі два моїх щасливих роки. Справді. З іншими майже не спілкувався. Хіба що вітальними листівками через Козирі обмінювався вряди-годи, та й по всьому. Амбер майже повністю вилетів у мене з голови. Однак за одну ніч усе змінилося — у мене на руках був фул гаус[53], а хлопець навпроти мене намагався визначити, блефую я чи ні.

До мене заговорив Дзвінковий Нижник.

Ага, саме з цього все й почалося. Все одно я був не в гуморі. Ми якраз завершили кілька дуже напружених партій, і я увійшов у раж. До того ж, виснажився фізично — весь день літав, ще й мало спав минулої ночі. Згодом я вирішив, що в усьому винний пов'язаний з Козирями ментальний трюк, який спрацьовує, якщо хтось намагається зі мною зв'язатись, а я тримаю в руках звичайні карти. Звісно, зазвичай ми спроможні отримати повідомлення з порожніми руками — якщо, зрозуміло, не самі здійснюємо виклик. Можливо, то моя підсвідомість, яка на ту мить зовсім поплутала береги, за звичкою схопилася за реквізит. Хоча пізніше я мав змогу подивуватися цьому. Чесно, не знаю, що тоді трапилося.

Нижник мовив:

— Рендоме.

Тоді його обличчя розпливлось, і він сказав:

— Допоможи мені.

До того часу я почав поступово усвідомлювати, хто переді мною, але дуже приблизно. Все було немов у тумані. Тоді обличчя знову набуло чіткості, і я помітив, що мав слушність. До мене заговорив Бранд. Вигляд брат мав просто жахливий, та ще й він був чи то прикутий, чи то прив'язаний до чогось.

— Допоможи, — знову повторив він.

— Чую тебе, — сказав я. — Що трапилося?

— ...ув'язнений, — відповів він. Бранд сказав щось іще, але тих слів я не зрозумів.

— Де? — запитав я.

Бранд похитав головою.

— Сюди тебе не витягну, — сказав він. — Я без Козирів і надто слабкий. Тобі доведеться подолати довгий шлях.

Я не питав Бранда, як він вийшов на мене без колоди. Першочерговим завданням було дізнатися, де він. Я поцікавився, як мені вдасться його знайти.

— Дивися дуже уважно, — почув я на те. — Запам'ятай кожну деталь. Я зможу це показати тобі тільки раз. Приходь озброєним...

Опісля переді мною постав пейзаж. Може, з-поза його плеча — або з вікна чи бійниці. Не певен. Це було дуже далеко від Амбера — там, де тіні сходять з глузду. Далі, ніж я люблю заходити. Непорушність, що міниться кольорами. Вогненними кольорами. День без сонця в небі. Скелі, що, наче вітрильники, ковзають землею. Бранд сидів у чомусь на кшталт вежі — маленький острівець спокою на цій розбурханій сцені. Добре пам'ятаю. А ще пам'ятаю, буцімто щось скрутилося навколо підніжжя вежі. Блискуче. Призматичне. Схоже було, що ця істота охороняє вежу. Простір навколо був надто яскравим, щоб я міг чітко роздивитись її обриси, збагнути розміри. А потім усе зникло. В одну мить. І ось я знову роздивляюся Дзвінкового Нижника, а навпроти мене сидить хлопець, котрий ніяк не збагне — йому казитися через мою тривалу затримку чи поцікавитися: може, мені стало зле?

Хутенько завершивши гру, я пішов додому. Розлігся на ліжку, палив та міркував. Коли я вирушив у мандри, то Бранд іще залишався в Амбері. Потім, коли я запитував, ніхто й гадки не мав, куди він подівся. На нього трохи напала меланхолія — але зрештою він заспокоївся та й поскакав кудись світ за очі. Це й усе. Жодних звісток, жодних маршрутів. На виклики він не відповідав та й сам на зв'язок не виходив.

Я спробував покрутити ситуацію з усіх боків. Бранд же був розумним, до біса розумним. Можливо, найсвітліша голова в усій родині. Він потрапив у халепу і кликав на поміч мене. Ерік та Джерард — особи значно героїчніші за мене — з головою кинулися б у таку пригоду. Каїн, гадаю, погодився б допомогти — з цікавості. Джуліан радів би нагоді видатися кращим, аніж усі ми — заробити очок перед татком. До речі, Брандові ж було найлегше викликати самого татуся. Він би точно щось придумав. Натомість, братик покликав мене. Чому?

Це наштовхнуло мене на думку, що до його полону може бути причетним хтось із наших. І не обов'язково лише один з нас. Якщо, скажімо, татко взяв його під свою руку... Ну, ти розумієш. Прибрати загрозу. І якби він покликав татка, той розцінив би це як слабкість.

Тож я погамував у собі бажання викликати підкріплення. Цілком можливо, що базіканням про це в Амбері я переріжу йому горлянку. Гаразд. А як щодо мене?

Коли це й справді пов'язано з престолонаслідуванням і він таки став батьковим улюбленцем, то міг би пригадати потім, яку послугу я йому зробив. А коли трон тут ні до чого... Існувало безліч інших варіантів. Можливо, він наштовхнувся на щось дорогою додому, на щось таке, про що варто дізнатися більше. А ще мені стало цікаво, як же він зумів вийти на мене в обхід Козирів? Тож, можна сказати, що допитливість підштовхнула мене у самотню подорож для порятунку Бранда.

Я здмухнув пил з власних Козирів і знову спробував викликати його. Як ти міг би здогадатися, жодної відповіді. Добре виспавшись, я вранці повторив спробу. Знову тиша. Добре, нема сенсу чекати довше.

Почистивши свій клинок, я проковтнув добрячий сніданок, убрався в якусь цупку одежину та ще й прихопив темні полароїдні окуляри. Гадки не мав, чи буде від них якась користь, але той почварний брамник був огидно яскравим, тож я вирішив, що додатковий захист не завадить. З тієї ж причини взяв пістолет. Хоча мені тоді й здалося, що користі від нього буде мало, — потім виявилося, що я таки мав слушність. Але, як я і казав раніше, ніколи не знатимеш напевно, поки не спробуєш.

Єдина людина, з якою я попрощався, — інший барабанних. Перед від'їздом віддав йому свою установку — знав, що він пригляне за нею.

Відтак я спустився до ангару, почаклував над планером, здійнявся в небо і зловив погожий вітер. Мені здалося, що саме так і треба було вирушати.

Не знаю, чи літав ти коли-небудь крізь Тіні, але... Ні? Що ж, я мчав понад морем, аж доки земля обернулася на тьмяну риску на півночі. Тоді води піді мною залилися кобальтовим кольором, стали дибки і затрясли блискучими бородами. Вітер змінивсь. Я повернув. Під стемнілим небом я летів понад хвилями, що котилися до берега. Коли повернувся до гирла, то побачив, що Тексорамі зникло, натомість там на милі довкіл розкинулися болота. Я мчав усередині повітряних потоків, пролітаючи знову і знову понад рікою, над усіма її новими звивинами та поворотами. Зникло все: причали, стежки, транспорт. Лише росли високі дерева.

На заході купчилися хмари — рожеві, перлові, жовті. Сонце мінилося від помаранчевого до червоного та жовтого. Чого хитаєш головою? Розумієш, я таким сонцем платив за міста. Коли поспішаю, то спустошую території... чи, точніше, обираю найпростіший маршрут. На такій висоті різноманітні будівлі відволікають. Тіні й текстура стають для мене всім. Ось це я і мав на увазі, коли казав, що польоти — це щось цілком особливе.

Тож я летів собі на захід, аж доки ліси поступилися місцем зеленим просторам, а ті з часом зблякли і розпались, обернувшись на коричневі, рудуваті та жовті плями. Все засяяло, розсипалося на крихти й узялося плямами. Мене винагородили грозою. Я спробував летіти якомога далі від неї, але блискавки спалахували повсюди, тож я злякався, що мій маленький планер не витримає таких сильних поривів вітру. Різко спрямувавши апарат униз, я в результаті побачив під собою ще більше зелені. Все ж мені вдалося вирватися від грози, і тепер жовте, палюче сонце світило мені в спину. Згодом я знову домігся повернути далеко внизу сувору, горбисту пустелю.

А тоді сонце зіщулилося, його оперезали обручі хмар. Вони шматочок за шматочком стирали світило з неба. Поспішне скорочення шляху занесло мене в таку далечінь від Амбера, де я ще ніколи не бував.

Сонце зникло, але світло зосталося — таке ж яскраве, як і раніше, але зловісніше та розпорошеніше. Воно дурило очі, викривляючи перспективу. Я опустився нижче, аби звузити поле зору. Скоро переді мною постали величезні скелі, і я заходився вишукувати знайомі обриси. З часом вони з'явилися.

Змушувати все рухатися й текти за таких обставин було легше, одначе на фізичному рівні це дуже збивало з ритму. Стало ще важче оцінювати мою ефективність як пілота планера. Я опустився нижче, ніж хотів, і ледь не протаранив собою одну зі скель. На додачу звідусіль почав сочитися дим і полум'я затанцювало — я чітко пригадував цей образ — безладно і скажено, просто виникаючи то там, то сям з тріщин, дір у землі та печер. Кольори замигтіли точнісінько так, як я і запам'ятав їх під час мого короткого огляду цієї місцини. Потім почали рухатися скелі — захиталися й попливли, наче кораблі без стерна у місцях, де народжуються веселки.

Вітер просто сказився. Висхідні потоки один за одним підкидали, наче фонтани, мене вгору. Я опирався їм як тільки міг, але розумів, що довго утримувати все купно на такій висоті не зможу. Тому здійнявся на значну висоту, намагаючись стабілізувати планер. Коли знову поглянув долі, то побачив щось схоже на дивну регату чорних айсбергів. Скелі кружляли, налітали одна на одну, відскакували, знову стикалися, крутилися, вигиналися на відкритих просторах, немов перестрибували одна через одну. Тоді мене почало смикати вгору-вниз, і я побачив, що шасі планера відірвало. Я дав тіням останнього копняка, а відтак знову поглянув униз. Попереду, на якійсь відстані, побачив вежу — світліша за кригу чи алюміній, вона стояла на міцній основі.

Останній поштовх зробив свою справу. Я збагнув це, щойно відчувши, як вітер став особливо докучливим. Тріснули кілька тросів, і я полетів униз — наче шлюпка по водоспаду. Я задер ніс планера вгору, тоді опустив його в дикому темпі, а коли побачив, куди він летить, останньої миті вистрибнув. Бідного планера розтер на порох один із заблуклих монолітів. Це видовище завдало мені більше болю, ніж власні подряпини, порізи та ґулі.

Рухатися мені треба було швидко, бо скеля мчала прямісінько на мене. Ми одночасно покотилися в різні боки. Я не мав жодної гадки, що ними рухає, і спершу не вбачав ніякої закономірності в їхніх переміщеннях. Земля під ногами була то теплою, то неймовірно гарячою, вона вся диміла, з неї вряди-годи випорскували язики полум'я, з численних отворів у ґрунті сочилися смердючі гази. Я замоторився до вежі, йдучи неминуче плутаним курсом.

Необхідну дистанцію здолав нескоро. Скільки саме часу минуло, не знаю — я мав постійно стежити за дорогою. Та все ж почав помічати цікаву закономірність. По-перше, великі камені рухалися з більшою швидкістю, ніж маленькі. По-друге, здавалося, що вони крутяться по орбіті один навколо одного — кола в колах, великі навколо маленьких, жоден не залишався на місці. Можливо, рух цей запустила одна-єдина порошинка чи навіть молекула. Однак я не мав ані часу, ні бажання намагатися знайти центр цього виру. Тримаючи все в голові, я, поки йшов, продовжував спостерігати — ймовірно, саме це допомогло мені уникнути кількох зіткнень.

Тож Чайлд Рендом до Вежі темної прийшов[54], еге ж, пістолет в одній руці, клинок у іншій. На шиї висять окуляри. Поки навколо все диміло і палахкотіло дивне світло, я не збирався їх одягати, однак зараз виникла потреба захистити очі.

Із невідомої мені причини камені трималися на віддалі від вежі. Спершу здавалося, що башта стоїть на підвищенні, однак, діставшись до неї, я збагнув, що правильніше було б сказати так: камені видовбали навколо вежі глибочезну яму. З того місця, де я стояв, було незрозуміло — це острів чи півострів.

Я мчав крізь дим та сміття, оминаючи язики полум'я, що виривалися з розломів та ям. Зрештою видряпався на схил, трохи змістившись із курсу. Ненадовго затримався там, де з вежі мене не було помітно. Перевірив зброю, вирівняв дихання і вдягнув окуляри. Все впорядкувавши, я підкрався до вершини і припав до землі.

Так, темне скло працювало. І так, чудовисько чекало на мене. Воно мало ще жахніший вигляд через лячну красу, заховану в його нутрі. Зміїне тіло — широке на обмах, як діжка, а голова — мов масивний молоток-цвяходер, що звужується в бік пащі. Очі неймовірні — блідо-зелені. Вся почвара була прозорою, наче скло, за винятком тонких ледь помітних ліній, які, здається, позначали кільця. Що б там не текло у неї по венах, воно теж було прозорим. Можна дивитися прямісінько всередину неї і бачити її органи — вони, на відміну від оболонки, якраз були непрозорими та якимись туманними. Ти просто розгублено витріщаєшся, дивлячись, як функціонує це чудовисько. А ще воно мало густу гриву та щетину зі скла, яка комірцем обгортала шию. Звір заворушився, побачивши мене, підняв голову і поповз уперед, скидаючись на річку — живу ріку без ложа й берегів. І щойно я побачив шлунок почвари, мене пронизав холод. Там бовтався напівперетравлений чоловік.

Піднявши пістолет, я прицілився в найближче око і натиснув на спусковий гачок.

Я вже казав тобі, що він не спрацював. Тож я відкинув зброю, відстрибнув ліворуч, підліз до монстра з правого боку і спробував потрапити йому в око мечем.

Знаєш, наскільки складно вбити змієподібних істот? Я миттю вирішив спершу осліпити гадину, а вже тоді відрубати їй язика. Після цього, коли швидко рухатимуся, матиму шанс добряче посікти їй шию, перш ніж голова відпаде. Далі — головне не заважати почварі звиватися вузлами, аж доки вона не заклякне. Я також сподівався, що монстр рухатиметься повільно, оскільки досі перетравлював когось.

А якщо він буде повільним, значить добре, що я опинився тут тільки зараз. Почвара відсмикнула голову від мого меча й пірнула під нього. Я ще не встиг відновити рівновагу, як морда звіра гупнула мені в груди — наче важезним молотом. Мене збило з ніг.

Я відкотився від наступних ударів, опинившись небезпечно близько до краю насипу. Скочив на ноги, а монстр розкрутився і всією своєю масою рушив у мій бік, став на диби та підняв голову футів за п'ятнадцять наді мною.

Я достобіса добре розумів, що Джерард атакував би саме цієї миті. Той гігантський виродок рвонув би вперед і своїм монструозним мечем перерубав би почвару навпіл. Вона б, цілком імовірно, гепнулася б на нашого братика, скрутившись клубком навколо нього, а він виліз би з-під неї лише з кількома синцями. І, можливо, заюшеним носом. Бенедикт точно зміг би поцілити в око. До цього часу одне око почвари вже лежало б у нього в кишені, а головою чудовиська він би грався у футбол, подумки складаючи заувагу для Клаузевіца[55]. Але вони ж чудові представники героїчного типажу. А я... А я просто стояв, виставивши меч уперед, руки на ефесі, голова здійнята так високо, як тільки це можливо. Понад усе в світі мені хотілося кинути це все і чкурнути куди подалі. От тільки я знав: щойно спробую так учинити, голова опуститься і розчавить мене.

Крики з вежі засвідчили — мене помітили, але роззиратись, аби побачити, що відбувається, не хотілось. Я заходився лаяти почвару. Мені хотілося, щоб вона атакувала, а я б прикінчив її, так чи інакше.

Коли тварюка таки кинулася на мене, я повернувся на нозі, крутнувся всім тілом і всадив лезо точнісінько в те місце, куди й планував.

Мій лівий бік мало не закляк від удару, а ще здалося, буцімто я на фут вріс у землю. Та все ж удалося втриматися на ногах. Так, я зробив усе ідеально. Маневр здійснено саме так, як я сподівався і планував.

От тільки почвара зі своєю частиною угоди не впоралася. Вона відмовилася співпрацювати і не стала звиватися в належних смертельних корчах.

Насправді потвора почала здійматися.

А разом з нею полетів у небо і мій меч — його ефес стирчав з очного прорізу, а кінчик леза висунувся десь серед волосин гриви на потилиці. У мене виникло відчуття, ніби команда, що нападає, продула матч.

На ту пору з прочиненої брами почали з'являтися чиїсь силуети. Рухалися вони повільно, підкрадалися. Були озброєними, а вигляд мали дуже огидний: я чомусь вирішив, що в цій суперечці вони точно не на моєму боці.

Гаразд. Я знаю, коли пора вмити руки й сподіватися, що наступного разу мені пощастить більше.

— Бранде, — прокричав я. — Це Рендом! Я не можу пробитися до тебе. Вибачай.

Тоді я повернувся й побіг, ковзнув з краю прірви туди, де скелі виробляли ті тривожні штуки. І замислився, чи правильний час обрав для втечі.

Як і в багатьох інших ситуаціях, відповідь була — і так, і ні.

Якби все склалося бодай трохи інакше, я б нізащо не наважився на такий стрибок. Додолу вдалося спуститися живим, але це єдине, що крапелинку втішало. Мене оглушило, і через деякий час я відчув, що зламав щиколотку.

Знову рухатися змусив шурхотливий звук, що линув згори, та гуркіт гравію, котрий посипався на мене. Коли я поправив окуляри та поглянув угору, то побачив, що монстр вирішив спуститися і довершити почате. Звиваючись, він повз своїм примарним шляхом, униз схилом, частина голови навколо ока потемніла і втратила прозорість, відколи я пронизав її наскрізь.

Я сів. Став навколішки. Помацавши кісточку, зрозумів, що йти не зможу. І нічого такого, що можна було б використати як костур, поблизу не було. Гаразд. Отже, повзтиму. Геть. Що ще міг зробити? Залишалося тільки відсунутись якомога далі й напружено думати в процесі.

Моїм порятунком стала скеля — одна з менших, повільніших. За розміром вона була як вантажівка. Коли я побачив, що вона наближається до мене, то вирішив, що цілком можу скористатися цим транспортом. Та й це було безпечніше, ніж лізти на велетенські брили. Ті мчали зі скаженою швидкістю.

Пам'ятаючи про це, я спостерігав, як більші скелі рухалися уздовж мого каменя, простежив за їхнім маршрутом та швидкістю, спробував об'єднати ці дані в систему, готуючи себе до необхідних дій. Також наслухав наближення почвари, чув крики солдатів з краю кручі й гадав, чи є у них хоч якісь переваги наді мною і якщо так, то хто вони.

Коли час настав, я рушив. Без жодних зусиль оминув перший камінь, однак мав перечекати, коли мимо прокотиться ще один. Мені довелося випробувати долю, ставши на шляху наступної каменюки. Мусив так зробити, щоби встигнути.

Я правильно розрахував місце і час та вхопився за виступ, який запримітив заздалегідь. Мене футів з двадцять протягнуло по землі, перш ніж я зміг видряпатися нагору. Опинившись на незручній вершині каменя, озирнувся.

Почвара була вже близько. Поправді, гадина не лише «була», а мчала за мною, стежачи єдиним уцілілим оком за рухомими скелями.

А згори я чув дуже неприємне виття. Потім схилом униз посунула юрба, вигукуючи щось, що, як я зрозумів, мало підбадьорити почвару. Я заходився масажувати кісточку. Спробував розслабитися. Звірюка повзла далі, обігнувши перший великий камінь, який щойно закінчив рух орбітою.

«Як далеко зможу просунутися в Тінях, перш ніж воно дістане мене?» — запитав себе я. Насправді все навколо рухалося, матерії змінювалися...

Почвара зачекала на другий камінь, ковзнула за нього, запримітила мене і підсунулася ближче.

— Тіне, Тіне, в злу годину...

Тим часом юрба вже майже спустилася зі схилу. Почвара вичікувала, доки виникне просвіт у внутрішньому колі кам'яних супутників. Я знав, що вона цілком може підняти голову достатньо високо і злизнути мене з мого виступу.

— ...Зринь увись, убий скотину!

Ковзаючи та крутячись на місці, я вловив каркас Тіні, занурився у сприйняття її, попрацював з текстурами, перетворив імовірне на цілком реальне, відчув, як воно просочилось у світ тонким завихренням, котре я слушної миті відобразив у правильному напрямку...

Звісно ж, це прийшло з боку сліпого ока почвари. Величезна каменюка нахилилася, неначе втративши контроль...

Можливо, елегантніше було розчавити гадину між двома брилами. Проте на такі тонкощі часу в мене не залишалось. Я просто переїхав почвару, залишивши її лежати розмазаною на гранітному шляху.

Проте буквально за мить розплющене в млинець тіло незбагненним чином різко здійнялося, скручуючись, піднялося в небо і помчало, гнане вітром, усе танучи й танучи в далині.

Мій же камінь повільно й неухильно відносив мене геть. Усе навколо тремтіло. Ті чолов'яги з вежі зібралися докупи та, очевидно, вирішили й далі мене переслідувати. Вони відійшли від підніжжя схилу і взялися переходити галявину. Однак, як я відчув, не це було моєю головною проблемою. Я міг на своєму камені проскочити крізь Тінь, залишивши їх за багато світів позаду від себе. З-поміж можливих варіантів дій, що відкрилися переді мною, цей видавався найпростішим. Нападників, безсумнівно, було важче заскочити зненацька, ніж почвару. Зрештою, ця земля — їхня; а самі вони — злі й абсолютно здорові, без жодної подряпини.

Знявши окуляри, я знову перевірив кісточку. Постояв з хвилину. Дуже боліло, однак нога витримувала мою вагу. Ще раз сівши, я спробував звести думки докупи. Я втратив меч та ще й був не в найкращій формі. Мене не вабили жодні ризиковані авантюри, найбезпечніше і найрозумніше було забратися звідси до бісової матері. Я достатньо багато дізнався про місцеві обставини та розстановку сил, щоб наступного разу мої шанси на перемогу зросли. Ну, добре...

Небо наді мною вияснилося, кольори й Тіні втратили свою звичку до безладного кружляння. Полум'я навкруги стихло. Вже добре. Хмари знову повернулися на небо. Просто чудово. Скоро крізь пелену хмар стало пробиватися яскраве світіння. Суперово. Коли вони зовсім розсіються, на небесах знову засяє сонце.

Озирнувшись, я дуже здивувався, побачивши, що мене досі переслідують. Імовірно, я недостатньо уважно попрацював над аналогами ворогів у цьому зрізі Тіні. Завади погано вважати, що все врахував, коли так поспішаєш. Тож...

Я знову зсунувся. Камінь поступово змінював курс, викривлював форму, позбувся супутників, рушив по прямій лінії туди, де тепер мав бути захід. Хмари наді мною зникли, і засяяло бліде сонце. Ми набирали швидкість. Це означало, що все гаразд. Я точно опинився в іншому місці.

Одначе ні. Коли я знову озирнувся, переслідувачі досі гналися за мною. Хоча, по правді, я трохи від них відірвався. Проте загін вояків безперервно наступав мені на п'яти.

Що ж, гаразд. Іноді таке трапляється.

Причин, звісно, могло бути дві. Моя свідомість досі сильно стурбована усім тим, що недавно трапилося, тож дії не були ідеальними, і я переніс переслідувачів разом із собою. Або ж я зберіг константу там, де мав придушити змінну, — тобто, ковзаючи з одного місця в інше, несвідомо вимагав, щоб елемент гонитви зберігся. Люди тепер інші, однак вони все одно переслідують мене.

Я ще сильніше розтер кісточку. Сонце заблищало жовтогарячим. Північний вітер здійняв за моєю спиною завісу з пилу та піску, ховаючи переслідувачів від мого погляду. Я мчав на захід, де тепер промальовувалася лінія гір. Час опинився у фазі розриву. Кісточка почала боліти менше.

Хвильку перепочив. Брила моя виявилася настільки комфортною, наскільки це можливо для каменя. Не було сенсу гнати її з пекельною швидкістю, коли все навколо, здавалося, протікає так рівно. Я випростався, заклав руки за голову і спостерігав за скелями, що наближалися. Міркував про Бранда та його вежу. Місце було правильним. Усе мало точнісінько такий вигляд, як у тому видінні, що він показував мені. За винятком охорони, звісно. Я вирішив, що маю піти навпростець крізь зріз Тіні, рекрутувати когорту солдатів, повернутись і дати всім чортів. Так, тоді все буде добре...

За деякий час я потягнувся, перекинувся і поглянув назад. Провалитися мені на цьому ж місці, якщо вони не продовжували погоні! Паскуди навіть трохи скоротили відстань.

Природно, я розлютився. Та хай йому грець, тому бою! Самі просили — і час отримати добрячого прочухана..

Я підхопився на ноги. Кісточка моя боліла зовсім трохи, майже заніміла. Здійнявши руку, я заходився шукати необхідні мені Тіні. Знайшов.

Поступово камінь зійшов з прямого курсу і рушив по дузі, змішуючись праворуч. Вигин затягувавсь. Я розхитувався параболічною дугою, прямуючи на переслідувачів. Моя швидкість у міру просування зростала. Часу здіймати позад себе бурю не було, хоч я подумав, що було б добре, якби вчинив саме так.

Коли я налетів на них — ворогів було дюжини дві, — вони завбачливо розбіглися. Частині з них це, однак, не вдалося. Я пішов на нову дугу і повернувся, щойно зміг.

Мене вразили мертві тіла: з деяких крапала кров, а два опинилися наді мною.

Я вже мало не взяв над ними гору, коли пролітав удруге, аж раптом збагнув, що деякі примудрилися вискочити на мою скелю. Перший із них, стоячи на краю каменя, витягнув меч і рушив на мене. Я заблокував його руку, вирвав з неї зброю і відштовхнув його. Здається, саме тоді я й запримітив шипи на зворотному боці його долоні та й порізався об них.

До того часу мене почали обстрілювати якимись метальними снарядами дивної форми, а на камінь видряпалося ще двоє. Здавалось, іще кілька воїнів скоро опиняться нагорі.

Що ж, навіть Бенедикт іноді відступає. Однак я хоча б дещо залишив на згадку про себе тим, хто вижив.

Я відпустив Тіні, витягнув одне шипасте коліщатко з боку, інше — зі стегна, відбив руку вояка з мечем і вдарив його у живіт. Упавши на коліна, щоб уникнути жахливого нападу іншого суперника, завдав у відповідь йому удару по ногах. Він також упав.

Нагору дряпалось іще п'ятеро, ми всі сунули на захід, а ще з десяток ворогів перегруповувалися на піску за моєю спиною в той час, як небо над ними повнилося трупами скривавлених літунів.

Із наступним кадром мені сильно пощастило, бо я впіймав його, коли той був на півдорозі до вершини. Він випустив дух і став четвертим у списку моїх перемог.

Коли я добив його, на камені об'явилося ще троє — одночасно з трьох різних боків.

Я кинувся до найближчого з них і пришив його, одначе двоє інших умить накинулися на мене. Поки я захищався від їхніх атак, до них приєднався ще й третій.

Не те щоб усі мої суперники були чудовими фехтувальниками, одначе на камені ставало надто людно, та й увесь він був у зазублинах і виступах, що завдавало мені клопотів. Я продовжував рухатися та відбивати удари, блокував напади, робив усе, щоб мої вороги заважали один одному. Частково мені це вдавалось, і коли я вишикував їх у потрібну лінію, то напосів на них і, отримавши кілька порізів — я мусив трохи відкритися, щоби досягнути результату — розрубав-таки одному з них череп, помстившись за біль. Він упав із краю брили, потягнувши і приятеля, з яким вони сплелися ногами та руками.

На жаль, безцеремонний лайдак забрав із собою мого меча, встромленого в якусь кістку, котру він люб'язно мені підставив. Сьогодні точно був мій день для втрати мечів. Навіть цікаво стало, чи не йшлося про цю обставину в моєму гороскопі. Може, варто було зазирнути туди, перш ніж сунутися сюди?

Хай там як, рухавсь я достатньо швидко, щоб уникнути удару останнього суперника. Виконуючи маневр, послизнувся на чиїйсь крові й полетів аж до переднього краю каменя. Якби я впав звідти, брила налетіла б прямісінько на мене, залишивши по собі тонесенького, як екзотичний килимок, Рендома, який мав би дивувати й тішити майбутніх мандрівників.

Ковзаючи вниз, я дряпав камінь у пошуках виступу, за котрий можна було б ухопитись, а хранитель вежі ступив кілька швидких кроків до мене і здійняв меч над головою, маючи намір зробити зі мною те саме, що я вчинив із його приятелем.

Я схопився за його кісточку, й мене добряче трусонуло — і бодай мені луснути, але саме цієї миті хтось спробував зв'язатися зі мною через Козирі.

— Зайнятий, — прокричав я. — Викличте мене пізніше! — й більше не ворушився, а мій ворог упав, загримів та покотився геть.

Я спробував упіймати його, перш ніж він сам не обернувся на тонкий килимок, але не встиг. Хотів врятувати йому життя, щоб потім допитати. І все ж моє становище цілковито влаштовувало мене. Вилізши на верхівку каменя, став по центру, щоби роззирнутися навкруги і поміркувати.

Рештки недобитків досі гналися за мною, але у мене була велика фора. Зараз я міг не перейматися щодо чергової партії гостей. З мене годі. Я знову прямував до гір. Сонце, котре я викликав, почало так гарно припікати. Я весь змок від крові та поту. Рани мої боліли. Мучила спрага. Скоро, скоро, вирішив я, має піти дощ. Перш за все треба подбати про це.

Тож я заходився здійснювати попередню підготовку до ковзання в цьому напрямку: хмариться... збирається... темніє...

Я перенісся кудись деінде і в розпорошеному сні відчув, наче хтось знову намагається викликати мене, одначе це йому не під силу. Солодкий морок.

Прокинувся від дощу, несподіваного та сильного. Не міг точно сказати — небо темне через бурю, пізню годину, чи і те, й інше. Стало холодніше, тож я постелив собі плащ і влігся на нього, роззявивши рота. Періодично струшував краплі з плаща. Моя спрага поступово розтанула, тож я знову відчув полегшення. Камінь також став настільки слизьким, що я боявся скотитися з нього. Гори здавалися набагато ближчими, їхні шпилі осявали часті блискавки. У протилежному напрямку все тонуло в непроглядній пітьмі, тож я гадки не мав, чи мої переслідувачі досі поряд. Певно, дорога стала для них надто вибоїстою, щоб вони могли продовжувати погоню. Однак покладатися на такі припущення, проминаючи незнайомі Тіні, — не найкраща стратегія поведінки для мене. Я був трохи злий на самого себе через те, що заснув, але оскільки це не завдало жодної шкоди, укрився мокрим плащем і вирішив пробачити собі. Пошукав цигарки, які брав зі собою, і виявив, що принаймні половина з них уціліла. З дев'ятої спроби я достатньо пожонглював Тінями, щоби добути вогонь. Потім просто сидів собі й палив під дощем. Відчуття були приємними, тож я годинами навіть не ворушивсь, аби хоч щось змінити.

Коли буря зрештою вщухла і з неба позникали хмари, настала ніч, сповнена дивними сузір'ями. Ночі в пустелях особливо прекрасні. Значно пізніше я помітив, як дорога м'яко пішла під гору, а мій камінь почав уповільнюватись. Щось відбулось, якщо бути термінологічно точним, фізичні закони взяли ситуацію під контроль. Тобто, підйом сам собою не міг так радикально вплинути на швидкість каменя. У мене не було бажання впливати на Тіні, оскільки це могло збити зі шляху. Я хотів якнайшвидше потрапити на знайомі мені підконтрольні території — знайти дорогу до місця, де мої інстинктивні сподівання на дію певних фізичних законів мали більше шансів справдитися.

Тож дав каменю повністю зупинитися, зістрибнув з нього і поліз під гору. Йдучи, я грався з Тінями в гру, яку ми всі вивчили, коли були дітьми. Обходиш якусь перепону — сухе дерево, купу каміння — і робиш так, щоб небо по обидва боки від неї стало різним. Поступово я відновив знайомі мені сузір'я. Знав, що спускатимуся вже із зовсім іншої гори, ніж та, на яку піднімався. Рани мої досі тупо нили, проте щиколотка перестала діймати, вона хіба що більше затерпла. Я відпочив і знав, що зможу йти дуже довго. Здавалося, все буде добре.

Прогулянка виявилася тривалою, дорога повільно вела все далі вгору. Але зрештою я натрапив на стежку — і тоді стало легше. Важко, але неухильно йшов під знайомим небом, маючи намір продовжувати рух аж до ранку. Поки я йшов, мій одяг став відповідати цій Тіні — джинсові штани, жакет, сухе серапе замість мокрого плаща. Почув, як десь неподалік заухкала сова, а далеко позаду і знизу від мене лунало щось дуже схоже на підвивання койотів. Ці ознаки знайомих місць виповнили мене почуттям якоїсь безпеки, я очищався від решток відчаю, що охопив мене під час польоту.

За годину піддався спокусі ще трохи пограти з Тінню. Нема ж нічого надзвичайного в тому, щоб надибати серед цих пагорбів коня, котрий відбився від табуна — звісно ж, я знайшов його. Хвилин десять витратив на те, щоб подружитися зі скакуном, а потім осідлав його і з усіма зручностями помчав схилом. Вітер укривав наш шлях інеєм. Визирнув місяць, і вся дорога заблищала.

Якщо коротко, то я їхав усю ніч, перейшов через перевал і почав спуск задовго до світанку. Гора, що виросла переді мною, була дуже й дуже високою, що, звісно, за таких обставин просто чудово. По цей бік перевалу все поросло зеленню, покресленою акуратними дорогами, вздовж яких пунктиром стояли поодинокі помешкання. Усе там відповідало моїм бажанням.

Світало. Я дійшов до підгір'я. Джинсове вбрання обернулося на штани кольору хакі та яскраву сорочку. Світла спортивна куртка лежала переді мною, перекинута через коня. Високо над головою реактивний лайнер прошивав небо від краю до краю. Біля мене виспівували пташечки, день був тихим та сонячним.

Якраз тоді я і збагнув, що хтось промовив моє ім'я, — і знову відчув дотик Козиря. Натягнувши віжки, зупинився.

— Так?

Це був Джуліан.

— Рендоме, де ти? — запитав він.

— Доволі далеко від Амбера, — відповів я. — А що?

— Чи намагався хтось вийти з тобою на зв'язок?

— Останнім часом ні, — сказав я. — Але хтось силкувався викликати мене вчора. Я був зайнятий, тож не міг відповісти.

— То був я, — відповів він. — У нас тут виникла певна ситуація, про яку тобі краще знати.

— А ти де? — поцікавивсь я.

— В Амбері. Недавно відбулося кілька подій.

— Наприклад?

— Татко кудись запропастився. На диво давно. Ніхто не знає, де він.

— Він так робив і раніше.

— Так, але тоді він залишав накази і передавав комусь свої повноваження. Раніше він завжди чинив саме так.

— Справді, — сказав я. — А «давно» — це коли?

— Понад рік. Ти що, зовсім нічого не знаєш про це?

— Я знав, що він зник. Джерард колись про це згадував.

— То і додай до того часу іще трохи.

— Второпав. І що ви збираєтеся робити?

— У цьому й проблема. Досі ми вирішували питання в міру їхнього надходження. Джерард та Каїн і далі керували флотом згідно з батьковим наказом. За його відсутності вони мають право самі вирішувати, як їм діяти. Я знову взявся патрулювати Арденський ліс. Центральної влади, яка б судила, приймала політичні рішення чи говорила від імені всього Амбера — нема.

— Отже, нам потрібен регент. Ми можемо зняти для цього карту, я гадаю.

— Усе не так просто. На нашу думку, тато мертвий.

— Мертвий? Чому? Як?

— Ми намагалися викликати його через Козир. Повторювали спроби щодня упродовж останніх пів року. Жодних результатів. Що думаєш?

Я кивнув.

— Можливо, він і мертвий, — мовив я. — Але ти не припускав, що він міг влипнути в якусь історію? Є ж імовірність, що він потрапив у халепу, скажімо, його ув'язнили? Це теж могло бути.

— Темниця — не перепона для карти. Ніщо не перепона. Він міг би покликати на допомогу тієї ж миті, коли ми вийшли б із ним на контакт.

— Не сперечатимуся, — відповів я. Однак постійні думки про Бранда змусили мене продовжити. — А якщо він навмисно розриває контакт?

— Навіщо?

— Гадки не маю, але це можливо. Ти ж знаєш, наскільки він таємничий щодо дечого.

— Ні, — відрізав Джуліан. — Твоя версія не тримається купи. Він точно залишив би накази своїм потенційним спадкоємцям.

— Значить, чхати на причини та обставини. Що пропонуєш?

— Хтось має зайняти трон.

Звісно, я від початку розумів, навіщо потрібен був цей діалог — просто слушна нагода перейти до справи випала тільки зараз.

— Хто? — запитав я.

— Ерік, здається, буде найкращим вибором, — відповів він. — Насправді він уже кілька місяців править. Залишилася тільки формальність — узаконити його правління.

— І не як простий регент?

— І не як простий регент.

— Розумію... Он воно як... Стільки всього трапилося, поки мене не було. А якої ти думки про Бенедикта?

— Здається, він щасливий там, де перебуває зараз, — десь серед Тіней.

— А він що думає про всю цю затію?

— Не зовсім схвалює її, одначе ми гадаємо, що наміру опиратися він не має. Це б надто все заплутало.

— Розумію, — знову повторив я. — А Блейз?

— Вони з Еріком добряче посварилися через це, проте Блейз більше не керує військами. Він відбув із Амбера місяців три тому. Щоправда, може зашкодити пізніше. Але до того часу ми вже будемо готові.

— Джерард? Каїн?

— Вони підуть слідом за Еріком. Мене цікавить, що робитимеш ти...

— А дівчата?

Джуліан знизав плечима.

— Вони приймають обставини без опору. Жодних проблем.

— Корвін, наскільки я розумію...

— Нічого нового. Він мертвий. Ми всі це знаємо. Його гробниця століттями припадає пилом і заростає плющем. А коли й живий, то навіки порвав з Амбером. Нічого нового. Але мене цікавить, на чиєму боці будеш ти.

Я гмикнув.

— Навряд чи я займаю настільки важливе становище, аби моя думка хоч щось важила.

— Нам треба знати її зараз.

Я кивнув.

— Я завжди вмів визначати, звідки дме вітер, — сказав я. — І ніколи не пливу проти нього.

Джуліан кивнув мені у відповідь і всміхнувся.

— Дуже добре.

— Коли коронація? Припускаю, мене теж запрошено...

— Авжеж. Звичайно. Одначе дату ще не встановлено. Досі залишається кілька дрібничок, які треба залагодити. Коли все владнається, один із нас зв'яжеться з тобою.

— Дякую, Джуліане.

— Бувай, Рендоме.

Перш ніж продовжити спуск, я довгенько сидів на землі схвильований. «Скільки часу Ерік продумував це?» — запитував себе. Більшість політичних інтриг в Амбері могли виникнути дуже-дуже швидко, однак природа ситуації вказувала на те, що за нею стоїть тривале обмірковування і планування. Природно, що я почав підозрювати: може, саме цей мій братчик винен у Брандових негараздах? Я також не міг позбутися думки, що то він причетний до зникнення батька. Це, звісно, потребувало б певних зусиль та передбачало б облаштування справді дієвої пастки. І чим довше я про це міркував, тим більше схилявся до думки, що це все підлаштував Ерік. Я навіть пригадав деякі старі чутки про його участь у твоєму власному зникненні, Корвіне. Але ось так, з місця в кар'єр, я нічого не міг придумати. Поміркувавши ще, вирішив: якщо тепер сила на боці Еріка, варто залишатися з ним у добрих стосунках.

А все ж таки... завжди варто ознайомлюватися з різними поглядами на події. Я напружив пам'ять, щоби пригадати, хто міг би мені підсобити. Міркуючи в цьому напрямку, я озирнувся назад і вгору, аби ще раз оцінити висоту гори, з якої нещодавно спустився. Щось привернуло мою увагу.

Біля самої вершини — кілька вершників. Вони, схоже, їхали тією ж дорогою, що і я. Мені не вдавалося точно порахувати, скільки їх, але підозрюю, близько дюжини — надто вже велика група людей їхала на конях саме тут і саме зараз. Щойно помітив, як вони спускаються там, де спускавсь і я, — у мене закололо в шиї. Що як..? Що як це ті ж самі типчики? Бо, як виявилося, це вони і були.

У двобої я міг би завиграшки здолати такого. Навіть кілька екземплярчиків не становили б для мене загрози. Проблема не в тому. Справжнім холодом пройняло від думки, що хтось, як і ми, вміє маніпулювати Тінями на дуже хитрий лад. Це означало, що хтось утнув штуку, яка все життя видавалася мені фішкою тільки нашої родини. А зважаючи на те, що ці паскуди — ще й Брандові наглядачі, їхні плани щодо родини (принаймні частини її) зовсім не видавалися доброзичливими. Я вкрився потом від думки про ворогів, які можуть дорівнятися нам у нашій головній силі.

Звісно, вони перебували надто далеко, щоб я міг чітко визначити, хто ж це був. Але якщо ти хочеш перемогти у грі на виживання, необхідно враховувати кожну ймовірність. Невже Ерік знайшов, підготував або створив для себе особливих істот, наділених такою здатністю? Крім тебе й Еріка, Бранд був одним з головних претендентів на престол... Звісно, я не мав нічого проти тебе, дідько! Матері його ковінька! Ти знаєш, про що я. Маю розповідати тобі про це, щоб ти розумів, як я розмірковував тоді. Ось і все. Тож Бранд мав непогану основу для подання заявки, якби, звісно, трапилася нагода зробити це. Про тебе — ні слуху ні духу, а він був головним Еріковим конкурентом, якщо казати про юридичні формальності. Якщо додати до всього його становище і здатність цих типів мандрувати Тінями, Ерік видавався мені все моторошнішим. Ця думка мене лякала навіть більше, ніж вершники за спиною, хоча й вони не додавали втіхи. Я надумав утнути зараз кілька штук: по-перше, поговорити з кимось із Амбера, а по-друге, попросити його забрати мене через Козир.

Гаразд, рішення прийнято. Джерард видавався найбезпечнішим варіантом. Він помірковано відкритий, нейтральний. Найчастіше — чесний. І з усього, про що повідомив Джуліан, роль Джерарда видавалася пасивною. Він не збирався активно опиратись Еріку, бо не хотів провокувати ще більше проблем. Але це й не означало, що він схвалював його дії. Просто старий-добрий, надійний і консервативний Джерард. Обравши брата, я простягнув руку по колоду Козирів — і мало не зойкнув. Вони зникли.

Я шукав у всіх кишенях кожного з елементів мого вбрання. Я точно брав їх із собою, полишаючи Тексорамі, але ж міг втратити будь-якої миті під час подій останніх днів. Мене били і кидали багато разів. То був найкращий час для того, щоб загубити щось. Вибудувавши складну архітектоніку проклять, я втиснув каблуки в боки коня. Доведеться їхати швидко — і думати теж швидко. По-перше, треба дістатися в миле, залюднене, цивілізоване місце, де методи примітивного вбивці не діятимуть.

Кваплячись униз, я прямував до однієї з доріг. Цього разу працював з Тінню дуже обережно, вдаючись до найтонших своїх навичок. Тієї миті я мріяв лише про те, щоби швидше позбутися своїх переслідувачів і знайти короткий шлях до безпечного куточка.

Світ замерехтів і востаннє блиснув, обернувшись на Каліфорнію, яку я шукав. Моїх вух сягнув скрипучий гуркіт — фінальний штрих. Озирнувшись, я побачив, як частина скелі захиталась і, наче в уповільненій зйомці, сповзла прямісінько на вершників. Незабаром я спішився і попрямував до поближньої дороги. Мій одяг став ще свіжішим, а його якість — кращою. Я не був певен щодо пори року, тож цікавило, яка зараз погода у Нью-Йорку.

Коли нарешті приїхав сподіваний автобус, я сів у нього. Обравши собі місце біля вікна, трохи покурив і милувався сільськими краєвидами. Невдовзі задрімав.

Прокинувся лишень наступного дня по обіді, коли ми приїхали до терміналу. Я був голодним як вовк, тож вирішив спершу поїсти, а вже потім роздобути собі авто до аеропорту. Придбав собі чізбурґери й два пива за бакси, що в мене залишалися з Тексорамі. На перекус мені знадобилося хвилин двадцять. Вийшовши з кав'ярні, я помітив ряд таксі, що стояли біля входу. Перш ніж сісти в одне з них, вирішив зробити важливу зупинку в чоловічому туалеті.

У найгірший з можливих моментів двері шести кабінок за спиною прочинились, і їхні відвідувачі кинулися на мене. Неможливо було ні з чим сплутати ці шипи на руках, завеликі щелепи і палючі очі. Паскудам вдалося не просто наздогнати мене. Вони ще й вбрані були так, як і всі решта людей навколо. Зникли останні сумніви щодо їхньої влади над Тінями.

На щастя, один з них виявився спритнішим за решту. А ще, можливо, через мій зріст, вони не до кінця усвідомили мою силу. Я схопив найближчого за передпліччя (щоб уникнути шипів на руках, якими він так хизувався), зупинив його перед собою, підняв — і жбурнув у решту нападників. А тоді просто розвернувся й побіг. Навіть двері вибив на шляху до свободи. Не зупинявся навіть, щоб застібнути ширінку, аж доки скочив у таксі, де попросив водія гнати так, щоб гума плавилася.

Годі. Тепер мені потрібне вже щось більше, ніж просто притулок. Я хотів роздобути колоду Козирів і розказати комусь із родини про цих типів. Якщо їх створив Ерік, інші також мають дізнатися про їхнє існування. Якщо ж ні, то Еріку теж потрібно розповісти. Якщо вони можуть так легко мандрувати Тінями, то й інші, певно, мають такий хист. Ким би вони не були, а одного дня ці мерзотники можуть стати справжньою загрозою для Амбера. Припустимо — просто припустимо — що ніхто з домашніх не причетний. А що як тато і Бранд стали жертвами якогось невідомого ворога? Насувається якась велика і страшна загроза, а я вступив прямісінько у неї. Ось і чудова причина так старанно переслідувати мене. Я їм аж ґвалт як потрібен. Моя уява розгулялася. Вони можуть заганяти мене в якусь пастку. А раптом неподалік вештаються не лише ті, кого я бачив?

Я опанував себе. Потрібно долати проблеми в міру їхнього виникнення, казав я собі. Ось і все. Відділити почуття від здогадів або принаймні спробувати зробити це. Я потрапив у тінь сестри Флори — вона мешкає на іншому боці континенту, в місцині під назвою Вестчестер[56]. Дістатися до телефона, визначити номер і зателефонувати їй. Сказати, що це терміново й попросити притулку. Вона не відмовить, хай навіть у неї до мене нутряна неприязнь. А тоді скочити на літак і забиратися звідси якомога швидше. Якщо сильно захочеться, можна в польоті вибудовувати всілякі припущення. А поки — поводитися спокійно.

Я зателефонував з аеропорту, і слухавку взяв ти, Корвіне. Ти став тією змінною, яка знищила всі можливі варіанти рівняння, котрі я обміркував: ти враз виник невідомо звідки саме там і саме тоді. Я вхопився за твою пропозицію про захист, але не тому, що настільки його потребував. Тим шістьом я міг би дати раду самотужки. Але проблема полягала вже в іншому: я гадав, що цими типами керуєш саме ти. Мені спало на думку, що ти зачаївся надовго, вичікуючи слушної миті, аби вступити в гру. І тепер, вирішив я, ти приготувався. Це все пояснювало. Ти впорався з Брандом, а тепер разом зі своїми Тіньовими блукальцями-зомбі збираєшся повернутися і заскочити Еріка зненацька. Я хотів бути на твоєму боці, тому що ненавидів Еріка, а ще знав, що ти завжди все ретельно плануєш і зазвичай досягаєш, чого хочеш. Я обмовився про типів, які переслідували мене, аби почути, що скажеш ти. Те, що ти не сказав нічого, нічогісінько й не доводило. Або ж це твої підступи, або ти гадки не мав, де я був. Звісно, варіант, що я мандрую прямо в твою пастку, також лишався, але мені й так не бракувало клопотів, та й не таке я велике цабе, щоб ти позбувався мене для балансу сил. Особливо, якщо запропоную свою підтримку — а це я зроблю із задоволенням.

Тож я полетів. І щоб я скис, якщо ця мерзенна шістка не залізла на борт разом зі мною. Почесний ескорт? — запитував я себе. Краще вже не мудрувати. Коли ми приземлились, я відкинув усі думки і помчав до Флори. А тоді поводився так, ніби нічого й не трапилося, щоб побачити, як же діятимеш ти. Коли ти допоміг мені розправитися з типчиками, я таки остовпів. Ти справді ні про що не знав чи то був хитрий трюк — ти пожертвував кількома солдатами, аби я ні про що не дізнався. Гаразд, вирішив я. Ні про що не питатиму, співпрацюватиму й побачу, що в тебе на думці. Я став бездоганним глядачем для комедії, яку ти розіграв, щоби приховати стан своєї пам'яті. А коли я дізнався правду, було просто запізно. Ми вже прямували до Ребми, і нічого з цього не мало для тебе жодного значення. Згодом, після коронації, я не бачив потреби розповідати про все Еріку. Я перебував у нього в полоні, тож особливої любові до нього не мав. Мені навіть спало на думку, що ця інформація може одного дня виявитися корисною — наприклад, щоб купити свободу — якщо загроза матеріалізується. Стосовно ж Бранда, то я дуже сумнівався, що хтось повірить мені. А якщо і повірять, шлях у ту Тінь знав тільки я. Уявляєш, щоб Ерік звільнив мене за таке? Він би засміявся і запропонував вигадати кмітливішу побрехеньку. А про Бранда я відтоді більше не чув. Інші, здавалося, також. Шанси, що він мертвий, — п'ятдесят на п'ятдесят. Ось та історія, яку я тобі ніколи не розповідав. Тепер ти й міркуй, що це може означати.

3

Я ретельно розглядав Рендома, пригадуючи, яким же хорошим гравцем у карти він був. На його обличчі неможливо прочитати, бреше він — повністю або частково — чи ні. Справа ця домірна розгляданню дзвінкового нижника. А нюанс-то цікавий! Його історія містила багато штрихів, які надавали їй правдоподібності.

— Перефразовуючи Едіпа, Гамлета, Ліра[57] та всіх інших хлопців, — мовив я. — «Хотів би я дізнатися про все раніше».

— Мені зараз справді вперше випала нагода розповісти про все тобі, — відказав Рендом.

— І то правда, — погодивсь я. — На жаль, твої слова не тільки не прояснюють ситуацію, а навпаки — ще більше ускладнюють ребус. А це зовсім не дрібниці. У нас тут від підніжжя Колвіра простягається Чорна дорога. Вона пролягає крізь Тінь, і почварам вдалося скористатися нею, щоби пролізти в Амбер. Ми не знаємо істинної природи сил, які стоять за цим усім, але вони безумовно лихі та ще й набирають снаги. Мене вже тривалий час гризуть докори сумління: боюся, що це якось пов'язано з моїм прокляттям[58]. Так, я не пошкодував слів. Але прокльони прокльонами, а ми маємо справу з чимось цілком матеріальним, і з ним можна боротися. Саме це ми й збираємося робити. Але увесь тиждень я намагався з'ясувати роль Дари у нинішніх подіях. Хто вона насправді? Що вона таке? Чому так переймалася проходженням Лабіринту? Яким чином їй вдалося досягнути успіху? І та її остання погроза... «Амбер має бути зруйнований», — сказала вона. Те, що це трапилося водночас із нападом з Чорної дороги, видається більше ніж просто збігом. Як на мене, то не окремі проблеми, а різні частини одного мережива. І здається мені, все зводиться до того, що в Амбері є зрадник — Каїнова смерть, записки... Хтось з-поміж нас допомагає зовнішньому ворогові або ж сам стоїть за всім. Тепер, за допомогою ось цього типа, пов'яжи все зі зникненням Бранда, — я копнув труп ногою. — Видається мені, що батькова смерть чи зникнення — також частина загальної канви. А якщо все так і є, знадобилася неймовірна конспірація — деталі одна до одної ретельно припасовувалися упродовж довгих років.

Рендом відчинив сервант у кутку і дістав звідти пляшку та двійко келихів. Наповнивши їх по вінця, простягнув одного мені, а тоді повернувся на свій стілець. Ми мовчки випили за марність буття.

— Добре, — мовив Рендом. — Змови — улюблена справа всіх місцевих, і в кожного було на це достатньо часу. Ми з тобою надто молоді, щоб пам'ятати братів Озріка та Фінндо, які загинули заради Амбера. Але враження, що склалося в мене з розповідей Бенедикта...

— Так, — перервав його я. — Вони наважилися на щось більше, ніж марнославні мрії про трон, і тому виникла необхідність, щоб вони сміливо полягли в бою за Амбер. Я також це чув. Може, так, а може, й ні. Ми ніколи не знатимемо напевне. І все ж... Так, це правильна заувага, однак практичної користі від неї нема. Не маю жодних сумнівів, що таке вже робилося раніше. І багато хто з нас на це здатен. І все ж таки, хто? Доки не дізнаємося цього, залишатимемося стриноженими. І всі наші ходи, можливо, лише зачеплять кінцівки почвари. Поділися здогадами.

— Корвіне, — відказав брат. — Якщо бути цілком чесним, зрадником можна назвати будь-кого з нас — навіть мене, через статус полоненого. Насправді, це може виявитися чудовим прикриттям. Я міг би отримувати справжню насолоду: видаватися безпорадним, а насправді смикати за ниточки, щоб інші танцювали під мою дудку. Кожен з нас. У кожного — свої мотиви й амбіції. А за довгі роки ми всі мали і час, і нагоду підготувати стартовий майданчик. Ні, пошуки підозрюваних — хибний шлях. Будь-хто потрапляє в цю категорію. Подумаймо краще про те, що ж могло б вирізняти таку особистість, окрім мотивів і можливостей. Тобто, я маю на увазі: проаналізуймо вжиті заходи.

— Добре. Починай.

— Дехто з нас більше, ніж решта, знає про принципи роботи Тіней — входи та виходи, як і чому. А ще він має союзників, яких роздобув у далеких краях. Ось це все він і привів до Амбера. Наразі ми не можемо просто поглянути на людину і сказати, чи володіє вона такими знаннями й навичками. Але спробуймо поміркувати, де ж вона цього навчилася. Можливо, зрадник самостійно вивчив усе про Тіні. Або ж міг навчатися постійно, тут, доки Дворкін був живим і охоче давав уроки.

Я опустив очі в келих. Дворкін міг бути досі живим. Він подарував мені засоби для втечі з підземель Амбера — чи ж давно? Я нікому не розповідав про це, і наразі не мав на меті робити таке. По-перше, Дворкін збожеволів — саме тому батько і замкнув його. По-друге, він володів силами, яких я не розумію. Ті свідчили, що старий міг бути доволі небезпечним. І все ж художник доброзичливо схилився на мій бік після краплі лестощів та спогадів. Якщо він досі десь тут, то я гадав, що, озброївшись терпінням, зможу дати йому раду. Тож я зберігав усе це в глибинах свідомості як секретну зброю. Наразі не бачив жодної причини змінювати рішення.

— Бранд часто вештався з ним, — мовив я, нарешті збагнувши, до чого вів Рендом. — Його цікавило подібне...

— Точно, — відповів Рендом. — І він точно знав більше, ніж решта з нас, якщо зміг надіслати мені те повідомлення без Козиря.

— Гадаєш, він уклав угоду з чужинцями, звільнив для них шлях, а тоді з'ясував, що більше не потрібен їм, — і зазнав поразки?

— Не обов'язково. Але, гадаю, і таке можливо. Таким є плин моїх думок — і я не заперечую, що симпатизую Бранду: гадаю, він достатньо знався на проблемі, аби помітити: з Козирями, Лабіринтом і найближчою до Амбера Тінню щось коїться. А потім схибив. Можливо, він недооцінив злочинців і сам виступив проти них, замість того щоби звернутися до тата або Дворкіна. Що далі? Ворог підкорив його та ув'язнив у вежі. Можливо, він надто високо цінував Бранда, щоб убити його, якщо в цьому нема потреби, або ж планував згодом використати його.

— Із твоїх уст це звучить правдоподібно, — сказав я і хотів додати: «І це чудово вписується в твою історію», щоби знову подивитися на його байдуже обличчя, але дещо стримало мене. Коли я був у Блейза, ще до атаки на Амбер, то грався з Козирями, і Бранд на мить встановив зі мною зв'язок. Він згадав про лихо та ув'язнення, а тоді контакт урвався. Це добре узгоджувалося з розповіддю Рендома. Тож натомість я мовив: — Якщо він зможе вказати на винного, потрібно повернути його і попросити вказати.

— Я сподівався, що ти скажеш це, — відповів Рендом. — Ненавиджу залишати такі справи незавершеними.

Підвівшись, я взяв пляшку і наповнив келихи. Ковтнув. Запалив ще одну цигарку.

— Але поки ми візьмемося за це, — мовив я, — потрібно вирішити, як найкраще повідомити звістку про Каїна. До речі, де Флора?

— Гадаю, десь у місті. Зранку вона була там. Певен, що зможу відшукати її для тебе.

— То зроби це. Як знаю, вона єдина з тих, хто бачив одного з хлопців, які влізли в її дім у Вестчестері. Вона має бути під рукою, коли потрібно буде підтвердити їхню бридкість. Окрім того, хочу дещо запитати в неї.

Випивши келих, Рендом підвівся.

— Гаразд. Саме це зараз і зроблю. Куди мені привести її?

— У мої покої. Якщо мене там не буде, зачекайте.

Він кивнув.

Я підвівся і провів його у коридор.

— Маєш ключа від цієї кімнати? — запитав Рендома.

— Висить на гачку всередині.

— Краще дістань його і замкни двері. Нам не потрібне дочасне викриття.

Він так і зробив, а потім віддав ключа мені. Я провів його до першого сходового майданчика, а тоді дививсь, як він віддаляється.

Я витягнув із сейфа Судний Камінь — рубіновий кулон, що давав татові й Еріку владу над погодою на околицях Амбера. Перед смертю Ерік розповів мені, що саме потрібно зробити, аби підпорядкувати Камінь собі. Раніше мені бракувало часу перейматися цим, та й зараз, по правді, було не до того. Але під час розмови з Рендомом я вирішив, що доведеться знайти час. Відшукав нотатки Дворкіна під каменем біля каміна Еріка. Того останнього разу він про все мені розповів. Цікаво тільки, де ж він сам знайшов їх — адже вони були вже неповними. Я витягнув їх із глибини сейфа й одразу проглянув. Вони узгоджувалися з Еріковим поясненням того, як налаштувати камінь на себе.

А ще там було зазначено, що Камінь має й інше застосування, крім контролю над погодними явищами, який був практично випадковою, але ефектною демонстрацією складних принципів, котрі лежать в основі Лабіринту, Козирів та фізичної цілісності Амбера, не кажучи вже про Тіні. На жаль, бракувало подробиць. І все ж, чим глибше я занурювався в нетрі пам'яті, тим більше проступало крізь ці рядки. Камінь батько використовував надзвичайно рідко. І хоча він казав, що змінює погоду, погода далеко не завжди змінювалася, коли він його діставав. А ще татусь часто брав кулон із собою у маленькі відрядження. Тож я ладен був повірити, що з ним не все так просто. Певно, Ерік міркував ідентично, але не зміг розкумекати інші можливості Каменя. Він прямолінійно скористався його очевидною силою, коли ми з Блейзом напали на Амбер, і минулого тижня, коли налетіли почвари з Чорної дороги. Обидва рази Камінь добре послужив Еріку, хоч і не зміг врятувати йому життя. Тепер я вирішив, що краще б мені заволодіти Каменем. Важлива будь-яка додаткова підмога. І ще мені спало на думку, що було б непогано, якби мене побачили з кулоном. Особливо тепер.

Я відклав нотатки назад у сейф, а Камінь заховав у кишеню. А тоді вийшов з кімнати й рушив донизу. І знову, коли проходив тими галереями, мене переслідувало відчуття, ніби я ніколи не полишав цього місця. Це мій дім, до нього я прагнув. І тепер я став його оборонцем. Ще не одягнув корону, а всі його проблеми вже стали моїми. Яка іронія! Я повернувся, щоб вимагати корону, вирвати її в Еріка, зажити слави і владарювати. Однак усе враз зруйнувалося вщент. Небагато часу знадобилося мені, щоби збагнути: Ерік поводився неправильно. Якщо він і справді упокошив тата, то не мав права на престол. А якщо ж ні, то надто поквапився. У будь-якому разі коронація і так потішила його й без того роздуте его. А я ж також прагнув корони і знав, що можу взяти її. Одначе коронуватися зараз — вершина безвідповідальності: в Амбері розквартировані мої війська, на мене ось-ось упаде підозра в Каїновій смерті, починають вимальовуватись обриси якоїсь фантастичної змови, а батько досі може залишатися живим. Ми зрідка виходили з ним на короткий зв'язок, і якось, багато років тому, він назвав мене своїм наступником. Але навколо так багато хитрощів і лицемірства, що я навіть не знав, кому вірити. Він не відрікся від престолу. А я отримав травму голови, і все ж чудово знав, чого бажаю. Мозок — дивне місце: навіть власній свідомості не варто йняти віри. Чи міг усю цю кашу заварити я? Відтоді багато всього трапилося. Така вже ціна забуття амберитом — не довіряти навіть собі. Цікаво, що сказав би на це Фройд. Хоча йому і не вдалося вилікувати мою амнезію, а все ж він прийшов до дуже логічних висновків про те, яким був мій батько і що у нас за стосунки, але навіть я не здогадувався про це тоді. Хотілося б іще раз записатися до нього на прийом.

Я пройшов крізь мармурову обідню залу в темний вузький коридор, що простягався за нею. Кивнувши вартовому, рушив до дверей. Крізь них — на сходовий майданчик, вперед і вниз. Нескінченні спіральні сходи, що вели ген у нутрощі Колвіра. Кроки. Спалахи то там, то сям. За ними — темрява.

Якоїсь миті здалося, ніби шальки терезів ворухнулися, буцімто я більше не діяв за власною волею, а корився комусь. Мене змушували рухатися, реагувати. Слухняно йти. Один крок перетікав у інший. Де ж усе почалося? Певно, це тривало вже довгі роки, а я тільки щойно почав усе помічати. Можливо, всі ми — жертви, але так, що досі ніхто цього не збагнув. Яка пожива для хворобливих думок... Де ж ти зараз, Зіґмунде? Я прагнув бути королем — досі прагнув бути королем — понад усе. Та чим більше вчився і чим більше думав про те, що вивчив, тим більше видавався самому собі королівським пішаком у шаховій партії Амбера[59]. Я збагнув, що це почуття наростало в мені вже давно — і геть мені не сподобалось. Але ж ніхто з тих, хто коли-небудь ходив під сонцем, не уникав помилок — втішав я себе. І якщо мої внутрішні чуття віддзеркалюють дійсність, мій особистий Павлов[60] з кожним дзвоником усе ближче підходив до моїх ікл. Скоро, вже дуже скоро — я відчував — він підкрадеться неймовірно близько. І то вже я маю подбати, щоб він не зміг ні втекти, ні повернутися знову.

Поворот, поворот, навколо й униз, спалах тут, спалах там, мої думки звиваються, як нитка, що вкриває шпулю, згортаються та розгортаються, і нема певності ні в чому. Знизу долинув гуркіт металу об камінь. Зблиснули піхви вартового. Той підвівся. Мерехтливий вогник у ліхтарі сягнув сильніше.

— Лорде Корвіне...

— Джейм і...

Унизу я взяв з полиці ліхтар, запалив його, повернувся і рушив до тунелю. Темрява розступалася переді мною з кожним кроком.

Блукаючи тунелем, я рахував бічні коридори. Шукав сьомий. Луна і тіні. Пліснява та пил.

Ось і підходжу. Повернути. Тепер уже близько.

І ось нарешті величні, темні, металом оббиті двері. Відімкнувши їх, штовхнув із чималим зусиллям. Вони скрипнули, встояли, а тоді, зрештою, хитнулися вперед.

Зайшов усередину і праворуч поставив ліхтар. Більше він мені не потрібен, адже сам Лабіринт давав удосталь світла, аби я міг здійснити задумане.

Кілька митей я розглядав Лабіринт — осяйне плетиво перевитих ліній, котрі мерехтіли в очах, щойно намагався простежити їхній шлях. Він викарбуваний тут, на масній чорноті підлоги. Цей шлях дав мені владу над Тінями, повернув більшу частину пам'яті. А ще він умить знищить мене, щойно ступлю хибний крок. Вдячність, що охопила мене, усе ж перепліталася зі страхом. Неймовірний, таємничий прадавній родинний спадок, який лежав саме там, де й мав бути, — у підземеллі.

Я рушив у куток, звідки починався візерунок. Напружив розум, розслабив тіло і поставив ліву ногу в Лабіринт. Не спиняючись, ступив крок уперед і відчув, як мене пронизує струм. Блакитні іскорки осяяли мої черевики. Ще один крок. Цього разу пролунало гучне потріскування, і виник опір. Я проминув перший віраж, намагаючись прискоритися, прагнучи якомога швидше сягнути Першої Запони. Коли дійшов до неї, волосся скуйовдилось і спалахи стали довшими та яскравішими.

Напруга зросла. Кожен крок потребував більше зусиль, аніж попередній. Потріскування погучнішало, і струм посилився. Моє волосся стало дибки — я струсив з нього іскри. Зосередивши погляд на вогнистих лініях, крокував далі.

Раптом тиск зник. Я заточився, але крокував далі. Перша Запона залишилася позаду, і мене охопила втіха, що вдалося проминути її. Пригадав, як востаннє долав цей шлях у підводному місті Ребмі. Маневр, який щойно здійснив, почав тоді повертати мої спогади. Так. Я рушив далі, й іскри сяйнули, струм посилився, обпалюючи мою плоть.

Друга Запона... Кути... Здавалося, напруга сягнула межі й усе моє єство обернулося на єдину Волю. Божевільне, невблаганне відчуття. Тієї миті проходження Лабіринту стало єдино важливою для мене метою. Я завжди був там, боровся, ніколи нікуди не зникав і завжди лишатимуся тут, протиставляючи свою волю лабіринту сили. Час зник. Залишилася тільки напруга.

Іскри сягнули мені до пояса. Я вийшов на Велику Криву й пробивався крізь неї. З кожним кроком вона руйнувалася і відроджувалася, згораючи в полум'ї творіння, замерзаючи у холоді кінця ентропії.

Далі й уперед, повернути. Ще три вигини, пряма, низка аркад. Запаморочення, потьмарення і з'ява — здавалося, ніби я погойдуюся за межами буття та повертаюся в них. Поворот, поворот, поворот... ще один поворот... Коротка, гостра арка... Пряма, що веде до Останньої Запони... Здається, тоді я важко дихав і сходив сімома потами. Ніколи не зможу пригадати напевне. Я ледве ворушив ногами. Іскри дійшли мені до плечей. Вони потрапляли в очі, тому я втрачав чіткість бачення, Лабіринт зникав поміж спалахами. Туди-сюди, туди-сюди... Ось як усе було. Я зі силою викинув праву ногу вперед, розуміючи, що так почувався Бенедикт, коли його ноги скувала чорна трава. Якраз перед тим, як я вдарив його по потилиці. Я почувався так, ніби мене побили. Ліву ногу вперед... Усе відбувалося настільки повільно, що не можна було стверджувати, буцімто я взагалі рухався. Мої руки обернулися на блакитне полум'я, ноги — на вогненні стовпи. Інший крок. Ще один. І ще.

Я почувався статуєю, в яку повільно вливали життя, напіврозталим сніговиком, вигнутою балкою... Ще два... Три... Кроки мої були повільними, та я спрямовував їх з усією силою вічної і незламної волі, яка мала звершитися...

Пройшов крізь Запону. За нею — коротка арка. У темряві й тиші перетнув її за три кроки. Вони видалися найтяжчими.

«Обідню перерву Сізіфу[61]! — подумав я, щойно вийшовши з Лабіринту. — Я знову зробив це! — друга думка. — Ніколи знову!» — третя.

Я дозволив собі розкіш — кілька глибоких вдихів та дрібне тремтіння. А тоді дістав з кишені Камінь і за ланцюжок підняв його на рівень очей.

Звісно ж, усередині він червоний — темно-вишневий, димчастий, осяйний. Здавалося, ніби подорож Лабіринтом додала йому ще сяйва та мерехтіння. Я і далі розглядав його, думаючи про вказівки, порівнював їх з тим, що вже знав.

Якщо ти пройшов Лабіринт і сягнув цієї точки, то можеш змусити його перенести себе в будь-яке місце, котре тільки уявиш. Усе, що потрібно, — бажання і вольовий акт. Але, по правді, мене на мить охопила тривога. Якщо все пройде так, як зазвичай, я можу опинитись у химерній пастці. Але ж Еріку вдалося, і він не опинився в якійсь Тіні всередині самоцвіту. Ці нотатки залишив Дворкін, а він був великою людиною, вартою довіри.

Напруживши свідомість, я зосередився на серцевині Каменя.

У ньому виблискувало розмите зображення самого Лабіринту, оточене мерехтливими вогниками, крихітні спалахи та відблиски, різноманітні вигини й переходи. Я зважився і зосередив силу волі...

Червоність та повільний рух. Неначе занурюєшся в густий океан. Спершу дуже повільно. Плин крізь темряву, далеко попереду — маленькі мерехтливі вогники. Враз моя швидкість зросла. Світлові плями — далекі, уривчасті. Ніби ще трохи швидше. Нема орієнтирів. Я був точкою усвідомлення невизначених вимірів. Вловлював власний рух, зміни, які переживав... Тепер усе швидше. Багрянець зник, як і будь-яке середовище взагалі. Щез і опір. Я прискорювався. Здавалося, буцімто все охоплюється лишень однією безперервно тривкою миттю. Усе набуло позачасового виміру. Моя швидкість стосовно цілі видавалася велетенською. Маленький, перекручений лабіринт виростав, розгортаючись до тривимірної моделі самого Лабіринту. Розкреслений спалахами різнобарвного світла, він виріс переді мною, скидаючись на неймовірну галактику, що розкинулась у просторі вічної ночі в осяйному ореолі блідого пилу, що обернувся в промені незліченних мерехтливих цяток. Мене повністю огорнуло яскраве полум'я, що вело до бічного променя, звідки — я знаю — все починалось. Я був надто близько — загубившись — щоб охопити всю велич, але вібрації, коливання, переплетення всього, що я бачив, змушували мене запитати себе, чи вистачить трьох вимірів, щоб увібрати всі ті дивовижі, котрі відкривалися переді мною. Частина мого розуму відштовхнулася від метафори галактики і кинулася до інших крайнощів, намалювавши Гілбертів простір[62] субатомних площин, однак ця метафора втілювала безвихідь. Я нічогісінько про нього не знав. У мені лишень наростало відчуття — інстинктивно? Завдяки Лабіринту? — що я маю пройти і через цей лабіринт, аби вийти на новий рівень сили, якої прагнув.

І я не помилився. Не сповільнюючись, я опинився в ньому. Звивався і кружляв вогнистими шляхами, проминаючи позбавлені матерії хмари сяйва та блиску. Тут не було ділянок з високим опором, як у самому Лабіринті. Здавалося, мого початкового імпульсу вистачило, аби пролетіти крізь нього. Вихрова екскурсія Чумацьким Шляхом? Потопельник серед коралових рифів? Безсонний горобець, який пролітає над розважальним парком увечері Четвертого липня[63]? Так плинули мої думки, коли намагався пригадати цей перехід.

...Я вийшов звідти, перетнув і здолав фантасмагорію червонястого світла, посеред якого стояв, стискаючи підвіску біля Лабіринту, і вдивлявся в камінь, усередині якого — Лабіринт, він у мені, повністю у мені, а я в ньому, і багрянець навколо тьмяніє та зникає. Залишилися тільки я, підвіска і Лабіринт — усі предметно-просторові відношення відновлено, але октавою вище — саме так я найкраще міг би висловити все. Адже тепер у мені існувала своєрідна емпатія. Так, ніби я набув додаткового смислу, нового способу вираження. І відчуття те було особливим, дарувало втіху.

Згораючи від нетерпіння, щоб випробувати його, я зібрався з думками і наказав Лабіринту перенести мене деінде.

І ось я вже стояв у круглій кімнаті найвищої вежі Амбера. Перетнувши її, вийшов на малесенький балкон. Контраст зі щойно здійсненою надчуттєвою подорожжю виявився разючим. Кілька довгих секунд я просто стояв там і дивився.

Море видавалося ковдрою з різноманітних текстур, небо частково заволокло хмарами — смеркало. Самі хмари витворювали візерунки з м'якого сяйва і грубих тіней. Вітер дув у напрямку моря, тож його солоний дух ненадовго був мені недоступним. Птахи видавалися чорними цятками в небі. Вони літали і кружляли вдалині над водою. А нижче мене палацові двори та міські тераси простягалися в незмінній елегантності аж до краю Колвіру. На центральних вулицях метушилися крихітні люди, а рухи їхні видавалися нікчемними. Я почувався дуже самотньо.

А тоді торкнувся до підвіски і викликав шторм.

4

Рендом та Флора чекали на моє повернення в покоях. Спершу очі Рендома зиркнули на кулон, а вже потім і на мене. Я кивнув. Повернувшись до Флори, злегка вклонився їй.

— Сестро, — мовив я. — Давно ми бачилися, давно...

Вигляд вона мала зляканий, що було мені на користь. І все ж Флора усміхнулася й узяла мене за руку.

— Брате, — сказала вона. — Бачу, ти дотримав слова.

Бліде золото її волосся... Вона обрізала його, залишивши чубчик. Я не міг вирішити, чи до вподоби мені така зачіска. У неї було дуже красиве волосся. А ще — блакитні очі з відтінком пихи, що давали їй змогу бачити все у найсприятливішому світлі. Іноді здавалося, що вона поводиться дуже по-дурному, але в інший час вона радше змушувала замислитися.

— Вибач, що витріщаюся на тебе, — мовив я, — та востаннє, коли ми бачилися, не мав змоги поглянути на тебе.

— Я дуже рада, що цю ситуацію виправлено, — відказала вона. — Це було так... Ти ж знаєш, я нічого не могла зробити.

— Знаю, — погодивсь я, пригадавши тонкий передзвін її сміху по той бік темряви на одній з річниць коронації Еріка. — Знаю.

Я підійшов до вікна й прочинив його, будучи впевненим, що дощові краплі не потраплять у кімнату. Я любив запах бурі.

— Рендоме, чи з'ясував ти щось цікаве стосовно особи можливого листоноші? — запитав я.

— На жаль, ні, — відказав брат. — Я тут порозпитував трохи. Здається, ніхто не бачив нікого в потрібному місці у потрібний час.

— Зрозуміло, — сказав я. — Дякую. Можливо, побачимося трохи пізніше.

— Гаразд, — відповів він. — Увесь вечір я буду в своїх покоях.

Я кивнув, повернувся і, притулившись до підвіконня, дивився на Флору. Виходячи, Рендом тихо зачинив двері. Секунд тридцять я прислухався до стукоту дощу.

— Що збираєшся робити зі мною? — нарешті спитала вона.

— Робити?

— Зараз ти у такому становищі, що можеш вимагати повернення старих боргів. Підозрюю, багато всього розпочнеться зараз.

— Можливо, — мовив я на те. — Але багато всього залежить від дечого. А багато що і дещо — це все ж таки не одне й те саме.

— Що маєш на увазі?

— Дай мені те, що я хочу, а там побачимо. Мені колись казали, що я непоганий хлоп.

— І чого ж ти хочеш?

— Історію, Флоро. Почнімо з цього. Як ти обернулася на мою пастушку в тій Тіні — на Землі. Найдрібніші подробиці. Що планували спершу? На чому дійшли згоди? Все. Абсолютно.

Вона зітхнула.

— Усе почалося... — мовила вона. — Так... У Парижі, на вечірці такого собі месьє Фоко[64]. То було років за три до Якобінської Диктатури[65]...

— Зачекай, — відказав я. — Що ти там робила?

— Я років з п'ять мешкала в тій зоні Тіні, — пояснила вона. — Вешталася собі, придивляючись щось новеньке, що могло б розважити мене. А на вечірку ту прийшла через незбагненний поклик долі, адже тільки він насправді допомагає нам щось знайти: дозволила бажанням вести мене і просто йшла за інстинктами.

— Цікавий збіг...

— Не в контексті тих подій... враховуючи, скільки ми подорожуємо. Це був, скажімо так, мій Авалон, моя заміна Амбера, мій дім поза межами дому. Називай це як хочеш. Я була там, на тій вечірці, тієї жовтневої ночі, коли ти зайшов усередину з мініатюрною рудоволосою дівчиною — Жаклін. По-моєму, її звали так.

Слова Флори повернули з глибин моєї пам'яті спогад, що лежав там непорушно з давніх-давен. Жаклін я пам'ятав значно краще, ніж вечірку Фоко, але така пригода справді була.

— Продовжуй.

— Як уже сказала, — вела далі вона, — я була там. Ти прибув пізніше. Звісно ж, ти відразу привернув мою увагу. Коли живеш достатньо довго і багато мандруєш, вряди-годи зустрічаєш людину, схожу на знайому тобі. Такі думки снували в мені, коли хвилювання від першого враження спало. Це точно просто схожість. Минуло стільки часу — а від тебе ні слова. І все ж кожен з нас має таємниці та серйозні причини не розголошувати їх. Може, саме в цьому й полягав твій секрет. Нас познайомили, і я згаяла прірву часу, щоб відтягнути тебе від рудоволосого дівчиська довше, ніж на кілька хвилин. Ти наполягав, що тебе звати Фенневаль — Кордел Фенневаль. Мене охопила непевність. Я не могла збагнути, чи то переді мною двійник, чи ти бавишся в ігри. Мені на думку спала ще одна можливість: ти так довго прожив у якомусь прилеглому кутку Тіні, що став відкидати власні відображення. Я б так і пішла геть, поглинута роздумами, якби Жаклін не почала хвалитися переді мною твоєю силою. Цю тему жінки не часто обговорюють, але те, як вона про тебе розповідала, змусило повірити, що вона справді була вражена тим, що ти виробляв. Я трішки потеревенила з нею і збагнула, що на всі ті подвиги цілком був здатен ти. Таким чином, про випадкову схожість точно не йшлося. То мав бути або ти, або твоя тінь. Таким чином, навіть якщо Кордел і не був Корвіном, він грав роль ключа, який вказував, що ти є або був у тому закутку Тіні — й це була перша справжня підказка щодо місця твого перебування. Потрібно було довідатися більше. Відтоді я йшла за тобою, паралельно занурюючись у минуле. Чим більше людей опитувала, тим заплутанішою ставала твоя історія. Навіть через кілька місяців я не могла вирішити напевне. Забагато темних плям містила твоя історія. Справи прояснилися для мене наступного літа, коли я ненадовго завітала в Амбер. І розповіла про дивну зустріч Еріку...

— І?

— Ну... він... якимось чином... знав про таку можливість.

Вона змовкла і переклала рукавички на кріслі біля себе.

— Угу, — гмикнув я. — І що ж він тобі розповів?

— Що, можливо, це і є справжній ти, — відповіла Флора. — Казав, що міг трапитися... нещасний випадок.

— Справді?

— Гаразд, ні, — визнала вона. — Не йшлося про нещасний випадок. Він казав, що ви побилися і він тебе поранив. Ерік гадав, що ти помреш, але не хотів вислуховувати звинувачення. Тож перевіз тебе у Тінь і залишив на тому місці. Опісля вирішив, що ти вже пішов у засвіти і між вами все закінчено. Звісно, мої новини стривожили його. Тож він узяв з мене обітницю мовчати і відправив назад наглядати за тобою. Оскільки я вже розповідала всім, як мені до вподоби те місце, то мала доречний привід повернутися.

— Флоро, ти нікому не даруєш своє мовчання задурно. Що він дав тобі?

— Пообіцяв мені, що коли він владарюватиме тут, в Амбері, то не забуде про мене.

— Трохи ризиковано, — відказав я. — А втім, і в тебе дещо на нього було. Знання про те, де перебуває його суперник-претендент, а також його роль у тому, що я опинився саме там.

— Правда. Але, якщо чесно, ми були в рівному становищі: аби розповісти про таке, я мала визнати, що стала спільницею.

Я кивнув.

— Складно, але все ж таки можливо, — погодивсь я. — Але невже ти гадала, що він збереже мені життя, якщо матиме шанс здобути трон?

— Ми ніколи не обговорювали цього. Ніколи.

— І все ж, це спадало тобі на думку...

— Так, згодом, — визнала вона. — І я вирішила, що він, найімовірніше, не зробить нічого. Зрештою, ставало очевидним, що ти втратив пам'ять. Не було жодної потреби вживати щодо тебе якихось заходів, доки ти не становив загрози.

— Тож ти залишилася стежити за мною і наглядати, щоб я не становив загрози.

— Так.

— І що б ти зробила, якби в мені почали проявлятися ознаки повернення пам'яті?

Вона зиркнула на мене, а тоді відвела погляд.

— Я б повідомила Еріку.

— А він що б зробив тоді?

— Не знаю.

Я засміявся, а вона зашарілась. Я вже й не пригадував, коли востаннє бачив, щоби Флора червоніла.

— Не товчімо воду в ступі, це очевидно, — мовив я. — Гаразд, ти залишилася там і наглядала за мною. Що далі? Що трапилося?

— Нічого особливого. Ти собі жив, а я і далі стежила за тобою.

— Усі решта знали, де ти?

— Так. Я не приховувала, де оселилася. Насправді всі вони забігали провідати мене вряди-годи.

— Усі — то і Рендом?

Вона закопилила губи.

— Так, кілька разів, — відповіла.

— Звідки такий осміх?

— Надто пізно вдавати, буцімто він мені подобається, — відказала Флора. — Сам знаєш. Мені просто не подобаються люди, з якими він знається, — всілякі злочинці, джазмени... Звісно, я мала проявляти родинну гостинність, коли він пробігав крізь мою Тінь, але Рендом добряче псував мені нерви, притягуючи зі собою цих людей у будь-який час. Влаштовував джем-сесії, партії в покер... У будинку ще тижнями стояв сморід, тож я тішилася, коли він нарешті йшов геть. Вибач. Знаю, що він тобі подобається, але ж ти хотів знати правду.

— Він порушував твою тонку душевну організацію. Гаразд. Тепер зосередь свою увагу на короткому періоді, коли у тебе гостював я. Рендом доволі несподівано приєднався до нас. Його переслідували з пів дюжини бридких типів, яких ми перебили у твоїй вітальні.

— Я чітко пригадую ті події.

— Пригадуєш самих типів... істот, з якими нам довелося мати справу?

— Так.

— Достатньо добре, щоб упізнати, якщо побачиш знову?

— Гадаю, так.

— А раніше таких бачила?

— Ні.

— А опісля?

— Ні.

— Коли-небудь чула, щоби хтось описував їх?

— Не пригадую. А чому запитуєш?

Я похитав головою.

— Не зараз. Тут я ставлю запитання, пам'ятаєш? Тепер я хотів би, щоб ти повернулася в часі ще до того вечора. До події, через яку я потрапив у Ґрінвуд. Може, навіть трішки раніше. Що трапилось і як ти про це дізналася? За яких обставин? Якою була твоя роль у подіях?

— Так, — мовила вона на те. — Я знала, що ти запитаєш у мене про це раніше чи пізніше. А трапилось ось що: Ерік зв'язався зі мною наступного дня після твоєї пригоди — з Амбера, через Козир.

Флора знову зиркнула на мене — очевидно, щоб побачити, як я сприймаю сказане, вивчити мої реакції. Але не змогла нічого прочитати на моєму обличчі.

— Він сказав, що ти минулого вечора потрапив у серйозну аварію і опинився в лікарні. Наказав мені перевести тебе у приватний шпиталь, де я зможу більше впливати на перебіг твого лікування.

— Іншими словами, Ерік хотів, щоб я залишався овочем.

— Він хотів, щоб тобі давали заспокійливе.

— А свою причетність до аварії визнав чи ні?

— Він не казав, що просив когось стріляти тобі у шини, але повідомив, що трапилося саме це. Як би ще Ерік дізнався? Коли я згодом довідалася, що він планував сісти на трон, то прийшла до висновку: Ерік таки надумав повністю прибрати тебе. Коли ця спроба провалилася, здавалося цілком логічним, що його наступним кроком буде — тримати тебе якомога далі аж до коронації.

— Я не знав, що мені прострелили шину, — сказав я.

Обличчя Флори змінилося. Вона підхопилася.

— Ти сказав, ніби знав, що це була не просто аварія — хтось намагався тебе вбити. Я вважала, що ти знаєш подробиці.

Уперше за тривалий час я знову опинився на слизькому. В мене залишалися рештки амнезії — певно, це назавжди. Мої спогади про події за кілька днів до аварії були досі змазаними. Лабіринт відновив втрачені спогади про все моє життя аж до тієї миті, але травма, здається, знищила частину образів подій, що безпосередньо передували їй. Не такий уже й рідкісний побічний ефект. Радше, органічне пошкодження, а не простий функціональний розлад. Я тішився, що зміг повернути все решта, тому не надто переймався втраченим. Щодо самої аварії і мого відчуття, ніби це не випадковість, то я пригадав постріли. Їх пролунало два. Можливо, я навіть мимохідь побачив постать із гвинтівкою — але запізно. А, може, це звичайнісінька вигадка. І все ж більше скидалося на реальність. Щось таке крутилося в думках, коли я прямував до Вестчестера. І навіть тепер, коли влада в Амбері належала мені, я панічно боявся визнати, що мені бракує спогадів. Я вже блефував з Фіоною, маючи значно менше карт на руках. Тож наразі вирішив дотримуватися виграшної комбінації.

— Я був не в тому стані, щоб вилазити й дивитися, по чому саме вдарило, — сказав Флорі. — Почувши постріли, утратив контроль. Мені спало на гадку, що потрапили в шину, але не міг знати напевне. Я поставив це питання тільки тому, що хотів дізнатися, звідки тобі відомо, що поцілили саме в шину.

— Я ж сказала, що Ерік розповів мені про це.

— Мене трішки збентежило те, як саме ти сказала це. Прозвучало так, неначе ти знала всі подробиці ще до того, як він зв'язався з тобою.

Вона похитала головою.

— То вибач за мій недолугий синтаксис, — відказала вона. — Так іноді трапляється, коли дивишся на подію постфактум. Тож мушу заперечити те, на що ти натякаєш. Я не мала нічого спільного з тією справою і не знала, що трапилося, раніше повідомлення.

— Оскільки Еріка більше нема з нами, він не зможе ні підтвердити, ні заперечити щось. Доведеться просто прийняти це на віру, — сказав я, — поки що, — наголосив, щоб їй ще більше хотілося захищатися, щоб відволікти її увагу від можливих промахів, у словах чи діях, з яких вона могла відчути дрібну тріщинку в моїй пам'яті.

— А ти не з'ясувала згодом, хто ж був тією людиною з гвинтівкою? — запитав я.

— Ні, — відповіла Флора. — Найімовірніше, якийсь найнятий головоріз. Зрештою, не знаю.

— А тобі, бува, не відомо, чи довго я залишався непритомним, перш ніж мене знайшли та відправили до шпиталю?

Вона знову заперечливо похитала головою.

Щось мене хвилювало, але я все ніяк не міг встановити, що саме.

— Ерік не казав, коли мене відвезли до лікарні?

— Ні.

— Коли я був у тебе, чому ти вирішила прогулятися до Амбера, а не скористатись Еріковим Козирем?

— Не могла достукатися до нього.

— Ти б могла зв'язатися з кимось іншим, щоб доправили тебе, — зауважив я. — Флоро, перконаний, ти брешеш мені.

Насправді то було лише випробування — я хотів перевірити її реакцію. Чому б і ні?

— Щодо чого? — запитала вона. — Я не могла ні до кого достукатися. Всі були чимось зайняті. Це маєш на увазі?

Вона ретельно розглядала мене.

Я підвів руку і вказав нею на сестру. Тієї ж миті за вікном, якраз позад мене, сяйнула блискавка. Мене охопило тремтіння, повітря злегка трусонуло. Пролунав потужний гуркіт грому.

— Твій гріх — бездіяльність, — спробував угадати я.

Флора прикрила обличчя руками і залилася слізьми.

— Я не знаю, про що ти! — благала вона. — Я відповіла на всі твої запитання! Чого хочеш? Не знаю, куди ти їхав, хто в тебе стріляв чи коли саме це трапилось! Я знаю лише факти, які й виклала тобі, нехай йому дідько!

Або вона говорила щиро, або цими засобами її не розколоти, зрозумів я. У будь-якому разі лишень гаяв власний час і більше нічого корисного роздобути таким чином не міг. А крім того, краще б мені вже відійти від питання аварії, перш ніж сестра почне надміру міркувати про важливість тієї пригоди для мене. Якщо в цій історії чогось і бракувало, я хотів першим дізнатися, чого саме.

— Ходімо зі мною, — мовив я.

— Куди?

— Хочу, щоб ти дещо ідентифікувала. Скажу, коли побачиш.

Вона підвелась і рушила за мною. Я повів її до зали показати тіло, перш ніж вона почує історію про Каїнову смерть. Флора доволі байдуже поглянула на тіло. Кивнула.

— Так, — мовила вона. — Навіть якби я не знала про нього, то з радістю підтвердила б для тебе, що знала.

Я пробурчав щось ухильне. Вірність родині завжди зворушувала мене. Не знаю, чи повірила вона тому, що я розповідав про Каїна. Але обставини, тотожні або нетотожні іншим обставинам, відігравали не таку вже й важливу роль. Я нічого не розповідав їй про Бранда, та й вона сама, здавалося, не володіла жодною новою інформацією. Коли я сказав усе, що мав, вона зауважила тільки одне:

— Тобі пасує Камінь. А як щодо корони?

— Надто рано говорити про таке, — відказав я.

— Якщо моя підтримка хоча б чогось варта...

— Знаю, — мовив я на те. — Знаю.

Моя могила — доволі затишна місцина. Вона самотньо розташувалася на скелястому схилі, з трьох боків захищена від впливу стихій. Оточена намивними ґрунтами, де ростуть кілька миршавих дерев, різноманітні чагарники, будяки, пагони високогірного плюща, вона сховалася на дві милі вниз од гребеня Колвіра. Це довга, низька будівля, перед якою примостилися дві лавки. Вона повністю поросла плющем, що милосердно приховує найпафосніші сентенції, викарбувані під моїм іменем. Зрозуміло, більшість часу вона стоїть порожнем.

Але того вечора ми з Ґанелоном вирішили це виправити, прихопивши зі собою добрий запас вина, кілька хлібин і схололих куснів м'яса.

— Ти не жартував! — вигукнув він, злізши з коня. Ґанелон підійшов до гробниці та відсунув плющ, щоби прочитати у місячному сяйві викарбувані там слова.

— Звісно ж, ні, — відказав я, спішуючись, аби подбати про коней. — Вона по праву моя.

Прив'язавши скакунів до найближчого чагарника, я зняв сумки з провіантом і переніс їх на найближчу лавку. Ґанелон приєднався до мене, коли я відкоркував першу пляшку й налив нам повні келихи темного, густого напою.

— Досі не розумію... — мовив він, беручи питво.

— Що тут розуміти? Я помер і похований тут, — відказав я. — Це і є мій кенотаф — пам'ятник, який зводять для померлих, чиїх тіл так і не знайшли. Про наявність свого я дізнався недавно. Його звели кілька століть тому, коли вирішили, що я зник назавше.

— Жаска штука... — протягнув він. — А що всередині?

— Нічого. Вони завбачливо встановили нішу і труну — в тому разі, якщо мої рештки десь випливуть. Так можна вбити двох зайців.

Ґанелон зробив собі сандвіч.

— І кому таке спало на думку? — запитав він.

— Рендом вважає, що Бранду або Еріку. Ніхто не пам'ятає напевне. Здавалося, що тоді вони всі вважали це гарною ідеєю.

Він загиготів — і злий регіт дуже пасував до його виснаженого, пошрамованого, червонобородого обличчя.

— Що тепер тут?

Я знизав плечима.

— Дехто з наших вважає, що соромно марнувати таку гарну гробницю — вони дуже хотіли б покласти мене всередину неї. Водночас, це хороша місцина, щоби прийти і напитися. Не схильний я до побожного трепету.

Я склав два сандвічі разом і з'їв їх. Уперше після повернення міг по-справжньому перепочити, і, можливо, на найближчий час — востаннє, зважаючи на неспокій доби. Важко, дуже важко підібрати слова. Але за тиждень мені не випала нагода поспілкуватися всмак із Ґанелоном, хоча він був одним з небагатьох, кому я довіряв. Мені хотілося розповісти йому все. Я мусив зробити це. Мені необхідно було поговорити з кимось, хто не був невід'ємною частиною цього, як решта. Так я і зробив.

Місяць уже здолав значну частину небесного шляху, а всередині моєї крипти збільшувалася кількість скалок розбитого скла.

— А інші як це сприйняли? — запитав у мене Ґанелон.

— Передбачувано, — відповів я. — Можу сказати, що Джуліан не повірив жодному моєму слову, хоч навіть сказав, що повірив. Він знає, що я про нього думаю, а сам він не в тому становищі, щоб кидати мені виклик. Не вірю, що й Бенедикт вірить мені — а його прочитати значно складніше. Він вичікує, і, як сподіваюся, сумніви схилять його на мій бік. Щодо Джерарда, то, підозрюю, терпіння його луснуло, і рештки довіри до мене щезли. І все ж він повернеться в Амбер завтра зранку, щоби провести мене до Гаю і забрати тіло Каїна. Не бачу сенсу перетворювати це на сафарі, та все ж радію, що зі мною поїде інший член родини. Щодо Дейдри — вона видається щасливою. Певен, не повірила жодному слову. Але це не має значення. Вона завжди була на моєму боці, а Каїна не любила ніколи. Вважаю, вона тішиться, що я зміцнюю свої позиції. Не можу сказати, чи повірила мені Левелла. Як бачу, їй насправді глибоко начхати, що ми робимо одне з одним. Щодо Фіони, та радше розважається, спостерігаючи за всім. А втім, вона завжди була схильна дивитися на життя зверхньо. Ніколи не можна знати напевне, про що думає ця жінка.

— Ти вже розповів їм про Бранда?

— Ні. Повідомив про Каїна і зауважив, що хочу бачити всіх їх в Амбері завтра ввечері. Ось тоді й порушу питання про Бранда. Маю ідейку, яку хотів би випробувати.

— Ти зв'язувався з усіма через Козирі?

— Саме так, — підтвердив я.

— Є ще дещо, і хочу про це запитати в тебе: у тінистому світі, куди ми заїжджали забрати зброю, бувають телефони...

— Так?

— Доки ми були там, я дізнався про підслуховувальні механізми. Як гадаєш, чи можливо підслухати розмову через Козир? — запитав він.

Спершу я розсміявся, а потім поринув у роздуми про те, який підтекст Ґанелон вкладав у свій здогад.

— Насправді, не знаю, — відказав йому. — Багато що з творінь Дворкіна лишається загадкою. А таке ніколи не спадало мені на думку. Сам я ніколи не намагався. І все ж, цікаво...

— Ти не знаєш, скільки всього є наборів?

— Скажімо, кожен у родині має свою колоду або дві, а ще з дюжина запасних лежить у бібліотеці. Не знаю, чи існують якісь інші...

— Гадаю, можна було багато довідатися, просто підслуховуючи.

— Так. Татова колода. Брандова, моя перша колода, ще одна, яку загубив Рендом... Дідько! А невраховуваних карт розвелося багато! Я не знаю, що з цим робити. Гадаю, слід завести реєстр і проводити експерименти. Дякую, що зауважив.

Він кивнув, і ми трохи пожлуктили в тиші.

— А що збираєшся робити ти, Корвіне? — запитав він.

— З чим?

— З усім. Яких заходів вживатимемо зараз, в якому порядку?

— Спочатку планував пройти Чорною дорогою аж до її витоків, щойно все в Амбері трохи владнається, — відповів я. — Тепер, однак, довелося змінити пріоритети. Хочу якомога швидше повернути Бранда, якщо він досі живий. Якщо ні, — з'ясувати, що ж із ним трапилося.

— Гадаєш, ворог даватиме тобі час відхекатися? Просто зараз він може готуватися до нового нападу.

— Так, звісно. Я думав про це. Оскільки почвар недавно перемогли, відчуваю, що трохи часу в нас ще є. Їм доведеться знову збиратися докупи, зміцнювати сили, переоцінювати ситуацію в контексті нашої нової зброї. Наразі планую встановити низку пунктів спостереження вздовж дороги, щоб про нові їхні вилазки нас попереджали заздалегідь. Бенедикт уже погодився здійснити операцію.

— Цікаво, скільки ж часу в нас є?..

Я налив йому ще келих, адже то — єдина відповідь, яку міг дати.

— Ніколи все не заплутувалось аж настільки в Авалоні — тобто, в нашому Авалоні.

— Правда, — відказав я. — Не тільки ти сумуєш за тими деньками. Принаймні зараз вони видаються простішими.

Він кивнув. Я запропонував йому цигарку, але він відмовився на користь своєї люльки. У світлі полум'я Ґанелон розглядав Судний Камінь, що висів у мене на шиї.

— Кажеш, ця штука може контролювати погоду? — запитав він.

— Так, — відповів я.

— Звідки знаєш?

— Буря сьогодні після обіду — моя робота.

— Цікаво...

— Що?

— Цікаво, що б я робив з такою силою. Як би використав її.

— Перше, що спало мені на думку, — мовив я, ляснувши по стіні власної могили, — зруйнувати це місце блискавками: бити в нього і стерти його на порох, щоб ні в кого не залишалося сумнівів щодо ні моїх почуттів, ні моєї сили.

— І чому ж ти не зробив цього?

— Поміркував трохи більше і вирішив... Дідько! Якщо мені забракне розуму, сили чи талану, вони б справді могли скористатися цією штукою. Тож я й замислився, де саме хотів би бачити власні кістки на спочинку. І спіймав себе на думці, що місцина ця справді гарна: висока, чиста, віддана на милість стихій. Навкруги — лишень скелі й небо. Зорі, хмари, сонце, місяць, вітер, дощ... значно краща компанія, ніж добірне товариство інших трупаків. Чому б це я мав лежати біля тих, кого не хотів би бачити біля себе сьогодні? А тих, хто мені до вподоби, не так уже й багато...

— Ти впадаєш у меланхолію, Корвіне. Чи напиваєшся. Або і те, й інше. Стаєш уїдливим. Тобі це не потрібно.

— А хто ти в біса такий, аби казати, що мені потрібно?

Я відчув, як Ґанелон напружився, але потім розслабився.

— Не знаю, — зрештою сказав він. — Просто кажу, що бачу.

— Як справи у війську? — запитав я.

— Гадаю, вони абсолютно збиті з пантелику, Корвіне. Вони прийшли битись у священній війні на схилах раю. Гадають, що це вона й була — ота стрілянина минулого тижня. Тож вони тішаться, що перемогли. Але це очікування, місто... Вони не розуміють цього місця. Ті, кого вони вважали ворогами, тепер друзі. Вони збентежені. Знають, що їх готують до битви, але гадки не мають, проти кого і коли. Оскільки вони постійно залишаються у місцях розквартирування, то не знають, як лютяться через їхню присутність регулярні війська і населення. Але скоро, гадаю, збагнуть. Я давно хотів поговорити про це, одначе днями ти був такий зайнятий.

Певний час я сидів і смалив цигарку, а тоді мовив:

— Гадаю, мені варто поговорити з ними. Зробити це завтра нагоди не матиму, і все ж це питання потрібно врегулювати швидко. На мою думку, їм варто переїхати — стати табором в Арденському лісі. Завтра, так. Коли повертатимемось, я тобі покажу, де саме. Скажи, що їм треба триматися ближче до Чорної дороги. Скажи, що новий напад може прийти звідти будь-якої миті — що є абсолютною правдою. Потрібно підбадьорити їх, підтримати бойовий дух. А я прийду якомога швидше і поговорю з ними.

— Це залишить тебе без військового захисту в Амбері.

— Так. Але ризик може виявитися виправданим: демонстрація довіри і жест поваги. Так, гадаю, цей хід виявиться вдалим. Якщо ні...

Я знизав плечима. Спорожнивши пляшку, швиргонув її в могилу.

— До речі, — мовив я. — Вибач.

— За що?

— Я щойно помітив, що впав у меланхолію, напився і став уїдливим. Мені це не потрібно.

Він гигикнув і цокнувся зі мною келихом.

— Знаю, — мовив він. — Знаю.

Тож ми сиділи, аж доки місяць згас, доки остання пляшка не знайшла вічний спочинок біля своїх колег. Теревенили про давно минулі дні. Нарешті ми змовкли, і мій погляд плив за зорями Амбера. Добре, що ми прийшли сюди, але місто вже кликало мене назад. Вгадавши мої думки, Ґанелон підвівся і випростався, а тоді рушив до коней. Я біля власної могили справив малу потребу і пішов за ним.

5

Гай Єдинорога був розташований в Ардені, на південний захід від Колвіра, край тієї горбистої місцини, де рівнина остаточно спадає у Ґарнатську долину. Попри те, що сам Ґарнат було проклято, спалено, завойовано і зруйновано упродовж останніх років, прилеглі верховини залишилися недоторканими. Гай, де батько, за його словами, бачив єдинорога багато років тому й де трапилися незвичайні події, через які він почав вважати цю тварину покровителем Амбера і навіть узяв її на свій геральдичний щит, був, наскільки нам відомо, закутом між морем та Ґарнатською долиною, частково схованим від зацікавлених поглядів — за двадцять чи тридцять кроків од найвищого гребеня. Там, на асиметричній галявині, било зі скель маленьке джерельце. Вода з нього заповнювала чистий став, а відтак крихітним потічком плила в Ґарнатську долину і нижче.

Саме туди ми з Джерардом поїхали наступного дня, вирушивши достатньо рано, аби бути вже на півдорозі з Колвіра, перш ніж сонце вмиє сяйвом океан і повною мірою розіллється в небі. Тієї миті Джерард притримав віжки. Він зліз з коня і кивнув мені зробити те саме. Я послухався, лишивши Зірку і в'ючака біля власного великого строкатого коня Джерарда. Слідом за ним я пройшов з дюжину кроків у всипану гравієм котловину. Брат спинився, і я підійшов до нього.

— У чому справа? — запитав його.

Джерард повернувся і поглянув на мене. Його очі звузились, а щелепи міцно стиснулися. Він зняв плащ, склав його і поклав на землю. Розстібнув шабельтас і поклав його на плащ.

— Знімай меча і плащ, — мовив він. — Вони лише заважатимуть.

Я вже запідозрив, що саме гряде, і вирішив: краще не опиратися.

Зняв плащ, поклав Судний Камінь біля Ґрейсвандіра і знову став навпроти брата. Мовив до нього тільки одне слово:

— Чому?

— Минуло багато часу, — відповів він, — і ти міг забути.

Він повільно наступав, а я задкував, виставивши руки вперед. Він не нападав на мене: я завжди був швидшим. Ми обидва присіли, і його ліва рука здійснювала повільні, хапальні рухи. Права — розташувалася ближче до тіла й злегка тремтіла.

Якби вибір місця бою з Джерардом був за мною, я точно обрав би інше. І він, звісно ж, знав про це. Й узагалі, якби я мав битися з Джерардом, то не захотів би робити це голіруч. Клинок або квотерстаф[66]дали б мені перевагу. Насправді, все, що передбачало швидкість і стратегію, давало мені шанс несподівано бити, утримуючи брата на відстані. Я міг би втомити його, а тоді наступати сильніше й сильніше. Звісно ж, він знав і про це. Тому й заманив мене у пастку. Я добре знав Джерарда — отже розумів, що зараз маю грати за його правилами.

Він із кожним кроком підступав усе ближче, набираючи швидкість, а я кілька разів відводив його удари. Зрештою я наважився: пригнувся й напав. Швидкий і важкий удар лівої руки потрапив йому в живіт. Він би міг розтрощити міцну дошку і точно порвав би кишки простому смертному. На жаль, час не пом'якшив Джерарда. Він застогнав, але заблокував мій удар справа. Простягнув праву руку під моєю лівою і схопив мене за плече ззаду.

Я швидко ступив до нього, передчуваючи, що він учепиться мені в плече так сильно, що не зможу вирватися. Розвернувшись, подався вперед, так само захопив його ліве плече, поставив праву ногу під його коліно і зміг повалити брата на землю.

Однак він не розчепив рук, тож я упав на нього. Я сам відпустив його, щоб ударити в лівий бік правим ліктем. Кут був не бездоганним, тож його ліва рука здійнялася мені навперейми, якось зчепившись із правою в мене за головою.

Я вже міг вислизнути від Джерарда, але він досі стискав мою руку. Якоїсь миті я міг прямо вдарити його в пах, але стримався. Не те щоб мав якісь моральні принципи, котрі заважали мені бити чоловіків нижче пояса. Просто я знав, що варто вдарити туди, як Джерард інстинктивно розтрощить мені плече. Натомість, поранивши руку об гравій, я примудрився зігнути ліву за його головою, а правою — прослизнути між ногами і схопити за ліве стегно. Зробивши це, перекотився, намагаючись випростатися, щойно ноги опинилися піді мною. Хотів підняти його над землею і кинути назад, добряче стукнувши плечем у живіт.

Але Джерард розвів ноги й перекотився ліворуч, змусивши мене перекинутися через його тіло. Я відпустив його голову і нарешті звільнив ліву руку. Тоді повернувся за годинниковою стрілкою, висмикнувши правицю, і спробував знайти точку опори.

Та з Джерардом таке не проходило: він уже склав руки під собою. Одним потужним ривком він звільнився, перекинувся і зіп'явся на ноги. Я випростався і відскочив назад. Джерард одразу ж рушив на мене, і я збагнув, що коли й далі боротимуся з ним голіруч, він поб'є мене на заздрість усім чортам. Потрібно було ризикувати.

Я стежив за братовими ногами і, коли вирішив, що слушна мить настала, пірнув під його розкриті руки якраз тоді, коли він переносив вагу на ліву ногу та підняв праву. Схопив його праву кісточку й підняв за спиною на чотири фути. Він гепнувся вперед на лівий бік.

Попри біль, Джерард зумів підвестись, але потужним ударом зліва у щелепу я знову повалив його. Підводячись, він похитав головою і захистився руками. Я спробував поцілити йому в живіт, але не потрапив, бо він вивернувся, тож мій удар припав на стегно. Йому вдалося втримати рівновагу, тому брат знову рушив у наступ.

Я кружляв навколо Джерарда, пориваючись зацідити в обличчя. Двічі ударивши його в живіт, відскочив. Він усміхався: знав, що боюся підходити ближче. Спрямувавши удар йому в живіт, я таки потрапив у ціль. Він опустив руки достатньо, щоб я міг вдарити по шиї, якраз над ключицею. Та цієї миті він виставив руки вперед і схопив мене за пояс. Я щосили заїхав йому долонею в щелепу, але це не завадило братові ще сильніше стиснути мене й підняти над землею. Надто пізно завдавати нового удару. Масивні ручиська Джерарда вже дубасили мої нирки. Я намацав великими пальцями його сонні артерії і натиснув.

Однак він і далі піднімав мене над головою. Я розчепив свою хватку і зрештою відпустив його. А тоді він швиргонув мене спиною в гравій, як селяни, що кидають на скелі випрану білизну.

Перед очима блимали різнобарвні спалахи, увесь світ виблискував і здавався напівреальним краєм, коли він знову потягнув мене за ногу. Я побачив його кулак...

Схід сонця був чарівним, однак я дивився на нього не під тим кутом... Похибка становила градусів дев'яносто...

Раптом відчув запаморочення. Воно стерло дорожню карту мого болю, яку свідомість почала вимальовувати вздовж спини. Шлях завершувався великим містом неподалік від підборіддя.

Я висів високо у повітрі. Злегка повернувши голову, міг розгледіти величезний простір — унизу.

Відчув, як потужні лещата стиснули моє плече і стегно. Коли озирнувся, щоб поглянути на них, то з'ясував, що ті лещата — насправді руки. Ще більше вигнувши шию, роздивився, що руки ті належали Джерарду. Він тримав мене над головою на витягнутих руках, стоячи на краю стежини. Далеко внизу я бачив Ґарнат і край Чорної дороги. Якщо він розчепить руки, одна частина мене може приєднатися до пташиних екскрементів, що вкривали скелясті виступи, а інша — скидатиметься на викинутих на берег медуз, які траплялися мені на пляжі.

— Поглянь-но вниз, Корвіне, — мовив він, коли відчув, що я заворушився та підняв очі. Наші погляди перетнулись. — Усе, що мені потрібно, — просто розчепити руки.

— Я чую тебе, — тихо мовив я, намагаючись придумати, як потягнути його зі собою, якщо він таки вирішить скинути мене.

— Я не мудрагель, — вів далі Джерард. — Але мені дещо спало на думку — дещо жахливе. І це для мене єдиний спосіб з'ясувати, що ж робити далі. Я подумав, що ти неймовірно довго тримався на віддалі від Амбера. І я ніяк не зможу перевірити, наскільки правдивою є твоя історія про втрату пам'яті. Ти повернувся і почав тут усім заправляти, але ж ти ще не справжній володар. Мене занепокоїла смерть Бенедиктових слуг, а тепер дуже хвилює смерть Каїна. Ерік також недавно сконав, а Бенедикта скалічено. Не так уже й просто звинуватити у всьому тебе, але мені спало на думку, що й таке можливо — якщо ти уклав таємний союз із нашими ворогами з Чорної дороги.

— Я не робив цього, — відповів.

— Насправді, це не має значення для того, що маю сказати, — мовив він на те. — Просто слухай. Усе буде так, як воно буде. Якщо протягом своєї довгої відсутності ти справді влаштував це все — можливо, усунення тата і Бранда також було частиною твого плану — тоді ти здатен здолати опір усієї родини, щоб узурпувати престол.

— Але якщо це так, навіщо було мені віддаватися в руки Еріку і дати осліпити себе?

— Слухай мене, — повторив брат. — Ти легко міг наробити помилок, які й призвели до цього. Зараз це не має значення. Можеш бути невинним, як ти і стверджуєш, або ж винним у всьому. Поглянь униз, Корвіне. Ось і все. Поглянь на Чорну дорогу. Якщо це твоїх рук справа, то мандри твої завершаться смертю. Я знову показав тобі свою силу, — раптом ти про неї забув. Можу вбити тебе, Корвіне. Не певен, що навіть клинок захистить тебе, якщо дістану тебе голіруч. А я так і зроблю, щоб дотримати слова. Якщо ти таки винен, обіцяю вбити тебе, щойно дізнаюся про це. Знай також, Корвіне, що життя моє в безпеці, адже воно тепер тісно переплетене з твоїм.

— Що маєш на увазі?

— Усі решта зараз разом з нами — вони слухають і дивляться через мій Козир. Тепер ти не зможеш прибрати мене, не відкривши своїх намірів перед усією родиною. Таким чином, якщо я помру, не дотримавши слова, мою обіцянку буде виконано.

— Розумію, — відповів я. — А якщо тебе вб'є хтось інший? Вони також приберуть і мене. Залишаються Джуліан, Бенедикт, Рендом та дівчата — най тримають барикади. Все краще і краще — хто б це не спланував. А насправді, чия це була ідея?

— Моя! Тільки моя! — вигукнув він, і я відчув, як його хватка стала ще міцнішою. Руки зігнулись, а напруга зросла.

— Ти намагаєшся все заплутати! Як і завжди, — гаркнув він. — Справи не були настільки поганими, доки ти не повернувся! Дідько б тебе узяв, Корвіне! Гадаю, це твоя провина!

Брат швиргонув мене у повітря.

— Не винен, Джерарде! — тільки і встиг прокричати я.

А тоді він мене упіймав, схопивши так, що ледь не вивихнув плече, і витягнув з прірви. Розвернувшись, Джерард поставив мене на ноги. А тоді рушив до всипаного гравієм майданчика, де ми билися. Я пішов за ним, і ми забрали речі.

Одягаючи великий пояс, брат поглянув на нього, а тоді знову відвів погляд.

— Більше ми про це не говоритимемо, — мовив Джерард.

— Гаразд.

Я пішов назад до коней. Осідлавши їх, ми рушили далі стежиною.

У гаю тихо награвало джерело. Сонце, піднявшись високо, пронизувало дерева ясними променями. На землі досі лишилися краплі роси. На дернині, яку я вирізав для Каїнової могили, виблискувала волога.

Я дістав заздалегідь прихоплену лопату і розкопав могилу. Не розтуливши вуст, Джерард допоміг мені перекласти тіло на шматок парусини, який ми принесли із собою. Загорнули в нього брата і зашили тканину великими, вільними стібками.

— Корвіне! Поглянь!

Джерард ті слова прошептав, міцно стиснувши руку на моєму лікті.

Простеживши за напрямком його погляду, я закляк. Жоден з нас не ворухнувся, доки ми обоє милувалися неймовірною з'явою. Її огортало м'яке біле сяйво, неначе тіло вкривав пух, а не шерсть та грива. Крихітні роздвоєні копита сяяли золотом, як і охайний кручений ріг, що стирчав з вузенької голови. Створіння те стояло на одній з менших скель і поскубувало лишайник, який на ній ріс. Коли воно підвело погляд у нашому напрямку, ми побачили, що його очі — ясно-смарагдового кольору. На кілька секунд воно завмерло, розглядаючи нас, а потім нервово дриґнуло передніми ногами, ніби прагнуло захопити повітря, і тричі вдарило по каменю. Тоді потьмяніло і мовчки зникло, наче сніжинка, у лісах праворуч од нас.

Я підвівся і підійшов до каменя. Джерард рушив за мною. Там, на лишайнику, я відшукав крихітні сліди від копит.

— Отже, ми справді бачили його, — мовив Джерард.

Я кивнув.

— Дещо ми уздріли. Чи траплялося тобі подібне?

— Ні. А тобі?

Я похитав головою.

— Джуліан стверджує, що одного разу бачив його, — мовив брат. — У далині. Каже, що пси відмовилися від погоні.

— Це було прекрасно. Довгий шовковистий хвіст, осяйні копита...

— Так. Тато завжди вважав це хорошим знаком.

— Я б не відмовився від такого.

— Дивний час для з'яви... Усі ці роки...

Я знову кивнув.

— Може, це особливий обряд? Він же наш покровитель... може, нам потрібно щось зробити?

— Якщо і потрібно, батько ніколи не розповідав мені про це, — відказав я та поплескав по скелі, на якій виринув єдиноріг. — Якщо ти віщуєш нашим долям талан, якщо приніс краплинку благодаті, дякую тобі, єдинороже. А навіть якщо й ні, — спасибі за ясність твоєї присутності в темні часи.

Тоді ми рушили далі й випили з джерела. Причепили наш похмурий згорток на спину третього коня. Вели скакунів доти, доки не вийшли з гаю, де панувала тиша, — хіба що вода бриніла.

6

Невпинні ритуали життя переплітаються між собою, люди вічно зринають на грудях у надії, і полум'я лиха чигає на них. Ось так життєва мудрість надихнула мене на тривожну творчість, підсилену кивками Рендома і його дружніми, хоча й непристойними жартами.

Ми були в бібліотеці, де я сидів на краю великого столу. Рендом вмостився на стільці праворуч від мене. Джерард стояв в іншому кутку кімнати, розглядаючи зброю, що висіла на стіні. Або він милувався гравюрою Рейна, що зображувала єдинорога. В будь-якому разі він, як і всі інші, вдавав, що не помічає Джуліана, який усівся посеред кімнати на м'якому кріслі біля шафи. Той витягнув ноги, схрестивши щиколотки, склав руки й розглядав власні лускаті чоботи. Фіона, зріст якої ледь сягав п'яти футів двох дюймів, вдивлялася зеленими очима у блакить погляду Флори. Доки вони розмовляли біля порожнього комина, її волосся сяяло яскравіше, ніж згаслий вогонь. Як завжди, Фіона видавалася мені витвором мистецтва, від якого, відклавши інструменти вбік, щойно відвів руку майстер. І за його мудрою усмішкою повільно народжувалися запитання. Западинка внизу шиї — там, де митець накреслив її ключиці, — завжди притягувала мій погляд як витвір найвищого мистецтва, особливо коли вона владно або ж запитально піднімала голову, щоб поглянути на високих нас. Фіона злегка всміхнулася, без сумніву, відчувши мій погляд. Іноді вона здавалася мені ясновидицею. Хоч я знав про це, завжди бентежився, перехоплюючи її погляд. Левелла сиділа в кутку, вдаючи, ніби занурилася в книгу. Сиділа спиною до нас, і її короткі зелені коси на кілька дюймів здіймалися над темним коміром. Я ніколи не міг знати напевне, що ж втілювало у собі її відсторонення: ворожість, самосвідомість відчуження чи просту обережність. Можливо, все відразу. Її не часто можна було побачити в Амбері.

...Ми скидалися радше на сукупність індивідуальностей, аніж на гурт, родину, саме тоді, коли я так прагнув досягнути єдності й бажання співпрацювати. Тому я видав таку сентенцію, з якою погодився Рендом.

Я відчув знайому присутність, почув «Корвіне, привіт!» — і з'явилася Дейдра, простягаючи до мене руки. Я потягнувся їй назустріч і стиснув долоню. Дейдра ступила вперед, неначе то був перший крок у бальному танці, а тоді підійшла ближче й стала навпроти мене. На мить голову та плечі сестри облямувало заґратоване вікно, а стіну ліворуч від неї прикрашав розкішний гобелен. Звісно ж, вона все спланувала і навіть потренувалася. Однак виглядала сестричка ефектно. Лівою рукою Дейдра простягнула мені мій Козир і всміхнулася. Коли вона з'явилася, інші поглянули на неї, а Дейдра, повільно повернувшись, убила їх посмішкою, неначе Мона Ліза з кулеметом.

— Корвіне, — вона швидко поцілувала мене і відсторонилася. — Боюсь, я зарано.

— Ти завжди вчасно, — відповів я, повернувшись до Рендома, який щойно підвівся і випередив мене на кілька секунд.

— Чи можу запропонувати тобі щось випити, сестро? — він узяв її за руку й кивнув у напрямку буфета.

— Чому б і ні, дякую.

Рендом відвів Дейдру вбік і налив трохи вина, уникаючи звичної суперечки з Флорою або ж принаймні відкладаючи її. У мене склалося враження, що досі живі старі чвари, відколи я востаннє їх чув. Тож, хоча це і вартувало мені компанії улюбленої сестри, таке рішення сприяло підтримці миру в родині, що наразі було навіть важливіше. Рендом знається на цьому, коли сам того хоче.

Постукавши по столу кінчиками пальців, я потер зболіле плече, схрестив та випрямив ноги, вагався, чи не запалити цигарку...

Раптом він прибув. У дальньому кінці кімнати Джерард повернувся ліворуч, щось промовив і простягнув руку. Уже за мить він потиснув ліву (і єдину) руку Бенедикта, останнього гостя на наших посиденьках.

Гаразд. Той факт, що Бенедикт вирішив прибути через Джерардів, а не мій Козир, продемонстрував його ставлення до мене. Та чи не свідчить це про наявність спілки, покликаної протидіяти мені? У будь-якому разі мене це зацікавило. Чи міг Бенедикт напоумити Джерарда щодо нашої ранкової фізкультури? Цілком імовірно.

Тієї миті Джуліан підвівся, перетнув кімнату, щось промовив до Бенедикта і потиснув йому руку.

Пожвавлення привернуло увагу Левелли. Вона повернулася, закрила книгу й відклала її. Усміхнувшись, рушила вперед і привітала Бенедикта, кивнула Джуліану та мовила щось до Джерарда. Імпровізовані збори набрали напруги і пожвавилися. Чудово, просто чудово.

Чотири на три. І двоє посередині.

Я чекав, розглядаючи гурт в іншому кутку кімнати. Усі зібралися, тож я міг би попросити їхньої уваги і перейти до того, що надумав. Однак...

Надто вже спокусливою виявилася перспектива. Знаю, напругу відчували всі. Неначе в кімнаті враз увімкнулися два магнітних полюси. І мені було цікаво, в який бік повернуть ошурки.

Флора кинула на мене швидкий погляд. Навряд чи вона за ніч змінила свою думку — якщо, звісно, не трапилося нічого нового. Ні, я був певен, що передбачив наступний крок.

І не помилився. Почув, як вона сказала щось про спрагу та келих вина. Флора, напівповернувшись, ступила крок у мій бік, ніби чекала, що Фіона піде з нею. Коли цього не сталося, вона на мить завагалася, раптом опинившись у центрі уваги всього гурту. Збагнувши це, вона швидко прийняла рішення, усміхнулась і рушила в мій бік.

— Корвіне, — мовила Флора. — Гадаю, я б не відмовилася від келиха вина.

Не повертаючи голови та не відриваючи погляду від сцени, що розгорнулася переді мною, я гукнув через плече:

— Рендоме, налий, будь ласка, Флорі келих вина.

— Звісно, — відказав він, і я почув хлюпання рідини.

Не всміхаючись, Флора кивнула та пройшла праворуч од мене.

Чотири на чотири: залишалася тільки люба Фіона, сяючи посеред кімнати. Вона чудово розуміла ситуацію і насолоджувалася нею. Сестричка миттєво повернулася до овального свічада у темній, ретельно вирізьбленій рамі, що висіло між двома найближчими рядами полиць. Вона підправляла неслухняне пасмо волосся, що кучерявилося на лівій скроні.

Щось срібно-зелене сяйнуло між червоно-золотими геометричними візерунками килима там, де стояла її ліва нога.

Мені захотілося вилаятись і всміхнутися водночас. Як справжнє стерво, вона знову з нами гралася. Фіона залишалася дуже помітною... Нічого не змінилося. Так і не вилаявшись і не всміхнувшись, я рушив уперед — і вона знала, що я вчиню саме так.

Але Джуліан також підійшов, зробивши це швидше за мене. Він стояв ближче до Фіони, тому міг помітити її порух на частку секунди раніше.

Джуліан підняв прикрасу, м'яко похитуючи її в руках.

— Твій браслет, сестричко, — доброзичливо мовив він. — Здається, ця дурничка зісковзнула з твого зап'ястка. Ось, дозволь мені.

Вона простягнула до нього руку і всміхнулася з-під опущених вій, доки він застібав смарагдовий ланцюжок. Впоравшись із цим, узяв її руку долонями і заходився повертати до свого кутка, звідки інші кидали косі погляди, вдаючи, одначе, що переймаються тільки власними справами.

— Гадаю, тебе розважить жарт, який ми от-от розкажемо, — почав він.

Коли Фіона звільнила руку з його обіймів, її усмішка стала ще ширшою.

— Дякую, Джуліане, — відповіла вона. — Впевнена, що добре посміюся, коли почую його. Боюсь, як завжди, — останньою. — Вона повернулася і взяла мене за руку. — Але відчуваю, що зараз більше хочу випити вина.

Я повів її зі собою, щоб освіжити келих. П'ять на чотири.

Джуліан, який не любить показувати власні емоції, через кілька секунд прийняв рішення приєднатися до нас. Наповнив собі келих, ковтнув з нього, а тоді, подивившись на мене десять чи п'ятнадцять секунд, мовив:

— Гадаю, всі уже зібралися тут. Коли ти плануєш перейти до того, що намислив?

— Не бачу причини відкладати справу, — відповів я. — Тим більше, всі уже з вином. — І підвищив голос, щоб мене почули по той бік кімнати. — Час настав. Влаштовуйтеся зручніше.

Підтягнулися всі решта. Принесли стільці й умостилися на них. Розлили ще вина. За хвилину родина стала уважними слухачами.

— Дякую, — мовив я, коли стихли останні хвилювання. — Мені є багато чого сказати — дещо навіть на повен голос. Перебіг нашої розмови залежатиме від її плину, тож починаймо просто зараз. Рендоме, перекажи їм те, чим поділився зі мною вчора.

— Гаразд.

Я перемістився на стілець, а Рендом сів на моє місце на чолі столу. Відкинувшись назад, я знову слухав історію про те, як він спілкувався з Брандом і намагався врятувати його. Брат переповідав скорочену версію, позбавлену додаткових міркувань, що ніяк не йшли з моєї голови, відколи Рендом закинув їх туди. І хоча він їх не озвучував, німотне розуміння прихованих сенсів було доступне всім. Я про це знав. Ось головна причина, чому я захотів, щоби першим заговорив Рендом. Якби я просто спробував поділитися своїми підозрами, то — не сумніваюся — всі вирішили б, що так прагну втілити перевірену часом стратегію відволікання уваги. І тоді можна було б практично почути металевий брязкіт, з яким їхні мізки закриваються переді мною. Тому, попри те, що вони вважатимуть: Рендом скаже все, чого б я від нього не захотів, — його вони слухатимуть. Вони гратимуться з ідеями, спробують передбачити, з якою метою я скликав таку нараду. Вони дозволять певним думкам оселитися в голові — й прорости подальшими фактами. А ще цікавитимуться, чи можемо ми надати докази.

Віддавшись таким міркуванням, я розглядав усіх решту: безцільна, але неминуча справа. Підозра та цікавість штовхали мене до цього — я шукав на їхніх обличчях прояви реакції, ключі, підказки — адже ці лиця знав краще за будь-які інші, наскільки, звісно, я був компетентним у таких питаннях. І, звісно ж, вони нічого мені не розповіли. Можливо, насправді ти дивишся на людину тільки раз — коли вперше зустрічаєшся з нею, а потім лише скануєш ключові ознаки, щоб упізнати її. Мій мозок був достатньо ледачим, щоб прийняти це на віру. Він використовував абстрактне мислення щоразу, коли намагався уникнути роботи. Джуліан не знімав трішки знудженої, трішки розваженої маски. Джерард почергово видавався то здивованим, то розлюченим, то засмученим. У Бенедикта був похмурий та підозрілий вигляд. Левелла зберігала звичний сумний і загадковий образ. Дейдра здавалася стривоженою. Флора погоджувалася зі словами Рендома, а Фіона розглядала інших, уклавши власний каталог реакцій.

Через деякий час я міг сказати тільки одне: Рендом справляв неабияке враження. Ніхто себе не видав, але я бачив, як зникає нудьга, тьмяніють старі підозри й народжуються нові. Серед моїх родичів зростав інтерес — мало не зачарування. У голові в кожного зринали запитання. Спершу — кілька, потім — справжній шквал.

— Зачекайте, — зрештою втрутивсь я. — Дайте йому завершити розповідь. Деякі відповіді знайдуться просто зараз. А інші запитання поставите потім.

Крізь кивки і бурмотіння Рендом довів історію до кінця. Він завершив нашою бійкою з почварами в будинку Флори і зазначив: вони зроблені з того самого тіста, що й убивця Каїна. Цю частину Флора підтвердила.

А коли запитання таки посипались, я ретельно до них прислухався. Всі надзвичайно детально розбирали Рендомову історію. Однак мені б не хотілось, аби вони прийшли до висновку, що за цим стоїть один з нас. Щойно таке трапиться, як усі заговорять про мене, а в повітрі витатиме примара оманливого сліду. Тоді розмова обернеться на перестрілку образами, а це не та атмосфера, яку б мені хотілося створити. Краще спершу роздобути докази, а взаємні докори залишити на потім. Заженемо винного в кут — і тим самим я зміцню свою позицію.

Тож я дивився і вичікував. Коли відчув, що вирішальна мить настала, втрутився у розмову.

— Ні ця розмова, ні обмін думками не були б потрібні, — мовив я, — якби в нас усі факти були просто зараз. Але, можливо, є спосіб отримати їх — негайно. Саме тому ми й зібралися.

Справу зроблено. Я зацікавив їх. Уважні. Напоготові. Можливо, навіть добровільно.

— Пропоную спробувати достукатися до Бранда і забрати його додому.

— Як? — поцікавився Бенедикт.

— Через Козирі.

— Ми вже намагалися, — зауважив Джуліан. — Так з ним не зв'яжешся. Жодної відповіді.

— Зараз ідеться не про звичайний зв'язок, — заперечив я. — Вас я попросив принести зі собою повні колоди Козирів. Сподіваюся, ви так і зробили?

Усі кивнули.

— Добре, — вів я далі. — А тепер дістаньмо Брандів Козир. Пропоную, щоб усі дев'ятеро з нас спробували водночас покликати його.

— Цікава думка, — визнав Бенедикт.

— Так, — погодився Джуліан. Він дістав колоду і взявся тасувати карти. — Принаймні варто спробувати. Так можна породити додаткову енергію. Але, якщо чесно, — не знаю.

Я поклав перед собою Брандів Козир. Зачекав, доки й інші його знайдуть. Тоді мовив:

— Пропоную діяти злагоджено. Всі приготувалися?

Вісімка погодилася.

— Тоді вперед. Спробуймо. Просто зараз.

Я ретельно вдивлявся в карту. Риси Брандового обличчя дуже скидалися на мої, однак зріст його був нижчим, а постать — тоншою. У нього Фіонине волосся. Бранд сидів на білому коні, вбраний у зелений костюм для верхової їзди. «Як давно? Як давно це було?» — запитував у себе я. Мрійник, містик і поет, Бранд завжди кидався в крайнощі: від зневіри до захоплення, від цинічності до повної довіри. Для його почуттів не було золотої середини. І хоча «маніакально-депресивний стан» — надто простий термін, щоб описати його характер, усе ж він чітко вказує на точку відліку для множинних психологічних шарів його свідомості. Однак, попри таку особливість Брандової вдачі, я маю визнати, що часом він стає чарівним, розсудливим та вірним, за що я ціную його більше, ніж решту родичів. Але в інший час він може бути злісним, саркастичним й абсолютно диким, тому тоді я намагався уникати його компанії, щоб випадково не заподіяти братикові лиха. Востаннє ми бачилися, коли його охопив саме такий зловісний стан. Трапилося це незадовго до нашої з Еріком сварки, яка й привела мене до вигнання з Амбера.

...Саме такі думки та почуття заполонили мене, коли розглядав Брандову карту. Я намагався сягнути його свідомістю і волею, відкриваючи простір, куди він може прийти. Інші також гортали спогади й робили те саме.

Сновидний серпанок повільно огортав Козир, і він повнився ілюзією глибини. Далі затуманився — звична ознака того, що контакт встановлено. Карта схолола в моїх пальцях, а тоді все потекло і знову набувало форми, насиченої абсолютною, напруженою та невідступною правдивістю видіння.

Здавалося, ніби Бранд у камері. Позаду нього виднілася кам'яна стіна. На підлозі лежала солома. Його було закуто ланцюгом, причепленим крізь великий шворінь з кільцем, вбитий у стіну вгорі позаду Бранда. Ланцюг був порівняно довгим, тож дозволяв відносну свободу рухів. Саме цієї миті Бранд користувався такою змогою і лежав у кутку на купі соломи й ганчір'я. Я ще ніколи не бачив, щоб його обличчя так схудло, а волосся та борода — відросли. Одяг став брудним дрантям. Здавалося, що Бранд спить. Я подумки повернувся до власного ув'язнення — сморід, холод, жалюгідна їжа, вологість, самотність і божевілля, що то приходило, то полишало мене. Принаймні його очі не змінились — я розгледів їх, коли хтось із нас вимовив Брандове ім'я. Погляд зелених очей був порожнім.

Його накачали наркотиками? Чи знає він, що бачить галюцинації?

Але враз Брандова свідомість повернулася. Він підвівся і простягнув руку.

— Брати! — гукнув він. — Сестри...

— Я вже йду! — кімната затрусилася від крику.

Джерард скочив на ноги, перекинувши стілець. Кинувшись через усю кімнату до алебарди, зірвав її зі стіни. Одягнув петлю зброї на зап'ясток руки, що стискала Козир. На мить він застиг, розглядаючи карту, а тоді простягнув уперед вільну руку — і враз опинився там, стискаючи долоню Бранда, який саме цієї миті надумав втратити свідомість. Зображення поплило — контакт обірвався.

Лаючись, я витягнув з колоди ще й Джерардову карту. Дехто з інших зробив те саме. Поклавши її перед собою, я взявся встановлювати контакт. Повільно — танення, оберти, зміна форми. Нарешті!

Джерард натягнув ланцюг між каменями стіни і гамселив його алебардою. Однак ланцюг виявився міцним, тому витримував могутні удари. Нарешті кілька ланок розбилися й погнулися, але до того часу минуло вже дві хвилини, тож дзенькіт і гуркіт привернули увагу тюремників.

Ліворуч щось задеренчало — пролунав скрегіт засувів і тріск петель. І хоча поле мого сприйняття не простягалося настільки далеко, було очевидно, що двері камери відчиняють. Бранд знову підвівся. Джерард продовжував лупати ланцюг.

— Джерарде! Двері! — закричав я.

— Знаю! — проревів він, намотавши ланцюг навколо зап'ястя і добряче потягнувши його. Той не піддався.

Коли один з рукорогих воїнів кинувся з мечем на Джерарда, той відпустив ланцюг і замахнувся сокирою. Мечник упав, одначе на його місці відразу ж виріс інший. За ним — третій і четвертий. Підбігали й усі решта.

Зображення затуманив якийсь рух — і ось уже Рендом стоїть навколішки всередині картини, стискаючи правицею руку Бранда. У лівій долоні він тримав стілець, виставивши його вперед, наче щит, ніжками назовні. Раптом скочив на ноги і кинувся на нападників, маневруючи стільцем, немов тараном. Тюремники відступили. Піднявши стілець, Рендом замахнувся ним. Один із вартових конав, повалений Джерардовою алебардою. Інший відповзав убік, стискаючи обрубок правиці. Рендом витягнув кинджал і встромив його у найближчий живіт. Ще двом проламав череп стільцем і зрештою повернувся до останнього вартового. Найстрашніше те, що доки тривала бійка, мрець піднявся над підлогою і повільно поплив угору, розхлюпуючи кров. Той, який отримав кинджалом у живіт, гепнувся на коліна, стискаючи клинок.

Водночас Джерард обома руками схопив ланцюг. Однією ногою уперся в стіну й узявся тягнути. Коли велетенські м'язи на спині напружилися, здалося, ніби братові плечі враз побільшали. Ланцюг тримався, можливо, секунд десять. П'ятнадцять...

А тоді розбився з гуркотом і дзенькотом. Джерард заточився назад, але втримався, виставивши руку вбік. Він озирнувся — очевидно, на Рендома, який у той час був поза моїм полем зору. Задовольнившись побаченим, наш силач відвернувся, нахилився і підняв Бранда, який знову знепритомнів. Тримаючи брата на руках, Джерард повернувся і простягнув руку з-під безвільного тіла. Рендом знову опинився біля них — цього разу без стільця — і також простягнув до нас руку.

Усі ми подумки потягнулися до них — і вже за мить брати стояли тут, а ми оточили їх.

Пролунали радісні вітання, і ми кинулись уперед, щоб побачити й торкнутися багато років тому зниклого брата, якого щойно вирвано з лап таємничих викрадачів. Нарешті, сподіваємося, знайдуться відповіді на деякі запитання. От тільки на вигляд він був такий слабкий, кістлявий та блідий..

— Розійдіться! — гаркнув Джерард. — Я несу його на диван. Тоді зможете дивитися, скільки вам...

Запала мертва тиша. Всі відсахнулися і враз заклякли. На Бранді була кров, і вона юшила. А все через ніж, який стирчав з лівого боку позаду. Кілька секунд тому його не було. Хтось із нас щойно спробував вдарити його по нирках і, можливо, йому це вдалося. Мене зовсім не втішало, що Теорія Рендома-Корвіна про те, що За Всім Стоїть Один З Нас, суттєво підтвердилася. Мені знадобилася мить, щоб, зосередивши всі сили, подумки сфотографувати розташування кожного. А тоді чари розвіялися. Джерард поклав Бранда на диван, а ми відсахнулися. Усі чудово збагнули не тільки, що саме трапилося, а й які наслідки цього.

Джерард поклав Бранда так, щоб він став напівлежачим, і зірвав його брудну сорочку.

— Принесіть чистої води помити його, — мовив він. — І рушники. Знайдіть фізрозчин, глюкозу та щось для крапельниці. І давайте сюди усю аптечку.

Дейдра і Флора рушили до дверей.

— Мої покої найближчі, — сказав Рендом. — Хтось із вас знайде там аптечку. Але єдина крапельниця — в лабораторії на третьому поверсі. Краще я піду і допоможу.

Вони пішли всі разом.

Усі ми здобували медичну освіту — тут і за кордоном. Однак те, що ми вивчили у Тінях, потребувало адаптації під амберські умови. Наприклад, більшість антибіотиків з Тіней тут не діяли. З іншого боку, наша імунна система влаштована інакше, ніж у людей, яких ми вивчали, тож заразитися нам набагато складніше. Та й навіть якщо заразимося, значно швидше оклигаємо. Крім того, ми володіємо глибинними регенеративними властивостями.

Звісно, це вписується у природу речей, адже ідеал завжди має перевершувати свої відображення. Ми, амберити, змалечку знали про це, тому доволі рано здобули медичну освіту. І що б там не говорили про те, що людина — сама собі лікар, а все це походить із цілком виправданої недовіри до всіх решти, особливо до тих, у чиїх руках може опинитися наше життя. Це частково пояснює причину того, що я не кинувся відсовувати Джерарда вбік, щоб самостійно організувати Брандове лікування, хоч і навчався в медичній школі у Тіні Земля лише кілька поколінь тому. А інша причина полягала в тому, що Джерард просто нікого до Бранда не підпускав. Джуліан та Фіона водночас рушили вперед, певно, маючи на думці те саме, але Джерардова ліва рука, наче шлагбаум, перегородила їм шлях.

— Ні, — заперечив він. — Я знаю, що не робив цього, але — більше нічого не знаю. Другого шансу не подарую нікому.

Якби будь-хто з нас отримав таку рану в доброму здоров'ї, то я міг би запевнити, що він виживе, якщо протримається перші пів години. Але з Брандом... у його жалюгідному стані... важко було щось сказати.

Коли інші повернулися з матеріалами та обладнанням, Джерард обмив Бранда, зашив рану і перев'язав її. Він підвісив крапельницю, розбив кайдани за допомогою молотка і зубила, що приніс Рендом, укрив Бранда простирадлом та ковдрою, а тоді знову перевірив його пульс.

— Ну як? — запитав я.

— Слабкий, — Джерард підтягнув стільця і сів біля ліжка. — Хто-небудь, дайте мені клинок — і келих вина. Я досі не випив. І погляньте, чи не залишилося їжі, — я голодний.

Левелла рушила до буфета, а Рендом дістав з полиці за дверима Джерардову зброю.

— Ти збираєшся лишатися тут? — поцікавився Рендом, передаючи йому клинок.

— Так.

— А як тобі ідея перекласти Бранда на краще ліжко?

— Йому добре там, де він лежить. То вже я вирішу, коли його можна переносити. А поки що розпаліть камін. І загасіть кілька свічок.

Рендом кивнув.

— Зараз зроблю, — він підняв ножа, якого Джерард витягнув з боку Бранда, — тонкий стилет, довжина леза котрого не перевищувала сім дюймів. Поклав його на долоню.

— Хто-небудь упізнає це? — запитав він.

— Не я, — відповів Бенедикт.

— І не я, — зауважив Джуліан.

— Ні, — коротко мовив я.

Дівчата похитали головами.

Рендом вивчав зброю.

— Легко сховати — в рукаві, черевику, корсажі. І яка витримка потрібна, щоби скористатися ним просто так...

— Відчай, — зауважив я.

— ...І дуже чітке бачення того, куди ми всі кинемося. Мало не натхнення.

— Чи міг це зробити хтось із охоронців? — запитав Джуліан. — У камері?

— Ні, — відказав Джерард. — Ніхто з них не підходив достатньо близько.

— У ножа чудове балансування для зручного метання, — зауважила Дейдра.

— Так і є, — погодився Рендом, тримаючи кинджал на кінчиках пальців. — От тільки ні в кого з них не було ні зручної позиції, ні нагоди. Я впевнений у цьому.

Левелла повернулася, тримаючи тацю з великими шматками м'яса, половиною буханки хліба, пляшкою вина та кубком. Я прибрав усе з маленького столика і переніс його до Джерардового стільця.

Поставивши тацю, Левелла запитала:

— І що ж тоді? Лишається хтось із нас. Але навіщо комусь із нас бажати його смерті?

Я зітхнув.

— А хто його, по-твоєму, ув'язнив? — запитав я.

— Хтось із нас?

— А раптом він знав дещо, що штовхнуло когось на такі крайнощі, аби ця інформація не виплила назовні? З тієї ж причини його й ув'язнили там, де він був.

Вона насупилася.

— Але в цьому також нема сенсу. Чому б їм просто не вбити його та й по всьому?

Я знизав плечима.

— Певно, з нього була якась користь, — сказав я. — Але тільки хтось один зможе правильно відповісти на це запитання. Коли знайдемо його, тоді й запитаємо.

— Або її, — зауважив Джуліан. — Сестронько, здається, на тебе враз напала неймовірна наївність.

Їхні погляди перетнулися — неначе в парі айсбергів відбилися крижані вічності.

— Наскільки пригадую, — мовила Левелла, — коли вони з'явилися, ти піднявся зі стільця, повернув ліворуч, обійшов стіл і став трохи справа від Джерарда. А тоді добряче нахилився вперед. Підозрюю, що твої руки зникли з поля зору.

— А як я пригадую, — відбив атаку Джуліан. — ти сама стала на зручній для удару відстані, ліворуч од Джерарда. І теж нахилилася вперед.

— Тоді б мені довелося зробити це лівою рукою — а я правша.

— Може, саме цьому факту він завдячує життям.

— Джуліане, ти, здається, надміру переймаєшся пошуком іншого винного.

— Годі, — втрутивсь я. — Годі! Ви ж знаєте, що така суперечка приречена на поразку. Це зробив лише один з нас, і ми аж ніяк не викриємо його таким чином.

— Або її, — додав Джуліан.

Джерард підвівся і сердито зиркнув на всіх.

— Годі турбувати мого пацієнта! — гаркнув він. — І Рендоме, ти ж казав, що подбаєш про камін.

— Уже йду, — Рендом і справді рушив до каміна.

— Пропоную перейти до вітальні біля головної зали, — сказав я. — Внизу. Джерарде, я поставлю за дверима кількох охоронців.

— Ні, — заперечив той. — Якщо хтось захоче проникнути сюди, нехай підійде до мене. Завтра вранці я вручу тобі його голову.

Я кивнув.

— Гаразд, у будь-якому разі ти можеш гукнути — або викликати когось із нас через Козир. Завтра зранку ми розкажемо тобі про все, що дізналися.

Джерард щось пробурчав, умостився і взявся за їжу. Рендом розпалив вогонь у каміні й загасив кілька свічок. Ковдра на Бранді здіймалася та опускалася — повільно, але регулярно. Ми тихо вийшли з кімнати і рушили до сходів, залишивши братів наодинці з тріском полум'я, пробірками й пляшечками.

7

Багато разів, тремтячи від жаху, я прокидався від сну, ніби знову осліп і потрапив у свою стару камеру в підземеллях Амбера. Не те щоб мені ніколи не доводилося перебувати в ув'язненні — я сидів під замком багато разів і упродовж різних проміжків часу. Однак самотність та сліпота майже без надії на зцілення суттєво збільшили прибуток у відділі сенсорної депривації[67] універмагу мого мозку. Разом з відчуттям минущості буття це все залишило великий слід. У час, коли не сплю, я тримаю всі ці спогади під надійним замком, але вночі вони вивільняються, щоб потанцювати коридорами і погратися навколо прилавка свідомості — один, два, три. Коли я побачив замкненого в камері Бранда, ці спогади зринули знову, пройнявши мене зимовим холодом, і надійно оселилися в моїй голові. А тепер, сидячи у завішеній щитами вітальні разом із родичами, я не міг позбутися думки, що хтось із них вчинив з Брандом те, що Ерік — зі мною. Попри те, що така ймовірність навряд чи була відкриттям, перспектива сидіти в одній кімнаті зі злочинцем і не знати, під чиєю личиною він ховається, непокоїла мене. Єдина втіха — усі решта також мали б хвилюватися, навіть злочинець, особливо тепер, коли теорему про його існування було доведено. І тут я збагнув, що сподівався повсякчас на одне: в усьому можна звинуватити зовнішнього ворога. Однак тепер... З одного боку, я відчував, що маю особливо стримуватися в словах. Але з іншого, саме зараз був добрий час, щоб натиснути й випитати інформацію, адже всі перебувають у збудженому настрої. Бажання співпрацювати, щоб разом подолати загрозу, могло б дуже допомогти. І навіть винуватець захоче поводитися так, як інші. Хто знає, що він вибовкає, роблячи це зусилля?

— Гаразд, може, ти маєш у запасі ще кілька цікавих експериментів, які б ми могли спробувати? — запитав Джуліан і, склавши руки на потилиці, відкинувся в моєму улюбленому кріслі.

— Наразі ні, — відповів.

— Шкода, — зауважив він. — Я вже сподівався, що ти запропонуєш і тата пошукати так. А якщо нам пощастить і ми знайдемо його, хтось іще певніше прибере його зі шляху. А тоді можемо зіграти в російську рулетку з новою чарівною зброєю, яку ти привіз, — і переможець забере все.

— Нерозважливі слова мовиш, — сказав я.

— А ось і ні. Я ретельно зважив кожне з них, — відповів брат. — Ми так довго сидимо тут і брешемо одне одному, що я вирішив сказати, що відчуваю насправді, — має бути доволі весело. Аби побачити, чи помітить хтось таке.

— Як бачиш, ми помітили. А ще звернули увагу на те, що ти нинішній нічим не кращий за старого тебе.

— Яка б версія мене не подобалася тобі більше, а їм обом цікаво, чи знаєш ти, що робити далі.

— Знаю, — відповів йому. — Я маю намір отримати відповіді на низку запитань, пов'язаних з усім, що нас переслідує. Можна почати з Бранда та його проблем.

Повернувшись до Бенедикта, який сидів і витріщався на вогонь, я мовив:

— Бенедикте, ще в Авалоні ти сказав, що Бранд був одним із тих, хто шукав мене після зникнення.

— Так і є, — погодився Бенедикт.

— Усі ми шукали тебе, — зауважив Джуліан.

— Не відразу, — заперечив я. — Спершу це робили Бранд, Джерард і ти сам, Бенедикте. Хіба не так ти мені розповідав?

— Так, — погодився він. — Але й інші шукали тебе, про що я також тобі казав.

Я кивнув і запитав його:

— Чи розповідав тоді Бранд про щось незвичайне?

— Незвичайне? Тобто? — уточнив Бенедикт.

— Не знаю. Я шукаю якийсь зв'язок між тим, що трапилося з ним, та зі мною.

— Тоді ти шукаєш не там, — відказав брат. — Він повернувся й повідомив, що не досягнув успіху. А тоді багато років спокійно сидів тут.

— Це я вже збагнув, — продовжив я. — Але з того, що мені розповідав Рендом, я розумію, що остаточно він зник приблизно за місяць до мого одужання та повернення. І це видається мені дивним. Якщо він не казав нічого особливого, повернувшись із пошуків, то може, бовкнув щось перед зникненням? Або між цими двома подіями? Хоча б комусь? Хоча б щось? Кажіть уже, якщо маєте що!

Дехто обмінявся поглядами, які, одначе, видавалися радше зацікавленими, ніж підозрілими чи знервованими.

А тоді нарешті слово взяла Левелла:

— Ну, я не знаю. Тобто не знаю напевне, чи важливо це.

Усі погляди зупинилися на ній. Доки Левелла говорила, вона взялася повільно сплутувати й розплутувати кінці стрічок свого паска.

— Трапилося це у проміжний період, та й сама подія, можливо, не містить нічого особливого, — вела вона далі. — Але мене це здивувало. Якось давно Бранд прийшов у Ребму...

— Наскільки давно? — запитав я.

Вона насупилася.

— П'ятдесят, шістдесят, сімдесят років тому... Я не впевнена.

Я спробував скористатися приблизною схемою переведення часу між світами, яку виробив за роки довгого ув'язнення. Один день в Амбері — це приблизно два з половиною дні у Тіні Земля, де я перебував у вигнанні. Я завжди намагався співвіднести події в Амбері з власною часовою шкалою, якщо раптом виявляться якісь цікаві збіги. Отже, Бранд побував у Ребмі тоді, коли для мене тривало дев'ятнадцяте століття.

— Хоч коли б це трапилося, — продовжила сестра, — а він прийшов мене навідати. Залишився на кілька тижнів, — вона зиркнула на Рендома. — І розпитував про Мартіна.

Примруживши очі, Рендом схилив голову набік.

— А він не казав чому? — поцікавився Рендом.

— Без подробиць, — відповіла Левелла. — Зауважив, що зустрів Мартіна у своїх мандрах, і натякнув, ніби був би не проти знову вийти з ним на зв'язок. І лише через певний час після того, як Бранд поїхав, я збагнула, що насправді він приїжджав лише для того, щоб розпитати про Мартіна. Ви ж знаєте, яким хитрим може бути Бранд, коли йому потрібно, ніби ненароком, щось вивідати. І тільки поспілкувавшись з іншими, кого він навідував, я почала розуміти, що саме відбулось. Одначе так і не дізналася — навіщо.

— А це доволі дивно, — зауважив Рендом, — адже нагадало мені про один факт, якому я ніколи не приділяв великої уваги. Якось Бранд доволі детально розпитував мене про сина, і трапилося це приблизно в той самий час. Він ніколи не зазначав, що зустрічався з ним чи що йому хотілося б це зробити. Бранд почав жартувати на тему байстрюків. Коли я образився, він попросив пробачення і взявся ставити куди ґречніші питання щодо мого сина — я гадав, що він робить це лише заради ввічливості, щоб пом'якшити неприємне враження. Як ти і сказала, він уміє легко випитувати в людей те, що йому треба. А чому ти раніше ніколи не розповідала мені про це?

Левелла мило всміхнулася.

— А чому б це я мала? — запитала вона.

Рендом повільно кивнув — на його обличчі нічого не відображалося.

— Гаразд, а що ти йому сказала? — він узявсь уточнювати. — Що Бранд дізнався? Що ти знаєш про Мартіна таке, чого не знаю я?

Вона похитала головою, і її посмішка зблякла.

— Насправді — нічого, — відповіла Левелла. — Як мені відомо, ніхто в Ребмі не чув нічого про Мартіна, відколи він пройшов Лабіринтом і зник. Не думаю, що Бранд пішов од мене, дізнавшись більше, ніж йому було відомо раніше.

— Дивно... — мовив я. — А він звертався до когось іще з цим питанням?

— Не пригадаю, — відповів Джуліан.

— Я також, — погодився з ним Бенедикт.

Інші тільки похитали головами.

— Тоді пропоную взяти до уваги почуте й ненадовго облишити цю тему, — сказав я. — Є ще дещо, про що хочу дізнатись. Як мені відомо, Джуліане, ви з Джерардом якось намагалися пройти Чорною дорогою, і Джерарда було поранено. Тоді ви на певний час зупинилися в Бенедикта — доки Джерард не одужав. Я б хотів дізнатися більше про ту експедицію...

— Здається, ти і так усе знаєш, — відповів Джуліан. — Ти переповів усе, що трапилося.

— Де ти дізнався про це, Корвіне? — запитав Бенедикт.

— В Авалоні, — відповів я.

— Від кого?

— Від Дари.

Він звівся на ноги, став переді мною і розлючено зиркнув униз.

— Ти досі наполягаєш на своїх баєчках про те дівчисько!

Я зітхнув.

— Ми вже багато разів обговорювали це питання, — відповів я. — І я вже розповів тобі усе, що знаю про неї. Байдуже, віриш ти чи ні. Саме вона розказала мені про все.

— Схоже, дещо ти мені все ж таки не розповів. Принаймні цієї частини не згадував.

— Це правда чи ні? Про Джуліана і Джерарда, — уточнив я.

— Правда, — визнав брат.

— То облишмо ненадовго моє джерело і з'ясуймо, що ж тоді трапилося.

— Згода, — мовив на те Бенедикт. — Можу говорити відкрито, адже причина тримати все в таємниці — більше не з нами. Я, звісно, про Еріка. Він не знав про моє місце перебування, як і більшість інших. Головним джерелом моїх новин про Амбер був Джерард. Ерік усе більше й більше боявся Чорної дороги, тому зрештою відправив розвідників, які мали би пройти нею крізь Тіні аж до самого початку. Обрали Джуліана і Джерарда. Неподалік від Авалона на них напала велика зграя тих істот. Джерард покликав через Козир мене на допомогу, і я прийшов до них. Ворога було розбито, але оскільки Джерард у бійці зламав ногу, а Джуліану також пом'яли боки, я забрав їх обох до себе. Тоді відновив зв'язок з Еріком, щоб повідомити, де зараз брати і що з ними трапилося. Він наказав їм після одужання не продовжувати експедицію, а повернутися в Амбер. Тоді вони на певний час залишились у мене. А потім повернулися назад.

— І все?

— І все.

От тільки це не зовсім правда. Дара розповіла мені трохи більше. Вона пригадувала ще одного відвідувача. Я доволі чітко пам'ятаю про це. Того дня біля струмка, де в тумані над водоспадом майоріла крихітна веселка, а млинове колесо ні на мить не спиняло свої оберти, даруючи мрії, а потім розмелюючи їх, ми фехтували, розмовляли та блукали Тінями, гуляли прадавніми лісами і вийшли до могутнього потоку, де крутилося колесо, що пасувало б до житниці богів... Того дня ми влаштували пікнік, фліртували та пліткували, а вона багато чого розповіла мені — й багато чого брехливого. Однак Дара не збрехала про подорож Джуліана і Джерарда, тож вірю, що вона могла сказати правду про те, що Бранд навідував Бенедикта в Авалоні. Ті гостини траплялися «часто», казала Дара.

Зараз Бенедикт не приховував, що не довіряє мені. Я гадав, що самого цього вже було б достатньо, щоб не видавати інформацію, яка, на його думку, зовсім не стосувалася мене. Дідько, якби я опинився на його місці, то також не довіряв би такому, як я! Але я маю стати останнім дурнем, щоб викласти все відразу. Адже були й інші ймовірності.

Можливо, Бенедикт планував розповісти мені подробиці Брандових гостин згодом, наодинці. А особливо, якщо там ішлося про те, що він не хотів би переповідати в присутності всіх, особливо потенційного Брандового вбивці.

Або ж — така можливість завжди існувала — саме Бенедикт стояв за всім цим. Мені б навіть не хотілося думати про наслідки такого повороту. Я служив під командуванням Наполеона, Лі й Макартура, тож умію цінувати стратегів і тактиків. Бенедикт втілював обидві іпостасі — та в обох був найкращим. Недавня втрата правої руки зовсім не зменшила його стратегічного хисту й не погіршила бойові навички. Якби останнього разу мені не поталанило, він би порубав мене на шматочки через те непорозуміння. Ні, мені б точно не хотілося, щоби злочинцем виявився Бенедикт, і я зовсім не збирався витягувати з нього те, що він бажає наразі приховати. Міг лишень сподіватися, що брат приберігає таємницю на потім.

Тож я вдовольнився його відповіддю — «І все» — та вирішив перейти до інших питань.

— Флоро, — мовив я, — коли я вперше навідав тебе після аварії, ти сказала дещо, чого я досі не збагнув. Небавом після того я мав безліч часу, щоб обміркувати багато всього, тож у спогадах натрапив на твою думку, і вона мене здивувала. Досі не розумію її. Чи не була б твоя ласка пояснити, що ти мала на увазі, коли казала, що Тіні містять значно більше жахіть, аніж ми здатні уявити?

— Якщо чесно, я не дуже пригадую, коли казала таке, — відповіла Флора. — Але, певно, так і було, раз це справило подібне враження. Насправді ти знаєш, про який ефект я казала: Амбер виступає чимось на кшталт магніту для прилеглих Тіней, притягуючи об'єкти крізь них; чим ближче ти до Амбера, тим легше долати шлях, навіть для гостей із Тіней. Попри те, що між самими Тінями постійно відбувається матеріальний обмін, ефект значно потужнішає, коли йдеться про Амбер — адже процес стає однобічним. Ми завжди стежимо, щоб сюди не прослизнуло нічого підозрілого. А за кілька років до твого одужання значно більше дивностей, аніж зазвичай, опинялися в околицях Амбера. І були вони незмінно небезпечними. Багато хто — знайомі істоти із сусідніх королівств. Однак із часом гості почали прибувати з дуже віддалених місцин. Приходило навіть те, що було для нас цілком незнайомим. І жодної причини для подібної міграції небезпек не вдавалося знайти, хоча ми шукали ретельно. Що ж могло їх штовхати до нас? Іншими словами, багато всього неймовірного приходило крізь Тіні.

— Це почалося ще тоді, коли батько був при справах?

— Так. Кажу ж, за кілька років до твого одужання.

— Зрозуміло. Чи бачить хтось імовірність зв'язку між такою ситуацією і татовим від'їздом?

— Звісно, — відповів Бенедикт. — Я досі вважаю, що на те була причина. Він пішов, щоб з'ясувати істину або шукати підмогу.

— Але це тільки теоретично, — заперечив Джуліан. — Ви ж знаєте, яким він був. Ніколи нічого не пояснював.

Бенедикт знизав плечима.

— І все ж, то логічний висновок, — зауважив брат. — Батько часто висловлював занепокоєння цими, назвімо їх, міграціями почвар.

Я витягнув Козирі з футляра — останнім часом узяв за звичку носити колоду з собою. Дістав Козир Джерарда й уважно придивився. Коли я робив це, інші змовкли, спостерігаючи за мною. За кілька секунд встановився контакт.

Джерард досі сидів на стільці, поклавши на коліна меч. Він ще вечеряв. Коли відчув мою присутність, то проковтнув їжу і мовив:

— Так, Корвіне? Чого ти хочеш?

— Як там Бранд?

— Спить, — відповів Джерард. — Його пульс став трохи сильнішим. Дихання також рівне. Зараз іще зарано...

— Я знаю, — відповів я. — Насамперед хочу перевірити, чи пам'ятаєш ти про дещо. Чи не здавалося тобі перед від'їздом тата — зі слів або вчинків — що його подорож пов'язана зі зростанням кількості Тіньових істот, які пролазили в Амбер?

— Це, — встряв Джуліан, — називається навідним запитанням.

Джерард витер рота.

— Так, гадаю, може бути зв'язок, — відповів він. — Здавалося, тато знервований, чимось переймається. І він справді говорив про всіляких істот. От тільки ніколи не стверджував, що то його головна турбота... чи що його турбує щось зовсім інше.

— Наприклад?

Він похитав головою.

— Будь-що. Я... так... так, є ще дещо, про що тобі, можливо, варто знати, і байдуже, важливо це чи ні. Незадовго після зникнення батька я спробував з'ясувати одну річ. Насправді я був останнім, хто бачив його до від'їзду. Щодо цього я певен. Тоді весь вечір я провів у палаці — готувався до повернення на флагман. Тато пішов до себе годиною раніше, я затримався у кімнаті охоронців — грав у шашки з капітаном Тоденом. Оскільки наступного ранку ми відпливали, я вирішив прихопити з собою книгу. Піднімаюся в бібліотеку, а тато сидить за столом, — Джерард кивнув головою в тому напрямку. — Він проглядав якісь старі книги і досі не змінив убрання. Коли я увійшов, кивнув до мене. Я сказав, що просто заскочив по книгу. А він на те мовив: «Ти прийшов у правильне місце», — й продовжив читання. Доки я проглядав полиці, він сказав щось про те, що не може заснути. Я обрав книгу, побажав йому: «На добраніч», — почув від нього: «Вдалого плавання!» — і вийшов. — Він знову опустив очі. — Та певен, що тієї ночі він носив Судний Камінь, що я бачив його так само чітко, як зараз бачу на тобі. А ще не сумніваюся, що раніше того вечора його на батьковій шиї не було. Тривалий час по тому я гадав, що тато забрав кулон із собою, куди б не пішов. У його покоях не було жодної ознаки того, що він переодягався. І я не бачив Каменя доти, доки вас із Блейзом не розбили під час нападу на Амбер. Тоді його носив Ерік. Коли я запитав у нього про походження кулона, він стверджував, що знайшов його в батькових кімнатах. Не маючи змоги довести протилежне, я прийняв його версію. Однак вона мене ніколи не задовольняла. Твоє запитання — і Судний Камінь на твоїй шиї — повернули мої сумніви. Тож я подумав, що ти маєш краще знатися на тому.

— Дякую, — відповів я. Мені на думку спало ще одне запитання, але я вирішив не ставити його саме цієї миті. Тому, заради всіх решта, я закінчив інакше: — Як гадаєш, йому потрібна ще ковдра? Або щось інше?

Джерард підняв келих і випив його.

— Чудово. Так тримати, — я провів рукою по Козирю.

— Здається, справи у братика Бранда налагоджуються, — сказав я. — І Джерард не пригадує, аби тато казав щось таке, що би прямо пов'язало Тіньові з'яви та його від'їзд. Цікаво, що пригадає Бранд, коли отямиться?

— Якщо він узагалі отямиться, — зауважив Джуліан.

— Гадаю, таки оклигає, — відповів я. — Нам усім доводилося переживати і сильніші побої. Живучість — один з небагатьох факторів, яким ми можемо довіряти. Гадаю, він заговорить уже зранку.

— Що пропонуєш робити зі злочинцем, якщо Бранд назве його? — поцікавився він.

— Допитати його, — відповів я.

— Тоді допит хотів би провести я. Мені починає здаватися, що ти можеш мати слушність, Корвіне, і людина, яка штрикнула його ножем, може відповідати і за нашу постійну облогу, татове зникнення та вбивство Каїна. Тож перш ніж ми переріжемо йому горло, що я також хотів би зробити сам, із задоволенням допитаю його.

— Матимемо це на увазі, — відказав я.

— Корвіне, тебе не викреслено зі списку підозрюваних...

— Не сумніваюся щодо цього.

— Я маю дещо сказати, — почав Бенедикт, заглушивши репліку Джуліана. — Мене турбує сила та об'єктивна мета ворогів. Кілька разів я перетинався з ними — і вони жадають крові. Якщо на мить прийняти на віру Корвінову історію про те дівчисько, Дару, її останні слова чудово втілюють їхній намір: «Амбер має бути зруйнований». Не завойований чи підкорений, а саме зруйнований. Джуліане, тобі хотілося б правити тут, чи не так?

Джуліан усміхнувся.

— Можливо, за рік. Не сьогодні, дякую.

— Я доволі чітко можу уявити, як ти — чи будь-хто з нас — рекрутує найманців або знаходить союзників, щоб захопити владу. Але не уявляю, як ти наймаєш настільки могутню силу, щоб потім вона становила проблему. Чи силу, яка радше несе знищення, а не завоювання. Також не уявляю, як ти, я, Корвін чи інші намагаються зруйнувати Амбер чи укладають угоди із силами, здатними на таке. Саме в цьому пункті я не можу погодитися з Корвіновою теорією про зрадника серед нас.

Мені довелося кивнути. Я не звернув уваги на слабку ланку в низці моїх висновків. Однак досі лишалося забагато невідомих... Я міг висловити альтернативні варіанти, як і Рендом тоді, проте здогади нічого не доводили.

— Можливо, — сказав Рендом, — хтось із нас таки уклав угоду, але недооцінив союзників. Винуватець може зараз перейматися цим не менше за решту. Ймовірно, що він просто не може нічого змінити, навіть якби дуже хотів.

— Ми могли б створити йому нагоду, — мовила Фіона, — видати нам цих союзників зараз. Якщо Джуліан пообіцяє залишити його горло цілим, а решта погодяться зробити так само, він може зізнатись — якщо Рендомів здогад правильний. Він не претендуватиме на трон, однак престол, очевидно, й раніше не світив йому. Він зможе зберегти життя і трішки відвернути біду від Амбера. Чи готовий хтось пристати на таку пропозицію?

— Я, — кажу. — Якщо він з'явиться на моєму шляху, збережу йому життя — якщо, звісно, він проведе його у вигнанні.

— І я погоджуюся з цим, — мовив Бенедикт.

— Я також, — додав Рендом.

— За однієї умови, — сказав Джуліан. — Я погоджуся на це, якщо він не винен у Каїновій смерті. Інакше — ні. І потрібно навести докази.

— Життя у вигнанні, — мовила Дейдра. — Гаразд. Я згодна.

— Я також, — сказала Флора.

— І я, — продовжила Левелла.

— Імовірно, Джерард також погодиться, — сказав я. — Але мені справді цікаво, чи такої самої думки буде Бранд. Чомусь мені здається, що ні.

— Давай поцікавимося Джерардовою позицією, — мовив Бенедикт. — Якщо Бранд отямиться і висловиться проти, винуватець знатиме, що уникати йому потрібно тільки одного ворога — та й вони завжди спроможні самі звести рахунки між собою.

— Гаразд, — я притлумив кілька побоювань і знову вийшов на зв'язок із Джерардом, який також погодився.

Тож ми звелися на ноги і заприсягнись Єдинорогом Амбера (щоправда, клятва Джуліана містила умову), а також дали обітницю відправити у вигнання будь-кого з нас, хто зламає слово. Якщо чесно, я не дуже вірив, що це бодай дещо прояснить, але завжди приємно бачити, як родина робить щось разом.

Після того кожен зауважив, що залишиться на ніч у палаці — певно, аби підкреслити: вони не бояться того, що зранку може розповісти Бранд, і щоб продемонструвати, що ніхто не втікає з міста: таке не буде забуто, навіть якщо Бранд уночі спустить дух. У мене більше не було запитань до гурту, та й ніхто не кинувся зізнаватися в злочинах, про які йдеться у клятві, тож я просто відкинувся на стілець і певний час слухав. Гурт розпався на низку розмов та обмінів репліками. Однією з головних тем була спроба реконструювати сцену в бібліотеці, розставивши всіх по місцях. Звісно ж, зробити це міг кожен, окрім самого мовця. Я закурив і нічого про це не сказав. Однак Дейдра висунула цікаву версію. А саме: Джерард міг сам штрикнути Бранда ножем, доки ми всі згуртувалися навколо нього. Тож усі його героїчні зусилля можуть бути не спрямовані на захист Брандового життя, а зведені до бажання припнути йому язика — у такому разі Бранд не має шансів дожити до світанку. Версія-то винахідлива, проте я не вірив у неї. Та й інші також. Принаймні ніхто не зголосився піти в бібліотеку й викинути звідти Джерарда. Через певний час підвелася й сіла біля мене Фіона.

— Я запропонувала єдине, що спало мені на думку, — мовила вона. — Сподіваюся, з того вийде щось хороше.

— Можливо, — відповів я.

— Бачу, ти додав особливу прикрасу до свого вбрання, — зауважила Фіона. Вона підняла Судний Камінь великим і вказівним пальцями та заходилася вивчати його.

Тоді підвела погляд.

— Ти можеш змусити його слухатися тебе? — поцікавилася сестра.

— Частково, — відповів я.

— Отже, знаєш, як налаштовувати його. Для цього потрібен Лабіринт, чи не так?

— Так. Ерік перед смертю розповів мені, як це зробити.

— Зрозуміло.

Вона відпустила кулон, знову сіла у крісло й перевела погляд на полум'я.

— Чи попереджав він тебе про нюанси поведінки з каменем? — запитала Фіона.

— Ні.

— Мені цікаво, чи Ерік навмисне так, чи це просто збіг обставин.

— Розумієш, він тоді був трохи зайнятим — помирав. І це суттєво скоротило час нашої розмови.

— Знаю. Мене лише хвилює: то його ненависть до тебе перевершила бажання втримати престол чи він просто не знав принципів дії Каменя?

— А що про це знаєш ти?

— Корвіне, подумай іще раз про Ерікову смерть. Мене там не було, коли це трапилось, однак я рано приїхала на похорон. Тіло помили, виголили й одягли при мені — тож я обстежила рани. Не вірю, що хоча б одна з них мала смертельний наслідок. На грудях було три поранення, але тільки одне могло зачепити медіастинальну зону...

— Одного достатньо, якщо...

— Зачекай, — вела вона далі. — Це було доволі складно, але я спробувала виміряти кут проникнення за допомогою скляної палички. Хотіла зробити надріз, одначе Каїн не дозволив би. І все одно не вірю, що його серце чи судини пошкоджено. Досі не пізно наказати зробити розтин, якщо хочеш, аби я дізналася більше. Не сумніваюся, що поранення і загальний стрес сприяли Еріковій смерті, але гадаю, що доконав його все ж таки камінь.

— Чому так вважаєш?

— Через певні зауваги, котрі висловив Дворкін, коли я вчилася в нього, — і дещо таке, що я помітила згодом. Дворкін казав, що Камінь дарує надзвичайні здібності, але водночас висмоктує життєву енергію власника. Чим довше ти носиш його, тим більше він витягне з тебе. Звернувши на це увагу, я підмітила, що тато одягав його надзвичайно рідко й ніколи не носив довго.

Мої думки повернулися до Еріка — в день, коли він помирав на схилі Колвіру, а навколо лютувала битва. Я пригадав, яким побачив його тоді: бліде обличчя, уривчасте дихання, кров на грудях... І Судний Камінь на ланцюжку, що пульсував, наче серце, поміж вологих складок його вбрання. Ніколи не бачив, щоб кулон поводився так раніше чи опісля. Я пригадав, як той блякнув і слабшав. А коли Ерік помер і я склав його руки на камені, та дивовижа зникла.

— Що ти знаєш про принципи його роботи? — поцікавивсь я у Фіони.

Вона похитала головою.

— Дворкін вважав це державною таємницею. Знаю про очевидне — контроль за погодою. А також я зробила певні висновки з татових зауваг. Він казав, що камінь якось пов'язаний із чи то підвищеним, чи то посиленим сприйняттям. Дворкін наводив його як приклад того, наскільки Лабіринт пронизує все, що дає нам силу — навіть Козирі містять Лабіринт, якщо довго і пильно придивлятись. А ще він говорив про кулон, коли розповідав про принципи збереження енергії: всі наші особливі сили мають свою ціну. Чим більша сила, тим більше потрібно віддати. Козирі — зовсім маленькі, однак навіть їхнє використання навіює втому. Прогулянки між Тінями, які використовують образ Лабіринту, наявний у нашій свідомості, потребують іще більше енергетичних затрат. Сам собою Лабіринт є величезним риштаком, що висмоктує енергію. Але Дворкін розповідав, що Камінь — вища іпостась того самого візерунка, і ціна за його використання зростає в рази.

Якщо це правда, ситуація давала змогу зазирнути в характер мого покійного і найменш улюбленого братика. Якщо Ерік знав про особливості Каменя, але попри все одягнув і носив його для захисту Амбера, то він ставав героєм. Але в такому разі його спроби передати кулон мені, не попередивши ні про що, були своєрідним посмертним способом довершити помсту. Однак Ерік казав, що вивів мене зі свого прокляття, щоб воно повністю впало на голови ворогів Амбера. А це, звісно ж, означало, що він ненавидів їх трішки більше, ніж мене, тож вирішив використати останню силу стратегічно правильно — на благо Амбера. Тоді я подумав про половинчастий характер записок Дворкіна, які знайшов там, де і підказав Ерік. Чи ж міг Ерік отримати їх цілими і навмисне вирвати частину з попередженнями, щоб нашкодити своєму наступникові? Ця ідея не шокувала мене, адже вона доволі логічна, однак Ерік не міг знати, що я повернуся саме тоді, що битва розгортатиметься саме так і що його наступником стану я. Успадкувати владу міг би хтось із улюбленців, тож братик навряд чи хотів би, аби вони отримали бомбу сповільненої дії. Ні. Як я розумію, або Ерік і справді не знав про такі властивості Каменя, отримавши тільки часткову інструкцію з його використання, або хтось дістався до записів раніше, ніж я, і вирвав інформацію, щоб залишити мене в смертельній пастці. І знову ж таки, тут могла відчуватися рука справжнього ворога.

— Ти знаєш, як довго можна користуватися ним без ризику? — запитав я.

— Ні, — відповіла сестра. — Можу дати лише дві підказки — раптом стануть у нагоді. По-перше, не пригадую, щоб тато коли-небудь носив кулон довго. А по-друге — я збагнула це з його коротких зауваг — якщо люди навколо тебе починають обертатися на статуї, то ти потрапив або не за адресою, або в халепу. Я трішки натиснула на нього щодо цього, і в мене склалося враження: перша ознака того, що ти носиш Камінь надміру — викривлення чуття часу. Схоже, Камінь прискорює метаболізм — усе — і здається, ніби світ навколо тебе сповільнюється. Це може дуже зашкодити людині. Ось і все, що я знаю про кулон. Визнаю, значна частина сказаного — мої здогади. Чи давно ти носиш його?

— Давненько, — відповів я, подумки вимірявши пульс і роззирнувшись навколо, щоб перевірити, чи не сповільнився світ.

Насправді я не міг визначити цього, хоча й почувався не найкращим чином. Однак я весь час приписував це Джерардовим руцям. І все ж не збирався знімати Камінь тільки через те, що це запропонував зробити один із членів родини, хай навіть розумна Фіона у доброзичливому настрої. Упертість, гонор... Ні, незалежність. Ось воно. Це — і формальна недовіра. Зрештою, я тільки ввечері одягнув його, лише на кілька годин. Зачекаю.

— Гаразд, одягнувши його, ти дечого досягнув, — сказала вона. — Я тільки хотіла порадити тобі не носити його надто довго, доки не дізнаєшся більше.

— Дякую, Фі. Скоро я його зніму, тож дякую тобі за те, що ти мені розповіла. До речі, а що сталося з Дворкіним?

Вона покрутила пальцем біля скроні.

— Бідолаха остаточно з'їхав з глузду. Мені подобається думати, що тато обрав для нього якусь безпечну Тінь і відправив його туди на пенсію.

— Розумію, про що ти, — сказав я. — Так, було б найкраще вважати саме так. Горопаха.

Джуліан договорив з Левеллою та підвівся. Він випростався, кивнув їй і пройшовся кімнатою.

— Корвіне, ти маєш іще якісь запитання до нас? — поцікавився Джуліан.

— Жодного термінового.

Він усміхнувся.

— Хочеш нам іще щось розповісти?

— Наразі ні.

— Провести якісь експерименти, шоу, пограти у шаради?

— Ні.

— Чудово. Тоді я йду спати. На добраніч.

— На добраніч.

Джуліан уклонився Фіоні, махнув рукою Бенедикту і Рендому, а також кивнув Флорі та Дейдрі, коли проходив мимо них до дверей. Зупинившись у присінку, він озирнувся і мовив:

— Тепер ви можете потеревенити про мене, — і вийшов.

— Гаразд, — сказала Фіона. — Почнімо. Гадаю, винен саме він.

— Чому? — запитав я.

— Висловлю свої аргументи, але вони суб'єктивні, інтуїтивні й упереджені. На мою думку, Бенедикт — поза підозрою. Якби він хотів здобути трон, то давно б уже завоював його прямо, військовою силою. За весь той час, що був у нього в запасі, він міг би провести успішну військову кампанію навіть проти тата. Ми ж бо знаємо, що він настільки вправний. Ти, своєю чергою, наробив безліч помилок, яких би не було, якби ти справді володів величезними силами. Тому вірю в твою історію про амнезію і все решту. Ніхто не дає осліпити себе заради стратегії. Джерард якраз на шляху до того, щоб довести власну невинність. Гадаю, він залишився з Брандом не стільки, щоб захистити його, як щоб довести це. У будь-якому разі скоро ми дізнаємося про це напевне — або підживимося новими підозрами. Останніх кілька років за Рендомом надто ретельно стежили, щоб він устиг вибудувати все, що трапилось. Отже, він поза підозрою. Щодо нас трішки складніше. У Флори нема мозку, Дейдрі бракує сміливості, а Левеллі — мотивації; та й усі знають, що вона щаслива будь-де, але не тут. Ну і, звісно, я — не винна ні в чому, крім хитрощів. Отже, залишається Джуліан. Чи здатен він на таке? Так. Чи хоче Джуліан сісти на трон? Звісно. Він мав час і нагоду? Знову так. Ось і наш злочинець.

— Але чи міг він убити Каїна? — запитав я. — Вони ж були друзями.

Вона зневажливо скривилася.

— У Джуліана нема друзів, — відповіла Фіона. — Це крижана особистість, яку зігрівають тільки думки про себе. Так, останніх кілька років він дружив з Каїном ближче, ніж з будь-ким іншим. Але навіть це... навіть це може бути частиною плану. Він міг підтримувати дружбу достатньо довго, щоб вона здавалася правдоподібною — і щоб ніхто нічого не запідозрив зараз. Я вірю, що Джуліан здатен на таке, адже не вірю у його здатність сильно прив'язуватися до когось.

Я похитав головою.

— Не знаю, — відповів їй. — Його дружба з Каїном припадає на час моєї відсутності, тож усе, що знаю, лунало з чужих уст. І все ж, якщо Джуліан шукав дружби з іншою, схожою на нього особистістю, можу зрозуміти це. Вони дуже подібні. Я схильний вірити у щирість його почуттів, бо вважаю, що неможливо роками обдурювати когось стосовно дружби. Хіба що інша сторона є безмежно тупою, чого не можна сказати про Каїна. І — зрештою, ти й сама обмовилася, що твої аргументи суб'єктивні, інтуїтивні й упереджені. Мої насправді такі самі. Просто не хочеться думати, що хтось може виявитись аж таким негідником, щоби так скористатись єдиним другом. Тому я гадаю, що твої аргументи — хибні.

Вона зітхнула.

— Як на людину, котра живе так довго, як ти, Корвіне, — мелеш дурниці. Невже ти настільки змінився через перебування у тому дивному маленькому закутку? Багато років тому ти б вважав це очевидним, як і я.

— Можливо, я і справді змінився, адже багато чого тепер не здається очевидним. А може, це ти змінилася, Фіоно? Стала трішки цинічнішою за ту маленьку дівчинку, яку я колись знав. Багато років тому для тебе це могло б не бути очевидним.

Вона м'яко всміхнулася.

— Корвіне, ніколи не кажи жінці, що вона змінилася. Хіба що на краще. Колись ти також знав це. Чи, може, насправді ти лише Корвінова тінь, яка прийшла сюди страждати й залякувати нас? А справжній Корвін десь далеко, сидить і насміхається з нас?

— Я тут і не насміхаюся, — відповів Фіоні.

Вона засміялася.

— Ага, так воно і є! — не вгавала Фіона. — Я щойно вирішила, що ти — насправді не ти! Слухайте всі, оголошення! — гукнула вона, скочивши на ноги. — Я щойно з'ясувала, що це — не справжній Корвін! Лише одна з його тіней! Він щойно заявив, ніби вірить у дружбу, гідність, шляхетність духу та інші подібні дурниці, що трапляються в популярних романсах! Я точно до чогось докопалася!

Інші витріщалися на Фіону, а та зареготала і різко сіла.

Я почув, як Флора прошепотіла: «Напилась», — а тоді повернулася до розмови з Дейдрою.

Рендом мовив:

— Що ж, поаплодуймо тіні, — а тоді повернувся до розмови з Бенедиктом і Левеллою.

— Ось бачиш? — мовила Фіона.

— Що?

— Ти не справжній, Корвіне, — вона поплескала мене по коліну. — І, вважаю, я також. Жахливий день видався, Корвіне.

— Знаю. Я теж почуваюся так, наче в пеклі побував. Гадав, що повернути Бранда — хороша ідея. Більше того, вона спрацювала. І що це йому дало?

— Ти недооцінюєш власні чесноти. Не звинувачуй себе в тому, що трапилося.

— Дякую.

— Гадаю, Джуліан висловив хорошу ідею, — сказала Фіона. — Мені здається, що я ось-ось засну.

Я підвівся разом з нею і провів її до дверей.

— Зі мною все гаразд, — сказала вона. — Чесно.

— Упевнена?

Вона енергійно кивнула.

— Зустрінемося зранку.

— Сподіваюся, — відповіла вона й додала: — А тепер ви можете попліткувати про мене.

Підморгнувши, вона вийшла.

Я повернувся назад і побачив, як до мене підходять Бенедикт та Левелла.

— Спати? — запитав я.

Бенедикт кивнув.

— Можливо, — мовила Левелла й поцілувала мене в щоку.

— А це за що?

— Багато за що, — відповіла вона. — На добраніч.

— На добраніч.

Рендом припав до каміна, пораючись із вогнем. Дейдра повернулася до нього й мовила:

— Не підкидай дров для нас. Ми з Флорою також ідемо.

— Гаразд, — він відставив кочергу й підвівся. — На добраніч, — гукнув.

Дейдра всміхнулася мені сонно, а Флора — нервово. Я також побажав їм доброї ночі й дивився на їхні подаленілі постаті.

— Дізнався щось нове і корисне? — запитав Рендом.

Я знизав плечима.

— А ти?

— Версії, теорії... Жодних нових фактів, — сказав він. — Ми намагалися з'ясувати, хто ж буде наступним у списку.

— І?

— Бенедикт вважає, що — як карта ляже. Він або ти. Звісно, якщо не ти стоїш за цим усім. Також він гадає, що твоєму друзяці Ґанелону варто бути обережнішим.

— Ґанелону... А це ідея — я першим мав додуматися. Гадаю, Бенедикт має слушність щодо рівних шансів. Можливо, їх у нього навіть більше, адже після тієї спроби замаху я насторожі.

— Переконаний, усі помітили, що й Бенедикт насторожі. Він зумів продемонструвати це всім. Певно, йому було б навіть цікаво, якби вони наважилися.

Я загиготів.

— А це знову врівноважує шанси. П'ятдесят на п'ятдесят.

— І він так сказав. Звісно ж, Бенедикт знав, що я все переповім тобі.

— Насправді мені б дуже хотілося, щоб він знову розмовляв зі мною. Гаразд... не надто я можу щось змінити зараз. Та й біс із ним усім. Іду спати.

Рендом кивнув.

— Спершу зазирни під ліжко.

Ми вийшли з кімнати і рушили в коридор.

— Корвіне, шкода, що ти разом зі зброєю не захопив трохи кави, — сказав він. — Я б випив горнятко.

— А в тебе не буває через неї безсоння?

— Ні. Я люблю випити кілька філіжанок увечері.

— А мені бракує кави зранку. Треба буде привезти трохи, коли весь цей хаос завершиться.

— Не надто ти втішив, але ідея непогана. А що вкусило Фі, як гадаєш?

— Вона вважає, що злочинець — Джуліан.

— Можливо, вона й має слушність.

— А як стосовно Каїна?

— Припустімо, що йдеться не про одну людину, — мовив він, коли ми піднімалися сходами. — Скажімо, їх було двоє: Джуліан і Каїн. Зрештою вони посварилися, Каїна не стало, а Джуліан позбувся його і використав цю смерть, щоб послабити твою позицію. Колишні друзі стають найзапеклішими ворогами.

— Усе дарма, — відказав я. — Мені стає млосно, коли починаю перебирати варіанти. Нам потрібно або зачекати, доки трапиться щось іще, або самим щось зробити. Другий варіант імовірніший. Але не цієї ночі...

— Гей! Зачекай!

— Вибач, — я спинився на сходовому майданчику. — Не знаю, що це зі мною. Певно, фінішний спурт[68].

— Нервова енергія, — мовив Рендом, знову зрівнявшись зі мною. Ми рушили далі. Я намагався дотримуватися темпу його ходи, потамувавши бажання поквапитися.

— Добре, на добраніч, — зрештою мовив він.

— На добраніч, Рендоме.

Він рушив сходами далі, а я пішов довгим коридором до своїх покоїв. Мене охопила нервова паніка — саме тому, певно, і впустив ключа.

Рукою впіймав його на льоту — він ще не встиг упасти низько. Водночас мене вразила думка про те, що летів він значно повільніше, ніж мав би. Вставивши у замок ключа, я повернув його.

У кімнаті було темно, але я вирішив не запалювати свічку чи каганець, бо давно звик до темряви. Замкнув двері й зачинив їх на засув. Мої очі вже пристосувалися до мороку коридору. Я повернувся. Крізь портьєри пробивалося трішки зоряного сяйва. Розстібаючи комір, я перетнув кімнату.

Він чекав на мене у спальні, ліворуч від входу. Чудово розташувався й нічим себе не видав. Я зайшов прямо у пастку. Незнайомець, обравши бездоганну позицію, тримав кинджал напоготові. На його боці був також ефект повної несподіванки. За всіма правилами я мав би померти — не в своєму ліжку, а біля нього.

Щойно переступивши поріг, я помітив краєм ока проблиск руху і збагнув, що хтось тут є та з якою метою.

Знав, що не уникну удару, хоч і встиг спробувати рукою заблокувати його. Але одна дивина вразила мене більше, ніж саме лезо: здавалося, мій нападник рухався надто повільно. Він мав діяти швидко, накинувшись на мене всією вагою. Я не мав зрозуміти, що відбувається, доки не відчую це на собі. У мене не мало бути часу повернутися боком і махнути рукою. Червонясте марево затуманило мій зір, коли відчув, як ударився рукою об викинуту вперед руку. Тієї ж миті сталь торкнулася мого живота і пронизала його. Разом із червоною барвою в мені зринув бляклий образ космічної версії Лабіринту, який я пройшов сьогодні вдень. Я зігнувся і впав, втрачаючи здатність мислити, і все ж на мить свідомість затрималась, адже образ наближався і наближався. Я хотів утекти, але кінь... моє тіло... оступилося. І мене скинули на землю.

8

Із кожного життя має витекти трохи крові. На жаль, таке право знову випало мені. І я відчув, що витекло її не так уже й мало. Скорчившись, я лежав на правому боці, стискаючи руками живіт. Увесь я змок від крові, що струминками витікала з черева. Розрізаний зліва, просто над лінією талії, почувавсь як випадково розірваний конверт. Саме такі відчуття охопили мене, щойно отямився. І спершу подумав: «На що він чекає?» Очевидно, coup de grace[69] відкладено. Чому?

Я розплющив очі. Скільки б там часу не минуло, а моєму зору вистачило, щоб пристосуватися до темряви. Повернувши голову, я нікого не побачив у кімнаті. Однак трапилося щось дивне, і я ніяк не міг збагнути, що саме. Заплющивши очі, я знову дозволив голові впасти на матрац. Щось здавалося хибним і правильним водночас...

Матрац... Так, я лежав у власному ліжку. Але дуже сумнівався, що міг дістатися сюди без сторонньої допомоги. Але ж це абсурдно: штрикати ножем, а потім допомагати лягти на ліжко.

Моє ліжко... Так, це справді моє ліжко — і водночас не моє.

Я міцно заплющив очі. Заскреготав зубами. Нічого не розумію. Я знав, що внаслідок шоку не можу адекватно мислити, та й кров, що заливала кишки і розхлюпувалася навколо, навряд чи сприяла цьому. Спробував змусити себе міркувати логічно. Непросто.

Моє ліжко. Перш ніж усвідомити всю повноту навколишнього буття, людина відчуває, чи в своєму ліжку прокинулась. Я — так, але...

Потамував у собі величезне бажання чхнути, бо відчував, що це розірве мене навпіл. Стиснувши ніздрі, коротко, хапливо дихав через рот. На смак, запах і дотик я відчував навколо себе пил.

Напад чхання минув, і я розплющив очі. А тоді збагнув, де перебуваю. Не розумів, чому і як опинився тут, але точно знав, що лежу в місці, яке ніколи не сподівався побачити знову. Опустивши праву руку, обперся на неї, щоб підвестися.

Я лежав у спальні власного будинку. Старого. Це місце належало мені в ті часи, коли я був Карлом Корі. Я повернувся в Тінь — сповнений пилу світ. Ліжко не складали, відколи я востаннє спав у ньому, — понад п'ять років тому. Я чудово знав, у якому стані будинок, адже зазирав сюди лише кілька тижнів тому.

Я ще трішки піднявся, ковзнув ногами з краю ліжка на підлогу. Тоді знову зігнувся навпіл і нарешті сів. Погано.

Новий напад тимчасово мені не загрожував, але я розумів, що потребую зараз не лише безпеки. Мені потрібна була допомога, а сам собі надати її я не міг. Я навіть не був певен, чи довго зможу лишатися при тямі. Тож потрібно вилазити з ліжка і виходити на вулицю. Телефон відрізали, а найближчий будинок стояв далеченько. Мені потрібно, як мінімум, дістатися до дороги. Я похмуро пригадав, що обрав колись саме цю місцину через те, що рух на цій дорозі не надто жвавий. Люблю самотність, принаймні вряди-годи.

Правицею я схопив найближчу подушку і стягнув з неї напірник. Спробував скласти її, але марно, тож просто зіжмакав і запхав під сорочку, притиснувши до рани. А тоді трішки посидів, притискаючи тампон. Це потребувало колосальної напруги — мені навіть вдихнути глибоко було боляче.

Але небавом підтягнув до себе іншу подушку і, затиснувши її між ногами, стягнув пошивку.

Я хотів помахати напірником водіям, котрі проїжджатимуть мимо, адже вбрання моє було, як завжди, темним. Але перш ніж причепити до пояса підголівник, я збентежився його поведінкою. Випустив тканину, тож вона, позбавлена підтримки, почала падати. От тільки рухалася подушка надзвичайно повільно, як уві сні.

Тоді я пригадав, як падали ключі біля моєї кімнати. Пригадав, як ненавмисне обігнав Рендома, піднімаючись сходами. А тоді подумав про Фіонині слова стосовно Судного Каменя, що досі висів у мене на шиї та пульсував у ритмі мого болю. Можливо, саме він і врятував мені життя, принаймні на певний час. Так, певно, і є, якщо висновки Фіони — правильні. Певно, коли нападник ударив, саме кулон дав мені кілька секунд, щоб повернутися і виставити вперед руку. Можливо, саме він якимось чином посприяв моєму негайному перенесенню. Але я подумаю про це потім, якщо мені вдасться встановити довготермінові стосунки з майбутнім. Поки що прикрасу потрібно зняти — у тому разі, якщо Фіона мала слушність у своїх страхах — і рухатися далі.

Я причепив до пояса другий напірник і спробував стати, тримаючись за ліжко. От лихо! Тіло пронизав шалений біль, і голова пішла обертом. Я опустився на підлогу, боячись знепритомніти дорогою вниз. Спустився. Відпочив. А тоді повільно поповз.

Як пригадував, парадні двері забито цвяхами. Гаразд. Тоді курс на чорний хід.

Я доповз до виходу зі спальні й зупинився, притулившись до одвірка. Доки відпочивав, зняв із шиї Судний Камінь і намотав його ланцюжок на зап'ястя. Потрібно було десь його сховати, а сейф у робочому кабінеті — надто далеко. Крім того, я здогадувався, що залишаю по собі кривавий слід. Будь-хто, потрапивши сюди, зможе пройти цим слідом і з цікавості зазирнути всередину та дістати гарненьку штучку. А часу й енергії мені бракувало...

Мені вдалося пройти ще далі. Щоб відчинити задні двері, довелося підвестись і напружитися. Перш ніж зробити це, я не відпочив, і в цьому полягала моя помилка.

Отямившись, зрозумів, що лежу на порозі. Ніч була холодною, а небо вкривали хмари. Лютий вітер деренчав гілками над терасою. Кілька крапель вологи впали на зворотний бік моєї долоні.

Припіднявшись, я поповз далі. Снігу випало на два дюйми. Крижане повітря допомогло очуняти. У нападі раптової паніки я збагнув, наскільки ж затуманеною була моя свідомість на шляху зі спальні на вулицю. Я ж міг будь-якої миті знепритомніти. Рушив до дальнього кутка будинку, відхилившись від курсу лише для того, щоб сягнути купи компосту, де й заховав камінь, прикривши грудою спресованої сухої трави. Накидавши зверху снігу, ступив далі.

Повернувши за ріг будинку, я сховався від нещадного вітру й рушив далі пологим схилом. Дійшов до фасаду і знову відпочив. Промчала машина, блимнувши задніми фарами. То був єдиний автомобіль у полі зору.

Крижинки обпікали обличчя, коли я пішов далі. Коліна стали вологими й боліли від холоду. Мій двір спускався вниз: м'яко, а потім — різко спадаючи до поближньої дороги. За сотню ярдів праворуч розпочинався крутий схил, перед яким водії зазвичай гальмують. Мені здалося, що це дасть мені змогу побути на кілька секунд довше у світлі фар водіїв, які звідти їдуть. Це була одна з тих рятівних дрібничок, за які мозок чіпляється завжди, коли все стає дуже погано. Такий собі аспірин для відчуттів. Тричі спиняючись перепочити, я дійшов до тієї дороги й переліз через велику каменюку, де було написано номер мого будинку. Сівши на неї, притулився до крижаної стінки. Витягнув напірник від другої подушки й поклав його на коліна.

Я зачекав. Знав, що мозок затуманився. Підозрюю, я тоді безліч разів то поринав у безтяму, то виринав з неї. Щоразу, коли ловив себе на цьому, намагався навіяти порядок власним думкам, оцінити, що трапилося в контексті останніх подій, і вжити заходів безпеки. Однак попереднє зусилля виявилося надзвичайно важким. Було надто складно думати про щось за межами безпосередніх обставин. Неначе осяяння пройняло мою свідомість думкою: а Козирі ж досі зі мною. Я можу зв'язатися з кимось із Амбера, щоб мене перенесли назад.

Але з ким? Я не настільки отупів, аби не розуміти, що можу натрапити на того, хто спричинив такий мій стан. Варто ризикнути чи випробувати долю тут?

І все ж, Рендом або Джерард...

Мені здалося, що я почув удалині слабкий гуркіт машини... Ревіння вітру і пульсація артерій притуплювали в мені чуття. Повернувши голову, я зосередився.

Удалині... Знову. Так. Це двигун. Я приготувався помахати хустинкою.

Навіть тоді моя свідомість плавала. Спало на думку, що я, можливо, не зможу достатньо зосередитися, щоб керувати Козирями.

Звук наростав. Я підняв тканину. Кілька секунд по тому праворуч на дорозі спалахнуло світло. Я відразу ж побачив автомобіль на вершині пагорба. Він зник з мого поля зору, коли спустився в западину, і знову виринув, щойно піднявшись. У світлі фар спалахували сніжинки.

Коли машина наблизилася до схилу, я взявся розмахувати імпровізованим прапором. Точно потрапив у світло фар, тож водій просто не міг не помітити мене. Однак чоловік у седані новесенької моделі з жінкою на пасажирському сидінні байдуже проїхав мимо. Жінка озирнулась і глянула на мене, але водій навіть не сповільнив рух.

За кілька хвилин з'явилась інша машина, трішки старша. За кермом — жінка, пасажирів не було. Вона сповільнилась, але тільки на мить. Певно, їй не сподобався мій вигляд. Додавши газу, вона помчала геть.

Я згорбився і притулився до каменя. Хто-хто, а принц Амбера точно не має права дорікати людям за відсутність братніх почуттів щодо подібних до себе. Принаймні зі серйозним виразом обличчя. А реготати — надто боляче.

Без сили, концентрації і можливості ворухнутися від моєї влади над Тінями не було жодної користі. Я вирішив, що точно скористався б нею, аби дістатися в якусь теплу місцину... Запитував себе, чи зможу видертися схилом назад, до купи компосту. Досі мені не спадало на думку змінити за допомогою Каменя погоду. Можливо, це зусилля мене вб'є. І все ж...

Я похитав головою. Моя свідомість вислизала, провалюючись у сон. Але я мав не заснути. Невже це ще одна машина? Можливо. Я спробував підняти напірник, але впустив його. Коли нахилився вперед, щоб підняти тканину, то просто на мить поклав голову на коліна. Дейдра... Я покличу любу сестру. Якщо ніхто не допоможе мені, Дейдра точно допоможе. Витягну її Козир і покличу. За хвилинку. Якби ж тільки вона не була мені сестрою... Потрібно відпочити. Я паскуда, але не дурень. А коли відпочиваю, мене навіть інколи гризуть докори сумління. За дещо. Якби ж тут було тепліше... Але коли зігнешся, не так уже й погано... То була машина? Я хотів підняти голову, однак відчув, що не зможу. Все одно це не зробить мене помітнішим, вирішив.

Я відчув, як світло торкнулося моїх повік, і долинуло ревіння двигуна. Зараз він ані наближався, ані від'їжджав. Просто монотонне ревіння. А тоді пролунав крик. Дверцята авто з клацанням відчинились і зачинились. Я знав, що можу розплющити очі, але мені не хотілося цього робити. Боявся, що побачу лишень темряву і порожню дорогу, а звуки розвіються у завиванні вітру й пульсації артерій. Краще зберегти те, що маю, ніж ризикувати.

— Гей! Що трапилося! Ви поранені?

Кроки... справжні.

Розплющивши очі, я знову примусив себе підвестися.

— Корі! Господи! Це ж ти!

Я видавив посмішку, кивнув і мало не впав.

— Це я, Білле. Як у тебе справи?

— Що трапилося?

— Мене поранено. Доволі сильно. Потрібен лікар.

— Зможеш іти, якщо я допоможу? Чи тебе понести?

— Спробуймо йти, — відповів я.

Він поставив мене на ноги, і я на нього обперся. Ми рушили до його машини. Я пригадую лише кілька перших кроків.

Коли прекрасна колісниця, пролітаючи низько, враз здійнялася вище, утративши при цьому частину своєї привабливості, я спробував підняти долоню, але збагнув, що її щось стримує. Задовольнився тим фактом, що з руки стирчить трубка, і вирішив, що жити буду. Мій ніс увібрав лікарняні запахи, а свідомість звірилася з внутрішнім годинником. Якщо я протримався настільки довго, то тепер просто сам перед собою зобов'язаний боротися далі. Мені було настільки тепло і затишно, наскільки взагалі дозволяли останні події. Поміркувавши про таке, я заплющив очі, опустив голову й заснув далі.

Згодом, коли знову отямився, то почувався значно краще — медсестра відзначила це. Вона розповіла, що мене привезли сім годин тому і що лікар скоро прийде поговорити. А ще вона дала мені склянку води й повідомила, що більше не сніжить. Окрім того, їй було цікаво, що ж зі мною трапилося.

Я вирішив, що саме час вигадувати легенду. І чим простішу, тим краще. Гаразд. Я повертався після довгого перебування за кордоном. Дістався додому автостопом, зайшов усередину й зненацька застав якогось мародера чи волоцюгу. Ось він на мене і напав. Я виповз на вулицю шукати підмоги. Finis[70].

Коли розповів цю історію лікареві, то не міг сказати напевне, чи повірив він мені. То був дебелий чолов'яга з давно обвислим обличчям. Його звали Бейлі, Морріс Бейлі. Доки я говорив, він кивав, а тоді запитав:

— А ви розгледіли нападника?

Я заперечно похитав головою.

— Було темно, — відповів.

— Він вас пограбував?

— Не знаю.

— У вас був із собою гаманець?

Я вирішив, що краще підтвердити.

— Ну, коли ви прибули сюди, його вже не було, отже, злочинець украв гаманець.

— Певно, — погодивсь я.

— Ви взагалі пам'ятаєте мене?

— Не можу такого стверджувати. А маю пам'ятати?

— Коли вас привезли сюди, ви мені здалися трішки знайомим. Спочатку цим усе й обмежилося.

— І? — запитав я.

— Що за одяг був на вас? Скидалося на якусь військову форму.

— Наймодніші речі там, звідки я прибув. Кажете, я видався вам знайомим?

— Так, — підтвердив він. — До речі, а де це — там? Звідки ви? Де були?

— Багато подорожував, — відповідаю. — Хвильку тому ви хотіли щось мені сказати.

— Так. Клініка в нас маленька, але не так давно один спритний торгівець переконав дирекцію придбати комп'ютеризовану систему медичних записів. Насправді, якби цей регіон трохи розвинувся і ми розширилися, подібне капіталовкладення мало б сенс. Нічого цього не трапилося, хоча штука була дорогою. Вона тільки сприяла зростанню рівня ледачості наших секретарів: старі файли, навіть з відділу швидкої допомоги, не видаляють, як це було раніше. Для всілякого мотлоху місця не бракує. Тож, коли містер Рот назвав мені ваше ім'я і я запустив стандартну перевірку, то дещо знайшов і тому збагнув, чому ж упізнав вас. Тієї ночі, коли ви потрапили в автомобільну аварію, сім років тому, я також працював на швидкій допомозі. Пам'ятаю, як намагався вас підлатати — і був певен, що ви не виживете. Але вам вдалося здивувати мене: як тоді, так і тепер. У вас не залишилося навіть шрамів, які мали б бути. Як добре все загоїлося.

— Дякую. Це ваша заслуга.

— Назвіть, будь ласка, ваш вік, для анкети.

— Тридцять шість років, — відповів я. Так найбезпечніше.

Він швиденько нашкрябав інформацію в папці, яку тримав на колінах.

— Знаєте, оскільки я вас уже оглянув і пригадав, то міг би заприсягнутися — ви нітрохи не змінилися, відколи я бачив вас востаннє.

— Здоровий спосіб життя.

— Ви знаєте свою групу крові?

— Вона доволі рідкісна. Але це, по суті четверта група з позитивним резусом. Мені можна переливати будь-що, а мою — нікому.

Він кивнув.

— Ваша пригода потребуватиме втручання поліції.

— Я так і знав.

— Просто подумав, що ви б хотіли заздалегідь подумати про це.

— Дякую, — відказав я. — Тож тієї ночі ви були на зміні й підлатали мене? Цікаво. А що ви ще пригадуєте про той випадок?

— Тобто?

— Обставини, за яких мене привезли до вас. Перед самою аварією я втратив пам'ять, тому не пригадую нічого відтоді й до переміщення у Ґрінвуд. Чи пам'ятаєте ви, як я прибув?

Коли вже я подумав, що лікар ніколи не змінює виразу обличчя, він насупився.

— Ми відправили швидку.

— У відповідь на що? Хто повідомив про аварію? Як?

— Розумію, до чого ви ведете, — сказав він. — Швидку допомогу викликав державний патруль. Пригадую, хтось побачив аварію і зателефонував їм. Вони зв'язалися з машиною, що перебувала неподалік. Поліціянти приїхали до озера перевірити виклик, надали вам першу допомогу, а вже тоді викликали швидку. Якось так.

— Не залишилось інформації, хто ж тоді відразу зателефонував?

Він знизав плечима.

— Ми не відстежуємо таке, — сказав лікар. — А хіба ваша страхова компанія не провела розслідування? Ви не зверталися по страховку? Вони могли б...

— Одразу після одужання мені довелося негайно залишити країну, — відповів лікареві. — Розслідуванням я не займався. Просто подумав, що мав же зберегтись якийсь поліційний звіт.

— Звісно. Але я гадки не маю, як довго вони зберігають їх, — він гигикнув. — Якщо звісно, до них не завітав той самий торгівець... Пізно вже перейматися цим, чи не так? Як на мене, у них там є якісь обмеження щодо терміну виплат. Ваш друг Рот розкаже вам напевне...

— Я не обмірковую позов, — заперечив я. — Однак хочу знати, що ж тоді трапилося насправді. Я вже багато років подумки повертаюся до цього. Розумієте, я досі страждаю на ретроградну амнезію.

— А ви говорили про це з психіатром? — запитав він, і щось мені не сподобалося в його тоні. Натрапив на один зі спалахів інтуїції: «А чи могла Флора домогтись офіційного визнання мене божевільним перед відправленням до Ґрінвуду? Чи залишився запис про це тут? Чи мене досі вважають утікачем?» Відтоді минуло вже багато часу, але я не знаю, які юридичні наслідки це мало. А якщо все саме так, як я і уявив, то їм, певно, нізвідки й дізнатися, чи підтверджено моє психічне здоров'я законодавчо. Обережність змусила мене поглянути на зап'ясток лікаря. Я підсвідомо пригадав, що він дивився на наручний годинник з календарем, коли вимірював мій пульс. Примружившись, я розгледів дату і місяць: 28 листопада. Подумки швидко перевів дні за своєю шкалою два-з-половиною-до-одного та отримав рік. Як лікар і казав, минуло сім років.

— Ні, не говорив, — відповів я. — Гадаю, та втрата пам'яті була радше органічною, а не функціональною, тож я просто списав забуті моменти на втрачений час.

— Розумію, — сказав він. — А ви доволі вправно користуєтеся медичною термінологію. Наче людина, яка не раз лікувалася.

— Знаю, — відказав я. — Багато про це читав.

Зітхнувши, лікар підвівся.

— Слухайте, — мовив він. — Я зателефоную містерові Роту і скажу, що ви отямилися. Певно, так буде найкраще.

— Що маєте на увазі?

— Ваш друг — адвокат, тому, можливо, вам варто дещо обговорити з ним, перш ніж ви спілкуватиметеся з поліцією.

Він відкрив папку, де занотував мій вік, підняв ручку, насупив брови, а тоді запитав:

— До речі, яке сьогодні число?

Я хотів отримати Козирі. Подумав, що мої речі, певно, мають бути в шухлядці нічного столика. Однак, аби дістати їх, доведеться дуже згинатись, а мені не хотілося перевіряти міцність накладених швів. До того ж, це зовсім не терміново. Восьмигодинний сон в Амбері триватиме тут двадцять годин, тому всі ще спокійнісінько сплять у палацових покоях. Я хотів би зв'язатися з Рендомом, щоби придумати якусь історію, чому мене нема зранку. Але це пізніше.

Я не бажав видаватися підозрілим, особливо тепер. Ще мені негайно хотілося дізнатися, що ж скаже Бранд. А також мати змогу відразу зреагувати на це. Подумки прорахував варіанти. Якщо найскладнішу частину свого одужання я перебуду в Тіні, то менше часу втрачу в Амбері. Потрібно грамотно економити час, щоб уникнути ускладнень наприкінці. Я сподівався, що Білл скоро приїде. Дуже хотілося дізнатися, що ж відбувається тут.

Білл народився тут, ходив до школи в Баффало, повернувся, одружився, долучився до родинної фірми — ось і все. Він знав мене як колишнього військового офіцера, який часом подорожував, вирішуючи якісь незрозумілі справи. Ми обидва відвідували заміський клуб, де, власне, і зустрілися. Були знайомі більше року, але за весь час перекинулися один з одним не більше ніж кількома словами. А потім, одного вечора, я сидів біля нього в барі, й випадково з'ясувалося, що він страшенно цікавиться військовою історією, зокрема наполеонівськими війнами. Ми проговорили аж до закриття бару і відтоді стали близькими друзями — підтримували зв'язок, доки не почалися мої пригоди. Відтоді я час від часу цікавився його життям. Насправді, єдина причина, чому я не заскочив до нього останнього разу, коли тут пробігав, — це шквал запитань стосовно того, що ж зі мною трапилось, а вони обов'язково посиплються на мене. А я тоді мав безліч справ, яким потрібно було дати раду. Тож мені не вдалося б і відбріхуватись, і отримувати задоволення від зустрічі з другом водночас. Я навіть раз чи два думав, що потрібно буде якось заскочити до нього на гостину, коли в Амбері все владнається. На жаль, до спокою там ще далеко, і я дуже шкодував, що не можу зустрітися з ним у клубній кімнаті відпочинку.

Він прибув менше ніж за годину — невисокий, кремезний, червонощокий. Його скроні трішки посріблила сивина. Білл усміхнувся і кивнув. До того часу я вже трішки припіднявся і спробував глибоко вдихнути — але зрозумів, що ще зарано. Він потиснув мені руку й сів на стілець біля ліжка. У руках він тримав портфель.

— Карле, ти до смерті налякав мене минулої ночі. Я подумав, що побачив привида, — сказав він.

Я кивнув.

— Можливо, трішки пізніше я і став би ним, — відповів йому. — Дякую. Як у тебе життя?

Білл зітхнув.

— Багато справ. Сам знаєш. Усе те саме, тільки ще більше.

— А як Еліс?

— Із нею все гаразд. А ще ми маємо тепер двох внуків — це двійнята Білла-молодшого. Зачекай хвилинку, — він витягнув гаманець і показав фото. — Ось.

Я розглядав світлину, підмічаючи родинну схожість.

— Неймовірно, — сказав Біллу.

— А ти не дуже змінився за останні роки.

Гигикнувши, я поплескав себе по животу.

— Якщо не зважати на це, звісно, — відказав він. — Де ти був?

— Господи! Де я тільки не був! — зітхнув я. — Цих місць так багато, що вже збився з ліку.

Вираз його обличчя не змінився, але він перехопив мій погляд.

— Карле, в яку халепу ти вліз? — запитав Білл.

Я всміхнувся.

— Якщо маєш на увазі, чи нема в мене проблем із законом, то я чесно відповім: ні. Мої проблеми пов'язані з іншою країною, куди я скоро маю повернутися.

Його обличчя розслабилось, але я помітив спалах за його біфокальними лінзами.

— Ти там хтось на кшталт військового радника?

Я знову кивнув.

— А не скажеш, де це?

У відповідь я заперечно похитав головою.

— Вибач.

— Розумію, — відказав Білл. — Лікар Бейлі сказав мені, що саме трапилося минулої ночі. А тепер не для протоколу: чи пов'язано це з твоєю роботою?

І знову я кивнув.

— Це трішки прояснює справу, — відповів він. — Не дуже, але достатньо. Не запитуватиму в тебе про те, яка організація причетна до цього і чи існує вона взагалі. Я завжди знав тебе як розсудливого джентльмена. Тому, коли ти зник, мені стало цікаво, і я дозволив собі невелике розслідування. Чудово розумів, що лізу трохи не в свою справу. От тільки твій правовий статус викликав великі сумніви, тож я вирішив з'ясувати, що сталось. Якщо чесно, робив це, бо хвилювався за тебе. Сподіваюся, ти не образишся.

— Ображуся? — всміхнувсь я. — Є не так багато людей, які переймаються тим, що зі мною відбувається. Тому я вдячний. А ще дуже цікаво, що ж ти з'ясував. Мені завжди бракувало часу ретельніше осмислити ті події і розставити все на свої місця. Ти не розкажеш, що дізнався?

Він розстебнув портфель і витягнув звідти папку з манільського паперу. Поклавши її на коліна, дістав кілька жовтих аркушів, списаних охайним почерком. Узявши перший з них, Білл на мить поглянув на нього, а тоді мовив:

— Після того, як ти втік із лікарні в Олбані та потрапив в аварію, Брандон Корі зник зі сцени і...

— Стоп! — мовив я і підняв руку, намагаючись підвестися.

— Що? — запитав він.

— Ти переплутав порядок та місце, — сказав я. — Спершу трапилась аварія, а потім — Ґрінвуд, але не Олбані[71].

— Я знаю, — сказав він. — Зараз розповідаю про Портерівську психлікарню, де ти провів два дні, а потім утік звідти. Того ж дня трапилася аварія, і тебе привезли сюди. Потім звідкілясь з'явилася твоя сестра Евеліна. Вона перевезла тебе до Ґрінвуда, де ти пробув кілька тижнів, а потім знову вирушив у власне плавання. Правильно?

— До певної міри, — відказав я. — Особливо — остання частина. Але, як я вже казав лікарю раніше, я втратив пам'ять за кілька днів до аварії. Історія про ту місцину в Олбані видається мені знайомою, проте без подробиць. Чи міг би ти розказати детальніше?

— Звісно, — відповів Білл. — Це, до речі, може бути пов'язано зі станом твоєї пам'яті. Тебе відправили туди за фальшивим дорученням...

— Чиїм? — він помахав папірцем і придивився.

— Брата, Брандона Корі, та чергового лікаря, психіатра Гілларі Б. Ранда, — прочитав він. — Щось пригадуєш?

— Можливо, — відказав я. — Продовжуй.

— На основі їхніх свідчень було виписано ордер. Тебе визнали психічно хворим, затримали й відправили до шпиталю. А щодо твоєї пам'яті...

— Так?

— Я не надто добре знаюся на психіатричних лікувальних практиках та їхньому впливі на пам'ять, але доки ти був у Портері, вони використовували електрошок. А далі, як я вже сказав, у звіті зазначено, через два дні ти втік. Очевидно, звідкілясь роздобув свою машину і поїхав сюди. Саме тоді й потрапив у аварію.

— Звучить логічно, — сказав я. — Так і є.

Коли він тільки почав розповідати, мене охопило дике відчуття, ніби я потрапив у іншу Тінь — дуже схожу, але не ту саму. Однак тепер я зрозумів, що справа не в тому. На якомусь рівні моя свідомість погоджувалася з цією історією.

— А тепер щодо ордера, — почав пояснювати Білл. — Його було видано на основі фальшивих свідчень, але суд тоді нічого не знав про це. Справжній лікар Ранд перебував у Англії, коли це все трапилося. Згодом я зв'язався з ним, але він ніколи нічого про тебе не чув. Доки Ранд був у відрядженні, його кабінет пограбували. Ще дивніше те, що в його ініціалах нема літери «Б.». І він тим більше нічого не чув про Брандона Корі.

— А що трапилося з Брандоном?

— Він просто зник. Коли ти втік з Портера, з ним кілька разів намагалися зв'язатись, але ніде не могли його знайти. Потім ти потрапив в аварію, опинився тут і пройшов лікування. Тоді Евеліна Фломель, відрекомендувавшись твоєю сестрою, сказала, буцімто ти під її опікою і родина хоче перевезти тебе в Ґрінвуд. Оскільки Брандона, якого призначили твоїм опікуном, не було, її послухались, адже вона залишалася найближчим доступним родичем. Ось так тебе і перевезли в інше місце. Кілька тижнів опісля ти знову втік — і на цьому моя хроніка завершується.

— А що з моїм правовим статусом зараз? — запитав я.

— О, тебе повністю поновлено в правах, — сказав Білл. — Після того, як я поговорив з лікарем Рандом, він приїхав і дав суду свідчення під присягою, виклавши усі факти. Ордер скасували.

— Це тому місцевий лікар дивиться на мене так, наче я можу виявитися психом?

— Господи! Так же і є. А мені це не спало на думку. Всі їхні записи зроблені в час, коли ти тут опинився. Треба буде побачитися з ним дорогою назад. У мене є з собою і копія судового рішення. Я покажу йому.

— Чи багато часу знадобилося після Ґрінвуда, щоби владнати проблеми із судом?

— Наступного місяця все вже було добре, — пояснив він. — Мені просто знадобилося кілька тижнів, щоб змусити себе стати надміру допитливим.

— Ти й уявити не можеш, наскільки я радий, що ти зробив це, — мовив я. — А ще ти поділився зі мною інформацією, яка може виявитися дуже важливою.

— Іноді приємно мати змогу допомогти другові, — сказав Білл, закривши папку і поклавши її в портфель. — Тільки одна річ... Коли все скінчиться — що б ти не робив — якщо тобі можна буде говорити про це, я б дуже хотів почути твою історію.

— Не можу цього пообіцяти, — відповів я.

— Знаю. Просто пам'ятай, що я казав про це. До речі, що ти збираєшся робити з будинком?

— Із моїм? Він досі належить мені?

— Так, але цього року його, ймовірно, продадуть за твою заборгованість, якщо ти нічого не зробиш.

— Я здивований, що цього досі не трапилося.

— Ти дав банку повноваження сплачувати твої рахунки.

— Ніколи про це не думав. Я завів той рахунок тільки для зручності й поточних витрат. Щось на кшталт того.

— Але рахунок той скоро спорожніє. Недавно я розмовляв про це з Макнеллі. А це означає: якщо ти нічого не зробиш, то будинок продадуть.

— Він мені тепер не потрібен, — сказав я. — Нехай роблять з ним, що хочуть.

— Ти так само можеш продати його і робити, що захочеш.

— Я не лишатимуся тут надовго.

— Можу зробити це для тебе. Перешлю гроші, куди захочеш.

— Гаразд, — відповів я. — Я підпишу всі папери. На отримані гроші сплати, будь ласка, мій рахунок за лікування, а решту залиши собі.

— Не можу так.

Я знизав плечима.

— Тоді чини так, як вважаєш за краще, але не посоромся взяти собі хороший гонорар.

— Решту я покладу на твій рахунок.

— Гаразд, дякую. До речі, поки я не забув: ти міг би зазирнути в шухлядку столу й перевірити, чи нема там колоди карт? Я поки що не можу туди дотягнутись, а вони мені скоро знадобляться.

— Звісно.

Простягнувши руку, Білл відчинив шухлядку.

— Великий коричневий конверт, — сказав він. — Доволі об'ємний. Певно, вони поклали туди все, що знайшли у твоїх кишенях.

— Відкрий його.

— Так, тут є колода карт, — мовив він, запхавши всередину руку. — Ох, який красивий футляр! Можна подивитися?

— Я... — ну що я мав сказати?

Він витягнув карти з футляра.

— Чудово... — пробурмотів він. — Різновид таро... Вони антикварні?

— Так.

— Холодні як лід... Ніколи таких не бачив. Гей, а це ж ти! Вбраний, як якийсь лицар! Навіщо вони?

— Дуже складна гра, — відповів я.

— Але ж як це можеш бути ти, якщо вони антикварні?

— Я не сказав, що там я. Це сказав ти.

— Так, і справді я. Предок?

— Щось на зразок того.

— А панянка ще та краля! До речі, й руденька не гірша...

— Гадаю...

Білл склав колоду й поклав її у футляр, який віддав мені.

— І єдиноріг гарний, — додав він. — Я не мав на них дивитися, так?

— Пусте.

Він зітхнув та відкинувся на стільці, склавши руки на потилиці.

— Нічого не міг вдіяти із собою, — сказав Білл. — Є в тобі щось незвичайне, Карле, і не тільки надтаємна робота... а загадки приваблюють мене. Я ще ніколи не був так близько від справжньої таємниці.

— Усе через те, що ти взяв крижану колоду таро? — запитав я.

— Ні, вона лишень посприяла атмосфері, — відказав він. — Зовсім не моя справа, чим ти займався всі ці роки, але дещо з останнього пояснити не можу...

— Що саме?

— Після того, як я привіз тебе сюди, а Еліс — додому, то вирішив повернутися в твій дім, сподіваючись дізнатися, що ж трапилося. Сніг до того часу припинився, але згодом він знову почав іти. Одначе твій слід був доволі чітким — там, де ти обійшов будинок і вийшов на подвір'я.

Я кивнув.

— Але не було слідів, які вели всередину — нічого, що свідчило б про твій прихід! Окрім того, не було й інших слідів — нічого не вказувало на втечу твого нападника.

Я гигикнув.

— Гадаєш, я сам так порізався?

— Ні, звісно, що ні. До того ж, зброї також не знайшли. Кривавий слід вів до твоєї спальні — до ліжка. У мене був із собою тільки ліхтарик, але побачене справило моторошне враження. Скидалося на те, що ти, скривавлений, звідкілясь з'явився на тому ліжку, а тоді підвівся і вибрався на вулицю.

— Звісно ж, це неможливо.

— І все ж, мене дуже зацікавило те, що нема слідів.

— Певно, вітер замів їх снігом.

— А інші — ні? — він похитав головою. — Вважаю, це не так. Просто якщо ти надумаєш колись розповісти мені про все, я хотів би знати відповідь і на це запитання.

— Запам'ятаю, — мовив я.

— Так, — кивнув головою Білл. — От тільки в мене дивне відчуття, що я більше ніколи тебе не побачу. Неначе я — лише другорядний персонаж у мелодрамі, якого приберуть зі сцени, навіть не розказавши, в чому ж інтрига.

— Розумію тебе, — відказав я на те. — Коли думаю про власну роль, то іноді хочу задушити автора. Але поглянь на це з іншого боку: пережиті історії рідко бувають домірними нашим очікуванням. Зазвичай це смердючі побрехеньки, в основі яких — найбридкіші з можливих мотивів. Здогади та ілюзії завжди набагато приємніші.

Білл усміхнувся.

— Ти завжди говориш так, — мовив він. — І все ж бували випадки, коли тебе охоплювала щирість. Нечасто...

— І як же ми перейшли від слідів до мене? — запитав я. — Щойно хотів сказати — дещо пригадав: я підійшов до будинку тією самою дорогою, якою і вийшов. Саме тому мій вихід знищив сліди прибуття.

— Непогано, — сказав Білл. — А нападник теж ішов так само?

— Певно.

— Добре, — припустив він. — Ти знаєш, як посіяти сумніви. Однак я досі відчуваю, що більшість доказів свідчать про загадку.

— Загадку? Ні. Це трішки дивно, не більше. Усе залежить від інтерпретації.

— Або від семантики. Ти читав звіт про свою аварію?

— Ні, а ти?

— Угу. А якщо це було значно більше, ніж просто «дивно»? Тоді чи визнаєш ти, що слово, яке я вжив, — загадка — чудово пасує до ситуації?

— Гаразд.

— І відповіси на одне запитання?

— Не знаю...

— Просте запитання, так або ні. І все.

— Гаразд, домовилися. Про що там ішлося?

— Було зазначено, що поліція отримала повідомлення про аварію і на місце катастрофи виїхала патрульна машина. Там вони побачили дивно вбраного чоловіка, який надавав тобі першу допомогу. Незнайомець сказав, що витягнув тебе з розтрощеної машини, котра впала в озеро. Це звучало переконливо, адже він і сам змок до нитки. Середньої ваги, худорлявий, рудоволосий. На ньому був зелений костюм, схожий, за свідченнями офіцерів, на вбрання кіношного Робіна Гуда. Чоловік відмовився відрекомендуватися, поїхати з ними чи надати будь-які свідчення. Коли вони наполягали, він свиснув, і до нього прискакав білий кінь. Незнайомець скочив на нього і помчав геть. Більше його не бачили.

Я розсміявся. Звісно, було боляче, але спинитись я не міг.

— Щоб я скис! — гукнув я. — Тепер дещо прояснюється.

Хвильку Білл просто витріщався на мене.

— Справді? — запитав він.

— Гадаю, що так. Заради того, щоб дізнатися про це, варто було отримати ножовий удар і повернутися сюди.

— Ти описуєш це в дивному порядку, — сказав він, потерши підборіддя.

— Так і є. Але тепер починаю помічати порядок там, де раніше не бачив узагалі нічого. І саме це вартує того, що я витримав, хай навіть і не навмисно.

— І все через типа на білому коні?

— Частково, частково... Білле, я скоро рушатиму далі.

— Поки що нікуди не поїдеш.

— І все одно... Ці папери, про які ти згадував... Гадаю, буде краще, якщо я підпишу їх сьогодні.

— Гаразд. Надішлю їх після обіду. Тільки не роби жодних дурниць.

— Щосекунди стаю все обережнішим, повір.

— Сподіваюся, — Білл закрив портфель і підвівся. — Гаразд, відпочивай. Я поясню все лікареві й ближче до вечора надішлю папери.

— Дякую тобі ще раз, — потиснув йому руку.

— До речі, — додав він, — ти погодився відповісти на одне запитання...

— Так, звісно. Запитуй.

— Ти людина? — запитав він, досі стискаючи мою руку. Вираз його обличчя не змінився.

Я спробував віджартуватись, але раптом передумав.

— Не знаю. Я... Мені приємно було б думати, що так. Але насправді я... Ну звісно ж, так! Що за дурне... От дідько! Ти ж це серйозно, правда? І я пообіцяв бути чесним...

Прикусивши губу, я на мить задумався.

— Гадаю, ні, — відповів йому.

— І я так гадаю, — сказав Білл і посміхнувся. — Насправді для мене це не має жодного значення, а ось для тебе може мати. Просто знай: є хтось, хто знає, що ти інакший, але це для нього нічого не змінює.

— Я не забуду цього, — відказав йому.

— Добре... до зустрічі!

— Бувай.

9

Це трапилось якраз після візиту поліціянта... Пізнього пообіддя. Лежачи у ліжку, я почувався краще — точніше, суттєво краще порівняно з першим поліпшенням. Лежав собі й міркував про ризики, пов'язані з життям в Амбері. Нас із братом нейтралізували за допомогою улюбленої родинної зброї. Мені стало цікаво, кому ж дісталося більше. Певно, все ж таки йому. Брандові могли зачепити нирки, а він і так був не в найкращому стані.

Я двічі пройшовся кімнатою туди-сюди, доки приїхав Біллів клерк з паперами на підпис. Мені необхідно було знати межі своїх можливостей. Вони є завжди. Попри те, що я одужував у декілька разів швидше, ніж мешканці цієї Тіні, усе одно відчував, що зможу стояти, ходити і нормально поводитися лише через півтора дня, а може, й за всі два. Першого разу, коли спробував пройтися, було боляче та млосно. Другого разу вже не так млосно. Що ж, і це результат. Тож лежав і почувався значно краще.

Десятки разів я тасував Козирі, розкладав особисті пасьянси й читав двозначні натяки на знайомих обличчях. І щоразу стримувався, тамуючи бажання зв'язатися з Рендомом, розповісти йому, що трапилося, та розпитати про новини. «Пізніше», — казав я собі. Кожна додаткова година, яку вони сплять, — це ще дві з половиною години для тебе. Кожні дві з половиною години для тебе тут домірні семи чи восьми годинам для простого смертного. Чекай. Думай. Відновлюйся.

Але після вечері, коли небо знову почало темніти, мене випередили. Я вже встиг розповісти молодому охайному членові Державного Патруля все, що збирався йому розповісти. Гадки не маю, повірив він мені чи ні, але поводився хлопець ввічливо і надовго не затримався. Насправді все почалося за кілька секунд після того, як він вийшов.

Ось і лежав я, набирався сил та чекав, що до мене заскочить лікар Бейлі — перевірити мій стан. Я лежав і обдумував усе, що мені розповів Білл, і намагався припасувати цю інформацію до фактів, які вже знав чи підозрював про їх наявність...

Контакт! Мене випередили. Хтось в Амбері — рання пташка.

— Корвіне! — кричав знервований Рендом.

— Корвіне! Прокидайся! Відчини двері! Бранд отямився, кличе тебе.

— Ти стукав у двері, щоб розбудити мене?

— Звісно!

— Ти зараз сам?

— Так.

— Гаразд. Я не всередині. Ти знайшов мене у Тіні.

— Не розумію.

— Я теж. Мене поранено, але жити буду. Потім оповім тобі все. Розкажи про Бранда.

— Він недавно прокинувся. Сказав Джерарду, що хоче поговорити з тобою просто зараз. Джерард викликав слугу та відрядив його по тебе. Коли слуга не зміг тебе розбудити, то прийшов до мене. Я щойно відправив його назад до Джерарда, сказавши, що скоро приведу тебе.

— Зрозуміло, — я повільно потягнувся і сів. — Зайди кудись, де тебе ніхто не бачитиме, і я прийду. Але потрібен плащ чи інше вбрання. Мені трохи бракує одягу.

— Певно, буде найкраще, якщо я повернуся до своїх покоїв.

— Гаразд. Уперед.

— Через хвилинку.

І запала тиша.

Повільно поворушивши ногами, я сів на край ліжка. Зібрав Козирі й поклав їх у футляр. Відчув, що важливо приховати рану в Амбері. Навіть у спокійні часи не варто розголошувати власну вразливість.

Глибоко вдихнувши, я підвівся, тримаючись за ліжко. Зусилля, витрачені на тренування, виправдали себе. Я ще раз спокійно вдихнув і розслабив хватку. Не так уже й погано, якщо рухатися повільно і не перевантажуватися більше, ніж це необхідно для підтримання нормального вигляду... Можливо, мені навіть вдасться не привернути уваги, доки я справді одужаю.

Саме тоді я почув кроки, і в дверному прорізі постала усміхнена медсестричка — тендітна, струнка. Від сніжинки вона відрізнялася лише тим, що була як дві краплі води схожа на своїх колег.

— Повертайтеся в ліжко, містере Корі! Вам не можна вставати.

— Мадам, — відказав я їй. — Абсолютно необхідно, щоб я підвівся. Мені потрібно йти.

— Ви могли б подзвонити, щоб вам принесли судно, — сказала вона, заходячи в кімнату.

Я втомлено кивнув, коли Рендом знову спробував зв'язатися зі мною. Мені стало цікаво, як вона доповідатиме про це — і чи згадає про мій залишковий призматичний образ, коли зникну в Козирі. Ще один штрих до легендарного шлейфу, який залишаю по собі.

— Любонько, подумайте про це інакше, — сказав я. — Увесь цей час наші стосунки були суто фізіологічними. Будуть й інші... багато інших. Adieu[72]!

Я вклонився і надіслав їй поцілунок рукою, а тоді ступив в Амбер, залишивши її чіплятися за веселки. І тут я похитнувся, відчувши, як Рендом схопив мене за плече.

— Корвіне! Якого біса...

— Якщо кров, то є плата — я щойно розжився воєнно-морським флотом[73], — сказав я. — Дай мені щось одягнути.

Він накинув мені на плечі довгий важкий плащ, і я незграбно застібнув його на шиї.

— Усе гаразд, — сказав я. — Веди мене до нього.

Рендом вивів мене за двері, у коридор. Доки ми йшли, я обперся об нього.

— Наскільки все погано? — запитав Рендом.

— Ніж, — відповів я, поклавши руку на місце поранення. — Минулої ночі хтось напав на мене в кімнаті.

— Хто?

— Гадаю, це точно не ти, бо ми тільки-но розлучилися, — сказав я. — І не Джерард, який сидів у бібліотеці з Брандом. Відніми вас трьох і починай вгадувати. Це найкращий...

— Джуліан, — упевнено заявив Рендом.

— Проти нього свідчить багато що, — сказав я. — Минулої ночі Фіона якраз говорила про його підступи, та й не секрет, що він не належить до моїх улюбленців.

— Корвіне, він зник. Утік посеред ночі. Слуга, який прийшов по мене, повідомив, що Джуліан поїхав. Що ти про все це думаєш?

Ми дійшли до сходів. Тримаючись рукою за Рендома, я трішки відпочив.

— Не знаю, — відповів йому. — Іноді невідомо, що гірше: сумніватись у всіх чи довіряти кожному. Але мені здається: якби Джуліан вважав, що позбувся мене, то справляв би значно краще враження, залишившись тут і вдаючи, ніби здивований новиною, а не накивав п'ятами. Ось що видається підозрілим. Я схильний думати, що він дременув, бо боявся того, що скаже Бранд, коли отямиться.

— Але ж ти вижив, Корвіне. Утік від злочинця, хоч би ким він був, тож отой чоловік не може бути певним, що порішив тебе. Якби я накоїв таке, то мене від тебе відділяли б уже цілі світи.

— І то правда, — погодивсь я, й ми знову рушили вниз. — Цілком можливо, що маєш слушність. Але нехай наразі це залишається теорією. І нехай ніхто не знає, що мене поранено.

Він кивнув.

— Як скажеш. Тиша ллється у нічні вази Амбера.

— Це як?

— А так, мілорде, що вона вартує не більше, ніж королівська сеча.

— Рендоме, від твоїх жартів не тільки рана заболить... Пропоную подумати, як же нападникові вдалося потрапити до моєї кімнати.

— Вікна?

— Зачинені зсередини. Вони тепер постійно так. А замок на дверях — новий, хитрий.

— Гаразд, розумію. Моя відповідь передбачає, що це також член родини.

— Розкажи.

— Хтось захотів психологічно налаштуватись і знову пройшов крізь Лабіринт, щоби напасти на тебе. Він спустився вниз, пройшов його, а тоді перенісся до твоєї кімнати й напав.

— Бездоганний план, за винятком одного моменту. Ми всі розійшлися практично водночас. А напад же трапився не пізно ввечері, а відразу після мого повернення. Я не вірю, що в когось із нас вистачило б часу спуститися вниз і самотужки здолати Лабіринт. Нападник уже чекав на мене. Тож якщо це був один із нас, він обрав інший спосіб.

— Тоді він просто зламав твій замок, от і все.

— Можливо, — відповів я, коли ми дійшли до сходового майданчика і рушили далі. — На розі відпочинемо, щоб я зміг без допомоги зайти до бібліотеки.

— Звісно.

Так ми і зробили. Я заспокоївся, повністю вбрався у плащ, розправив плечі й постукав у двері.

— Хвилинку, — голос Джерарда. До дверей наближалися кроки...

— Хто там?

— Корвін, — відказав я. — Зі мною Рендом.

Я почув, як Джерард гукнув назад себе:

— Рендом тобі теж потрібен?

І почув тиху відповідь:

— Ні.

Двері відчинилися.

— Тільки ти, Корвіне, — мовив Джерард.

Кивнувши, я повернувся до Рендома.

— Пізніше, — мовив йому.

Він теж кивнув на знак згоди і рушив туди, звідки ми прийшли. А я зайшов до бібліотеки.

— Розстібни плащ, Корвіне, — наказав Джерард.

— У цьому нема необхідності, — сказав Бранд. Він сидів на купі подушок і жовтозубо всміхався.

— Вибач, але я не такий довірливий, як Бранд, — заперечив Джерард. — Не хочу, щоб мою роботу було змарновано. Дай поглянути.

— Я ж сказав, що в цьому нема необхідності, — повторив Бранд. — Він точно не той, хто поранив мене.

Джерард різко повернувся.

— Звідки знаєш, що це не він? — запитав.

— Бо я, звісно ж, знаю, хто це зробив. Джерарде, не дурій. Я б не запросив Корвіна, якби мав причини боятися його.

— Але ж ти був непритомним, коли я приніс тебе. Отже, не можеш знати, хто це зробив.

— Ти в цьому певен?

— Ну... А чому ж ти тоді мені не сказав?

— Маю свої причини, й вони доволі вагомі. Хочу поговорити з Корвіном сам на сам.

Джерард опустив голову.

— Сподіваюся, ти не мариш, — він ступив до дверей, а потім знову відчинив їх. — Я буду поруч, — додав брат і зачинив їх за собою.

Я підійшов ближче. Бранд простягнув руку, і я потиснув її.

— Радий бачити, що ти повернувся, — сказав він.

— Навзаєм, — відповів я і взяв Джерардів стілець, намагаючись не впасти на нього.

— Як почуваєшся?

— З одного боку, паскудно. Але з іншого — краще, ніж за довгі роки. Усе відносно.

— Більшість речей.

— Не Амбер.

Я зітхнув.

— Гаразд. Не занурюймося в подробиці. Що в біса трапилося?

Його погляд напружився. Він ретельно розглядав мене, щось вишукуючи. Що саме? Гадаю, знання. Точніше, їхню відсутність. Заперечні факти оцінювати значно складніше, тож його мозок мав працювати на повну, ще відколи він отямився. Знаючи Бранда, можна було стверджувати, що брата куди більше цікавило, чого я не знаю, ніж те, що мені відомо. Він не розкаже нічого, що не дасть йому користі. Бранд хотів знати, на яке мінімальне одкровення потрібно йому піти, щоб отримати бажане. А більше він і словом добровільно не прохопиться. Таким уже був його характер, і зараз братик, без сумніву, чогось хотів. Хіба що... За останніх кілька років я більше, ніж будь-коли до того, намагався переконати себе, що люди змінюються, що плин років слугує не лише для того, аби загострити вже наявні риси. Люди змінюються через те, що вони зробили, побачили, подумали чи відчули. Ось така дрібна втіха у дні, коли все летить до біса. Заодно такі думки підживлюють мою життєву філософію. І Бранду, чим би він тоді не керувався, цілком імовірно, я завдячую життям та пам'яттю. Тож я вирішив довіритися братові, однак не повертатися до нього спиною. Ось така дрібна поступка: мій хід проти звичної настроєвої психології, якій зазвичай підпорядковано початок наших ігор.

— Корвіне, речі ніколи не є такими, як видаються на перший погляд, — почав Бранд. — Друг сьогодні — ворог завтра і...

— Годі! — обірвав його я. — Час викладати карти на стіл. Я ціную те, що Брандон Корі зробив для мене, тому саме я запропонував спосіб, який ми використали, аби встановити місце твого перебування і повернути тебе сюди.

Він кивнув.

— Гадаю, для відродження братніх почуттів після стількох років має бути якась причина...

— Підозрюю, і в тебе були додаткові причини допомогти мені.

Бранд усміхнувся, підняв правицю й опустив її.

— Тоді ми або квити, або в боргу один перед одним, залежно від того, як на все поглянути. А оскільки, здається, ми зараз потрібні один одному, то найприємніше представити себе у найкращому світлі.

— Ти відхиляєшся від теми, Бранде. Намагаєшся заплутати мене. А ще — псуєш мою спробу побути увесь день ідеалістом. Ти витягнув мене з ліжка, аби щось розказати. Я до твоїх послуг.

— Той самий старий Корвін, — гигикнув Бранд. А тоді відвів погляд. — Чи ні? Мені цікаво... Ти змінився? Як гадаєш? Оте життя в Тіні? Не знаючи, хто ти насправді? Будучи частиною чогось іншого?

— Можливо, — відповів я. — Не знаю. Так, вважаю, що змінився. Знаю напевне: родинні справи дратують мене дедалі більше.

— Говориш прямо та прісно, дієш відкрито? Але ж так втрачаєш частину задоволення. З іншого боку, такий підхід містить елемент несподіванки. Освіжає. Гаразд! Охолонь. На цьому закінчується мій вступ. Люб'язностями обмінялись. А тепер оголю основи, приборкаю потвору на ім'я Нерозважливість і видобуду з похмурої таємниці перли найсолодшої істини. Але перед тим дещо ще, якщо ти не проти. Маєш щось закурити? Стільки років минуло!.. Я б посмалив якоїсь смердючої трави, щоб відсвяткувати повернення додому.

Ледь не сказавши «Ні», я згадав, що залишив у столі кілька цигарок. Насправді займатися фізкультурою мені зовсім не хотілося, але я мовив:

— Хвилинку.

Я спробував надати своїм рухам звичного, а не закляклого вигляду, коли підвівся і рушив до іншого кутка кімнати. І коли поклав руку на стіл, то вдав, ніби то легкий мимовільний рух (а не моя спроба перенести всю вагу на цей стіл). За допомогою тіла й плаща я намагався приховати свої рухи.

Діставши пачку, повернувся так само, як і прийшов, припаливши дві цигарки від вогнища в каміні. Бранд повільно взяв свою.

— Твоя рука тремтить, — зауважив брат. — Що трапилося?

— Надто бурхливо розважався на вечірці вчора ввечері, — відповів я, повертаючись на стілець.

— Я про це не подумав. Уявляю, як там весело було, чи не так? Звісно. Всі разом, в одній кімнаті... Мої пошуки завершилися несподівано успішно, мене повернули... Відчайдушний вчинок однієї дуже нервової, дуже винної особи... Але успіху вдалося досягнути лише наполовину. Я поранений та німий, але чи надовго? Тоді...

— Ти сказав, що знаєш, хто це зробив. Жартував, Бранде?

— Зовсім ні.

— Тоді хто?

— До всього дійде черга, братику. Всьому своя пора. Послідовність і лад, час і акцент — у цьому питанні вони найважливіші. Дай мені насолодитися всією драмою у безпечній ретроспективі. Ось я лежу, зарізаний, а ви згуртувалися навколо мене. Ох, що б я тільки віддав, аби помилуватися цією сценою! Може, ти міг би описати для мене вирази кожного обличчя?

— Боюся, тієї миті мене найменше цікавили їхні обличчя.

Бранд зітхнув і видихнув дим.

— Ох, ну нехай, — сказав він. — У будь-якому разі я уявляю їхні обличчя. Ти ж знаєш, у мене бурхлива уява. Шок, біль, здивування — і над усім домінують підозра й страх. Тоді, як я знаю, всі пішли, а добрий Джерард залишився моєю нянькою, — Бранд змовк, вдивляючись у дим, і на мить нотка глуму зникла. — Знаєш, він єдиний порядний серед нас.

— Я також високої думки про нього, — погодився з ним.

— Він добре подбав про мене. Джерард завжди доглядав за всіма нами, — він засміявся. — Чесно кажучи, узагалі не розумію, чому він переймається. Як припускаю, ви відклали милу бесіду на потім. Сумно, що я проґавив іще одну вечірку. Всі ці емоції, підозри й побрехеньки, що відбивались одна від одної, — і ніхто не хоче першим побажати всім доброї ночі. Від цього мають дрижаки проймати через певний час. Кожен поводиться якнайкраще — і тільки думає, як йому обгудити інших. Спроби збентежити винного. Можливо, кілька камінців, кинутих у цапів-відбувайлів. Але, зрештою, нічого так і не вирішили. Чи не так?

Я кивнув, збагнувши шляхи його мислення, тож відступився і дав йому розповідати все, як він забажає.

— Ти ж знаєш, що так, — відповів я.

Бранд різко зиркнув на мене, а тоді повів далі:

— Але нарешті всі розійшлися: щоб лежати й нервуватися у марній спробі заснути або ж щоб зустрітися зі спільником і плести змови. Ніч повнилася прихованим сум'яттям. А це навіть лестить — знати, що всі аж так переймаються моїм добробутом. Хтось виступав за нього, а хтось, звісно, й супроти. І посеред усього цього я ожив — ні, розквітнув — аби не розчарувати моїх прихильників. Джерарду знадобилося багато часу, щоб поділитися фактами недавньої історії. Щойно він закінчив, я послав по тебе.

— Якщо ти досі не помітив, — я тут. Що хочеш мені розповісти?

— Терпіння, братику! Терпіння! Згадай про всі роки, які ти провів у Тіні, навіть не пам'ятаючи цього, — він махнув рукою з цигаркою. — Пригадай увесь час, коли ти чекав у невіданні, перш ніж мені вдалося знайти тебе і спробувати вилікувати від напасті. Певна річ, що вартість кількох секунд не така вже й висока порівняно з цим.

— Мені казали, що ти мене шукав, — сказав я. — Це трохи подивувало мене, бо востаннє ми розлучилися не в найтепліших стосунках.

Брат кивнув.

— Не можу заперечувати, — сказав він. — Але я з часом забуваю такі речі.

Я фиркнув.

— Я вирішував, скільки всього розповісти тобі та в що ти повіриш, — продовжив він. — Дуже сумнівався, що ти приймеш усе, якби я сказав, буцімто всі мої мотиви, за винятком кількох дрібничок, цілком альтруїстичні.

Я знову фиркнув.

— Але це правда, — продовжував Бранд. — І щоб розвіяти твої сумніви, я додам, що вибору в мене особливого не було. Розпочинати завжди складно. І хоч би з чого я почав, щось цьому передувало. Ти так давно зник. Якщо і потрібно обрати єдину точку відліку, нехай це буде трон. Ось так. Я це сказав. Розумієш, ми обдумували, як би захопити його. Це трапилося якраз після твого зникнення — цей факт навіть у певному сенсі прискорив наші дії. Тато підозрював, що Ерік убив тебе. Але доказів не було. Ми ж підживлювали це почуття — раз у раз слово там, слово сям. Минали роки. Зв'язатися з тобою ніяк не вдавалося, тож усі повірили, буцімто ти й справді відкинув копита. Тато дивився на Еріка з неприязню, яка все наростала. А тоді одного вечора, продовжуючи вслід за мною дискусію на цілком нейтральну тему, коли ми всі сиділи за столом, тато сказав: «Братовбивця ніколи не посяде трон», — і глянув на Еріка. Ти ж знаєш, як він може глянути. Ерік почервонів як рак і ще довго не міг нічого взяти до рота. Але тоді тато довів усе значно далі, ніж будь-хто з нас хотів чи сподівався. Якщо бути чесним, я не знаю, заявив він таке лише, щоб висловити наболіле, чи справді мав на увазі саме це. Але він сказав, що практично впевнений: своїм наступником хоче бачити тебе, тож яке б лихо тебе не спіткало, а він його прийняв близько до серця. Батько не говорив про таке, якби не був певен, що ти помер. У наступні місяці ми звели кенотаф, аби надати татовому висновку матеріальної форми, і зробили все, щоби старий не забув своїх почуттів до Еріка. У будь-якому разі ми вважали, що після тебе потрібно позбутися Еріка на шляху до трону.

— Ми! А хто ще?

— Терпіння, Корвіне! Лад і порядок, час і наголос! Акцент, емфаза... Слухай.

Він узяв ще одну цигарку, запалив її від недопалка і розсікав повітря палючим кінцем.

— Наступний крок вимагав усунення тата з Амбера. Ця частина була не тільки вирішальною, а й найнебезпечнішою, і саме тоді ми посварилися. Мені не сподобалась ідея союзу з силами, яким не можу повністю довіряти, особливо якщо це дасть їм певну владу над нами. Одна справа — використовувати Тіні. Але дозволяти Тіням використовувати тебе — дуже нерозважливо, якими б не були умови. Я виступив супроти цього, однак більшість зі мною не погодилася, — він усміхнувся. — Двоє до одного. Так, нас було троє. Ми просувалися далі. Пастку встановлено, а тато проковтнув наживку...

— Він ще живий? — запитав я.

— Не знаю, — відказав Бранд. — Потім усе пішло шкереберть, тож я мав давати лад власним проблемам. Після татового від'їзду наступним кроком стало зміцнення нашої позиції. Потрібно було певний час перечекати, доки його оголосять мертвим. В ідеалі нам потрібна була співпраця з іще одною людиною. Джуліаном або Каїном — байдуже, з ким саме. Розумієш, Блейз на той час уже подався в Тіні й набирав величезну військову силу...

— Блейз! Він був одним з вас?

— Звісно. Ми планували, що саме він сяде на трон. Звісно, на нього були б накладені певні обмеження, які де-факто означали б тріумвірат. Отже, як я і сказав, він пішов збирати війська. Ми сподівалися на безкровний переворот, але варто було приготуватися й до ситуації, коли самих слів для переконання буде не досить. Якби Джуліан відкрив шлях суходолом або Каїн — морем, ми б могли швидесенько доправити війська і здобути перемогу силою зброї, якби це знадобилося. На жаль, я обрав не того брата. Мені здалося, що Каїн схильний до корупції більше, ніж Джуліан. Тож я делікатно ввів його у справу. Спершу здавалося, буцімто він хоче брати в усьому участь. Але він або передумав наприкінці, або вправно обдурював мене зі самого початку. Мені приємніше думати, що правильний варіант — перший. Що б там не трапилось, а якось він прийшов до висновку, що йому вигідніше підтримати іншого претендента. А саме — Еріка. Ерікові надії на трон трохи прив'яли через батькове ставлення до нього, але з іншого боку — тато ж зник. І наш чудовий хід дав Ерікові змогу виступити в ролі захисника трону. На жаль для нас, така ситуація лишала Еріка буквально за крок від трону. Все стало ще похмуріше, коли Джуліан і Каїн разом з військами дали Еріку як захисникові клятву на вірність. Ось так утворилося друге тріо. Ерік прилюдно заприсягнувся захищати трон, таким чином накресливши подальший курс. Природно, що я опинився в непевній ситуації. Тягар їхньої ворожості упав на мене, адже імен моїх спільників вони не знали. Водночас не могли ні ув'язнити мене, ні віддати на тортури, адже тоді мене негайно заберуть через Козир. А ще вони збагнули: варто мене вбити, як невідомі сили можуть завдати удару у відповідь. Тож певний час мала зберігатися патова ситуація. Вони ж також бачили, що я тепер не можу виступити прямо супроти них. Залишалося тільки ретельно за мною стежити. Нашому тріо довелося обрати заплутаніший шлях. І знову я заперечив, але знову програв: два до одного. Потрібно було ще раз звернутися до сил, які допомогли нам впоратися з татом, щоби дискредитувати Еріка. Він упевнено заявив, що буде захисником Амбера, але ця ноша виявиться для нього заважкою. А тоді на сцені з'явиться Блейз і миттєво владнає ситуацію, здобувши таким чином народну підтримку, адже виступить у ролі захисника і — через деякий час — перебере тягар монаршої долі на благо Амбера.

— Маю запитання, — перервав його я. — А як щодо Бенедикта? Знаю, що йому дуже подобалось у себе в Авалоні, але якби над Амбером нависла справжня загроза...

— Так, — кивнув він. — Саме з цієї причини частина нашого плану полягала в тому, що Бенедикта потрібно зайняти власними проблемами.

Я пригадав про напади пекельних дів, що плюндрували Бенедиктів Авалон. Подумав про обрубок замість його правиці. Розкрив рот, аби знову щось сказати, але Бранд підвів руку.

— Дозволь мені завершити так, як вважаю за потрібне, Корвіне. Чудово розумію, про що ти думаєш під час моєї розповіді. Відчуваю у твоєму серці біль, подібний до мого власного. Так, я знаю все це і багато іншого.

Його очі дивно спалахнули, коли він узяв іще одну цигарку й запалив її від недопалка. Глибоко затягнувся нею і на видиху заговорив знову.

— Через це рішення я остаточно розсварився зі своїми спільниками. Розумів: ризик настільки великий, що під загрозою опиниться сам Амбер. Я порвав з ними...

Кілька секунд він вдивлявся у дим, а тоді продовжив:

— Однак усе надто ускладнилося, щоб я міг просто піти геть. Я мав виступити проти них, щоб захистити і Амбер, і себе. Було надто пізно приставати на бік Еріка. Він би не захищав мене, навіть якби міг — до того ж, я був певен, що він програє. Саме тоді я вирішив скористатися кількома новими здібностями. Мене часто цікавили дивні стосунки між Еріком і Флорою, яка сиділа в Тіні Земля і вдавала, нібито їй там страшенно подобається. Я підозрював, що в нього можуть бути якісь справи, а Флора — його агент. Попри те, що я не міг прямо підійти до Еріка і розпитати про все, що мене цікавило, збагнув, що буде нескладно провести розслідування і з'ясувати, чому ж Флора там сидить. Так я і вчинив. Але події закрутилися швидше. Мої союзники зацікавилися, де це я вештаюся. Коли я відшукав тебе і електрошоком повернув трохи спогадів, Ерік дізнався від Флори, що раптом щось пішло не так. Як наслідок, обидві сторони кинулися мене розшукувати. Я вирішив, що твоє повернення розіб'є всі плани, дасть мені змогу вислизнути з пастки і змінить розташування сил. Ерікові претензії на трон знову стануть туманними, ти отримаєш власних прихильників, мої спільники втратять мету своїх маневрів, а ти не забудеш віддячити мені за допомогу. Але ти втік з лікарні Портер — і ось тоді все остаточно ускладнилось. Як я потім дізнався, тебе розшукували всі — щоправда, з різних причин. Одначе мої колишні спільники мали величезну перевагу. Вони з'ясували, що відбувається, знайшли тебе і першими дісталися до тебе. Очевидно, що був дуже простий спосіб зберегти для них статус кво, який би давав їм змогу і далі зберігати перевагу. Блейз вистрілив, відправивши тебе в озеро разом з твоєю машиною. Я прибув якраз тоді, коли це все відбувалося. Він миттю втік, адже гадав, що справу зроблено. Я витягнув тебе. Ти ще не зовсім помер, тож я почав надавати тобі першу допомогу. Пригадую, як це було жахливо, — не знати, чи подіяло лікування, чи ти прокинешся як Корвін, чи як Корі. А як це дратувало потім — залишатися в незнанні... Коли прибула допомога, я накивав п'ятами. Згодом мої спільники піймали мене і запроторили туди, де ви мене і знайшли. Решту історії ти знаєш?

— Не все...

— Тоді зупини мене, коли дійдемо до відомої тобі точки. Я й сам дізнався все постфактум. Ерікова група прочула про аварію, встановила місце твого перебування і перевела тебе в приватну клініку. Там ти був би у безпеці, а ще під наркозом — отже, в безпеці були й вони.

— Навіщо Ерік захищав мене, якщо моя присутність могла поламати його плани?

— До того часу вже семеро з нас знали, що ти живий. Надто багато. Запізно було робити те, що йому хотілося б. Він досі намагався пом'якшити ефект від татових слів. Якби з тобою щось трапилося, доки ти в його владі, це миттєво перекрило б йому шлях до трону. Якби Бенедикт почув про таке або Джерард... Ні, він би такого не вчинив. Пізніше — так. Але раніше — ні. Той факт, що всі знали: ти живий, змусив його діяти рішучіше. Ерік призначив дату коронації і подбав, щоб до її проведення ти не з'являвся тут. Як на мене, він діяв надто квапливо, але, зрештою, вибору особливого в нього не було. Гадаю, ти знаєш, що трапилося далі, бо це трапилося з тобою.

— Я приєднався до Блейза якраз тоді, коли він нападав. Невдало вийшло.

Він знизав плечима.

— Насправді, якби ви виграли, то, може, тобі й удалося б щось зробити з Блейзом. Але насправді в тебе не було шансів. З цієї миті я припиняю розуміти їхні мотиви, однак мені здається, що весь той напад насправді був фальшивкою.

— Чому?

— Кажу ж, не знаю. Ерік уже опинився в їхніх руках, тож нападати не було необхідності.

Я похитав головою. Забагато всього, надто швидко... Більшість сказаного здавалося правдоподібним, якщо відкинути упередження оповідача. І все ж...

— Не знаю... — почав я.

— Звісно, — сказав Бранд. — Але якщо запитаєш, я тобі скажу...

— Хто був третім членом вашої групи?

— Зрозуміло ж, та сама людина, яка й штрикнула мене ножем. Спробуєш здогадатися?

— Просто скажи.

— Фіона. Увесь план був її ідеєю.

— А чому ти відразу не сказав про це?

— Бо ти не висидів би тут достатньо довго, щоб дослухати до кінця історії. Ти б зірвався, щоб побігти й затримати її, дізнався б, що вона зникла, підняв би всіх решту, розпочав розслідування — і втратив би чимало безцінного часу. Досі можеш зробити це, але принаймні тепер я розповів достатньо, аби переконати тебе, що добре розумію, про що йдеться. А тепер, коли кажу тобі, що час — це головне, маєш вислухати продовження моєї історії — і якомога швидше, якщо хочеш, щоб в Амбера були хоча б якісь шанси. Краще послухай, аніж ганяйся за божевільною дамочкою.

Я вже майже підвівся зі стільця.

— Її переслідувати не треба? — уточнив у Бранда.

— Та біс з нею. Принаймні зараз. У тебе є більші проблеми. Краще знову сідай.

Так я і зробив.

10

Завіса місячного сяйва... примарне світло смолоскипів, немов вони палають у чорно-білому фільмі... зорі... поодинокі павутинки туману...

Перехилившись через перила, я поглянув на світ... Цілковита тиша виповнила ніч, просочене сном місто скидалося звідси на всесвіт. Удалині — море, Амбер, Ардени, Ґарнат, маяк Кабри, Гай Єдинорога, моя гробниця на Колвірі... Тиша, далечінь, усе таке чітке та світле... Божественний краєвид. Можна сказати, що це — видіння душі, яка звільнилася від тіла й полетіла високо-високо... посеред ночі...

Я прийшов туди, де привиди граються у примар, де мешкають знамення, пророцтва і знаки, а ожилі бажання пронизують нічні вулички та високостінні палаци небесного Амбера — Tip-на Ноґта[74]...

Повернувшись спиною до перил та денного світу внизу, уважно дивився на вулички й темні тераси, на покої богів та житла смертних... Місячне сяйво в Tip-на Ноґті сяє яскравіше, вони висріблює зовнішні сторони відображених поверхонь... Стискаючи тростину в пальцях, я пройшов уперед. Дивні створіння рухалися навколо мене, зринали у вікнах, на балконах, лавах, воротах... Невидимий, я йшов далі, бо, по-правді, чим би не були примари, а тут привидом став саме я...

Тиша та срібло... Лише стукіт моєї тростини, та й той вельми приглушений... Ще більше пасом туману тягнулося до серця буття. Палац подібний до білого вогню... Роса — наче намистинки ртуті на ледь притрушених пелюстках і стеблинах у саду край дороги... Місяць, що випалює очі, немов полуденне сонце, зорі, приглушені й затемнені ним... Срібло і тиша... Сяйво...

Я не збирався приходити сюди, бо тутешні знамення — якщо це справді вони — облудні, їхня подібність до істинних місць та людей збиває з пантелику, а видиво їхнє краде розум.. Однак я все одно мав прийти. Це частина моєї угоди з часом...

Залишивши Бранда відновлювати сили під наглядом Джерарда, я збагнув, що теж потребую додаткового відпочинку: мав зробити так, аби ніхто не дізнався про мою рану. Фіона дійсно зникла, і ні її, ні Джуліана неможливо було докликатися через Козирі. Якби я розповів Бенедикту та Джерарду про те, що повідомив мені Бранд, вони б наполягли на її переслідуванні, а точніше, на переслідуванні їх обох. А я був цілком певен, що подібні акції закінчаться нічим.

Пославши по Рендома та Ґанелона, я повернувся у свої покої. Оголосив, що маю намір провести день у відпочинку і тихих думках, перш ніж уночі помандрувати до Tip-на Ноґта — мудре рішення для кожного амберита, який має серйозні проблеми. Не скажу, що я набув великий досвід подібних походів, але більшість родичів там бувала. Та й час для цього обрано ідеально: я відчував, що лише так зможу виправдати цілоденну відсутність. Звісно, мав податися в місячне місто вже сьогодні вночі. Але й це також було добре. Я отримував у розпорядження весь день, ніч і частину наступного дня, протягом якого міг сповна відновитися й зализати рани — що також було просто чудово. Мені здавалося, що час проведу з користю.

Я подумав, що новинами потрібно поділитися, для чого обрав Рендома і Ґанелона. Вмостившись у ліжку, переповів їм почуте від Бранда про Фіону та Блейза, а ще про змову Еріка, Джуліана й Каїна. Також переказав історію Бранда про моє власне повернення й про те, як друзі-змовники ув'язнили його. Співрозмовники відповіли, що розуміють, чому учасники обох фракцій — Фіона та Джуліан — дременули: безсумнівно, аби зібрати війська. Хотілося б, щоб Рендом і Ґанелон нацькували їх одне на одного, але шанси на таке були мінімальними. У будь-якому разі тепер, найпевніше, або Джуліан, або Фіона поведуть свої сили на Амбер.

— Певно, нехай витягають жереб і чекають своєї черги, як і всі решта, — мовив Рендом.

— Не зовсім, — відказав я. — Союзники Фіони — це ті самі почвари, котрі прийшли з Чорної дороги.

— А як же коло в Лоррейні? — поцікавився Ґанелон.

— Теж вони. У тій Тіні почвари проявили себе так. Вони прийшли здалеку.

— Всюдисущі виродки.

Кивнувши, я спробував пояснити...

І ось тепер я прийшов у Tip-на Ноґт. Коли зійшов місяць і бліді обриси Амбера випливли в небі, а зорі стали просвічувати крізь них, обернувшись на бліді ореоли навколо веж та крихітні цятки руху на стінах, я чекав, чекав разом з Ґанелоном та Рендомом, чекав на маківці Колвіра, там, де в камені грубо витесані три сходинки...

Щойно сяйво місяця торкнулось їх, як зринули розмиті контури небесних сходів, перекидаючи величезну дугу через море, до примарного міста. Коли місяць своїм сріблом повністю затопив їх, вони набули абсолютної чіткості й твердості, тож я ступив на камінь. Рендом тримав у руці повну колоду Козирів, а мої карти лежали в кишені куртки. Викуваний на цьому камені при світлі місяця Ґрейсвандір дарував мені силу в примарному місті, тож я взяв його із собою. Я відпочивав весь день і про всяк випадок прихопив тростину, на яку міг би спиратися. Ілюзія відстані й часу... Сходи на байдужі до Корвіна небеса зринали самі собою, але не в арифметичній прогресії, а за одну мить. Я був тут, я був там, уже подолав чверть шляху, перш ніж моє плече забуло потиск Ґанелонової руки. Варто було пильно вдивлятись у будь-яку точку сходів, як вони втрачали мерехтливу непрозорість — і ніби крізь матові лінзи проступав океан... Я втратив лік часу, хоч і здавалося, що його минуло не так уже й багато... Праворуч, далеко під хвилями, над якими я здіймався, виблискували контури Ребми, звиваючись у морі. Я згадав Мойру, так подаленілу від мене. Що трапиться з нашим глибоководним двійником, якщо Амбер упаде? Чи залишиться відображення у дзеркалі незмінним? Чи, може, будівельні блоки і каркаси трусоне, неначе гральні кості в якомусь казино, посеред глибоководного каньйону, над яким мчать наші кораблі? Згубні води, що так збивали з пантелику Корвіна, промовчали. Я відчув гострий біль у серці.

Щойно ступивши на останню сходинку, потрапив до примарного міста — так само, як би ступив до Амбера, піднявшись гігантськими сходами на зверненому до моря боці Колвіра.

Я перегнувся через перила і поглянув на світ під ними.

Чорна дорога тягнулася зі сходу. Вночі її не видко, але це не мало жодного значення. Тепер я знав, де вона пролягає. Чи, точніше, де вона пролягала за словами Бранда. А оскільки мені здавалося, що він уже вичерпав доступний людині запас брехні, я вірив, що знаю, де вона.

Знав увесь її шлях.

Від яскравого Амбера та сильної й безкінечно-блискучої величі суміжних з ним Тіней, крізь швидко зчорнілі шари уяви, що розходяться в усіх напрямках, відтак крізь покручені пейзажі — й навіть ще далі, проминаючи місцини, які можна побачити, коли сп'янієш, мариш жахіттями... І навіть далі, далі тих місць, де зупинявсь я... Де зупинявсь я.

Як просто пояснити те, що аж ніяк не є простим...? Гадаю, варто почати зі соліпсизму — твердження, що не існує нічого, крім тебе самого, чи принаймні що ми насправді можемо бути певні лише щодо нашого існування і нашого досвіду. А я натомість міг знайти в Тінях усе, що тільки уявляв. Усі ми могли. Щиро кажучи, таким чином ми не виходили за межі власного его. Про це можна сперечатися до скону, що більшість із нас і робила, але, можливо, Тіні, які відвідуємо, ми самі ж створили — нашою психікою; можливо, існуємо тільки ми, а Тіні, які нам доводиться перетинати, є лише проекціями наших власних бажань... Байдуже, яка користь від таких ідей, хоча вона справді є; цікавіше те, як точно ці дискусії пояснюють ставлення моєї родини до людей, місць та речей за межами Амбера. По суті, ми творці іграшок, а вони — наш робочий матеріал: часом подароване їм життя становить для нас загрозу, але це також лише частина гри. Всі ми за характерами — імпресаріо, і так само сприймаємо одне одного. А оскільки соліпсизм викликає легеньке збентеження з погляду етіології[75], кожен може позбутися цього відчуття, відмовившись сприймати важливість питання. Більшість із нас, я часто бачив таке, цілком прагматичні у власних справах. Майже...

Одначе, ця картина містить недоладний елемент. Є місце, де Тіні з'їжджають з глузду. Коли ти навмисно проштовхуєш себе крізь шари Тіні, відмежовуючись — знову ж таки, навмисно — від усвідомлення кожного кроку свого шляху, то зрештою потрапляєш у таку місцину, за межі якої не вийти. Навіщо тобі це? Бо сподіваєшся на осяяння. Я б сказав, віриш, що там почнеться нова гра... Але потрапивши туди — а там бували усі ми — розумієш, що досягнув меж Тіней або ж самого себе — терміни ж бо синонімічні, як ми завжди гадали. Але тепер...

Тепер знаю, що це не так — тепер, коли стою в очікуванні у Дворах Хаосу і розповідаю вам, як усе було, — знаю, що це не так. Але я знав це і тоді, тієї ночі в Tip-на Ноґті, й знав це раніше, коли бився зі сатиром у Чорному Колі Лоррейна, і коли жив на маяку Кабри, після втечі з темниць Амбера, й коли дивився на руїни Ґарната... Я знав, що це не все — існує щось більше. Розумів це, бо відчував: Чорна дорога йде далі цих меж. Вона йде крізь божевілля у хаос і навіть далі... Почвари, котрих бачив, приходили звідкілясь, однак вони не були моїми творіннями. Якимось чином я допоміг їм прорубати цей шлях, але вони вистрибнули не з моєї версії реальності. Вони існували самі собою або ж належали комусь іншому — відповідь тут не надто важлива — але їм вдалося пробити дірки в полотні метафізики, яке ми плели роками. Почвари ввірвалися в наші землі, не належачи їм, вони загрожували територіям і нам самим. Фіона та Бранд ступили крок за межі всього і натрапили на те, в існування чого ніхто з нас ніколи не вірив. У певному сенсі, вивільнене зло навіть вартувало цього знання: ми не самі, а Тіні — насправді не наші іграшки. Хоч би які стосунки єднали нас із Тінями, я більше не міг дивитися на них так, як раніше...

А все тому, що Чорна дорога починалася на сході й тягнулася за край світу, за межі того місця, куди міг стугони я.

Тиша та срібло... Відходжу від перил, спираюся на тростину, проходжу крізь перевиту туманом, висріблену місяцем матерію видінь бентежного міста... Привиди... Тіні тіней... Образи ймовірностей... «Можливо» і «можливо, було колись»... Можливості втрачені... Можливості здобуті...

Тепер іду променадом... Постаті, обличчя, безліч знайомих мені... До чого тут вони? Складно відповісти... Деякі губи ворушаться, деякі обличчя кривляються. Ні слівця не мають для мене... Непомічений, проминаю їх.

Там... Силует... Самотня жінка чекає на когось... Її пальці розв'язують хвилини, відкидаючи їх геть... Обличчя відвернулося від мене, а я хочу його побачити... Знак того, що я робитиму чи мушу зробити... Вона сидить на камінній лавці під сучкуватим деревом... Зорить убік палацу... Її постать вельми мені знайома... Наблизившись, я розумію — це Лоррейн... Вона продовжує вивчати щось позад мене, не чує, як я кажу, що помстився за її смерть.

Але я мав силу змусити її почути мене... І сила ця висіла у піхвах на моєму боці.

Витягнувши Ґрейсвандір, я здійняв його над головою — місячне сяйво оживило візерунки на лезі. Поклав меч на землю між нами.

— Корвіне!

Вона закинула голову і сфокусувала погляд, а її волосся іржавіло під місяцем.

— Звідкіль прийшов ти? Надто рано.

— Ти чекаєш на мене?

— Авжеж. Ти сказав...

— Як ти тут опинилася?

— На цій лаві...?

— Ні. У цьому місті.

— Амбері? Я тебе не розумію. Ти сам привів мене сюди. Я...

— Ти щаслива тут?

— Ти ж знаєш, що так, поки зі мною ти.

Я пам'ятав рівність її зубів, не забув і про ластовиння, що ховалося під м'яким покривалом світла...

— Що трапилося? Це дуже важливо. Уявімо на мить, що мені нічого не відомо... Розкажи мені про все, що трапилося після бою в Чорному Колі у Лоррейні.

Лоррейн насупилася. Підвелася. Відвернулася.

— Ми посварилися, — сказала вона. — Ти пішов за мною, прогнав Мелкіна, і ми поговорили. Я збагнула, що не мала слушності й пішла за тобою в Авалон. Там твій брат Бенедикт переконував тебе поговорити з Еріком. Ти відмовлявся, однак погодився на перемир'я після того, як Бенедикт сказав тобі щось. Ерік заприсягнувся не завдавати тобі шкоди, а ти поклявся захищати Амбер — ваші клятви засвідчив Бенедикт. Поки ти шукав хімікати, ми залишалися в Авалоні, а потім пішли в інше місце, де ти закупив дивну зброю. Ви виграли битву, але Ерік лежить тепер поранений на полі бою... — Лоррейн спинилась і поглянула мені у вічі. — Ти маєш на думці розірвати перемир'я? Так, Корвіне?

Похитавши головою, я вирішив, що маю обійняти її. Тягнувся до Лоррейн і хотів міцно притиснути її до себе, попри те, що один із нас не існував, не міг існувати, і коли б крихітна відстань між її та моєю плоттю зникла, я сказав би їй: байдуже, що трапилося чи трапиться...

Ні, я не дуже здивувався, але все одно перечепився і впав на Ґрейсвандір... Моя тростина лежала на траві за кілька кроків від мене. Підвівшись на коліна, я побачив, що барви зникли з її обличчя, очей, волосся. Її рот шепотів примарні слова, а голова повернулася в інший бік, шукаючи когось. Сховавши у піхви Ґрейсвандір та піднявши із землі тростину, я знову підвівся. Вона пильно дивилася крізь мене — і помітила когось. Її лице просвітліло, вона всміхнулась і рушила вперед. Я відійшов убік та, обернувшись, спостерігав, як вона підійшла до чоловіка, впала в його обійми, вдивляючись у вічі, а привид-щасливець зі срібною трояндою у петлиці камзола вивчав її і цілував. Я ніколи не дізнаюся, хто він, срібло у тиші й срібло...

Іду геть... Не озираюся... Перетинаю променад...

Голос Рендома:

— Корвіне, з тобою все гаразд?

— Так.

— Трапилося щось цікаве?

— Не зараз, Рендоме.

— Вибач.

І раптом перед палацом виникли миготливі сходи... Вгору, а тоді праворуч... Повільно та спокійно йду до саду... Примарні квіти коливаються на стеблинах навколо мене, примарні кущі виблискують білим цвітом, що скидається на застиглі феєрверки. Ніщо не має кольору... Прокреслено лише найголовніші риси, просріблено ключові лінії, щоби привернути погляд... Тільки найнеобхідніше. Tip-на Ноґт — особлива частка Тіні в реальному світі, породжена імпульсами «ід»[76] — повноцінна проекція Амбера в небі чи, може, навіть терапевтичний засіб. Якби не срібло, я б сказав, що ця частка душі — темна, як ніч... і тиха...

Продовжую йти... Повз фонтани, лави, гайки, вишукані алькови, сховані у лабіринтах живоплоту. Ступаю вуличками, піднімаюся вряди-годи сходами, переходжу місточки... Оминаю ставки під деревами, дивні статуї, брилу, сонячний годинник (чи тут це місячний годинник?), звернувши праворуч, упевнено рухаюся вперед, ковзаючи до західного краю палацу, ліворуч крізь двір, над яким нависають балкони, ще більше привидів на них, за ними, всередині...

Знову по колу, до задньої стіни — лише для того, щоби знову побачити сади, котрі так зачаровують при звичному світлі місяця в справжньому Амбері.

Постаті стоять і розмовляють. Жодних рухів, окрім моїх власних.

...Внутрішній потяг кличе мене праворуч. І неначе розпрямляється в мені якась пружина — я йду туди.

Прямісінько до громаддя високої загорожі з маленьким отвором у ній, який ще не встиг зарости... Колись давно тут...

Дві фігури обійнялися. Вони випускають одне одного з обіймів, щойно я збираюся йти геть... Звісно, не моя це справа, але... Дейдра... Там стояла Дейдра. Ще до того, як чоловік обернувся, я знав, хто він. Жорстокий жарт тієї сили, що керує сріблом і тишею... Назад, назад, геть від цієї загорожі... Повертаюся, перечеплююся, знову встаю — і втікаю якомога швидше, якомога далі...

Голос Рендома:

— Корвіне, з тобою все гаразд?

— Пізніше! Дідько б його узяв! Пізніше!

— Корвіне, світанок зовсім скоро. Я вирішив, що маю нагадати тобі про це...

— Вважай, що нагадав!

Подалі звідси, швидко... Час у Тір-на Ноґті — також сон. Слабенька втіха, але це хоч щось. Швидше, подалі звідси, йди геть...

...До палацу, світлого творіння розуму та душі. Вигляд у нього чіткіший, аніж навіть у справжнього... Оцінювати досконалість — те саме, що висловлювати судження, які не мають ціни, але я мусив дізнатися, що ховається всередині... То мав бути кінцевий пункт мого шляху. Цього разу навіть не спинився підняти тростину, коли вона впала у блискучу траву. Я знав, куди маю йти і що мушу зробити. Хоча й очевидно було: логіка, котра рухала зараз мною, зовсім не належала притямному розуму.

Швидше, сходами нагору, до заднього порталу... Знову повернувся біль у боці... Через поріг, у... У повну відсутність зір та місячного сяйва. Світло рухається без жодного напрямку, ковзає без мети і сенсу. Там, де воно зникає, панують Тіні, охоплюючи величезні частини кімнати, коридору, ніші та сходів.

Серед них, крізь них, тепер я майже біжу... Чорно-білий простір дому... Мене охоплюють підозри... Чорні плями видаються зараз дірами в цій реальності... Я боюся впасти у них... Щезнути там навіки-віків...

Повертаю... проминаю... нарешті... заходжу... Тронна зала... бушелі темряви завалюють ту уявну лінію, яку прокреслюю очима від себе до трону...

Там я помічаю рух.

Наближаюся — і щось пливе праворуч од мене.

Пливе і підіймається.

Взуті у черевики ноги з'являються в полі зору, поки я все ближче і ближче підходжу до підніжжя трону.

Ґрейсвандір ковзає мені в руку, виграючи у світловій плямі, й знову набуває оманливого блиску, видовжується і сам починає яскріти...

Я опускаю ліву ногу на найнижчу сходинку, а руку кладу на коліно. Біль у незагоєній рані набридливий, але терпимий. Чекаю на темряву і порожнечу, коли підніметься завіса вистави, на яку прирікає мене ця ніч.

І ось вона піднімається, відкриваючи долоню, руку й плече. Блискучу залізну руку, площини якої скидаються на грані діаманта, зап'ясток та лікоть — мерехтливе плетиво срібних волокон, закріплене вогнистими іскрами. Долоня — стилізована під скелет, ніби швейцарська іграшка — механічна комаха: ефективна, смертоносна і прекрасна...

Завіса піднімається вище, повністю відкриваючи чоловіка...

Бенедикт розслаблено стоїть за троном, його ліва, людська рука легко лежить на ньому. Він нахиляється вперед. Його губи ворушаться.

Він відсуває залізну руку — і я бачу, хто сидить на троні...

— Дара!

Вона повертає голову праворуч, усміхається, киває Бенедикту, її губи ворушаться. Я простягаю Ґрейсвандір уперед, поки лезо не торкається вигину між її ключицями...

Повільно, дуже повільно вона повертає голову і дивиться мені у вічі. Дара виповнюється кольором та життям. Її губи знову ворушаться, і цього разу слова долинають до моїх вух:

— Що ти таке?

— Ні! Це моє запитання. Відповідай. Негайно.

— Я Дара. Дара з Амбера. Королева Дара. Сиджу на цьому троні за правом крові й спадку. Хто ти такий?

— Корвін. Також із Амбера. Не рухайсь! Я не запитував тебе, хто ти така...

— Корвін мертвий уже багато століть. Я бачила його гробницю.

— Вона порожня.

— Не така вже й порожня. Там лежить його тіло.

— Назви мені свій родовід!

Її очі ковзають праворуч, туди, де досі стоїть тінь Бенедикта. У його новій руці з'являється меч, здається, що вони — одне ціле, але тримає він її розслаблено і спокійно. Ліва рука лягла на її долоню. Очі шукають за блиском Ґрейсвандіра мене. Їм це не вдається, і вони знову повертаються до видимої частини — Ґрейсвандіра — вони впізнають його...

— Я праправнучка Бенедикта та пекельної діви Лінтри, яку він колись кохав, а потім зарізав, — Бенедикт здригається від почутого, але Дара продовжує: — Я ніколи не знала її. Моя мати і матір моєї матері народилися там, де час спливає інакше, ніж в Амбері. По материній лінії я перша, в кому проявилися риси людини. А ти, лорде Корвіне, лишень привид з далекого минулого, тінь, хоча й небезпечна. Як ти прийшов сюди, не знаю. Але це була твоя помилка. Повертайся в могилу. Не тривож живих.

Моя рука тремтить. Ґрейсвандір відсовується не більше, ніж на пів дюйма. Але цього досить.

Ривок Бенедикта лежить за межами мого сприйняття. Його нове передпліччя рухає новою рукою, що тримає меч, який відбиває Ґрейсвандір, а живе передпліччя спрямовує живу руку, що захищає Дару і трон... Підсвідоме розуміння цього приходить до мене лише через мить після того, як я падаю, розрізаючи собою повітря, підскакую і суто рефлективно завдаю удару у відповідь... Це дуже смішно — бій двох привидів. Але умови нерівні. Він не може навіть дотягнутися до мене, тоді як Ґрейсвандір...

Але ж ні! Бенедикт перекидає меч в іншу руку, відходить від Дари і, поєднавши обидві руки, стару й нову, робить випад. Ліве зап'ястя обертається, поки він веде його вперед і вниз, щоб ми зіткнулися corps á corps[77], якби мали смертні тіла. На мить наші гарди перетинаються. Миті достатньо...

Мерехтлива, механічна рука висувається вперед — викувана з місячного світла та вогню, чорноти й плавності, кутаста, позбавлена вигинів, з ледь зігнутими пальцями і напівзнайомим сріблястим візерунком — суне до мене й хапає за горло...

Промахнувшись, пальці чіпляються за моє плече, а великий палець шукає чи то ключицю, чи то гортань, не знаю. Я б'ю лівою рукою йому прямісінько у сонячне сплетіння, а там — порожнеча...

Голос Рендома:

— Корвіне! Сонце ось-ось зійде! Ти мусиш спускатися негайно!

Я не можу навіть відповісти. За одну-дві секунди рука вирве з мене те, що вона стискає. Рука... Ґрейсвандір і ця рука, що так дивно подібна до нього... єдині дві реальності, що існують як у моєму світі, так і в місті привидів...

— Я все бачу, Корвіне! Вирвись і йди до мене. Козир...

Звільняю Ґрейсвандір із захвату, і розмахуюся ним по великій, ударній дузі...

Тільки привид міг перемогти Бенедикта або ж привида Бенедикта таким маневром. Ми стояли надто близько один до одного, щоб він міг блокувати мій меч, але його контрудар, точний контрудар міг відтяти мені руку, якби вона опинилася перед ним...

Але цього не трапилось, я завершую удар і, вклавши всю силу правиці, рубаю по тому місцю, де смертельний прилад з місячного сяйва та вогню, чорноти й гладкості, поєднується з ним.

Жахливо стискаючи моє плече, рука від'єднується від Бенедикта і застигає... Ми обидва падаємо.

— Підводься! Єдинорогом заклинаю, Корвіне, підводься! Сонце сходить! Місто навколо тебе розпадеться на шмаття.

Підлога під ногами хитається, стає напівпрозорою. Я бачу світлі простори води. Підводжуся на ноги, ледь уникнувши привида, котрий намагався забрати втрачену руку. Вона висить на мені, наче дохлий паразит. Бік знову пронизує біль...

Видиво океану не зникає. Раптом я стаю важким і просочуюся крізь підлогу. Світ знову наливається кольорами, бринить розбурханими стрічками рожевого. Підлога, що зі зневагою відкидає Корвіна, розчахнулась, і глибини, ладні вбити Корвіна, простягаються внизу.

Я падаю...

— Сюди, Корвіне! Ну ж бо!

Рендом стоїть на вершині й тягнеться до мене. Я простягаю руку...

11

Ми з Рендомом розчепились і встали, але я миттю сів на найнижчу сходинку. Від'єднав залізну руку від свого плеча — крові не було, а от синці ще з'являться — і кинув її на землю. Сяйво світанку ніяк не тьмарило витонченості й загрозливості мого трофею.

Ґанелон з Рендомом стояли біля мене.

— З тобою все гаразд, Корвіне?

— Так. Просто дайте мені перевести подих.

— Я прихопив їжу, — сказав Рендом. — Ми могли б поснідати ось тутечки.

— Слушна думка.

Поки Рендом розпаковував провізію, Ґанелон торкнув руку носаком свого черевика.

— Що це в біса таке? — запитав він.

Я похитав головою.

— Це я відтяв у привида Бенедикта, — пояснив Рендому. — З незрозумілих причин рука вчепилася в мене.

Ґанелон підійшов, підняв її і роздивився.

— Набагато легша, ніж мені здавалося, — відзначив він. Розмахнувся нею в повітрі. — Такою рукою можна когось добряче поколошкати.

— Знаю.

Ґанелон помацав пальці.

— Можливо, справжній Бенедикт міг би нею користуватися.

— Можливо, — підтвердив я. — Бентежить мене ідея пропонувати таке йому, але, найпевніше, ти маєш слушність...

— Як твій бік?

Я обережно торкнувся старої рани.

— Зважаючи на все решту, не так уже й погано. Після сніданку я зможу їхати верхи. Довго, але не надто швидко.

— Добре. Слухай, Корвіне, поки Рендом там усе готує, хочу дещо тебе спитати. Може, це взагалі не варте обговорення, але все одно воно постійно мене хвилювало.

— Запитуй.

— Що ж, скажу тобі прямо: я всім серцем за тебе, інакше мене не було б тут. Я битимуся за тебе, аби ти отримав свій трон, байдуже як. Але щоразу, коли мова заходить про престолонаслідування, всі казяться й або переривають розмову, або змінюють тему. Рендом зробив так само, поки ти був нагорі. Я вважаю, що для мене зовсім неважливо, чому ти так прагнеш трону чи які види на нього в інших, однак не можу збагнути причини усіх цих чвар.

Зітхнувши, я ненадовго змовк.

— Гаразд, — сказав я через деякий час, а тоді гмикнув. — Гаразд. Якщо ми й самі не можемо до пуття з'ясувати, що й до чого, то, гадаю, інших це має остаточно збивати з пантелику. Бенедикт найстарший. Мати його — Цимнея. Вона народила татові ще двох синів: Озріка[78] та Фінндо — як там розповідають ці штуки — а Фаєлла народила Еріка. Після чого тато виявив у їхньому з Цимнеєю шлюбі недоліки і розлучився — ab initio[79], як би сказали в одній моїй старій тіні. Шлюб оголосили недійсним. Вдалий трюк, але на те ж він і король[80].

— Тобто дітей від цього шлюбу вважають байстрюками?

— Що ж, ця обставина зробила їхнє становище менш визначеним. Озрік та Фінндо були, наскільки я зрозумів, сильно роздратовані цим фактом, але швидко загинули. А Бенедикт був чи менше роздратованим, чи проявив більше такту в цих питаннях. Він ніколи не здіймав галасу. А тато одружився з Фаєллою.

— І так Ерік виявився з правого ложа?

— Виявився б, якби Оберон визнав Еріка своїм сином. Ставився він до нього наче це так і було, але жодних формальностей не узгодив. Йому тоді треба було згладжувати конфлікт з родиною Цимнеї, яка на той час стала могутньою.

— Однак, якщо він ставився до нього як до власного сина...

— Еге ж! Але згодом він таки визнав Левеллу. Вона народилася поза законним шлюбом, але тато все одно оголосив її, бідне дитя, своєю законною дочкою. Всі, хто підтримували Еріка, зненавиділи її, бо це вплинуло на його статус. Хай там як, а Фаєлла мала скоро народити мене. Я народився у законному шлюбі, тож став першим справжнім спадкоємцем трону. Поспілкуйся з рештою родини — і почуєш дуже різні версії, але факти, на які вони спираються, справжні. Частина з них наразі просто не мають такого сильного значення, як колись, бо Ерік уже мертвий, а Бенедикта трон насправді не цікавить. Але ось на такому ґрунті я стою.

— Більш-менш зрозуміло, — сказав Ґанелон. — І ще одне наостанок...

— Що?

— Хто наступний? Я про те, що раптом з тобою щось трапиться...

Я похитав головою.

— Далі все стає ще заплутанішим. Каїн мав іти за мною, але оскільки він помер, то, певно, наперед виходить потомство Кларисси — рудоголові. Перший Блейз, а за ним Бранд.

— Кларисса? А що трапилося з твоєю матір'ю?

— Вона померла при пологах. Дитину назвали Дейдра. Багато років після її смерті батько не одружувався. А коли таки надумав, то взяв собі за дружину дівулю з далекої східної Тіні. Вона ніколи не була мені до душі. Йому вона теж швидко набридла, і він почав ходити наліво. Але вони якось знову зійшлися після народження Левелли в Ребмі, й так народився Бранд. Коли вони зрештою розлучились, Оберон визнав Левеллу, аби позлити Клариссу. Принаймні, на мою думку, трапилося саме це.

— Отже, жінки не враховуються в порядку успадкування?

— Ні. Їх не цікавить трон, та й вони не спроможні володарювати. Якби я їх враховував, то Фіона б ішла перед Блейзом, а Левелла — за ним. Після Клариссиного потомства — Джуліан, Джерард і Рендом — саме в такому порядку. Даруй, додай Флору перед Джуліаном. Велику роль тут відіграє дата батькового весілля, але такий порядок ніхто не ставить під сумнів. Ось такі от справи.

— Чудово, — сказав Ґанелон. — Отже, якщо ти помреш, спадкоємцем стане Бранд, так?

— Як сказати... Він сам зізнався у зраді та й ще постійно свариться з усіма членами родини. Не вірю, що його підтримають, якщо він висуватиме претензії на трон зараз. Але не думаю, що Бранд здався і повністю відмовився від своїх намірів.

— Однак альтернатива йому — це Джуліан.

Я знизав плечима.

— Відверто кажучи, той факт, що я недолюблюю його, не означає, що Джуліан ні на що не здатен. Цілком імовірно, він міг би стати чудовим монархом.

— От він і підрізав тебе, щоб це довести, — встряв у розмову Рендом. — Ходімо їсти.

— Я досі не вірю, що це був він, — сказав я, здіймаючись на ноги та прямуючи до їжі. — По-перше, не розумію, як він міг опинитися в моїх покоях. По-друге, це було б, трясця його матері, надто очевидно. По-третє, якби я найближчим часом загинув, Бенедикт цілком імовірно міг би заявити про свої права на престол. Усі це знали. Він найстарший, найрозумніший і наймогутніший. Бенедикт, наприклад, міг просто сказати: «Ну вас до біса з усіма вашими чварами, я виступатиму на боці Джерарда, і так тому й бути».

— А якщо він вирішить переосмислити свій статус та візьме участь у боротьбі за трон? — поцікавився Ґанелон.

Ми вмостилися на землі й узяли олов'яні тарілки, які Рендом наповнив їжею.

— Він міг би це зробити набагато раніше, якби захотів, — відповів я. — У дітей з анульованого шлюбу є кілька можливостей, і Бенедикт обрав найрозумнішу з них. Озрік та Фінндо поквапилися з висновками, удавшись до найгіршого способу. Бенедикт усе знав. Він просто чекав. Тож і таке можливо. На мою думку, малоймовірно... але.

— Тобто, за нормальних обставин, якщо з тобою щось трапиться, питання все одно зависне в повітрі?

— Ще б пак.

— Але навіщо було вбивати Каїна? — запитав Рендом і сам відповів на власне запитання. — А для того, щоб, прибравши тебе, миттю розчистити дорогу для дітей Кларисси. Мені спало на думку, що Блейз, можливо, досі живий, а він же наступний у черзі. Тіла його так і не знайшли. Моє припущення таке: під час тієї атаки він перенісся через Козир до Фіони і повернувся в Тіні набирати нові війська. Тебе ж він, як сам гадав, полишив на вірну смерть од рук Еріка. Якщо він справді змовився із тими почварами з Чорної дороги, вони могли напасти знову. Тоді б він учинив так само, як і ти — прибув би останньої миті, відбив атаку та в'їхав у місто. І був би наступним у черзі й першим у силі. Все просто. От тільки ти вижив, а Бранда визволили. Якщо повірити словам Бранда щодо провини Фіони, — а причин йому не вірити не бачу — тоді дуже схоже, що все відбувалося згідно з її планами.

Я кивнув.

— Можливо, — сказав Рендому. — Я запитував Бранда про це. Він визнав, що таке можливо, але заперечив, що йому щось відомо про долю Блейза. Вважаю, що він бреше.

— Чому?

— Цілком можливо, що він хоче поєднати помсту за своє ув'язнення і замах на життя з можливістю прибрати єдину, крім мене, перешкоду на шляху до престолу. Гадаю, сподівається, що я загину, намагаючись дати раду Чорній дорозі. Усунення колишнього союзника та знищення Чорної дороги виставить його у непоганому світлі, особливо після того, як він покаявся у всіх своїх гріхах. Тоді й тільки тоді у нього, можливо, виникне шанс — чи принаймні він так думає.

— Отже, ти теж вважаєш, що Блейз досі живий?

— Не більше, ніж відчуття, — сказав я. — Але так, вважаю.

— А, до речі, в чому полягає їхня міць?

— У поліпшенні власної освіти, — відповів я. — Фіона і Бранд уважно слухали Дворкіна, доки ми задовольняли власні різноманітні примхи в Тінях. Як наслідок, вони, здається, уторопали основні принципи краще, ніж ми. Вони знають про Тіні й те, що лежить за їхніми межами, більше, ніж ми, їм відомо про Лабіринт та Козирі щось таке, чого не знаємо ми. Ось чому Бранд зміг відправити те повідомлення тобі.

— Цікава думка, — замислено протягнув Рендом. — Як гадаєш, вони могли позбутися Дворкіна після того, як вирішили, що він навчив їх усьому, що знав? Це допомогло б їм зберегти унікальне становище, якби з татом щось трапилося.

— Таке мені не спадало на думку, — зізнався я.

А сам замислився, чи не могли вони накоїти щось таке, що вплинуло б на його розум? Щось, що зробило його таким, яким він був, коли я бачив його востаннє. Коли так, чи відомо їм, що він, можливо, досі живий? Чи, може, вони вважають, що він назавше відійшов у небуття?

— Так, цікава думка, — сказав я. —! Гадаю, це можливо.

Сонце дюйм за дюймом підіймалось. Їжа відновила мої сили. У сонячному сяйві ніщо не нагадувало про Tip-на Ноґт. Мої спогади про нього скидалися вже на відображення в тьмяному дзеркалі. Ґанелон дістав єдине свідчення про те місце, руку, і Рендом склав її разом з тарілками. При денному світлі три сходинки скидалися радше на груду каміння.

Рендом кивнув головою в бік дороги.

— Повертатимемося тим самим шляхом? — поцікавився він.

— Так, — сказав я, й ми осідлали коней.

Сюди ми їхали стежкою, що на півдні звивалася навколо Колвіра. Довше, але дорога не настільки вибоїста, як шлях через перевал. Поки ниє бік, я дозволяв собі потурати власним примхам.

Тож ми звернули праворуч, рухаючись один за одним. Рендом ішов попереду, а Ґанелон замикав вервечку. Дорога робила невеличкий підйом, а тоді спускалася. Холодне повітря повнилось ароматами зелені та вологої землі — вельми незвично для таких суворих місць і такої висоти. Вловивши напрямок вітру, я збагнув, що аромати линуть з далекого лісу біля підніжжя.

Ми дозволили коням рухатися звичним для них кроком схилом униз та підніматися на наступне підвищення. Коли доїхали до гребеня, кінь Рендома заіржав і став задкувати. Брат миттю вгамував гривастого. Я зиркнув у їхній бік, але не побачив нічого, що могло б налякати тварину.

Виїхавши на вершину, Рендом сповільнив рух і покликав нас:

— Погляньте, який же тепер світанок...

Я жодним чином не відреагував на його заувагу, адже краса пейзажу була очевидною — Рендом рідко впадав у сантименти через рослинність, геологію чи освітлення.

Тим часом я сам мало не потягнув на себе віжки, щойно опинився на вершині: сонце сяяло фантастичною золотою кулею. Здавалося, воно було вполовину більшим за свої звичні розміри, а його дивне забарвлення не нагадувало нічого, що я бачив раніше. Воно виробляло щось дивовижне зі смужкою океану, який відкрився за наступним поворотом, а небо і хмари було одного відтінку. Не зупиняючись, я рухався далі — на цю раптову яскравість неможливо було дивитися без болю.

— Ти маєш слушність, — крикнув я Рендому, спускаючись за ним наступним схилом. Позад мене Ґанелон захоплено вилаявся.

Коли я проблимався, то помітив, що рослинність стала густішою порівняно з тим, що пам'ятав раніше. Я пригадував лише кілька сучкуватих дерев і поодинокі плями лишайнику. А тепер тут з'явилося з дюжину набагато більших та зеленіших велетів, повсюди було повно трави, а виноградні лози пом'якшували гострі кути скель. Хоча, після мого повернення, я їздив цим шляхом лише вночі. І тепер зрозумів, що ті запахи, які я вловив раніше, линули, найпевніше, звідси.

Коли ми їхали через долину, та теж видавалася мені набагато ширшою, ніж я пам'ятав. До часу, коли перетнули її і вийшли на новий підйом, уже не сумнівався щодо цього.

— Рендоме, — покликав я, — ця місцина недавно змінювалася?

— Важко сказати, — відповів він. — Ерік не часто мене випускав. Здається, тут усе трохи позаростало.

— А мені здається, що все стало більшим та ширшим.

— Так і є. Я вже гадав, що це лишень моя уява.

Коли ми дісталися до наступного гребеня, сонце мене вже не сліпило — нас від нього ховало листя. На місцині перед нами росло ще більше дерев, аніж там, звідки ми від'їхали. Вони були височенними і стояли впритул одне до одного. Ми натягнули віжки.

— Я цього вже не пригадую, — сказав Рендом, — хоча ми і проїжджали тут уночі, але таке б точно запам'ятали. Напевно, не там повернули.

— Не дуже розумію, як це можливо. Одначе ми знаємо, де перебуваємо. Я би краще їхав уперед, аніж повертався і починав спочатку. Хоча ми все одно не повинні забувати, що коїться навколо Амбера.

— Правду кажеш.

Рендом поїхав униз, до лісу. Ми — за ним.

— Дуже дивно. Такі рослини на такій висоті, — гукнув він.

— Та й землі тут більше, ніж мені пригадується.

— Певен, ти маєш слушність.

Щойно ми заїхали під дерева, стежка повернула ліворуч. Я не бачив жодної причини у цьому відхиленні від прямого курсу. Ми просувалися далі — виверт лише додавав ілюзію відстані. За мить дорога знову повернула — тепер праворуч. Краєвид позаду видавався ще дивнішим. Дерева неначе вивищились і стали настільки густими, що око плуталося, намагаючись їх розрізнити. Коли повернули ще раз, стежка стала ширшою й побігла далеко вперед. Надто далеко, насправді. Наша крихітна долина і близько не була такою широкою.

Рендом знову притримав коня.

— Дідько, Корвіне. Це просто смішно, — сказав він. — Ти що, в якісь ігри граєшся, га?

— Не можу, навіть якби хотів, — буркнув я. — Ніколи не вмів грати з Тінями поблизу Колвіра. Вважається, що тут їх узагалі не може бути.

— Я теж так завжди вважав. Амбер відкидає Тіні, але не складається з них. Мені це все не подобається... А якщо ми повернемо назад?

— У мене таке відчуття, що не знайдемо зворотної дороги, — відповів я. — Усе це має свої причини, і хочу про них дізнатися.

— Мені здається, що це може бути якоюсь пасткою.

— Або навіть так, — погодився я.

Рендом кивнув, і ми поїхали далі, вниз цією затіненою дорогою, під деревами, що росли тепер ще величніше. Земля була рівною, а стежина — прямою. Напівсвідомо ми пустили коней мчати галопом.

Минуло хвилин п'ять, перш ніж ми знову заговорили. Рендом сказав:

— Корвіне, це не може бути Тінню.

— Чому ні?

— Я спробував вплинути на неї — і нічого не трапилось. А ти намагався?

— Ні.

— Але чому?

— Гаразд.

Скеля може виступити за найближчим деревом, ранкове сонячне світло прошиє той кущ... Хай над ним вирине клаптик чистого неба з тоненькою хмаринкою на ньому... Опісля най з'явиться гілка з грибним наростом на боці... вкрита піною калюжа... Жаба... Падають пір'їни, насіння тремтить... Вигнута гілляка... Стежинка, що перетинає нам шлях, протоптана недавно, глибока, повз місцину, де щойно мало впасти перо...

— Нічого путнього, — сказав я.

— Якщо це не Тінь, то що тоді?

— Звісно ж, щось іще.

Рендом похитав головою і знову перевірив, чи легко меч висувався з піхов. Я зробив те саме автоматично. За мить почув позад себе тихе клацання Ґанелонової зброї.

Попереду стежка почала звужуватись і дуже швидко після цього запетляла. Ми знову змушені були пришпорити коней. І дерева тиснулися все ближче до дороги, і гілки звисали набагато нижче, ніж будь-коли до того. Стежка стала шляхом. Вона стрибала, звивалася, виконала фінальний закрут, а тоді зникла.

Рендом нахилився під гілкою, тоді підняв руку і спинив коня. Ми під'їхали до нього. Наскільки я бачив, ніщо не свідчило, що стежка з'явиться перед нами знову. Озирнувшись, я так само не виявив жодних її ознак.

— Готовий вислухати ваші припущення, — сказав Рендом. — Ми не знаємо, де були чи куди їхали, облишмо також питання, де ми зараз. Пропоную начхати на допитливість. Давайте втікати звідси найшвидшим відомим нам способом.

— Через Козирі, — уточнив Ґанелон.

— Так. Що ти на це скажеш, Корвіне?

— Гаразд. Мені, чесно кажучи, і цей варіант не надто до вподоби, але нічого кращого придумати не можу. Тож уперед.

— Кого мені спробувати викликати? — запитав Рендом, витягуючи колоду з футляра. — Джерарда?

— Добре.

Він перетасував колоду, знайшов потрібну карту і витріщився на неї. А ми витріщилися на нього. Час минув.

— Я не можу дотягнутися до нього, — зрештою оголосив Рендом.

— Спробуй Бенедикта.

— Гаразд.

Дійство повторилося. Жодного контакту.

— Виклич Дейдру, — сказав я, витягнувши власну колоду і шукаючи її Козир.

— Я до тебе приєднаюся. Поглянемо, чи є якась різниця, якщо викликати намагаються двоє.

І знову. І знову.

— Нічого, — мовив я після тривалих спроб.

— Ти, бува, не помітив: з твоїми Козирями не трапилося нічого дивного? — запитав Рендом.

— Так, помітив, але не зрозумів, що саме трапилося. Вони, здається, не такі, як завжди.

— Мої, схоже, втратили звичну прохолоду.

Я повільно перетасував свою колоду. Провів по ній пальцями.

— А й справді, — сказав я. — Так і є. Але давай ще раз спробуємо когось викликати. Скажімо, Флору.

— Давай.

Результат був той самий. І з Левеллою. І з Брандом.

— Є ідеї, що саме може бути не так? — спитав Рендом.

— Жоднісінької. Вони не можуть усі нас блокувати. Не можуть усі померти... Ох, припускаю, таки можуть. Але це дуже малоймовірно. Щось, здається, впливає на самі Козирі. Я навіть і подумати не міг, що таке взагалі можливо.

— Що ж, виробник, — сказав Рендом, — не обіцяв на них стовідсоткової гарантії.

— Ти знаєш щось, чого не знаю я?

Рендом гмикнув.

— Ти ніколи не забудеш той день, коли став повнолітнім і нарешті пройшов Лабіринтом, — сказав він. — Я пам'ятаю все так чітко, наче це було вчора. Коли я успішно завершив обряд і весь аж кипів від збудження й блаженства, Дворкін вручив мені першу колоду Козирів та проінструктував щодо їхнього використання. Я чітко пам'ятаю, як запитав у нього, чи вони діють скрізь. І пригадую його відповідь: «Ні, — сказав він. — Але, де б ти не опинився, вони скрізь стануть у нагоді». Він ніколи мене особливо не любив, ти знаєш.

— Але чи не питав ти його, що він має на увазі?

— Так, і Дворкін сказав: «Я маю сумніви, що ти коли-небудь опинишся в стані, коли вони підведуть тебе. Чому б тобі не випробувати їх просто зараз?» Я так і зробив. Згорав од нетерпіння швидше погратися своїми Козирями.

— «Опинишся в стані?» Він часом не сказав: «Опинишся в місці?»

— Ні. У мене дуже добра пам'ять на таке.

— Незвично... хоч я й не знаю, як це може нам допомогти. Попахує метафізикою.

— А Бранд, присягаюся, знає.

— У мене таке відчуття, що ти маєш слушність, що б це для нас не означало.

— Нам би варто зробити щось інше, ніж базікати про метафізику, — зауважив Ґанелон. — Якщо ви не можете змінювати Тіні, то й Козирями користуватися не зможете. Тож, здається, варто негайно визначити, де ми перебуваємо. А тоді вже йти шукати підмогу.

Я кивнув.

— Оскільки ми не в Амбері, логічно зробити висновок, що ми десь у Тіні. Ця особлива місцина розташувалася неподалік від Амбера, адже зміна зовсім не була різкою. Нас перенесено сюди без нашої активної участі, тож це означає, що хтось має за цим стояти — якась сила, зацікавлена в такому маневрі. Якщо вона хоче напасти, то зараз — слушна мить. Коли ж у неї інша мета — то саме час показати її нам, адже ми гадки не маємо, до чого це все.

— Ти пропонуєш, щоб ми не робили нічого?

— Пропоную зачекати. Не бачу жодного сенсу вештатись околицями: тільки заплутаємося ще більше.

— Пригадується, ти якось розповідав, що поближні з Амбером Тіні подібні до нього, — зауважив Ґанелон.

— Так, може, й казав. То й що?

— Тоді, якщо ми так близько до Амбера, як ви гадаєте, нам варто просто їхати на схід сонця, щоби дійти до місця, котре збігається зі самим містом.

— Це не настільки просто. Але припустимо, що так і є: яка нам з того буде користь?

— Можливо, в точці найбільшої подібності Козирі запрацюють знову.

Рендом зиркнув на Ґанелона, а тоді на мене.

— Мабуть, варто спробувати, — сказав він. — Зрештою, що нам втрачати?

— Ту крихту здатності орієнтуватись, яка ще залишилася в нас, — відказав я. — Хоч ідея непогана. Якщо нічого не трапиться тут, то спробуємо. Але озирнувшись, можна помітити, що шлях, який ми вже здолали, позаду нас зникає. Ми не просто рухаємося в просторі. А за таких обставин я відмовляюсь їхати далі, якщо не побачу, що іншого вибору нема. Якщо хтось бажає, аби ми опинилися в конкретному місці, нехай трохи розбірливіше сформулює запрошення. Ми зачекаємо.

Вони обидва кивнули на знак згоди. Рендом почав спішуватись — і закляк: одна нога ще в стремені, інша — на землі.

— Через стільки років... — мовив він. — Я ніколи насправді не вірив у нього...

— Що там? — прошепотів я.

— Вибір, — відказав брат і знов осідлав гривастого.

Він наказав коневі дуже повільно рухатися вперед. Я рухався за ним і за мить побачив єдинорога — білосніжного, як і тоді, в гаю. Він стояв, сховавшись у чагарниках папороті.

Коли ми рушили, він повернувся і наступної миті зринув знову, причаївшись за кількома стовбурами дерев.

— Я бачу його! — прошепотів Ґанелон. — Невже ця тварина справді існує... Ваш родинний герб, чи не так?

— Так.

— Я би сказав, що це добрий знак.

Я промовчав, але рушив за єдинорогом, не випускаючи його з поля зору. Не залишалося сумнівів, що ми просто мали йти за ним.

Тварина постійно ховалася від нас, дозволяючи бачити себе лише частково — перебігала від укриття до укриття з неймовірною швидкістю, уникала відкритих просторів, надаючи перевагу просвітам і тіням. Ми далі й далі заглиблювалися в ліс, який більше нітрохи не скидався на рослинність Колвірових схилів. З усього, що траплялося на околицях Амбера, наш ліс зараз найбільше схожий був на Арден, адже земля видавалася більш-менш рівною, а дерева набували величі.

Минула година, а за нею — ще одна, доки ми дійшли до маленького, світлозорого потічка. Єдиноріг повернув і рушив угору. Ми ж їхали вздовж берега. Рендом зауважив:

— Здається, ця місцина стає трохи знайомішою...

— Так, — відповів я. — Але лише «трохи». Не можу сказати чому.

— Я теж.

Невдовзі ми виїхали на схил, що ставав усе крутішим. Коням було складно підніматись, але єдиноріг сповільнив ходу, щоб вони встигали за ним. Ґрунт ставав скелястішим, а дерева — меншими. Внизу плюскотливо звивався струмок. Я вже втратив лік його вигинам і поворотам, але зрештою ми вилізли на вершину пагорба, до якого прямували. Виїхавши на рівнину, ми продовжували наш шлях аж до лісу, де починався струмок. Праворуч удалині я помітив краєм ока, що в просвітах краєвиду кручі спадають униз — аж до льодової блакиті моря.

— А ми видерлися високо, — сказав Ґанелон. — Здається, що досі низина, але...

— Гай Єдинорога! — перервав його Рендом. — Ось воно що! Поглянь!

І він не помилився. Галявина перед нами рясніла валунами, з-під яких било джерело, що породжувало той потік. Місцина ця була більшою і розкішнішою, та й розташована не там, де мала б, як підказував мій внутрішній компас. І все ж подібність була більше, ніж просто збігом. Єдиноріг піднявся на скелю біля джерела, поглянув на нас, а тоді відвернувся. Певно, він милувався океаном.

Щойно ми рушили далі, гай, єдиноріг, дерева і потік набули надприродної ясності, немов усі вони випромінювали особливе сяйво, від якого мінилися барвами й ледь помітно тремтіли — на краю сприйняття. Почуття, що зринало в мені, скидалося на хвилювання перед пекельною гонитвою.

Із кожним кроком мого коня з довкілля пообіг нас щось зникало. Відношення між речами змінювалися, роз'їдаючи моє відчуття глибини, руйнувалася перспектива, перемішуючи об'єкти в полі мого зору. Здавалося, ніби все вмить показало повноту своєї поверхні, нітрохи не збільшуючи зайнятий простір: домінували кути, а відносні розміри враз видалися кумедними. Масивний, апокаліптичний кінь Рендома, що задкував та іржав, ураз нагадав мені «Ґерніку»[81]. З тривогою помітив я, що й нас самих зачепив цей феномен: Рендом, який боровся зі своїм скакуном, і Ґанелон, котрому досі вдавалося стримувати Вогнедишника, також змінилися під впливом просторової мрії кубіста.

Але моя Зірка витримала не одну пекельну гонитву, та й Вогнедишник багато здолав. Ми припали до коней, відчуваючи у них рухи, збагнути яких не могли. Рендому, зрештою, вдалося нав'язати скакунові свою волю. Та доки ми їхали, перспектива продовжувала змінюватися.

Далі настала черга світла. Небо зчорніло, але не так, як уночі — воно скидалося на пласку поверхню, від якої не відбивалося нічого. Те саме спіткало й порожній простір між предметами. Здавалось, у світі залишилося єдине світло — породжене самими речами навколо — але й воно поступово блідло. Білизна зринала з різних прошарків буття — і велетенським, жахливим у своїй сліпучості видавався єдиноріг, який стукав копитами об повітря й виповнював дев'яносто відсотків буття повільним рухом, що міг знищити нас, якби ми зробили зайвий крок.

Відтак залишилося тільки одне сяйво. А потім — безмір німоти.

Світло зникло, не зоставивши нічого — навіть темряви. Лишень діра в бутті, що тривала мить або вічність...

Тоді повернулася пітьма, а з нею і світло — тільки в оберненій подобі. Світло виповнювало проміжки, окреслюючи порожнечі, що мали бути предметами. До вух долинув шум води, і я збагнув, що ми зупинилися біля струмка. Першим тактильним відчуттям стало тремтіння Зірки. А тоді відчув запах моря...

Перед очима постав Лабіринт — або ж його викривлений негатив...

Я нахилився вперед, і речі облямувало ще більше світла. Відхилився — і воно знову зникло. Знову вперед, цього разу ще далі...

Світло розсіювалося, додаючи відтінки сірого в плин буття. Тільки колінами, м'яко, я попросив Зірку рухатися.

Із кожним кроком щось поверталось у світ. Поверхні, текстури, кольори...

Позад мене інші також рушили. Лабіринт не розкривав своїх таємниць, але набув особливого сенсу в контексті світу, що відроджувався навколо нас.

Варто було спуститися нижче, як повернулося відчуття глибини. Море, що розляглося праворуч, відділилося від неба, з яким на мить з'єдналося в колишній Urmeer[82], де води були вгорі й води внизу. Потім це видавалося бентежним, але доки явище існувало, я взагалі не помічав його. Ми спускалися кам'янистим схилом, що починався в гаю, куди привів нас єдиноріг. На сотню метрів нижче лежала ідеально рівна ділянка міцної, первозданної скелі овальної форми, велика вісь якої сягала кількох сотень метрів. Наш схил звертав ліворуч, описуючи широку дугу, що м'яко облямовувала скелю. А праворуч не було нічого — круча різко спадала в дивовижне море.

Тепер усі три виміри, здавалося, повернулися на місця. Сонце знову стало величною кулею розпеченого золота, яку ми бачили раніше. Небесна блакить тут була глибшою, ніж в Амбері, й жодна хмара не тьмарила її. Ні острів, ні вітрило не порушували співмірну синяву моря. Я не бачив жодного птаха і не чув жодного звуку, крім наших власних кроків. Велична німота охопила це місце того дня. У чіткості мого сприйняття Лабіринт нарешті знайшов собі місце на поверхні внизу. Спершу мені здавалося, що його викарбувано у скелі, але під'їхавши ближче, я збагнув, що він був частиною її. Рожево-золоті вигини, неначе вени в дивовижному мармурі, видавалися природними — однак наявність розумного задуму в ньому була очевидною.

Я натягнув віжки. Решта, під'їхавши, стали поряд зі мною: Рендом праворуч, а Ґанелон ліворуч.

Ми довго мовчки дивилися вниз. Темна пляма із загостреними краями, рухаючись від зовнішнього краю до центру, перекреслювала собою ділянку точно під нами.

— Знаєш, — нарешті сказав Рендом, — здається, наче хтось зрізав верхівку Колвіра, відтяв усе по самі темниці.

— Так, — відповів я.

— То, якщо шукати подібність, виходить, що там лежить наш Лабіринт.

— Так, — повторив я.

— А ось та заплямована місцина тягнеться на схід — туди, звідки прийшла Чорна дорога.

Я неквапно кивнув — розуміння ситуації поступово міцніло, перетворюючись на впевненість.

— Що ж тоді це означає? — запитав Рендом. — Здається, все узгоджується з реальним станом речей, але разом з тим значення досі вкрито таємницею. Навіщо нас привели сюди й показали це?

— Ні, воно не узгоджується з реальним станом речей, — сказав я. — Воно і є реальним станом речей.

Ґанелон повернувся до нас.

— У тіні Земля, яку ми навідували, де ти провів стільки років, я чув вірш про дві стежини, що розійшлися за гаєм, — мовив він. — Той вірш закінчувався так: «Обрав я менш протоптану з доріг, зробивши вибір свій навік»[83]. Почувши його, я згадав, як ти колись сказав мені: «Всі дороги ведуть в Амбер», і я тоді замислився. Ця думка не полишає мене й досі: для вас, людей однієї крові, нема сенсу робити цей вибір, бо вас чекає однакове закінчення шляху.

— Розумієш? — запитав я. — Ти розумієш?

— Вважаю, що так.

Він кивнув, а тоді вказав рукою:

— Там лежить справжній Амбер.

— Так, — погодивсь я. — Справжній.