Дивний світ

НА ВИСОКІЙ ОРБІТІ

— Вичікування, нескінченне вичікування, — роздратовано кинув Лар, — кружляємо на цій орбіті третій місяць — і нічого… Як ви все це збираєтеся пояснювати після повернення?

— Ну, до повернення строк чималий, — Строгов обережно крутив рукояті налаштування. — Крім того, дещо з’ясували…

— Ви, звісно, маєте на увазі іоносферу[155]… Дозвольте вам нагадати, Миколо Петровичу, ще п’ять років тому професор Тумов припустив, що у Венери має бути саме така іоносфера: потужна, непроникна, що огортала б планету суцільною оболонкою. Він припустив це за результатами польотів ракет-зондів. Ну що ж, ми підтвердили його гіпотезу. Прилетіли і справді виявили іоносферу, що не пробивається жодним із доступних нам засобів зондування. А що під іоносферою, що приховують тумани, які застилають поверхню планети? Ми навіть не змогли з’ясувати товщину хмарного шару. Тумов висловив свою гіпотезу, не покидаючи Землі. Варто було летіти лише для того, щоб підтвердити гіпотезу, висловлену п’ять років тому на Землі!

— Не гарячкуй, Ларе. Перевірка гіпотез також входить у завдання Першої венеріанської експедиції. Різних гіпотез… — Строгов замовк, уважно вдивляючись у екран локатора, відтак продовжував: — Ти маєш рацію, відображення знову від іоносферного шару, але не від самої його поверхні, а звідкись із глибини… Твердий горішок, ця венеріанська іоносфера…

— У нас є ще один засіб, Миколо Петровичу. Давно час його використати! Торочу другий місяць… А ви відмовчуєтеся, уникаєте відповіді.

— Я тобі вже казав: треба оглядітися, прикинути, усе зважити. Це, братику ти мій, не посадка на Місяць. Та й туди не відразу сіли. Пірнути на атмосферній ракеті в цю молочну каламуть ніколи не буде пізно…

— А якщо випередять?

— «Випередять», — передражнив Строгов, — хто і як, скажи будь ласка? Вони зможуть послати першу експедицію не раніше майбутнього року… І, це кажу тобі я — космонавт першого класу Микола Строгов, вони не ризикнуть на атмосферну розвідку. Вони стали з біса обережними після тих катастроф у гірських районах Місяця… Ось ти другий місяць морочиш мені голову польотами на малих ракетах. А де гарантія, що атмосферні ракети не зникнуть безслідно разом з людьми, як зникали наші автоматичні станції, як зникли перед цим ракети-зонди, запущені з Землі? Адже ми не знаємо, що відбувається там, у цьому непроникному тумані…

— У атмосферній ракеті полетить пілот. Не автомат, що працює за заданою програмою, а жива людина… Якщо потрібно буде ухвалити якесь особливе рішення…

— Ти можеш просто не встигнути… Поглянь сюди, — Строгов провів пальцем по екрану локатора, — ці обривки спіралей — області таких ураганів, поряд з якими земні тайфуни — травневий бриз. Якщо вони пронизують усю товщу венеріанської атмосфери, тебе закружляє, мов паперовий кораблик у водоверті, і розіб’є об поверхню планети. А ти кажеш — «особливе рішення»… Та якби лише урагани… Що ми знаємо про умови атмосферного польоту?

— Дещо ми все-таки з’ясували, а про дещо здогадуємося… Здогадуємося, що високі температури, фіксовані з Землі, — це, в основному, ефект іоносфери; здогадуємося за переміщеннями хмарного шару, що планета обертається, і досить швидко; здогадуємося, що під хмарами не лише суходіл, але й океани…

— І що там часом буває жаркувато, — пробурчав начальник експедиції, встаючи з-за пульта управління.

— Можливо… Але час почати перевірку припущень, щоб привезти на Землю не лише підтвердження «земної» гіпотези Тумова.

— Повтори-но всю програму локації, — сказав начальник, — повтори на граничній потужності випромінювача. Тебе змінить Коро, а після його вахти порадимося…

Вони зібралися в центральному салоні міжпланетного корабля-лабораторії — першого з кораблів цього класу, запущеного з людьми у бік Венери. Їх було четверо. Четверо, що вперше зробили міжпланетний переліт такої дальності.

Тепер вони кружляли по екваторіальній орбіті на висоті трьох з половиною тисяч кілометрів над морем хмар, що огортали планету. Кожні п’ять годин — новий виток. Цих витків уже тисячі. За масивними терранітовими стінами «Землянина» — пітьма й холод космосу. Пітьма густо утикана застиглими іскрами зірок. Найяскравіша блакитна зірка — Земля. До неї сто мільйонів кілометрів. З кожним земним днем ця відстань збільшується. Земля й Венера віддаляються одна від одної. Через два земні місяці планети знову почнуть зближуватися. Тоді «Землянин» вирушить у зворотний шлях. У їх розпорядженні ще два місяці…

— Це і багато, й страшенно мало, — каже планетолог Коро Ференц, похитуючи головою. — Я згоден з Ларом — час починати розвідувальні польоти на атмосферних ракетах.

Коро — наймолодший учасник експедиції; він на декілька місяців молодший від Лара. В день старту «Землянина» Коро виповнилося двадцять шість років. Двадцять п’ять з них він провів у рідному Будапешті, а рік — на Міжнародній обсерваторії «Місяць-центральна» в морі Ясності. Блискуча дисертація про природу місячних морів відкрила Коро шлях до участі в Першій венеріанській експедиції.

— Тепер ваша думка? — начальник експедиції Микола Петрович Строгов, суплячись, переводить запитливий погляд на кібернетика й фізика Станіслава Порецького — головного навігатора експедиції.

У безпосередньому віданні Порецького знаходиться вся складна електронно-обчислювальна апаратура «Землянина».

Порецький довго мовчить, підперши сплетеними пальцями підборіддя. Його вузьке худорляве обличчя нерухоме. Очі спрямовані в ілюмінатор. Строгов також дивиться в ілюмінатор. У блискучому металевому кільці непроглядний морок: «Землянин» летить зараз над нічною півкулею Венери.

— Я багато разів аналізував характер іоносферних збурень, — каже нарешті Порецький. — У них періодично мають виникати «вікна». Розумієте, все-таки не виключене пропущення ослаблених сигналів з наших автоматичних станцій чи з ракет-зондів, запущених у минулому році. Треба за всяку ціну спробувати уловити ці сигнали…

— Значить… — обурено перебиває Лар.

Строгов різко обертається, і Лар замовкає.

— Колега Ларіон вибачить мене, — покусуючи тонкі губи, продовжує Порецький. — Розумієте, я не проти атмосферних польотів… Але поспішність… Якби вдалося отримати хоч якісь параметри приповерхневих умов, польоти атмосферних ракет стали б більш цілеспрямованими, конкретнішими, необхіднішими і… так би мовити…

— Менш небезпечними, — підказав Строгов. — Ясно… Двоє — за, і двоє наразі проти… Тобі доведеться ще потерпіти, Ларе.

— Поки ви не уловите потрібних «параметрів», чи не так? — Лар насилу стримував закипаючий гнів. — Укотре одне й те саме. Чекати… Чекати… Стільки сил, енергії, коштів, мрії вкладено в нашу експедицію, а ми, даруйте мені, поводимося, як… — Лар махнув рукою і відвернувся.

— Я дуже розумію ваше нетерпіння, Ларе, — знову почав Порецький, обмінявшись поглядом зі Строговим. — Вас, як геолога, перш за все цікавлять кам’яні формації там унизу. Ми не маємо про них жодного уявлення. Чітких відображень від поверхні планети отримати поки не вдалося… Крізь «вікна» в іоносфері ми можемо упіймати такі відображення. Треба шукати «вікна». Тому я хочу внести одну пропозицію. Можна?

— Певна річ, — закивав масивною квадратною головою Строгов, — певна річ, викладай, професоре.

— Сьогодні вранці я закінчив один розрахунок. Виходить, що іоносфера, за межами якої ми кружляємо, шарувата. Приблизно за тисячу — тисячу двісті кілометрів під нами має існувати зона ослабленої іонізації[156]. Пропоную перевести «Землянина» на колову орбіту всередину цієї зони…

Строгов спохмурнів, почав постукувати пальцями об поліровану поверхню столу.

— Нижче, безпосередньо під нами, виявиться зона дуже високої іонізації, — спокійно продовжував Порецький. — Найшвидше, вона є суцільним шаром, що тягнеться до висоти семисот-восьмисот кілометрів над поверхнею планети. Крізь вікна в нижньому шарі легше уловити сигнали автоматичних станцій, тим паче, що їх відбиватиме до нас верхній іоносферний шар. Зараз можна розраховувати лише на ті сигнали, які пройдуть крізь обидва шари іонізованого газу. На нижній орбіті вірогідність отримання сигналів різко зросте, а небезпека проникаючої радіації збільшиться ненабагато.

— Радіація для «Землянина» не проблема, — зазначив Строгов. — Якийсь час ми могли б кружляти в іоносфері максимальної густини. Гірше інше: «пірнувши» в іоносферу, ми остаточно втратимо зв’язок із Землею.

— Зате не треба буде приділяти стільки уваги сонячній активності, — швидко сказав Коро Ференц. — Верхній шар іоносфери захистить у разі сонячних спалахів. А для зв’язку із Землею завжди можна вийти на вищу орбіту.

— Гм-м… — протягнув Строгов. — Все це, звісно, так, хоча може виявитися і не зовсім так. Дай твої розрахунки, — обернувся він до Порецького, — подумаю… Занурення «Землянина» углиб іоносферної оболонки не передбачене програмою. Звичайно, воно можливе… Нам заборонено вводити корабель у хмарну атмосферу… Якщо проміжний шар розташований значно вище… Врешті-решт, ми будь-якої миті можемо повернутися на нашу теперішню орбіту.

Минуло ще три доби, три земні доби, відміряні атомним годинником «Землянина». Як і раніше велися спостереження, змінювалися вахти біля пульта управління. Нарешті за обідом, на який збирався весь екіпаж, включаючи й вахтового, Строгов оголосив, що «Землянин» змінює орбіту.

— Ми з Порецьким уточнили розрахунки, — покашлявши, пояснив Строгов. — Спробуємо опуститися на півтори тисячі кілометрів до нижньої межі проміжного шару. Хмарна атмосфера опиниться у двох тисячах кілометрів під нами. З нової орбіти повторимо всю програму зондування…

— Але атмосферні ракети… — почав Лар.

— Ось тоді й вирішимо, що робити з атмосферними ракетами, — спокійно перебив Строгов. — Прошу приготуватися до зміни орбіти. Двигуни корабля будуть увімкнені через сорок хвилин.

Напівлежачи у стартовому кріслі, Лар не відриваючись дивиться на екран. Безпосереднє спостереження зараз неможливе. Ілюмінатори кабін закриті броньованими шторами. Строгов майстерно веде корабель. Перевантаження майже не відчутні. Лише легка вібрація звуконепроникних стінок кабіни виказує роботу двигунів. По гігантській спіралі «Землянин» поступово наближається до поверхні планети.

Якщо продовжувати скручувати цю спіраль, корабель увійде в молочно-білий туман, що огортає планету, і через декілька хвилин очам мандрівників відкриються картини невідомого інопланетного світу. Що приховує біла пелена? Кам’янисті пустелі, посічені гігантськими тріщинами, з яких багряними зміями повзуть вулканічні пари і змішуються з низько нависаючим покривом хмар? Чи гігантські гірські ланцюги, обтикані курними вулканами? Чи зарості фантастичних рослин на безкрайніх болотах, що дихають отруйними випарами?

Відповідь буде отримана не сьогодні й не завтра… Скручування спіралі скоро припиниться: «Землянин» знову ляже на колову орбіту над сріблястим морем туману, і потечуть дні остобісілих «експериментів здалеку», обережного обмацування невідомого.

Звісно, Строгов чудовий пілот космічних трас. За його спиною багато місяців польотів, сотні мільйонів кілометрів, десятки посадок на Місяць. Але ця його нерішучість, ця безмежна обережність, тверде переконання, що нове можна збирати лише по зернятку… Він не визнає ризику… А розповідають-бо, що колись і він ризикував. Та ще й як! Цим і прославився в молодості… В молодості! Йому й тепер ледве за сорок. Але на «Землянині» він найстарший.

Чути неголосний дзвінок — знак, що маневрування добігає кінця. Лар мимоволі повертає голову в бік переговорного динаміка. І справді, з динаміка негайно ж доноситься хрипкий голос Строгова:

— Вимикаю двигуни. Приступити до виконання розпорядку дня через п’ять хвилин після стабілізації гравітаційного поля. Увага, вмикається штучне гравітаційне поле.

Майже відчутні хвилі тяжіння біжать крізь обважніле тіло. Ноги наливаються свинцем, відтак нараз мовби зникають; кров у скронях починає стукотіти, з’являється знайоме відчуття розгойдування на гігантських гойдалках. Розгойдавшись, гойдалки починають уповільнювати свої злети й падіння і нарешті зупиняються… Лар розплющує очі. Зелена лампочка індикатора штучної гравітації світить, не блимаючи, м’яким рівним світлом. Лар обережно піднімає руку. Відчуття ваги повернулося. Цього разу Строгову вдалося стабілізувати поле дивовижно швидко. Ще п’ять хвилин і можна встати й засунути стартове крісло в стіну кабіни. Тепер вони не скоро змінять орбіту. Все треба починати спочатку…

НА НИЗЬКІЙ ОРБІТІ

Дивовижна штука — час! Іноді, немов підхоплений невідомим поривом, він раптом кидається вперед з незбагненною швидкістю; не встигаєш відлічувати години, дні, тижні, нема коли здійснювати задумане; десятки незавершених справ навалюються, мов перевантаження в космічному кораблі, що все прискорює лет. Але буває й так, що час немов зупиняється… Тоді дні, у всьому схожі один на одного, тягнуться з повільністю равлика. Вони невідмітні один від одного, заповнені одними й тими самими рухами, словами, зустрічами, вчинками, навіть думками.

Все щільно упаковано в розпорядок дня, затверджений ще там… на Землі.

Розпорядок — святая святих їх життя на орбіті. Вісім годин примусового сну; спеціальний індикатор стежить, чи спиш ти насправді і скільки разів обернувся за ніч. А «вранці» безпристрасна порада-наказ: зажити снодійне наступної «ночі». Сніданок, чергування, обід усім екіпажем. Одні й ті самі обривки фраз:

— …Інтенсивність іонізації помітно змінюється.

— Так, але «вікна»… Де вони?

— Ні, сигналів не уловив.

— У мене також — нічого.

— Просто цікаво, що відбувається з нашими автоматичними станціями?

— Клятий туман!

— Послухайте, цей консервований компот остогид! Невже не можна знайти щось інше?..

Після обіду — «вечірня вахта»: ледь чутно попискують самописці, біжать на екранах зеленкуваті криві. Їх знайомий вигляд викликає нездоланний позив позіхання. Іоносфера немов знущається, відбиваючи атаки приладів: непробивний невидимий щит, що повис над океаном білого туману. Вчора, сьогодні, завтра — відображення від нижнього іоносферного шару… І тиша — сліпа, мертва тиша на всіх діапазонах, на яких мають працювати автоматичні станції, закинуті з «Землянина». Навіть за записами в журналах спостережень не відрізнити дні один від одного. Скільки часу вони кружляють отак на цій орбіті — тиждень, місяць, роки?

Сидячи біля пульта управління, Лар неуважно гортає журнал. До кінця вахти ще година. А потім?.. Дивитися мікрофільми, читати? Знову слухати музику? Знову до очманіння сперечатися з Коро? Але ж не за цим він летів… У двох тисячах кілометрів невідомий світ, з мільйонами загадок! Це година з хвостиком на атмосферній ракеті. Всього одна година!.. А вони кружляють над цими хмарами вже декілька місяців, дорогоцінних місяців, які могли бути заповнені приголомшливими відкриттями… Врешті-решт, і Порецький і Коро Ференц дещо вже зробили, навіть чимало; але його, Лара, робота внизу, під цим бурштиновим туманом…

Як він радів, що летить, і ось що вийшло! Навіть на Місяці вдалося б зробити більше, особливо якщо відбулася експедиція в західну частину місячних Апеннін…

І все Строгов!.. Будь-який інший начальник експедиції давно сам запропонував би використати атмосферні ракети. А цей усе вичікує. Чого? Дива?.. Адже вони вже переконалися, що іоносфера непроникна, що розриви у хмарному шарі не виникають.

Лар роздратовано закриває журнал; дивиться на великий центральний екран, постійно обернений до Венери. Жовтувато-перламутровий відблиск планети, ослаблений потужними світлофільтрами, помітно пульсує. У двох тисячах кілометрів під терранітовим диском «Землянина» в зовнішньому шарі хмар струмені туману перебувають у невпинному русі, звиваються в гігантські спіралі, сходяться і розходяться, піднімаються грибоподібними шапками, що нагадують скупчення купчастих хмар Землі, і йдуть кудись на глибину у виникаючі темні вирви. Нескінченна круговерть невідомої, чужої й ворожої атмосфери. Звісно, маленькій розвідувальній ракетці «Землянина» буде нелегко в лещатах страхітливих ураганів. І все-таки атмосферний політ необхідний. Хіба не в ньому головна мета експедиції?

Безшумно відчинилися двері. Увійшли Строгов і Коро. У відповідь на питальний погляд начальника Лар знизує плечима.

— У спектрі атмосфери не помітив змін? — помовчавши, питає Строгов.

Лар мовчки простягає пачку спектрограм.

Строгов уважно розглядає спектрограми, відтак передає їх Коро.

— Тут, здається, нічого нового, — задумливо каже Строгов, дивлячись на центральний екран. — Вуглекислота, вода, трохи азоту й водень, як завжди, гелій та аргон. Все по-старому…

— Ось, — Коро швидко відкладає одну зі спектрограм. — Тут також. І тут…

Строгов схиляється над спектрограмами, розглядає їх, покусуючи губи.

— Слушно, — каже він нарешті. — І тут також. Ти, брате, проґавив, — звертається він до Лара, поплескуючи його по плечу. — У вчорашніх спектрограмах Коро виявив ознаки озону. І в сьогоднішніх вони, виявляється, є. Ось бачиш? Іонізований кисень… А це ж-бо, можливо, життя. Життя… — повторює він і знову дивиться на центральний екран.

Але екран уже потемнів, швидко напливає покрив густої непроглядної тіні. «Землянин» знову, вже вкотре, перетнув лінію термінатора[157].

— Як же з атмосферною розвідкою? — Лар намагається говорити байдужим тоном, але в голосі раптом з’являється осоружна хрипота, і пальці починають злегка тремтіти.

Строгов задумливо качає хлібну кульку по гладкій пластмасовій поверхні обіднього столу і мовчить.

Несподівано втручається Порецький:

— Якщо швидкість руху хмар росте з глибиною, атмосферний політ на наших ракетах, далебі, нездійсненний: ракету закружляє і розіб’є об поверхню планети. Я починаю схилятися до висновку, що для атмосферної розвідки ми недостатньо озброєні…

— Іншими словами, ви пропонуєте відмовитися від виконання головного пункту програми «Землянина»? — питає Лар, стискуючи під столом кулаки.

— Я не беруся сформулювати остаточну думку, — м’яко каже Порецький, не дивлячись на Лара, — але ви мусите погодитися, що небезпека винятково велика.

— Будь-яка перша розвідка небезпечна. Будь-який перший політ — це ризик. Ми всі ризикуємо з моменту старту…

— Звісно, проте ризик не має виходити за межі здорового глузду.

— А ви чули, професоре, що під час останньої війни люди закривали грудьми амбразури ворожих укріплень? Це був уже не ризик у межах здорового глузду, а…

— Я допускаю виникнення ситуації, коли людина має право принести себе в жертву задля спільної мети. Але в даному випадку аналогія не виглядає вдалою. Ніхто не вимагає від нас штурму за всяку ціну. Найголовніша умова — повернення експедиції, всіх її учасників. Ми — вчені і маємо чинити розумно…

Лар гнівно струшує головою.

— Даруйте, я… я перестаю розуміти ситуацію… Миколо Петровичу, — звертається Лар до Строгова, — я наполягаю на обговоренні питання про атмосферну розвідку. У нашому розпорядженні залишається трохи більше місяця. Ми кружляли без кінця на верхній орбіті, тепер усе повторюється на нижній… Час минає…

Строгов перестав качати хлібні кульки і, ледь примружившись, слухає Лара. Десь у глибині його очей причаїлася усмішка. Лар збивається й замовкає.

У салоні «Землянина» настає тиша.

— Мабуть, збиратиму зі столу, — каже Коро, ні до кого не звертаючись.

— Стривай, — Строгов відкинувся в кріслі й, підперши масивною долонею квадратну з сивиною голову, обвів усіх задумливим поглядом: — Ось ти, Ларе, кажеш — обговорювати. А що обговорювати? І так усе ясно. Ти ладен наосліп пірнути в цей знавіснілий туман, ми зі Станіславом вважаємо атмосферні польоти з людьми передчасними. У подібній ситуації, незалежно від думки Коро, «вчена рада експедиції» більшістю голосів висловиться проти атмосферного польоту… Проти — у даний момент… Але дещо може змінитися. Місяць — це, брате ти мій, такий строк у космічній експедиції! Можу тобі нагадати, якщо ти забув, що два роки тому за місяць, усього за один місяць, наші заокеанські колеги занапастили три ракети з людьми в місячних Апеннінах. Ось ціна невиправданого ризику. Чотирнадцять життів, і яких! Там був мій приятель Джек Меффі, — Строгов важко зітхнув. — Ось так, серце моє.

— Треба вивчити особливості циркуляції атмосфери, — сказав Порецький. — З’ясувати хоча б найзагальніші закономірності, щоби під час розвідувального польоту увійти в туман з «попутним вітром», і, звичайно, не у мить максимальної турбуленції[158]…

— Тут, як і на Землі, мають бути свої «ревучі сорокові»[159] і свої «зони затишшя», — кивнув Строгов. — Спробуємо відшукати їх, щоб здійснити перший політ не при тайфуні, а хоча б при урагані середньої сили. Звичайно, добре б зробити один-два розвідувальні польоти, але певно я нічого не можу обіцяти. Нічого!.. Проте атмосферні ракети можна підготувати. Приведемо їх, так би мовити, в повну бойову готовність. І подивимося… Час у нас є. З цього боку поки все гаразд… Гірше інше: занурившись в іоносферу, ми втратили зв’язок із Землею. Хоч ми й попередили наші станції стеження, все одно вони турбуються і чекають сигналів. Про це також не можна забувати…

Минуло ще декілька днів. Дві атмосферні ракети з чотирьох були підготовлені до польотів. На них завантажили аварійні запаси води, їжі й кисню, всі механізми ретельно відрегулювали і перевірили. Тепер можна натиснути кнопку… Відкриється вивідний шлюз — і ракета сама вислизне назовні й продовжуватиме політ у кількох десятках метрів від величезного диска «Землянина». І ось тоді, якщо увімкнути двигуни…

Досить спуститися в нижній відсік, вдягнути польотний скафандр, натиснути кнопку дверей, що ведуть у ракетну камеру, і… через півтори-дві години польоту ракета досягне поверхні планети.

Лар часто думав про це. Він не сумнівався, що перший політ належить зробити йому, можливо, разом із Коро. Під час тренувань на Землі, а потім на навколомісячній орбіті саме вони з Коро відпрацьовували техніку пілотування маленьких атмосферних ракет. Ці ракетки виявилися надійними й легко керованими. Вони чудово поводилися і в безповітряному просторі, і в густій земній атмосфері. Лар десятки разів стартував на них з великої стаціонарної бази — обсерваторії «Ц-3», що нерухомо висіла над Північним полюсом Землі. Зазвичай він пірнав у морок нічної півкулі і, проникнувши в густі шари атмосфери, переводив ракету в горизонтальний політ на висоті десяти-дванадцяти кілометрів над земною поверхнею. Він бачив унизу вогні міст і селищ, сигнальні спалахи далеких аеродромів і ракетодромів, світлі пунктири стартуючих міжконтинентальних літаків-ракет. А одного разу з висоти двадцяти кілометрів йому навіть випало спостерігати виверження одного з камчатських вулканів…

У арктичному секторі дозволяли наближатися до поверхні на чотири-п’ять кілометрів. Лару особливо запам’ятався останній політ, що завершив тренування на навколоземній орбіті. Він вилетів з «Ц-3» сам, у напрямі Північного полюса Землі. На висоті десяти кілометрів ракета увійшла в густі хмари. Непроникна пітьма навколо. Швидко наближається поверхня Землі: сім кілометрів, шість, п’ять. Лар переводить ракету в горизонтальний політ. Тепер курс на південь…

Видимість — нуль. Лар виразно відчуває нестримні пориви вітру. Вібрують педалі й кермо ручного управління. Пітьма… У вухах позивні «Ц-3» і далека перекличка полярних станцій. Пропливли на екрані зеленкуваті обриси занесеного снігом Шпіцбергена.

В ілюмінаторах як і раніше хоч у око стрель. Ураган посилюється. Важко утримувати кермо управління. На екрані — нескінченні поля торосів[160]. І раптом — легкий струс корабля, сплеск неяскравого світла в ілюмінаторах. Хмари разом зникають, немов обрізані гігантським ножем. Попереду — освітлена місяцем крижана рівнина й далекі вогні Північної Норвегії…

Лар озирнувся. Хмари, крізь які він щойно пролетів, громадилися велетенською стіною. Освітлені місяцем, вони здавалися нерухомими, але він-бо добре знав, що коїлося там усередині…

Туманна оболонка венеріанської атмосфери навіть здалека не виглядає нерухомою. Що чекає того, хто першим зануриться в неї?

Але що б не чекало, він полетить. Хтось має бути першим. А шлях відкриттів завжди нелегкий і часом небезпечний. Утім, Лар упевнений в атмосферних ракетах «Землянина», упевнений і в самому собі. Не страх, а лише нетерпляче очікування зустрічі з невідомим мучить його й заважає спати в години, відведені для відпочинку. І ще — гнітюча тривога…

Вона з’явилася два дні тому, після розмови з Коро…

Угорець продовжує вивчати спектральний склад хмарного шару планети. Цей склад багато в чому загадковий; окрім відомих газів, Коро вдалося виявити в атмосфері Венери присутність якихось дивних речовин, які він назвав «уламками молекул».

Коро вважає, що це «обривки» вуглеводневих[161] ланцюжків, нестійкі в нормальних умовах. Як вони могли опинитися у верхніх шарах венеріанської атмосфери?

— Мені спочатку спало на думку, — говорив Коро, показуючи Ларові спектрограми, — що ці дивні вуглеводні виникають у верхніх шарах атмосфери під впливом ультрафіолетового випромінювання Сонця. Відтак я збагнув, що це неможливо. Це саме «уламки» набагато складніших сполук. Ймовірно, вони утворюються у глибині хмарного шару, можливо, біля самої поверхні планети. Розумієш, там відбуваються якісь вибухи… Сила вибухів така велика, що їх продукти відносить у верхні шари атмосфери. Тут вони остаточно руйнуються. Тому їх не вдається спостерігати тривалий час…

— Що ж це можуть бути за вибухи? — обережно поцікавився Лар.

— Ну, наприклад, миттєве займання, миттєвий спалах величезних порцій речовини, схожої на земну нафту…

Лар недовірливо похитав головою:

— Ще одна гіпотеза…

— Певна річ, гіпотеза, — підтвердив Коро, — але якщо виявиться, що вона має під собою підґрунтя… Ти ж розумієш… Атмосферні польоти…

— Строгов знає? — швидко запитав Лар.

— Я ще не сказав йому… Треба повторити спостереження… Мені й самому все це видається дуже дивним, але іншого пояснення наразі не можу придумати… Проте атмосферні польоти…

— Послухай, Коро, — схвильовано перебив Лар. — Залишається двадцять п’ять днів до повернення. Ти знаєш ставлення Строгова… Зараз він, здається, ладен погодитися на атмосферну розвідку. Але якщо розповісти йому це, він знову почне вагатися. Дні, що залишилися, підуть на перевірку твоїх припущень, час буде безповоротно втрачений. Припущення можуть не підтвердитися, а атмосферну розвідку ми не встигнемо провести. Нам доведеться летіти назад, так і не зазирнувши під хмарний покрив. Це ж абсолютно неможливо… І ще одне: подібну гіпотезу найпростіше підтвердити чи спростувати саме шляхом атмосферної розвідки на малій ракеті. Адже, можливо, ці твої «вибухи» не такі вже й катастрофічні…

— Що ти пропонуєш? — спохмурнів Коро.

— Не кажи поки Строгову про своє відкриття, ну, про ці обривки вуглеводневих ланцюжків, чи як там ти їх називаєш. Інакше… Ми позбудемося останніх шансів.

— Звісно, якби я був упевнений, що не помиляюся, я… я не зміг би погодитися з тобою, Ларе, — тихо сказав Коро. — Але наразі я зовсім не певен. Це лише припущення, навіть не гіпотеза. Продовжуватиму спостереження і вчиню так, як ти просиш. Але якщо з’являться нові дані — більш визначені, я негайно повідомлю шефа. Це надто серйозно…

Четвертий день весь вільний від сну і вахти час Коро проводить над спектрограмами — старими й тими, які безперервно надходять. У відповідь на стривожені погляди Лара він лише ледь помітно похитує головою. Нічого… Поки нічого… А що буде завтра?

Строгов мовчить, вислуховуючи короткі повідомлення вахтових. Він явно уникає Лара і намагається не залишатися з ним наодинці.

«Отож, лише два тижні до повернення, — думає Лар. — Всього два тижні. Будь-якої миті Строгов може відвести «Землянина» на більш далеку стартову орбіту. Відтак зворотний шлях; — і знову Земля… Земля!.. Звичайно, всі вони знудилися за нею за довгі місяці перебування в тісних кабінах корабля. Нескінченний шлях, нескінченне кружляння по орбіті. Оберемки спектрограм, фотографій, графіків, кілометри перфорованих стрічок, сотні списаних сторінок у журналах спостережень, десятки кілометрів магнітних записів… І жодного зразка порід невідомої планети, жодної проби газів її атмосфери, жодного розвідувального польоту… Вранішня зоря Землі, Планета Туманів, залишиться такою ж загадковою, якою була й раніше. Інші піднімуть запону її таємниць, рішучіші, сміливіші, наполегливіші…

Звісно, це щастя — повернутися. Вийти на волю з металевих нутрощів корабля, на повні груди вдихнути повітря земних полів, відчути на обличчі пориви земного вітру, відчути тепло земного сонця, тепло дружніх рук. І знову зустрічати заходи й сонцесходи на морському березі, слухати шерех хвиль, що накочуються на обточену гальку і… мріяти про нові польоти. А коли сонце зайде і заблищить у темніючому небі яскрава вечірня зірка, думати про те, що ось зовсім нещодавно ти побував поблизу неї…

Але у всіх цих мріях, думах, спогадах незримо й невідступно буде присутній докір… Ти був так близько і не зміг, не зумів! І для тебе, як для тих, хто дивиться на неї з безмірної далечі, вона залишилася загадкою… Планета Туманів… Невже там, у цих хмарах, лише хаос, морок, смерть? Не може цього бути!..

Звичайно, їх політ — перша розвідка. Звичайно, вони піонери нових трас. Дещо їм удалося. Можливо, їх навіть назвуть героями. А докір залишиться. На все життя! Ти був так близько — і ти не насмілився…

Але якщо все-таки в останню мить Строгов дозволить атмосферний політ? Певна річ, так просто — не повернутися з вируючого казана хмар, у якому Коро приверзлися якісь страхітливі спалахи — вибухи. Канути в цю хистку пелену і, можливо, назавжди зникнути в ній, як зникли безслідно безпілотні ракети?..

Лар відкидається в кріслі і закриває рукою очі.

Круговерть одних і тих самих думок… Одних і тих самих протягом нескінченних місяців.

«Ні, ні… Не може цього бути… І потім… Якщо навіть атмосферна ракета «Землянина» не повернеться, якщо Планета Туманів стане могилою для її пілота, хіба цей пілот не звідає найбільше, ні з чим не зрівняне щастя першовідкривача, особливо якщо він устигне передати «Землянинові» те, що розгледить і зрозуміє?

Звісно, летіти треба, треба, треба, — думає Лар. — І я готовий, я хочу це зробити, я це зроблю без зволікання будь-якої миті».

Біля входу до кабіни управління корабля Лар зустрів Строгова. Щось у виразі обличчя начальника змусило Лара насторожитися. Невже Строгов схвильований? Він — і схвильований… Неймовірно! Лар упритул глянув у очі шефа. Строгов витримав погляд, на обличчі його з’явилася усмішка, але десь у глибині очей Лар прочитав сумнів, тривогу і навіть нерішучість.

— Ідеш змінювати Коро? — Строгов явно не поспішав поступитися дорогою у вузькому коридорі.

— Так.

— Стривай-но! Коро залишиться на другу вахту.

— Чому?

— Сам захотів. І потім…

— Що ще?

— Бачиш, Ларе… Ти не раз нагадував про атмосферний політ…

Лар весь напружився, але знайшов у собі силу недбало кивнути у відповідь:

— Звісно… Адже це найважливіший пункт нашої програми…

— Ну, не зовсім, мій хлопчику. Проте… Бачиш, Порецький ретельно вивчив структуру зовнішніх: шарів атмосфери. Є одне поле в середніх широтах із порівняно спокійним рухом хмар. Я не хочу сказати, що там штиль, але різких турбуленцій не спостерігається вже багато днів. Ми з ним порадилися і вирішили… Тобто ні, ми нічого не вирішували, але ми подумали, що якщо йти на ризик атмосферної розвідки, то лише там. Це не наказ, Ларе, і навіть не порада… Я нічого не можу тобі порадити. Але якщо хочеш, ти можеш здійснити там політ… Зрозуміло, у верхніх шарах, не занурюючись глибоко в цей клятий туман. Ти узяв би проби газів, спробував зондувати хмарний шар…

Лар нараз відчув кволість і поспішив прихилитися до металевої стінки коридору.

Ось ця мить, про яку він стільки думав, задля якої, власне, й летів…

Строгов говорив щось іще повчальним і незвично м’яким тоном, поклавши руку на плече Лара. Лар не слухав. У скронях стукотіла кров, і в унісон її ударам все оглушливіше звучало одне лише слово: «У політ… У політ… У політ…»

Лар облизнув сухі губи і, дивлячись в обличчя Строгову, посміхнувся вперше за багато днів:

— Я готовий… Коли?

— Бачиш… Я все-таки хотів би, щоб ти ще подумав… Час у нас є… Ти, звичайно, розумієш, міру небезпеки ми передбачити не можемо. Ймовірно, це дуже небезпечно. Тисячу разів волів би летіти сам, але, як капітан «Землянина»… Ти розумієш… Ось Коро, він зараз проти польоту, але ми з Порецьким гадаємо… Загалом, я радий, що ти не змінив свого рішення, але поспішати не будемо. Складемо докладний план взаємодії, ще раз перевіримо атмосферну ракету…

— План складений, а ракета перевірена багато разів, — рішуче перебив Лар. — Усе в повній готовності і я — також. Ні, я волів би летіти зараз же, якщо ви не заперечуєте, Миколо Петровичу. Адже ваші додаткові вказівки не заберуть багато часу?

— Ні, звичайно… Ну гаразд, хай буде по-твоєму… Можливо, ти й має рацію. Йди готуйся! Після твого вильоту я зміню Коро. Він зможе вилетіти на допомогу будь-якої миті.

СТАРТ

Останні хвилини перед стартом атмосферної ракети. Вже перевірений скафандр, контрольна апаратура, вже засунулися непроникні переборки, що відокремили шлюз ракети від внутрішніх приміщень «Землянина».

Лар напівлежить у стартовому кріслі, поклавши руки в еластичних рукавичках на важелі керування. У переговорному пристрої шолома виразно чути голоси товаришів, що зібралися біля пульта управління «Землянина». Власне, чути лише хрипкий, уривистий голос Строгова і короткі спокійні репліки Порецького. Коро мовчить. Він мовчав і при прощанні в салоні «Землянина», марно намагаючись приховати хвилювання й тривогу. Губи його були щільно стиснуті, немов він боявся, що заговорить мимоволі; на блідому вродливому обличчі, обрамленому чорною борідкою, виступили червоні плями. Потискуючи руку Ларові, він лише шепнув крізь зціплені зуби:

— Пам’ятай, що говорив… Вибухи… Вони можливі… Ну, попутних бур!

Він приклав витягнутий указівний палець лівої руки до свого носа — умовний дружній знак, яким проводжають відлітаючого космонавта і бажають йому щасливого повернення. І Строгов, і навіть вишукано ввічливі Порецький повторили цей жест, що став традиційним багато років тому…

Напівлежачи у стартовому кріслі, Лар посміхається. Він пригадав розповідь свого інструктора з атмосферних польотів. Старий запевняв, що цей жест з’явився після того, як проводжали на навколомісячну орбіту одного з перших космонавтів. У день відльоту з ранку мжичив дощ, і до моменту старту у всіх проводжальників почалася нежить…

— Ти готовий?

Ці слова звернені до нього.

— Так, Миколо Петровичу.

— Отож, пам’ятай: три години польоту.

— Так…

— Глибоко в туман не занурюватися.

— Так…

— Головні завдання: проби газів і визначення товщини хмарного шару зондуванням.

— Так…

— Рухатися по трасі, близькій до вертикалі.

— Так, так…

— «Землянин» висітиме над трасою твого шляху.

— Миколо Петровичу, ви це повторювали вже десять разів.

— Знаю! Іоносферу пройдеш на граничній швидкості, гальмування — з наближенням до поверхні хмар.

— Так, так…

— Ну, в добрий час… Даю зворотний відлік. Десять, дев’ять, вісім…

«Ось вона, ця хвилина, — думає Лар, — останній крок назустріч мрії, на поріг великої таємниці… Дивно: жодних піднесених думок, жодних особливих відчуттів. Утім, ні, одне відчуття з’явилося — засвербіло ліве вухо. Тьху ти, чорт! Як би почухати його?»

Лар крутить головою, намагаючись потертися вухом об скло шолома.

— …Два, один, старт!

Руки самі натискають на важелі. Знайоме відчуття падіння у стрімкому ліфті, легкий струс — і тіло немов зникає. Плаский диск атмосферної ракети відокремився від материнського корабля і ширяє в кількох десятках метрів від нього, вже за межами штучного гравітаційного поля «Землянина».

Тепер лише еластичні кріплення утримують Лара у стартовому кріслі. Погляд на контрольні прилади: все гаразд… Погляд в ілюмінатор, розташований над головою: там величезна, тьмяно поблискуюча парасолька «Землянина», а справа за його краєм — чорний провал, і в ньому — яскравий густий розсип немерехтливих зірок. Погляд в ілюмінатор під ногами: там світить рівна медова жовтизна венеріанської атмосфери. Отже, в його розпорядженні три години… Ось тільки б перестало свербіти вухо…

Голос Строгова в переговорному пристрої:

— Як справи? Як чуєш?

— Усе гаразд, наразі чую добре.

— Стабілізація?

— Нормально. Вмикаю двигуни.

— Зачекайте-но, Ларе…

Це голос Порецького. Що ще таке?..

У переговорному пристрої нерозбірливий шерех голосів.

Схоже, що говорять усі відразу. Лар напружує слух і вловлює схвильовані репліки Коро:

— Там… це там… дивіться… Так, я упевнений…

І відразу густий хрипкий бас Строгова:

— Увага, Ларе. Доведеться затримати політ. Ти чуєш мене? Наказую негайно повернутися. Відкриваю вхідний шлюз…

Лар кидає стрімкий погляд у верхній ілюмінатор. У терранітовому корпусі «Землянина» вже з’явилася темна вирва — шлюз відкривається.

«Як бути? Невже від польоту доведеться відмовитися? Що вони там виявили? Його ракета в порядку. «Землянин», звичайно, також. Значить, Коро?»

— Ларе, чому не відповідаєш? Наказую повернутися! Негайно!

Лар мовчить, зціпивши зуби. Руки стискують важелі стартових двигунів. У голові обривки думок:

«…Наказ капітана… Він зобов’язаний підкорятися… Але політ… Це не відстрочення, це — відміна… Небезпека?.. Але «міру небезпеки ми передбачити не можемо». Хто це сказав?..»

— Ларе, чому мовчиш? Ти чуєш мене? Наказую…

Голос Порецького:

— Він не чує… Порушився зв’язок. Але він ще не увімкнув двигуни. Ракета в радіусі зовнішнього гравітаційного поля «Землянина»…

«Ах, ось що! Хочете силою втягнути мене назад? Ви це ще можете… Але на стабілізацію поля вам знадобиться якийсь час… Десять-дванадцять секунд… Значить, п’ять секунд на рішення…»

Але тіло вже наливається неймовірною вагою. Невже Строгов перемкнув поле миттєво? А як же вони там? Адже й вони не встигли до цього приготуватися. Значить, їм зараз набагато важче, ніж йому тут. За інструкцією миттєве перемикання штучного гравітаційного поля дозволяється лише в разі крайньої небезпеки. Лар насилу піднімає обважнілі повіки… кому загрожує ця небезпека? Йому? Але він уже за межами «Землянина», де командує Строгов… Це якраз та мить, коли він має право вирішувати сам. Адже він сам вирішував, ідучи на цей політ…

Ні, він не хоче повертатися… Він мусить виконати своє рішення… Мусить…

Лар намагається натиснути на важелі стартових двигунів, але занадто великий тягар охопив його. Він не в змозі навіть поворухнутися. Краєм ока він помічає, що полірована поверхня велетенського диска «Землянина» поступово наближається. Зараз його маленьку ракетку втягне в отвір шлюзу. Лар відчуває в роті солоний присмак крові. Це все гравітаційне перевантаження…

Задихаючись, він востаннє намагається натиснути на стартові важелі, і саме цієї миті відчуття тягаря, що скувало його, трохи слабшає: нестабілізоване поле таке нестійке…

Важелі піддаються натискові пальців, і раптом різкий дрож стрясає тіло атмосферної ракети. Стартові двигуни запрацювали. Відстань між «Землянином» і ракетою Лара знову починає збільшуватися. Двигуни маленької ракети намагаються розірвати гравітаційну мережу, що обплутала її.

Перевантаження стає нестерпним. Лару здається, що його розплющує у стартовому кріслі. Тепер він не в змозі навіть ворухнути пальцем. Перед очима стрімкий веселковий калейдоскоп. У вухах оглушливо стукає кров, і крізь її удари здалеку долинає голос Строгова:

— Ларе… Ларе… Ларе…

Відтак відразу тиша і морок…

Маленький блискучий диск атмосферної ракети, розірвавши гравітаційні тенета, все стрімкіше ковзає в порожнечі назустріч хисткому туманові, відносячи бездушне тіло космонавта.

— Що ж, врешті-решт, трапилося, хай йому чорт, — мимрить Строгов, насилу піднімаючи обважнілу голову від пульта управління.

Його багрове обличчя залите потом. Товсті короткі пальці, що лежать на кнопках пульта, тремтять.

Порецький витирає хусточкою залиту кров’ю щоку. Скривившись від болю, знизує плечима:

— Ймовірно, результат іонізації… Радіозв’язок відмовив, він увімкнув двигуни саме тієї миті, коли ти перемкнув гравітаційне поле.

— Дурниці! Мені вдалося підтягти його ракету майже до самого шлюзу. Це все вийшло пізніше…

— Я не здивуюся, якщо його розплющило, незважаючи на скафандр і амортизатори крісла.

— Нісенітниця! Він міцніший від нас усіх. А ми, проте, цілі.

— Але ти забуваєш про тягу його двигунів. Врешті-решт вони пересилили дію гравітаційного поля. На нього діяло сумарне навантаження…

— А по-моєму, він чув нас, — тихо сказав Коро, схилившись над екраном великого локатора. — Чув усе, але вирішив летіти. Адже я… я говорив йому раніше. Він знав про мої припущення і, напевно, здогадався, що відміна польоту пов’язана з цим…

— Ваша поведінка, колего Коро, не заслуговує на жодне виправдання, — гнівно перервав Порецький. — Якщо він загине, ви й лише ви будете в цьому винні. Як ви могли мовчати!

— Але в мене не було жодної певності, — пробурмотів Коро. — Розумієте, жодної… Лише припущення… Тільки в момент його старту вдалося безпосередньо спостерігати цей процес. І якраз на краю того поля спокійних хмар, до якого він мав летіти. Ви самі спостерігали за цим районом багато днів, і ви визнали його найбільш сприятливим об’єктом, професоре.

— Але я не знав про ваші припущення. Якби ви визнали за потрібне повідомити мене…

— Облиште, — махнув рукою Строгов. — Не в цьому тепер річ. Ми всі винні, і найбільше я — капітан «Землянина». Міру нашої провини визначать інші. Зараз треба вирішити, що робити.

— Я полечу услід за його ракетою, — швидко запропонував Коро, — спробую встановити контакт до того, як він зануриться в хмари, або проведу стиковку і відбуксирую його ракету до «Землянина».

— Підтримую, — сказав Порецький. — Його ракету ще видно на екранах радарів. Вона наразі йде не з максимальною швидкістю; можна її наздогнати за п’ятнадцять-двадцять хвилин. Наздогнати і повернути.

— Він усе-таки чув нас, — повторив Коро, — і, можливо, чує ще зараз. Але не хоче відповідати. Вирішив зробити по-своєму… Можливо, він і має рацію…

— Дурниці, — грубо перервав Строгов, — не міг він так… Готуйся до польоту. Полетиш услід і повернеш його. Лише наздоженеш і повернеш. Зрозуміло? Ніякої розвідки…

— Але якщо я наздожену біля самої межі хмар? Можливо, проби?..

— Ти мусиш наздогнати значно раніше. При такій швидкості його ракета летітиме до межі хмарного шару ще не менше години. Вочевидь, він непритомний. Ракета йде на мінімальній швидкості, а я наказав йому проходити іоносферу на максимальній. Іди готуйся! Старт через п’ять хвилин.

— Слухаюсь.

Коро вийшов.

Строгов відкинувся в кріслі, витер долонею піт з чола.

— Я не повинен був йому заважати, — пробурмотів він, насупившись. — Дідько мені надав послухати… Цей вибух трапився за три тисячі кілометрів від місця розвідки. Ну то й що, подумаєш! Там можуть бути й гірші штуки… Він хлопець обережний… Знав, на що йде…

Строгов похитав квадратною головою і задумався.

— Його ракета прискорює рух, — почувся голос Порецького. — Він маневрує нею.

Строгов швидко обернувся до екранів. Якийсь час пильно стежив за ними. Відтак кивнув головою.

— Еге ж… Якщо він і був без свідомості, то всього декілька хвилин. Зараз його ракета явно стала керованою. Коро вже не наздожене її до межі хмар. Доведеться поки затримати виліт…

Строгов обернувся до внутрішнього переговорного динаміка, кинув декілька швидких, уривчастих фраз; відтак устав, підійшов до Порецького.

— Ти не намагаєшся встановити з ним зв’язок?

— Пілот-автомат весь час передає йому наказ про повернення, записаний на магнітну стрічку, і повідомлення про атмосферний вибух, що спостерігався, але він не відповідає. Зараз його ракета вже проходить нижній іоносферний шар, і ймовірність прямого радіозв’язку все зменшується…

Повернувся Коро Ференц у польотному скафандрі, але без шолома.

— Все готово, шефе. Чому ви затримали виліт?

— Його ракета збільшила швидкість. Він уже керує нею. Зачекаємо трохи. Але будь готовий. Можливо, все-таки доведеться летіти.

— Гаразд, — сказав Коро, сідаючи у вільне крісло.

— Другий вибух, — неголосно промовив Порецький, схиляючись над екраном. — Ще сильніший і також на краю спокійного хмарного поля, але трохи північніше. Значить, і я помилився — це оманливий спокій, усього лише затишшя перед грозою.

— Летіти? — запитав Коро.

— Ні, — відрізав Строгов, упиваючись очима в зеленкуватий екран.

Якийсь час вони сиділи мовчки, не відриваючи напружених поглядів від матової поверхні головного екрану. На екрані ледь помітно пульсувала шагрень[162] невідомої й ворожої атмосфери. Клубливий туман перебував у безупинному русі: підступне й загадкове покривало, яким оповита поверхня планети. Зараз до нього наближається їх товариш…

Неголосно затріщав динамік зовнішнього радіозв’язку. Всі погляди звернулися на нього. Тріск змінився тонким писком і завиваннями, крізь які, спотворений величезною відстанню й шумами іоносфери, ледь чутно, але цілком виразно пролунав голос Лара:

— Все гаразд… наближаюся до межі туману… все гаразд… вражаюче…

Писк посилився, голос потонув у ньому й більше не з’являвся.

Троє космонавтів довго прислухалися. Лар не озивався.

— Значить, так, — зітхнув Строгов, устаючи, — він уже в атмосфері… І не сказав, чи чує нас… А, далебі, не міг не чути, не міг…

Строгов насупився і похитав головою.

— Йдіть відпочивати, — порадив він товаришам. — Я прийняв вахту.

Але Порецький і Коро не ворухнулися.

Минула година, друга, третя. Контрольний час, відведений на розвідувальний політ, закінчився. Потріскував динамік зовнішнього зв’язку. Екрани радарів залишалися порожніми. Світла цятка атмосферної ракети на них не з’являлася. Лише ледь помітно пульсував жовтуватий туман.

У ВІЛЬНОМУ ПОЛЬОТІ

Свідомість поверталася поступово… Спочатку випливли з темряви зеленкуваті шкали приладів, прямокутники екранів. Відтак почувся голос Строгова, що монотонно повторював одні й ті самі слова.

Лар ворухнувся.

Голос Строгова продовжував повторювати:

«…Наказую повернутися… Спостерігали атмосферний вибух… координати епіцентру… Наказую повернутися…»

Лар посміхнувся, облизнув пошерхлі губи, відчув на них кірку закипілої крові.

«Вирвався-таки… Звісно, це Коро… Його робота… Не витримав… А я витримаю, мушу витримати… Якщо повернуся, дані, які привезу, змусять забути, що не виконав наказу командира, ну а якщо…»

Лар підвівся, всівся зручніше.

Тепер усе залежало лише від нього самого, від його вміння, наполегливості, сил, ну і, певна річ, від міцності корабля…

Він окинув поглядом контрольну апаратуру. Минуло всього десять хвилин з моменту старту. Його ракета вже встигла відхилитися від заданого курсу. Декілька хвилин він витратив на орієнтування, відтак різко збільшив швидкість. Лічильники іонізованих частинок затріщали частіше. Давала про себе знати нижня зона підвищеної іонізації. Швидкість корабля наростала. Позначалося вже і тяжіння планети. Лар відчув, як пружна сила знову втискує його в крісло. Дарма, це дурниці в порівнянні з тим, що він пережив при старті, коли Строгов намагався затримати ракету…

«Землянин», що кілька хвилин тому сяяв у зеніті, мов маленький блакитний місяць, уже перетворився на яскраву зірку. Океан хисткого туману помітно наблизився. Тепер його поверхня не здавалася такою рівною, як із «Землянина». Вона нагадувала горбистий покрив велетенських грозових хмар. Грибоподібні заклубочені хмарні маси піднімалися з неї назустріч ракеті Лара, а між ними темніли глибокі темні провали. Це й була область «спокійної хмарності» Порецького… Значить, у інших місцях…

Лічильники іонізованих частинок тріщали все пронизливіше. Іонізація газу за межами корабля швидко наростала. Голос автопілота «Землянина» майже загубився в шурхоті і тріску перешкод. Ще декілька хвилин — і радіозв’язок із «Землянином» урветься остаточно. Треба сповістити товаришів, що у нього наразі все гаразд.

Лар викликає «Землянина», починає доповідати обстановку, розповідає про структуру поверхні хмарного шару…

Якщо там, на «Землянині», товариші й не розчують усього, слова збереже магнітний запис, який провадить апаратура його ракети.

— Верхівки найбільш крупних хмарних грибів усього в декількох десятках кілометрів піді мною, — говорить Лар. — Їх висота досягає тридцяти-сорока кілометрів. Рух хмарних мас відбувається зі значною швидкістю. Це дуже гарно, але лячно… Переходжу на горизонтальний політ і починаю гальмування. Спробую проникнути углиб хмарного шару в проміжку між «грибами». Іонізація за бортом помітно зменшилася. При проходженні іоносфери радіація, що проникла всередину корабля, знаходилася в допустимих межах. За попередніми даними розріджена атмосфера за бортом складається переважно з водню із домішкою благородних газів. Узяв перші проби…

Лар замовкає. Голосу автопілота «Землянина» вже зовсім не чути. У переговорному пристрої лише шерех і тріск перешкод. Значить, і його тепер не чують… Лар кидає погляд у верхній ілюмінатор. «Землянин» непомітний на тлі зірок, проте Лар швидко знаходить його: ось сузір’я Кассіопеї, трохи інших обрисів, ніж із Землі, і в ньому нова зірка другої величини — «Землянин».

Наближається один із хмарних грибів. Знижуючись, Лар обходить його. Клубливий туман, освітлений сонцем, зблизька здається сліпучо-білим.

Лар кидає погляд на екран спектрографа[163].. Не вірячи собі, нахиляється до самої шкали.

— Вражаюче, — каже він уголос, — вражаюче! Вода, кристали льоду. Верхня зона хмар складається з найдрібніших кристаликів льоду і ще чогось… Хвилинку, так, це аміак… вуглеводні. На «Землянині» — чуєте мене? Туман із крижаних кристалів: вода, вуглеводні, аміак; вода, аміак…

Він кілька разів повторює цю фразу: можливо, на «Землянині» все-таки почують.

У проміжку між трьома гігантськими стовпами білих хмар атмосферна ракета наближається до поверхні хмарного шару. Ось уже стрімко проносяться за ілюмінаторами перші, схожі на серпанок смуги, насуваються і зникають чорні тіні, що відкидаються бовдурами туману. Ракета різко здригається — перший дотик до хмарного шару. Ще ривок, схожий на удар, ще і ще…

Сліпучий блиск в ілюмінаторах блякне, гасне. Востаннє промайнув і зник шматок чорного неба з розсипом зірок. Тепер за ілюмінаторами непроникна молочна каламуть. Ракету гойдають і тягнуть кудись струмені атмосферних течій. Вони стикаються, звиваються у спіралі, клубки. Лар уже насилу втримує кермо управління і зберігає орієнтацію.

— Наді мною десять кілометрів хмарної атмосфери! — кричить він у мікрофон шолома, хоча певен, що ніхто його не почує. — Тут область напівтемряви… Зондування показує, що поверхня планети знаходиться в п’ятдесяти кілометрах піді мною. У цих районах вона начебто рівна. Спробую пробити хмари і оглядітися… Сподіваюся, хмарний шар не досягає поверхні…

НА «ЗЕМЛЯНИНІ»

— Шість годин, — утомлено промовляє Порецький, — рівно удвічі більше, ніж час, відведений на політ. Мабуть, усе… Внизу якась пастка, незрозуміла пастка…

— У атмосферній ракеті запас води й їжі на десять днів, а кисню на два земні тижні, — пробує заперечити Коро.

— Але ж річ не в цьому…

— Миколо Петровичу, дозвольте летіти, — в голосі Коро чути відчай.

— Навіщо? — питає Строгов, не відриваючи запалених очей від екрану. — Це навіть не голка в копиці сіна.

— Спустившись до поверхні хмар, я, можливо, почую його сигнали. Він міг просто заблукати. Нижній шар іоносфери непроникний для радіохвиль. Лар не знає, де нас шукати.

— Він знає, що зворотний шлях веде вгору. А піднявшись над хмарами, він легко знайде нас. Адже йому добре відоме положення «Землянина» на небосхилі в кожну мить часу.

— Миколо Петровичу…

— Ні!

— А якщо опустити планетоліт ближче до поверхні хмарного шару? Радіопередавач «Землянина» такий потужний…

— Ось тоді він може не знайти нас при поверненні. Він має повернутися в ту точку, де ми знаходимося зараз. А нас там не буде. І якщо підведе радіозв’язок… Крім того, я просто не маю права наближати планетоліт такої конструкції, як «Землянин», до планети з густою атмосферою. Ви забули, що «Землянин» стартував з Місяця? Я вже порушив інструкцію, перевівши корабель на нижню орбіту всередину іоносфери.

— Що ж робити?

— Чекати, наразі чекати…

— Але якщо йому вже потрібна допомога?

— Якщо він порушив мій строгий наказ і спробував проникнути в нижні шари атмосфери, ми не в змозі йому допомогти.

— Лар міг це зробити…

— Якщо він це зробив і дивом повернеться, це буде його останній міжпланетний політ; останній навіть у тому випадку, якщо його відкриття перевернуть усі уявлення про Всесвіт.

— Ну, якби ризик виправдав себе, ви перший заговорили б інакше.

— Ніколи. Нерозважному авантюризмові не місце при дослідженні космосу і чужих планет. Йому взагалі не має бути місця в нашу епоху! За авантюризм люди вже платили не раз надто дорогою ціною… Все прийде своїм ладом. Ніхто не чекає від нас розгадки всіх таємниць Венери. Нам доручили вивчити підступи, не більше…

— І все-таки ми зобов’язані йому допомогти.

— Коро, звісно, має рацію, — серйозно сказав Порецький, поклавши руку на плече Строгова, — зі свого боку, я готовий підтримати його, хоча зовсім не схвалюю його попередньої поведінки. Я гадаю, ти маєш дозволити йому політ до межі хмарного шару і розвідку над хмарами, певна річ, не занурюючись у них, навіть не наближаючись до них на певну дистанцію…

— Добре, в такому разі лечу сам.

— Але, даруй мені, Миколо, як командир «Землянина» ти не можеш і, далебі, не маєш права так чинити…

— Саме як командир «Землянина» я можу так учинити, — різко заперечив Строгов. — І я зобов’язаний так учинити, бо не хочу піддавати невиправданому ризику життя ще одного учасника експедиції. Ми не знаємо, з якими небезпеками пов’язаний політ на атмосферній ракеті навіть за межами хмарного шару. Останні сигнали Лара ми чули задовго до того, як він наблизився до межі хмар. Можете ви поручитися, що Лар щасливо досяг хмарного шару, що ще до цього з ним нічого не трапилося?

— Але, бачиш-бо… Я вважаю… Ти, певно, маєш на увазі область високої іонізації?

— Хоч би й її.

— Гм… У атмосферних ракет непоганий захист.

— А енергія частинок в іоносфері Венери добре відома?

— Зізнаюся, ти заганяєш мене на слизьке, капітане. Однак, якщо ти полетиш і, не хочу бути лихим пророком, якщо з тобою щось… трапиться, ну, словом… ти не повернешся… Хто поведе «Землянина» до Землі?

— Ви з Коро. Адже ти другий пілот, чи не так?

— Поряд з тобою, не більше, любий Миколо Петровичу.

— Так, — Строгов стиснув руками голову, — гаразд… Іншого виходу не бачу… Лети, Коро! Дві години польоту з єдиною метою встановити з ним зв’язок. Пробийся крізь зону високої іонізації і покружляй над районом, де він мав увійти у хмари. Але не наближайся до цього чортового туману більш ніж на сто кілометрів. Давай! Навіть якщо почуєш його сигнали, передай, що належить, і повертайся. Якщо знадобиться пірнути у хмари, я це зроблю сам… Старт через десять хвилин. Через дві години десять хвилин ти маєш бути тут. Зрозумів? Ну, попутного космічного вітру!

Зв’язок з атмосферною ракетою вдалося підтримувати протягом п’ятнадцяти хвилин. Відтак голос Коро потонув у шурхоті перешкод і світла цятка на екрані радара зникла.

— Клята іоносфера! — пробурмотів Строгов.

Більше він не зронив ані слова. Порецький задрімав у своєму кріслі, відтак прокинувся, схопився, почав ходити по темній апаратній. Строгов сидів не ворушачись і не відривав погляду від центрального екрану. Коли добігала кінця сто десята хвилина з моменту старту, на екрані знову з’явилася світла цятка.

— Повертається, — прошепотів Строгов і, відкинувшись у кріслі, заплющив очі.

Порецький квапливо схилився до передавача.

Не вимикаючи сигналів радіомаяка, почав викликати Коро. Коро не відповідав, і Порецький стривожено поглянув на капітана.

— Однак він сам веде ракету, це ясно, — сказав Строгов. — Через п’ять хвилин усе дізнаємося.

Вони зустріли Коро біля тамбура ракетного шлюзу. Світлові сигнали над внутрішніми дверима згасли один за одним, підтверджуючи, що атмосферна ракета зайняла своє місце у шлюзі і що все гаразд. Відтак прошелестіли зовнішні двері тамбура, почулося шипіння дезинфікуючої суміші, якою оброблявся скафандр космонавта. Ще кілька секунд — внутрішні двері безшумно ковзнули вбік, Коро переступив невисокий поріг і, похитнувшись, сперся рукою об стіну.

Строгов поспішив підтримати його, але Коро зробив рукою заперечний жест і вказав на шолом. Заважаючи один одному, Порецький і Строгов допомогли Коро звільнитися від шолома скафандра.

Коро полегшено зітхнув і, обвівши поглядом товаришів, ледь помітно похитав головою:

— Ні… Нічого… Жодних слідів… І сигналів не чути… Зник зовсім…

Голос його уривався, а в глибоко запалих очах з’явилося щось нове. Навіть вираз обличчя став якимсь іншим… Строгов спочатку не зрозумів, що він означає, і насторожено втупився в обличчя Коро. Порецький же, збагнувши в чому річ, свиснув від подиву:

— Одначе, колего, дісталося вам… І це за один політ…

Лише після слів професора Строгов нарешті зміркував, що його так уразило, коли він побачив обличчя Коро. Ліва половина густої бороди молодого планетолога стала цілком білою, а в чорному в’юнкому волоссі над чолом з’явилося широке сріблясте пасмо.

Коро стояв не ворушачись і мовчки дивився на товаришів:

— Це неможливо уявити, поки не побачиш зблизька… — мовив він нарешті. — Немає таких слів у земних мовах… Найбільш спокійна область атмосфери!.. — Коро уривчасто розсміявся. — Спокійна!.. Тисячі вулканів мусять діяти там одночасно, щоб коїлося таке. І це на межі атмосфери. А внизу! Я літав на висоті близько ста кілометрів над хмарним шаром, коли звідти вистрілив страхітливий стовп хмар, на кшталт протуберанця[164]. Я не встиг ухилитися — і мене засмоктало у виниклу поряд вирву. Як уціліла ракета, незбагненно… Я вже гадав, що все скінчено, коли мене викинуло над хмарами наступним «зітханням» цього пекельного казана. Двигуни ракети ще працювали, і це врятувало. Але вся апаратура для аналізів та радіопередавач вийшли з ладу… Здається, я не зважився б летіти ще раз… Ні, нізащо…

Коро похитав головою і закрив обличчя руками.

Не зронивши ні слова, Строгов обернувся і поволі почвалав до своєї кабіни.

Цієї ночі, відмірюваної земним годинником «Землянина», ніхто не ніс вахту біля пульта управління корабля. Безшумно зміїлися стрічки самописців, світилися порожні екрани, ледь чутно гудів електронно-обчислювальний пристрій, та вічно безсонний автопілот слав у навколишню порожнечу до далекої вируючої атмосфери чужої планети один і той самий заклик:

— Ларе… повертайся… Ларе…

Зазирнувши до кабіни управління, Порецький виявив на головному пульті записку:

— далі йшли колонки цифр.

Порецький пробіг їх очима і задумався. Маючи у своєму розпорядженні ці дані, він, звичайно, доведе «Землянина» до Землі, а навідні місячні станції допоможуть провести посадку… Але Строгов… Щоб підготувати ці колонки цифр, він не стуляв очей цілу ніч, а, закінчивши розрахунки, спустився до шлюзів атмосферних ракет і негайно відлетів.

Відлетів, незважаючи на вчорашню розповідь Коро…

Що ж це — безумство, безмежна сміливість, почуття товариськості чи щось іще, чого Порецький просто не в змозі був зрозуміти?

Внизу була приписка:

— Написано чверть години тому, — пробурмотів Порецький.

Він швидко поглянув на центральний екран. На тлі жовтуватого диска планети пливла, поблискуючи, яскрава цятка. Вона світилася все слабше і нарешті розтанула в тумані.

«ВРАНІШНЯ ЗОРЯ ЗЕМЛІ»

Морок, непроглядний морок за бортом. Лар веде ракету на зниженій швидкості. Внутрішнє освітлення вимкнене, слабо світяться лише шкали приладів та екрани локаторів. Потужні спалахи зовнішніх рефлекторів не в змозі пробити відчутно густого туману. За показами радарів, плоска поверхня планети знаходиться всього за двадцять кілометрів, але Лар уже не вірить приладам… Йому починає здаватися, що він просто заблукав у цій масі густих важких хмар.

«Мов на дні земного океану, — думає Лар, — лише немає тієї тиші…»

Пориви, що миттєво змінюють один одного, струмені, вихори, стрімкі нездоланні смерчі біснуються за бортом. Коли б не дискова форма ракети, що протистоїть бічним ударам атмосферних течій, корабель Лара вже давно був би затягнений казна куди. Але він поки що опирається ворожій стихії і невпевнено, ривками й скачками, продовжує шлях. Судомно вчепившись у важелі управління, Лар відчуває, що іонні двигуни ракети часом працюють на межі. Якщо хоч один з них вийде з ладу, кінець… Пробитися вгору ракета тоді не зможе. Втім, Лар примушує себе поки не думати про зворотний шлях. Треба спочатку досягти твердої поверхні планети.

Прекрасна вранішня зоря Землі!.. Лар знову вмикає зовнішні рефлектори. Все той самий морок, густий і щільний. Температура за бортом близько сорока градусів. Це на висоті двадцяти кілометрів, а біля поверхні?

Лар згадує свій останній тренувальний політ у хмарах полярного земного циклону і зітхає: яка то була чудова прогулянка…

Втім, він, здається, починає помалу пристосовуватися до тутешньої скаженої циркуляції. Коли ракета потрапляє в невидимі низхідні потоки, Лар зменшує тягу двигунів і намагається «пливти за течією», що тягне його до поверхні планети.

Якби лише ці потоки не змінювали так стрімко свій напрям…

Сильний удар обрушується на ракету зліва знизу. Корабель Лара починає стрімко обертатися навколо вертикальної осі; відтак іще удар, просто знизу. Верх і низ устигають десятки разів помінятися місцями, перш ніж Лару вдається стабілізувати ракету. Нова течія підхоплює її і тягне вниз по пологій кривій. Лар не опирається. Його мета — дістатися до твердої поверхні планети. Хоч один погляд на неї, хоч один дотик механічних маніпуляторів, які відірвуть пробу твердого ґрунту. І тоді вгору… якщо це можливо.

Розслабивши м’язи, Лар напівлежить у кріслі. Руки на важелях управління, ноги на педалях, очі оббігають шкали приладів. І все-таки це миттєвості відпочинку. Стійка атмосферна течія тягне диск корабля до поверхні. Дванадцять кілометрів, десять, вісім, сім. Радари фіксують близьку вже одноманітно плоску рівнину, вражаюче плоску! Жодного підвищення на десятки кілометрів навколо.

Але… Лар здригається… Щось змінилося за бортом. Змінилося саме середовище, крізь яке пливе корабель Лара. Опір рухові помітно зріс, хоча швидкість атмосферного потоку залишається майже постійною. Невже за бортом злива?.. Спалах зовнішніх рефлекторів. Ракета летить серед майже горизонтальних струменів. Вони б’ють в ілюмінатори. Масляниста жовтувата рідина стікає, відразу ж випаровуючись.

— Нафтовий дощ, нафтова злива! — забувши про все, кричить Лар у мікрофон. — На «Землянині» — чуєте? Біля поверхні планети проливний дощ із нафти…

Лар тут-таки замовкає, пригадавши, що його ніхто не може почути, пригадавши, що «Землянин» відокремлений не лише десятками кілометрів хаосу й мороку, але ще й двома тисячами кілометрів непробивної стіни іоносфери.

Припавши до верхнього ілюмінатора, Лар бачить, як виблискують у променях рефлекторів потужні косі струмені нафтового дощу, підхоплені поривами стрімкого урагану.

Дощ припинився так само несподівано, як і почався. І знову густа, мов патока, пітьма, набита несеним кудись туманом. Поверхня планети всього у двох кілометрах, але немає жодних ознак, що чорний туман рідшає. Далебі, він навіть стає густішим. Утім, тут, у найнижчих шарах атмосфери, трохи тихше… Швидкість попутного вітру ослабла настільки, що її навіть можна зміряти.

Лар проводить нескладні маніпуляції з кнопками апаратури, датчики якої виведені назовні в терранітовий панцир ракети.

«Близько двохсот кілометрів на годину… Плюс швидкість самої ракети. Скільки ж було вгорі? Що доведеться подолати по дорозі назад?»

Висота тисяча метрів, вісімсот, шістсот, п’ятсот, чотириста п’ятдесят… Гасячи швидкість, Лар переводить ракету в горизонтальний політ. Невже хмарність до самої поверхні?.. Ні… Рефлектори намацують проломи в чорних, стрімко линучих хмарах. Чорних дір у густій стіні хмар стає все більше, і ось хмари вже вгорі. Вони утворюють низько нависаюче чорне клубливе склепіння, а внизу, в сотні метрів під диском ракети, злітають на величезну висоту гігантські чорні вали розбурханого моря.

Ось чому поверхня планети виглядала такою рівною на екранах радарів. Море… Очі людини Землі вперше бачать море чужої планети.

Промені рефлекторів уперше освітили ці хвилі…

«Як не схоже воно на ласкаві земні моря», — проносяться думки в голові у Лара.

Але в моря мають бути береги. І, забувши про все, Лар скеровує свій корабель у той бік, куди стрімко котяться величезні чорні вали.

Скільки годин летить він отак? Лар кидає погляд на лічильник часу. Десять годин минуло з моменту старту. Тричі закінчився призначений йому термін. Ймовірно, товариші вважають його загиблим. Хтозна, можливо, вони й не помиляться…

Закусивши губи, Лар збільшує швидкість польоту. Море здається нескінченним. Невже воно вкриває всю поверхню планети? Дивовижна суміш води й нафти та якихось солей, склад яких апаратура ракети визначити не в змозі.

Температура близька до температури кипіння. І місцями ця дивна суміш справді кипить, кипить і вирує під поривами нескінченного урагану.

«І все-таки берег має бути — думає Лар. — Тим паче, що глибина моря невелика, всього декілька сотень метрів…»

Тут, біля самої поверхні, швидкість атмосферної циркуляції трохи ослаблена. Можливо, це результат тертя на межі газової й рідкої оболонок планети. Стеля чорних хмар то наближається до киплячих гребенів хвиль, то йде вгору, і тоді рефлектори ракети пронизують навколишній морок на декілька кілометрів. Але видно лише стрімкі чорні вали…

Вочевидь, ракета вже наближається до межі тієї області, яку Порецький зверху визначив як область відносно спокійних рухів атмосфери. «Відносно спокійних»!.. Що ж чекає Лара на межі цієї області і за її межами? Проте він мусить долетіти до цієї межі. Можливо, саме там знаходиться берег.

Ще півгодини польоту на зменшеній швидкості. Відтак ще година. Час від часу смуги маслянистого дощу хльостають у море, примушуючи його трохи вгамовуватися. Але кінчається дощ — і величезні вали знову здіймаються до диска ракети.

«Царство мороку, води й нафти, — думає Лар. — А може, й Земля переживала щось подібне в безмежно далекі архейські часи[165]; може, саме тоді в таких самих вируючих морях зародилося на Землі життя? Тут немає кисню… Прилади показують його повну відсутність. Та інакше й бути не може. Якби раптом з’явився кисень, усе це море і хмари миттєво запалали б. Але у верхніх шарах атмосфери спостерігався вуглекислий газ і навіть озон. Значить, займання можливе? Чи не воно причина тих атмосферних вибухів, про які казав Коро? Адже він припускав саме займання величезних кількостей речовини, «схожої на земну нафту». Молодець Коро!.. Блискуча здогадка… Однак якщо таке займання станеться поблизу ракети, терраніт, звісно, не витримає… Смерть у миттєво запаленому нафтовому океані! А звідки кисень? Найшвидше — звідти ж, звідки й вода і нафта, — з надр планети. Треба за всяку ціну розшукати берег цього моря і дізнатися, з чого він складається».

Лар починає диктувати в мікрофон результати спостережень, покази приладів, свої думки. Радіопередавач ракети увімкнений, але це так — про всяк випадок: слова фіксує магнітний запис. Він повинен зберегтися за будь-яких обставин…

Минула ще година. Тепер Лар переконаний, що перетнув межу області зі спокійнішою хмарністю вгорі. Проте тут, біля самої поверхні, особливих змін за бортом ракети поки не помітно.

Запаси енергії для двигунів дозволили б облетіти навколо планети, але Лар уже й так порушив усі накази й заборони Строгова. Саме час подумати про повернення. Тим паче, що й сили вичерпуються. Чотирнадцять годин безперервного польоту, та ще в таких умовах. Однак перед поверненням треба спробувати трохи проникнути на південь у бік екватора планети. Можливо, берег там?

Скільки ще часу минуло? Лар боїться кинути погляд на годинник. Він уже переконаний, що чинить підло, продовжуючи політ; підло щодо своїх товаришів. Мабуть, зараз вони намагаються шукати його, припускаючи, що він потрапив у аварію чи заблукав. А його жене вперед ненаситна жадоба першовідкривача…

«Я чиню як негідник, — думає Лар і… зціплюючи зуби, продовжує політ. — Хоча б острівець, невеликий острівець — твердить він, — і я відразу спробую повернутися».

Порив урагану, могутніший, ніж усі попередні, притискує диск ракети до самої поверхні моря. Хвилі важко б’ють у плоске дно корабля. Пінявий маслянистий вал перекочується через верхні ілюмінатори. Цього ще не вистачало! Потонути у нафті!

Лар насилу стабілізує ракету, піднімає її над гребенями хвиль. Ураган розметав хмари. Чорна хмарна стеля високо. Злетівши на сотню метрів, Лар із подивом бачить, що море на величезному обширі закипає. Кипіння посилюється. Гігантські пузирі газу б’ють із вируючої нафти, вибухаючи над хвилями, мов бомби.

Лару починає здаватися, що він розрізняє вдалині багряну заграву. Без сумніву, він не помилився… Низький обрій світліє, відтак пригасає і знову починає червоніти. Там попереду відбувається щось неймовірне… Треба тікати, але куди — назад, угору?.. Ракета крутиться, мов дзиґа, в лещатах жахливого смерчу.

Лар вмикає двигуни на повну потужність. Ні… Пробитися вгору зараз неможливо. Ураган знову притискує диск корабля до вируючих хвиль.

«Невже кінець?» — проноситься в мозку Лара.

Ще ні… Нездоланний вихор раптом підхоплює ракету і відносить геть від багряної плями, що блимає біля виднокраю.

Знову морок. Корпус корабля вібрує. Ларові здається, що його тіло розсипається на частини. Він марно намагається збагнути, куди тягне корабель атмосферний струмінь. Перед очима танцюють екрани локаторів, шкали приладів. Безглуздо скачуть стрілки. Здається, відносить на південь, у бік екватора планети… А можливо, на північ чи назад — до тієї страшної багряної плями? Нарешті вихор слабшає настільки, що корабель знову стає керованим. Море внизу ще кипить, але температура за бортом стала нижчою.

«Здається, вирвався, — думає Лар. — Ось тепер я знаю, що Порецький не помилився. За межі «спокійної хмарності» шляху немає. В усякому разі, на такій ракеті, як моя… Треба повертатися… Треба… А як же тверда кора? Так і не побачу її? Зроблю ще одну спробу. Останню… Мають же бути острови в цьому морі. Покружляю південніше. Надто багато всього позаду, щоб тепер відступати…»

Зненацька на екрані радара з’являється різкий зубчастий контур. І негайно промінь рефлектора намацує щось нерухоме в розбурханому хаосі хмар і маслянистих чорних хвиль. Берег, острів?.. Лар знижує швидкість. Ракета поволі наближається, обмацуючи променем нерухомий предмет, об який розбиваються важкі чорні вали. Це невеликий плосковерхий острівець з крутими уступчастими берегами. У яскравих променях рефлекторів урвища поблискують, мов чорне скло.

Страшенна кволість приходить на зміну напрузі останніх годин. Тверда кора планети!.. Ось воно, те, до чого він прагнув! Що це, лава чи?.. Негнучкими пальцями Лар стискує важелі управління. Нижче, ще нижче. Насилу долаючи пориви урагану, диск ракети зависає над самою поверхнею острівця. Механічний маніпулятор намагається взяти пробу… Невдало. Нова спроба — і знову невдача. Смерч відкидає диск ракети далеко убік. До крові закусивши губи, Лар наближається до поверхні острівця утретє. І цієї миті атмосферний струмінь кидає корабель на плоску вершину острова. Сильний удар. З тріском лускають еластичні пояси кріплення. Зовнішні рефлектори гаснуть. Втрачаючи свідомість, Лар радше відчуває, аніж чує, як замовкає неголосний пульс двигунів.

Скільки годин чи днів знаходиться він на цьому острові?.. Періоди непритомності змінюються короткими митями прояснення. Шолом урятував його — ослабив удар. Це мов посміх долі. Краще б відразу…

Руки цілі, і Лару вдалося звільнитися від пошкодженого шолома… Зате нога… Ймовірно, вона зламана в декількох місцях. При щонайменшому русі він утрачає свідомість від болю.

Герметичність кабіни не порушена, і прилад, що очищає повітря, наразі працює. Його індикатор світиться в темряві неяскравим зеленим світлом. Можливо, Лар помре раніше, ніж припинить роботу цей прилад… Краще б відразу, аніж задихатися кілька годин.

Майже всі прилади вийшли з ладу, лише слабо світиться екран одного з локаторів і якимсь дивом уцілів передавач, що автоматично перемкнувся на аварійний сигнал. Він шле у ревучу темряву тривожний заклик про допомогу. Вимкнути б його, але для цього треба доповзти до панелі управління, а біль не дозволяє поворухнутися.

«Плата за жадібність, — думає Лар. — Звісно, так і мало статися. Строгов мав рацію… Втім, тепер це вже байдуже. Ось тільки шкода, так шкода, що пропали всі спостереження. Звичайно, їх повторять пізніше, але скільки ще часу люди не знатимуть, що приховує хмарний покрив цієї планети. Я-бо тепер знаю, але яка від цього користь… Якщо колись і знайдуть мою ракету, все, що я дізнався за останні години, вже не пригодиться… А найпевніше — ураган просто скине ракету в нафтове море. Втім, наразі вона лежить мов приклеєна на вершині… Цікаво, що це за породи? Ех, так і не встиг дізнатися…»

Непритомність… І знову відчуття дійсності… Зеленкуватий екран локатора. Ще працює. Фосфоресціюючі відблиски в ілюмінаторі… Звісно, марення… звідки там узятися світлу?..

Та все ж, ледь підвівшись, Лар виразно бачить гребені величезних валів, що лижуть береги острова… Якісь світні тіла, схожі на гігантських гостроносих стоніг, виповзають з вируючих хвиль і, оточивши ракету, щось винюхують…

Які дивні галюцинації! Голос Строгова… Він щось говорить, і гігантські чорні тіла зникають у хвилях…

«Це вже кінець — помираю… Земле, моя Земле…»

Лар хотів би посміхнутися, але відчуває лише, як по щоках котяться сльози…

ЗНОВУ НА «ЗЕМЛЯНИНІ»

— Звісно, це чистісінька випадковість, що вдалося розшукати його ракету, — сказав на закінчення Строгов. — Таке буває раз у житті… У нього працював аварійний передавач і потім — світіння навколо острова…

— Але що це могли бути за живі істоти, яких ти сполохав біля його ракети? — запитав Порецький. — Вражаюче: паро-вуглеводнева атмосфера, нафтовий океан — і крупні живі організми. Розкажи про них трохи докладніше, Миколо.

Строгов посміхнувся.

— У мене був час їх розглядати! Я думав лише про те, як провести стиковку при такому урагані і як відірвати його ракету від напіврідкого асфальту, в який вона влипла.

— Весь острів був із асфальту? — поцікавився Коро.

— Начебто весь цілком.

— І інших островів ви не бачили?

— Ні.

— Значить, усі наші автоматичні станції й ракети-зонди покояться на дні нафтового океану Венери.

— Ймовірно… В усякому разі, я не чув радіосигналів жодної з них. Найпевніше, на дні покояться лише їх уламки.

— Чи не здається вам, друзі, що наші шановні предки дали маху, назвавши цю планету ім’ям богині краси? — відзначив Порецький. — Венера, а при найближчому знайомстві — морок, розбурханий нафтовий океан, населений гігантськими хробаками… Ще не так давно письменники-фантасти відправляли своїх героїв обробляти тропічні джунглі Венери, змінювати там клімат, добувати уран… Мав слушність професор Тумов. Він заперечував прихильникам вулканічного походження атмосфери Венери й писав про її вуглеводневий склад… Утім, навіть він не додумався до існування нафтового океану.

— Правда лежить посередині, — заперечив Коро. — Прихильники вулканічної теорії також мають рацію. Врешті-решт, уся ця нафта й вода на Венері, вочевидь, глибинного походження. Це продукти якихось вивержень. Адже при виверженнях земних вулканів у атмосферу також викидається величезна кількість водяної пари й різних газів. Серед них є й вуглеводні. Венера ближче до Сонця, і перетворення глибинної речовини відбувається там інакше, ніж на Землі. Звідси велика кількість вуглеводнів при виверженнях. Виверження, звісно, тривають і зараз; і в них одна з причин бурхливої атмосферної циркуляції. Гігантські вибухи, відгомони яких ми спостерігали з нижньої орбіти, і заграва, яку бачив Лар, пов’язані саме з вулканічними явищами. При цьому, ймовірно, виділяється вільний кисень, і тоді відбуваються гігантські займання нафтового океану й атмосфери, насиченої парами нафти. Ларові й вам, Миколо Петровичу, дуже пощастило, що ви не натрапили на вулканічне вогнище.

— Божевільним завжди щастить, — пробурчав Строгов.

— Це був справжній героїзм, — переконано заявив Порецький. — З великої літери героїзм. Ви обидва — герої. І ти і Лар. Я встиг прослухати частину магнітних записів, продиктованих ним під час польоту. Цим записам немає ціни…

— Він з біса упертий та наполегливий і, звичайно, сміливий, — задумливо сказав Строгов. — І ще добре, що він дуже правдивий. Тільки-но отямившись, він відразу сказав, що свідомо діяв усупереч наказам і готовий за це відповідати. А він-бо міг придумати що завгодно… Але, звісно, він авантюрист… Рветься все зробити сам. На такого не можна покластися…

— Цей випадок його багато чому навчив, — заперечив Коро. — Адже коли б не ви…

— Не знаю… У мене до нього дуже двоїсте ставлення. Мені подобається його сміливість, але… при наступному космічному рейсі я, далебі, не захочу мати його у складі свого екіпажу.

— Ти вже кажеш «далебі», — посміхнувся Порецький. — Коли б не його відвага і… недисциплінованість, ми поверталися б зараз на Землю з набагато скромнішими результатами. Погодься, капітане, що якби він послухав тебе і повернувся відразу ж після старту, ти не дозволив би нового атмосферного польоту.

— Ні… І мав би слушність! Ми всі троє спостерігали той атмосферний вибух.

— Ну, ось бачиш…

— Тому й кажу про своє двоїсте ставлення.

— Переможців, як відомо, не судять.

— Не знаю… Космічне право ще не створене, але в космічних рейсах існують свої, особливі закони… Подумайте, що вийде, якщо кожен почне чинити, як Лар. Адже як одинак він програв…

— Ти також діяв як одинак.

— Це зовсім інше, — посміхнувся Строгов. — Ні, я діяв як представник колективу… Я не міг інакше… І кожен на моєму місці вчинив би так само.

І НА ЗЕМЛІ…

Земля зустрічала їх як героїв. Академії наук найбільших держав Землі розчинили перед ними свої двері. В науковому світі найвищих почестей був удостоєний Ларіон Русин, який першим здійснив безприкладний політ у межах венеріанської атмосфери. Він був обраний дійсним членом Академії наук СРСР і почесним членом десятка іноземних академій. Але Вища рада астронавтики таємним голосуванням на п’ять років позбавила академіка Русина права брати участь у експедиціях на інші планети.

Зачитавши ухвалу, генерал — голова Ради — сказав Ларові:

— Подумайте про все гарненько… Ми цінуємо вашу відвагу й ентузіазм дослідника. Навіть ті, хто сьогодні вимагав назавжди дискваліфікувати вас як космонавта, підкреслювали, що ви здійснили видатний науковий подвиг. Та все ж ви свідомо поставили під загрозу успіх експедиції… Я вже не кажу, що ваші відкриття вдалося зберегти лише завдяки майстерності і мужності Строгова. А якби він загинув? Це означало б не лише безповоротну втрату всіх зібраних вами матеріалів. Ви забули, що у справжній науці час подвигів учених-одинаків давно минув. Забули, що тепер кожне значне відкриття — результат зусиль, праці, героїзму великих колективів. Ваша провина, любий, не лише в недисциплінованості, але й у протиставленні себе колективові. Саме це друге особливо обтяжило її…

Ми говорили сьогодні і про Строгова. Думки розділилися, але особисто я вважаю, що в тих обставинах Микола Петрович також не зовсім мав слушність. Він — найдосвідченіший космонавт — проявив надмірну обережність. Ймовірно, йому слід було дозволити атмосферну розвідку раніше. Тоді вона пішла б більш систематично… Проте ми всі погодилися, що подальшими діями Строгов повністю спокутував свій гріх. А вашу провину, шановний академіку, вам належить спокутувати п’ятьма роками вимушеного перебування на Землі. Ми знаємо про ваші плани, розуміємо, що ці п’ять років будуть для вас нелегкими, але вчинити інакше ми не могли…

Вже стемніло, коли Лар вийшов з будівлі Ради астронавтики. Коро чекав біля під’їзду.

— Ну що?

— П’ять років… не літатиму.

— Вони не повинні так… — гаряче почав Коро. — Ми всі заявимо протест…

— Ні, — труснув головою Лар, — ніякого протесту! Адже в головному-бо вони мають рацію… Але ми ще літатимемо разом…

— Поглянь, це вона, — Коро вказав у щораз темніше небо.

За далекими вежами висотних будівель на тлі згасаючої оранжевої заграви яскраво блищала зірка.

— Через п’ять років полетимо разом, — твердо сказав Лар. — Ось побачиш…

_{Переклад В. Геника}

_{Перекладено за виданням: ШАЛИМОВ А. И. Цена бессмертия: Научно-фантастические повести. — Ленинград: Детская литература, 1970. — 240 с. — (Библиотека приключений и научной фантастики).}