Голова профессора Доуеля

МЕРТВА ДІАНА

Голові Бріке здавалося, що підібрати і пришити до голови людини нове тіло так само просто, як приміряти і пошити нову сукню. Окружність шиї виміряно, залишається тільки підібрати такий самий розмір шиї у трупа.

Однак вона швидко впевнилася, що справа не така проста.

Уранці у білих халатах до неї прийшли професор Керн, Лоран і Джон. Керн розпорядився, щоб голову Бріке обережно зняли зі скляної підставки і поклали обличчям догори так, аби можна було бачити весь зріз шиї. Живлення голови кров’ю, насиченою киснем, не припинялося. Керн заглибився у вивчення і промірювання.

— При всій одноманітності людської анатомії, — говорив Керн, — тіло кожної людини має індивідуальні особливості. Іноді важко буває визначити, як розташована, скажімо, сонна артерія. Неоднаковою буває і товщина артерій, ширина дихального горла навіть у людей із однаковою окружністю шиї. Чимало доведеться поморочитись і з нервами.

— Але як же ви робитимете операцію? — запитала Лоран. — Приставивши зріз шиї до зрізу тулуба, ви тим самим одразу закриєте всю поверхню зрізу.

— У тому-то й річ. Ми з Доуелем опрацювали це питання. Доведеться робити цілу низку поздовжніх розрізів — іти від центру до периферії. Це дуже складна робота. Доведеться робити свіжі розрізи на шиї голови і трупа, щоб дістатися до ще не відмерлих, життєздатних клітин. Але головні труднощі все ж не в цьому. Головне — як знищити в тілі трупа продукти початкового загнивання або місця Інфекційного зараження, як очистити кровоносні судини від згорнутої крові, наповнити їх свіжою кров’ю і примусити запрацювати «мотор» організму — серце… А спинний мозок? Найменший дотик до нього спричинює дуже сильну реакцію, часто з надзвичайно тяжкими наслідками.

— І як же ви збираєтесь подолати всі ці труднощі?

— О. поки що це моя таємниця. Коли експеримент пощастить здійснити, я опублікую всю історію воскресіння з мертвих. Ну, на сьогодні досить. Поставте голову на місце. Пустіть повітряний струмінь. Як ви почуваєтеся, мадемуазель? — запитав Керн, звертаючись до голови Бріке.

— Дякую, добре. Але, послухайте, пане професоре, я дуже стурбована… Ви тут говорили про різні незрозумілі речі, але я зрозуміла одне — що ви збираєтесь краяти мою шию вздовж І впоперек. Але ж то буде страшна гидота. Куди я покажуся з такою шиєю, яка буде схожа на котлету?

— Я постараюся, щоб рубці були не такими помітними. Але, звісно, цілковито приховати сліди операції не вдасться. Не робіть страшних очей, мадемуазель, ви можете носити на шиї оксамитку чи навіть кольє. Так тому й бути, я подарую його вам у день вашого «народження». Ага, ще ось що. Зараз ваша голова трохи всохла. Коли ж ви почнете жити нормальним життям, голова повинна поповнішати. Щоб знати вашу нормальну окружність шиї, доведеться вас «розгодувати» зараз же, інакше можуть бути неприємності.

— Але ж я не можу їсти, — жалібно відповіла голова.

— Ми вас розгодуємо через трубку. Я приготував особливий розчин, — звернувся він до Лоран. — Крім того, доведеться посилити і подачу крові.

— Ви додаєте до поживної рідини жирові речовини?

Керн непевно махнув рукою.

— Коли голова не розжиріє, то «набрякне», а це нам і потрібне. Отже, — закінчив він, — лишається найголовніше: моліть Бога, мадемуазель Бріке, щоб швидше загинула яка-не-будь красуня, котра позичить вам після смерті своє гарне тіло.

— Не кажіть такого жахіття! Людина має вмерти, щоб я одержала тіло… І, лікарю, я боюсь. Адже це тіло мертвої. А раптом вона прийде і почне вимагати повернути їй тіло?

— Хто вона?

— Мертва.

— Але ж у неї не буде ніг, щоб прийти, — сміючись відповів Керн. — А коли й прийде, то ви скажете їй, що це ви дали її тілу голову, а не вона вам тіло, і вона, звичайно, буде вдячною за цей подарунок. Іду чергувати в морг. Побажайте мені успіху!

Успіх досліду багато в чому залежав від того, щоб знайти по можливості свіжий труп, і тому Керн покинув усі справи і майже переселився до моргу, очікуючи на щасливий випадок.

Із сигарою в роті він ходив довгим приміщенням так спокійно, ніби гуляв бульварами. Матове світло падало зі стелі на довгі ряди мармурових столів. На кожному столі лежав труп, уже обмитий струменем води і роздягнутий.

Заклавши руки в кишені пальта і попихкуючи сигарою, Керн обходив довгі ряди столів, зазирав у обличчя і час від часу підіймав шкіряні покривала, щоб оглянути тіло.

Разом із ним ходили і родичі або друзі загиблих людей. Керн ставився до них недоброзичливо, побоюючись, аби вони не вирвали у нього з рук потрібний труп. Дістати труп Кернові було не так-то просто. Протягом трьох днів на кожен труп могли заявити свої права родичі, а через три дні напіврозкладений труп Керна абсолютно не цікавив… Йому був потрібен зовсім свіжий, по можливості навіть не охололий труп.

Керн не скупився на хабарі, щоб мати змогу одержати свіжий труп негайно. Номер трупа можна було замінити, і якась невдаха, зрештою, могла бути зареєстрована як така, що «пропала безвісти».

«Однак нелегко знайти Діану до смаку Бріке», — думав Керн, роздивляючись широкі ступні й мозолясті руки трупів. Більшість із тих, що лежали тут, були не з таких, які їздять в автомобілях. Керн пройшовся з кінця в кінець. За цей час кілька трупів розпізнали й винесли, а на їх місце вже тягли нові. Але й серед новачків Керн не знайшов потрібного матеріалу для операції. Були трупи без голови, проте вони або не підходили за комплекцією, або ж мали рани на тілі чи, зрештою, починали вже розкладатися. День закінчувався. Керн відчував голод і з задоволенням уявив собі курячі котлети — як вони парують у горошку.

«Невдалий день», — подумав Керн, дістаючи годинника. І він попрямував до виходу крізь натовп, що юрмився біля трупів, сповнений відчаю, суму і жаху. Назустріч йому служки несли труп жінки без голови. Обмите молоде тіло блищало, мов білий мармур.

«О, це щось варте уваги», — подумав він і подався за ними. Коли труп поклали, Керн нашвидку оглянув його і ще більше переконався — він знайшов те. що треба. Керн уже хотів шепнути служкам, щоб вони винесли труп, як раптом до трупа підійшов бідно вдягнений старий з давно не голеними вусами і бородою.

— Ось вона, Марта! — вигукнув він і витер рукою з лоба піт.

«Чорти його принесли!» — вилаявся Керн і, підійшовши до старого, сказав:

— Ви впізнали труп? Адже він без голови. Старий показав на велику родимку на лівому плечі.

— Примітна, — відповів він.

Керн здивувався, що старий говорить так спокійно.

— Хто ж вона була? Ваша дружина чи дочка?

— Бог милостивий, — відповів балакучий старий. — Була вона моя небога, та іде й нерідна. Від моєї двоюрідної сестри їх троє зосталося, — сестра померла, а мені їх на шию. А в мене своїх четверо. Злидні. Та що поробиш, пане? Не кошенята-бо, під паркан не підкинеш. Так і жили. А тут таке лихо. Живемо ми в старому будинку, нас давно виселяли з нього, але куди дінешся? І от дожились. Дах обвалився. Тим дітям лиш синців понабивало, а цій голову геть знесло… Мене зі старою дома не було, ми з нею продаємо смажені каштани. Я прийшов додому, а Марту вже до моргу повезли. І нащо до моргу? Кажуть, за компанію в Інших квартирах теж людей подавило, і деякі з них одинокі були, ото всіх їх сюди. Я додому прийшов, леле, і зайти нема як, наче тобі землетрус.

«Путнє діло», — подумав Керн і, відвівши старого вбік, сказав йому:

— Що вже трапилось, того не поправиш. Бачите, я лікар, і мені потрібен труп. Буду говорити відверто. Хочете мати сто франків — і можете йти додому.

— Будете тельбушити? — Старий несхвально покивав головою і замислився. — Їй, звісно, все одно пропадати… Ми люди вбогі… А все ж не чужа кров…

— Двісті.

— А злидні страшні, діточки голодні… а все-таки жаль… Хороша дівчина була, дуже хороша, дуже добра, і личко, мов тая рожа, не те що цей мотлох… — Старий презирливо кивнув на столи з трупами.

«Ну й дід! Він, здається, починає розхвалювати свій товар», — подумав Керн і вирішив змінити тактику.

— А втім, як хочете, — байдуже сказав він. — Трупів тут багато, і є кілька не гірших від вашої племінниці. — І Керн одійшов від старого.

— Та ні, як же так, дайте подумати… — дріботів за ним старий, явно схиляючись до згоди.

Керн уже радів, але ситуація несподівано змінилася ще раз.

— Ти вже тут? — почувся схвильований старечий голос.

Керн оглянувся і побачив повненьку літню жіночку в чистому білому чіпці, яка квапилася до них. Забачивши її, старий мимоволі гмукнув.

— Знайшов? — запитала старенька, перелякано роззираючись довкола і шепотячи молитви.

Старий мовчки показав рукою на труп.

— Голубонько ти наша, мученице нещасна! — заголосила старенька, наближаючись до обезглавленого трупа.

Керн бачив, що зі старою важко буде поладнати.

— Перепрошую, мадам, — ввічливо звернувся він до неї. — Я щойно розмовляв із вашим чоловіком і дізнався, що ви дуже бідуєте.

— Бідуємо чи ні, а в людей не просимо. — відрубала не без гордості стара.

— Так, але… бачите, я член благодійного похоронного товариства. Я можу записати похорон вашої племінниці на рахунок товариства і візьму всі клопоти на себе. Коли хочете, можете доручити це мені, а самі йдіть у своїх справах, вас чекають ваші діти й сироти.

— Що це ти тут розпатякався? — напалася старенька на чоловіка.

І, повернувшись до Керна, вона сказала:

— Дякую, пане, але я повинна зробити все як слід. Якось обійдемось і без вашого благодійного товариства. Чого баньками крутиш? — перейшла вона на звичайний тон у розмові з чоловіком. — Забирай небіжчицю, поїдемо. Я тачку привезла.

Усе це було сказано таким рішучим тоном, що Керн сухо вклонився і відійшов.

«Прикро! Ні, сьогодні таки нещасливий день».

Він пішов до виходу і, відвівши сторожа вбік, тихо сказав йому:

— То дивіться ж, коли буде щось путнє, негайно телефонуйте мені.

— Так, пане, неодмінно, — закивав головою сторож, який одержав від Керна щедрого хабаря.

Керн добряче пообідав у ресторані й повернувся додому.

Коли він зайшов до кімнати Бріке, вона зустріла його звичним в останній час запитанням:

— Знайшли?

— Знайшов, та невдало, хай йому дідько! — відповів він, — Потерпіть.

— Та невже ж отак-таки нічого підходящого й не було? — не вгавала Бріке.

— Були якісь кривоногі потвори. Коли хочете, я…

— Ой, ні, краще вже я потерплю. Я не хочу бути потворою.

Керн вирішив лягти спати раніше, ніж звичайно, щоб раненько встати і знову піти у морг. Але не встиг він заснути, як задзвенів телефон біля ліжка. Керн вилаявся і взяв трубку.

— Алло! Я слухаю. Так, професор Керн. Що? Розбився поїзд біля самого вокзалу? Маса трупів? Так, звісно, негайно. Дякую.

Керн почав швидко одягатися, викликав Джона і гукнув:

— Машину!

За п’ятнадцять хвилин він уже мчав нічними вулицями, як на пожежу.

Сторож не збрехав. Цієї ночі смерть зібрала великий урожай. Трупи тягали безперервно. Всі столи були завалені ними. Незабаром довелося класти їх на підлогу. Керн був у захваті. Він дякував долі за те, що ця катастрофа не сталася вдень. Звістка про неї, напевне, ще не поширилася містом. Сторонніх у морзі поки що не було. Керн розглядав ще не роздягнуті й не обмиті трупи. Всі вони були абсолютно свіжі. На диво щасливий випадок. Одне тільки погано, що й цей благодійний випадок не дуже рахувався з спеціальними вимогами Керна. Більшість тіл було розчавлено або пошкоджено в багатьох місцях. Але Керн не втрачав надії, бо трупи надходили й надходили.

— Покажіть мені он ту, — звернувся він до служки, який ніс труп дівчини в сірому костюмі, її череп було розбито над потилицею. Волосся закривавлене, одяг теж. Але одяг не зім’ятий. «Певне, пошкодження тіла незначне… Підійде. Будова тіла досить плебейська, — певне, якась камеристка, але краще таке тіло, ніж нічого», — думав Керн. — А це? — Керн показав на інші ноші. — Та це справжня знахідка! Скарб! Чорт, але ж прикро, що загинула така жінка!

На підлогу поклали труп молодої жінки з надзвичайно вродливим аристократичним обличчям, на якому застиг лише глибокий подив. У неї було пробито череп вище правого вуха. Напевне, смерть настала миттєво. На білій шиї видно було намисто з перлів. Вишукана чорна шовкова сукня була лише трохи роздерта внизу і від коміра до плеча. На оголеному плечі було видно родимку.

«Мов у тієї, — подумав Керн. — Але це… яка краса! — Керн нашвидку зміряв шию. — Як на замовлення».

Керн зірвав дороге намисто зі справжніх великих перлин, кинув його служкам і сказав:

— Я беру ось цей труп. Але тому, що в мене немає часу робити ретельний огляд трупів тут, то про всяк випадок я беру і ось цей, — він показав на перший труп дівчини… — Швидше, швидше. Загорніть їх у полотно і виносьте. Ви чуєте? Збирається натовп. Вам доведеться відчинити морг, і за кілька хвилин тут буде справжнісіньке стовпотворіння.

Трупи винесли, поклали в автомобіль і швидко завезли на квартиру Керна.

Усе необхідне для операції було вже заздалегідь наготовлене. День — точніше, ніч воскресіння Бріке настала. Керн не хотів гаяти ані хвилини.

Обидва трупи було обмито й занесено до кімнати Бріке загорнутими в простирадла і покладено на операційний стіл.

Голова Бріке аж нетямилася з нетерпіння поглянути на свої майбутнє тіло, але Керн навмисне поставив стола так, щоб голова не бачила трупів, поки не буде закінчено всіх приготувань.

Керн швидко проробив відсічення голів трупів. Ці голови було загорнуто в парусину, І Джон їх виніс. Краї зрізів та стіл вимито, тіла приведені до ладу.

Ще раз критично оглянувши тіла, Керн заклопотано покрутив головою. Тіло з родимкою на плечі мало бездоганні форми й особливо вигравало в порівнянні з тілом «камеристки», — ширококостим, неоковирним, кепсько скроєним, зате міцно зшитим. Бріке, звичайно, обере тіло цієї аристократичної Діани. Однак, уважно оглядаючи тіло, Керн помітив у Діани, як він назвав її, один дефект: на ступні правої ноги була невеличка рана, зроблена якимсь залізним гостряком. Великої небезпеки це не являло. Керн припік рану, боятися зараження крові ще не було підстав. Та все ж за успіх операції з тілом «камеристки» він був значно певніший.

— Поверніть голову Бріке, — сказав Керн, звертаючись до Лоран. Щоб Бріке не заважала своїм пащекуванням під час приготувань, їй заткнули рота, тобто закрутили балон зі стиснутим повітрям. — Тепер можна пустити повітряний струмінь.

Коли голова Бріке побачила трупи, вона крикнула так, ніби зненацька опеклася. Очі її розширились від жаху. Один із цих трупів повинен стати її власним тілом. Уперше гостро, до болю відчула вона всю незвичайність цієї операції і почала вагатися.

— Ну, що ж ви? Як вам подобаються тру… ці тіла?

— Я… боюся… — прохрипіла голова… — Ні, ні, я не думала, що не так страшно… я не хочу…

— Не хочете? В такому разі я пришию до трупа голову Тома. Тома стане жінкою. Ви хочете, Тома, зараз же мати тіло?

— Ні, почекайте, — злякалася голова Бріке. — Я згодна. Я хочу мати он те тіло… з родимкою на плечі.

— А я вам раджу обрати ось це. Воно не таке гарне, але без жодної подряпинки.

— Я не прачка, я артистка, — гордо сказала голова Бріке. — Я хочу мати гарне тіло. І родимка на плечі… Це так подобається чоловікам.

— Хай буде по-вашому, — відповів Керн. — Мадемуазель Лоран, перенесіть голову мадемуазель Бріке на операційний стіл. Зробіть це обережно, штучний кровообіг голови не повинен припинятися до останньої хвилини.

Лоран робила останні приготування голови Бріке. На обличчі Бріке був вираз надзвичайного напруження і хвилювання. Коли голову перенесли на стіл, Бріке не витримала і раптом закричала так, як вона ще ніколи не кричала:

— Не хочу! Не хочу! Не треба! Краще вбийте мене! Боюсь! А-а-а-а!..

Керн, не перериваючи своєї роботи, різко гукнув до Лоран:

— Швидше закрутіть повітряний кран! Введіть до живильного розчину гедонал, і вона засне.

— Ні, ні, ні!

Кран закручено, голова змовкла, але продовжувала ворушити губами і дивитися з ви-і. разом жаху і благання.

— Пане професоре, чи можемо ми робити операцію проти її волі? — запитала Лоран.

— Зараз не час займатися етичними проблемами, — сухо відповів Керн. — Вона потім сама нам дякуватиме. Робіть свою справу або йдіть і не заважайте мені.

Але Лоран знала, що піти вона не може. — без її допомоги результат операції був би ще більш сумнівним. І вона, переборовши себе, продовжувала допомагати Керну. Голова Бріке так тіпалася, що трубки ледве не випали з кровоносних судин. Джон прийшов на допомогу і. притримував голову руками. Поступово посмикування голови припинилось, очі заплющилися: подіяв гедонал.

Професор Керн розпочав операцію.

Тишу порушували тільки короткі накази Керна, який вимагав того чи того хірургічного інструменту. Від напруження у Керна на лобі спухли жили. Він пустив у хід усю свою блискучу хірургічну техніку, поєднуючи швидкість із надзвичайною ретельністю й обережністю. При всій своїй ненависті до Керна Лоран не могла цієї хвилини не захоплюватися ним. Він працював, як натхненний артист. Його спритні чутливі пальці творили чудеса.

Операція тривала годину І п’ятдесят п’ять хвилин.

— Усе, — нарешті сказав Керн, випростуючись, — віднині Бріке перестала бути головою, відділеною від тіла. Залишається тільки вдихнути в неї життя: примусити битися серце, запустити кровообіг. Але з цим я впораюся сам. Ідіть відпочиньте, мадемуазель Лоран.

— Я ще можу працювати, — відповіла вона.

Незважаючи на втому, їй дуже хотілось подивитися на останній акт цієї незвичайної операції. Але Керн, певне, не хотів відкривати їй таємниці воскресіння. Він ще раз настійно запропонував їй відпочити, і Лоран скорилась.

Керн знову викликав її через годину. Був він іще стомленішим, але обличчя його виявляло глибоке самовдоволення.

— Перевірте пульс, — наказав він Лоран.

Дівчина не без остраху взяла за руку Бріке, за ту руку, яка лише три години тому належала холодному трупові. Рука була вже теплою, і відчувалося слабке биття пульсу. Керн приклав до обличчя Бріке дзеркало. Поверхня дзеркала запітніла.

— Дихає. Тепер треба як слід сповити нашу новонароджену. Кілька днів їй доведеться полежати абсолютно нерухомо.

Поверх бинтів Керн наклав на шию Бріке гіпсовий лубок. Усе тіло було сповите, а рот міцно зав’язаний.

Бріке перенесли до кімнати, суміжної з кімнатою Лоран, обережно поклали в ліжко і піддали електронаркозу.

— Харчувати ми її будемо штучно, поки не зростуться шви. Доведеться вам доглянути її.

Тільки на третій день Керн дозволив Бріке «прийти до тями».

Була четверта година дня. Косий промінь сонця пронизав кімнату й освітив обличчя Бріке. Вона легенько повела бровами і розплющила очі. Ще мало що усвідомлюючи, поглянула на освітлене вікно, потім перевела погляд на Лоран і, нарешті, опустила очі донизу. Там уже не було порожнечі. Вона побачила груди, що слабко здіймалися та опускалися, й тіло, — її тіло, прикрите простирадлом. Легенький усміх засяяв на її обличчі.

— Не пробуйте говорити і лежіть тихо, — сказала Лоран. — Операція пройшла дуже добре, і тепер усе залежить від того, як ви будете поводитися. Чим спокійніше ви будете лежати, тим швидше одужаєте. Поки що ми будемо розмовляти з вами за допомогою міміки. Коли ви опустите повіки вниз, це буде означати «так», піднімете вгору — «ні». Відчуваєте ви де-небудь біль? Тут? Шия і нога. Це мине. Хочете ви пити? Їсти?

Бріке не відчувала голоду, але хотіла пити. Лоран подзвонила Кернові. Він зразу ж прийшов зі свого кабінету.

— Ну, як почувається новонароджена? — Він оглянув її і лишився задоволений. — Усе гаразд. Терпіння, мадемуазель, і ви скоро танцюватиме. — Він зробив кілька розпоряджень і вийшов.

Дні «одужання» тяглися для Бріке дуже повільно. Вона була зразковою хворою: стримувала свою нетерплячість, лежала спокійно і виконувала всі приписи. Настав день, коли її, нарешті, розповили, але говорити ще не дозволяли.

— Чи відчуваєте ви своє тіло? — трохи хвилюючись, запитав Керн.

Бріке опустила повіки.

— Спробуйте дуже обережно порухати пальцями ніг.

Бріке, певно, спробувала, тому що на її обличчі відбилось напруження, але пальці не рухались.

— Певно, функції центральної нервової системи ще не повністю відновилися, — авторитетно мовив Керн. — Але я сподіваюсь, що вони швидко відновляться, а разом із ними відновиться і рух. — Про себе ж подумав: «Коли б ця Бріке й справді не закульгала на обидві ноги».

«Відновиться — як дивно звучить це слово», — подумала Лоран, згадавши холодний труп на операційному столі.

У Бріке з’явився новий клопіт. Тепер вона годинами пробувала ворушити пальцями на ногах. Лоран також із не меншою зацікавленістю стежила за цим.

І от якось Лоран радісно вигукнула:

— Ворушиться! Великий палець на лівій нозі ворушиться!

Далі справи пішли краще. Заворушилися й інші пальці на руках і ногах. Скоро Бріке вже могла трохи зводити руки й ноги.

Лоран була вражена. На її очах сталося диво.

«Яким би злочинцем не був Керн, — думала вона, — все-таки він незвичайна людина. Щоправда, без голови Доуеля йому б не пощастило здійснити цього подвійного воскресіння мертвого. Проте й сам Керн талановита людина, — адже це стверджувала і голова Доуеля. О, коли б Керн воскресив і його! Але ні, нього він не зробить».

Ще за кілька днів Бріке дозволили говорити. У неї виявився досить приємний голос, але дещо ламкого тембру.

— Виправиться, — запевняв Керн. — Ще співати будете.

І Бріке незабаром спробувала співати. Лоран була дуже вражена тим співом. Верхні ноти Бріке брала досить писклявим і не дуже приємним голосом, у середньому регістрі голос звучав дуже невиразно, ба навіть хрипко. Зате низькі ноти були неперевершеними. То було чарівне грудне контральто.

«Адже горлові зв’язки лежать вище місця зрізу шиї і належать Бріке, — думала Лоран, — звідки ж цей подвійний голос, різні тембри верхнього і нижнього регістру? Фізіологічна загадка. Чи не залежить це від процесу омолодження голови Бріке, яка старша від її нового тіла? Чи, може, це якось пов’язано з порушенням функцій центральної нервової системи? Абсолютно незрозуміло… Цікаво знати, чиє цс молоде, граційне тіло, якій нещасній голові воно належало…»

Лоран, нічого не кажучи Бріке, почала переглядати газети, в яких друкувалися списки загиблих під час катастрофи поїзда. Скоро їй трапилася замітка про те, що відома італійська артистка Анжеліка Гай, яка їхала тим поїздом, безслідно зникла. Трупа її не виявлено, і над цією загадкою ламали голови газетярі. Лоран була майже впевнена, що голова Бріке одержала тіло загиблої артистки.