Голова профессора Доуеля

ЖЕРТВИ ВЕЛИКОГО МІСТА

Від того часу як Лоран розкрила таємницю голови, вона зненавиділа Керна. І це почуття зростало з кожним днем. Вона засинала з цим почуттям і прокидалася з ним. Вона бачила Керна у жахливих снах. Та ненависть була аж якась хвороблива. Останнім часом, зустрічаючись із Керном, вона ледве стримувалась, щоб не кинути йому в обличчя: «Вбивця!»

Лоран обходилася з ним напружено і холодно.

— Керн — жахливий злочинець! — вигукувала вона, залишившись наодинці з головою. — Я викажу його… Я кричатиму про його злочин і не вгамуюся, поки не розвінчаю цієї краденої слави, не розкрию всіх його злочинів. Я себе не пожалію.

— Тихше!.. Заспокойтесь, — умовляв її Доуель. — Я вже казав вам, що не хочу метатися. Але коли ваші моральні почуття обурені й ви жадаєте відплати, я не відмовлятиму вас… тільки не поспішайте. Я прошу вас зачекати до завершення наших дослідів. Адже й мені потрібен зараз Керн так само, як і я йому. Він без мене не може закінчити роботу так само, як і я без нього. А це ж усе, що мені залишилося. Більшого мені не створити, але розпочата робота має бути завершена.

У кабінеті почулися кроки.

Лоран швидко закрутила кран і сіла з книжкою в руці, все ще обурена. Голова Доуеля опустила повіки, от ніби задрімала.

Зайшов професор Керн.

Він підозріло поглянув на Лоран.

— Що таке? Ви чимось збентежені? Чи все гаразд?

— Ні… нічого… все гаразд… неприємності вдома…

— Дайте ваш пульс…

Лоран неохоче простягла руку.

— Б’ється посилено… нерви розгулялися… Для нервових людей це, мабуть, важка робота. Але я вами задоволений. І подвоюю вам платню.

— Не треба, дякую.

— «Не треба». Кому ж не потрібні гроші? Адже у вас родина.

Лоран нічого не відповіла.

— Справа така. Треба дещо підготувати. Голову професора Доуеля ми перенесемо в кімнату за лабораторією… Тимчасово, колего, тимчасово. Ви не спите? — звернувся він до голови. — А сюди завтра привезуть два свіженьких трупи, і ми виготуємо з них пару голів, які розмовлятимуть, і продемонструємо їх у науковому товаристві. Час уже оприлюднити наше відкриття.

І Керн знову пильно поглянув на Лоран.

Щоб завчасно не виявити всієї сили своєї неприязні, Лоран змусила себе вдати байдужу і квапливо спитала перше, що спало їй на думку:

— А чиї трупи привезуть?

— Я не знаю, і ніхто цього не знає. Тому що зараз це ще не трупи, а живі й здорові люди. Здоровіші за нас із вами. Це я можу сказати з певністю. Мені потрібні голови цілком здорових людей. Але завтра на них чекає смерть. А за годину, не пізніше, вони будуть тут, на прозекторському столі. Я про це подбаю.

Лоран, яка сподівалася від професора Керна всього, подивилася на нього так перелякано, що він на мить зніяковів, а потім голосно розреготався.

— Усе дуже просто. Я замовив пару свіженьких трупів у морзі. Річ, бачите, в тім, що місто, цей сучасний молох, щодня вимагає людських жертв. Щодня, за непорушними законами природи, в місті гине від вуличного руху кілька людей, не враховуючи нещасних випадків на заводах, фабриках, будівництвах. Так от, ці приречені, бадьорі, сповнені сили та здоров’я люди сьогодні спокійно заснуть, не знаючи, що їх чекає завтра. Завтра вранці вони встануть і, весело наспівуючи, почнуть одягатися, щоб іти, як вони гадатимуть, на роботу, а насправді — назустріч своїй неминучій смерті. У той самий час в іншому кінці міста, так само безтурботно наспівуючи, вдягатиметься їхній кат мимоволі — шофер або водій трамвая. Потім жертва вийде зі своєї квартири, кат виїде з протилежного кінця міста зі свого гаража чи трамвайного парку. Перемагаючи потік вуличного руху, вони наполегливо наближатимуться одне до одного, не знаючи одне одного, аж до фатального місця зіткнення їхніх шляхів. Потім на одну коротку мить хтось із них заґавиться — і все. На статистичній рахівниці, яка відлічує число жертв вуличного руху, додасться одна кісточка. Тисячі випадковостей мають привести їх до цього фатального місця зіткнення. І все ж таки це неминуче трапиться з точністю годинникового механізму, який на одну мить зводить в одну площину дві стрілки, що рухаються з різною швидкістю.

Ніколи ще професор Керн не був такий балакучий з Лоран. Та й звідки в нього така несподівана щедрість? «Я подвоюю вам платню…»

«Він хоче власкавити, купити мене, — подумала Лоран. — Він, здається, підозрює, що я здогадуюсь, ба навіть знаю про багато що. Але йому не вдасться купити мене».