Голова профессора Доуеля

НЕБО І ЗЕМЛЯ

Докази Тома не переконували Бріке. Попри своє досить безладне минуле вона залишалася ревною католичкою. Її бурхливе життя не залишало їй часу не лише думати про потойбічний світ, але навіть ходити до церкви. Однак прищеплена в дитинстві богомільність міцно сиділа в ній. І тепер, здавалося, настав найзручніший час для того, щоб ті зародки релігійності проросли. Її теперішнє існування було страхітливим, але смерть — можливість другої смерті — лякала її ще більше. Ночами її мучили жахи потойбічного життя.

Їй ввижалися язики пекельного полум’я. Вона бачила, як її грішне тіло вже підсмажувалося на величезній сковороді.

Бріке з жахом прокидалася, клацаючи зубами і задихаючись. Так, вона справді відчувала, що задихається. Її збуджений мозок вимагав посиленого притоку кисню, але вона була позбавлена серця — того живого двигуна, який так ідеально регулює постачання потрібної кількості крові всім органам тіла. Вона пробувала кричати, щоб розбудити Джона, який чергував у їхній кімнаті. Але Джонові набридли ті постійні виклики, і він, аби спокійно поспати хоч кілька годин, нехтував вимогами професора Керна і закручував іноді в голів повітряні крани. Бріке розтуляла рота, мов риба, витягнута з води, і намагалася кричати, але той крик був не голоснішим за передсмертні позіхи риби… А по кімнаті все бродили чорні тіні химер, пекельне полум’я освітлювало їхні обличчя. Вони наближалися до неї, простягали страшні пазуристі лапи. Бріке заплющувала очі, але це не допомагало: вона однаково бачила їх. І дивно: їй здавалося, що серце її завмирає і холоне від жаху.

— Господи, Господи, невже ж ти не помилуєш рабу твою, ти всемогутній, — беззвучно ворушилися її губи, — твоя доброта безмежна. Я багато грішила, але хіба я винна? Адже ти знаєш, чому так сталося. Я не пам’ятаю своєї матері, мене нікому було навчити добра… Я голодувала. Скільки разів я прохала тебе допомогти мені. Не гнівайся, Господи, я не докоряю тобі, — боязко продовжувала вона свою німу молитву, — я хочу сказати, що я не така вже й винна. І, змилосердившись, ти, можливо, пошлеш мене у чистилище… Тільки не в пекло! Я помру від жаху… Яка ж я дурна, адже там не вмирають! — і вона знову починала свої наївні молитви.

Погано спав і Тома. Але його не переслідували видіння пекла. Його гризла туга за земним. Лише кілька місяців тому він пішов з рідного села, покинувши там усе, що було миле його серцю, прихопивши з собою в дорогу лише невеличку торбу з коржами та свої мрії — заробити в місті грошей, щоб купити клапоть землі. І тоді він одружиться з рожевощокою здоровою Марі… О, тоді її батько не заперечуватиме проти їхнього шлюбу.

І ось все пропало… На білій стіні своєї випадкової тюрми він побачив ферму і веселу, здорову жінку, так схожу на Марі, що доїла корову. Але замість нього, Тома, інший чоловік провів через подвір’я повз заклопотану квочку з курчатами коня, який відмахувався хвостом від мух. А його, Тома, вбито, знищено, і голову його настромлено на палю, мов городнє опудало. Де його дужі руки, могутнє тіло? У відчаю Тома заскрипів зубами. Потім він тихо заплакав, і сльози крапотіли на скляну підставку.

— Що це? — прибираючи вранці, здивовано запитала Лоран. — Звідки тут вода?

Хоч повітряний кран уже й був завбачливо відкручений Джоном, Тома не відповідав. Похмуро і непривітно глянув він на Лоран, а коли вона відійшла до голови Бріке, він тихо прохрипів їй у спину:

— Убивця! — Він уже забув про водія, що розчавив його, і переніс увесь свій гнів на людей, які його оточували.

— Що ви сказали, Тома? — обернулася до нього Лоран.

Але губи Тома були вже знову міцно стиснуті, а очі дивилися на неї з неприхованим гнівом.

Здивована Лоран хотіла було розпитати Джона про причину поганого настрою, але Бріке вже заволоділа її увагою.

— Будь ласка, почухайте мені ніс з правого боку. Ця безпорадність жахлива… Прищика там немає? Але чого ж тоді так свербить? Дайте мені, будь ласка, дзеркало.

Лоран піднесла дзеркало до голови Бріке.

— Поверніть праворуч, я не бачу. Ще… ось так. Почервоніння. Може, помастити кольдкремом?

Лоран терпляче мастила кремом.

— Ось так. Тепер припудріть, будь ласка. Дякую… Лоран, я хотіла б запитати у вас про одну річ…

— Прошу.

— Скажіть мені, коли… дуже грішна людина сповідається у священика і покається в своїх гріхах, чи може така людина мати відпущення гріхів і потрапити до раю?

— Звичайно, може, — серйозно відповіла Лоран.

— Я так боюся пекельних мук… — зізналася Бріке. — Прошу вас, запросіть до мене кюре… я хочу померти християнкою…

І голова Бріке з виглядом смертенної мучениці звела очі вгору. Потім вона опустила їх і вигукнула:

— Який цікавий фасон вашої сукні! Це остання мода? Ви давно не приносили мені модних журналів.

Думки Бріке повернулися до земних справ.

— Короткий поділ… Гарні ноги дуже виграють, коли коротка спідниця. Мої ноги! Мої нещасні ноги! Ви бачили їх? О, коли я танцювала, чоловіки від цих ніг божеволіли!

До кімнати зайшов професор Керн.

— Як справи? — весело поцікавився він.

— Слухайте, пане професоре, — звернулася до нього Бріке, — я не можу так… ви повинні пришити мені чиєсь тіло… Я вже якось просила вас і тепер прошу ще. Я дуже вас прошу. Я певна, що коли ви тільки захочете, то зможете зробити це…

«Чорт, а чому б і ні?» — подумав професор Керн. Хоч він привласнив усю честь оживлення людської голови, відділеної від тіла, але в душі визнавав, що цей вдалий дослід цілковито є заслугою професора Доуеля. Але чому не піти далі Доуеля? З двох загиблих осіб скласти одну живу, — це було б грандіозно! І коли б дослід удався, вся честь по праву належала б одному Кернові. А втім, деякими порадами голови Доуеля можна було б скористатися. Так, над цим таки варто замислитись.

— А вам дуже хочеться ще потанцювати? — посміхнувся Керн і пустив у голову Бріке струмінь цигаркового диму.

— Чи я хочу? Я танцюватиму день і ніч. Я махатиму руками, як вітряк, пурхатиму, мов метелик… Дайте мені тіло, молоде, гарне жіноче тіло!

— Але чому обов’язково жіноче? — грайливо запитав Керн. — Коли ви тільки захочете, я зможу дати вам і чоловіче тіло.

Бріке поглянула на нього з подивом і жахом.

— Чоловіче тіло? Жіноча голова на чоловічому тілі! Ні, ні, то буде гидотна потвора! Важко навіть підібрати костюм…

— Але ж ви тоді вже не будете жінкою. Ви перетворитеся на чоловіка. У вас виростуть вуса і борода, зміниться й голос. Хіба ви не хочете перетворитись на чоловіка? Багато жінок шкодує, що не народилися чоловіками.

— Це, мабуть, ті жінки, на яких чоловіки не звертали ніякої уваги. Такі, звичайно, виграли б від перетворення на чоловіка. Але я… я не потребую цього. — І Бріке гордо звела свої гарні брови.

— Ну, нехай буде по-вашому. Ви залишитеся жінкою. Я постараюсь підшукати вам гарне тіло.

— О, професоре, я буду безмежно вдячна вам. Можна це зробити сьогодні? Уявляю, який буде ефект, коли я знову повернуся в «Ша-нуар»…

— Це так швидко не робиться.

Бріке теревенила далі, але Керн уже відійшов від неї і звернувся до Тома:

— Як справи, друже?

Тома не чув розмови професора з Бріке. Заглиблений у свої думки, він похмуро глянув на професора й нічого не відповів.

Відтоді як професор Керн пообіцяв Бріке нове тіло, її настрій різко змінився. Пекельні жахи вже не переслідували її. Вона більше не думала про потойбічний світ. Усі її думки були сповнені турботами про майбутнє нове земне життя. Дивлячись у дзеркало, вона непокоїлася тим, що її обличчя схудло, а шкіра набула жовтавого відтінку. Вона замучила Лоран, примушуючи завивати собі волосся, робити зачіску і макіяж.

— Професоре, невже я й залишуся такою худющою і жовтою? — стурбовано запитувала вона Керна.

— Ви станете ще кращою, ніж були, — заспокоював він її.

— Ні, фарбуванням тут не допоможеш, це самообман, — говорила вона, коли професор пішов. — Мадемуазель Лоран, ми будемо робити холодні обмивання і масаж. Біля очей і від носа до губів у мене з’явилися нові зморшки. Я гадаю, що коли добре промасувати, вони зникнуть. Одна моя подруга… Ох, я й забула вас запитати, чи знайшли ви сірого шовку на сукню? Сірий колір мені дуже пасує. А модні журнали принесли? Чудово! Як шкода, що нічого не можна наміряти. Я ж не знаю, яке у мене буде тіло. Добре було б, коли б він дістав таке високе, з вузькими стегнами… Розгорніть журнал.

І вона поринула в таємниці краси жіночого вбрання.

Лоран не забувала про голову професора Доуеля. Вона, як і раніше, доглядала її, вранці допомагала читати, але на розмови не залишалося часу, а Лоран ще багато про що хотілося поговорити з Доуелем. Вона дедалі більше стомлювалася і нервувала. Голова Бріке не давала їй ані хвилинки спокою. Іноді Лоран переривала читання і змушена була бігти на крик Бріке тільки для того, щоб поправити локон або відповісти на те, чи була Лоран у магазині білизни.

— Але ж ви не знаєте розмірів вашого тіла, — стримуючи роздратування, говорила Лоран, нашвидку поправляючи локон на голові Бріке, і поспішала до голови Доуеля.

Думка про здійснення сміливої операції захопила Керна.

Керн напружено працював, готуючись до цієї складної операції. Він надовго всамітнювався з головою професора Доуеля і розмовляв із нею. Без порад Доуеля Керн, хоч як хотів би, обійтися не міг. Доуель вказував йому на цілу низку труднощів, про які Керн не подумав і які могли вплинути на результати досліду, радив проробити кілька попередніх дослідів із тваринами і керував цими дослідами. І така вже була сила інтелекту Доуеля, що він сам надзвичайно зацікавився майбутньою операцією. Голова Доуеля ніби аж посвіжішала. Думка його працювала надзвичайно чітко.

Керн був задоволений і незадоволений такою великою допомогою Доуеля. Що далі просувалася робота, то більше переконувався Керн, що без Доуеля він з нею б не впорався. І йому залишалося потішати своє самолюбство тільки тим, що цей новий дослід здійснить він.

— Ви гідний наступник покійного професора Доуеля, — якось сказала йому голова Доуеля з ледь помітною іронічною посмішкою. — Ох, коли б я міг узяти активнішу участь у цій роботі!

Це не було ані проханням, ані натяком. Голова Доуеля дуже добре знала, що Керн не схоче, не наважиться дати їй нове тіло.

Керн спохмурнів, але вдав, що не чув цього вигуку.

— Отже, досліди з тваринами завершились успішно, — сказав він. — Я оперував двох собак. Обезголовивши їх, пришив голову одного до тулуба другого. Обидва живі-здорові, шви на шиї зростаються.

— Живлення? — запитала голова.

— Поки що штучне. Через рот даю тільки розчин з йодом для дезінфекції. Але незабаром переведу на нормальне харчування.

За кілька днів Керн заявив:

— Собаки харчуються нормально. Перев’язки знято і, я думаю, за день-два вони бігатимуть.

— Заждіть із тиждень, — порадила голова. — Молоді собаки роблять різкі рухи головою, і шви можуть розійтися. Не форсуйте подій. — «Устигнете ще спочити на лаврах», — хотіла додати голова, але втрималася. — І ще: тримайте собак в різних приміщеннях. Разом вони здіймуть шарварок і можуть зашкодити собі.

Нарешті настав, день, коли професор Керн з урочистим виглядом увів до кімнати голови Доуеля собаку з чорною головою і білим тулубом. Собака, певне, почувався добре. Очі його були жваві, він весело крутив хвостом. Забачивши голову професора Доуеля, собака раптом наїжачився, загарчав і загавкав диким голосом. Незвичайне видовище, мабуть, вразило і налякало його.

— Проведіть собаку по кімнаті, — сказала голова.

Керн пройшовся вздовж кімнати, ведучи пса за собою. Від прискіпливого погляду Доуеля нічого неможливо було приховати.

— А це що? — запитав Доуель. — Собака трохи накульгує на задню ногу. І з голосом негаразд.

Керн знітився.

— Собака кульгав і до операції, — сказав він, — нога перебита.

— На око деформації не видно, а помацати, на жаль, я не можу. Ви не могли знайти пару здорових собак? — із сумнівом у голосі запитала голова. — Я думаю, зі мною можна бути цілком відвертим, шановний колего. Напевне, з операцією оживлення довго вовтузилися і надто затримали «смертну паузу» зупинки діяльності серця та дихання, а це, як вам має бути відомо з моїх дослідів, нерідко призводить до порушення функцій нервової системи. Але заспокойтесь, такі явища можуть зникнути. Дивіться лише, щоб ваша Бріке не почала кульгати на обидві ноги.

Керн розлютувався, але намагався не подати вигляду. Він впізнав у голові давнього професора Доуеля — відвертого, вимогливого і самовпевненого.

«Неподобство! — думав Керн. — Оця шипляча, мов проколота шина, голова продовжує вчити мене, глузує з моїх помилок, і я змушений, мов школяр, вислуховувати її повчання… Поворот крана, і дух вилетить із цього гнилого гарбуза…» Проте Керн, ніяк не виявляючи свого настрою, уважно вислухав ще кілька порад.

— Дякую за ваші вказівки, — сказав Керн і, кивнувши головою, вийшов з кімнати.

За дверима він знову повеселішав.

«Ні, — втішав себе Керн, — роботу виконано чудово. Догодити Доуелю нелегко. Кульгава нога і дикий голос собаки — дрібниці порівняно з тим, що зроблено».

Проходячи через кімнату, в якій перебувала голова Бріке, він зупинився і, показуючи на собаку, мовив:

— Мадемуазель Бріке, ваше бажання скоро здійсниться. Бачите оцього собачку? Він так само, як і ви, був головою без тіла, і подивіться, він живе і бігає, ніби нічого й не трапилось.

— Я не собачка, — ображено відповіла голова Бріке.

— Але ж це необхідна спроба. Коли ожив собачка в новому тілі, то оживете й ви.

— Не розумію, до чого тут собачка, — вперто твердила Бріке. — Мені байдуже до собачки. Ви краще скажіть, коли мене оживите. Замість того, щоб пошвидше оживити мене, ви вовтузитеся з якимись там собаками.

Керн безнадійно махнув рукою і, весело посміхаючись, сказав:

— Тепер скоро. Треба тільки знайти підхожий труп… тобто тіло, і ви будете в повній формі, як то кажуть.

Відвівши собаку, Керн повернувся із сантиметром у руках і ретельно виміряв окружність шиї голови Бріке.

— Тридцять шість сантиметрів, — сказав він.

— Господи, невже я так схудла? — вигукнула голова Бріке. — Було тридцять вісім. А розмір взуття у мене…

Але Керн, не слухаючи її, швидко пішов до себе. Не встиг він сісти за свій стіл в кабінеті, як у двері постукали.

— Заходьте.

Двері відчинились. З’явилася Лоран. Вона намагалась триматися спокійно, але обличчя її було схвильоване.