Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

Епілог

На території Спасо-дніпровського братства, в зоні особливо зхоронюваного таємного військового полігону, там, де колись містилися казарми братчиків, був зведений невеличкий будинок із просмолених паль, схожий на карпатську лісничівку. В будинку, пропахлому запахом свіжої деревини, оселилося двоє: мовчазний посивілий, чорнявий колись чоловік, що накульгував на ліву ногу, й хлопчик років чотирьох-п’яти, світлий, із дивним поглядом широко поставлених очей. Щодня ця парочка, супроводжувана трьома охоронцями, ходила в далекі прогулянки піщаними дніпровськими плесами, порожніми в цей час, або піднімалася на пагорби, зарослі густим чагарником.

Одного осіннього дня, коли щедро сипалося з дубів жолуддя, швидко втрачаючи свою зелену барву й перетворюючись на ламкі коричневі боби, коли падало на землю червоне й майже прозоре кленове листя, від якого йшов депресивно-гіркий запах пізнього жовтня, ця парочка йшла вздовж озера, на березі якого росли старезні дуби й високі сосни. Хлопчик зупинився, зачудовано спостерігаючи, як по сірій, того самого кольору, що і небо, поверхні води пливуть дикі качечки, залишаючи по собі слід, ніби хтось срібним пером легко чиркнув по озеру. Надивившись на це диво, мандрівники рушили далі й невдовзі, піднявшись угору, побачили, що перед ними відкривається територія якогось закинутого гігантського будівництва — наче на землі зводили марсіанську базу. Паркани, що огороджували цю величезну територію, були успішно розкурочені місцевим людом — залишились від них лише пунктирні натяки — бетонні стовпчики, вкопані в землю, де-не-де — згнилі дошки, запахи яких гармонійно доповнювали природну осінню картину ув’ядання.

Вони стояли на вершині гори, з якої погляд осягав панораму законсервованого будівництва: могутні спіралевидні бетонні опори здіймалися в небо; з них звисали сталеві троси, наче ванти з корабельних щогол; бетонний півострів заходив далеко в Дніпрові води, темним своїм контуром майже зливаючись із річковою водою. Кинуті поіржавілі крани здаля виглядали, наче скелети гігантських жирафів; звідси, з гори, можна було побачити накреслені архітектором транспортні артерії та недобудовані споруди дивної мушлеподібної форми — немовби великі равлики, що виповзли під дощ із гірських печер.

— Що це, тату? — спитав хлопчик. — Космодром?

— Ні. Тут мав бути Київ-2. Це — «Небесний Єрусалим». Нова столиця.

— А що сталося?

— Це той випадок, коли каналізація перемогла мрію, — незрозуміло пояснив батько. — Колись розповім тобі.

Чоловік цей був у довгій чорній селянській свитці, схожій на монашу рясу, на спині — солдатський наплічник із хлібом, молоком і водою, в лівій кишені свитки — стара «Беретта М9 А11», в руці — потемнілий від часу карпатський топірець. На хлопчику — сіро-зелена куртка з каптуром — на випадок холодного дощу, наплічник із ліхтариком та окулярами нічного бачення, на голові — бейсбольний темно-синій кашкетик із написом SPACECOM.

Хлопець довго дивився на кладовище чиєїсь мрії, що простяглося перед ним.

— Тату, ми скоро звідси поїдемо? — спитав, узявши батька за руку, наче змерз.

— Нема куди їхати, Святику, — батько відчув тепло маленької долоньки, і ніжність та тривога торкнулися його серця. — Ні Франція, ні Коста-Рика не для нас. Хіба тут погано? Віра Іванівна з тобою, Василь — з тобою. Комп’ютерні ігри — з тобою. Уроки. Нарисна геометрія. Історія архітектури. Ти хочеш стати архітектором? Може, добудуєш колись «Небесний Єрусалим»? Влітку будемо плавати на човні, рибалити. В нас немає іншої землі, ніж ця.

— Ти пам’ятаєш ту дівчину, що приходила до нас?

— Яка дівчина?

— Ну, та мавпа чорнява. Леся. З мамою, яка тобі так сподобалась.

— Пам’ятаю, — розгублено сказав батько, не розуміючи — звідки син знає, про що він весь час думає.

— Може, запросиш їх? — Святик пригадав, як весело було, коли вони гралися у вампірів і трощили іграшки на його столі. І мавпа та не така вже й погана.

— Не знаю, — випустив батько руку малюка. — Не знаю — чи захочуть вони приїхати в таку глушину. Але спробую. Ходімо додому.

Неподалік на закинутій бетонці їх очікував джип з охороною, який слідував за ними під час довгих мандрів.

Вночі батькові наснився сон: у горах, серед сліпучих вершин і стрімких схилів, на маленькій галявині він сидів за столом, наче студент, завалений конспектами, й до нього підійшов хтось, схожий на Вчителя, тільки без окулярів, і подав йому важку книгу в шкіряній палітурці, товсту, наче словник китайської мови. Білі вузькі смужки паперу, покладені поміж сторінками — багатьма сторінками — наче вії альбіноса стирчали з книги.

— Це що? — спитав.

— Це Книга Влади. Там, де закладки, там про тебе написано.

Він узяв книгу, яку ледве втримав у руках — така була важка, — поклав на дощатий стіл і розгорнув. Перегорнув одну сторінку, другу, третю… десяту, соту… викидаючи паперові смужки.

Сторінки були порожні й темні.

На Різдво, 26 грудня 1994 року, в аерокосмічному агентстві США НАСА панувало незвичне і далеко не святкове збудження. Розшифровка серії знімків телескопа «Хаббл», переданих на Землю, показала, що в дальньому космосі пливе велике біле місто, яке шоковані вчені одностайно назвали «Небесним Єрусалимом» — Heavenly Jerusalem — і визнали: це — оселя Бога. Негайно після цього відкриття всі знімки та інформація про «Небесний Єрусалим» були засекречені.

Але завдяки витокам таємної інформації багато що стало відомо: великі багатометрові лінзи телескопа, що були сфокусовані на віддаленому кутку Всесвіту, принесли зображення сяючої неземним світлом пірамідальної структури, що розпростерлась у космосі на багато мільярдів кілометрів. Було висунуто безліч гіпотез, серед яких така: до «Небесного Єрусалима» повертаються і вічно живуть душі померлих людей. Вважається, що в цьому гігантському космічному місті, яке, як виявилося, є астрономічним центром Всесвіту, його точкою відліку, від якої розбігаються галактики, живе Бог, Творець матерії, життя, енергії і людських безсмертних душ.

Друга гіпотеза щодо «Небесного Єрусалима» — що це інженерна споруда галактичних розмірів, творіння могутньої позаземної суперцивілізації, яка створила космічний комп’ютер, в якому міститься вся інформація про людей — мертвих, і живих, і ще не народжених, але доля яких уже заздалегідь вирішена. Не лише про людей, але й про народи і цивілізації, країни і держави — минулі, вже неіснуючі й ті, що, наче гладіатори, стікаючи кров’ю, борються сьогодні на арені світової історії за своє виживання.

Лише в ювілейному 2094 році, коли людство відзначало 100-річчя з часу астрономічного відкриття «Небесного Єрусалима», в район його розташування була споряджена експедиція на космічному кораблі «Генерал Ричард Стоун» із командою в 168 осіб, включно з малими дітьми. Експедиція повернулася через тридцять один рік — у 3025-му. У живих залишилося двадцять вісім членів екіпажу — з числа тих, що почали свій космічний лет, будучи дітьми. Це була найбільш мовчазна команда з усіх, хто коли-небудь повертався на Землю. Їх так і охрестили — Silent Crew; всі вони, хоч і молоді, були сиві, а в очах у них стояло страждання. Невдовзі майже всі вони померли без будь-яких видимих причин, тільки один — швейцарський священик-астронавт Карл Краутгамер — залишився в живих і в 3041 році порушив обіт мовчання, опублікувавши книгу «Правда про „Небесний Єрусалим“». Книга негайно стала світовим бестселером, але автор не зміг насолодитися славою і великим грішми, які прийшли до нього: помер раптово, у розповні здоров’я.

У своїй книзі К. Краутгамер детально описує подорож до центру Всесвіту, їх приліт до «Небесного Єрусалима» й пришвартування корабля до якоїсь дивної споруди, що нагадувала літаючу запальничку або плаский сталево-скляний хмарочос, який висів у космосі.

Космічне місто нагадувало піраміду або структурну формулу невідомої молекули, окремі частини якої були поєднані системою транспортних з’єднань, схожих на гігантські прозорі труби. Всередині контурів піраміди висіли окремі кластери, що складалися з автономних однотипних споруд, схожих на плато електронних приладів, тільки величезних, зроблених з якогось невідомого прозорого металу: враження було таке, ніби мандрівники перебувають усередині гігантського комп’ютера; жодної живої істоти за час перебування в «Небесному Єрусалимі» астронавти не зустріли, натомість чули голоси, які звучали в головах учасників експедиції, в кожного свій голос. Інколи астронавтам здавалося, що вони чують голоси рідних — померлих батьків, бабусь, дітей, друзів; іноді голоси були незнайомі і звучали нейтрально, так, ніби гід в автобусі пояснює туристам історичне значення якоїсь місцевості чи споруди.

Як стверджував Краутгамер, одна з найбільш поширених на Землі гіпотез була близька до істини: космічна Піраміда виявилася нічим іншим, як сховищем для людських душ, грубо кажучи — складом особливої духовної енергії. Голоси витлумачили, що душі — це вічний, незнищенний потенціал природи, невичерпна скарбниця характерів, почувань, нахилів, надій, пристрастей і спогадів. Астронавтам нібито відкрився Третій закон Бога — закон збереження і вічного кругообігу душ. Тому абсолютно безпідставним був вираз «мертві душі», вигаданий одним із релігійних поетів-фантазерів XIX століття. Всі душі — живі й безсмертні; залишивши Землю й діставшись «Небесного Єрусалима», де вони перебувають у русі й трансформаціях, душі згодом знову повертаються на Землю, щоб вселитися в тіла нових людських поколінь; звідти — незмінні особливості характерів, стабільність упродовж тисячоліть людських вдач, змішання ангельських і диявольських рис в одній душі. Сновидіння й картини минулого походять від того, що старі вічні душі живуть у молодих тілах — і цей кругообіг триває від створення світу й триватиме до його кінця.

Повною несподіванкою для прибульців із Землі було те, що в «Небесному Єрусалимі» знайшли прихисток не лише людські душі, як справедливо стверджувала гіпотеза астрономів, але й душі тварин і рослин. Тут переховувалися душі вимерлих динозаврів, які зберігали пам’ять первісних ландшафтів Землі, душі собак, вірних друзів людини, душі корів і свиней, зарізаних на м’ясокомбінатах, а також душі дерев, спиляних, розрізаних на дошки, спалених у печах і під час лісових пожеж. Один астронавт почув оповідь про стражденну душу дерева, з якого був збитий хрест, на якому розіп’яли Ісуса. Ба, більше: мандрівники дізналися, що в окремому кластері зібрано душі автомобілів, розтрощених під час автокатастроф, літаків, збитих під час воєн, підводних човнів, підірваних глибинними бомбами. Астронавтам показали окреме приміщення у формі перламутрового равлика, призначене для зберігання душ ядерних реакторів Чорнобиля, Фукусіми та інших АЕС, що вибухнули, а також душ жертв цих катастроф.

Параметри кожної душі були зашифровані в цифровому вимірі. Споруда-запальничка, до якої був пристикований космічний корабель «Генерал Ричард Стоун», призначалася для зберігання своєрідної картотеки душ — із шифрами кластерів, показниками класів і видів й номерами окремих душ. При наявності коду доступу дуже легко було знайти душу конкретної людини, істоти чи машини.

Найцікавіше в книзі монаха-астронавта відкривалося далі: космічне місто мало свої вулиці, площі, завулки і швидкісні шляхи сполучення душ. Тут був кластер грішників з окремими контейнерами для гордині, марнославства, заздрості, гніву, журби, жадібності, обжирання та сексоманії. Позбувшись цих гріхів, душі мали право вільно пересуватися містом.

Але найбільший кластер всередині космічного міста належав ДОБРОТІ І ЛЮБОВІ, бо цими почуттями були сповнені душі більшості померлих — адже саме під час посмертних прощань розкриваються найкращі джерела людського єства.

Була тут і своя ієрархія — академія мудреців, поетів і праведників, а також орден запеклих негідників.

На вершині Піраміди, що здіймалась над містом, сяяло, наче спалах Наднової зірки, вмістилище Бога. Ніхто туди не мав доступу.

Читачі К. Краутгамера були вражені тим, що в «Небесному Єрусалимі» відсутня така важлива ознака, як національність чи громадянство: тут немає ні китайців, ні еллінів, ні юдеїв, ні американців. Для Бога всі люди — Його піддані. Безсмертна душа не має паспорта, ця душа належить даній конкретній людині, а не державі; для неї немає кордонів (гасло Космічного міста — «душа без кордонів»), не має значення релігія чи інша належність. Тому душа Гітлера валялася на нижньому — підвальному поверсі разом із душею єврейського терориста Моше Кагана, а душа Сталіна опинилася в одному карцері з душею Троцького. Будь-які спроби астронавтів з’ясувати, що сталося і що станеться з різними державами (Францією, Пакистаном чи Україною), залишалися без відповідей. Їм пояснювали, що держави душі не мають: держави — штучні, тимчасові утворення, вічними є землі, на яких живуть народи: існування ж народів, що мають душі, обмежено в часі й просторі. Слабкі народи, які не мають волі до боротьби за існування, зникають назавжди, на їхнє місце заступають більш варварські, примітивні племена, сповнені жорстокої молодої енергії.

І ніяка російська «птіца-тройка», що розмахнулася невідомо чому на півсвіту й летить незрозуміло куди, ніякий американський суперкадилак, що мчить по хайвею, ніяка українська мажара, запряжена мрійливими волами, ніякі японські рикші з голоблями, за які вчепився виснажений перевізник — ніякі фальшиві символи народів не визнаються в космічному місті.

«Небесний Єрусалим» не є застиглою назавжди статичною конструкцією, тут немає жорсткого поділу на пекло, чистилище і рай: кожна душа тут має шанс звільнитися від тягаря гріхів і злочинів, що приводить її на площу Покаяння — тобто виводить на верхні поверхи споруди. Як нагороду Творець дарує таким душам піднесення до майдану Прозріння — коли душа осягає вищий ступінь наближення до Бога, до Його всеосяжної мудрості, до істини. Душі ж ліниві, рабські скніють у своїх сховищах, а душі найбільших злочинців, які не каються і яким немає прощення, надійно замкнені до спеціальних капсул, наче високотоксичні радіоактивні відходи. Та чи так уже надійно? — чому ж тоді на Землі з’являються все нові й нові злочинці?

У 3056 році у справі «Небесного Єрусалима» з’явилася ще одна сенсаційна новина. Виявилось, що не тільки Карл Краутгамер написав свої свідчення. Один з астронавтів, українець Яр Стах, історик за фахом, порушивши заборону про нерозповсюдження інформації, дану господарям космічного міста, залишив таємні записи, не призначені для друку — й опубліковані лише після його смерті в 3056 році. З тих записів видно, що допитливий і настирний історик, перебуваючи в «Небесному Єрусалимі», намагався дізнатися — що сталося з душею генерала Гайдука?

Відповідь: він осягнув стан Прозріння.

А Божена, Оля та Оксана — чи їхні душі зустрілися з душею Гайдука? — не вгавав Стах. Мовчання було йому відповіддю. Тут спрацював небесний закон захисту приватної інформації.

Тільки на запитання про безсмертну архетипну українську душу Івана Оврамовича Крейди допитливий історик-астронавт нібито отримав чітку відповідь: душа полтавця-галушкомана активно працює в ранзі Генерального прокуратора підвальної опалювальної секції Піраміди. Вірною подругою Крейди і його заступником стала половецька князівна Леді. Стах також твердить, що будь-які розмови про майбутнє, будь-які спекуляції — що очікує попереду людину, сім’ю, народ, державу — є в «Небесному Єрусалимі» безглуздими з тієї причини, що час тут не рухається вперед. Сказано ж було: для Бога немає ні Часу, ні Простору.

…Але ніхто не міг перевірити ні слів Краутгамера, ні вигадок Стаха, бо будь-які експедиції до центру Всесвіту були на Землі заборонені після 3025 року. Через потужні телескопи можна було лише спостерігати, як у далекому чорному космосі летить сяюче таємниче місто, призматичної форми гігантський острів, але зрозуміти — звідки й куди цей «Небесний Єрусалим» пливе, як він побудований, ким населений і яким є його призначення — було неможливо.