Дивний світ

ТАЄМНИЦЯ ГРІМКОЇ УЩЕЛИНИ Науково-фантастична повість

Телефон дзвонив тихо, але наполегливо.

Тумов відклав довгу нефритову ручку з золотим пером — подарунок монгольських друзів, похмуро покосився на поблискуючий нікелем апарат.

— Може, замовкне?

Телефон продовжував дзвонити.

Тумов із жалем пробіг очима останню фразу рукопису: «Можна стверджувати, що джерелом нейтронного випромінювання Землі є не її надра, а атмосфера, де вільні нейтрони[187], виникають під впливом космічного проміння. Отже…»

Телефон не вгавав.

Тумов поморщився, сердито забарабанив пальцями по столу. Навіть у неділю не хочуть дати спокою. Не дивно, що робота над докторською дисертацією посувається так поволі.

Різко відсунув списані аркуші:

— Так… Ігор Миколайович Тумов біля телефону… Звідки? З Міністерства закордонних справ?.. Гм…

Він відкинувся в кріслі, пригладив рудувате, сивіюче волосся.

— Так-так, слухаю; лише, зізнатися, не можу втямити, до чого тут я…

Голос у телефонній трубці дзюрчав монотонно, але виразно:

— Південно-західна Монголія… Заалтайська Гобі… Хребет Адж-Богдо… сорок п’ять градусів північної широти… дев’яносто п’ять градусів східної довготи…

Тумов притиснув трубку плечем, узяв з попільнички недокурену сигару, клацнув запальничкою, затягнувся. Крізь клуби блакитнуватого диму глянув у розчинене навстіж вікно.

Дощ припинився. Хмари звалювалися на північний схід, за Москву. Над мокрими дахами у променях низького вже сонця поблискували вікна висотних будівель.

Невидимий співрозмовник продовжував умовляти.

— Гаразд, — перебив Тумов, не випускаючи з рота сигари. — Все зрозумів. Це терміново?.. Трясця… Тоді пришліть машину. Хай під’їжджає до головного входу університету… Ага, ось що! Я спробую захопити з собою приятеля. Ми разом працювали в тих місцях… Геолог. Аркадій Михайлович Озеров. Він зараз або в Москві, або на Камчатці… Ні, на Камчатку за ним не поїду. Лише в Сокольники. Гаразд… Виходжу…

Тумов поклав слухавку, піднявся з-за столу, з жалем глянув на рукопис і притиснув списані аркуші важким прес-пап’є. Підійшовши до високої книжкової шафи, зняв зверху великий глобус, обережно переніс його на письмовий стіл. Між екватором і полюсом у Центральній Азії знайшов потрібну точку, задумливо пошкріб її товстим пальцем.

У пам’яті спливли спекотні хвилясті рівнини, червонувате сонце в безбарвному, мовби наскрізь запорошеному небі, чорні відполіровані вітрами гори. Здалося, що він чує одноманітний шум вітру над сухими руслами річок. Струмені гарячих піщинок обпалюють обвітрене обличчя…

Він зажмурився і труснув головою. Пустеля зникла. За вікном — дахи до самого обрію, яскрава зелень парків, сиза стрічка Москви-ріки.

Тумов зітхнув і почав крутити телефонний диск.

На другому кінці дроту відгукнувся жіночий голос.

— Аркадія? — вона зам’ялася. — Він удома, але підійти не може. А хто питає?

Тумов розсердився:

— Що значить не може? Він потрібен. Прошу передати йому слухавку.

— Він сидить у ванні, — пояснила співрозмовниця. — Це Ігор Миколайович?

— Я, — буркнув Тумов, невдоволений, що його впізнали. — Здрастуйте, Ірино Михайлівно!

— Це не Ірина. Лише ви могли не впізнати мене…

— Пробачте, я хотів сказати, Людмило Михайлівно, — збентежено пробурмотів Тумов.

«Добре ще, що в Аркадія лише дві сестри, а не чотири», — подумав він, обтираючи піт з чола.

— Що передати Аркадію? — помовчавши, запитали в телефоні.

— Постарайтеся передати йому слухавку, — пробурчав Тумов, косячись на годинник: — Це важливо і терміново… Нам треба їхати досить далеко…

— У вас усе терміново, — ображено сказала співрозмовниця. — Зачекайте трохи.

Почувся тріск, якісь шерехи, відтак грюкнули двері і в телефоні знову зазвучав голос Людмили.

— Дроту не вистачає до ванни; до наступного разу подовжимо. Аркадій через півгодини вийде…

— Хай вилазить негайно і вдягається, — скипів Тумов. — Через десять хвилин заїду за ним. Він має бути готовий, або заберу його з собою голим! Бувайте здорові.

Не чекаючи відповіді, він кинув слухавку, схопив піджак і кинувся з кімнати.

Довгий міністерський «ЗІЛ» пірнув у зелений коридор бульвару в Сокольниках і, скрипнувши гальмами, завмер біля під’їзду десятиповерхового будинку. Не встиг Тумов вибратися з машини, як скляні двері в під’їзді розчинилися. На вулицю вийшов невисокий худорлявий чоловік років тридцяти п’яти, в сірому костюмі і високих — до колін — коричневих черевиках з товстими шнурівками. Його вологе темне волосся було гладко зачесане назад, у зубах стирчала чорна вигнута люлька; на довгому, ледь горбатому носі міцно сиділи великі окуляри в роговій оправі. За плечима висів невеликий рюкзак, у руках був геологічний молоток з довгою рукояткою. Чоловік неквапом зробив крок до «ЗІЛу» і простягнув руку до дверцят машини.

— Куди зібрався, Аркадію? — підозріло запитав Тумов, допомагаючи приятелеві влаштуватися на задньому сидінні.

Озеров ледь ворухнув бровою.

— Здається, ти сказав Люді, що ми маємо негайно їхати кудись?

— Вочевидь, але… не буквально зараз. Можливо, вночі або завтра. Через кілька хвилин все з’ясується.

Озеров знизав плечима, немов бажаючи сказати, що це не міняє справи, і відкинувся на спинку сидіння.

— Можна їхати? — неголосно запитав шофер.

— Так, — кинув Тумов.

— Ні, — сказав Озеров.

Він вийняв з рота люльку і вказав нею на дівчину в яскравій сукні, яка бігла до машини, розмахуючи косинкою.

— Ось, — сказала дівчина, підбігаючи, — все, що встигла дістати. Візьміть…

Вона тицьнула Тумову нейлонову сітку, в якій лежали згортки, консервні бляшанки і пляшка, запечатана сургучем.

— Людмило Михайлівно, — заблагав Тумов, — згляньтеся! Ми ще… не того…

— Ви давно того, — перебила дівчина. — І, між іншим, це не вам, а Аркадієві. Тримайте і мовчіть. А якщо не відразу поїдете, приїжджайте увечері обоє… Ну, щасливо — ні пуху ні пера…

«ЗІЛ» ледь здригнувся і, набираючи швидкість, покотився до центру міста. Тумов, закусивши губи, дивився у дзеркало. Там виднілася Люда. Вона стояла нерухомо край тротуару, опустивши до самої землі барвисту косинку.

— Коли й куди ти збирався їхати цього літа? — запитав Тумов після того, як постать дівчини зникла за скрутом.

— Післязавтра в Петропавловськ-на-Камчатці.

— Так і думав…

— Сподіваюся, ти витягнув мене з ванни не для того, щоб повідомити це?

— Сподівайся, друзяко. Поки я сам знаю дуже мало…

— Приїхали, — оголосив шофер і загальмував машину біля мармурових сходів, що вели до високих дубових дверей.

Коли вони вийшли з міністерства, була глупа ніч. Вуличні ліхтарі не горіли. Місяць яскраво освітлював безлюдні вулиці. Перехожих не було видно. Звідкись здалеку долинали поодинокі гудки електровозів.

— Ходімо до мене, — сказав Тумов, — усе-таки ближче.

Він перекинув за плече рюкзак Озерова, розкурив сигару і попрямував у бік Красної площі. Озеров не відставав, хоча поряд з масивною постаттю Тумова здавався зовсім маленьким. Стискуючи в зубах погаслу люльку, йшов поряд з приятелем і помахував у такт кроків сіткою, набитою пакунками. Друзі мовчки перетнули Красну площу, піднялися на міст через Москву-ріку.

Тумов раптом зупинився.

— Їсти хочеш? — запитав він і покосився на сітку.

— А ти?

— Страшенно: я не вечеряв.

— За мостом є лавка на набережній, — відзначив Озеров і теж глянув на сітку, яку тримав у руці.

Вони зручно розташувалися на гранітній лаві, яка ще зберегла залишки денного тепла. Озеров розрізав на газеті булку, дістав з рюкзака виделку й ложку. Тумов спритно розкрив кишеньковим ножем дві консервні бляшанки, ударом широкої долоні вибив корок із пляшки з виноградним вином.

Вони черпали консерви з однієї бляшанки і по черзі запивали вином просто із шийки пляшки. А над ними в ясніючому небі яскраво сяяли рубінові зірки старовинних башт.

— Сніданок це чи вечеря? — запитав Тумов, відсовуючи порожню бляшанку і присуваючи другу.

— Це перша трапеза нашого далекого шляху, — сказав Озеров. — Зізнаюся, ніколи ще мені не випадало їсти холодні консерви зі свинини о другій годині ночі на набережній біля Кремля.

— Тут не Монголія. Розігріти нема на чому. Але обіцяю, що там, — Тумов указав на схід, — в найпустельнішій із пустель у нас завжди буде оберемок саксаулу[188], щоб розігріти консерви.

— А пам’ятаєш останню ніч біля підніжжя Адж-Богдо? — запитав Озеров.

— Пам’ятаю…

— І нашу розмову?

— Так.

— Ти й зараз вважаєш, що мав рацію?

— Звісно.

— А я гадаю, що ми з тобою тоді пропустили щось надзвичайно важливе.

— Чи не хочеш ти бува сказати, що загибель американського штучного супутника…

— Атож, Ігорю! Та загадкова радіоактивна аномалія, що проявилася десять років тому, яку ми не змогли відшукати, і вчорашня загибель над цим місцем штучного супутника якось пов’язані між собою.

— Зелена фантазія!

— Ні, не фантазія. Пригадай: пролітаючи над Адж-Богдо, літак Ісарова потрапив у зону такого радіоактивного випромінювання, що вийшли з ладу багато приладів, а екіпаж захворів променевою хворобою.

— Але ми з тобою, — перебив Тумов, — наступного року об’їздили Адж-Богдо і не знайшли жодних слідів радіоактивного випромінювання. Радіоактивна аномалія приснилася Ісарову під час довгого перельоту, а прилади перестали працювати через недогляд механіка.

— Ну, а променева хвороба? Сам Ісаров після перельоту кілька місяців пролежав у шпиталі.

— Я не дуже вірю в його променеву хворобу. Десять років тому її діагностика ще не була розроблена. У Ісарова ж могло бути якесь інше захворювання. Не забувай, — він воював і пережив блокаду Ленінграда[189].

— Що ж усе-таки трапилося вчора над Адж-Богдо? — задумливо сказав Озеров. — У ноті вказано, що розшифровка останніх показів приладів свідчить, ніби супутник потрапив у зону радіоактивного випромінювання і потім був знищений невідомим енергетичним розрядом.

— І наші «друзі» за океаном відразу вирішили, що ми випробували на супутнику нову, секретну зброю, — посміхнувся Тумов. — Дурниці все це, Аркадію! На американському супутнику сталася аварія приладів.

— Саме над Адж-Богдо?

— А чом би й ні. Аварія могла трапитися в будь-якому місці орбіти.

— Тоді навіщо ти погодився взяти участь у роботі змішаної комісії з розслідування?

— Ну, наприклад, для того, щоб знову побачити місця, де ми з тобою працювали в молодості.

— Не вірю. Для цього ти надто зайнятий. Скажи, — хіба тебе не дивує, що й наші геофізичні обсерваторії зареєстрували енергетичний розряд невідомого походження в районі Адж-Богдо? І саме тоді, коли на висоті двох тисяч кілометрів над цим місцем перестав існувати американський штучний супутник.

Тумов знизав плечима.

— Ти не маєш підстав не довіряти бюлетеням обсерваторій.

— Якщо хочеш знати, — примружився Тумов, — енергетичний розряд — єдине, що мене цікавить у цій історії. У мене з’явилися деякі думки. Ось чому я погодився брати участь у комісії і посватав у неї тебе. Але дозволь поки нічого не говорити. Це лише перші припущення.

— Згоден, посперечаємося на місці, — спокійно сказав Озеров, загортаючи в обривок газети порожні консервні бляшанки.

— Даруйте, товариші, — почувся чийсь голос. — Дивне місце для сніданку!

— Ви хочете сказати: для вечері, — озирнувся Тумов.

Міліціонер приклав руку до козирка.

— Це як вам завгодно. Зараз третя нуль-нуль. Уже світає. Дозвольте ваші документи…

— На жаль у нас із собою лише закордонні паспорти, — сказав Озеров, простягаючи червону книжечку.

— Які ми отримали всього годину тому, — додав Тумов, нишпорячи по кишенях, — тому, бачте, й довелося закусити тут…

— О, доцент Озеров, — сказав міліціонер, з цікавістю дивлячись на Аркадія. — Дуже приємно познайомитися. — Козирнувши, він повернув паспорт.

— Ви знаєте мене? — здивувався Озеров.

— Звичайно, тобто здалека, так би мовити, — пояснив міліціонер. — Чув ваші лекції по радіо і виступ по телебаченню щодо походження Землі. Цікаво було…

— Дякую, — вклонився Озеров.

— А мене ви, часом, не знаєте? — пробурчав Тумов. — А то я ось ніяк не можу знайти паспорт. Куди я його тицьнув?..

— Твій паспорт у задній кишені штанів, — відзначив Озеров.

— Не турбуйтеся, все гаразд, — поспішно сказав міліціонер, навіть не взявши до рук паспорт Тумова. — Ви вибачайте, служба. А паспорт краще кудись в інше місце поклали б. Усяко буває!.. Потім і вам неприємності й нам робота… Щасливої дороги, товариші!

«ТУ-114» летів на схід. Уже залишилися позаду лісисті горби Уралу; зблиснув на півдні блакитний Арал. Нерухомі гряди важких хмар закрили далекий виднокрай. Там були гори. Під крилом літака в запорошеному серпанку спекотного полудня пливли піски Бек-Пак-Дали[190].

Озеров відкинувся у кріслі, розкурив люльку, затягнувся. Поряд, похропував Тумов. Монотонно гуділи потужні мотори. Ледь вібрувала оббита темною тканиною стінка салону.

«Чи змінилося щось у тих місцях за минулі дев’ять років? — думав Озеров. — А втім, чому мінятися?» Там не було ані доріг, ані поселень. Безводна пустеля замкнула всі шляхи до далеких гір. Навіть арати[191] не заходили зі стадами на випалені сонцем плоскогір’я. Кілометрів за п’ятдесят південніше Адж-Богдо були руїни ламаїстського[192] монастиря. Дев’ять років тому там жив старий монгол-мисливець із хлопчиком. І більше нікого на сотні кілометрів навколо.

Американський представник у змішаній комісії, який прибуде завтра в Алма-Ата, ймовірно, розраховує побачити на шляху до Адж-Богдо автомагістралі зі зручними готелями, аеродроми й бетоновані майданчики ракетних установок. Його чекає гірке розчарування.

І все-таки що ж відбувається в Адж-Богдо?

Якщо події, розділені десятирічним проміжком, справді пов’язані між собою і коріння їх слід шукати в природних умовах Адж-Богдо, то найбільш підозрілим є молоде вулканічне плато на південному схилі. Там навіть збереглися залишки вулканів — значить, виверження відбувалися недавно, в четвертинний[193] чи пізньотретинний[194] час. Щоправда, жодних слідів сучасного вулканізму вони з Тумовим тоді не виявили. Лише гарячі джерела. Біля одного з таких джерел стояв їх табір. З маршрутів приходили змучені й злі. Ігор незабаром перестав вірити в загадкову аномалію Ісарова.

— Аномалія, схоплена з високо пролітаючого літака, — не голка, — сердито повторював він. — А ми її шукаємо, мов голку. Немає тут нічого — і крапка.

Звісно, згадка про голку була перебільшенням у звичній манері Ігоря. Хребет Адж-Богдо простягнувся на багато десятків кілометрів. Його скелясті верховини здіймалися на дві з гаком тисячі метрів над навколишніми пустельними плоскогір’ями. Мережа маршрутів не могла бути густою. У деякі долини вони взагалі не заглядали, другі виявилися недоступними. Та все ж у словах Ігоря була частка правди. Хребет вони дослідили достатньо, — щоб стверджувати, що великої радіоактивної аномалії в ньому немає.

Залишався ще Ісаров, якому не можна було не вірити. Його літак побував у зоні інтенсивного радіоактивного випромінювання. Сам Ісаров заплатив за це здоров’ям. У чому ж річ? Спрямована аномалія, пов’язана з якимсь кратером? Таких у природі поки невідомо. Але навіть і така аномалія має проявитися на більшій площі, і важко було б її не помітити.

Озеров у глибині душі завжди вважав, що загадка Адж-Богдо не розгадана. Було у всій цій старій історії щось, що примушувало його знову і знову подумки повертатися до неї, ворушити спогади, зіставляти спостереження й факти, шукати ключ до надійної теорії.

— Надійна теорія, — Озеров посміхнувся кутиками губ.

Раніше він був твердо упевнений, що з деякої кількості спостережень її вивести не важко.

А ось у випадку Адж-Богдо — нічого. Жодного задовільного пояснення. Жодної розумної думки. Фактів обмаль? Можливо. А може, щось інше?.. Якщо загибель штучного супутника над Адж-Богдо не проста випадковість, пов’язана з самою апаратурою супутника, то це ж повторення історії з літаком Ісарова. Лише тепер весь процес проявився значно енергійніше. Саме енергійніше… Що ж це — новий, ще не відомий науці тип вулканічного виверження — виверження променів, енергії? А чом би й ні? Існують же виверження грязі, попелу, пари, вулканічних бомб, лави… Чому з надр Землі не може вивергатися енергія у вигляді, наприклад, потоку якихось променів? Отже, виверження енергії… Воно не залишає видимих слідів; можливо, відбувається в дуже короткий відрізок часу. Якщо це так, то що за сила енергетичного спалаху! Супутник був знищений за дві тисячі кілометрів від поверхні Землі…

Озеров раптом ляснув себе по чолу.

Яка думка! Якщо за цими міркуваннями криється частка істини, що за блискуче підтвердження гіпотези, над якою він працює багато років. Ще в кандидатській дисертації він висловив припущення, що енергія земних надр — це ядерна енергія — енергія ядерного синтезу, в результаті якого з атомів легших елементів виникають елементи важчі. Ці ядерні перетворення речовини відбуваються в глибинах Землі. На поверхню Землі доносяться лише їх відгомони — вулканічна діяльність, горотворення та безліч інших, наразі незрозумілих явищ.

Він розвинув цю думку у ряді пізніших робіт. Спочатку її зустріли в багнети, лаяли і критикували з позиції класичної геології, потім про неї згадували з іронічними посмішками, відтак, з легкої руки одного з корифеїв, вона потрапила в підручники у розділ «Інші гіпотези», який зазвичай набирався петитом[195].

Озеров чудово розумів, у чому слабкість його гіпотези: вона була побудована на загальних міркуваннях, на чистій логіці. Довести свої припущення він не міг ані польовими дослідженнями, ані лабораторними дослідами. Його гіпотеза чудово пояснювала багато що, пояснювала краще, ніж гіпотези, що стали класичними. І класичні гіпотези були так само недоказові, як його ядерна. Проте до них звикли, їх повторювали як молитву, не особливо вдумуючись у сенс, а від нього вимагали доказів — доказів того, що у глибинах Землі проходять ядерні реакції синтезу важких елементів. Цих доказів досі у нього не було. Але, можливо, докази вдасться знайти в Адж-Богдо? Енергетичні розряди, що періодично вивергаються з глибин Землі, — що може бути кращим доказом ядерних реакцій, які йдуть у земних надрах!

Озеров почав трясти Тумова.

— А, вже сідаємо, — стрепенувся геофізик[196].

— Ще ні. Але послухай, що мені спало на думку. — Він коротко розповів про свої міркування.

— Зелена фантазія! — позіхнув Тумов. — Промениста енергія надходить на Землю лише з космічного простору. Ззовні… І навіщо розбудив? Тепер не засну… — Він скрушно похитав головою, заплющив очі й через хвилину знову почав похропувати.

Озеров якийсь час дивився у вікно, відтак сховав у кишеню згаслу люльку, дістав записник у шкіряній оправі і почав писати дрібним, кутастим, схожим на клинопис почерком.

Містер Алоїз Пігастер був високий і лисий. Сиві брови нервово тремтіли на сухому обличчі, коли він говорив і посміхався.

Посміхався він із кожного приводу. При цьому яскраво блищали золоті зуби, а очі залишалися настороженими й уважно свердлили співрозмовника.

Озеров і Тумов познайомилися з американцем на алма-атинському аеродромі, перед посадкою в літак, який мав доправити їх у монгольське місто Кобдо. Місцеві власті зробили все можливе, щоб комісія експертів могла швидше опинитися в районі робіт.

Містер Пігастер не встиг навіть оглянути Алма-Ату. Його пересадили з одного літака в другий, і ось вони вже летять над сніговими хребтами Джунгарського Алатау.

Почувши, що Тумов вільно розмовляє по-англійськи, Пігастер зраділо ляснув Ігоря по плечу, всівся з ним поряд і базікав усю дорогу.

Тумов незабаром дізнався, що американець уперше в Радянському Союзі, що він зовсім не знає російської мови, але об’їздив Індію, Тибет, Гімалаї й володіє мало не всіма мовами народів Центральної Азії. За фахом він геофізик, астроном і математик. Сам керує автомашиною і літаком, а в молодості захоплювався гіпнозом[197] та спіритизмом[198].

— Уряд Монголії добре робить, що дає можливість оглянути місце катастрофи, — заявив він. — Політики навіть у Азії з роками стають розумнішими і намагаються не роздмухувати конфліктів.

— Який конфлікт? — заперечив Ігор. — Невже ви гадаєте, що загибель вашого супутника — справа людських рук?

— А невже ви гадаєте інакше? — зблиснув зубами Пігастер.

— Певна річ. Або аварія приладів, або природне явище.

— Аварія приладів виключена. Всі прилади працювали блискуче, містере Тумов.

— Ну а, наприклад, зіткнення з метеоритом? — примружився Ігор.

— Виключено. Скажу вам по секрету: наш супутник був оснащений спеціальним запобіжним пристроєм, який перетворював зустрічні метеорити на пару.

— Це не секрет, — відзначив Ігор. — Але запобіжний пристрій міг відмовити…

— Неймовірно. І взагалі вірогідність зустрічі з метеоритом абсолютно нікчемна.

— Згоден. Проте вона існує. Ми з вами запустили вже не один десяток штучних супутників. І ось, нарешті, ця нікчемна вірогідність здійснилася.

— О, містере Тумов, наш останній супутник — це ціла літаюча лабораторія. Там усе було передбачено. У такому супутнику могли б летіти декілька людей… Прилади були розраховані на багаторічну роботу.

— Та все ж ваш супутник загинув через якусь непередбачену випадковість, — рішуче заявив Тумов.

— Випадковість — так, — сліпуче посміхнувся американець, — непередбачену — ні.

— Даруйте, не розумію.

— Або не хочете зрозуміти, любий містере Тумов… Можливо, що ніхто не мав наміру свідомо знищити нашу літаючу лабораторію. Це сталося випадково, наприклад при випробуванні якоїсь нової зброї. Як це у вас мовиться: цілився в корову, а поцілив у ворону.

— У нас мовлять не зовсім так, але це не має значення, — відзначив Тумов. — Мене цікавить інше: невже ви самі, містере Пігастер, вірите у висловлене вами припущення?

— Це офіційна точка зору державного департаменту. — Вперше слова Пігастера не супроводилися посмішкою. — Я американець, сер.

— Але ви й учений, якщо не помиляюся. Ви уявляєте, що означає «випадково поцілити» в супутник, що летить із космічною швидкістю на висоті двох тисяч кілометрів над поверхнею Землі. Яка зброя могла виконати таке завдання?

— Цього я не знаю, але хотів би дізнатися.

— Шляхом огляду місця, над яким трапилася катастрофа?

— А чом би й ні?

— Тому, що коли серйозно дотримуватися вашої офіційної точки зору, то «зброю», яка знищила супутник, можна шукати де завгодно, в будь-якій точці планети або… навіть за її межами, що набагато вірогідніше.

— Не зовсім так, містере Тумов, — знову зблиснув зубами Пігастер, — не зовсім так. Я вже мав задоволення пояснити вам, що наш супутник — це ціла літаюча лабораторія. Там були сотні приладів, які безперервно передавали покази по радіо. Аналіз останніх показів приладів свідчить, що супутник отримав удар по вертикалі знизу. Удар був викликаний не снарядом і не хвилею вибуху, а радше якимсь потужним випромінюванням, наприклад потоком нейтронів.

— Яка нісенітниця! — закричав Тумов — Потужний потік нейтронів, джерелом якого є Земля!

— Я сказав, наприклад, потоком нейтронів, — ласкаво посміхнувся Пігастер. — Це могли бути не нейтрони, а якісь інші частинки. Якщо вдасться знайти рештки супутника…

— Що вціліли після падіння з висоти двох тисяч кілометрів?

— Конструкція супутника передбачала й таку можливість. Окремі контейнери могли досягти поверхні Землі.

— Якби вдалося знайти хоч один болт із вашого супутника, це було б чудово, — задумливо сказав Тумов. — Тоді багато що прояснилося б. Боюся лише, що це нездійсненне завдання. Легше знайти голку, скинуту в джунглі з літака.

— Все ж таки спробуємо знайти, — знову заусміхався Пігастер. — І раптом знайдемо не голку, а щось більше! Це було б ще чудовіше.

— Ви маєте на увазі джерело нейтронного випромінювання? — втрутився в розмову Озеров.

Він поставив питання по-французьки, посоромившись продемонструвати перед американцем свою, як він сам уважав, дуже кепську англійську вимову.

Пігастер і Тумов обернулися до Озерова, що сидів позаду них. У очах американця зблиснула настороженість. У питанні йому видалася пастка. Втім, він швидко дав собі раду.

— Джерело навряд чи, — сказав він, також переходячи на французьку, — радше якісь сліди. Променева установка такої потужності — складна споруда. Сліди в пустелі мають залишитися. Якщо мені дозволять безперешкодно пересуватися по всьому району…

— Можете не сумніватися в цьому, — вставив Тумов.

— Тоді щось знайдемо, — з поклоном закінчив Пігастер.

— Здається, треба шукати не «сліди», а саме джерело випромінювання, — твердо сказав Озеров. — Я також схильний думати, що воно десь там існує.

Озеров зробив довгу паузу.

Американець здивовано підвів брови і, ледь примружившись, чекав.

— Але це природне джерело випромінювання, а не штучне, — підсумував Озеров.

— Ах ось що, — розчаровано посміхнувся Пігастер. — Цікаво, дуже цікаво… Три голови, три точки зору, — продовжував він по-англійськи, звертаючись до одного Тумова, і, помовчавши, запитав зовсім тихо: — Містер Озеров, випадково, не письменник?

— Що ви, він геолог, — трохи образився за приятеля Тумов. — Досить відомий геолог.

— Ах, цей Озеров, — знову здивувався Пігастер. — Автор ядерної гіпотези Землі? О-о!.. Росія висунула в комісію провідних учених. О-о, мені випала велика честь… О-о-о! — Він замовк і відтак додав, мовби про себе: — Цікаво, дуже, дуже цікаво… О’кей.

Літак уже йшов на посадку. На горбатих, покритих плямами зелені схилах виднілися безладно розкидані жовті й білі будиночки. Це було місто Кобдо — центр одного із західних аймаків[199] Монгольської Народної Республіки.

— Ви можете їхати негайно, панове, — ввічливо сказав за сніданком Зундуйн Очир — представник монгольського Міністерства закордонних справ.

Він зустрів експертів на аеродромі, провів їх у готель і тепер сидів разом з ними в маленькому заскленому павільйоні ресторану.

Парував гарячий плов, приправлений яблуками, аличею й тонко нарізаними скибочками моркви. Айран[200], монгольський сир і густий міцний чай доповнювали нескладне меню.

— Мені доручено супроводжувати вас до Тонхіла, — продовжував Очир. — Це за чотириста кілометрів звідси, біля підніжжя Алтаю. Там ви зустрінете нашого геолога Батсура з караваном машин, коней і верблюдів. Батсур — член комісії експертів. Він поїде з вами на Адж-Богдо. Ми хочемо спробувати провести машини через перевал Тамч-Даба в Монгольському Алтаї. Там проходив старий караванний шлях до Китаю, але ним давно перестали користуватися. Дорога покинута…

Озеров із сумнівом похитав головою.

— Навряд чи машини пройдуть через Тамч-Даба.

— Підрозділ саперів уже ремонтує дорогу на північному схилі Алтаю, — пояснив Очир. — Вони отримали наказ забезпечити спуск вашого каравану в Барун-Хурай — велику западину, розташовану між Монгольським Алтаєм та Джунгарською Гобі. Далі все залежатиме лише від вас. Машини доставлять експедицію до підніжжя північного схилу Адж-Богдо. Почнете працювати. Через декілька днів прибудуть коні й верблюди, тоді зможете дослідити центральну частину Адж-Богдо. Роботи розраховані на місяць. Якщо виявиться необхідним, термін може бути продовжений за бажанням одного з експертів.

Розмова велася по-російськи. Містер Пігастер неквапливо жував плов, запивав чаєм, байдуже поглядав у вікно. Там по вузькій мощеній вулиці караван нав’ючених верблюдів обережно пробирався повз легкові й вантажні машини, що стояли біля під’їздів.

Верблюди витягали довгі шиї й протяжно ревли; гортанно покрикували смагляві погоничі, зодягнені в яскраві халати і високі повстяні шапки. За плоскими жовтими дахами виднілися порослі лісом схили невисоких гір, а над ними яскраве синє небо.

— Прошу вибачення, панове, — звернувся по-англійськи до Тумова Пігастер. — Коли і як ми можемо рухатися далі? Ми мусимо поспішати. Дуже поспішати…

— Пропонують хоч зараз, — сказав Тумов. — Але мені здається, нам слід перепочити і виїхати завтра вранці.

— На чому ми полетимо? — примружився Пігастер.

— А ми не полетимо, — пояснив Тумов, наливаючи собі холодного айрану. — Ми поїдемо на вантажівках, потім на верблюдах, потім на конях і, на закінчення, підемо пішки.

— Ви, звісно, жартуєте.

— Навіть не думав…

— Тоді я протестую, панове, категорично протестую. Це перекреслює всі плани. Потрібні літаки, вертольоти, всюдиходи. Так, панове, якщо у вас їх немає, Америка може доставити все це через два-три дні.

— Я у відчаї, містере Пігастер, що вас так турбує спосіб пересування, — втрутився по-англійськи Очир. — Я у відчаї й від того, що ваші американські літаки й вертольоти, які, безперечно, дуже хороші, будуть тут у Гобі так само безпорадні, як і наші. Гостинність не дозволяє нам іти на ризик. Ми не можемо дозволити, щоб хоч одна волосина впала з голови когось із членів високої комісії.

Тумов ледь помітно підморгнув Озерову, поглядаючи на лисину Пігастера.

— Там, на далекому півдні, — продовжував Очир, — лежить пустеля, що оточує пустельні безлюдні гори. Там немає селищ, немає навіть стійбищ, немає складів пального, немає аеродромів. Постійні вітри й бурани надзвичайно утруднюють посадку літаків і роблять неможливим використання вертольотів.

— Літаки й вертольоти літають навіть в Антарктиці, — відзначив Пігастер.

— Літають і тут, коли немає іншого виходу, — спокійно сказав Очир. — Звісно, можна було б підшукати посадковий майданчик і обладнати його для прийому експедиції. Але на це знадобляться ще тижні. І навіть добравшись літаком до підніжжя Адж-Богдо, однаково доведеться чекати там прибуття коней. А на машинах комісія добереться за п’ять-шість днів. У наших краях машина й кінь надійніші від найновітніших літаків, панове.

— Вирішено, — голосно проголосив Тумов. — Їдемо на машинах. Голосую! Хто за?

Пігастер сліпуче посміхнувся.

— Бачу, що залишився в меншості. Свій протест сьогодні увечері вручу письмово.

Шостий день пробивався караван машин на південний схід, до підніжжя далекого Адж-Богдо. За допомогою саперів були пройдені круті уступи Тамч-Даба, хоча містер Пігастер на кожному привалі твердив, що перевалу вони не візьмуть і лише марно гають дорогоцінний час. Коли вервечка машин піднялася на перевал і мандрівники побачили червоно-оранжеве сонце, що випливало з-за запорошеної імли безкраїх пустель, Тумов сказав американцеві:

— Ну ось, усе гаразд. Залишилася менша половина.

— Треба ще спуститися, — сухо відзначив Пігастер, кутаючись у хутряну куртку. — Цікаво, яка тут висота, містере Тумов?

— Дрібниці. Всього дві тисячі сімсот п’ятдесят метрів над рівнем моря. Рівно на кілометр нижче, ніж гребінь Адж-Богдо.

Пігастер похитав головою, але нічого не сказав. Після від’їзду з Кобдо він посміхався все рідше.

До вечора машини спустилися з перевалу.

Попереду лежали жовті плато Барун-Хурая. Далеко на південному сході, за грядою невисоких горбовин, які ледве проступали на обрії, була Заалтайська Гобі. Смалький вітер гнув до самої землі пучки висохлої трави. Курні смерчі здіймалися високо в повітря на пустельних косогорах і зникали, мов примари. Низьке сонце тьмяне світило крізь запорошену завісу. Невидимий пісок колов обличчя і скрипів на зубах.

Із кабіни першої машини виліз молодий кругловидий монгол у ватянці й фетровому капелюсі з ремінцем біля підборіддя — геолог Батсур, доцент улан-баторського університету; пригинаючись на вітрі, підійшов до Озерова.

— Десь тут має бути стійбище аратів, — почав він, намагаючись перекричати свист вітру. — Станемо на нічліг біля них…

— Арати тут за перевалом, — здивувався Озеров, — відколи?

— Пробують освоювати пустелю, — посміхнувся Батсур. — Вже декілька років приходять зі стадами до підніжжя південного схилу хребта, але туди, — він указав на південь, — далеко не заходять. Туляться до гір. А там, у Гобі, подекуди є хороші пасовища. Бояться чогось. Не хочуть іти на південь… Це стійбище останнє; більше людей не зустрінемо.

Машини покотилися далі по сухому руслу потоку, що стікав напровесні з південного схилу хребта. Русло, складене дрібною галькою, нагадувало широкий путівець і подібно до путівця химерно звивалося серед невисоких червонуватих і чорних скель. Місцями в захищених від вітру закутках траплялися хирляві кущі гостролистого тамариску[201]. Рідкі мітелки ефедри[202] погойдувалися на схилах. Уже темніло, коли попереду біля підніжжя невисокого плато заблищали вогні багать.

Прибуття каравану машин викликало переполох у стійбищі аратів. Звідусіль — з повстяних юрт, від багать, з-за найближчих горбів до машин йшли і бігли чоловіки, жінки, діти у ватяних халатах і гостроверхих хутряних шапках; махали руками, перемовлялися на ходу, кричали, показували на машини і на вкриті снігом скелясті гребені недалеких гір.

Батсур заговорив з аратами. Галас ущух. Пастухи слухали уважно. Багато здивовано і навіть недовірливо похитували головами.

Коли Батсур замовк, наперед виступив високий сивобородий старий у червоному, розшитому сріблом халаті, зелених чоботях із загнутими догори довгими носаками і в повстяній шапці, облямованій лисячим хутром. Пронизливий погляд старого оббіг гостей, затримався на мить на обличчі Озерова. Торкнувшись коричневими руками бороди, старий заговорив високим гортанним голосом.

Батсур перекладав.

— У добірній крупі немає сміття, у старої людини немає брехливих слів. Арати вітають дорогих гостей, прибулих у Гобі з далеких країв. Арати схиляються перед великим мистецтвом сміливих наїзників, що провели залізних коней, — Батсур поплескав рукою по кузову найближчої машини, — через надхмарні височіні Великого перевалу. Двадцять зим тому арати подумали б, що залізні коні спустилися з неба, бо шляху для залізних коней через гори немає. Тепер арати думають інакше. Вони читають газети і слухають радіо. Вони знають, що людина все може. Вона може знайти воду в Гобі, може врятувати стада від зимових буранів, може провести залізних коней там, де раніше спішувалися найвідважніші вершники. Колись людина приборкає й злі сили громових духів, що мешкають на півдні. Простори Гобі перестануть лякати мирних пастухів. Арати вже багато чому навчилися від своїх старших друзів, що живуть на півночі й на заході. Вони вчитимуться й далі. Щасливий той, хто пізнає солодкість і плоди навчання. Арати горді тим, що серед майстерних наїзників, які вели залізних коней через Великий перевал, є й монголи. Залишайтеся у нас і відпочивайте, поки вам не наскучить наша гостинність. Віддаємо вам найкращі юрти, найм’якші повстини, найтепліші ковдри. Юнаки вибирають у стадах найтлустіших баранів. Товстий Цибік, якому відомі всі таємниці запахів смаженого м’яса, вже точить ножі. Залишайтеся і будьте так само щасливі, як щасливі арати, що вітають дорогих гостей.

Старий замовк, знову торкнувся бороди і, підійшовши до гостей, поволі й урочисто обняв кожного.

Коли черга дійшла до Озерова, старий поплескав його по плечу і ламаною російською мовою сказав:

— Ти був Гобі — старий Баточирин пам’ятає тебе. Ти був Юсун-Булак, там, — старий показав на північ. — Це було давно; багато зим минуло.

— Я не пам’ятаю тебе, батьку, — відказав Озеров, обіймаючи старого, — але я заздрю твоїй пам’яті — пам’яті степового орла. Я був у Юсун-Булаку, перед поїздкою в Гобі, дев’ять років тому.

— Хто був Гобі й знову повернувся, той знайде щастя, — сказав старий Баточирин. — Якщо прийшов без поганої думки, — додав він, обіймаючи Пігастера, що стояв поряд з Озеровим.

Арати знову загомоніли шумно й привітно, оточили гостей, обіймали, тиснули руки.

Довго не гасли цієї ночі вогнища в стійбищі пастухів. Вітер стих, уляглася курява. Нерухоме повітря було холодне й сухе. У чорному небі над пустелею яскраво іскрилися зірки. Приємним теплом тягнуло від багать, у яких, потріскуючи, горіли сухі гілки саксаулу й карагани[203].

Батсур, лежачи на повстині між Озеровим і Тумовим, упівголосу говорив.

— Наш американець причепився до старого Баточирина, мов колючка до кінської гриви. Більше години балакають. Про що б?

— Третій спосіб вивчення місцевості й обстановки, — посміхнувся Тумов, — розпитування місцевого населення.

— Добре він говорить по-монгольски? — запитав Озеров.

— Краще від мене, — засміявся Батсур. — Загалом зрозуміти можна.

— Цікавий тип, — стиха відзначив Озеров, поглядаючи у бік сусіднього багаття, де сивобородий Баточирин, нахиливши голову, уважно слухав усміхненого Пігастера.

— Розвідник! — процідив крізь зуби Тумов.

— Не лише, — заперечив Озеров, — він і вчений. Мені траплялися його праці з земних струмів та магнетизму. Ти теж маєш їх знати.

— Дурниці. Жодної путньої думки. Фантазія…

— У тебе — все фантазія, — спокійно відзначив Озеров. — А, між іншим, у найфантастичніших уявленнях є зерно істини. Ось, наприклад, сьогодні, вітаючи нас, Баточирин сказав про громових духів, що мешкають на півдні Гобі. Це, звісно, якась легенда. Але мені дуже хотілося б дізнатися про неї докладніше. Ти звернув увагу на ці слова?

— Ні, — сказав Тумов. — Поки він говорив, я намагався пригадати, куди поклав контрольні таблиці для вимірювальних приладів.

— Пригадав?

— Ні.

— А ти не міг залишити їх у Москві?

— Не думаю, — протягнув Тумов не дуже упевнено.

— Це скандал, якщо таблиць не виявиться, — похитав головою Озеров. — Треба завтра ж перевірити… А ви, Батсуре, знаєте легенду, про яку говорив Баточирин? — продовжував він, помовчавши.

— Не знаю, — труснув головою молодий монгол. — У Гобі багато легенд. Тут про кожну долину, про кожну скелю існують легенди. Завтра спитаю Баточирина.

Наступного ранку Озерова розбудили свист і завивання вітру. Юрта тремтіла від сильних поривів. У повітрі знову було повно тонкого піщаного пилу. Вибравшись зі спального мішка, Озеров побачив навколо страшний безлад. В’ючні валізи були розкриті, вміст розкиданий по підлозі. Серед купи одягу, книг, інструментів та різного похідного спорядження похмуро порпався Тумов.

— Таблиці? — запитав Озеров.

Тумов мовчки кивнув.

Повстяна завіса біля дверей піднялася, пропустивши Батсура.

— Вітер розгулявся, — оголосив він, знімаючи порохозахисні окуляри. — Доведеться чекати. Шляху не видно.

Поступово в юрті зібралися всі учасники експедиції. Останнім прийшов містер Пігастер зі своїм секретарем — блідим мовчазним молодиком.

Снідали мовчки. Квапливо ковтали плов, запивали кислим молоком. Першими піднялися і вийшли шофери, за ними радисти. Коли почали розходитися колектори[204], Озеров попросив їх упакувати валізи, розпатрані Тумовим.

— А що ви шукали, Аркадію Михайловичу? — запитав Жора, колектор Тумова, збираючи розкидане по повстяній підлозі майно.

— Ігор Миколайович шукав контрольні таблиці.

— Та ж вони не тут! — крикнув Жора. — Хтось їх засунув у ящик з ліками. Я ще думав, — навіщо вони там?

Тумов відкрив було рота, щоб прочитати Жорі нотацію, але, спіймавши глузливий погляд Озерова, махнув рукою і промовчав.

Пополудні вітер почав утихати. Вирішено було рухатися далі.

Навантажені машини вишикувалися в похідну колону.

— Розмовляли з Баточирином? — запитав Озеров у Батсура.

— Розмовляв. Сміється. Сказав: «Ідіть спокійно. Громові духи вас не чіпатимуть: заснули надовго».

— А легенду розповів?

— Не хотів. Казав: «Незрозумілі питання ставите. Вчора чужоземець, що розмовляє нашою мовою, питав про великі машини з військовими людьми. Звідки в Гобі великі машини? Ти тепер питаєш про стару легенду. Навіщо вам це?» Розсердився і не хотів зі мною говорити. Сказав: «Треба баранів подивитися» — і пішов.

Озеров задумливо посмоктував люльку.

— Заснули надовго, — повторив він. — Цікаво! Треба обов’язково дізнатися про цю легенду, Батсуре.

— Тепер не скаже, — засміявся молодий монгол. — У нас старі вперті.

Провести експедицію зібралося все стійбище. Арати галасливо бажали успіху, тиснули руки. Дівчата простягали від’їжджим піали[205] з айраном та кумисом[206].

Озеров озирався навсібіч, але старого Баточирина не бачив.

— Поїхав до стад, — сказав Батсур, помітивши питальний погляд геолога. — Доведеться цю легенду самим розгадувати…

Вже два тижні працювала експедиція на північних схилах Адж-Богдо. Коли прийшли коні та верблюди почалися маршрути у глибокі ущелини, що розтинали гірський масив. Машини колесили по передгір’ях. Піші групи штурмували чорні скелі.

Пігастер був невтомний. З ранку до ночі, у спеку і в бурани, носився він на маленькому газику по передгірних плато, виїжджав на круті схили, петляв серед скель. Двічі він заблукав і не повернувся на ніч у табір. Проте обидва рази на другий день ухитрився, одному йому відомим способом, знайти правильну дорогу.

Коли газик заїжджав у лабіринт скель, з яких, здавалося, не було виходу, Пігастер відстороняв шофера-монгола і сам брався за кермо. І щоразу щасливо виводив машину на більш-менш рівне місце.

Шофери прозвали його «літаючим шайтаном[207]», але слухалися беззаперечно. Якби Пігастер звелів з’їхати з прямовисного урвища, вони без вагань виконали б його розпорядження.

Свого помічника Пігастер рідко брав у ці поїздки. Частіше він відправляв його в піші маршрути углиб гір разом із Озеровим чи Тумовим.

Озеров методично, крок за кроком, складав геологічну карту Адж-Богдо. Проте тут, на північному схилі, його припущення не знаходили підтверджень. Гори були складені стародавніми пісковиками і сланцями. Не траплялося ніяких слідів молодого вулканізму, жодних значних аномалій. Батсур під час одного з маршрутів знайшов родовище свинцю, але багато сотень кілометрів, що відокремлювали Адж-Богдо від поселень і доріг, позбавляли цю знахідку практичного значення ще на довгі роки.

Експедиція вже тричі змінювала табір, поступово переміщаючись із північного заходу на південний схід. Незабаром мав відбутися перехід на південні схили масиву.

Пігастер на початку робіт обіцяв винагороду тому, хто знайде хоч якісь рештки контейнерів загиблого штучного супутника. Робітники, шофери й радисти виходили сотні квадратних кілометрів передгірних рівнин. Проте ані на схилах Адж-Богдо, ані на пустельних плато, що оточували масив, нічого не вдалося знайти.

В середині липня настала сильна спека. Безвітряні дні були особливо важкими. Розжарене повітря обпікало шкіру. Мотори відмовлялися працювати. Легені дихали насилу. Пройшовши всього кілька кілометрів, знесилені люди падали в тіні скель. Потрібна була чимала витримка, щоб змусити себе знову вийти під промені смалького сонця.

Зі всього складу експедиції, здавалося, лише Озеров не страждав від спеки.

У найспекотніші години дня він міг лазити по відкритих схилах, відбивав зразки, робив замальовки, довго нотував свої спостереження. Офіційно, з моменту виїзду із Тонхіла, експедицію очолював Тумов, його заступником уважався Батсур. Фактично всім командував Озеров. Тумов і Батсур нічого не робили без узгодження з ним; його поради приймалися без заперечень. Молодші наукові співробітники у всіх спірних випадках зверталися до Озерова; його думка вважалася остаточною і ніким не заперечувалася.

Роботи йшли повним ходом, незважаючи на денну спеку, спрагу і втому. Проте пошуки були безрезультатними. Ані наземних причин катастрофи, ані решток штучного супутника експедиція не знаходила.

Одного разу пізно увечері Тумов, Озеров і Пігастер що тільки-но повернулися з маршрутів, вечеряли в наметі Батсура.

Ніч була тиха, але холодна. Після денної спеки температура швидко спадала, удосвіта вона нерідко опускалася до нуля.

— Пора переходити на південний схил масиву, — сказав Тумов, простягаючи миску за другою порцією смаженого м’яса. — Яка твоя думка, Аркадію?

— Згоден, — помовчавши, відповів Озеров.

— А ви що думаєте, містере Пігастер?

— Я готовий.

— Значить, нічого, жодних слідів, — відзначив Тумов, поглядаючи спідлоба на своїх співрозмовників.

— Залишається ще південний схил, — посміхнувся Пігастер.

— А ваші припущення не похитнулися?

— Частково, — Пігастер забарабанив пальцями по пластмасовій плиті похідного столика. — Частково, містере Тумов. Утім, невідомо, що ми знайдемо на південному схилі.

— Край ще більш дикий, аніж тут. Тут побувало декілька дослідників, там були лише ми з Озеровим.

— Але там ближче до китайського кордону, — заперечив Пігастер. — Там можуть бути дороги; можемо зустріти людей. Зустріли ж ми пастухів на південному схилі Монгольського Алтаю.

— Марні сподівання!

— Дев’ять років тому там жив відлюдник-мисливець, — сказав Озеров. — Але це значно південніше, кілометрів за п’ятдесят від Адж-Богдо.

— О, треба обов’язково відвідати його, — пожвавився Пігастер.

— Якщо він ще живий, — процідив Тумов.

— З ним був хлопчик, — продовжував Озеров. — Вони жили в руїнах покинутого ламаїстського монастиря. Ченці пішли до Китаю, а цей мисливець, певно, залишився сторожем монастирських володінь.

— Чому пішли ченці? — зацікавився Пігастер, звертаючись до Батсура. — Ваш уряд вигнав їх?

— Наш уряд не переслідує ченців. А про існування монастиря на південь від Адж-Богдо ледве знали в Улан-Баторі. Цей монастир покинутий давно.

— Так, — підтвердив Озеров, — він був покинутий років за п’ятнадцять до нашого першого приїзду в ці місця. Старий мисливець розповідав, що ченці пішли після сильного землетрусу.

— Невже цей чоловік провів у повній самоті п’ятнадцять років? — із сумнівом запитав Пігастер.

— Ймовірно, він іноді йшов до людей, — сказав Озеров. — Інакше звідки у нього узявся б хлопчик, якому на вигляд було не більше восьми років.

— А може, там поблизу все-таки є стійбища? — знову посміхнувся Пігастер.

— Стійбищ там немає, — заперечив Батсур. — На південь від Адж-Богдо зараз тягнеться безводна пустеля. Кількадесят років тому вода там ще була. На старому караванному шляху до Китаю є висохлі джерела й колодязі. Але вся місцевість між Монгольським Алтаєм і Китайським Тянь-Шанем зазнає сильних підняттів. Ґрунтові води йдуть на глибину, джерела зникають. Ченці покинули монастир не тому, що злякалися землетрусу. Монастир вони могли відбудувати. Зникла вода, був покинутий старий караванний шлях, і люди перестали відвідувати монастир. Прибутків не стало. Ченці пішли…

— Можливо, — сказав Озеров, — проте землетрус, що зруйнував монастир, був дуже сильним. Споруди старовинні. Вони налічували не одну сотню років. Зруйновано майже все. Навіть приміщення, вирубані у скелях, постраждали. Відновити все це було б нелегко. Тут часом відбуваються сильні землетруси, що супроводжують зростання гірських хребтів. Плоскі плато на вершинах високих гір — свідки тієї недавньої епохи, коли тут були безкраї рівнини. Зараз залишки стародавніх рівнин підняті на три-чотири кілометри над рівнем моря. На очах людини відбувається перебудова земної кори. Стародавній континент — платформа — перетворюється на свою протилежність — гірську область. Якщо цей процес триватиме, він може завершитися грандіозними обваленнями. До Центральної Азії повернеться море, і лише верховини високих хребтів залишаться над водою, на кшталт островів сучасних океанів.

— Похмурі прогнози, — усміхнувся Пігастер. — На щастя, це, вочевидь, відбудеться не дуже скоро.

— Нашому поколінню можна не боятися, — кивнув Тумов.

— Пане Батсуре, — звернувся Пігастер до молодого монгола. — Ви, звісно, комуніст. Ви мрієте колись побудувати серед цих пустель і безлюдних гір царство боже, в якому всі будуть однаково багаті й однаково щасливі; таку собі благословенну країну, в якій у кожного пастуха буде пластмасова юрта, газова плита, електрична бритва і ще там щось. А ось пан Озеров каже, що мине деякий час, і сюди повернеться море. Значить, усе, що ви збираєтесь побудувати, рано чи пізно потоне. Чи варто витрачати сили й молодість для прийдешніх поколінь, які все одно приречені?

Вузькі очі молодого геолога ще більш звузилися.

— Ви примітивно уявляєте собі майбутнє, містере Пігастер, — сказав Батсур. — Комунізм — це не газова плита і не електрична бритва в юрті арата. Комунізм буде великою співдружністю розумних, вільних і щасливих людей. Усіх людей цілої планети, містере Пігастер… Мій батько казав: «Чекатимеш щастя з неба, вдень потрапиш до вовчої ями». Арати не чекатимуть щастя. Вони його побудують самі. І вони вже почали будувати. Ви знайшли тут ще не займану людиною пустелю і гадаєте, що далі електричної бритви в народів Гобі мрія не йде?.. А ми хочемо напоїти вологою ці піски, створити тут сади і плантації, заповнити водою русла висохлих річок, побудувати міста, курорти і станції відправки космічних кораблів… Ми хочемо, щоб монгольські юнаки й дівчата, нащадки нинішніх аратів, могли слухати лекції в міжнародних університетах усіх континентів Землі. Хочемо підпорядкувати собі могутню і поки що непокірну природу. А коли прийде час змін, про які говорив товариш Озеров, що ж, якщо людина комуністичної епохи не зможе їм запобігти, вона переселиться із загрожуваного району в інший: із Гобі — на захід Північної Америки, зі штату Нью-Йорк — до відвойованої у моря Атлантиди. Адже вона буде повноправним господарем усієї планети.

Тумов багатозначно кашлянув.

— Ви чудово розповіли, містере Батсур, — сліпучо посміхнувся Пігастер. — Це так велично і принадно, що… навіть мені хотілося б повірити вам. Але мені мимоволі спав на думку улюблений вислів містера Тумова. Дозвольте, як це ви кажете, містере Тумов? Ах так, — зелена фантазія… Власне — зелена фантазія! Зелена, як ті плантації, які ви хочете виростити. Тільки ви не ображайтеся на мене, любий містере Батсур. Що вдієш? У кожного своя слабкість. Я вірю в Господа Бога, ви — у сади й гаї, які пастухи виростять біля підніжжя Адж-Богдо, а містер Озеров — у природне джерело потужного нейтронного випромінювання, що знищило супутник. Не будемо лаяти один одного за свої слабкості.

— Батько вчив мене поважати слабкості ближніх, — уклонився Батсур. — Доріг тисяча, правда одна…

Перекидання табору на південний схил Адж-Богдо було вирішено здійснити двома маршрутами. Колона машин разом з караваном верблюдів і більшістю коней обігне масив з південного сходу. Піша група з декількома в’ючними кіньми спробує перевалити Адж-Богдо по ущелині, яку назвали Чорним міжгір’ям. Караван машин поведе Тумов. У пішій групі підуть: Озеров, Батсур, Жора і двоє робітників. В останню мить до пішої групи вирішив приєднатися і містер Пігастер.

Удосвіта, коли за чорними зубцями Адж-Богдо ледь почав рожевіти схід, а щербатий місяць ще яскраво світив у темному небі, маленький караван покинув табір.

У таборі вже ніхто не спав. Робітники знімали намети, вантажили спорядження на автомашини. Зі сходом сонця автоколона також мала виступити у тривалий і важкий маршрут навколо гір. Коли маленька група сміливців проходила повз машини, робітники переривали вантаження і мовчки проводжали поглядами темні постаті, що уперто крокували назустріч вітру. Ніхто не промовив ні слова, але всі знали, що шлях цієї шістки буде нелегким. Ще жодна людина не перевалювала через чорні скелі Адж-Богдо.

Тумов провів караван до воріт ущелини, мовчки потиснув усім руки.

— Вперед, — скомандував Озеров.

Батсур, Жора, Пігастер і двоє монголів-робітників, що вели на поводі нав’ючених низькорослих конячок, один за одним зникли в темній пащі ущелини.

Тумов поклав широку долоню на плече друга, ледь нахилився й уважно глянув з висоти свого величезного зросту в спокійне обличчя Озерова.

— Ну-ну, не турбуйся, старий, — тихо сказав Аркадій, — усе буде гаразд. Завтра увечері зустрінемося.

— Отож, біля східного підніжжя вулканічного плато, — захриплим голосом пробурмотів Тумов. — Обережніше вгорі… У разі чого краще поверніться. Радируй, і я відішлю назад одну з машин.

— Пройдемо, — сказав Озеров. — Ну, щасливо!

— В добрий час, Аркадію.

Тумов зачекав, поки маленька фігурка Озерова зникла за скрутом ущелини, і тихо побрів до табору. Схід розгорався все яскравіше. Над чорними горами і безкраїми жовтими плато вставало сонце.

У перший день караван Озерова пройшов близько 20 кілометрів по звивистому коридору Чорного міжгір’я. Поступово піднімалися все вище. Шлях у тіні високих скель виявився менш важким, аніж маршрути по розжарених плато передгір’їв. Часом назустріч каравану з верхів’їв ущелини починав дути досить сильний вітер. Його пориви відганяли спеку. Дихати ставало легше. Люди швидше дерлися по осипах і скелях, наполегливіше тягнули за собою коней.

Під час коротких привалів Батсур і Жора вимірювали приладом радіоактивність порід. Озеров квапливо записував спостереження в польовий щоденник.

Нарешті ущелина почала розширюватися, схили стали пологішими, з’явилися кущики хирлявої зелені. Караван вийшов у верхів’я долини. Попереду уступами громадилися чорно-коричневі скелі головного гребеня. Десь серед них завтра належало прокласти шлях у долини південного схилу. На заході з-за скель піднімався сліпучо-білий пік.

— Мунх-Цаст-Ула, — сказав Озеров. — Найвища вершина Адж-Богдо. Понад три тисячі сімсот метрів над рівнем моря.

— Мармур? — поцікавився містер Пігастер, дістаючи зі шкіряного футляра польовий бінокль.

— Ні, сніг.

— О’кей; значить, там є вода.

— Авжеж, — відповів Озеров, — але там немає перевалу.

— Ще питання, чи знайдемо його тут, — посміхнувся Пігастер, поглядаючи на чорний гребінь, що замикав верхів’я долини.

На нічліг стали біля підніжжя вододільного гребеня. Води не було. Коней стриножили і пустили скубти чахлу, пожовклу траву. На примусі закип’ятили чай і розігріли консерви.

Озеров нараз пригадав сніданок о третій годині ранку на набережній Москви-ріки. Ігор сказав тоді, що в Гобі завжди знайдеться оберемок саксаулу, щоб розігріти консерви. А ось тут, у цій пустельній долині, не було й оберемка саксаулу. Ані дерева, ані кущика, лише пучки сухої колючої трави на почорнілих від сонця й вітрів схилах.

«Як справи в Ігоря? Куди вони зуміли дістатися сьогодні?» — думав Озеров, розкладаючи спальний мішок на бурому кам’янистому ґрунті.

Поряд Жора крутив рукоятки радіостанції. У навушниках було чути шерехи й тріск. Радист Тумова не озивався.

— Ще їдуть; не стали на нічліг, — оголосив Жора, відкладаючи навушники.

Швидко темніло.

Вечеряли в напівтемряві. Обпікаючись, тягнули обвітреними губами гарячий чай.

Крижаний вітер задував із близького перевалу, примушував піднімати коміри ватяних курток, насувати глибше капелюхи й шапки. Тут, на висоті трьох тисяч метрів над рівнем моря, перехід від денної спеки до нічного холоду був надзвичайно різкий.

Вечеря добігала кінця, коли один з робітників — Жамбал — крикнув щось гучно й перелякано.

Батсур схопився.

— Де?

Жамбал, розгублено ворушачи губами, вказав під ноги на темний кам’янистий ґрунт.

Батсур увімкнув електричний ліхтар, почав уважно розглядати камені й суху траву.

— Що там? — запитав Озеров.

— Жамбал каже, що бачив каракурта.

— На такій висоті, — засумнівався Аркадій, — навряд чи.

— Треба перевірити. Загроза надто серйозна.

— Звісно.

Обшукали табір, перетрусили спальні мішки, сідла й рюкзаки, але нічого не знайшли.

— Привиділося йому, — відзначив Озеров, знову всідаючись на брезент.

— Ні, ні, — крутив головою Жамбал, — моя чесний слово каже. Моя каракурт бачив… Зле буде. Йти треба інший місце… Тут ночував не можна…

— Куди підемо? — заперечив Батсур. — Ніч, темно. Спатимемо на кошмах[208]. На повстину каракурт не полізе.

— Моя боїться, — твердив Жамбал. — Моя дуже боїться. Моя старий бабуся один каракурт кусав. Бабуся відразу помирав.

— Що трапилося? — поцікавився містер Пігастер.

— Є підозра, що в табір заліз отруйний павук: каракурт, або чорна вдова. Його укус вважається смертельним.

— О’кей, — усміхнувся Пігастер. — Справжня отрута. Сильно діє. Але не стійка. У консервованому вигляді довго не зберігається. Ці павуки є там, далеко, в пустелі. Тут їх немає, — продовжував він, переходячи на монгольську мову, — ні…

— Я бачив, — уперто повторив Жамбал, — тут… Іти треба…

Пігастер спохмурнів і посвітив навколо кишеньковим ліхтариком.

Батсур розстелив поряд з брезентом кошму з грубої повсті. Американець квапливо перебрався на неї й сів, підібгавши під себе ноги.

— Тут тепліше, — пояснив він і погасив ліхтар.

Батсур легенько підштовхнув Озерова ліктем.

— Одного разу павук зле пожартував з одним журналістом, — сказав Аркадій, попахкуючи люлькою. — Журналістові довелося ночувати в польовому стані. Це було в Туркменії на краю пустелі. Там водилися каракурти… Журналіст був не з боязких, але каракуртів боявся смертельно. Він вирішив не спати цілу ніч, проте перед світанком задрімав. Прокинувся від відчуття, що по руці хтось повзе. Він розплющив очі і побачив на своєму мізинці невеликого чорного павука. Хлопець мало не збожеволів від страху. Він лежав, боячись поворухнутися, ні живий ні мертвий і з завмираючим серцем чекав, коли павук сповзе з пальця. А павук усе сидів та сидів і не думав нікуди відповзати. У журналіста затерпла рука й заніміло тіло… Прокинувся його сусід, побачив чорного павука, теж перелякався і порадив швидким рухом струсити каракурта. Журналіст ворухнув рукою, але недостатньо різко. Павук звалився, але встиг укусити його в палець. Здійняли тривогу, і колгоспний коваль запропонував журналістові єдиний шлях до порятунку: негайно відрубати укушений палець. Бідоласі довелося погодитися. Операцію провів коваль. Журналіст не встиг навіть збагнути, що відбувається, як одним пальцем у нього поменшало. Побачивши кров, він знепритомнів. Коли його привели до тями, коваль стояв поряд і зі збентеженою міною пробував вибачатися. Журналіст почав було бурмотіти слова вдячності, але коваль, скрушно похитуючи головою, пояснив, що павука вже спіймали діти. Він виявився зовсім не каракуртом, а нешкідливим хрестовиком…

— Про що розповідав Аркадій Михайлович? — тихо запитав Жора у Батсура.

Батсур, сміючись, повторив по-російськи історію про хрестовика, прийнятого за каракурта.

— А ви знаєте, що ці павуки надзвичайно швидко розмножуються? — почувся з темряви нервовий голос Пігастера. — Кожна самка каракурта відкладає восени понад тисячу яєчок. Яєчка вона поміщає у сплетені з павутини кокони. Навесні молоді павуки вилазять з коконів, випускають довгі павутинні нитки, і на цих нитках весняні вітри розносять їх на великі відстані. А восени кожна молоденька самка знову залишає тисячоголове потомство. Каракурти могли б швидко завоювати пустелі, якби не птахи… Кепсько, якщо тут справді кубляться ці павуки, — виснував американець. — Поодинці вони зазвичай не зустрічаються.

— Присягаюся вусами головного лами[209], — сказав Батсур, — мені почало здаватися, ніби щось повзає по спині під ватянкою.

— Росіяни в такому разі кажуть, мороз пішов по шкірі, — невесело посміхнувся Пігастер.

— Батсуре, хутко розстебни і скинь ватянку, — наказав Озеров і освітив молодого монгола яскравим снопом світла кишенькового ліхтаря.

Сполотнілий Батсур пробіг пальцями по ґудзиках ватяної куртки і майже непомітним рухом плечей скинув її на брезент.

Жора і Жамбал голосно скрикнули.

На білій сорочці Батсура між лопатками сидів великий оксамитово-чорний павук.

— Не ворушитися, — прошепотів Озеров.

Легким рухом руки він змахнув павука на брезент і розчавив записником.

— Спасибі, друже, — просто сказав Батсур і погладив Аркадія по плечу.

— Гм, значить, робітник не помилився, — процідив крізь зуби містер Пігастер, розглядаючи розчавлену комаху. — Клята країна. — Голос американця здригнувся.

Знову ретельно оглянули майданчик табору і виявили ще одного каракурта, який швидко пробіг між камінням і зник у темряві.

Більше нікого не знайшли.

Порадившись, вирішили не змінювати місце табору.

— Щоб не ламати ніг у темряві, — сказав Озеров.

Жамбал, щось бурмочучи по-монгольски, оточив місце ночівлі кільцем із в’ючних мотузок.

— Каракурт такий мотузок не любить, — пояснив він Жорі. — Може, не прийде…

— А якщо перестрибне?

— Якщо перестрибне, тоді, може, прийде…

Цієї ночі містер Пігастер також не склепив очей.

Наступного ранку почали підйом на перевал. Про інцидент із каракуртами ніхто вже не згадував. Лише Жора під час одного з коротких привалів тихо сказав Батсурові:

— А наш містер сьогодні не посміхається. Напевно, йому скрізь ввижаються каракурти. Навіть не присів на жодному привалі.

— Ти, Жоро, сміливий хлопець, — похвалив Батсур. — Сьогодні вдень нічого не боїшся, еге ж?..

Жора почервонів, але змовчав.

Цей Батсур бачить людей наскрізь. Як він здогадався, що Жора вчора перелякався? А, щиро кажучи, перелякався Жора добряче. Хтозна, скільки таких каракуртів кублилося у верхів’ях ущелини, де стояв табір! Прокинешся, а чорний павук сидить на тобі. У Жори огидно тремтіли пальці, коли він налаштовував передавач. У шереху й трісках нічого не можна було розібрати.

Жора так і не зумів установити радіозв’язку з автоколоною. Ймовірно, в цьому були винні каракурти. Гірше, що не вдалося налагодити зв’язок і сьогодні вранці. У навушниках тріщало, мов під час сильної грози. Вочевидь, була якась несправність у приймачі, але яка, Жора не знав.

— Скажуть іще, що нічого не тямлю в радіо, — злякався Жора.

Він навіть спітнів під спокійним поглядом Озерова, який терпляче чекав установлення зв’язку, і збрехав, що автоколона не озивається.

— Може, місцеві перешкоди, — похмуро роздумував він, крокуючи біля Батсура. — Але звідки?

Батсур із посмішкою придивлявся до похмурої фізіономії Жори. Відтак ляснув його по плечу.

— Не засмучуйся, богатирю. І не сердься. Від гніву старієш, від сміху молодієш. Смійся, — все гаразд буде.

Опівдні маленький караван досяг перевалу. Це сталося якось несподівано. Люди уперто дерлися вгору з уступу на уступ. Насилу витягували обважнілі ноги з гарячих осипів, що з шелестінням повзли вниз крутосхилами. Тягнули і підштовхували присталих коней. Дивилися лише, куди поставити ногу при наступному кроці. Ніхто не дивився вгору.

І раптом гарячий вітер Джунгарської Гобі війнув у пітні обличчя, зірвав і поніс униз ширококрисий капелюх Озерова. Скелі розступилися. Підйом скінчився. Мандрівники стояли на вузькій сідловині, затиснутій серед високих урвищ. Коричневі скелі гігантськими приступками спадали далеко вниз до плоских улоговин і плато великої прикордонної пустелі. Жовті піски губилися у спекотному серпанку, а над ними, замикаючи південний обрій, висіла в повітрі хвиляста біла нитка — чи то хмари, чи то сніги далеких гір.

— Тянь-Шань, — сказав Озеров, — найсхідніші ланцюги Китайського Тянь-Шаню. Між ними і нами близько двохсот кілометрів безводних пісків і такирів[210] Джунгарії.

— А де китайський кордон? — кашлянувши, запитав містер Пігастер.

— Внизу в пустелі, кілометрів за сімдесят звідси.

— І ніхто його не стереже, — додав Батсур, — і нікого не цікавить, де він точно проходить. Там, — Батсур указав на південь, — живуть друзі. Але вони далеко. Їх поселення на другому боці пустелі, біля підніжжя Небесних гір. Наші народи розділяє не кордон, а велика пустеля.

— А що це за чорне плоскогір’я біля підніжжя Адж-Богдо, усе посічене тріщинами? — похмуро перебив Пігастер, двома руками притримуючи капелюх, який вітер так і рвав з голови.

— Оце й є вулканічне плато, відкрите дев’ять років тому, — пояснив Озеров. — Звідси видно його східний край. Плато дуже велике. Воно тягнеться далеко на північний захід. Це єдиний відомий на даний час центр молодого вулканізму в південно-західній Монголії. Десь над цим плато трапилася аварія вашого супутника.

— Проїхати туди на машині не можна? — поцікавився американець.

— Можна подекуди пройти пішки. Більшість міжгір’їв недоступна. Там став би в нагоді вертоліт, якби не страхітливі вітри, що постійно дмуть із Джунгарії.

Караван рушив униз, до східної околиці вулканічного плато.

Під час переходу через Адж-Богдо не вдалося зробити нових відкриттів. Прилади не зареєстрували жодних ознак аномалії. Насторожений погляд Озерова не помітив нічого, що давало б хоч щонайменшу підтримку його гіпотезі.

Залишалося вулканічне плато. Караван уже кілька годин пробирався уздовж його східного краю. Плоскогір’я круто обривалося в кам’янистій передгірній рівнині. Химерні карнизи нависали над головами мандрівників. Зубці й колони, вирубані вихорами в багатосотметровій товщі лав і вулканічних туфів, здавалися руїнами величезних замків, збудованих і зруйнованих велетнями. Глибокі ущелини сягали углиб плато. Вітер, уриваючись в них, завивав і гудів, немов у трубах небачених органів.

Батсур спробував заглибитися в одне з міжгір’їв, але виявилося, що воно недоступне. За першим-таки скрутом вузьке шпароподібне русло було перегороджене вертикальним урвищем заввишки в кількадесят метрів.

— Як і в більшості таких тріщин, — сказав Озеров. — А радіоактивність?

— Нормальна, — знизав плечима Батсур.

— Усе як дев’ять років тому…

— Де ви проникали углиб плато? — запитав Батсур.

— Південніше; там є одна ущелина, по якій можна піднятися вгору. Біля неї знаходиться гаряче джерело. Втім, далеко по вершині плато також не пройти. Вся поверхня посічена глибокими тріщинами.

— Від чого міг виникнути такий дивний рельєф? — дивувався Батсур.

— Можливо, лавове плато при підземних поштовхах розкололося на величезну кількість шматків, — припустив Озеров.

— Ніде не бачив нічого схожого.

— Зізнатися, я також, — кивнув головою Озеров.

— Немов хтось навмисно гамселив по цьому плато величезним молотом. Хотів розплющити, але лише розколов на шматки… Навесні по цих міжгір’ях стікає вода, — продовжував Батсур. — Дивіться, в руслі є обкатані водою гальки.

— Цікаво, що ці гальки складаються не з порід самого плато, — сказав Озеров. — Ймовірно, серед лав зустрічаються шари конгломератів. Ці конгломерати руйнуються, й гальки з них викришуються. Треба обов’язково взяти зразки.

Вже темніло, коли караван досяг південно-східного краю плато. Тут стіна урвищ круто повертала на північний захід і простягалася до фіолетових гребенів далеких гір.

— Дивовижно, — дивувався Батсур. — Ми пройшли уздовж усього східного краю і не зустріли ані наших машин, ані їх слідів. Я гадав, вони чекають нас тут.

— Так, дивно, — погодився Озеров. — Дивно також, що мовчить їх радіо.

— Аркадію Михайловичу, — відгукнувся Жора, винувато опустивши очі, — либонь, наше радіо не в порядку. Послухайте, що коїться в навушниках.

Озеров надів навушники, послухав, покрутив рукоятки налаштування і мовчки передав навушники Батсуру.

Вузькі очі монгола округлилися, щойно він надів навушники.

— Коли це почалося, Жоро? — запитав Озеров, кивнувши на приймач.

— Вчора увечері тріщало трохи, — пробурмотів хлопець.

— А сьогодні вранці?

— Сильніше, але не так, як зараз.

— Магнітна буря? — запитав Батсур, звільняючись від навушників.

Озеров із сумнівом похитав головою.

— Шкода, що в нас немає магнітометра[211], — відзначив Батсур.

— Перевіримо, як поводяться компаси…

Всі троє дістали гірські компаси і звільнили стрілки. Стрілки, поколивавшись, завмерли без руху.

— Ніякої магнітної бурі немає, — сказав Озеров, ховаючи компас у футляр.

Підійшов Пігастер. Він уже встиг злазити на найближче узвишшя і оглянути в бінокль околиці.

Почувши про несправність радіо, Пігастер узяв навушники і скептично посміхнувся.

— Мене дивує ваша наївність, панове, — сказав він. — Приймач у повному порядку. Просто десь зовсім близько, під самим нашим носом працює глушильна станція. Станція, яка глушить іноземні передачі.

Озеров і Батсур перезирнулися і не могли стримати посмішок. Жора, якому переклали слова Пігастера, неґречно фиркнув.

— В усякому разі, дуже схоже на роботу такої станції, — виправився Пігастер, посмикуючи сивими бровами.

Кілька разів, поки готували вечерю, Жора брався за передавач. Тріск у навушниках не стихав, але й не посилювався. Здавалося, десь зовсім поряд невидимі руки розривали нескінченні, туго натягнуті полотнища. В одноманітному дзвінкому тріску не було чутно жодної станції.

Озеров задумливо дивився на багаття, в якому горіли сухі гілки карагани. Таких перешкод у радіозв’язку не було дев’ять років тому. З чим можуть бути пов’язані ці дивні порушення в ефірі? І яку площу вони захопили?

Цієї ночі Озеров спав кепсько. Йому снилося, що він блукає в холодній непроникній імлі. Під ногами сипкий пісок, навколо вітер і густа пітьма. Навпомацки він наткнувся на якусь стіну. Вона холодна й шорстка, мов базальтові урвища плато. У ній є продуховини й шпари. Крізь них проникає далеке оранжеве світло й доноситься тріск розриваних тканин, нескінченний тріск, як у навушниках радіопередавача.

«Це сон», — подумав він і змусив себе прокинутися.

Була глупа ніч. Ледь спалахувало догораюче багаття. У чорному пронизливо холодному небі яскраво іскрилися зірки. Вітер стих, і глибока тиша простяглася над пустелею. Ось поряд застогнав уві сні Жора й знову стало тихо.

Не вилазячи з мішка, Озеров закурив люльку, лежав, прислухався.

Жамбал, згорбившись, нерухомо сидів біля вогнища, обхопивши руками вінчестер.

«Спить», — подумав Озеров.

Він вибрався з мішка, потягнувся, глянув угору і завмер.

Темно-лілова пляма розтікалася по чорному небу. Вона з’явилася на північному заході над плато, розширювалася тремкими хвилями, блідла, гасла. Ось уже на місці плями знову яскраво блищать потьмянілі було зірки.

«Здалося, — думав Озеров, протираючи очі. — Що це? Галюцинація, полярне сяйво?..»

Він стояв не ворушачись, не відриваючи погляду від тієї частини неба, де з’явилася і зникла багряно-лілова пляма. Не відчував пронизливого холоду. І ось знову почало червоніти небо в тому самому місці. Багряна пляма розливалася серед зір, мов відблиск далекої пожежі. Але це не могло бути відблиском. Світилося саме небо, і крізь червонувату вуаль продовжували мерехтіти зірки.

«Може, мені здається?» — промайнуло в голові Озерова.

Не відриваючи погляду від уже бліднучої плями, він почав трясти Жамбала. Монгол схопився, мов ужалений.

— Дивися туди, — шепнув Озеров, указуючи в темне небо.

Жамбал стрімко звів вінчестер.

— Ні, ні, не стріляй. Лише дивися. Бачиш щось?

Жамбал вирячив широко розплющені очі й розгублено роззирався.

— Бачиш щось на небі? — повторив Озеров, боячись відірвати погляд від майже зниклої плями.

— Зірка бачу… Багато з-зірка, — затинаючись, промовив Жамбал, з переляком поглядаючи то на небо, то на Озерова.

— Дивися ще! — наказав Озеров. — Зараз воно з’явиться знову.

Жамбал звів вінчестер.

— Ні. Лише дивися, — сказав Озеров, беручи в нього з рук зброю.

Вони довго стояли задерши голови, дивилися в чорне небо. Червонувата пляма більше не з’являлася.

— Ватянку вдягни, — прошепотів Жамбал, зиркнувши на Озерова. — Мороз…

Аркадій раптом відчув, що геть закляк. Квапливо засунув негнучкі руки в рукави ватянки, накинув кожух. Погляду він не міг відривати від тієї частини неба, де яскраво блищав у темряві великий хрест Лебедя. Часом йому здавалося, що небо знову починає червоніти, але Жамбал запевняв, що нічого не бачить. Багряна пляма більше не з’явилася.

«Та все ж це не була галюцинація, — думав Озеров. — Я переконаний, що бачив світіння неба над плато. А раптом це світіння і перешкоди в радіозв’язку викликані одним джерелом?»

Подумки лайнувши себе, що не подумав про це раніше, Озеров увімкнув радіо. Рівний, дзвінкий тріск долинув із навушників. У ефірі нічого не змінилося.

Схід уже рожевів. Озеров відчував, що заснути він тепер не в змозі. Необхідно було зібратися з думками.

Закинувши за плече вінчестер, він швидко пішов по кам’янистому плато у бік ясніючого виднокраю. Перші пориви вранішнього вітру прилетіли звідкись із безкраїх просторів Заалтайської Гобі, зашелестіли пучками сухої трави. Схил, яким піднімався Озеров, закінчився невеликим прискалком. Нижче тягнулися темні хвилі сплячих пісків.

Озеров сів на карниз шорсткого пісковику, курив, думав.

Треба за всяку ціну проникнути углиб плато, оглянути його ущелини. Він переживав дивне відчуття, немов стояв на порозі відкриття. Залишається зробити ще крок, підняти завісу — і все стане ясно.

«Спокійно, спокійно, — сказав він собі. — Не дай понестися уяві».

Яскравий промінь світла ковзнув серед темних пісків, відтак другий. Озеров схопився. Серце його стрімко забилося. Минуло декілька секунд, перш ніж він збагнув, що йдуть машини.

«Нерви здають», — промайнуло в голові.

Він почав сигналізувати світлом кишенькового ліхтаря. Фари машин світили все яскравіше. Незабаром почувся натужний гул моторів, що насилу прокладали колію по сипких пісках.

Нарешті перша машина доповзла до підніжжя прискалку й зупинилася.

Озеров квапливо спустився вниз.

— Чому сам серед пустелі? — було першим питанням Тумова, коли він вистрибнув з кабіни.

— Табір поряд Я пішов вам назустріч.

— А чому мовчали? — загорлав Тумов, так обіймаючи Аркадія, що в того затріщали кістки. — Я одну машину назад відіслав за вами до старого табору.

— Ваше радіо працювало? — швидко запитав Озеров, насилу вивільняючись з рук приятеля.

— А що йому зробиться.

— Увімкніть передавач. Негайно.

Радист вискочив із закритого брезентом кузова, поставив на пісок зелену скриньку, висунув антену, почав крутити рукоятки налаштування. Незабаром на його обличчі з’явився розгублений вираз.

— Ух, чорт! — пробурмотів він, поглядаючи то на Озерова, то на Тумова, — просто-таки барабанні трелі.

— Так, — сказав Озеров. — Значить, лише біля плато. Здається, ми натрапили на слід, Ігорю.

Табір поставили біля гарячого джерела. Вируюча бульбашками газу вода проточила у скелях коридор із глибокими казанами та ваннами. Стінки ванн були гладко відполіровані швидкими теплими струменями. Зеленкуватий пісок вистилав дно. Можна було довго лежати у зручних ваннах, під тінню зубчастих карнизів, потягуючи теплувату воду, що смаком нагадувала нарзан.

— Минуть роки, і тут виросте курорт; будуть великі будинки, електрика й кіоски з морозивом, — мрійно казав Батсур. — Обов’язково приїду сюди відпочивати.

— Наразі це єдине місце, заради якого варто було їхати в Гобі, — бурчав Тумов, неквапливо роздягаючись біля однієї з ванн.

Вже декілька днів експедиція обстежувала південну околицю вулканічного плато. Тумов, Озеров і Батсур лазили по глибоких міжгір’ях, піднімалися на плоскі вершини, їздили в лабіринті зяючих тріщин. Деякі тріщини були наполовину засипані крупними шматками чорних пористих базальтів, інші сягали на велику глибину, тягнулися на кілометри, перехрещувалися, галузилися, перетворювалися на глибокі каньйони й зяючими ущелинами відкривалися на краях плато. Одні легко можна було переступити, ширина інших вимірювалася багатьма десятками метрів.

Вдалося оглянути кілька найближчих вулканічних конусів. Вони також були посічені тріщинами. Жерла були засипані уламками. Жодних ознак виділення вулканічних газів, жодних слідів вулканічного тепла не вдалося зустріти на мертвому плоскогір’ї.

Здавалося, що вулканічна діяльність згасла тут давно, можливо багато тисячоліть тому. Геофізичні прилади не відзначили ніде підвищеної радіоактивності порід.

Єдине, що насторожувало дослідників, це нескінченний тріск у навушниках радіоприймачів. Він був чутний лише в безпосередній близькості до плато, майже зникав на відстані 20–25 кілометрів від нього і досягав максимуму біля краю базальтових урвищ. Далі у глибині плато його інтенсивність не зростала. Немов самі базальти були джерелом якихось радіохвиль, які, всупереч законам фізики, розповсюджувалися не на всі боки, а спрямованим потоком линули вгору. Втім, радисти стверджували, що тріск у навушниках з кожним днем слабшає. Справді, крізь нього вже стало чути радіопередачі Улан-Батора, Алма-Ати й Урумчі. Не з’являлося більше й нічне світіння неба над плато.

Через це світіння Тумов навіть трохи посварився з Озеровим. Вислухавши розповідь Аркадія, Тумов із властивою йому впевненістю оголосив, що плями — фантазія, що вони привиділися Озерову, і додав, що у всіх очі запалені від сонця й постійних вітрів. Розгорілася суперечка: Аркадій, не витримавши, назвав Ігоря короткозорим слоном, що не хоче бачити далі від свого хобота. Тумов образився. Добу вони не розмовляли один з одним, а відтак знову заговорили наче й не було нічого.

Озеров не спав ще дві ночі, намагаючись побачити нічне світіння. Воно не з’явилося, і Аркадій перестав про нього згадувати.

Лежачи в теплій воді, Тумов мрійно говорив Батсурові, голова якого стирчала з сусідньої ванни:

— Ще кілька деньків — і край. Час повертатися. Мерщій до Москви — і за роботу. Треба закінчувати дисертацію.

— Виходить, повертаємося ні з чим, — зітхнув Батсур.

— Як? — здивувався Тумов. — Ти відкрив родовище; Аркадій склав чудову геологічну карту, я приймав нарзанові ванни; містер Алоїз Пігастер переконався, що ракетних і променевих установок тут немає і що його супутник пішов під три чорти без нашої участі. Все прекрасно, мов Гобі здалеку.

— А чому загинув супутник?

— Від несправності одного з десяти тисяч приладів.

— А енергетичний розряд у районі Адж-Богдо?

— Простий землетрус. Вони тут не рідкість. Їх сліди видно на кожному кроці.

— Але при нас не було.

— І добре, — відзначив Тумов, поглядаючи на навислі карнизи.

— Проте багато що залишається загадковим; наприклад, цей тріск у навушниках.

— Над цим хай сушать голови радіотехніки.

— Ні, Ігорю Миколайовичу; здається, це справа геологів і геофізиків.

— Уже заразився від Аркадія, — посміхнувся Тумов. — Він теж хоче пояснити все, що трапляється на очі, забуваючи про межі своєї науки.

— У науки немає меж, — заперечив Батсур.

— Не лови на слові, друже, — махнув рукою Тумов. — Перечитай краще «Гамлета»[212]. Там Гораціо каже з цього приводу недурні слова принцові.

— Ви, певно, маєте на увазі слова принца, звернені до Гораціо: «Є ще чимало, друже мій Гораціо, що і не снилось нашим мудрецям»? Однак ми живемо на сімсот років пізніше…

Тумов засопів.

— Доконав, та не переконав, — пробурмотів він, вилазячи з ванни і закутуючись у волохате простирадло. — Щоб ти не подумав, ніби я остаточно обезглуздів у цій Гобі, — продовжував він, усідаючись на камені, — скажу тобі по секрету, що всі так звані загадки Адж-Богдо пояснюються дуже просто. Чорне базальтове плато поглинає величезна кількість променистої сонячної енергії. Воно стало своєрідним конденсатором такої енергії. Це складний і поки майже не вивчений процес.

Породи плато, вочевидь, не лише накопичують, вони якось перетворюють сонячну енергію, а під впливом зовнішніх чинників — наприклад, космічного випромінювання — можуть віддавати її назад у вигляді потоків частинок і хвилевих імпульсів. Можливо, що над плато існує суцільний потік віддачі енергії, що струмує в міжпланетний простір. У цьому потоці певну роль відіграють і радіохвилі, що уловлюються нашими приймачами і створюють поле перешкод поблизу плато. Не виключено навіть, що цей «потік віддачі», вплинувши на якісь прилади супутника, вивів їх з ладу і, зрештою, призвів до загибелі супутника. Це плато давно мертве як частина вулканічного апарату Землі, але воно живе як гігантський конденсатор енергії Сонця, що постійно заряджається і розряджається. Процеси, що відбуваються при цьому, треба вивчити в лабораторії, а потім уже прийти з готовими рецептами і приладами й перевірити тут.

Ви, геологи, дивитеся під ноги й намагаєтеся все пояснювати внутрішньою активністю Землі. Ви забуваєте, що поряд знаходиться Сонце — джерело всього живого й активного в нашій Сонячній системі. Земля — порошинка, що несе в собі частинку сонячного тепла. Навіть померши, ця порошинка збереже життя на своїй поверхні, поки Сонце буде струмити у простір потоки енергії.

— Геолог міг би багато що заперечити вам, — обережно відзначив Батсур.

— Тому я й перестав розмовляти на такі теми з Аркадієм, — сказав Тумов. — Навіщо марні суперечки! Ми стоїмо на діаметрально протилежних позиціях. Час і досліди покажуть, із ким істина…

Містер Пігастер щовечора твердив, що треба відвідати руїни ламаїстського монастиря, про який розповідав Озеров. Вирішено було поїхати відразу, як тільки геологи закінчать огляд південної частини плато.

Сам Пігастер, поколесивши на газику по пустелі уздовж околиці плато й заглянувши з Озеровим у декілька міжгір’їв, утратив будь-який інтерес до подальших маршрутів. Він не покидав табору, по декілька разів на день приймав мінеральні ванни, а коли спадала спека, диктував довгі листи і звіти своєму мовчазному помічникові. Озеров і Батсур щоранку йшли углиб плато, забираючи з собою всіх колекторів та радіометричні прилади. Поверталися вони зазвичай затемна. У відповідь на питальний погляд Тумова Озеров похмуро хитав головою.

Нарешті Тумов оголосив, що час закінчувати даремне топтання в лабіринті тріщин.

— Хотілося б дістатися до центру плато, — заперечив Озеров. — Там видно залишки ще одного вулканічного апарату. Здається, він більший від інших.

— Досить, — рішуче заявив Тумов. — Плато досліджене достатньо. Нічого не зміниться, якщо ви з ризиком для життя дістанетеся ще до кількох згаслих вулканів. Скажи відверто, Аркадію, багато нового знайшов ти тут у порівнянні з тим, що ми з тобою бачили дев’ять років тому?

— Структуру плато я уявляю тепер виразніше, — сказав Озеров. — А що стосується принципово нового… Далебі, про це зараз говорити не варто.

— Так от, давайте закінчувати роботу. Здається, всі члени комісії експертів тепер згодні, що американський штучний супутник загинув без участі людини, що при найретельніших пошуках виявити рештки супутника не вдалося, що саму загибель найпевніше слід пов’язувати з позаземними — космічними — причинами.

— Я скажу своє остаточне «так» з усіх трьох пунктів лише після поїздки до руїн монастиря, — посміхнувся Пігастер.

— От і чудово; їдьте туди завтра, а післязавтра підпишемо протокол, і квит.

— А я не згоден з останнім пунктом, — спокійно відзначив Озеров.

— Можеш у додатку до протоколу написати свою особливу думку, — роздратовано кинув Тумов. — Принципового значення це не має.

Озеров знизав плечима, але нічого не сказав.

Наступного ранку Озеров, Батсур та Пігастер на маленькому газику виїхали до руїн монастиря.

Машину вів Батсур. Озеров за картою вказував шлях. Їхали на південь уздовж сухого русла давно зниклої річки. Праворуч і ліворуч тягнулася пустеля. Гаряче повітря стовпом піднімалося від розжареної землі.

Урвища плато незабаром зникли за жовто-коричневими косогорами. Лише гребінь хребта з виблискуючим білим піком Мунх-Цаст-Ули залишився єдиним орієнтиром у безкрайому просторі рівнин, по якому неквапливо котився маленький газик.

Стародавнє русло давно загубилося в пісках, зник у синяві неба гребінь Адж-Богдо, а газик біг і біг уперед. Гаряче повітря било в обличчя, обпікало шкіру.

Зустріли стадо куланів — короткогривих диких ослів. Вони підпустили машину зовсім близько, а відтак неквапом зникли серед барханів.

— Край неляканих звірів, — відзначив Озеров.

— Судячи з поведінки стада, ці кулани не бачили ані машини, ані людини, — відгукнувся Батсур.

Озеров мигцем озирнувся на Пігастера, і йому здалося, що американець з цікавістю прислухається до розмови.

Опівдні газик в’їхав у широку кам’янисту ущелину, прорізану в невисокому плато. На дні ущелини в тіні крутих червонуватих урвищ з’явилася зелень, що приємно пестила погляд після суворої одноманітності каменю й пісків. Серед колючих заростей гостролистів виднілися чагарники деревоподібної карагани, відомої на півночі під назвою жовтої акації, темно-зелені крони приземкуватого ільму[213].

— Скоро монастир, — сказав Озеров.

За скрутом ущелини кам’яний обвал перегородив дорогу. Величезні жовті й червонуваті брили були безладно нагромаджені одна на одну.

Батсур зупинив газик. Мандрівники вилізли, піднялися на нагромадження брил і побачили монастир. Він лежав у розширенні ущелини. Залишки масивних стін, складених із жовтого тесаного каменю, оперізували руїни великих прямокутних споруд. Широкі кам’яні сходи піднімалися до розвалених порталів. Декілька старих платанів та горіхів росли навколо зруйнованих будівель. У стінах ущелини над широкими кронами дерев чорніли входи в численні келії, вирубані у скелях.

Батсур голосно крикнув. Багатоголоса луна повторила вигук, і знову запанувала глибока тиша.

— Нікого, — сказав Озеров.

— Спустімося й огляньмо руїни, — квапив Пігастер.

— Обережніше, — попередив Батсур. — Коли люди відходять, на їх місце приходять змії.

Мандрівники довго бродили по руїнах. Пігастер фотографував залишки ліпних карнизів і звалені колони. Батсур прислухався, насторожено поглядав навсібіч.

— Ніколи не знаєш, кого стрінеш у такому місці, — тихо сказав він Озерову.

Відтак оглянули доступні келії. Вони були порожні, а в одній улаштував собі гніздо величезний орел-стерв’ятник. Гостей він зустрів лютим шипінням, загрозливо розкривав дзьоб, вигинав голу шию і, вочевидь, не збирався поступитися своїм місцем без бою.

— Людей тут давно вже не було, — відзначив Озеров, коли всі троє спустилися на широкий двір, вимощений кам’яними плитами.

— А де жив старий? — запитав Пігастер.

— Не знаю. Ми розмовляли з ним на цьому дворі. У свій прихисток він нас не запросив.

— Понишпорімо ще, — запропонував американець.

Тепер вирішили розійтися й оглядати руїни порізно. Озеров поліз на вершину плато. Пігастер заглибився в руїни найбільшої будівлі. Батсур зазирнув у зруйновану башту, пройшовся уздовж стін, відтак сів у саду біля джерела.

«Багатий був монастир, — думав він. — Кордон близько. Приходили богомольці з Китаю… Джерело, либонь, вважалося цілющим. Місце затишне. Озеров має рацію: вмирання караванного шляху пошкодило монастиреві, але навряд чи воно могло зупинити прочан. Що ж змусило ченців піти звідси? Землетруси? — Батсур обвів очима руїни. — А може, й це не головне? Треба дізнатися в Улан-Баторі. Дивно також, чому ченці не користувалися джерелом біля вулканічного плато. Вони не могли не знати про нього…»

Пронизливий крик змусив Батсура схопитися на ноги. Це був голос Пігастера. Батсур одним стрибком перемахнув невисоку огорожу, вихопив з кишені пістолет і кинувся в лабіринт руїн. Крик повторився. Тепер він був хрипкий і напівзадушений.

Батсур закусивши губи мчав уперед. Він обігнув одну стіну, перестрибнув через другу, злетів по крихких сходинках, зі всього маху вдарився об виступ якогось карнизу, зіскочив, а вірніше звалився з високої кам’яної тераси, продерся крізь хащі колючого чагарнику і завмер.

Посеред невеликого внутрішнього дворика на кам’яних плитах качалися сплетені в один клубок Пігастер та великий буро-коричневий звір. Батсур устиг роздивитися, що американець обхопив обома руками горло звіра і силкується відштовхнути його вискалену пащу від свого залитого кров’ю обличчя. Роздумувати не було коли, стріляти — не можна.

Батсур стрибнув уперед, спіймав рукою коричневий загривок звіра, одним ривком відірвав його від Пігастера і відкинув у кут двору. Приголомшений барс припав на мить до кам’яних плит і величезним стрибком кинувся на Батсура.

Куля зустріла його в повітрі. Барс перекинувся й важко вдарився об кам’яну підлогу біля самих ніг молодого монгола.

— Стріляйте ще, — благав Пігастер.

— Не треба, — сказав Батсур, ховаючи пістолет і нахиляючись до американця. — Він абсолютно мертвий. А що з вами?

— Здається, я весь розірваний на шматки, — зі стогоном прошепотів містер Пігастер, косячись на лежачого поряд барса.

Огляд пораненого показав, що розірвані в основному куртка й штани. Сам містер Пігастер відбувся декількома неглибокими подряпинами на грудях і на голові. Батсур усадовив американця біля стіни, швидко перев’язав подряпини носовичками й шматками сорочки.

Стояти містер Пігастер не міг. Ноги під ним підкошувалися, а голова без сил падала на груди. Все його тіло тремтіло, мов у сильній лихоманці.

Не довго думаючи, Батсур звалив американця на плечі й поніс до машини.

«Куди подівся Озеров? — думав Батсур, пихтячи під вагою американця. — Невже він не чув криків і пострілу?»

Дотягнувши містера Пігастера до машини, Батсур посадив його на заднє сидіння й загнав газик у тінь урвища. Відтак, не звертаючи уваги на протести американця, влив йому в рот для бадьорості неабияку порцію коньяку й пішов у руїни шукати Озерова.

Підбиті металевими шипами черевики Батсура голосно стукали по кам’яних плитах; кроки лунко віддавалися у вузьких напівтемних коридорах. Батсур голосно кликав Озерова. Ніхто не озивався.

«Невже і з ним щось трапилося в цьому клятому місці? — зі страхом думав монгол. — Не можна було нам розділятися…»

Якийсь дивний, човгаючий звук долинув із глибини руїн. Батсур насторожився. Це схоже на повільні кроки босих ніг. Хтось ішов назустріч по лабіринту руїн. Це не міг бути Озеров, у якого, так само як і в Батсура, черевики були підковані шипами. Тоді хто ж?

Незважаючи на спеку, Батсур відчув легкий озноб. Намацавши в кишені рукоятку пістолета, монгол причаївся за рогом. Кроки поволі наближалися.

Піднявшись на край плато, Озеров і там побачив руїни. Залишки якихось будов, складених з тесаного каменю, були розкидані на великій площі. Тут не було оборонних стін; круті схили плато служили надійним захистом від непрошених гостей.

Місцями чорніли напівзасипані входи в підземні сховки.

«Ціле покинуте місто», — думав Аркадій, бродячи серед руїн.

Він пройшов до північного краю плато. Воно обривалося крутим прискалком заввишки кілька десятків метрів. Внизу простягалася пустеля. Тонкою ниточкою тягнувся через піски й такири слід, залишений колесами газика. Єдиний слід на безкраїх піщаних рівнинах. Слід ішов на північ — туди, де в спекотному серпанку полудня ледь білів гострий пік Мунх-Цаст-Ули.

Розглядаючи урвища плато, Озеров помітив у них декілька вузьких довгих шпар, явно вирубаних рукою людини. Вони нагадували бійниці і, вочевидь, сполучалися з якимись підземними приміщеннями всередині плато. Проникнути в них з боку урвища було неможливо. Та й самі шпари були надто вузькі, щоб крізь них могла пробратися людина.

Озеров повернувся до руїн і почав оглядати напівзасипані входи в підземелля. Один зі входів був засипаний менше від інших, і Аркадію навіть здалося, що хтось розчищав його не дуже давно. Крупні уламки лежали уздовж стін, піску було мало.

Озеров засвітив електричний ліхтар і без вагань зробив крок у підземелля. Ледь відчутний протяг війнув у обличчя. Певно, підземелля мало другий вхід, а можливо, сполучалося з бійницями в урвищах плато. Освітлюючи дорогу сильним променем світла, Аркадій упевнено пробирався вперед. Вирубаний у скелі коридор був настільки високий, що можна було йти не згинаючись. Озеров минув декілька розгалужень; орієнтувався на вітер, подих якого ставав усе виразнішим. Судячи зі стрілки компаса, підземний коридор вів на північ.

Нарешті попереду замріло слабке світло. Озеров вийшов у широку дугоподібну галерею.

У північній стіні галереї знаходилися бійниці, які він помітив з плато. Яскраві смуги денного світла проникали крізь них у підземелля. Проте це не були оборонні бійниці. Прорубані у скелі майже п’ятиметрової товщини, вони мали завширшки не більше двадцяти сантиметрів. Вертикальні стінки їх були гладко відполіровані. І, найголовніше, в ці «бійниці» не було видно підніжжя урвищ і пустелі, а лише небо.

Виходив якийсь ребус… Ціною неймовірних зусиль люди прорубали шпари, відполірували їх краї. А в ці шпари не видно нічого, крім синього неба, що розкинулося над пустелею.

Та все ж дивні отвори служили для спостереження. Навпроти кожного в стіні коридору була вирубана кам’яна лава.

«Стародавня обсерваторія? — промайнуло в голові Аркадія. — Навряд чи! Шпари дозволяли вести спостереження не вище десяти-дванадцяти градусів над обрієм. Видимість світил на такій висоті за відсутності приладів абсолютно недостатня».

Шпар було п’ять. Заглянувши по черзі в кожну, Озеров виявив, що вони не зовсім паралельні одна одній. Крізь східну шпару виднівся увінчаний снігами конус Мунх-Цаст-Ули, в решта дивилося лише небо.

Присідаючи по черзі на кам’яні лави, розташовані навпроти шпар, Аркадій помітив ряди грубих карбів, зроблених у стіні на рівні голови спостерігача. Найбільше карбів було біля середньої лави. Аркадій налічив тут понад триста карбів, розміщених у декілька рядів. Вони, без сумніву, були зроблені в різний час. Верхні карби виглядали дуже старими і майже стерлися. Ніжні здавалися свіжими. Кожен п’ятий карб прикрашав грубий кружечок.

«Ребус, — подумки повторив Озеров. — Цікаво було б його розгадати».

Накидавши в записнику розташування підземель і бійниць та характер карбів, Аркадій заглибився в темний коридор і без зусиль вибрався на вершину плато.

Перш ніж спуститися до руїн, він вирішив глянути на машину і підійшов до південного краю плато. Машини біля завалу не було. Озеров здивовано роззирнувся навсібіч. Газик стояв тепер у тіні урвищ південного борту ущелини, а біля нього бродила довга постать, з ніг до голови закутана в біле покривало. Декілька митей Аркадій насторожено придивлявся. Біла постать продовжувала кружляти навколо нерухомої машини.

— Дуже дивно, — пробурмотів геолог. — Хто б це міг бути?

Діставшись до вирубаних у урвищах сходів, він почав швидко спускатися.

Двір монастиря був порожній. Озеров зупинився в нерішучості.

«Бігти до машини чи розшукати товаришів?»

Раптом за стіною саду почулися голоси. Один голос належав Батсурові, другий — горловий і тремтячий — був незнайомим. Говорили, а вірніше кричали, по-монгольски.

Озеров видряпався по уламках каменів на верхівку стіни і заглянув у сад.

Батсур, люто зблискуючи очима, наступав на якусь дивну, закутану в лахміття істоту. Істота перелякано задкувала і щось бурмотіла, чи то виправдовуючись, чи то погрожуючи.

Озеров зістрибнув зі стіни і окликнув Батсура.

Молодий монгол озирнувся і радісно скрикнув. Він хотів було кинутися назустріч Озерову, але, помітивши, що істота в лахмітті збирається накивати п’ятами, спіймав її за одну з ганчірок і потягнув за собою.

Коли Батсур підвів до Озерова свого бранця, Аркадій побачив маленького, худого, мов скелет, старого. Обривки халата ледве прикривали його обтягнуті шкірою ребра. Ноги були босі й покриті струпами. Клапті сивого волосся стирчали на голому черепі. Зморшкувате обличчя було спотворене злістю і страхом.

— Розумієш, шукав тебе і натрапив на цього гнома, — схвильовано заговорив Батсур. — Гадав, він щось зробив з тобою.

— Він? — здивувався Озеров, уважно роздивляючись старого. — Зачекай, зачекай. Відпусти його. Невже це старий монастирський сторож? Старий, ти впізнаєш мене?

— Він говорить лише по-монгольски, — перебив Батсур.

— Колись він говорив і по-російськи. Подивися на мене уважно, старий. Я був тут дев’ять років тому.

— Я не знаю вас, кляті шайтани, — хрипко пробурмотів по-російськи старий. — Громові духи безжально покарали мене за мою невіру. Дайте мені померти спокійно.

— Це старий сторож, — сказав Озеров. — Я упізнав його. Але, боже, що з ним трапилося!

— Він з’їхав з глузду від самоти й старості, — відзначив Батсур.

— Ні-ні. Ти зрозумів, що він сказав про громових духів? Старий, дев’ять років тому з тобою жив хлопчик. Де він?

У каламутних очах старого зблиснули сльози.

— Все, все відняли громові духи. Вони вбили його. Будьте прокляті ті, що залишили мене тут! Будьте прокляті й ви, що не даєте мені померти спокійно!

— Вочевидь, він збожеволів, — похитав головою Озеров. — Але його маячня, без сумніву, пов’язана з тією трагедією, яка тут розігралася.

— А може, він чув якусь легенду і в хворому мозку вона переплелася з дійсними подіями, — припустив Батсур.

— Хоч би що там було, не можна залишати його тут.

— Звісно. Заберемо насильно. Постережи його, а я спущуся в підземелля, де він жив. Я бачив, звідки він виліз. Може, треба захопити щось із його речей.

— Будь обережніший, — попередив Озеров.

— Ти — також, — відгукнувся Батсур. — У руїнах оселилися барси. Один хотів скуштувати нашого американця.

— Що з ним?

— З барсом? Лежить за сто метрів звідси. Чекає, щоб зняли шкуру.

— А Пігастер?

— Трохи подряпаний. Сидить у машині.

Батсур зник серед руїн. Озеров придивлявся до старого, що сидів на кам’яних плитах. Голова старого ритмічно похитувалася. Сухі безкровні губи тихо шепотіли щось. Озеров підійшов ближче, почав прислухатися. Невиразне мимрення старого могло бути і молитвою і прокльонами.

Батсур повернувся через декілька хвилин.

— Там лише зотліле ганчір’я й бите череп’я… І кістки. Здається, він харчувався кажанами і зміями. Ходімо, — звернувся він до старого.

Старий слухняно піднявся і, продовжуючи бурмотіти, пішов услід за Батсуром.

Коли вони підійшли до обвалу, що перегородив ущелину, старий зупинився.

— Не треба! — закричав він. — Ви ведете мене до громових духів. Я хочу померти тут…

Батсур силою потягнув його за собою.

Біля машини їх зустрів Пігастер, закутаний у простирадло.

— Даруйте, колего, за цей маскарад, — звернувся він до Озерова. — Невелика пригода. Сорочкою пан Батсур перев’язав мені голову. Коли б не він… — губи американця здригнулися. — Я зобов’язаний вам життям, пане Батсуре… Я…

— Дрібниці, — поспішно перебив монгол. — Погляньте краще, кого ми привели.

— О, полонений, — підняв брови Пігастер. — Може, господар барса, який атакував мене?

— Це старий сторож монастиря, — сказав Озеров, — але здається…

— Треба мерщій розпитати його, — пожвавився Пігастер. — Можливо, він знає… Задля такої зустрічі варто було їхати сюди й навіть пережити пригоду. Дозвольте поставити декілька питань вашому полоненому.

— Здається, він божевільний, — обережно відзначив Озеров.

— Тим краще. З божевільним легше домовитися. — Пігастер запнув простирадло і став потирати руки. — Сподіваюся, ви не будете заперечувати проти цього маленького інтерв’ю?

Озеров знизав плечима.

— Ходи сюди. — Пігастер поманив пальцем старого. — Не хочеш? О’кей!.. Якщо Магомет не йде до гори, гора може підійти до Магомета[214].

Американець, накульгуючи, дістався до старого, що сидів на землі, і сів напроти нього.

— По-перше, скажи, — продовжував він, — ти людина чи привид?.. Мовчиш… Чому мовчиш? Не знаєш?

Озеров з подивом поглянув на Батсура.

— Коньяк! — тихо пояснив молодий монгол. — Довелося дати замість ліків.

— Прошу трохи помовчати, — сказав раптом чистою російською мовою Пігастер. — Ви заважаєте встановити з ним контакт. Не коньяк, а гіпноз…

Озеров і Батсур приголомшено видивилися один на одного, — чи не недочули вони.

— Відповідай, примаро, — повторив по-монгольски Пігастер. — Коли ти востаннє бачив у пустелі людей… чи примар, бо це не міняє справи? Ну говори… Говори… Я чекаю.

Старий, сидячи зі схрещеними ногами навпроти Пігастера, тихо похитав головою. Очі його були заплющені.

— Говори, — наполягав Пігастер, — голосніше.

— Я бачив громових духів п’ять зим тому, — промовив старий, не розплющуючи очей. — У день і годину їх танцю я наважився наблизитися до їхнього сховку. Я мусив учинити так. Шукав онука… Вони покарали. Відняли сили й не повернули хлопчика. Я не відразу дізнався про кару… Вона прийшла пізніше… Старий лама Уерен мав слушність. Він знав правду… Він звелів робити карби…

Голос старого звучав усе тихіше й нарешті замовк.

Озеров завмер, напружено прислухаючись. Схоже було, що старий знаходився в напівгіпнотичному стані.

«Якби американцеві вдалося змусити його заговорити, — думав Аркадій. — Здається, він увійшов у контакт із божевільним. Як довго контакт збережеться?»

— Дурниці, — голосно сказав Пігастер. — Ти говориш не про те. Я не хочу знати, що було п’ять зим тому. Я хочу знати, що було після останньої зими: навесні, цього літа.

— О, — застогнав старий, закриваючи обличчя висохлими руками, — не питай. Я не знаю. Не було сил… Я не бачив громових духів. Я нічого не бачив… Чекав смерті… Дай померти… спокійно…

З-під його коричневих, схожих на кістяні, пальців по зморшкуватих сірих щоках потекли сльози.

— Досить, — різко сказав Батсур, — не треба його мучити. Він старий і хворий…

— Не заважайте, — ображено стиснув губи Пігастер, — я мушу з’ясувати… Можу я допитати хоч божевільного, хоч примару, якщо в цій клятій пустелі немає нормальних, людей? Я хочу знати, чи не бачив він навесні якусь… експедицію.

— Це ж божевільний; хіба ви не переконалися?..

— Саме тому я й добиваюся. Він обов’язково скаже правду. Чи не так, колего? — звернувся Пігастер до Озерова. — Але, можливо, ви, панове, не зацікавлені в тому, щоб дізнатися правду?..

— Продовжуйте, — крізь зуби кинув Аркадій.

— О’кей. Слухай мене уважно, старий. — Пігастер не відривав пильного погляду від напівзаплющених очей старого монгола. — Слухай мене уважно і відповідай. Говори лише правду. Пам’ятай, боги покарають тебе за брехню. Тут, у Гобі, були великі машини з військовими людьми. Багато великих машин, багато людей. Пащі великих машин були націлені туди, дивися, — Пігастер указав кістлявою рукою в зеніт. — Де і коли ти бачив їх?.. Кажи правду!

Тихий сміх, схожий на булькання, почувся у відповідь. Лахміття здригнулося на напіводягнених плечах старого.

— Говори, — загрозливо повторив Пігастер.

Старий монгол продовжував тихо сміятися.

— Говори ж!

— Ти хочеш воскресити померлу легенду, чужоземцю. Запитай вітер Гобі. Він міг би розповісти тобі. Запитай ці піски. Вони пам’ятають. Вони металися в танку вогненних вихорів. Запитай промені червоної зірки. Вони знають про долю прибульців. Сліди великих машин треба шукати там, де народжується сонце. Багато днів шляху… Старий лама Уерен сказав би тобі. Він знав минувшину і майбутнє… Але він давно мертвий. І Цамбин давно мертвий. — Голос старого затремтів і урвався. — Скоро й я піду їх шляхом… Ти хочеш воскресити померлий переказ… Навіщо?.. Злічи всі знаки на стінах підземелля, і ти зрозумієш. Вони не повернуться… Вони давно забули про цей світ. Ми всі обдурені… Лама Уерен обдурив. Бійся гніву громових духів, чужоземцю.

— Але великі машини, — наполягав Пігастер, — де й коли ти бачив їх?

— Дурню! — люто закричав раптом старий. — Дурню й брехуне! Ти не знаєш про померлу легенду і не дізнаєшся ніколи. Я не прожив і дев’яноста зим. Злічи, скільки священних знаків вирубано моїми старечими руками. Відтак злічи усі знаки… Ти заблукаєш у лабіринті тисячоліть. Всі, хто знали, давно обернулися в прах пустелі. Я — останній… Ти не дізнаєшся ніколи… Ха-ха!..

— Але великі машини були тут ще раз зовсім недавно. Чи не так? — вкрадливо запитав Пігастер свердлячи очима старого.

Голова старого монгола безсило впала на груди. Здавалося, він поринув у забуття.

— Сеанс закінчений, — розчаровано пробурмотів Пігастер, встаючи. — Тепер він засне.

— Ви задоволені? — уривчасто запитав Батсур, не дивлячись на американця.

— А чим невдоволений мій молодий друг? Хіба на моєму місці він учинив би інакше?

— Ніколи не шукав підтвердження своїх підозр у маячні божевільного.

— А я вважаю, що слід використовувати всі засоби для досягнення мети.

— Значить, якби старий підтвердив те, що ви намагалися йому підказати, ви оголосили б його слова доказом вашої гіпотези? Оголосили б, що супутник знищений при випробуванні нової зброї?

— Чому так нервово, пане Батсуре? Я не говорив нічого подібного.

— Але сам метод пошуків будь-яких доказів будь-якими засобами…

— Заспокойся, Батсуре, — тихо сказав Озеров. — Далебі, навіть на краще, що розмова пана Пігастера зі старим сторожем відбулася. Тепер сумніви пана Пігастера остаточно розвіяні. Останні місяці й навіть роки старий нікого не бачив. У його пам’яті збереглися лише обривки старовинних легенд… Чи не так, пане Пігастер?

— Майже, — вклонився Пігастер, поправляючи пов’язку на голові.

— Піду зніму шкуру з барса, — оголосив Батсур.

Коли він зник серед каменів завалу, Пігастер, накульгуючи підійшов до Аркадія.

— Мені б не хотілося, щоб у вас виникли хибні уявлення про мій метод, містере Озеров. — Американець нахилився до самого обличчя Аркадія й навіть торкнувся тонкими пальцями ґудзиків його куртки. — Я не намагався підпорядкувати старого своїй волі, лише хотів змусити його говорити. Він мав розповісти про те, що знає. А він поверз якусь незрозумілу чортівню… Можливо, він справді нікого не бачив. Зрозумійте мене правильно. Моя роль з самого початку не була легкою, а в обстановці, що склалася, стала ще важчою. Офіційну версію Держдепартаменту доводиться вважати програною. Ніхто не любить програшів, особливо в політиці. Декому в Штатах моя доповідь припаде не до смаку. Я змушений буду залишити лазівку… для пропозицій. Натякнути між рядків… Ви розумієте? Всієї Монголії я не міг оглянути… Десь тут щось неодмінно заховане. Чи не так?.. А взагалі набридло… Набридло напускати туману, як кажуть росіяни. Все це, звісно, між нами, містере Озеров. Якби ви знали, як я заздрю вам і панові Тумову! Яке щастя — займатися тим, до чого прагне серце й вірити, що твоя робота справді необхідна! Кілька років тому я проводив дослідження атмосферної електрики в Гренландії. Все було б чудово, але мого шефа цікавили майданчики для будівництва аеродромів. Якщо підрахувати, скільки часу я приділив атмосферній електриці… — Пігастер розвів руками й зітхнув.

Озеров мовчки курив.

— Я дуже люблю росіян, — після короткого мовчання продовжував американець, — особливо російських учених. Наприклад містер Тумов. О, — Пігастер багатозначно підняв палець, — це справжній великий учений. Конденсація сонячної енергії базальтовим плато — блискуча думка. Дивно, що росіяни не бояться говорити про свої відкриття до того як опублікують їх.

— Це всього лише робоча гіпотеза, — відзначив Аркадій.

— Певна річ. Але у нас це… не заведено, колего. Розумну думку неважко привласнити й видати за свою. Ах, любий містере Озеров, ваша ідея, без сумніву, також хороша. «Потужне нейтронне випромінювання земних надр». Це ново й сміливо. Втім, буду відвертий. Я не ваш однодумець. Мені, як геофізику, ближчі й зрозуміліші погляди містера Тумова. Сподіваюся, ви не будете ображатися на мене…

Повернувся Батсур, тягнучи свіжозняту шкуру. Пігастер прискіпливо оглянув її й похитав головою:

— Пречудова бестія. Не барс — тигр. Хотів би мати таку в своєму кабінеті.

— Шкура — ваша, — просто сказав молодий монгол.

— О, це царський подарунок. Не в змозі відмовитися. Я удвічі вам зобов’язаний, містере Батсуре.

— Час їхати, — відзначив Озеров.

— А він! — Пігастер указав на монастирського сторожа.

Старий сидів у тіні скель і ритмічно похитував голим, схожим на восковий, черепом.

— Звісно, візьмемо з собою.

— Лише доведеться прив’язати його, щоб він на ходу не виплигнув з машини, — додав Батсур.

Старий залишався цілком байдужим. Очі його були напівзаплющені, губи ледь чутно щось шепотіли. Американець гидливо відсунувся, коли Батсур усадовив старого в машину і закутав брезентовим плащем. Газик неквапливо покотився по прокладеній вранці колії.

У табір вони повернулися вночі. Пігастер за всю дорогу не зронив ані слова.

Відсунувшись на край сидіння, він гидливо поглядав на свого нерухомого сусіда.

Тумов чекав їх. З обличчя Ігоря Озеров відразу зрозумів, що в таборі щось трапилося. Пігастера й старого здали під опіку експедиційного лікаря, а Озеров і Батсур пройшли в намет Тумова.

За вечерею Аркадій коротко розповів про поїздку. Тумов мовчки слухав. Навіть згадка про те, що Пігастер заговорив по-російськи, здавалося, не здивувала Ігоря.

Коли Озеров закінчив свою розповідь, Тумов мовчки дістав з польової сумки якийсь предмет і поклав на стіл.

Це був досить крупний плитчастий уламок прозорого кристала. У світлі електричної лампи він заіскрився веселковими вогниками.

— Такої величини алмаз! — закричав уражений Батсур. — Звідки?

Озеров узяв кристал і почав уважно розглядати.

— Якщо це справді алмаз, — сказав він нарешті, — то це без сумніву найкрупніший алмаз, який будь-коли знаходили на Землі. Ця плитка важить близько кілограма. Звідки вона?

— Її знайшов сьогодні Жора серед гальки в одному з міжгір’їв плато.

— Вона зовсім не обкатана, — відзначив Озеров. — Усі ребра гострі. Вона була одна?

— Звісно. Такі алмази жменями не трапляються.

Озеров передав виблискуючий кристал Батсурові. Молодий геолог навіть цокнув язиком від захоплення.

— Ну? — запитав Тумов.

— Дивовижний алмаз, — сказав Батсур ламким від хвилювання голосом.

— А ти що скажеш, Аркадію?

Озеров ще раз узяв кристал, довго розглядав його грані й ребра в лупу, відтак, важко зітхнувши, поклав на стіл.

— Я не знаю, що це таке, — сказав він, — але, як на мене, це не алмаз.

Тумов підскочив на стільці. Схопивши однією рукою поблискуючу різноколірними вогниками плитку, а другою сірувату платівку якогось мінералу, він тицьнув їх під ніс Аркадієві й заволав:

— Ось це корунд — найближчий сусід алмаза за твердістю, як тобі добре відомо. Дивися! — Він провів краєм блискучої плитки по платівці корунду. На корунді залишилася глибока різка подряпина. — Бачив! Не алмаз? А ріже корунд, мов масло…

Озеров знову узяв виблискуючу плитку, ще раз оглянув її, дряпнув по корундовій платівці й повернув Тумову.

— Це не алмаз, — рішуче повторив він. — Ця речовина значно твердіша від алмазу. Ще одна загадка…

Триденні пошуки дивовижного мінералу, який Тумов назвав алмазом, не дали результатів. Ані серед гальки по сухих руслах міжгір’їв, ані в зеленкувато-коричневому піску не траплялося жодної його крупинки.

Озеров першим запропонував припинити пошуки.

— Треба спочатку з’ясувати, що це таке, — твердо заявив він, — а відтак уже шукати. Можливо, ця речовина не має нічого спільного з породами плато.

Містер Пігастер після повернення в табір не виходив зі свого намету. Тумову він передав через секретаря, що готовий підписати протокол будь-якої миті.

Старий монастирський сторож згасав на очах. Лікар не сподівався довезти його живим навіть до найближчої лікарні. Старий відмовлявся заживати їжу й лежав нерухомо, байдужий до всього. На питання він не відповідав і не розплющував очей. Усі спроби Озерова й Батсура змусити його говорити закінчилися невдачею. Перші дні старий ще шепотів щось, відтак він уже не розтулював уст.

На четвертий день після повернення з монастиря припинився тріск у навушниках радіопередавачів. Радистам вдалося встановити зв’язок з Тонхілом і повідомити, що в таборі експедиції знаходиться важкохвора людина, яку необхідно терміново шпиталізувати.

У відповідь уранці була отримана радіограма від Зундуйна Очира з проханням підготувати поблизу табору посадковий майданчик для санітарного літака.

Тумов відразу ж поїхав на пошуки посадкового майданчика.

Озеров, сидячи в наметі, задумливо гортав сторінки польових щоденників.

Заглянув Батсур.

— Нічого не придумав, — сказав Аркадій у відповідь на питальний погляд молодого геолога. — Купа розрізнених спостережень і фактів. Чимало сумнівних. Не вистачає чогось найголовнішого. Ніколи ще я не здавався самому собі таким безпорадним.

— Якби старий заговорив, — із зітханням відзначив Батсур.

— Найпевніше він забере в могилу те, що знає. І ще питання — чи знає він щось важливе.

— А якщо залишитися тут на тиждень, два, — запропонував Батсур, допитливо поглядаючи на Озерова.

— І що робити?

— Продовжувати роботи на плато.

Озеров із сумнівом похитав головою, встав з-за столу.

— Через кілька годин прилетить літак, — сказав Батсур.

Вони вийшли з намету. Вітру не було. Суха важка спека висіла над пустелею. Жаром дихало каламутнувате блакитнувато-фіолетове небо, жар бив від розжареного кам’янистого ґрунту, жаром тягнуло від близьких чорно-коричневих урвищ.

Лікар з одним із робітників натягували білий тент над санітарним наметом.

— Такої спеки ще не було, — сказав лікар, піднімаючи залите потом обличчя. — П’ю і потію, потію і п’ю.

— Як сьогодні ваш пацієнт? — запитав Озеров.

— Однією ногою він уже там… — На рухливому обличчі лікаря з’явилася виразна гримаса. — Другого кроку не даю йому зробити уколами. Але це питання часу.

— Чому, по-вашому, він помирає?

Лікар зняв капелюх і витер хусткою мокру лисину.

— Я міг би приголомшити вас десятком діагнозів, серед яких на першому місці стояли б старість і загальне виснаження, але… — він затнувся.

— Але… — повторив Озеров.

Лікар збентежено засопів.

— Я не можу зробити необхідних аналізів; це лише припущення, можливо занадто сміливе. Здається, він помирає від променевої хвороби.

Озеров і Батсур перезирнулися.

Тихий стогін долинув з намету. Лікар підняв марлеву завісу і зробив крок у темний прямокутник дверей. Озеров і Батсур увійшли слідом за ним.

Старий лежав нерухомо. Він був настільки худий, що обриси кісток проступали крізь тонку тканину простирадла. Здавалося, на ліжку лежить скелет. Очі старого були заплющені, але губи тихо ворушилися. Лікар узяв мляву руку, намацав пульс. Озеров і Батсур схилилися до самого обличчя хворого, намагаючись розібрати, що шепочуть безкровні губи.

— Здається, він кличе когось? — тихо запитав Озеров, поглянувши на Батсура.

— Тс, — прошепотів молодий монгол. — Ймовірно, це ім’я хлопчика. А що, коли спробувати?..

— Цамбине! — знову прошепотів старий.

Батсур м’яко, але рішуче відсторонив лікаря й Аркадія від ліжка хворого, став навколішки і поклав руки на груди старого.

— Я — Цамбин, — тихо, але виразно сказав він по-монгольски. — Я повернувся до тебе. Ти чуєш мене?

Щось схоже на посмішку слизнуло по обличчю старого.

— Ти живий… Громові духи не вбили тебе, хлопчику?.. Ти спустився в пащу Грімкої ущелини і повернувся неушкодженим… Тепер я помру спокійно… Знайшов ти священні блискучі плити громових духів?..

— Так… — відповів Батсур.

— Нікому не кажи про них, хлопчику. Збережи стару таємницю Гобі від настирливих людей. Якщо дізнаються про таємницю Грімкої ущелини, великі нещастя обрушаться на Гобі… Сховай те, що ти знайшов. Іди в печери Атас-Ула… У підземному храмі поклади свою здобич біля ніг статуї Великого Лами. Біля тієї блискучої плити… Пам’ятаєш? На стіні храму зроби напис… Ти повторив подвиг. Хай збережеться пам’ять… серед обранців… Я відходжу… Ти займеш моє місце… Мине п’ять зим, і ти в день танку громових духів… Ти мусиш…

Голос старого звучав усе тихіше й нарешті замовк. Якийсь час губи ще продовжували безгучно ворушитися. Відтак вони здригнулися. Висохле тіло ледь ворухнулося і завмерло.

Батсур уривчасто зітхнув і піднявся з колін.

Лікар підійшов, схилився над ліжком.

— Усе, — промовив він, випростовуючись. — Ви зрозуміли, про що він марив?

— Я зрозумів слова, але не вловив сенсу, — відповів Батсур. — А ти, Аркадію?

— Я зрозумів не всі слова, але, здається, уловив у них сенс. Що таке Атас-Ула?

— Це скелястий масив у південній частині Заалтайської Гобі, кілометрів за двісті на південний схід звідси. Він майже не досліджений.

— Доведеться заглянути туди, — твердо сказав Озеров. — Якщо не все почуте нами було маренням, можливо, в Атас-Ула ми знайдемо ключ до цього ланцюга таємниць. Інакше доведеться чекати п’ять років — цілих п’ять років, Батсуре.

— Чому п’ять? — здивувався молодий монгол.

— Скажу пізніше… Лікарю, тіло цього останнього жерця загадкових громових духів необхідно відправити літаком до Улан-Батора. Треба за всяку ціну дізнатися, чому він помер. Ходімо, Батсуре. Ми мусимо скласти план подальших дій.

Літак з’явився високо в небі. Зробивши декілька кіл над плато і табором, він пішов на посадку. Тумов, Озеров і Батсур, стоячи на краю невеликого такиру, напружено чекали.

Тумов нервово покусував кінчик згаслої сигари. Батсур затамував подих, не відриваючи погляду від сріблястої машини, яка швидко наближалася до поверхні такиру. Плоске дно мало в поперечнику не більше трьохсот метрів. Далі починалися піщані бархани.

— Чому не сідає? — крикнув Батсур, бачачи, що літак летить над самою поверхнею такиру. — Не встигне загальмувати перед барханами!

— Перевіряє посадковий майданчик, — спокійно сказав Озеров. — Зараз зробить ще коло і сяде.

— Часу немає на ці церемонії, — процідив крізь зуби Тумов. — Вітер піднімається. Дивіться, як димлять бархани…

Льотчик підняв літак угору і зник за піщаними грядами. Через декілька хвилин літак з’явився з протилежного боку такиру і пішов просто на посадку. Колеса торкнулися рівної глинистої поверхні; літак, підстрибуючи, пробіг через весь такир і зупинився за декілька метрів від піщаного шлейфу одного з барханів.

Тумов і Батсур полегшено зітхнули.

Двері кабіни відчинилися і на землю, похитуючись, спустився Зундуйн Очир.

Услід за ним дві постаті в білих халатах уже виймали брезентові ноші.

— У вас тихо? — здивувався Очир, потискуючи руки зустрічальникам. — Угорі жах, що діється. Гадав, не долетимо.

— Тут скоро теж почнеться буран, — заспокоїв Тумов. — Треба поспішати.

— Де хворий?

Тумов коротко розповів про події останніх днів. Очир мовчки кивав головою.

— Все зроблю, — сказав, він, коли Тумов закінчив свою розповідь. — Тіло старого доправлю у клініку медінституту в Улан-Баторі. Хто з вас летить зі мною? Наскільки я розумію, справи закінчені.

— Спасибі, — сказав Тумов. — Я мушу повернутися з караваном у Тонхіл. А геологи, — Тумов кивнув на Озерова і Батсура, — хотіли залишитися тижні на два тут. У них з’явилися свої інтереси — суто геологічні. Якщо ви не заперечуватимете, я дам їм машину й кількох робітників.

— Будь ласка, — посміхнувся Очир. — Наша республіка від цього лише виграє. Ви можете залишатися тут стільки, скільки захочете. Відрядження і повноваження будуть продовжені.

— Отож, вирішено, — сердито заявив Тумов. — Якщо їм ще не набридла Гобі, нехай залишаються. Від себе тепер можу додати, що вважаю цю затію безглуздою і небезпечною. Вони збираються їхати далі на південь, у цілком недосліджену частину Заалтайської Гобі. Вам, товаришу Очир, ще доведеться організовувати рятувальну експедицію.

— Коли у друзів серця єдині, їм не страшна навіть Гобі, — серйозно сказав Очир. — Їдьте спокійно, товариші. Якщо знадобиться допомога, вона буде надана.

— А ви можете зробити ще одну добру справу, товаришу Очире, — відзначив Тумов. — Захопіть з собою американця. Він ситий принадами Гобі під зав’язку; протокол підписав і що швидше він звідси зникне, то краще.

— Будь ласка, — вклонився Очир. — Лише треба попросити його хутчій зібратися.

— Поїдемо в табір, — запропонував Тумов.

Озеров перекинувся кількома словами з Батсуром і наздогнав Очира.

— Ви не дозволите, поки Пігастер збиратиметься, скористається літаком? Ми з ним, — Озеров указав на Батсура, — хочемо подивитися з повітря одне місце. Це триватиме не більше півгодини.

Очир нерішуче поглянув на пілота. Той важко зітхнув.

— Відверто кажучи, я не певен, чи зумію вдруге посадити машину на цьому п’ятачку. Але якщо це важливо, можу спробувати.

— Це дуже важливо, — сказав Озеров.

— Ризик не такий уже великий, — посміхнувся пілот. — В крайньому разі, на смерть не уб’ємося. Лише вам, товаришу заступник міністра, тоді доведеться вибиратися з їх караваном.

— Лети, — сказав Очир.

Озеров і Батсур бігом попрямували до літака.

— Фанатики, — пробурмотів Тумов.

Очир мовчки посміхнувся.

Через півгодини містер Пігастер і його мовчазний секретар уже були на посадковому майданчику. Услід за ними до такиру під’їхало ще декілька машин. Провести літак зібралися всі учасники експедиції.

Очир приймав поспіхом написані листи. Тумов тривожно поглядав на небо. Літака ще не було чутно.

Вітер задував різкими поривами; все сильніше курилися бархани. Оранжеве сонце тьмяно світило в запорошеній жовтуватій імлі.

Літак з’явився несподівано. Він пройшов над самими головами присутніх і незабаром торкнувся землі.

Озеров і Батсур вилізли з кабіни. Аркадій, як завжди, був незворушний і міцно стискав у зубах згаслу люльку. Смагляве обличчя Батсура зблідло від збудження.

Озеров мовчки потиснув руку пілотові й підійшов до Очира.

— Бачили все, що треба? — поцікавився дипломат.

— Більш-менш, і дуже вдячний вам за це, — відказав Аркадій, розкурюючи люльку.

— Вантажте тіло, — розпорядився Тумов.

— Дозвольте, панове, — почувся голос Пігастера. — В цьому літаку повезуть мерця? Тоді ми не летимо. Або ми, або мрець.

— Я у відчаї, пане Пігастер, — почав Очир, — удруге літак не зможе прилетіти сюди. — Я також лечу цим літаком і дозволю собі відзначити…

— А я ніколи не літав на катафалку, — скипів Пігастер, — і не полечу. Не забувайте, що я представник Сполучених Штатів.

— Пане Пігастер, — знову почав Очир, — обставини складаються таким чином, що ми мусимо поспішати. Боюся, що через півгодини літак узагалі не зможе піднятися.

— Я сказав своє останнє слово, — відрізав американець. — А ви вирішуйте…

Він сів на валізу і схрестив довгі руки на грудях.

Очир завагався; питально глянув на Озерова, відтак на Тумова.

Мовчазний секретар нахилився до містера Пігастера і заходився шепотіти йому на вухо.

— Ні, — голосно відповів Пігастер, — або я, або мрець.

Робітники-монголи, зрозумівши, в чому річ, почали обурено перешіптуватися.

Пілот стурбовано поглядав то на небо, то на Очира.

— Може, лікарі змогли б провести розтин тут, на місці? — тихо запитав Озерова Очир. — Мені не хотілося б загострювати ситуацію останньої миті.

— Зачекайте, — так само тихо відповів Озеров. — Спробуємо умовити його… Пане Пігастер, — звернувся він по-французьки до американця. — Можу я попросити вас на пару слів?

— Будь ласка, — процідив здивований американець, встаючи з валізи.

Вони відійшли убік.

— Пан Очир волітиме взяти мерця, — тихо сказав Озеров. — Він просив передати вам це. Ви можете, якщо хочете, повернутися в табір…

Пігастер приголомшено відскочив. У нього перехопило подих від обурення.

— Я, я… — почав він по-англійськи.

— Але я гадаю, вам не слід відкладати від’їзд через таку дрібницю, — спокійно продовжував Озеров, не відриваючи погляду від очей американця. — Зворотний шлях на машині довгий і важкий. Мій друг Батсур і я будемо у відчаї від незручностей, які можуть спіткати вас. Тому ми просимо вас летіти. Крім того, у Вашингтоні, либонь, чекають вашої особистої доповіді. Чи варто випробовувати терпіння…

Брови Пігастера нервово підскочили і завмерли. У очах з’явився вираз неспокою.

— Як ви сказали? — перепитав він.

— Я сказав, що тіло старого буде відправлене цим літаком. І мені здається, що у вас також немає підстав відкладати свій від’їзд… Пан Тумов передбачає настання осінніх буранів. Ви добре знаєте, що таке бурани на півдні Гобі.

Пігастер мовчки покусував тонкі губи. Здавалося, він вичікував, чи не скаже Аркадій ще щось.

Озеров, не поспішаючи, розкурив люльку, затягнувся. Вітер свистів усе зліше, здіймаючи в повітря струмені піску з гребенів барханів.

Американець мовчав. Озеров ледь помітно знизав плечима і відвернувся.

— Договорюйте, пане Озеров, — тихо відзначив Пігастер. — Я не зовсім розумію, до чого ви хилите. Відкрийте ж ваші карти або, як кажуть росіяни, дістаньте камінь з-за пазухи.

— Камені для мене — лише геологічні зразки, пане професоре. Розумієте, ваша затятість мене трохи дивує. Ви ж розумна людина… Пригадайте нашу розмову біля руїн монастиря.

Пігастер перелякано закліпав і кашлянув.

— Мені здалося, що там були не просто слова, продиктовані ввічливістю… чи спекою, — виснував Озеров.

Обличчя американця вкрилося дрібними крапельками поту. Проте він знайшов у собі сили посміхнутися:

— Чи коньяком, хочете сказати… О, цей російський коньяк…

— І знову ви не зрозуміли, — заперечив Озеров. — Я зовсім не мав на увазі тієї частини розмови, про яку, мабуть, думаєте ви. Просто мені тоді здалося, що під маскою вченого-політика я розгледів ученого-людину. Для перевірки однієї нашої гіпотези тіло старого треба доправити до Улан-Батора. Лише там можна з’ясувати, чому він помер. Ось я й подумав, що людина іноді може взяти гору над політиком. Але, можливо, я помилився.

Пігастер задумався. Він дістав з кишені велику картату хустку й почав обтирати обличчя, дивлячись на курні бархани.

— Ні, ви не помилилися, — сказав він нарешті. — І вибрали правильний шлях. Я захоплююся вами… Ви небезпечний супротивник, або… просто дуже порядна людина. Втім, дуже порядні люди завжди найбільш небезпечні. Певна річ, я не в силах відмовити в проханні ані вам, колего, ані вашому другу панові Батсуру.

— Дякую. Отож…

— Отож, визнаю себе переможеним. Удруге… Однак роботу з вами згадуватиму зі щирим задоволенням. Сподіваюся, що зможу вітати вас у Америці. Але…

— Але?..

— Бачте, колего, як усі американці, я — людина справи. І… хотів би поставити всі точки над і… Укладемо джентльменську угоду: ви не згадуватимете про мої похибки, а я забуду про те, що? ви передали мені від імені пана Очира. Зізнайтеся, це придумано вами. Пан Очир і тепер не певен, чи не доведеться вивантажити з літака монгольське падло.

— Якщо це для вас так важливо, не стану переконувати у протилежному. Я готовий прийняти джентльменську угоду.

— Вирішено. Значить, ми зараз розлучимося. І зрозумійте мене правильно, пане Озеров: я не супротивник істини. Як сказав ваш монгольський приятель: доріг багато, правда одна. Кожен з нас їхав сюди зі своєю точкою зору. Слушність, як виявилося, мав пан Тумов. Честь йому і хвала. Можете бути певні, що, повернувшись у Сполучені Штати, я не погрішу проти істини.

— А як же з натяками між рядків?

— Невже я базікав і про це? — здивувався Пігастер. — Ай-я-яй, як негарно!.. Одначе у вас вражаюча пам’ять, пане Озеров. Ці «натяки» не для розголосу. Адже кожен служить своїй справі. Проте, запевняю вас, я від’їжджаю… трохи іншим, ніж приїхав. Переконатися у своїй помилці, — це вже багато… для вченого-людини.

До них швидко підійшов Тумов. Брови його були насуплені, очі зло виблискували. Він глибоко засунув кулаки в кишені плаща, немов побоюючись, що може пустити їх у хід.

— Послухайте, — різко почав він, — через п’ять хвилин…

— О’кей, пане Тумов, — перервав Пігастер, — ми тут якраз говорили про вас. Ваша точка зору перемогла. Я від’їжджаю вашим прихильником. Панове, — голосно звернувся він до присутніх, — мій шановний колега переконав мене. Я вирішив летіти. З жалем покидаю ваше приємне товариство. Бажаю всім щасливої дороги.

Перед посадкою в літак Очир міцно потиснув руку Аркадію.

— Ви губите свій талант, — жартівливо відзначив він, поплескуючи Озерова по плечу. — Вам треба йти в дипломати. Бажаю цікавих відкриттів на півдні Гобі.

Три доби бушував піщаний буран біля підніжжя плато. Вітер зривав намети, перекинув одну з машин. Густа іржава імла огорнула пустелю. Зникло сонце. Блискавиці вилискували в піщаних хмарах; важкі гуркоти грому перекочувалися над плато, будили багатоголосу луну в глибоких ущелинах. Піднятий у повітря пісок нескінченним потоком мчав над табором. Під горами піску були поховані ящики з провіантом і бочки з пальним.

Люди забилися в намети, судомно кашляли в непроглядній тонкій пилюці. Порох сліпив очі, дер і пік горло. Не можна було розпалити багаття, примуси не горіли. Буран розгулявся незабаром після відльоту літака і, здавалося, посилювався з години на годину. Про долю літака в таборі не знали. Буря перервала радіозв’язок.

Тумов, лежачи на ліжку в спальному мішку, сердито умовляв Озерова і Батсура, які розташувалися просто на повстинах на підлозі.

— Куди ви поїдете, непутящі голови! Тепер такі бурани траплятимуться все частіше. Надходить осінь. Жити вам набридло?

— Ще один скорпіон, — відзначив, замість відповіді, Батсур і стукнув молотком по брезентовій підлозі намету. — Навіть їм стало незмога. Так і лізуть у намет один за одним.

— Відмовить мотор, — продовжував Тумов, — що робитимете самі в пустелі за сотні кілометрів від житла і колодязів? — Він судомно закашлявся.

— Не витрачай красномовства, Ігорю, — тихо сказав Озеров. — Питання вирішене: припиниться буран, і ми їдемо. Може, нам у руки дається неповторний випадок. Коли ще експедиція проникне в ці місця? Ми зобов’язані з’ясувати все, що в наших силах.

— Гонитва за примарою! — крикнув Тумов. — Я ладен зрозуміти вас, якби ви продовжували роботу в околицях Адж-Богдо. Але забиратися углиб недослідженої пустелі, віддалятися на сотні кілометрів від плато, яке ви самі вважаєте головним об’єктом досліджень, — це гірше, ніж безумство.

— Іноді буває корисно відійти від об’єкту досліджень на деяку відстань, — відзначив Озеров. — Зблизька за деталями не завжди видно головне.

— Ви їдете не за цим, — перебив Тумов. — Вас захопило марення вмираючого божевільного. Жоден дослідник, що поважає себе, не став би витрачати час і сили на таку нісенітницю.

— Можливо, ми кепські дослідники, — спокійно погодився Озеров. — Ми не змогли так легко і просто вирішити всі питання, як вирішив їх ти. Дай же нам самим розібратися у своїх помилках. Повернувшись, ми, можливо, привітаємо тебе з підтвердженням твоєї гіпотези.

— Або привеземо нову, — в тон Озерову додав Батсур.

— Але чому ви хочете шукати докази ваших так званих «енергетичних вивержень» за сотні кілометрів від вулканів?

— А хто тобі сказав, що ми їдемо шукати докази «енергетичних вивержень»?

Тумов підскочив на ліжку.

— Як, нова гіпотеза?

— Можливо.

— Ще один клопіт!.. У чому вона полягає?

— Тобі не терпиться припечатати наші нові уявлення словом «фантазія», — м’яко сказав Озеров. — Не вийде, друже. І скажу по секрету, ці нові уявлення мені самому ще здаються майже фантазією. Потерпи… до нашого повернення.

— Звісно фантазія! — уперто крикнув Тумов. — Все фантазія! Суцільна фантазія!

— Зелена! — додав Батсур.

Все троє розреготалися і почали кашляти.

— Твої наміри нам зрозумілі, — сказав Озеров. — Спасибі за турботу, але ми все-таки їдемо. Еге ж, Батсуре?

— Звісно! Навіщо чекати, поки роги цапа доростуть до неба, а хвіст верблюда до землі? Ось, здається, й буран починає стихати. Це хороша ознака.

Вони виїхали вранці наступного дня. Тумов віддав їм найкращий всюдихід. У просторий критий кузов помістили бочки з бензином, продукти, спальні мішки, прилади. Озеров улаштувався в кабіні поряд з шофером — суворим немолодим монголом. Батсур, Жора і Жамбал мали їхати в кузові.

— Шлях у тисячу кілометрів завжди починається з одного кроку, — сказав Батсур і ступив у важко навантажений кузов усюдихода.

Мірно запрацював потужний мотор; всюдихід плавно рушив з місця.

Весь табір зібрався провести мандрівників. Зелена машина піднялася на один косогір, перевалила його, відтак з’явилася на другому, більш далекому. На мить всюдихід затримався на гребені. Востаннє промайнули руки у вікні кабіни і в дверях кузова — і всюдихід зник з очей, немов розчинився в пустелі.

Тумов з важким серцем повернувся в табір. Похмурі передчуття гнітили його.

Наступного ранку караван машин, коней і верблюдів покинув стоянку біля гарячого джерела і довгою вервечкою потягнувся на північний захід, до обжитих місць.

Табір стояв біля червонуватих скель Атас-Ула другий тиждень. Всупереч прогнозам Тумова, погода трималася стерпна. Вдень доймала спека, вночі — холод, але пилові бурі не повторювалися.

Озеров і Батсур об’їздили масив Атас-Ула в усіх напрямах. Нічого примітного тут не виявилося. Червонуваті башти, зубці й карнизи, створені вітрами в товщі червонуватих пісковиків, були такі самі, як на інших масивах великої пустелі. І так само розстилалися навколо безкраї кам’янисті плато, жовті хвилі барханів, пласкі блюдця такирів, що зблискували від солей.

Монастир тулився в невеликій ущелині. Він був ущент зруйнований і, мабуть, покинутий дуже давно. Лише змії безшумно ковзали по гладких плитах і, зачувши лункі кроки, поспішали сховатися в нагромадженнях каміння.

Вода єдиного джерела була солоною і ледве годилася для пиття.

— Якши[215] вода, — сміявся Батсур. — Суп солити не треба.

— А скоро ми поїдемо звідси? — поцікавився Жора, з огидою відсовуючи емальований кухоль з чаєм.

— Хоч завтра, богатирю. Треба лише спочатку знайти підземелля.

— А їх тут немає.

— Не поспішай з висновками. Підземелля мусять бути. Старий говорив навіть про підземний храм.

— А якщо не тут?

Батсур спохмурнів. Це і йому вже не раз спадало на думку. Що, коли вони з Озеровим не зрозуміли назви, яку прошепотів помираючий? Старий згадав про печери. У одній з них має знаходитися храм з великою статуєю. А тут не було й сліду печер.

— Повернеться Аркадій Михайлович, порадимося, — сказав Батсур. — Щось довго його сьогодні немає. Скоро ніч…

— Цікаво, де тепер наші? — мрійно протягнув Жора. — Либонь, уже в Алма-Ата, а може, і до Москви дісталися.

— А ми все це знали б, — у тон йому проспівав Батсур, — якби один мій знайомий перевірив вчасно радіоапаратуру.

Жора густо почервонів:

— Їй-богу, я не винен, Батсуре. Я ж пояснював… Ви погодилися взяти мене найостаннішої миті, коли все було упаковано. А радіо перевіряв Ігор Миколайович… Напевно, це він замість запасних батарей засунув у ящик з радіоапаратурою свинячу тушонку. Він завжди все плутав і все забував. Таблиці від приладів він міг тицьнути в аптечку, мазь від опіків — до продуктів. Коли ми стояли біля базальтового плато, кухар поклав цю мазь у салат разом з майонезом. І ніхто не здогадався. Всі лише дивувалися, чому салат пахне ліками. А потім Ігор Миколайович попросив мене знайти мазь від опіків, і я знайшов порожній слоїчок разом зі слоїками з-під майонезу. Ігор Миколайович не велів тоді нікому говорити…

— Не можна, богатирю, лихим словом згадувати відсутніх друзів, — сказав, сміючись, Батсур. — Друзі кепсько спатимуть. І ти кепсько спати будеш… Просто Ігор Миколайович трохи неуважний, як усі великі вчені. А я б усе-таки, на твоєму місці, відразу ж перевірив передавач. Тоді ми не втратили б зв’язку із зовнішнім світом. Чого доброго нас ще розшукувати почнуть, як зниклих безвісти.

Заскрипів пісок під неквапливими кроками.

До вогнища, біля якого сиділи Батсур і Жора, підійшов Озеров. Він був сам.

— А де Жамбал? — запитав Батсур, з неспокоєм поглядаючи на приятеля.

— Він залишився там. — Аркадій кивнув у той бік, звідки прийшов. — Ми знайшли вхід до печер. Це кілометрів за п’ятнадцять звідси. Згортаймо табір, і поїхали…

Всюдихід неквапом котився по темній пустелі. Яскраве світло фар виривало з мороку дрібні брижі горбистих пісків, хирляві гілки напівзасохлої карагани, поточені вітром скелі. Вони несподівано з’являлися, відкидали різкі гострі тіні і, немов примари, розчинялися в мороці. Перетнули плоску поверхню такиру, відтак русло висохлої річки. Слизнула і зникла в темряві велика сіра змія. Червонуваті цятки спалахували, немов іскри, в темних пісках праворуч і ліворуч від машини.

«Шакали», — подумав Батсур.

Він сидів у кабіні всюдихода між Озеровим і шофером-монголом.

Машину вів Аркадій. За якимись лише йому відомими ознаками він орієнтувався в темному лабіринті барханів і скель.

«Огинаємо масив з півдня, — міркував Батсур. — Значить, Аркадій мав рацію: печери знаходяться в західній частині масиву, а не на сході, де розташовані руїни монастиря. Ці руїни ввели нас в оману».

Озеров загальмував усюдихід:

— Зараз буде крутий спуск і потім улоговина. Там знаходиться вхід у підземелля. Я хотів, щоб ви подивилися це місце відразу, як зійде сонце. Хочу перевірити своє враження.

— Щось нове?

— І так і ні.

Попереду далеко внизу спалахнула і згасла яскрава цятка. Відтак знову засвітилася і знову згасла.

— Жамбал сигналить, — сказав Озеров. — Ми майже біля мети.

Всюдихід, прискорюючи рух, ковзнув униз в улоговину.

Спати вляглися просто в кузові всюдихода.

Жора запропонував було поставити намети, але Аркадій Михайлович якось дивно посміхнувся і сказав, що нема куди забивати кілки. Жора постукав молотком у землю і переконався, що справді під тонким, у декілька сантиметрів, шаром піску знаходиться міцна дзвінка скеля.

Коли Жора прокинувся, у всюдиході вже нікого не було. Жора квапливо вибрався назовні. Ранок був дивовижно тихий. Всюдихід стояв у центрі просторої улоговини з цілком рівним дном. Її дальній західний край був освітлений першими променями сонця, але на широкому плоскому дні ще лежала холодна синювата тінь масиву Атас-Ула. Чисте яскраве небо простяглося над покровом жовтих пісків.

Жамбал і шофер всюдихода, сидячи навпочіпки, розпалювали примус.

— А де Батсур і Аркадій Михайлович? — запитав Жора, мружачи очі від сліпучої синяви неба.

— Туди пішов, — сказав Жамбал, махнувши рукою. — Дірка скеля дивитися пішов. Великий дірка. Ой-ой. Дуже глибокий. Ми вчора знайшов.

— А чому мене не розбудили?

— Навіщо моя питаєш? — здивувався Жамбал. — Батсур запитай. Онде йде…

Озеров і Батсур неквапливо крокували у напрямку до всюдихода.

— Дивно, — промовив Батсур, підходячи. — Дивно, — повторив він і раптом сильно ляснув Жору по спині. — Ти розумієш, що це означає, богатирю?

— Ні, — сказав Жора, потираючи спину.

— І я не розумів, — зізнався Батсур. — А ось Аркадій Михайлович зрозумів; відкриття приголомшливе і майже неймовірне.

— Запропонуй інше пояснення, — сказав Озеров.

— Не можу. І, більше того, гадаю, що ти маєш рацію. Але все-таки не вміщається в голові.

— Ви знайшли підземний храм? — запитав зацікавлений Жора.

— Храм також має бути, — відповів Батсур. — Підемо його оглядати після сніданку. Не він головне.

— А що?

— Те, на чому ти стоїш.

— Пісок?

— Твоя здогадливість, богатирю, не встигає за твоєю допитливістю… Розгреби лапками пісок і скажи, що знаходиться під ним.

— О, — сказав Жора, розгрібаючи пісок.

— Атож! Те ж саме прорік і я півгодини тому. Що це за порода?

Жора постукав молотком по гладкій, немов відполірованій поверхні темно-сірого каменю. Ліг на живіт, розгріб пісок ширше, уважно розглядаючи дивну породу; перебрався на інше місце, копнув там, — виявив ту саму породу.

Він рачкував навколо всюдихода і скрізь під тонким шаром пухкого піску зустрічав тверду, мов криця, гладку поверхню сірого каменю. У ній майже не було тріщин, і молоток відскакував від неї, мов від ковадла. Жора підвівся, відбіг на кількадесят метрів убік, копнув пісок. Те ж саме…

— Скрізь так? — здивовано запитав він.

— По всій улоговині, — відказав Озеров. — Місцями піску трохи більше. Втім, він, певно, не тримається на цій гладкій поверхні. Його систематично здуває вітрами. То що це, по-вашому, Жоро?

— Якби ми не знаходилися в Гобі, я б сказав, що це схоже на полірований бетон, а весь цей майдан нагадує… аеродром.

— Здорово! — сказав Озеров. — Ото не сподівався…

— Оце то Жора! — закричав Батсур. — Бути тобі академіком. Вітаю… Ну й здивував!..

— Та ви мене не зрозуміли, — запротестував Жора мало не плачучи. — І не дали закінчити. Я ж сказав — якби ми не знаходилися в Гобі. А ми в Гобі! Кожному дурневі ясно, що тут не може бути бетону. За кого ви мене маєте? Звісно, я розумію, що це зовсім інше… Ну що? Поверхня лавового покриву. Лава розтікалася по дну улоговини, і вийшло таке… Чого ви смієтеся? Хіба не так?

— Ми не сміємося, — серйозно сказав Озеров. — Лише ніколи не треба відразу відмовлятися від думок, які самому тобі здаються найбільш справедливими. Це трохи схоже на аеродром, чи не так?

— Так, але…

— І я так гадаю. Це, звісно, не лава. Це найпевніше штучний матеріал, схожий на бетон, але значно міцніший. І майданчик цей, можливо, служив чимось на кшталт… аеродрому. Чимось на кшталт… Не поспішатимемо з остаточними висновками. Подивимося, що дасть огляд підземель…

Дослідження підземелля зайняло цілий день. Батсур, Озеров, Жамбал і Жора поволі пробиралися в лабіринті коридорів і зал. Струм свіжого повітря тягнув уперед полум’я саморобного смолоскипа. Йшли за напрямом руху повітря. Іноді зупинялися, щоб оглянути бічні коридори. Всі ходи й зали були вирубані в масивному сірому пісковику. На гладко відполірованих стінах не було помітно ані написів, ані малюнків. Високі напівкруглі склепіння зал вражали правильністю геометричних форм.

— Дивна споруда, — говорив Батсур. — Якими інструментами вирубано цей лабіринт? Далебі, це не монгольська і навіть не китайська робота…

— Звичайно, це значно давніша споруда, — погодився Озеров.

— Ймовірно, вона створювалася одночасно з майданчиком, який Жора назвав аеродромом. А монгольські ченці значно пізніше перетворили її на підземний храм.

— Хто ж побудував усе це? — дивувався Жора.

— Не поспішай, богатирю. Все дізнаємося! Коли три мисливці єдині у своїх зусиллях, вони зв’яжуть найсильнішого лева.

— Хіба в Монголії є леви, Батсуре?

— Зараз немає, але в минулі геологічні епохи були. Я мав на увазі…

Батсур не закінчив. Попереду почувся якийсь шум.

— Вітер? — припустив Озеров.

— Далебі, ні… Може, вода? Ми спустилися досить глибоко.

Вони обережно рушили вперед. Шум ставав усе виразнішим.

Струм повітря став настільки сильним, що майже задував смолоскип.

І раптом попереду зазоріло слабке світло. Коридор закінчився. Вони опинилися у величезній круглій залі. Світло проникало звідкись зверху і падало на кам’яне обличчя величезної статуї, вирубаної у стіні зали.

— Ось вона — статуя Великого Лами, — тихо сказав Батсур. — Який колос!..

Статуя мала заввишки більше тридцяти метрів. Лама був зображений сидячим, очі його були заплющені, величезні руки з товстими пальцями лежали на колінах. Біля ніг статуї з тріщини в стіні зали било джерело. Сильний струмінь води обривався водоспадом і зникав у глибокому тунелі.

Жора поспішив скуштувати воду на смак.

— Розкішна вода, — оголосив він. — З самого від’їзду із Алма-Ата не пив такої.

— Напевно, священний вода, — припустив Жамбал. — Візьмімо з собою якнайбільше. Чай буде гай-гай який…

Озеров і Батсур піднялися на величезний постамент статуї і, увімкнувши електричні ліхтарі, оглядали купу різноколірного мотлоху, колись залишеного прочанами.

— Історикам тут знайдеться робота, — зазначив Батсур. — Це, певно, один з найстаріших храмів Монголії і, на додачу, покинутий дуже давно. Навряд чи хтось пам’ятає про нього… Судячи з цього ганчір’я, останні прочани були тут років сто тому.

— Все правильно, — перервав нараз Озеров. — Ось шматок священної плити громових духів, про яку говорив помираючий сторож.

У руці Аркадія заіскрився великий уламок блискучого кристала.

— Так я й гадав, — продовжував Озеров. — Це та сама речовина, яку Жора знайшов у міжгір’ї базальтового плато. Ти розумієш, що це означає, Батсуре?..

— Але ж це не мінерал!.. — закричав молодий монгол, розглядаючи переданий йому Аркадієм уламок, — це…

— Звісно, це уламок якогось приладу… Ось тобі й конденсація сонячної енергії чорним базальтовим плато.

— Тут викарбуваний напис, — сказав Батсур, указуючи на постамент статуї.

Аркадій освітив химерні письмена променем електричного ліхтаря.

— Треба обов’язково прочитати його, Батсуре. Тут лежав уламок цієї дивовижної речовини. Напис, імовірно, стосується його.

— Це по-китайски, — пробурмотів Батсур, водячи пальцем по ієрогліфах. — Майже нічого не розумію. Щось про таємницю Грімкої ущелини, про громових духів Адж-Богдо. Доведеться перемалювати і сфотографувати. Потім перекладемо.

Поки Батсур копіював напис, Озеров і Жора, допомагаючи один одному, піднялися на плече Великого Лами.

— Вгорі у стіні зали — такі самі «бійниці», як і в підземеллі монастиря, де жив старий монгол! — крикнув зверху Аркадій. — Ймовірно, всі ці підземелля колись служили для однієї мети. І, судячи з орієнтування, «бійниці» були спрямовані… у бік базальтового плато. Невже і звідси можна було спостерігати танок громових духів над Адж-Богдо?

— Знаєш, Аркадію, — сказав Батсур, коли Озеров спустився до підніжжя статуї, — здається, сплячий Лама вирубаний на місці якоїсь більш давнішої споруди. Статуя оброблена значно грубіше, ніж стіни підземних тунелів і зал, а ось подекуди на постаменті і на ногах статуї збереглися ділянки з досконалішою обробкою каменю.

— Без сумніву, — погодився Озеров, — цей Лама порівняно молодий, а підземеллю багато тисяч років. Багато тисяч, Батсуре.

— Куди підемо тепер? — запитав Жора.

Озеров і Батсур перезирнулися.

— Тепер залишається найголовніше, — урочисто оголосив Озеров. — Всі вихідні дані в наших руках. Старий сторож, як виявилося, мав рацію… Напис Батсур розшифрує по дорозі. Тепер залишається повернутися до базальтового плато, хоч по повітрю дістатися до його центрального вулкана і спуститися в жерло Грімкої ущелини. Якщо, звісно, туди ще можна спуститися. Ми надто багато часу згаяли на Атас-Ула. Тепер дорога кожна хвилина.

Через два дні зелений всюдихід під’їхав до місця старого табору біля урвищ базальтового плато. Тут запаслися свіжою водою. Жора хотів викупатися, але Озеров не дозволив.

— По дорозі назад, а зараз нема коли. Якщо запізнимося, «злі духи» не пустять нас у Грімку ущелину.

Жора похмуро поліз у кузов усюдихода. Останніми днями він перестав розуміти, коли Аркадій Михайлович і Батсур говорили серйозно, а коли кепкували з нього. Власне, все почалося в улоговині біля Атас-Ула, коли Жора ляпнув про аеродром і про лаву… Тепер Батсур називав «аеродромом» кожен зустрічний такир, а Аркадій Михайлович, говорячи про підземелля Атас-Ула, іменував їх не інакше, як «Підземний лабіринт біля аеродрому».

Батсур усю дорогу бився над розшифровкою китайського напису. Щось у нього не виходило. Трясучись у кузові всюдихода, він бурмотів про танки? громових духів, священні плити і ламу. З розмов, які вели на коротких привалах Батсур і Аркадій Михайлович, також нічого не можна було втямити. Здавалося, що вони обидва серйозно повірили у старовинну легенду, розказану старим монголом і зараз збираються зазирнути до злих духів, що мешкають у центрі базальтового плато, і дуже бояться запізнитися.

На всі питання Жори Батсур незмінно відповідав:

— Потерпи, богатирю. Ще не все ясно. Наразі це гіпотеза…

«Хороша гіпотеза!» — сердито думав Жора. Проте після похибки з аеродромом остерігався висловлювати свої думки вголос. Він поділився сумнівами з Жамбалом і мовчазним шофером. Шофер багатозначно підняв брови, сплюнув крізь зуби і за звичаєм промовчав, а Жамбал несподівано сказав:

— Все правильно! Треба злий дух проганяй з Гобі. Новий життя прийшов. Навіщо нам злий дух! Ченці пішов, нехай злий дух теж пішов. Добре буде…

Табір улаштували під урвищами базальтового плато, кілометрів за тридцять на захід від джерела. Наступного ранку, захопивши радіометри[216] й мотузки, попрямували до центрального вулканічного конуса, який знаходився неподалік. Влітку з боку джерела до нього так і не вдалося проникнути через тріщини. Проте конус виявився недоступний і від нового табору. Глибокі тріщини, що розтинали покриви базальтових лав, незабаром перепинили шлях дослідникам.

— Тут без вертольота не обійтися, — зі злістю сказав Батсур.

— Як радіоактивність, Жоро? — поцікавився Аркадій Михайлович.

— Нормально…

— До центрального конуса близько кілометра. До його кратера кілометра півтора. Далебі, ще рано, Батсуре.

— Якщо випромінювання спрямоване, то мабуть. Але до Грімкої ущелини залишається якихось триста-чотириста метрів. Її вплив має позначитися.

— Не забувай, що розряд відбувся всього кілька місяців тому.

«Про що вони?» — думав Жора, з огидою поглядаючи на глибокі тріщини.

— Аркадію Михайловичу, — запитав він після того, як Озеров і Батсур замовкли, — що ви називаєте Грімкою ущелиною?

— Он ту глибоку ущелину, що підходить до центрального конуса. Ми її добре роздивилися з літака. З цієї ущелини можна проникнути в жерло центрального вулкана. Це єдине жерло, в якому немає лавового корка. І над ним ми спостерігали підвищення радіоактивності.

— А чи не спробувати пробратися до вулкана по самій ущелині? — невпевнено запропонував Жора. — Адже вона напевно доходить до краю плато…

— Це думка, — відзначив Батсур, — якщо, звісно, дно ущелини доступне і якщо ми не заблукаємо в лабіринті тріщин. Із дна нічого не буде видно.

— Треба спробувати, — сказав Озеров. — Тепер ми остаточно переконалися, що поверхнею плато шляху до центрального вулкана немає. А проте, лама, який приніс у підземний лабіринт біля аеродрому уламок священної плити, вочевидь, ухитрився побувати в центральному жерлі. Спробуємо вчинити, як радить Жора.

Лише до вечора наступного дня вдалося знайти в урвищах плато вхід у Грімку ущелину. Він нічим не відрізнявся від усть інших ущелин, які сотнями заглиблювалися у плато. Дно Грімкої ущелини було завалене величезними брилами базальту. По них і довелося пробиратися, ризикуючи на кожному кроці зламати ногу.

Ще декілька днів було витрачено на те, щоб у заплутаному лабіринті тріщин відшукати ту головну ущелину, яка вела до каналу центрального вулкана.

Місцями ширина ущелини складала трохи більше метра. Чорні стіни здіймалися вертикально вгору, і лише вузька смужка блакитного неба, десь на недосяжній висоті, нагадувала про величезний світ, що залишився за межами цього тісного кам’яного лабіринту.

Пробираючись по дну тріщини, Жора намагався не думати про те, що станеться в разі землетрусу. Ці тріщини можуть так само легко закритися, як колись відкрилися. Тоді в частки секунди дослідники будуть розчавлені і відтак перетворяться на скам’янілості, замуровані в багатосотметровій товщі базальтів.

Та ось, нарешті, затремтіли стрілки радіометрів. Очевидно, центральний канал вулкана був близько.

Жора крикнув про це Озерову і Батсуру, які пішли вперед. Луна підхопила вигук і почала перекликатися, то віддаляючись, то знову наближаючись. Здавалося, саме повітря в лабіринті тріщин загуло і завило, мов у трубах величезних органів.

— Істина — не в гучному крику, — пожартував без усмішки Батсур. — Ти розбудиш усіх духів Грімкої ущелини.

Покази приладів з кожним кроком збільшувалися. Жора сподівався, що ось зараз відкриється жерло вулкана, але замість цього ущелина ще раз розгалузилася.

— Куди підемо? — запитав Батсур.

Їх було троє. Жамбал цього дня залишився в таборі.

— Давайте розділимося, — запропонував Озеров. — Ви з Жорою йдете направо, а я наліво. Хто потрапить у зазубень, повернеться до розгалуження, а хто дістанеться до жерла, залишиться чекати біля нього. Жерло має бути близько.

Так і вчинили. Жора і Батсур заглибилися у праву гілку ущелини. Обережно переступаючи з брили на брилу, вони пройшли кількасот метрів. Стрілки приладів коливалися все дужче. Раптом ущелина різко розширилася і Жора ахнув. Біля їх ніг розкрилася темна безодня кратера. Вона вертикально спадала кудись униз. Там, унизу, панувала непроглядна пітьма.

Жора ліг на край ущелини і зазирнув у кратер. Нічого не видно. Жора узяв камінь і хотів кинути вниз, але Батсур застережно підняв руку.

— Ми не знаємо, що там, під нами, — серйозно сказав він.

— Чекатимемо Аркадія Михайловича?

Батсур кивнув.

— Дивіться, які гладкі стіни кратера, — відзначив після недовгої мовчанки Жора. — Немов їх спеціально полірували.

— Чи не здається тобі, що вони схожі на стіни зал і коридорів того підземелля в Атас-Ула? — запитав Батсур.

— Суто зовнішня схожість, — зневажливо махнув рукою Жора.

— Це ще питання, — посміхнувся Батсур.

— Чому ви не хочете говорити зі мною серйозно? — образився Жора. — Кожному дурневі ясно, що там усе зроблено людськими руками, а тут…

— А ось мені, наприклад, далеко не ясно, чи людські руки створили підземелля Атас-Ула, — задумливо сказав Батсур. — І тут, богатирю, теж все не так просто, як здається… Цей кратер більше схожий на величезну шахту. Завтра принесемо мотузки, спробуємо спуститися і тоді вирішимо.

— Ми спускатимемось туди? — запитав Жора, скоса поглядаючи в темну безодню.

— Коли шакала запитали, чи буде він їсти курку, його сміх розібрав. Для цього ж ми сюди й добиралися. Втім, ти можеш не спускатися, якщо не захочеш.

— Я як усі, — похмуро сказав Жора.

Вони довго сиділи на краю кратера і чекали. Озерова все не було.

— Дивно, — сказав, нарешті, Батсур. — Аркадієві час бути тут. Навряд чи та гілка ущелини довша від нашої.

— А може, він також дістався до кратера і чекає нас, — припустив Жора.

— Потримай мене за ноги, — попросив Батсур.

Він звісився в жерло і довго оглядав темні стіни.

— У верхній частині кратера більше тріщин не видно, — повідомив він нарешті, обережно відповзаючи від урвища. — Дивна труба. Вона цілком кругла і нагадує канал ствола велетенської гармати. Звісно, Аркадій має рацію… Проте доведеться дізнатися, де він. Ходімо, богатирю.

Вони повернулися до розгалуження ущелини. Озерова й тут не було.

— Дуже дивно, — пробурмотів Батсур, і Жора зрозумів, що його товариш стривожений не на жарт.

Батсур написав коротеньку записку, поклав на камінь і пригнітив меншим каменем.

— Побачить, якщо розминемося, — сказав він. — Поїхали далі…

Вони попрямували в ліву ущелину. Ця ущелина виявилася настільки вузькою, що місцями важко було протиснутися. В ній було майже темно. Батсур увімкнув ліхтар і поволі пробирався вперед. Жора, важко дихаючи, ліз за ним. Рюкзак довелося зняти і волочити ззаду. З рюкзаком за плечима Жора вже давно застряг би в цій кам’яній пастці.

Та ось прохід знову став ширший. Жора випростався, глянув угору і… нічого не побачив. Навколо була пітьма. Лише світло ліхтаря освітлювало вузький звивистий прохід, що полого спадав униз.

— Батсуре, ми під землею!..

— Ти не помилився. Тепер дивися пильно, щоб не було розгалужень. Тримайся за ліву стіну, а я триматимуся за праву. Ми не маємо права заблукати…

Вони пройшли ще кілька десятків кроків. Прохід усе крутіше йшов униз.

— Це схоже на коридор, Батсуре. Тут східці…

— Подивимося потім. Треба мерщій відшукати Аркадія.

Тепер вони швидко спускалися по широкому похилому тунелю. Чорні стіни були гладко відполіровані. Підлога спадала правильними сходинками. Тунель поступово повертав, окреслюючи плавну дугу.

— Розгалуження, Батсуре.

Вони зупинилися. Від головного тунелю вліво відходив ще один, трохи менший.

— Залишайся тут, Жоро. Я огляну бічний тунель.

— Але…

— Ані слова. Залишайся і чекай мене.

Батсур зник. Жора стиснув зуби й чекав. Час зупинився. Жорі здалося, що минула ціла година, але Батсур запевняв потім, що він був відсутній не більше десяти хвилин.

Батсур повернувся похмурим.

— Там безліч розгалужень. Це цілий лабіринт. Кепсько, якщо Аркадій повернув туди…

— Куди тепер?

— Спробуємо пройти далі головним тунелем.

Вони знову рушили вперед. Тунель вів їх усе глибше.

— Ми спустилися вже дуже глибоко, Батсуре.

— Дарма. До центру Землі ще далеко…

— Знову розгалуження, Батсуре.

Молодий монгол вилаявся крізь зуби.

— Тепер я огляну бічний прохід. Дозволь мені, а ти зачекай тут.

Батсур вагався.

— Я лише до першого розгалуження…

— Ну гаразд, іди… Будь уважний.

Жора повернувся через декілька хвилин. Він уривчасто дихав. Очі його округлилися.

— Там, там…

— Що там?

— Там немає проходу. Він завалений… Але там…

— Що?

— Скелет… людини.

Батсур залишив увімкнений ліхтар біля розгалуження тунелів і подався услід за Жорою. Пройшовши кілька десятків метрів, вони уперлися в завал. З-під каменів виднілися кістки й череп.

Батсур уважно розглядав кістки.

— Це скелет юнака. Майже дитини… Можливо, це Цамбин — онук померлого старого сторожа…

— Його завалило?

— Хтозна? Обвал свіжий. Можливо, він стався пізніше… Поглянь, що показує радіометр?

— О! Він зашкалений. Стрілка відхилилася за максимальний відлік.

— Кепсько. Геть кепсько. У цих підземеллях людині не можна довго залишатися. Ось вони — злі духи базальтового плато. — Батсур указав на стрілку радіометра. — Ми мусимо якнайшвидше розшукати Аркадія. Він необережніший, ніж я думав.

Вони спускалися головним тунелем ще близько години, в бічні відгалуження більше не заглядали; лише відзначали свій маршрут стрілками, які Жора малював крейдою на стінах тунелю. Багато разів Батсур починав кликати Озерова. Жора пронизливо свистів. Але їм відповідала лише далека луна.

— Йому треба задати хорошого прочухана, — схвильовано твердив Батсур. — Хіба можна було самому йти так далеко! Він мав дочекатися нас.

— Дарма ми сиділи біля кратера, — відзначив Жора.

Батсур не відповів. Тунель, окреслюючи дугу, як і раніше вів униз.

Батсур раптом зупинився і вдарив себе по чолу.

— Та це ж спіраль! — закричав він. — Тунель по спіралі огинає центральний кратер. Спускаючись по ньому, ми вже кілька разів обійшли жерло. Це штучний хід у надра вулкана… Молодець Аркадій…

— Вітер, — прошепотів Жора.

— Певна річ… Тут скрізь чудова вентиляція. О, це були талановиті інженери.

— Хто?

— Ті, хто побудував усе це…

— Але хто вони?..

Тунель нараз повернув під прямим кутом, і стіни його розійшлися в боки. Жора і Батсур опинилися у величезній залі. Промені їх ліхтарів відразу ж загубилися в безмежному мороці.

— Що це? — вигукнув Жора.

Батсур не відповідав. Він пильно вдивлявся в пітьму.

— Загаси ліхтар, — раптом сказав він Жорі.

Їх оточила пітьма. Ні, це була не пітьма. Жора розгледів попереду неяскраве зеленкувате сяйво. Поступово його очі звикли до темряви, і він побачив ряди величезних пластин, що ряхтіли блідим, зеленкувато-фіолетовим світлом. Ряди пластин тягнулися кудись удалину.

— Ось воно — серце Грімкої ущелини, — прошепотів Батсур. — Ти геній, Аркадію…

— Що ж це таке? — повторив Жора.

— Це спадок людям Землі, — відповів Батсур. — Аркаді-ю! — закричав він, склавши руки рупором.

Підземелля ожили. Відбитий тисячами величезних пластин заклик Батсура полетів нескінченними залами:

— Аркадію! Аркадію! Аркадію!..

Жорі стало страшно. Підземелля мовби зраділи, почувши людський голос, і тепер повторювали його на різні лади:

— Аркадію! Аркадію!.. дію!

Нарешті луна стихла. Батсур і Жора увімкнули ліхтарі і довго прислухалися. Відповіді не було.

— Може, він не дійшов сюди? — пошепки запитав Жора.

— Він не міг не дійти… Ще до поїздки в Атас-Ула він припустив, що тут має існувати щось подібне… Залишайся тут і не гаси ліхтар. Я піду шукати його. Якщо за годину не прийду, повертайся в табір, але ліхтар залиш тут. Іди назад зі свічкою. Хай ліхтар буде маяком. Відпочивши, повертайся сюди з Жамбалом. Захопіть ноші… Углиб зали не заходьте, ні в якому разі. До пластин небезпечно наближатися. Якщо мене й Аркадія не буде, їдьте всюдиходом до Улан-Батора. Там розповісте, що бачили. А зараз ні слова… У цих залах не можна знаходиться більше півтори-двох годин підряд. Ні слова, Жоро… Обіцяй, що зробиш так, як я сказав. Дай руку!..

Батсур міцно обняв Жору і ступив у пітьму. Промінь його ліхтаря все віддалявся й віддалявся і нарешті перетворився на тонку блискучу голку. Вже здалека до Жори долетів заклик:

— Аркадію! Аркадію!..

Луна підхопила його і знову понесла по залах.

Жора сів на кам’яну підлогу й чекав. Стрілки годинника рухалися поволі. До призначеного терміну було ще далеко.

Іноді навіть добре трохи побути самому. Принаймні ніхто не побачить, що ти плачеш.

Тумов поволі йшов по спорожнілому бульвару в Сокольниках. Жовте листя вкривало мокрий асфальт. Вітер жбурляв у обличчя дрібні бризки дощу. Ось і знайомий будинок з великими скляними дверима. Звідси півроку тому вони почали свою подорож.

Тумов важко зітхнув.

Що сказати сестрам Аркадія? Що про нього думає Люда?

У нього в бічній кишені лежала телеграма Очира, отримана вже два тижні тому. Два тижні Ігор носив її з собою. Щоранку він обіцяв собі, що увечері поїде в Сокольники, і щовечора малодушно шукав приводу, щоб не їхати. Він запевняв себе, що чекає на другу телеграму. Але у глибині душі був переконаний, що ця друга телеграма повідомить про непоправне.

Вже два тижні він боїться брати телефонну трубку, закинув справи і роботу й чекає… Чого?

Сьогодні вранці йому передали записку Людмили. Вона настійно просила приїхати. Більше відкладати візит було годі.

Узявшись за ручку вхідних дверей, він ще не був певен, що подзвонить у квартиру. Подзвонивши, не знав, чи скаже їм про телеграму з Улан-Батора, чи малодушно промовчить.

Двері відчинила Людмила. Вона серйозно привіталася з ним і сказала:

— Проходьте, будь ласка. Роздягайтеся…

«Може, вони вже знають щось?» — думав Ігор, знімаючи одну калошу, відтак другу, розмотуючи шарф, потихеньку починаючи стягати пальто.

— Та проходьте, врешті-решт! — почувся з кімнати різкий голос Ірини Михайлівни — старшої сестри Аркадія. — Що ви там порпаєтеся?

— Ходіть швидше! — тихо сказала за його спиною Людмила. — Ми дуже тривожимося.

«Не знають», — подумав Тумов і помацав, чи на місці телеграма.

Він пройшов до кімнати.

Ірина сиділа на канапі біля настільної лампи з зеленим абажуром. Її вузьке довгобразе обличчя було дуже бліде і в світлі лампи здавалося зеленкуватим. Різкі зморшки темніли навколо рота. Тонкі губи були щільно стиснуті. Вона мовчки простягнула Тумову вузьку холодну руку і вказала йому місце напроти себе.

Ігор поспішно сів у глибоке крісло, задоволений, що його обличчя залишається в тіні. Людмила, закутавшись у велику пухову хустку, влаштувалася з ногами в кутку канапи, узяла на руки кішку; тихо погладжувала її.

Запанувала напружена мовчанка.

— Ну? — запитала Ірина й закашлялася.

— Що? — розгубився Тумов.

— Сестра останнім часом хворіє, — квапливо пояснила Людмила й зітхнула.

— Не про це мова, — різко сказала Ірина. — Де Аркадій?

— Я н-не знаю, — невпевнено протягнув Тумов, і йому здалося, що телеграма пече йому груди.

— Тобто як це не знаєте, Ігорю Миколайовичу? — високим, дзвінким голосом запитала Ірина. — Ви втягнули його в цю поїздку бозна-куди і казна-навіщо. Самі повернулися мало не три місяці тому. Від нього жодних вістей. Ви не показуєте очей, не вважаєте за потрібне хоча б по телефону ясно сказати, де він і що з ним. Даруйте мені, але порядні люди так не чинять. І він ще називав вас своїм другом.

— Ірино, заспокойся, — тихо сказала Люда. — Вибачте її, Ігорю Миколайовичу. Ми дуже турбуємося про Аркадія. Більше трьох місяців від нього немає ані рядка. Ви давно повернулися і також мовчите.

— Я все збирався, щодня, — бурмотів Тумов, не знаючи, куди подіти очі. — Купа справ, звіти… Довелося відразу їхати у відрядження… Ви пробачте, будь ласка; я, звісно, дуже винен, але…

— Коли ви бачили його востаннє? — запитала Ірина, допитливо дивлячись на Тумова.

— Рівно три місяці тому, двадцять восьмого серпня.

— Чому він не надіслав з вами листа?

— Ми роз’їхалися у різних напрямах. Невідомо було, хто перший дістанеться до обжитих місць.

— Чому ви розділилися?

— Він хотів провести додаткові дослідження трохи південніше.

— А ви?

— Я повертався з караваном на північ.

— Значить, ви кинули його і змотали манатки?

— Не зовсім так… — почав було Тумов, але затнувся й замовк.

Ірина примружилася.

— Або ви… Не хочу вимовляти цього бридкого слова… Або ви щось приховуєте від нас. Потрудіться пояснити, Ігорю Миколайовичу!

— Будь ласка, — додала Люда. — Все краще від такої невідомості.

— Та зрозумійте, я сам нічого не знаю! — майже закричав Тумов. — Нічого!.. Ну, затримався десь. Адже це Гобі… Гадаю, що скоро приїде… — Він мало не вдавився останніми словами. — Також чекаю з дня на день…

— Ні, ви щось приховуєте від нас, — твердо заявила Ірина. — Чому ви весь час шарпаєте кишеню? Що у вас у кишені? Покажіть!

— Н-нічого! — холодіючи, протягнув Тумов. — Лише т-телеграма з Улан-Б-батора… Ось, б-будь ласка…

Ірина вихопила у нього зім’яту телеграму, швидко пробігла її й закрила обличчя руками. Людмила підняла тремтячими пальцями аркуш, що впав. Поволі, виразно прочитала вголос:

— На ваш запит повідомляю км загін Озерова не повернувся Гобі крпк пошуки не дали жодних… — Плечі дівчини затряслися. — Продовжуємо… Повідомлю… — Вона впала обличчям у диванні подушки й голосно заплакала.

Тумов остаточно розгубився. Він важко встав із крісла, зачепив книги, що лежали на краю столу. Книги з гуркотом посипалися на підлогу. Нагнувся, щоб підняти книги, махнув рукою, не підняв і сів на канапу між сестрами.

— Та зрозумійте ж, не все втрачено, — бурмотів він. — Знайдуть… Приїде… повернеться…

— Вже повернувся! — почувся від дверей знайомий голос. — Що тут у вас відбувається?

Тумов згодом ніколи не міг відновити в пам’яті послідовності подій, що розігралися того вечора. Ірина схопилася, перекинувши лампу. Жалібно дзвякнув зелений абажур. У кімнаті запанував морок. У темряві чувся уривчастий голос Ірини, гучний плач Люди, схвильовані вигуки Аркадія, поцілунки. Під ногами тріщали скалки абажура. Ігор хотів обняти Аркадія і обняв Люду. І вона поцілувала його в губи. Звісно, це була помилка… Поцілунок призначався братові… Ображено нявкнула кішка, якій хтось наступив на хвіст. Усі щось питали, і ніхто не слухав відповідей. Відтак засвітилася люстра. Вочевидь, сама, позаяк ніхто її не вмикав.

Ірина обіймала схудлого, бронзоволицього Аркадія, а Люда плакала і сміялася, притискаючи залите сльозами обличчя до широкого плеча Тумова.

Аркадія всадовили на канапу. Сестри сіли обабіч, міцно тримаючи його за руки, немов боялися, що він знову зникне. Втім, Ірина відразу ж хотіла схопитися й бігти на кухню, але Аркадій не пустив її. Тумов, топчучи широкими підошвами рештки абажура, влаштувався в кріслі навпроти канапи.

— Ну, розповідай, — сказала Люда.

— Лише коротко, — додала Ірина, — бо мені треба готувати вечерю.

— У найкоротшому варіанті це виглядає так, — посміхнувся Озеров. — Три місяці колесили по Гобі, вчора повернулися до Улан-Батора. Я лише встиг вилаяти Очира, що він переполохав вас, сів у літак і годину тому приземлився у Внуково.

— Чому не телеграфував?

— Я сам летів зі швидкістю телеграми. Ще вчора вранці ми були в Гобі, біля підніжжя нашого плато.

— Ви повернулися до нього? — здивувався Тумов.

— Звісно. І ти ще повернешся до нього, Ігорю. Виявляється, нас шукали по всій Заалтайській Гобі, а ми спокійно лазили по плато. У нас відмовило радіо…

— Ну ось, бачите, — сказав Тумов. — Я ж казав…

— Цього ви не казали, — перервала Люда, закриваючи йому рота рукою. — Але тепер це зовсім неважливо.

— Ще б йому не казати! — відзначив Озеров. — Хто підсунув нам замість запасних батарей свинячу тушонку?

— Не може бути, — здивувався Тумов. — О-о! Тепер розумію, звідки в мене опинилися ці батареї… Ах, стара панама!.. Що мені з собою робити?.. Але загалом обійшлося без особливих пригод?

— Більш-менш…

— А скажи відверто, Аркадію, — помовчавши, запитав Тумов, — варто було там залишатися? Знайшли ви щось… нове?..

— Нове? — повторив Озеров. — Ні, нічого нового не знайшли. Все дуже старе.

— Треба відразу було мене слухати, — задоволено сказав Тумов. — Раз зізнався, втішу тебе… Ти, як виявилося, мав слушність. Пам’ятаєш блискучий мінерал, який я називав алмазом? Це не алмаз. Це цілком невідомий мінерал величезної твердості й міцності. Дивовижна сполука бору, кремнію й вуглецю. Він значно твердіший від алмаза й володіє вражаючою здатністю концентрувати різні види енергії. Мінералоги вважають, що це уламок метеорита нового типу.

— Це не метеорит, — сказав Озеров.

— А що?

— Штучна речовина.

— Фантазія, — протягнув Тумов. — Зелена фантазія! У жодній з лабораторій поки що не створено умов, необхідних для синтезу такої сполуки. Її синтез лежить далеко за межами можливостей нашої науки.

— А я не сказав, що ця речовина створена людськими руками, — заперечив Озеров. — Вона була синтезована десятки тисяч років тому розумними істотами, наука яких уже тоді набагато випередила нашу сучасну науку…

— Зачекай, — перебив Тумов. — У вас там не було аварії всюдихода? Ти не того?.. — він покрутив вказівним пальцем біля скроні.

Аркадій мовчки дістав з кишені невеликий згорток, розгорнув. Яскраво заіскрилися в електричному світлі блискучі грані якогось плоского предмета. Це була невелика платівка тієї самої речовини, уламок якої знайшов Жора біля табору. Але ця платівка була тонко інкрустована іншою, ще блискучішою речовиною. Візерунок являв собою складні спіралі, що перетиналися. Достатньо було одного погляду, щоб сказати, що це уламок якогось предмета, створеного розумними істотами.

— Що ж це, уламок міжпланетного корабля? — пошепки запитав уражений Тумов, обережно торкаючись пальцями блискучих граней.

— Ні, це уламок однієї з пластин гігантського конденсатора, що акумулює енергію земних надр. Вулканічне плато Адж-Богдо — це справді величезний конденсатор, але не сонячної енергії, як ти вважав, а ядерної енергії земних надр. Воно порожнисте всередині. Там у колосальних підземних залах стоять нескінченні ряди таких пластин. Спеціальні стрижні сполучають ці пластини одну з одною і з центральним вулканічним каналом. Джерелом енергії, вочевидь, є магматичне вогнище стародавнього вулкана, розташоване на глибині декількох кілометрів під плато. Як вони дісталися до вогнища, поки незрозуміло. Взагалі у всій цій установці дуже багато незрозумілого. Знадобляться десятки років для її вивчення. Ясно одне — це найбільший штучний енергетичний агрегат нашої планети, залишений нам у спадок невідомими прибульцями з Космосу. Можна вважати, що вони з’явилися в Гобі від двадцяти до п’ятдесяти тисяч років тому, коли в Європі і Північній Америці лежав багатосотметровий крижаний покрив.

У невеликій улоговині біля підніжжя Атас-Ула ми знайшли напівзанесені піском залишки космопорту прибульців. На майданчику космопорту збереглися величезні конічні вирви, розташовані правильними шестикутниками. Осадкові породи всередині вирв і поблизу них несуть сліди обпалення й оскління. Ймовірно, ці вирви випалені струменями розжареного газу, що виривалися зі стартових дюз космічних лайнерів. Знайшли ми і спеціальні підземні сховища, з яких можна було безпечно спостерігати за дією енергетичного агрегату, коли він вистрілював запас накопиченої енергії в космос. Між іншим, одне з таких сховищ знаходилося у плато, до якого прилягають руїни ламаїстського монастиря. Розрядка агрегату відбувається раз на п’ять років, у один з днів червня. Цього року енергетичним розрядом був знищений американський супутник, а десять років тому, через декілька годин після розряду, поблизу каналу, що ще виділяв останні порції енергії, пролетів літак Ісарова…

Лами, що жили в монастирі, знали про ці розряди. Вони називали їх танко?м громових духів. А ущелину, що вела до центрального каналу, охрестили Грімкою ущелиною. Так народилася одна з легенд Гобі.

Люди кілька разів проникали в Грімку ущелину. Років триста тому один лама приніс звідти уламок пластини конденсатора. Ми знайшли цей уламок на вівтарі підземного храму в Атас-Ула. Поряд був старий напис, що розповідав про подвиг лами. Напис удалося прочитати Батсуру. Близько до Грімкої ущелини підходив і останній сторож монастиря. Він шукав зниклого внука і потрапив у зону випромінювання. Розтин показав, що він помер від променевої хвороби.

— І ви, ви також спускалися в цю страшну ущелину? — тремким голосом запитала Люда.

— Так. Ми помітили її ще з літака. Вона досягає кратера найбільшого вулкана плато. З вершини конуса спуститися у кратер не можна. Ми проникли туди по дну Грімкої ущелини, яка є тріщиною на південному схилі конуса. Ми навіч бачили нескінченні ряди блискучих конденсаторів, що протягнулися на кілометри. Частина пластин поламана під час землетрусів, але всі блищать так, немов учора виготовлені, хоча їм, либонь, не менше двадцяти тисяч років.

— А випромінювання? — закричав Тумов. — Ви побували в полі дії конденсаторів?..

— Зараз вони майже розряджені. Викид енергії стався всього кілька місяців тому. Випромінювання поки знаходиться в межах, допустимих для людського організму. Втім, коли б не Батсур, зі мною могло бути зле. Я йшов без приладу і трохи зловжив перебуванням у підземеллях. Батсур вчасно витягнув мене звідти… А зараз тримайся, Ігорю! Наші прилади зафіксували нейтронний потік, що йде з надр Землі уздовж каналу. Інтенсивність потоку різко збільшується з глибиною.

Нейтронний потік, що надходить з вогнища вулкана! Чи може бути кращий доказ ядерних реакцій у земних надрах? І це не здогадки. Це покази приладів… Через місяць чи два перебування поблизу каналу і конденсаторів стане небезпечним, а через півроку неможливим. А через чотири з половиною роки жерло Грімкої ущелини знову вистрілить у Космос свій страхітливий заряд енергії. На той час ми опережемо її мережею обсерваторій і спостережних станцій, визначимо силу й характер енергетичного викиду. Коли випромінювання припиниться, ми знову спустимося в глибини Грімкої ущелини і спробуємо перемкнути її енергію для земних цілей. Подумайте, друзі мої, які невичерпні запаси енергії таяться в надрах Землі. Які безмежні можливості відкриваються для енергетиків майбутнього! Адже магматичне вогнище лавового плато Адж-Богдо — це нікчемна крихта того, що вміщено в надрах нашої планети…

Тумов раптом розреготався.

Всі здивовано поглянули на нього. Ірина з обуренням знизала плечима.

А Тумов реготав усе голосніше. Його масивна постать стрясалася від сміху і він тер очі величезними кулаками.

— Що з вами, Ігорю Миколайовичу? — тривожно запитала Люда.

— Даруйте мені… Я пригадав… Що за віслюк!.. Подумай, Аркадію… Наш спільний друг — містер Пігастер, повернувшись додому, негайно опублікував під своїм ім’ям мої міркування про концентрацію сонячної енергії базальтовим плато. Не здогадався, у кого треба було красти… Ну, так йому, шельмі, й треба.

— Як, — здивувався Озеров, — опублікував і без будь-яких посилань на тебе?

— Без будь-яких. Недарма він дивувався, як це ми розповідаємо про свої ідеї, перш ніж зареєстрували їх у бюро авторських прав. Знаючи російську мову, він розумів усі наші розмови і в деталях ознайомився з моєю ідеєю.

— І так твердо став на твою точку зору, що вирішив популяризувати її від свого імені.

— Так йому й треба! Він тепер вирве останні залишки волосся, коли дізнається про ваші відкриття. Поступаюся йому пріоритетом з «конденсатором сонячної енергії». А добре, що я нічого не встиг надрукувати. Виявляється, забарність іноді корисна… Значить, енергетична станція у вулкані!.. — продовжував Тумов після короткої мовчанки. — Вражаюче! Важко переоцінити таке відкриття… Важко… А як, по-твоєму, Аркадію, навіщо знадобилося невідомим прибульцям з Космосу створювати на Землі енергетичну станцію? Як вони використовували цю енергію?

— Цього ми не знаємо, — сказав Озеров. — Призначення установки поки залишається загадковим. Ми мусимо його з’ясувати. Можливо, це своєрідний маяк у Космосі. Можливо, енергетичний розряд створює канал спрямованого випромінювання, по якому з нашої планети передається запис про умови, що панують на поверхні Землі чи в її надрах. Через деякий час цей запис приймають і розшифровують розумні істоти іншої сонячної системи. Можливо, це пристосування служить чи служило для якихось таких цілей, про які ми просто не маємо поняття. Майбутнє покаже…

— Якщо я правильно зрозуміла, — сказала Ірина, — ви з Батсуром зробили декілька крупних відкриттів. Я навіть не знаю, що важливіше: знахідка енергетичної установки, чи доказ ядерних реакцій у глибинах Землі, чи, нарешті, наявність розумних істот за межами нашої планети.

— Наразі зроблено лише перший крок на нескінченно довгому й важкому шляху, — відповів Озеров. — Найскладніше — попереду. А перший крок був зроблений усіма нами — всією експедицією, коли ми їздили навколо Адж-Богдо й лазили по базальтових урвищах. Ми з Батсуром лише підбили підсумки першого етапу. Тепер починається другий етап. Ти готовий до нього, Ігорю?

— Буду готовий через кілька годин, — похмуро сказав Тумов. — Лише з’їжджу додому й спалю свою незакінчену дисертацію.

_{Переклад В. Геника}

_{Перекладено за виданням: ШАЛИМОВ А. И. Тайна Гремящей расщелины: Научно-фантастические рассказы и повести. — Ленинград: Детгиз, 1962. — 288 с. — (Библиотека приключений и научной фантастики).}