Дивний світ (Олександр Шалімов) читать бесплатно онлайн полную версию книги

ЗУСТРІЧ НА СТАРІЙ ЕНЕРГОЦЕНТРАЛІ

Я не дуже старий, хоча був ще хлопчаком, коли тут — у долині — бурили перші свердловини. Готові свердловини замикали важкими вентилями, а поряд заганяли палю з неотесаної модрини й писали суриком[88] на листі фанери: «Обережно — окріп!»

Ці написи я бачив на вицвілих фотографіях у батьковому альбомі: безлюдна долина з рідколісою тайгою, коричнево-попелясті схили Камбального, бурові вишки, труби, втиснуті руками геологів у камчатську землю. Коли вентилі ледь відкривали, труби фонтанували окропом. Гарячі струмки стікали по затоптаному моху в сизувату піняву Паужетку…

Батько в молодості розвідував Паужетське родовище природної пари, а відтак будував першу на цій землі геотермальну електростанцію[89]. Спочатку вона була зовсім маленькою, — давала струм декільком консервним заводам. А потім розрослася… Пам’ятаю, її називали гігантом далекосхідної енергетики… Як давно це було? Давно і недавно… Всього — вік людський…

А втім, що таке людський вік? У дні моєї юності — на коло сімдесят років. А зараз… У сто двадцять лікарі не дозволили мені їхати до Гренландії. Але, чорти б мене вхопили, я не хотів здаватися. Я не міг уявити себе без роботи. Вона була необхідна мені як повітря — справжня робота, пліч-о-пліч з міцними людьми; суворі вітри, льоди й довгі ночі з веселками полярних сяєв… Вийдеш із теплого будиночка в ніч і слухаєш тишу льодів. А вона особлива — ця тиша. Дзвенить у ній щось далеке, нестерпно бентежне, мов очікування вічної новизни. І п’єш морозяне повітря, дошкульно холодне, чисте, мов прозоре джерело. З кожним ковтком сил прибуває. Хіба можна людині без цього?..

Сперечався я, доводив — усе марно… Відтак запропонували їхати сюди. Керівник Паужетським геотермальним заповідником і природним музеєм на півдні Камчатки! Це я-бо — будівельник Великої дамби на Лені й Берінгового моста. Штат управління заповідника: керівник — один плюс вісімнадцять кіберів, переважно старої конструкції, деякі потребують капітального ремонту… Ось так. Утім, Камчатський заповідник — це ще краще з того, що пропонували невгамовним ветеранам мого крою. Звісно, я погарячкував, покричав там у бюро кадрів, навіть кулаком по якомусь електронному лобі постукав, а потім поїхав… Так, подивитися поїхав… Як і що… Адже я не був на Камчатці сорок років. Цікаво все-таки: був «гігант далекосхідної енергетики», а зараз «Заповідник»…

Прилетів сюди, в цю долину. Півдня бродив серед мовчазних будиночків селища, по принишклих корпусах колишньої геотермальної електроцентралі. Майже століття вона освітлювала й обігрівала добру половину Камчатки…

День видався похмурий, і похмуро було на душі…

«Ні… Ми обоє стали непотрібними, — думав я. — Ця гігантська електростанція — дітище мого батька. І я сам. Який тут заповідник! Це кладовище… І всім про нього байдуже. Життя пішло звідси назавжди… Звісно, тепер вулканічне тепло вже не використовують, як у двадцятому столітті… Чим тоді слугував вулкан? Піччю, в кращому разі паровим казаном. Тепер вигадали хитріші штуки. Бурять свердловини завглибшки в тридцять-сорок кілометрів. А такі свердловини можна бурити де завгодно… Опускають у свердловини термоелементи — і отримуй енергію.

На півночі Гренландії, куди мене не пустили «за станом здоров’я», зараз буряться чотири такі свердловини. Оце робітка! Спорудження енергоцентралі потужністю в сорок мільярдів кіловат. Друга буде на Землі — після Антарктичної. І теж — для знищення льодів. А тут…»

Я з відразою подивився навколо. Щогла високовольтної передачі біля центральних трансформаторів похилилася. Вгорі біля ізоляторів звили гнізда якісь шалені птахи. Шибки над дверима, що вели в круглу будівлю диспетчерської, вибиті вітром… «Їх треба вставити насамперед, — промайнуло в голові. — Інакше взимку нанесе снігу в диспетчерську. Там капризні прилади, електронний мозок…

А втім, навіщо? Кому тепер потрібні ця стара електронна довбешка й похилена щогла?.. Адже струм уже не потече по дротах. Птахи можуть спокійно висиджувати пташенят у гніздах біля самих ізоляторів…

Музей! Смішна ідея… Для кого?! Закладаюся на свою стару люльку, відтоді, як станцію закрили й відлетів останній спостерігач, нога людська тут не ступала…»

— Здрастуйте, — почувся тоненький голосок у мене за спиною. — А ми вас чекали…

Я поспішно озирнувся. Дівчинка років дев’яти у блакитному комбінезоні з цікавістю розглядала мене. У неї було дуже миле кругле личко з помітними вилицями, широкий ніс, зизуваті карі очі. На смаглявих щоках — яскравий рум’янець — відбиток сонця й камчатських вітрів. Каптур комбінезона, облямований пухнастим білим хутром, був відкинутий. У рудуватому в’юнкому волоссі нещодавно заплутався вітер.

— Здрастуй, — сказав я, дещо спантеличений. — По-перше, хто ти і звідки взялася, а по-друге, хто міг чекати мене й навіщо?

— Я — Ксанта з селища Сріблястий Лебідь. А чекали вас ми всі…

— Он як! Цікаво… Але що ти робиш тут сама… у тайзі? І де знаходиться це ваше селище?

— Воно внизу біля моря, в семи кілометрах звідси. І тут зовсім не тайга, а колишня вулканічна електростанція — Паужетська геотермальна енергоцентраль. — Дівчинка хитро примружилася й додала: — Хіба ви не чули про неї?

— Чув дещо… То, значить, ти сама прийшла сюди за сім кілометрів?

— І зовсім не сама, а з Вовчком.

— З Вовчком? Не бачу його… І потім, хто він — цей Вовчок?

— Вовчок — мій друг. Він — американець. Прадідусь привіз його з Алеутських островів, коли я була маленькою. Тоді й Вовчок був зовсім крихітний. Він уміщався в рукавиці. А зараз! О-о… Зараз, якщо він встане на задні лапи, він буде вищий від вас.

— А, он що! Розумію… Однак це негаразд із його боку — залишати тебе саму в такому безлюдному місці.

— Він зовсім не винен. Я дозволила йому відвідати Хому. Я тут сьогодні чергова…

— Чергова? Де ж ти чергуєш?

— Тут, на електростанції. Ми всім інтернатом узяли над нею шефство до вашого приїзду. Треба ж, щоби хтось наглядав за кіберами. Ми передамо вам усе у повному порядку. А потім вам допомагатимемо.

— Гм… Бачиш-бо, Ксанто… Втім, ми ще побалакаємо про це трохи згодом… Адже мені треба добре подумати, все зважити…

— Ви, напевно, вже все подумали, коли летіли.

— Ну, це було дуже швидко. З Петропавловська сюди всього півгодини польоту… Скажи мені краще, а що цей Хома — він постійно живе тут?

— Так, він тут за головного сторожа, щоб не приходили вовки й дикі кабани.

— Цікаво! Невже тут ще збереглися вовки?

— Звісно. Вони живуть онде — за Курильським озером. Там у них свій заповідник. Але вони приходили сюди, і вили, і псували квіти… Тепер Хома їх не пускає.

— Гм… Слухай, Ксанто, а чом би цього Хому не призначити тут керівником? Ото не знав, що він постійно живе тут!

Ксанта уважно подивилася на мене. У її погляді промайнуло щось схоже на сумнів: чи не жартую?.. Проте вона сказала дуже серйозно:

— Я гадаю — Хома не впорається. Ні, ви більше підходите…

— Спасибі… Ходімо все-таки до Хоми, побалакаємо з ним.

— Ходімо, — тоненьким голоском сказала Ксанта.

Вона повела мене по вузькій, посипаній червонуватим піском доріжці углиб селища. Навколо рудувато-вогненним килимом горіли квіти, осінні квіти Камчатки: айстри, хризантеми, жоржини, сальвії. Густа поросль квітів майже у зріст Ксанти. Дівчинка упевнено вела мене крізь цей строкатий живий лабіринт. Ми обігнули одну будівлю, відтак другу, навскоси перетнули широку галявину-квітник. Над нами була тайга в яскравих осінніх шатах — блідо-зелені, майже прозорі модрини, величезні волохаті кедри, оранжеві берези, золотисті тополі, яскраво-червоні осики. А навколо — буйний килим осінніх квітів, акуратні, посипані піском доріжки, різноколірні будиночки селища.

Місцями крони дерев розступалися, й високо в блідо-блакитному небі — опівдні вітер прогнав хмари — блищали нитки дротів, підвішені на високих ажурних щоглах. Промені неяскравого сонця пробивалися крізь осіннє листя й примушували спалахувати різнобарвними вогниками зелені й рожеві шибки на верандах. Було дуже тихо. Лише ледь чутно шелестіло опале листя під легкими кроками Ксанти. Пахло осіннім лісом. Це був дивовижний запах гіркуватої свіжості, прілого листя, грибів та хвої і ще чогось майже невловимого, але дивно знайомого й бентежного…

Ми все йшли і йшли… І мені вже почало здаватися, що немає ніякої Паужетки, немає старої геотермальної станції. Я в заповідному казковому лісі свого дитинства. Маленька лісова фея веде мене кудись… Чи не однаково куди… Зараз ми зустрінемо доброго чарівника й почнуться дива…

Чарівника ми не зустріли, але дива почалися відразу, тільки-но ми з Ксантою опинилися на невеликому майдані, розташованому, ймовірно, в самому центрі селища. Майдан був вимощений квадратними плитами рожевого туфу. Плити не прилягали щільно одна до одної, і між ними всюди пробивався яскраво-зелений мох. Це був дивовижний геометричний візерунок, витканий із сітки живої зелені й квадратів теплого рожевого каменю. Посеред майдану знаходився круглий басейн, викладений червонуватим мармуром. Раніше тут був водограй, але тепер він не діяв — і басейн був порожній. За водограєм височів пам’ятник із сірого граніту: худорлява, ледь сутула постать у крислатому капелюсі й високих чоботях, вузьке обличчя з клинцюватою борідкою, в лівій руці — геологічний молоток. Я відразу упізнав його. Я бачив його живим на старовинних світлинах. У минулому столітті його називали «батьком вулканології» — створеної ним науки про діючі вулкани. Звісно, він завоював право стояти тут, біля підніжжя вулкана, який він змусив служити людям. Але тепер… Хіба не іронія долі: вічно стояти в покинутому людьми поселенні. Що каже випадковим відвідувачам цих місць його ім’я, викарбуване на полірованому граніті?..

— Ти знаєш, хто це? — тихо спитав я Ксанту.

Дівчинка підняла на мене здивовані очі:

— Звісно. Це мій прапрапрадідусь. Тато казав, що він, — Ксанта вказала на пам’ятник, — першим почав вивчати камчатські вулкани. І він умовив своїх ровесників побудувати тут селище і вулканічну електростанцію.

— Ого, — сказав я.

Я відчув, що належало щось сказати.

— Щодня ми приносимо йому свіжі квіти, — продовжувала Ксанта. — Мама розповідала, що прапрапрадідусь дуже любив квіти…

— То, значить, твої тато й мама також живуть у селищі біля моря?

— Що ви! У селищі біля моря живуть лише діти, ну і, звісно, наші вихователі. Сріблястий Лебідь — дитяче селище. А моя мама працює в Петропавловську. Вона геолог, як і прапрапрадідусь і прадідусь. Тато теж геолог. Але зараз він у відрядженні, там, — Ксанта підняла пальчик угору. — Увечері буде видно, я вам покажу. Він на Місяці. Вивчає там вулкани. Він обіцяв мені привезти місячні камені…

— Он як! Ти, напевно, теж мрієш стати геологом?

— Ні, я ще не вирішила, — серйозно сказала Ксанта. — Розумієте, дуже важко вибрати. Все здається таким цікавим. У першому класі ми з Марою — моєю подругою — хотіли бути капітанами космічних кораблів. У другому Мара раптом захотіла стати океанологом, щоб працювати на дні Тихого океану. І я також захотіла… Але потім ми дізналися, що там завжди темно, і, розумієте, ми передумали. Тепер Мара хоче складати гарну музику, а я — я ще думаю… Можливо, я працюватиму на такій станції, як ця, лише більшій…

— Таких станцій тепер не будують, дівчинко.

— Я знаю. Я думала про нові, які будують зараз, наприклад у Гренландії…

«Так тобі й треба», — подумки сказав я сам собі й міцно прикусив язика.

— А можливо, поїду садити ліси в пустелях, — продовжувала Ксанта, — або перевиховуватиму диких тварин, робитиму їх розумними й добрими. Як Хома…

— Що — як Хома?

— Ну, Хома — він також… Ви побачите, — Ксанта раптом заплескала в долоні. — Дивіться, дивіться, — закричала вона, — он вони йдуть до нас, разом з Вовчком!

Я озирнувся. Через майдан до нас неквапом простували здоровенний кошлатий ньюфаундленд[90] і великий бурий ведмідь. Ньюфаундленд був завбільшки з однорічне теля, весь білий, з рудими плямами на широкій лобатій морді й на масивних лапах. Наближався він з надзвичайною гідністю, безшумно і м’яко ступаючи по рожевих кам’яних плитах. Клишоногий, зростом трохи менший від пса, трюхикав за ним перевальцем, опустивши чорний ніс до самої землі.

Я мимоволі позадкував і потягнув за собою Ксанту.

— Не бійтеся, — сказала дівчинка, обережно вивільняючи пальці з моєї руки, — Вовчок не кусається. А Хому перевиховали, ще коли він був маленьким ведмежам. Він добрий і все розуміє… Підходьте, не соромтеся, — правила далі вона, звертаючись до пса й ведмедя, які зупинилися за декілька кроків від нас. — Вовчку, привітайся з… — Ксанта поглянула на мене.

У її погляді були питання й легкий сумнів.

Як вона зараз назве мене? Невже дідусем?.. «Якщо не назве дідусем, тоді, мабуть, залишуся тут», — загадав я, а їй швидко сказав:

— Мене звуть Пилипом.

— Йди, Вовчку, привітайся з дядьком Пилипом.

Я полегшено зітхнув. Все-таки дядько, а не дідусь…

Але цієї самої миті здоровенний Вовчок підійшов до мене впритул, легко звівся на задні лапи і, поклавши передні мені на плечі, лизнув теплим шорстким язиком просто в ніс і в губи.

— Марш! — вихопилося в мене.

Згинаючись під вагою величезного пса, я поспішно затулився ліктем від його широкої добродушної морди. Вовчок мимохідь лизнув мене ще раз у праве вухо і, мабуть вирішивши, що достатньо проявив дружні почуття, звільнив від своїх обіймів. Він сів біля ніг Ксанти і, не зводячи з мене круглих бурштинових очей, почав енергійно підмітати волохатим хвостом чисті рожеві плити.

Очевидно, тепер настала черга Хоми. Він зашкандибав до мене, кліпаючи маленькими темними очицями й поводячи вологим чорним носом.

— Ксанто, — жалібно сказав я, — Вовчок — іще гаразд… Але, бігме, ніколи в житті я не цілувався з ведмедем, навіть із перевихованим. Чи не здається тобі, що нам з Хомою досить обмежитися дружнім рукостисканням?

— Будь ласка, — погодилася Ксанта. — Хомо, дай лапу дядькові Пилипу. І пам’ятай, ти маєш у всьому слухатися його. Він тепер твій головний начальник.

Хома схвально пробурчав щось і, сівши поряд з Вовчком, простягнув мені важку пазуристу лапу. Я стиснув її з глибоким задоволенням.

— Ну ось, ви й познайомилися, — сказала Ксанта. — Я дуже, дуже рада… Як справи, Хомо? Як твоє нічне чергування?

— Уффф! — сказав Хома й заходився тертися широкою коричнево-бурою головою об блакитний комбінезон дівчинки.

— Розумію, — кивнула Ксанта. — Тебе знову кривдили білки?.. Знаєте, дядьку Пилипе, вам доведеться щось придумати. Білки не дають спокою бідному Хомі… Вони кидають у нього вилущеними кедровими шишками. Шишки застряють у його кудлатій шерсті й дуже заважають. Ось погляньте, скільки на ньому шишок.

— Можна пристосувати якогось кібера. Він вичісуватиме Хому, якщо Хома, звісно, дозволить.

— Дозволить, дозволить! — закричала Ксанта. — Правда, Хомо?

— Уфф! — сказав ведмідь, іронічно поглядаючи на мене.

— Ось бачите, Хома знає, що для нього корисно. А білок треба ще раз попередити. Вони страшенно неслухняні. Деякі навіть прибігають у головну диспетчерську й смітять там горіхами.

— Ну, таке свавілля їм доведеться припинити, — рішуче сказав я.

— Атож, — погодилася Ксанта. — Я знаю, — додала вона, — у вас із Хомою тепер буде повний порядок…

Відтак ми вчотирьох вирушили оглядати геотермічну станцію. Ксанта показувала мені різні механізми й пояснювала їх призначення. Хома кивав важкою коричнево-бурою головою, кліпав маленькими очицями, час від часу схвально бурчав. Лише Вовчок тримався стримано. Він ішов позаду, опустивши хвіст, часто позіхав, широко роззявляючи рожеву пащу. Він явно нудьгував. Здається, він не любив техніки.

Спочатку ми пішли до бурових свердловин. Коли я блукав по містечку сам-один, я їх не знайшов. І не дивно… Адже я шукав труби, що стирчали б із землі, з важкими вентилями, як на світлинах батька. Тепер свердловини знаходилися всередині ошатних прозорих башт. Башти були зроблені зі скла й металу і нагадували замки сплячої красуні. До кожної башти вели посипані піском, облямовані квітами доріжки.

А над прозорими стрілчастими дахами тихо шелестіли темними волохатими лапами кедри. На кедрах цілими сім’ями жили вороги Хоми — маленькі легковажні рудувато-сірі білки. Вони і в нас пробували кидати шишками. Лише не поціляли.

— Тут було 56 свердловин, — розповідала Ксанта. — Вони зовсім не глибокі: п’ятсот-шістсот метрів. Одна — найглибша — на краю селища — два кілометри. Свердловини пробурені до підземного парового казана. Ну, це, звісно, не справжній паровий казан, а лише стародавні лави вулкана Камбального. У лавах було багато порожнин, заповнених водою. Вода від вулканічного тепла нагрівалася й перетворювалася на пару. Пара по трубах піднімалася нагору й обертала турбіни електростанції. Оце — одна з таких свердловин. А зараз ми підемо на електростанцію…

— Зачекай, Ксанто, — сказав я. — А що ж, тепер ці свердловини зовсім не дають пари?

— Дають, але дуже небагато, — відказала дівчинка. — Сила пари ослабла, вона вже не може обертати турбіни. Деякі свердловини ще дають гарячу воду. Вона проведена по трубах у наше селище. Ми купаємося в ній і плаваємо у великому критому басейні. Цією водою опалюються і всі будиночки електростанції. Взимку тут тепло. А коли приїжджають туристи і спортсмени-лижники, буває дуже весело. Вони живуть у цих будиночках, катаються на лижах, піднімаються до кратера Камбального, їздять в електросанях на Курильське озеро. І ми теж часто їздимо туди.

— Значить, тут буває багато людей?

— Звичайно… Це зараз, восени, гостей зовсім немає. А влітку й зимою, о, скільки буває народу. Прилітають дитячі екскурсії з різних інтернатів — подивитися вулкани, і Курильське озеро, і стару електростанцію. Приїжджають студенти-енергетики, які вивчають історію техніки; різні вчені, туристи, художники, письменники; приїжджають навіть космонавти — так, відпочити трохи… Адже у нас дуже гарно, еге ж?

— Так, звісно…

Ксанта довго розповідала мені про історію Паужетської геотермічної електростанції, славну, майже столітню історію великої справжньої праці, а я думав про те, яке оманливе перше враження. Ось, до зустрічі з Ксантою, поки бродив тут сам, я побачив лише покинуте селище в тайзі, похилену щоглу і вибите скло над дверима диспетчерської, а тут, виявляється, тече своє життя — потрібне, важливе… Звичайно, все навколо — це вже клаптик історії. Але хіба історія не допомагає будувати майбутнє? Ми черпаємо зараз електроенергію з гігантських термоелементів, опущених у щонайглибші свердловини, ми навчилися регулювати вулкани, зробили їх нешкідливими смолоскипами, які запалюємо лише в дні великих свят… Досягти всього цього нам допомогла й Паужетка, і ця електростанція, теплова енергія Камбального вулкана, який вірно служив людству ціле століття.

«Ми будемо щасливі лише тоді, коли усвідомимо свою, хоча б і найскромнішу, роль». Це сказав один з найвидатніших людей минулого сторіччя — піонер авіації на самій зорі її розвитку, поет, філософ. Мені сто двадцять років, але я мрію ще про один шматок людського щастя… Чому не спробувати знайти його тут? Здається, я зможу тут стати корисним… Ні, я просто переконаний, що я тут потрібен. Хто догляне за всім господарством? А воно — он яке. І посадковий майданчик треба впорядкувати. І приїжджих зустрічати і влаштовувати. Не Хомі ж цим, справді, займатися. Тут можна так усе організувати, що про Паужетку знову заговорять. Місця-бо які! Не можна їм пустувати. І школа… Просто необхідно, щоб поблизу від школи жив бувалий чоловік. Їхні вихователі самі молоді. А, скажімо, така людина, як я…

— Це дуже негарно, дядьку Пилипе, — почув я голос Ксанти. — Адже ви вже п’ять хвилин зовсім не слухаєте, що я вам кажу.

Я зніяковів і розвів руками.

— Пробач, Ксанто. Трохи задумався. Зі старими людьми це буває…

— А ви зовсім і не старий, — сказала вона, не дивлячись на мене. — Вам щонайбільше вісімдесят років.

— Ех, дівчинко, якби було вісімдесят! Але річ не в цьому. Я хочу поставити тобі одне питання. Дуже важке питання. Скажи мені, як по-твоєму, що для людини найголовніше?

— Ну, це зовсім просто, — посміхнулася Ксанта. — найголовніше для людини, щоб вона була щасливою. А для цього вона лише має робити щасливими інших.

— Гм… Далебі, ти маєш рацію, це справді просто… Ніколи б не подумав, що все на світі так просто… Ну, що ми робитимемо тепер?

— Тепер треба випустити кіберів. Напевно, їм набридло сидіти вимкненими. Час їм братися до роботи.

Ми зайшли в низький скляний будиночок, схожий на оранжерею. Там рядами стояли смішні коротуни — кібери — цілий взвод роботяг, завдання яких полягало в підтримці порядку на території селища й енергоцентралі.

Ксанта привітала всіх, як старих знайомих. Вмикаючи їх по черзі, вона одного поплескувала по блискучому нікельованому плечі, другого гладила по відшліфованій яйцеподібній голові, третьому шепотіла щось у розтруб звукоприймача. Увімкнені кібери починали ворушитися, нетерпляче притупцьовували маленькими лапками, розпростували схожі на граблі механічні руки й діловито бігли у своїх, вочевидь добре їм відомих, справах.

Вовчок, сидячи біля входу в скляний будиночок, критично оглядав кожного вибігаючого кібера, немов перевіряв, чи в порядку той і чи готовий до виконання завдання.

— А ти, маленький, іди збирати сухе листя, — казала Ксанта черговому кіберові, — його багато там на доріжках. Вночі був сильний вітер. Тепер з кожним днем опалого листя буде все більше. Ти підеш прибирати порох у будиночках, — напучувала вона наступного. — Добре прибирай. Потім дядько Пилип усе перевірить… Взагалі-то вони знають, що їм робити, — сказала Ксанта, повертаючись до мене. — Вони всі налаштовані… Просто я з ними розмовляю, щоб їм було веселіше. Вони нудьгують тут ночами самі. А роботи зараз зовсім мало. Коли роботи мало, завжди дуже нудно, правда, дядьку Пилипе?

Я кивнув.

— О, у тебе знову нежить, малюче, — звернулася Ксанта до наступного кібера. — Розумієте, дядьку Пилипе, цей малюк перевіряє всі труби і крани. Ось у нього щодня багато справ. Йому треба оббігти всеньке містечко. Напевно, він перевтомився… Вже декілька днів у нього з носика цяпає щось. Ось бачите…

— Либонь, з мастилом негаразд, — сказав я. — Треба буде потім подивитися.

— То пустити його? — запитала Ксанта.

Але увімкнений кібер, не чекаючи дозволу, вислизнув з її рук і квапливо зашкандибав до виходу.

— А ці вже не можуть працювати, — сумно сказала дівчинка, вказуючи на цілий гурт кіберів, що сиротливо збилися в кутку. — Вони дуже старенькі. Їх налаштовував ще мій прадідусь. Потім вони розладналися. Ось цей, наприклад, найбільший, якщо його випустити, пробіжить трохи, пострибає, перекинеться й чеберяє лапками в повітрі. А він умів ремонтувати доріжки, зчищав стару фарбу на стінах і наносив нову. І ще багато чого вмів… А ось тепер ніхто з наших наставників не вміє його самого полагодити. Мій прадідусь зумів би, але він… — Ксанта важко зітхнула й замовкла.

— Значить, твій прадідусь працював тут?

— Так, він був керівником заповідника, як тепер ви… Але навесні лікар відрядив його лікуватися до Москви. І дідусь більше не повернувся. Мама казала, що з Москви він знову виїхав на Алеутські острови, але вона не хотіла сказати, коли він повернеться. І з ним не можна поговорити по відеотелефону… Я гадаю, що мій прадідусь просто помер, — сумно закінчила Ксанта й опустила очі.

— Ну, що за думки, — заперечив я. — Тепер люди живуть довго. Прадідусь ще приїде. Мине рочок-другий — і він повернеться. Ось побачиш…

— Не знаю, — тихо шепнула Ксанта. — Адже дорослі не завжди кажуть нам правду… А ми вже великі. Через рік весь наш клас виїде зі Сріблястого Лебедя. Нас повезуть далеко на захід, до підніжжя гір Тянь-Шаню. Там будемо жити і вчитися далі, до закінчення загальної школи. А сюди приїде нова група малюків.

— Значить, тут у вас, у Сріблястому Лебеді, лише школа першого кола?

— Так. Перші чотири класи. І ми з Марою зараз у найстаршому. Друге коло ми пройдемо в Середній Азії.

— І вам не шкода буде розлучитися зі Сріблястим Лебедем?

— Шкода, звісно. Але там, куди ми поїдемо, також буде дуже цікаво. Людина не може залишатися завжди на одному місці.

— Ти маєш рацію, Ксанто. Ось і я… Працював у Антарктиді, відтак у Гренландії, а зараз…

— Я знаю, — шепнула дівчинка. — Нам казала наставниця. І ми дуже пишаємося, що будемо тут разом з вами. Ви розповісте нам про те, що бачили і знаєте? Еге ж?

— Розповім, якщо це буде вам цікаво.

— О, дуже!..

Почулися м’які кроки. У скляний будиночок повагом увійшов Вовчок. Він обережно ніс у зубах уже знайомого мені шмаркатого кібера. Вовчок тримав кібера за виступ шкіряної обшивки і всім своїм виглядом виражав відверту огиду. Кібер мляво ворушив лапками. З його довгого з розтрубом носа двома струмками текло прозоре мастило. Вовчок поклав кібера нам до ніг, сів поряд і почав поглядати то на нас із Ксантою, то на кібера. На кібера він дивився з явним несхваленням.

— О-о, — сумно протягнула Ксанта. — І цей геть розхворівся. Вовчок приносить лише тих, які не можуть працювати…

Пришкандибав звідкись Хома, сів поряд з нами і також став дивитися на лежачого кібера.

Червонуваті вічка кібера спалахували й пригасали. Либонь, йому було зовсім зле.

Я дістав з кишені окуляри в старовинній роговій оправі, яких тепер ніхто не носить, і люльку. Окуляри я начепив на носа, люльку натоптав запашним тютюном і закурив. Затягнувшись кілька разів, я засукав рукави куртки.

— А ну, подивимося, що з ним, — сказав я Ксанті. — Тягни сюди інструменти, помічнице. Зараз навчу тебе лікувати кіберів.

Ксанта побігла, сміючись. Її сміх лунав сріблястим дзвіночком.

По-суті, все виявилося з біса просто…

— Яка ж хороша штука — робота, — сказав я своїм новим друзям. — Що там гріха таїти, в Гренландії без мене тепер обійдуться, а ось тут, далебі, й ні. Еге ж?

Хома кивнув кудлатою головою й задоволено пробурмотів щось. Вовчок не відповів. Але з його погляду я зрозумів, що й він цілком згоден зі мною.

А кібер лежав на підлозі скляного будиночка і з надією поглядав на всіх нас.