Голова профессора Доуеля

ЗНОВУ БЕЗ ТІЛА

Професор Керн так зрадів несподіваній появі Бріке, що навіть забув її насварити. А втім, було не до того. Джонові довелося внести Бріке на руках. Вона стогнала від болю.

— Лікарю, пробачте мені, — сказала вона, побачивши Керна. — Я не послухала вас…

— І самі себе покарали, — відповів Керн, допомагаючи Джонові покласти втікачку в ліжко.

— Боже, я не зняла навіть пальта.

— Дозвольте, я допоможу вам це зробити.

Керн почав обережно знімати з Бріке пальто, водночас придивляючись до неї досвідченим оком. Обличчя її надзвичайно помолоділо й посвіжішало. Від зморщок не лишилося й сліду. «Робота залоз внутрішньої секреції, — подумав він. — Молоде тіло Анжеліки Гай омолодило голову Бріке».

Професор Керн уже давно знав, чиє тіло викрав він з моргу. Він уважно переглядав газети й іронічно посміхався, читаючи про розшуки «безвісти зниклої» Анжеліки Гай.

— Обережніше… Нога болить, — скривилася Бріке, коли Керн перевернув її на другий бік.

— Дострибались! Адже я попереджав вас.

Зайшла доглядальниця, літня жінка з тупуватим виразом обличчя.

— Роздягніть її, — кивнув Керн на Бріке.

— А де ж мадемуазель Лоран? — здивувалась Бріке.

— Її тут немає. Вона хвора.

Керн відвернувся, потарабанив пальцями об спинку ліжка і вийшов з кімнати.

— Ви давно працюєте у професора Керна? — запитала Бріке нову доглядальницю.

Та промимрила щось незрозуміле, показуючи на свій рот.

«Німа, — здогадалася Бріке. — І поговорити не буде з ким…»

Доглядальниця мовчки прибрала пальто і вийшла. Знову з’явився Керн.

— Покажіть вашу ногу.

— Я багато танцювала, — почала Бріке свою покаянну сповідь. — Швидко відкрилася ранка на підошві ноги. Я не звернула уваги…

— І продовжували танцювати?

— Ні, танцювати було боляче. Але кілька днів я ще грала в теніс. Це така прекрасна гра!

Керн, слухаючи базікання Бріке, уважно оглядав ногу і дедалі більше хмурився. Нога розпухла до коліна і почорніла. Він натиснув у кількох місцях.

— Ой, болить! — вигукнула Бріке.

— Морозить?

— Так, від учорашнього дня.

— Так… — Керн витяг сигару і закурив. — Становище дуже серйозне. От до чого доводить непослух. А з ким це ви грали в теніс?

Бріке знітилась.

— З одним знайомим… молодим чоловіком.

— Чи не розповісте ви мені, що взагалі трапилося з вами відтоді, як ви втекли від мене?

— Я була у своєї подруги. Вона дуже здивувалася, побачивши мене живою. Я сказала, що рана моя виявилася несмертельною і що мене вилікували в лікарні.

— Про мене і… голови ви нічого не говорили?

— Звичайно, ні, — твердо відповіла Бріке. — Дивно було б говорити. Мене вважали б за божевільну.

Керн полегшено зітхнув. «Усе вийшло краще, ніж я міг сподіватись», — подумав він.

— Але що ж з моєю ногою, професоре?

— Боюся, що її доведеться відрізати.

В очах Бріке засвітився жах.

— Відрізати ногу? Мою ногу? Зробити мене калікою?

Кернові й самому не хотілось нівечити тіло, здобуте й оживлене ціною таких зусиль. Та й ефект демонстрації буде вже не той, коли доведеться показувати каліку. Добре було б обійтися без ампутації ноги, але навряд чи це можливо.

— А не можна буде приробити мені нову ногу?

— Не хвилюйтесь, почекаємо до завтра. Я ще провідаю вас, — сказав Керн і вийшов.

На зміну йому знову прийшла німа доглядальниця. Вона принесла чашку з бульйоном і грінки. В Бріке не було апетиту. Її лихоманило, і вона, незважаючи на настирливі мімічні вмовляння доглядальниці, не змогла з’їсти більше двох ложок.

— Приберіть, я не можу.

Доглядальниця вийшла.

— Треба було зміряти спершу температуру, — почула Бріке голос Керна, який долинув з іншої кімнати. — Невже ж ви не знаєте таких простих речей? Я ж казав вам.

Знову зайшла доглядальниця і простягнула Бріке термометра.

Хвора слухняно поставила термометра. І коли витягла його і поглянула, він показував тридцять дев’ять.

Доглядальниця записала температуру і сіла біля хворої.

Бріке, щоб не бачити тупого і байдужого обличчя доглядальниці, повернула голову до стіни. Навіть через цей незначний рух відчула біль у нозі і внизу живота. Бріке глухо застогнала і заплющила очі. Вона подумала про Ларе: «Любий, коли я побачу тебе?»

О дев’ятій вечора пропасниця посилилася, почалося марення. Бріке здавалось, що вона в каюті яхти. Хвилі більшають, яхту хитає, і від того в грудях піднімається нудотний клубок і підступає до горла… Ларе кидається на неї і душить. Вона кричить, метається в ліжку… Щось вогке і холодне торкається її лоба і серця. Кошмари зникають.

Вона бачить себе на тенісному майданчику з Ларе. Крізь тонку огороджувальну сітку синіє море. Сонце пече безжально, голова болить і паморочиться. «Коли б не так боліла голова… Це жахливе сонце!.. Я не можу пропустити м’яча…», — і вона напружено стежить за рухами Ларе, який піднімає ракетку для удару. «Плей!» — гукає Ларе, виблискуючи зубами на яскравому сонці, і, перш ніж вона встигла відповісти, б’є по м’ячу. «Аут», — голосно відповідає Бріке, радіючи, що Ларе помилився…

— Усе ще граєте в теніс? — чує вона чийсь неприємний голос і розплющує очі. Перед нею, схилившись, стоїть Керн і тримає її за руку. Він рахує пульс. Потім оглядає її ногу і несхвально хитає головою.

— Котра година? — запитує Бріке, ледве повертаючи язиком.

— Друга година ночі. От що, мила стрибухо, доведеться ампутувати вашу ногу.

— Що це означає?

— Відрізати.

— Коли?

— Зараз. Зволікати не можна жодної години, інакше почнеться загальне зараження.

Думки Бріке плутаються. Вона чує голос Керна як уві сні і ледве розуміє його слова.

— І високо відрізати? — запитує вона майже байдуже.

— Ось так, — Керн швидко проводить ребром долоні внизу живота. Від цього жесту у Бріке холоне живіт. Свідомість її все більше прояснюється.

— Ні, ні, ні, — з жахом говорить вона. — Я не дозволю! Я не хочу!

— Ви хочете померти? — спокійно запитує Керн.

— Ні.

— Тоді вибирайте одне з двох.

— А як же Ларе? Адже він мене кохає… — лепече Бріке. — Я хочу жити і бути здоровою. А ви хочете відібрати все… Ви страшний, я боюся вас! Рятуйте! Рятуйте мене!..

Вона вже знову марила, кричала і поривалася встати. Доглядальниця ледве стримувала її. Скоро на допомогу покликали Джона.

Тим часом Керн швидко працював у сусідній кімнаті, роблячи приготування до операції.

Рівно о другій годині ночі Бріке поклали на операційний стіл. Вона опритомніла і мовчки дивилася на Керна так, як дивляться на свого ката засуджені до смерті.

— Змилуйтесь, — нарешті прошепотіла вона. — Врятуйте…

Маска опустилась на її обличчя. Доглядальниця взялася за пульс. Джон дедалі міцніше притискав маску. Бріке знепритомніла.

Вона опритомніла в ліжку. Голова паморочилась. Її нудило. Ніби в тумані згадала про операцію і, попри страшну слабість, підняла голову, поглянула на ногу і застогнала. Нога була відрізана вище коліна і туго забинтована. Керн дотримав слова: він зробив усе, щоб якнайменше спотворити тіло Бріке. Він пішов на ризик і здійснив ампутацію з таким розрахунком, щоб можна було виготовити протез.

Увесь день після операції Бріке почувалася задовільно, хоч лихоманка й не проходила, що дуже турбувало Керна. Він відвідував її щогодини й оглядав ногу.

— Що ж я тепер робитиму без ноги? — запитувала його Бріке.

— Не турбуйтесь, я вам зроблю нову ногу, кращу за ту, що була, — заспокоював її Керн. — Ще танцюватимете. — Але обличчя його спохмурніло: нога почервоніла вище ампутованого місця й спухла.

Під вечір гарячка посилилася. Бріке почала метатися, стогнати і марити.

Об одинадцятій вечора температура підскочила до сорока і шести десятих.

Керн сердито вилаявся: він зрозумів, що почалося загальне зараження крові. Тоді, не думаючи про порятунок тіла Бріке, Керн вирішив відвоювати у смерті хоча б частину експоната. «Коли промити її кровоносні судини антисептичним, а потім фізіологічним розчином і пустити свіжу, здорову кров, голова житиме».

І він наказав знову перенести Бріке на операційний стіл.

Бріке лежала без пам’яті й не відчула, як гострий скальпель швидко зробив надріз на її шиї, вище червоних шрамів, які залишилися від першої операції. Цей надріз відділив не лише голову Бріке від її прекрасного молодого тіла. Він відсікав від Бріке весь світ, всі радості та надії, якими вона жила.