Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

1

Здавалося, минула ціла вічність, коли в кінці тунелю нарешті заясніло світло.

Я спробував ворухнути пальцями ніг — мені це вдалось. Я лежав у шпитальному ліжку, мої ноги були хоч і в гіпсі, але все-таки при мені.

Сильно замружив очі, тоді розплющив їх, і так тричі.

Кімната заспокоїлася й більше не ходила ходором переді мною.

Куди ж, чорт забирай, мене занесло?

Туман помалу щезав, і те, що люди називають пам'яттю, почало повертатися до мене. У спогадах спливали ночі, медсестри, шприци. Щоразу, тільки-но в голові у мене світлішало, в мою палату хтось заходив і колов мені якусь гидоту. Отак усе й робилося. Саме так. І то тепер, коли я почувався не таким уже й хворим! Вони мусять це припинити.

А от чи припинять?

Нав'язливо пульсувала думка: мабуть, ні.

Звідкись узялася цілковита невіра у чистоту людських поривань і важким тягарем опустилася мені на груди. Несподівано зрозумів: мене накачують снодійним! Судячи з того, як я почувавсь, якихось серйозних причин для цього не було, але ж вони не спиняться і колотимуть далі, бо хтось їм за це заплатив. Тому лежи спокійно й удавай, що спиш, підказав мені голос, який належав гіршій, проте мудрішій частці мого «я».

Так я і зробив.

Хвилин за десять двері відчинилися, в палату зазирнула медсестра. Звичайно, я заплющив очі, ніби ще не прокинувся. Вона пішла.

До цього часу я відновив у пам'яті частину тих подій.

Невиразно пригадав, що пережив якусь аварію чи щось подібне. Те, що сталося після аварії, досі було оповите туманом; про те, що відбувалося до неї, не мав і найменшого уявлення. Пригадав, що я потрапив до шпиталю, а вже після нього — сюди. Але чому? Цього я не знав.

Хай там як, але ноги мої почувалися непогано. Цілком непогано, щоб тримати мене, хоч я й не знав, скільки часу минуло, відколи поламав їх; а в тому, що вони поламані, я був певен.

Тоді я сів. Це вартувало чималих зусиль, адже м'язи мої були виснажені до краю. За вікном панувала темрява, тільки в небі моргала жменька голих зірок. Я підморгнув їм у відповідь і опустив ноги з ліжка.

Голова пішла обертом, але невдовзі це минуло, і я підвівся, тримаючись за поруччя в узголів'ї, та зробив перший крок.

Усе гаразд. Ноги тримають.

Так, теоретично я був у достатній формі, аби вшитися звідси.

Повернувшись у ліжко, розтягнувся на ньому і замислився. Мене то трусило, то кидало в піт. Приємні видива, і все таке інше...

Підгнило щось у Данськім королівстві...

Так, пригадалося, це була автомобільна аварія. Я сказав би навіть, м'ясорубка...

А потім відчинилися двері, впустивши у палату трохи світла, і крізь прикриті віями очні шпарини я побачив медсестру зі шприцом у руці.

Вона рушила до мого ліжка: широкі стегна, темне волосся, великі руки...

Коли медсестра підійшла, я підвівсь і сів.

— Доброго вечора! — сказав я.

— Е-е... доброго! — відповіла вона.

— Коли мене виписують? — поцікавивсь я.

— Треба запитати лікаря.

— То запитайте, — попросив я її.

— Засукайте, будь ласка, рукав.

— Дякую, але я не хочу.

— Мушу дати вам укол.

— Нічого ви не мусите. Він мені не потрібен.

— Мені здається, це вирішує лікар, а не ви.

— Приведіть його сюди, і нехай він це особисто мені скаже. А до його приходу я не дозволю вам колоти мене.

— Але ж у мене наказ...

— Ейхман[1] теж виконував чужі накази, й пригадайте, що з ним сталось, — і я повільно похитав головою.

— Чудово! — сказала вона. — Отже, я буду змушена доповісти про це...

— Зробіть таку ласку, — погодився я з нею, — і не забудьте сказати йому, що вранці я виписуюся. Це моє рішення.

— Але ж це неможливо! Ви не зможете навіть ходити... а крім того, у вас ушкодження внутрішніх органів...

— А це ми ще побачимо, — мовив я. — На добраніч.

Вона вийшла, не сказавши ні слова у відповідь.

Тоді я знову ліг і продовжив міркувати. Дуже скидалося на те, що мене помістили до приватного закладу, а це означає, що хтось оплачує моє перебування тут. Але хто? Хтось із родичів? Ні. Друзі? Теж ні. Хто ж залишається? Вороги?

Я ще трохи подумав.

Безрезультатно.

Я не знав таких благодійників.

Раптом пригадалось, що я їхав гірською дорогою й опинився в озері разом із машиною. І це було все, що я пам'ятав.

Я був...

Напруживсь — і знову відчув, що пітнію.

Зрозумів, що не знаю, хто я такий!

Щоби не нудитися без діла, я сів і взявся розмотувати свої пов'язки. Під ними, схоже, все було гаразд, тому мене не полишала впевненість, що я роблю так, як треба. Я витягнув з узголів'я ліжка металевий прут і почав розламувати гіпс на правій нозі. Раптом виникло відчуття, що мушу чимскоріше забратися звідси і що на мене ще чекає якась справа.

Перевірив праву ногу. Вона була здорова.

Тоді розтрощив гіпс на лівій нозі, встав з ліжка та підійшов до вмонтованої у стіну шафи.

Одягу там не було.

У коридорі залунали кроки. Я повернувся до ліжка, прикрив уламки гіпсу й розмотані бинти.

Двері в палату знову відчинилися.

Навколо мене спалахнуло світло, і я побачив на порозі здорованя у білому халаті, який тримав руку на вимикачі.

— Сестричка поскаржилася на вас. Як я маю це розуміти? — запитав чолов'яга.

До мене дійшло, що далі вдавати сплячого — безглуздо.

— Не знаю, — відповів йому я. — А в чому річ?

Він на кілька секунд збентеживсь, а потім насупивсь і сердито сказав:

— Пора робити укол.

— А ви — лікар? — поцікавивсь я.

— Ні, але мені наказано зробити вам укол.

— А я від нього відмовляюсь, і це моє законне право. Хіба вам не однаково?

— Ви цього не уникните, — він підвищив голос і, обігнувши ліжко, наблизився до мене зліва. Тільки тепер я побачив у нього в руці шприц.

Дуже підступним ударом я вцілив дюймів на чотири нижче того місця, де мала бути пряжка ременя, і чолов'ягу так пройняло, що він гепнувся на коліна.

— *** ******! — сказав здоровило по деякому часі.

— Ще раз до мене підійдеш, — пригрозив я йому, — всі ребра тобі полічу.

— Нічого, — прохрипів він, — з такими пацієнтами, як ви, ми теж уміємо давати раду.

Мені стало зрозуміло, що пора діяти.

— Де мій одяг? — запитав я.

— *** ******! — повторив здоров'як.

— Тоді, мабуть, скористаюся твоїм. Ану швидко роздягайся!

Коли він утретє вжив свою коронну фразу, я втратив терпець, кинув йому на голову простирадла і садонув через тканину металевим прутом.

Через якихось дві хвилини я вже стояв у всьому білому, як Мобі Дік і ванільне морозиво разом. Одне слово, гидота.

Запхавши чолов'ягу в шафу, виглянув у заґратоване вікно. Там, над шеренгою тополь, висів у небі старий місяць, колишучи на руках місяць-молодик. Блищала срібляста трава. Ніч іще сперечалась із сонцем, але день брав своє. Що ж то за місце? Жодної зачіпки, яка б допомогла відповісти на це запитання. Палата, в котрій мене тримали, була на третьому поверсі, а нижче та зліва, на першому поверсі, світився квадрат, що мав означати вікно, й за тим вікном ще досі хтось не спав.

Вийшовши з палати, я оглянув коридор. Ліворуч він упирався в стінку з теж заґратованим вікном, а обабіч його було четверо дверей — двоє з кожного боку. За ними, напевне, такі самі палати, як моя. Наблизившись до вікна, я виглянув надвір. Той самий двір, такі самі дерева, та сама ніч — нічого нового. Тоді я пішов в інший бік.

Двері, двері, двері — й хоч би з-під одних сяйнула смужка світла. Єдине, що порушувало тишу, — це звук моїх кроків у завеликому взутті, що вільно теліпалося на ногах.

Наручний годинник нещасного здоровила показував п'яту годину сорок чотири хвилини. Металевий прут був запханий за пояс та прикритий медичним халатом, і при ходьбі боляче тер мені ногу. На стелі через кожних футів двадцять висіли плафони, з яких лилося світло либонь сорокаватних ламп.

Повернувши праворуч, я опинився на сходах, що вели вниз. Пішов по них. Сходи мали килимове покриття, і я ступав тихо, наче миша.

Другий поверх був точнісінькою копією третього — двері, двері без кінця й без краю, — і я став спускатися нижче.

Зійшовши на перший поверх, повернув праворуч, намацуючи поглядом двері, з-під яких пробивалося б світло.

Я знайшов їх майже в кінці коридору й, не постукавши, зайшов.

Якийсь тип у розцяцькованому купальному халаті сидів за великим блискучим столом і вивчав величезний Гросбух, що лежав перед ним. То була не палата для хворих. Цей чоловік різко звів на мене очі, які сяйнули неприязним блиском, й округлив губи; він явно хотів закричати, але, побачивши рішучий вираз на моєму обличчі, раптом передумав. Зірвався на ноги.

Зачинивши за собою двері, я підійшов до цього типа і сказав:

— Доброго ранку! Маєте серйозні проблеми...

Мабуть, людей завжди цікавитиме все, що стосується небезпек: зачекавши три секунди, поки я перетну кімнату, він запитав:

— Ви на що натякаєте?

— На те, що вам доведеться відповідати перед судом за ізолювання мене від людей і утримання в цьому стані, а ще — за посадовий злочин, бо за вашим розпорядженням накачували снодійним людину, яка цього зовсім не потребувала. У мене вже, мабуть, абстинентний синдром, тож не ручаюся за себе...

Чоловік розправив плечі.

— Забирайтеся звідси! — гаркнув він.

Побачивши на столі пачку цигарок, я взяв одну і сказав:

— А зараз присядьте й замовкніть. У мене є до вас розмова.

Він присів, але замовкати, схоже, й не думав.

— Ви порушуєте кілька правил, — попередив мене.

— От суд нехай і вирішує, хто з нас у чому винний, — відповів я. — Мені потрібні мої особисті речі та одяг. Я виписуюся.

— Але ж у вашому стані...

— Вас забули запитати! Або речі на бочку, або будете пояснювати це в суді.

Він потягнувся до кнопки на столі, та я відкинув його руку.

— Швидко! — напосідав на нього. — На кнопку треба було натискати відразу, тільки-но я сюди зайшов. А зараз уже пізно.

— Містере Корі, ви були в надзвичайно важкому...

Корі?

— Я не лягав у вашу клініку — мене поклали, — сказав я, — а тепер хочу з неї виписатись, і побий мене грім, якщо я не вправі це зробити! От зараз ви мене й оформите... Ну, і чого ми чекаємо?

— Послухайте, та ж ви не в тих кондиціях, щоб так узяти й піти, — пручався він. — Я не можу вас відпустити. Зараз викличу чергового, щоби він довів вас до палати і поклав у ліжко.

— Навіть не намагайтеся! — попередив я. — Інакше відчуєте на собі мої кондиції. А зараз кілька запитань. Перше: хто поклав мене до вас, і друге: хто оплачує рахунки за моє лікування?

— Ну добре, — зітхнув чоловік, і його тоненькі рудуваті вуса опустились, як мишачі хвостики.

Він відчинив шухляду стола, засунув туди руку — і я приготувався.

Вибив з його рук ту штуку раніше, ніж він устиг зняти її із запобіжника: розкішний на вигляд автоматичний кольт 32-го калібру. Щодо зняття із запобіжника, то це зробив уже я, взявши пістолет. Наставив зброю на вусатого і сказав:

— А зараз ви відповісте на ще кілька моїх запитань. Бачу, вважаєте мене небезпечним. І це може виявитися правдою.

Він жалюгідно всміхнувсь, узяв цигарку, прикурив, хоча саме цього не слід було робити, якщо намагався зобразити впевненість. Його руки тремтіли.

— Ну добре, Корі... якщо вам від того полегшає, — здався чолов'яга. — Сюди вас поклала ваша сестра.

«?» — подумав я. І запитав:

— Яка сестра?

— Евеліна, — пояснив вусатий.

Якась Евеліна. Ну що ж...

— Це просто смішно. Ми з Евеліною не бачилися купу років, — розвів руками. — Вона навіть не знала, що я в цих краях.

Він стенув плечима.

— Усе-таки...

— А де ж її шукати? Так хочеться до неї зателефонувати... — сказав я.

— Не ношу при собі її адреси.

— То подивіться.

Він підвівся, перетнув кабінет, зупинився біля шафи з теками, відчинив її і, порившись, дістав потрібну карточку.

На карточці я прочитав: «п. Евеліна Фломель»... Нью-йоркська адреса теж нічого мені не казала, однак я загнав її в пам'ять, так, про всяк випадок. Як випливло з карточки, мене звали Карл. Добре. Вже більше інформації.

Потім за пояс, поряд із прутом, я засунув пістолет, звісно, поставивши його на запобіжник.

— От і добре, — сказав я чоловікові. — То де мій одяг, і скільки ви мені заплатите?

— Ваш одяг знищений в аварії... І ще мушу вам сказати, що ваші ноги були стовідсотково зламані... а ліва навіть у двох місцях. Чесно кажучи, не розумію, як вам узагалі вдається стояти на них. Адже минуло лише два тижні...

— А на мені завжди все гоїться, як на собаці, — сказав я йому. — Так, а зараз про гроші...

— Які гроші?

— Відступні за те, що я не позиватимуся з вами за ваші протиправні дії і ще за дещо.

— Послухайте, це смішно!

— Що ж тут смішного? Тисяча готівкою, просто зараз, — і наша суперечка залагоджена.

— Навіть слухати про це не хочу!

— Раджу вам усе добре обміркувати. Виграєте ви чи програєте, подумайте, якої слави заживе ваш заклад, якщо матеріали досудового розслідування — авжеж, не без моєї допомоги, — стануть загальним надбанням. Я неодмінно зв'яжуся з Асоціацією лікарів, редакціями газет, і ще...

— Шантаж, — махнув рукою вусатий. — Тільки дарма стараєтесь, я вам так просто не піддамся.

— Або платіть тепер, або заплатите згодом, за рішенням суду, — сказав я. — Мені однаково. Але тепер вам було б дешевше.

Якщо вусань розкошелиться, тоді я знатиму напевне: мій здогад правильний і щось у цій справі нечисто.

Він витріщався на мене... навіть не знаю, скільки часу.

Нарешті...

— Не маю тут тисячі, — сказав він.

— Ваша сума? — уточнив я.

Чергова пауза.

— Це грабіж серед білого дня, — витиснув він.

— Ні, чоловіче, це звичайна оборудка, я продаю — ви платите. Ваша сума?

— Думаю, у мене в сейфі набереться сотень п'ять.

— Діставайте.

Обстеживши нутро маленького стінного сейфа, вусатий повідомив мені, що там є чотириста тридцять; я його не перевіряв, бо не хотілося залишати відбитки пальців. Він передав мені банкноти, і я запхнув їх у бокову кишеню.

— А зараз я хочу замовити таксі. В яку компанію тут легше дотелефонуватися?

Він назвав, я перевірив цей номер за довідником, а заодно і з'ясував, що ми — десь на півночі штату Нью-Йорк.

Наказав йому набрати номер і замовити таксі: як називалося це місце, я не знав, а показувати перед ним, що у мене прогалини в пам'яті, мені аж ніяк не хотілося. До слова, коли зривав із себе пов'язки ще там, у палаті, голова моя теж була забинтована.

Під час розмови вусатого телефоном я зауважив, як він називає це місце: то була Ґрінвудська приватна клініка.

Я загасив сигарету, дістав з пачки іншу й опустивсь у коричневе шкіряне крісло біля книжкової шафи, чим зменшив навантаження на ноги, мабуть, на кілька сотень фунтів.

— Зараз ми чекаємо тут, а потім проведете мене до дверей, — сказав я чолов'язі.

Більше від нього я не почув жодного слова.

2

Була вже майже восьма ранку, коли таксі зупинилося за моїм бажанням на перехресті в найближчому місті. Я розплатився з таксистом та ще хвилин із двадцять ішов. Потім відчинив двері в якусь забігайлівку, знайшов там затишний куточок і замовив собі на сніданок склянку соку, пару яєць, тост, бекон та три горнятка кави. Бекон був жирний, аж сочився.

Не менше години розправлявся зі сніданком, а тоді пішов далі. Відшукав магазин одягу і простовбичив під ним до о пів на десяту — до його відкриття.

Там купив штани, три спортивні сорочки, пояс, дещо зі спідньої білизни і пару туфель. Також узяв носовик, гаманець та гребінчик.

Далі я знайшов автостанцію і сів в автобус до Нью-Йорка. Жодна жива душа не намагалася мене зупинити. Схоже, людям не було ніякого діла до моєї персони.

Уже в автобусі, споглядаючи за вікном сільські красоти, де свіжий вітерець під холодним синім небом тріпав осінні краєвиди, я почав збивати докупи те, що знав про себе і про своє становище.

Отже, з волі Евеліни Фломель, як звали мою сестричку, я був зареєстрований у Ґрінвуді під ім'ям Карла Корі. Трапилося це після аварії, що сталася п'ятнадцять днів тому (плюс-мінус день-два). Тоді мені добряче потовкло кістки, але нині від тих переломів залишився хіба тільки спогад. Ніякої сестри Евеліни я не пам'ятав. Ґрінвудський персонал одержав розпорядження тримати мене непритомним, коли ж я вирвався з їхніх лап і став лякати їх законом, на них це подіяло. Що ж, чудово! Виходить, хтось мене боявсь і, думаю, небезпідставно. Отже, треба гнути цю лінію далі, чого б воно мені не вартувало.

Я подумки повернувся до аварії і міркував про неї, допоки від думок не заболіла голова. Це не була аварія. Таке в мене склалося враження, хоча й не знав, чому. Проте я докопаюся до істини, і тоді комусь буде непереливки. Дуже-дуже непереливки! Десь у глибинах мого єства спалахнув, розгоряючись, гнів — жорстокий, страшний. Досі кожен, хто бажав мені зла чи намагався використати мене, отримував по заслузі, тож і той, хто заварив цю кашу, хай би ким він був, також заплатить. У мене виникло непоборне бажання вбити, стерти на порох кожного, причетного до пригоди; я знав, що відчуваю це не вперше, і ще пам'ятав, що колись, у минулому, мені доводилося переживати щось подібне. До того ж, уже не раз.

Знову повернувшись до вікна, я дививсь, як падає з дерев змертвіле листя.

Діставшись до Великого Яблука, я поголивсь і підстригся в найближчій цирульні, а потім зайшов до чоловічої вбиральні й змінив на собі майку та сорочку: терпіти не можу волосся, що залишається на одязі після стрижки. Праву кишеню моєї куртки відтягував кольт 32-го калібру, який належав ґрінвудському безіменному персонажеві. Якщо хтось із Ґрінвуда або моя сестричка не тягнутимуть кота за хвіст і оголосять мене в розшук, боюся, той факт, що порушую Акт Саллівана[2], лише додасть мені проблем. Та хай там як, але вирішив залишити зброю при собі. Нехай вони спочатку знайдуть мене, а крім того, потрібно було зважити всі «за» і «проти». Я нашвидку пообідав, тоді з годину катався на метро і на міських автобусах, опісля взяв таксі та поїхав у Вестчестер, де, якщо вірити картці, що показав вусатий, мешкала Евелін, яка нібито була мені сестрою і могла (принаймні я на це сподівався) заповнити прогалини в моїй пам'яті.

Ще до приїзду вирішив, якої лінії дотримуватимуся.

Коли постукав у двері великого старовинного особняка, мені відчинили, і за наступні пів хвилини я остаточно визначився з тим, що казатиму. Деталі обміркував, ступаючи довгою вихилястою під'їзною алеєю, що була посипана білою рінню і звивалася між темними дубами та світлими кленами. Листя шурхотіло під ногами, вітер проникав за піднятий комір куртки і холодив свіжопоголену шию. Запах тоніку для волосся перемішавсь із землистим духом стін, оповитих плющем, що цілком укрив стару цегляну кладку. Мене не полишало відчуття: це місце мені відоме. Хоча я сумнівався, що бував тут раніше.

Коли постукав, відповіло відлуння.

Я чекав, запхнувши руки у кишені.

Коли двері відчинились, я усміхнувсь і кивнув рябій від родимок покоївці зі смуглявим обличчям та пуерторіканським акцентом.

— Вам кого? — запитала вона.

— Хочу бачити міс Евеліну Фломель.

— А хто її запитує?

— Її брат Карл.

— О, заходьте, будь ласка! — запросила вона.

Підлога в передпокої була вимощена крихітною плиткою оранжево-рожевої та бірюзової барв, на стінах — панелі з червоного дерева. Ліворуч од себе побачив решітчасту перегородку, що ділила кімнату надвоє, а перед нею, в довгастому горщикові, росло щось зелене, з великими, як лопухи, листками. Жовте світло сіялося зі скляного, покритого емаллю куба, що висів на стелі.

Дівчина кудись пішла, і я роззирнувся, шукаючи хоча б щось, із чим був би знайомий.

Нічого.

Тоді вирішив просто чекати.

Незабаром покоївка повернулася, всміхнулась і, легенько кивнувши, сказала:

— Ідіть за мною, будь ласка. Вона чекає вас у бібліотеці.

І я пішов. Ми піднялися на три сходових марші, потім пішли коридором, проминули зачинені двері — одні, другі... Треті ліворуч були відчинені, й вона показала, щоб я йшов туди. Ступивши на поріг, зупинився.

Як і в будь-якій бібліотеці, тут було повно книг. На стінах висіли три полотна, два — з буколічними пейзажами, а на третьому красувалося лагідне море. Підлогу застеляв товстий зелений килим. Біля просторого письмового стола стояв великий глобус, повернутий до мене африканським континентом, а за ними було широченне, на всю стіну, восьмисекційне вікно. Однак не це примусило мене зупинитися.

На жінці, яка сиділа за столом, була аквамаринова сукня зі широким коміром та гострим вирізом; довгі пасма темного волосся звивалися буклями і кольором нагадували щось середнє між хмарами в призахідному небі й краєм свічкового полум'я у нічній кімнаті; очі її, прикриті окулярами, в яких (чомусь я був у цьому впевнений) вона не мала жодної потреби, були (звідкись також знав і це) сині-сині, як озеро Ері о третій годині погожого літнього дня; насичений колір туго вигнутих в усмішці губ доповнював її вогнисті локони. Та хай там як, не це примусило мене зупинитися.

Я знав її, звідкись її знав, хоча й не міг сказати, звідки.

Розтягнувши губи в усмішці, я підійшов.

— Привіт! — сказав.

— Присядь, будь ласка, — припросила вона і показала на оранжевий стілець із високою спинкою й масивними бильцями, що помітно виділявся на загальному фоні та був вигнутий так, як вигнув би його я, перш ніж із насолодою розкинутися на ньому.

Я всівся, вона уважно подивилася на мене.

— Рада бачити, що ти вже оклигав.

— І я радий тебе бачити. Як поживаєш?

— Дякую, непогано. Сказати по правді, не сподівалася, що побачу тебе тут...

— Знаю, — збрехав, — однак я тут, і хочу сказати спасибі за сестринську турботу та догляд.

Говорив я з іронічними нотками, навмисно, щоби бачити, як вона сприйме мої слова.

До кімнати зайшов величезний собака — ірландський вовкодав — і розвалився перед столом. За ним з'явився другий, він двічі обійшов навколо глобуса й теж розлігся на підлозі.

— Пусте, — відказала вона, — підхоплюючи іронічний тон. — Як я могла не подбати про тебе? А якби була на твоєму місці, то їздила б обережніше.

— Обіцяю, — запевнив я, — надалі саме так і робитиму. — Ще не осмислив, що за гру затіяв, та оскільки вона не второпала, що я чогось не знаю, то треба вивудити з неї все, що вдасться. — Я подумав; може, тобі цікаво, в якому я стані, от і приїхав сюди.

— Може, й цікаво... Ти вже їв?

— Перекусив, кілька годин тому, — відповів я.

Вона подзвонила служниці й, коли та прийшла, загадала принести чогось поїсти.

— Я передбачала, що ти втечеш із Ґрінвуда, тільки-но станеш на ноги, — зізналася вона, — але не думала, що це буде так скоро, й звісно ж, гадки не мала, що приблудиш до мене.

— Знаю, — кивнув, — тому я й тут.

Вона пригостила мене сигаретою, я взяв одну, дав прикурити їй, сам прикурив.

— Ти завжди був непередбачуваний, — нарешті продовжила вона. — В минулому ця риса тебе частенько рятувала, та нині я б на неї не покладалася.

— І що ж ти хочеш цим сказати? — запитав я.

— Надто високі ставки, аби блефувати, а я так розумію, саме цим ти намагаєшся займатись, якщо наважився з'явитися тут. Я завжди була в захваті від твоєї відваги, але ж, Корвіне, не будь дурнем! Ти знаєш увесь розклад.

Корвін! Занотуємо це у ту саму колонку, що й Корі.

— Може, знаю, а може, й ні, — протягнув я. — Не забувай, що я був поза грою.

— Хочеш сказати, що ти ще нікого не бачив?

— Так, принаймні відколи опритомнів.

Вона схилила голову набік і звузила прекрасні очі.

— Дідько тебе знає, — сказала, — але нехай. Припустімо, що це чиста правда. Хтозна, може, все так, як ти кажеш. Може. Припустімо, що я в це повірила — поки що. Тоді ти, радше, вже придумав якусь хитрість і закрився від удару. Ану, дай вгадаю, як.

Я затягнувся сигаретою, сподіваючись почути ще щось. Але вона мовчала, тож вирішив скористатися перевагою, котру нібито здобув у цій грі, якої не розумів, і де грали гравці, котрих не знав, а на кону стояли ставки, про які не відав ні сном ні духом.

— Той факт, що я тут, уже про щось свідчить, — сказав я.

— Так, — підтвердила вона, — я це бачу. Але ти у нас хлопець кмітливий, тому це може свідчити про що завгодно. Почекаємо, а там побачимо.

Чого чекати? І що побачимо? Або кого?

Опісля служниця принесла біфштекси, кухоль пива, і на певний час це звільнило мене від потреби ходити околясом і вдавати, ніби мені відоме те, чого не знає Евеліна Фломель. Біфштекс був чудовий, рожевий усередині, соковитий, я жадібно хрумтів щойно підсмаженими хлібцями й запивав це все великими ковтками пива. Вона відрізала маленькі шматочки від біфштекса і посміювалася, спостерігаючи, як я лигаю їжу та питво.

— А знаєш, Корвіне, мені подобається, з яким завзяттям ти поглинаєш життя. І це — одна з причин, чому дуже не хочу, щоб ти з ним розлучився.

— Я теж, — промимрив я з набитим ротом.

Я їв та міркував про неї. І бачив її в дуже декольтованій сукні зеленого, як море, кольору, пишній унизу. Звуки музики, танці, лунали чиїсь голоси за спиною... На мені був чорний зі сріблом костюм і ще... Раптом видіння щезло. Проте я знав, що це не гра уяви, а реальний спогад, і подумки лайнувся, що шматочки пам'яті не вкладаються в єдине ціле. Цікаво, що ж казала та, у зеленій сукні, мені, в чорному зі сріблом, того вечора під супровід музики, танців і голосів?

Узявши глечик, підлив пива їй, собі й вирішив перевірити це видіння.

— Мені пригадався вечір, — почав, — коли ти була вся в зеленому, а я — у своїх кольорах. Як тоді було гарно, і музика...

Легенький смуток промайнув її обличчям, щоки розгладилися.

— Так, — підтвердила вона. — Гарні були часи, що й казати... То ти справді нікого не бачив?

— Слово честі! — запевнив я, не дуже переймаючись, заради чого легковажу честю.

— Відтоді справи набагато погіршилися, — повідомила вона, — а в Тінях стало стільки жахів, що тобі й не снилося...

— І?.. — не відступав я.

— Його проблеми як були, так і залишилися, — закінчила вона.

— Угу...

— Так, — вела Евеліна далі, — і він захоче знати, на чий бік ти схиляєшся...

— Ні на чий, — поспіхом запевнив я.

— Тобто, ти хочеш сказати...

— Поки що, — уточнив я, мабуть, теж трохи поквапно, бо її очі не просто поширшали — вони стали безмірно широкими. — Принаймні поки не побачу всієї картини, — додав, хоча й близько не знав, про що йдеться.

— Угу...

Ми доїли біфштекси та випили пиво, а дві кістки, що залишилися від трапези, віддали псам.

Потім пили каву, і в мені ворухнулося ніби якесь братерське почуття, але я його приглушив.

— А що ж усі решта? — запитав. Означати моє запитання могло що завгодно, однак не викликало жодної підозри.

Якусь мить боявся, що Евеліна поцікавиться, що ж я мав на увазі. Але вона не поцікавилася. Натомість відхилилася на спинку стільця, втупилась очима у стелю і мовила:

— Усе як завжди, якихось новин не чути. Можливо, твоя тактика — наймудріша. Мені це теж до вподоби. Але ж слава, величність — та хіба таке можна забути!..

Я опустив очі, бо не ручався, що у них було написано потрібне мені, й відповів:

— Не можна. Жодним чином не можна.

Довгенько панувала ніякова тиша, після чого Евеліна запитала:

— Ти мене ненавидиш?

— Звісно ж, ні, — відповів. — Хіба я на таке здатний... після всього, що було?

Схоже, моя відповідь її задовольнила, і вона всміхнулася, сяйнувши білосніжними зубами.

— Добре... і спасибі тобі, — мовила Евеліна. — Що б там про тебе не казали, ти джентльмен.

Я вклонився, вдаючи запобігливу усмішку.

— Ви закрутите мені голову...

— Ну, — сказала вона, — з урахуванням щойно сказаного, це малоймовірно.

І мені стало незатишно.

Лють моя клекотала, тож я подумав: а чи знає вона, кому ця лють призначена? Страх як хотілося запитати про це навпростець, але я придушив недоречне бажання.

— Ну, і що робитимеш далі? — нарешті поцікавилася вона. Викручуватися не випадало, і я відповів:

— Ти мені, звісно, не віриш...

— А як ми можемо тобі повірити?

Я відзначив про себе це «ми».

— Ну, гаразд. Тепер, цієї хвилини, я б не проти скористатися твоєю гостинністю. Залюбки погостюю тут, та й тобі буде легше наглядати за мною.

— А потім?

— Потім? Поживемо — побачимо.

— Розумно, — оцінила вона, — дуже розумно. Плюс ти штовхаєш мене у дуже незручне становище. — (Я сказав це тому, що не мав куди йти, а грошей, роздобутих шантажем, надовго не вистачить.) — Ну звісно ж, можеш залишитись у мене. Тільки дозволь, я тебе попереджу, — її пальці взялися за річ, що висіла в неї на ланцюжку і попервах здалася мені своєрідним кулоном. — То — ультразвуковий свисток для собак. Оці песики, Спалах та Грім, мають ще чотирьох братів, усі шестеро навчені поводитися з нехорошими людьми, і кожен собака озивається на мій свисток. Тому не надумай потикатися кудись туди, де тобі не будуть раді. Один-два сигнали — і навіть ти спасуєш перед ними. Для тебе ж не секрет, що через цю породу в Ірландії не залишилося жодного вовка...

— Знаю, — погодився я, відзначаючи подумки, що й справді це знав.

— Так, — провадила вона, — Еріку сподобається те, що ти — мій гість. Коли він це знатиме, то нарешті дасть тобі спокій, якого ти так домагаєшся, n'est-ce pas[3]!

— Оиі[4], — сказав я.

Ерік! Це було вже щось! Колись я знав якогось Еріка, і цей факт певним чином грав не останню роль у моєму житті. Щоправда, вже давненько. Але той Ерік, якого я знав, і досі увивається навколо мене, й це також суттєво.

Але чому?

Я його ненавидів, і то було єдиною причиною. Ненавидів цілком достатньо, щоб намислити вбити його. Хтозна, може, я і намагався це зробити.

Окрім того, між нами був якийсь зв'язок, я знав.

Родинні узи?

Так, саме вони. Ні він, ні я не були в захваті від того, що доводимося братами один одному... Помалу я пригадував.

Великий, міцно збитий Ерік, з вологою закучерявленою бородою, з очима — такими самими, як у Евеліни!

Мене заполонила нова хвиля спогадів, кров запульсувала в скронях, а зашийок раптом став гарячим.

Жоден рух на моєму обличчі не видав цього, коли я зрозумів: Евеліна — справді моя рідна сестра! Натомість примусив себе затягнутися сигаретою та відсьорбнув ще трохи пива. Тільки ім'я її було точно не Евеліна. Що ж, вирішив я, треба бути дуже обережним. А при звертанні до неї слід уникати будь-яких імен, поки не пригадаю справжнього.

А що ж тоді я? І що ж це за така круговерть, де все крутиться навколо мене?

І раптом осяяло: цей Ерік мав певний стосунок до моєї аварії! Для мене вона мала стати фатальною, однак я залишився живий. То він чи не він? Він, казали мої відчуття. Це мав бути Ерік. А Евеліна була з ним у зв'язці, платила Ґрінвуду, щоби там тримали мене в комі. Так, це краще, ніж бути мерцем, але все ж таки...

До мене починало доходити, що я, прийшовши до Евеліни, цілком добровільно віддався Ерікові в руки, і якщо залишатися тут і надалі, стану його бранцем та не зможу захистити себе від нового удару.

Але ж вона натякнула, що, поки гостюватиму в неї, він мене не зачепить. Я замислився. Не можна вірити тільки словам, треба бачити, що за ними. І слід постійно залишатися насторожі. А може, буде краще, якщо я за першої нагоди вшиюся звідси, і нехай моя пам'ять прокидається поступово.

Однак мене пекло нестерпне почуття нагальності. Мав якнайшвидше докопатися до суті, а потім перейти до дій. Думати про щось інше я просто не міг. Якщо ціною за повернення пам'яті має стати нова небезпека, якщо чекання слушної години може обернутися несподіваним поворотом, що ж, нехай буде так! І я вирішив, що залишуся тут.

— ...а ще пригадую, — казала Евеліна, і до мене дійшло, що вона говорить, а я її навіть не слухаю. Мабуть, сестра не стільки говорила, скільки думала вголос, і я не конче мав щось відповідати, а крім того, мені вистачало й своєї гризоти.

— А ще пригадую той день, коли ти почав перемагати Джуліана в його улюбленій грі, а він жбурнув у тебе келих з вином і брудно вилаявсь. Але приз дістався тобі. А потім Джуліан раптом злякався, що зайшов так далеко. Ти ж тоді засміявся, й опісля ви з ним випили по келихові вина. Думаю, він після того вибрику почувався дуже зле, адже зазвичай такий розважливий, і ще вважаю, що він того дня заздрив тобі. Пригадуєш? На моє переконання, відтоді Джуліан у тебе запозичив — не змавпував, а саме запозичив — чимало всіляких манер. Але я все одно його ненавиджу і сподіваюся, кінець його не за горами. У мене відчуття, що ми...

Джуліан, Джуліан. Джуліан. І так, і ні. Якась гра... я когось зачіпаю... величезна пробоїна у самовладанні, про яке вже переповідали легенди. Так — ситуація нібито й справді знайома; ні — я не міг достеменно сказати, що її спричинило.

— А Каїн!.. Як ти його обдурив! Знаєш, він тебе дотепер ненавидить...

Я зробив висновок, що згадані особи мене не особливо люблять.

До того ж, ім'я Каїна було теж нібито знайомим. Дуже знайомим.

Ерік, Джуліан, Каїн, Корвін.

Імена, мов ті рибки в акваріумі, плавали у моїй голові; мені навіть здалося, що їх більше, ніж можу втримати.

— Це було так давно... — вимовив мимохіть, і, схоже, не помилився.

— Корвіне, — сказала Евеліна, — давай начистоту. Тобі потрібно більше, ніж просто безпека, я це знаю. І ти ще маєш досить сил, аби в тебе щось вигоріло, але за умови, що правильно скористаєшся ситуацією. Не знаю твоїх думок, але, може, ми укладемо з Еріком угоду?

Цього разу то було явно інше «ми». Евеліна вже мала якісь міркування стосовно моєї цінності, незалежно від того, як складуться обставини. Я бачив, що вона не проти скористатися нагодою й отримати якусь преференцію. Тож я всміхнувся, ледь-ледь.

— То ти заради цього тут? — не вгавала вона. — Маєш пропозицію для Еріка, а щоб її втілити, тобі потрібен посередник, так?

— Можливо, — сказав я. — Але спочатку мушу зважити всі «за» і «проти». Не забувай, я тільки-но одужав, тому роботи — непочатий край. Коли ж побачу, що інтереси Еріка не суперечать моїм життєвим інтересам, маю перебувати в такому місці, де можна діяти швидко та рішуче.

— Будь обережним, — сказала вона. — Ти ж знаєш, що я переповім йому кожне твоє слово.

— Авжеж, — озвавсь я, хоча нічого не знав, й одразу ж перейшов у наступ: — Якщо тільки твої інтереси не співпадуть з моїми...

Її брови зсунулися ближче, й між ними пролягли тоненькі зморшки.

— Звідки мені знати, що ти пропонуєш?

— Нічого не пропоную. Поки що, — уточнив я. — Просто граю з тобою відверто і чесно кажу тобі, що не знаю. Не впевнений, що мені дуже хочеться домовлятися з Еріком. А зрештою... — я зробив виразну паузу, бо не знав, що говорити їй далі, а сказати сестрі щось іще таки не завадило б. — У тебе є якась альтернатива?

Вона раптом підвелася, вхопила свисток.

— Блейз! Як могла забути!

— Сядь, — заспокоїв я її, — і не будь смішною. Невже гадаєш, що я з власної волі прийшов би сюди, став би, скажу так, твоїм заручником, аби слухати фантазії про Блейза?

Вона розслабилася, може, навіть трохи обм'якла, потім знову опустилася на стілець.

— Мабуть, ні, — мовила нарешті, — але знаю: ти — гравець за вдачею, і ще знаю, що тобі не можна довіряти. Якщо ти прийшов сюди, щоб спекатися свого прихильника, то шкурка вичинки не варта. Я не настільки поважна фігура у цій вашій грі. Та ти й сам уже мав би це знати. Крім того, мені завжди здавалося, що ти досить прихильний до мене. Принаймні був.

— І був, і є, — запевнив я її, — тому нехай тебе це не турбує, чуєш? От одного не втямлю: навіщо ти ще й Блейза приплела сюди?

Ну ж бо, давай, ковтни наживку! Мені ще стільки всього треба дізнатися!

— Ага! То він таки достукався до тебе?

— Не хотів би про таке говорити, — відповів я, сподіваючись, що це дасть мені якісь козирі. Ситуація з Блейзом ледь-ледь прояснилась. — Якби він до мене достукавсь, я відповів би йому те самісіньке, що сказав би Еріку: «Мені треба подумати».

— Блейз, — повторила вона.

«Блейз, — мовив я подумки, — Блейз. Ти мені подобаєшся. Не пам'ятаю, чому, і знаю, є причини, чому ти не мав би подобатись, але ти мені подобаєшся. Це знаю напевне».

Ми ще трохи посиділи, і я відчув дику втому, але не хотів цього показувати. Маю бути сильним. Я знав, що маю бути сильним.

Потім усміхнувся й сказав:

— Непогана в тебе тут бібліотека.

— Дякую, — відказала Евеліна. — Блейз... — по деякому часі повторила вона, задумавшись. — Ти справді вважаєш, що він має шанс?

Я знизав плечима.

— Хтозна? Якщо це хтось і знає, то точно не я. Може, він знає відповідь? А може, й не знає.

Від подиву Евеліні відвисла щелепа й округлились очі. Вона запитально подивилася на мене.

— Не знає? — перепитала. — Тобто, хочеш сказати, що й сам можеш спробувати?

Я засміявся, намагаючись хоч так приглушити її почуття.

— Не будь дурною, — мовив, урвавши сміх. — Чому зразу я? Однак слова її вже вдарили по туго напнутій струні десь у найглибших закамарках моєї душі. «Чом би й ні!» — на повну силу бриніла струна.

І раптом мені стало страшно.

Однак коли я спростував її здогад (а може, й не здогад, а щось зовсім інше), Евеліні неначе полегшало. Заспокоївшись, вона всміхнулась і показала рукою на вмонтований у стіну, ліворуч од мене, невеличкий бар.

— Я б не відмовилася від ковтка «Ірландського туману»[5], — сказала вона.

— Коли такі справи, то я теж не відмовлюся, — сказав я і, підвівшись, наповнив лікером дві чарки. — А знаєш, — додав, знову вмостившись на стільці, — приємно сидіти з тобою отак, навіть якщо недовго. Стільки всього спливає у пам'яті...

Вона всміхнулася, від чого стала дуже гарною.

— Твоя правда, — сказала, пригубивши лікеру. — Почуваюся з тобою так, ніби ми й справді в Амбері.

Моя чарка ледь не випала з рук.

Амбер! Від цього слова спину як блискавичним розрядом пронизало!

Евеліна заплакала, і я, підвівшись, заспокійливо обняв її за плечі.

— Не треба сліз, дівчинко. Не треба. Коли ти плачеш, мені теж так сумно!..

Амбер! Оце було вже щось — щось магнетичне, надпотужне!

— Побачиш, буде свято й на нашій вулиці, — сказав я лагідно.

— Ти справді в це віриш?

— Аякже! — відповів я гучно. — Так, я у це вірю!

— Ненормальний, — сказала вона. — Напевне, саме тому з-поміж усіх братів я найбільше любила тебе. Вірю майже в усі твої нісенітниці, хоча й знаю, що ти — ненормальний.

Евеліна ще трохи порюмсала і нарешті вгамувалася.

— Корвіне, — сказала, — якщо в тебе все вигорить... не знаю, як, але якщо за допомогою Тіней усе влаштується так, що ти виграєш... не забудеш тоді Флорімель — свою меншу сестричку?

— Не забуду, — пообіцяв, уже знаючи, як її звати. — Авжеж, я пам'ятатиму про тебе.

— Дякую. А Ерікові я розповім лише найголовніше, про Блейза і найостанніші мої підозри навіть словом не обмовлюся.

— Дякую тобі, Флоро.

— І все-таки не вірю тобі, ні на йоту не вірю, — додала. — Про це теж пам'ятай.

— Ну, це мені й так зрозуміло.

Потім вона наказала служниці відвести мене до моєї кімнати, я так-сяк роздягнувся, впав у ліжко як підкошений і проспав одинадцять годин поспіль.

З

Уранці я не знайшов у будинку ні Флори, ні навіть записки від неї. Служниця накрила мені стіл на кухні й пішла в своїх справах. Бажання щось вивідати в цієї жінки я придушив у зародку: по-перше, вона могла не знати того, що мене цікавило, або ж могла знати, але не сказати мені; а по-друге, якщо почну доправлятися, вона відразу ж повідомить Флору, який зацікавлений у неї брат. І з огляду на те, що зараз я владарював у цьому домі, вирішив, що треба повернутися в бібліотеку й подивитися, чи можна там щось з'ясувати. Крім того, люблю бібліотеки. Мені стає затишно і спокійно в оточенні стін, заставлених прекрасними й мудрими словами. Почуваюся краще завжди, коли доводиться стикатися з тим, що стримує темні засади.

Невідь звідки узявся чи то Грім, чи то Спалах, чи ще хтось із їхньої швори й на прямих ногах пішов коридором за мною, на ходу принюхуючись до мого запаху. Я спробував подружитися з тим псом, але з таким самим успіхом міг би говорити компліменти дорожньому регулювальникові, який дає сигнал з'їхати з проїжджої частини. Дорогою я зазирнув у ще кілька кімнат, та це були найзвичайнісінькі, нічим не примітні приміщення.

Нарешті зайшов до книгозбірні. З глобуса, як і вчора, на мене дивилась Африка. Зачинивши за собою двері, щоб не впустити собак, почав ходити по кімнаті, читаючи назви книг на полицях.

У бібліотеці було дуже багато видань з історії. Скидалося на те, що тут їм віддавали явну перевагу. Крім історії, чимало книг було присвячено мистецтву — солідні, недешеві фоліанти, — і кілька з них я навіть погортав. Зазвичай, мені найкраще міркується тоді, коли думаю про щось цілком стороннє.

Цікаво, вдавсь я у розмисли, звідки у Флори статки на таке безбідне існування? І якщо ми родина, то чи випливає звідси, що в мене також водиться така-сяка маєтність? Подумав про свій майновий і суспільний статус, про те, чим займаюся, звідки походжу... Щось підказувало мені, що гроші ніколи не були проблемою для мене, що я завжди мав їх достатньо, а якщо й не мав, то за потреби завжди знаходив кілька способів розжитися потрібною сумою. Може, і в мене є власний великий будинок, такий, як у Флори? Але щодо цього не міг нічого пригадати.

То чим усе-таки я займався?

Зайшов за Флорин стіл, усівся зручніше і зануривсь у пам'ять, вишукуючи ті комірки знань, які, був певен у цьому, мали залишитися в мені. Займатися таким самокопаниям, неначе ти — це не ти, а хтось цілком сторонній — справа не з простих. І, мабуть, саме через те в мене нічого не вийшло. Що є твоїм, — воно твоє, це частинка тебе самого; воно просто належить тобі та ховається десь у твоєму нутрі. Оце й усе.

Лікар? Це спало мені на думку тоді, коли переглядав деякі анатомічні малюнки да Вінчі. Майже рефлекторно я почав перебирати подумки етапи різних хірургічних операцій. І тоді зрозумів, що в минулому мені вже доводилось оперувати людей.

Та це було не те. Хоч я й розумів, що мав медичну підготовку, знав і те, що медицина — лише частина чогось іншого. Звідкись мені було відомо, що практикуючим хірургом я не був. Добре, а ким був? Чим займався ще, крім медицини?

І раптом мою увагу привернув один предмет.

Сидячи за столом, я повністю бачив протилежну стіну, на якій, серед усього іншого, висіла давня кавалерійська шабля. Цю зброю помітив тільки зараз. Підвівся, перейшов у протилежний край кімнати і зняв зі стіни шаблю.

Подумки навіть цикнув од досади, коли побачив, у якому вона стані. Мені відразу ж стало шкода, що тут нема промасленого віхтя і точила, які дали б змогу довести шаблю до належного стану. Отже, я тямив щось у старовинній зброї, принаймні в тому її різновиді, що зветься зброя для коління та рубання.

Шабля легко і зручно лежала в руці, я відчував, що ми не чужі одне одному. Сів ан-гард[6]. Потім парирував кілька уявних атак і сам завдав кількох ударів. Так, я майстерно орудував шаблею.

І що ж я міг сказати про своє минуле? Ковзнув очима по кімнаті, шукаючи нових зачіпок для пам'яті.

Ніщо нове мені на думку не спадало, тому повісив клинок на місце і повернувся за стіл. Усівшись там знову, вирішив як слід його обстежити.

Розпочав обстеження із середньої шухляди, тоді, одну за одною, оглянув шухляди у лівій тумбі стола, потім у правій...

Канцелярське приладдя, конверти, поштові марки, аркушики паперу, огризки олівців, зв'язувальні ґумки — словом, нічого надзвичайного.

Витягуючи кожну шухляду повністю, клав її на коліна й уважно вивчав вміст. Причому, робив так цілком автоматично. Мабуть, це було часткою навичок (або спеціального вишколу), які отримав колись і які говорили мені, що однаково ретельно мушу оглянути й дно, й стінки кожної шухляди.

І навіть так мало не проґавив одну хитринку, помітивши її лише останньої миті: задня стінка в нижній шухляді праворуч була трохи нижчою, ніжу решти шухляд.

Це вже щось означало, й коли я став навколішки і зазирнув у тумбу, то побачив у ній прикріплений до верхньої поверхні якийсь предмет, схожий на коробочку.

Ота коробочка виявилася нічим іншим, як потаємною шухлядою. Крім того, вона була ще й замкнена на ключ.

Близько хвилини пішло на вовтузню зі скріпками, шпильками та металевим ріжком для взуття, котрого зауважив ще раніше в одній із шухляд. Ріжок якраз і допоміг.

У шухлядці лежала колода гральних карт.

На пачці був малюнок, і я, побачивши його, як стояв на колінах, так і закляк. Холодний піт зросив чоло, а дихання стало частим-частим.

На пачці був намальований білий єдиноріг на трав'яному полі. Він стояв дибки, головою праворуч.

Я знав цей малюнок, але не міг згадати, що він означає, і це мене неабияк гнітило.

Відкривши пачку, витягнув карти. На вигляд це були типові карти таро, з усіма їхніми жезлами, пентаклями, кубками та мечами, і тільки козирі (або, як їх ще називають, старший аркан), виглядали зовсім інакше[7].

Я поставив обидві шухляди на місце, пильнуючи, щоб менша не замкнулася раніше, ніж закінчу огляд.

На вигляд великі аркани були як живі, здавалося, вони от-от зійдуть до мене з блискучих глянцевих поверхонь. Карти були холодні на дотик і, тримаючи їх у руках, я одержував задоволення. Раптом зрозумів: колись і в мене була така сама колода.

Узявся розкладати карти на нотатникові, що лежав переді мною. На одній із них красувався лукавий з вигляду гостроносий чоловічок з усміхненим ротом та густющою шапкою жовтого, як солома, волосся. На ньому були оранжево-червоно-коричневий костюм, схожий на ті, які носили за часів Відродження, довгі панчохи та облягаючий дублет[8]. Я впізнав цього чоловічка. Звали його Рендом.

На другій карті було позбавлене емоцій обличчя Джуліана; його темне волосся звисало довгими пасмами, а в голубих очах годі розгледіти хоч якийсь натяк на людське почуття. Він був у білому лускатому спорядженні, не зі сріблястим чи сталевим полиском, а саме в білому, як молоко, і через те здававсь емальованим. Однак я знав, що, незважаючи на показну парадність, цей обладунок дуже важко пробити, не кажучи вже про те, що він пом'якшував практично будь-який удар. Це з ним, із Джуліаном я грав у ту нещасну гру, коли він кинув у мене келих з вином. Я знав цього чоловіка, і я його ненавидів.

Наступною була карта смуглявого, темноокого Каїна, одягнутого в чорний і зелений оксамит. На голові — трикутний чорний капелюх, недбало збитий набакир і прикрашений зеленим пір'ям, що звисало аж за спину. Він був повернутий боком, одна рука — відкинута набік, носки чобіт — задерті, а з пояса звисав прикрашений смарагдами кинджал. До Каїна в мене були двоякі почуття.

Четвертим номером своєрідної програми став Ерік. Будь-хто, незалежно від смаку, визнав би його красенем. Чорне, аж до синяви, волосся. Борода Еріка кучерявилася коло губ, що завжди всміхались, одягнутий він був просто: шкіряна куртка, рейтузи, звичайний прямий плащ, високі чорні чоботи. На червоному поясі, застебнутому пряжкою з величезним рубіном, висіла срібляста шпага, високий комір плаща, що охоплював шию, теж мав червону облямівку, і в тон йому були облямовані рукави. Великі пальці рук мав засунуті за пояс, а руки ці були м'язисті й здавалися страшенно сильними. Над правим стегном стирчала з-за пояса пара чорних рукавиць. То він (у цьому я був більш ніж певен) намагавсь убити мене того дня, коли я мало не віддав кінці. Я дивився на нього і в глибині душі боявся його.

Потім був Бенедикт, високий, суворий та худий — худий і тілом, і лицем, дуже розумний. Він був убраний у жовте, оранжеве й коричневе, і дивлячись на нього, я раптом пригадав копиці сіна, гарбузи та солом'яників з «Легенди про Сонну улоговину»[9]. Бенедикт мав сильне масивне підборіддя, карі очі та русе волосся без жодного натяку на кучерявість. Стояв біля коня пісочної масті й спирався на спис, оповитий гірляндою квітів. Сміявся Бенедикт рідко. Я любив його.

Коли ж розкрив наступну карту, мені перехопило подих, а серце тьохнуло так, що ледь не вискочило з грудей.

Там був я.

Коли впізнав себе, було таке відчуття, ніби я голивсь, а з дзеркала на мене дивилося моє відображення. Зелені очі, чорне волосся, одяг — чорний зі сріблом. На мені був плащ, пола якого ледь загорнулася, мов од вітру. На ногах — чорні чоботи, як і в Еріка, а на боці висів клинок, щоправда, важчий і коротший, аніж у нього. На руках — рукавиці зі срібних пластинок. На шиї — застібка у вигляді срібної троянди.

Я, Корвін...

Із наступної карти дивився височенний здоровань. Він дуже скидався на мене, хіба що підборіддя у нього було трохи важче. Ще я знав, що він більший за мене, хоча й повільніший. Про його силу складали легенди. Він був одягнутий у сіре із синім та оперезаний широким чорним поясом. Здоровань стояв і сміявся. Довкола його шиї на масивному ланцюгові висів срібний мисливський ріг. Чоловік мав коротку бороду та підстрижені вуса. У правиці тримав келих з вином. І раптом я відчув симпатію до цього здорованя. У пам'яті спливло його ім'я. То був Джерард.

Потім побачив на карті чоловіка з вогнистою шевелюрою і такою самою палючою бородою. Одягнений у червоне та оранжеве, здебільшого в шовк, він тримав меч у правій руці та келих з вином — у лівій, і ніби диявол танцював у його очах, блакитних, як у Флори або в Еріка. Мав вузеньке підборіддя, але його ховала борода. Меч був інкрустований тонкою золотистою філігранню. Два великих персні, один зі смарагдом, а другий з рубіном, прикрашали його праву руку, а третій, із сапфіром, сидів на лівиці. Це, я знав, був Блейз.

Наступним виявився чоловік, який скидався на Блейза і на мене. З моїми рисами обличчя та з моїми, хоча й дрібнішими, очима, Блейзовою шевелюрою — і безбородий. Він був убраний у зелений мисливський костюм і сидів на білому коні лицем до правого краю карти. Його ознаками були одночасно і сила, і слабкість, наполегливість та нестримність. Його я водночас і схвалював, і засуджував, і любив, і цурався. Знав, що чоловіка звати Бранд. Я згадав це відразу, щойно побачивши цю карту.

Отже, я добре знав їх усіх, без жодних сумнівів у цьому. Мені були відомі всі їхні чесноти і слабини, усі їхні звитяги та поразки.

Бо всі вони були мої брати.

Я закурив сигарету, яку витягнув з пачки на Флориному столі, відхилився на спинку стільця і почав збивати в єдине ціле те, що пригадав.

Вони були мені братами, ті восьмеро незвичайного вигляду чоловіків у доволі незвичних костюмах. І ще одне я знав: у тому, що всі вони вдягаються так, як їм хочеться, нема нічого незвичайного чи неприродного, так само, як і для мене — вдягатися в чорне зі сріблом. Потім я всміхнувся, згадавши, у що був одягнутий тепер, який одяг купив у малій крамничці в містечку, де зупинився, коли втік з Ґрінвуда.

Мав на собі чорні штани, і всі три сорочки, що я придбав, були сіруватого, сріблястого кольору. І моя куртка була також чорна.

Я повернувся до карт — і там побачив Флору в сукні, зеленій, наче море. Саме у такому вбранні вона згадалася мені минулого вечора. Наступною видивився чорнокосу дівчину також із блакитними очима, з довгим розпущеним волоссям. Вона була в усьому чорному, зі срібним поясом навколо талії. Мої очі наповнилися слізьми — чому, не знав. Ця дівчина називалася Діедра. Потім була Фіона, з таким волоссям, як у Блейза чи у Бранда, моїми очима і перлинним обличчям. Те, що я люто її ненавиджу, зрозумів одразу, як перевернув цю карту. Потім побачив Левеллу з нефритово-зеленими очима і волоссям у тон. На ній була сіро-зелена, з переливами, сукенка, а обличчя її виглядало сумним, навіть дещо сльозливим. Звідкись я знав, що Левелла не схожа на жодного з нас. Однак це була теж моя сестра.

Від того, що всі вони зараз далеко звідси, мене огорнув чорний жаль. І разом із цим було чуття якоїсь близькості до них, незримої фізичної присутності.

Карти так вихолоджували пучки пальців, що довелося знову скласти їх у колоду, хоча й робив це не вельми охоче, шкодуючи, що не відчую їхнього дотику.

Решта карт, що залишалися в колоді, була всяка дрібнота. І звідкись — так, знову це «звідкись», як уже без нього! — так от, звідкись я знав, що серед козирів бракує кількох карт.

Але, хоч убий, не знав, хто був зображений на цих щезлих картах.

Від цього мене охопив дивний смуток. Вийнявши з рота сигарету, я замислився.

Чому без найменшого напруження пригадував усе, коли дивився на карти, не потребуючи при цьому жодних зачіпок для пам'яті? Я вже знав більше, ніж раніше — нові обличчя, імена. Щоправда, цим усе й обмежувалося. Чи майже все.

Я не знав, наскільки важливим є той факт, що всі ми хизувалися на цих незвичних картах. Та хай там як, відчував нестримне бажання привласнити таку колоду. Але якби я взяв карти Флори, вона відразу ж виявила б пропажу, і тоді я пропав би. Тож не залишалося нічого іншого, як повернути їх до потаємної шухлядки, а шухлядку замкнути на ключ. Після того, Бог свідок, я влаштував собі справжнісінький мозковий штурм! Ось тільки його результат виявився близьким до нуля.

Допоки я не пригадав магічне слово.

Амбер!

Учора ввечері це слово розбурхало в мені справжню бурю. Вона була такою сильною, що відтоді я волів його навіть не згадувати. А тепер повторював це слово, наче заклинання. Прокручував його у пам'яті, акцентуючи на всіх асоціаціях, що воно викликало у мене.

Від цього слова віяло нестерпною тугою і важкою ностальгією. У нього наче хтось загорнув і тінь забутої краси, й вікопомні здобутки, й відчуття величної потуги, яка змітає все та всіх на своєму шляху. Так чи інакше, це слово не видавалося мені чужим. Воно було частиною мене — я був частиною його. Це назва місця, зрозумів потім. Назва місця, котре я колись знав. Однак воно не викликало в уяві жодного образу — лише почуття.

Не знаю, скільки я так просидів. За роздумами цілком утратив відчуття часу.

Із усіх боків огорнутий думками, мій розум не відразу зауважив, що в двері хтось легенько постукав. Потім ручка на дверях повільно крутнулася вниз, і на порозі постала служниця Кармелла. Вона запитала, чи бажаю я пообідати.

Її пропозиція здалася мені надзвичайно доречною, тож я пройшов слідом за нею на кухню і з'їв там половину курки й видув кварту молока.

Пообідавши, прихопив із собою кавник із кавою та повернувся до бібліотеки, дорогою ретельно обминаючи собак. Я пив уже друге горнятко, коли задзвонив телефон.

Страх як хотілося підняти слухавку та відповісти, але я подумав, що в будинку мають бути паралельні телефони й одним з них Кармелла неодмінно відповість.

Однак я помилився. Телефон дзеленькав і дзеленькав.

Урешті-решт я не витримав.

— Алло! — підняв слухавку. — Помешкання Фломель.

— Дайте, будь ласка, трубку місіс Фломель.

Голос у слухавці, швидкий і дещо нервовий, належав чоловікові. Він говорив засапано. У розмову врізалися слабенькі відголоски зумера та людських голосів: телефонували здалеку.

— На жаль, — відповів я йому, — зараз її немає вдома. Мені щось їй переказати, чи ви зателефонуєте згодом?

— А з ким я розмовляю? — зажадав чоловік.

Трохи повагавшись, я відповів:

— Мене звати Корвін.

— Боже милостивий! — вигукнув він, і запала тривала мовчанка.

Я вже подумав, що чоловік повісив слухавку.

— Алло? — сказав я знову, і саме тої миті він заговорив.

— Вона жива?

— Авжеж, вона жива! З ким, чорт забирай, я розмовляю?

— Ти не впізнав мій голос, Корвіне? Це Рендом. Слухай. Я в Каліфорнії, і в мене тут проблема. От і телефоную до Флори, щоби попросити у неї притулку. Ти з нею?

— Тимчасово, — пояснив.

— Розумію, Корвіне, ти замовиш словечко за мене? — і додав після паузи: — Будь ласка, чуєш? Будь ласка!

— Зроблю, що зможу. Але не можу розписуватися за Флору, треба з нею порадитися.

— Але ти захистиш мене від неї?

— Так.

— Що ж, і на тому дякую. Тепер я спробую дістатися до Нью-Йорка. Доведеться їхати кружними шляхами, тож не знаю, скільки часу витрачу на дорогу. Головне — не дати маху з Тінями, тоді точно побачимося. Побажай мені удачі.

— Хай щастить! — сказав я Рендому.

Потім у слухавці клацнуло, і я знову почув приглушений відстанню зумер та голоси невидимих людей.

Отож, малий нахаба Рендом потрапив у халепу! Внутрішній голос підказував мені, що я не мав би цим особливо гризтись. Але тепер то був один із ключиків до мого минулого і, як знати, можливо й до мого майбутнього. Тому вирішив спробувати йому допомогти, чим тільки зможу, поки не вивідаю від нього всього, що хотів. Я пам'ятав, що між мною та ним не було якоїсь особливої братерської любові. Однак знав і те, що в наших чварах Рендом завжди залишався сам по собі. Він був до біса винахідливий, хитрющий і неймовірно чутливий до всякої чортівні; а з іншого боку, його обіцянки не вартували й ламаного шеляга, Рендом без вагань продав би в який-небудь анатомічний театр мій труп, якби за нього добре заплатили. Я прекрасно пам'ятав цього невисокого пронозу, який, утім, не викликав у мене неприязні, напевне, через ті чудові хвилини, котрі ми провели разом і котрі так рідко випадають у житті. Але довіритися йому? Нізащо. Я вирішив, що до останнього нічого не казатиму Флорі про приїзд Рендома. Нехай він ще послужить мені тузом чи хоча б валетом. У моєму становищі це також не завадить.

Я долив собі в горнятко гарячої кави і продовжив поволі сьорбати.

Від кого ж він так утікає?

Точно не від Еріка, інакше Рендом сюди не зателефонував би. Потім я розмірковував над його запитанням, чи жива Флора. Найімовірніше, воно було навіяне йому моїм перебуванням у її будинку. Невже Флора настільки палка шанувальниця мого брата, якого (і це для мене вже не було таємницею) я так люто ненавидів? Може здатися дивним, але ж у нього виникла підозра, коли він почув мене телефоном!

І яка справа робить їх спільниками? Що є джерелом цього напруження, цього протистояння? З якого дива Рендом став утікачем?

Амбер.

Ось де криється відповідь.

Амбер. Я знав, що десь там, в Амбері, лежить ключик до всіх моїх загадок. Потаємні причини загального збурення варто шукати в Амбері, у якійсь події, відгомін котрої досягнув сюди, і невдовзі я зможу оцінити все власним розумом. А поки що необхідно постійно бути насторожі. І вдавати, ніби знаю те, що насправді мені не відоме, й потихеньку, слово за словом, витягувати ці знання у тих, хто справді ними володіє. Чомусь був упевнений, що зможу таке зробити. Те, що я був обережний у відповідях, чудово вписувалось у загальну картину тотальної недовіри, коли кожен підозрював усіх решту. Треба буде на цьому зіграти. Вивідаю те, що цікавить мене, дістану те, чого мені бракує, тим, хто допомагатиме, віддячу та знехтую іншими. Бо за таким законом, я це добре знав, жила наша родина, а я був щирим сином свого батька...

Раптом знову заболіла голова. Пульсуючий біль був такий, що здавалось, от-от трісне череп.

Причиною цього болю став батько, точніше — якісь мої думки, здогади, відчуття, з ним пов'язані. Але яким був цей зв'язок, чого він стосувався — цього я вже не міг сказати.

Незабаром біль ущух, я так і заснув, сидячи на стільці. Минуло ще чимало часу, перш ніж двері відчинилися й до бібліотеки зайшла Флора. І знову надворі панувала вже ніч.

На Флорі була блузка із зеленого шовку й довга вовняна спідниця сірого кольору. На ногах — туфлі та грубі панчохи. Волосся зібране у вузол на потилиці, лице — трохи блідіше, ніж звичайно. На шиї все ще теліпався свисток для собак.

— Доброго вечора, — я підвівся, вітаючись із сестрою.

Вона не озвалася на моє привітання. Натомість пройшла через усю кімнату, зупинилася перед баром, налила в склянку «Джека Деніела»[10] і залпом, ніби чоловік, осушила посудину. Потім хлюпнула собі ще і пройшла, несучи склянку з напоєм, до великого крісла.

Я прикурив сигарету і простягнув Флорі.

Вона кивнула, тоді сказала:

— Дорога на Амбер важка як ніколи!

— Чому?

Флора здивовано поглянула на мене.

— А ти коли ходив нею востаннє?

Я знизав плечима.

— Навіть не пам'ятаю.

— От бачиш, — констатувала вона. — Цікаво, невже ти теж доклав до цього рук?

У відповідь я промовчав, не розуміючи, про що говорить Флора. А потім пригадав, що був і легший шлях потрапити до місця з назвою Амбер, аніж ота Дорога. Та судячи з усього, цей спосіб був Флорі недоступний.

— У тебе бракує кількох старших арканів, — сказав я несподівано, майже природним голосом.

Флора злетіла з крісла як ошпарена, розплескавши по руці добрячу половину віскі.

— Віддай! — закричала вона, і рука її потягнулася до свистка.

Метнувшись до неї, я схопив її за плечі.

— Я їх не брав, — сказав їй. — Просто вивчав обстановку.

Флора трохи розслабилася, тоді раптом заплакала, і я, легенько підштовхнувши її, всадовив знову в крісло.

— Я налякалася, що ти забрав і ті, які у мене залишилися, — зізналася вона. — Чого б ти ще до них поліз?

Пробачення мені не хотілося просити. Не було впевненості в тому, що це варто робити.

— І як далеко ти зайшла?

— Зовсім недалеко...

Потім Флора засміялася, й коли вона поглянула на мене, в очах її, як і раніше, світилися вогники.

— Що ж, Корвіне, тепер бачу, що ти встиг зробити! — мовила вона і взялася прикурювати сигарету, вдаючи, що зовсім не чекає моєї відповіді. Потім продовжила: — То ти таки приклав до цього руку, правда? Перш ніж прийти до мене, перекрив мені дорогу на Амбер, так? Ти знав, що я піду до Еріка. Але в мене нічого не вийшло. І тепер доведеться чекати, поки він сам прийде до мене. Розумно. Ти збираєшся заманити його сюди, так? Однак він сам не з'явиться — пришле замість себе якогось гінця, та й по всьому.

Дивна нотка захвату бриніла в голосі цієї жінки, яка навіть не приховувала, що намагалася продати мене ворогу (і таки продасть за першої ж нагоди!), коли говорила про ті перешкоди, які я нібито чинив, щоб зруйнувати її плани. Як можна з чистим серцем зізнаватись у власних підступах перед тим, проти кого вони спрямовані? Мені не довелося шукати відповіді на це запитання — я знав її: то цілком нормально для нашого роду. В нас не прийнято маніжити одне одного. Хоч, як на мене, Флорі таки бракувало вишуканості справжнього професіонала.

— Маєш мене за дурного? — обуривсь я. — Тебе послухати, то я прийшов сюди для того, щоб ти віддала мене Ерікові? Не знаю, що перешкодило твоєму намірові дістатися до Амбера, але так тобі й треба!

— Ну добре, добре, я не граю у твоїй команді! Але ти ж також у вигнанні! А це показує, що не такий ти вже й розумний!

Від її слів мені стало прикро, але я знав, що в них нема ні крихти правди. Тому сказав:

— За мій розум будь спокійна.

Флора знову засміялася.

— Я була переконана, що тебе це розізлить, — зізналася. — Гаразд, отже, ти ходиш Тінями з якоюсь метою. Ти ненормальний.

Я понизав плечима.

— Чого ж ти добиваєшся? — запитала Флора. — Навіщо прийшов сюди?

— Мені було цікаво, що ти збираєшся робити, — сказав я. — От і все. А тримати мене тут, якщо я цього не хотітиму, ти так чи інакше не зможеш. Подібне навіть Ерікові не вдалося. Може, мені справді забажалося побачити тебе, погостювати в тебе. Може, то з роками стаю сентиментальним. Ну, хай там як, ще трохи в тебе перепочину, а потім, мабуть, заберуся геть. Якби, дорогенька, ти не поквапилася видати мене, гадаючи, що будеш нагороджена за це, то отримала б набагато більше. До речі, не далі як учора одна дама просила не забути про неї, коли раптом щось станеться...

Їй знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти мій натяк.

Потім вона кинула:

— Хочеш спробувати! Таки бажаєш спробувати?!

— Ти маєш слушність, чорт забирай, справді бажаю! — вигукнув я, відчуваючи, що хочу, хай би що там було. — Вже можеш бігти доносити Еріку. Якщо маєш бажання. Але пам'ятай, що мені може й вдатись. І зарубай собі на носі: коли я це зроблю, то краще бути моїм другом.

Я сам хотів розуміти, що казав; стільки нахапався різних слів, настільки відчував серйозність їхніх значень, що був спроможний правильно користуватися ними, навіть не знаючи, яка реальність за цими словами. Був на правильному шляху, правильнішого вже й уявити не можна...

Несподівано вона почала мене цілувати.

— Не скажу йому жодного слова! Чуєш, Корвіне, жодного! Гадаю, у тебе все вийде. З Блейзом буде важко, а Джерард, мабуть, не відмовиться допомогти тобі. І ще, можливо, Бенедикт. І Каїн, коли побачить, що робиться, теж може перейти на твій бік...

— Своїм планам дам лад сам, — відрізав я.

Нарешті Флора відійшла від мене. Наливши дві склянки вина, одну простягнула мені.

— За майбутнє, — сказала.

— Тепер я завжди за це питиму.

І ми випили.

Доливши мені ще вина, вона взялась уважно роздивлятися мене.

— Це мав бути Ерік, або Блейз, або ти, — пояснила. — Тільки у вас вистачить і сил, і розуму. Але ти стільки часу десь пропадав, що я зачислила тебе у дезертири.

— Ніколи не роби поквапних висновків.

Відсьорбнувши вина, я подумав: чому б не помовчати хоч хвилину? Мені здавалося, Флора перегинала палицю з отим нав'язливим бажанням догоджати і вашим, і нашим. Щось мене починало бентежити, і я хотів над цим поміркувати.

Скільки мені років?

Я знав: у цьому запитанні — частина відповіді на те нестерпне відчуття відчуження та віддаленості від людей, зображених на гральних картах. Насправді я був старшим, аніж виглядав. (Дзеркальне відображення казало, що мені десь тридцятник з гаком, але тепер знав: це все тому, що Тіні спотворюють вік.) Я був старшим, значно старшим; вічність минула відтоді, коли я бачив сестер і братів разом, у дружній обстановці — такими, як вони зображені на картах: без напруженості у стосунках, без розбіжностей та суперечностей.

Почулося калатання вхідного дзвоника, потім — кроки Кармелли, яка пішла до дверей.

— Це мав би бути братик Рендом, — сказав я, знаючи, що не помилюсь. — Я взяв його під своє крильце.

Її очі розширилися, потім вона всміхнулася, немов оцінюючи розумність мого вчинку.

Сам я, звісно, дивився на це дещо інакше, однак приємно було думати, що так мислить Флора.

Тепер я здавався собі менш уразливим.

4

Менш уразливим почувався хвилин зо три. Випереджаючи Кармеллу, я підбіг до дверей і розчахнув їх.

Похитуючись, він зайшов у будинок, одразу ж зачинив за собою двері й заблокував їх засувом. Під його світлими очима засіялися зморшки, на ньому не було дублета і довгих рейтуз. Він був неголений і вдягнутий у костюм з коричневої вовни. Мав перекинуте через руку пальто з габардину[11], на ногах — темні замшеві туфлі. Та це був Рендом, так, той самий, якого я бачив на карті, тільки губи його не всміхались, а виражали втому, та ще під нігтями чорнів бруд.

— Корвіне! — вигукнув він, обіймаючи мене.

Я потиснув його плече.

— Вигляд у тебе такий, що, мабуть, не зашкодить трохи випити, — запропонував я йому.

— Так... так... так... — погоджувався він, і я повів його в бібліотеку.

Хвилин за три після того, як Рендом сів, тримаючи в одній руці склянку, а в другій сигарету, він видихнув:

— Вони женуться за мною. Скоро будуть тут.

Флора приглушено зойкнула, та ми на цей звук і вухом не повели.

— Хто? — поцікавивсь я.

— Люди з інших Тіней, — пояснив Рендом. — Ні хто вони, ні хто послав їх, не знаю. Цих людей четверо чи п'ятеро, а може, й шестеро. Вони були зі мною в літаку. Я добирався літаком. Вони з'явилися поблизу Денвера. Я кілька разів змінював напрям польоту, щоб відірватися від них, та це нічого не дало. А сильно відхилятися від курсу не хотів. У Мангеттені відірвався від них, але знайти мене — справа техніки. Гадаю, невдовзі вони будуть тут.

— І хто їх послав, ти, звичайно, не знаєш? — уточнив я.

Він на мить збентежився.

— Ну, думаю, це точно хтось із нашої сім'ї. Може, Блейз, може, Джуліан, може, Каїн. Може, навіть ти, щоб загнати мене сюди. Хоча ні, не думаю. Це ж був не ти, чи не так?

— Боюся, що ні, — сказав я. — Серйозні типи?

Рендом понизав плечима.

— Якби їх було двоє-троє, я б ризикнув улаштувати засідку. Але проти такої юрми...

Сам він був чоловік невеликий — п'ять футів шість дюймів заввишки, а ваги мав фунтів сто тридцять п'ять. Але, коли Рендом казав, що міг би впоратись із двома-трьома здорованями, в мене й гадки не було не вірити його словам. І раптом я подумав: якщо він — мій брат, то наскільки я сильний фізично? Правду кажучи, якогось браку сили не відчував. Знав, що легко і без остраху можу вийти на чесний двобій із будь-якою людиною. Цікаво, скільки в мені сили?

Раптом зрозумів, що зараз матиму чудову нагоду це з'ясувати.

У вхідні двері хтось постукав.

— І що нам робити? — запитала Флора.

Рендом засміявся, розпустив краватку, кинув її поверх пальта, покладеного на стіл. Тоді зняв піджак і роззирнувся по кімнаті. Очі його спинилися на шаблі, він кинувся до протилежної стіни, й уже за мить його рука стискала зброю. Я намацав у своїй кишені важкий кольт і зняв пістолет із запобіжника.

— Що нам робити? — перепитав Рендом. — Вони дісталися до входу. А отже, зможуть увійти. Сестро, коли ти останній раз билася?

— Уже й не пригадую... — сказала Флора.

— Чим швидше пригадаєш, як це робиться, тим краще, — кивнув Рендом, — тому що часу маємо обмаль. Готовий битись об заклад, їхніми діями хтось керує. Але нас троє, а їх більше від сили вдвоє. То чого нам боятися?

— Ми не знаємо, хто вони такі, — заперечила Флора.

У двері знову постукали.

— А хіба це щось змінює?

— Нічогісінько, — погодивсь я. — Може, я пущу їх у дім?

Вони обоє ледь помітно зблідли.

— Можна було б і почекати...

— А ще можу викликати поліцію, — сказав я.

Обоє залилися сміхом, близьким до істерики.

— Або Еріка, — і я різко обернувся до них. Однак Флора заперечно похитала головою.

— Мало часу — ми просто не встигнемо. У нас є його карта, але коли він зможе відгукнутися, тоді буде вже пізно. Та й не факт, що Ерік захоче відгукнутися.

— А крім того, це можуть бути і його посланці, хіба ні? — озвався Рендом.

— Сумніваюся, — відповіла Флора, — і то дуже. Почерк інший.

— Чиста правда, — додав я, аби підтримати розмову і щоб сестра побачила, що я орієнтуюсь у цих складних матеріях.

Стукіт у двері повторився, цього разу — набагато гучніше.

— А Кармелла? — запитав я, коли у голові сяйнула страшна думка.

— Вона й не подумає підійти до дверей, — запевнила Флора. — Можеш мені повірити.

— Але ж ти навіть не знаєш, хто там може бути! — вигукнув Рендом і несподівано вилетів з кімнати.

Я поспішив за ним — у коридор, тоді в передпокій — і саме вчасно, щоб зупинити Кармеллу й не дати їй відчинити двері. Ми відіслали служницю до її кімнати, порадивши замкнутися на ключ, і коли вона пішла, Рендом зауважив:

— Це свідчить про силу наших супротивників. Корвіне, ти уявляєш розстановку сил?

Я понизав плечима.

— Якби уявляв, то неодмінно сказав би тобі. Принаймні зараз ми з тобою — по один бік барикади. Ану відступи!

І я відімкнув двері.

Перший здоровань намагався відсунути мене вбік, та я із силою штовхнув його назад.

Їх було шестеро, я добре бачив усіх.

— Ви чогось хочете? — запитав я у них.

Ані слова у відповідь, і я побачив пістолети.

Відштовхнувши когось ногою, я з розмаху зачинив двері й заблокував їх засувом.

— Так, це справді вони, — сказав я. — Але ж, Рендоме, як мені знати, що це не ти влаштував?

— Та ніяк, — кинув Рендом, — але краще було б так, як ти говориш. Це ж не люди, а звірі якісь.

Мені довелося погодитися. Хлопці при вході мали кремезну статуру, а капелюхи на їхніх головах сиділи так, щоб ми не бачили очей. Обличчя теж ховалися в тіні.

— Хочеться знати, що це все означає... — протягнув Рендом.

Я відчув легку, як від пір'їнки, вібрацію повітря біля барабанних перетинок. І тієї ж миті зрозумів, що це Флора дмухнула в свисток для собак.

Тож коли десь праворуч од мене покотився дзенькіт розбитого вікна, я вже не здивувався, вчувши ліворуч гарчання і гавкіт собак.

— Вона гукнула своїх псів, — пояснив я Рендому. — Шість лютих вовкодавів! За інших обставин ці милі звірятка дали б нам великої фори.

Рендом кивнув, і ми удвох пішли на звук розбитого віконного скла.

Коли досягли вітальні, двоє нападників уже були всередині, обидва мали пістолети.

Я завалив першого і, падаючи, вистрілив у другого. Рендом перескочив через мене, розмахуючи шаблюкою, і голова другого здорованя злетіла з плечей.

На ту мить через вікно до кімнати залізли ще двоє. Я стріляв, поки не закінчилися патрони, й одночасно прислухався до гарчання Флориних собак уперемішку зі стріляниною, щоправда, не з мого пістолета.

На підлозі лежало троє нападників і стільки саме вовкодавів. Я не без задоволення відзначив, що половину лиходіїв ми вколошкали. Коли ж у вікна почала дертись і друга половина, я вбив іще одного, причому способом, який неабияк здивував мене самого.

Несподівано, без жодної думки я схопив величезне перекинуте крісло і жбурнув його через усю кімнату — футів, мабуть, на тридцять. Крісло влучило в одного з незнайомців, зламавши йому хребет.

Я кинувся до двох останніх, але не встиг добігти, як Рендом прохромив одного шаблею і залишив його на розтерзання псам та вже обертався до другого.

А той навіть не розвернувсь як слід. Перш ніж ми його зупинили, він уколошкав ще одного пса, однак для нападника це вбивство стало останнім: Рендом його задушив.

У підсумку двоє собак зазнали смерті, ще один — важкого поранення. Рендом добив пса швидким уколом шаблі, й ми повернулися до нападників.

Було в їхньому вигляді щось незвичайне.

Зайшла Флора — і пояснила нам, що саме у них було не так.

По-перше, всі шестеро мали червоні, налиті кров'ю очі. Червоні-пречервоні. Однак на їхніх пиках такі очі сприймалися напрочуд нормально.

По-друге, в кожного на пальцях було по одному зайвому суглобові, а на затиллях долоні — щось середнє між гаком і шпорою, вигнуте наперед.

У всіх були довгі щелепи, і коли я через силу розтулив одну, то налічив усередині сорок чотири зуби, більшість з них — довші, ніж у людини, а ще кілька виглядали набагато гострішими. Шкіру незнайомці мали сірувату, тверду та блискучу.

Безперечно, були ще й інші відмінності, але й цих нам вистачало, щоб дійти певних висновків.

Ми позбирали їхню зброю, і я залишив собі три невеличких плоских пістолети.

— Ці потвори приповзли сюди з Тіней, то ясно як день, — сказав Рендом. — І треба визнати, мені добряче пощастило. Вони ж навряд чи сподівалися, що в мене виявиться таке підкріплення — брат-забіяка та пів тонни собак, — він підійшов до розбитого вікна, визирнув через нього на вулицю. Я йому не заважав. — Чисто, — підсумував Рендом. — Як я й думав, ми поклали їх усіх, — він затягнув важкі оранжеві гардини, затуляючи отвір, і наставив перед ними стільців із високими спинками. Поки робив це, я встиг обнишпорити кишені всіх убитих ворогів.

Нічого, що могло б підказати, ким були ці створіння, я при них не знайшов, однак не здивувався.

— Ходімо до бібліотеки, — сказав Рендом, — хочу допити своє віскі.

Однак перш ніж усістися в крісло, він ретельно витер лезо шаблі та повісив її на стіну. Поки Рендом робив це, я наповнив склянку ще й для Флори.

— Ну що ж, скидається на те, що на деякий час я у повній безпеці, — проголосив Рендом. — Але за умови, що між нами трьома нема жодних протиріч.

— Схоже, що так, — погодилася Флора.

— Боже мій, я ж від учора нічого не їв! — спохопився Рендом. І Флора пішла до Кармелли сказати їй, що загроза минула й щоб служниця вже виходила, принесла до бібліотеки їжі та поки що трималася подалі від вітальні.

Тільки-но вона вийшла з кімнати, як Рендом, обернувшись до мене, запитав:

— Ну, як ви тут між собою лагодите?

— Будь із нею насторожі.

— Вона все ще у зв'язці з Еріком?

— Наскільки можу судити — так.

— У такому разі, що ти тут робиш? — поцікавився Рендом.

— Намагаюся виманити Еріка сюди, щоби він прийшов по мене власною персоною. Ерік знає: це єдиний спосіб, яким міг би дотягнутися до мене; от і побачимо, наскільки сильно він цього бажає.

Рендом похитав головою.

— Не впевнений, що Ерік піде на таке. Йому нема жодного резону. Поки ти тут, а він там, навіщо Еріку підставлятися? Його позиція сильніша, ніж твоя. Якщо тобі потрібен Ерік, доведеться самому йти до нього.

— Уже теж починаю так думати...

Очі Рендома раптом засяяли, а на губах заясніла його колишня усмішка. Він провів рукою по солом'яній шевелюрі й зазирнув мені у вічі.

— І ти на це зважишся? — запитав мене.

— Може, й так.

— Оте своє «може» прибережи для когось іншого. У тебе на обличчі все написано. А знаєш, я, напевне, пристав би до тебе. З усіх моїх стосунків мені найбільше до вподоби сексуальні, а найменше — стосунки з братиком Еріком.

Прикуривши сигарету, я вкотре почав міркувати.

— Тобі сказати, що ти зараз думаєш? — запитав Рендом, коли я мовчав. — «Наскільки цього разу можна довіряти Рендому? Він хитрий, підступний, ненадійний і без вагань продасть мене, якщо йому пообігріти гарну оборудку». Правда ж?

Я кивнув.

— І все-таки, брате Корвіне, згадай: я не робив тобі великого добра, але ж якихось особливих підступів од мене ти так само не мав. Звичайно, були деякі капості, я готовий їх визнати. А загалом можна сміливо казати, що з усієї нашої сім'ї ми краще за всіх інших розуміли один одного; маю на увазі, що не ставали взаємно поперек дороги. Подумай над цим. По-моєму, там хтось іде — Флора чи її служниця. Пропоную змінити тему... Останнє запитання! Ти, бува, не маєш при собі колоди гральних карт, отих, котрі так любили в нашому сімействі?

Промовчавши, я заперечливо хитнув головою.

До кімнати зайшла Флора і сказала:

— Зараз Кармелла принесе поїсти.

Наступного ранку від тіл у вітальні не залишилося й сліду. Кривавих плям на килимі також не було, а у шибах вікна стояло нове скло. Рендом пояснив мені, що він «про все подбав», а вдаватись у подробиці я не бачив сенсу.

Ми позичили у Флори її «мерседес» і поїхали кататися. Місцевість за вікном авто якимось дивовижним чином перемінилась. Я ніяк не міг зметикувати, чого саме у ній бракує чи, навпаки, є надміру, але щось тут було не те. Коли почав міркувати над цим, у мене розболілася голова, тому вирішив відкласти розмисли до кращих часів.

Я сидів за кермом, Рендом — збоку. Сказав йому, що непогано б повернутися до Амбера — спеціально, аби побачити, яку це викличе реакцію.

— Мені завжди було цікаво дізнатися, — повільно мовив Рендом, — чи ти прагнеш тільки помсти й нічого іншого, крім неї, чи є якісь додаткові мотиви?

М'яч опинивсь у мене, і я мав вибір: відповідати на його слова чи просто промовчати.

Вирішив озватися. Шаблонну відповідь уже мав напоготові.

— Я про це думав. Оцінював свої шанси. І вважаю, що можна спробувати.

Рендом обернувся до мене (досі він дививсь у вікно) і мовив:

— Гадаю, в кожного з нас виникало подібне бажання чи були хоча б якісь мрії про це... У мене точно виникало, хоч я швидко вийшов із гри. І знаєш, що про це думаю? Як на мене, то ризикнути варто. Знаю-знаю, зараз ти запитаєш, чи я тебе підтримаю. Моя відповідь — так. Зроблю це хоча б для того, щоб насолити іншим. — Після паузи він запитав: — А що думаєш про Флору? Вона нам чимось допоможе?

— Дуже в цьому сумніваюся, — сказав я. — Вона піде на це лише тоді, коли стовідсотково буде впевнена у результаті. А про яку стовідсоткову впевненість можна говорити тепер?

— І не тільки тепер, — додав Рендом.

— Не тільки, — погодивсь я. Хай Рендом думає, ніби я точно знаю, якої відповіді потребую.

Я боявся зізнатися йому, в якому стані моя пам'ять. Переживав, що можу видати це ненароком, тому старався говорити якнайменше. Ще стільки всього треба було з'ясувати — і я не мав до кого звернутися. Поки ми їхали, встиг подумати й про це.

— Ну, і коли збираєшся починати? — поцікавивсь я.

— Тоді, коли будеш готовий.

«Це ти хотів почути, Корвіне? От і міркуй тепер, як викручуватися!»

— А якщо просто зараз? — запропонував я.

Рендом мовчав. Він прикурив сигарету. Мабуть, намагався виграти час.

Я теж закурив.

— О'кей, — мовив він нарешті. — Коли ти повертався туди востаннє?

— Це було з біса давно, — відповів я. — Так давно, що вже, мабуть, і дорогу забув.

— Ну добре, — погодився він. — Отже, нам перед тим, як повернутися додому, доведеться завітати в одне місце. Скільки в тебе бензину?

— Ще три чверті бака.

— На розі поверни наліво, і побачимо, що з того вийде.

Я повернув, і коли ми поїхали далі, всі тротуари раптом заіскрилися.

— Чорт забирай! — лайнувся Рендом. — Я тут прогулювався років двадцять тому. Чомусь надто швидко пригадую все те, що того вартує.

Ми їхали далі, а я безперестанку думав: що ж це до дідька тут коїться? Небо над нами стало зеленавим, потім — темно-рожевим.

Я прикусив губу, аби не видати себе якимось недоречним запитанням.

Ми пірнули під міст, а коли виїхали з іншого боку, над нами було знову нормальне небо. Зате зараз усюди, де бачило око, стояли вітряки — жовті, величезні.

— Не хвилюйся, могло бути й гірше, — пробубонів Рендом.

Я зауважив, що одяг на людях, яких ми проминали, був дивний, а дорога викладена бруківкою.

— Тепер направо.

Послухавшись Рендома, я повернув.

Пурпурові хмари заступили сонце, пішов дощ. Сяйнула блискавка, небо над нами задвигтіло від грому. Я увімкнув на повну силу скло-очищувачі, та користі від цього було небагато. Тоді ввімкнув фари і скинув швидкість.

Міг поклястися, що розминувся з вершником, від шиї до ніг зодягнутим у сіре, з високо піднятим коміром та з похиленою під дощем головою.

Потім хмари почали рідішати, ми їхали вже берегом моря. Гуляли височенні хвилі, над нами низько пролітали величезні чайки. Дощ закінчивсь, і я вимкнув фари та двірники. Дорога, якою їхали, була мощена рінню, але я не впізнавав цього місця. У дзеркалі заднього виду не бачив і натяку на містечко, котре щойно проминули. Мимовільно міцніше схопився за кермо, коли раптом збоку вигулькнула шибениця з підвішеним за шию кістяком, що гойдався під поривами вітру.

Рендом сидів, курив і витріщавсь у вікно, коли наша дорога повернула від берега і почала гаком обминати пагорб. Праворуч од нас пролягла поросла травою рівнина без жодного дерева, а ліворуч тягнулася вервечка горбів, дедалі вищих і вищих. До того часу небо стало темно-синім та блискучим, немов глибоке й прозоре озеро, оточене тінистим лісом. Я намагався пригадати, де бачив це небо раніше, але марно.

Рендом відчинив вікно, щоб викинути недопалок, і крижаний вітер увірвався до машини й закодував салоном, поки брат не зачинив вікно знову. Разом з вітром загостював запах моря, солоний і гострий.

— Усі дороги ведуть до Амбера, — сказав Рендом так, ніби це була якась аксіома.

Потім я пригадав слова Флори, котрі вона мовила вчора. Не хотілося виглядати бевзем чи підступником, який приховує важливу інформацію, але мусив йому сказати, заради нього і заради мене, нарешті зрозумівши, що саме вона мала на увазі.

— Знаєш, — почав я, — коли ти вчора зателефонував і слухавку замість Флори підняв я, у мене було таке відчуття, що вона намагається проникнути в Амбер, але хтось перегороджує їй шлях.

Почувши це, він засміявсь і сказав:

— У нашої дамочки дуже бідненька уява. Звичайно, хтось нам пхатиме палиці в колеса. Все закінчиться тим, що доведеться йти пішки, то без сумніву, і повір мені, змушені будемо докласти всіх сил, усю винахідливість, аби дістатися туди, якщо взагалі туди дістанемося. Чи, може, вона думала, що піде як знатна принцеса, а їй під ноги кидатимуть троянди? Та Флора просто лялька без мізків. Вона навіть небо не гідна коптити, а втім, хай це вирішують уже без мене... — І скомандував: — На перехресті поверни праворуч!

Що ж тут коїлось? Я знав, що Рендом якимось чином причетний до цих чудернацьких змін, котрі безперервно відбувалися навколо нас, тільки ніяк не міг зрозуміти, як це в нього виходить і куди ми потрапимо у кінцевому підсумку. Відчував, що мушу з'ясувати, у чому тут секрет, але ж не запитувати навпростець! Якщо Рендом побачить, що я — повний нуль у його витівках, то прощавай, моя воле! Збоку здавалося, що він просто сидить, тихо смалить сигарету і дивиться у вікно, а тимчасом дорога випірнула із сідловини і повела крізь блакитну пустелю. Над нами в маревному небі світило рожеве сонце. Якщо вірити дзеркалу, то й за нашими спинами, скільки бачило око, тяглася ця сама пустеля. Достобіса цікавий фокус!

Опісля двигун закашляв, чхнув, тоді запрацював нормально, потім знову — закашляв, чхнув, запрацював...

Кермо, за яке я тримався руками, почало змінюватися на очах.

Воно перетворилося на півмісяць. Сидіння начебто посунулося назад, машина сіла нижче, а нахил лобового скла побільшав.

Та я нічого не сказав навіть тоді, коли нас накрило фіолетовою піщаною бурею.

Коли ж буря розвіялася, здивовано ахнув.

Приблизно за пів милі перед нами збилася в суцільну кавалькаду сила-силенна машин. Усі вони стояли без руху, і я навіть віддалік розчув звуки їхніх ріжків.

— Пригальмуй, — сказав Рендом. — Ось тобі й перша завада.

Я зменшив швидкість і друга смуга піщаної бурі пройшлася по нас.

Не встиг увімкнути фари, як буря вщухла, і я кілька разів здивовано кліпнув очима.

Ні машин, ні сигналів уже не було. Зате дорога іскрилася так, як тротуари на початку поїздки. Рендом упівголоса шпетив когось.

— Тепер точно можу сказати, що всі мої зміни відбувалися так, як він того й хотів — той, хто нам заважає, хай би як його звали!.. І мене бісить, що я, виявляється, йшов у нього на повідку. Діяв очікувано — і цього він від мене хотів...

— Ерік? — уточнив я.

— Можливо... Що нам тепер, по-твоєму, робити? Зупинитись і скільки зможемо пройти важким шляхом — або поїхати далі та подивитися, чи є там ще якісь бар'єри?

— Давай ще трохи проїдемо. Зрештою, це ж тільки перша перепона.

— Хай буде по-твоєму, — погодився Рендом, але додав: — Хто його знає, якою виявиться друга перешкода...

Друга перешкода виявилася створінням — не знаю, як ще можна описати це.

Воно мало подобу плавильної печі з руками, сиділо посеред дороги і, намацавши якийсь автомобіль, негайно хапало його та кидало в своє розпечене нутро.

Я натиснув на гальма.

— Що сталося? — стрепенувся Рендом. — Їдь далі, не зупиняйся. Бо як іще ми проскочимо мимо неї?

— Мені від нього трохи не по собі, — зізнавсь я; брат здивовано поглянув на мене, і тут нас накрила нова хвиля піщаного вітру.

Я розумів, що бовкнув відверту дурість.

Коли буря вщухла, ми знову їхали порожньою дорогою. Ген-ген удалині маячіли вежі.

— Гадаю, я його обдурив, — тішився Рендом. — Кілька хитромудрих комбінацій замість одної, а цього він, вважаю, не сподівався. Зрештою, нікому не під силу закрити всі дороги до Амбера.

— Твоя правда, — погодивсь я, сподіваючись реабілітуватися після прикрої помилки, якої він не міг не помітити.

Подумав про Рендома. Худенький, маленький, ще вчора міг легко загинути, так само, як я. У чому ж його сила? І що мали означати всі братові слова про Тіні? Щось підказувало мені, що Тіні — що б то не було — це ті місця, через які ми проїжджаємо. Як? Це запитання вже до Рендома та всіх його фокусів, а що тіло брата перебувало у спокої, та й руки, я бачив, теж не робили нічого такого, то залишалось одне припущення: він діяв силою розуму. Але знову ж таки — як?

І ще я чув, як він уголос щось додає, щось віднімає, неначе Всесвіт, через який ми рухалися, був одним величезним рівнянням.

Я вирішив — чомусь ні миті в цьому не вагаючись, — що Рендом і справді щось додає до видимого нам світу, щось віднімає від нього й цим щоразу наближає нас до того дивного місця, котре зветься Амбер, який і був кінцевим пунктом нашої мандрівки.

Колись я теж умів це робити. І раптом спалахом сяйнув у мозку здогад, що ключиком до такого вміння були спогади про Амбер. Але у мене не залишилося жодних споминів про нього.

Дорога різко повернула, пустеля закінчилась, їй змінили поля блакитної, високої та гостроверхої трави. Через деякий час рівнинна місцевість перейшла у невеликі пагорби, біля підніжжя третього з них мощена дорога закінчилась, і ми потрапили на вузький ґрунтовий шлях. Він був добряче втоптаний, зміївся поміж великих пагорбів, порослих невисокими, схожими на чортополох чагарями з колючими плодами.

Приблизно через пів години їзди поміж пагорбами ми опинились у лісі, в якому росли присадкуваті дерева з товстими стовбурами і ромбічним осіннім — помаранчевим і багряним — листям.

Почав накрапати легкий дощ, тіні швидко густішали. Від килима вологого листя піднімався бліденький туман. Звідкись праворуч од себе я почув завивання.

Кермо ще тричі змінювало форму. Після останнього перетворення воно стало дерев'яним восьмикутником. Машина набагато повищала, на капоті звідкись узялася прикраса у формі фламінго. Я жодним словом не озвався на ці зміни, лише мовчки пристосовувався до щоразу нових форм сидіння та керувальних приладів. Коли завивання пролунало вдруге, Рендом з цікавістю поглянув на кермо, похитав головою — і раптом дерева у лісі підросли, оплелися густими лозами та синюватим серпанком бородатого моху[12], і машина стала майже такою, якою була з самого початку. Давач показував: залишалося ще пів бака бензину.

— Тепер поїдемо прямо, — підказав мій брат, і я на знак згоди кивнув.

Дорога несподівано поширшала, її поверхня стала бетонованою. Обабіч неї тягнулися канали з брудною водою, у якій плавали листки, галузки та кольорові пір'їнки.

Раптом я відчув легкість у тілі й слабеньку нудоту, та перш ніж устиг щось сказати, Рендом порадив:

— Дихай повільно і глибше. Ми зрізаємо кусень дороги, тож мусиш трохи потерпіти, бо склад повітря та сила тяжіння тут не такі, як усюди. Як бачиш, досі нам щастило, тому хочу скористатися цим сповна, аби під'їхати якнайближче і якнайшвидше.

— Гарна ідея! — похвалив я його.

— Може, так, а може, й ні, — відповів Рендом. — Та ризикнути, вважаю, варто. Обережно!..

Ми саме підіймалися пагорбом, коли назустріч нам, переваливши через гребінь, випірнула вантажівка. Вона летіла на шаленій швидкості прямо на нас. До того ж, їхала по нашій смузі. Я різко вивернув авто вбік, щоб уникнути зіткнення, але й вантажівка повернула туди саме. Найостаннішої миті мені вдалося з'їхати ліворуч на м'яке узбіччя, впритул до каналу, аби тільки не зіткнутися лоб у лоб.

Праворуч од мене зарипіли гальма вантажівки. Я спробував від'їхати назад, щоби з розгону вискочити на дорожнє полотно, але машина зав'язла в розмоклому ґрунті.

Потім почув, як ляснули дверцята, побачив шофера, який сходив із правої підніжки, а це означало, що він їхав, найімовірніше, своєю смугою, а правила порушували якраз ми. Я точно знав, що у жодному закуті Штатів не їздили лівобіч, як в Англії. Щоправда, розумів ще одне: ми вже давно не їхали по тій Землі, яку я пам'ятав.

Ота вантажівка виявилася великою цистерною. Збоку на ній чималими криваво-червоними літерами було написано «ЗАНОКО», а нижче привертало увагу гасло: «Мі напівняємо вясь свєт»[13]. Коли я підійшов до вантажівки і почав просити пробачення, мене ледь не змило потоком добірної лайки. Шофер цистерни, такого самого зросту, як я, але повний, наче пивне барило, стискав у руці руків'я домкрата.

— Слухай, чоловіче, — сказав йому, — я ж попросив пробачення. Що мені ще зробити, аби ти вгамувавсь? Усі живі-здорові, машини також не пошкоджені.

— І як тільки земля носить таких пришелепуватих шоферюг, як ти! — горлав він. — Наплодилися тут, трясця вашій матері!

Тоді з машини вийшов Рендом і сказав:

— Шановний, їхав би ти своєю дорогою!

У його руці був пістолет.

— Заховай цю штукенцію, — попросив я брата, але він зняв пістолет із запобіжника і навів на шофера.

Той, наче дзиґа, крутнувся на місці та кинувся бігти. Очі його стали величезними від страху, щелепа відвисла.

Рендом, піднявши пістолет, почав ретельно цілитися в спину шофера, і коли я ударом відкинув його руку вбік, він якраз натиснув на курок.

Куля вдарилась об дорогу і зрикошетила кудись убік.

Рендом повернувся до мене, його обличчя було білим, наче крейда.

— Який же ти дурень! — вигукнув він. — Куля могла поцілити в цистерну!

— А ще могла потрапити у спину шофера, в яку ти цілився.

— Та й дідько з тим водієм! У них зміниться покоління, а може, й більше, перш ніж ми знову тут покажемося. Цей вилупок посмів образити принца Амбера! Передусім я заступався за твою честь, Корвіне.

— Про свою честь я подбаю сам, — відповів йому. Несподівано щось холодне та потужне огорнуло мене, і я додав: — Якщо хтось і мав право карати його або милувати, то я, а не ти.

Сказавши це, ледь не захлинувся від люті.

Рендом винувато похилив голову — якраз тоді, коли ляснули двері кабіни і вантажівка-цистерна рушила вниз.

— Пробач мені, брате, — мовив він. — Я не хотів тебе образити. Однак мене обурило, як розмовляв із тобою цей тип. Так, знаю, що мав зачекати, поки ти вчиниш із ним, як вважатимеш за потрібне, або дозволиш діяти мені.

— Що було, те було, — махнув рукою я. — А зараз тягнімо машину на дорогу, і якщо в нас це вийде, то їдьмо далі.

Задні колеса загрузли наполовину, й поки я дивився на них і намагався відшукати найкращий вихід зі скрутного становища, Рендом гукнув:

— Так, я взявся за передній бампер. Ти берися за задній — і несемо її на дорогу, тільки не плутай ліву смугу з правою!

Він говорив цілком серйозно.

Рендом мовив ще щось про меншу силу тяжіння, та я не сказав би, що відчував якусь надмірну легкість. Знав, що сили у мені нівроку, однак не був упевнений, що зможу підняти «мерседес» за отой задній бампер.

Але з іншого боку, це було єдине, що мені залишалось, адже саме такої дії чекав од мене Рендом, а мені не хотілось, аби він знав, що у мене прогалини в пам'яті.

Тож я нагнувся, присів, ухопився за бампер і напружив ноги. Задні колеса, чвакнувши, вивільнилися з розкислої землі. Я тримав свій край авто на висоті двох футів од землі! Машина була важенна, як диявол, однак я тримав її!

На кожному кроці вгрузав у болото дюймів на шість. Але ніс її! І те самісіньке робив зі свого краю Рендом.

Нарешті ми поставили авто на дорогу, воно легко гойднулося на амортизаторах. Потім я зняв туфлі, вилив з них воду та бруд, почистив їх жмутком трави, викрутив шкарпетки, витріпав забрьохані холоші, закинув взуття і шкарпетки на заднє сидіння й босоніж усівся за кермо.

Заскочивши на пасажирське сидіння, Рендом сказав:

— Послухай, я хочу ще раз попросити у тебе пробачення...

— Облиш, — урвав я його. — Проїхали й забули.

— Воно то так, але я не хочу, щоб у тебе був на мене зуб.

— Не матиму ніякого зуба, — запевнив я, — але в майбутньому, коли при мені буде йтися про чиєсь життя, не лізь поперед батька в пекло.

— Так і робитиму, — пообіцяв Рендом.

— То котимося далі.

І ми покотилися.

Їхали через скелястий каньйон, потім — через велике місто, немов цілком споруджене зі скла або якоїсь склоподібної субстанції, з високими будівлями, тонкими й ламкими на вигляд, із людьми, крізь яких прозирало рожеве сонце, висвітлюючи їхні внутрішні органи й залишки наполовину перетравленої їжі. Коли ми проїжджали повз таких мешканців, вони здивовано дивилися на нас. Ці люди збиралися на рогах вулиць купками, однак ніхто не намагався зупинити нас чи проскочити перед нами.

— Б'юсь об заклад, тутешні Чарлзи Форти[14] не один рік гудітимуть, описуючи цю подію, — зауважив мій брат.

Я мовчки кивнув.

Трохи далі дорога закінчилась, і ми їхали рівниною, що скидалася на нескінченний кремнієвий лист. Незабаром лист звузивсь, і перед нами знову була наша дорога, а коли збігло ще трохи часу, то ліворуч і праворуч од нас тягнулися низовині болота — бурі, смердючі... А потім я побачив, як невідома істота — готовий присягтися, що це диплодок — підняв голову і подивився на нас. Над головами промайнуло щось велике, з крилами, немов у кажана. Небо над нами було синє-синє, сонце — барви червоного золота.

— Бензину — менше чверті бака, — повідомив я.

— Добре, — озвався Рендом, — глуши двигун.

Зупинивши авто, я налаштувався чекати.

Довго — хвилин, мабуть, зо шість — Рендом мовчав. Опісля нарешті сказав:

— Їдьмо далі!

Коли ми подолали близько трьох миль, дорогу перегородив завал із дерев'яних колод, і я почав його об'їжджати. З одного боку помітили ворота, й Рендом сказав:

— Зупинися та посигналь.

Я зупинився, натиснув на клаксон — і через кілька секунд, заскрипівши великими завісами, ворота відчинилися всередину.

— Давай, заїжджай, — сказав Рендом. — Там безпечно.

Заїхавши, я побачив ліворуч од себе три заправні колонки компанії «Ессо»[15], з бульбастими логотипами на вершечках, а за ними — невеличку будівлю, одну з тих, які помічав незліченну кількість разів за звичайних обставин. Під'їхавши до колонки, пригальмував.

Із будівлі вийшов чоловік п'яти футів заввишки і неймовірно широкий. Мав носа у формі полуниці, а плечі сягали близько ярда завширшки.

— Що бажаєте? — поцікавився він. — Вас заправити?

Я кивнув. І уточнив:

— Вісімдесят сьомий[16].

— Під'їдьте трохи ближче, — попросив заправник.

Підігнавши авто ближче, я запитав у Рендома:

— А мої гроші тут підійдуть?

— Ти спочатку на них подивися, — порадив Рендом. Я дістав гаманець. Він був туго набитий оранжевими і жовтими банкнотами. Римські цифри в кутиках, а після цифр — літери «Д. К.».

Рендом вишкірився, побачивши, як вивчаю дивні паперові знаки.

— От бачиш, я про все подбав, — мовив він.

— Молодчина. До речі, я б уже чогось поїв...

Покрутивши головами, ми в іншому місці побачили зображення чоловіка, який пропонував курку, смажену по-кентуккійському. Він позирав на нас з великого рекламного щита.

Ніс Полуницею шаркнув ногою по землі, розрівнюючи горбик, повісив шланг, підійшов до нас ближче і назвав ціну:

— Вісім драхм королів.

Я дістав оранжеву купюру, на якій було написано «V Д. К.», та ще три — з написом «І Д. К.» і простягнув йому.

— Дякую, — сказав заправник, запихаючи гроші в кишеню. — Перевірити масло і воду?

— Так.

Він долив мені трохи води, сказав, що масло в нормі, а потім обривком брудної ганчірки протер лобове скло. Помахавши нам рукою, пішов до своєї халупи.

Доїхавши до міста Кенні-Рой, ми купили чималеньку коробочку з написом «Стегенця ящірок, засмажені по-кентуккійськи» і барильце слабенького, зі солонуватим присмаком пива.

Потім ми помились у флігелі, посигналили перед воротами і дочекалися, поки вийшов чолов'яга з алебардою на правому плечі та відчинив нам ворота.

Знову виїхали на дорогу.

Перед нами раптом вискочив тиранозавр, на секунду зупинився, тоді пішов далі своєю дорогою, ліворуч од нас. Угорі над нами пролетіло троє птеродактилів.

— Не бажаю відмовлятися від неба Амбера, — проказав Рендом. Не знаю, що він хотів цим висловити, але, про всяк випадок, у відповідь я щось мугикнув.

— І все-таки страшно робити все нараз, — продовжував мій брат. — Нас можуть розірвати на шматки.

— Можуть, — погодивсь я.

— Але з іншого боку, не люблю це місце.

Я тільки мовчки кивнув. Ми їхали далі, поки кремнієва долина нарешті не перейшла у голі скелі, які височіли обабіч від нас.

— А зараз ти що робиш? — наважився запитати я.

— А зараз, коли небо у нас уже є, намагаюся пристосувати землю, — відповів Рендом.

І кам'яна поверхня під нашими колесами почала перетворюватися на камені. З-поміж них прозирала гола чорна земля. Через деякий час землі стало більше, каміння, навпаки, поменшало. Нарешті я почав помічати проблиски зелені. Спочатку — жмутики трави, розкидані то тут, то там. Але це був надзвичайно яскравий відтінок зеленого. На Землі, яку я пам'ятав, навряд чи щось мало такий колір.

Невдовзі цієї трави стало дуже багато.

Трохи згодом почалися дерева, поодиноко розкидані вздовж нашого шляху.

А потім був ліс.

Але який ліс!

Я ще в житті не бачив отаких дерев — могутніх, сповнених величі, насичено-зеленої барви із золотавим відтінком. Вони височіли над нами, тягнулися до неба. То були неймовірного розміру сосни, клени, дуби, інші породи, чиїх назв я й не знав. Трохи відчинив вікно, і в салон увірвався легкий, невимовно ароматний вітерець. Кілька разів із насолодою вдихнувши запах лісу, я опустив скло повністю й назад його вже не підіймав.

— Арденський ліс, — мовив той, хто був моїм братом, і я знав, що це правда. Я любив Рендома й водночас заздрив йому за його мудрість і знання.

— Брате, — сказав я, — ти все робиш добре. Навіть краще, ніж я сподівався. Дякую тобі!

Скидалося на те, що його здивувало моє зізнання. Так, ніби він ніколи не чув од родичів жодного доброго слова.

— Стараюсь як можу, — сказав Рендом. — І даю тобі слово, що й надалі старатимусь... От подивися! Ми маємо небо, маємо ліс! Аж не віриться, що це можливо! Позаду залишилося пів дороги, і поки що нас не тривожили серйозні клопоти. Гадаю, нам дуже пощастило. Ти даси мені регентство?

— Дам, — відповів йому я, навіть не знаючи, на що погоджуюсь. І сказав собі: якщо це буде в моїй владі, — неодмінно дам.

Він кивнув і підсумував:

— Отже, між нами все гаразд.

Рендом, наскільки я міг пригадати, завжди мав схильність до всіляких небезпечних штук і був затятим бунтарем. Я знав, колись наші батьки намагалися навчити його розуму, але без особливого успіху. Згадавши це, раптом усвідомив, що в мене з ним — одні й ті самі батьки, на відміну від Еріка, Каїна, Блейза та Флори з Фіоною. Можливо, й ще від когось, але достеменно я цього не знав.

Ми котилися голою земляною дорогою поміж колонами велетенських дерев. Здавалося, цьому лісові не було кінця. В ньому я почувавсь у повній безпеці. Час від часу бачили то настороженого оленя, котрий стояв на узбіччі, то здивовану лисицю, яка перебігала нам дорогу. Подеколи траплялися чиїсь сліди. Де-не-де через листя дерев проникало сонячне проміння і скісно впиналось у землю, наче напнуті струни індійського ситара чи сарунги[17]. Вологий легкий вітерець доносив запахи живих істот. І раптом мене пронизав здогад, що я знаю це місце, що колись не раз уже їздив цією дорогою. Я гарцював Арденським лісом на коні, гуляв тут, полював, лежав під могутнім гіллям, підклавши під голову руки, і дививсь у небо. Залазив на ці велетенські дерева й згори спостерігав за дивовижним зеленим світом, який щохвилини змінювався.

— Добре тут, — розчуливсь я, навряд чи усвідомлюючи, що вимовив це вголос.

— Ти й раніше завжди так казав, — відповів Рендом, і в його голосі проскочило щось схоже на здивування. А втім, мені це могло й причутися...

А потім звідкись віддаля долинув різкий, пронизливий звук, і я зрозумів: хтось сурмить у мисливський ріг.

— Піддай «газу», — сказав раптом Рендом. — Це, мабуть, Джуліан сурмить.

Я натиснув на педаль акселератора.

Ріг загудів удруге, вже ближче.

— Його кляті собаки розірвуть нашу машину на уламки, а птахи виберуть нам очі! — сказав Рендом. — Чорт, ми нарвалися на нього тоді, коли він якнайкраще готовий до зустрічі! Не знаю, на що Джуліан полює, але задля такої здобичі, як два його брати, він знехтує будь-яким звіром.

— Живи сам і дай жити іншим, — ось моя нинішня філософія, — зауважив я.

Рендом усміхнувся:

— Яка оригінальна думка! Б'юсь об заклад, твоєї філософії вистачить максимум на п'ять хвилин.

Мисливський ріг лунав щоразу ближче.

— Прокляття! — вилаявся Рендом.

Спідометр з дивними рунічними цифрами показував сімдесят п'ять миль на годину, їхати такою дорогою ще швидше я боявся.

Ріг мисливця — три розлогих гудки — озвався зовсім поруч, і десь близько, ліворуч, загавкали мисливські пси.

— Звідси до справжньої Землі рукою подати, а от до Амбера — їхати та їхати, — сказав мій брат. — Гнати через прилеглі Тіні — справа безнадійна, бо якщо він женеться за нами, то і там нас дожене. Або тінь його.

— То що нам робити?

— Гнати щодуху й молитися, щоб він полював не на нас.

І знову прогудів мисливський ріг, цього разу вже майже над вухом.

— Чорт забирай, він що, на паровозі скаче? — не витримав я.

— Думаю, на Морґенштерні. Звірюка! З усіх коней, яких створив Джуліан, то найшвидший.

Створив! Це слово скалкою засіло у моїй голові, і я почав міркувати, що воно означало. Авжеж, підказав мені внутрішній голос, усе так і є. Джуліан таки справді створив з численних тіней Морґенштерна, наділивши цього звіра швидкістю урагану і силою величезної парової машини.

Я пригадав, що ця звірюка не викликала в мене жодних інших почуттів, окрім страху, а вже за мить дивився на страшного коня.

Морґенштерн на добрих шість хендів[18] перевищував найбільшого з усіх коней, яких я будь-коли бачив: сірої масті, мав мертвотні очі кольору веймарської лягавої[19], а копита його світилися сталевим блиском. Він вихором мчав нарівні з машиною, а у сідлі, припавши до кінської гриви, сидів Джуліан, точно такий, як був зображений на гральних картах: довге чорне волосся, ясно-блакитні очі, лускаті білі обладунки...

Усміхнувшись нам, він помахав рукою. Морґенштерн трусонув головою, і його розкішна грива затріпотіла на вітрі, наче стяг. Ноги коня працювали в такому шаленому темпі, що перетворилися на розмиту пляму.

Я пригадав, як у старі часи служник Джуліана за його наказом нап'яв мій одяг, у якому я вже не ходив, і мучив тварину. Ось чому трохи згодом, під час одного з полювань, цей звір намагався мене розтоптати, коли я зіскочив зі свого коня, щоб зняти шкуру з упольованого оленя.

А зараз довелося знову зачинити вікно в машині, аби Морґенштерн не зрозумів із запаху, що тут є я. Однак мене помітив Джуліан, і, думаю, я правильно зрозумів, що це могло означати для мене. І справа, і зліва від нього, і ззаду, і спереду — всюди бігли люті гончаки з твердими, як камінь, тілами й сталево-міцними зубами. Вони також походили з Тіні, бо жоден звичайний собака неспроможний так бігати. Хоча, про яку нормальність можна говорити, перебуваючи у цьому місці.

Потім Джуліан подав нам знак зупинитись, і я зиркнув на Рендома. Той кивнув.

— Якщо не зупинимося, він усе одно наздожене, — мовив Рендом. Тож я натиснув на гальма, й авто, сповільнивши хід, зупинилося.

Морґенштерн звівся дибки, задригав передніми ногами у повітрі, потім ударив об землю відразу чотирма копитами і пішов легким галопом. Пси з висолопленими язиками крутилися неподалік, їхні боки важко здіймалися. Кінь блищав, ніби вкритий поливою, але я знав, що це піт.

— Ба, яка несподіванка! — характерним повільним голосом, неначе знехотя, кинув Джуліан, і величезний чорно-зелений яструб, описавши в повітрі коло, сів йому на ліве плече.

— Що правда, то правда, — відповів я. — Як твої справи?

— Шикарно, — вищиривсь у посмішці Джуліан, — як і завжди. А як поживаєш ти, як братик Рендом?

— Я живий-здоровий, — сказав я, а Рендом, кивнувши, додав:

— Чесно кажучи, я гадав, що такої години тобі буде не до полювання.

Джуліан зиркнув через переднє скло на Рендома.

— А мені подобається вбивати звірів, — зізнавсь. — І ще не виходять із голови всякі родичі.

По моїй спині, згори донизу, пробіг легенький холодок.

— Я полював, а тут ви на гримучому тарантасі, — сказав Джуліан. — Де б здогадався, що в ньому сидять такі красені! Наскільки розумію, ви не просто катаєтеся, щоб розвіятись, а цілеспрямовано кудись ідете, правда? Скажімо, в Амбер?

— Правда, — погодивсь я. — А можна поцікавитися: чому ти тут, а не там?

— Ерік настановив мене наглядати за дорогою, — пояснив Джуліан, і коли він назвав це ім'я, рука моя сягнула до одного з пістолетів у мене за поясом. Однак щось підказувало мені, що куля безсила проти обладунків Джуліана. Довелося міркувати, як ліпше вистрілити в Морґенштерна.

— Ну, брати, — посміхнувся Джуліан, — ласкаво прошу додому і бажаю вам щасливої дороги. Зустрінемося пізніше в Амбері, тепер я в цьому більше ніж певен. Приємного вам дня, — і, сказавши це, він розвернув коня та помчав углиб лісу.

— А чи не вшитися нам під три чорти? — запропонував Рендом. — Джуліан явно затіває засідку або погоню, — після цих слів він витягнув з-за пояса свій пістолет і поклав його на коліна.

Ми поїхали далі з нормальною швидкістю.

Хвилин за п'ять, коли я відчув себе спокійніше і дихання моє полегшало, знову долинув звук мисливського рогу. Я натиснув педаль «газу», знаючи, що Джуліан однаково наздожене нас, але намагався виграти час і від'їхати якнайдалі. Машина йшла юзом на поворотах, з ревом злітала на пагорби і пролітала над долинками. Дорогою нам трапивсь олень, але я, не зменшуючи швидкості, крутнув кермо й обминув тварину, уникнувши зіткнення.

Ріг лунав уже ближче, і Рендом брудно лаявся впівголоса.

Звідкись спало переконання, що нам ще їхати та їхати цим лісом, і мушу визнати, мене то аж ніяк не тішило.

Дорога стала рівною й прямою, як стріла, і приблизно хвилину я гнав машину, витискаючи з двигуна все. Поки ми так летіли, рев рогу дещо віддалився. Потім дорога змінилася: суцільні закрути й зиґзаґи, їхати довелося тихіше. І знову Джуліан почав нас наздоганяти.

Ще хвилин через шість я побачив його у дзеркалі заднього виду. Він летів дорогою в оточенні своєї зграї, котра гавкала та вищала, не відстаючи від господаря.

Рендом опустив скло у вікні машини, ще за хвильку висунувся в нього і почав стріляти.

— Дідько взяв би його обладунки! — вилаявся він. — Я поцілив у нього щонайменше двічі, а йому хоч би що!

— Не хочеться вбивати його звіра, — зауважив я, — але, мабуть, таки доведеться...

— Стріляв я вже у нього, кілька разів, — сказав Рендом, кинув під ноги пістолет без патронів і дістав інший. — Або я не такий добрий стрілець, як вважав, або люди праві: щоб порішити Морґенштерна, треба мати срібну кулю.

Патронів вистачило, щоб укласти шістьох псів, однак ще зо дві дюжини собак залишалися живими й неушкодженими.

Я передав йому один зі своїх пістолетів, і він уклав ще п'ятьох гончаків.

— А останню кулю прибережу для Джуліанової голови, — сказав Рендом. — Ось нехай тільки наблизиться.

Зараз від них до нас було з пів сотні футів, і щомиті ця відстань скорочувалась. Я різко натиснув на гальма. Кілька собак не встигли вчасно зупинитись, а Джуліан раптом зник — і над нами промайнула темна тінь.

Кінь пролетів над машиною. Торкнувшись землі, він крутнувся на місці, й коли Морґенштерн разом із вершником стояли передом до нас, я до краю натиснув на «газ» — і авто рвонуло вперед.

Велично відскочивши вбік, Морґенштерн ухилився від зіткнення. У дзеркало заднього виду я бачив, як двоє псів облишили відірваний бампер і знову кинулися в погоню. Кілька собак лежали на дорозі, однак зо п'ятнадцять-шістнадцять псів усе ще бігли за нами.

— Клас! — вигукнув Рендом. — Твоє щастя, що їх не зацікавили колеса. Мабуть, уперше в житті полюють на машину.

Я дав йому останній пістолет.

— А зараз повернімося до наших песиків.

Він добре цілився, перш ніж вистрілити, й уклав ще шістьох.

Джуліан їхав нарівні з машиною, в руці поблискував меч.

Я посигналив, сподіваючись наполохати Морґенштерна, та кінь і вухом не повів. Тоді я різко вильнув у їхній бік, однак кінь ефектно вивернувся. Рендом, збоку від мене, зігнувшись, узяв пістолет у праву руку й, підперши її лівою, через моє вікно почав цілитись у вершника.

— Ще не стріляй, — зупинив я. — Зараз дещо спробую...

— Ти ненормальний! — вигукнув Рендом, коли я знову натиснув на гальма.

Та пістолет він опустив.

Щойно ми зупинились, я розчахнув дверцята і як був, босоніж, вискочив із машини!

Ухилившись від удару клинка Джуліана, схопив його за руку та скинув із сідла. Він угатив мені в голову затягнутим у металеву луску лівим кулаком, і від дикого болю в моїх очах затанцювали феєрверки.

Джуліан як гепнув, так і лежав, оговтуючись від падіння. Біля мене колували, клацаючи зубами, пси, а Рендом відбивав їх ногами. Я підібрав із землі клинок Джуліана й вістрям упер йому в горло.

— Забери псів! — вигукнув я. — Бо так і пришпилю тебе до землі!

Він щось крикнув собакам, і ті відійшли. Рендом, схопивши Морґенштерна за повід, намагався втримати коня.

— Ну, любий брате, що хочеш сказати на своє виправдання? — запитав я.

Очі Джуліана спалахнули синім холодним вогнем, однак обличчя не виказувало жодних почуттів.

— Якщо хочеш мене вбити, то не тягни, — прохрипів він.

— Коли буде треба — вб'ю, — запевнив я його і відчув дивну радість, побачивши на бездоганно білих обладунках сліди бруду. — А тим часом краще скажи: що ти ладен віддати за своє життя?

— Дивне запитання! Звичайно, все, що маю!

Я ступив крок назад.

— Вставай, — наказав йому. — Лізь на заднє сидіння.

Джуліан слухняно підвівсь, і перш ніж він пірнув у машину, я забрав у нього кинджал. Рендом сів на своє місце спереду, тримаючи пістолет з останнім патроном навпроти голови Джуліана.

— Чому просто не вбити його? — поцікавився Рендом.

— Думаю, він може бути нам корисним, — пояснив я. — Мені ще стільки всього треба з'ясувати... Крім того, нам їхати і їхати.

Ми вирушили далі. Я бачив, як собаки зірвалися з місця та побігли слідом за машиною. Морґенштерн ішов легким галопом і теж не відставав від нас.

— Боюся, що в ролі заручника я мало чим вам допоможу, — озвався Джуліан. — Навіть якщо ви почнете мене катувати, зможу сказати не більше, ніж знаю, а це небагато.

— От і почни з цього, — запропонував я.

— Відколи крутилася ця карусель, — почав Джуліан, — позиція, в якій перебуває Ерік, — найсильніша. Він сидить в Амбері, а це вже чимало. Принаймні мені так здалося, тож я запропонував йому підтримку. Якби замість Еріка був хтось із вас, я, напевне, зробив би те саме. Ерік довірив мені сторожувати Арденни, бо тут пролягає один із головних шляхів. Джерард — на півдні, тримає підходи з моря, а Каїн робить те саме на північному узбережжі.

— А що Бенедикт? — поцікавився Рендом.

— Не знаю. Я нічого не чув. Він, мабуть, із Блейзом. А може, десь іще у Тінях і навіть нічого не знає про цю круговерть. Чи, може, його вже нема серед живих. Стільки років минуло, а від нього — жодної звістки.

— Скільки у тебе людей в Ардені? — запитав Рендом.

— Тисяча з гаком, — відповів Джуліан. — Цілком можливо, що хтось із них дивиться зараз на нас.

— І якщо вони хочуть, щоб ти й далі залишався живим та здоровим, то нехай більше нічого не роблять, — застеріг його Рендом.

— Ти правий, як ніхто інший, — сказав Джуліан. — Знаєш, Корвіне, мушу визнати, ти вчинив дуже мудро, коли не вбив мене, а саме взяв у полон. Так тобі буде простіше проїхати через ліс.

— Ти це кажеш тільки тому, що хочеш жити, — докинув Рендом.

— А хто ж не хоче! Ну то як?

— Що — як?

— В обмін на те, що я вам розповів, ви залишите мені життя.

Рендом засміявся.

— Ти розповів нам сущий мізер, я певен, що з тебе можна витягнути трохи більше. Коли у нас буде змога зупинитися, ми неодмінно спробуємо. Що скажеш, Корвіне?

— Побачимо, — відповів я. — А де Фіона?

— Гадаю, вона десь на півдні, — сказав Джуліан.

— Що знаєш про Дейдру?

— Нічого.

— Левелла?

— Левелла в Ребмі.

— Чудово, — підсумував я. — Схоже, ти сказав мені все, що тобі відомо.

— Саме так.

Далі ми їхали мовчки, й нарешті ліс почав рідішати. Я вже давненько втратив з виду Морґенштерна, зате інколи бачив Джуліанового яструба, коли той пролітав над нами. Дорога повела вгору, тепер ми рухалися до проїзду між двома фіолетовими горами. Не минуло й години, як дорога почала звиватися між величезними кам'яними брилами.

— Чудове місце для заслону, — сказав Рендом.

— Чудовіше й бути не може, — озвавсь я. — А ти що скажеш, Джуліане?

Він зітхнув.

— Так, — по хвилі погодився Джуліан, — і дуже скоро ми нарвемося на такий заслін. А зрештою, чому б вам його не обминути?

Ми обминули. Коли вже під'їжджали до воріт і стражник у коричнево-зеленому шкіряному одязі та з оголеним мечем наблизився до нас, я показав великим пальцем на заднє сидіння й запитав:

— Сам зрозумієш чи допомогти второпати?

Стражник усвідомив усе сам та й нас також упізнав.

Він поквапно підняв перед нами ворота і, коли ми в'їжджали, віддав нам честь, салютуючи.

Було ще двоє воріт, перш ніж ми здолали перевал, а коли рушили далі, раптом з'ясувалося, що Джуліанів яструб несподівано кудись щез. Ми проїхали ще кілька тисяч футів дорогою, що вела вгору, і я зупинив машину перед крутим стрімчаком. Праворуч од нас зяяло пусткою глибоке урвище.

— Виходь, — сказав я. — Прогуляєшся трохи.

Джуліан сполотнів.

— Не плазуватиму перед тобою, — сказав він, ступивши на землю. — І не благатиму пощади.

— Чорт! — вигукнув я. — Якби ти знав, скільки часу переді мною вже ніхто не плазував! Ну... то хоча б підійди до того краю... Трохи ближче, будь ласка.

Рендом не зводив дуло пістолета з братової голови.

— Якийсь час тому, — сказав я Джуліанові, — ти висловився, що, мабуть, міг би запропонувати свою підтримку будь-кому, хто опинився б на місці Еріка...

— Чиста правда.

— Поглянь униз.

Він подивився. Прірва була глибокою.

— Чудово, — сказав я. — Запам'ятай свої слова, на випадок, якщо все раптом зміниться. І не забудь, хто залишив тобі життя там, де будь-хто інший вчинив би навпаки. — Я повернувся до Рендома: — Їдьмо далі, брате.

Ми поїхали далі, а Джуліан, важко дихаючи, звівши брови докупи, залишився стояти над урвищем.

Ми дісталися найвищої точки тоді, коли у нас майже закінчився бензин. Я увімкнув нейтральну передачу, заглушив двигун, і ми почали довгий спуск.

— А знаєш, — озвався Рендом, — по-моєму, ти аж ніяк не втратив колишньої хитромудрості. Якби на твоєму місці був я, то після всіх витівок, мабуть, пристрелив би Джуліана. Однак, думаю, ти зробив правильно. І якщо ми обскачемо Еріка, я сумніваюся, що Джуліан стане горою за нього. Хоча, з іншого боку, розповість йому про все, що сталося.

— І не дивно, — погодивсь я.

— Окрім того, ти мав більше причин бажати його смерті, ніж будь-хто з нас.

Я всміхнувся.

— На особистих почуттях не побудуєш ані розумної політики, ні законних рішень, ані ділових стосунків.

Прикуривши дві сигарети, Рендом одну дав мені.

І, дивлячись крізь димок униз, я вперше побачив те море. Під темно-синім, майже нічним небом з його золотосяйним сонцем, що висіло над обрієм, море здавалося густим, липким, як фарба, цупким, мов відрізок тканини насичено-синьої, ледь не фіолетової барви; і коли я дивився на море, мене проймав дрож. Раптом я упіймав себе на тому, що розмовляю незнайомою мені мовою. Я читав «Баладу про тих, які борознять моря». Рендом слухав, не перериваючи, і коли я закінчив, запитав:

— Дуже часто доводиться чути, що автор балади — це ти. Правду кажуть чи брешуть?

— Це було так давно, — відповів я, — що вже й не згадаєш.

Стрімчак, уздовж якого їхала машина, дедалі більше відхилявся ліворуч, і чим довше ми спускалися похилим шляхом до порослої лісом долини, тим ширшало море перед нами.

— Маяк Карби, — Рендом махнув рукою в бік величезної сірої вежі, що височіла над водою за кілька миль од берега. — Уже зовсім забув про нього.

— І я забув. Дуже дивне відчуття при поверненні додому... — раптом я усвідомив, що ми говоримо вже не англійською, а мовою, яка зветься тарі.

Через пів години ми опинилися внизу. Якийсь час машина рухалася за інерцією, а потім я завів двигун. Коли він загудів, з невисоких чагарів ліворуч од нас у небо знялася зграйка темних птахів. Із укриття вигулькнула сіра тінь, дуже схожа на вовка, і метнулася в найближчі зарості. Невидимий досі олень, до якого скрадався цей хижак, помчав широкими стрибками геть. Ми були в лісистій долині, щоправда, ліс у ній ріс не такий густий і високий, як Арденський. Полого, однак неухильно долина збігала до далекого моря.

Ліворуч, усе вище і вище, здіймалися гори. Чим глибше ми в'їжджали у долину, тим ширша панорама розкривалася перед нами, і ми могли вповні оцінити солідну висоту хребта, яким, далеко не найвищим його схилом, недавно котилася наша машина. Чим далі до моря тягнулися гори, тим вищими вони ставали, і здавалося віддаля, що хтось накинув їм на кам'янисті плечі мантію, у якій перемішалися різні барви. Тут були і зелена, й бузкова, й лілова, і золотава та чорнильно-синя. Хребет стояв, повернутий лицем до моря, і тому-то ми його не бачили, зате спостерегли тонку вуаль примарних хмар, що сплелася неначе при його потилиці, тобто з нашого боку найвищого піку, і час від часу сонце вогнисто підсвічувало хмари. За моїми розрахунками, між нами й тим місцем було миль тридцять п'ять, а стрілка на автомобільному бензометрі опала вже майже до нульової позначки. Я знав, що мета нашої мандрівки — ця найвища вершина, і мене наповнювало нестримне бажання дістатись її. Рендом дивився туди саме, куди і я.

— А гора як стояла, так і стоїть, — сказав я.

— Про неї я вже майже забув, — зізнався Рендом.

Перемикаючи швидкість, я зауважив, що на моїх штанах з'явився блиск, якого раніше не було. Крім того, вони стали звужені згори донизу, а ще я помітив, що кудись поділися відвороти на штанах. Потім мою увагу привернула сорочка.

Тепер вона більше скидалася на чорну куртку, що по краях мала срібну оздобу. Пояс мій теж зазнав змін, помітно поширшавши.

Детальне обстеження показало, що срібним кантом були також прикрашені шви на моїх штанах.

— Дивись, який красень, — сказав я, хизуючись оздобленням перед Рендом ом.

Він реготнув, а потім я побачив, що й на ньому теж не знати звідки взяті коричневі штани в червону смужку та коричнево-оранжева сорочка. А на сидінні коло нього лежав коричневий берет із жовтим обідцем.

— Я чекав, коли ти нарешті помітиш... — сказав Рендом. — Як відчуття?

— Дуже добре, — відповів йому. — До речі, наш бензин уже майже закінчився.

— І нічим не зарадиш, — розвів він руками. — Зараз ми у реальному світі, й будь-яка гра з Тінями потребує нелюдських зусиль. Я вже мовчу про те, що ми залишимо слід. Боюся, коли машина зовсім здохне, нам доведеться розім'яти ноги.

Машина заглухла через дві з половиною милі. Скотивши її на узбіччя дороги, я зупинився. Сонце хилилося до західного небокраю і бажало нам приємного вечора, на землю лягли довгі тіні.

Я потягнувся до заднього сидіння. Мої туфлі стали чорними чобітьми, і коли я їх намацав, там щось металево брязнуло.

Потягнувши це «щось», я дістав важкий срібний меч та піхви. Вони припасували до мого пояса так, неначе зроблені саме для нього. Був там і чорний плащ із застібкою у формі срібної троянди.

— А ти думав, що вже ніколи не побачиш їх, так? — поцікавився Рендом.

— Майже вгадав.

Вийшовши з машини, ми рушили далі пішки. Вечір був прохолодний і пахучо-бадьорий. На сході загорялися зорі, вечірнє сонце заривалося в перину хмар.

Ми прошкували дорогою, й Рендом сказав:

— Щось я не в захваті від цього...

— Ти про що?

— Надто легко нам усе давалося, принаймні дотепер, — пояснив він. — І це мене насторожує. Ми доїхали аж до Арденського лісу — і хоч би одна серйозна перешкода. Ну, так, ще Джуліан попробував опікуватися нами — але я вже й не знаю, що думати... З такою легкістю дістатись аж сюди — боюся, це неспроста. Можливо, нам просто дозволили це зробити.

— І в мене була така думка, — збрехав я. — По-твоєму, чого нам сподіватися?

— У мене передчуття, — сказав Рендом, — ніби ми ліземо прямо в пастку.

Кілька хвилин ми ішли мовчки. Потім я запитав:

— Може, засідка? У цих лісах аж надто спокійно...

— Звідки я знаю?

Ми пройшли зо дві милі, а потім сонце опустилося за небокрай. Ніч була чорною, в небі яскраво світилися зорі.

— Як для нас із тобою, то трохи дивний спосіб просування, — зауважив Рендом.

— Твоя правда.

— А взяти коней — страшно.

— Мені теж, — погодивсь я.

— А ти що думаєш про це? — поцікавився Рендом.

— Та нічого доброго! — відповів я. — Нутром чую, скоро вони сядуть нам на хвіст.

— То, може, нам забратися з дороги?

— І про це я вже міркував, — знову збрехав я, — і здається мені, якщо візьмемо трохи вбік, то такий маневр нам аж ніяк не зашкодить.

Так і зробили.

Ішли між деревами, проминали чорні обриси скель та кущів. На небо повільно виплив місяць — великий, сріблистий — і розігнав нічну темряву.

— Мені постійно здається, що пройти не зможемо, — раптом сказав Рендом.

— А ти у це віриш?

— Радше так, аніж ні.

— Чому?

— Надто далеко і так само швидко, — пояснив Рендом. — І це мені зовсім не до вподоби. Зараз, коли ми у справжньому світі, надто пізно повертатися назад. Грати з Тінями не можемо, тож доведеться покладатися на мечі. — (Він був озброєний коротким полірованим клинком.) — І тому мені здається, що саме Ерікова добра воля дозволила нам опинитися в цьому місці. Тут особливо не поманевруєш, та коли ми вже добралися сюди, то я волів би відвойовувати кожен дюйм дороги з мечем у руках, аніж іти отак...

Ми пройшли ще милю і зупинилися, щоб викурити по сигареті, прикриваючи вогники долонями.

— Шикарна ніч, — сказав я Рендому та свіжому вітерцеві.

— Мабуть, так... О, а це що?

Неподалік од нас хтось шелестів кущами.

— Напевне, звір якийсь.

Рука Рендома вже стискала клинок. Ми кілька хвилин почекали, але нічого більше не почули. Він уклав меч у піхви, і ми пішли далі.

Із-за наших спин не долинало більше жодних звуків, а через деякий час я почув щось попереду.

Повернувся до Рендома — він кивнув, і ми ступали вже обережніше.

Там, далеко, на відстані було слабке сяйво, начебто від похідного багаття.

Жодних звуків більше не чули. Рендом кивнув головою, показуючи, що приймає моє старшування, коли я махнув йому, аби він ішов за мною, і подавсь у бік вогнища, вглиб лісу праворуч.

Збігла майже година, перш ніж ми дісталися табору. Навколо вогнища сиділо четверо чоловіків, ще двоє спали у тіні неподалік. Дівчина, яка була прив'язана до закопаного в землю стовпа, сиділа, повернувши голову в протилежний од нас бік, і коли я краще розгледів полонянку, мені від подиву аж серце тьохнуло.

— Хіба це можливо?.. — прошепотів.

— Угу, — теж тихенько сказав Рендом, — думаю, так.

А потім вона повернула до нас голову, і я пересвідчивсь у своїй правоті.

— Дейдра!

— Ну, і чим проштрафилося наше стерво? — запитав Рендом. — Судячи з того, у що вбрані ці хлопці, припускаю, що вони ведуть її назад в Амбер.

Люди, які супроводжували Дейдру, були одягнуті у чорне, червоне та срібне. З козирних карт, а може, й ще звідкись, я знав, що це кольори Еріка.

— Якщо Ерік чекає побачення з нею, — сказав я, — то давай позбавимо його такого задоволення...

— Я ніколи не був шанувальником Дейдри, — озвався Рендом, — але знаю, що ти іншої думки про неї, а тому... — і він витягнув із піхов меч.

Те саме зробив і я.

— Приготуйся, — попередив я Рендома, узявши меч напоготів. І ми налетіли на них. За дві хвилини все закінчилося.

Дейдра дивилася на нас, і при світлі вогню її лице здавалося спотвореною маскою. Вона плакала і сміялася, голосно й налякано вигукувала наші імена. Я перерізав пута і допоміг їй підвестися.

— Наші вітання, сестричко! Не бажаєш піти разом із нами в Амбер?

— Ні, — відповіла вона. — За порятунок я вам дякую, але волію триматися подалі від Амбера. Та й ви туди не на прогулянку зібралися, хіба не так?

— Трон Амбера чекає на переможця, — повідомив Рендом. Для мене це було новиною. — А ми — зацікавлена сторона.

— Якщо у вас є клепка в голові, ви обминете цей престол десятою дорогою — і проживете довше, — порадила Дейдра.

Вона була страшенно гарною, хоча дещо втомленою і брудною.

Я обійняв її за плечі, бо мені захотілося це зробити, і притиснув до себе. Рендом надибав десь міх із вином, і ми дружно випили.

— Ерік — єдиний принц в Амбері, — повідомила Дейдра, — і військо вірне йому.

— Я не боюся Еріка, — відповів я, хоча насправді вже не був аж так у цьому впевнений.

— Він нізащо не пустить тебе до Амбера, — сказала вона. — Я була його полонянкою, поки, два дні тому, не натрапила на потаємний хід. Думала, що зможу перечекати в Тінях, поки вляжеться ця метушня, однак у такій близькості від реального світу це практично неможливо. Тож уже сьогодні вранці опинилася в руках його хлопців. Коли б мене повернули назад, гадаю, ніщо не заважало б йому вбити мене, тож не знаю... Словом, у будь-якому разі я в цьому місті була б не більше, ніж лялькою. Ерік, мабуть, буде казитися, та знов-таки, не впевнена в цьому.

— А що Блейз? — доправився Рендом.

— Він наганяє з Тіней різну погань, і Ерік страшенно стурбований. Однак Блейз ще не воював з Еріком на повну силу, і це також тривожить Еріка, й важко зрозуміти, кому дістануться корона та скіпетр, хоч Ерік і тримає його безперервно у правій руці.

— Зрозумів. Про нас він коли-небудь щось казав?

— Про тебе, Рендоме, ні. А про Корвіна — так. Ерік ще досі боїться повернення Корвіна. Якщо йти далі на Амбер, то миль зо п'ять від нас дорога ще порівняно спокійна, зате далі що не крок, то загроза. Що не камінь, то пастка, що не дерево — засідка. Усе через Блейза і через Корвіна. Ерік хотів, щоб ви дійшли до цього місця, бо звідсіля не почаклуєте з Тінями, та й від влади його тут непросто сховатися. Потрапити в Амбер, обминувши всі пастки Еріка, — ви про таке і мріяти не смійте!

— Але ж ти втекла...

— Зі мною — інша річ. Я втікала з Амбера, а ви йдете в Амбер. Та й за вами він навряд чи стежитиме так, як за мною. Бо, по-перше, я жінка, а по-друге, не претендую на трон. Однак і я не втекла, як бачите.

— Уже втекла, сестричко, — мовив я, — і будеш вільною, допоки мій меч спроможний заступитися за тебе.

Дейдра поцілувала мене в чоло і стиснула мою руку. Мені завжди подобалося, коли вона так робила.

— Б'юсь об заклад, за нами стежать, — сказав Рендом, і за його знаком ми розчинилися в темряві.

Залігши під кущем, почали пильно вдивлятися туди, звідки щойно прибули.

Невдовзі наше перешіптування довело мені, що приймати рішення мав я. Питання, що тривожило нас, було дуже простим: що далі?

Однак воно було й життєво важливим, і зволікати з відповіддю я не міг. Знав, що не можу покластися на них, навіть на милу Дейдру, та якщо вже бути з кимось відвертим, то тільки з ними: принаймні Рендом уже по вуха був поглинутий тією самою справою, що я, а Дейдра... Дейдра — моя улюблена сестра.

— Дорогі родичі! — звернувсь я до них. — Мені треба зізнатися вам... — Я й незчувсь, як правиця Рендома лягла на руків'я меча. Ось наскільки можна довіряти одне одному!.. Я уявив, як вихориться у нього в голові: «Корвін завів мене сюди, щоб зрадити...»

— Якщо ти завів мене сюди, щоб зрадити, — проказав Рендом, — не сподівайся, що пощастить узяти живим.

— Ти смієшся? — здивувавсь я. — Мені потрібна твоя допомога, а не голова. А сказати хочу ось що: не маю найменшої гадки, що тут у вас коїться! Про щось здогадуюсь, але не можу до пуття сказати, ні де ми, ні що таке Амбер, і з якого такого дива ховаємося в кущах від чиїхось молодчиків. Як на те вже пішло, то навіть не знаю, хто я такий!

Запала з біса довга тиша. Потім Рендом пошепки запитав:

— Як накажеш тебе розуміти?

— Справді, як? — додала Дейдра.

— А так, — відповів братові, — що я обвів тебе круг пальця, Рендоме. Тобі не здалося дивним, що я всю дорогу тільки те й робив, що вів авто?

— Ти ж у нас за старшого, — мовив Рендом, — от я й думав, що реалізуєш якісь свої плани. Крім того, твоя поведінка в дорозі була осмисленою. Я знав, що ти — це ти, тобто Корвін.

— А я дізнався про це лише кілька днів тому, — зізнавсь я. — Знаю, що всі називають мене Корвіном, але недавно пережив аварію. Не обійшлося без ушкоджень голови — коли стане трохи світліше, покажу вам шрами, — тож у мене прогалини в пам'яті. Нічого не розумію, коли ви теревените про якісь Тіні. Та й про Амбер, якщо чесно, пригадую дуже мало. Єдине, що залишилося в пам'яті, — це мої родичі, та ще той факт, що нікому з них не можу довіряти. От і вся моя сумна історія. Що тут можна зробити?

— Боже мій! — вигукнув Рендом. — О, тепер бачу! Тепер розумію ті дрібнички, що збивали мене з пантелику в дорозі... Цікаво, як тобі вдалось обдурити Флору? Наче малу дитину!

— Думаю, пощастило, — не став вихвалятись я, — плюс трохи інтуїції... Хоча, ні! Просто Флорі бракнуло клепки в голові. Але хай там що, ви мені справді потрібні.

— Як думаєш, ми звідси можемо втекти у Тіні? — запитала Дейдра. Зверталася вона явно не до мене.

— Можемо, — сказав Рендом, — але я проти. Мені хочеться бачити Корвіна в Амбері, а Ерікову голову — на палі. Щоб справдилось і перше, і друге, напевне, варто ризикнути. Тож я проти повернення в Тіні. А ти, якщо хочеш, вертайся. Ви всі говорите, що я слабак і пустодзвін. От ми це й перевіримо. Якщо я вже взявся до справи, то треба її завершити.

— Дякую, брате, — сказав я.

— Зустрітися при місяці — не до добра, — підсумувала Дейдра.

— Ти так і залишалася б прив'язаною до стовпа, — сказав Рендом. Дейдра промовчала.

Ми продовжували лежати, й невдовзі на таборище вийшло троє воїнів. Вони роззирнулися. Потім двоє з них припали до землі й почали принюхуватися.

Після того вони подивились у наш бік.

— Верви, — прошепотів Рендом, коли ті рушили до нас.

Крізь пітьму я дивився на них. Верви попадали накарачки, і місячне сяйво дивним світлом заграло на їхніх сірих одежах. А вже за мить на нас, хижо сяючи, дивилося три пари очей наших переслідувачів.

Я прохромив срібним клинком першого вовка — і тишу розтяв людський зойк. Рендом з розмаху обезголовив іншого, а Дейдра, на превеликий мій подив, підняла у повітря третього і з огидним хрустом переламала його хребет через своє коліно.

— Швидко, свого меча! — крикнув Рендом; я проткнув двох їхніх жертв срібним лезом, і тишу в лісі знову розітнули людські зойки.

— Вшиваймося звідси негайно! — скомандував Рендом. — Сюди!

І ми пішли за ним.

— Куди йдемо? — запитала Дейдра, коли ми вже з годину, намагаючись залишатися непоміченими, продиралися через чагарники.

— До моря, — відповів Рендом.

— Чому?

— Бо в ньому Корвінова пам'ять.

— Де? Як?

— Де-де — у Ребмі.

— Там вони вас уб'ють, а вашими мізками нагодують рибу.

— Я не збираюся йти аж до кінця. Тобі доведеться ще вийти до моря та переговорити із сестрою твоєї сестри.

— Ти хочеш, щоби він знову пройшов через Лабіринт?

— Так.

— Але ж ризик...

— Я знаю... Слухай, Корвіне, — повернувся до мене Рендом, — відколи ми зустрілись у Флори, я не маю, чим тобі дорікнути. Але якщо раптом виявиться, що ти — ніякий не Корвін, тобі гаплик. Хоча ти, мабуть-таки, Корвін. Не можеш бути кимось іншим. Суджу з того, як ти поводився, навіть не знаючи, хто такий. Ризикни, спробуй подолати місце, котре ми звемо Лабіринтом. Це допоможе тобі відновити всю пам'ять. Ну то як, не боїшся?

— Може, й ні, — сказав я. — А що то таке — Лабіринт?

— Ребма — це місто-привид, — пояснив Рендом. — Підводне відображення Амбера. Усе, що є в Амбері, як у дзеркалі, відбивається в Ребмі. Там мешкають піддані Левелли, живуть так само, як у Амбері. Вони ненавидять мене, адже колись я тут бешкетував, тож, мабуть, не піду з тобою. Якщо будеш з ними відвертим і, може, натякнеш на свою місію, вони, найімовірніше, дозволять тобі пройтися Лабіринтом Ребми, котрий, хоча він лише віддзеркалює Амбер, впливатиме на тебе так само, як він. Тобто, якщо ти насправді син нашого батька, Лабіринт дасть тобі силу мандрувати поміж Тінями.

— А як ця сила мені посприяє?

— Вона допоможе тобі зрозуміти, хто ти такий.

— Тоді згоден.

— От і молодець! У такому разі нам треба йти на південь, нікуди не звертаючи. До сходів — кілька днів дороги... Дейдро, ти підеш із нами?

— Так, я піду з братом Корвіном.

Я знав, що вона відповість ствердно, й дуже зрадів з її слів. Мені було і страшно, і радісно.

Уся ніч минула для нас у дорозі. Ми обминули три військових загони, а вранці знайшли печеру і полягали спати.

5

Ще дві ночі ми йшли до чорно-рожевих пісків величного моря. На ранок третього дня ступили на берег. Напередодні увечері вдало проскочили перед носом невеличкого загону. Одначе ми не дуже поспішали виходити на видноту, поки не було точно знайдено потрібне місце — Фаєла-біонін — тобто Сходи до Ребми, звідки, швидко й безпечно, ми зійшли б до самісіньких сходів.

Вранішнє сонце відкидало міріади сліпучих іскор на колихкі піняві води, їхній танок сліпив наші очі, тож годі було роздивитися, що ж ховається там, під поверхнею. Два дні ми харчувалися тільки фруктами, котрі запивали водою, і я був голодний як вовк, однак усе забув, побачивши берег — широкий, похилий, помережаний смугами, з несподіваними поворотами та підйомами коралових, оранжевих, рожевих і червоних барв; із вкрапленнями черепашок, корабельних уламків та дрібних, до блиску відшліфованих водою камінців. Море за берегом, блакитно-золотисто-пурпурове, то здіймалося, то опускалося з лагідним хлюпанням, і радісно струмів під фіолетовими небесами легкий, благословенний бриз.

Гора Колвір у сяйві світанку, що в усі часи тримала Амбер, наче мати дитя, була миль за двадцять ліворуч, на північ од нас. Сонце позолотило її, накривши місто веселковою вуаллю. Позирнувши на цю гору, Рендом скрипнув зубами й відвернувся. Напевне, я зробив те саме.

Дейдра торкнула мене за руку, махнула головою та пішла на північ, паралельно до лінії берега. Ми з Рендомом рушили за сестрою. Наскільки я міг зрозуміти, мали йти, поки не трапиться відомий їй орієнтир.

Пройшли зо чверть милі, коли раптом здалося, що земля під ногами легенько двигтить.

— Коні гупають! — просичав Рендом.

— Дивіться! — вигукнула Дейдра. Задерши голову, вона вказувала на якийсь предмет угорі.

Я поглянув туди.

У небі над нами ширяв орел.

— Ще далеко? — поцікавивсь я.

— Он до тієї купки, — показала Дейдра, і футів за сто від нас я побачив невелику, футів вісім заввишки, усічену піраміду, що була складена з великого сірого кругляка, битого вітром, піском і водою.

Стукіт копит поближчав, а потім озвався мисливський ріг, хоча й не таким звуком, як у Джуліана.

— Мерщій! — крикнув Рендом, і ми всі троє кинулися бігти.

Коли подолали кроків з двадцять, орел спустився. Він шугонув на Рендома, але той виставив клинок і махнув перед птахом. Тоді орел накинувся на Дейдру.

Видобувши меч із піхов, я спробував ударити пернатого нападника. Полетіло пір'я. Орел злетів — і знов упав на нас, і цього разу мій клинок ударивсь об щось тверде. Птах ніби впав, однак сказати це напевне я не міг — нам було не до нього. Цокання копит стало вже чітким і гучним, а ріг лунав зовсім близько.

Ми порівнялися з пірамідою, і Дейдра, повернувши праворуч, побігла в бік моря.

Я не збирався перечити людині, котра, схоже, знала, що робить. Продовжуючи бігти за нею, краєм ока побачив вершників.

Вони були ще далеко, але їхні коні щодуху скакали морським берегом. Валували собаки, сурмили роги, а ми з Рендомом гнали, наче очманілі, й, слідом за сестрою, з розгону влетіли у пінявий приплив.

Були вже до пояса у воді, коли Рендом сказав:

— Якщо залишуся тут, то мені смерть, а піду з вами — також смерть.

— Перше неминуче, — сказав я, — у разі ж другого, можливо, вдасться щось придумати. Ходімо!

І ми пішли. Ступали якоюсь кам'янистою поверхнею, котра спускалась у море. Я не знав, як будемо дихати, коли весь час ітимемо по ній, та, схоже, Дейдру це нітрохи не тривожило, і мені довелося вирішити не забивати собі голову марними переживаннями.

Щоправда, виходило це в мене так собі.

Коли вода завирувала вже на рівні голови, я не на жарт стривоживсь. Однак Дейдра вперто ступала вперед, спускаючись дедалі нижче, і я йшов за нею, а за мною — Рендом. Щокілька футів дно робило уступ. Ми спускалися величезними сходами, і називалися вони, я пригадав, Фаєла-біонін.

Ще крок — і мене з головою накриє вода, а Дейдра вже зникла під поверхнею хвиль.

Отож, я вдихнув повні груди повітря, ступив крок уперед — і море зімкнулося наді мною.

Сходи тягнулися під водою, і я йшов по них далі. Вода зовсім не виштовхувала вгору, наче поплавок, і мене це неабияк дивувало. Моя постава залишалася прямою, і я спокійно крокував сходами, немов вони були не в морі, а на земній поверхні, хоча вода й уповільнювала рухи. Цікаво, розмірковував, а що буде тоді, коли я вже не зможу стримувати дихання?

Над головами Рендома та Дейдри підіймалися бульбашки повітря. Я намагався зрозуміти, що ж обоє там роблять, однак мені це не вдалось. Їхні груди підіймалася та опускалися, мовби нічого й не сталося.

Коли від морської поверхні нас відділяло вже футів з десять, Рендом, який тримався ліворуч, обернувся до мене — і я почув його голос. Відчуття було таке, немов я притиснувся вухом до дна ванни, і кожне його слово долітало, наче звук від удару, коли хтось гамселив по її стінці.

Однак я справді чітко чув усе.

— Не знаю стосовно коней, але дуже сумніваюся, що переслідувачам удасться пустити за нами собак, — сказав Рендом.

— Як ви примудряєтеся тут дихати? — так-сяк видушив із себе я. Здавалося, що говорив хтось на віддалі.

— Розслабся, — швидко мовив брат. — Просто видихни й нічого не бійся. Дихай спокійно і не хвилюйся, тут головне — залишатися на сходах.

— Хіба так буває? — здивувавсь я.

— Коли дійдемо до потрібного місця, ти все зрозумієш, — запевнив мене Рендом, і голос його, що пробивався крізь колихку зелену прохолодну масу, віддзвонював, як металевий камертон.

Ми встигли спуститися вже футів на двадцять. Видихнувши трохи повітря, я обережно зробив короткий вдих.

Із моїми відчуттями все було гаразд, тож вдихнув ще трохи, потім видихнув... Тепер і над моєю головою танцювали повітряні бульбашки, однак дискомфорту від цього я не відчував.

Спустилися ще футів на десять. Тиск води, замість того, щоб збільшуватися, залишався незмінним. Сходи, якими ми ступали, немов огортав зеленавий туман. Вони безперервно вели вниз. Прямі, як стріла. Знизу, з-під водяної товщі, пробивалося дивне світло.

— Якщо встигнемо проскочити під аркою, то вважай, що ми в безпеці, — сказала сестра.

— Ви в безпеці, — уточнив Рендом, і я подумав: чим він устиг відзначитись у Ребмі, що його тут так «люблять»?

— Якщо коні ще не ходили цими сходами, то переслідувачам доведеться йти за нами пішки, — сказав Рендом. — Тоді ми їх точно випередимо.

— Якщо вони спішаться, то який узагалі сенс пускатися за нами? — підтримала Дейдра.

Ми пришвидшили крок.

Коли відстань од нас до поверхні сягнула футів п'ятдесят, вода навколо стала чорною і крижаною. Однак те сяйво, яке струміло спереду й знизу, подужчало, а ще кроків за десять я нарешті побачив, що саме його випускало.

Праворуч височіла колона, увінчана кулею, і ця куля променилася світлом. Через п'ятнадцять східців така сама колона стояла ліворуч. Ще за п'ятнадцять сходинок — колона праворуч, потім знову ліворуч, і так далі.

Коли ми порівнялися з колонами, вода потеплішала, почіткішали й обриси сходів. Вони були білі, з рожевим та зеленим відливом, на вигляд — наче мармурові, але, незважаючи на перебування у воді, поверхня їхня не ослизла. Завширшки ці сходи мали футів п'ятдесят, а обабіч — широке поруччя з того самого каменю.

Ми йшли, а повз нас пропливала риба. Обернувшись назад, ніякої погоні я не побачив.

Вода навколо посвітлішала. Коли ми дійшли до першої колони, я второпав: те, що вважав кулею, насправді нею не було. Просто розум людини влаштовано так, що він будь-яке явище намагається пояснити просто і якнайдоступніше. А на вершечку колони, танцюючи, палахкотіло полум'я — високе, футів зо два догори, — від чого вся колона скидалася на велетенський смолоскип. Я вирішив відкласти рбзпити на потім, аби не розпорошувати дихання (хоча це прозвучить дико), украй потрібне для швидкого спуску.

Після того, як ми ступили в таку алею світла і проминули ще шість колон, Рендом сказав:

— За нами погоня.

Повернувши голову, я побачив кілька віддалених постатей, які також спускалися сходами. Четверо з них були верхи на конях.

Скажу вам чесно, дуже дивне відчуття, коли ти під водою смієшся і чуєш свій голос!

— Ласкаво просимо, — мовив я і потягнувся до клинка. — Тепер, коли ми подолали таку відстань, почуваюся сповненим сил!

Але крок ми пришвидшили. Вода ліворуч і праворуч од нас стала темною, мов чорнило. Світло було тільки на сходах, і ми бігли цими сходами, як навіжені. Попереду, ще далеко від нас, я побачив щось схоже на велику арку.

Дейдра перестрибувала по дві сходинки нараз. Сходи, вода — усе здригалося від цокання кінських копит, що лунало за нашими спинами.

Збіговисько озброєного люду, заповнивши весь простір від поруччя до поруччя, було вище й далі, ніж ми. Від загального натовпу відділилося четверо вершників, і зараз вони стрімко наближалися до нас. Дейдра бігла вперед першою, ми — за нею. Я тримав правицю на руків'ї меча, готовий будь-якої миті вихопити його з піхов.

Три, чотири, п'ять... Ми проминули не один ліхтар, перш ніж я знову озирнувсь і побачив вершників, від яких нас відділяло футів п'ятдесят. Піших переслідувачів уже майже не було видно. Попереду височіла арка, до неї залишалося пройти дві сотні футів. Вона була велика і блискуча, немов покрита алебастром, з вирізьбленими на ній тритонами[20], морськими німфами, русалками та дельфінами. І з того боку її нібито стояли люди.

— Їм, напевне, цікаво, що нас сюди привело...

— Якщо не встигнемо, то наша поява буде цікавою хіба що схоластам, — відповів я йому, щодуху поспішаючи до арки. Обернувшись, побачив, що відстань між нами та вершниками скоротилася футів на десять.

Тоді я вихопив меч, і він зблиснув у світлі колони-«смолоскипа». Рендом зробив те саме.

Ще через двадцять сходинок копита застукали так, що зелена вода пішла ходором, і ми, аби нас не посікли клинками, кинулися бігти.

Ще трохи — і вони порівняються з нами. Зараз арка була позаду, нас відділяла від неї якась сотня футів, але якщо ми не відіб'ємося від цієї четвірки, то буде байдуже, чи сто футів до неї, чи сто миль.

Коли вершник, який скакав на мене, змахнув мечем, я пригнувся. Праворуч від цього переслідувача і трохи позаду був іще один вершник, тож, цілком зрозуміло, я змістився ліворуч, ближче до поруччя. Меч ворога був у правій руці, тож, щоби вдарити мене зліва, йому потрібно було розвернутися корпусом.

Коли він ударив, я, перебуваючи у кварті[21], відбив його удар і швидко вдарив сам.

Роблячи випад, суперник сильно нахилився, й вістря мого клинка увійшло йому в шию з правого боку.

Потужний струмінь крові піднявся, немов багряний дим, закрутивсь у зеленавому світлі. Яка досада, подумав навіжено я, що цього не бачить Ван Гог![22]

Кінь промчав мимо мене, і я скочив на другого вершника ззаду. Він обернувся, відпарирував мій удар, але швидкість руху переслідувача, помножена на силу мого удару, таки вибили його із сідла. Коли супротивник упав, я підчепив його ногою, і він поплив. І поки висів наді мною, я знову напав, і ворог удруге відбив мій удар, та це відкинуло його за поручень, де тиск води був набагато більшим, аніж на сходах. Я почув несамовитий крик, а потім стало тихо.

Тоді я обернувся до Рендома, який убив коня і вершника, а тепер бився з другим, спішеним. Поки я підійшов до них, він убив і його й зараз стояв та сміявся. Кров, кружляючи, розпливалася над ними, і раптом я зрозумів, що справді знав божевільного, сумного Ван Гога, й справді стало дуже прикро, що він не міг увічнити таку картину.

Ті, які йшли, були футів за сто від нас, і ми розвернулися та помчали до арки. А Дейдра вже пройшла під нею.

Ми бігли — і втекли від них. І ліворуч, і праворуч од нас стояли озброєні люди, тримаючи напоготів мечі, й наші переслідувачі повернули назад. Тоді ми вклали мечі в піхви, і Рендом сказав:

— Наша взяла!

Ми підійшли до людей, які вийшли заступитися за нас.

Рендом одразу ж отримав наказ здати зброю і, знизавши плечима, скорився. Двоє людей обступили його по боках, ще один став іззаду, і ми продовжили спускатися сходами.

Тут, у товщі води, я майже втратив відчуття часу, однак мій внутрішній годинник підказував, що до арки ми йшли під водою не менше п'ятнадцяти й не більше тридцяти хвилин.

Перед нами височіли золоті ворота Ребми. Ми пройшли через них. І вступили у місто.

Усе було огорнуте зеленим маревом. Стояли будівлі, всі як одна тендітні й у більшості своїй високі, розташовані в певному порядку, їхні кольори теж не здавалися випадковими, і коли мої очі дивилися на це розмаїття, розум гарячково намагавсь осягнути зміст побаченого й видобути із закапелків пам'яті спогади, на які воно мало б наштовхнути. Однак сеанс пригадування закінчився нічим, якщо не брати до уваги знайомого болю, який проймав мене щоразу, коли я силкувався щось пригадати й це у мене не виходило або виходило лише наполовину. І все-таки знав: мені вже доводилося гуляти цими вулицями, а якщо не цими самими, то дуже схожими на них.

Рендом, відколи його взяли під варту, не зронив ані слова. Уся мова Дейдри звелася до запитання, чи тут наша сестра Левелла. І їй відповіли, що так, саме зараз Левелла перебуває у Ребмі.

Тимчасом я знічев'я розглядав наш супровід. Усі чоловіки мали зелене, лілове або чорне волосся та зелені очі, крім одного, кароокого. З одягу на всіх були тільки лускаті бриджі, плащі й нагрудники у вигляді схрещених смуг. Мали короткі клинки, запхані за черепашкові пояси. Тіла в підводних мешканців були практично безволосими. Ніхто не розмовляв зі мною, хоча кілька чоловіків роздивлялися мене, хто з цікавістю, хто з ворожістю, а крім того, ніхто не відібрав у мене меча.

Коли ми опинилися в місті, нас повели широкою вулицею, котру освітлювали такі самі колони-смолоскипи, як і ті, що були на Фаєла-біонін, тільки наставлені густіше. Через восьмикутні кольорові вікна будинків на нас дивилися тутешні люди, а мимо пропливали різноколірні риби. Коли ми повернули за ріг, нас накрила, наче свіжий вітерець, прохолодна течія; через кілька кроків її змінила течія тепла, подібна до літнього вітру.

Нас привели в палац у центрі міста. Я знав цей палац, як рука знає рукавицю, запхану за пояс. Це було точне відображення палацу в Амбері, тільки дещо спотворене зеленавим серпанком і численними дзеркалами, найнесподіванішим чином умонтованими в стіни зовні та всередині. У скляній залі на троні сиділа жінка, яку я ще не до кінця забув. Вона мала зелене волосся, де-не-де помережане срібними нитками; очі, круглі, як пара нефритових місяців; розльотисті, ніби чайчині крила, оливкові брови. Малий ротик, вузьке підборіддя, широкі вилиці та круглі пухкі щоки. Чоло її оповивав вінець із білого золота, на шиї — кришталеве намисто з сапфіром, що виблискував у западинці між гарними, нічим не прикритими грудьми із зеленкуватими сосками. Лускаті бриджі блакитної барви оперізував срібний пояс, а у правій руці вона тримала скіпетр із рожевого коралу. На кожному пальці була каблучка, і на кожній каблучці виблискував синій або блакитний самоцвіт. Усі камені — різних відтінків. Змірявши мене суворим поглядом, жінка запитала:

— Вигнанці Амбера, що потрібно вам тут?

Голос її був шиплячий, м'який, дзюркотливий.

Першою заговорила Дейдра:

— Ми рятуємося від гніву принца, який править в істинному місті, — Еріка! Щиро кажучи, ми всі бажаємо його падіння з трону. Якщо тут Ерік у повазі, ми пропали, віддавшись у руки наших недругів. Однак мені чомусь здається, що його тут недолюблюють. Тож ми прийшли попросити в тебе допомоги, благородна Мойро...

— Я не збираюся давати вам війська, щоб ви напали на Амбер, — відповіла вона. — Чи не знаєте, що коли там запанує хаос, він відіб'ється у моєму королівстві, як у дзеркалі?

— Мила Мойро, але ж ми геть не мали наміру просити в тебе військо, — продовжувала Дейдра, — те, чого хочемо від тебе, не вартуватиме нічого ні тобі самій, ані твоїм підданим.

— Ну то кажи! Чи, може, не знаєш, що Еріка тут ненавидять майже так само, як цього жевжика, котрий стоїть коло тебе ліворуч, — із цими словами Мойра повела рукою в бік мого брата, який зухвало, з викликом дивився на цю жінку, розтягнувши кутики губ у легкій іронічній посмішці..

Якщо Рендом і мав поплатитися — хай би яка була ціна — за те, що колись накоїв, то намірявся зробити це як справжній принц Амбера. Несподівано я пригадав, що кілька століть тому така доля спіткала трьох моїх братів. Отже, коли настане час розплати, Рендом знущатиметься з них, реготатиме, хоч у роті буде солоно від крові, а вмираючи, він накладе незворотне прокляття, і воно справдиться. Мені такі прокляття також були під силу, пригадалось, і якщо доведеться, якщо такого потребуватимуть обставини, я неодмінно скористаюся цим.

— Те, що хочу попросити, — продовжила Дейдра, — стосується мого брата Корвіна, який є також братом принцеси Левелли, котра мешкає тут із тобою. Гадаю, ви не мали з ним якихось непорозумінь...

— Це правда. Але чому він сам не скаже?

— У тім-то й річ, вельмишановна володарко, що це також проблема. Він не скаже, бо не знає, що має казати. Коли Корвін мешкав у Тінях, його спіткало там серйозне лихо, яке спричинило прогалини в пам'яті. Ми, власне, і прийшли сюди, щоб освіжити її, аби він зумів пригадати все те, що було з ним колись, у минулому, бо лише тоді матиме достатньо сил для протидії Ерікові, який править в Амбері.

— Продовжуй! — наказала жінка на троні, уважно розглядаючи мене очима, прикритими густими віями.

І Дейдра продовжила:

— У твоєму палаці є зала, в якій майже ніхто не буває. Там на долівці накреслена вогняними лініями точна копія того, що ми називаємо Лабіринтом. Пройти його і залишитися живим можуть тільки син або дочка покійного володаря Амбера. Зате той чи та, хто пройде Лабіринт, отримує владу над Тінями... — Мойра закліпала очима, і я мимохіть подумав: цікаво, скільки підданих вона вже примусила піти в згадану залу, щоб здобути для Ребми хоч би трохи тієї могутньої сили? Звісно, це все марно. — Ми думаємо, — казала далі Дейдра, — якщо Корвін пройде Лабіринт, то пригадає ті часи, коли був принцом Амбера. Піти до Амбера він не може, а Ребма — єдине місце, де, знаю, є такий Лабіринт. За винятком, звичайно, Тірна Ногта, але ж тобі відомо, що туди нам зась.

Мойра перевела погляд з моєї сестри на Рендома, а потім повернулася до мене.

— А Корвін бажає цього? — запитала вона.

— Цілком, повелителько, — відповів я з поклоном, і вона нарешті всміхнулася.

— Чудово, не заперечую! Однак за межами мого королівства не зможу ручатися за вашу безпеку, — попередила Мойра.

— Що ви, ваша величносте, — сказала Дейдра, — ми й гадки не мали набридати вам проханнями, наша безпека — наш клопіт!

— Тільки Рендома це не стосується, — уточнила Мойра. — Тут він буде у повній безпеці.

— Як тебе розуміти? — запитала Дейдра, бо, звісно, за таких обставин Рендом не міг нічого говорити від себе.

— Ти не можеш не пам'ятати, — відповіла Мойра, — як принц Рендом одного чудового дня завітав у моє королівство як друг, а потім поспіхом покинув його, прихопивши із собою мою дочку Морґанту.

— Я чула якісь балачки про це... Але, повелителько Мойро, не впевнена, що такі чутки спираються на правду.

— Це таки правда, — запевнила Мойра. — І через місяць моя дочка повернулася до мене. Вона наклала на себе руки за кілька місяців після того, як народила сина Мартіна. Що ти можеш сказати на це, принце Рендоме?

— Нічого, — відповів Рендом.

— Коли Мартін досягнув повноліття, — додала Мойра, — знаючи, що він по крові — принц Амбера, то вирішив пройти Лабіринтом. Мартін — єдиний із усіх моїх людей, кому це вдалося. Після того він подавсь у Тіні, й відтоді я його більше не бачила. А на це що скажеш, повелителю Рендоме?

— Нічого, — повторив мій брат.

— Отже, мушу тебе покарати, — провадила Мойра. — Ти одружишся з тією жінкою, котру я сама тобі виберу, і проживеш із нею рік у мене в королівстві. А не згідний — готуйся до смерті! Ну, Рендоме, що ти на це мені мовиш?

Нічого не відповівши, Рендом тільки коротко кивнув на знак згоди.

Мойра вдарила скіпетром по бильцю бірюзового трону.

— Чудово! — сказала вона. — Так тому й бути.

Так воно й сталося.

Щоб відпочити з дороги, ми подалися до палат, котрі відвела нам Мойра. Незабаром на порозі моєї палати постала і господиня.

— Мої вітання, Мойро! — сказав я.

— Лорде Корвіне з Амбера, — мовила вона, — я часто думала про зустріч із тобою!

— Я теж, — збрехав я.

— Твої подвиги стали легендою...

— Дякую, але я їх майже всі забув.

— Мені можна зайти?

— Авжеж, — і я відступив убік.

Вона зайшла до розкішно вбраної кімнати, яку відвела мені. Присіла на краєчок оранжевої канапи.

— Коли хочеш пройти Лабіринт?

— Якнайшвидше!

Вона обміркувала мої слова, а тоді запитала:

— А в яких саме Тінях ти був?

— Дуже далеко звідси, — сказав я, — в такому місці, котре навіть полюбив.

— Як дивно, що шляхтич із Амбера зберіг у собі цю здатність.

— Яку здатність?

— Щось любити, — відказала вона.

— Ну, може, я невдало висловився...

— Я так не вважаю, — заперечила Мойра, — адже балади Корвіна по-справжньому торкають струни серця.

— Ти дуже великодушна...

— ...і справедлива, — закінчила вона речення.

— Колись я присвячу тобі баладу.

— А чим же ти займався, поки жив у Тінях?

— Здається мені, мадам, що там я був професійним солдатом. Бився на боці тих, хто платив мені. Та ще складав слова й писав музику, створивши не одну тепер відому пісню.

— Як на мене, то і перше, і друге — логічно та природно.

— Скажи, а що чекатиме на мого брата Рендома?

— Він одружиться з однією з моїх підданих — дівчиною, яку звати Віалла. Вона сліпа й не має жодного залицяльника.

— А ти впевнена, що то найкращий варіант для неї? — запитав я.

— Це заміжжя возвеличить її, — сказала Мойра, — навіть при тому, що за рік він покине Віаллу і вже ніколи не повернеться до неї. Бо що про нього не казали б, а Рендом таки принц Амбера.

— А якщо вона у нього закохається?

— Гадаєш, його хтось може полюбити?

— Ну, я люблю його — як брата.

— Уперше в житті доводиться чути від сина Амбера таке зізнання, і єдине, чим можу пояснити його, — це твоя поетична натура.

— Пояснюй, чим хочеш, — погодивсь я, — але треба бути дуже впевненим, що дівчину це повністю влаштовує.

— Я вже про це подумала, — сказала Мойра, — і я в цьому впевнена. Якого болю він їй не завдав би, вона це все переживе, а коли він залишить палац, Віалла буде далеко не останньою дамою при моєму дворі.

— То нехай буде так, — сказав я й відвернувся, відчувши, як мене проймає сум — сум за дівчину, звісно.

— Ти, лорде Корвіне, єдиний принц Амбера, якого я могла б підтримати, — сказала Мойра мені. — І ще, можливо, Бенедикта. Та вже двадцять два роки про нього ні звістки, і, мабуть, тільки Ліру відомо, де покояться його кістки. Дуже шкода.

— Я не знав... У мене зараз повна каша в голові. Ти потерпи вже, будь ласка. Дуже сумуватиму за Бенедиктом, якщо його справді нема серед живих. Він — мій військовий наставник, навчив володіти всіма видами зброї. Та Бенедикт був добрим.

— Як і ти, Корвіне, — Мойра, узявши мене за пояс, притягнула до себе.

— Ні, не дуже, — відповів я, сідаючи поруч із нею на канапі.

Потім вона прошепотіла:

— У нас до обіду ще є час...

І припала до мене плечем, що було напрочуд м'яким.

— А коли тут обід? — поцікавивсь я.

— Тоді, коли дам команду, — відповіла Мойра і зазирнула мені у самісінькі очі.

Отож, я притягнув її до себе і взявся навпомацки шукати пряжку пояса, що оперізував м'який живіт Мойри. Під поясом було ще м'якше, а волосся вона мала зеленого кольору.

На цій самій канапі я присвятив їй баладу. Губи Мойри відповідали без слів.

Коли ми пообідали — якщо буде слушна нагода, неодмінно розповім, як я, єдиний у цьому товаристві, ще й вчився їсти під водою, — то вийшли з-за столу, що був накритий у високій мармуровій залі, прикрашеній рибальськими сітями й канатами червоної та коричневої барв, і пройшлися вузьким коридором назад, а потім почали спускатися дедалі глибше, уже й нижче за море. Спочатку йшли спіральними сходами, що звивались у цілковитій темряві, хоча самі й світилися. Рендом зробив кроків із двадцять, тоді спересердя вигукнув:

— Чорт! — зійшов у воду і поплив попри сходи наниз.

— Так скоріше, — всміхнулася Мойра.

— А нам ще йти та йти, — сказала Дейдра. Довжину цього шляху вона знала з амберського досвіду.

Тоді ми теж зійшли зі сходів і поплили донизу, через темряву, попри підсвічені кручені сходи.

Мабуть, хвилин через десять наші ноги торкнулися дна, — дивна річ — ми стояли на твердій поверхні, а вода не штовхала нас угору й узагалі не заважала нашим рухам. Навколо нас палало світло — кілька слабеньких вогників у стінних нішах.

— Якщо Ребма — це відображення Амбера, то чому її води так відрізняються від морів і океанів у інших куточках світу? — запитав я.

— Бо має бути саме так, а не інакше, — відповіла Дейдра, і це мене чомусь роздратувало.

Опинившись у широченній печері, з якої в усіх напрямках розходилися тунелі, ми повернули в один з них.

Не знаю, скільки часу йшли цим тунелем, можу сказати тільки, що було то невимовно довго. Незабаром почали траплятися бокові відгалуження, на одних були двері, на других — решітки, на третіх не було нічого.

Ми пройшли шість таких відгалужень і зупинилися біля сьомого. Вхід до нього перегороджували величезні сірі двері, обкуті металом та вдвоє вищі за мене. При вигляді цих дверей мені раптом згадалось, яких розмірів досягають тритони. Потім Мойра всміхнулася, лише мені одному, дістала зі зв'язки на своєму поясі чималого ключа і запхала його у замкову шпарину.

Однак повернути ключа їй не вдалося. Замок, напевне, уже давно ніхто не відмикав. Рендом щось невдоволено буркнув, і правиця його потягнулася вперед, недбало відкинувши вбік ніжну руку Мойри. Він, міцно затиснувши ключа, почав повертати його.

Нарешті у дверях щось клацнуло. Потім Рендом штовхнув їх ногою, і ми всі дружно зазирнули в таємничу кімнату.

У приміщенні завбільшки з бальну залу побачили викладений Лабіринт. Він був нанесений на чорну й на вигляд гладеньку, мов скло, долівку. Саме той Лабіринт, до якого ми добиралися.

Він мерехтів, коливався, немов холодне полум'я (котрим, власне, й був), і через це вся зала здавалася примарною. Видимі та, напевне, відчутні на дотик, тонкі, хитросплетені лінії вогнистої енергії були здебільшого кривими, але ближче до центру я побачив і кілька прямих. Мені цей Лабіринт нагадував плутаний-переплутаний візерунок, дуже схожий на ті, які, не задумуючись, малюємо олівцем або ручкою, а потім шукаємо, де в них початок чи кінець. Тільки був цей візерунок не у формі чорнильної або олівцевої мазанини, а, так би мовити, в натуральному вигляді. Мені навіть здалося, що там, з протилежного від нас боку, бачу напис «Початок». Лабіринт мав близько сотні ярдів у найвужчому місці та з півтораста ярдів довжини.

У голові забамкали невидимі дзвони, в скронях застукала кров. Лабіринт торкнувся моєї свідомості — й вона відсахнулася від нього. Та якщо я принц Амбера, то цей хитросплетений візерунок мав бути якось закодований у мене в крові, у нервовій системі, в генах, щоб я міг вибрати правильний напрямок, пройти клятий Лабіринт і залишитися живим.

— Сигаретку б мені... — сказав я, і дівчата зайшлися смішком — надто швидко, ніби тільки й чекали нагоди; відчувалося, що спокій дававсь їм непросто.

— Повір, я намагався відрадити її від того, що вона задумала для тебе, — прошепотів я Рендому на вухо. — Але поки що марно.

— Я знав, що ти це зробиш, — кивнув Рендом. — Та нехай тебе це не хвилює. Можу й рік простояти на голові, якщо буде потрібно, а може, мене ще й раніше відпустять, якщо вважатимуть надто нестерпним.

— Дівчину, яку вона для тебе підібрала, звати Вілла. Вона сліпа.

— Знатно, — мовив Рендом. — Шикарний жарт.

— Ти ще не забув нашої розмови про регентство, тобто керування, в разі вакантності престолу?

— Ні.

— Будь ласкавий до неї, пробудь тут увесь рік, і я сповна тобі віддячу, — пообіцяла Мойра.

Ніякої реакції.

Потім Рендом схопив мене за руку і насмішкувато запитав:

— Твоя подружка, так? Як вона тобі?

— То ти згоден? — неквапно вимовляючи слова, запитав я.

— Так.

Ми зупинилися в куті зали, біля початку Лабіринту.

Ступивши наперед, я глянув на ніби вроблену в долівку вогнисту лінію. Вона започатковувалася неподалік від того місця, де стояла моя права нога. Єдиним освітленням зали був вогонь Лабіринту. Вода зусібіч обпікала мене холодом.

Я поставив на стежину ліву ногу. Навколо неї застрибали біло-голубі іскри. Потім поставив праву ногу — й теж одразу, як і застерігав Рендом, відчув, як у мене щось вливається. Зробив ще крок.

Щось затріщало, я відчув, як волосся на голові стає сторчака. Зробив ще крок.

Далі стежка різко загиналась і повертала назад. Ступивши ще десять кроків, відчув, як, увесь час наростаючи, виникає певний опір. Було таке відчуття, ніби переді мною звідкись виріс чорний бар'єр — такий собі згусток матерії, який відштовхував мене назад щоразу, коли я подавався вперед.

Я боровся з цим опором. І раптом зрозумів, що невидимий опір — це Перша Запона.

Якщо подолаю цю перепону, то це вже буде щось, а заразом і гарний знак, що я також — частина Лабіринту. Для того, щоб підняти-опустити ногу, мені довелося докласти нелюдських зусиль, і так було щокроку. Тепер навіть із мого волосся снопами сипались іскри.

Я цілковито зосередився на лінії з вогню. Важко дихаючи, йшов по ній.

Раптом тиск відступив. Запона розступилася переді мною так само несподівано, як і з'явилася. Пройшовши через неї, я щось віднайшов.

Віднайшов якусь частку себе.

Я бачив подібну на пергамент шкіру і вузлуваті, схожі на палиці, кістки жертв Освенціма[23]. Знав, що це таке, бо був колись присутній на Нюрнберзькому процесі[24]. Я почув голос Стівена Спендера, який читав свою поему «Відень»[25], бачив, як ходить по сцені матуся Кураж[26]у день прем'єри Брехтової п'єси... Дивився на ракети, що вилітали із замаскованих пускових шахт Пенемюнде[27], Вандерберґа[28], мису Кеннеді[29], у пісках казахстанського Кизилкуму[30]... Руки мої торкалися Великої Китайської стіни... Ми пили пиво та вино, і Шекспір заявив, що він уже напився й піде поблює... Я вступив у зелені ліси Західної резервації і за день зняв три скальпи... Ми були на марші, дорогою я мугикав легенький мотивчик, що трохи згодом став популярним. Із часом він перетворився на пісню «З моєю білявкою поруч...»[31]. Я пригадував і пригадував своє життя у Тіні, яку тамтешні мешканці називали Землею... Іще три кроки — я тримав закривавлену шпагу, а переді мною лежало троє вбитих чоловіків і гарцював мій кінь, на якому я втік од Французької революції. І далі, далі, ще далі, повертаючись до...

Я ступив іще крок.

Повертаючись до...

До мерців. Вони оточували мене зусібіч. Стояв страшенний сморід — бридкий запах гниючої плоті — і я почув виття собаки, якого забивали до смерті. Хмари чорного диму застеляли все небо, а крижаний вітер сипонув на мене дрібні краплі дощу. В горлі дерло від сухості, руки трусились, а голову пекло вогнем. Важко плентаючись, я йшов сам-один, перед очима все пливло у мареві гарячки, що палила мене. Рівчаки при дорозі були завалені відходами, котячим падлом та випорожненнями з нічних посудин. Торохтячи колесами і бренькаючи дзвоником, мимо мене прокотився віз, на який збирали померлих, оббризкавши мене брудною холоднючою водою.

Не знаю, скільки я так блукав, перш ніж мене взяла за руку якась жінка і я побачив у неї на пальці каблучку із зображенням Мертвої голови. Незнайомка привела мене до свого помешкання, де з'ясувала раптом, що в моїх кишенях — ані шеляга; сам я вже белькотів щось незв'язне. Гримаса страху спотворила її ображене обличчя, зігнавши посмішку з яскравих уст, жінка вибігла геть, а я звалився на її ліжко.

Пізніше — через який час, знову ж таки, не пригадую — прийшов кремезний Чорний Деві — господар дівчини, надавав мені ляпасів і звів мене на ноги. Я вхопився за його правий біцепс і повиснув на чоловікові. Й він напівпоніс-напівпотягнув мене до виходу.

Коли усвідомив, що кремезень збирається кинути мене в холоднечу, я, страх як цього не бажаючи, сильно стиснув його руку. Тримався за неї з усіх сил, котрі ще залишалися в мені, та лопотів щось невиразне і благальне.

Потім, крізь піт та сльози, що заливали очі, я побачив, як страшно скорчилося обличчя чоловіка, і почув дикий крик, що вихопився з-за його почорнілих зубів.

Кістка руки кремезня, саме у тому місці, де я стиснув, зламалася.

Він лівицею відштовхнув мене від себе й, скиглячи, впав навколішки. Я сів на підлогу, і мій розум на мить просвітлів.

— Я... залишаюся... тут, — заявив я йому. — Поки мені не покращає. А ти... пішов геть. Повернешся — вб'ю...

— У тебе чума! — закричав він. — Завтра прийдуть забирати твій труп!

Сказавши це, він сплюнув під ноги, тоді звівсь та, хитаючись, як п'яний, вийшов геть.

Я доповз до дверей і застопорив їх засувом. Потім, так само повзком, повернувся до ліжка — й заснув.

Якщо наступного дня хтось приїздив по мій труп, то, боюся, розчарувався. Бо годин, мабуть, за десять після пережитого, серед глупої ночі, прокинувшись у холодному поту, я зрозумів, що лихоманка відступила. Був хоч і слабкий, зате знову при добрій пам'яті.

Стало зрозуміло, що чуму я переміг. Узяв чоловічий плащ, який знайшов у шафі, прихопив трохи грошей із шухляди стола. Тоді ж, у рік чуми, я йшов до Лондона через нічну пітьму, шукаючи щось...

Не мав жодних спогадів ані про те, хто я, ні про те, що робив там.

Так от воно почалося.

Я здолав уже чималий відрізок Лабіринту; з-під ніг безперервно сипались іскри, сягаючи до висоти колін. Утративши орієнтування, не розумів, з якого боку вихід із зали, де стоять зараз Рендом, Дейдра та Мойра. Енергія струміла через мене, і здавалося, що від неї тремтять навіть очі. А потім наче тисячі маленьких голок уп'ялися мені в щоки, зашийком пробіг холодок, і я міцно зціпив зуби, аби вони не цокотіли.

Виявляється, аж ніяк не аварія була причиною моєї амнезії. Часткову втрату пам'яті я пережив ще за часів Єлизавети I[32]. А Флора, мабуть, думала, що аварія повернула мені мої спомини. Вона знала, в якому я був стані. І раптом мене вразив здогад, що Флора для того й залишалася в цій Тіні, яку звали Землею, аби наглядати за мною. Принаймні це було її першочерговим завданням.

Отже, від XVI століття? Цього я вже не міг сказати. Однак докопаюся до суті.

Я швидко ступив ще шість кроків, обігнув петельний вигин і опинився там, де починалася пряма лінія.

Подальший мій шлях пролягав по цій лінії, і з кожним наступним кроком я відчував, як проти мене виростає нова перешкода. Це була Друга Запона.

Один поворот під прямим кутом... другий, третій...

Я був принцом Амбера. І то щира правда. Мав п'ятнадцять братів, шістьох з них уже не було серед живих. Ще в мене було вісім сестер, і дві з них, а може, й чотири, вже також померли. Значна частина нашого життя минала у Тінях або в належних нам світах. Чи може істота, наділена владою над Тінями, бути творцем свого власного світу? Попри весь свій академізм, це філософське запитання чекало на відповідь. І водночас, незалежно від того, як його пояснила б філософія, у практичному сенсі ми могли виступати творцями.

Знову крива лінія в Лабіринті, рухи мої вповільнились, обважніли, й мені починало здаватися, що я йду через клей.

Раз, два, три, чотири... Я підіймав свої охоплені полум'ям чоботи і вкотре опускав їх на долівку.

У скронях пульсувала кров, а серце наче розпускали на волокна.

Амбер!

І тільки-но пригадав Амбер, як рухатися стало знову легше. Амбер був найвеличнішим містом з усіх, які вже існували чи колись існуватимуть. Амбер був і буде завжди, й будь-яке інше місто, хай би коли і хай би де воно виникло, було лише відбитком тіні Амбера у той або інший момент його розвитку. Амбер, Амбер, Амбер... Я тебе пам'ятаю. І ніколи не забуду. І підозрюю, що у глибині душі повсякчасно тебе пам'ятав, дарма, що не одне століття провів у Тіні з назвою Земля, бо нерідко в мої сновидіння вторгалися видива твоїх зелено-золотих шпилів та пологих дахів. Пам'ятаю твої широкі алеї для прогулянок і клумби з квітами — золотими, червоними... Згадую принадність твого повітря, храмів, палаців, ті радості, які ти містив у собі, й містиш, і завжди міститимеш, Амбере, воістину безсмертне місто, чия подоба стала взірцем для решти інших міст на світі; не можу забути тебе, навіть зараз, чи забути той день у Лабіринті Ребми, коли пригадав тебе, перебуваючи у стінах твого відображення, після такого ситного й доречного обіду, після коханини з Мойрою; однак ніщо не зрівняється з тим задоволенням та любов'ю, які відчуваю, згадуючи тебе. І навіть зараз, коли стою та, споглядаючи Двір Хаосу, розповідаю цю історію єдиному слухачеві, котрий, можливо, розповість її ще комусь, а той іще комусь, щоби вона не померла тут разом зі мною, якщо відійду в засвіти; отож, навіть тепер згадую тебе з любов'ю. Я ж був народжений, щоб правити тобою!..

Ще десять кроків... Уперсь у вируючу вогнисту філігрань, тоді спробував перейти через неї... Тіло моє зросив рясний піт, але його відразу ж змила вода.

Ситуація стала критичною, дуже критичною, здавалося, вода в залі ожила й бурхливі потоки от-от винесуть мене за межі Лабіринту. Я боровся, пручавсь як міг. Якесь незбагненне чуття підказувало мені, що зійти з Лабіринту, не подолавши його до кінця, означає неминучу смерть. Не смів відірвати очей від світла перед собою, щоб побачити, скільки я вже пройшов і скільки шляху ще треба подолати.

Натиск води послабшав, і ще якась частинка пам'яті повернулася до мене — пам'ять про те, як я був принцом Амбера... Однак не скажу вам ані слова про ці спогади — вони цілковито мої, і вам нема ніякого діла до них. Там було все: жорстокість і порок, і знайомі з дитинства розкішний палацу Амбері та зелене знамено батька нашого, Оберона[33], із зображенням єдинорога, що стояв дибки, повернутий праворуч.

Рендом колись проходив через Лабіринт. Навіть Дейдра проходила. А отже, і я, Корвін, пройду через нього, хоч би як він опирався мені.

Я вийшов з вогняної філіграні та пішов уздовж Великої Кривої. І тут на мене обвалилися ті сили, які формують усесвіт, щоб уподібнити мене до себе.

І все ж я мав суттєву перевагу над тими, кому доводилося ступати на шлях Лабіринту. Адже знав, що вже проходив його, отже, мав подолати і зараз. Це давало змогу з легшим серцем дивитися на ті невимовні страхи, які згущалися наді мною чорними хмарами й то відступали, то знову збиралися, заполонюючи мене з подвоєною силою. Я йшов Лабіринтом, пригадуючи все — все те, що було до століть, котрі я провів на Землі, як називалась одна з Тіней; згадував інші місця, в інших Тінях, і часто-густо мої спогади викликали приємні емоції. А одне з отих місць я любив над усе (звісно, після Амбера).

Коли проминув ще три кривих, пряму, тоді зграю стрімких закрутів, у мені прокинулося відчуття того, чого по-справжньому ніколи й не втрачав. Це була моя влада над Тінями, яку усвідомив тільки зараз.

Ще десять вигинів, після котрих мені запаморочилось у голові, ще коротенька дуга, ще пряма лінія — й Остання Запона!

Просування вперед було справжньою мукою. Здавалося, хтось визначив собі за мету збити мене з обраного шляху. Вода довкола мене то була крижана, то починала кипіти. Вона немовби тільки те й робила, що намагалася змити мене, перекинути. Відчайдушно пручаючись, я вперто робив крок за кроком. Іскри доходили мені вже до пояса, до грудей, до плечей... Скакали мені в очі. Я був зусібіч охоплений ними. І ледве-ледве бачив Лабіринт.

Потім — коротка дуга, що закінчувалась у темряві.

Один, два... Останній крок був рівнозначний спробі пройти крізь бетонну стіну.

І я таки пройшов!

Потім повільно обернувся та поглянув на пройдений шлях. Не міг дозволити собі такої розкоші, як упасти навколішки. Я був принц Амбера, і — присягаюся Богом! — ніщо не примусить мене виказати слабкодухість у присутності моїх підданців. Ніщо і ніхто, навіть Лабіринт!

Я повернувся передом туди, де, як мені здавалося, були жінки та Рендом, і недбало помахав їм рукою. А чи добре вони мене бачили, якщо бачили взагалі, це вже запитання не до мене.

А тоді на хвильку застиг і задумався.

Уже знав, яку силу дає Лабіринт. Пройти ним назад буде вкрай легко.

Але ж навіщо стільки клопоту?

Авжеж, колоди карт я при собі не мав, однак і Лабіринт, з його силою, міг прислужитися нічим не гірше...

Вони чекали на мене — мої брат і сестра, а з ними ще Мойра, зі стегнами, як мармурові колони.

Надалі Дейдра зможе подбати про себе сама. Зрештою, життя сестрі ми врятували, а в охоронці їй я не наймався. Рендом пробуде рік у Ребмі, якщо йому не стрельне в голову прийти сюди, до Лабіринту, і, досягнувши центру сили, вшитися на всі чотири вітри. Що стосується Мойри, то приємно було запізнатися з нею; ще, мабуть, колись завітаю до неї, і все таке інше. Заплющивши очі, я схилив голову.

Та ще до того, як зробив це, переді мною промайнула тінь.

Рендом? Іде Лабіринтом? Так чи ні, але він не повинен знати, куди я збираюся йти. І ніхто не має це знати.

Розплющивши очі, я побачив, що стою у центрі такого самого, тільки дзеркально відображеного Лабіринту.

Я закоцюб і з ніг валився від утоми, але це був Амбер — справжня зала, чиїм відбитком була та, з якої я сюди прибув. З Лабіринту я міг перенестися в будь-яку точку Амбера. Аби лише бажання.

От повернутися назад — це буде важче.

Тож я стояв, отямлювавсь і розмірковував.

Якщо Ерік зайняв королівські покої, напевне, знайду його там. Або в тронній залі, що теж імовірно. Але тоді буду змушений сам-один повертатися до Лабіринту і його центру сили, а потім знову йти ним, шукаючи місця, звідки можна втекти.

Я перенісся у відому мені схованку всередині палацу. Малесенька зала, в якій замість вікон були високі оглядові щілини, через котрі всередину проникало вуличне світло. Заблокувавши засувом двері, змахнув пил із дерев'яної лавки під стіною, застелив її плащем і приліг, аби хоч трохи поспати. Якщо хтось спробує дістатися сюди через верх, я почую його завчасу.

І я заснув.

Через деякий час прокинувся. Вставши з лавки, обтрусив від пилу плащ і знову надягнув його. А потім поліз драбиною зі скоб, вмурованих у стіну. Навпроти потрібного мені місця на третьому поверсі помітив позначку.

Я перестрибнув із драбини на маленький майданчик і пошукав у стіні оглядову щілину. Знайшовши її, зазирнув усередину. В бібліотеці було порожньо. Тоді безгучно відчинив відсувну панель і зайшов.

У бібліотеці вразила неймовірна кількість книжок. Я завжди був у захваті від книг. Ретельно оглянувши все, в тому числі стелажі, пішов до кришталевої скрині, де, як любили у нас жартувати, лежало все необхідне для родинного бенкету. Це були чотири колоди родинних карт, і я замислився: як дістати колоду, не привертаючи загальної уваги? Напевне ж там є сигналізація, й у разі тривоги мені навряд чи вдасться скористатися тими картами.

Хвилин через десять мені таки вдалося зробити все як належить. Це було непросто. Потім, з колодою в руках, зручніше вмостивсь у кріслі й почав міркувати.

Карти були такі самі, як у Флори, у них ми всі наче сиділи за склом, а самі вони були холодні на дотик. Але тепер я знав, чому.

Я перемішав їх і взявся розкладати перед собою в належному порядку. Розклавши, став їх читати, і тут з'ясувалося, що всю нашу родину чекають веселі часи. Тоді знову зібрав їх у колоду.

Усі, крім однієї карти.

То була карта із зображенням мого брата Блейза. Я запхав її за пояс, а решту склав у пачечку. Зробивши це все, почав думати про Блейза.

Раптом у замку масивних бібліотечних дверей почувся скрегіт. Що робити? Трохи вивільнивши з піхов меч, я зачаївся. Та про всяк випадок зігнувся, ховаючись за столом.

Непомітно визирнувши, розгледів слугу Діка — він, очевидно, прийшов сюди прибрати, бо саме висипав недопалки з попільничок, випорожнював кошики для сміття та витирав із поличок пил.

Оскільки ховатися від слуги мені нітрохи не личило, я відкрився.

Підвівшись із-за столу, сказав:

— Привіт, Діку! Ти мене пам'ятаєш?

Він сполотнів, як смерть, заклякнувши на місці, а тоді відповів:

— Таж як не пам'ятати, пане! Хіба можу вас забути?!

— Коли минає стільки часу, то чому б і ні?

— Та ні за що в житті, пане Корвіне! — заперечив слуга.

— Власне, мене сюди ніхто не запрошував, і ніхто не давав добро на тутешні пошуки, — пояснив я. — Та якщо Ерік буде невдоволений, коли ти розповіси йому, що зустрів мене тут, то поясни йому, будь ласка, ще й таке: я маю на це повне право; до того ж, він незабаром зустрінеться зі мною сам-на-сам.

— Я зроблю все так, як ви кажете, повелителю, — вклонився Дік.

— Присядь-но на хвилинку, друже Діку, розповім тобі щось іще.

Ми обидва присіли.

— Були часи, — почав я, звертаючись до цього старого служаки, — коли гадали, що я зник назавжди і вже ніколи не повернуся до цих країв. Але, оскільки я живий і знову цілком дієспроможний, боюся, буду змушений оспорити право Еріка на трон Амбера. Хоча це не таке питання, котре можна вирішити легко й безкровно, бо Ерік — аж ніяк не первородний син, і здається мені, коли б з'явився інший претендент на трон, мій брат не мав би особливої підтримки. От саме з цих причин (хоча й не тільки через них — є ще чимало особистого) я збираюся виступити проти нього. Ще не вирішив, як це зроблю, які матиму підстави, але Богом клянуся — Ерік заслуговує на те, аби хтось повстав проти нього! Так йому й скажи. Якщо він захоче знайти мене, повідом йому, що я живу в одній із Тіней, але не там, де мешкав колись. Він мав би зрозуміти, що я хочу цим сказати. Знищити мене буде нелегко, бо там я матиму щонайменше таку саму охорону, як є у нього тут. Буду йому найзаклятішим ворогом і заспокоюся лише тоді, коли один із нас покине цей світ. Ну, старий услужнику, що скажеш на це?

Він узяв мою руку і поцілував її.

— Нехай славиться Корвін, повелитель Амбера! — промовив він, і в нього виступили сльози.

Раптом двері за його спиною зарипіли й розчахнулися навстіж.

Зайшов Ерік.

— Привіт, — сказав я, встаючи зі стільця і намагаючись укласти в голос якнайбільше зневаги. — Не сподівався тебе зустріти, коли гра тільки починається. Як справи в Амбері?

Коли він відповів, очі його були широкими від здивування, а голос — важким од тієї насмішки, яку люди охрестили сарказмом. Так, гадаю, це був саме сарказм.

— Якщо говорити про місто, Корвіне, то все просто чудово. А от щодо іншого — поганенько...

— Шкода, що так, — поспівчував йому я. — І чим це можна виправити?

— Є у мене спосіб... — почав Ерік, тоді зиркнув на Діка, котрий одразу вийшов, чемно зачинивши за собою двері. Я чув, як клацнула в замку защіпка.

Ерік витягнув із піхов меч.

— Ти замахнувся на трон, — констатував він.

— Хіба тільки я? — відпарирував йому.

— Мабуть, що ні, — Ерік зітхнув. — Як там говорять? Не спати нам під тягарем корон. Не знаю, чому ми всі так пнемося потрапити у це смішне становище... Однак ти мав би пам'ятати, що я під час недавньої оказії вже двічі переміг тебе в одній із Тіней, і лише завдяки моїй доброті твоя голова ще тримається на плечах.

— Доброті, кажеш? — посміхнувсь я. — Ти добре знав, що кидаєш мене на вірну смерть, адже прирік мене сконати від чуми. Наскільки пригадую, тоді, коли це сталося вперше, все (чи майже все) залежало від випадку.

— А сьогодні, Корвіне, це має вирішитися між нами двома, — сказав Ерік. — Я кращий і старший за тебе. Якщо маєш бажання змагатися зі мною на мечах — що ж, обладунки на мені, поміряймося силою. Убий мене, і трон тоді буде, напевне, твій. Спробуй. Однак сумніваюся, що у тебе щось вийде. Я не від того, щоб зараз, тут, покінчити з твоїми домаганнями. Ну, давай, налітай. Покажи мені, чого навчивсь у Тіні, яка зветься Земля.

Меч Еріка опинився в його руках, а мій — у моїх.

Я обігнув письмовий стіл.

— Таких нахаб, як ти, ще треба пошукати, — сказав я йому. — Чим ти, цікаво, кращий за всіх нас і більше пасуєш до влади?

— Та тим, що я зайняв трон, а ви — ні, — відповів Ерік. — Ану спробуй, візьми.

І я спробував.

Зробив випад, цілячись у голову, але він відпарирував удар. Своєю чергою, я відпарирував його удар, спрямований мені в серце, лупнув з відтяжкою, цілячись по зап'ястку.

Ерік відбив і ударом ноги кинув між нами невеликий стілець. Я підкинув цей стільчик правою ногою, сподіваючись, що він зустрінеться з обличчям мого візаві, та промахнувсь, а суперник тимчасом знову пішов на мене.

Я відбив його атаку, а він — мою. Потім я зробив різкий випад уперед, був відбитий, опісля атакований і знову відбив його випад...

Тоді я вдався до дуже хитромудрої атаки, якої свого часу навчивсь у Франції: удар, обманний удар у четвертій позиції, такий самий — у шостій, тоді — різкий удар з розворотом по зап'ястку суперника.

І я таки дістав його — з руки Еріка полилася кров.

— Чорти б тебе схопили, братику! — лайнувся він, відступаючи. — Люди подейкують, що ти мандруєш не сам, а з Рендомом.

— Чиста правда, — підтвердив я його слова. — Тож проти тебе налаштований не тільки я.

Він кинувся на мене й став тіснити, і я раптом відчув, що, попри всю мою вправність, Ерік і надалі перевершує мене у фехтуванні. Не буде, мабуть, перебільшенням сказати, що він — один з найкращих фехтувальників, яких я будь-коли зустрічав. У мене раптом виникло передчуття, що перемогти його вже не зможу, тож не залишалося нічого іншого, як щосили відбиватися та крок за кроком відступати з такою самою несамовитістю, з якою він мене атакував. І він, і я — ми не одне століття були учнями найкращих майстрів фехтувальної справи. Я знав, що найвправніший з нині живих фехтувальників — Бенедикт, але він був далеко, тож сподіватися, що прийде та якось допоможе, не випадало аж ніяк. Тому лівою рукою почав хапати зі стола всілякі речі й жбурляти ними в Еріка. Та він щоразу вдало ухилявся, продовжуючи насідати на мене, тому я почав по дузі зміщатися ліворуч од нього, але як не старався, вістря його меча постійно дивилося мені у ліве око. Я не на жарт перелякавсь. Ерік був неперевершений. Якби не моя ненависть до нього, аплодував би його майстерності.

Я безперервно задкував, і наді мною невідступно висіли страх та знання того факту, що не переможу Еріка. Коли йшлося про бій на мечах, він був кращим за мене. Я вилаявся, проте це стало невеликою втіхою. Провів іще три хитромудрі атаки, однак він відбив їх усі. Парирувавши мої випади, Ерік насідав на мене, безперервно примушуючи відступати.

Зрозумійте мене правильно: я — дуже вправний фехтувальник. Та Ерік був іще вправнішим.

Із-за дверей зали долинули звуки метушні й тупіт ніг. Скоро тут будуть Ерікові посіпаки, і якщо він не вб'є мене до їхньої появи, то цю справу закінчать вони, за допомогою важкої арбалетної стріли або чогось подібного.

Із його правого зап'ястка крапала кров. Рука Еріка була міцною, як і раніше, однак у мене виникло відчуття, що за інших обставин, відбиваючи його удари та примушуючи працювати ушкодженою рукою, я міг би виснажити противника, а потім, коли він буде не такий уже зграбний, намацати в його захисті шпарину й скористатися нею.

Я знову стиха вилаявсь. Ерік засміявся.

— Ти дурень, що прийшов сюди, — кинув він.

Коли Ерік усвідомив, що саме я роблю, було вже пізно. (Я ж тим-часом продовжував відступати, поки майже не вперся спиною у двері. Так, це було ризиковано, адже позбавляв себе простору для маневру, та все-таки то краще, ніж вірна смерть.)

Лівою рукою я примудрився штовхнути дверний засув. Двері були великі й важкі, і тепер, щоб проникнути сюди, їх доведеться висадити. Це давало мені кількахвилинний виграш. А ще — вартувало пораненого плеча, адже не можна повноцінно захищатись і разом з тим займатися засувом. Добре, що плече було ліве. Рука, яка тримала меч, залишилася неушкодженою.

Я зухвало посміхнувся.

— А може, то ти був дурний, коли зайшов сюди? — запитав Еріка. — Адже бачиш, що стаєш повільним. — І я, вкладаючи в удар усю міць, зробив швидкий несамовитий випад.

Брат відпарирував, але, захищаючись, відступив на два кроки.

— Ота рана тебе доконає, — додав я. — Рука в тебе слабшає. Ти ж, мабуть, відчуваєш, як витікає з неї сила...

— Замовкни! — гаркнув Ерік, і я зрозумів, що зачепив його за живе. Це означало, що мої шанси на успіх дещо збільшились, і я насів на нього з новим азартом, не забуваючи, однак, що в такому шаленому темпі довго мені не протриматися.

А от Ерік не розрахував сил.

Я заронив насіння страху, і під моїм раптовим натиском він подався назад.

У двері загупали, але мене, принаймні поки що, це анітрохи не обходило.

— Прохромлю тебе, Еріку! — вигукнув. — Я став твердішим, аніж був, і ти вже відчув це, брате мій.

Побачив, як страх загорівсь у нього в очах, почав розповзатися його обличчям, і разом з цією зміною також іншим став стиль фехтування Еріка. Тепер він лише захищався, постійно відступаючи під моєю навалою. І я був упевнений, що брат не прикидається. Я блефував, а Ерік повірив у мій блеф, хоча, повторюю, він завжди, в усі часи, був кращим фехтувальником, аніж я. З іншого ж боку — а раптом він просто хотів упевнити мене у тому, що я фехтую краще? І я вже повірив у те, до чого він хоче мене підвести? Тоді виходить, що весь цей час я блефував не перед ним, а перед собою. Хтозна, може, я й справді фехтую не гірше за нього. З дивним почуттям упевненості спробував повторити атаку, яка подарувала мені успіх, і мені це знову вдалось, а на руці у нього залишився ще один кривавий слід.

— Ти вчинив не дуже мудро, Еріку, — констатував я, — двічі піймавшись на одну й ту саму хитрість.

Задкуючи, він відступив за широченьке крісло, тож певний час, поки ми продовжували змагатися, воно стояло поміж нами.

Гупання в двері припинилося, замовкли й голоси, що кричали за ними, доправляючись, у чому річ.

— Вони пішли, щоб узяти сокири, — засапано кинув Ерік. — Скоро будуть тут.

Я не припиняв посміхатися. Зберігаючи спокій, відповів:

— Їм знадобиться кілька хвилин, а цього більш ніж досить, щоб я тебе доконав. Тобі вже ледве вистачає сил на те, аби відбиватися, та й кров далі юшить — поглянь на руку!

— Стули пельку!

— Поки вони сюди увірвуться, з двох принців Амбера залишиться один, причому це будеш не ти!

Тоді він лівою рукою загріб книги з полиці й пожбурив їх у мій бік. Я б не сказав, що брат схибив, і книги, відбиваючись од мене, падали під ноги.

Однак, замість скористатися нагодою для атаки, Ерік кинувся через усю кімнату, схопив невеличкий стілець і міцно стиснув його лівою рукою.

Потім забився у кут і виставив перед собою меч та цей підібраний стільчик.

По той бік дверей почулися швидкі кроки, а потім важко загухали сокири.

— Ну, давай! — крикнув Ерік. — Атакуй, убий мене!

— А ти злякався!

Ерік засміявся.

— Суха теорія, — відповів він. — Ти не дістанеш мене раніше, ніж виламають двері, а тоді для тебе все закінчиться.

Із цим я був змушений погодитись. Озброєний мечем та стільчиком, запертий у куті, вимуштруваний у поєдинках брат міг би довго, щонайменше кілька хвилин, відбивати мої удари.

Я швидко перейшов до протилежної стіни кімнати.

Лівою рукою відсунув панель, через яку перед тим зайшов до зали.

— Добре, — вигукнув я, — скидається на те, що ти таки житимеш... іще якийсь час. А коли зустрінемося вдруге, тобі вже ніхто не допоможе.

Ерік сплюнув і вилаявся на мою адресу, так, як це зробив би будь-хто з нас за подібних обставин, а потім навіть опустив стілець, щоб додати до слів непристойний жест. Я ж тимчасом, пірнувши у лазівку, закривав за собою панель.

Коли її закріплював, у неї щось важко вдарилось, і, пробивши наскрізь, крізь панель, з мого боку, вискочили вісім дюймів блискучої сталі. Схоже, Ерік метнув навздогін мені клинок. Ризиковано — ану я раптом повернусь! Однак він добре знав, що я цього не зроблю; у двері гупали вже так, що вони от-от мали впасти.

Із усією швидкістю, на яку був здатний, я спускався по скобах туди, де перед тим спав, і мене не облишала думка, що я тепер краще управляюся зі зброєю. Хоча на початку двобою ще благоговів перед тим, хто завжди був сильнішим за мене. Так, тут було над чим замислитись. А що, як ті століття, котрі я прожив на Землі, не таке вже й марнування часу? Може, все навпаки, і перебування у цій Тіні якраз пішло мені на користь? Нині скидалося на те, що я володію зброєю нарівні з Еріком. Мені було приємно усвідомлювати це. Під час другої нашої зустрічі — а в тому, що ми зустрінемось, я навіть не сумнівався, — ще невідомо, чия візьме. Аби лиш мені ніхто не заважав. І я зроблю все, щоб прискорити цю зустріч. А наш сьогоднішній двобій добряче налякав Еріка. То було видно простим оком. І саме це спричиниться до того, що у наступному поєдинкові його рухи вже не будуть такими блискавичними, у діях брата побільшає вагання — а мені ж тільки того й треба!

Коли до закінчення скоб залишалося футів п'ятнадцять, я зіскочив з драбини і, зігнувши коліна, м'яко опустився на землю. Випереджав своїх переслідувачів хвилин на п'ять, не більше, однак не сумнівався в тому, що зможу скористатися перевагою в часі та втекти. Адже за поясом у мене були карти.

Я знайшов карту Блейза і почав вдивлятись у його зображення. Боліло плече, однак забув і про нього, коли мене почало огортати відчуття холоднечі.

Потрапити з Амбера у Тінь напряму можна двома способами...

Першим способом був Лабіринт, але ним рідко хто користувався саме з цією метою.

А другим способом були козирі, однак для цього я ще мав довіряти братові.

Пильно дивлячись на Блейза, я майже не сумнівався, що можу йому довіряти. Він був мені братом, але потрапив у біду, а моя допомога йому не завадила б.

Я втупився в його постать, немов огорнуту вогнем. Він мав одяг червоного та оранжевого кольорів, у правій руці — меч, у лівій — келих з вином. У голубих його очах танцювали чорти, а борода палала, наче вогонь. І раптом до мене дійшло, що візерунок, який виблискував у нього на мечі, повторював собою обрис частини Лабіринту. Виблискували персні в Блейза на руках. Уже й сам він неначе зарухався.

Війнуло крижаною холоднечею — мені Блейз відповів...

Ось постать на карті немов набула натуральної величини і навіть змінила позу. Очі Блейза мене ще не бачили, але губи вже ворушилися.

— Хто це? — запитували вони, і я почув ці слова.

— Корвін, — відповів я йому, й він простягнув мені ліву руку. Келиха в ній уже не було.

— То йди до мене, якщо ти не проти.

Я також простягнув руку до Блейза, і наші пальці зустрілись. Я ступив крок.

Карта ще залишалася в моїй лівій руці, однак ми разом із Блейзом уже стояли на гірському стрімчакові, й по один бік від нас зяяла глибока ущелина, а на другому височіла фортеця. Небо над нами було кольору вогню.

— Здоров, Блейзе! — привітавсь я, запихаючи карту в колоду за поясом. — Дякую тобі, брате, за допомогу.

Несподівано відчувши слабкість, я тільки зараз пригадав, що кров і далі юшить із мого плеча.

— Ти поранений! — вигукнув Блейз, беручи мене за плечі, і я вже хотів кивнути, але замість цього знепритомнів.

Того ж вечора, тільки трохи пізніше, я сидів, розслабившись у великому кріслі, під захистом фортечних стін, і потягував віскі. Ми курили, по черзі передавали пляшку один одному і розмовляли.

— Отож, ти справді був у Амбері?

— Справді.

— І ти поранив Еріка, коли бився з ним на мечах?

— Так.

— Чорт! Краще б ти вбив його! — Блейз трохи подумав. — А втім, може, й ні. Тоді ти здобув би трон. А проти Еріка у мене більше шансів, аніж проти тебе. Навіть не знаю... Які в тебе плани?

Я вирішив бути відвертим до кінця.

— Ми всі не проти сісти на престол, — мовив я, — тому не бачу для нас будь-якого сенсу брехати одне одному. Та це не означає, що заради захоплення влади я вб'ю тебе — то було б вершиною дурості. З іншого ж боку, розпрощатися з владними амбіціями лише тому, що ти гостинно прийняв мене, теж не варто. І Рендом не відмовився б побути королем, але розуміє, що трон для нього завеликий. Від Бенедикта вже довгенько нема вісточки. А Джерард і Каїн, схоже, не стільки ведуть власну гру, скільки підтримують Еріка. Те саме Джуліан. Залишаються Бранд та сестрички. Не знаю, де чорти носять Бранда і що в нього тепер на думці, зате точно можу сказати, що Дейдра не має жодної ваги (якщо тільки їй та Левеллі не перепаде чогось у Ребмі), а Флора — ставлениця Еріка. Про плани Фіони я ні сном ні духом.

— Отже, залишаємося ти і я, — кивнув Блейз, підливаючи віскі собі й мені. — Так, правду кажеш. Не знаю, які думки крутяться саме зараз у голові кожного, але можу оцінити силу наших родичів, і, вважаю, моє становище найкраще. Тож ти мудро вчинив, звернувшись до мене. Підтримай мої наміри — і дам тобі регентство.

— Хай береже тебе Бог, — сказав я. — Поживемо — побачимо.

Ми зробили по ковтку віскі.

— А що тут ще можна придумати? — мовив він. Я зрозумів, що це дуже серйозне запитання, і відповів Блейзові:

— Я міг би зібрати військо, щоб узяти в облогу Амбер.

— І з якої Тіні ти його візьмеш? — запитав він.

— А це, як неважко здогадатись, уже моя справа, — пояснив братові. — Втім, не думаю, що ми з тобою ворогуватимемо. Коли дійде до царювання, то я хотів би бачити на троні або тебе, або себе, або Джерарда чи Бенедикта — якщо останній ще, звісно, живий.

— Насамперед, звичайно, себе?

— Ти здогадливий.

— Тоді ми порозуміємося. Що ж, переконаний, можемо діяти спільно, принаймні в цей період.

— Мені теж так здається, — погодивсь я. — Інакше не напрошувався б до тебе у гості.

Під його бородою промайнула посмішка.

— Ти, Корвіне, шукав чиєїсь підтримки, — сказав Блейз, — а я був найменшим злом.

— Правда, — погодивсь я.

— Хочеться, щоби Бенедикт був тут. І ще бажаю, аби Джерард не перейшов на інший бік.

— Мрії, мрії... — мовив я. — В одній руці — мрії, у другій — щось іще. Перемішай одне з другим, а тоді подивися, що вийде в підсумку.

— Гарно сказано.

Якийсь час ми курили мовчки.

— Наскільки можу на тебе покластися? — запитав Блейз.

— Настільки, наскільки я можу розраховувати на тебе.

— То давай домовимося предметніше. Чесно кажучи, я був певен, що тебе вже багато років немає серед живих. Я не міг передбачити, що ти у критичний момент вигулькнеш і почнеш заявляти права на корону. Однак ти вже є, і це незаперечний факт. Тож доцільна корисна для нас обох спілка — об'єднаймо наші війська й візьмімо в облогу Амбер. Той з нас, хто виживе в цій круговерті, займе місце на самісінькій вершині. Якщо ж виживемо двоє (чорт, і таке може статися!), ми завжди зможемо все вирішити на дуелі!

Я обміркував його пропозицію. З усього, на що міг розраховувати тут чи там, вона була найцікавішою.

А вголос відповів так:

— Мені потрібен час на роздуми — скажімо, ця ніч. Рішення буде завтра, гаразд?

— Гаразд, — погодився Блейз.

Домовившись, ми допили віскі, а потім віддалися спогадам про колишні часи. Плече моє трохи поболювало, добре, що алкоголь приглушував цей біль, та ще допомагала мазь, яку дав Блейз. Невдовзі ми напилися так, що замалим не плакали, обіймаючи один одного і згадуючи старі добрі часи.

Дивна річ, думав я, мати родичів — і не знати родинних стосунків, бо кожному судився свій життєвий шлях. Ми говорили, говорили, та не могли наговоритись. І лише тоді, коли місяць уже сів за обрій, наші язики потомилися від розмови. Блейз плеснув мене на прощання по здоровому плечі, зізнавшись, що його вже долає втома, і додав, що вранці слуга принесе мені сніданок у кімнату. Я мовчки кивнув, ми обійнялись, і він, хитаючись, пішов.

Залишившись сам, я підійшов до вікна, і з висоти мені вдалося зазирнути аж на дно ущелини.

Табірні вогнища палали, наче зорі в небі. Тисячі й тисячі табірних ватр. Так, Блейз зібрав величезне військо, і я заздрив братові. З іншого ж боку, це було й добре, й зручно. Якщо хтось і мав досить сили, щоби боротися з Еріком, то це передусім Блейз. І він, навіть зійшовши на трон, аж ніяк не став би злом для Амбера. Проблема була в іншому: на цьому троні я з більшим задоволенням побачив би себе.

Продовжуючи дивитися на вогнища, я угледів, що у темряві між світлом рухаються дивні тіні, тож замислився над походженням цього війська.

Хай би яким воно було, але я не мав і такого.

Пройшовши назад до столу, налив собі останню чарку. Та перш ніж її випити, запалив свічку. Потім, при світлі вогника, витягнув поцуплену колоду карт.

Розклавши їх перед собою, вибрав ту, що зображувала Еріка. Поклав її посеред столу, а решту забрав.

Через кількадесят секунд вона почала оживати, і я побачив Еріка, вбраного у нічну сорочку, почув його слова: «Хто там?» У нього була перев'язана рука.

— Це я, Корвін, — відповів братові. — Як почуваєшся?

Почувши мене, Ерік лайнувсь, і я засміявся. То була ризикована гра, а можливо, ще й віскі давалося взнаки, однак вирішив не зупинятися.

— Дуже хочу похвалитись, Еріку, що в мене все гаразд. А ще бажаю сказати, що ти був до біса правий, мовлячи щось про корону та її тягар. Однак тобі її вже не довго носити. Тож бажаю успіху, братику! Той день, коли знову прийду до Амбера, стане твоїм смертним днем. Гарненько обміркуй мої слова, бо день отой не за горами.

— Валяй! — сказав Ерік. — Тільки май на увазі, що коли ти заявишся знову, не варто сподіватися на моє милосердя.

Його очі дивилися на мене впритул, він був зовсім близько. Я показав йому ніс — і накрив карту долонею. Це було все одно, що покласти телефонну слухавку, і я змішав зображення Еріка з іншими картами.

Уже поринаючи в сон, ще думав про Блейзове військо, яке було розквартироване в ущелині, про захист непоступливого Еріка...

Подолати його буде дуже непросто.

6

Цю землю знали тут як Авернус, а люди, з яких набрали військо, були, власне, не зовсім людьми. Вранці ми з Блейзом пішли оглянути їх. Кожен мав сім футів заввишки, темно-червону шкіру, короткувате волосся та котячі очі, а руки й ноги в них були шестипалими. Одяг носили легкий, наче шовк (хоча, звісно, не зі шовку), переважно сірих і блакитних барв. Кожен озброєний двома короткими клинками, загнутими на кінці. Вуха у бійців були загострені, на пальцях — кігті.

Клімат тут теплий, а кольори — яскраві та кричущі, й кожен вважав, що ми — боги.

Блейз знайшов місце, де практикували культ богів-братів, таких, як ми, й ці боги невпинно воювали між собою. І, згідно з їхніми віруваннями, старший з отих божественних братів, неабиякий лиходій, тільки й дивиться, як би дорватися до влади, і всіма правдами та неправдами гнобить хороших молодших братів. І, як годиться за такої релігії, була тут легенда про Апокаліпсис, відповідно до якої люди відгукнуться на божественний заклик і стануть на бік уцілілих молодших братів, щоб спільно виступити проти зла.

Тримаючи на чорній перев'язці ліву руку, я оглядав вояків, які незабаром мали загинути у бою.

Зупинившись перед одним із них, зацікавлено глянув на нього і запитав:

— Ти знаєш, хто такий Ерік?

— Володар чорних сил! — відповів він.

— Молодець! — похвалив я його, і ми з Блейзом рушили далі.

Він забажав ціле військо гарматного м'яса — і тепер таке військо у нього було.

— Скільки у тебе всіх людей? — поцікавивсь я.

— Тисяч п'ятдесят, — прикинув Блейз.

— Вітаю тих, які йдуть на заклання! — промовив я. — Ти не візьмеш Амбер із цією півсотнею тисяч. Навіть якщо припустити, що доведеш усіх цілими та здоровими до підніжжя Колвіру, все одно не візьмеш. Тільки дурень наважиться кинути проти вічного міста цих нещасних блудят з їхніми дитячими мечами і що ще там у них...

— Знаю, — озвався Блейз, — але ж це не все моє військо.

— Знадобиться набагато більше.

— А як тобі ще три флотилії — завбільшки як половина флотів Каїна і Джерарда разом?

— Уже краще. Але й цього замало. Вистачить хіба тільки для початку.

— Знаю, — згодився Блейз. — Але ми ще збираємо сили.

— То треба збирати їх далі. Ерік сидітиме в Амбері та битиме нас навіть тоді, як ми йтимемо через Тіні. Коли ті, котрі вціліють, нарешті доберуться до підніжжя Колвіра, для них почнеться справжнє пекло. Треба буде піднятися схилом гори до Амбера. Як по-твоєму, скільки сотень вціліє, коли ми досягнемо міста? Усіх їх можна буде умертвити за п'ять хвилин, а то для Еріка — раз плюнути. Якщо, брате Блейзе, це все, чим наразі можеш похвалитися, то навряд чи мудро сподіватися від такої експедиції щасливої розв'язки.

— Ерік оголосив, що його коронація відбудеться через три місяці, — повідомив Блейз. — До того часу я, щонайменше, потрою чисельність цих військ. Думаю, що до виступу на Амбер зможу назбирати в різних Тінях до чверті мільйона бійців. Окрім цього, є ще інші подібні світи, і я збираюся побувати в них. Зберу собі для священної війни такі сили, яких Амбер ще не бачив.

— Але ж і Ерік матиме не менше часу, щоб посилити захист. Не знаю, Блейзе... Мені ця затія нагадує самогубство. Коли я опинився в тебе, то уявляв ситуацію дещо інакшою...

— І кого ти привів із собою? — парирував Блейз. — А нікого! Подейкують, що ти колись командував військами. Де вони?

Відвернувшись від нього, я відповів:

— Їх більше нема. Це знаю напевне.

— А ти зміг би відшукати Тінь своєї Тіні?

— Не хочу навіть намагатися, — чесно сказав я. — Ти вже вибач.

— Ну, і чим же ти зможеш мені допомогти?

— Знаєш, — сказав я йому, — якщо це все, що тебе цікавить, якщо нічого іншого, крім нового гарматного м'яса, тобі від мене не потрібно, — то піду геть.

— Зачекай! — скрикнув він. — Я сказав не подумавши. Навіть якщо ти нічого не маєш, твої поради були б дуже доречними. Будь ласка, залишся зі мною. Я попрошу пробачення у тебе...

— Це не конче, — відповів я, добре знаючи, що означають такі слова принца Амбера. — Я залишуся. Мабуть, стану тобі у пригоді.

— Чудово! — Блейз легенько плеснув мене по правому плечі.

— Знайду поповнення твоїм військам, — додав я. — Тож за це не хвилюйся.

І я знайшов.

Побувавши у різних Тінях, натрапив на расу темних волохатих створінь з кігтями та іклами, багато в чому схожих на людей, але з інтелектом школяра-підлітка. Хай юнаки не ображаються, просто я мав на увазі, що вони так само, як і підлітки, щирі, чесні та віддані, й таким негідникам, як я та мій брат, було неважко задурити їхні голови. Щоправда, мені від цього обману стало трохи не по собі.

Сто тисяч осіб обожнювали нас, ладні були на обох молитися — так вони вірили нам.

На Блейза це таки подіяло, і він замовкнув. За тиждень моє плече загоїлося. Через два місяці ми вже мали чверть мільйона (а може, й більше) бійців.

— Корвіне, Корвіне! Ти таки той самий Корвін! — промовив він, і ми знову випили.

Однак мене не полишало якесь дивне відчуття. Знав, що більшості цих воїнів незабаром не буде серед живих. І винуватцем їхньої смерті стану саме я. Тому мене мучило сумління, хоча й розумів, що між Тінями та Реальністю — велика прірва. Але кожна смерть буде справжньою, не уявною смертю, і це мені було також відомо.

Кілька ночей провів за розкладанням карт. У моїй колоді були козирі, яких я не знайшов у картах Флори. На одному з них був зображений Амбер, і я знав, що з його допомогою можу повернутися до міста. На інших красувалися родичі, ті, які зникли, й ті, котрі померли. Ще на одному козирі був батько, однак я лише пробіг по цій карті поглядом та відклав її набік. Батько числився в безвісти зниклих.

Довго вдивляючись у кожне з облич, розмірковував, чого можна домогтися від того чи іншого. Кілька разів кидав карти, і мені випадала неодмінно одна.

Це — карта з Каїном.

Він був одягнутий у чорний і зелений оксамит, на голові — трикутний капелюх з плюмажем із зеленого пір'я, закинутого назад. Із-за пояса стирчав кинджал з руків'ям, оздобленим смарагдом. Волосся мав темне.

— Каїне... — сказав я.

— Хто? — запитав він.

— Корвін.

— Корвін? Це жарт?

— Ні.

— Чого хочеш?

— А що маєш?

— Ти це знаєш, — очі його, ворухнувшись, зупинилися на мені, але я дивився на його руку, що була поряд з кинджалом.

— Де ти?

— У Блейза.

— Подейкували, що недавно ти був у Амбері, а тут ще Ерік десь поранив руку. От я й думаю...

— Ти дивишся у корінь, — сказав я. — Можеш назвати свою ціну?

— Ти про що?

— Пропоную говорити щиро й по суті. Як гадаєш, Каїне, ми з Блейзом зможемо взяти гору над Еріком?

— Ні, й саме тому я — з Еріком. І не продаю свою армаду, якщо маєш на увазі це. Тебе ж цікавить вона, так?

Я всміхнувся.

— Який у мене здогадливий брат... Що ж, приємно було побалакати. Тоді до зустрічі в Амбері — до можливої зустрічі...

Я вже махнув рукою, але він раптом крикнув:

— Постривай!

— Що таке?

— Я ж навіть не знаю твоєї пропозиції.

— Чому ж не знаєш? — здивувавсь я. — Ти відгадав, і вона тебе не зацікавила.

— Цього я не казав. Просто тепер бачу, де більший інтерес.

— Ти хотів сказати — більша сила?

— Добре, нехай буде сила. Що можеш запропонувати?

Ми розмовляли близько години, і в результаті нашої розмови три примарні флотилії Блейза отримали право на вхід до північних проток, а там на них уже чекатиме підкріплення.

— Якщо програєш, троє людей в Амбері залишаться без голів, — попередив Каїн.

— Але ж ти не думаєш, що ми зазнаємо поразки, правда? — уточнив я.

— Ні. Вважаю, що незабаром хтось із вас — ти або Блейз — сяде на трон в Амбері. Мене цілком удовольнить служити переможцеві. Від регентства теж не відмовлюся. Ще, може, внесемо у наш цінник Рендомову голову?

— Це відпадає, — заперечив я. — Приймаєш те, що є, або вважаймо, що нічого не було.

— Приймаю.

Я знову всміхнувся, накрив карту долонею — і Каїн щез.

Джерарда залишив на завтра. Каїн виснажив мене до краю.

Упавши на ліжко, я заснув.

Дізнавшись, як наші справи, Джерард погодився нас не чіпати. Передусім тому, що його просив про це я, оскільки Еріка він вважав меншим з усіх можливих лих.

Я дуже скоро домовився з ним, пообіцявши йому все, що він просив. Про чиїсь голови мови вже не було.

Потім я знов оглянув військо і розповів бійцям про Амбер. Ви здивуєтесь, але маленькі волохаті люди та бурмила з червоною шкірою чудово ладнали між собою, неначе дві братні раси.

Це було сумно, й це була правда.

Нас вони вважали богами, і тим сказано все.

Я дивився на велику флотилію, що пливла безкраїм, червоним, як кров, океаном. Дививсь і думав. Багато хто знайде собі могилу в світах-відображеннях, через які їм доведеться плисти.

Ще подумав про військо з Авернуса і про моє ополчення зі світу, який звався Рі'ік. Їхнім завданням було дійти до справжньої Землі й до Амбера.

Перемішавши колоду, я кинув карти. Підняв ту, на якій був зображений Бенедикт. Потім довго дивився на неї, однак нічого іншого, крім холоду, не відчув.

Тоді взяв карту з Брандом. Довго тримав, але знову нічого, тільки холод.

А потім несподівано почувся зойк. Страшний і сповнений страждання.

— Рятуйте! — волав хтось.

— Як? — запитав я.

— А хто це? — уточнив той, хто кричав, і я побачив, як корчиться його тіло.

— Корвін.

— Брате Корвіне, забери мене звідси! Віддам тобі все, що захочеш, тільки забери!

— Де ти?

— Я...

І тут у моїй голові почалася справжнісінька круговерть, і то така, що розум відмовлявся вірити у те, що це можливо. Потім почувся ще один крик, ніби хтось бився в агонії, але він раптом урвався.

Карта стала знову холодною.

Я відчув, що мене б'є дрож. Але від чого, не міг здогадатися.

Запаливши сигарету, підійшов до вікна своєї кімнати (в нас тут був гарнізон) і вдивлявсь у нічну пітьму. Карти залишив на столі.

Зорі були дрібні й застелені туманом. Жодного відомого мені сузір'я. Чорним небом швидко плив малий блакитний місяць. Ця ніч принесла несподівану крижану холоднечу, і я щільніше загорнувсь у плащ. У спогадах спливла зима безславної російської кампанії. Господи! Я ледь не закоцюбнув до смерті! Й куди ж ми намагалися прийти?

Ну, звичайно ж, до трону Амбера.

Бо цим можна було виправдати що завгодно.

Але що ж сталося з Брандом? Де він? Що з ним, хто вигадав для нього це все?

Відповіді? Їх нема.

Я дивився на небо, не відводячи очей од блакитного диска, який котився до землі, та все думав. Невже, складаючи загальну картину, примудрився щось проґавити чи й просто не взяв до уваги? Щось важливе.

Запитання без відповіді.

Знову сів за стіл, хлюпнув собі віскі, але лише на денце.

Перебираючи колоду, я знайшов карту зі своїм батьком.

Оберон, Володар Амбера, стояв переді мною у зеленому із золотим. Високий, широкоплечий, міцно збитий, з чорною бородою зі срібними нитками, з таким самим волоссям. Зелені персні в золотій оправі, меч також зеленого кольору. Колись я щиро вірив, що ніхто й ніщо не посуне безсмертного короля з його трону. Що ж таке сталося? Цього я ще не знав. Однак батько щез. Цікаво все-таки, яким був його кінець...

Я втупився в карту і зосередився. Жодних змін. Жодних...

Але що це?

Щось змінилося.

Слабенький, майже непомітний рух у відповідь. Постать на карті повернулась і стала схожою на тінь чоловіка, яким колись була.

— Батьку?.. — гукнув я.

Жодної реакції.

— Батьку?

— Так... — голос дуже слабкий та віддалений, неначе пробивався через шелест у мушлі.

— Де ти? Що сталося?

— Я... — довга пауза.

— Це Корвін, твій син. Що в Амбері сталося такого, що змусило тебе піти?

— Час, — мовив батько ще тихіше. — Мій час закінчився.

— Тобто... ти зрікся престолу? З моїх братів ніхто мені цього не казав, а я їм не настільки довіряю, щоб розпитувати. Містом тепер керує Ерік, а Джуліан охороняє Арденський ліс. Каїн і Джерард опікуються морем. Блейз бореться проти них усіх, а я з ним у спілці. А тобі в подібній ситуації чого хотілося б?

— Із усіх ти єдиний... хто... хто запитав, — зітхаючи, протягнув він. — Так...

— Що — «так»?

— Так, боріться... проти них.

— А як же ти? Чим я можу допомогти тобі?

— Мені вже нічим не допоможеш, сину. Візьми трон...

— Я? Тобто, я разом з Блейзом?

— Ти! — наголосив батько.

— Он як?!

— Благословляю тебе... Займи трон... і не... не зволікай із цим!

— Чому, батьку?

— Мені не вистачає дихання... Займи його!

Сказавши це, він зник.

Отже, батько живий. То було вже цікаво. І що ж зараз маю робити?

Ковтнувши віскі, я знову взявся обмірковувати ситуацію.

Він був живий, щоправда, невідомо де, і ще батько був королем Амбера. Чому покинув місто? Куди подався? Чого, чому, куди, навіщо? І все таке інше.

Хто це знає? Точно не я. А отже, про що тут можна говорити. Принаймні поки що.

І все ж таки...

Я намагався з'ясувати, що й до чого, але марно. Вам, мабуть, не завадить знати, що між мною і батьком ніколи не було приязних родинних стосунків. Щоправда, не було й ненависті, як між ним і Рендомом та ще кількома іншими. Так само, втім, як і причин для палкої синівської любові, вам це хто завгодно скаже. Батько був великий, могутній і займав своє місце. Оце, мабуть, і все. З ним була пов'язана практично вся відома нам історія Амбера, яка сягає вглиб віків не на одне тисячоліття, їх там стільки, що всіх не злічити.

От що зробили б на моєму місці ви?

Я допив віскі й пішов спати.

Уранці наступного дня я був присутній на військовій раді верховних полководців Блейза. У нього служили четверо адміралів, кожному з яких було підпорядковано близько чверті флоту, й купа сухопутних командирів. Усього на зустрічі були присутні зо тридцять чинів — як високих з червоною шкірою, так і малих волохатих.

Зустріч тривала близько чотирьох годин, а потім була перерва на обід. Домовилися, що виступаємо через три дні. Оскільки відкриття дороги на Амбер потребувало присутності осіб королівського роду, я мав на флагманському кораблеві вести за собою флот, а Блейзові випало проводити військо через землі Тіней.

Мене це непокоїло, і я запитав у нього, що він робив би, якби я не прийшов сюди й не зголосився допомогти йому. «По-перше, — відповів Блейз, якби все довелося робити мені самому, то передусім провів би флот і залишив би його на чималенькій відстані від берега, а сам на кораблі приплив би в Авернус і повів би піхотинців, а потім, у день і час, погоджені заздалегідь, вони зустрілися б з морськими силами. А по-друге, я б не сидів на місці, а блукав би по Тінях, шукаючи когось із вас, хто не відмовився б допомогти».

До другої частини його пояснень я поставився скептично, хоча... знайшов же він мене. Що ж до першої, то я взагалі не вірив у її здійсненність. Флот на такій великій відстані залишався б сліпим для сигналів із суші, тож не зміг би прийти у домовлене місце в домовлений час, а ще додайте сюди всілякі несподіванки, яких не уникнути, коли маєш справу з таким великим військом. Воно було надто велике, щоб сподіватися на успіх подібного плану.

Однак я завжди знав, що Блейз — блискучий тактик, і коли він розклав переді мною плани Амбера та прилеглих земель, накреслені власноруч, і пояснив обрану тактику, я зрозумів, що він — справжній принц Амбера, а у мистецтві підступу йому нема рівних.

Єдина прикрість полягала в тому, що той, проти кого ми виступали, так само, як і ми, був принцом Амбера. Та ще й перебував у вигіднішому становищі. Це мене непокоїло, але той факт, що коронація не за горами, утверджував нас у думці: шлях, який ми обрали, — єдино правильний і можливий, тож я вирішив, будь-що-будь, іти до кінця. Коли програємо, то нам гаплик, але ж за Блейзом — незліченне військо і реальні, продумані плани, тоді як я не мав ні першого, ні другого.

Отже, я йшов країною, що звалась Авернус, і оглядав застелені туманом видолинки й вузькі ущелини, димучі кратери та сліпуче сонце в божевільному небі; думав про крижані ночі та нестерпно спекотні дні, численні скелі й пасма чорного піску, про тутешню дрібну звірину, злу, як чорт, і до того ж отруйну; про великі пурпурні рослини, що скидалися на поголені кактуси. А ополудні наступного дня, коли стояв на кам'яному виступі над морем, а наді мною купчилися криваві хмари, раптом збагнув, що мені до вподоби це місце тому, що воно таке є, і якщо його сини загинуть у війнах богів, я обезсмерчу їх у пісні, якщо, звісно, зі мною буде все гаразд.

Утішаючи себе подібними думками і намагаючись розвіяти власні страхи, я прийняв командування флотом. Якщо нам усе вдасться, імена наших воїнів будуть увічнені в залах Безсмертних.

Я мав показувати шлях і вести за собою. Моя душа співала!

Ми відчалили наступного дня, і я, на флагманському кораблі, був за старшого. Увійшли в бурю, а коли з неї вийшли, то відстань до кінцевої мети була значно меншою. Потім я повів судна в обхід величезного виру, і ми успішно обійшли його. Далі шлях наш пролягав через кам'янисте мілководдя, а коли вже й воно залишилося за кормою останнього корабля, вода за бортом потемнішала. Довкільні барви наближалися до барв Амбера. Що ж, я не забув, як слід ходити через Тіні. Міг впливати на долю у часі та просторі. Також міг завести всіх додому. До себе додому, якщо бути точнішим.

Ми проминали дивні острови, де каркали зелені птахи, а на деревах розгойдувалися, наче фрукти, зелені мавпи. Час від часу вони щось нерозбірливо лопотіли та кидали у море камені. Цілилися, звичайно, в нас.

Я повів кораблі далеко у відкрите море, потім ми розвернулись і знову рушили до берега.

Поки борознили моря, піші частини під проводом Блейза йшли рівнинами Тіней. Чомусь я був певен, що він проведе своє воїнство, хоч які перепони чинив би йому Ерік. За допомогою карт я підтримував зв'язок із Блейзом і знав про кожен їхній крок. Зокрема, знав, що десять тисяч воїнів загинули в битві з кентаврами, котра розгорілася на одній з рівнин. П'ять тисяч воїнів забрав нищівний землетрус. А потім табір накрив смерч і викосив ще півтори тисячі. Дев'ятнадцять тисяч загинули або зникли безвісти, коли Блейзове військо пробивалося через джунглі у місці, назви якого не знав. Якісь дивні гудючі створіння з'явилися в небі й стали випалювати напалмом[34]. Шість тисяч дезертирувало, коли ми йшли через місцину, що дуже-дуже скидалася на рай, який їм обіцяли. Ще пів тисячі немов крізь землю провалилися під час переходу через піщану пустелю, і неподалік від них несподівано виросла схожа на гриб хмара диму й вогню. Вісім тисяч шістсот полягли ув одній з долин, коли в ній несподівано з'явилася військова техніка на гусеничному ходу та відкрила нищівний вогонь. Ще вісімсот захворіли, і довелось їх покинути. Двісті пропало під час несподіваних повеней, п'ятдесят чотири загинуло під час дуелей, які вони влаштовували між собою, триста померло, наївшись отруйних плодів, ще тисячу воїнів затоптало стадо величезних, схожих на буйволів тварин, що трапилось їм на дорозі. Сімдесят троє згоріло зі своїми наметами, півтори тисячі потонуло під час переправ і ще дві тисячі загинуло від вітрів, що налетіли зі сизих пагорбів.

Я ж утішався тим, що втратив за цей час лише сто вісімдесят шість кораблів.

Спати, інколи бачити сни... Крапля камінь точить, це питання лише часу. Ерік винищував нас щогодини, на кожному дюймі. До дати, на яку була призначена коронація, залишалося кілька тижнів, і він, звичайно, знав, що ми йдемо на нього з військом, бо бійці гинули та гинули.

Згідно з давніми приписами, пересуватися крізь Тіні можуть тільки принци, однак ніде не записано, що принц не може прихопити із собою попутників, і то стільки, скільки він сам уважатиме за потрібне. Ми вели наше військо, бачили, як гинули воїни, але про Тіні я скажу вам так: увесь світ поділено на Істинну реальність і на Тінь, і це — основа всього сущого. Реальність — то лише Амбер, істинне місто, розташоване на істинній Землі. На ній є все, про що ви тільки можете подумати. Тіні, численні відображення Реальності, безмежні у своїй розмаїтості. Все можливе існує у Тінях, які відкидає Реальність. Амбер, уже тим фактом, що він є, відкидає свої відображення навсібіч. Ви, напевне, запитаєте: а що далі, за Тінями? Тіні лежать між Амбером та Хаосом, і в цьому проміжку нема нічого неможливого. На світі є три способи пройти ці Тіні, й кожен з них по-своєму складний.

Якщо ти принц або принцеса королівської крові, то можеш проходити крізь Тіні та, рухаючись через них, змінювати їх, як тобі заманеться, а потім там і залишитися. Тоді ця Тінь стає твоїм світом (тут головне, аби не завадили родичі), і ти можеш робити з ним усе, що захочеш. Місце, в якому я провів кілька останніх століть, якраз і було таким світом.

Другий шлях крізь ці Тіні лежав через карти, що їх Дворкін, Великий Кресляр, створив за нашою подобою спеціально для комунікації між членами монаршої родини. То був прадавній художник, для котрого не існувало таких понять, як перспектива і простір. Фамільні Козирі, що їх створив Дворкін, давали нам змогу будь-якої миті зв'язатися з будь-ким із братів та сестер, ба більше, перенестися до них, якщо така потреба виникала. Однак мене не залишала думка, що це — не єдина властивість, якими наділив їх Дворкін.

І третім способом переміщатися крізь Тіні був Лабіринт, що накреслив теж Дворкін; пройти його могли тільки члени нашої родини. Ступаючи на шлях Лабіринту, ти, так би мовити, ставав одним з тих Козирів, а пройшовши його до кінця, отримував силу мандрувати між Тінями.

Карти і Лабіринт давали змогу миттєво переноситися з Істинної реальності в будь-яку Тінь. Спосіб, що ним користувалися зараз я і Блейз, був набагато важчим.

Тепер я розумів, що саме робив Рендом, коли ми їхали машиною до істинного світу. Постійно тримаючи в пам'яті образ Амбера, він тільки тим і займався, що додавав до місця, в котрому ми перебували, якусь деталь Амбера й одночасно, крок за кроком, вилучав із того місця те, чого в Амбері не було. І коли довкілля повністю збіглося з образом міста, це означало, що ми досягли кінцевої мети. Тут не варто шукати штукарства, будь-яка людина, маючи достатньо знань, спроможна досягти свого Амбера.

І я, і Блейз преспокійно могли відшукати Тіні Амбера, що належали нам, та до скону царювати кожен у своєму царстві. Однак заковика в тому, що володарювання у Тіні не піддається порівнянню з троном Амбера. Бо всяка Тінь — це лише відбиток справжнього Амбера, міста, де ми народилися, за чиєю подобою створені всі інші міста світу.

Отож, для вторгнення в Амбер ми обрали найважчий шлях — через його численні Тіні. Будь-хто, знаючи про наш намір і маючи достатньо сил, міг чинити нам перешкоди. Ерік так і робив, і ми вмирали, наражаючись на них. Чим це мало закінчитися? Цього ніхто не знав.

Однак, якщо Ерік стане коронованим правителем, це неминуче відіб'ється на всіх Тінях.

Я добре знав, що кожен із нас (тобто принців Амбера, які ще залишалися живі-здорові), кожен з нас прагнув посісти місце правителя, і кожен, на свій безхитрісний манір, уважав, що зробить цим неоціненну послугу Амберу та численним Тіням, на яких неминуче позначиться зміна короля.

Дорогою ми проминули флотилію кораблів-примар, якими командував Джерард, — летючих голландців, для котрих і цей, і потойбічний світ зливаються в один, тож я зрозумів: ми наближаємося до мети. Ці Джерардові кораблі стали для мене свого роду віхою.

На восьмий день дороги ми були вже поблизу Амбера. І раптом на морі розгулявся шторм.

Вода потемніла, в небі почали збиратися хмари, а вітрила обвисли у штилі, який встановився після того. Сонце — велике, блакитне — заховало свій лик, і я відчув, що Ерік нарешті знайшов нас.

Потім здійнявся вітер, і — я сподіваюся, ви пробачите мені цей вислів, — він просто розбивсь об мій корабель.

Роздирали нас вітри, шматували нас бурі, як сказав би поет. Уже при перших ударах стихії все в мені почало стискатись і перевертатися. Кораблі жбурляло то в один бік, то в другий, неначе велетенські гральні кості у велетенській долоні. Одночасно, ніби змовившись, на всіх нас ринули води моря та води небес. Небо почорніло, а запону дощу, впереміш зі снігом, раз у раз розтинали сліпучі, кривулясті канати, що били в громові дзвони десь у небі. Годі було щось розчути за ревінням стихії, однак я певен, що всі, хто тут був, волали не своїми голосами. Я теж кричав. Палубою, що ходором ходила під ногами, насилу дістався до штурвала, де вже не було ні душі, прив'язався, щоб мене не змило хвилею, і взявся за стерно. Було зрозуміло, що триклятий брат Ерік, не залишаючи Амбера, творив з нами, що хотів.

Година, друга, третя, четверта... Ніщо не віщувало кінця бурі. П'ять годин... Скільки ж людей ми вже втратили? Не знаю.

А потім я відчув легке поколювання, упіймав слухом легеньке дзенькання й побачив Блейза — немов через довгий сірий тунель.

— Що тут сталося? — поцікавився він. — Я тебе викликаю, а ти мовчиш і мовчиш.

— Життя — штука надто мінлива, — відповів я. — Як-от море під нами.

— Шторм? — уточнив він.

— Бери вище! Я б охрестив його родоначальником усіх штормів та бур. І здається, що по лівому борту бачу монстра. Якщо в нього є хоч на мізинець розуму, він буде цілитись у днище... Вже поцілив!..

— І в нас теж був тільки що, — повідомив Блейз.

— Монстр чи шторм?

— Шторм, — уточнив він. — Двісті загиблих.

— Не падай духом! — підбадьорив його я. — Викличеш мене пізніше, а наразі, братику, тримайся. Гаразд?

Він кивнув на знак згоди, і за його спиною сяйнуло кілька блискавиць.

— Ерік знає, скільки у нас війська... — додав Блейз перед тим, як зникнути.

Довелося з ним погодитися.

Збігло ще три години, перш ніж буря почала вщухати, а потім, через купу часу, я дізнався, що ми втратили половину флоту (причому на моєму, флагманському, кораблі зі ста двадцяти членів екіпажу загинуло сорок). Добряче ж постарався сильний дощ!

Так-сяк через море над Ребмою ми пройшли.

Я взяв колоду і витягнув з неї карту із зображенням Рендома.

Зрозумівши, хто його викликає, він одразу сказав:

— Повертайте назад!

Природно, я запитав, чому.

— Бо якщо вірити Левеллі, Ерік вщент рознесе вас. Вона каже, що треба трохи почекати, поки він перебіситься, а вже тоді виступати на нього. Може, десь через рік...

Похитавши головою, я відповів:

— Вибач. Ніяк не виходить. Надто багато було втрат, поки дісталися сюди. Тож зараз або пан, або пропав.

Рендом понизав плечима, немов кажучи: «Що ж, я тебе попередив».

— Але ж чому? — запитав я.

— Передусім тому, що... словом, я щойно з'ясував, що Ерік може впливати на тутешню погоду, — мовив Рендом.

— Але ми все одно ризикнемо.

Він стенув плечима ще раз.

— Аби ти не казав, що я вас не застерігав.

— Він точно знає, що ми йдемо сюди?

— А ти як гадаєш? Чи він, по-твоєму, кретин?

— Та ні.

— Отже, він знає. Якщо я зміг довідатися про це у Ребмі, то він в Амбері це тим більше знає... Я подумав, Корвіне, про тебе, коли побачив коливання Тіней...

— Як не прикро це визнавати, — зізнавсь я, — але у мене ще від початку експедиції не дуже добрі передчуття. Однак то Блейз її затіяв.

— Тоді облиш, хай тільки він залишиться без голови.

— Вибач, але я не можу так ризикувати. Блейз може й перемогти. А я веду флот.

— Ти говорив із Джерардом і Каїном?

— Так.

— То ти, мабуть, думаєш, що на морі у тебе є шанс. Але знай: Ерік навчився керувати Судним каменем, я зрозумів це з тутешніх придворних пліток про його двійника. За допомогою того каменя він може впливати на погоду в тих місцях. Це точно. Тільки Богові відомо, що Ерік іще може зробити за допомогою Судного каменя.

— Дуже шкода, — сказав я. — Що ж, доведеться нам перетерпіти. Не можу допустити, щоб кілька якихось штормів убили наш бойовий дух.

— Корвіне, скажу тобі чесно. Три дні тому я розмовляв з Еріком...

— Он як?!

— Так, він сам напросивсь. А я погодився, бо мені було нудно. Отже, Ерік дуже ретельно описав мені свої оборонні порядки.

— Мабуть, тому, що Джуліан розповів йому, як ми приїхали з тобою вдвох. Ерік хотів, щоб ці слова дійшли до мене.

— Можливо, — не сперечався Рендом. — Однак це не міняє суті його слів.

— Не міняє, — погодивсь я.

— Тоді нехай Блейз сам веде свою війну, — сказав Рендом. — А ти зможеш атакувати Еріка й пізніше.

— В Амбері от-от відбудеться його коронація.

— Знаю, знаю... Але вдарити по королю не важче, ніж ударити по принцу, хіба ні? Яке тобі діло до того, як його зватимуть у мить твоєї перемоги? Що так, що сяк, — однаково це буде Ерік.

— Твоя правда, — сказав я, — але я дав обіцянку.

— То забери її назад.

— Боюся, що це неможливо.

— Тоді ти просто дурень.

— Можливо.

— Що ж, тоді, хай там як, удачі тобі.

— Дякую.

— Ще побачимося.

Ми попрощалися. На серці в мене було неспокійно.

Невже я ліз у пастку?

Ерік не був дурнем. Хтозна, можливо, десь попереду і чатувала смертельно небезпечна пастка? Зрештою я понизав плечима, обіперся на поручні й знову засунув колоду за пояс.

Бути принцом Амбера означає жити гордо й самотньо, не розраховуючи на чиюсь довіру. Тепер мене не дуже тішила подібна перспектива, однак і вибору не залишалося.

Звичайно, Ерік мав прямий стосунок до шторму, який ми щойно пережили, і, схоже, це цілком узгоджувалося зі словами Рендома про те, що він може впливати на погоду в Амбері.

І тоді я замислився: а чому б не спробувати й мені?

Коли я вів флот на Амбер, місто буквально засипало снігом. Це був найстрашніший буран з усіх, які я міг зчинити.

Величезні сніжинки почали падати й на океан.

Що ж, якщо Ерік у силі, нехай зупинить те, що є більш-менш нормальним для цієї Тіні.

І він зупинив!

За якихось пів години завірюха вщухла, Амбер був неприступний, мов гора; як не крути, прообраз усіх міст! Щоб не змінювати обраного курсу, я залишив усе, як є. Погода в Амбері таки підвладна Ерікові.

Що ж робити?

Флот, цілком зрозуміло, плив собі далі. Прямо в пащеку смерті.

Що з цього приводу можна сказати?

Другий шторм був лютішим за перший, однак я ні на мить не випустив з рук штурвал. Небо лупцювало електричними розрядами, цілячись тільки у кораблі. Шторм розметав нас, наче шкаралупки. І потопив ще сорок суден.

З острахом я викликав Блейза й запитав, чи сильно потріпала його військо буря.

— У мене залишилося зо двісті тисяч бійців, — повідомив він. І додав: — Сильна повінь.

Я переповів йому почуте від Рендома.

— Що ж, дуже схоже, — погодився Блейз. — Однак то не привід повертати назад. Керує Ерік погодою чи не керує — ми все одно його поб'ємо.

— Хочеться вірити.

Запаливши сигарету, я сперся на кермо.

Незабаром мали побачити Амбер. Я вже вмів користуватися Тінями і знав, як потрапити в місто сушею.

Однак кожен із цих способів мав недоліки.

Хоча, з іншого боку, ніколи не буває так, щоб геть усе було тобі на руку.

Ми пливли далі, й через деякий час море навколо нас поглинула, немов несподівана хвиля, пітьма. Почався шторм, ще дужчий, аніж два попередніх.

Якимось незбагненним дивом ми вирвалися з його нещадних чорних лап, та він нагнав на мене добрячого страху. Становище видавалося загрозливим, бо ми були у північних водах. Якщо Каїн дотримав слова, то наші справи ще так-сяк. Якщо збирався нас атакувати — він мав для цього всі умови.

Я вирішив, що Каїн нас продав. Зрештою, що йому заважало? Тому, побачивши його наближення, я вишикував увесь свій флот — сімдесят три вцілілі судна — до бою. Коли карти вказали на Каїна як на ключову постать, вони або збрехали, або були напрочуд точні.

Флагманський корабель Каїна рухався на мене, і я попрямував йому назустріч. Зустрівшись, ми розвернулись один до одного бортами. Каїн дивився на мене, я дивився на нього. Можна було б зв'язатись і через карти, одначе Каїн вирішив інакше. А що був у кращому становищі, ніж я, то саме він, за фамільним етикетом, визначав спосіб зв'язку. Каїнові ж явно хотілося, щоб його чули всі, тому взяв рупор і закричав:

— Корвіне! Здавай командування флотом і здавайся сам, по-доброму! Чисельно я тебе переважаю. Вам тут ні за що не пройти!

Я подивився на нього через хвилі, тоді теж узяв рупор і запитав:

— Як же наша домовленість?

— Анульована і недійсна, — прокричав Каїн у відповідь. — У тебе надто мало сил, щоб ударити по Амберу, тому краще здавайся! Принаймні збережеш людей.

Обернувшись через ліве плече, я поглянув, наскільки високо піднялося сонце.

— Будь ласка, вислухай мене, брате Каїне! — попросив я. — Прислухайся до того, що тобі скажу. Дай мені передишку, щоб я порадився з моїми капітанами, і перш ніж сонце підіб'ється до полудня, ти знатимеш нашу відповідь.

— Що ж, чудово, — відразу погодився Каїн. — Не сумніваюся, вони правильно оцінять своє становище.

Коли він це сказав, я дав команду розвернути корабель та пливти назад, туди, де нас чекали основні сили флоту.

Якщо спробую втекти, Каїн кинеться навздогін через Тіні й топитиме наші корабель за кораблем, доки всіх не знищить. Від пороху — жодної користі, бо тут, на істинній Землі, він не спалахує. Якщо ж уявити, що ми таки потрапили в далеку Тінь, де порох горить, то й це нам теж нічого не дає: в Каїна, у разі потреби, порох також знайдеться. Покинути флот я теж не міг, адже без мене кораблі не зможуть іти через Тіні, а тут, на водах істинного світу, вони стоятимуть, нерухомі, наче вабики для качок. Як не крути, а вибір невеликий: або померти, або здатися в полон.

Рендом був таки правий.

Я витягнув Блейзову карту, зосередивсь — і по деякому часі вона ожила.

— Так? — озвався він. Голос його схвильовано тремтів. До мене долетів шум битви, яка точилася навкруг нього.

— Ми в біді, — сказав я. — Сімдесят три кораблі прорвалось, однак Каїн хоче, щоб до полудня ми йому здалися.

— Щоб він здох! — лайнувся Блейз. — Ми ще не зайшли так далеко, як ви. У нас тут зараз справжнісінька м'ясорубка. Якісь кавалерійські полчища нищать нас, як сліпих цуценят. Тож доброї поради тобі не дам. У мене свої проблеми. Роби, як вважаєш за потрібне. Вони знову нас атакують!.. — і зв'язок між нами перервався.

Тоді я витягнув карту з Джерардом і почав викликати його.

Коли ми говорили, мені здалося, що з-за його плечей я бачу лінію морського берега. І, схоже, впізнав те місце. Якщо мій здогад правильний, Джерард зараз у південних водах. Я не хотів нагадувати йому про нашу розмову. Запитав лише, чи може він допомогти мені у боротьбі з Каїном, і чи має таке бажання.

— Але ж ми домовлялися, що я даю тобі пройти — і все, — нагадав Джерард. — Тому я, власне, й відійшов на південь. Тож, хоч би й дуже захотів, не дійду до тебе вчасно. Крім того, я не обіцяв тобі, що допоможу вбити брата.

І перш ніж я спромігся щось відповісти, Джерард щез. Авжеж, він мав цілковиту слушність. Адже обіцяв мені не тицяти в колеса палиці, а не битися на моєму боці.

Так, і що ж мені залишалося робити?

Закурив. Потім почав походжати палубою. Ранок закінчився. Туман понад морем уже давно розійшовсь, і сонце зігрівало мої плечі. Скоро настане полудень. Можливо, за якихось дві години.

Я знов узяв колоду карт, зважив її на долоні. З їхньою допомогою міг улаштувати поєдинок воль і з Еріком, і з Каїном. Була в цих карт така змога, і, мабуть, не одна вона, просто я нічого не знав про це. Такими, виконуючи волю Оберона, вигадав і зробив їх Барімен Дворкін, божевільний художник, горбун з безумними очима, який був чи то чаклуном, чи жерцем, чи, може, навіть психіатром (щодо цього нема єдиного погляду) з якоїсь тридесятої Тіні, де батько врятував його від неминучої загибелі, яку той накликав на себе. Подробиць не знаю, але відтоді він завжди залишався трохи не в собі. Однак художником був неперевершеним, а крім того (і це визнавали всі), володів якимись надзвичайними властивостями. Дворкін щез багато століть тому, після того, як створив наші карти й накреслив Лабіринт. Ми нерідко заводили мову про Дворкіна, та ніхто, схоже, й гадки не мав, куди він міг запропаститися. Могло статися й так, що наш батько, бажаючи зберегти таємницю Лабіринту і карт, убив його.

Каїн буде готовий до такої атаки, і цим способом мені його, найімовірніше, не подолати, однак затримати — цілком реально. Хоча навіть тоді він віддав би своїм капітанам сигнал до бою. У цьому я був більш як упевнений.

Ерік, той завше готовий до всього, але якщо мені не залишиться нічого іншого, доведеться і йому кинути виклик. Однаково не маю що втрачати, крім своєї душі.

Ще не випускав з уваги карту із зображенням Амбера. З її допомогою можна було потрапити до міста і вчинити замах на Еріка, одначе свої шанси на успіх у цій авантюрі оцінив як один на мільйон.

Я був не проти загинути в бою, але ж навіщо тягнути з собою на неминуче заклання моїх вірних людей? Напевне, я не чистокровний принц Амбера, дарма що наділений владою над Лабіринтом. Справжній принц Амбера не став би гризтися через такі дурниці. І я зробив для себе висновок, що століття, проведені на Землі, сильно змінили мою вдачу, пом'якшили її, чи що, словом, вплинули на мене так, що став не таким, як мої рідні брати.

І я вирішив здати свій флот, а тоді перенестися до Амбера й викликати Еріка на вирішальну дуель. Раптом він здуру погодиться. Але ж, чорт забирай, — нічого іншого мені не залишалося!

Розвернувшись, уже збирався поділитися намірами з командирами, коли раптом на мене впала невидима сила, від якої я втратив дар мови.

Мене явно хтось викликав.

— Хто? — насилу промимрив я через стиснуті зуби. Відповіді не було, але щось, обертаючись, повільно вкручувалось у мій мозок. Спробував захиститися від цього вторгнення.

По сплині деякого часу супротивник, мабуть, зрозумів, що просто так, без боротьби, мене не взяти. Й тоді, перекриваючи звук вітру, пролунав голос Еріка:

— Як ведеться, брате мій?

— Дуже кепсько, — мовив чи подумав я, але він засміявся, хоча голос його був напружений від зусиль, яких потребувала наша боротьба.

— Дуже кепсько, — повторив він за мною. — Якби ти тоді повернувсь і підтримав мене, я не залишився б у боргу. Але тепер уже пізно про це говорити. Тепер мене влаштує тільки повний розгром Блейза і тебе.

Я не став відповідати йому, зосередивши всі сили на боротьбі. Мало-помалу Ерік почав відступати під моїм лютим опором, однак ще був цілком спроможний утримувати мене на місці.

Якби хтось із нас відволікся бодай на мить, наше протистояння перетворилося б із вольового на фізичне, або ж один з нас отримав би суттєву перевагу в цьому поєдинку воль. Тепер я чітко бачив і Еріка, й палацову залу, в якій він стояв. Найменший хибний рух — і я ризикував цілком потрапити під владу супротивника.

Так ми стояли і дивились один на одного, ведучи непомітний двобій. Ну що ж, атакувавши мене першим, Ерік розв'язав принаймні одну мою проблему. Він стояв, тримаючи мою карту в лівій руці й насупивши брови. Я спробував знайти якусь прогалину в його захисті, але марно. Люди щось говорили мені, та я стояв, обпершись на поруччя, і не чув ані слова з того, що вони мені казали.

Котра зараз година?

Відколи розпочався наш двобій, я втратив відчуття часу. Цікаво, скільки його збігло — година, дві? А може, Ерікові тільки того й треба? Не знаю, не знаю...

— Мені відомо, які думки рояться у твоїй голові, — сказав Ерік. — Так, ти вгадав, ми з Каїном діяли заодно. Щойно ти з ним переговорив, він одразу ж викликав мене. Хочеш, я триматиму тебе так, допоки не спроваджу на дно Ребми весь твій флот? Кораблі зогниють, а люди підуть на корм рибі.

— Не поспішай, — сказав я. — Мої люди ні в чому не винні. Ми з Блейзом втягнули їх у цю халепу, і вони щиро впевнені, що воюють за праве діло. Безглуздо позбавляти їх життя. Тим паче, я все одно збирався здати флот.

— То чому так тягнув? — запитав Ерік. — Тепер уже пізно. Не можу зв'язатися з Каїном і скасувати свій наказ, адже тримаю тебе, а відпустити тебе теж не можу, бо підкориш мене своїй волі або й уб'єш. Такої духовної близькості між нами ще ніколи не було... — пожартував він.

— А якщо пообіцяю тобі, що нічого такого не робитиму?

— Заради цілого королівства і не таке можна порушити, — відпарирував Ерік.

— Невже не читаєш моїх думок? Не бачиш, що у мене на душі? Я не порушу слова!

— Бачу там якусь дивну приязність до тих людей, яких ти одурив, але гадки не маю, що могло її спричинити. Та однак моя відповідь — ні! Зрештою, ти й сам це розумієш. Навіть якщо щиро віриш у те, що говориш (а я таке цілком допускаю), дуже великою буде спокуса скористатися цією нагодою. Ні, не можу так ризикувати.

І я справді все розумів. Надто вже сильно кипіла у наших венах кров Амбера.

— Зараз ти володієш мечем набагато краще, ніж колись, — зауважив Ерік. — Щодо цього, бачу, вигнання пішло тобі на користь. Зараз ти як ніхто близький до того, щоб зрівнятися зі мною у мистецтві фехтування. Не рахуючи Бенедикта, звичайно, але хто знає, чи він ще живий?

— Не облещуй, — сказав я. — Тепер ти мені по зубах, я це добре знаю. І взагалі...

— Не хвилюйся. Зараз, коли все зайшло так далеко, я не прийматиму твій виклик, — і він усміхнувся, прочитавши мої думки, які, звичайно, побачив. — Справді шкодую, що ти не залишився на моєму боці, — додав він. — Мені ти прислужився б набагато більше, ніж решта. Джуліан? Та чхав я на нього! Каїн — боягуз. Джерард сильний, але без мізків.

Я вирішив скористатися нагодою та поклопотатися за когось із братів.

— Слухай, — сказав Ерікові, — я вмовив Рендома, щоб він пішов сюди зі мною. Але хочу, аби ти знав, що йому ця затія не дуже подобалась. І думаю, якщо б ти звернувся до нього, то він підтримав би тебе.

— Отой покидьок? — скрикнув Ерік. — Та я не дав би йому випорожняти нічні вази! Довір Рендому свій горщик — і рано чи пізно знайдеш там піранью. Ні, дуже дякую! Я б його, може, й пробачив, якби не це твоє заступництво. А ти зараз хочеш, щоб я притиснув його до грудей і назвав своїм братом, чи не так? О ні! Надто швидко ти взявся його захищати, і це показує, як він насправді ставиться до мене. І я далекий від думки, що ти цього не знаєш. Будьмо поблажливі один до одного, ні слова більше про Рендома.

Я почув запах диму та звуки шкрябання металу об метал. Це означало, що Каїн, пішовши у наступ, нищив корабель за кораблем.

— От і добре, — сказав Ерік, вловивши це з моїх думок.

— Зупини їх! Будь ласка! У моїх людей нема жодного шансу проти такої армади!

— Ні — навіть якби ти сам збирався здатися... — Ерік прикусив язика і лайнувся. Та цього було досить, щоб я все зрозумів. Ерік збирався попросити, щоб я здався, пообіцявши натомість не вбивати моїх людей, а тимчасом їх, за повного його потурання, винищував би Каїн. Саме так Ерік планував учинити, та в запалі пристрасті не витримав і бовкнув зайве.

Я засміявся, побачивши його роздратування.

— Нічого, скоро до тебе доберуся, — пообіцяв він. — Нехай тільки візьмуть твій флагман.

— А поки що, — крикнув я, — спробуй це!

І я накинувся на нього з усією міццю, яка в мені ще залишалася, вклинивсь у його розум і своєю ненавистю наробив там бучу. Відчував його біль, і це ще більше додавало мені завзяття. Я лупцював Еріка за всі роки свого вигнання, вдовольняючись хоча б такою платнею. Палаючи жагою помсти, таранив бар'єри психологічного захисту за те, що він покинув мене серед зачумленого міста. Бив його і за аварію, винуватцем якої (а я це добре знав) був також він; Ерік мав відповісти за мої болі, я хапався за все, що так чи інакше примусило б його страждати.

Братова хватка послабшала, тож я збільшив натиск. Не давав Ерікові ні хвилини спокою, і він похитнувся, не витримав.

— Ти диявол, справжній диявол! — нарешті вигукнув Ерік і, махнувши вільною рукою, накрив карту долонею.

Наш контакт закінчивсь, а я стояв на палубі й тремтів.

Таки вдалось! Я перевершив Еріка у психологічному протистоянні. Більше не боятимуся братика-тирана, хоч би в якому герці ми зійшлись. Я був сильніший, аніж він!

Кілька разів я жадібно вдихнув повітря і розпростався на весь зріст, готуючись зустріти неприємну мить, коли мій розум знову обпече крижана хвиля чергової психологічної атаки. Втім, знав, що атаки не буде, принаймні від Еріка. Чуття підказувало мені, що він злякався мого гніву.

Я роззирнувся: довкола мене кипів бій. Уся палуба була вже залита кров'ю. До нас, бортом до борта, пристав корабель і намагався взяти на абордаж. Ще одне судно заходило з іншого боку, явно збираючись зробити те саме. Над моєю головою просвистіла масивна арбалетна стріла.

Витягнувши меч із піхов, я кинувся в гущу бою.

Не знаю, скількох ворогів убив того дня. Я збився з ліку після дванадцятого чи тринадцятого. А їх тільки у найпершій сутичці було надвоє більше, а може, навіть більше, ніж удвоє. Сила, якою від природи наділений принц Амбера, відриває від землі «мерседес», і того дня вона не раз ставала мені у пригоді, я однією рукою хапав нападників та викидав їх за борт.

Ми перебили всю залогу на обох кораблях, тоді повідчиняли на них кінгстони й спровадили судна на дно Ребми. Рендом, мабуть, порадіє, побачивши сліди такої бійні. Половина моєї залоги загинула, я був у синцях та подряпинах, однак серйозних ран зумів уникнути.

Ми прийшли на допомогу нашому кораблеві й пустили на дно ще одне корито Каїна.

Уцілілі бійці з порятованого корабля перейшли на наш флагман, і тепер у мене була знову повна команда.

— Крові! — закричав я на повну горлянку. — Воїни, напіймо цей день кров'ю та помстою, й Амбер ніколи вас не забуде!

Бійці, всі як один, підняли зброю і щосили закричали:

— Крові!

І того дня лилися ріки крові!

Ми пустили на дно ще два Каїнових кораблі та поповнили власну команду вцілілими воїнами з інших наших суден. Коли прямували до шостої посудини Каїна, я заліз на грот-щоглу і нашвидку оцінив ситуацію.

Нас було втроє менше, ніж противника. З мого флоту на плаву залишалося від сорока п'яти до п'ятдесяти п'яти кораблів.

Ми потопили шосте судно Каїна, а шукати сьоме й восьме вже не довелося. Вони самі йшли до нас. Їх ми теж потопили, але я був поранений у бою і втратив половину команди. У мене залишилися глибокі порізи на лівому плечі й правому стегні та ще боліла від удару права нога.

Коли ми пустили на дно дві останні посудини, до нас рушили ще два кораблі.

Відступивши, ми з'єднались із одним з наших кораблів, котрий також переміг у баталії. Знову об'єднали команди, та цього разу перенесли прапор на інший корабель. Він був не такий пошкоджений, як мій флагман, котрий уже добряче протікав і кренився на правий борт.

Але нам не дали навіть дух перевести: до нас одразу ж підійшов наступний рейдер, і команда почала брати нас на абордаж.

Від утоми мої люди валилися з ніг, я також видихався. На щастя, наш супротивник теж був не в кращих кондиціях. І перш ніж другий рейдер Каїна встиг прийти йому на допомогу, ми контратакували перший корабель, перебили увесь екіпаж, тоді перебралися на ворожу палубу, прихопивши флагманський прапор. Рейдер цей зберігся набагато краще, ніж наш корабель.

Ми потопили ще одне судно, і я, засапаний, як хорт після гонитви, залишився при справному кораблі та команді зі сорока людей.

Поблизу не було нікого, хто міг би нам допомогти. На кожен мій уцілілий корабель припадало щонайменше одне судно Каїна. До нас ішов черговий рейдер, і ми вдалися до втечі.

Так нам пощастило виграти, може, двадцять хвилин. Я спробував заплисти в Тінь, але тут, у такій близькості від Амбера, це потребувало значно більше сил і часу. Набагато легше підійти до міста, ніж відступити від нього, адже Амбер — осердя, суть, причина всіх причин. Якби у мене було ще десять хвилин, мені б це вдалося.

Однак цих хвилин я не мав.

Коли корабель підійшов ближче, на далекій відстані я зауважив ще одне судно, що розверталося в наш бік. На щоглі, під прапором Еріка і зображенням білого однорога, майорів чорно-зелений вимпел. Це був корабель Каїна. Він поспішав сюди за своєю часткою здобичі.

Ми захопили перше судно, але не встигли навіть відчинити кінгстони, як нас наздогнав Каїн. Я залишився стояти на скривавленій палубі в оточенні дюжини воїнів, а він перейшов на ніс свого флагмана і крикнув, аби ми здавалися.

— Якщо я здамся, ти обіцяєш, що збережеш життя моїм людям? — запитав я.

— Обіцяю, — відповів Каїн. — Просто так вони все одно не здадуться, а втрачати через них своїх людей мені не дуже хочеться.

— Слово принца?

Якусь мить він подумав, тоді ствердно кивнув і сказав:

— Чудово! Нехай твої воїни складуть зброю і пересядуть на мій корабель, коли ми підійдемо впритул.

Уклавши меч у піхви, я обернувся до своїх бійців.

— Ви билися так, як б'ються славні воїни, я ніколи цього не забуду, — сказав я їм. — Але загалом битву ми програли. — Вимовивши ці слова, я витер мокрі долоні об плащ і ретельно відтер їх від бруду. Терпіти не можу, коли хтось береться брудними руками за мистецьку річ. — Складіть зброю і знайте, що ваш нинішній подвиг на віки вічні залишиться в історії. Настане день, і я вознесу вам хвалу перед усім амберським двором.

Бійці — дев'ятеро червоношкірих здорованів і троє волохатих коротунів, — усе, що залишилося від екіпажу, — ридаючи, склали на палубі зброю.

— Не треба думати, що ми програли все і місто втрачене, — продовжив я. — Ми програли тільки битву, а війна триває, і триває повсюди. Цієї миті мій брат Блейз прокладає шлях до Амбера по суші. Каїн дотримає слова і збереже вам життя, коли побачить, що я пішов звідси, аби доєднатися до Блейза на твердій землі, бо Каїн не знає, що Блейз відрікся від колишньої клятви і знову рушив на Амбер. Мені дуже прикро, що не можу взяти вас із собою.

Сказавши це, я витягнув з колоди карту із зображенням Блейза і тримав її низько перед собою так, щоб не було видно з іншого судна.

Каїн підходив уже впритул, коли під крижаною поверхнею карти я відчув якийсь рух.

— Хто там? — озвався Блейз.

— Корвін, — сказав я. — Як твої справи?

— Ми виграли битву, але у нас — великі втрати. Тепер відновлюємо сили, щоб рухатися далі. А в тебе як?

— За моїми оцінками, ми знищили до половини флоту Каїна, але він таки переміг. Тепер бере мене на абордаж. Визволиш мене звідси?

Він простягнув мені руку, я взявся за неї і за мить уже стояв біля нього.

— Здається, то вже переходить у звичку, — промимрив я і побачив, що Блейз поранений у голову. Ще в нього була забинтована ліва долоня.

— Ненароком схопив шаблю голими руками, — пояснив Блейз, побачивши мій запитальний погляд. І додав: — Болить, зараза!

Я віддихався, і ми пішли в його намет. Там Блейз відкоркував пляшку вина, дав мені хліба, сиру та сушеного м'яса. Курива у нього було теж удосталь, і поки я викурював сигарету, його військовий медик перев'язував мені рани.

Грубий підрахунок показував, що під орудою Блейза залишалося сто вісімдесят чотири тисячі бійців. Коли ж надвечір я піднявся на вершину пагорба й озирнувся навкруги, раптом здалося, що бачу всі табори, в яких мені доводилося стояти. Вони тяглися на довгі милі та сторіччя, й не було тим таборам кінця. І раптом я відчув, як мені навертаються сльози від того, що людям, котрі не нагадували небожителів Амбера, десяткам тисяч тих людей, чиє життя і так коротке, мов спалах, судилося зустріти власну смерть на полі бою істинного світу.

Я повернувся у Блейзів намет, і ми осушили пляшку до дна.

7

Уночі здійнялася жахлива буря. Вона лютувала й тоді, коли вранішнє світло, насилу пробиваючись крізь запону хмар, прокреслило сріблястим розчерком долоні світу. І навіть удень, коли ми були на марші, буря продовжувала лютувати.

Думаю, ніщо так не вбиває бойовий дух воїна, як безперервне плентання під крижаним дощем. Скільки себе пам'ятаю, завжди ненавидів багно, і, як на зло, століття за століттям я тільки те й робив, що кудись добиравсь або звідкись утікав розкислими дорогами!

Ми намагалися заховатись у Тіні, де б не було дощу, однак, куди б не потрапили, всюди опинялися під негодою.

Ніхто не чинив перешкод на шляху до Амбера, але як воно — йти, коли наскрізь промоклий одяг прилипає до тіла, а в небі раз у раз гуркоче грім і спалахують блискавиці!

Уночі приморозило, і коли настав ранок, усі наші знамена й стяги були тверді, немов жерстяні. Над засніженим світом висіло сіре небо, з якого сипався лапатий сніг. При диханні з мого рота виривалися хмарки білої пари.

Ми не були захищені від цих погодних катаклізмів, за винятком хіба що волохатих воїнів, і, щоб ніхто не обморозився, довелося перевести все військо на пришвидшений крок. Найбільше холод дошкуляв червоношкірим здоровилам, адже в їхньому світі клімат був напрочуд теплим.

Того дня на нас ніби навмисне почергово нападали тигр, білий ведмідь і вовк. Тигра прикінчив Блейз, цей звір мав від кінчика хвоста до носа щонайменше чотирнадцять футів.

Уже настала ніч, а ми все йшли та йшли. Почалася відлига. Блейз ні на мить не давав нам зупинитися. Він намагався вирватися з Тіней, де була холоднеча. Із карти з Амбером я бачив, що там, де справжня Земля, тепер суха й тепла осінь. І ми наближалися до неї.

Другої ночі маршу, перемагаючи і твань, і сльоту, ще до опівночі нам довелося побувати і під холодним дощем, і під теплим, аж поки опинилися в сухому світі.

Командири віддали наказ зупинитися табором і виставити потроєну варту. Наші люди від утоми валилися з ніг: чудова мить, аби атакувати наше військо. Та жодна небезпека не змогла б примусити його йти далі — настільки виснажені ми були.

Атакували нас через кілька годин, і не хто інший, як Джуліан. Що це був саме він, я зрозумів уже згодом, зі слів тих, хто вцілів.

Його удар припав на місце, найменш захищене від нападу, — периферію основного табору. Якби я знав, що там присутній Джуліан, то міг би скористатися його картою, і тоді він не мав би такого роздолля. Але, на жаль, я дізнався про нього вже опісля.

Зима, що настала так зненацька, забрала у нас дві тисячі бійців. А скільки вклали народу люди Джуліана, мені ще належало з'ясувати.

Здавалося, що воїни занепадають духом, та коли пролунала команда йти далі, усе військо слухняно рушило вперед.

А весь наступний день ми тільки те й робили, що наривалися на засідки та відбивалися від них. Наше військо було надто велике й неповоротке, а відтак і вразливе перед дошкульними ударами, що завдавав по флангах Джуліан. Авжеж, ми огризались, і не один нападник сконав під нашими мечами, однак наші втрати були вдесятеро більші.

Опівдні йшли долиною, що тягнулася паралельно до морського узбережжя. Північніше, ліворуч од нас, був Арденський ліс. Дув прохолодний вітер, доносячи пахощі землі й запашної зелені. З дерев осипалося перше листя. До Амбера, який ледь помітною плямкою мерехтів понад обрієм, залишалося ще миль із вісімдесят.

Удень небо затягнуло хмарами, почався невеликий дощ. Важкі поодинокі краплі ляпками розпливалися на землі. Незабаром розвиднилось, і сонце, вийшовши з-за хмар, зігріло нас та підсушило одяг.

Невдовзі ми відчули запах диму.

Минуло ще трохи часу — і побачили цей дим. Він оточував нас зусібіч і, коливаючись, здіймавсь у небо.

А потім, то підіймаючись, то опадаючи, з'явилася стіна вогню. З тріском та гудінням вона сунула прямо на нас. Коли вогонь наблизився настільки, що ми відчули його жар, в ар'єргарді зчинилася паніка. Залунали перелякані голоси, і колони бійців, втрачаючи стрункість, безладно ринули вперед.

Ми побігли.

Навколо, плавно опадаючи, кружляв лапатий попіл. Дим дедалі густішав. Ми швидко гналися вперед, а полум'я підступало все ближче та ближче. Зловісний гул вогненної стіни був наче грім у небі, тепло накочувалося на нас хвилями і омивало, як вода. Невдовзі вогонь був зовсім близько. Від нього чорніли дерева, осипалося листя з гілок. Кілька малих деревець корчилися від страшного жару. Наш шлях, скільки бачило око, тягнувся через коридор з вогню.

Ми прискорили біг — боялися, що далі буде ще гірше.

І не помилилися.

Падали величезні дерева, перегороджуючи нам шлях. Ми перестрибували через їхні стовбури, йшли в обхід. Нехай не так скоро, але просувалися...

Ми задихалися від жару, легені відмовлялися послуговуватися гарячим повітрям. Повз нас, анітрохи не зважаючи на нашу присутність, бігли вовки й олені, лисиці та кролі. Мисливці та здобич, забувши про одвічну ворожнечу, разом утікали від вогню. В небі, де було менше диму, колували наполохані птахи. Вони кричали й рясно гидили на нас, але нам було байдуже до того.

Спалити цей праліс, не менше шляхетний, аніж Арденський ліс, здавалося мені нечуваним кощунством. Та Ерік, принц Амбера, був уже без п'яти хвилин королем. Хтозна, можливо, і я не зупинився б перед тим, щоб спалити цей ліс...

Вогонь добряче підсмалив мені волосся та брови. А в горлі, мабуть, було повно сажі, як у комині. «Скільки людей ми втратимо цього разу?» — думав я.

Від Амбера нас відділяло сімдесят миль порослої лісом долини. Понад тридцять ми вже пройшли, відколи вступили у цей ліс.

— Блейзе! — прохрипів я. — Далі, миль за дві-три, дорога роздвоюється! Повернемо праворуч — і скоро будемо на річці Ойзен, що впадає в море! Гадаю, це наш єдиний порятунок! Гарнатська долина вся вигорить! Тільки вода може врятувати нас.

Блейз кивнув на знак згоди.

Ми бігли не зупиняючись, але полум'я було швидшим за нас.

Однак таки добралися до розтоки, збиваючи полум'я на одязі, що затлівав од жару, та струшуючи попіл з очей, випльовуючи його з рота і несамовито б'ючи руками по волоссю, коли на голову потрапляли іскри.

— Ще чверть милі, — прикинув я відстань, що залишилася.

Кілька разів мене вдарили, падаючи, гілки. Ділянки шкіри, не прикриті одягом, пекло немилосердно, а часом і під одягом дошкуляло вогнем. Ми бігли по палаючій траві, вниз довгим схилом, коли ж добиралися до його підніжжя і побачили ген попереду воду, біг наш став ще скорішим, хоча здавалося, де вже швидше! Добігши, пірнули у воду і сповна віддалися прохолодній волозі.

Звивистий Ойзен підхопив наші тіла, і ми з Блейзом попливли за течією, намагаючись не віддалятись один від одного. Переплетені гілки дерев над річкою скидалися на химерні поперечини у вогняному храмі. Перегоряючи, вони відламувалися в річку, і нам доводилося то ухилятися від них, то глибоко пірнати у воду, залежно від того, як близько від нас падало гілля. Річкова поверхня була вкрита зчорнілим, шиплячим деревинним. Наші воїни пливли за нами, їхні голови стирчали над водою, як вервечка кокосів на плаву.

Вода була темна і холодна, від холоднечі розболілися рани й опіки та цокотіли зуби, а тіло бив дрож.

Здолавши кілька миль, ми випливли з палаючого лісу й опинилися посеред рівної безлісої низовини, що тягнулась аж до моря. І я подумав: кращого місця для засідки Джуліанових лучників годі й бажати! Сказав про це Блейзу, він зі мною погодивсь, однак зауважив, що від нас тепер тут мало що залежить. Мені довелося визнати слушність його слів.

Увесь ліс охопило полум'я, а ми пливли туди, куди несла течія. Здавалося, збігло чимало годин (хоча насправді це було не так), перш ніж підтвердилися мої побоювання і приховані лучники спустили тятиву вперше, засипавши нас стрілами.

Я пірнув на глибінь і довго плив під водою. Плин течії допомагав мені, тож випірнувши, побачив, що опинився далеченько від місця атаки.

Щойно вигулькнув на поверхню, як мене осипала злива стріл.

Тільки богам відомо, наскільки розтягнувся цей смертельний коридор. З'ясовувати ж таке ціною власного життя було б не вельми мудро з мого боку, тому, швидко вдихнувши повні груди повітря, знову пірнув.

Рука моя доторкнулася дна, і я поплив навпомацки, притримуючись за камені.

Пропливши під водою, скільки міг, змістився до правого берега і, помалу видихаючи повітря, почав підійматися.

Кулею виринувши на поверхню, жадібно ковтав повітря. Так-сяк відсапався, зробив глибокий вдих — і знову пірнув, не марнуючи жодної секунди на з'ясування обстановки на березі.

Плив я довго й випірнув лише тоді, коли почало здаватися, що легені от-от розірвуться.

Цього разу мені поталанило значно менше. Одна зі стріл уп'ялася в біцепс. Я відразу ж пірнув і, поки спускався до дна, зміг відламати древко. Потім висмикнув наконечник і поплив далі, працюючи більше ногами, як жаба, та підгрібаючи правою рукою. Розумів, що варто мені випірнути над водою ще хоч раз, — і всі стріли будуть мої.

Тож примусив себе плисти далі, й плив доти, доки перед очима не засяяли багряні спалахи, а в голові почало тьмаритися. Думаю, залишався під водою не менше трьох хвилин.

Цього разу, коли випірнув, усе було спокійно, і я, жадібно хапаючи повітря, повернув до лівого берега.

Допливши, схопився за довгу траву, якою поріс берег.

Роззирнувся довкола. Дерев у цьому місці не було, і стріли сюди не долітали. На перший погляд, обидва береги були безлюдними, й такою ж самою безлюдною була і річка. Невже я єдиний, хто зміг врятуватися? Та ні, таке неможливе! На початку останнього переходу нас було дуже багато.

Від утоми я почувався ледве живим. Усе тіло страждало від гострих і ниючих болів. Здавалося, що на шкірі нема живого місця від опіків, а вода у річці була така холодна, що я тремтів і, напевне, дуже посинів. Ні, якщо ще хочу пожити, то мушу якнайшвидше вилізти з цієї річки. Сил, які у мене залишалися, мало вистачити на кілька підводних ривків, і я вирішив, що ще трохи пропливу під водою, а потім вийду на берег.

Так-сяк удалося зробити ще чотири підводних кидки. На п'ятий не зважився, відчуваючи, що після нього можу вже не випірнути на поверхню. Я схопився за камінь на березі, перевів дух і видерся на берег.

Перекотившись на спину, озирнувся навколо. Місцевість була незнайома, однак пожежа сюди ще не дійшла. Праворуч од мене росли густі чагарі. Поповзши туди, заліз у їхню гущу, вткнувсь обличчям у землю і заснув від утоми.

Я прокинувся, та краще б цього не робив. Усе тіло боліло, а голова йшла обертом. Кілька годин залишався напівпритомним. Потім насилу підвівся, доклигав до річки, припав до води й досхочу напився. Тоді повернувся в чагарі, впав на землю й знову заснув.

Коли опритомнів удруге, самопочуття було не набагато кращим, зате сили явно побільшало. Я прогулявся до річки, повернувся назад, дістав холодну карту Блейза і пересвідчився, що він живий.

— Ти де? — запитав мене брат, коли встановився зв'язок.

— А дідько його знає! — відповів. — Щастя, що я взагалі десь є. Точно можу сказати, що неподалік від моря. Чую шум припливу і запах моря.

— Річка поблизу є?

— Угу.

— Ти на якому березі?

— На лівому, якщо лицем до моря. На північному.

— То залишайся на місці, — озвався Блейз, — а я когось пришлю по тебе. Саме стягую докупи наше воїнство. Вже зібралося більше двох тисяч бійців, тож Джуліан не поткнеться до нас. Розпорошені сили знову збираються в кулак, нас щохвилини більшає.

— Чудово, — сказав я, і ми закінчили розмову.

Я залишився на місці. Щоб не марнувати часу, знову заснув.

Почувши, як хтось продирається крізь чагарі, я зачаївся. Відгорнувши кілька листочків, пильно вдивлявся.

Це були троє червоних здорованів.

Я розправив одяг, обтрусив з нього пил і бруд, пригладив волосся на голові. Тоді, похитуючись, випростався на повен зріст, зробив кілька глибоких вдихів і рушив назустріч воїнам.

— Ось де я, — озвався.

Коли подав голос, то двоє з них, із мечами в руках, отетеріло витріщилися на мене.

Утім, вони швидко зрозуміли, хто перед ними, всміхнулися мені, шанобливо привіталися та повели до осідку нашого війська. Табір стояв милі за дві звідси, і я здолав цю відстань сам, без сторонньої допомоги.

Підійшов Блейз.

— Нас уже більше трьох тисяч, — повідомив він. Тоді гукнув військового лікаря і передоручив мене йому.

Ніч минула спокійно — на нас ніхто не нападав. Усю ніч і наступного дня до табору продовжували сходитися рештки нашого розпорошеного воїнства.

Нас було вже близько п'яти тисяч. Ми бачили Амбер, що мрів на віддалі.

Провели тут ще одну ніч, а вранці рушили вперед.

До пообіддя ми встигли здолати близько п'ятнадцяти миль. Шлях наш пролягав уздовж морського берега, і тут ніщо не вказувало на присутність Джуліана та його загонів.

Біль в обпеченому тілі поволі вщухав. Стегно вже майже загоїлось, і лише плече та передпліччя подеколи пронизували нестерпні кольки.

Ми просувалися далі, й невдовзі між нами й Амбером залишилося не більш як сорок миль. Погода була спокійна. Праворуч від нас темніло чорне згарище лісу. Пожежа винищила у долині більшу частину дерев, однак тепер це було нам на руку: ні Джуліан, ані хтось інший не влаштував би засідки. Появу ворожого війська помітили б ще за милю.

Ми пройшли наступні десять миль, а коли сонце сіло, отаборилися на морському пляжі.

Наступного дня я пригадав, що скоро має відбутися коронація Еріка, і сказав про це Блейзу. Ми майже втратили лік часу, однак і так було зрозуміло, що до тієї події залишилося небагато.

До полудня ми зробили форсований марш-кидок і зупинилися на відпочинок. Тепер нас відділяло від Колвіра двадцять п'ять миль. Перш ніж настали сутінки, ця відстань скоротилася до десяти миль.

Військо без упину просувалося вперед. Лише опівночі ми зупинились і взялися таборитися. На той час я почувався набагато бадьорішим. Розминаючись, кілька разів рубонув мечем повітря, і можу сказати, що вийшло це у мене непогано. Вранці моє самопочуття ще поліпшилося.

Ми йшли, аж поки досягли підніжжя Колвіра. Отут і зустріли нас сили Джуліана й Каїнові моряки, які тепер билися пішими.

Блейз стояв і від давав команди, як Роберт Лі при Чанселорсвіллі[35], а наші воїни вгризались у лави ворогів.

Коли було покінчено з останніми загонами, які кидав проти нас Джуліан, у наших лавах залишалося зо три тисячі бійців. Джуліан, звичайно, встиг утекти.

Хай там що, а перемога була таки за нами! Ніч минула за її святкуванням. Ми ж, як-не-як, подолали ворога.

Щоправда, невдовзі до радості перемоги додався сильний страх. Я поділився ним із Блейзом. Три тисячі воїнів — проти Колвіра!

Я залишився без флоту, Блейз утратив більш як дев'яносто вісім відсотків піхотинців. Ні, для радості ми не мали жодних причин.

Тут просто не було з чого радіти.

Однак наступного дня розпочали сходження. На вершину гори Колвір вели довжелезні сходи, але завширшки вони були такі, що рухатися ними могли тільки по двоє в ряд. Трохи далі схилу ці сходи стануть ще вужчими, й тоді нам доведеться йти вервечкою по одному.

Ми пройшли по Колвіру перших сто ярдів... двісті... триста...

Із моря раптом налетіла буря, довелося притиснутися до схилу, хтось не втримався... Наші лави порідішали на кілька сотень бійців.

Ішли далі, коли ринув дощ. Підйом став крутішим, а східці — слизькішими. Піднявшись на чверть висоти, ми наразилися на колону озброєних воїнів, які рухалися нам назустріч. Забрязкали мечі, їхній авангард зійшовся з нашим авангардом, два бійці впали мертвими. Ми піднялися на два східці, ще один воїн загинув...

Так тривало понад годину, і на той час ми зійшли на третину висоти. Ряд бійців, котрі йшли перед Блейзом та мною, поволі танув. Добре, що червоні здоровані були дужчими за воїнів Еріка. Брязкіт зброї, приглушений крик або стогін — і черговий повержений зривався зі схилу та пролітав повз нас. Інколи це був червоний велетень, час від часу траплялися волохаті, та набагато більше було воїнів у Ерікових кольорах.

Із боєм беручи кожну сходинку, ми піднялися вже на половину висоти. Коли досягнемо вершини, то опинимося перед широкою сходовою галереєю, чиїм точним відображенням є сходи, що спускаються до Ребми. Та галерея веде до великої Арки — східних воріт Амбера.

У нашому авангарді залишилося близько пів сотні бійців. Потім сорок... тридцять... двадцять... тепер дюжина...

Ми піднялися вже на дві третини висоти. Сходи різко звивалися поверхнею Колвіру, то вперед, то назад, потім знову вперед... Східними підступами до Амбера майже ніхто не користується. Власне, всі ті сходи й Арка потрібні не стільки для того, щоб ними ходили, скільки просто для краси. І наш шлях до міста, згідно з первинним задумом, мав пролягти через долину, яку так нещадно випалив Джуліан. Потім ми мали піднятися на гору, пройти схилом невеликий гак і через західну дорогу вступити в Амбер із протилежного боку. Однак Джуліан та пожежа переплутали наші карти. Отже, не судилось утілити в життя такий задум. Мало того, тепер нам не залишалося нічого іншого, крім лобової атаки. Або... Хоча ні, жодних «або»!

Упало ще три Ерікових воїни, ми піднялися на чотири сходинки. Потім шугнув донизу той, який був на вістрі нашої атаки, й один східець ми втратили.

Вітер з моря дув холодний, пронизливий, біля підніжжя гори починали збиратися птахи. Крізь хмари проблиснуло сонце: Ерікові було явно не до погоди, коли ми опинилися в нього під носом.

Піднялися ще на шість сходинок і втратили одного бійця...

Це було якось дивно, і сумно, і дико...

Блейз стояв переді мною, і незабаром настане його черга. А якщо він загине, тоді вже моя.

Перед нами залишалося шестеро воїнів.

Десять східців...

Потім лишилося п'ять.

Ми просувалися далі, повільно, немов черепахи, й на всіх східцях, які я бачив, червоніла кров. І яка ж тут мораль?..

П'ятий воїн уклав чотирьох, перш ніж загинути самому, якраз на зиґзаґоподібному повороті.

Уперед — і вгору... Третій фехтував двома мечами, він бився завзято, як справжній фанатик, переконаний у власній правоті. Перш ніж загинути, встиг укласти трьох бійців Еріка.

Наступний був або не такий завзятий, або не дуже вправний у володінні мечем. Той загинув одразу, і тепер перед нами залишалося двоє бійців.

Блейз витягнув із піхов меч, і вкрите філігранню лезо весело засяяло на сонці.

— Ось-ось, брате, побачимо, що вони можуть зробити проти принца Амбера!

— До мене черга, сподіваюся, не дійде? — сказав я, і Блейз коротко реготнув.

Його черга настала, коли до вершини залишалося близько чверті дороги.

Блейз різко рвонувся вперед — і боєць, який стояв перед ним, каменем ринув донизу. Другому брат прохромив горло вістрям, третього оглушив, з розмаху опустивши плазом меч йому на голову, та жбурнув його вниз. Четвертий спробував опиратись, однак і він протримався недовго.

Я, з мечем напоготові, не зводячи з Блейза очей, ішов за ним.

Мій брат був невідпорним, таким я його ще ніколи не бачив. Він рухався, неначе вихор, що змітає всі перепони, а меч його виблискував у світлі сонця, мов живий. А бачили б ви, як розліталися з-поперед нього ворожі бійці! Авжеж, Блейз далеко не ангел, як і будь-хто з нас, але він того дня проявив себе справжнім принцом Амбера. «Як довго ще зможе протриматися Блейз?» — хоч-не-хоч почав міркувати я.

У лівій руці Блейза був кинджал, і брат із брутальною несамовитістю орудував зброєю, опиняючись сам-на-сам із суперником. Залишився без кинджала, коли той застряг у горлі одинадцятої жертви.

Низка воїнів, які протистояли Блейзові, здавалася нескінченною. Мабуть, вона тягнулася аж до вершинного майданчика. Дивлячись на Блейза, я щиро вірив, що до мене черга так і не дійде. Був майже впевнений у цьому.

Ще три ворожих воїни полетіли мимо мене донизу, і ми вийшли на рівненький п'ятачок, де сходи знову повертали. Розчистивши майданчик, Блейз почав підійматися далі. Я вже десь пів години приглядав за ним, і весь цей час ворожі воїни гинули один за одним. До мене долинав приглушений благоговійний гомін тих, які йшли за мною. Я вже майже повірив у те, що Блейз самотужки дійде до вершини.

У його арсеналі були всі мислимі та немислимі хитрощі. То він пускав у хід плащ, відбиваючи ним удари та осліплюючи суперника. То ставив воїнам підніжки. То хапав суперника за п'ястки й щосили викручував, і той падав, навіть не встигнувши вступити у двобій.

Так ми заволоділи ще одним майданчиком. На рукаві у Блейза проступила кров, але він усміхався, мов нічого не сталось. У воїнів Еріка, які стояли за тими, що їх наліво й направо косив Блейз, обличчя були попелястого кольору, і Блейзові це явно додавало сил. Гадаю, й моя присутність не кращим чином діяла на ворога, і, бачачи, що, у разі чого, я стану гідною заміною своєму братові, вони нервували.

Їхні страхи росли та сковували їхні рухи. Згодом я дізнався, що їм уже було відомо про битву на морі.

Розчищаючи шлях, Блейз досягнув наступного майданчика, звільнив його від ворогів і продовжив сходження на вершину. Хто б міг подумати, що він зможе стільки пройти! Боюся, мені таке було б не до снаги. Я досі не бачив такої фантастичної фехтувальної техніки та фізичної витримки, якщо не брати до уваги подвиг Бенедикта, коли він утримував перевал над Арденами проти місячних вершників з Генешу.

Тим часом я зауважив, що Блейз, попри всю свою перевагу, починає здавати. Як же його підтримати, замінити, дати йому змогу віддихатися?

Однак наразі я нічим не міг допомогти, тож просто йшов за ним, як тінь, і лише благав долю, щоб наступний удар не став для нього останнім.

Я знав, що сили покидають його тіло. Від того місця, де ми зараз були, до вершини залишалося не більше сотні футів.

І раптом я відчув, що Блейз став мені близьким, як ніколи. Він не просто був братом — він бився заради мене. Я сумніваюся, що Блейз мав сильну впевненість у перемозі, однак він продовжував битися... щоб у кінцевому підсумку розчистити мені дорогу до престолу.

Він убив ще трьох супротивників, але меч його рухався з кожним разом повільніше. Дійшовши до четвертого, він бився добрих п'ять хвилин, перш ніж порішив і його. Я вже не сумнівався в тому, що наступний суперник буде для Блейза останнім.

Однак цього не сталося.

Коли Блейз дав раду і з тим, я перекинув меч із правої руки у ліву, правою ж витягнув із піхов кинджал і метнув його.

Він по самісіньке руків'я увігнався в горло наступного воїна. Блейз перестрибнув через дві сходинки, зробив підніжку ще одному і скинув його вниз.

Потім, ударивши знизу, розпанахав черево наступному.

Я кинувся вперед, щоби бути з Блейзом і при потребі вступити в бій. Однак наразі він не потребував моєї допомоги.

У Блейза відкрилося друге дихання, й він уклав ще двох. Я гукнув, щоб мені передали кинджал — і незабаром хтось із задніх бійців уклав його в мою долоню.

Я узяв кинджал напоготів, і коли рухи Блейза стали знову важкими, метнув його у того, з ким він бився.

Тієї ж миті супротивник зробив різкий випад, і кинджал, замість поцілити вістрям у горло, вдарив ручкою по голові. Блейз ударив його у плече — й він зірвався вниз. Але назустріч Блейзові кинувся наступний воїн, і хоча брат одразу прохромив його мечем, він вдарив Блейза у плече, й обидва зірвалися зі схилу.

Я діяв інстинктивно, ледь усвідомлюючи, що роблю. Однак рішення, прийняті за тисячні частки секунди, завжди виправдані, я це чудово знав. М'язи, рефлекси — усе працювало блискавично. Лівою рукою я сягнув до пояса, схопив колоду карт і кинув Блейзові за мить до падіння — він, застигнувши на краєчку, неначе вагався, зриватися йому чи ні.

— Лови, дурню! — крикнув я.

І він упіймав.

А ще за мить мені стало вже не до Блейза: я мусив відбиватись і нападати сам, тож не бачив, що було там далі.

Розпочався останній виток нашого сходження на вершину Колвіру.

Щоб не бути багатослівним, скажу просто: ми зайняли вершину. Я стояв на плоскій маківці гори, і до мене підтягувалися наші воїни.

Ми згрупували наші сили і продовжили наступ.

Годину витратили на те, щоби дійти до Великої Арки.

Пройшовши через Арку, ми вступили в Амбер.

Не знаю, де був тепер Ерік, але певен, що йому й у найстрашнішому сні не привиділося б, що ми зайдемо так далеко.

І ще я подумав: цікаво, а де зараз Блейз? Чи вдалося йому скористатися картами до зіткнення із землею? Але про це, розмірковував, я уже ніколи не дізнаюся.

Ми недооцінили геть усе, що тільки можна було недооцінити. Зараз ми сильно поступалися чисельно, і не залишалося нічого іншого, як битися, доки вистачить сил. Навіщо я вчинив таку дурницю, віддавши карти Блейзові? Знав, що Блейз не має власної колоди, тому й кинув йому свої карти. Далися взнаки століття в Тіні, що зветься Земля. Я міг би скористатися картами, щоб утекти, якби раптом справи пішли шкереберть.

А до цього вже йшлося.

Ми билися до сутінок, і від нас залишилася жалюгідна купка.

Місце, де нас оточили, лежало за тисячі ярдів від початку Амбера, однак до палацу було ще далеко. Ми відбивалися від ворога і гинули один за одним. Нас розгромили вщент.

Левелла або Дейдра не відмовили б мені в притулку. І чому я це зробив?

Убивши ще одного ворожого воїна, я викинув цю думку з голови.

Сонце сіло, і небо заповнила темрява. Нас тепер залишалося кілька сотень. За весь цей час ми на жоден крок не наблизилися до палацу.

А потім я побачив Еріка, почув, як він викрикує команди. Якби міг до нього дотягнутися!

Та для мене він був недосяжний.

Я, мабуть, здався б у полон, щоб зберегти від загибелі залишки війська, яке служило мені вірою і правдою.

Однак здаватися просто не було кому, та й ніхто не вимагав од нас цієї здачі. Якби я навіть заходився криком, Ерік мене все одно не почув би. Він командував боєм і був далеко від мене. Тож ми билися далі, й невдовзі нас залишилося сто осіб.

Скажу вам просто: Ерікові люди перебили всіх, окрім мене.

На мене ж накинули тенета і засипали стрілами з тупими наконечниками.

Нарешті я не витримав і впав, мене почали бити палицями, тоді мені зв'язали руки й ноги, а потім пригадую тільки те, що був справжній кошмар, і здавалося, мої муки не закінчаться.

Ми програли.

Я прокинувся в темниці, у глибоких підземеллях Амбера, шкодуючи, що зайшов так далеко.

Те, що досі живий, означало: Ерік має стосовно мене якісь плани. Я уявив важкі кайдани, вогонь і катувальні щипці. Лежачи на відсирілій соломі, жваво малював у розмислах свою майбутню деградацію.

Скільки часу провалявся непритомним? Хто його знає...

Оглянув темницю, чи не знайдеться в ній чогось, чим можна вкоротити собі віку. Нічого підходящого не знайшов.

Усі мої рани горіли вогнем, а ще відчував смертельну втому.

Тоді знову розтягнувся на соломі й заснув.

Я прокинувся. Ніхто сюди так і не приходив. Анікогісінько, кого я міг би підкупити чи хто брав би мене на тортури.

Їжі також ніхто не приносив.

Лежачи загорненим у плащ, я згадував усе, що сталося відтоді, коли пробудивсь у Ґрінвуді та відмовився від ін'єкції. Напевне, краще було б не відмовлятися.

Я пізнав, що таке розпач.

Скоро Еріка коронують, і брат мій буде королем Амбера. А може, й уже коронували.

Та сон — така приємна штука, а я так стомився!..

Тільки тепер мав гарну нагоду як слід відпочити й забути про свої рани.

Темниця моя була чорна, смердюча і, до того ж, сира.

Навіть не знаю, скільки разів я прокидався, а потім знову поринав у сон. Двічі виявляв біля дверей піднос, а на підносі — м'ясо, хліб та воду. В моїй темниці стояла майже цілковита темрява, а холод пробирав до кісток. Я сидів у ній і чекав. Просто чекав.

А потім по мене прийшли.

Відчинилися двері, й у камеру влилося трохи світла. Я заморгав, звикаючи до нього, і цієї миті мене гукнули.

У тюремному коридорі було тісно від озброєного люду, тож зрозумів, що пручатися — не в моїх інтересах.

Потерши долонею заросле підборіддя, пішов туди, куди було наказано.

Після тривалого переходу ми вийшли до зали зі спіральними сходами і почали підійматися ними. Все відбувалось у цілковитій тиші; я своїх проводжатих ні про що не запитував, а самі вони нічого мені не пояснювали.

Ми піднялися на самісінький верх, і мене конвоювали до палацу. Завели до теплої та чистої кімнати і наказали скинути одяг. Покірливо роздягнувшись, я заліз у гарячу, аж паруючу, купель. Біля купелі з'явився слуга, він здер із мене весь темничний бруд, поголив та підстриг.

Коли я помивсь і витерся, мені видали чистий одяг, чорного та сріблястого кольорів.

Я вдягнувся. На плечі мені накинули чорний плащ і застібнули його срібною трояндою.

— Ось тепер ви готові, — сповістив начальник варти. — Вам сюди.

І я, у супроводі вартових, пішов за ним.

Мене завели в якийсь далекий закуток палацу, де коваль закував мені руки в кайданки, а ноги — у важенні ланцюги. Розірвати їх було годі й сподіватись. Я знав, що опиратися безглуздо; мене побили б до безпам'ятства і все одно примусили б робити те саме. Довелося скоритися.

Потім кілька охоронців узяли мої ланцюги і повели мене назад, у передню частину палацу. Я йшов, не звертаючи увагу на велич довкола. Бранцям нема діла до прекрасного. Ще трохи, і лежатиму десь мертвий або в очікуванні мук сидітиму у кімнаті для тортур. Так чи інакше, від мене зараз мало що залежало. Мельком зиркнувши у вікно, побачив, що надворі починається вечір. Мене повели через зали, однак жодної ностальгії я не відчув.

Проминувши довжелезний коридор, ми зайшли до просторої бенкетної зали.

Увесь її простір був заставлений столами, всюди сиділи люди, і багатьох з них я знав.

На знатних персонах довкола мене палали барвами чи не всі вишукані сукні та костюми, що були в Амбері. З-під смолоскипів лилася музика. Столи ломилися від їжі, однак ніхто з гостей ще не трапезував.

Хтось із присутніх, скажімо, та ж Флора, був знайомий мені, інших бачив уперше в житті. Серед гостей сидів лорд Рейн, менестрель, якого я колись посвятив у рицарі. Відколи бачив його востаннє, збігло вже не одне століття. Лорд Рейн помітив, що я дивлюся на нього, і поспішив одвернутися.

Мене провели у кінець головного столу і всадовили межи гостей.

Охоронці залишилися стояти за моєю спиною. Вони взяли кінці моїх ланцюгів і пристебнули їх до кілець, які, очевидно, недавно вмонтували в долівку. Чільне місце за столом було ще порожнє.

Я не знав жінки праворуч од мене, зате ліворуч сидів Джуліан. Я вдав, ніби ми з ним не знайомі, натомість втупивши очі в сусідку — худорляву маленьку білявку.

— Добрий вечір! — привітався я з нею. — Мені здається, нас іще не познайомили. Мене звати Корвін.

Вона, шукаючи підтримки, поглянула на чоловіка, праворуч од неї, — важкого, з рудою чуприною, рясно вкритого ластовинням. Але той відвернувсь і з несподіваним запалом завів жваву розмову із сусідкою, яка сиділа праворуч од нього.

— Не розумію, чому б вам не потеревенити зі мною, — знову озвавсь я. — Не бійтесь, я не кусаюся.

Вона ледь усміхнулася і мовила:

— Я Кармелла. Як ваші справи, принце Корвіне?

— Яке у вас гарне ім'я... — сказав я. — А справи мої — краще не буває. Скажіть мені, що саме така гарна дівчина, як ви, робить тут?

Вона швидко ковтнула води.

— Корвіне, — гучніше, ніж треба, подав голос Джуліан, — думаю, леді не в захваті від твоєї зухвалості й поганих манер.

— Та ну? Вона тобі це сказала?

Я думав, Джуліан почервоніє від сорому, але ж ні... натомість він побілів, як стіна.

— Ну, знаєш, це вже занадто!

Тоді я потягнувсь і навмисно дзенькнув ланцюгами. Цим, по-перше, справив певне враження, а по-друге, дізнавсь, як сильно вони мене стримують. Авжеж, запас ходу дуже обмежений. Ерік і щодо цього подбав.

— Ходи-но ближче, братику, — мовив я, — і розкажи мені на вушко все, що ти про мене думаєш.

Та Джуліан удав, що не почув.

Серед усіх присутніх я сів до столу найостаннішим. Отож, думалося мені, скоро почнеться те, заради чого влаштували збіговисько. Так воно й сталося.

Залунали шість горнів, просурмивши п'ять нот, і до зали зайшов Ерік.

Підвелися всі.

Крім мене.

Охоронцям довелося потягнути за ланцюги, щоб зіп'яти мене на ноги, і тримати в такому положенні.

Усміхнувшись, Ерік почав спускатися сходами праворуч од мене. На ньому була горностаєва мантія, з-під якої ледь-ледь визирали його кольори.

Дійшовши до свого місця за столом, він зупинився біля крісла. За спиною у нього постав слуга, а виночерпії взялися обходити гостей, наливаючи їм вина.

Коли всі келихи були наповнені, Ерік підняв посудину з напоєм і проказав:

— Бажаю, щоб ви жили вічно у вічному місті Амбер!

Гості теж підняли келихи.

Тільки я не підняв.

— Візьми келиха, — наказав мені Джуліан.

— А ти подай, — відпарирував я.

Джуліан зиркнув на мене, але келиха не подав. Але я тоді швидко нахиливсь уперед і підняв келиха.

Хоча нас розділяло кількасот людей, мій голос було чути на всю залу. І поки Ерік не зводив з мене очей, я проголосив тост:

— За Еріка, який сидить у дальньому кінці столу!

Ніхто не ворухнувся, щоб ударити мене. Джуліан вилив вино на долівку. Всі інші вчинили так само, і тільки я, п'ючи великими ковтками, встиг осушити майже весь келих, перш ніж його вибили з моїх рук.

Потім Ерік усівсь, і всі в залі посідали теж. Мене всадили на стілець силоміць.

Почали подавати страви, і позаяк я, на відміну від більшості гостей, був голодний, як вовк, то з превеликим задоволенням накинувся на їжу.

Трапеза розтягнулася на дві з лишком години, і поки їли, у залі грала музика. За весь цей час ніхто й словом не озвався до мене, більше я також ні з ким не розмовляв. Однак моя присутність давалася взнаки, і за нашим столом було тихіше, ніж за іншими.

Праворуч од Еріка сидів Каїн, і я для себе зробив висновок, що Джуліан нині не у фаворі. Серед гостей не побачив ані Рендома, ні Дейдри. Поміж численних вельмож було багато й таких, яких я знав і навіть мав колись за друзів, однак сьогодні хоч би хтось, бодай кивком голови, відповів на мій погляд!

А потім до мене дійшло: для того, щоб Ерік став королем Амбера, залишилося виконати невеличку формальність.

Так воно невдовзі й сталося.

Після обіду, коли ніхто нічого вже не проголошував, Ерік без жодного слова підвівся.

Сяйнули, знову скидаючись угору, сурми, хрипкі звуки сколихнули повітря.

Утворилася процесія, що прямувала в Тронну залу Амбера.

Я знав, що мало бути далі.

Ерік став перед троном, і всі покірливо схилили голови перед майбутнім королем.

Окрім моєї особи, звичайно. Тоді мене силоміць опустили навколішки.

Сьогодні був день коронації Еріка.

Стало тихо. Потім Каїн виніс подушку, на якій лежала корона — корона Амбера. Він опустився навколішки і завмер, подаючи корону Ерікові.

Різко смикнувши, мене звели на ноги й потягнули вперед. Що мало статися далі, мені вже було відомо. Це знання зійшло на мене як осяяння, і коли я зрозумів, що до чого, то почав відчайдушно пручатися. Проте опір мій був швидко зломлений, а я — поставлений навколішки перед тронними східцями.

Тихо заграла музика — це були «Зелені рукави», — і Джуліан, який стояв у мене за спиною, врочисто проказав:

— Дивіться всі, як коронується новий король Амбера! — А потім пошепки до мене: — Візьми корону і подай її Еріку. Він сам себе коронуватиме.

Я перевів погляд на корону Амбера, що лежала на багряній подушці у Каїнових руках.

Корона була зроблена зі срібла і мала сім високих зубців, кожен з яких вінчав коштовний камінь. Її оздоблювали смарагди, а навпроти скронь у срібло були вмонтовані два великих рубіни.

Я не рухався, пригадуючи ті часи, коли бачив під цією короною батькове обличчя.

— Ні, — відказав я просто і негайно отримав сильного ляпаса по лівій щоці.

— Візьми корону і подай її Еріку, — повторив Джуліан.

Я хотів його вдарити, але туго напнуті ланцюги стримували рухи. Мене лупнули знову.

Погляд мій зупинився на високих гострих зубцях.

— Дуже добре! — сказав я нарешті, простягуючи руку по корону.

Узяв її обома руками, хвильку потримав, наче зважуючи, тоді швидко вдягнув собі на голову та оголосив:

— Я, Корвін, проголошую себе королем Амбера!

Корона була негайно знята і повернута на подушку. Кілька разів мене огріли по спині. Приглушений гомін перебіг залою.

— А зараз візьми її та зроби як належить, — сказав Джуліан. — Подай корону Ерікові.

Мене вдарили знову.

— Давай, чорт з тобою! — погодивсь я, відчувши, як сорочка на мені насочується чимось мокрим.

Цього разу я взяв корону і жбурнув, цілячись Ерікові в око.

Він упіймав корону правою рукою, і поки мене знову духопелили, всміхнувся мені.

— Дякую, — сказав Ерік. — А зараз я звертаюся до всіх, хто тут присутній, і до тих, хто чує мене, будучи в Тінях Амбера. Я здобув трон законно і, зійшовши на нього, стану королем за правом своєї крові.

— Брехун! — крикнув я. Чиясь рука лягла мені на рот.

— Я, Ерік, проголошую себе королем Амбера Еріком Першим!

— Хай живе король! — тричі гаркнула вся зала.

Потім Ерік нахилився до мене і прошепотів:

— Тільки-но твої очі бачили найпрекрасніше видовище, яке ти тільки можеш уявити... — Повернувшись, брат крикнув: — Охороно! Забрати Корвіна до кузні та випалити йому очі! Нехай нинішні події стануть для нього останнім, що він побачив! А потім ув'язніть його в найглибшій, найтемнішій камері у підземеллях Амбера, і хай ім'я його порине в забуття!

Я плюнув у Еріка, і мене знову побили.

Опиравсь як міг, але мене таки вивели. Коли тягнули через залу, ніхто навіть не поглянув у мій бік. Останнім образом, який відкарбувавсь у моїй пам'яті, був Ерік, котрий сидів на троні, благословляв підданих та мило всміхався.

Наказ щодо мене виконали, і, дякувати долі, я знепритомнів до того, як усе закінчилося.

Навіть приблизно не можу сказати, скільки часу минуло відтоді, коли я пробудився, занурений у чорнильну пітьму. Голова розколювалася від болю. Можливо, якраз тоді я й вивергнув прокляття. А зрештою, це могло статися й тієї миті, коли до моїх очей торкнулося залізо, розпечене до білого жару. Стосовно цього я губився. Зате достеменно знав, що Ерік, допоки сидітиме на троні, про спокійне царювання може навіть не мріяти: прокляття принца Амбера, а надто проголошене тоді, коли в тобі нуртує дика злоба, просто приречене на здійснення.

Пальці люто стискали солому, кинуту в чорній темниці. Сліз не було — і це найбільше мене лякало. Через деякий час — мабуть, лише богам відомо, скільки збігло хвилин чи годин, — знову зморило на сон.

Коли прокинувся, біль ще не зник. Я зіп'явся на ноги і став міряти кроками своє «помешкання». Чотири кроки в ширину і п'ять у довжину. В долівці був отвір для справляння природних потреб, а у куті лежав набитий соломою матрац. У дверях, над порогом, була невеличка шпарина, а коло неї з того боку стояв піднос із куснем черствого хліба та пляшкою води. Я поїв, попив, однак це анітрохи не додало сил.

Нестерпно боліла голова, а в душі продовжували вирувати пристрасті.

Ніхто не дошкуляв мені візитами, і я спав, скільки хотів. Прокидаючись, прошкував у інший кінець камери, навпомацки шукав там їжу, і якщо вона була, з'їдав її.

Коли прокинувся всьоме, біль в очницях минув. О, як я ненавидів рідного брата, котрий царював тепер в Амбері! Краще б він мене вбив.

Я намагався уявити, як сприйняли мою покару люди, але в мене нічого не виходило.

Однак твердо знав: Ерік ще не раз пошкодує, що був таким жорстоким. Переконаємось, якої він співатиме, коли пітьма дістанеться аж до Амбера!

Так почалися мої дні у темряві, і я не мав ані найменшої змоги вимірювати їхній плин. Навіть якби у мене були очі, то тут, у цьому підземеллі, все одно не зміг би відрізнити день від ночі.

Час минав своїм робом, мене для нього наче не існувало. Нерідко я думав про це, і тоді мене кидало в дрож та проймав рясний піт. Скільки вже сиджу тут? Кілька місяців? Кілька тижнів? Кілька годин? Чи, може, минули вже роки?

Поступово забував усе, що так чи інакше стосувалося часу. Я спав, ходив по камері (точно знаючи, де поставити ногу та коли повернути), і розмірковував про те, що зробив та чого не зробив. Подеколи сідав, схрестивши ноги, й починав дихати повільно, глибоко, намагаючись звільнити розум від думок. Сидів так подовгу, наскільки вистачало терпцю. Було щось помічне у подібній бездумності.

Ерік вчинив дуже мудро, осліпивши мене. Вся сила ніби залишалася зі мною, але користі з неї не було жодної. Сліпа людина не має змоги рухатися між Тінями.

Борода моя відросла до грудей, волосся теж було нівроку довге. Попервах мене постійно мучив голод, та потім апетит притупивсь. Іноді, коли різко зводився на ноги, паморочилося в голові.

Здатність бачити поверталася до мене у нічних жахіттях, а коли прокидався, мучив біль од безсилої люті.

Однак трохи згодом розмірковування дещо віддалилися від тих подій, що спричинили мій нинішній стан. Мені вже починало здаватися, що це відбувалося не зі мною, а з кимось іншим. І, зрештою, в цьому був якийсь резон.

Я втратив багато ваги. Коли думав про себе, уява малювала блідого і худого, як смерть, чоловіка. Кілька разів мені хотілося розплакатися, проте навіть такої змоги був позбавлений. Щось погане сталось зі слізними протоками. А взагалі, мене жахало, що людину можна довести до такого стану.

Якось хтось легенько пошкрябав у двері. Я не звернув на це уваги.

Тоді пошкрябали знову, та я вперто мовчав.

А потім почув, як хтось, немов запитуючи, прошепотів моє ім'я.

Підійшовши до дверей, я озвався:

— Так...

— Це я, Рейн, — проказав невидимий гість. — Як ви там?

У відповідь я засміявся.

— Чудово! Просто чудово! — відказав йому. — Кожен вечір — біфштекс і шампанське, молоді танцівниці... Боже мій! Невже не розумієш, що й до чого?

— Мені дуже шкода, що нічим не можу вам допомогти! — мовив Рейн, і я розчув у його голосі щирий біль.

— Та знаю...

— Я б неодмінно щось зробив, якби мав змогу, — запевнив Рейн.

— І це знаю...

— Я приніс вам дещо. Ось, тримайте...

Кілька разів легенько рипнуло віконце внизу дверей камери, прочиняючись усередину.

— Що там? — поцікавивсь я.

— Трохи чистого одягу, — почав пояснювати Рейн, — три свіжі хлібини, головка сиру, яловичина, дві пляшки вина, блок сигарет та купа сірників.

Мої слова від розчулення застрягали у горлі.

— Рейне, дякую. Ти справжній друг. Але як ти зміг усе це пронести?

— Я знайомий з охоронцем, котрий чатує сьогодні. Він триматиме язика за зубами. Цей хлопець у великому боргу переді мною.

— Ну, один його донос — і всі борги перед тобою списані, — сказав я Рейнові. — Звичайно, я безмежно тобі вдячний, але більше сюди не приходь. Хоча ніхто не здогадається, що ти тут був. Можеш повірити, заховаю всі сліди.

— Як би мені хотілося, Корвіне, щоб усе було зовсім інакше...

— Цілком з тобою згідний. Дякую, що не забув про мене, коли вам навіть думати про це не можна.

— То не так уже й важко, — сказав Рейн.

— Скільки часу мене тут тримають?

— Чотири місяці та десять днів.

— А що нового в Амбері?

— Ерік при владі. Оце, власне, і все.

— А де Джуліан?

— Джуліан та його бійці повернулися до Арденського лісу.

— Чому?

— Віднедавна там почали з'являтися з Тіней якісь дивні тварюки.

— Зрозуміло. А як Каїн?

— Каїн досі в Амбері, живе для свого задоволення. П'є, гуляє — ніщо інше його не цікавить.

— А Джерард?

— Він адмірал, командує всім флотом.

Не без полегші я зітхнув. Було в мене побоювання, що Ерік, так або інакше, пригадає Джерардові його відступ під час мого морського походу.

— А що чути про Рендома?

— Під домашнім арештом, сидить у своїх апартаментах.

— Що? І до нього дісталися?

— Еге ж. Він прийшов Лабіринтом у Ребмі, мав при собі арбалет. І перш ніж Рендома взяли, він устиг поранити Еріка.

— Он як? Чому ж тоді його не вбили?

— Ну, тут подейкують, що він одруживсь із придворною дамою з Ребми. А Ерік не хотів давати їм жодного приводу до чварів. Мойра — могутня правителька, і люди говорять, що нібито Ерік хоче запропонувати їй стати його королевою. Плітки, звичайно, але щось у цьому є.

— Так, — погодивсь я.

— Ви їй подобалися, це правда?

— Щось таке було... А ти звідки знаєш?

— Я був там, коли оголошували вирок Рендому. Мені вдалося перекинутися з ним кількома словами. Леді Віалла заявила, що вона — його дружина, й попросила, аби її кинули за ґрати разом з ним. І Ерік ще досі не знає, як відповісти.

Я подумав про ту сліпу дівчину, яку не бачив та ніколи не побачу, й мені стало дивно.

— І давно це все сталося? — поцікавивсь я.

— Гм-м-м... Тридцять чотири дні тому, — відповів Рейн. — Це було тоді, коли з'явився Рендом. А рівно через тиждень Віалла попросилася до свого чоловіка.

— Мабуть, це дуже дивна жінка, якщо вона по-справжньому кохає Рендома...

— Мені теж так здається, — погодився Рейн. — Хоча ніколи не бачив пари, дивнішої, ніж вони.

— Якщо зустрінеш його знову, перекажи йому від мене вітання і моє співчуття.

— Неодмінно.

— А як почуваються мої сестри?

— Дейдра і Левелла залишаються в Ребмі. Щодо леді Флорімель, то Ерік наблизив її до себе, осипав ласками, й тепер вона — поважна пані при його дворі. Куди поділася Фіона, не знаю.

— Про Блейза нічого не чути? Я чомусь упевнений, що він загинув.

— Він не міг не загинути, — погодився зі мною Рейн. — Але тіла його так і не знайшли.

— Що Бенедикт?

— Як завжди, ні слуху, ні духу.

— А з Брандом що?

— Теж нічого не чути.

— Отепер ніби все, пройшлись усім родинним деревом у його теперішньому вигляді. Як у тебе з баладами, написав щось нове?

— Ні, — мовив Рейн. — Я ще працюю над «Облогою Амбера», та якщо навіть допишу, її все одно заборонять.

Я просунув правицю у віконце внизу дверей.

— Хочу потиснути тобі руку, — мовив до Рейна і відчув, як його правиця доторкнулася до моєї. — Ніколи не забуду того, що ти для мене зробив. Але більше сюди не приходь. Ти ризикуєш наразитися на Еріків гнів, а це навряд чи мудро з твого боку.

Потиснувши мені руку, Рейн щось пробурчав у відповідь і пішов.

Я знайшов пакет, свідчення його милосердя, і почав напихатися м'ясом — найбільш швидкопсувним продуктом з усіх принесених. М'ясо заїдав великими кавалками хліба. Тільки тепер, отак розкошуючи, зрозумів, що вже майже забув, якою смачною буває їжа. Потім мене похилило на сон, і я заснув. Спав, мабуть, недовго, а прокинувшись, відкоркував пляшку вина.

Тепер, коли від кволості ледве тримався на ногах, для того, щоб так-сяк захмеліти, мені знадобилося менше алкоголю, ніж колись. Я запалив сигарету, вмостився на лежаку, сперся спиною на стіну — і поринув у роздуми.

Рейна знав ще тоді, коли він ходив пішки під стіл. Я був уже цілком дорослим, а Рейна чи не всі вважали кандидатом у придворні блазні. Худорлявий, розумний хлопчисько. Люди знущалися з нього, нерідко втрачаючи всяку міру. І я не був кращим за них. Ще я писав балади і клав їх на музику, а Рейн десь дістав лютню і сам, без сторонньої допомоги, навчився грати на ній. Невдовзі ми з Рейном утворили дует та співали на два голоси. Він мені швидко сподобавсь, і я вирішив зробити з нього фехтувальника. Учнем Рейн був, прямо скажемо, нікудишнім. Але я мучився від сорому за те, як ставився до нього раніше; крім того, він чомусь був у захваті від мене, тож довелося не шкодувати для нього незаслужених похвал, і зрештою таки виліпив з нього непоганого фехтувальника. Я не каявсь у цьому жодного разу, і Рейн, гадаю, теж. А невдовзі він став придворним менестрелем Амбера. Весь цей час я називав його своїм пажем, а коли почала назрівати війна проти чорних сил з Тіні, яка звалася Вірмонкен, я зробив його зброєносцем, і він разом зі мною пішов воювати. І там, на полі бою, під час баталії при Водоспадах Джонса, я посвятив його в рицарі, й скажу вам, Рейн чесно заслужив цей титул. Після війни він продовжував творити музику й віршувати і переріс мене як поет та композитор. Його кольором був малиновий, а слова він наче карбував зі щирого золота. В Амбері я мав небагато друзів, лише двох чи трьох, і одним із них був Рейн. Та я не думав, що він одважиться піти на ризик, аби дати мені змогу гарно поїсти. Не вважав, що взагалі знайдеться охочий це зробити...

Я випив ще трохи вина, закурив ще одну сигарету, так би мовити, на Рейнову честь. Хороша він людина, що й казати. Цікаво, думав я, чи довго Рейн зможе тримати все це у таємниці?

Недопалки, а згодом і порожню пляшку я викинув у отвір «вбиральні». Хтозна, чи не нагряне хтось до мене з обшуком, а мені не хотілося, щоб у камері залишалися сліди «бенкету». Я з'їв усе, що Рейн приніс мені, й уперше за весь час ув'язнення відчув, що об'ївся. Другу пляшку вина заховав на той випадок, якщо раптом захочеться напитись як зюзя і забутися.

Минуло ще трохи часу, і я знову повернувся до звичного за мого теперішнього стану плину життя.

На що сподівався найбільше, то це на те, що Ерікові навряд чи до снаги оцінити наші істинні можливості. Так, він став визнаним королем Амбера, але бути королем не означало знати все. Принаймні поки що. Чи знати хоча б настільки, як знав наш батько. Був один шанс проти мільйона, що всі обставини складуться так, як треба мені. Шанс мізерний, але все ж це краще, ніж ніщо, і саме цьому мізерному шансові я завдячую тим, що не зірвавсь у безодню розпачу, залишився при здоровому глузді.

Хоча хто знає, може, я вже божеволів, а потім до мене повертався розум? Тут, на порозі Хаосу, чітко бачив, що в моєму житті час од часу траплялися дні, про які нічого не можу сказати. Лише боги знають, чим наповнені такі дні, а я... Звісно, можна було б сподіватися, що однієї чудової днини зустріну блискучого психіатра і він допоможе мені зазирнути у глибини підсвідомого, але я нізащо в це не повірю.

Шановні лікарі, не ображайтесь, однак ви ще не доросли до того рівня, щоб працювати з нами, особами королівського роду Амбера.

Хай би що я робив — лежав, сидів чи походжав камерою, — все це у липкому німотному мороці. Став дуже чутливим до звуків. Чув шелест пацюкових лап по соломі, віддалений стогін інших в'язнів, відлуння кроків охоронця, котрий ніс мені тацю з їжею. Я вчився визначати відстані й напрямки, орієнтуючись лише на звук.

Мабуть, і запахи почав відчувати гостріше, однак думати про них намагавсь якомога менше. Міг заприсягнутися, що тут, у цьому підземеллі, крім цілком зрозумілих нудотних пахощів тюрми, ще довго смерділо гниючою плоттю. Цікаво, думав я, коли не стане мене, як скоро це помітять? Скільки окрайців хліба і мисок тюремної бурди має залишитися нечіпаними, щоб охорона нарешті вирішила перевірити, як почувається в темниці в'язень?

Від того, якою буде відповідь на це запитання, могло багато що залежати.

Огидний запах смерті стояв тут не день і не два. Я знову спробував міркувати в часових категоріях, і з усього виходило, що такий сморід з'явився більше тижня тому.

Хоч як я намагався розтягнути задоволення на довший час, як опирався приємній спокусі — «ось ще тільки одну!», — настав той день, коли у мене залишилась остання пачка сигарет.

Відкривши її, дістав цигарку й закурив. У мене був блок «Салема», і я вже викурив одинадцять пачок. Або двісті двадцять сигарет. Колись засік, скільки часу потрібно, щоб викурити сигарету. Сім хвилин. Рахуємо: за курінням я провів тисячу п'ятсот сорок хвилин, або двадцять п'ять годин і сорок хвилин. Перерва між двома сигаретами — щонайменше година, а радше півтори. У цьому я не сумнівався. Гаразд, будемо вважати, що півтори. На сон витрачаю від шести до восьми годин щодоби. Отож, період неспання — шістнадцять-вісімнадцять годин на добу. Виходить, що за день висмалюю десять-дванадцять сигарет. Це означає, що відтоді, коли мене відвідав Рейн, спливло вже три тижні, плюс-мінус кілька днів. Рейн казав мені, що від дня коронації минуло чотири місяці та десять днів. Отже, коронувався Ерік п'ять місяців тому.

Із останньою пачкою я носився, мов дурень з писаною торбою; кожна сигарета була для мене як любовна пригода. Коли ж цигарки закінчились, від горя був сам не свій.

А потім, мабуть, знову минуло багато часу.

Мої думки раз у раз поверталися до Еріка. Цікаво, чи не заважка йому корона? Над якими труднощами він нині б'ється? Що робить чи збирається робити зараз, цієї миті? Чому Ерік ані разу не спустився сюди, аби помордувати мене? І чи можливо таке, щоб про мене забули в Амбері, хоч би й за королівським наказом? А то вже дзуськи! — відповів сам собі.

А що ж мої брати? Чому жоден не зв'язався зі мною? Дістати мою карту, скасувати вирок Еріка — здавалося б, що може бути легше! Але де там, ніхто навіть пальцем об палець не вдарив.

Я довго думав про Мойру, останню жінку, яку кохав. Чим вона займається? Чи згадувала мене? Мабуть, ні. Хтозна, може, тепер вона — коханка Еріка або ж навіть його дружина, тобто королева? Чи Мойра коли-небудь розмовляла з ним про мене? Думаю, що також ні.

А що мої любі сестрички? Про них краще забути. Хвойда, вона й у Амбері хвойда.

Колись мені вже доводилося втрачати зір: на Землі, у вісімнадцятому столітті, коли спалах пороху в гарматі у зворотний від дула бік опалив очі. Але тоді моя сліпота тривала близько місяця, після чого зір відновивсь. Ерік, наказуючи випалити мені очі, прирікав мене на вічну сліпоту. Я досі вкривався потом і здригавсь, а інколи прокидався з криком, коли до мене повертався спогад про залізо, розпечене до білого жару й піднесене під очі, а потім цей нестерпний дотик!..

Неголосно застогнавши, я продовжував міряти кроками темницю.

Не міг зробити нічогісінько! І в тому, що зі мною сталося, це було найстрашніше. Я залишався безпорадним, як ненароджене немовля. Ладен був душу віддати за те, щоб народитися вдруге, але мати при цьому здоровий зір і здатність зганяти свою злість! Бодай на годину, з мечем у руці, аби ще раз зійтись у двобої з братом.

Знову впавши на лежак, заснув. Коли пробудився, уже принесли їжу, і я поїв й узявся звично походжати темницею. На руках та на ногах у мене повідростали довжелезні нігті. Борода сягала вже нижче пояса, а волосся весь час опадало на очі. Немите стільки часу тіло безперервно свербіло. Можливо, по мені вже й воші бігали, але достеменно я цього не знав.

Один той факт, що принца Амбера можна було довести до такого стану (байдуже, де, коли і хто міг це зробити), викликав у мене страшенне обурення. Адже я виріс із переконанням, що кожен з нас — це щось непереможне, чисте, з холодним розумом, тверде, мов діамант, — такий самий, як наші портрети на картах. Однак реальність виявилася цілком іншою.

Принаймні з простими людьми ріднило те, що у нас, як і в них, була межа витривалості.

Подумки я грав сам із собою в різні ігри, розповідав собі бувальщини, згадував приємні моменти, а їх у мене таки вистачало. Оживляв у пам'яті стихії: вітер, дощ, сніг, тепло літа й освіжаючий легіт весни. Там, на Землі, я мав невеличкого літака, і коли піднімався на ньому в небо, переживав відчуття, котре нічим не передати! Я згадував вражаючі кольорами й перспективою блискучі панорами, міста, які бачив з висоти пташиного польоту, безмежну небесну блакить, отари хмар (цікаво, де вони тепер?) і чистий безмір океану під крилом свого літака. Згадував жінок, яких любив, гостини і все, що так або інакше стосувалося війни. Тільки тоді, коли черговий блок земних споминів був вичерпаний, я, хоч-не-хоч, повертався думками до Амбера.

І ось, одного разу, коли знову думав про Амбер, мої слізні протоки раптом ожили. Я заплакав.

І коли знову минула нескінченність, заповнена непроникною чорнотою та численними снами, почув звуки кроків, які зупинилися перед дверима моєї камери. Рипнув ключ у замковій шпарині.

Від Рейнових гостин спливло стільки часу, що я вже встиг забути смак вина та сигарет. Не міг би оцінити цей проміжок з точністю до дня чи тижня, але знаю, що він виявився дуже великим.

У коридорі було двоє чоловіків. Визначив це з їхніх кроків ще до того, як почув голоси.

Один голос я впізнав.

Двері відчинились, і Джуліан назвав моє ім'я.

Я не відповів одразу, і він повторив:

— Корвіне? Ходи сюди.

Оскільки вибір у мене був невеликий, я випрямивсь і пішов на голос. Відчувши, що наблизився до Джуліана, зупинився.

— Чого ти хочеш? — поцікавивсь я.

— Ходи зі мною, — він узяв мене за руку.

Ми пішли коридором. Джуліан не казав ані слова, а я був ладен радше здохнути, ніж про щось його запитати.

Судячи з відлуння, ми увійшли до великої зали. Опісля він повів мене сходами вгору.

Піднявшись, пройшли ще трохи й опинилися, наскільки я зрозумів, у палаці.

Мене завели в невелику залу і всадовили на стілець. Першим за мене взявся перукар, він підстриг мої патли. Потім запитав, що робити з бородою: підстригти чи зголити зовсім? Голос його був незнайомий.

— Збривай! — сказав я, а поки він займався бородою, манікюрниця привела до норми мої нігті — десять на руках та десять на ногах.

Опісля скупали, і я з чиєюсь допомогою вбравсь у чистий одяг. Речі висіли на мені мішком. А ще мене виськали від вошей, але це так, до слова.

Потім перевели до іншої зали, що була наповнена звуками музики, запахами вишуканих страв, гомоном голосів та приглушеним сміхом. Із цього я впізнав бенкетну залу.

Коли Джуліан провів мене на місце і посадив за столом, гомін трохи послабшав.

Так я й сидів. Коли ж повітря розітнули звуки сурм, мене примусили підвестися.

Я чув, як проголошують тост:

— За Еріка Першого, короля Амбера! Хай живе король!

Пити за таке я не став, і, схоже, ніхто не звернув на це уваги. Другий тост проголошував Каїн. Він, судячи з голосу, сидів за столом далеченько від мене.

Я жував, поки жувалось, адже так смачно не їв ще від дня коронації. З підслуханих розмов зрозумів, що саме сьогодні — річниця Ерікового царювання, а це означало, що я пробув у підземеллі рік.

Ніхто не розмовляв зі мною, та й я ні з ким не заговорював. На цьому святі я залишався привидом, не більше. Я був присутній тут, наскільки зрозумів, із двох причин. По-перше, Ерік хотів принизити мене. По-друге, і в цьому я теж не сумнівався, моя доля мала стати попередженням для тих із братів, хто ще плекав таємну думку збунтуватися проти Еріка. Недарма ж усім було наказано навіть ім'я моє забути.

Святкування затягнулося за північ. Хтось постійно наповнював вином мій келих (яка-не-яка, а таки увага), і я сидів та слухав музику, під яку танцювали присутні.

Столи до того часу пересунули під стіни, а мене посадили в куті.

Я нажлуктився так, що не тримався на ногах, і вранці, коли все закінчилося та прислуга вже прибирала в залі, мене напівпринесли-напівпритягнули в мою камеру. Про що я шкодував, то це про те, що не напився так, аби загидити долівку або чийсь святковий одяг.

Ось чим закінчився мій перший рік у пітьмі.

8

Не докучатиму вам, переповідаючи одне й те саме. Скажу тільки, що й другий рік у підземеллі минув так само, як перший, і навіть мав ідентичний фінал. Теж так само збіг третій рік. Упродовж другого року до мене в підземелля двічі приходив Рейн. Щоразу він приносив кошик усякої смакоти та купу пліток. І так само щоразу я казав йому, щоби він більше не смів сюди приходити. Але Рейн третього року побував у мене шість разів, щодвамісяця, і коли він з'являвсь, я вкотре боронив йому спускатись у підземелля, їв принесений харч і слухав розповіді.

Страшні речі творилися в Амбері. З Тіней приходили дивні тварюки та сіяли зло і насильство. Звісно, їх старанно винищували. Ерік сушив собі мізки, як таке могло статися. Я, на всяк випадок, промовчав про своє прокляття, хоча згодом переконався, що справа таки в ньому. Воно збулось — і це стало причиною бід.

Рендом, так само, як і я, був усе ще в полоні. Його дружина приєдналася до нього. Становище моїх інших братів і сестер залишалося незмінним. Ось із чим зустрів я третю річницю коронації, і можна сказати, це мене оживило.

Це...

Це! Одної чудової днини це таки сталося, й мені стало так добре, що я негайно відкоркував пляшку вина, котре приніс Рейн, і відкрив останню пачку сигарет, яку передбачливо відклав «на чорний день».

Курив цигарку за цигаркою, сьорбав вино й упивався відчуттям, що в чомусь таки переміг Еріка. Думаю, коли б він щось дізнався, мені настав би кінець. Але я точно знав, що він про це — ні сном ні духом.

Отже, я радів, курив, потягував винце — словом, навіть у камері бенкетував! Так би мовити, у світлі останніх подій...

Так, у світлі.

Праворуч од себе виявив цяточку світла.

Даю вам невеличку підказку: колись я прокинувся в лікарняному ліжку і побачив, що одужую стрімкими темпами. Зрозуміли, до чого хилю?

Я зціляюся швидше, ніж інші люди з такими самими травмами. Всі поважні персони Амбера, як чоловічої, так і жіночої статі, більшою або меншою мірою наділені цією рисою.

Я пережив чуму, вижив у поході на Москву...

Відновлююся швидше і краще, ніж будь-хто з тих, кого коли-небудь знав.

Колись на це звернув увагу навіть Наполеон. Помітив це й генерал Мак-Артур.

Так само відновлюються і нервові тканини, просто це забирає трохи більше часу. Оце, власне, і все.

Ота крихітна цятка — цятка світла праворуч од мене — означала одне: до мене повертається зір!

По сплині деякого часу вже міг розрізнити на дверях до камери маленьку голу латку.

Мої пальці «сказали» мені, що в мене відросли нові очі. Для цього знадобилося більше трьох років, однак це таки сталося. То був той самий один шанс проти мільйона, про який я казав раніше; це була та властивість, яку навіть Ерік не міг передбачити, оскільки в членів нашої родини надзвичайні можливості проявляються по-різному. Ось тут у мене була фора перед братом: я з'ясував, що можу відростити собі нові органи зору. Завжди знав, що спроможний регенерувати нервові тканини, для мене це було питанням тільки часу. На франко-прусській війні мене поранили у спину, від чого нижню частину тіла цілком паралізувало. А за два роки все минулось. І тут, у темниці, я плекав надію — надію, скажемо прямо, безумну, — що такий фокус зможу проробити з очними яблуками. І я виявився правий! Очі тепер здавалися цілими й неушкодженими, зір помалу повертався до мене.

Коли наступна річниця Ерікової коронації? Я перестав ходити по камері, серце моє загупало пришвидшено. Щойно хтось помітить, що в мене з'явилися нові очі, як знову їх утрачу.

Отже, маю будь-що втекти ще до того, як промине чотири роки.

Але як?

Донині я, чесно кажучи, не дуже переймався втечею, бо якби мені навіть удалося щезнути з камери, не втік би за межі Амбера, та що Амбера — за палацові стіни. Без очей чи сторонньої допомоги про це годі навіть мріяти, а я не мав ні першого, ні другого.

Зате тепер...

Двері моєї камери були великі, важенні, оббиті міддю, з єдиним заґратованим віконечком на висоті п'ять футів од землі, через яке можна було дивитися, живий я чи помер, якби це когось зацікавило. І навіть якби мені вдалося виламати ґрати, точно знав, що дотягнутися через віконце до засува не зможу. В нижній частині дверей були невеличкі дверцята, котрих вистачало для того, щоб узяти їжу. Оце й усе. Завіси масивних дверей містились або зовні, або між боковиною та одвірком, сказати це напевне не міг. Так чи інакше, для мене вони були недосяжні. Інших дверей у моїй темниці не було, вікон не було взагалі.

Однак я й надалі залишався, можна сказати, сліпцем, хоча слабеньке світло, що вливалося сюди крізь ґрати, і вселяло надію. Звичайно, знав, що мій зір відновився не повністю. Це справа не одного дня. А якби видючість і повернулась, у камері однаково панувала майже непроникна темрява. Мені це було відомо, бо добре знав темниці в підземеллях Амбера.

Я прикурив сигарету, ще походив камерою, прикинув, які речі в мене є і що з них могло б допомогти при втечі. До моїх послуг були: одяг, котрий висів на мені, лежак, на якому я спав, і купа відсирілої соломи. Ще у мене були сірники, але ідею підпалити солому і влаштувати в камері пожежу відразу ж відкинув. Не дуже вірилося в те, що хтось відімкне мені двері, аби я міг врятуватися від вогню. Найімовірніше, охоронець просто підійде до дверей і посміється з мене. А може, й узагалі не підійде. Ще я мав ложку, яку поцупив на останньому бенкеті. Хотів свиснути ножа, але Джуліан упіймав мене на гарячому і вихопив його з рук. Та він не знав, що це була моя друга спроба: у мене в чоботі вже лежала ложка.

І що вона давала?

Мені доводилося чути розповіді про окремих спритників, які, щоб утекти з тюрми, прокопували підземні галереї найнесподіванішими предметами на зразок пряжки від пояса і подібного мотлоху, якого я однаково не мав. Окрім того, у мене було надто мало часу, щоб повторити подвиг графа Монте-Крісто. Якщо не втечу за кілька місяців, прощавайте, мої нові очі!

Більша частина дверей була зроблена з дерева. Дуб. По дубові — чотири металеві смуги. Одна смуга тягнулася верхом, друга — низом, над дверцятами для їжі, і ще дві такі самі смуги йшли згори донизу, обабіч заґратованого віконця, що мало фут завширшки. Я знав, що двері відчиняються назовні, а замок був ліворуч од мене. Пам'ять підказала мені, що завтовшки двері мають два дюйми, і я пригадав приблизне розташування замка, котре визначив, натискаючи на двері в різних точках та оцінюючи їхній опір у кожній з них. Знав, що, крім замка на дверях, є також засув, але поки що вирішив цим не гризтися. Можливо, мені вдасться підняти його, пропхавши ручку ложки між краєм дверей та одвірком.

Ставши коліньми на матрац, ложкою окреслив прямокутник навпроти того місця, де був замок. Працював, поки не натер руку, — мабуть, кілька годин. Потім провів пальцем по дерев'яній поверхні. Результат мене не вразив, але початок уже був. Я переклав ложку в ліву руку та продовжив роботу. Працював доти, поки не розболілась і ліва рука.

Увесь час я тішив себе сподіванням, що з'явиться Рейн. Був певен, що вмовлю його віддати мені кинджал, тут головне — бути достатньо переконливим. Однак Рейн не з'являвсь, і я продовжував довбати двері ложкою.

Завзято працював зо дня у день, допоки не заглибився в дерево на половину дюйма. Щоразу, чуючи кроки охоронця, повертав лежак назад до дальньої стіни і влягався на нього, спиною до дверей. Коли вартовий проходив, я повертався до роботи. А незабаром, хоч як було мені прикро, мусив зробити в праці перерву. Руки мої, навіть замотані у шмаття, відірване від одягу, вкрилися пухирями, які швидко лопали, і через деякий час руки розтиралися до м'яса та стікали кров'ю. Довелося дати їм відпочинок, щоб загоїлися рани. Я вирішив скористатися паузою і взявся планувати, що робитиму після втечі.

Продовбавши двері на достатню глибину, почну із засува. Почувши звук від його падіння, охоронець, найімовірніше, заспішить сюди, але поки він прийде, мене в камері вже не буде. Кілька міцних ударів виломлять той шматок дерева, над яким працюю, а замок хай залишається там, де йому заманеться. Двері відчиняться навстіж, і я опинюся віч-на-віч із охоронцем. Він озброєний, я — беззбройний. Що ж, доведеться його вбити.

Можливо, вартівник триматиметься надто самовпевнено, гадаючи, що я незрячий. Хоча, з іншого боку, він може й насторожитися, згадавши, як я потрапив до Амбера. Так чи інакше, охоронець помре, а я розживуся зброєю. Помацав правий біцепс. Боже мій! Як я схуд! Зрештою, в моїх венах текла кров Амбера, і я відчував, що навіть у такому стані мені під силу порішити звичайну людину. Може, я собі лестив, але в будь-якому разі треба спробувати.

Потім, якщо в мене все вийде, мені з мечем у руці ніхто не завадить досягти Лабіринту. Ступлю на його візерунок і, дійшовши до центру, перенесуся в таку Тінь, у яку забажаю. Там остаточно одужаю і цього разу не гарячкуватиму. Зроблю все, що буде треба, навіть якщо витрачу на це століття, і лише після того вдруге виступлю на Амбер. Зрештою, формально я його король. Чи ж не коронував я сам себе перед широким загалом, іще до того, як те саме зробив Ерік? Тож я ще заявлю свої права на трон!

Шкода, що неможливо напряму потрапити з Амбера в Тінь! Тоді мені не довелося б хитрувати з Лабіринтом. Та мій Амбер є центром світу, і покинути його не так уже й просто.

Десь через місяць долоні загоїлись, і від постійної роботи на них почали наростати мозолі...

Почувши кроки охоронця, я перебрався під дальню стінку камери. Коротко вискнули дверцята, і під дверима постала моя тюремна пайка. Потім знову залунали кроки, стишуючись у міру віддалення.

Я повернувся до дверей. Навіть не дивлячись на піднос, знав, що є на ньому: окраєць черствого хліба, глицяний глек з водою, а якщо пощастить, то ще шматок сиру. Постеливши лежак, я став на нього навколішки і провів пальцями по видовбаному жолобкові. Як не крути, а половина роботи вже виконана.

І раптом почув, як хтось хихоче.

Хихотіли в мене за спиною!

Я різко обернувся. Мені навіть не треба було очей, аби сказати, що в камері хтось є крім мене. Під стіною ліворуч стояв якийсь чоловік і тихо сміявся.

— Хто там? — крикнув я і не впізнав свого голосу. Зрозумів, що це були перші слова, які вимовив за тривалий час.

— Утікач, — мовив гість, — який хоче втекти. — І він знову захихотів.

— Як ти сюди потрапив?

— Узяв та прийшов, — відповів він.

— Звідки? Як?

Я черкнув сірником, світло боляче вдарило в очі, але не гасив його.

То був невеликий на зріст чоловік. Я б сказав навіть, крихітний. Він мав зо п'ять футів заввишки і був горбатий. Борода його та волосся були такі самі довгі й запущені, як мої. З густої порості, що вкривала обличчя несподіваного гостя, виглядали довгий гакуватий ніс та чорні очі, що підозріливо косилися на світло.

— Дворкін! — вигукнув я.

Він знову захихотів.

— Так, я Дворкін. А як звати тебе?

— Дворкіне, чи ти мене не впізнаєш? — я черкнув ще одним сірником і підніс його до свого обличчя. — Придивися краще. Відкинь бороду і волосся. Додай сотню фунтів ваги. Ти зобразив мене, у найменших подробицях, на кількох колодах гральних карт.

— Корвін, — сказав він нарешті. — Я пригадав тебе. Так.

— А я вже думав, що тебе й на світі нема...

— А я є. Бачиш? — і він зробив переді мною пірует. — Як твій батько? Ти недавно бачив його, так? Це він запроторив тебе сюди?

— Оберона більше нема, — сповістив я. — А в Амбері править Ерік, мій брат, і я — його в'язень.

— У такому разі я головніший за тебе, — чи то жартома, чи серйозно сказав Дворкін. — Адже я в'язень самого Оберона.

— Он як? А в нас ніхто й не знав, що батько тримає тебе під замком.

Я чув, як він заплакав.

— Так, — сказав Дворкін, трохи помовчавши. — Він не довіряв мені.

— Чому?

— Бо я розповів йому, що думаю над тим, як знищити Амбер. Описав, як це бачу, а він мене відразу ж замкнув.

— Із його боку це не дуже люб'язно, — сказав я.

— Знаю, — погодився Дворкін, — але він поселив мене у прекрасних покоях і дав купу всякої всячини для роботи. Коли ж минуло трохи часу, Оберон перестав приходити до мене. Зазвичай він приводив із собою людей, які показували мені чорнильні плями і просили, щоб я розказував про них різні оповідки. Було весело, поки я не розповів історійку, котра й мені самому не сподобалась, а той, кому її розказав, став жабою. Король дуже розгнівався, коли я відмовився перетворити його із жаби на людину. Скільки часу вже минуло відтоді, коли я говорив з людьми! Навіть ладен перетворити жабу назад на людину, якщо король ще хоче цього. А от колись...

— Як ти потрапив до мене в темницю?

— Кажу ж тобі: прийшов.

— Крізь стіну?

— Ні, звичайно. Крізь тінь стіни.

— В Амбері ніхто не може мандрувати через Тіні. В Амбері взагалі нема Тіней.

— Ну, я змухлював, — зізнався Дворкін.

— Як?

— Намалював нову карту і ступив у неї — побачити, що діється по цей бік стіни. Ах!.. Тільки-но згадав! Я ж не можу повернутися без карти. Доведеться малювати нову. Маєш щось поїсти? І щось, чим можна малювати? І ще якусь поверхню для малюнка?

— Ось візьми шматок хліба, — я простягнув йому окраєць. — А он до хліба кавалок сиру...

— Дякую, Корвіне, — і він, як вовк, накинувся на їжу. Поївши, випив усю мою воду.

— А зараз, якщо ти даси мені перо і шматок пергаменту, я повернуся до своїх хоромів. Хочу дочитати книжку. Приємно було поговорити з тобою. Шкода, що з Еріком не все добре. Я ще колись завітаю до тебе, Корвіне, і тоді ми як слід поговоримо. Якщо побачиш свого батька, перекажи йому, щоби він не сердився на мене дуже сильно, бо я зроблю...

— На жаль, не маю ні пера, ні пергаменту, — перервав його я.

— Отакої! — здивувався Дворкін. — Що за умови в тебе?

— Які є, такі є. Всі питання — до Еріка.

— Гаразд, а що маєш? Моє помешкання подобається мені більше, ніж це місце. Там хоч краще зі світлом...

— Я розділив із тобою обід, — сказав я, — а зараз хочу попросити тебе про одну ласку. Якщо виконаєш моє прохання, даю слово, що зроблю все від мене залежне, щоб примирити тебе з батьком.

— А чого ж бажаєш? — поцікавився Дворкін.

— Я вже давно захоплююся твоїми витворами, — почав я, — і мені дуже хочеться, щоб ти намалював для мене одну річ. Щоб це виконав саме ти. Не забув маяк на Кабрі?

— Звісно ж, ні. Я бував там багато разів. Знаю Жопена, хранителя маяка. Частенько грав з ним у шахи...

— Отже, — пояснив я Дворкіну, — над усе на світі мені хочеться побачити маяк на Кабрі. Я мріяв про це чи не все своє доросле життя. Тож прагну побачити твій чарівний малюнок отієї величної сірої вежі.

— Дуже простий предмет, — відповів Дворкін, — і доволі приємний на вигляд; колись у мене було кілька ескізів, але жоден із них не закінчений. Увесь час відволікали якісь інші справи. Якщо так бажаєш, передам тобі один малюнок...

— Ні, — не погодивсь я, — мені хочеться чогось постійного, аби воно весь час було переді мною в камері. Подібні речі, знаєш, заспокоюють... Мене — і тих, хто сидітиме тут після мене.

— Правильне рішення! — схвалив Дворкін. — Та чим накажеш малювати?

— Є тут стило, — сказав я (до того часу ручка ложки добре заточилась), — і хочу, щоб ти намалював маяк на тій дальній стіні, аби я міг споглядати цю картину в хвилини відпочинку.

Трохи помовчавши, Дворкін сказав:

— Освітлення тут нікудишнє.

— Маю кілька коробок сірників, — запропонував я. — Палитиму сірник за сірником, і буде тобі світло. А якщо цього не вистачить, можна буде палити й солому.

— Важко назвати такі умови ідеальними для роботи...

— Знаю, — погодивсь я, — і дуже перепрошую за це, великий Дворкіне. Однак то — найкраще з усього, що можу запропонувати. Навіть не уявляєш, як прикрасить моє жалюгідне існування шедевр, котрий ти створиш.

Дворкін знову хихикнув.

— Чудово! Тільки мусиш дати мені слово, що потім посвітиш для того, аби я міг намалювати шлях собі додому.

— Добре, — погодивсь я, запихаючи руку в кишеню.

Мав у запасі три повних коробки сірників і почату четверту.

Тицьнувши ложку в руку Дворкіну, я підвів його до стіни.

— Ну як, ти вже відчув знаряддя праці? — поцікавивсь у нього.

— Так. Це загострена ложка, правильно?

— Вона. Я почну підсвічувати відразу ж, коли скажеш, що ти готовий до роботи. Малювати доведеться швидко, бо сірників моїх не так уже й багато. Половину я витрачаю на маяк, а другу — на малюнок для тебе.

— Гаразд, — погодився Дворкін.

Тоді я запалив сірник, і він почав прокреслювати лінії на сірій вологій стіні.

Спочатку намалював високий прямокутник — рамку для майбутнього рисунка. Потім, після кількох спритних рухів, почав виділятися маяк. Це було неймовірно: за всієї своєї безумності старий залишився неперевершеним майстром. Кожен сірник я брав за самісінький кінчик, і поки він горів, плював на великий та вказівний пальці лівої руки. Коли вже не міг тримати правою рукою, обережно брав сірник послиненими пальцями за почорнілий кінчик і повертав незгорілим догори. І лише після того, як він згоряв увесь, я запалював другий сірник.

Коли закінчилася перша коробка, Дворкін уже завершив вежу і тепер вимальовував море та небо. Я підбадьорював художника, впівголоса вигукуючи щось захоплене після кожного його руху.

— Диво, справжнє диво! — сказав Дворкіну, коли справа пішла до завершення. Потім він примусив мене витратити ще один сірник, щоб поставити підпис. До того часу я майже повністю випалив другу коробку.

— А тепер помилуймося картиною! — сказав Дворкін.

— Якщо хочеш повернутися до себе, то краще, щоб я милувався нею сам, — заперечив йому. — У нас надто мало сірників, аби розмінюватися на художню критику.

Дворкін трохи посупивсь, однак пішов до іншої стіни, і тільки-но я запалив сірник, почав швиденько малювати.

Накреслив невеличкий кабінет, стіл та череп на ньому, глобус біля стола, стіни, від підлоги до стелі заставлені книгами.

— Ось так воно добре, — мовив Дворкін, коли закінчилася третя коробка і я взявся до неповної четвертої.

Спалив іще шість сірників, поки він довершував картину і ставив підпис. Коли горіли сьомий з восьмим (у мене залишалося два сірники), Дворкін пильно вдивлявся в картину, тоді ступив крок уперед — і ніби розчинивсь у повітрі.

Я тримав сірника доти, доки він не обпік мені пальці. Довелося кинути його на долівку. Впавши на сиру солому, сірник засичав і загас.

Я стояв і тремтів, повний змішаних відчуттів, а потім знову почув голос Дворкіна й відчув біля себе його присутність.

— Тут я саме подумав... — сказав він. — Як ти зможеш дивитися на картину, коли така пітьма?

— О, я чудово бачу в темряві! — запевнив його. — Ми стільки часу існуємо разом з нею, що стали друзі нерозлийвода.

— Ага, розумію. Ну, це я так, до слова. Присвіти мені трохи, щоб міг повернутися.

— Будь ласка, — мовив я, дістаючи передостаннього сірника. — Тільки наступного разу, коли захочеш побувати у мене, прихопи, будь ласка, світло, бо це мій останній сірник. Мені вже нема чим світити.

— Як скажеш.

Я запалив сірника, Дворкін втупивсь у свій малюнок, підійшов до стіни — і знову щезнув.

Тоді я швидко обернувсь і, не чекаючи, поки загасне полум'я, почав удивлятися в маяк на Кабрі. Так, там була якась сила. Я відчував її.

Залишивсь останній сірник. На нього в мене вся надія.

Не те, щоб я у ньому сумнівався, ні. Використання карт для переміщення потребувало більшої, тривалішої концентрації, ніж той час, упродовж якого горить сірник.

Що міг підпалити? Солома надто сира і не зайнялася б. Це був справжній жах: мати перед собою двері, дорогу, що вела на волю, — і не могти скористатися ними!

Мені було потрібне полум'я, яке протрималося б триваліший час.

Мій лежак, на якому сплю! То — звичайний полотняний мішок, напханий соломою. І солома в ньому, напевне, сухіша, та й тканина теж має горіти.

Я розчистив аж до каменя половину всієї долівки. Тоді почав навпомацки шукати ложку із загостреною ручкою. Не знайшовши її (мабуть, Дворкін привласнив), люто вилаявсь і спробував розірвати лежак голіруч.

Не відразу, однак міцна тканина піддалась, і я взявся витрушувати з лежакового нутра таки суху солому. Натрусив, згромадив її купкою, а збоку поклав тканину, на випадок, якщо потрібне буде додаткове паливо. Звісно, чим менше диму, тим краще. Він тільки приверне увагу охоронця, якщо той цього моменту випадково опиниться біля камери. Втім, це було малоймовірно: їжу сьогодні вже приносили, а годували мене лише раз на добу.

Черкнувши останнім сірником, я підпалив ним ту ж таки порожню сірникову коробку. Коли вона зайнялась, узявся до соломи.

Горіло дуже кепсько. Солома виявилася не настільки сухою, як я сподівався, дарма що була зі середини лежака. Врешті-решт вона затліла, заблимав вогник. Щоправда, для цього довелося спалити дві порожні коробки з-під сірників, і я подумки похвалив себе, що додумався зберегти їх.

Кинувши у вогонь третю коробку, взяв у ліву руку обривок тканини, підвівсь і почав вдивлятися в малюнок.

Вогонь розгорівся, його відблиски освітили стіну, і я, зосередившись на вежі, постаравсь якнайпотужніше думати тільки про неї. Мені здалося, що чую крики чайки. Ніс упіймав щось схоже на солоний морський вітерець, і чим довше я дивився на картину, тим більше вона оживала.

Кинув у вогонь тканину, полум'я на якусь мить пригасло, а потім ожило з новою силою. Усе це я робив, ані на мить не відриваючи очей від малюнка.

Руки Дворкіна ще не втратили магії, бо невдовзі маяк почав здаватися мені не менш реальним, аніж моя темниця. Потім він став єдиною реальністю, а темниця — лише Тінню в мене за спиною. Я почув плюскіт хвиль, а обличчя приласкало тепло полуденного сонця.

Ступив крок уперед, однак моя нога опустилася не у вогонь.

Я стояв на піщаному, всіяному каміняччям уступі маленького острова Кабри, де височів величезний сірий маяк, який у нічні години освітлював для кораблів Амбера водний шлях. Наді мною з криками кружляла зграя потривожених чайок, мій сміх перемішався з гуркотом припливу та піснею вітру. Амбер лежав за сорок три милі ліворуч од мене.

Я був знову вільний.

9

Вирушивши до маяка, піднявся кам'яними сходами, що із західного боку вели до дверей. Вони були височенні, широкі, важкі та водонепроникні. А крім того, ще й замкнені на ключ. За моєю спиною, ярдів за триста, був невеличкий причал. Біля нього стояли два пришвартованих човни. Один простий, з веслами, а другий — каютний вітрильник. Вони лагідно гойдалися на хвилях, а гра сонця та води створювала ілюзію, що під човнами — прозора слюда. Я ненадовго зупинився, милуючись ними. Відтоді, коли востаннє бачив щось подібне, минуло стільки часу, що ця картина на коротку мить здалася мені нереальною, надприродною, і я насилу стримавсь, аби не розплакатися.

Потім повернувся й постукав у двері.

Витримавши довгеньку паузу (принаймні так мені здалося), постукав удруге.

Нарешті почув усередині якийсь шум, а потім двері відчинилися навстіж, зарипівши трьома потемнілими завісами.

Жопен, доглядач маяка, дивився на мене налитими кров'ю очима, у його диханні вчувався запах віскі. Чоловік мав п'ять з половиною футів зросту і був такий горбатий, що нагадував Дворкіна. Борода його була завдовжки, як моя, але через маленький зріст видавалася довшою. На колір вона була сіра, мов дим, за винятком кількох жовтих плям біля вузьких сухих губ. Шкіру мав пористу, як апельсин, а під дією сонця, вітру й морського повітря вона так потемніла, що нагадувала кольором шляхетні барви старовинних меблів. Коли він дивився на мене, його чорні очі косили. Як багато людей, у котрих проблеми зі слухом, Жопен говорив гучніше, ніж слід.

— Хто ти такий? І чого тобі тут треба? — запитав він.

Ну що ж, якщо в такому вигляді — неголений, нестрижений, ще й худющий, наче скелет — я невпізнанний, то гріх цим не скористатися.

— Я подорожній з півдня, корабель наш недавно розбився, — сказав я Жопену. — Мені пощастило схопитися за дерев'яний уламок, багато днів мене носило морем і врешті викинуло тут на берег. Увесь цей ранок я проспав на пляжі. І тільки зараз набрався досить сили, щоб прийти до твого маяка.

Він ступив крок уперед і взяв мене за руку. Другою рукою притримав мене за плечі.

— Заходь, тоді заходь, — мовив Жопен. — Зіприся на мене. Спокійніше, не бійся. Нам сюди.

І він завів мене в своє помешкання, де панував несусвітній гармидер. Старі книжки, географічні карти, навігаційне приладдя... Жопен тримався на ногах не дуже впевнено, тож я налягав на нього не сильно, а рівно стільки, скільки потрібно, аби переконати його в моїй слабкості. Коли ми доклигали до дверей, я показово важко сперся на одвірок.

Він підвів мене до канапи, сказав, щоб я тут приліг, а тим часом пішов замкнути двері та взяти для мене харчів.

Я роззувся, але мої ноги були такими брудними, що довелося знову взутися. Якщо мене стільки часу носило морем, то я не можу мати настільки брудних ніг! А мені не хотілося, щоб доглядач дізнавсь, яка моя справжня історія і хто я такий, тож накрився ковдрою, що там лежала, і з невимовним блаженством розкинувся на канапі.

Невдовзі Жопен повернувся, тримаючи дерев'яний піднос із кухлем води, кухлем пива, великим шматком яловичини та половиною хлібини. Він підійшов до столика, широким порухом руки змів на долівку все, що на ньому було, і ногою присунув його до канапи. Поставивши на нього тацю, красномовним жестом припросив мене присісти.

Не відмовившись від пригощення, я з апетитом узявся до трапези, їв усе, що бачив на підносі, й спорожнив обидва кухлі.

А потім на мене навалилася страшенна втома. Жопен кивнув, побачивши, що соловію, і порадив поспати. Я й незчувся, як заснув.

Коли прокинувся, була вже ніч. Почувався набагато краще, ніж у попередні тижні, якщо не сказати місяці. Вставши з канапи, пройшовся до вхідних дверей і вислизнув з будівлі. Надворі було зимно, але небо вражало кришталевою чистотою й у ньому горіли міріади зірок. На вершечку вежі, за моєю спиною, спалахнуло збільшене лінзою полум'я, тоді згасло, потім спалахнуло знову... Вода була холоднючою, але мусив довести себе до порядку. Скупавсь, опісля виправ одяг і викрутив його. Витратив на все, мабуть, близько години. Потім повернувся до маяка, одяг розвісив на спинці старого стільця, щоб просохнув, а сам швиденько заліз під ковдру і знову заснув.

Уранці, коли я прокинувся, Жопен уже не спав. Він приготував мені ситний сніданок, з яким я вчинив так само, як з учорашнім обідом. Потім попросив у господаря бритву, дзеркало, ножиці та поголився й так-сяк підстригся. Після того знову скупавсь і, вдягнувшись у просолений, твердуватий, але чистий одяг, почувся так, ніби заново народився на світ.

Коли я прийшов з моря, Жопен довго дивився на мене й нарешті сказав:

— Десь, хлопче, я тебе вже бачив...

Я тільки мовчки понизав плечима.

— Ану, розкажи мені чесно, як розбився ваш корабель...

Я й розказав. Більше ніж правдиво. У таких подробицях описав цю катастрофу! Аж до того моменту, коли з тріском обвалилася на палубу грот-щогла.

Жопен поплескав мене по плечі й налив мені віскі. А потім, простягнувши сигару, дав прикурити.

— Поки ти тут, відпочивай і ні про що не думай, — порадив він мені. — Відвезу тебе на берег тоді, коли попросиш, або коли побачиш, що мимо острова пливе знайомий корабель і захочеш, аби він тебе забрав, дам йому знак.

Тож я не міг не скористатися гостинністю Жопена. Нехтувати такою пропозицією для людини в моєму становищі стало б недозволеною розкішшю. Я їв його наїдки, пив його напої, з удячністю прийняв у нього чисту сорочку, що була завеликою для господаря. Колись вона належала його другові, який потонув у морі.

Відновлюючи сили, я прожив у Жопена три місяці. Звичайно, допомагав йому: стежив уночі за світлом, коли він, бувало, перебирав через мірку, підтримував порядок у його кімнатах, а дві з них навіть пофарбував і замінив у вікнах п'ять потрісканих шиб. Коли ж траплялися буремні ночі, ми разом стежили за морем.

Як вдалося з'ясувати, Жопена зовсім не цікавило те, що відбувалося в королівстві. Йому було начхати, хто править Амбером. Наскільки він міг судити, увесь наш королівський рід складався лише з покидьків. Поки Жопен доглядав свій маяк, ситно їв, смачно пив і мав змогу спокійно займатися морехідними картами, він плював з найвищої вежі на все, що діялося на суходолі. Мені подобався цей оригінальний старий, а що я трохи розумівся на старих картах і лоціях, то ми не один вечір провели разом, вносячи у них правки. Колись я заходив у морі далеко на північ, тож склав для нього нову карту, основою якої були мої дорожні спогади. І схоже, що це, та ще докладний опис тамтешніх вод, Жопена дуже втішили.

— Знаєш, Корі, — так він звертався до мене, бо так я назвався, — я був би не проти сісти з тобою на корабель та кудись відчалити, — казав Жопен. — І як я відразу не допетрав, що колись ти був шкіпером і мав власний корабель?!

— Навіщо ворушити колишнє? Ти ж теж колись був капітаном, правда?

— А звідки знаєш? — дивувався Жопен.

Власне, я знав це завжди, але зараз довелося злукавити.

— Досить побачити все оте мореплавне приладдя, яке ти тут зібрав, — відбрехавсь я. — А ця твоя любов до карт!.. Окрім того, в тебе звички людини, яка звикла командувати.

Жопен усміхнувся.

— Так, твоя правда, — погодився він. — Колись я командував кораблем, більше ста років тому. Тепер здається, що це було так давно... Ану давай ще по трохи...

Я відпив з чарки і відставив її. За час, прожитий у Жопена, поправився фунтів на сорок. І тепер побоювався, що він будь-якого моменту може впізнати у мені члена королівської родини. Що зробить Жопен, коли впізнає? Видасть мене Еріку, не видасть? Тепер, коли між нами встановилися дружні стосунки, я більше схилявся до другого варіанта. Але навіщо спокушати людину й самому наражатися на ризик?

Не раз, пильнуючи біля світильника маяка, я думав: «Скільки ще тут пробуду?»

Недовго, вирішував, підливаючи лою в пальник. Зовсім недовго! Наближався той час, коли я мав знову вирушити у дорогу і взяти курс на Тіні.

А одної чудової днини я відчув якийсь тиск, попервах м'який і питальний. Але не знав, хто його чинить.

Тієї ж миті зупинився, наче вкопаний, заплющив очі й відігнав од себе всі думки. Минуло хвилин п'ять, перш ніж ота загадкова присутність, що викликала запитання, щезла.

Я почав ходити по кімнаті, думати — і всміхнувся, раптом побачивши, що чиню так, як недавно у тісній камері: кілька кроків в один бік, кілька кроків у другий.

Хтось щойно намагався дотягнутися до мене, через мою карту. Чи міг це бути Ерік? Що, він нарешті дізнався про мою втечу і вирішив таким способом з'ясувати моє місцеперебування? Не знаю, не знаю... Щось підказувало мені, що Ерік тепер уникатиме психологічного контакту зі мною. То, може, Джуліан? Чи Джерард? Або Каїн? Хто б то не був, я відгородився від нього наглухо, у цьому не сумнівавсь. І хай би хто з наших намагався так зв'язатися зі мною, я вирішив на жоден виклик не відповідати. Цілком можливо, що доведеться пропустити щось важливе чи позбавити себе чиєїсь підтримки, але ж і ризик неабиякий, а я не міг собі цього дозволити. Отой контакт, що не відбувся, та моя протидія призвели до того, що мене пройняв холод. Я пощуливсь. Усю решту дня думав про цей випадок і нарешті дійшов висновку, що наспіла пора рухатися далі. Тепер, коли я такий вразливий, було б не дуже мудро залишатися настільки близько від Амбера. Оклигав достатньо для того, щоб рухатися межи Тінями і шукати те місце, куди мав би йти, якщо Амбер має колись стати моїм. Поки мешкав тут завдяки старому Жопенові, тихоплинне життя приколисало мене, я розм'як душею і призвичаївся до спокою. Важко залишати хазяїна маяка, за місяці нашого співіснування я встиг полюбити його, але все-таки того вечора, після партії в шахи, сповістив Жопену про свій намір продовжити шлях.

Він налив віскі собі та мені, підняв чарку й сказав:

— Щасливої дороги, Корвіне! Сподіваюся, ми ще колись побачимося...

Я жодним чином не відреагував, коли він назвав мене моїм справжнім ім'ям, а господар, побачивши, що залишаюся на місці, всміхнувся.

— Жопене, ти все робив, як належить, — сказав йому. — Якщо мені вдасться те, що намислив, не забуду твоєї доброти...

Він похитав головою.

— Мені нічого не треба, — заперечив Жопен. — Я щасливий там, де живу, і займаюся тим, що тішить мене. Мені подобається бути наглядачем на цьому триклятому маякові. У ньому — все моє життя. І якщо тобі вдасться те, що ти намислив, благаю, не кажи мені жодного слова! Я про це чути не хочу! Просто сподіватимуся, що колись ти навідаєшся до мене, аби зіграти партію в шахи.

— Постараюся, — пообіцяв я.

— Якщо бажаєш, можеш уранці взяти «Метелика».

— Дякую.

«Метелик» — це малий вітрильник Жопена.

— А поки ти ще тут, — вів далі господар, — візьми мою зорову трубу, підіймися на вежу і поглянь назад, на Гарнатську долину.

— На що ж там дивитися?

Жопен стенув плечима.

— Поглянь, а потім вирішиш, на що там дивитися.

Я кивнув.

— Добре, як скажеш.

А потім ми сиділи й святкували, і хміль приємно бив у наші голови, а там настала пора лягати спати. Я знав, що сумуватиму за старим Жопеном. Він, якщо не рахувати Рейна, був єдиним моїм другом, з яким запізнався після повернення. Потім мляві думки повернулися до долини, котра була суцільною запоною вогню, коли перетинав її востаннє. Що надзвичайного могло бути там нині, коли минуло чотири роки?

Над світом сплив повний місяць. Я спав, усю ніч мене тривожили кошмари про перевертнів та про шабаші з відьмами.

Прокинувся, коли тільки-но займалося на день. Жопен ще спав, і я не мав нічого проти цього: не люблю прощальних сцен, і, до того ж, у мене було дивне відчуття, що вже ніколи не побачу господаря.

Прихопивши зорову трубу, піднявся на вежу, в приміщення, де горів маяковий вогонь. Підійшов до вікна, що виходило на узбережжя, і навів окуляр на долину.

Над лісом клубочився туман. Це був сірий, мокрий на вигляд туман, мабуть, холодний; він липнув до верхівок низеньких, вузлуватих дерев. Дерева стояли чорні, їхнє гілля перепліталося, ніби схрещені пальці долонь. Поміж гілками літали чорні тварюки, і з того, як вони рухались, я зрозумів, що це не птахи. Можливо, кажани. Чиясь злобна присутність відчувалась у великому лісі, й раптом до мене дійшло. Винуватцем цих змін був я.

Їх спричинило моє прокляття. То я перетворив спокійну Гарнатську долину на те, чим вона була зараз: це стало уособленням моєї лютої ненависті до Еріка і всіх тих, хто бився на його боці та допоміг братикові захопити владу й осліпити мене. Вигляд лісу не викликав у мене захвату, і, розглядаючи його, я зрозумів, як саме проявилася моя ненависть. Знав, бо це було частинкою мене самого.

Я створив новий хід до реального світу. І Гарнат зараз був тією стежкою, що тягнулася крізь Тіні. Через темні й непривітні Тіні. Лише чорні, зловісні елементи могли йти цією стежкою. Ось де крилися витоки тих почвар, про яких казав Рейн, тих самих почвар, котрі непокоїли Еріка. Але, як мовиться, нема поганого, щоб на добре не вийшло: тепер він мусить зосередитися на боротьбі з лихими силами, всі інші справи відійдуть на другий план. Та все одно, коли я опустив зорову трубу, мене не облишало відчуття, що зробив по-справжньому недобру справу. В ті часи ще й гадки не мав, що колись знову зможу бачити блакитне небо.

Тепер, коли бачив і небо, і сонце на ньому, зрозумів, що вивільнив такі могутні сили, подолати які буде дуже й дуже непросто. Навіть зараз долиною рухалися чиїсь дивні тіні. Я зробив те, чого до мене не вдавалося нікому й ніколи, навіть за правління мого батечка Оберона: відкрив новий шлях до Амбера. Але відкрив його лише для темних сил. Настане день, коли повелитель Амбера, хоч би хто це був, опиниться віч-на-віч із проблемою: як закрити жахливу дорогу? Я знав це, дивлячись туди, у далечінь, цілком усвідомлюючи те, що вона — наслідок, породження мого болю, моєї люті та моєї ненависті. Якщо колись стану повелителем Амбера, мені доведеться мати справу з творінням рук своїх, а це завжди достобіса важко, потребує нелюдських зусиль. Опустивши зорову трубу, я зітхнув.

Отже, хай так і буде, вирішив я. Зате Еріку є чим зайнятися, щоб не нудитися від безсоння.

Нашвидку поївши, я так само скоренько спорядив «Метелика», напнув кілька вітрил, відштовхнувся від берега і взявся за кермо. Зазвичай Жопен о цій порі встає, але хто знає, може, й він не полюбляє прощальних сцен?

Скерував човна у море, точно знаючи, куди мушу потрапити, але не тямлячи до пуття, як це краще зробити. Попливу через Тінь та незнайомі води, це таки краще, ніж прошкувати суходолом, а надто тепер, коли світ збагатився новим творінням моїх рук.

Вітрило настановив так, що вітер гнав мене до землі, такої самої блискучої, як Амбер. Колись оте місто вважали безсмертним, а сьогодні його вже практично нема, воно майже зникло. Багато століть тому розчинилося в Хаосі, однак десь таки повинна залишитися його Тінь. Я мав лише знайти те місто, переконатися, що це воно, і знову зробити своїм, як було колись у давнину. Потім, коли за моєю спиною стоятиме підлегле мені військо, зроблю ще дещо, чого не знав Амбер. Наразі не знав, як саме, та пообіцяв собі, що того дня, коли повернусь у безсмертне місто, салютуватимуть рушниці й гармати.

Коли я вплив у Тінь, з'явився білий птах моїх бажань; він сів мені на праве плече, я написав записку, прив'язав її до лапки пернатого, й птах поніс до адресата.

У записці було: «Я йду» і — мій підпис.

Не вгамуюся, допоки сповна не помщуся кривдникові й трон не стане моїм, і горе кожному, хто опиниться на моєму шляху!

Над моїм лівим плечем низько висіло сонце, а вітри напинали вітрила й несли мене вдалину. Лайнувшись, потім я засміявся.

Я був вільний, і я втікав, але наразі мені вдалося все. Тепер у мене був той шанс, про який мріяв стільки часу.

Знову з'явився чорний птах моїх бажань, сів мені на ліве плече, і я написав записку, приторочив її до лапки й послав на захід.

«Еріку, я повернуся», — було в записці. І підпис: «Корвін, Володар Амбера».

Вітер далі гнав мене на схід від сонця.