Голова профессора Доуеля

СМЕРТЬ ЧИ ВБИВСТВО?

Якось, переглядаючи перед сном медичні журнали, Лоран прочитала статтю професора Керна про нові наукові дослідження. В цій статті Керн посилався на праці інших вчених з тієї ж галузі. Всі ці вибірки було взято з наукових журналів та книг, і-вони цілком збігалися з тими, що їх Лоран за вказівкою голови підкреслювала під час їхніх ранкових занять.

Другого дня, як тільки трапилась нагода поговорити з головою, Лоран запитала:

— Що робить професор Керн в лабораторії за моєї відсутності?

Повагавшись, голова відповіла:

— Ми з ним продовжуємо наукову роботу.

— Отже, і всі ті позначки ви робите для нього? А вам відомо, що вашу роботу він друкує під своїм ім’ям?

— Я здогадуюсь.

— Неподобство! Як ви можете дозволяти таке?

— Що ж я можу вдіяти?

— Коли не можете ви, то можу зробити я! — гнівно вигукнула Лоран.

— Тихше… Дарма… Було б смішно в моєму становищі висувати претензії на авторські права. Гроші? Нащо вони мені? Слава? Що може дати мені слава?.. До того ж… якщо все це спливе, роботу не буде доведено до кінця. А в тому, щоб її було доведено до кінця, зацікавлений я сам. Правду кажучи, мені хочеться бачити результати моєї праці.

Лоран замислилась.

— Така людина, як Керн, ладна піти на все, — тихо проказала вона. — Професор Керн казав мені, коли я влаштовувалась до нього на роботу, що ви померли від невиліковної хвороби й самі заповідали своє тіло для наукових дослідів. Це правда?

— Мені важко говорити про це. Я можу помилитись. Це правда, але, можливо… не все правда. Ми працювали разом з ним над оживленням людських органів, узятих від свіжого трупа. Керн був моїм асистентом. Кінцевою метою моєї праці тоді я бачив оживлення відсіченої від тіла голови людини. Я завершив усю підготовчу роботу. Ми вже оживляли голови тварин, але вирішили не розголошувати наших успіхів доти, доки нам не пощастить оживити і продемонструвати людську голову. Перед цим останнім дослідом, в успіхові якого я не сумнівався, я передав Кернові рукопис з усією проведеною мною науковою роботою для підготовки до друку. Одночасно ми працювали над іншою науковою проблемою, котра теж була дуже близька до вирішення. В цей час у мене стався важкий напад астми — хвороби, що її я, учений, намагався перемогти. Поміж мною і хворобою йшла давня боротьба. Справа була тільки в часі: хто з нас перший вийде переможцем? Я знав, що перемога може бути за нею. І я справді заповідав своє тіло для анатомічних робіт, хоч і не очікував, що саме мою голову буде оживлено. Так от… під час того останнього нападу Керн був біля мене і надавав мені медичну допомогу. Він уколов мені адреналін. Можливо… доза була завеликою, а може, й астма довершила свою справу.

— Ну, а потім?

— Асфіксія (ядуха), коротка агонія — і смерть, яка для мене була лише втратою свідомості… А потім я пережив досить дивні перехідні стадії. Свідомість дуже повільно почала повертатися до мене. Мені здається, що моя свідомість була пробуджена гострим відчуттям болю в шиї. Біль поступово вщухав. Тоді я не зрозумів, що це означає. Коли ми з Керном робили досліди з оживлення собачих голів, відсічених від тіла, ми звернули увагу на те, що собаки відчувають надзвичайно гострий біль після пробудження. Голова собаки тіпалася на тарелі з такою силою, що іноді з кровоносних судин випадали трубки, через які надходила поживна рідина. Тоді я запропонував анестезувати місце зрізу. Щоб воно не підсихало і не зазнавало впливу бактерій, шию собаки занурювали в особливий розчин Рінген-Локк-Доуель. Цей розчин містить і поживні, і антисептичні, і анестезувальні речовини. Ось у такий розчин і було занурено зріз моєї шиї. Без цього запобіжного заходу я міг би померти вдруге дуже швидко після пробудження, як помирали голови собак у наших перших дослідах. Але, повторюю, тієї хвилини я про все це не думав. Усе було неясним, ніби хтось розбудив мене після сильного сп’яніння, коли вплив алкоголю ще не минув. Але в моїй голові все ж засвітилася радісна думка, що коли свідомість, хоч і не ясна, повернулася до мене, то, виходить, я не помер. Ще не розплющуючи очей, я розмірковував про дивний перебіг останнього нападу. Зазвичай напади астми закінчувалися раптово. Іноді інтенсивність ядухи послаблювалася поступово. Але я ще ніколи не втрачав свідомості після нападу. Це було щось нове. Новим було також відчуття гострого болю в шиї.

І ще одна дивна річ: мені здавалося, що я зовсім не дихав і разом з тим не задихався. Я спробував дихнути, але не міг. Більш того, я втратив відчуття своїх грудей. Я не міг розширити грудної клітки, хоч активно, — як мені здавалося, напружував свої грудні м’язи. «Щось дивне, — думав я, — або я сплю, або марю…» На превелику силу мені вдалося розплющити очі. Темрява. У вухах невиразний шум. Я знову заплющив очі… Ви знаєте, коли людина помирає, то органи чуття згасають не всі одразу. Спочатку людина втрачає відчуття смаку, потім гасне п зір, потім слух. Певне, у зворотному порядку відбувалося і їх відновлення. Через деякий час я знову розплющив очі й побачив тьмяне світло. Так, ніби я занурився у воду на велику глибину. Потім зеленкувата імла почала розходитись, і я неясно побачив перед собою обличчя Керна і в той же час почув уже досить виразно його голос: «Очуняли? Дуже радий бачити вас знову живим». Зусиллям волі я примусив мою свідомість проясніти швидше. Я поглянув униз і побачив просто під підборіддям стіл, — тоді цього столика ще не було, а був звичайний стіл, подібний до кухонного, нашвидкуруч пристосований Керном для досліду. Хотів озирнутися назад, але не міг повернути голови. Поруч із цим столом, трохи вище, був інший стіл — прозекторський. На тому столі лежав чийсь обезголовлений труп. Я поглянув на нього, і труп здався мені дивно знайомим, незважаючи на те, що він не мав голови і його грудна клітка була розітнута… Поруч у скляному ящику билося людське серце… Я спантеличено глянув на Керна. Я ще ніяк не міг зрозуміти, чому моя голова височить над столом і чому я не бачу свого тіла. Хотів простягнути руку, але не відчув її. «Що таке?..» — хотів я запитати у Керна і лише беззвучно поворушив губами. А він дивився на мене і посміхався. «Не впізнаєте? — запитав він у мене, кивнувши на прозекторський стіл. — Це ваше тіло. Тепер ви назавжди позбулися астми». Він ще міг жартувати!.. І я збагнув усе. Признаюся, першої хвилини я хотів кричати, зірватися з столика, вбити себе і Керна… Ні, зовсім не так. Я усвідомлював розумом, що мав сердитись, кричати, обурюватися, і в той же час був вражений тим, який крижаний спокій оволодів мною. Може, я й обурювався, але якось дивлячись на себе і на світ збоку. В моїй психіці сталися зрушення. Я тільки спохмурнів і… мовчав. Чи міг я хвилюватися так, як хвилювався раніше, коли тепер моє серце билося в скляній посудині, а новим серцем був мотор?

Лоран з жахом дивилася на голову.

— І після цього… після цього ви продовжуєте з ним працювати! Коли б не він, ви перемогли б астму і були тепер здоровою людиною… Він злодій і вбивця, і ви допомагаєте йому зійти на вершину слави. Ви працюєте на нього. Він, як паразит, живиться вашою мозковою діяльністю, він зробив з вашої голови якийсь акумулятор творчої думки і заробляє на цьому гроші й славу. А ви!.. Що дає він вам?.. Яке ваше життя?.. Ви позбавлені всього. Ви жалюгідний обрубок, в якому, на ваше горе, ще живуть бажання. Увесь світ украв у вас Керн. Даруйте, але я не розумію вас. І невже ви покірно, не ремствуючи працюєте на нього?

Голова посміхнулася печальною усмішкою.

— Бунт голови? Це ефектно. Що ж я міг вдіяти? Адже я позбавлений навіть останньої людської можливості: покінчити з собою.

— Але ж ви могли відмовитись працювати з ним!

— Коли хочете, то я пройшов і через це. Але мій бунт був спричинений не тим, що Керн використовує мої розумові здібності. Зрештою, яке значення має ім’я автора? Важливішим є те, щоб ідея вийшла в світ і зробила свою справу. Я бунтував тільки тому, що мені важко було звикнути до свого нового існування. Я віддавав перевагу смерті перед життям… Я розповім вам про один випадок, який стався зі мною у той час. Якось я був у лабораторії сам. Раптом у вікно влетів великий чорний жук. Звідки він міг узятися в центрі величезного міста? Не знаю. Може, його завезло авто, повертаючись із заміської поїздки. Жук покружляв наді мною і сів на скляну дошку мого столика, поруч зі мною. Я скосив очі й стежив за цією гидкою комахою, не маючи змоги скинути її. Лапки жука ковзали по склу, і він, шурхаючи суглобами, повільно наближався до моєї голови. Не знаю, чи зрозумієте ви мене… я завжди відчував якусь особливу гидливість, відразу до таких комах. Я ніколи не міг примусити себе доторкнутися до них пальцем. І ось я був безсилим навіть перед цим жалюгідним ворогом. А для нього моя голова була тільки зручним трампліном для зльоту. І він продовжував повільно наближатися, шурхаючи лапками. Після кількох спроб йому пощастило зачепитися за волосся бороди. Він довго борсався, заплутавшись у волоссі, але вперто ліз дедалі вище. Так він проповз по стиснутих губах, лівим боком носа, через заплющене ліве око, поки, нарешті, досягати лоба, не впав на скло, а звідти на підлогу. Дурниця. Але вона справила на мене жахливе враження… І коли прийшов професор Керн, я категорично відмовився продовжувати з ним наукову роботу. Я знав, що він не наважиться на людях демонструвати мою голову. А без користі не триматиме в себе голову, яка може стати доказом проти нього. І він уб’є мене. Таким був мій розрахунок. Між нами зав’язалась боротьба. Він вдався до жорстоких заходів. Якось пізно ввечері він зайшов до мене з електричним апаратом, прилаштував до моїх скронь електроди і, ще не пускаючи струму, звернувся до мене з промовою. Він стояв, схрестивши руки на грудях, і говорив дуже лагідним, м’яким тоном, немов справжній інквізитор.

«Шановний колего, — почав він, — ми тут одні, віч-на-віч, за товстими кам’яними стінами. А втім, коли б вони були й тонші, це нічого не міняє, тому що ви не можете кричати. Ви цілковито у моїй владі. Я можу завдати вам найжахливіших тортур, і ніхто мене не покарає. Але нащо тортури? Ми з вами обидва вчені і можемо зрозуміти один одного. Я знаю, живеться вам не легко, але не моя в тому провина. Ви мені потрібні, і я не можу звільнити вас від тяжкого життя, а самі ви не можете втекти від мене навіть у небуття. То чи не краще нам домовитися мирно? Ви будете продовжувати нашу наукову роботу…» Я заперечливо повів бровами, і губи мої нечутно прошепотіли: «Ні». «Ви дуже засмучуєте мене. Чи не хочете цигарку? Я знаю, ви не можете відчути повного задоволення, тому що у вас немає легень, через які нікотин міг би всмоктуватися в кров, та все ж знайомі відчуття…» І він, узявши з цигарнички дві цигарки, одну закурив сам, а другу вставив мені у рота. З яким задоволенням я виплюнув ту цигарку! «Ну що ж, колего, — сказав він тим самим ввічливим, байдужим тоном, — ви примушуєте мене вжити заходів». І він пустив електричний струм. Ніби розпечене свердло пронизало мій мозок… «Як ви почуваєтеся? — дбайливо запитав він мене, ніби лікар пацієнта. — Голова болить? Може, ви хочете вилікувати її? Для цього вам варто лише…» — «Ні!» — відповіли мої губи. «Дуже й дуже шкода. Доведеться трохи посилити струм. Ви страшенно засмучуєте мене». І він пустив такий сильний струм, що, здавалось, голова моя палає. Біль був нестерпний. Я скрипів зубами. Свідомість моя тьмарилась. Як я хотів знепритомніти! Але, на жаль, не зомлівав. Я тільки заплющив очі й стиснув губи. Керн курив, пускаючи дим мені в обличчя, і продовжував підсмажувати мою голову на повільному вогні. Він уже не переконував мене. І коли я розплющив очі, то побачив, що він оскаженів від моєї впертості. «Хай вам біс! Коли б ваш мозок не був мені такий потрібний, я б засмажив його сьогодні ж і нагодував би ним свого пінчера. Фу, який впертий!» І він безцеремонно зірвав з моєї голови всі дроти й зник. Та мені ще рано було радіти. Швидко він повернувся і почав впускати у розчини, які живили мою голову, подразливі речовини, від яких мене мучили страшні, нестерпні болі. І коли я мимоволі кривився, він запитував: «То як, колего, зважилися? Все ще ні?» Я був непохитний. Він вийшов ще більш розлючений, обкидаючи мене тисячею прокльонів. Я торжествував перемогу. Кілька днів Керн не з’являвся в лабораторії, і день при дні я чекав рятівниці — смерті. На п’ятий день він прийшов, весело висвистуючи якусь пісеньку, ніби нічого й не було. Не дивлячись на мене, він узявся до роботи. Днів зо два чи зо три я спостерігав за ним, не беручи ніякої участі. Але робота все одно цікавила мене. І коли він, проводячи досліди, зробив кілька помилок, які могли знищити результати всіх наших зусиль, я не втерпів і подав йому знак. «Давно б так!» — сказав він із задоволеною посмішкою і пустив повітря через моє горло. Я пояснив йому помилки і відтоді продовжую керувати роботою… Він перехитрив мене.