ПРИМАРИ БІЛОГО КОНТИНЕНТУ Науково-фантастична повість




Джек Рассел — астроном експедиції — лежав на підвісній койці під самою стелею Великої кабіни і, не відриваючи ока від окуляра зорової труби, час від часу записував цифри на аркуші паперу, пришпиленому кнопками до стелі.

Геолог Ральф Стонор внизу за столом розглядав зразки мінералів. Стрілка радіометра[166] здригалася й починала коливатися, коли Стонор підносив до приладу чорні, маслянисто поблискуючі кристали.

За дверима почулося вовтуження, тупання змерзлих ніг, гучне сопіння. Здригнулася важка суконна портьєра, пропустивши до Великої кабіни Фреда Лоу — маленького, кремезного, майже квадратного в хутряному комбінезоні й величезних унтах[167].

— Мінус п’ятдесят з вітерцем, — прохрипів метеоролог, стягуючи хутряні рукавиці. — Замикай контору, Джеку. Все одно нічого не бачиш.

Скрипнула койка під стелею. Джек Рассел скоса глянув на прийшлого й мовчки відвернувся до окуляра труби.

Лоу насилу виліз із комбінезона, відкинув його ногою в кут; дістав зі стінної шафи пляшку й грановану склянку, налив, випив; обтер рудувату бороду рукавом шерстяної куртки, потягнувся.

— Чортів електричний підігрів не діє, — пояснив він, кивнувши на лежачий у кутку комбінезон. — Нехай Генріх перевірить контакти.

— Генріх залишився у крижаній штольні, — сказав Стонор. — Вони з Тойво хотіли сьогодні прорубатися крізь лід до нижньої жили.

— Безглуздо, — скривився Лоу. — Сидітимуть там, поки не вщухне заметіль.

— Там у них спальні мішки і примус. Можуть сидіти хоч тиждень.

«Тебе б на тиждень замкнути у крижаній печері, — зі злістю подумав Лоу, поглядаючи на рожеву лисину Стонора. — Сьогодні й носа не виткнув назовні…»

— Ого, — сказав Стонор, спостерігаючи за стрілкою приладу.

— Щось нове? — поцікавився Лоу.

— Нічого особливого. Просто високий вміст урану.

— Значить, усе-таки родовище вартісне, — пробурмотів Лоу, позіхаючи.

— Ще б пак, — підняв голову Стонор. — Важливо, що це перша знахідка урану в Антарктиді, а при таких вмістах моє родовище загримить на весь світ.

— Чому ж ми не квапимося сповістити світові про твоє відкриття?..

— Наразі не можемо. Шефи не хочуть, щоб росіяни серйозно зайнялися пошуками урану в Антарктиді.

— Гадаєте, росіяни дурніші від вас, — усміхнувся Лоу. — Можете не сумніватися, Стоноре, вони зробили тут більше від нас із вами.

— Урану вони не знайшли. Вони регулярно повідомляють про свої відкриття. Крім того, більшість дослідників переконана, що урану в Антарктиді взагалі немає.

— А який сенс у вашій знахідці?! Диявольські гори за триста миль[168] від берега. Пекельні морози, урагани, заметіль… Завезти сюди шістьох божевільних і покинути на рік — ще можна. Але будувати тут копальню… не стали б навіть росіяни.

— Вам доводилося бувати на уранових копальнях північної Канади? — задумливо запитав Стонор, підкидаючи на долоні зросток чорних кристалів, покритих жовтими й оранжевими вохрами[169].

Лоу мотнув головою.

— Там вміст урану в п’ятдесят разів менший, а умови ненабагато кращі, ніж тут. Калькуляція проста… Таке родовище вигідно експлуатувати навіть на Місяці.

— Ще питання, де гірші умови — на Місяці чи на Землі королеви Мод, — знизав плечима Лоу.

— Місяць наразі недоступний, а на Землі королеви Мод ми влаштувалися і, зле чи добре, сидимо сьомий місяць.

— Робіть, що хочете, — махнув рукою Лоу, — будуйте тут копальні, міста, аеродроми, розтоплюйте льоди, добувайте уран, дідька, диявола, кого завгодно. Я знаю одне: більше сюди ні ногою. Ні за які долари. Гренландія, Гімалаї, що завгодно, але не Антарктика — будь вона тричі проклята… Одначе, — Лоу зробив паузу і прислухався, — про що думає журналіст? Збирається він годувати нас сьогодні?.. Гей, Рисе!.. Містере Рішаре! Склянки давно пробили[170] на обід, хай йому біс!

Під койкою Джека Рассела відчинилися вузькі двері. З-за дверей виглянув Рішар Жиро — лікар, кухар, радист, а за сумісництвом спеціальний кореспондент однієї з найбільших паризьких газет. Замість кухарського ковпака на голові Жиро була надіта червона феска[171] з золотою китичкою. Великий м’ясистий ніс і руді баки були в борошні, маленькі гострі оченята глузливо поблискували за товстими скельцями окулярів.

— Правда не потребує гучного крику, любий Фреде, — оголосив лікар, підморгуючи Лоу. — Обід готовий, мийте ручки… Що це? — ахнув він, указуючи пальцем на стіл. — Що це? — я питаю. Скільки разів просив не розкладати тут цю отруйну радіоактивну гидоту. Я тремчу над вашим дорогоцінним здоров’ям, а ви…

— Хіба щось зміниться, якщо він прибере їх за фанерну перегородку своєї халабуди? — запитав, сміючись, Лоу. — Не будь страусом, Червона Шапочко. Тут навколо випромінювання. Жили за три милі звідси. А може, вони й під нами. Нам усім забезпечена променева хвороба.

— Порох, зітріть зі столу порох, — твердив Жиро, не слухаючи Лоу. — Він радіоактивний! Обіду не буде, поки не приберете. Збери мокрою ганчіркою, Фреде, і викинь надвір.

Лоу, посміхаючись, витер стіл ганчіркою і, коли лікар вийшов, жбурнув ганчірку під канапу.

Жиро вніс на таці каструлю й миски, почав розливати суп.

Лоу дістав зі стінної шафи пляшку і три склянки.

— Тобі не наливаю, — відзначив він лікареві. — Судячи з носа, ти вже покінчив з тижневою порцією.

— Не судіть і не судимі будете[172], — сказав лікар, косячись на пляшку. — Я додавав у пудинг[173] ром і лише трохи скуштував.

Дочекавшись, коли Лоу наповнив склянки, лікар спритним рухом вихопив у нього пляшку, струсив, подивився на просвіт і приклав до губ.

— Вилуджене горло, — з легкою заздрістю відзначив Лоу, дивлячись на спорожнілу пляшку.

— І решта тому подібне, — сказав лікар, закушуючи сардинкою. — Ви сьогодні вночі спатимете, а я ще мушу скласти кореспонденцію і штовхнути її в ефір. Це не зведення погоди! Тут потрібні голова й фантазія. До речі, про кого з вас накажете брехати в сьогоднішній кореспонденції?

— Можна про нього, — Лоу кивнув на лежачого під стелею астронома. — Він жертвує обідом заради метеорів.

— Думка, — підскочив на стільці лікар. — Нарис можна озаглавити: «Мисливець за метеорами» і почати, наприклад, так: «Сьомий місяць самовідданий молодий учений не відриває очей від телескопа»… Між іншим, юначе, вдруге гріти обід я не буду. Ви чуєте?..

— Так, — сказав Рассел, дивлячись в окуляр труби і неквапом записуючи щось.

— Ви, англійці, навдивовижу балакучий народ, — продовжував лікар, сьорбаючи суп. — Не знаю, що б я робив, якби не було Генріха. Все-таки поляки багато в чому нагадують нас, французів.

— А я? — заперечив Лоу. — Здається, й мене не можна назвати надто мовчазним.

— По-перше, ти не справжній англієць. Американці — особлива нація. А по-друге, і ти вмієш цілими годинами сидіти над шахівницею, мов кіт біля мишачої нори. Він, — лікар кивнув на Стонора, — може говорити лише про уран. А стосовно цього жерця Космосу, — не знаю, чи сказав він десять слів підряд від початку зимівлі.

Койка під стелею знову скрипнула. Лоу й лікар глянули на астронома й побачили на його обличчі вираз величезного подиву. Кинувши олівець, Рассел швидко крутив тонкими пальцями гвинти приладу; відтак відкинувся на подушку, немов засліплений, декілька митей лежав із заплющеними очима, потім звівся і знову припав до окуляра труби.

В цей час далекий наростаючий гул заглушив завивання віхоли. Гул швидко перетворився на оглушливий гуркіт, від якого затремтіли стіни Великої кабіни й задзвенів посуд на столі. Здавалося, велетенський поїзд проноситься над пустельними горами Землі королеви Мод. Лікар і Стонор підхопилися з-за столу, перекинувши стільці. Але гуркіт уже поступово затихав. Щось схоже на вибухи долинало здалека; знову здригнулися стіни і стало тихо. І знову почулося глухе одноманітне завивання завірюхи.

— Що це?! — закричав лікар, зі страхом дивлячись на стелю.

— Здається, землетрус, — пробурмотів Стонор, прислухаючись.

Лоу уважно стежив за сполотнілим від хвилювання астрономом.

— Ну, що там було, Джеку? — запитав він, бачачи, що Рассел знову відкинувся на подушку і витирає хусткою мокре чоло.

— Вочевидь, гігантський болід. Він упав десь поблизу.

— Ви бачили його? — запитав Стонор.

— Так.

— І певні, що це болід?

— Т-так…

— А може, це міжконтинентальна балістична ракета? — невпевнено протягнув лікар.

— За допомогою якої росіяни хотіли знищити нашу станцію, — додав Лоу.

— Не дотепно, — образився Жиро. — Ваші співвітчизники проводять випробування ракет на мисі Канаверал. О, вони цілком могли, цілячись у південний Атлантик, поцілити в Антарктиду.

— Це був болід, — сказав Рассел. — Він з’явився на північному заході, пролетів над станцією й вибухнув над плато на південний схід від нас. Я виразно спостерігав різке зменшення його швидкості. Перед ним у цьому самому напрямі пройшов метеорний потік.

— А зараз видно щось? — поцікавився Стонор.

— Ні, заметіль посилилася. Сніг несе вище об’єктива перископа.

— Встановиться погода, пошукаємо уламки, — сказав Стонор, закурюючи сигарету. — Новий метеорит з Антарктики — це сенсація.

— Нічого не знайдете, — сердито заперечив Лоу. — Вітер жене зараз по плато сотні тисяч тонн снігу. Всі сліди будуть поховані найнадійнішим чином. Чи не так, Джеку?

Рассел зістрибнув на підлогу і мовчки знизав плечима.

— Куди? — запитав Стонор, бачачи, що астроном узявся за портьєру вихідних дверей.

Рассел указав пальцем догори.

— Лише ні кроку від входу, — попередив Стонор. — Чуєте, що там коїться?..

Рассел кивнув і зник за важкою портьєрою.

Через декілька хвилин він повернувся, обтрушуючи сніг з бороди і вусів.

— Бачили щось? — запитав лікар.

— Ні.


* * *

Чотири доби бушувала віхола над закрижанілими хребтами Землі королеви Мод. Маси сухого колючого снігу мчали над потонулими в заметах спорудами станції, немов величезна річка в повінь. Навіть опівдні не можна було нічого розгледіти в непроглядній імлі. Зникли скелі й небо, навколишні хребти і глибока долина, що тягнулася на десятки миль на захід, у лабіринт пустельних гір.

Над головою гуділи сталеві троси радіощогл. Свистів і завивав ураган.

Тільки-но згасав короткий день, десь у високості спалахували сполохи полярних сяєв. Їх різноколірні промені не досягали дна розбурханого сніжного океану. Лише мінливі відтінки сніжних струменів виказували невидимий танок вогнів у антарктичному небі.

Радіозв’язок припинився. В хаосі трісків та шерехів потонули не лише голоси південноафриканських і чилійських станцій, але навіть і сигнали сусідів — радянської антарктичної станції «Лазарєв», що знаходилася всього за сімсот миль від англо-американо-французької станції, очолюваної Стонором. Не чутно було й передавача Крижаної печери, де четвертий день перебували відрізані від бази геодезист[174] Генріх Ковальський та геолог Тойво Латікайнен…

Головний вихід з Великої кабіни, біля якого знаходилася будка з метеорологічними приладами, був занесений снігом.

Лоу і Рассел насилу опустили кришку запасного виходу. Пекучий вихор ударив в обличчя, засліпив. Лоу виповз із люка і, лежачи в снігу, почав намацувати дротяний трос, протягнутий до будки з приладами. Руки хапали сухий, сипкий сніг, що відлітав разом з вітром. Нарешті пальці намацали металевий стрижень, забитий у лід.

Лоу чортихнувся.

— Трос обірваний! — крикнув він Расселу, який напружено вдивлявся в навколишню пітьму.

Астроном простягнув Лоу тонкий нейлоновий мотузок. Метеоролог обв’язався ним і поповз у темряву. Рассел уважно стежив, як розмотується мотузок. Час від часу він кидав швидкі погляди вгору, звідки в проміжки між сніжними вихорами проривалися зеленкувато-фіолетові сполохи надзвичайно яскравого полярного сяйва.

«Немов на дні океану чужої планети, — думав молодий астроном. — Однак чому таке інтенсивне світіння? Такого ще не було. І, як на зло, нічого не видно. Сніг несе вище перископа Великої кабіни…»

Мотузок розмотався, Рассел прив’язав кінець до свого пояса й чекав. Легке посіпування свідчило, що Лоу повзав у темряві, навпомацки відшукуючи будку з приладами. Нарешті мотузок перестав сіпатися.

«Дістався, — з полегкістю подумав Рассел. — Бере відліки».

Минуло кілька хвилин. Астроном усе гостріше відчував пронизливий холод. Багатошаровий шерстяний костюм і хутряний комбінезон не були надійним захистом від морозу й вітру. Тут, біля куполу Великої кабіни, було трохи тихше, а як воно Лоу на відкритому обширі крижаного схилу…

Мотузок продовжував залишатися нерухомим. Рассел обережно потягнув його. Сигналу у відповідь не надійшло. Невже мотузка не вистачило і Лоу ризикнув відв’язатися? Це було б чистісіньким безумством у такий буран.

Рассел потягнув дужче. Сумнів зник: кінець мотузка був вільний. Астроном увімкнув рефлектор. Проте сильний промінь світла пробивався не більше ніж на півтора-два метри. Негнучкими пальцями Рассел квапливо прив’язав кінець мотузка до кришки люка і поповз у набиту снігом пітьму.


* * *

Стонор неспокійно глянув на годинник:

— Довго порпаються…

Лікар, розвалившись на канапі, неквапливо потягував ром.

Зауваження Стонора розвеселило француза.

Він вискалив великі жовті зуби, хотів щось сказати, але махнув рукою; сміючись, налив собі ще рому.

Стонор спохмурнів і відсунув пляшку подалі від Жиро.

— Прошу вас, лікарю… Останніми днями ви знову зловживаєте цим. До речі, чи не спробувати ще раз зв’язатися з Ковальським?

— Марно, шефе. — Жиро зітхнув. — У ефірі тріщить голосніше, ніж у мене в голові.

— Спробуйте все-таки, а я подивлюся, що роблять Лоу та Рассел.

Лікар, похитуючись, пройшов у радіорубку, що прилягала до Великої кабіни, надів навушники, увімкнув передавач. Тріскотнява в ефірі наче зменшилася. Але що це?..

Маленькі очиці лікаря широко розплющилися. Може, йому здалося?.. Ні, ось знову. Уривчасте загрозливе виття звучало в навушниках. У лікаря пересохло в роті, і він умить протверезів. Ніколи в житті йому не доводилося чути нічого схожого. Виття затихло, відтак виникло знову. Це не могли бути атмосферні перешкоди. Чіткий ритм уловлювався у приголомшливій мелодії, повній болю, туги й невимовної люті. Лікар відчув, що весь холоне. Він зірвав навушники і відкинув убік. Але незрозуміла, страхітлива мелодія продовжувала звучати у вухах.



«Божеволію», — промайнуло в голові лікаря, і Жиро кинувся геть з радіорубки.

У Великій кабіні нікого не було. Лікар сперся руками об стіл, до болю закусив губи, намагаючись зібратися з думками. Коліна тремтіли. Він намацав пульс і розгублено сплеснув руками.

— Не менше двохсот…

Схопивши пляшку з ромом, приклав до губ. Зуби осоружно стукотіли об холодне скло.

Коли обліплені снігом Рассел і Стонор утягнули до Великої кабіни нерухоме тіло Лоу, лікар сидів край столу, безглуздо дивлячись у одну точку. Він не ворухнувся й тоді, коли Лоу вклали на канапу, і Рассел почав стягувати з метеоролога хутряний комбінезон.

Стонор озирнувся на лікаря.

— Чекаєте спеціального запрошення? Подивіться, що з ним. Джек знайшов його біля будки з приладами. Диво, що знайшов…

— З-зараз, — пробурмотів лікар, поволі наближаючись до канапи, на якій лежав Лоу.

Рассел уважно подивився на Жиро і тихо відсторонив його:

— Я сам… Ви відпочиньте…

Стонор стиснув кулаки.

— Ви все-таки не послухали мене, — неголосно сказав він лікареві. — І ось що вийшло, коли ви потрібні. Йдіть у коридор, а коли протверезієте, зачиніть люк.

Лікар, похитуючись, зник за портьєрою. Рассел зі шприцом у руках підійшов до Лоу.

— Він знепритомнів не від холоду, — відзначив Стонор. — Руки й ноги в нього теплі. Може, його вдарило об щось?

— Зараз дізнаємося, — сказав Рассел, встромлюючи голку в руку Лоу.

Через кілька миттєвостей метеоролог ворухнувся і розплющив очі.

— Випий-но, старий, — прошепотів Стонор, підносячи склянку до губ товариша.

Лоу проковтнув ліки й відкинувся на подушки. Погляд його поступово став осмисленим. Здавалося, метеоролог пригадує щось. Раптом у його очах промайнув переляк. Лоу зробив знак, щоб Стонор нагнувся.

— Перевірте, чи добре зачинені вхідні люки, — пробурмотів метеоролог, — там…

Він не встиг закінчити. Гучний крик заглушив завивання урагану. Портьєра відхилилася, і до Великої кабіни одним стрибком влетів лікар.

Він був без окулярів і шапки, його руде волосся стояло сторч, обличчя було перекошене від жаху.

— Допоможіть! — верескливо закричав він, вхопившись за Стонора. — Мерщій! Зараз він увійде. Ой-ой!..

Стонор із зусиллям відштовхнув лікаря, зробив крок до виходу в коридор і зупинився в нерішучості, у пошуках якоїсь зброї.

В цей час електролампи, що освітлювали Велику кабіну, почали поволі згасати. Лікар ахнув.

— Мерщій до генератора, Ральфе! — пролунав у згущуваному мороці голос Рассела. — Я подивлюся, хто там.

Рассел із пістолетом в одній руці і ліхтарем у другій зробив крок у коридор.

— Стріляй, якщо побачиш когось! — крикнув Лоу, намагаючись піднятися з канапи.

… Стонор тремтячими руками шарив по розподільному щиту електростанції. Ось рубильник, що перемикає мережу на акумулятори.

«Слава Всевишньому, світло з’явилося знову».

Вихопивши з шухляди столу пістолет, Стонор кинувся до Великої кабіни, різким рухом відкинув портьєру. Потягнуло холодом.

По сходах з верхнього коридору поволі спускався Рассел. Він ретельно зачинив двері, що вели на сходи, засунув важкий засув і опустив портьєру, відтак кинув на стіл якийсь блискучий предмет. Це були розчавлені окуляри лікаря.

— Хто там був? — запитав Стонор, уважно дивлячись на молодого астронома.

— Не знаю. Нікого не бачив.

— Люк був відчинений?

— Так, але біля нього не було слідів. Лише розчавлені окуляри.

— Нісенітниця! — підняв голову Жиро. — Воно вилізло з темряви й хотіло схопити мене. Я зумів вивернутися, але в нього залишилася моя шапка й окуляри.

Рассел мовчки вказав на рештки окулярів, що лежали на столі.

— Що тобі приверзлося, Рішаре? — запитав Стонор, упритул дивлячись на француза.

— Сам не розумію, що це було. Тварина чи примара…

— Примара, — глузливо повторив Стонор, — так-так…

— Ти, звісно, можеш мені не вірити, — мало не плачучи, заперечив лікар. — Я справді хильнув зайвого. Але якби ти почув, що довелося чути мені… — лікар схлипнув. — Іди послухай, що коїться в ефірі. Йди, йди.

Стонор пройшов у радіорубку, надів навушники, почав крутити ручки налаштування.

— Звичайна тріскотня, вочевидь, пов’язана з полярним сяйвом, — сказав він нарешті, відкладаючи навушники.

— Може, я справді божеволію, — пробурмотів лікар, хитаючи головою.

Лоу, сівши до столу, уважно розглядав рештки окулярів.

— Добряче понівечило, — стиха відзначив він, підсовуючи Стонорові розплющену оправу. — Можна подумати, що вони побували під пневматичним молотом.

— Він сам наступив на них, — сказав Стонор, кивнувши на лікаря.

— Якщо в тебе є зайві окуляри, — заперечив Лоу, — готовий довести, що, затоптуючи в сніг, їх не можна так погнути.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я хочу сказати… — Лоу зробив паузу й обвів усіх серйозним поглядом, — хочу сказати, що якась волохата істота, схожа на величезну мавпу, з’явилася біля мене, коли я досяг будки з приладами. Я сахнувся вбік і, певно, вдарився головою об щоглу вітроміра[175]…


* * *

До світанку наступного дня ураган почав ущухати і температура піднялася до мінус двадцяти градусів. Коли з-за північного обрію викотилося тьмяне червонувате сонце, заметіль майже вляглася. Вітер налітав лише поодинокими шквалами, здіймаючи хмари сніжної куряви на крутих білих схилах.

Сині тіні лягли у глибоких, занесених снігом ущелинах, куди не проникали промені низького сонця.

Пошуки в околицях станції не дали результатів. Жодних слідів не залишилося на свіжонаметеному снігу. Нікого живого не було видно на багато кілометрів навколо.

Радіо Крижаної печери продовжувало мовчати. Було вирішено, що Стонор і Рассел спробують дістатися туди на лижах. Лікар і Лоу мали залишитися у Великій кабіні.

Після сніданку Стонор і Рассел почали збиратися в дорогу. Поверх пухових комбінезонів вони зодягли легкі вітронепроникні костюми яскраво-червоного кольору, підняли обрамлені сріблястим хутром каптури.

— Елегантна пара, — відзначив Лоу, що вийшов провести їх, — варені раки! Зброю не забули?

— Ти ще віриш у свою волохату примару, Фреде? — запитав Стонор.

Лоу знизав плечима.

— Зброю все-таки слід було взяти.

Високий, худий Рассел труснув чорною бородою.

— В порядку, Фреде! — І поплескав рукою по відкопиленій кишені куртки.

Вони легко піднялися на крижаний горб. Рассел озирнувся, помахав червоною рукавицею й услід за Стонором швидко побіг уздовж крутосхилу.

Високо над головами лижників громадилися чорні, посічені тріщинами урвища. Стежка, прокладена до Крижаної печери, зникла. Її замело снігом.

За скрутом відкрилася далека панорама простягнутої на захід ущелини. Сніжні козирки нависали над чорними базальтовими стінами. Урвища, складені стародавніми лавами, височіли над застиглими хвилями величезного льодовика. Нерухома, посічена глибокими тріщинами крижана річка текла з південного заходу із недосліджених областей Землі королеви Мод.

Стонор, що біг першим, зупинився, приклав до очей бінокль.

— Бачу вхід у Крижану печеру, — оголосив він, — але довкола ні душі. Дивно, що вони, втративши зв’язок, не намагаються в таку погоду йти нам назустріч.

Рассел мовчки поправляв кріплення лиж.

— До речі, що ви думаєте, Джеку, про нічну паніку? — спитав Стонор, ховаючи бінокль.

Рассел знизав плечима.

— Сьогодні вранці мені запала в голову дивна думка, — продовжував Стонор. — Дуже дивна. Ви не здогадуєтеся?..

Рассел похитав головою.

— Бачте, я багато років працював у Гімалаях. Втім, усе це просто дурниця. Не варто й казати…

Стонор різко відштовхнувся палицями і помчав униз, залишаючи на синювато-білому снігу чітку нитку лижного сліду.


* * *

Не дійшовши кількох кроків до вузької шпари, що вела углиб крижаного куполу, Стонор зупинився і голосно крикнув. Луна, відбита від базальтових стін, довго повторювала вигук і стихла вдалині. Ніхто не відгукнувся.



— Дивно, — пробурмотів геолог, обтираючи рукавицею спітніле чоло.

Рассел зняв лижі і ступив до розколини. Навколо лежав хвилястий покрив свіжого снігу. Жоден слід не темнів на його іскристій поверхні. Астроном зробив крок, відтак другий і провалився майже по пояс.

— Схоже, що вони не виходили з печери після заметілі, — бурчав Стонор, обережно пробираючись услід за Расселом.

У глибині розколини снігу було менше, проте глибоку тишу як і раніше не порушував жоден звук. Крижані стіни розколини зблизилися. Стало темно. Яскравий день ледь просвічував крізь зеленкуваті товщі льоду.

Рассел увімкнув рефлектор. Сильний промінь світла уперся у вузькі закрижанілі двері. Вони була зачинені.

Рассел слизнув променем по крижаних стінах. Зблиснули металеві кріплення лиж. Прихилені до стіни нарти[176] відкинули на лід довгі вигнуті тіні.

— Вони тут, — сказав Стонор. — Лижі й нарти на місці. Хелло, Генріху!..

Відповіді не надійшло.

— Одначе вони виходили сьогодні! — крикнув Стонор, указуючи на сліди, натоптані біля дверей. — Гей, Тойво, Генріху! — Він штовхнув двері.

Вони не піддалися.

— Замкнуті зсередини, — відзначив геолог, готуючись постукати.

Рассел потягнув його за рукав.

— Двері примерзли, Ральфе.

Він наліг на двері плечем. Стонор допомагав. Двері з тріском розчахнулися.

У Крижаній печері було темно.

— Генріху, Тойво! — знову крикнув Стонор.

У його голосі почувся переляк.

Рассел, пригнувшись, зробив крок у двері, знайшов акумулятори, клацнув вимикачем. Неяскраве жовте світло залило Крижану печеру. На низьких складаних койках лежали спальні мішки. Вони були порожні. У кутку на згаслому примусі стояла вкрита інеєм сковорідка. Поряд — порожня банка з-під консервів.

Стонор, протиснувшись у двері, з подивом озирався.

— Записка, — сказав Рассел.

На столі біля радіопередавача лежав аркуш паперу. Стонор поспішно вихопив записку з рук астронома, мружачись, насилу розбирав неоковирні, поспішно нашкрябані рядки.

— «Вчора прорубалися до головної жили. Вона вся поточена якимись ходами. Тойво сказав, що це стародавні виробки». — Стонор замовк і вирячився на астронома. — Яка нісенітниця, Джеку!

— Читайте далі, — попросив Рассел.



— «Він вирушив їх досліджувати і не повернувся, — продовжував Стонор. — Іду шукати його. Генріх».

— Записка датована ранком учорашнього дня, — відзначив Рассел, узявши у Стонора аркуш паперу.

— І ні слова про те, чи є тут уран, — пробурмотів Стонор.

— Ймовірно, це з жили, — сказав астроном, указуючи на камені, що лежали біля койки.

Стонор поспішно нахилився, схопив зразки й заходився жадібно розглядати їх.

— Ну й штука! — прошепотів він. — Ще багатше, ніж нагорі. Чистий ураніт[177]. Ти розумієш, що це означає, Джеку?..

Рассел неквапливо крутив верньєр передавача.

— З приймачем у них щось трапилося, зв’язку немає.

— Полагодити не зможемо?

— Тут ні.

— Треба спуститися до жили.

Стонор закусив губи.

— Розумієш, Джеку, — він зам’явся. — Мені здається, краще зачекати… Можливо, вони скоро повернуться.

— Генріх пішов добу тому, а Тойво ще раніше. З ними щось трапилося.

Стонор похнюпився.

— Боюся, що спуск до жили небезпечний. При такому вмісті урану… — він кивнув на зразки. — Потрібен індикатор радіоактивності, а я залишив його у Великій кабіні.

— Я спущуся сам, — холодно запропонував Рассел.

— Як начальник зимівлі, забороняю тобі. Зробимо так: ти залишишся тут, чекати їх повернення. Якщо потрібно, допоможеш, коди повернуться. Я поїду у Велику кабіну. Повернуся з Фредом. Ми привеземо індикатор, мотузки і запасні радіолампи. Якщо Генріха і Тойво ще не буде, — організуємо пошуки.

— Але якщо з ними щось трапилося і допомога потрібна негайно?

— Дві-три години нічого вже не змінять, Джеку. Крім того, я гадаю, що Генріх сплутав дати. Записка написана сьогодні вранці, а не вчора. Генріх пішов на пошуки зовсім недавно. Ти забув про сліди, які ми бачили біля входу в печеру.

— Якщо це сліди Генріха, незрозуміло, — чому він виходив босоніж?

— Босоніж?

— Так, біля дверей печери на снігу були сліди босих ніг.

— Безглуздя! — вигукнув Стонор. — Неймовірне безглуздя, — повторив він і раптом замовк. — Втім, це легко перевірити, Джеку.

Він поспішно схопив ліхтар і розчинив двері.

— На жаль, ми затоптали ці сліди, — долинув із крижаного коридору його голос. — Ні, звісно, тобі здалося, — продовжував Стонор, повертаючись. — Кому спало б на думку бродити по снігу босоніж?.. Значить, вирішено. Я їду, ти залишаєшся. Good buy![178]

Коли вхідні двері зачинилися, Рассел хутко підвівся і засунув металеві засуви.

Тепер можна було братися до роботи.

Астроном підняв ляду дерев’яного люка Крижаної печери. У обличчя війнуло морозяним подихом. Рассел прислухався. Жодного звуку не доносилося з вузького проходу, пробитого крізь лід до підніжжя базальтових урвищ. Астроном прив’язав кінець шнура до кільця люка і, перекинувши моток через плече, обережно спустився в темний отвір.


* * *

— Ні за які блага не залишуся тут сам, Стоноре. — Голос лікаря став хрипким від хвилювання. — Ні за які, розумієте?.. Якщо ви не повернетеся до смерку, я… я… з’їду з глузду.

У Фреда Лоу здригнулися кутики губ. Він насилу стримував обурення.

Стонор розгублено розвів руками.

— Тоді тобі доведеться йти зі мною, Рисе. Може, так навіть буде краще. Там може знадобитися твоя допомога. А Фред залишиться у Великій кабіні.

Фред Лоу гуркнув кулаком по столу. Жалібно дзвякнули склянки. Заметушилися стрілки лічильників.

— Це не зимівля, а притулок для безмозких боягузів! — гаркнув розлючений метеоролог. — Чому ти просиш, а не розпоряджаєшся, Ральфе? Кого ти хочеш узяти з собою? Він не отямився з учорашнього вечора і впаде на півдорозі. Не хотів би я бути поряд з вами у разі реальної небезпеки.

— Ти не кричи, а порадь, що робити, Фреде, — тихо сказав Стонор.

— Наче ти сам не знаєш! Забираємо вантаж — і повний уперед. А ти, — метеоролог підніс кулак до самого носа лікаря, — якщо заїкнешся ще про своє боягузтво, ходитимеш забинтований до кінця зимівлі. Ясно?

Лікар перелякано відсахнувся.

— Задрай вхідний люк і не важся відчиняти його, що б тобі не приверзлося. Затямив? І не відходь від передавача. За годину викличемо по радіо Велику кабіну. Ходімо, Стоноре!

У дверях Лоу озирнувся на лікаря, вказав на стінну шафу, клацнув себе великим пальцем по коміру і потряс головою.

… Ще здалека Стонор і Лоу розгледіли довгу постать Рассела. Астроном бродив по глибокому снігу біля крижаного купола, відтак зник в ущелині. Коли Лоу і Стонор наблизилися, він вийшов їм назустріч.

— Як справи, Джеку? — крикнув Стонор, звільняючись від лиж.

— Генріх тут.

— А Латікайнен?

— Його немає.

— І що каже Генріх?

— Нічого. Він непритомний.

Лоу тихенько свиснув.

Усі троє поспішно пройшли у Крижану печеру.

Тіло поляка лежало поверх спального мішка. Квадратне, зрите глибокими зморшками обличчя здавалося скам’янілим. Очі були заплющені, зуби зціплені, під нігтями проступила синява.

— Він живий, — сказав Рассел у відповідь на переляканий погляд Стонора, — але я не зміг привести його до тями.

Лоу нахилився над Ковальським, помацав пульс, похитав рудою головою.

— Кепсько мати кретина замість лікаря.

— Та все ж від нього тут було б більше користі, ніж від усіх нас, разом узятих, — відзначив Стонор.

По тілу поляка пробігла ледь помітна дрож. Лоу простягнув руку, хотів торкнутися його чола, але від волосся Ковальського з тріском ударили синюваті іскри. Лоу поспішно відсмикнув руку.

Стонор, Лоу і Рассел перезирнулися.

— Це схоже на ураження струмом, — пробурмотів Лоу. — Його тіло наелектризоване.

— В усякому разі, це не радіоактивність, — сказав Стонор, підносячи до нерухомого тіла поляка індикатор. — Бачите, стрілка не відхилилася.

— Зачекайте, — раптом промовив Рассел.

Він нагнувся до акумуляторів і вимкнув світло. Стонор і Лоу, схилившись над Ковальським, перелякано відсахнулися.

Брови, волосся й борода поляка в темряві засвітилися яскравим фіолетово-синюватим світлом. Від його обличчя й одягу також струмувало світіння, але слабкіше. Здавалося, на койці розпростерта нерухома фосфоресціююча[179] примара.

Рассел знову увімкнув світло. Сяйво зникло.

— Якась чортівня, — невпевнено протягнув Стонор. — Боюся, що тут і Жиро буде безсилий. А як по-твоєму, Джеку?



— Нам, певна річ, невідома природа розряду, що уразив Генріха, — задумливо відповів астроном. — Однак треба спробувати.

Він узяв бляшанку з-під консервів, яка стояла біля примусу, розрізав її ножицями і розпрямив у плоску пластинку; від’єднав дріт заземлення радіостанції і приєднав його до пластини, відтак розстебнув хутряний комбінезон поляка й обережно торкнувся пластиною голих грудей. Почувся тихий тріск, що відразу урвався, тільки-но пластина щільно лягла на груди Генріха.

Рассел прикрив пластину комбінезоном і знаком підкликав Лоу:

— Тримайте.

Метеоролог без слів скорився. Рассел знову вимкнув освітлення. Тепер засвітилася не лише нерухома постать поляка, але й мідний дріт, що тягнувся до металевого штиря, глибоко вбитого в лід. Незабаром почав фосфоресціювати й лід навколо штиря. У міру того як фіолетова пляма на крижаній підлозі печери ставала ширшою, світіння тіла поляка почало слабшати.

— Все правильно, — неголосно сказав Лоу. — Молодчина, Джеку!

Клацнув вимикач. Спалахнула лампочка під крижаною стелею.

— Ловко придумано, — підтвердив Стонор, спостерігаючи, як зеленкувата блідість зникає з нерухомого обличчя поляка. — Розряд, без сумніву, йде в лід. Проте яка природа цього дивного ураження?

— І, головне, які будуть наслідки? — відзначив Лоу.

— Чи не здається тобі, Джеку, що це могли бути якісь земні струми, пов’язані з учорашнім надзвичайно інтенсивним полярним сяйвом? — запитав Стонор.

— Ні.

— Але тоді що?

— Не знаю.

— Марно примушувати астронома фантазувати, — сказав Лоу. — Краще фантазуй сам. Це твоя спеціальність, Ральфе.

— Не дотепно, — образився геолог. — І мусимо ж ми врешті-решт установити, що тут відбувається.

— Давайте краще перевіримо метод лікування, — запропонував Лоу. Він підніс руку до волосся поляка. — Не іскрить… Світло, Джеку.

У запалій темряві світіння тіла було вже майже непомітне.

— Здається, непритомність переходить у сон, — сказав Рассел, прислухаючись до дихання поляка.

— Чудово! Тоді викладай, де ти його знайшов, Джеку.

— За сто сімдесят метрів звідси, біля розгалуження штольні, прорубаної в рудній жилі.

— Біля розгалуження… штольні? — підняв брови Стонор. — Ти також вважаєш, що в жилі є стародавні виробки?

— Так. Ціла система виробок, що утворюють геометрично правильну мережу.

— Схоже, що на твоєму родовищі хтось уже колупався, Стоноре, — глузливо відзначив Лоу.

— Схоже, що ми всі поступово божеволіємо! — крикнув геолог. — Тут не може бути жодних гірських виробок. Розумієте? Жодних… Ми — перші люди, що проникли в цю частину антарктичного континенту.

— Тоді залишається припустити, що виробки пройдені пінгвінами або тими мавпоподібними примарами, які відвідали нас сьогодні вночі.

— Ким вони пройдені, спробуємо встановити пізніше, — сказав Рассел. — Один з наших товаришів ще знаходиться там. Ймовірно, з ним трапилося те саме, що з Генріхом.

— Джек має рацію, — спохмурнів Лоу. — Треба діяти, а не базікати. Стоноре, ми чекаємо твоїх розпоряджень.

— Один з нас мусить залишитися з Генріхом.

— Чудово… Залишайся ти, а ми з Джеком ідемо шукати Тойво.

— Але я хочу сам побачити те, що Джек називає виробками.

— Тоді командуй, а не балакай!

— Далебі, залишся ти, Фреде, — поспішно сказав Стонор. — До речі, треба полагодити передавач і встановити зв’язок з лікарем. Ніхто не зробить це краще від тебе.

— Слухаюсь, шефе. І забирайтеся мерщій під землю чи під лід, якщо завгодно, — ввічливо запропонував метеоролог, відкриваючи ляду крижаного тунелю.


* * *

— Як далеко ми спустилися, Джеку?

— Я розмотав близько п’ятисот метрів шнура. Якщо врахувати повороти, ми знаходимося метрів за чотириста по прямій від крижаної печери.

— Скільки шнура залишилося?

— Ще стільки ж.

Рассел і Стонор поволі спускалися похилим проходом, вирубаним у суцільній товщі лав. Чорні стіни виробки тьмяно блищали у променях рефлекторів.

— Тут поворот.

— Значить, ми йшли розрізом, що веде до сусідньої жили, Джеку. Ось і він сам. Дивися, майже чистий ураніт.

Стонор з силою вдарив молотком по гладкій стелі виробки.

— Хотів би я знати, — яким інструментом пройдені ці штреки? На жодній копальні я не бачив таких ідеально гладких стін. Можна подумати, що їх спеціально вирівнювали й полірували.

— Або прорізали чимось, що значно міцніше від цього каменю, — відзначив Рассел.

— Вражаюче й те, — продовжував Стонор, — що вони зовсім не схожі на стародавні виробки. Я бачив стародавні виробки в Нубії і в Тибеті. То були диявольські спіральні ходи, в які ледве могла протиснутися людина. А тут ідеальне планування, ювелірна обробка каменю, можна йти не згинаючись. Якби ми не знаходилися в центрі Антарктиди, я б сказав, що весь цей лабіринт пройдений не більше десятка років тому. Але, зізнатися, мені важко б назвати найультрасучаснішу копальню в Сполучених Штатах, на якій є такі досконалі підземні виробки. Тут бракує лише електрики. Навіть система вентиляції збереглася. Всюди відчувається струм свіжого повітря.

— Знову скрут і спуск униз.

— Схоже, що цьому лабіринтові не буде кінця, Джеку. Ми вже спустилися значно нижче від дна ущелини. Дивно, що не підвищується температура.

— Ймовірно, це результат хорошої вентиляції.

— Стоп; далі ходу немає. Попереду лід. Звідки він міг узятися на такій глибині?

Стонор ретельно обстежив крижаний корок, що перепинив шлях, відколов шматок льоду, вдивлявся в іскристий, зеленкуватий злам.

— Ще одна загадка, Джеку. Цей лід, ймовірно, проник у виробку з поверхні. Значить, один зі вхідних отворів лабіринту було перекрито льодом. Найпевніше льодовиком, що заповнює тепер ущелину. Лід, як відомо, здатен текти. Потік твердого льоду, поступово рухаючись униз по виробках, затік до цих глибин. Але це означало б… — Стонор замовк, багатозначно поглядаючи на астронома.

— Що виробкам не десяток, а сотні років, — спокійно сказав Рассел.

— Ні. Це означало б, що виробки пройдені до останнього зледеніння Антарктиди, тобто кілька десятків тисяч років тому.

Рассел ворухнув бровою, але промовчав.

— Тебе це не дивує, Джеку?

— Сам висновок дещо дивує, але…

— Тс! Ти чув?

Обидва завмерли, прислухаючись. Щось схоже на шипіння донеслося здалека.

— Вітер?

Рассел застережно підняв руку. Шипіння повторилося ближче. Відтак почувся тихий шерех, що нагадував кроки.

— Це Тойво; ходімо мерщій, Джеку. Хелло, Тойво!..

— Тс! — сильна рука Рассела затиснула Стонорові рота. — Ні слова, Ральфе. Гаси рефлектор.

Їх огорнула пітьма.

— Джеку, ти з’їхав з глузду…

— Ні слова, — прошепотів астроном. — Тут значно більше незрозумілого, ніж ти гадаєш. Незрозумілого і, можливо, небезпечного…

Клацнув запобіжник автоматичного пістолета.

— Не важся стріляти, Ральфе. Ми ще не знаємо, що там.

Стонор опустив пістолет. У навколишньому непроглядному мороці тепер панувала абсолютна тиша.

Чекали довго. З лабіринту ходів більше не доносилося жодного звуку.

— Може, нам здалося, Джеку?

Рассел не відповів.

— Треба повертатися. На сьогодні досить.

— А Тойво?



— Можливо, він уже чекає нас у печері.

— Навряд чи.

Рассел увімкнув рефлектор. Назад ішли поволі. Зупинялися, прислухалися і знову крокували уздовж тонкого нейлонового шнура — єдиної нитки, що пов’язувала їх з виходом із підземного лабіринту.

У стінах темніли незліченні отвори — входи в бічні коридори. Одні відходили кудись у боки, другі вели вгору, треті круто спадали вниз.

Рассел крокував попереду, на ходу змотуючи шнур. Раптом астроном різко зупинився. Стонор зрозумів — щось трапилося.

— У чому річ?

Рассел обернувся. Засліплений світлом його рефлектора, Стонор зажмурив очі. Перше, що він побачив, коли розплющив їх, був кінець шнура в руках Рассела. Шнур був обірваний. У жодній з чотирьох виробок, що відходили від місця обриву, продовження шнура не було видно.

— Дуже дивно, — тихо сказав астроном, розглядаючи кінець шнура.

— Можливо, випадковий обрив? — невпевнено припустив Стонор. — Важко угледіти в цьому справу людських рук.

— Людські руки взагалі не розірвали б такий шнур. Він витримує навантаження у п’ятсот кілограмів.

Стонор спробував руками міцність шнура.

— Далебі, ти маєш рацію. Та все ж він розірваний. Що нам тепер робити?

— Шукати вихід.

— Але як?

— Залишайся тут, а я огляну розгалуження тунелю. У одному з них має знаходитися другий кінець шнура.

— Але ти можеш заблукати…

— Я захоплю шнур, що залишився у нас. Ми будемо зв’язані ним. Тримай обірваний кінець, Ральфе.

Рассел зник у лівому відгалуженні штольні. Через декілька хвилин він повернувся.

— Там зазубень. Тунель перекритий льодом. Тепер подивимося наступний.

— Зачекай Джеку, — тихо сказав Стонор. — Поки тебе не було, я… Одним словом, шнур не обірваний… Хтось перегриз його. Це пастка. У лабіринті ховаються якісь живі істоти.


* * *

Лоу довго морочився з ремонтом радіопередавача. Довелося міняти лампи і декілька пробитих конденсаторів.

— Можна подумати, що в нього поцілив такий самий розряд, як у Генріха, — пробурмотів метеоролог, відсовуючи убік купу замінених деталей. — Диво, якщо після такої операції він запрацює.

Передавач запрацював. Лоу задоволено гмикнув, натягуючи навушники, повернув ручку налаштування. І відразу ж у шерех далеких станцій увірвався пронизливий тенор лікаря:

— Крижана печера, алло, Крижана печера, чому не відповідаєте? Відповідайте! Переходжу на прийом.

«Ото розверещався», — з роздратуванням подумав Лоу, клацаючи перемикачами.

— Крижана печера слухає! — крикнув він у мікрофон. — Як у тебе справи, Червона Шапочко?

Вислухавши стривожений писк лікаря, Лоу коротко розповів, що трапилося.

— Ти певен, що він спить? — запитав після короткої мовчанки лікар.

Лоу мигцем озирнувся на Генріха.

— Спить із заземленням в обіймах і навіть ледь похропує… Не чуєш мене? Перешкоди? От чорт! — Лоу ляснув себе по чолі. — Забув про заземлення. Хвилину, Червона Шапочко, дещо треба доробити.

Метеоролог зняв навушники і під’єднав дріт до штиря заземлення. Почувся тріск — і зелене вічко передавача згасло. Передавач знову вийшов з ладу.

Лоу поспішно вирвав з гнізда шнур заземлення. На кінці шнура з тріском палахкотіла зелена іскра. В повітрі різко запахло озоном.

Метеоролог обтер долонею вологе чоло.

«Що це можуть бути за розряди? Невже доведеться повторити всю тригодинну роботу?»

Він обережно помацав долонею підлогу біля штиря заземлення. Здалося, що долоня відчуває поштрикування. А може, так відчувався холод?

Про всяк випадок Лоу зняв металеву пластинку з грудей Генріха, прислухався до дихання сплячого, спробував пульс. Дихання було рівним, пульс майже нормальним.

Лоу знову взявся за передавач. Цього разу вийшли з ладу лише запобіжники. Метеоролог швидко замінив їх і незабаром знову почув заклики лікаря:

— Крижана печера, алло, Крижана печера…

— Я тебе чую, Червона Шапочко… Нічого особливого. Згоріли запобіжники. До речі, від’єднай заземлення. Хай буде гірше… Так треба…

— Сонце сідає. Через півгодини буде зовсім темно. Що мені робити? — питав лікар.

— О вісімнадцятій нуль-нуль зніми покази метеоприладів. Спробуй передати метеозведення, з’їси обід і сідай біля передавача. Якщо до двадцять четвертої нуль-нуль я тебе не викличу, знову проведи метеоспостереження і лягай спати. Якщо постукає сірий вовк, не відчиняй… Розмову закінчено. Як зрозумів?

Не дослухавши нарікань лікаря, Лоу відклав навушники.

«Довго ж не повертаються Рассел і Стонор. Чи не трапилося щось?»

Лоу підняв кришку люка і прислухався. У крижаному коридорі було тихо.

Не зачинивши люк, метеоролог сів на ящик біля койки. Позначалася безсонна ніч. Кортіло спати. Непомітно він задрімав.

Розбудив його чийсь дотик. Лоу схопився. Генріх сидів на койці і щось бурмотів.

Лоу насилу розібрав слово: «Радіо», поспішно обернувся до передавача. З навушників доносився виразний шерех. У тріскотняві й свисті перешкод Лоу ледве розрізнив голос лікаря. Дивне, поступово наростаюче завивання линуло з ефіру, заглушало слова, які кричав у мікрофон Жиро.

— … Зламали… напали… о Господи!

— Ключ, передавай ключем, Рисе! — крикнув Лоу і сам перейшов на ключ.

Відповіді не надійшло. У завиванні, що неслося з навушників, уже нічого не можна було розібрати.



Лоу глянув на годинник. Дев’ята. Ніч настала, а Рассела й шефа все нема. І в лікаря щось трапилося… А може, він знову напився?

Вигук Генріха змусив Лоу швидко озирнутися. З відчиненого люка струмувало неяскраве фіолетово-зеленкувате світло. Лоу стрімко схопився, перекинувши стілець, намацав у кишені комбінезона рукоятку пістолета. Смуга фіолетового світла ставала все яскравішою.

— Хто там? Стояти! — крикнув Лоу, наводячи пістолет на отвір люка.

Відповіді не надійшло, проте світло почало поступово бліднути.

— Стояти! — повторив Лоу, роблячи крок до люка і заглядаючи в нього.

У крижаному коридорі нікого не було. Лише десь удалині блідла, розпливалася неяскрава фіолетова пляма.

Лоу прицілився… І не вистрілив. Світна пляма зникла. Метеоролог закрив кришку люка і засунув її важким ящиком.

Генріх сидів на койці, звісивши на підлогу одну ногу. Широко розплющеними очима дивився на Лоу.

— Хто… там… був?.. — Поляк насилу вимовляв слова перекошеним ротом.

— Не розгледів, — відказав Лоу, прислухаючись. — А ти? Що було з тобою?

— Не… пам’ятаю… дивно… Я, здається, відлежав… руку і… ногу… не відчуваю…

Різкий стукіт не дав йому закінчити.

Ящик, яким був привалений люк, ворухнувся.

Ковальський спробував підвестися, але зі стогоном відкинувся на подушку.

— Спокійно, Генріху. — Лоу зробив крок до койки і заступив собою товариша.

«Тримайся, Фреде, — подумки підбадьорив себе. — Боягуз вмирає тисячу разів, сміливець — лише один раз. Зараз дізнаємося, що за диявольські потвори повзають тут у темряві й діють усім нам на нерви».

У стіні зблиснула смуга світла. Люк поволі відчинявся. Лоу підняв пістолет і приготувався вистрілити.


* * *

Стонор першим під’їхав до головного входу Великої кабіни. Сніг біля входу був розчищений, однак закрижанілі двері виявилися замкнутими.

Стонор полегшено зітхнув:

— Нарешті вдома…

Там, у Крижаній печері також був «дім», але після пригоди в підземному лабіринті, а особливо після ночі, проведеної в очікуванні таємничого ворога, цей крижаний дім сповнився незрозумілою загрозою.

«Взагалі в подіях останніх днів багато загадкового і нез’ясовного, — подумав Стонор. — Не викликають сумнівів у своїй реальності лише чотири факти: відкриття величезного родовища урану, виявлення стародавніх виробок, зникнення Латікайнена і важкий параліч Ковальського. Решта знаходиться на межі фантазії і може виявитися просто галюцинаціями.

Після довгих місяців зимівлі у всіх напружені нерви.

Лоу й лікареві привиділася в темряві якась волохата примара. Їм з Расселом причувся шум у підземному лабіринті… І ще ця вражаюча історія зі шнуром, яка могла закінчитися трагічно, а зараз виглядає якимсь маренням…»

Коли Стонор припустив, що шнур перегризений, вони з Расселом вирішили не розлучатися і продовжувати пошуки виходу спільно. Вони пригнітили кінець шнура рюкзаком зі зразками, пройшли через другий коридор і опинилися у величезній камері, через яку раніше не проходили. Довелося повернутися до перехрестя, де був залишений рюкзак.

І ось тут їх чекала нова загадка. Шнур, уздовж якого вони повернулися, не закінчувався під рюкзаком, а тягнувся далі в один з коридорів. Вони навіть не знайшли місця обриву. Рассел, утім, почав запевняти, що на шнурі з’явилося потовщення, якого раніше не було, однак і на місці потовщення не виявилося жодних слідів обриву. Рухаючись уздовж шнура, вони щасливо досягли Крижаної печери. Щоправда, тут їх мало не перестріляв Лоу, але, на щастя, Рассел устиг крикнути, що йдуть свої. Вночі, певна річ, ніхто не склепив очей. Рассел знову і знову перемотував шнур, намагаючись знайти місце, де йому здався обрив, а Лоу порпався в замовклому передавачі.

На щастя, ніч закінчилася, а тут, на головній базі все, здається, гаразд.

Стонор постукав лижною палицею в металеві закрижанілі двері.

У чистому морозному повітрі раннього антарктичного ранку удари пролунали, мов гонг. Проте за дверима ніхто не відгукнувся. Стонор чекав, закусивши губи. Під’їхав Рассел, волочучи санки з Генріхом.

— Спить він, чи що? — роздратовано пробурчав Стонор, знову заходившись гамселити палицею в двері.

За дверима як і раніше було тихо.

— Що ви здійняли такий шарварок?! — крикнув Лоу, який затримався біля метеорологічної будки. — Б’юся об заклад, що пан лікар уночі не витикав носа назовні. Біля будки жодного сліду. Плакали спостереження…

— Удосвіта мело, — відзначив Стонор. — Сліди могло занести.

— Гей, Червона Шапочко, вставай, бабуся приїхала! — загорлав Лоу і, вклавши два пальці в рот, пронизливо засвистів.

Однак і після цього розбійницького свисту, супроводжуваного дробом паличних ударів по металевих дверях, ніхто не відгукнувся.

— Може, з ним щось трапилося, — стривожено промовив Стонор. — Такий гармидер підніме на ноги навіть до нестями п’яного… Доведеться ламати двері.

— Стривайте, — втрутився Рассел. — Двері ще знадобляться. У льосі під метеобудкою є запасний радіопередавач.

— Ідея! — крикнув Лоу. — Спробуємо почати перемовини по радіо.

Метеоролог повернувся через кілька хвилин, тягнучи маленьку блискучу скриньку. Зсунувши хутряну шапку набакир, притиснув до вуха один навушник. Спалахнуло зелене вічко на панелі передавача. Лоу уже відкрив рота, щоб вимовити позивні, але нараз вирячив очі і застиг у подиві.

— Ну що там ще таке, Фреде? — перелякано запитав Стонор, переставши грюкати палицею в двері. — Що трапилося?

— Ні, ви послухайте лише! — вирвалося у Лоу. — Візьміть навушники. Що за кретин!..

Стонор квапливо схопив навушники.

— Алло, Крижана печера, Стонор, Рассел, відгукніться! — виразно почув він уривчастий шепіт лікаря. — Свята Терезо Ліможська, діво Маріє, у ваші руки… алло, переходжу на прийом…

— Мерщій, Фреде, він перейшов на прийом.

Лоу відкашлявся і пустив у ефір такий набір химерної лайки, що Стонор відвернувся, а Рассел заходився збентежено скубати бороду.

— Ти мене зрозумів, Червона Шапочко? — запитав на закінчення Лоу. — Переходжу на прийом.



— Чув, зрозумів, слава Творцеві, — почувся в навушниках голос лікаря. — На Бога, швидше, Фреде! Вони тримають мене в облозі з вечора.

— Хто вони?

— Примари. Щойно вони намагалися зламати двері.

Лоу люто махнув рукою.

— Слухай ти, ліможська мавпо! — заволав він у мікрофон. — Йди на кухню, вмийся і зараз же відчини вхідні двері. Ми стирчимо тут більше години. Ти зрозумів мене?

У навушниках стало тихо.

Лоу знову клацнув перемикачем.

— Ти зрозумів мене?

З навушників виразно долинуло приглушене дихання лікаря. Проте він мовчав. Лоу приготувався утретє повторити своє питання, але в цей час лікар кашлянув і, заїкаючись, сказав:

— Я н-не зовсім ут-тямив… Де ви ст-тирчите б-більше години?

— Вилізь на ліжко Джека, заглянь у перископ і подивися, де ми стирчимо.

— Я не можу зробити як т-ти р-радиш, Фреде. Вони з-зламали перископ і, здається, забрали його з собою.

Лоу кинув швидкий погляд на сніговий сугорб, під яким знаходилася Велика кабіна, і переконався, що труби перископа там справді немає.

— Тоді постарайся зрозуміти. Ми стоїмо під дверима Великої кабіни, в десятку метрів від тебе. Стукаємо не менше години, а ти молишся по радіо Терезі Ліможській замість того, щоб відчинити двері. З нами поранений Генріх. Зрозумів ти нарешті?

— Зрозумів, — невиразно донеслося в мікрофон.

Минуло ще декілька хвилин. Нарешті за дверима у глибині коридору почулося вовтузіння. Лікар, скрадаючись, піднімався сходами. Не дійшовши до самого верху, він зупинився і, вочевидь, став прислухатися.

Лоу злісно відкашлявся.

— Хто там? — долинуло з-за дверей.

— Лікарю, ваші остороги безперечно хороші, — крикнув Стонор. — Але всьому має бути межа. Відчиняйте!

За дверима почулася метушня. Вочевидь, лікар розбирав барикаду. Відтак брязнули металеві засуви. Двері здригнулися і ледь прочинилися.

В утвореній шпарі зблиснули окуляри лікаря.

Лоу, що стояв біля дверей, штовхнув їх плечем. Двері відчинилися. Засліплений сонцем і блиском снігу лікар, мружачись, відступав углиб коридору, виставивши перед собою довгу сталеву острогу[180]. З кишень його халата стирчали рукоятки пістолетів. За поясом був заткнутий широкий ніж для розбирання китових туш.

— Ні, ви погляньте на нього! — вигукнув Лоу, на всяк випадок виставляючи вперед лижну палицю, щоб відбити можливий удар остроги.

— Боже, Фреде, любий! — вигукнув Жиро, відкидаючи острогу і розкриваючи обійми.

— Легше на поворотах, Червона Шапочко! — попередив Лоу. — Цілуватися будемо після сніданку, а зараз допоможи втягнути Генріха. Він паралізований.


* * *

Після сніданку зібралися на «військову раду».

— Зараз головне — зникнення Латікайнена і хвороба Ковальського, — сказав Стонор. — Це речі реальні. І про них ми мусимо перш за все подумати… Які ваші міркування?

— Треба повідомити по радіо про зникнення Тойво і просити допомоги, — запропонував Лоу. — До її прибуття самим продовжувати пошуки в лабіринті.

— У першій частині твоя пропозиція нереальна, Фреде, — заперечив Стонор. — Ніхто в цю пору року не пошле літака до Антарктики. Крім того, у нас не вистачить сил приготувати посадковий майданчик для важкого літака. Не забувай, що нас закинули сюди вертольотами. Що ж до пошуків Тойво в лабіринті, — я… вважаю їх марними. Генріх, до того як він знепритомнів, оглянув верхню частину лабіринту. Ми з Расселом обстежили нижню. У лабіринті Тойво, вочевидь, немає. Він не міг відійти сам далеко від входу. Я припускаю інше: Тойво повернувся, коли Генріх був у лабіринті. Виявивши, що печера порожня, а радіо не працює, він спробував ще до припинення завірюхи дістатися до Великої кабіни. Адже він геолог: природно, що він хотів швидше повідомити нас про родовище… Стежку замело, він заблукав…

— Тойво — фін, і з його північною розсудливістю, далебі, не здатен на таку витівку, — заперечив лікар.

— Мені також це видається маловірогідним, — відзначив Лоу. — Немає жодних доказів, що він виходив з печери.

— Сліди біля входу. Ми з Джеком бачили їх.

Лоу із сумнівом хитав головою.

— Твоя думка, Генріху? — запитав Стонор.

— Не… знаю… — насилу повертаючи язиком, прошепотів поляк. — Я пам’ятаю все… туманно… Якась… завіса… тут. — Він торкнувся здоровою рукою чола. — Все… намагаюся пригадати… І… не можу…

— Це мине, — поспішно сказав лікар.

— Можливо… Не знаю… Тойво був… хорошим товаришем…

Запала мовчанка.

— Є ще одна цілком реальна річ, — сказав раптом Рассел. — Таємничі аборигени Землі королеви Мод.

— Але, Джеку, — перебив Стонор, — невже й ти?..

— Так. Розірваний і незрозумілим чином сполучений шнур і зниклий перископ — речі реальні. Вони не можуть бути справою «примар», про яких твердить лікар.

— Зі шнуром у нас була галюцинація.

— Припустимо. А перископ?

— Вони поцупили його, це ясно, як діагноз нежиті, — сказав лікар. — Цілу ніч вони вешталися навколо Великої кабіни й вовтузились біля дверей. Це була жахлива ніч.

— Ну все-таки, хто «вони»? — з роздратуванням запитав Стонор. — Ви навіть не можете пояснити, як вони виглядають.

— Звісно, я не міг розгледіти їх як слід. У перископ було видно лише тіні. Не забувайте, що дуже мело. Але я добре чув кроки, удари у двері. Коли вони наближалися до дверей, ті навіть зсередини починали світитися.

— Світитися?

— Так, фіолетовим світлом. Тому я спорудив барикаду.

— Це дуже дивно, — відзначив Лоу. — Виявляється, у нас були однакові галюцинації. У Крижаній печері ми з Генріхом також бачили фіолетове світіння. Я навіть хотів стріляти в нього…

— Ти хотів стріляти і в мене з Джеком, коли ми повернулися, — пробурчав Стонор. — Це доводить лише, що у всіх у нас не в порядку нерви.

— Це доводить, що біля нашої зимівлі відбувається щось, чого ми поки не в змозі зрозуміти, — тихо сказав Рассел. — Незрозуміле не можна скидати з рахунків.

— Що ж ти пропонуєш, Джеку?

— Вихід один. Ми зіткнулися з явищами, яких не можемо пояснити, знайшли об’єкти, які не можемо до кінця дослідити. За незрозумілих обставин зник наш товариш. Вихід один, Ральфе. Треба зв’язатися з радянською станцією. Вони недалеко. У них є літак.

— Ніколи! — закричав Стонор. — Ніколи! Просити допомоги від радянських учених! Ти забув, що ми знайшли величезне родовище урану. Все що завгодно, але не це.

— Стривайте, Стоноре, — підняв голову лікар. — Наш шановний звіздар має рацію. У росіян є хороший лікар. Удвох ми могли б швидше допомогти Генріху.

— Ні, — твердо повторив Стонор. — Забудьте про цю ідею. Вже краще просити допомоги з континенту.

— Варто нам попросити допомоги, Ральфе, як першими прийдуть на допомогу саме росіяни, — глузливо посміхнувся Лоу. — Вони найближче. Хлопці чуйні й… сміливці, хай йому біс.

— Тоді викручуватимемось самі, — запально кинув Стонор.

Знову запанувало мовчання.

— Який же план дій? — запитав нарешті Лоу.

— Треба… продовжувати… пошуки… Тойво… — виразно прошепотів Ковальський.

Стонор закусив губи.

— Спробуємо шукати його на льодовику… між Крижаною печерою і Великою кабіною. В першу половину дня йдемо ми з Фредом; після обіду — Рассел з лікарем. До темряви всі мають бути у Великій кабіні. Вночі чергування по черзі. Джеку, постарайтеся спорудити до ночі новий перископ з горизонтальним оглядом.

— І з хорошим прожектором, — додав Лоу.

Рассел мовчки кивнув.

— А що передати по радіо? — запитав Жиро, зосереджено розглядаючи свої нігті.

— Нічого… Або ні: повідомте, що під час заметілі пропав геолог Тойво Латікайнен. Тіло поки не знайдене.

— І все?..

— Все.

Лікар зсунув на чоло феску і похитав головою.


* * *

Пошуки в околицях Великої кабіни не дали результатів. Стонор і Лоу дісталися ще раз до Крижаної печери. Там усе було на своїх місцях. Записка, адресована Тойво, як і раніше лежала біля радіопередавача. Стонор підняв кришку люка, що вів у лабіринт, довго вдивлявся у морок. У коридорі було темно й тихо, відчутно тягнуло морозним повітрям.

«Дивно, що ми не знайшли виходів з цього загадкового підземного царства, — подумав Стонор. — А вони явно є. Протяг дуже сильний. Треба буде обов’язково розшукати їх…»

Післяобідній маршрут астронома й лікаря також виявився безрезультатним. Вони в декількох місцях перетнули льодовик, зазирали у всі тріщини; упевнилися, що темні плями, виступаючі серед снігу й фірну[181], є лише брилами морени[182]. По дорозі назад Рассел запропонував піднятися на високе плато, що обмежувало ущелину з півдня. Лікар, проклинаючи в душі довгі ноги астронома, погодився.

З вершини плато відкрився вид на багато десятків кілометрів навколо. На північному заході зовсім низько над сніговим обрієм висіло неяскраве оранжеве сонце. Густа синя тінь уже лягла в долині. На півдні за сніговими хвилями безкраїх білих косогорів виднілися скелясті зубці далекого гірського ланцюга. Над ними в темніючому небі висіли вервечки райдуг. Вихор, що летів із глибин континенту, вже здійняв там у повітря міріади найдрібніших снігових кристалів. Вони заломлювали сонячні промені, утворюючи райдужні пояси і склепіння.

— Треба повертатися, звіздарю, — щулячись, сказав лікар. — З півдня йде ураган. І сонце заходить…

Рассел пильно вдивлявся у сніжну рівнину, що розкинулася на південний схід від плато. Десь там, на південному сході, п’ять днів тому впали залишки боліда… Боліда?..

— Якби у нас був літак, — тихо сказав астроном.

— О, — пожвавився лікар, — літак! Можна було б полетіти в Ріо-де-Жанейро. Я хотів сказати, відправити туди Генріха, — виправився він, помітивши здивований погляд Рассела.

З останніми променями сонця лікар і астроном під’їхали до Великої кабіни. Лоу порпався біля метеобудки. Стонор прилаштовував прожектор до нового перископа.

На питання Стонора Рассел заперечно похитав головою.

— А у нас новина, — злісно примружився Стонор. — Радіограма від росіян. Пропонують допомогу. Вочевидь, чули наше радіо.

— Що ти відповів?

— Подякував, просив не турбуватися.

Рассел відвернувся і мовчки пройшов у відчинені двері Великої кабіни.

Всупереч прогнозам лікаря, ніч минула спокійно. Вітер змінив напрям і пригнав валки хмар. Стовпчик ртуті в термометрі піднявся до мінус десяти градусів.

— Знадвору спека, — оголосив Лоу, повертаючись опівночі з метеомайданчика. — Тиша… Ні вітру, ні примар… І таке полярне сяйво, — крізь хмари видно.

Лікар збентежено кашлянув.



По черзі чергували біля перископа, освітлюючи околиці зимівлі сильним променем прожектора. Щогодини чергові піднімалися нагору, обходили навколо Велику кабіну і метеомайданчик. Під ранок знову налетів вітер, підняв у повітря сніжну куряву. Температура впала.

— Через три години світанок, — сказав Стонор, що чергував у останню зміну. — Вочевидь, «примари» вирішили дати нам спокій. Замкнемося міцніше — і спати… Можна опустити перископ і вимкнути прожектор.

Зі сходом сонця заметіль уляглася. Близько дев’ятої години ранку Лоу відчинив головний вхід і почав розчищати доріжку до метеомайданчика.

Біля будки з приладами лопата натрапила на щось тверде. Лоу копнув глибше і витягнув трубу перископа. Метеоролог розгублено озирнувся. Над сніговим куполом Великої кабіни яскраво блищав об’єктив другого перископа, щойно висунутого Расселом.

— Так, — процідив крізь зуби метеоролог, — до всіх інших талантів, він ще й актор…

Зваливши на плече перископ, Лоу рішуче попрямував до Великої кабіни.

На галас, зчинений розлюченим метеорологом, у салоні зібралися всі мешканці зимівлі.

— Шахрай, фігляр! — кричав Лоу, тицяючи під ніс лікареві обледенілу трубу. — Я відучу тебе знущатися з товаришів!..

— Зачекай, Фреде, до чого тут я! — бурмотів лікар, поспішно відступаючи в кут салону. — Стоноре, Рассел, тримайте його, він уб’є мене!..

— Дозволь, — неголосно сказав Рассел, відсуваючи метеоролога і беручи в нього трубу.

— Я змушу тебе проковтнути свою феску! — продовжував кричати Лоу, намагаючись спіймати лікаря за комір.

— Заспокойся, Фреде, — втрутився Стонор. — Як, лікарю, невже ви зважилися на цей нерозумний жарт?

— Я… я… — твердив цілком приголомшений Жиро.

— Комедіант, клістирна трубка, ліможський папуга!..

— Хелло, Фреде, не поспішайте. — Тон, яким Рассел промовив ці слова, змусив усіх замовкнути. — Ось нижній кінець перископа, який я вчора вийняв зі штатива.

— Ну?

Рассел замість відповіді приклав нижній кінець приладу до обледенілої труби, принесеної метеорологом.

— Ну? — все ще не розуміючи, повторив Лоу.

— Верхня частина перископа вирвана; не вийнята, не вигвинчена, а вирвана. Трубу розірвали. Ані в лікаря, ані у нас усіх разом узятих, не вистачило б для цього сил.

— О, чорт! — пробурмотів Лоу, переконавшись, що Рассел має рацію.

Лікар збагнув, що зараз найвідповідніша мить для реваншу.

— А, розбійнику! — загорлав він, розмахуючи руками. — Ти мало не задушив мене! Помісь павіана з гнойовим жуком! Іржавий флюгер! Я ображений як француз, як учений, як людина. Я…

— Вибач мені, Червона Шапочко.

— Я тобі не Червона Шапочка, а доктор медицини!..

— Джентльмени! — втрутився Рассел. — Відкладіть з’ясування ваших стосунків. Треба негайно оглянути місце, де був знайдений перископ.


* * *

— Цілком ясно, що вчора його тут не було, — оголосив Стонор, коли оглянули місце знахідки. — Якби Фред був уважніший, він відразу помітив би це. Перископ принесений уночі, найпевніше під ранок, під час завірюхи.

— Що ж усе це означає? — пробурмотів Лоу.

— Сліди! — раптом крикнув лікар з куполу Великої кабіни. — Сліди на снігу біля перископа. Ходіть сюди!..

Стонор, Лоу і Рассел поспішили до того місця, де стояв лікар. Ланцюжок темних заглибин на іскристому сніжному покриві ні в кого не викликав сумнівів.

— Сліди ніг, — задумливо промовив Стонор. — Нічний гість, вочевидь, обійшов навколо перископа, а сліди збереглися лише на підвітряному боці куполу.

— Можливо, це наші сліди? — відзначив Лоу.

— Хіба вночі хтось із вас наближався до перископа? — запитав Стонор.

Усі заперечно похитали головами.

— Стійте! — крикнув нараз Стонор. — А не чи здається вам, що ось ця заглибина нагадує слід босої ноги? І ця також…

— Далебі, вірно, — погодився лікар. — Ось відбиток великого пальця, ось іще палець, а тут п’ята.

— Це такі самі сліди, які ми бачили позавчора біля входу в Крижану печеру, — сказав Рассел. — На жаль, ми затоптали їх, не встигнувши як слід роздивитися.

Стонор опустився на коліна, уважно розглядав сліди. Відтак він тихо розсміявся.

Лоу й лікар здивовано перезирнулися.

— Друзі мої, все ясно, — урочисто оголосив Стонор. — Точніше, перед нами ще одна дивовижна загадка Антарктиди… Це сліди єті — таємничих снігових людей, які, на думку деяких учених, населяють високогірні області Гімалаїв. На даний час у Гімалаях єті, вочевидь, стали величезною рідкістю. Ніхто з європейців їх узагалі не бачив. Проте я особисто спостерігав такі самі сліди на перевалі Донк’я-Ла, на захід від Евересту[183], кілька років тому. До двох найбільших відкриттів ми можемо додати ще й третє: у Антарктиді збереглися предки людини. І нам необхідно спіймати хоча б одного з них.

— Судячи з того, що вони без зусиль рвуть на частини металеві труби, це буде нелегко, — похитав головою лікар.

— Або вбити!.. Це сенсація: єті на Землі королеви Мод. Я не знаю, що справить більше враження: стародавні виробки чи стародавні людиноподібні мавпи, відкриті нашою експедицією у глибині антарктичного континенту.

— Чи уран, — відзначив Лоу.

— Про уран доведеться мовчати, Фреде, — зітхнув Стонор, — але вже зате єті…

— Можна дати про них кореспонденцію по радіо? — пожвавився лікар.

— Ні в якому разі. Спочатку треба дістати живого чи мертвого єті. Якщо здійняти галас завчасно, нас можуть випередити. У нашому розпорядженні близько трьох місяців до кінця зимівлі. Може, нам пощастить і добудемо не одного, а декілька екземплярів. Гадаю, що опудало єті коштуватиме не менше мільйона доларів.

— Значить, єті вчора поцупили перископ, а сьогодні вночі повернули його? — запитав Рассел, що мовчав весь цей час.

— Переконаний, що саме так і було.

— А навіщо їм це знадобилося?

Стонор сторопів:

— Але… дозволь, мій любий, звідки я можу знати, чим керуються у своїх діях антарктичні мавпи?.. Цікаво, а що ти гадаєш?

— Гадаю, що будь-яку гіпотезу треба спочатку привести у відповідність із фактами і логікою.

— В найближчі дні ти переконаєшся, Джеку, що це зовсім не гіпотеза. А стосовно логіки… Фреде, чи не будеш ти такий люб’язний принести кінокамеру? Треба мерщій сфотографувати ці сліди.


* * *

Три дні зимівники Великої кабіни, кваплені нетерплячим Стонором, полювали на таємничих аборигенів Землі королеви Мод.

Погода сприяла пошукам. Сонце з кожним днем піднімалося все вище. Вітру не було. Навіть уночі температура не падала нижче двадцяти градусів морозу.

З ангара дістали аеросани, і Рассел, скориставшись обстановкою, здійснив далекий маршрут на південний схід, туди, де, за його припущеннями, мав упасти гігантський болід. Проте ані місця падіння боліда, ані єті, ані навіть їх слідів виявити не вдалося.

На сніжному покриві зимівники зустрічали лише заструги та борозни, залишені полозами аеросаней. Снігові люди мов провалилися під землю.

— Три дні не було заметілі, — говорив Стонор, повертаючись разом з Расселом на аеросанях із чергового маршруту. — Сліди, залишені ними, мали б зберегтися, а тут… ніде нічого. І, головне, вони перестали ночами наближатися до Великої кабіни. У чому річ?

— Можливо, вони з’являються лише в негоду, — відзначив астроном, різко гальмуючи аеросани перед смугою обледенілих заструг.

— Дивна думка!

— Але фактично так і було, — продовжував Рассел. — Навіть у ту останню ніч вони, вочевидь, з’явилися лише під ранок, коли розгулялася віхола і ми пішли спати. І всі більш ранні ознаки їх візитів збігалися з негодою. Треба зачекати заметілі, Ральфе.

Аеросани викотилися на невисоке плато, що обмежувало з півночі ущелину Крижаної печери. Внизу, в кінці пологого схилу, з’явилися, немов з-під снігу, верхівки щогл Великої кабіни.

Біля метеобудки їх зустрів Лоу.

— Як справи, Фреде? — запитав Стонор, коли затих мотор і осіла сніжна курява, здійнята потужним гвинтом аеросаней.

— Нічого нового. Втім, ні. Генріхові стало гірше. Лікар каже, що параліч швидко прогресує. Здається, невдовзі ми втратимо і другого товариша, Стоноре.

— У Крижаній печері були?

— Так. Там усе по-старому. Я навіть ризикнув спуститися метрів на триста в лабіринт.

— Сам?

— Лікар вартував біля відчиненого люка, і ми весь час аукали, мов у лісі.

— Ну і що?

— Страшнувато було, але загалом нічого цікавого.

— А як погода, Фреде?

— Барометр падає.

— Буде заметіль?

— Мабуть.

— Рассел вважає, що це на краще.

— Як на мене, також. Принаймні, відпочинемо від безцільного блукання по снігу. Я втомився за ці дні, мов піхотинець після форсованого маршу.

Після вечері лікар покликав Стонора в кухню.

— Треба щось терміново робити, шефе!

— Ви про що? — запитав Стонор, дивлячись убік.

— Про Генріха, звісно. Якщо так піде далі, він не протягне і трьох днів.

— Вам видніше…

— Але я безсилий! — крикнув лікар. — Розумієте, безсилий! Я випробував усе, що маю. Щоб лікувати, треба знати джерело ураження. Це не блискавка, в усякому разі не звичайна блискавка і не радіоактивне випромінювання. Я не вмію творити дива…

— Ну, а що ви хочете від мене?

— Не розумієте? — злісно примружився Жиро.

— Ніє.

— Дозволу зв’язатися з радянською станцією. Можливо, що й їх лікар буде безсилий, але це останній шанс зберегти Генріхові життя.

Стонор насупившись мовчав.

— Ви не маєте права відмовлятися! Якщо він помре, гріх ляже й на вас.

Стонор осміхнувся.

— Що зміниться, якщо він помре на руках радянського лікаря?

— В усякому разі, знатимемо, що випробували всі засоби, які були доступні.

— Слабка розрада.

— Можливо. Але шанси є. Я знаю, що росіяни останніми роками добилися великих успіхів при лікуванні всіляких паралічів. Лікар радянської станції — відомий учений. Не те, що я…

Стонор знову осміхнувся, поплескав Жиро по плечу.

— Кого ти хочеш обдурити, Рішаре?

— Обдурити?

— Вся твоя дипломатія не варта жмені снігу. Хочеш позбутися відповідальності. Мати можливість сказати: «Я не сам проводжав його в кращий світ. Ми порадилися з колегою». Заспокойся, ніхто не стане винуватити тебе, якщо він помре.

— Ти можеш як завгодно тлумачити мою наполегливість, Стоноре, — тихо сказав лікар. — Навіть таким чином або ще гірше. Коли я тверезий, я надто низько ціную себе, щоб ображатися на таке… Подумати, яка безодня підлоти вміщена в кожному з нас!.. Утім, це навіть на краще, що ми так добре пізнали ціну один одному. Можна відкинути умовності, що іменуються тактом. Отож, я чекаю відповіді, Стоноре, але прямо, без вивертів.

— Цей тон вам не пасує, лікарю. Ви перестаєте бути самим собою.

— Це не відповідь.

— А іншої й не буде. Займайтеся самі своїм хворим. А решта полишіть провидінню.

— Значить, відмовляєтеся?

— Вважаю це марним.

— А я, як лікар, вважаю це необхідним.

Кругле лице і тлуста потилиця Стонора почали червоніти.

— Якщо мені не зраджує пам’ять, начальником зимівлі є я.

Лікар сумно потряс головою.

— На жаль! Саме тому я й звернувся до вас.

— Досить. Я вважаю питання вичерпаним.

— А я ні. — Голос лікаря став верескливим і різким. — І я вимушений пред’явити ультиматум. Якщо до ранку ви не погодитеся, я сам звернуся по радіо до зимівників станції «Лазарєв».

— Не посмієш.

— Посмію. Май на увазі, що Рассел на моєму боці.

— А Лоу на моєму… Подумай про наслідки, Жиро!


* * *

Заметіль почалася невдовзі після настання темряви. Сила вітру збільшувалася з кожною годиною. До півночі над Великою кабіною бушував рідкісний за силою ураган. Зірвало прожектор, заліпило снігом об’єктив перископа. Рассел спробував опустити трубу, але її зігнуло вітром і міцно заклинило в тримачі.

Перешкоди перервали радіозв’язок. Лікар не виходив з кабіни, у якій лежав Генріх. Хворий уже не міг говорити. Лише блискучі очі й легке посіпування правого боку обличчя свідчили, що життя ще не зовсім покинуло його паралізоване тіло.

Лоу і Стонор, що намагалися зробити черговий обхід навколо куполу Великої кабіни, повернулися обліплені снігом з ніг до голови.

— Марно, — прохрипів Лоу. — Неможливо втриматися рачки, та й видимість — абсолютний нуль. Можна зіткнутися ніс у ніс із цими самими єті і не розгледіти їх. Кепська погодка для полювання на снігових людей.

— А не чи влаштувати засідку в кабіні аеросаней? — запропонував Стонор. — Вони міцно прив’язані. З кабіни хороший огляд, а якщо увімкнути підігрів, сніг не заноситиме шибок.

— По-перше, ти не дістанешся до аеросаней, — заперечив Лоу, — по-друге, не відчиниш дверцята; по-третє, якщо й відчиниш їх, кабіну заб’є снігом раніше, ніж ти протиснешся всередину.

— Так ми ніколи нікого не впіймаємо, Фреде, — махнув рукою Стонор. — Я б усе-таки спробував.

— Б’юся об заклад, що в таку погоду навіть антарктичні мавпи не виткнуть носа зі своїх крижаних сховків, — сміявся метеоролог. — Їм теж життя дороге.

— Спробувати треба, — втрутився раптом Рассел. — Раз не можна користуватися перископом, сани — єдина можливість продовжувати спостереження.

— Як, Джеку, — здивовано примружився Лоу, — тобі також закортіло заробити мільйон доларів!

— Він гадає, що тутешні єті для прогулянок віддають перевагу саме такій погоді, як сьогодні, — пояснив Стонор. — І, здається, в цьому є певна логіка.

— Ти справді так гадаєш, Джеку?

Рассел кивнув.

— Тоді можна спробувати, — пожвавився метеоролог. — Ризик шляхетна річ, як сказав один полководець, готуючись програти війну.

Першу спробу зробив Лоу.

Проте вже через декілька хвилин він, цілком знесилений, ввалився коміть-головою у вихідний люк, де його чекали Рассел і Стонор.

— Ну?

Метеоролог, відсапавшись, вибухнув лайкою.

— До саней ти доповз?

— Так, хай йому біс, але не зміг відчинити дверцята.

Рассел мовчки обв’язався шнуром, перекинув через плече футляр з телефоном і пірнув у снігові хвилі.

Лоу спустився вниз, у Велику кабіну. Стонор залишився біля входу сам; напружено чекав.

Поступово розмотувався мотузок, яким обв’язався астроном. У шипінні й завиванні віхоли нічого не можна було розчути.

Аеросани були укріплені метрів за п’ятдесят від входу над занесеним ангаром. Можливо, навколо них уже наметений високий замет і з кабіни нічого не буде видно. Мотузок перестав розмотуватися.

Стонор зачекав ще трохи, відтак двічі смикнув за мотузок. Незабаром почувся ривок у відповідь. Рассел повідомляв, що наразі все гаразд.

Колючий сніг струменями бив у отвір люка. Стонор опустив кришку, залишивши лише вузьку шпару, крізь яку намагався розгледіти щось у пітьмі. На мить йому здалося, що він уловив спалах світла в тому боці, де стояли аеросани. Невже Рассел таки проник у кабіну саней і ввімкнув рефлектори? Стонор напружено вдивлявся в темряву. Ні, певно, здалося. Він уже збирався ще раз сигналізувати ривком мотузка, але в цей час унизу прочинилися двері і почувся голос Лоу.

Стонор опустив кришку люка, засунув засув і спустився вниз.

— Він у кабіні саней, — сказав Лоу, простягаючи Стонорові телефонну слухавку. — Можеш поговорити з ним.

— Хелло, Джеку! — крикнув Стонор у телефон. — Як справи?

— Сиджу в кабіні, — почувся у трубці голос Рассела.

— Рефлектори увімкнені?

— Так.

— Як видимість?

— Декілька метрів.

— Не холодно?

— Ні.

— Ми по черзі чергуватимемо при телефоні. У разі чого повідомляй!

— Так.

Минуло близько двох годин. Заметіль не втихала. У відповідь на питання Стонора Рассел лаконічно відповідав, що нічого не бачить.

— Може, тебе змінити, Джеку? — поцікавився Стонор.

— Наразі не треба.

Минуло ще близько години. З радіорубки виглянув Жиро.

— Знову починається це дике виття в ефірі, як тоді, — стиха повідомив лікар. — Ось послухайте… — Лікар зник у радіорубці, залишивши відчиненими двері.

Почулося шипіння репродуктора, і відразу ж його змінив вібруючий низький звук — страхітлива мелодія туги, болю, загрози. Здавалося, крила якихось невідомих всемогутніх сил розпростерлися над принишклими зимівниками. А мелодія продовжувала звучати, затихаючи і знову розростаючись, застерігаючи і загрожуючи, таємнича й незрозуміла.

— Збожеволіти можна! — закричав Стонор, затикаючи вуха.

Лоу, зморщившись мов від зубного болю, похитував головою.

— Досить! — гаркнув він нарешті. — Не варто зловживати… такою музикою.

Лікар поспішив вимкнути приймач.

— Ну як?

— Ніколи не чув нічого схожого, — зізнався Стонор. — Невже й тоді це звучало так?

— Абсолютно. Самому кортіло завити від жаху.

— Дивні тут бувають перешкоди, — пробурмотів Лоу, розкурюючи сигарету.

Дзенькнув телефон. Стонор поспішно схопив слухавку.

— Хелло, Джеку?

— Щойно бачив тінь. Схоже на… ведмедя чи крупну мавпу. Подивіться, що діється біля люка.

З обличчя Стонора Лоу зрозумів: щось трапилося.

— З’явилися?

— Здається… Мерщій! — Стонор указав Лоу на карабін, що стояв у кутку. — Джеку, ти також якщо побачиш, стріляй. Лікарю, трубку!

Не слухаючи застережень Рассела, Стонор тицьнув телефонну трубку лікареві, схопив другий карабін і вслід за Лоу вибіг із салону.

Припавши до кришки вихідного люка, вони прислухалися.

— Нічого, окрім завивання заметілі, Ральфе.

— Відчиняй люк.

У обличчя вдарив сліпучий сніжний вихор. Промінь потужного ліхтаря пробив ревучу пітьму всього на два-три метри.

— Начебто нікого, Фреде.

— Гаси ліхтар. Мерщій! Дивись…

Розпливчаста зеленкувато-фіолетова пляма з’явилася серед снігових вихорів. Вона поволі наближалася.

Лоу і Стонор поспішно звели карабіни.

— Вогонь! — шепнув геолог.

Тріск двох пострілів, що злилися в один, потонув у гуркоті віхоли. Відтак сталося щось неймовірне.

Яскравий зелений спалах, на кшталт блискавки, розірвав пітьму. Порив вітру, сильніший, ніж усі попередні, підхопив снігові вихори і розкидав їх геть.

У десятку метрів від люка на снігу корчилася величезна волохата істота. Її довга шерсть світилася яскравим блакитнувато-фіолетовим світлом, а з тіла били в навколишню пітьму зиґзаґи зелених блискавок. Одна з блискавок слизнула над головою Лоу. Сильно запахло озоном.

— Люк, мерщій! — крикнув Стонор.

З гуркотом зачинилася важка кришка. Лоу хотів засунути засув. Металева кришка люка спалахнула блакитнуватим світлом. Сильний удар оглушив метеоролога, і він покотився углиб коридору, тягнучи за тобою Стонора.


* * *

Лікар, не віднімаючи від вуха телефонну слухавку, насторожено прислухався. Ось завивання заметілі стало голоснішим. Значить, відчинили вихідний люк.

— Вони виходять назовні, Джеку.

— Ти встиг попередити, щоб без потреби не стріляли? Я певен, що Стонор помилився. Це не єті. Це ймовірно…

— Постріл, Джеку!

У телефоні почувся тріск, відтак шипіння.

— Сани… відірвало… — насилу розібрав лікар у проміжку між розрядами. — Відносить… Кудись угору…

Останній, уривчастий тріск — і в телефонній трубці стало тихо.

«Розірвався дріт телефону, — промайнуло в голові лікаря. — Що ж тепер буде?»

Гуркіт у коридорі змусив його схопитися. З-під портьєри виповз рачки обліплений снігом Стонор. Слідом за ним показалася скуйовджена голова Лоу.

Обидва насилу звелися на ноги. Лоу, навіть не намагаючись обтрусити сніг, зробив крок до столу і важко опустився на стілець.

— Тебе не поранило, Фреде? — пробурмотів Стонор, протираючи кулаками очі.

Лоу спробував обмацати себе.

— Здається, ні. Але що за пекельну бестію ми підстрелили?

Стонор очманіло крутив головою.

— Незбагненно. Ніколи б не повірив, якби… не бачив сам. Засув! — спохопився він раптом. — Ти встиг засунути засув?

— Не… знаю…

— Лікарю, мерщій перевір, чи задраєний люк. Але… не відчиняй. І не торкайся засува голою рукою.

Лікар на мить зажмурив очі і з виглядом засудженого до страти ступив за портьєру.

Коли він повернувся, Стонор крутив у руках телефонну трубку.

— Двері не світилися? — прохрипів Лоу.

— Н-не помітив. Засуви засунув…

Лоу полегшено зітхнув.

— А що з телефоном, лікарю? — здивовано запитав Стонор. — Чому він мовчить?

— Після вашого пострілу, Джек лише встиг крикнути, що сани відірвало і його відносить… Я точно не зрозумів, але здається, він кричав, що його відносить кудись угору.

— Угору? — повторив уражений Стонор.

Лоу схопився.

— Джек гине, а ми тут…

— Ані кроку, Фреде. Йому ти вже не допоможеш. І пригадай, що лежить за дверима.

Лоу відступив і закрив обличчя руками.

— Що ж робити, Стоноре?

— Чекати, коли скінчиться заметіль.

Метеоролог, не віднімаючи стиснутих пальців від обличчя, знову опустився до столу. Лікар здригнувся, почувши, що Лоу плаче…

Мешканцям Великої кабіни ця ніч здалася особливо довгою. Стонор безцільно бродив по салону, час від часу відкидав важку портьєру і, прочинивши двері в коридор, прислухався. Але знадвору доносилися лише завивання віхоли.

Лоу, схрестивши руки на грудях, сидів край столу. Нерухомий погляд метеоролога був спрямований у одну точку.

Під ранок з радіорубки виповз лікар.

Човгаючою старечою ходою він підійшов до Стонора.

— У ефірі тихо й добре чутно росіян. Вони викликають нас. Заради матері Джека, заради своїх дітей, Ральфе, дозволь зв’язатися з ними.

— Зачекаємо до ранку. Треба подивитися, кого ми вбили вночі. Потім вирішимо. А зараз дай мені спокій.

Лікар заходився торсати метеоролога:

— Фреде, ти розумієш, що тут коїться? Допоможи мені… скажи Стонору…

Але, зазирнувши в очі Лоу, лікар махнув рукою і згорбившись повернувся в радіорубку.

Нарешті, судячи з годинника, настав світанок. Заметіль продовжувала бушувати. Вітер досяг страхітливої сили. Десь угорі, над просторами здиблених снігів, зійшло сонце, а над куполом Великої кабіни ураган продовжував гнати тисячі тонн стрімкого сніжного пилу.

Вийти назовні виявилося неможливим.

Вітер не лише здував увесь принесений сніг, — він підняв у повітря і частину старих кучугур, наметених у минулі тижні. Люк запасного виходу, що вночі знаходився на рівні снігового покриву, тепер підносився майже на метр. Верхня частина вихідної шахти здригалася від безперервних ударів вітру й вібрувала, мов вагон поїзда на повному ходу. З отвору люка не можна було виткнути голови. Каламутне світло змінило пітьму, але воно було так само непроникне, як і чорнота минулої ночі.

Після безуспішних спроб вибратися з люка Стонор підняв кришку і по забитому снігом коридору повернувся в салон.

— Та отямся, старий, — шепнув він Лоу. — Чого розкис! Адже це Антарктида. Повір, мені не менше від тебе шкода Джека, але що вдієш? Якщо сани не розбило об найближчі скелі, ураган міг віднести їх за сотні кілометрів. Не пам’ятаю такого бурану. Швидкість вітру не менше трьохсот кілометрів на годину. Отямся, нас іще чекає чимало справ… І можливо, Джек не загинув. У баках було пальне. Стихне ураган, він запустить мотор і повернеться.

Лоу поволі підняв голову. Стонор глянув йому в обличчя і здригнувся. Фред постарів за ніч років на десять. Очі потьмяніли, зморшки стали глибшими, риси обличчя загострилися.

— Ти не захворів?

— Ні, кажи, що треба робити, Стоноре.

— Наразі чекати. Втім, обговоримо… Боюся, що ми не знайдемо трупа вбитої бестії. Вітер міг відтягнути його куди завгодно. Це буде жахлива невдача, Фреде.

Стонор не помилився. До вечора ураган ослаб настільки, що можна було вибратися назовні. Пригинаючись до самої землі, щоб утриматися на ногах, Стонор і Лоу обнишпорили майданчик навколо купола Великої кабіни. На ньому нікого не було. Вітер зніс від одного до двох метрів снігового покриву. Оголився дах ангару, нижній поверх метеобудки, головний вхід у Велику кабіну. Нових заметів поблизу не було. Тіло зарядженого електрикою нічного дивогляда безслідно зникло. Не знайшлося й жодних слідів аеросаней. Лише відірваний телефонний провід, закручений вітром навколо відтяжки радіощогли, нагадував про події минулої ночі.

Вечеряли мовчки. Стонор був пригнічений невдачею. Думки Лоу блукали десь далеко. Лікар за весь день не промовив ні слова.

— Цікаво, з’являться вони сьогодні вночі? — сказав Стонор, встаючи з-за столу. — Як по-твоєму, Рішаре?

— Мені байдуже, — пробурмотів лікар.

— А як Генріх?

— Піди подивися…

Стонор заглянув у кабіну, де лежав поляк.

— Він спить… чи…

Лікар кинув на Стонора пильний погляд поверх окулярів і, нічого не сказавши, пройшов у кабіну Ковальського.

Стонор підійшов до Лоу.

— Що ти думаєш, Фреде, з приводу наших нічних чудовиськ? Що це таке?

— А я про них узагалі не думав, — тихо сказав метеоролог. — Не знаю. Тобі видніше…

— Вражає їх здатність акумулювати електричні заряди, — міркував уголос Стонор. — Це якісь ходячі акумулятори колосальної ємності. З акумуляцією електричної енергії, вочевидь, пов’язана і здатність світитися. І чомусь вони з’являються саме в негоду… Шерпи[184] розповідали мені про гімалайських єті всілякі казки, але дійсність перевершила найбуйнішу фантазію. Коли б не зникнення Джека, я б ладен був думати, що нам з тобою все приснилося.

— Якби це був сон, Стоноре!

Стонор замість відповіді ударив себе долонею по чолу.

— Яка думка! Чи не їх наближення створює ці вражаючі перешкоди в радіозв’язку? Адже якщо вони такі наелектризовані?..

— Знаєш, Стоноре, — сказав задумливо Лоу, — я тепер майже переконаний, що Тойво потрапив до рук цих пекельних почвар. Вони, без сумніву, водяться в підземному лабіринті. Світіння повітря, шум — це їх робота. Дивно, що вони тоді випустили вас живцем…

Стонор здригнувся.

— Ти гадаєш?

— Наша експедиція переполовинена, — продовжував Лоу. — Ми тепер нічого не вдіємо. Ми навіть не дізнаємося про долю зниклих товаришів. Адже і Рассел міг опинитися в полоні цих потвор. Може, їх декілька никало вчора вночі біля Великої кабіни. І якщо вони спробують атакувати нас серйозно, ми всі загинемо.

— Атакувати?

— А чом би й ні, Стоноре?.. Я все думаю й ніяк не можу зрозуміти, чому Рассел попереджав лікаря, щоб ми не стріляли.

— Дурниці.

Стонор поспішно пройшов у радіорубку.

Незабаром крізь відчинені двері донеслася музика.

— Це, здається, Кейптаун, Фреде, — сказав Стонор, повертаючись. — Наразі в ефірі все спокійно.

Музика різко обірвалася. Коротка пауза, а відтак:

— Алло, алло, говорить радіостанція «Лазарєв». Викликаємо зимівлю англо-американо-французької експедиції. Алло, алло. Велика кабіна, чому мовчите? Повідомте, що трапилося. Алло, алло…

Текст звернення був двічі повторений по-англійськи, відтак по-французьки.

— Не розумію, задля чого вони знову нас викликають, — роздратовано кинув Стонор.

— А що тут незрозумілого? Ми мовчимо. Вони — найближчі сусіди. Це Антарктика, Ральфе. — Лоу піднявся з-за столу. — Треба їм негайно відповісти. Може, покликати лікаря?

— Не треба. Поговори сам.

Лоу зробив крок у радіорубку.

— Слухай, Фреде, зачекай хвилинку! — крикнув Стонор. — Ти їм скажи так…

Він не встиг закінчити: у репродукторі почулося зловісне завивання. З кожною секундою завивання ставало все голоснішим.

З радіорубки виглянув Лоу.

— Ефір знову сказився. Нічого не чутно, крім цієї пекельної музики.

— Електричні мавпи наближаються до Великої кабіни, Фреде, — прошепотів Стонор. — Притиш звук, але не вимикай. Спробуємо витримати цю мелодію. Ось так… Ну, що робитимемо, старий?


* * *

Минуло кілька годин. Виття продовжувало звучати в ефірі. Воно то посилювалося, то слабшало, але було чутне на всіх хвилях і цілком перервало радіозв’язок.

— Вони ходять навколо Великої кабіни, — зціпивши зуби, говорив Стонор. — Ходять і щось винюхують.

— Дивно, що вони не намагаються проникнути до нас, — відзначив Лоу. — При їх силі й інших властивостях їм нічого не варто зламати дах ангару чи вихідний люк.

— Вони не можуть збагнути, що? слід зробити, — невпевнено припустив Стонор. — При всіх особливостях це не більше ніж мавпи.

— А по-моєму, це не мавпи, Ральфе. — Лоу стишив голос. — Я не марновірний, але, далебі, й мені починає здаватися, що ми зіткнулися з… примарами — злими духами холоду й мороку, справжніми господарями цих клятих крижаних пустель.

— Нісенітниця, неймовірна нісенітниця, Фреде! Вони залишають сліди на снігу, як будь-яка жива істота, і ти сам переконався, що вони уразливі для куль. Вся річ у тім, що тут, у Антарктиді, в умовах майже нестерпних для живих організмів, у них з покоління в покоління вироблялися особливості, якими не володіє більшість живих істот, — здатність акумулювати електричні заряди, а може, й інші види енергії. Втім, ученим давно відомі організми, здатні акумулювати електрику. Пригадай електричних скатів з сімейства торпединід. У них є електричні органи обабіч голови, вони можуть створити розряд напругою до трьохсот вольт.

— Усе це теорія, — скривився Лоу, — а на практиці в мене, далебі, не вистачить мужності випустити ще одну розривну кулю в цю електричну бестію. Ніхто не назве мене боягузом, але зараз, зізнаюся, мені страшнувато.

— І все-таки рано чи пізно нам доведеться вибратися нагору і ще раз спробувати щастя.

— Щастя?

— Звісно. Ми за всяку ціну мусимо дістати таку бестію. Хоча б одну. Інакше нам не повірять.

— Джек учора вночі встиг крикнути, що ти помилився, Ральфе. Він мав на увазі цих мавп. У чому ти міг помилитися?

— Лікар щось наплутав. І яка різниця — мавпи це чи щось інше! Ми мусимо запопасти таку істоту.

— Є різниця, Стоноре. А раптом ці істоти розумні?..

— Що за маячня!..

— Вони сильні, вони легко могли б знищити нас, і вони, проте, не нападають. Пригадай повернений перископ і шнур у штольні. А це дивне завивання. Його відтінки змінюються… Можливо, вони хочуть привернути нашу увагу?..

— Ти з’їхав з глузду, Фреде. Ти ж бачив, що? це таке. Якщо у них і є дрібка розуму, то не більше, ніж у пітекантропа[185]. Ні, тобі конче треба ковтнути свіжого повітря. Чом би тобі не зазирнути на метеомайданчик? Останніми днями ти часто порушуєш графік спостережень.

— Ти хочеш, щоб я вийшов зараз назовні?

— Разом зі мною. Я страхуватиму тебе. Зараз не дуже мете…

— Хочеш використати мене як приманку? В Індії так полюють на тигрів… з молодим баранцем… Бе-е, бе-е…

— Боїшся?

— І не приховую цього. І ти боїшся, Стоноре. І лікар боїться. І кожен боявся б на нашому місці. Ми зіткнулися з чимось небувалим, грізним, незрозумілим і тому страшним. Але ми всі боїмося по-різному. Лікар прикрив голову подушкою й сподівається проспати страшні години; у тобі страх бореться з честолюбством і бажанням дістати мільйон доларів за шкуру цієї бестії. А мене після загибелі Джека не вабить навіть мільйон доларів. Та ти й не поділився б ним зі мною, Стоноре.

— Хочеш поторгуватися, Фреде. Відповідна мить, щоби зробити бізнес.

— Ні, торгуватися не буду. Піду.

— Куди?

— На метеомайданчик. Щоб ти більше не зміг дорікнути Лоу в порушенні графіку спостережень.

— Ну ось, ти, здається, образився на мене, старий.

— Ні. На тебе ображатися не можна. Ти начальник. На війні як на війні…

Перед виходом на поверхню Стонор знову увімкнув радіо.

Виття звучало тихіше, часом зовсім затихало. У ньому з’явилися нові відтінки туги й непогамованого болю.

— Неймовірно, — прошепотів Стонор. — У цьому справді є мелодія й якийсь свій ритм. Що все це може означати? Якщо джерелом цих перешкод є тутешні мешканці, далебі, вони віддаляються зараз від Великої кабіни. Не запізнитися б нам.

Натягнувши поверх хутряних рукавиць гумові, Стонор обережно опустив металеву кришку люка. Над головою зблиснули веселкові фестони полярного сяйва. Крізь різноколірні хвилі, що поволі котилися по темному небу, просвічували зірки. Вітер задував поодинокими поривами, здіймаючи й женучи струмені поземки.

Стонор посвітив сильним рефлектором і переконався, що майданчик навколо люка порожній.

— Запізнилися! — крикнув він у саме вухо Лоу. — Надто довго філософствували… Погода покращала і… вони зникли.

— Але мороз чортячий, — пробурмотів метеоролог, вилазячи з люка.

— Подивися, чи немає слідів! — знову крикнув Стонор.

Лоу замість відповіді вказав на шиплячі струмені поземки, що відразу ж заносили його власні сліди. Пригнувшись, щоб утриматися на вітрі, метеоролог намацав дріт, протягнутий до метеобудки, і, не озираючись на Стонора, ступив у сніжну пітьму.

Біля будки теж нікого не виявилося. Все було на місці, у повному порядку, і Лоу зайнявся приладами. Його охопила цілковита байдужість до всього, що відбувалося. Він немов спостерігав за собою з боку. Ось Лоу бере відліки й записує їх, ось закриває будку, визначає напрям вітру. Дивно, що цей Лоу нічого не боїться. Адже він боявся, він знає це…

Він не злякався навіть тоді, коли, повертаючись до люка, побачив перед собою щось темне.

— Стоноре? — окликнув він.

Ні, це був не Стонор. Промінь світла слизнув по густій сріблястій шерсті, освітив маленьку конічну голову з великими, мов у кажана, відстовбурченими вухами. Чудовисько поволі наближалося, легко переставляючи схожі на колони ноги. Здається, у нього не було обличчя, лише дві червонуваті світні цятки, спрямовані на Лоу.

«Це, звісно, очі, — промайнуло в голові метеоролога. — Як воно пильно розглядає мене і не поспішає підійти!» Лоу нараз пригадав, як він полював уночі з ліхтарем у джунглях західної Суматри. Він без промаху всаджував кулю поміж блискучих очей, спрямованих з темряви у світловий сніп ліхтаря.

«Чом би й зараз?..» Він намацав у кишені рукоятку пістолета. Відстань — десять кроків. Він не схибить. А, власне, чому він має стріляти? Адже він навіть не знає, що чи хто знаходиться перед ним. Відстань — вісім кроків… сім… Рассел тоді крикнув, що це не єті… Хіба знайомство з невідомим завжди треба починати з кулі?.. Лоу зупинився. Зупинилося й волохате нічне страхіття.

«Дивно, що воно не намагається наблизитися, — думав метеоролог. — А може, у нього мирні наміри? Мирні? Чи відомі йому такі поняття? Що взагалі йому відомо, цьому породженню холоду й мороку? Чи думає воно, чи може воно думати?»

Лоу відчував, що весь тремтить, і водночас був дивно, незбагненно спокійний.

«Спокій перед неминучим кінцем?.. Дивно, здається, воно намагається робити мені якісь знаки. Що можуть означати його рухи? Не наближатися?..»

Яскравий промінь світла звідкись з-за спини чудовиська засліпив Лоу. Метеоролог радше вгадав, аніж розчув крик Стонора:

— Фреде, лягай!.. Стріляю!..

— Ні, — Лоу замахав руками. — Не стріляй…

Темна постать нічного гостя з незбагненною для його розмірів швидкістю вислизнула з-під схрещених променів двох рефлекторів. Лоу встиг роздивитися ще один, застережний жест чудовиська, без сумніву адресований йому. Метеоролог завмер на місці. Тієї ж миті під ліхтарем Стонора зблиснуло. Лунко гуркнув постріл, відтак другий. Дві кулі просвистіли зовсім близько. Ще постріл і ще. Мабуть, Стонор стріляв навмання в темряву.

— Не стріляй, Ральфе!

Ще постріл. Він виявився останнім.

Недалеко від того місця, де стояв Лоу, спалахнуло зелене полум’я. Лоу розгледів невиразні обриси волохатої постаті, яка на мить осяялася зеленкувато-фіолетовим сяйвом. Почувся тріск. Яскрава, схожа на блискавку іскра вдарила туди, де метався жовтий промінь ліхтаря Стонора. Промінь описав широку дугу, тицьнувся у сніг і згас.

Лоу глянув у той бік, де тільки-но бачив світну постать нічного прибульця. Там був морок. Спрямував туди промінь ліхтаря — нікого. Окреслив променем навколо себе — порожньо.



Нічна примара немов провалилася крізь землю. А може, відлетіла по повітрю?.. Якесь шипіння донеслося згори. Лоу задер голову, але побачив лише химерні сполохи полярного сяйва.

Метеоролог поволі підійшов до того місця, де лежав шеф. Він здогадувався, що трапилося. Стонор лежав ниць, уткнувшись обличчям у сніг. Лоу нагнувся, обережно перевернув нерухоме тіло. Освітив спалені залишки карабіна і, насилу волочучи ноги, почвалав до відчиненого люка.



* * *

Червонокрилий літак описав широке коло над Великою кабіною, вітально хитнув крилами і пішов на посадку. Лоу й лікар чекали біля головного входу.

Літак легко торкнувся лижами гладкої білої поверхні, сповільнюючи біг, ковзав у прямокутнику, відзначеному кольоровими полотнищами. У хмарі сніжної куряви, здійнятої гвинтами, заблищали райдужні кола. Обрамлена веселками срібляста машина підкотила до Великої кабіни.

Смаглявий горбоносий чоловік у шовковистому блакитному комбінезоні з відкинутим каптуром, з густою копицею чорного волосся зістрибнув на сніг і попрямував до зимівників Великої кабіни. За ним з літака вже вилазив другий — великий і огрядний, майже квадратний, у пухнастому хутряному комбінезоні й унтах, відтак легко виплигнув третій — маленький і верткий, у хутряних штанях і коричневій шкуратянці.

— Начальник станції «Лазарєв» — Шота Веріадзе, — відрекомендувався брюнет, простягаючи руку Лоу. — Мої товариші — льотчик Іван Лобов та лікар Юрій Бєлов.

Величезний Лобов так труснув руку метеоролога, що в того хруснули суглоби. Рукостискання мініатюрного Бєлова також виявилося міцним.

Лоу представив лікаря.

— Де постраждалі? — запитав по-французьки Бєлов, пильно і строго дивлячись на Жиро.

— Вашої допомоги чекає лише один, професоре. Він унизу, у Великій кабіні. Начальник зимівлі — геолог Стонор — був убитий на місці.

— А стан пораненого?

— Дуже важкий.

— Можна відразу ж пройти до нього?

— Певна річ.

— Товариші, може, й ми не втрачатимемо дорогоцінного часу? — густим басом запропонував Лобов. — Машина в повному порядку. Зараз механіки доллють пального, і починаймо пошуки.

— Іван має рацію, — кивнув Веріадзе. — Є щось нове?

— Абсолютно нічого, — сказав Лоу. — Вчорашній день і сьогоднішня ніч минули спокійно. Електричні мавпи більше не з’являлися.

Веріадзе потер гладко поголене підборіддя.

— Пропоную зробити так. Юрій залишиться тут. Ми з Іваном летимо на пошуки. Ви зможете приєднатися до нас?

— Звісно, — відповів Лоу. — Але, поки заправляють машину, прошу вниз, на чашку чаю. За столом обговоримо деталі.

Пропустивши гостей уперед, Лоу нахилився до вуха лікаря:

— Ти, здається, назвав цього хлопчика професором, Рисе?

Жиро сердито фиркнув.

— Цей «хлопчик» — один з найвидатніших медиків нашого часу: академік і автор кількох сотень книг і статей. Це три аси, Фреде. Веріадзе — знаний геофізик і географ, почесний член багатьох академій світу, у тому числі й вашої, американської, а Бєлов — неперевершений майстер полярної авіації. У Москві на його честь уже споруджено монумент.

Лоу похитав головою.

— Велика кабіна удостоїлася великої честі, Рисе!

— Залишається пошкодувати, що це не сталося трьома днями раніше.


* * *

За столом Лоу коротко розповів про події останніх десяти днів. При згадці про підземні гірські виробки Бєлов і Веріадзе перезирнулися.

— Все це дуже дивно, панове, — задумливо сказав Веріадзе, коли Лоу закінчив. — Дозвольте поставити вам декілька питань. Втім, ви, певна річ, можете не відповідати, якщо визнаєте деякі питання занадто прямими чи недипломатичними.

Лоу зніяковів.

— Ставте питання. Я розповім абсолютно все, що мені відомо.

— Ці стародавні виробки пройдені на родовищі радіоактивного елементу?

— На родовищі урану… Я забув сказати про це.

— Яка їх протяжність?

— Дуже велика.

— Мережа виробок строго геометризована?

— Так. Усі ходи перетинаються під прямими кутами. Але, даруйте, звідки ви знаєте?

— Торік подібні виробки були виявлені нашими попередниками поблизу станції «Лазарєв». Зараз результати їх досліджень, мабуть, уже опубліковані.

Лоу важко зітхнув.

— Шкода, що покійний Стонор не знав про це.

— На жаль, і ми не знали про вашу знахідку. Ми повідомили б вам усі наші дані.

— Пане Веріадзе, — втрутився Жиро, — а як ви і ваші товариші пояснюєте… е-е… як би це сказати… звідки взялися ці дивовижні виробки?

— Є декілька точок зору на це питання. Ймовірно, на нього легше буде відповісти після того, як ми оглянемо вашу знахідку. У нас загальна довжина виробок невелика, вони сильно попсовані льодом і, далебі, покинуті дуже давно. До речі, і саме родовище торію, на якому вони пройдені, у значній мірі вироблене. Дозвольте ще питання, пане Лоу. Як ви вважаєте: ці загадкові істоти, з якими ви зіткнулися, мешкають у підземних виробках?

— В усякому разі заходять туди. Факти, про які я вам розповідав, свідчать самі за себе.

— Залишається чотири години світлого часу, — пробасив Бєлов, відсуваючи недопиту склянку. — Анкету можна продовжити в літаку.

— Звідки ви думаєте почати пошуки? — запитав Веріадзе, встаючи.

— В ту ніч ураган дув з південного сходу, — сказав Лоу. — Сани могло погнати на північний захід, у бік океану. Мені здається, слід летіти до узбережжя.

— У який бік від вашої станції знаходяться стародавні виробки?

— Шість кілометрів на захід.

Веріадзе задумався.

— Вважаю, — сказав він нарешті, — що пошуки слід усе-таки почати з південно-східного напряму. Хай вам не здасться це дивним, панове. Хоча вітер дув саме з південного сходу, через чотири чи п’ять годин після того, як з паном Расселом трапилося нещастя, сани, вочевидь, знаходилися значно південно-східніше від вашої станції. Наші радисти не могли помилитися. Сигнал лиха був отриманий саме звідти. А ніхто, окрім пана Рассела, цей сигнал подати не міг.

— Але це було давно.

— Близько трьох діб тому. Проте інших відомостей у нас немає.

— Добре, спробуємо почати з південного сходу, — погодився Лоу.

— Треба, щоб хтось із тих, що залишаються, не відходив від передавача. Можу залишити тут для допомоги одного з механіків. Літак триматиме постійний зв’язок з Великою кабіною й зі станцією «Лазарєв»… Через три з половиною години ми повернемося.


* * *

Рівно через три з половиною години, з останніми променями сонця, літак Бєлова підрулив до Великої кабіни.

Поки укріплювали літак з підвітряного боку снігового куполу, Веріадзе й Бєлов устигли перекинутися кількома фразами.

— Слідів аеросаней ми не знайшли, — сказав Веріадзе у відповідь на питання професора, — але бачили дещо дуже цікаве. Можливо, що ти матимеш рацію… Увечері Лобов проявить фотоплівку, спробуємо розібратися. А що нового в тебе?

— Геодезист дуже слабий. Але надія є. Все було б набагато простіше, якби почати лікування раніше. Втім, цей Жиро молодець. Хоч він, здається, й алкоголік, але талановитий лікар. Він зробив усе, що було в його силах, і навіть більше. Коли б не він, поляк помер би кілька днів тому.

— Бачив ти тіло їх начальника?

— Так. Він убитий якимсь невідомим мені розрядом величезної потужності. Тканини цілком зруйновані, проте, за деякими ознаками, розряд, імовірно, був холодний.

— Значить, справді вбивство.

— Але здійснене не людськими руками.

— Певен?

— Абсолютно. Параліч геодезиста викликаний подібним-таки розрядом, але значно меншої потужності…

Домовившись про порядок чергувань, усі, окрім Лобова, спустилися в салон Великої кабіни. Льотчик залишився в літаку проявляти знятий фільм.

Жиро захотів сяйнути своїми кулінарними талантами і приготував на вечерю вишуканий набір французьких страв. Утім, вечеря минула в мовчанні. За тонкою перегородкою лежало на межі життя і смерті нерухоме тіло Ковальського. Бєлов двічі під час вечері підводився з-за столу і зникав у кабіні геодезиста. А в темному ангарі чекав поховання знівечений труп Стонора.

Після вечері Лобов приніс проявлений фільм. Усі схилилися над ним.

— Ось візерунок на снігу, — сказав Веріадзе, — щось на кшталт величезної плоскої, дуже правильної вирви з отвором посередині. Діаметр вирви понад двісті метрів. Це майже за п’ятсот кілометрів звідси. Цікаво, що сигнал лиха, про який я вам казав, був посланий приблизно звідси. Погляньте, який глибокий центральний канал. Дна його не видно, хоча ми й пролетіли над ним майже на поземному польоті.

— Можливо, це місце падіння того боліда? — припустив Жиро.

— У вас спостерігався болід? — підняв голову Бєлов. — Хто його бачив і коли?

— Величезний болід пролетів тижнів зо два тому, — відповів Лоу — Його бачив Рассел, а чули ми всі. Рассел запевняв, що болід мав упасти десь на південний схід від Великої кабіни. З повітря мені не спало це на думку. Але зараз, коли дивлюся на світлину… Може, лікар і має рацію.

— Ні, це, звичайно, не слід падіння метеорита, — рішуче сказав Веріадзе. — Завтра доведеться зробити посадку біля цього отвору. Сядемо, Іване?

— Треба було сьогодні сісти, — пробасив Лобов. — Я ж пропонував…

— Тоді не встигли б повернутися до темряви.

Лоу зітхнув. Це не сховалося від уваги Веріадзе.

— Пане Лоу, — відзначив грузин. — Будь ласка, не думайте, що ми відхиляємося від основного завдання пошуків ваших товаришів. Я майже певен, що ми натрапили на правильний слід.

— Але ж не міг Рассел на аеросанях, несучись назустріч урагану, віддалитися за три-чотири години на п’ятсот кілометрів від Великої кабіни.

— На аеросанях, звісно, ні…

Почувся далекий, швидко наростаючий гул. Затремтіли стіни салону. Гул перетворився на оглушливий гуркіт, від якого, здавалося, луснуть барабанні перетинки.

Бєлов підхопився з-за столу і стрибнув до виходу. У дверях він зіткнувся з одним із механіків. Той кричав щось, заклично махав руками. Не одягаючись, усі кинулися назовні.

Високо в темному небі, на тлі густого розсипу зірок, мчав величезний фіолетово-зелений болід, залишаючи за собою димний світний хвіст. Він летів з південного сходу на північний захід. Не відчуваючи пронизливого холоду, зимівники завмерли на місці. Всі погляди слідкували за дивовижним посланцем космосу. Гул поступово затихав удалині.



— Зараз він вибухне… зараз… — шепотів Лоу.

Але болід не вибухнув. Він перетворився на ледь помітну цятку і зник серед зірок.

— Далеко впаде, десь у океані, — із зітханням сказав Лоу.

— Що це було, Шото Рустамовичу? — запитав механік. — Ніколи не бачив нічого подібного.

— Далебі, людям удалося вперше побачити таке видовище, — задумливо сказав Веріадзе. — Ти мав рацію, Іване. Треба було сьогодні сідати біля тієї вирви. Ми запізнилися. Містере Лоу, я вважаю, що нічні чергування можна відмінити. Ваші «електричні мавпи» більше не з’являться.

— Пресвята Терезо Ліможська! — закричав Жиро — Ви гадаєте, що це був… — Лікар указав пальцем угору і почав хухати на закляклі руки.

— Атож, любий мосьє Жиро, — сказав Бєлов — Це відлетів назад той «болід», який ви чули два тижні тому. З ним, звісно, відлетіли й загадкові космічні гості. Як шкода, що не вдалося встановити з ними контакт. Утім, це, можливо, змогли зробити або зроблять ваші товариші?.. Одначе пора вниз. Інакше нам з вами доведеться оперувати відморожені пальці й вуха.


* * *

Літак летів на південний схід. Унизу по сніговій рівнині швидко ковзала його синювата тінь.

— Через кілька хвилин має бути вирва, — сказав Веріадзе. — Зараз перевіримо нашу гіпотезу… Вирву вже видно. Трохи правіше, Іване! О-о!..

У всіх вирвався вигук подиву.

На місці плоскої вирви з невеликим центральним отвором зяяла величезна циліндрична шахта завглибшки в декілька сотень метрів. Її крижані стіни прямовисно спадали вниз.

— Учора тут стояв їх корабель, — прошепотів Веріадзе. — Ніколи не пробачу собі цього.

— Сідатимемо? — хрипко запитав Лобов.

— Звісно.

Через декілька хвилин Веріадзе, Лобов і Лоу стояли на краю величезної шахти.

Вона залишилася єдиним слідом перебування космічного корабля. Жодних уламків, жодних залишків пального, ані часточки сміття не було видно навколо. Прозоро блакитнів чистий, шаруватий лід.

— Вони користуються якимсь цілком невідомим нам видом енергії, — задумливо сказав Веріадзе. — Їх корабель, занурюючись у лід, не розтопив його. Він просто прорізав лід, мов масло. Судячи з розмірів шахти, корабель був величезний. Ймовірно, він мав форму циліндра завдовжки метрів триста і діаметром більше сотні метрів. Якою технікою володіють ці істоти!

— Але навіщо їм знадобилося ховатися в лід? — здивовано запитав Лоу.

— Бєлов припускає, що ці істоти — жителі планети з надзвичайно суворим кліматом. Проміння нашого сонця для них згубне. Тому вони й з’являлися лише ночами під час ураганів. Можливо, умови антарктичної віхоли найближче нагадують нормальну обстановку на їх рідній планеті.

— Страшна обстановка, — зі здриганням відзначив Лоу.

— Все умовно, містере Лоу, — посміхнувся Веріадзе. — Життя на планетах виникало і формувалося в різних умовах. Ймовірно, для цих істот цілком нестерпною була б обстановка наших помірних широт, я вже не кажу про тропічні області.

— Можливо, ці самі істоти колись висідали й у високогірній частині Гімалаїв?

— Можливо…

— Проте перша зустріч їх з людьми в Антарктиді закінчилася трагічно для людей, — сказав Лоу. — Ми втратили трьох, а можливо, й чотирьох чоловік.

— Вони, вочевидь, теж утратили одного…

— І так вийшло, що в усьому цьому більше винні ми — люди, — продовжував Лоу, похнюпившись.

— У ваших словах є частка правди. Але це послужить усьому людству уроком на майбутнє. Ці істоти, мабуть, уже не один раз відвідували нашу планету. Вони можуть з’явитися знову. І, знаєте, я чомусь вірю, що ваші товариші Рассел і Латікайнен не загинули. Істоти, що оволоділи технікою космічних перельотів, не можуть бути згубниками життя. При своїй високій техніці вони можуть створити такі умови, в яких ваші друзі житимуть. А це ж означатиме встановлення зв’язків між жителями наших планет. Можливо, ми з вами ще станемо свідками того, як Рассел і Латікайнен повернуться на Землю. Повернуться, озброєні новими знаннями, які виявляться безцінними для людства. Відмінність у зовнішньому вигляді й умовах проживання живих істот на різних планетах не має бути перешкодою для контакту розуму…

— І, проте, навіть якщо ви маєте рацію, наші товариші викрадені ними.

— Викрадання можна вибачити, якщо вони керувалися високою метою встановити зв’язки між двома вогнищами розуму. Ви вбачали в них лише… дичину. У них не було іншого виходу… Я, наприклад, не відмовився б летіти з ними. Запевняю вас, дуже багато вчинили б так само…

Оглянули і сфотографували шахту, узяли проби снігу й льоду, і Лобов знову підняв літак у повітря. Про всяк випадок вирішили ще раз обстежити територію, прилеглу до місця стоянки космічного корабля. Літак літав тепер паралельними маршрутами над величезною сніжною рівниною, в центрі якої темнів отвір шахти, — на північ і на південь, і знову на північ.

Так десятки разів. Пасажири уважно дивилися вниз, але жоден слід не порушував нескінченного білого покриву.

— У них були якісь літальні апарати, — сказав Веріадзе. — Покидаючи корабель, вони відразу піднімалися в повітря. Мабуть, ми нічого не знайдемо.

І все-таки вони знайшли. На одному з паралельних маршрутів унизу з’явилося щось червоне. Лобов знизив літак. Пройшли над червоною плямою ще раз.

— Полотнище, — сказав Веріадзе. — Вимпел? Доведеться сідати…

Лобов посадив літак за кількадесят метрів від червоної плями. Дослідники бігом попрямували до неї. Це виявився довгий вимпел з еластичної, дуже міцної червоної тканини. Він був прикріплений до металевого держака, глибоко вбитого в лід. Від вітру, піднятого гвинтами літака, вимпел затріпотів у повітрі. У вітряну погоду цей вимпел можна було б розгледіти здалеку.

— Сигнал нам, — відзначив Веріадзе. — Подивимося…

Вимпел зняли з держака і обережно витягнули з льоду металевий стрижень. У нижній частині стрижня було прозоре потовщення. Всередині знаходився згорнутий аркуш паперу.

Веріадзе спробував розгвинтити стрижень, щоб дістатися до аркуша, але йому це не вдалося. Лобов міцно затиснув стрижень у руках, піднатужився. Широке обличчя льотчика почервоніло від зусилля. Стрижень тріснув і переламався.

Записка випала на сніг.

Веріадзе підняв її і простягнув Лоу.

— Це адресовано вам.

Лоу узяв записку.

— Почерк Рассела, — шепнув він блідими губами.

Веріадзе чекав, спокійно дивлячись на Лоу.

— «Д-друзі м-мої…», — почав читати метеоролог уривчастим голосом. — Ні, не можу… Читайте в-ви, пане Веріадзе.

— «Друзі мої! Менше ніж за годину двоє людей уперше покидають Землю. З полонених ми перетворилися на гостей. Перші зв’язки встановлені. Допомогла мова креслень і формул, а зараз ми з Тойво вже розуміємо чимало. На жаль, відліт відкласти не можна. Інакше космічний корабель наших господарів ніколи не досягне рідної планети. Ми летимо добровільно. Чи повернемося? Якщо й не повернемося, якщо ми не зможемо витримати суворих умов далекого Плутона, звідки прилетів цей корабель, наші записи через кілька десятиліть будуть доставлені на Землю. Сподіваюся, що вони допоможуть установленню творчого контакту двох далеких цивілізацій нашої Сонячної системи. Тоді не повторяться трагічні події останніх днів. Тойво писати ще не може. Руки його паралізовані, але з кожною годиною йому стає краще.

Учені, що очолюють експедицію плутонян, за допомогою спеціальних приладів уже вивчили на мені життєдіяльність людського організму і змогли оживити Тойво, якого вони, так само як і Генріха, необережно уразили своїм випромінюванням і вважали мертвим. Здогадуючись про смертоносну дію свого випромінювання на організм людей, вони тепер уживають спеціальних запобіжних засобів при спілкуванні з нами.

Вони мало схожі на людей. У будові їх організмів головну роль відіграють сполуки одного з радіоактивних ізотопів вуглецю. Вони позбавлені слуху, в розумінні людей майже позбавлені зору, спілкуються за допомогою радіовипромінювання, але шляхи розвитку мислення в них і в нас дуже схожі.

Щоправда, їх цивілізація стародавніша і далеко випередила нашу. Ми для них так само дивовижні й загадкові, як і вони для нас, але нас із ними об’єднує могутність розуму.

Наскільки я зрозумів того з них, хто лікує Тойво, Генріху необхідний тривалий сон, електризація хребта і сполуки радіоактивного фосфору. Ураження спричинене особливим видом дуже сповільнених електрично заряджених частинок. Цей вид енергії на Землі невідомий… До Антарктиди плутоняни прилетіли за ураном, якого на їх рідній планеті майже не залишилося. Вочевидь, під льодом нашого південного континенту приховані колосальні родовища радіоактивних елементів, можливо найбільші в Сонячній системі.

Я здогадався, що ви встановили контакт з російськими дослідниками і розшукуєте мене. Сьогодні увечері російський літак з’явився над стоянкою корабля плутонян. Ймовірно, він прилетить знову. Тому сподіваюся, що вимпел з листом, який буде вистрілений при старті, потрапить до ваших рук.

Прощавайте, друзі мої. Передайте привіт і подяку російським товаришам. Фреде, коли повернешся додому, розшукай мою матір і поясни їй усе. Ми не могли вчинити інакше…

Прощавайте, люди рідної планети! Прощавай, люба рідна Земле!

Джек Рассел і Тойво Латікайнен».

Веріадзе замовк.

Вони довго стояли з непокритими головами біля маючого вимпела.

Мовчали.

— Ясно, — пробасив нарешті Лобов. — Значить, полетіли… Молодці!.. Про мужність цих двох хлопців сьогодні ж мають дізнатися люди всієї нашої планети.




Переклад В. Геника

Перекладено за виданням: ШАЛИМОВ А. И. Тайна Гремящей расщелины: Научно-фантастические рассказы и повести. — Ленинград: Детгиз, 1962. — 288 с. — (Библиотека приключений и научной фантастики).



ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска и скачивания книг

Книжный Бот

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник