Дивний світ

ЕСТАФЕТА РОЗУМУ Науково-фантастична повість

Кирило прилетів на станцію «Марс-1» із п’ятою зміною. Тривалість марсівлі — рік Марса — два земних із хвостиком. І півроку на дорогу туди й назад. Два з половиною роки далеко від Землі…

Сідаючи у всюдихід, він знову подумав про це. Всюдихід називався «Черепашкою». Так було написано білою фарбою на подовженому блакитному корпусі, який спирався на шість колінчастих, озутих у гусениці ніг. Кирило вже встиг помітити, що конструктори й монтажники віддавали перевагу тут яскраво-блакитним кольорам. Можливо, тому, що нагадували про земне небо, а найпевніше тому, що різко виділялися на тлі іржавого забарвлення ґрунту, скель, осипів. Тут навіть денне небо було червонувато-оранжевим. Пил, здійнятий ураганами, ніколи не встигав осісти.

М’яко перебираючи шістьма ногами, «Черепашка» неквапливо бігла від космодрому, де опустився «Вітер часу», до станції. Їхали навпростець по іржаво-бурій кам’янистій поверхні, повіспленій невеликими плоскими кратерами. Правобіч то з’являлося, то зникало за ближніми узвишшями фіолетово-червоне урвище. Лівобіч кам’яниста рівнина тягнулася на північ і тонула в червонуватій запорошеній імлі.

У всюдиході їх було четверо — всі в легких блакитних скафандрах із круглими прозорими шоломами. Пасажири розташувалися попереду. Решту просторої кабіни займав багаж — їх особистий, привезений із Землі, і експедиційний. Трьом належало змінити частину персоналу станції — тих, хто повертався з «Вітром часу» на Землю. Четвертий — він вів усюдихід — залишався тут на другий термін. Це був кремезний здоровило з коричневим від засмаги обличчям і блакитними очима. Шапка кучерявого рудого волосся заповнювала весь вільний простір шолома. Вона нагадувала німб — обов’язковий атрибут екстрасенсів, а ще — «святих», як їх колись зображали на старих картинах та іконах. Водія звали Мак, імовірно Максим, але він сказав просто «Мак», коли знайомився.

Кирило знав, що у складі зміни чотирнадцять чоловік, причому кожен суміщає декілька професій. У попередній зміні, з якої десятеро через тиждень покинуть Марс, були два Максими — один лікар, геолог-планетолог і художник, другий — астрофізик, енергетик і радист далекого зв’язку. Ким був цей Мак, Кирило не встиг запитати, тому що при завантаженні всюдихода довелося без кінця відповідати на питання про земні новини і справи.

Мак перестав розпитувати всього кілька хвилин тому, зосередившись на управлінні «Черепашкою». Закусивши губу, він лавірував між скупченнями кам’яних брил і за якимись лише йому відомими ознаками вибирав найбільш оптимальний варіант шляху. «Черепашка» бігла, не зменшуючи швидкості, однак погойдувалася в різних напрямках усе відчутніше.

— Далі дорога трохи гірша, — відзначив Мак, уважно дивлячись уперед, — але ми виграємо кілометрів сорок.

Кирило здивувався.

— Здається, від космодрому до Бази всього сорок кілометрів. Я читав у звіті…

— Було, — відгукнувся Мак, — але вас посадили на запасному — у східній частині рівнини Офір. Звідси до бази двісті з гаком, якщо по прямій.

— А по дорозі?

— А її немає… В об’їзд цього масиву всі чотириста. Але я вас напряму…

Всюдихід добряче труснуло.

— Не треба хвилюватися, голубко, — відзначив Мак, звертаючись найпевніше до «Черепашки». — Я ж просив…

Знову струс, від якого всі підскочили на еластичних сидіннях.

— Гей, ліві ноги, будьте уважніші, — Мак уповільнив рух і зайнявся кнопками на панелі управління, — так буде надійніше.

Він знову збільшив швидкість.

— Чому ми сіли далеко від станції? — запитав Кирило.

Мак зосереджено покивав головою у прозорому шоломі:

— Довелося. На головному космодромі у нас, — він зітхнув, — непорядок об’явився. Доведеться з’ясовувати…

— Що саме?

— Наразі до ладу ніхто не знає… Шефуня вам пояснить… Може, нічого важливого. Але вирішили посадити «Вітер часу» подалі. Так безпечніше.

— Безпечніше?

— Атож, — Мак усміхнувся, — та ви не лякайтеся…

— Це у них така гра, Кіре, — відзначив Геворг — фізик нової зміни, він сидів позаду Кирила. — Лякати новачків… Ось, мовляв, до всіх інших загадок Червоної планети ще одна з царини «примар»…

— «Примари» Марса?

— А чом би й ні? До речі, вода на твій млин, Кіре. Адже ти збираєшся шукати сліди зниклої цивілізації.

— Працивілізації нашої планетної системи, Геворгу.

— Ось-ось… Слідів життя не знайшли, а сліди працивілізації шукатимемо… Природно, вони, — Геворг кивнув на Мака, — дізнавшись, що у складі зміни летить відомий археолог — фахівець із прадавніх цивілізацій Землі, приготували сюрприз… Правильно я кажу, Маку?

Мак усміхнувся — загадково і ледь збентежено, але промовчав. Вся його увага тепер була зосереджена на місцевості попереду всюдихода. «Черепашка», погойдуючись, долала досить крутий підйом уздовж скелястого, усипаного червонуватим щебенем схилу.

— Враження таке, ніби їдемо по товченій цеглі, — пробурмотів Сергій — енергетик, радист і радіоастроном нової зміни, що сидів поряд з Геворгом. — Цегла й нічого більше — цегляні скелі, цегляний щебінь, цегляний пил. І в небі — він-таки…

— Кисень, який колись був тут у атмосфері, пішов на окислення гірських порід, — відгукнувся Мак. — Червона барва — оксиди заліза. Залізо витягнуло з атмосфери майже весь кисень.

— А вдалося десь виявити неокислені породи? — запитав Кирило.

Мак заперечно труснув головою:

— Наразі ні. Слабше змінені траплялися. Вивітрювання тут страшенно давнє, проникає глибоко. Незмінених порід ми не зустріли навіть у бурових свердловинах.

— Ви геолог, Маку?

Він кивнув і, трохи помовчавши, додав:

— Геолог також…

Всюдихід досяг вершини скелястого гребеня. Попереду відкрився великий кратер із пласким червонуватим дном, яке лежало в декількох сотнях метрів нижче. В центрі круглої плоскої рівнини громадилася група червоно-бурих скель, схожих на руїни стародавнього замку. Дальній гребінь кратера ледь проглядав у червонуватій імлі.

— Станція там. — Мак указав уперед. — Перетнемо кратер і будемо близько.

— А урвище праворуч? — запитав Кирило. — Мені спочатку здалося, що воно недалеко, але звідси зверху це виглядає інакше.

— Ого! — вигукнув Мак. — Недалеко! Тут важко оцінювати відстані на око. До урвища близько двохсот кілометрів. Ми його бачимо так виразно тому, що там зараз не дуже багато куряви в атмосфері. Останнім ураганом її зігнало на північ у рівнини. Урвище — південний край ущелини Копрат — скельна стіна заввишки понад п’ять кілометрів.

Усі погляди звернулися у бік славнозвісної ущелини — гігантської тріщини, що колись розколола стародавню кору[106] Марса.

— Не думав, що її видно з околиць станції, — відзначив Геворг. — Це містечко мене дуже цікавить…

— А зазвичай її й не видно, — заперечив Мак, загальмувавши всюдихід. — Просто вам пощастило. Дивіться гарненько.

— Ви були там? — запитав Кирило.

— Ще б пак… Не один раз. І американці теж. Але там, — Мак махнув рукою, — треба працювати й працювати. Наразі суцільні загадки…

— А які у вас стосунки з американцями? — поцікавився Сергій.

— Як і на Землі. Співіснуємо…

— Були у них?

— Наші дехто були. Я — ні. Їх ми також приймали. Тих, хто працював у ущелині Копрат. Навіть допомогли трохи. Загалом, вони непогані хлопці. Окрім Грідлі…

— А Грідлі — хто?

— Є такий один. — Мак спохмурнів. — Познайомитеся… Ну гаразд, помилувалися Копратом і поїхали далі.

«Черепашка» рушила з місця і, збільшуючи швидкість, побігла вниз по крутому кам’янистому схилу. Коли досягли плаского дна кратера, Мак ще збільшив швидкість. Кратер перетнули за півгодини, залишивши справа по борту скупчення схожих на велетенські колони червонуватих скель.

— Залишки нека[107] — на місці жерла вулкана, — лаконічно пояснив Мак.

— Що, вулканічний кратер? — запитав Геворг.

У його голосі прозвучав сумнів.

Мак кивнув:

— Як на мене, так… Дехто, щоправда, не згоден. — Він похитав головою. — Ми тут сперечаємося з кожного приводу. Сперечаємося й сперечаємося… І багато чого не можемо зрозуміти. Суцільні загадки. Що далі, то більше…

— Але такі широкі кратери з пласким дном, здається, прийнято вважати метеоритними, — відзначив Кирило. — Як, наприклад, Арізонський чи Попігай у нас у Сибіру. Поперечник цього кратера кілометрів сорок. Нічого собі вулкан.

Мак знизав плечима:

— Тут є й ще більші вулкани. А цей — найпевніше кальдера[108] — залишки вулкана, зруйнованого вибухом. Потім у центрі кальдери утворився ще й менший вулкан. Ми щойно минули центральну гірку — це й є залишки пізнішого вулкана. Тут складність у іншому…

— У чому саме?

— Лід… Викопний лід… Скрізь. Ми з ним зіткнулися, тільки-но почали буріння. Я через нього на другу зміну залишився. Винятково через нього…

— Не розумію, — сказав Геворг. — Який лід? Де? У полярних областях?

— Якби ж то! — усміхнувся Мак. — Скрізь, розумієте, скрізь. Тут і біля нашої бази… Скелі, ось як гребінь цього кратера і його центральна гірка — вони стирчать з-під льоду. Ви думаєте, ми зараз їдемо по кам’яному ґрунту? Дідька лисого! Під нами лід, присипаний піском і щебенем. І скільки його, ніколи не знаєш.

— То що ж у вас виходить? — Кирило здивовано поглянув на водія. — Марс — планета-океан, замерзлий океан?

— Майже, — кивнув Мак. — Майже… Втім, це наразі моя — крайня точка зору. Далеко не всі зі мною згодні. Свердловин ще мало.

— На скільки ж удалося заглибитися?

— Ненабагато. Перші сотні метрів. Але всюди одне й те саме… Десять, двадцять, тридцять метрів «товченої цегли», як каже ваш колега. — Мак кивнув на Сергія. — Далі суцільний лід.

— Скільки? — спробував уточнити Кирило.

— Ніхто не знає. Всі свердловини довелося зупиняти у кризі. Її товщина багато сотень метрів, а можливо, й кілометри.

— Це на рівних ділянках, а на узвишшях?

— Там піску і щебеню більше. Але все це наноси, принесені вітрами. Під ними також лід.

— А скельні ділянки, — запитав Геворг, — ось, наприклад, гребінь кратера, через який ми перевалили. Що під скелями?

— Там, звісно, корінні породи. — Мак кинув швидкий погляд на Геворга, вочевидь здивований його непоінформованістю. — Виходи кам’яної кори Марса. Вони стирчать крізь лід. До того, як океани Марса промерзли наскрізь, такі гребені могли бути островами.

— Нічого собі відкриття! — вигукнув Геворг. — Замерзлі й поховані пісками океани Марса. Ви з моїх дурних питань не дивуйтеся, — додав він, — моя спеціальність фізика атмосфери. У геології я профан[109].

— У нас тут геологію називають ареологією[110], — зазначив Мак, — хоча, може, це й не зовсім правильно. Ареологія — наука про Марс у цілому, включаючи і його кору, і льоди, й атмосферу. Ареолог широкого профілю у нас один — шефуня.

— Ваш начальник?

— Він тепер і ваш також. Залишається на п’яту марсівлю… А тутешні викопні льоди, промерзлі до дна океани — відкриття останніх місяців. Ще не встигло потрапити в жодні звіти.

— Ви це розлузали, коли ми летіли?

— Загалом, так, — кивнув Мак. — Ну ось і наша станція… Зі щасливим прибуттям на «Марс-1», колеги!

Всюдихід загальмував. За вервечкою червонуватих дюн, які вони щойно минули, відкрилася простора улоговина з пласким коричнево-бурим дном. У центрі улоговини блакитними півкулями здіймалися куполи Бази. Біля найбільшого куполу на високій щоглі тріпотів на вітрі червоний із золотим гербом прапор.

— Загадки, суцільні загадки, — сказав професор Микита Бардов — «шефуня», як його називали поміж себе співробітники станції.

Шефуня був неквапливий, масивний, червонолиций, бородатий. Говорив густим басом із металево-дзвоновим відтінком. Його незворушність і спокій у найважчих, навіть екстремальних ситуаціях вважалися зразковими. На станції існував неофіційний, але всіма визнаний еталон стійкості й витримки, — «одна шефуня» — величина, близька до нескінченності, в малих частках якої оцінювалася витримка решти учасників марсівлі.

Шефуню відрізняли ще виняткова коректність, залізна логіка, непохитна воля й апостольська доброта. При необхідності викартати когось він завжди переходив на здрібнілі й пестливі форми мови.

За фахом він був планетологом. Декілька років працював на місячній базі. Його кандидатська дисертація, присвячена історичній селенології[111], відразу принесла йому докторський ступінь. Шефуня був автором усіх марсіанських програм, начальником першої й четвертої марсівель. Тепер він залишався ще й на п’яту…

Щойно він стисло й лаконічно розповів новій зміні про головні підсумки роботи четвертої марсівлі.

— Що стосується завдань п’ятої, — він зробив довгу паузу, — привезену програму доведеться де в чому змінити. Продовжуватимемо буріння, атмосферні спостереження, геофізику… Біологічні дослідження треба скоротити, тому що вони нічогісінько не дали.

— А лід? — швидко запитав Мак.

— Біологи зосередять увагу на вашому крижаному керні[112]. Їм цього цілком достатньо.

— Буде ще лід із шахти, — сказав Кирило. — Проходка шахти закладена у проекті, і я тепер думаю, що шахту слід проходити крізь покривний лід. Треба лише вибрати відповідне місце…

— Це дуже добре, що ви так думаєте, — ласкаво кивнув шефуня. — І містечко треба вибрати… А ось із самою проходкою, може, зачекаємо? Га?

— Але як же так! — вигукнув Кирило. — Шахта — це свого роду цвях…

— Е-е, дорогенький, — загудів шефуня, — «цвяхів» у наших марсіанських програмах цілі бочки. — Він зітхнув. — Річ у тім, що я ще не сказав вам, можливо, найголовнішого. Необхідно буде займатися однією позаплановою… проблемою. Тут у нас виявилися місця, в яких у людей виникають, — шефуня примружився і зробив довгу паузу, — ну, скажімо, наразі… галюцинації… Навіть масові, якщо вважатимемо «масою» трьох чоловік. Усі наявні засоби індивідуального захисту — всюдиходи, скафандри, зокрема важкі нічні, придатні, як ви знаєте, для відкритого космосу, не допомагають. Не допомагають і захисні поля. Якщо «галюцинація» виявляється тривалою — в межах години чи більше того, — він кашлянув і знову зробив паузу, — може настати непритомність, після якої людина тривалий час перебуває у стані крайньої психічної депресії. Можливі й тяжчі наслідки.

— Схоже на захворювання, — обережно відзначив Кирило.

— Ми спочатку так і гадали. Але головний медик, — шефуня вказав на Мака, — вважає інакше… Про свою точку зору він потім сам розповість. Уперше це трапилося… — Шефуня обвів питальний поглядом присутніх.

— Три місяці тому, — швидко підказав Мак.

«Відразу після нашого відльоту з Землі», — подумав Кирило.

— Сьогодні рівно вісімдесят шість діб Марса з того дня, як це трапилося вперше, — продовжував Бардов. — Першим був Азарій Горбунов — геофізик. Він потім за власною ініціативою ще двічі потрапляв у цю… пригоду. Його довелося… ізолювати, і ми відправляємо його звідси… у досить важкому стані.

— Психічному? — спробував уточнити Кирило.

— Крайня депресія, що переходить у маревний стан і параліч рук, — пояснив Мак.

— Вочевидь, усе-таки нервове захворювання, — відзначив Кирило.

Мак заперечно труснув рудою головою.

— Потерпіть, колеги, у вас буде час усе обговорити, — м’яко зупинив їх Бардов. — Отож, уперше ми з цим зіткнулися вісімдесят шість днів тому. І сталося це в каньйоні Копрат…

— У печері — в одному з північних відгалужень каньйону, — додав Мак. — Ми там були разом з Азарієм, але в печеру він зайшов сам… — Мак замовк і збентежено поглянув на начальника.

— Продовжуйте, голубе, — прогудів шефуня, — у вас виходить значно цікавіше.

— Даруйте…

— Продовжуйте, продовжуйте, а я поки відпочину.

— Він довго не виходив назад і не відповідав на мої радіосигнали. Довелося йти за ним. Я знайшов його у глибині печери без свідомості. Ми витягнули його назовні. Мені допомагав Атіф — він був третім у нашій поїздці. Ми з Атіфом тоді нічого підозрілого в печері не помітили… Коли ми привели Азарія до тями, він розповів…

— Що він тоді розповів, не так важливо, — відзначив шефуня, — тим більше що надалі повторювалося приблизно те саме… Спасибі, Маку, ви дуже допомогли мені… Пригода в печері Копрата так зацікавила Азарія, що він вирішив повторити її. Під приводом ще якихось геофізичних спостережень він вирушив у Копрат з наступною дослідницькою групою, заліз у ту печеру й сидів у ній доти, поки знову не знепритомнів. Щоправда, цього разу він записав на диктофон свої… гм, спостереження чи… відчуття. На Базу його привезли в несвідомому стані, і він потім хворів понад місяць.

Печеру ми ретельно обстежили у скафандрах вищого захисту, але нічого цікавого й тим більше підозрілого не виявили. Азарію, коли він видужав, було заборонено брати участь у польових поїздках. Для себе я вирішив, що Азарій натура пристрасна, дуже імпульсна: у нього емоції нерідко випереджали логіку й тверезе міркування вченого — просто надірвався в тутешніх нелегких умовах, та й працював він дуже багато. Наш головний медик, — шефуня знову вказав на Мака, — спочатку теж погоджувався зі мною, пояснюючи «казус Азарія» нервовим перенапруженням. Проте незабаром, а точніше за тридцять три дні до прильоту «Вітру часу», історія повторилася.

Цього разу зовсім у іншому місці — на головному нашому космодромі, де сідали і звідки злітали всі земні кораблі. Там жертвами, гм… галюцинації… стали відразу троє учасників нашої марсівлі. Вийшло так, що жоден з них не був у каньйоні Копрат, і що трапилося з Азарієм, тобто про його… захворювання, як ми всі гадали, чули з його слів. Коли це почалося, всі знаходилися в диспетчерському бункері й займалися регулюванням радіоапаратури для прямого зв’язку з «Вітром часу». Вони відразу збагнули, в чому річ, але саме явище так їх зацікавило, що спочатку знехтували небезпекою. Лише коли один з них почав непритомніти, люди покинули бункер, проте галюцинації не припинилися і зовні. Фантом виявився в тому самому місці, де вони побачили його крізь вікно бункера. Я кажу «фантом», хоча всі троє стверджують, що сприймалося це як цілком реальний об’єкт… Їх свідчення сходяться аж до найдрібніших деталей… Вони повантажилися у всюдихід і ще деякий час продовжували спостереження, поки один не знепритомнів.

Тоді решта двоє погнали всюдихід сюди на Базу. Від’їхавши декілька кілометрів, розвернулися, щоб озирнутися. Фантом уже зник. Посадкова плита була порожня.

Професор Бардов замовк і задумливо потер перенісся.

— Значить, у цьому випадку фантом спостерігався на посадковій плиті космодрому? — уточнив Геворг.

— У самому центрі плити, за півкілометра від бункера і всюдихода.

— То що все-таки це було?

— Хоч яким це здасться вам дивним, у всіх випадках одне й те саме, — Бардов виділив останні слова. — Високий кам’яний портик[113] з квадратними колонами, що підтримують масивне нависаюче склепіння. У глибині за колонами портика — яскраво освітлена зала чи якийсь майдан, заповнений безліччю живих істот у яскравому вбранні. Між колонами портика з’являлася висока постать у довгому фіолетово-червоному плащі чи мантії й робила руками закличні знаки…

— Людська постать? — знову уточнив Геворг.

— З тієї відстані, на якій знаходилися спостерігачі, вона сприймалася як людська, так само, як і істоти у глибині.

— А фантом у печері?

— Я ж сказав: у всіх випадках одне і те саме.

— Не розумію, — Геворг знизав плечима, — як у тісному просторі печери?..

— У печері мовби прочинялося вікно, — пояснив Мак, — Азарій казав: «Як вікно в інший світ…» Там також був портик з колонами і все решта… Азарій спостерігав це тричі. У рідкісні хвилини прояснення він кілька разів детально переказував мені картину…

— Чому тричі? — запитав Кирило. — Професор казав про дві… галюцинації Азарія Горбунова.

— Три, — кивнув Бардов. — На жаль, три. За ним не угледіли. Дізнавшись про фантом на плиті космодрому, Азарій, порушивши мою заборону, втік з Бази і сам поїхав на космодром. Ми похопилися надто пізно… Погоня виявила всюдихід у центрі посадкової плити космодрому. Передня частина машини була розплющена, немов вона врізалася в якусь перешкоду. Мотор не працював, а Азарій, дуже побитий, лежав у глибині вантажного відсіку, вочевидь відкинутий при зіткненні всюдихода з «чимось». Коли його вдалося привести до тями, він сказав, що на космодромі побачив те саме, що і в печері. Спробував проскочити на всюдиході між колонами портика. Далі нічого не пам’ятає…

— Ну а ще ваші примари з’являлися? — поцікавився Геворг.

Кирилові здалося, що в питанні фізика прозвучала погано приховувана іронія.

Бардов задумливо погладив пишну бороду:

— Більше ні… У нас їх більше ніхто не бачив. Проте ми визнали необхідним посадити «Вітер часу» у іншому місці.

— А на головному космодромі хтось ще бував? — питання прозвучало безневинно, але в очах Геворга Кирило прочитав відверту насмішку.

— Бували, — Бардов продовжував погладжувати бороду. — Там установлено регулярне спостереження. Крім того, з диспетчерського бункера автоматично велася кінозйомка.

— І що ж?

— Нічого. На кінокадрах посадкова плита порожня і в її околицях нічого підозрілого не виникало.

— Цілком природно, — посміхнувся Геворг, — давно відомо, що примари, привиди, вампіри та інша нечисть на кіно— і фотоплівці не фіксуються.

— Щодо примар не знаю, — спокійно відзначив Бардов, — не випадало ними займатися. Але міражі, колего, вдається сфотографувати. До речі, тут на Марсі міражі не рідкість.

— Ви хочете сказати… — почав Геворг.

— Ні, я сказав усе, що хотів. Прошу ще питання, якщо вони є.

— Чи залишається на п’яту зміну хтось із числа тих, що спостерігали… «фантом Азарія»? — запитав Кирило.

— «Фантом Азарія», — задумливо повторив Бардов. — Непогано… Можна прийняти це як робочу назву проблеми. Ні, колего, ніхто не залишається. Все-таки у нас немає стовідсоткової певності, що це не захворювання.

— Цікаво, а що думає з цього приводу головний медик четвертої зміни? — запитав Геворг.

— Дозвольте? — Мак поглянув на Бардова.

— Певна річ, колего.

— Це не захворювання в загальноприйнятому значенні слова, — почав Мак, — це поранення… Якщо хочете — травма, що наноситься мозку якимсь ще невідомим нам явищем, найпевніше невідомим випромінюванням, пов’язаним із виникненням фантома. Гадаю, навіть певен, що ми ще зіткнемося з ним. Серед багатьох загадок Червоної планети ця видається однією з найбільш цікавих і, далебі, найбільш небезпечних… Я повністю згоден з нашим шефом, їй слід присвятити максимум уваги.

— Можна ще одне питаннячко? — підняв руку Гевopг.

— Будь ласка, — кивнув Бардов.

— А про наших сусідів із західної півкулі Землі ніхто не думав?

— Ні, чому ж, думали, — сказав Бардов. — Вони просили захопити на Землю одного хлопця з їх зміни. Він хворий два місяці, а їх корабель з’явиться тут через рік… Судячи з того, що сказав мені професор Джікс, їхній бос, у хлопця, якого завтра привезуть до нас, ті самі симптоми, що у Азарія…

Наступного ранку в кабіні Кирила пролунав мелодійний сигнал внутрішнього телефону. Особисті приміщення марсівників на головній Базі називалися кабінами. Розмір кабін був стандартний — два з половиною метри на три з половиною, при двох із чвертю метрах висоти. Поряд — туалет і душова — одна на дві кабіни. Сусідом Кирила, з ким належало ділити душову, виявився Сергій — радист і радіоастроном нової зміни; він з моменту їх прибуття на Базу не вилазив з центральної радіорубки. У кожній кабіні була койка, що вдень перетворювалася на канапу, стіл для роботи, крісло, стінна шафа і стелаж для книг. Над столом — телевізійний екран, телефон і невеликий пульт управління з регулятором кондиціонера, порохотяга, освітлювальних пристроїв, годинником та індикатором внутрішньої й зовнішньої температур, сили і напряму вітру, рівня радіації.

Кирило почув сигнал телефону, знаходячись у душовій. Поки він накинув халат і пройшов у свою кабіну, сигнал повторився двічі.

Він квапливо узяв трубку.

— Кирило Волін слухає.

— Доброго ранку, колего, — загуділо у слухавці. — Сподіваюся, не розбудив. Це Бардов.

— Доброго ранку, професоре. Слухаю вас.

— Облиште ви цього професора, колего. Мене звуть Микита, скорочено Мик. Ви не дуже зайняті?

— Ні.

— Могли б зазирнути до мене?

— Просто зараз?

— Ну, скажімо, в межах десяти хвилин.

— Гаразд, буду.

Швидко одягнувшись і захопивши теку зі своєю програмою, Кирило попрямував до шефа. Коли він піднявся в коридор, де поряд з кают-компанією знаходилася кабіна начальника марсівлі, назустріч йому вийшов Геворг. При вигляді Кирила на вузькому худому обличчі геофізика, обрамленому чепуристою борідкою стиляги-сатира, з’явилася посмішка.

— Ну, тримайся, спец по привидах, — шепнув Геворг, тицьнувши Кирила пальцем у живіт.

Кирило постукав і прочинив двері.

— Прошу, — пробасив шефуня, піднімаючись йому назустріч.

Кабіна начальника відрізнялася лише тим, що в ній було не одне, а два крісла, а над столом замість одного телефону — три і ще невеликий комутатор.

Усадовивши Кирила біля столу, Бардов питально глянув на його теку.

— Там що?

— Моя програма, обґрунтування, намічені райони робіт… Я…

— Так-так, пам’ятаю, — перервав шефуня, погладжуючи бороду. — Читав ваші статті й монографію, колего. Забавно… Хоча я особисто не з усім згоден. Утім, мої погляди з цього приводу — думка дилетанта. Так… Спочатку хотів просити вас зайнятися дечим іншим… Ви, звісно, здогадуєтеся? Проблема «фантома Азарія»… Цікаво, чи не так? Адже ви не лише антрополог, історик, археолог, ви й лікар-психіатр, не помиляюся?

— Це раніше… Я давно не практикував.

— Неважливо. Тут ви єдиний такий фахівець… Мак — терапевт широкого профілю, а лікар, що прибув із вашою зміною, — хірург. Я хочу просити вас очолити проблему «фантома Азарія». Мак і я особисто вам допомагатимемо…

— А моя програма? Інститут, який рекомендував мене для участі в експедиції…

— Е, дорогенький, тут у нас у кожного по декілька програм. Часу у вашому розпорядженні сила-силенна. До того ж, — шефуня багатозначно підняв палець, — хтозна, куди вас може завести «фантом Азарія».

— Ви хочете сказати, — почав Кирило, широко розплющивши очі, — хочете сказати, що…

— Я ніколи не хочу сказати нічого, чого не говорив, — перервав Бардов. — Постарайтеся запам’ятати це, колего Кіре. Проблема «фантома Азарія» виникла несподівано, жодними програмами, природно, не могла бути передбачена. Наразі все, з нею пов’язане, — велике невідоме, яке треба постаратися прояснити… Щиро кажучи, у кожного з нас на неї була і є своя точка зору. Ось, наприклад, прибулий разом з вами колега Геворг стверджує, що такої проблеми взагалі не існує. Що ж, і це — можлива точка зору…

— Але довести, що чогось не існує, неможливо, — зазначив Кирило.

— Атож. Тому, якщо, зайнявшись фантомом, ви нічого не виявите, доведеться визнати, але лише з певною часткою ймовірності, що самої проблеми справді не існує. Виникли нервові розлади, пов’язані з індивідуальними особливостями психіки окремих учасників експедиції. В цьому випадку треба встановити, які саме особливості людської психіки протипоказані учасникам марсіанських експедицій і чому. Гадаю, ніхто краще від вас із таким завданням не впорається.

Кирило з сумнівом похитав головою.

— Все це таке далеке від моїх нинішніх наукових інтересів… І ще одне: учасники експедицій на Марс — і у нас, і в американців — проходять через такі тести й таку масу перевірок, що кандидат із мінімальними психічними відхиленнями від норми зі стовідсотковою вірогідністю буде відсіяний.

— Людський мозок завжди був і залишається великим невідомим, колего. Це таке безмежжя невідомого… — Бардов махнув рукою. — Та ви знаєте значно краще від мене. А ось щодо підготовки американців, з’ясуєте детально, коли привезуть їхнього… хворого. Обставини захворювання також. Відтак їх дані зіставимо з нашими.

— Здається, ви вважаєте, що я вже дав згоду? — невдоволено відзначив Кирило.

Широке червоне лице Бардова осяялося променистою посмішкою.

— Я не сумнівався, колего. Саме тому просив вас… а не наказував. Вважаю, що вам відразу після старту «Вітру часу» треба побувати у наших американських друзів. Уточнити на місці, як вийшло з їх хлопцем. Утім, програму робіт із проблеми «фантом Азарія» ви розробите самі. В будь-який час залучайте для цього Максима й мене… Програму ви подасте на затвердження вченої ради нашої п’ятої зміни, скажімо, через місяць. Ні, рівно через чотири тижні. Вам усе ясно, колего?

— Наразі так, — похмуро сказав Кирило, підводячись.

— Ну то з богом, як казали у нас за старих часів.

«Дідько б тебе вхопив, — подумав Кирило, виходячи, — разом із твоїм богом, «фантомом Азарія» й моїм ідіотським призначенням. Гарно ж я виглядатиму, коли доведеться звітувати в інституті після повернення… Повернення… — всередині щось боляче шпигнуло. — До нього ще двадцять сім земних місяців… якщо все обійдеться щасливо…»

Спускаючись сходами на свій поверх, Кирило прочинив металеву штору ілюмінатора і глянув назовні. Околиця була запнута червоно-бурою запорошеною імлою. Починався ураган…

Ураган бушував три доби. Тому американці з’явилися лише за декілька годин до відправлення космічного корабля. Їх невеликий короткокрилий планетоліт, що нагадував «шатли» кінця минулого століття, зробив посадку на запасному космодромі неподалік від «Вітру часу».

Кирило й Мак у легких блакитних скафандрах попрямували назустріч гостям. Коли вони наблизилися до планетольота, американці вже вивантажили і встановили на самохідний візок білий з прозорим верхом «саркофаг». На американцях — їх прилетіло четверо — були однакові смугасті легкі скафандри, що нагадували забарвленням їх державний прапор.

— Він тут, — сказав широкоплечий крем’язень, який відрекомендувався як доктор Морстон.

Крізь прозоре забороло шолома Морстон підморгнув Кирилові й поплескав рукавицею по верху «саркофага».

Кирило підійшов ближче, схилився над «саркофагом». Під прозорою кришкою голена голова, бліде, без жодної кровинки худе обличчя; очі заплющені, дихання не помітно.

— Живий він? — мимоволі вихопилося в Кирила.

І немов у відповідь на це питання вії людини, що лежала в «саркофазі», здригнулися, відкривши безбарвні порожні очі.

— Майже повний параліч, зі втратою мови, — сказав Морстон. — Стан важкий… Не знаю, чи вдасться його доставити на Землю живим. Але це єдиний шанс… Ми нічого не могли вдіяти.

Мак поклав руку на край «саркофага».

— Його медичну карту ви привезли?

— Вона у мене, — Морстон поплескав по зовнішній кишені скафандра. — А ось Гіббі тягне і його особисті речі.

— Особисті речі? — здивувався Кирило. — Навіщо? На кораблі його забезпечать усім необхідним.

— Це його власність, — заперечив Морстон. — Не залишати ж тут. Йому щось може знадобитися.

Кинувши погляд на «саркофаг», Кирило подумав, що навряд чи цьому хлопцю колись щось знадобиться.

Підійшов Гіббі, волочучи здоровенний зоряно-смугастий мішок із застібками-«блискавками», замкнутими на маленькі бронзові колодочки. Темна шкіра й кучеряве чорне волосся не залишали сумнівів у його походженні. Не кажучи ані слова, Гіббі втиснув принесений мішок на нижню платформу візка під «саркофаг», заліз на маленький майданчик у передній частині візка і ввімкнув двигун. Візок поволі рушив по червонуватому щебенистому ґрунту до «Вітру часу», що височів неподалік. Кирило, Мак і двоє американців пішли слідом. Четвертий американець залишився біля планетольота.

Йшли поволі в понурому мовчанні. Кирило подумав, що їхня процесія нагадує старовинний жалобний кортеж. Намагаючись позбутися гнітючих думок, він звернувся до американця в димчастих окулярах, який крокував поряд:

— Цей ваш товариш, там, — Кирило кивнув на «саркофаг», — ким він був за фахом?

— Енріке?.. Астрофізик, фахівець із космічного проміння…

— А що, власне, з ним трапилося? — запитав Мак.

Американець зітхнув:

— Ніхто з нас до ладу не знає. Захворів… потім стало гірше, відтак раптом параліч…

— Раптом? — перепитав Мак.

— Тут усе детально написано, — втрутився Морстон, знову поплескавши по кишені свого скафандра. — З чого почалося, як лікували. Ваш лікар розбереться. А що з ним далі робити, ніхто з нас не знає.

— Я також лікар, — відзначив Мак.

— О! — вигукнув Морстон. — Це чудово. А ваша спеціальність?

— Терапевт…

— Чудово, — повторив Морстон, уже без особливої переконаності, — втім, мені здається, тут потрібен психіатр.

— Чому ви так гадаєте?

— Бачте… — Морстон зам’явся. — Загалом, він був… із химерами. А потім почалися галюцинації…

— У чому вони проявлялися?

— У чому?.. Та так, різне… У його карті написано… Ось, може, Фред скаже, — Морстон кивнув у бік свого товариша в димчастих окулярах, — він жив з Енріке.

— Ні, спочатку він був, як усі, — заперечив Фред, — химери у нього з’явилося значно пізніше. Мені здається, з химер усе й почалося. Він дуже багато працював. Не щадив себе… Сильна перевтома, надрив, специфіка тутешніх умов. Мозок не витримав… Щось там у нього «від’єдналося», і ось результат… Після півторарічного перебування тут ми всі з химерами…

— Але ви проходили на Землі ретельну перевірку, відбір, — відзначив Кирило.

— Проходили, — погодився Фред, — але чи так вона багато означає? Метал також перевіряють, перш ніж з нього побудують космічний корабель. Яких лише перевірок не придумали… А скільки аварій у космосі трапилося саме через утому металу. А людина? Я чув, у вас у цю зміну також один схибнувся.

— Так, справді, — кивнув Мак, — одного відправляємо хворим. І, мені здається, симптоми схожі, хоча у нашого товариша стан не такий важкий. Саме схожість симптомів змусила мене звернутися до вас із питаннями.

— Тут усе детально написано. — Морстон дістав із кишені скафандра великий пластиковий конверт. — Я вручу його вашому медикові на кораблі.

— Перед відльотом перевірялися суто зовнішні параметри розумової діяльності, — сказав Фред, — швидкість вирішення завдань, число допущених помилок, показники психофізіологічної напруги: частота пульсу, дані електрокардіограм, енцефалографії й ще багато що. У певних межах за цими параметрами можна судити, чи достатня потужність мозку кожного з нас для охоплення і переробки відомостей, що надходять із приладових панелей і навіть із довкілля. Але чи можна за цими суто зовнішніми проявами судити, що насправді відбувається в мозку людини, яка вирішує те чи інше оперативне завдання або проблему? Де межа інформаційної ємності мозку, межа допустимих навантажень, межа міцності як біологічної конструкції? Ніхто цього не знає…

— У чому все-таки проявлялися химери в поведінці Енріке, про які ви згадали? — запитав Мак.

— На «поверхні» — в міміці, виразі очей, інтонаціях, жестах… Він став дуже дратівливий, різкий, «не контактний»; обривав, коли до нього зверталися з питаннями. Він усе більше віддалявся від колег, замикався у своєму «я», мов комп’ютер без зворотного зв’язку. Іноді здавалося, що він шукав і не знаходив відповіді на якесь питання, що мучило його. Відтак…

— Стоп, Фреде, потім докажеш, — перервав нараз Морстон. — Поглянь, нас зустрічає начальник російської станції.

Кирило, що уважно слухав американця, також глянув уперед. Від громади корабля до них назустріч крокував Бардов разом з учасниками четвертої та п’ятої змін.

Американці явно поспішали. Морстон, що очолював їхню групу, відхилив навіть запрошення Бардова відвідати Базу.

— Звідси до вашої Бази далеченько, — пояснив він свою відмову, — а нас ще чекає робота на зворотному шляху. І ми мусимо повернутися до себе завидна. У планетольота дуже напружений графік. Завтра полетять наші геологи. Та й у вас перед стартом справ чимало…

Коли американський планетоліт відлетів, Геворг сказав Кирилові:

— Пір’ячко в них на писку, ось що. Підкинули напівтруп і втекли…

— Поясни свій геніальний здогад.

— Не розумієш? Усі ці так звані «примари»… — їх робота… А Енріке — морська свинка. На ньому відпрацьовувалася «методика». Тепер кінці у воду, особливо якщо він стане трупом під час польоту. На Землі нашим ще доведеться доводити, що до чого… І виправдовуватися, якщо не довезуть.

— Але навіщо?

— Що навіщо?

— Навіщо б їм усе це?

Геворг посміхнувся:

— Наразі не знаю. Може, пізніше зрозуміємо? Не виключений і примітив: хочуть налякати, щоб ми згорнули роботи… Наш головний космодром вибраний не випадково… Й ущелина Копрат підозріла. Один з найглибших розрізів марсіанської кори. Там вони щось пронюхали, а космодром — удар нижче пояса.

— Занадто мудровано! Підозрілість ніколи не сприяла проникливості, Геворгу.

— У мене теж з’являлася подібна думка, — відзначив Мак, що мовчки слухала їхню розмову. — Потім я її відхилив. Адже, по суті, «фантом Азарія» не загроза, навіть не застереження. Це радше запрошення, заклик, обіцянка чогось… Він здатний викликати цікавість, інтерес, але не страх.

— І лише попутно перевертає мізки, позбавляє людину розуму, — додав Геворг.

— Це побічні явища, ймовірно пов’язані з випромінюванням, відповідальним за сам феномен. Переконаний, що знайдеться спосіб нейтралізувати їх.

— Якщо нас раніше не спостигне доля Азарія й Енріке.

— Я зовсім не стверджую, Геворгу, що небезпеки не існує, — блакитні очі Мака мовби закрижаніли, — адже ми гадки не маємо, які ще випромінювання, окрім тих, що відомі, пронизують усіх нас на цій планеті. Можливо, «поле», в якому виникає «фантом Азарія», існує тут постійно. Існує і постійно впливає на нас. Подібно до радіоактивності — до того, як її навчилися вимірювати; подібно до гравітації, нарешті, яку ми навчилися створювати штучно, хоча гадки не маємо, що вона таке. Локальні порушення невідомого тутешнього «поля» — природні, а можливо, навіть штучні, призводять до виникнення фантомів…

— Все-таки допускаєш штучні, — осміхнувся Геворг.

— Не виключено, але й не пов’язую їх із нашими сусідами.

— Тоді хто?

— Не знаю. Також не знаю, як і ти, коли тебе запитали, навіщо цим займатися американцям…

У мозку Кирила немов палахнула блискавка. Це було мов осяяння… Думки помчали з нестримною швидкістю: «Ну звісно… Штучне збудження невідомого «поля»… Заклик… Обіцянка… Що за світла голова в Мака!.. Треба лише все добре продумати, обговорити з ним… Це, безумовно, шлях уперед… Уперед… Але де шукати джерело сигналів? У космосі? Під кригою? У глибинах Марса?..»

Кирило насилу перевів подих. Поглянув на співрозмовників. Вони мовчали.

— Ти зараз видав геніальну думку, Маку. — Той стрепенувся і здивовано поглянув на Кирила. — Геніальну… — повторив Кирило. — Але спочатку скажіть мені, якщо хтось із вас знає, наскільки важко технічно в наших умовах відтворити штучним шляхом «фантом Азарія»? Звісно, не сам фантом, його модель.

Мак здивовано знизав плечима.

— Модель зовсім не важко, — запевнив Геворг, посміхаючись. — Потрібна хороша лазерна камера, наприклад, із тих, що застосовуються при сучасних кінозйомках, але… враховуючи особливості тутешньої атмосфери, дещо видозмінена.

— На Базі або на «Вітрі часу» така є?

Геворг на мить задумався:

— Такої немає. Але в лабораторії, навіть у своїй лабораторії на Базі, я, ймовірно, зміг би продемонструвати вам оптичну модель «фантома Азарія» у зменшеному масштабі.

— Зроби це обов’язково, Геворгу, — попросив Кирило. — Це зараз дуже важливо.

— Що за це матиму?

— Співавторство у відкритті, у вражаючому відкритті, на порозі якого ми, можливо, опинилися… завдяки Маку.

— Завдяки мені? — щиро здивувався Мак.

— Тобі й декому ще…

— Ти починаєш говорити загадками, Кіре.

— Я щось також… перестаю розуміти, — спохмурнів Геворг.

— Потерпіть… На Марсі й навколо приховано більше, ніж сниться вашій мудрості, колеги, — урочисто процитував Кирило. — Сказано у Шекспіра, щоправда, не зовсім так, але суть саме в цьому…

Лабораторну модель «фантома Азарія» Геворгу вдалося продемонструвати лише через тиждень після старту «Вітру часу». Демонстрація відбулася в кают-компанії Бази у присутності всіх учасників п’ятої зміни.

За сигналом Геворга було вимкнене головне освітлення, і над круглим центральним столом у напівтемряві кают-компанії раптом з’явилася яскраво освітлена фігурка у блакитному скафандрі. Вона зробила декілька кроків у повітрі, обернулася і, широко розвівши руки, привітала присутніх поклоном.

— Це був Кирило, — оголосив Геворг, коли фігурка зникла і знову увімкнули освітлення. — Провести зйомку лазерною стереокамерою вдалося лише вчора біля лабораторного корпусу.

— А що заважало? — запитав шефуня.

Гезорг усміхнувся.

— Досконалість моєї апаратури. Камера, якою знімалося зображення, призначена для інших цілей. Її довелося… модернізувати.

— Після чого її вже не можна буде використовувати за призначенням, — буркнув шефуня. — Я правильно зрозумів?

— Майже… Та зате можна показувати ось такі фокуси.

— Ви вважаєте, «фантом Азарія» мав подібну… природу?

Геворг знову посміхнувся.

— Не виключено. Лише апаратура була потужніша.

— Потужніша? А на скільки?

— Ну, це можна підрахувати, — Геворг задумався, прикидаючи подумки. — «Потужніша» — не зовсім точно. Різниця на декілька порядків.

— Чудово. — Шефуня почав погладжувати бороду. — І де ж така лазерна «гармата» могла знаходитися?

— Де завгодно, це залежить від потужності.

— Але в межах прямої видимості? Адже ми маємо справу із зображенням у видимих променях спектру.

Геворг похитав головою:

— Не обов’язково. Це залежить від конструкції й потужності випромінювача. Могли бути використані будь-які електромагнітні коливання з багаторазовими відбиваннями і заломленнями. Трансформація у хвилі видимої частини спектру могла відбутися після останнього відбивання чи заломлення.

— А побічні явища? Вражаюча дія на мозок, нервову систему?

Очі Геворга хитро зблиснули:

— Це питання до медиків, шановний шефе. Не беруся відповідати, хоча не виключаю, що «побічні явища» залежать від потужності використаної апаратури.

Кирило вже приготувався заговорити, але його випередив Сергій — енергетик і радіоастроном.

— Я підрахував, — сказав він, ні на кого не дивлячись, — необхідну потужність випромінювання для відтворення фантома з тим вражаючим «жорстким» ефектом, який імовірно відчув на собі Азарій… Навіть при відстані в десять кілометрів потужність випромінювача має бути у сто мільйонів разів більша від тієї, яку використовував Геворг. Подібними потужностями ніхто на Марсі не володіє: ані ми, ані американці… У радіусі десяти кілометрів від космодрому нічого подібного, звісно, не могло бути; і не лише в десяти, в ста і в тисячі кілометрів — також.

Запала довга мовчанка.

— Що сильніший і проникливіший наш розум, то виразніше відчуває він своє безсилля, — прогудів нарешті шефуня. — Чи знайдуться охочі спростувати Монтеня[114]?

«Ні, далебі, мені зарано вискакувати зі своєю гіпотезою, — подумав Кирило, — треба дочекатися нового прояву фантома, зробити заміри… Добре, що Сергій виступив із розрахунками. Не знав, що ця історія його так зацікавила. Доведеться побалакати і з ним… Але якщо він не помиляється, космічний варіант виключений і тоді…»

— Ну а відповідальний виконавець із проблеми «фантом Азарія» скаже нам сьогодні щось?

Кирило здригнувся, підняв голову. Твердий погляд шефуні був спрямований просто на нього.

Ще мить він вагався. Казати чи ні?..

— Ні, — почав він поволі, — надійними даними, які могли б зацікавити присутніх, у світлі… експерименту колеги Геворга, я поки не володію. «Фантом Азарія» більше не спостерігався, американські дослідники не змогли або… не захотіли повідомити нічого нового. По суті справи, ми навіть не знаємо, чим викликане захворювання доктора Енріке Кенбі. У його карті лише фіксація спостережень лікаря й ані слова про можливі причини… Галюцинації згадуються, але які саме — невідомо. Схожість зі станом Азарія має місце, але лише схожість. Через дев’ятнадцять днів я мушу подати на ваше затвердження програму досліджень із проблеми «фантом Азарія». Не викликає сумніву, що до цього треба побувати в американців.

— Все правильно, — спокійно констатував шефуня, — значить, завтра ви й вирушите до них… разом з Максимом. Із Джіксом я домовлюся…

Домовлятися з Невілом Джіксом шефуні не довелося. Щойно закінчилося засідання, черговий оператор поста управління Бази попросив професора Бардова терміново спуститися в радіорубку. Шефуня повернувся в кают-компанію через декілька хвилин. Його широка червона фізіономія сяяла від задоволення.

— Самі завітають сьогодні увечері, — повідомив він Кирилові. — Я маю на увазі американців, — пояснив він після невеликої паузи. — Морстон і ще один… Джікс просить допомогти… Допоможемо, звісно… Отож готуйтеся, Кіре… Завтра вранці полетите.

Проте виліт довелося відкласти… Вночі почався ураган. До ранку він посилився. Захисні півсферичні куполи здригалися від страхітливих поривів вітру. Настав світанок, але навколо Бази все тонуло в густій червоно-бурій імлі, що зрідка прорізалася фіолетовими сполохами електричних розрядів.

Морстон, що прилетів увечері, ночував на Базі. Його супутник залишився на планетольоті, який американці посадили у плоскій улоговині, за декілька сотень метрів на північ від споруд Бази.

За сніданком, прислухаючись до гуркоту й завивання урагану, Морстон стривожено похитував головою.

— Непокоїтеся про вашого товариша? — запитав Мак. — Треба було і йому ночувати тут. Даремно він відмовився.

— Електричні розряди… У нас таких гроз не буває. Звідки тут стільки електрики?

— Ваша станція розташована набагато вище — в гірському районі, — сказав Бардов. — Із півночі вас прикриває вулканічний масив. А ми — на краю рівнини, відкритої на північ. Коли урагани бувають особливо сильні, вони приходять з півночі. Як і цей.

— На Землі грози сильніші в горах, — відзначив Морстон.

— Також не скрізь… Ну а тут свої «марсіанські» закони. Ми в них ще не розібралися.

— Мені іноді починає здаватися, — Морстон ретельно розмішував цукор у горнятку кави, — що ми поквапилися з дослідженнями Марса. В усякому разі, з організацією тут постійно діючих станцій. Горішок ще не на зуби нинішньому поколінню вчених. Років через п’ятдесят-сто з іншою технікою, іншими знаннями, стійкішою психікою — ще якось може. А зараз, — він похитав головою, — суцільні загадки… і… нерідко прорахунки.

— У нас також, — кивнув Бардов, — але починати було треба. І коли б не почали, першим довелося б через усе це пройти. На те вони й перші… А що, власне, у вас трапилося, колего? Джікс учора попросив прислати нашого лікаря. Ви сказали, що украй бажаний приліт фахівця з фізики атмосфери. Кого відрядити з вами, коли закінчиться ураган?

— Бачте, — Морстон похнюпився, — відверто кажучи, нам потрібна допомогу і лікаря й фізика, і навіть не знаю, чия важливіша. Але, ми розуміємо, у вас свої завдання; тому вирішуйте самі, кого можете відпустити… Якщо говорити про оптимальний варіант… — Він затнувся.

— Ну то який же оптимальний варіант? — прогудів шефуня, погладжуючи бороду.

Морстон важко зітхнув:

— Професор Джікс просив передати вам, що всі ми украй зацікавлені у вашому особистому приїзді, пане Бардов. Украй… Ніхто краще від вас не знає цієї клятої планети. Вона підносить сюрприз за сюрпризом… Ми нещодавно виявили сліди якихось прибульців із космосу, але… Розумієте, це важко пояснити, треба дивитися на місці…

— Ваш Енріке Кенбі погорів саме на цьому? — жорстко запитав Бардов.

— Т-так, — процідив Морстон, — на жаль, не лише він…

— Шкода, що не сказали відразу!

— У нас не було єдиної точки зору, сер.

— Ймовірно, її не існує й зараз?

Морстон мовчки знизав плечима.

— Гаразд, ми летимо з вами, як тільки стихне ураган. Учотирьох.

— Дякую, — Морстон нервово відкашлявся, — від імені Джікса і… мого… і взагалі всіх нас…

Цього разу ураган не стихав цілий тиждень, І весь тиждень не вдавалося встановити радіозв’язок не лише з американською станцією, але і з планетольотом, який знаходився всього в декількох сотнях метрів від Бази. Не могло бути й мови про те, щоб вийти назовні навіть і в скафандрах вищого захисту. Ураган здійняв у повітря страхітливу кількість піску й куряви. Пітьма панувала повна. Ця непроникна, виюча круговерть була так насичена електрикою, що весь метал на захисних куполах споруд Бази світився зловісним блакитнувато-фіолетовим сяйвом. Зверху часом долинали важкі гуркоти грому, але блискавок уже не було видно — настільки щільною стала пилова завіса.

За тиждень вимушеного сидіння на Базі Кирило не один раз намагався «розговорити» Морстона. Проте той, отримавши згоду Бардова, знову замкнувся у своїй шкаралупі, відбуваючись загальними фразами й обіцянкою все показати й пояснити на місці.

— Моя розповідь вас не переконає, — казав він, — а налаштувати скептично може. Краще відразу побачити самому…

Ураган почав стихати на восьму добу. Незабаром вдалося уловити радіо планетольота. Супутник Морстона викликав свою станцію, але його там, либонь, не чули. Не реагував він і на виклики Бази.

— Його ледве чутно, — сказав Морстону черговий оператора, — хоча він зовсім поряд…

— Давайте я спробую, — запропонував Морстон.

Після багатьох спроб йому вдалося встановити зв’язок з планетольотом. Вислухавши повідомлення звідти, Морстон присвиснув:

— Він у пастці. Планетоліт засинало повністю.

Звільнення американського корабля з піщаного полону зайняло цілий день. Ще день пішов на розчищення злітної смуги. Для цього довелося пустити в хід усю наземну техніку, наявну на Базі.

— Ми вибрали дуже невдале місце для посадки, — зізнався Морстон, коли все було нарешті готове до старту й учасники перельоту зібралися біля американського корабля.

— Даремно відмовилися скористатися нашим ангаром, — відзначив Мак.

— Хто міг думати, що прийде такий ураган.

— Тут завжди треба бути готовим до будь-якої несподіванки, — сказав Бардов, — особливо з боку погоди. Ми ще тільки-тільки почали розробляти методику короткострокового прогнозу. А в історії з вашим планетольотом найбільше, звісно, винен я. Як дбайливому господареві, мені слід було наполягти, щоб ви скористалися ангаром.

— Ви дуже люб’язні, містере Бардов, — блідо посміхнувся Морстон, — винен я, вірніше, моє небажання завдавати вам зайвого клопоту… з ангаром… На щастя, завдяки вашій дружній допомозі все закінчилося щасливо… Ну, якщо всі готові, прошу.

Він указав на планетоліт.

Бардов, Мак, Кирило і Геворг — один за одним піднялися по відкидному трапу і, затримавшись ненадовго в шлюзовій камері, пройшли в салон корабля.

Переліт на американську станцію минув без пригод. Летіли не дуже високо, але внизу все було запнуто пиловою завісою, яка ще не осіла після недавнього урагану. Тому сподівання Кирила побачити зверху каньйон Копрат, озеро Фенікса, Гордіїв Вузол, Амазонію цього разу не виправдалися. Лише перед посадкою Кирило розгледів унизу в червонуватих променях призахідного сонця хаотичне скупчення зубчастих бурих гребенів, розділених глибокими ущелинами; в ущелинах уже залягли густі лілові тіні.

Споруди американської станції промайнули в улоговині біля підніжжя цеглисто-червоного плато, на яке опустився планетоліт. Пробігши по плато близько кілометра, корабель раптом нахилився й пірнув кудись униз у темряву.

— Ми в підземному ангарі нашої станції, — почувся голос Морстона. — Шоломи одягати не треба. Ангар герметизований.

В ілюмінаторах корабля спалахнуло яскраве електричне світло. Кирило побачив сіру бетонну підлогу й бетонні стіни просторої зали. Віддалік стояв гурт людей у звичайних робочих комбінезонах. У центрі його виділявся високий смагляволиций чоловік у великих окулярах, із цілком білим волоссям.

— Це професор Невіл Джікс, — сказав за спиною Кирила Морстон. — Дозвольте привітати вас, панове, на території Сполучених Штатів Америки на Марсі.

Планетоліт уповільнив рух, здригнувся й зупинився.

Перша робоча зустріч відбулася наступного ранку відразу після сніданку. Професор Невіл Джікс запросив чотирьох гостей зайняти місця за круглим столом у невеликому салоні, поряд із його кабінетом. З американського боку на зустрічі були присутні також четверо. Окрім Джікса, Морстона та Фреда, який і тут не розлучався з димчастими окулярами, ще Грідлі.

Він зайшов у салон останнім, і Джікс відрекомендував його як свого заступника. Грідлі мовчки вклонився і зайняв місце навпроти Кирила. Ані вчора увечері, коли Джікс показував гостям американську станцію, ані вранці за сніданком Кирило його не бачив. У Грідлі було широке бліде обличчя, здивовано зведені брови, загострений довгий ніс. Світле волосся він гладко зачісував назад, ймовірно, від цього вуха здавалися ледь відстовбурченими. Зустрівшись поглядом з Кирилом, Грідлі відвів очі й почав неголосно постукувати пальцями по столу.

— Дозвольте мені відкрити наше засідання, — почав професор Джікс, піднімаючись зі свого місця. — Перш за все я хотів би ще раз привітати наших дорогих радянських гостей і подякувати за прибуття.

Він уклонився, обвів поглядом присутніх і додав:

— Враховуючи висоту наших стель, пропоную далі розмовляти сидячи. — Він поплескав долонею стелю над головою й опустився у крісло.

— Отже, з чого ж ми почнемо? — продовжував він, дивлячись поверх окулярів на Бардова.

— Можливо, з найголовнішого? — в тон йому відповів шефуня.

— Далебі, все-таки ні, — задумливо сказав Джікс. — Головне — наші постраждалі товариші… Але вони — наслідок. Якщо не буде заперечень, я б волів почати з причини. Причина знаходиться тут, — він указав на масивні дверцята стінного сейфа, — зараз я її вам покажу.

Він знову підвівся з-за столу, підійшов до сейфа і після декількох маніпуляцій із диском шифру поволі відчинив дверцята. Звідкись із глибини сейфа він дістав невелику картонну коробочку і повернувся з нею до столу.

— Ось вона, наша дивна знахідка й наше горе, — продовжував він, поставивши коробку на стіл і підсовуючи її до Бардова, — уламок напівпрозорого білого кристала. Схоже на земний кварц, чи не так? І виглядає так само нешкідливо. Але це лише видимість. Суть цілком диявольська і наразі видається цілковитою загадкою, причому загадкою із пасткою… Тобто зараз у даних умовах ці уламки німі й цілком нешкідливі, — додав він, помітивши, що гості мимоволі відсунулися від коробки. — Не сумнівайтеся, вже перевірялося багато разів. Я їх тримав навіть у себе під подушкою, і як бачите — нічого…

Річ у тім, що необхідний, — він затнувся, — вочевидь, необхідний, особливий стан тутешньої атмосфери і певне орієнтування цих кристалів щодо прямих сонячних променів. Лише за цих сприяючих умов кристали починають виділяти вміщену в них інформацію і… стають небезпечними. Ми працювали з ними емпірично[115] і параметрів найбільшого сприяння, ймовірно, не знаємо. Проте не виключено, що в цьому останньому випадку вони найбільш небезпечні.

Сама ця знахідка, — Джікс указав на коробку з білими уламками, — певною мірою випадкова, проте при детальних геологічних дослідженнях рано чи пізно вона, ймовірно, була б зроблена. І я переконаний, з подібними «кристалами» дослідники Марса ще зустрінуться.

Даруйте, що розповідаю не дуже систематично, але ця матерія така — з чого не почни, все одно виникає безліч питань. Із чого все почалося? Наші геологи деякий час тому при польових дослідженнях спостерігали дивний міраж — настільки дивний, що схильні були прийняти його за галюцинацію…

— І що ж це було? — запитав Бардов, тому що Джікс раптом замовк і задумався.

— А був це, уявіть, якийсь космодром у мить старту космічного корабля, але цілком неземного типу — щось на кшталт гігантської півсфери з вертикальним зльотом. Спостерігалося це диво всього з півхвилини і поступово зникло, тому що сонце почало заходити за край урвища.

— І було це в каньйоні Копрат? — швидко запитав Мак.

— Уявіть собі, так, — здивувався Джікс, — а ви, пробачте, також спостерігали там щось подібне?

Мак заперечно труснув головою.

— Я гадаю, нам поки не слід перебивати професора, — відзначив Бардов, несхвально поглядаючи на Мака.

— Ні-ні, прошу вас, — запротестував Джікс, — питайте, питайте все, що вас зацікавить. Я можу пропустити щось істотне. Ми тут уже стільки разів усе це обговорювали…

Він зробив довгу паузу, але питань не надійшло, і він продовжував:

— Пригода з геологами дуже зацікавила доктора Енріке Кенбі — того самого, якого довелося з вашою допомогою відправити на Землю. Кілька разів він виїжджав разом з геологами в Копрат. Вони показали йому місце, звідки бачили міраж. Він влаштував там спостережний пункт, і врешті-решт упіймав цей феномен. Уперше спостерігав його також при низькому сонці близько десяти хвилин, провів навіть кінозйомку, але плівка виявилася засвіченою. На жаль, спочатку ніхто не надав значення засвіченій кіноплівці… Енріке продовжував дослідження. Він узагалі був фанатиком науки і вже якщо чимось захоплювався, зупинити його було неможливо. Його пошук ми спочатку не сприймали серйозно, — Джікс зітхнув, — це також було помилкою, насамперед моєю…

— Історія повторюється, — пробурмотів Бардов.

— З’ясувалося, що виникнення міражу залежить не лише від положення сонця, — продовжував Джікс, допитливо поглядаючи на Бардова, — але й ще від ряду чинників, зокрема від стану верхніх шарів іоносфери[116]. На жаль, Кенбі майже не вів записів… Після того, як він вибув з ладу, ми блукали напотемки… Він врешті-решт визначив найбільш вірогідне місце в урвищі каньйону, яке з його точки зору було відповідальне за виникнення… міражу. Там нічого примітного не виявилося. Залягав шар червонуватого пісковику з дрібною галькою, що нічим не вирізнявся серед інших гірських порід, які складають північну стіну каньйону. Проте, коли Кенбі прикрив це місце темним екраном, міраж виникати перестав. Прибрали екран — міраж з’явився, але на дуже короткий час. Річ у тім, що дні ставали коротшими, сонце заходило все раніше, й умови освітленості цієї частини каньйону ставали все менш сприятливими. Ймовірно, слід було зачекати до весни, та Енріке чекати не вмів. На його прохання геологи зрізали частину підозрілого шару. Пробу привезли сюди, почали досліджувати. Нічого незвичайного в ній не виявилося, окрім одної-єдиної гальки, яка яскраво світилася при опромінюванні ультрафіолетом. На Землі таке світіння, як ви, звісно, знаєте — одна з ознак алмазу. Галькою зайнявся наш мінералог. Незважаючи на високу твердість, це був не алмаз. Більше того, склад речовини виявився настільки незвичайним і складним, що виникла думка… про її штучне походження. Тоді галькою повторно зацікавився Енріке і встановив, що й вона, і будь-який з її уламків за певних умов прямого сонячного освітлення стає джерелом… — Джікс зробив довгу паузу, мабуть, підшукуючи найбільш точне визначення.

— Фантома? — підказав Бардов.

— Якщо завгодно, — кивнув Джікс, — або — певної кількості інформації. Ми всі — й мої колеги, присутні тут, і решта співробітників станції неодноразово були свідками експериментів Енріке Кенбі з цією речовиною. Мушу сказати, що видовище безгучно злітаючого гігантського космічного корабля вражає. Щоправда, спектакль удавався не завжди. Іноді фантом не виникав…

— Значить, тут, — Бардов покрутив у пальцях один з білих уламків, — відображений лише старт якогось корабля?

— Не лише, — відказав Джікс, — Енріке вдавалося отримувати і ще якісь зорові сигнали — хаотичну суміш барв, подібну до різноколірного полум’я. Вони не розшифровуються. Ми вам усе це продемонструємо, якщо, звісно, не боїтеся. Річ у тім, що інформація, вміщена в цих уламках, не обмежується зоровим рядом. Ми знаємо тепер, що й сама речовина, і створювана нею оптична модель, або фантом, у свою чергу, стають джерелом якогось випромінювання, небезпечного, а можливо, і згубного для людського мозку й нервової системи. Ми всі, в тій чи іншій мірі, уражені цим випромінюванням і, відверто кажучи, я не певен… чи доіснуємо у нормальному стані до прильоту нашого корабля. Прискорити його появу, як ви знаєте, неможливо. Нам залишається лише сподіватися на провидіння і… вашу допомогу… Саме тому я розповідаю про все так детально й відверто. Критична доза цього невідомого випромінювання наразі невідома. Не знаємо ми й характеру ураження та міри незворотності наслідків. Я спочатку гадав, що лише Енріке перебрав міру. Ні… За останні тижні погіршав стан ще декількох наших товаришів, разом з якими Енріке займався вивченням кристалів. У нас, — Джікс зітхнув, — двоє важкохворих. Ще в одного — початкові симптоми захворювання. І взагалі…

Бардов спохмурнів, рухом руки перервав Джікса.

— На Землю повідомили про це?

— Ні… Наразі ні. Якщо Енріке доставлять живим, тоді повідомимо… Що самі знатимемо на той час. Попереду ще майже три земні місяці. Я не хотів піднімати тривогу передчасно.

— Обговоримо ситуацію, — запропонував шефуня. — Ваші міркування?

За добу, проведену на американській станції, вони вперше зібралися учотирьох у кімнаті, відведеній Бардову.

— А як тут з додатковими вухами? — поцікавився Геворг.

— Яке це має значення, — шефуня поморщився, — ми всі сидимо в одному човні…

— Який може піти на дно?

— Якщо не дотримуватися осторог…

— Геть як на Землі! — Геворг усміхнувся. — Моя думка: якщо розповідь Джікса правда — вони наламали дров.

— Що далі?

— Вони зобов’язані були розповісти про все перед відправкою Енріке Кенбі.

— Що змінилося б? Характер ураження неясний і зараз. Аналогія зі станом Азарія очевидна. Про Азарія ми повідомили все, що знали, — шефуня знизав масивними плечима, — річ не в цьому.

— Звісно, — підтвердив Кирило, — почуте сьогодні — деталі. Ти, Геворгу, шукав джерело фантомів. Американці його надали. Завтра побачимо в дії…

— Хто не боїться, — Геворг підморгнув.

— По суті, ми не дізналися нічого нового, — продовжував Кирило. — Без зайвої скромності можу сказати, я підозрював щось подібне…

— Ну силач! — вигукнув Геворг. — Значить, ти і про космічних прибульців здогадувався? Молодець!

— Прибульці ні до чого. Не в них річ. Головне зараз люди…

— Як ні до чого? А хто камінчики підкинув?

— Зачекай, Геворгу, — різко зупинив фізика Мак. — Кір слушно каже… Ми з ним оглянули сьогодні постраждалих. Двоє у важкому стані, майже як Енріке, коли його привезли до нас. А ще два тижні тому ці хлопці почували себе цілком пристойно. Випромінювання, пов’язане з фантомами, діє не відразу, його наслідки, що спочатку здаються незначними, відтак наростають, мов лавина. Вражаються якісь вузли центральної нервової системи: спочатку — кори великих півкуль, відтак спинного мозку. Фінал — параліч.

Я наразі не бачу радикального способу і засобів зупинити цю лавину. В усякому разі тут… Ймовірно, існує гранична допустима доза опромінювання, але ми її не знаємо, тому що нічого не можемо виміряти. Кір вважає дещо інакше, але хай він сам скаже…

— Ситуація справді дуже важка, — почав Кирило, але я думаю так: ці білі кристали — носії інформації, закладеної в них розумом. Ми зараз не знаємо, хто заклав інформацію. Важливе інше: це послання розуму розумові… Значить, воно не може, — не повинно супроводитися спробою заподіяти зло. Інакше воно безцільне. А безцільне зло — зброя недоумків.

Фантом — німий зоровий образ — лише частина інформації, можливо, не найголовніша. Таємниче випромінювання — друга частина, яка, ймовірно, має сприйматися безпосередньо мозком, але… наш мозок або для цього не пристосований, або… ще не навчився сприймати подібну інформацію; це призводить до травм центральної нервової системи — травм і захворювання…

Мені чомусь видається вірогіднішим друге припущення: наш мозок наразі не справляється з потоком цієї інформації. Принципової несумісності не повинно бути, адже сприймаємо ж ми зоровий образ. Значить… Значить, треба допомогти мозку освоїтися зі всім потоком інформації. Як? Не знаю… Треба думати…

— Спокусливо, — відзначив шефуня. — Але як небезпечно! В цьому випадку шлях один — ризикувати… Азарій, і Енріке, і тутешні хлопці ризикнули… Що вийшло?

— Вони ризикували усліпу, — заперечив Кирило, — а треба подумавши, розумно…

— Можна, звісно, спробувати й розумом, — усміхнувся Геворг, — лише де його стільки взяти до завтра

Проте ані наступного дня, ані протягом цілого тижня, поки Бардов і його супутники залишалися гостями американців, спостерігати фантом не вдалося. Або уламки білого кристала раптом утратили свою дивовижну властивість, або щось змінилося в атмосфері планети, але фантом виникати перестав, хоча умови сонячного освітлення всі ці дні залишалися сприятливими.

Джікс виглядав цілковито збентеженим. Його помічники збилися з ніг, без кінця змінюючи положення гоніометрів[117], у яких були закріплені уламки загадкової білої гальки.

— Не розумію, — сказав Джікс у останній вечір, коли всі зібралися в кают-компанії американської бази, — просто не розумію… Немов вони самі розумні й вирішили раптом проявити впертість.

Він указав на коробку, в якій лежали білі уламки.

— Раніше ми без особливих зусиль отримували зображення, — додав Морстон, — наприклад, від оцих шматочків, позначених зеленою тушшю.

Він обережно торкнувся пальцем декількох уламків.

— За минулий тиждень ми перепробували всі уламки, аж до найдрібніших, — хрипко відзначив Фред, — ще одна загадка…

— Ми передамо вам половину уламків, — сказав Джікс, — ви зможете працювати з ними у себе, а ми продовжимо дослідження тут. Можливо, вдасться знову активізувати їх. У разі успіху відразу повідомимо. І ви також повідомляйте.

— Певна річ, — кивнув Бардов.

— Навіщо ж половину, — спохмурнів Грідлі, — ймовірно, вистачить декількох шматочків, наприклад, два із зеленими позначками і дві-три дрібніші крупинки. Тим більше що невідомо…

— Ні, половину, — різко перебив Джікс. — Продовжуватимемо дослідження на паритетних[118] засадах. Якщо вони виявлять щось подібне, то повідомлять нас.

— Певна річ, — знову підтвердив Бардов, погладжуючи бороду.

— На жаль, наші друзі завтра покидають нас, — продовжував Джікс, — тому розділимо матеріал зараз. Давайте терези, Гіббі.

Мовчазний Гіббі поставив на стіл аптекарські терези і під уважним поглядом Джікса розділив уміст картонної коробочки на дві рівні наважки. Одну Джікс пересипав у сіру металеву коробочку і вручив Бардову, другу сховав у сейф.

— Ваша коробка свинцева, — пояснив Джікс, — але це про всяк випадок. Доти, поки на вміщені тут крупинки не впадуть прямі сонячні промені, вони нейтральні і, вочевидь, нешкідливі для людини.

— В усякому разі не випромінюють нічого, що ми вміємо фіксувати, — додав Фред.

— Ймовірно, дещо залежить від індивідуальних особливостей людського мозку, — відзначив Кирило. — Один з ваших хворих учора розповів мені, що в нього з’являвся дивний неспокій і навіть щось схоже на галюцинації, коли він довго дивився на ці уламки в закритому приміщенні.

— У кого? — насторожився Грідлі.

— Його звуть Джері.

— А, — кивнув Джікс. — Джером Гібсон — наш хімік. Він намагався встановити склад і структуру цієї речовини, але з’ясував лише їх надзвичайну складність. На жаль, Джером натура вельми емоційна, і ці його… відчуття… Вони дуже суб’єктивні, колего.

— Звичайно, — погодився Кирило, — тому я й згадав про індивідуальні властивості. Їх слід мати на увазі. До речі, стан Джерома в останні дні помітно покращав…

— Лікування, запропоноване вами і колегою Максимом, допомогло всім без винятку, — вклонився Джікс, — я і ми всі безмежно вдячні й тепер оптимістичніше дивимося вперед…

— Проте милуванням тутешніми фантомами, якщо вони знову з’являться, не зловживайте, — порадив Бардов. — У нас кажуть: береженого бог береже.

— У нас також, — усміхнувся Джікс. — А ще: помилки добре вчать.

У Кирила раптом зарябило в очах. Він примружився, а коли знову розплющив очі, над столом кают-компанії поволі пропливали напівпрозорі людиноподібні постаті у райдужному розмаяному вбранні. Невіл Джікс щось говорив, вочевидь відповідаючи Бардову. Сенс його слів не доходив до свідомості. Кирило зупиненим поглядом вдивлявся у дивні видива. А вони все пливли — поволі, безшумно, мов туман над земними болотами в тихі осінні вечори. Непокоїла все дужче якась думка, але сенс її вислизав від свідомості. Нарешті Кирило збагнув, про що думає, — чи бачать це решта?

Тієї ж миті видиво зникло. До слуху долинули слова Джікса.

— Звісно, ми зробимо все, що в наших силах, і регулярно повідомлятимемо…

Насторожений погляд Кирила пробіг по обличчях присутніх: ввічлива байдужість, утома…

Шефуня, підперши долонею масивну голову, слухав Джікса.

Здається, ніхто не бачив. Лише він сам… Але тоді, що це таке?.. Кирило закусив губу. Може, і в нього починається?.. Може, це заразливо? Він знову поглянув туди, де щойно бачив це, і тут помітив, що за ним уважно спостерігає Геворг.

Вони повернулися до себе на станцію «Марс-1» наступного дня. Металеву коробочку з крупинками загадкового кристала шефуня передав Геворгу.

— Спробуйте воскресити фантом, — сказав він, погладжуючи бороду, — з граничною обережністю, звісно, з повним дотриманням особистої безпеки.

— Якщо тут не липа, — усміхнувся Геворг.

— Не вірите їм?

— Ні…

— І все-таки — гранична обережність… А від вас, колего, — шефуня обернувся до Кирила, — через тиждень чекаю пропозиції і програму.

Минуло чотири дні. Геворг загадково мовчав. На прямі питання відповідав скептичною посмішкою й порадою — «потерпіти трохи». Відтак він зник на добу.

Кирило і Мак обговорювали складений Кирилом проект програми, коли у двері кабіни голосно постукали.

— Прошу! — крикнув Кирило.

Двері відчинилися. На порозі постав Геворг.

— Я тільки-но з Копрата, — оголосив він, заходячи. — Думаю закінчувати комедію…

Він кинув на списані аркуші паперу, що лежали на столі, сіру металеву коробочку…

— Чому не попередив, що їдеш у Копрат, — обурився Кирило. — Я б поїхав з тобою.

— Ні до чого! Це липа, — Геворг показав на коробочку. — Якийсь тутешній мінерал…

— Ти був і в тій печері? — запитав Мак.

— Був. Пробував навіть там. Випробував за ці дні всі можливі варіанти, позаяк погода стоїть сонячна. Все дурниці! Вони нас убрали в шори.

— Але з якою метою?

— Якби я знав…

— А склад цієї речовини? — Кирило узяв двома пальцями коробочку і обережно струсив її.

— Склад, склад… — худе коричневе обличчя Геворга скривила судома, — за фізичними властивостях це кварц. Кожен підтвердить. Хімічним складом я не займався. Не моя справа.

— Джікс згадав про світіння в ультрафіолетових променях…

Геворг заперечно труснув головою:

— Ці уламки не світяться.

— Дивно, — відзначив Кирило, продовжуючи струшувати коробочку. — Не допускаю думки, що це блеф[119]… Навіщо? Адже ми завжди можемо перевірити хімічний склад. І якщо це справді кварц…

— А чи не міг хтось тоді підмінити коробку? — припустив Геворг.

— Грідлі, наприклад? — примружився Мак.

— А чом би й ні. Він явно не хотів, щоб Джікс віддав нам половину.

— Ні, тут щось інше, — задумливо пробурмотів Кирило. — Інше… Так… Зачекай зі своїм викриттям, — звернувся він до Геворга. — День-два… А поки залиш цю штуку мені.

— Будь ласка, — Геворг устав і потягнувся. — Йду спати, — оголосив він. — Останні кілька діб майже не спав…

— Що хочеш із цим робити? — запитав Мак, коли Геворг вийшов.

— Ще не знаю, — Кирило обережно відкрив свинцеву коробочку. — Подумаю… Справді схоже на кварц.

— А уламки з зеленими позначками є?

— Є… Ось вони…

— Я також не допускаю блефу, — відзначив Мак, устаючи. — Вже пізно, Кіре. Мабуть, на сьогодні досить?

Залишившись наодинці, Кирило поринув у роздуми.

«Без сумніву, це ті самі уламки, які на очах у всіх зважував Гіббі, які Джікс пересипав відтак у свинцеву коробочку і вручив шефуні. Чому вони раптом утратили свої дивні властивості? Вже тоді на американській базі відтворити фантом не вдалося. Можливо, річ зовсім не в сонячних променях або не лише в них? Де шукати ключ до того, що зберігають ці уламки? Зберігають протягом десятків чи навіть сотень мільйонів років. Тутешні фантоми теж перестали з’являтися… Як усе це ув’язати в єдину систему?»

Кирило піднявся з-за столу, почав походжати по тісному обширі своєї кабіни; чотири кроки в одному напрямі, чотири у зворотному.

«Естафета розуму… Фаетон, Марс, Земля… Американці стверджують, що абсолютний вік шарів, у яких була знайдена галька, близько 80 мільйонів років. Мезозойська ера Землі… Час динозаврів… Що ми знаємо про земний мезозой[120]? Здавалося б, і багато, і страшенно мало. Загадкові епохи наростаючого розширення Землі, гігантизму форм життя, страхітливих метаморфоз рослин і тварин, велетенських лавових виливів…

Земля раптом почала роздуватися й набухати, мов дозріваючий кокосовий горіх. І, як у дозріваючого кокоса, зовнішня оболонка не витримала, була розірвана на шматки — нинішні континенти. Показався глибинний шар, залікований базальтовими лавами, — нинішнє дно земних океанів. Ймовірно, щось трапилося і з силою тяжіння — гігантські ящери мезозою навряд чи могли б існувати в нинішньому гравітаційному полі Землі. Де шукати слід естафети розуму в хаосі мезозойських перетворень Землі? І пізніше — також нічого до самої Атлантиди[121], про яку ми — люди XXІ століття, — ще продовжуємо сперечатися».

Кирило зупинився, сперся обома руками об край столу, окинув поглядом розкладені на столі папери.

«Проект, пропозиції… Мак, звісно, має рацію… Надто хистко, непереконливо… Значить… Значить, доведеться ще раз почати спочатку… Із самого початку. Залишилося три дні і три ночі. Має вистачити…»

Кирило опустився в крісло, різким рухом відсунув списані аркуші і, поклавши перед собою чисті, почав швидко писати:

Кирило не вклався у відведений час — говорив майже годину. Всупереч звичаю, Бардов не зробив зауваження, а продовжував уважно слухати, погладжуючи бороду. Коли доповідь була закінчена, запала довга мовчанка.

Кирило обвів поглядом обличчя присутніх. У очах Геворга причаїлася іронічна посмішка. Мак кивнув схвально, але ледь насторожено — з чимось, мабуть, був не згоден, хоча ще вчора вони детально обговорили всі деталі проекту. Шефуня відчужено розглядав свинцеву коробочку, що лежала перед ним на столі. Сергій, низько нахиливши голову, щось записував. Решта сиділи нерухомо, дивлячись поверх голови доповідача.

— Американську версію «космічних прибульців» ви, колего, цілком відкидаєте, — напівпитально відзначив Бардов, продовжуючи розглядати коробку з кристалами.

— Так, — підтвердив Кирило. — Ми маємо справу зі слідами тутешньої цивілізації. Треба розгортати подальші пошуки.

— У вашій цікавій «конструкції» найхиткіший щабель — спроба пояснити, чому вони, — шефуня постукав нігтем по свинцевій коробочці, — втратили… активність.

— Це гіпотеза.

— А все решта, колего?

— Решта? — Кирило знизав плечима. — Судити вам… Для мене існування тут у минулому високої цивілізації — факт. Невідомий нам спосіб запису і відтворення інформації також факт. Космічні польоти аборигенів Марса також. І ще багато всього, про що мовилося.

— У кого є питання? — запитав шефуня.

— У мене, — підняв голову Сергій. — Спосіб проходки шахт у крижаній оболонці Марса? Я зрозумів, що шахт має бути декілька…

— Цих шахт буде багато, — заперечив Кирило. — Іншого шляху немає. Все, що зараз стирчить над льодом, над шарами піску і щебеню, це молодий рельєф, вік якого вимірюється тисячоліттями. Нам необхідно проникнути в дольодовиковий час — на десятки мільйонів років у минуле. Шлях один — прокопуватися крізь лід, причому в різних точках планети. Скільки знадобиться шахт, я не знаю, але без них завдання не вирішити. А спосіб проходки, ймовірно, теж один — пропалювати лід спрямованим променем енергії.

— Пробуритися крізь лід не змогли, — відзначив хтось ззаду, — а замахуємося на шахти.

— Це зовсім різні речі, — заперечив Кирило. — Наша бурова установка не пристосована для буріння льоду і не розрахована на такі глибини.

— Але з шахтою, і тим більше з шахтами, буде ще важче, — буркнув Сергій.

— Звичайно. Доведеться конструювати спеціальні енергетичні установки. Пропоную кооперуватися з американцями. Вони напевно продовжуватимуть дослідження. Пояснимо їм нашу точку зору, якщо ви приймете мій проект, і вестимемо роботи спільно. Самим нам такий об’єм гірських робіт, звісно, не провернути.

— Ще питання? — повторив шефуня.

— Дозвольте? — Геворг підняв руку. — Хотілося б усе-таки почути, як у світлі всього сказаного доповідач пояснює появу цілком однакового фантома в печері і на нашому космодромі. Ну і звісно — повне зникнення цього фантома після того, як Азарій спробував наїхати на нього всюдиходом?

Мак нараз стрепенувся й різко труснув німбом рудого волосся, а шефуня з цікавістю поглянув на Кирила.

— Ми чекали цього питання, — спокійно сказав Кирило. — Ми з Маком… Тому я нічого не згадав у доповіді. Відповідай краще ти, Маку.

— Гаразд, — Мак піднявся. — Тим більше що я збирався виступити й зізнатися… Шановні колеги, в появі фантома на космодромі винні ми з Азарієм. Досі я мовчав, тому що сам дізнався про це лише вчора увечері. Звинувачення пред’явив мені він, — Мак указав пальцем на Кирила, — докази виявилися настільки серйозними, що мені не залишалося нічого іншого, як зізнатися. При повторних відвідинах печери ми з Азарієм узяли звідти зразки гірських порід. Узяли їх зі стінок печери — в тому місці, де Азарій бачив фантом, і в інших місцях. Коли ми прилетіли з ущелини Копрат на наш космодром, нам здалося, що зразків надто багато. Всі вони були приблизно однакові, і ми взяли з собою у всюдихід лише частину, решта залишили на краю бетонної плити космодрому. Оскільки в привезених нами на базу зразках нічого цікавого не виявилось, я й думати перестав про другу частину, яку ми кинули на космодромі. Розумієте? А вочевидь, там і залишився той, можливо, єдиний уламок, який… у якому був запис інформації.

— Треба терміново розшукати все, що ви кинули! — вигукнув Геворг.

Мак розвів руками:

— Де шукати? Відтоді над районом космодрому пронеслося кілька ураганів. Місце для космодрому вибиралося так, щоб його не заносив пісок. Перший-таки ураган звіяв казна куди те, що ми кинули. Ми з Кирилом перевірили вчора журнал метеоспостережень. Фантом на космодромі перестав з’являтися після першого ж урагану.

— Гм. Може, є охочі виступити ще з якимось зізнанням? — поцікавився Бардов, обводячи скептичним поглядом присутніх.

— Я ще можу зізнатися, — сказав Кирило. — Тоді — в останній вечір на американській базі — я бачив фантом просто над столом кают-компанії, коли ви трясли коробку.

— Як це «тряс»? — не зрозумів шефуня.

— Струсили кілька разів, відповідаючи Джіксу, а потім опустили її в кишеню комбінезона.

— А нумо розкажіть, дорогенький.

Кирило розповів про напівпрозорі людиноподібні постаті, які привиділися йому на останній зустрічі з американцями.

— А чому тоді не сказав?

— Про що? Я й зараз не знаю, що це було.

— А ти більше не тряс цю коробку? — спохмурнів Бардов. — Останніми днями вона-бо в тебе була…

— Тряс… По-всякому.

— І що?

— Нічого.

— Гм… Нічого немає сильнішого від жаги пізнання й сили сумніву, — відзначив із зітханням шефуня. — Головна наша біда в тому, що саме ці поривання — основа будь-якої наукової діяльності… Так само й на чужій планеті, де навколо самі загадки… Спасибі, Кіре, за цікаву доповідь, за детально розроблений проект. Після невеликої перерви ми все обговоримо й ухвалимо остаточне рішення, з яким вийдемо до американців.

Дискусія на доповідь виявилася запеклою і затягнулася до вечері… Мак потім сказав Кирилові, що на минулій марсівлі подібних полемік не бувало…

Двічі за цей вечір Кирилові починало здаватися, що від його проекту не залишиться каменя на камені. Особливо різко заперечували Геворг і Сергій. Геворг стверджував, що проблеми взагалі не існує, що ні про які «сліди» палеоцивілізації Марса не може бути й мови, що вся річ у людській психіці, психічних захворюваннях, на кшталт тих, які траплялися й на Землі під час полярних зимівель. Тут — в умовах іншої планети — все проявляється різкіше.

— І чим би не виявився цей білий мінерал, — виснував Геворг, указуючи на свинцеву коробочку, — який би не був складний, за твердженням американців, його склад, він не більш, ніж мінерал — творіння природи Марса, а все решта — похідні ось цього кістяного ящика, — Геворг постукав себе пальцем по скроні, — тут і проблеми, і ключі до їх вирішення. У нас схибнулися четверо, у американців справжня епідемія — їм усім привидівся космічний корабель. А в кого тут усе гаразд — немає ні проблем, ні фантомів. Як у мене, наприклад. І я ладен тримати будь-яке парі, що до кінця марсівлі мені нічого не приверзеться. Нічого такого, що не було б справою людських рук — моїх чи будь-кого з вас. Проект усіх цих фантасмагоричних досліджень я пропоную відхилити і займатися нашими реальними програмами. Вивчати атмосферу, будову і склад кори Марса, ну і його зледеніння, звісно, оскільки й воно виявилося реальністю. А так званий «фантом Азарія» залишмо медикам, позаяк інших захворювань тут поки не виявилося.

Сергій, підтримавши в цілому точку зору Геворга, обрушився на технічну частину проекту Кирила. Оперуючи цифрами, він стверджував, що проходка шахт крізь льоди Марса — завдання нездійсненне при нинішньому оснащенні радянської й американської станцій.

— Років через двадцять-тридцять, сконструювавши на Землі відповідну техніку, можна замахнутися на дослідження підлідних просторів Марса, — сказав Сергій, опускаючись у крісло, — але, певна річ, задля корисних копалин, а не для пошуку фантастичної палеоцивілізації… Наразі й на поверхні планети справ вистачає.

Беззастережно підтримав проект лише Мак, але його виступ здався Кирилові розпливчастим і блідим після різких заперечень Геворга й Сергія. Решта, заперечуючи деталі, вимагали перенести центр тяжіння досліджень на поверхню Марса.

Шефуня уважно слухав доповідачів, з його коротких реплік важко було здогадатися, на чий бік він стане.

Кирилові, який кілька разів поривався виступити з роз’ясненням, він говорити не дозволив, відзначивши лише:

— У завершальному слові, дорогенький, скажете… Якщо знадобиться…

Завершальне слово не знадобилося.

Коли потік охочих виступити був вичерпаний, Бардов сказав:

— Спасибі… Спасибі всім за щирість, зацікавленість, запальність. Усі говорили дуже слушно, в міру свого розуміння чи нерозуміння важливості проблеми. До сказаного додати майже нема що. Наукова істина ховається часом у найнесподіваніших місцях; до неї пробираєшся заплутаними й важкими шляхами. Але вона завжди існує. Еге ж… Якщо завоюєш її, вона тобі вже не зрадить… Можна, звісно, відкласти пошук, пославшись на обставини, ніхто нас не осудить за це, окрім нас самих. Проте, гадаю, відкладати не слід. Хто не згоден, у розробці проблеми брати участі не буде. Пропоную затвердити програму як вихідну основу. Допрацьовувати її, звісно, доведеться, це вже деталі. Незгодним можу ще раз надати слово. Є охочі? Немає… Значить, прийняли й ходімо вечеряти.

Сидячи у своїй кабіні за столом, Кирило дивився на загадкові білі уламки. Кілька разів на день він відкривав свинцеву коробку, яка тепер постійно знаходилася в його розпорядженні, і, схилившись над її вмістом, намагався налаштувати себе на контакт із джерелом невідомої інформації.

Кристали німували. Мертва мінеральна субстанція, на вигляд схожа на земний кварц, не озивалася… Спектральні й рентгенівські аналізи, які дозволила здійснити апаратура радянської станції, підтвердили міркування Джерома Гібсона про складність кристалічної структури і складу уламків. Проте до повної розшифровки їх молекулярної будови було безмежно далеко. В умовах Марса завдання залишалося нездійсненним. Мак, що займався рентгенівськими аналізами, висловив припущення, що дуже тонка кристалічна структура загадкової білої субстанції спіральна, що зовсім не було характерним для мінеральних утворень.

— Що ж ви таке, — прошепотів Кирило, — й чому заніміли? Якщо, звісно, саме ви — порушники тутешнього спокою.

Відповідь не приходила… В цій ситуації будь-який пошук на місцевості ставав блуканням у цілковитому мороці, а вірогідність успіху падала до нуля.

За домовленістю з американцями вже можна було б приступати до проходки першої шахти, але вибір місця для неї продовжував викликати запеклі суперечки.

Ретельні пошукові роботи в ущелині Копрат також виявилися безрезультатними. Не було виявлено нічого навіть віддалено схожого на знахідку американців. І «міражі» більше не спостерігалися.

«Немов захряснули ледь прочинені двері, — подумав Кирило, піднімаючись з-за столу. — Чи просто нічого не було?.. Нічого, окрім психічних порушень у частини марсівників».

Через кілька днів «Вітер часу» досягне Землі. Стане відомо про долю постраждалих. Чи вдалося довезти живим Енріке Кенбі? Що з Азарієм і рештою?.. В американців, якщо вірити тому, що сказав при останній зустрічі Морстон, стан очевидців фантомів поліпшується.

«Я також бачив їх у кают-компанії американської бази, — розмірковував Кирило. — Зі мною нічого поки не трапилося. Решта тоді нічого не бачили… А якщо це була галюцинація?»

Кирило із зітханням закрив свинцеву коробочку і прибрав у шухляду столу.

Загадкове тутешнє «поле», існування якого припустив Мак і яке Кирило подумки охрестив «палеоінформаційним полем», ніяк не реагувало на сигнали людського мозку. Білі уламки, якщо вони мали стосунок до цього «поля», на роль підсилювачів чи передавачів думок, вочевидь, не годилися. Може, був потрібен потужніший подразник?

«Який? Магнітний, електричний, рентгенівський? Ще раз спробувати Сонце? Воно тепер не піднімається високо над обрієм. А якщо спробувати північніше — там, де зараз марсіанське літо?» — з цією думкою Кирило вийшов з кабіни і попрямував до Бардова.

Політ у північну півкулю Марса — в марсіанське літо — і спроби активізувати білі кристали при світлі високо стоячого Сонця нічого не дали. Фантоми не виникали. І подальші опромінювання ультрафіолетом не викликали світіння кристалів.

— Немов вони змінили властивості, — сказав Мак.

— Або не володіли ними! — усміхнувся Геворг.

— Але світіння в ультрафіолеті, здається, спостерігалося, коли ми були в американців, — заперечив Кирило.

Шефуня нічого не сказав, задумливо покусуючи кінчик своєї пишної бороди.

На північ вони полетіли вчотирьох. За три дні змінили декілька точок спостереження з однаково негативними результатами. При перельотах вели площинне фотографування, гравіметричну й магнітну зйомки.

На місцях посадок Мак займався дослідженнями рельєфу й гірських порід, Геворг — станом атмосфери. Кирило всю увагу присвячував кристалам, які, всупереч його потаємним сподіванням, не набували колишніх властивостей.

Ночували в тісняві герметичної кабіни реактивного літака, крісла якої на ніч перетворювалися на ліжка. Перед тим, як заснути, Кирило й Мак довго балакали про «пам’ять минувшини», відображену в руїнах старих цивілізацій, про можливе джерело загадкових білих кристалів, їх попереднє призначення й роль у передачі інформації. Геворг час від часу вставляв ядучо-іронічні репліки. Шефуня майже не брав участь в цих вечірніх дискусіях. Він без жодного ентузіазму прийняв пропозицію Кирила організувати експедицію на північ, оголосивши лише, що змушений летіти й сам, щоб пригальмовувати «нездоровий ажіотаж». Залишивши за собою роль головного пілота, він займався літаком і зв’язком з Базою. Він регулярно кілька разів на день викликав «Марс-1», детально допитував чергового про поточні справи і щоразу цікавився, чи не надходило вістей із Землі про прибуття «Вітру часу».

В останній вечір перед поверненням на Базу дискусія особливо затягнулася.

— Я не знаю, чи довго живе в померлому, зруйнованому місті його колишня «душа» — «інформаційне поле», що вміщує пам’ять про зниклих розумних мешканців, — казав Кирило. — Але я переконаний, таке «поле» реально існує. Інша річ, що сприймає його не кожен. Тут ми потрапляємо в царину ще не розкритих до кінця можливостей людського мозку. Більшість психіатрів нашої епохи вже не сумніваються, що людський мозок із його велетенською ємністю зберігає величезну інформацію, пов’язану з досвідом і пам’яттю багатьох поколінь предків. Випадки діставання подібної інформації відомі. З іншого боку, деякі екстрасенси здатні «зазирати в майбутнє», передбачати події ще до того, як вони відбулися…

— Ну, в цьому випадку «інформаційне поле» ні до чого, — перебив Мак.

— Саме воно, будучи збуджене сумарною енергією мільярдів нервових клітин, мільярдів розумних істот, що мільйони років мешкали на планеті, видається єдино можливим «механізмом» — свого роду гігантським рахунково-розв’язуючим «пристроєм» з необмеженою кількістю зв’язків і варіантів розв’язків — я використовую примітивну фізичну аналогію спеціально для Геворга — «пристроєм», що дозволяє зрозуміти й пояснити випадки прогнозу майбутнього. Коли відповідний сигнал цього поля приймає мозок екстрасенса…

— Все стає ясним на тисячу років уперед, — пробурмотів, не розплющуючи очей, Геворг.

— Бувало й таке, — погодився Кирило, — наприклад, відоме віщування Мерліна[123]…

— Ось-ось, — продовжував Геворг, як і раніше не розплющуючи очей, — наші невдачі пояснюються саме відсутністю серед нас Мерліна чи хоча б здрібнілого середньостатистичного екстрасенса, який пояснив би нам, що шукати, де шукати й навіщо шукати. Любі колеги, чи не збочили ми на слизьку стежку схоластики[124]? Не пам’ятаю хто — загалом, один з наших далеких предків — свого часу кинув крилаті слова «Ех nіhіlo nіhіl fіt»[125]… Чи не розумніше було б спочатку знайти хоч якісь занепалі сліди тутешньої гіпотетичної «працивілізації»…

— А це що, по-твоєму? — запитав Кирило, указуючи на свинцеву коробку, що лежала на столику біля вікна кабіни.

Геворг розплющив очі:

— Це… Якась речовина, склад якої ми ще не визначили. Найпевніше невідомий науці місцевий мінерал. Я, втім, як і раніше не виключаю й веселого жарту наших американських друзів-конкурентів. Знаєте, який був день на Землі, коли Джікс розповів нам про ці кристали і вперше їх показав?

Геворг зробив багатозначну паузу.

— Ну який? — підозріло прогудів шефуня.

— Перше квітня.

— Нічого собі! — вигукнув Мак.

— Все одно, нісенітниця! — переконано оголосив Бардов. — Знаю, колего, ви їх не любите. Це діло смаку. Але навіть кепський смак не виправдовує подібної версії.

— Що ж, майбутнє покаже, — миролюбно відзначив Геворг, накриваючи голову пледом.

«Він шалапутить; серйозно він так не вважає», — подумав Кирило.

— Гадаю, голубе, моя версія анітрохи не фантастичніша, аніж твоя, — долинуло з-під пледа. — Добраніч усім незгодним.

Мак неспокійно ворухнувся у своєму кріслі:

— Повертаючись, однак, до природи «інформаційного поля», Кіре, яка вона, по-твоєму? У світлі всього, що нам уже відомо.

— А ми й зараз знаємо не більше, ніж тоді, коли ти вперше згадав про нього… Виникнення «фантома Азарія», вочевидь, пов’язане з цим полем. Твоє припущення продовжує залишатися геніальним… Чому фантоми перестали з’являтися? Або поле раптом ослабло, або… його «вимкнули». Ослабнути раптом воно навряд чи могло, якщо допускаємо, що воно існує десятки мільйонів років. Отож, воно вимикається… Якщо так, наше перше завдання — шукати «вимикач». Ми цим і займаємось. Що стосується можливої природи самого поля, гадаю, воно подібне до одного з полів, що створюються мозком. Полів цих декілька, але в людському мозку вони надзвичайно слабкі й дуже кепсько вивчені навіть в умовах Землі.

— Значить, усе-таки біополе?

— Біополе — поняття узагальнене. Ним користувалися в минулому столітті, тоді ця частина біології лише починала розвиватися. Поля, які я мав на увазі, — елементи біополя, подібно до того, як у полях мікросвіту вони, — Кирило вказав на Геворга, — виділяють різні типи взаємодій: сильні, слабкі та інші…

— Взаємодії у мікросвіті підтверджуються експериментами й розрахунками, голубе, — почулося з-під пледа.

— Для біополів також, — кивнув Кирило, — хоча тут математичне моделювання й експерименти поки менш надійні, аніж у фізиків. Утім, у складній структурі біополів нині ніхто не сумнівається.

Борода Геворга висунулася з-під пледа:

— Все це схоже на важкопроштрикувану мильну бульку, колеги… Сама ідея «інформаційного поля», породжуваного біострумами мозку, можливо, й принадна, але ж це гола ідея без будь-якого підтвердження. Міг би експромтом запропонувати вам не менше десятка гарних, принадних, а проте цілком фантастичних ідей… Поля, що викликаються біострумами мозку, не можуть існувати після того, як мозок помирає…

— Але ж це, далебі, також вимагає доказів, — відзначив Мак.

— Безумовно, — погодився Кирило, — хоча б тому, що ніхто не стверджує, ніби природа «інформаційного поля» обов’язково електромагнітна. Ми не знаємо, яка його природа. Але ми не знаємо й фізичної природи гравітаційного поля, однак ти, Геворгу, його не заперечуєш.

— Цілком інша річ!

— Послухай, Геворгу, тобі доводилося бувати в старих соборах, дуже старих, — Кирило раптом перейшов на шепіт, — яким вісімсот, навіть тисяча й більше років.

— Ну, доводилося…

— Скажи, ти нічого не відчував, коли залишався там якийсь час наодинці? Нічого незвичайного?

— Ні… А що я мав відчувати? Музей, як будь-який інший… Цікаво, звісно…

— Я не про те. Музей тепер… Раніше, навіть у минулому столітті, туди приходили молитися… Сотні років люди приходили зі своїми несправдженими бажаннями, мріями, благаннями, тугою, пристрастями, скорботою. Уявляєш, яке напруження емоцій! Яке там мало виникати біополе! Я, наприклад, іноді відчував його фізично; хвилі інформації струмували від каменю стін, мармуру статуй, граніту саркофагів, від бронзи старовинних світильників і панікадил[126], від картин-ікон… Часом мені навіть починало здаватися, що бачу цих людей, чую їх моління… Це важко переказувати словами; я сприймав це не слухом і не зором, а якось інакше… Можливо, тут на Марсі ми зіткнулися з чимось подібним, лише виражено все значно потужніше, різкіше, відчутніше?

Щільно стиснувши губи, Геворг скептично слухав Кирила. Помовчавши трохи, сказав:

— Ось так… Тепер зрозуміло, звідки взялися напівпрозорі постаті, плаваючі по кают-компанії американської бази. Ні, друзі мої, ми реальні лише біологічно, психологічно ми цілком фантастичні, а деякі з нас фантастичні в ступені ен, що прямує до нескінченності. У цій непростій ситуації залишається сподіватися лише на вміст власного черепа. Шановні колеги, присягаюся зголити й проковтнути власну бороду, якщо мені приверзеться або причується на цій малозатишній планеті щось, що не буде похідним тутешньої природи чи людських рук…

— Ти зможеш це зробити завтра, Геворгу, — швидко сказав Мак, — а зараз дивіться.

Різке червоно-фіолетове світло проникало знадвору крізь ілюмінатори. Бардов вимкнув освітлення кабіни. Небо на сході було осяяне яскравим спалахом. Чорні приступки краю плато чітко вимальовувалися на тлі неба, колір якого швидко змінювався від червоного через оранжевий і жовтий до блакитнувато-зеленого. Відтак з-за виднокраю вихопився і злинув у зеніт гострий білий промінь. Він прорізав чорноту неба і, поступово бліднучи, згас десь у високості. Згасла й заграва край обрію.

Якийсь час усі четверо вдивлялися в морок і прислухалися.

— Кінець, — сказав шефуня, вмикаючи освітлення, — ні звуку, ні струсу. Лише світло. Всі добре бачили? Ну, що це було, по-вашому?

— Щось дуже дивне…

— Нічний фантом?

— Іоносферний спалах…

Шефуня неголосно розсміявся.

— Сміливіше, хлопці. Чому ніхто не хоче сказати, що ми бачили старт космольота-примари?

Вранці перед поверненням на Базу вирішили ще раз облетіти район на схід від місця ночівлі.

— Якщо умовно допустити, що ми спостерігали старт реального космічного корабля, — сказав Бардов, — на якій відстані звідси мав би знаходитися космодром?

— Кілометрів тридцять-сорок, — припустив Кирило.

Мак із сумнівом похитав головою.

— Могло бути й значно більше. Адже це Марс… Кілометрів сто — сто п’ятдесят?

— Ворожіння на кавовій гущі, — скривився Геворг. — Нічого точно сказати не можна.

— А як твоя борода? — поцікавився Мак.

— Моя борода залишиться при мені. Спостерігався незвичайний іоносферний спалах. Щось схоже вже описане у звіті третьої марсівлі.

— Описане точно, — пробасив шефуня. — А ось що, інше питання… Пропоную оглянути район кілометрів триста на схід. Полетимо не дуже високо, програма звичайна.

— Навіщо так далеко? — невдоволено запитав Геворг. — Там усе давно оглянуто й сфотографовано.

— Подивимося ще разок, дорогенький. Раптом з’явиться щось нове.

— Космодром?

— Коли скринечка відчиняється просто, найпевніше у скринечці нічого немає, — загадково пояснив Бардов. — Прошу по місцях. Поїхали.

Вони кілька годин літали над червонуватими плато й рівнинами, повіспленими невеликими кратерами. Бардов змінював висоту — то піднімав літак на шість-сім кілометрів, то опускався на півтора-два. За ілюмінаторами пропливали пустельні ландшафти Червоної планети, що вже стали звичними для Кирила за місяці, проведені на Марсі. Плоскі червонуваті улоговини в брижах піщаних барханів, сухі русла зниклих потоків, бурі прискалки плато зі шлейфами цеглисто-червоних осипів уздовж підніжжя. Місцями червонувата поверхня була розтята тріщинами. На глибині в них угадувався лід.

«Мак, звісно, має рацію, — думав Кирило, — всі ці рівнини — замерзлий океан, проморожений до самого дна й засипаний зверху піском і щебенем. Бурі плато — залишки островів, що руйнуються морозним вивітрюванням та ураганами. Зараз вони стирчать крізь лід, як нунатаки[127] Антарктиди й Гренландії. Те, що гори і скелясті плато тут, на Марсі, ще існують, — свідчення тектонічної активності в надрах планети. Зростання гір продовжується, інакше вся поверхня планети давно була б вирівняна; всюди був би лише лід та пісок і щебінь, залишений від зруйнованих гір. Марс значно старший від Землі. Ці червонуваті пустелі на крижаній основі — майбутнє й нашої планети, якщо, звісно, сама наша цивілізація не знищить Землю раніше… — Кирило важко зітхнув, не відриваючи погляду від пустельного ландшафту за ілюмінатором. — Рівень океанів Землі поволі, але неухильно підвищується. Головна причина — притік на поверхню глибинних вод із мантії[128]. Це встановлено ще в минулому столітті, і вже в минулому столітті дехто з геологів передбачав, що рано чи пізно земні континенти потонуть у водах Світового океану. У нинішньому сторіччі підвищення рівня океану прискорилося. До внутрішніх планетарних причин додалася зовнішня — кліматичні зміни, викликані технологічним перегрівом атмосфери. Льоди полярних областей почали танути… Ми замахнулися на дослідження сусідніх планет, а не можемо впоратися з погіршенням умов на своїй власній… Коли щось подібне відбувалося й тут, на Марсі, — їх цивілізація, перш ніж потрапити в окови зледеніння, мала спочатку потонути… Цілком імовірно, якщо вони перегріли атмосферу і розтопили полярні льоди! Значить, ще до того, як частина їх зважилася покинути планету, наприклад, щоб переселитися на Землю, вони змушені були створювати підводні міста в прибережних зонах океану, рівень якого неухильно підвищувався… Значить, шукати сліди їх цивілізації треба в зонах мілководь — марсіанських шельфів[129] минулих епох. У цьому випадку шахти не мають бути глибокими. Тільки б не помилитися у виборі місця. Мак міг би допомогти…»

Кирило раптом відчув — плавний перебіг думки вривається. Щось заважало, плутало… Зарябило в очах… І ось уже на місці червонуватої рівнини під крилом літака попливли квартали дивовижного міста — вервечки струнких споруд циліндричної й куполоподібної форми, що нагадували стільники, відсвічували незліченними напівпрозорими гранями, схожими на вікна. Щось рухалося внизу зустрічними потоками, іскрилося й блищало в сонячних променях…

Промайнула думка: «Чи бачать решта?» Кирило змусив себе на мить відвести погляд від примарного міста, швидко поглянув на сусідів. Мак байдуже дивився в ілюмінатор. Неуважний погляд Геворга блукав десь край далекого північного виднокола. Бардов упевнено вів літак на схід. Машина здавалася нерухомо завислою в просторі. Кирило квапливо перевів погляд в ілюмінатор — фантом уже зник.

— Це було саме тут, — твердив Кирило. — Кілометрів двадцять на південь від того смужкуватого урвища.

— Треба було відразу казати, — обурено повторював Мак.

— Що змінилося б? Це тривало всього декілька секунд.

— Вночі теж тривало декілька секунд.

— Але тоді відразу побачили всі.

— Тому що я встиг привернути вашу увагу.

— Помітили б і без цього. Світло вдарило в ілюмінатори. Ні, сьогодні зовсім інше. Ви просто нічого не побачили б. Лише я…

Літак продовжував описувати кола над районом, у якому Кирилові відкрилося примарне місто.

— Ну як, досить? — почувся в динаміку голос шефуні. — Не бачу нічого, окрім пустелі.

— Досить, — озвався за всіх Геворг. — Треба повертатися. Сонце вже низько. Можемо не встигнути до темряви.

— Ще хоча б коло, — попросив Кирило.

Бардов зробив два кола на різній висоті й повернув на південь у бік Бази.

Невелике червонувате сонце світило тепер просто в ілюмінатори правого борту. Кирило пересів до одного з правих ілюмінаторів, відкрив свинцеву коробку, повернув її, щоб пряме сонячне світло торкнулося білих уламків, і почав дивитися в ілюмінатор. Сонце опускалося все нижче; на порожній червонуватій рівнині подовжувалися лілово-чорні тіні.

З останніми променями сонця вони сіли на Базі. Закриваючи свинцеву коробку, Кирило почув за спиною іронічний сміх Геворга.

— Вісті з Землі, — оголосив наступного ранку Бардов. — «Вітер часу» долетів щасливо. Енріке Кенбі, на жаль, помер. Азарія довезли живим, але його стан як і раніше важкий. Усі учасники перельоту поміщені в тривалий карантин. Нам запропоновано дотримуватися граничної обережності й надалі, до отримання результатів досліджень, заборонено вести роботи в каньйоні Копрат, у районі нашого космодрому і всюди, де виникають чи можуть виникнути фантоми.

— Чи не простіше взагалі заборонити нам працювати будь-де? — не витримав Мак. — Сидіти на базі, і квит. Зовсім просто!

— Із земної точки зору і з урахуванням усього, що ми їм повідомили, вони чинять правильно, — спокійно заперечив шефуня. — Звідси справа виглядає дещо інакше… Я переговорю сьогодні з Джіксом, попрошу його повідомити на Землю всі їхні дані, а завтра спробую зв’язатися з президентом академії. Проте наказ є наказ. Тому, колего Кіре, прошу вас повернути мені коробку з американським подарунком. Гадаю, не треба пояснювати, що ви повертаєте все — до найдрібнішої крупинки. Аж до нових вказівок із Землі коробка зберігатиметься в моєму сейфі.

— Але про цю речовину на Землі ще нічого не відомо, — нерішуче заперечив Кирило, — можливо…

— Нічого іншого не може бути, дорогенький, — холодно перервав Бардов. — Будь ласка, принесіть коробку негайно.

— Питання з шахтами теж заморожується? — запитав Сергій.

— Чому? — здивувався шефуня. — Хіба шахти мають стосунок до фантомів? Ми їх проходитимемо зовсім у інших місцях. Про це сьогодні також домовлюся з Джіксом. Першу шахту закладемо найближчим часом. Отож закінчуйте підготовку апаратури.

Першу шахту заклали приблизно на рівних відстанях від радянської й американської станцій. Вирішено було вести проходку вахтовим способом, влаштувавши для цього тимчасовий табір. Вахти змінювалися що три доби. Вахта — четверо: двоє росіян, двоє американців. Шахту зробили похилою, під кутом близько тридцяти градусів до обрію, для зручності підйому і спуску енергетичних агрегатів, якими здійснювалася проходка.

Агрегатів було два, обидва термоядерні. Американці використовували стандартний блок своєї електростанції, яка забезпечувала теплом і енергією їх базу. При роботі американський агрегат давав потужний струмінь перегрітої пари. Лід, крізь який велася проходка, випаровувався, а надмірний тиск, що виникав у забої, виносив усю пару разом з мінеральними частинками, що звільнялися при випаровуванні льоду, назовні — в розріджену атмосферу планети.

Серцем радянського агрегату також був стандартний термоядерний блок енергетичної установки. Проте Сергій перемонтував його, використавши для проходки сам плазмовий промінь. Лід і вміщені в ньому мінеральні уламки не просто випаровувалися, а розпадалися на складові елементи, які у вигляді плазмового струменя виносилися назовні.

При роботі американського агрегату устя шахти нагадувало гейзер у момент виверження, а коли на зміну американській Сергій вмикав свою установку, воно перетворювалося на невеликий вулкан. Природно, що обидві установки керувалися дистанційно. Вони забезпечували проходку зі швидкістю до десяти метрів на добу і мали кожна свої переваги й недоліки. Швидкість проходки в американської установки була трохи меншою, але під час її роботи можна було стежити за складом мінеральних уламків, включених у лід. Вони виносилися на поверхню у струмені пари майже незміненими. При роботі радянської установки швидкість проходки зростала, але мінеральні частинки повністю знищувалися.

Незважаючи на те, що при увімкненні обидві установки працювали уривчасто, короткі енергетичні імпульси чергувалися з охолоджувальними продувками ствола, — теплова дія на крижані стіни шахти була значною. Ствол поступово розширювався, а в гирловій частині незабаром перетворився на вирву, звернену розтрубом до поверхні. Ця обставина ускладнювала підйоми і спуски устаткування й людей. А людям доводилося спускатися в шахту щодня для документування пройдених відтинків ствола, взяття проб льоду і мінеральних включень, профілактичного огляду енергетичних установок, кабелів, канатів. Вахти зазвичай працювали у дві зміни: одна здійснювала проходку, друга, після чотиригодинної перерви, сходила вниз для документування й огляду устаткування.

Черга Кирила вперше підійшла, коли забій шахти знаходився на глибині вісімдесяти метрів від поверхні. Вахту разом з Кирилом ніс Сергій, що підміняв одного з марсівників, зайнятого терміновим ремонтом геофізичних приладів на головній Базі. З американського боку учасниками цієї вахти виявилися доктор Фред Леслі й темношкірий Гіббі.

Вони зустрілися біля устя шахти, де американці, що прилетіли годиною раніше, чекали своїх співвітчизників.

— Ми вже прийняли вахту, — оголосив Кирило, привітавшись із американцями, — наші зараз відлітають.

— Ми ще ні, — труснув головою Леслі, — наші там, унизу.

Він указав на отвір шахти. Його димчасті окуляри дзеркально блищали під прозорим яйцеподібним шоломом.

— Спустилися знову? — здивовано запитав Кирило.

— Гадки не маю. Ми їх ще не бачили.

Невеликий літак з червоними зірками на блакитному корпусі злетів з-за розташованих неподалік півсферичних споруд табору. Зробивши коло над шахтою, він прощально гойднув крилами і взяв курс на схід. Кирило помахав рукою йому услід.

— Нашим теж слід поквапитися, — відзначив Фред, — по дорозі сюди ми перетнули зону урагану. Вона явно розширювалася.

— Гадаєте, дійде й до нас? — стривожено запитав Сергій.

— Ні, але може накрити нашу станцію. Вітер дув на південний захід.

— Ми тут під захистом плато. — Кирило вказав на північ. — Сильні урагани, ймовірно, оминають це місце. Не випадково тут зовсім мало піску й щебеню. Лід залягає близько від поверхні.

Всі поглянули на протилежний край лійкоподібного устя шахти, де під триметровим шаром цеглисто-червоного щебеню лід блакитнів та іскрився в неяскравих променях уранішнього сонця.

— Наш геофізичний прогноз виявився точним, — усміхнувся Фред Леслі. — Три метри наносів, відтак лід… Наразі все о’кей!

— Треба було все-таки пробурити контрольну свердловину, — пробурмотів Сергій, — затим починати шахту.

— Все буде о’кей, колего, — знову посміхнувся Леслі, поплескавши Сергія по блакитному наплічнику скафандра. — Ось побачите — двісті двадцять — двісті тридцять метрів льоду, під ним скельна основа — стародавній рельєф Марса. Шахта — це відразу маса інформації. По стародавньому рельєфу від неї можна повести бічні розтини. Можемо зустріти малозмінені породи.

— Йому потрібна не просто скельна основа. — Сергій повернув голову в прозорому шоломі й поглянув на Кирила.

— Я знаю, авжеж, я знаю, — сказав Леслі, — колега Кирило хотів би відразу знайти свою працивілізацію. Цього не можу обіцяти. — Він розсміявся. — Боюся, однієї шахти виявиться замало.

— Безумовно, замало, — погодився Кирило, — але однією ми не обмежимося. Крім того, тут ми можемо зустріти дно моря — стародавній марсіанський шельф.

Притримуючись за один з канатів, що сягали на глибину, знизу поволі піднімалися дві постаті в зірково-смугастих скафандрах.

— Ці піші прогулянки вниз і вгору — сумнівне задоволення, — заявив Морстон, вибираючись на поверхню, — навіть при тутешній силі тяжіння. А ще не те буде, коли шахта поглибиться. Треба щось придумати, Фреде! Займіться у вільний від вахти час. Я радий, що цього разу все закінчилося. Ми з ним утомилися. — Він обернувся до свого напарника, шолом якого вигулькнув із шахти.

Кирило простягнув руку, щоб допомогти американцеві вийти на поверхню, й упізнав Джері Гібсона.

— Ви? — вигукнув Кирило. — Тут? Значить, усе гаразд? Видужали?

— Майже, — силувано посміхнувся Джері, — в усякому разі мені значно краще. Дякую вам.

— Атож, у нас уже немає хворих, — процідив Морстон. — З фантомною лихоманкою покінчено.

— А що там унизу? — запитав Сергій. — Є щось нове?

Морстон роздратовано смикнув головою:

— Ні… Лід, як і вчора і тиждень тому. Такий самий, як тут, нагорі.

— Майже без мінеральних включень, — додав із зітханням Джері Гібсон. — Я зараз узяв проби в забої. Вони тут. — Він поплескав по зовнішньому футляру на своєму скафандрі. — У вахтовому журналі все записано…

— Агрегати в робочому стані? — поцікавився Сергій.

— Обидва агрегати в повній готовності, колего, — тихо сказав Джері Гібсон. — Можна починати будь-яким. Однак узяв би на себе сміливість порадити працювати вашим. На досягнутій глибині наш уже не створює потрібного тиску. Шахта не встигає провітрюватися від перегрітої пари. Крижані стіни подекуди почали плавитися, утворюються великі каверни, крижані сталактити. Все це ускладнило підйоми і спуски…

— Нам треба поспішати, Джероме, — перервав Морстон. — Фред бачив зону урагану. Ми можемо не встигнути…

— Звісно, вирушайте, — махнув рукою Леслі. — Самі розберемося. Ми всі тут не вперше.

«Окрім мене», — подумав Кирило.

Перед пуском агрегатів Кирило і Фред Леслі спустилися в забій шахти. Поки Леслі перевіряв апаратуру, Кирило уважно оглянув нижню ділянку ствола, пройдену за останню зміну. Дзеркально блищали крижані стіни, відбиваючи світло ліхтарів, укріплених на шоломах скафандрів.

Внизу біля забою ствол був ідеальним, немов його прорізав гострий ніж у м’якому податливому матеріалі. Вище у крижаних стінах темніли каверни й заглибини. Більше їх було в покрівлі над головою, але й поверхня, по якій довелося спускатися до забою, рясніла нерівностями й западинами.

Леслі, закінчивши перевірку, підійшов до Кирила.

— Джером, звісно, має рацію, — сказав він, — проходку доведеться вести вашим агрегатом. А цей, — він штовхнув ногою другий апарат, — піднімемо нагору й думатимемо, що з ним робити.

— Перемонтувати на плазмовий режим, як у нашого? — Кирило питально поглянув на Леслі.

— Навряд чи вийде. В усякому разі, тут у вахтовому таборі це виключено.

— Треба порадитися з Сергієм. Він у нас головний енергетик.

— Проте не чарівник, — усміхнувся Леслі. — Поїхали нагору?

— Зачекайте, Фреде… Я хотів запитати… Фантоми у ваших краях… більше не з’являлися?

— Ні… А у вас?

— В околицях головної Бази теж ні.

— Ну а віддалік?

— Не знаю… Одного разу спостерігали дивні нічні спалахи. — Кирило коротко розповів про події останньої ночі під час експедиції на північ.

— Я чув про подібні явища на Марсі, — задумливо сказав Леслі, — так, вони відзначалися попередніми змінами. Здається, в нашу ніхто нічого такого не бачив. Професор Джікс вважає їх різновидом полярних сяєв. Щоправда, спостерігалися вони в середніх широтах…

— Може, ми говоримо про різні речі, Фреде?

— Ну, не думаю. Мова йшла про фіолетове сяйво і яскраві промені до зеніту. Іноді променів було декілька.

— Ваші їх не фотографували?

— Не чув про такі фотографії. Повернуся, запитаю у Джікса і, якщо хочете, повідомлю.

— Дякую. Мене це цікавить… Здається, те, що ми бачили, не схоже на полярне сяйво.

— Тут вони дуже різноманітні. Півроку тому — пів марсіанського року, звісно, — мені випало бути в районі південного полюса. Я бачив там вражаючі сяйва. На Землі таких не буває. Але то були саме полярні сяйва; ні в кого не виникало сумнівів. А що, по-вашому, спостерігали ви?

— Не знаю… Адже я ще не бачив тутешніх полярних сяєв…

Фред Леслі вирішив змінити тему.

— Проблема підйому звідси — дрібниця. Я вже придумав. Рухомий канат від барабана нагорі. Ми до нього підчіплюємося спеціальними карабінами. Підчепилися — їдемо. Відчепилися — стоїмо на місці. Я народився в Сан-Франциско. У нас досі існують «канатні трамваї» для туристів. Залишилися від початку минулого століття. Лише там канат під рейками, а тут ми його протягнемо уздовж стіни шахти.

— Він згорить при роботі агрегатів.

— Чому? Енергетичні розряди дуже короткочасні, націлені лише на забій. Відразу охолоджування і продування. У шахті нічого не горить, хоча при роботі вашого агрегату вона вивергає полум’я. Вся річ у тривалості робочого циклу, колего. Це тисячні частки секунди. Навіть крижані стіни не встигають танути. Коли б не динаміка плазмового струменя, в шахті можна було б знаходитися людям, у відповідних скафандрах, звичайно.

— Я ще не бачив їх у роботі. — Кирило вказав на агрегати.

— Сьогодні побачите. — Леслі посміхнувся. — Досить гарно, якщо дивитися здалека. До речі, канати й кабелі, що ведуть до цих агрегатів, теж не горять.

— Хотів вас ще запитати, — Кирило зробив довгу паузу, — Джером Гібсон — він справді цілком видужав?

— Ну, не знаю… Ймовірно… — Леслі спохмурнів. — У нас тутешні вахти несуть добровольці. Але… оплата десятиразова в порівнянні з тим, що кожен має на базі. Морстон, наприклад, тут учетверте. Я — втретє. А Джером — уперше.

— Либонь, Джерому не слід було ризикувати. Навряд чи він повністю оговтався після хвороби. Виглядає він кепсько.

— Втомився… Тут нелегко. Ви переконаєтеся самі. Ці три дні… — Леслі не закінчив і відвернувся.

— Ризикуєш тут скрізь, — продовжував він після короткого мовчання, — але в таких місцях, як це, особливо… Ось ви запитали про фантоми. Та хіба в них річ! Хіба в них головна небезпека? Навіть якщо вони справді виникають, а не придумані таки нами… На цій планеті печать прокляття… Чому тут не виникло життя? А якщо виникло, чому загинуло? Тут був кисень, була вода, маса води… Вдень у екваторіальній зоні температури й зараз плюсові. Тут і на Землі світить одне Сонце. То в чому річ? На Землі я ніколи не думав про це. Лише тут і особливо в цій клятій шахті… Людині тут спадають на думку дивні речі… Це не від надлишку вільного часу. Немов нашіптує хтось… Хтось, до кого наближаєшся, спускаючись сюди. Печать прокляття накладена на ці пустелі, цей лід… Іноді мені здається, ми ладні зірвати її, і мені стає страшно. А ви, ви тут нічого не відчуваєте?

— Ні, — Кирило заперечно труснув головою, допитливо вдивляючись у обличчя Леслі.

Очі його за димчастими скельцями окулярів він розгледіти не міг, але посіпування кутиків рота свідчили, що американець на межі нервової напруги.

— Те, що ви кажете, Фреде, дуже цікаво, — якомога спокійніше і м’якше сказав Кирило, — ми обов’язково повернемося до цієї теми. Але час підніматися і братися до роботи. — Він указав нагору.

— Так-так, звісно, — кивнув Леслі, — давно пора. Йдіть уперед. Я за вами.

Піднімаючись, Кирило чув у навушниках шолома уривчасте дихання Леслі. Іноді доносилося мимрення. Схоже було, що американець розмовляє сам із собою. Кирило розрізняв обривки деяких фраз: «Енріке зрозумів перший»… «Машина могла помилитися»…

У десятку метрів від устя Кирило раптом почув голос Сергія:

— Ну де ви там, чому мовчите?

Він приготувався відповісти, але його випередив Леслі:

— Піднімаємося, вже біля виходу.

Тон його голосу здався Кирилові ненатурально бадьорим.

— Чому не відповідали?

— Не чули, — сказав Кирило. — Давно викликаєш?

— Давно. І не бачив світла ваших ліхтарів.

— У цієї шахти свої особливості, — знову долучився Леслі, — поглинає і світло, і радіохвилі, і діє людям на нерви. Щоправда, не всім, — і він додав тихо, ймовірно, щоб не розчули на поверхні, — ви забудьте, Кириле, що я базікав там унизу. Все цілковиті дурниці…

Він зупинився й озирнувся. Кирило також озирнувся. Позаду був густий, здавалося, відчутно щільний морок. Світло ліхтарів майже не проникало в нього.

— Коли ми спускалися, було інакше, — невпевнено відзначив Кирило.

Леслі посміхнувся:

— Так само, колего. Ми світили собі під ноги… Дивне місце, еге ж?

Перші два дні вахти минули без пригод. Ствол удалося поглибити ще на двадцять метрів. Працювали лише одним агрегатом. Другий — американський — ще до першої проходки витягнули вгору за допомогою електричної лебідки. Удосвіта третього дня вниз спустилися Сергій і Гіббі. Вони мали взяти проби льоду із забою й закріпити внизу блок рухомого каната, за допомогою якого Фред збирався здійснювати спуск і підйом людей.

Маленьке червонувате сонце тільки ледь прорізалося в багровій імлі над східним виднокраєм, коли Кирило, що закінчив уранішнє прибирання в житловому приміщенні, підходив до устя свердловини. Фред порався біля підйомного механізму, до якого вже був приєднаний барабан рухомого каната.

Помітивши Кирила, Леслі помахав рукавицею. Кирило підійшов.

— Зараз вони там відрегулюють нижній блок, і можна кататися, — сказав Фред. — Ось карабіни для зчеплення з канатом. Браслет карабіна кріпиться на рукавиці скафандра. Хочете спробувати?

— Так. — Кирило узяв один з карабінів, защипнув браслет. — Але… як діяти ногами?

— Ноги мають ковзати по льоду. Положення ступнів, як на лижах. Можна навіть пристосувати щось на кшталт коротких лиж чи саней. Ну а взагалі ця штука головно для підйому. Спускатися можна по-старому — пішки. Не слід прискорювати спуск…

Кирило підійшов до самого устя шахти. Морок починався в декількох метрах від поверхні.

— Чому все-таки не видно світла ліхтарів унизу? — роздумував уголос Кирило. — Видно ж від забою небо…

— Ну, це зовсім просто, — відгукнувся Фред, — шахта викривлена в середній частині. Небо видно знизу не звідусіль, лише від північного краю забою.

— Не подумав! — вигукнув Кирило. — Ви, звісно, маєте рацію.

— Ще б пак… Але я маю рацію і в іншому. Лід у шахті справді поглинає світло. А ось чому, ніхто не знає…

Різко здригнулися обидві вітки каната, що зникали в мороку шахти.

— Укріпили нижній блок, — відзначив Фред, — хвилин через п’ять увімкну двигун.

Ривок повторився, ще дужчий.

— Це, звісно, Гіббі; не може не показати силу, ведм…

Леслі урвав мову на півслові, тому що по вітках каната побігли хвилі все сильніших струсів.

— Що вони там, звар’ювали?! — закричав Леслі. — Зірвуть канат із барабана.

— Певно, сигнал тривоги, — швидко сказав Кирило. — Може, просять допомоги? Вмикайте, Фреде.

Дочекавшись, поки коливання каната трохи вляглися, Леслі повернув рукоять увімкнення. Вітки каната поволі потекли в різні боки: нижня із шахти, верхня — вниз, у морок.

— У них там є карабіни для захоплення каната? — запитав Кирило.

Леслі заперечно хитнув головою в прозорому шоломі.

— Може, піти їм назустріч?

— Ні.

— А прискорити рух каната?

— Не треба…

Минуло декілька нестерпних хвилин. Блискучі нитки каната продовжували струмувати назустріч одна одній.

Ривків більше не було.

— Що там могло трапитися? — не витримав Кирило.

Леслі не відповів. Відтак, відступивши від краю шахти, спокійно сказав:

— Повертаються.

Кирило напружив зір. У чорному провалі ледь іскрилася світла цятка. Вона поволі піднімалася. Кирило напружено вдивлявся в темряву.

— Світло лише одне, Фреде, — крикнув він нарешті, — другого не бачу!

— Ні… За обтяженням каната їх двоє.

З пітьми проступав незрозумілий грибоподібний контур. Здавлений вигук Кирила змусив Леслі обернутися. Над краєм шахти поволі виростала згорблена постать у зоряно-смугастому скафандрі. Ліва рука Гіббі стискала канат, правою він притримував на плечах нерухоме тіло Сергія. Опинившись на поверхні, Гіббі не відірвав руки від каната, і ноги його поволочилися по щебенистій бурій поверхні. Він щось бурмотів, але слів розібрати було годі. Леслі вимкнув двигун. Канат зупинився, але високо піднята рука Гіббі не відривалася від нього.

Опускаючи з плечей Сергія, якого підхопив Кирило, Гіббі прошепотів:

— Рука… Канат прорізав рукавичку скафандра… Рука… примерзла…

Очі його заплющилися, тіло безсило повисло на канаті.

Сергія заледве вдалося привести до тями. Видимих травм на його тілі не виявилось, кістки рук і ніг цілі, але він був такий кволий, що не міг говорити. Майже відразу він поринув у сон. Гіббі, відморожена по лікоть рука якого страшенно розпухла, знаходився в напівпритомному стані. Часом починав марити.

Про пригоду повідомили по радіо на радянську й американську станції. Радянський літак уже вилетів, американський мав вилетіти з хвилини на хвилину.

— Наші будуть тут години через півтори, — сказав Кирило, вимикаючи радіопередавач.

Фред — він обробляв дезинфікуючою рідиною руку Гіббі — гмикнув невизначено.

— Більше нічого не говорив? — запитав Кирило, підходячи до койки, на якій лежав Гіббі.

— Ні… Повторив лише, що дуже злякався.

— Але чого злякався? Що там трапилося?

Леслі мовчки знизав плечима.

— Ми обоє, — почувся тихий голос за спиною Кирила, — злякалися… Мов удар по мізках… Зсередини.

Кирило й Леслі обернулися до койки Сергія. Очі його були розплющені. Погляд оббіг приміщення й зупинився на лежачому Гіббі.

— Він… витягнув мене?

— Він, — спіткнувшись об звалені на підлозі скафандри, Кирило зробив крок до койки Сергія, — як ти почуваєшся зараз?

— Кволість, тут болить. — Сергій підняв очі до лоба.

— Руки, ноги відчуваєш?

Сергій ворухнув пальцями правої, відтак лівої руки.

— Відчуваю, але кволість…

— Говорити можеш?

— Можу…

— То що трапилося?

— Я… не збагнув… Коли спускалися, стало раптом страшно… Не знаю, чому… Спускався далі, гадав… зараз кінець… Але йшов… Гіббі за мною… Біля забою дивлюся, йому теж моторошно… Запитав… Каже — дуже страшно… чому, не знає. Ми швидко узяли проби льоду… Укріпили блок. Трималися… Почали надягати канат… Гіббі раптом закричав, що не витримає, що зараз станеться жахливе… Почав трясти канат і кричати. Я хотів зупинити його, теж почав кричати… Нараз, мов удар у голову, зсередини… Спалах, і все…

— Більше нічого не пам’ятаєш?

— Ні… більше… нічого.

— А коли він тягнув тебе нагору?..

— Ні… Нічого… Той удар, — Сергій поволі підняв руку, торкнувся потилиці, — і ось хвилину тому зрозумів, що лежу тут, побачив вас… Скільки часу минуло?

— Години дві, либонь. Скоро прилетить наш літак.

— А він? — Сергій перевів очі на Гіббі.

— Руку пошкодив, коли піднімався. Розгерметизація скафандра. До ліктя.

— Це зле.

— Дуже зле. Скажи ще, Сергію, ви там… Нічого не побачили такого, ну…

— Фантом?

— Так.

— Я не бачив. Гадаю, він також. Радше якесь випромінювання… Або ультразвук…

— Ультразвук? Звідки?

— Н-не знаю… Він може викликати такий стан, шок, навіть убити…

— Шахта як резонатор?

— Не виключено… Треба перевірити… Прорахувати… Або джерело під льодом. Якщо там порожнини…

— Ви чуєте, Фреде? — Кирило обернувся до Леслі.

— Чую. Я не фахівець. Ані в царині ультразвуку, ані… в медицині. Втім, боюся, руку він втратить. — Леслі вказав на руку Гіббі.

— А ви, Фреде, минулого разу, — Кирило спробував упіймати погляд Леслі крізь димчасті скельця його окулярів, — коли ми спускалися в шахту, не відчули чогось подібного?

— Чому ви вирішили?

— Я нічого не вирішив, але треба ж з’ясувати, що тут відбувається.

Леслі зволікав з відповіддю:

— Все це, знаєте, дуже суб’єктивно… Я, наприклад, узагалі не люблю спускатися в шахти…

— Але якщо зупинимося перед загадкою, найпевніше вона залишиться нерозгаданою.

— А ви хотіли б відразу все розгадати, колего? Так не буває… У нас кажуть: поспішай поволі… Мені не платять більше, якщо я поспішаю…

— То що, по-вашому, слід робити?

— Перш за все подумати… Дізнатися, що він відчував чи бачив, — Леслі нахилився до самого обличчя Гіббі, прислухаючись до його мимрення, — відтак уже вирішувати… По суті, основне питання в будь-якій науці: що робити, якщо не знаєш… А ви як вважаєте?

— Вважаю, що необхідно повторити спуск. Відразу ж, як прилетить літак. Тим більше що внизу залишилися проби льоду.

— І ви пішли б, колего?

— Звісно. А ви?

— Я… Ні…

Прилетіли Бардов, Мак, лікар-хірург п’ятої зміни і ще двоє марсівників — геть молоді хлопці — Роман і Муса. Мак та хірург зайнялися постраждалими. Решті довелося перебратися в сусіднє приміщення, що служило складом, кухнею та їдальнею. Вислухавши докладну розповідь Кирила і його пропозицію, Бардов поцікавився, що думає Фред Леслі.

— В цілому я згоден, — ввічливо сказав американець, — про причини явища судити не беруся, але повторний спуск у ситуації, що склалася, вважаю небезпечним.

— Ви, звісно, маєте рацію, — погодився Бардов, — перш ніж вирішувати, почекаємо вашого шефа.

Проте Невіл Джікс не з’явився. Прилетіли Грідлі, доктор Морстон і лікар американської бази. Лікар та Грідлі попрямували в приміщення, де лежали Сергій і Гіббі. Морстон приєднався до групи марсівників і заходився розпитувати Леслі. Кирило, сівши поряд з шефунею, сказав тихо:

— Даремно гаємо час. Треба повторити спуск, поки світло. Тепер з підйомником це зовсім просто. Піду я і ще хтось, хто захоче.

Бардов довго мовчав, допитливо поглядаючи на нього. Відтак запитав:

— Дуже хочеш піти, дорогенький? А опісля, як вони, еге ж?..

Він нахилився до Кирила й додав зовсім тихо:

— Вчора отримано повідомлення з Землі. Азарій також… Не вдалося врятувати. — Він важко зітхнув. — Решта як і раніше в карантині. Там наразі нічого нового. Ось так… І підтвердження старого наказу — жодних досліджень фантомів.

— А їх тут не було, — похмуро заперечив Кирило.

— Природно, — кивнув шефуня. — Тому не треба боятися робити помилки! Помилки — головний учитель! Так, чи що?

З’явився Грідлі. Він був у легкому скафандрі й рукавицях, зняв лише шолом. Його широке обличчя здавалося блідішим ніж зазвичай, а довгий ніс ще більше загострився.

— Кепсько, — сказав він, підходячи до Бардова й багатозначно підбираючи губи, — дуже кепсько! Наш лікар вважає, що руку не зберегти. Ваш, щоправда, на щось сподівається, але… Не знаю… Тоді пораненого треба відправляти до вас. Вирішуйте… Ми могли б поки узяти до себе вашого.

— Навіщо ж? — загудів шефуня. — У нас місця досить для всіх. І вас можемо прихопити. А відносно Гіббі, якщо наш медик думає — можна щось зробити, обов’язково треба намагатися. Хай забирає його негайно.

Грідлі мовчки кивнув і вийшов.

— Що робитимемо, докторе Морстон? — запитав Бардов.

— Хай Грідлі вирішує. Він заступник Невіла.

— А ваша думка?

— Моя? — Морстон явно вагався. — Ця сумна пригода… Доктор Фред Леслі вважає, що треба припинити тут проходку… Або вести без контрольних спусків, поки не з’ясуємо причину сьогоднішніх подій. Я схильний погодитися з ним.

— Якщо припинимо проходку, шахта може заплисти, — не витримав Кирило, — це лід.

— Може, — погодився Морстон. — Тоді спробуємо в іншому місці. Проектувалося декілька шахт. Тут — перший дослід. По суті, ми відпрацьовували техніку проходки крізь лід.

— При будь-якому вирішенні питання, пропоную спуститися в шахту ще раз, — твердо сказав Кирило. — Там залишилися проби, відібрані нашими товаришами. Треба підняти їх нагору.

— Проб льоду з цієї шахти відібрано кілька десятків, заперечив Леслі. — Доктор Морстон каже — вони нічого не дали. Слідів життя не виявлено в жодній…

Кирило хотів сказати, що проби відбиралися не лише на біологічний аналіз, але, впіймавши іронічний погляд шефуні, вирішив змовчати. Бардов, вочевидь, також відступився від нього.

Заглянув Грідлі. Попросив допомогти перенести постраждалих у радянський літак. Хлопці, що прилетіли з Бардовим, мовчки підвелися, узяли зі столу шоломи і вийшли. Через декілька хвилин Грідлі повернувся.

Окинувши поглядом присутніх, він підійшов до Бардова й вичікувально втупився в нього.

— Ну, то що робитимемо? — поцікавився Бардов, погладжуючи бороду.

— Чекаємо вашого рішення, — Грідлі підкреслив «вашого».

— Якщо річ у мені, — спокійно сказав Бардов, — вважаю: перш за все треба побувати в шахті. Потім вирішувати, що робити далі.

Леслі кашлянув багатозначно.

— А літаки? — запитав Грідлі.

— Наш хай летить із постраждалими й медиками. І відразу нехай повертається.

— Наш тоді поки залишиться тут, — вирішив Грідлі. — А кому спускатися?

— Як завжди — двом — на паритетних засадах, — Бардов мигцем поглянув на Кирила. — Може, знайдуться добровольці? А можна і переграти — через винятковість ситуації.

— Краще на паритетних, — кивнув Грідлі. — Тоді хто від вас?

— Ось він хотів, — Бардов знову поглянув на Кирила, — не передумав, дорогенький?

— Ні, звісно, — різко кинув Кирило.

— О’кей. — Грідлі поглянув на Морстона, відтак перевів погляд на Леслі. — О’кей, — повторив він крізь зуби, — значить, іду я.

Морстон і Леслі перезирнулися.

— Майте на увазі, Грідлі, — хрипко сказав Фред, — я і доктор Морстон проти спуску. Даремно і небезпечно…

— Я це зрозумів, — відповів Грідлі, явно ігноруючи завершальну частину репліки. — Гадаю, — продовжував він, звертаючись до Бардова, — треба спускатися без зволікання.

— Звичайно, — кивнув Бардов і встав.

Через декілька хвилин усі зібралися біля шахти. Леслі перевірив роботу підйомника. Бардов звелів виставити край самого устя наявні контрольно-вимірювальні прилади, особисто зняв покази.

— Все в нормі, — гучно оголосив він, закінчивши узяття відліків, — певна річ, у межах доступних нам параметрів…

— А ультразвукові коливання? — поцікавився Кирило.

— Наразі не ловляться, але будемо стежити.

— Ультразвук — дурниця, — різко відзначив Леслі.

— Але ви стверджували, Фреде, що не фахівець у цій царині, — не витримав Кирило.

— А це й нефахівцеві ясно…

— Мені, наприклад, ні, — заперечив Кирило.

— Ви ось що, — загудів у навушниках голос шефуні, — ви там долю не дражніть, як відчуєте… дискомфорт чи інше стороннє відчуття, відразу повідомляйте один одному і, отож, нам. Усі ваші переговори ми почуємо й записуватимемо.

— Шкода, що не здогадалися раніше, — Кирило помацав дріт, який тягнувся від його скафандра до барабана, сполученого з записуючим пристроєм.

Другий такий самий дріт пов’язував Грідлі з другим барабаном.

— Стежте, щоб не обірвати дроти на спуску, — напучував шефуня, — від них може залежати успіх операції й ваша безпека… Ну, з богом, як казали в давнину. А ми йому, в разі чого, допоможемо…

Притримуючись за нерухомий канат підйомника, Кирило і Грідлі почали спуск. Кілька десятків обережних кроків, і пітьма оточила їх. Лише хиткі плями світла від ліхтарів на шоломах освітлювали крижані сходинки, по яких вони спускалися все нижче й нижче.

Кирило йшов попереду. Він виразно чув у навушниках напружене дихання Грідлі. Налічивши сто двадцять сходинок, Кирило затримався й озирнувся. Грідлі також зупинився в трьох кроках за ним.

— Що? — насторожено запитав Грідлі.

— Нічого… Пройшли приблизно третину спуску. Як самопочуття?

— О’кей, — не дуже упевнено відгукнувся Грідлі.

— Чому зупинка? — прогудів у навушниках голос шефуні.

— Відпочиваємо…

— Не чую…

— Відпочиваємо! — крикнув Кирило.

— Зрозуміли… Говоріть голосніше! Вас стало гірше чутно.

— Ми вас чуємо добре.

— Як самопочуття?

— Чудово.

Вони рушили далі. Продовжуючи рахувати приступки, Кирило прислухався до себе мовби ззовні. Ні, страху він не відчував. Легке хвилювання, що виникло перед спуском, уляглося. Він був спокійний, уважний, упевнений у собі, не помічав ніякого зовнішнього впливу на психіку.

— Як справи? — прозвучало в навушниках.

— У порядку.

— Відповідайте! Чому мовчите?

— Ми відповіли — наразі все гаразд! — голосно крикнув Кирило.

— Вони нас не чують, — сказав Грідлі.

— Може, щось трапилося з моїм мікрофоном, спробуйте ви.

Грідлі двічі голосно повторив відповідь Кирила. Якийсь час у навушниках чувся шерех, відтак голос шефуні стривожено промовив:

— Ні, не відповідають… І знову стоять на місці. Чортівня якась…

«Навіть йому зраджує витримка, — подумав Кирило, — вочевидь, «одна шефуня» не така вже стала величина в умовах Марса».

— Спробуємо дати знак інакше. — Кирило обернувся до Грідлі, — струсіть один раз різко верхній канат.

— О’кей.

«Він тут не дуже балакучий…» — промайнуло в голові Кирила.

Він не встиг розвинути цю думку, тому що в навушниках знову почувся голос шефуні:

— Що-що? Ну тоді гаразд, — пролунало полегшене зітхання, — значить, телефон… Дідівські способи вони завжди надійніші… Переносимо всю увагу на канати, Леслі.

— Вони зрозуміли, — сказав Кирило, — поїхали далі.

— Угу, — прозвучало в навушниках.

Кирило продовжив рахунок крижаних східців. На самому початку п’ятої сотні попереду дзеркально зблиснула поверхня забою.

— Ми на місці, — оголосив Кирило.

Грідлі відгукнувся важким зітханням.

— Як ваше самопочуття? — Кирило спрямував світло ліхтаря на скафандр американця.

— О’кей, — буркотливо відгукнувся Грідлі, облизуючи губи.

Кирило помітив, що вся його широка фізіономія вкрита крапельками поту.

— Справді? — спробував уточнити Кирило.

— Так…

— Тоді до роботи!

Кирило двічі труснув верхній канат — знак, що вони досягли мети й наразі все гаразд. Відтак він прислухався. В навушниках шаруділо лише важке дихання Грідлі. Голоси зверху не долинали.

«Тепер і ми їх не чуємо», — констатував про себе Кирило, але вирішив не ділитися цим міркуванням з американцем.

— Тут десь мають лежати проби, — сказав він уголос, — давайте пошукаємо.

— Угу, — Грідлі зробив крок і знову зупинився.

Подумки дивуючись зі свого спокою, Кирило почав оглядати забій і простір перед ним. Лід зеленкувато поблискував, відбиваючи світло ліхтаря. Раптом у забої щось ворухнулося. Кирило здригнувся, але відразу зміркував, що бачить усього лише відображення свого скафандра. Незабаром він виявив місця взяття проб, поряд лежали й касети із пробами.

— Все гаразд, — сказав він, — ось проби. Можна повертатися.

Грідлі не відповів.

Кирило поспішно озирнувся.

Американець стояв нерухомо, вдивляючись у лівий кут забою.

— Гей, Грідлі, що там? — швидко запитав Кирило.

— Там… щось ворушиться, — хрипко пробурмотів Грідлі.

— Ваше відображення.

— Н-не знаю… Подивіться…

Кирило підхопив касети з пробами і підійшов до нього.

— Де?

— Ген т-там… — зуби Грідлі застукотіли.

— Нічого не бачу.

— Авжеж… Може, мені здалося… Ні…

— Що ви там бачили?

— І зараз бачу…

— Що саме?

— Якісь… постаті… Вони йдуть… до нас. Ось…

— Відсуньтеся, стану на ваше місце. Певно, гра світла від ліхтарів…

— Так? — Він поволі відступив убік.

Кирило став на його місце, уважно оглянув забій, освітлюючи крижану поверхню своїм ліхтарем.

— Це було внизу в самому кутку.

— Так-так, ось там, — Кирило зосередив світло ліхтаря в кутку забою.

— Бачите? — запитав Грідлі.

— Бачу, тобто ні… нічого не бачу… окрім льоду, звичайно. А ви зараз?

— Зараз ні…

— Повертаємося, — вирішив Кирило. — Ви йдіть уперед, Грідлі.

Американець не відповів, відразу ж почав підніматися крижаними східцями, тримаючись за нерухомий канат.

Ступивши на першу приступку, Кирило обернувся до забою. Кілька миттєвостей пильно вдивлявся в освітлену ліхтарем крижану поверхню, відчуваючи, як спокій полишає його… Неймовірно! Чи йому здається?.. Але ж і Грідлі щось бачив…

Кирило озирнувся на американця. Той продовжував поволі підніматися. Зараз треба було йти нагору. Але потім… Кирило ще раз поглянув на крижаний забій. Галюцинація чи… Чи він починає налаштовуватися на ці хвилі? Знову повернувся спокій, і водночас прийшло рішення… Кирило поволі рушив нагору, услід за Грідлі. Він так поринув у свої думки, що лише на половині зворотного шляху пригадав, що треба подати сигнал нагору для увімкнення каната.

— Ми забули про підйомник! — крикнув він Грідлі.

— Га? — Американець зупинився.

Кирило тричі труснув нерухомий канат. Через мить канати ворухнулися — один поволі поповз униз, другий — угору.

— Причіплюйтеся, Грідлі, — Кирило вказав на браслет із карабіном, — і переступіть на рівний простір, де немає сходинок. Поїхали!..

Через декілька хвилин вони вибралися на поверхню.

— Не виключено, що все стоїть саме так або майже так, — повторив шефуня, — але ризикувати не дозволю. Крім того Земля не скасувала наказ.

— Вони не уявляють собі суті, Мику.

— А ми? Що ми уявляємо? Твої міркування — робоча гіпотеза.

— Все вибудовується в єдину концепцію. Достатньо перевірити, і… робоча гіпотеза стане дійсністю.

— А ти підеш прямим шляхом за Енріке й Азарієм. Це єдине місце у Всесвіті, куди не слід поспішати, дорогенький.

— Переконаний, у мене обійдеться без наслідків. Уся річ у індивідуальних особливостях мозку. Вочевидь, я можу сприймати ці сигнали без негативних наслідків. Інші не можуть… Ну, про що ми сперечаємося, Мику, адже ти обіцяв допомагати мені…

— Обіцяв… Але тепер проблема законсервована… за рішенням Землі.

— Ти сам підказав це рішення.

— Ну, знаєш! — розчаровано прогудів Бардов і відвернувся.

Вони з Кирилом уже третю годину чекали літака у вахтовому таборі. Американці відлетіли відразу ж, як тільки домовилися про припинення проходки. Муса й Роман зайняті були демонтажем енергетичного агрегату і приладів.

Кирило встав, надів шолом, перевірив герметичність.

— Куди? — підозріло запитав шефуня.

— Піду подивлюся на захід сонця.

Бардов спохмурнів:

— Ти не надумай…

— Слухаюся, товаришу начальник.

Кирило вийшов назовні, навіть не дочекавшись вирівнювання тиску. Потік повітря з тамбура підштовхнув його, і він насилу зберіг рівновагу. Двері за спиною безшумно зачинилися. Маленьке багряне сонце висіло зовсім низько над червоно-бурою рівниною. У западинах рельєфу вже залягли лілово-чорні тіні. На сході оранжеве небо потемніло. Лише край самого обрію прорізувалася світла пляма — там сходив Фобос. Кирило попрямував до шахти. Біля устя було порожньо. Хлопці вже встигли перекинути устаткування до посадкового майданчика.

Кирило підійшов до самого краю отвору. Спрямував погляд у морок. Спробував відновити в пам’яті те, що побачив унизу, в крижаному забої. Зараз це кепсько виходило, зовсім не так виразно, як під час розповіді Бардову.

«Звісно, це не могло бути галюцинацією… Інформаційне поле тут існує всюди. Воно залишене свідомо останніми розумними мешканцями перед тим, як вони покинули планету. Навіщо — це інше питання… Можливо, сподівалися, що їх нащадки рано чи пізно повернуться? Або — це послання іншому розумові, з розрахунку на випадковий контакт. Далебі, єдиний вид послання, який зберігається, поки існує сама планета! Найпевніше інформація адресована безпосередньо мислячому мозкові. Якщо ми — їх нащадки, наш мозок має сприймати її. Інша річ, що за мільйони років еволюції людський мозок міг у значній мірі втратити цю здатність. Звідси небезпечні рецидиви[130]… Енріке й Азарій, мабуть, були близькі до розгадки, але… переоцінили свої сили… Бардов, звісно, також здогадується… Його власний мозок на це поле не реагує, у межах моїх можливостей він сумнівається… — Кирило посміхнувся. — Це його право. Адже я теж не знаю, що зі мною трапиться, коли мій мозок почне приймати інформацію. Та все ж я хочу і готовий ризикнути… Якби навіть я мав тисячу життів, їх не вистачило б, щоб наситити жадобу пізнання, палаючу в мені».

Хтось торкнувся його скафандра. Кирило швидко обернувся. Шефуня стояв поряд.

— Ну що, слідопите минулого, — сказав він, — мучишся на порозі розгадки і проклинаєш мене?

— Думки прочитані неточно, — буркнув Кирило.

— Можливо… Я не володію твоїми здібностями… Бачиш-бо, Кіре, якщо ти маєш рацію, а це не виключено, зрозумій, не треба поспішати… Рано чи пізно твій мозок поступово налаштується на тутешнє поле. Гадаю, досі ми ловили «сплески» поля лише в моменти якихось його порушень — сонячних, іоносферних, навіть, можливо, створюваних нами-таки. Я тепер переконаний, білі кристали — не найголовніше… Колись вони, можливо, були пов’язані з апаратурою, що управляє полемо чи створила його. Тому здатні викликати локальні збурення, що перетворюють частину інформації в образи — фантоми. Таким самим збурюючим чинником могла виявитися шахта. І зовсім не тому, що там на глибині чи у кризі вміщено щось конкретне, що ти сподіваєшся відшукати, — руїни, гробниці — словом, конкретні сліди минулої цивілізації…

Кирило хотів заперечити, але Бардов не дав перервати себе і продовжував:

— Чи не логічніше припустити, що саме тутешній лід володіє властивістю згущувати, концентрувати лінії інформаційного поля, що саме він — головний хранитель запису інформації. Якщо вони були подібні до нас, вода була для них вихідним началом, як і для нас. І, передбачаючи зледеніння планети, вони могли пов’язати поле саме з льодом. Це була б думка, гідна високого розуму: зробити вмістилищем інформації середовище, з якого колись народилося життя. Ми вже встановили — структура тутешнього льоду не зовсім звичайна. Кристали утворюють спіралі. Як у тих білих уламків… Звісно, все це не більш, ніж припущення. Але вони не суперечать твоїй концепції.

— Отож, тим важливіше йти на глибину, — Кирило вказав у отвір шахти.

— Ні. Якщо поле пов’язане з льодом, треба йти туди, де потужність льоду максимальна, і там, знаходячись на поверхні, спробувати перевірити твою гіпотезу.

— Нашу гіпотезу, Мику?

— Аж ніяк. Проблему ведеш ти. Я лише трохи підправив напрям… на крутому повороті. Ймовірно, ця шахта хороша лише остільки, оскільки показала, що для подальшого пошуку шахти наразі не потрібні. Наразі… Потім подивимося. Я дуже розраховую на тебе, Кіре… Може, справді, ти інший, ніж ми всі… І тобі вдасться… Треба лише дотримуватися обережності… на крутих поворотах.

— Хочеш підсолодити пігулку?..

— Ні. Я, власне, вийшов сказати тобі, що за нами сьогодні не прилетять. Доведеться ночувати тут.

— А що трапилося?

— Нічого… Не варто ризикувати після тих нічних сполохів.

— Ми як аквалангісти в океані, — з гіркотою відзначив Кирило. — Плаваємо біля самої поверхні, а під нами безодня… загадок.

— Ось і не поспішатимемо. Перш за все спробуємо зверху визначити глибину безодні.

Сонце потонуло в багровій імлі, не торкнувшись лінії обрію. Швидко темніло. Бліде світло зійшлого Фобоса ледве пробивалося крізь пелену куряви, що висіла над планетою.

Думка палахнула мов блискавка.

— А якщо Фобос? Дивний згусток металу, що обертається зовсім низько над планетою і всупереч усім законам механіки не падає на неї. Суперечки про його походження почалися ще до перших космічних польотів. Його період обертання всього сім з половиною годин. Ніхто з нас не намагався зіставляти його положення на небі з моментами появи фантомів. Що коли «спусковий механізм» поля пов’язаний саме з ним?..

Кирило замовк, уражений своїм припущенням.

— Ходімо, — Бардов указав у бік житлового куполу.

— Я ще трохи побуду тут… Хочу подивитися…

— Тільки без дурниць, — попередив шефуня, — і не довго. Хлопці вже готують вечерю.

Він неквапом попрямував до місця ночівлі.

«Фобос, Фобос, — подумки повторював Кирило, — найпевніше це — уламок Фаетона. Дехто вважає — естафета розуму прийшла звідти. Значить…»

З’явився наростаючий неспокій. Він щось має зробити… Але що?.. Кирило зціпив зуби, намагаючись зосередитися, збагнути нездоланний внутрішній поклик, який наростав, подібно до хвиль, і знову згасав. Це було мов вислизаючий спогад про давно забуте. Здавалося, ось зараз настане прозріння, і він зрозуміє… Ні… Хвиля знову відринула, залишаючи гіркоту безсилля.

Кирило кинув погляд на Фобос. Вуглуватий сіро-оранжевий диск майже на очах змінював положення, піднімаючись усе вище до зеніту… Кирило спробував ще раз примусити себе налаштуватися на загублену хвилю… Всередині панувала глуха порожнеча… Що це було? Грань нездійсненого контакту чи… початок захворювання, як у Енріке, Азарія? Він раптом відчув страшенну втому, закортіло лягти тут-таки біля самої шахти, заплющити очі й не думати ні про що. Насилу долаючи кволість, що скувала його, Кирило почвалав до житлового куполу, навпомацки відшукав контакт зовнішніх дверей. Натиснув. Двері відчинилися. Кирило ввалився в тамбур і втратив свідомість.

Коли він опритомнів, виявилося, що він лежить на койці в житловому відсіку купола. Скафандр уже знятий, і шефуня, розташувавшись поряд у складаному кріслі, уважно дивиться на нього. Кирило зробив рух, намагаючись підвестися.

— Лежи, — Бардов притримав його за плечі, — ну як там Фобос?

— Нормально.

— А ти?

— Голова запаморочилася…

— Правильно. У твого скафандра відмовив апарат регенерації кисню. Не перевірив при виході? Добре, що ми почули, коли ти входив.

— Я, значить, недовго…

— Не дуже. — Він помовчав, продовжуючи критично розглядати Кирила. Відтак запитав: — А ти там… нічого нового не угледів?

— Нового… Ні…

— А старого?

— Теж, далебі, ні…

— Якимсь ти став невпевненим, Кіре, — шефуня гидливо поморщився, — а ну давай, як на іспиті.

Кирило розповів, що з ним було.

— Шкода, що не відлетіли, — резюмував Бардов, — до прибуття літака назовні не виходити.

— Але я… — почав Кирило.

— Саме ти… Ми з хлопцями після вечері вийдемо. Подивитися на Фобос…

Вночі Кирило прокинувся немов від удару струмом. Він відразу збагнув — сигнал… Треба діяти. Обережно підвівся, прислухався. Навколо спали. Кинув погляд на годинник — без двадцяти перша.

Увечері вони вклали його на койку в спортивному комбінезоні, знявши лише скафандр. Це полегшувало завдання. Скафандра ніде не було видно. Очевидно, його винесли в сусіднє приміщення. Кирило встав, зробив декілька кроків до дверей.

— Куди? — прошелестіло за спиною.

Кирило озирнувся. Шефуня, піднявши голову, питально дивився на нього.

— Куди-куди, — сердито відгукнувся Кирило, — треба…

Шефуня опустив голову на подушку і заплющив очі. Кирило вибрався в сусіднє приміщення і щільно причинив за собою двері. На щастя, його скафандр і шолом лежали тут. Скафандр, щоправда, легкий — денний… Виходити в такому вночі не дозволялося. Але одягатися зараз у важкий нічний скафандр не було часу. Крім того, він не збирався віддалятися від куполу. Деякий час він витримає і в легкому.

Кирило швидко натягнув скафандр, надів шолом, причепив до пояса футляр диктофона. Вже у вихідному тамбурі перевірив герметичність і параметри життєзабезпечення. Зачекав, поки вирівняється тиск. Це їх затримає трохи, якщо організовують погоню. У диктофон, вмонтований біля вхідних дверей, шепнув:

— Нуль годин сорок хвилин, виходжу назовні. Пробач, Мику, конче необхідно.

Затим відчинив вихідні двері. Зовні було дивовижно тихо. Вітер, як не дивно, не відчувався. В зеніті висів Фобос. Це був уже другий його захід у ту ніч. На сході блідо світив серпик Деймоса.

Кирило зробив декілька кроків і зупинився. Всупереч очікуванню нічого не відбувалося… Він почав прислухатися, але розрізняв лише удари власного серця. Кволості не відчувалося, голова здавалася ясною, він почував приплив сил, дивовижний спокій, упевненість, що чинить правильно. Згадалася чомусь стара приказка студентських років: «Досліджувати, значить, бачити те, що бачили всі, але думати так, як не думав ніхто». До нього вона зараз не мала стосунку, тому що на цій дивній планеті саме він бачить те, що недоступно іншим. Лише це виправдовує його недисциплінованість і ризик… Утім, кожен справжній пошук — шлях по вузькій грані, щонайтоншому вістрю непримиренних протилежностей. По той і по другий бік грані прірва, катастрофа… Як у нього зараз…

Він завважив, що нічний холод починає проникати в скафандр. Першими його відчули ноги. Треба було рухатися, і він попрямував до устя шахти.

У червонувато-попелястому світлі двох марсіанських місяців мертва рівнина здавалася примарною. Зірок у небі майже не було видно. Устя шахти чорніло мов роззявлена паща.

Кирило зупинився за декілька кроків від шахти. Світло, що лилося з глибини, чомусь не здивувало його.

Намацавши на поясі скафандра кнопку диктофона, Кирило спокійно чекав, що буде далі. Відтак натиснув кнопку і заговорив, намагаючись зафіксувати все, що бачив і відчував.

Запис закінчився на півслові.

— Ну ось, — сказав Кирило, — саме в цьому місці ви мене наздогнали. Не знаю, чому, але ваша поява відразу перервала потік інформації. Або, перенісши увагу на вас, мій мозок утратив можливість фіксувати її. Дідько б вас ухопив з вашою турботою!

— Побажання стосується лише мене, — оголосив шефуня, — хлопці абсолютно не винні. Я змусив їх піти, хоча їм дуже не хотілося прокидатися.

— Тим більше що ми нічого й не бачили, — пробурчав Муса.

— Останнє, що відобразилося в моїй пам’яті, — додав Кирило, — і що, природно, вже не потрапило на плівку, були їх кораблі, що злітали з рівнини, схожої на тутешню. Я ще встиг подумати, що вони нагадують ті, про які розповідав Невіл Джікс… Але цієї миті хтось ударив мене по шиї.

— Я вдарив, — підтвердив шефуня, — ти не відповідав, коли ми до тебе бігли. Я був упевнений, що ти вже замерз на смерть.

— Якби ви з’явилися хвилин на десять пізніше, — зітхнув Кирило, — я, можливо…

— Тобі напевно довелося б оперувати ступні, — перервав шефуня, — а так ти відбувся лише відмороженими пальцями на ногах. Пальці доведеться полагодити на базі. І поки тебе там ремонтуватимуть, я зможу спати спокійно.

— Більше це вже не повториться, — запевнив Кирило, — справу зроблено. Не хотілося б бути нескромним, але, гадаю, нам удалося вирішити одну з найстаріших загадок, що хвилювали людство. І головне — ми тепер твердо знаємо, що вони тут були, залишили своє послання, яке читатиме не одне покоління вчених. Думаю, що рано чи пізно під льодами вдасться розшукати і якісь матеріальні пам’ятки загиблої цивілізації. У мене вже є з цього приводу деякі міркування…

— Ні, постривай, — щиро обурився шефуня, — ти ще посидиш під карантином місяці три-чотири, після того, як тобі вилікують пальці на ногах. Ще невідомо, як на тобі відіб’ється цей нічний сеанс «потойбічного зв’язку».

— Тепер я згоден навіть на карантин, — усміхнувся Кирило. — Треба звести воєдино, детально описати все, що нам удалося з’ясувати… Ви помітили, що спостереження Азарія й Енріке добре ув’язуються з моїм диктофонним записом?

— Ми, звісно, продовжимо цю справу, — сказав Бардов, за звичкою погладжуючи бороду, — доведеться обережненько перевірити, може, не ти один у нас такий здібний. Якщо з тобою справді нічого не трапиться, станемо сміливішими, будемо тренуватися у зміцненні «потойбічних зв’язків»; врешті-решт і прилади сконструюємо для електронного запису інформаційного поля…

— Якщо навіть тепер зі мною щось і трапиться… — почав Кирило.

— Це вже ти, дорогенький, кинь, — обрізав шефуня. — Запам’ятай, нічого не може трапитися. Ти — екстрасенс, ти сам чудово знаєш це. Екстрасенс від народження. А інших екстрасенсів ми тут виховаємо, базуючись на твоєму досвіді. Затямив? Ти сам запевняв, що ці здібності закладені в кожному з нас. І я це, між іншим, сьогодні вночі зрозумів. Потік інформації, яку приймав ти, перемкнувся на кілька миттєвостей на мене, коли я… погладив тебе по шиї.

— Цікаво, — вигукнув Кирило, — і що ж ви побачили?

— Не «ви», а «ти», — поправив шефуня, — я побачив твої кораблі, що злітали в космос, і зрозумів, що вони прямують до Землі.

— А далі?

— Що далі?

— Коли вони досягли Землі? В яку епоху земної історії?

— Е-е, чого захотів! Хіба можна все відразу? Це належить з’ясувати. Як і багато що іще.

— Що ж виходить, — вигукнув Роман, — предки людини прийшли на Землю звідси?

— Категорично стверджувати наразі нічого не можна, — задумливо сказав шефуня, — мертвий Марс почав нам відкривати вражаючі речі; але мине ще дуже багато часу, перш ніж інформація, що зберігається тут, уміщена в так званому «інформаційному полі» чи в якійсь іншій «матерії», дозволить зробити остаточний висновок. Намацаний принципово новий напрям пошуку, наукових досліджень, важливість яких для людства, що вступило в космічну еру, переоцінити неможливо. Енріке й Азарій віддали свої життя недаремно. Відкриваються цілком приголомшуючі можливості розуму, про які люди навіть не підозрювали…

— Як ви, певне, зрозуміли з диктофонного запису, — додав Кирило, — естафета розумного життя була принесена на Марс із Фаетона. Якась частина фаетонців перед загибеллю своєї планети переселилася на Марс. Це могло статися ще в архейську еру[131] земної історії. Можливо, на Марсі змінили один одного декілька циклів цивілізації й лише представники останнього тутешнього циклу переселилися на Землю. Все це належить ще вивчати, уточнювати… Більш певно ми можемо тепер говорити про історію самих планет земної групи. Вони народжені Сонцем у різний час: Фаетон був найстаршим у цьому сімействі, Венера, а можливо, й Меркурій наймолодші. Фаетон давно закінчив своє існування, Марс старіє; у його нинішньому вигляді — майбутнє нашої Землі, так само, як на Венері — її далеке минуле. Умови на Венері поки непридатні для високоорганізованого життя, як вони були непридатні на Землі в археї й ранньому палеозої[132], коли тут, на Марсі, життя буяло. Якщо наша нинішня цивілізація вціліє, не виключено, що далеких нащадків землян чекає переселення на Венеру, коли умови на старіючій Землі стануть подібні до марсіанських. І, покидаючи Землю, вони, можливо, залишать там послання прийдешнім дослідникам, подібне до того, яке залишене тут. Я б хотів вірити, що естафета розуму нескінченна.

_{Переклад В. Геника}

_{Перекладено за виданням: ШАЛИМОВ А. И. Эстафета разума. — М: Молодая гвардия, 1989. — 336 с. — (Библиотека советской фантастики).}