Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

74

Україна-Русь наближалася до нових випробувань, нового повороту своєї долі, хоча звичне життя ще не було ні в чому порушене й тривали буденні турботи громадян — пошуки роботи, житла і нових кредитів, народження дітей і намагання дати їм добру освіту, кохання, зради, розлуки, хвороби і смерті. Зовнішньо все залишалося по-старому, як і тисячу років тому — і якби людям сказали, що вони живуть у майбутньому, вони б здивувалися; після ядерних вибухів і Великої Темряви люди намагалися забути те страшне, через що їм довелося перейти, викреслити з пам’яті ще недавнє минуле; вони хотіли жити у побутовій суєті й спокої, не бажаючи думати про нові загрози.

Відкриття Моргана, Чуньтао і Гомеса (2081 рік), які віднайшли в голові людини не один, а два мозки, перевернуло старі уявлення щодо процесу мислення: якщо Мозок-1 — відносно невелика й древня частина людського мозку — намагався створювати більш-менш об’єктивну, хоч і примітивну картину навколишнього світу, завдяки чому могли вижити стародавні мисливці, рибалки, землероби й народилося велике древнє мистецтво Греції та Риму, то Мозок-2 — пізніший набуток людини — в результаті накачування упродовж останніх двохсот років неприродно великих обсягів штучної інформації вийшов з-під контролю Мозку-1, був інфікований комп’ютерними вірусами і перетворився на гігантський резервуар снів, у яких перебували люди вдень, безпідставних ілюзій, викривлених уявлень про дійсність, міфів, потужніших, ніж ті, якими жили стародавні вікінги; завдяки Мозку-2 переважна більшість людей все далі віддалялася від реальності, втрачаючи здатність передбачити майбутнє і тверезо оцінювати його виклики.

Палій, який нічого не знав про відкриття Мозку-2, відносив себе до людей далекоглядних, передбачливих і реалістичних, хоча його все дужче терзали хворобливі фобії і незрозумілі тривоги, позбутися яких — він був переконаний — можна було лише після вдалого перевороту. Після знищення Гайдука, який розпочав відверто ворожі дії проти свого міністра оборони. Четверо генералів, що входили до Фронту народного опору, були заарештовані, що викликало лють Палія, хоча НБР надало неспростовні документальні докази хабарництва і корупції цих опор військового режиму. Палій побачив у цьому лихий знак і вирішив пришвидшити підготовку до захоплення влади, до чого закликав його Мозок-2 і підштовхувала Леді, яка відмовилась задовольняти сексуальні фантазії свого чоловіка доти, доки він не вб’є Гайдука. Мозок-1 був геть відсутній у голові Леді.

На початку червня Палій провів таємну нараду на полігоні «Десна-444», в якій взяли участь кілька найбільш довірених осіб. Серед них — полковник Стригун, начальник ІНКОМ майор Шпак і четверо генералів, уцілілих від Гайдукових репресій і сповнених рішучості припинити бути застрашеними маріонетками в руках цього тирана.

Змовники зібралися в запасному центрі управління військами — підземному бункері, розташованому в сосновому лісі поодаль від основних будівель полігону-444. На відміну від поверхні землі, де панувала тропічна спека, в бункері було сиро й холодно і стояв запах гнилого повітря й давно непрацюючої апаратури.

Перш за все, було прийнято рішення перевести полковника Стригуна на нелегальне становище, оскільки військова прокуратура пред’явила йому звинувачення в організації замаху на генерала Грома і голову Народної Ради Галичини Войчишина. Вирішили сховати Стригуна разом із представником Крейди на конспіративній квартирі Особливого відділу МО в самому центрі Києва — на розі Рильського провулка та вулиці Володимирської, де в ретельно охоронюваному військовою жандармерією елітному восьмиповерховому будинку мешкали вищі чини Міністерства оборони. Квартира містилася в пентхаузі, звідки добре проглядався Софійський майдан: це було ідеальне місце для спостережного пункту.

Палій виявив неабияке почуття гумору, сховавши Стригуна під носом ненависного Національного агентства внутрішньої безпеки, будівлю якого можна було побачити з балкона конспіративної квартири. Причиною раптового зникнення Стригуна в розпалі скандального слідства вирішили пояснити його госпіталізацією в австрійській клініці «Рудольф Інтергаус», пов’язаною з різким погіршенням здоров’я.

Стригун зітхнув полегшено, уявивши, як переховується під надійною охороною і як у комфорті й безпеці здійснює технологічне управління операцією «Немезида»: назва химерна й малозрозуміла, але так вирішив Палій. Стригун не знав, що назву вигадала Леді, яка згадала однойменний телесеріал із життя грецьких богів: богиня помсти була кровно споріднена з Ледою.

Єдине, що не сподобалося Стригунові — перспектива перебування в одній квартирі з «полковником» Дзагоєвим-Черняєвим, від якого віяло небезпекою. Стригун згадав, як наприкінці зустрічі в барі «Євбаз», коли оркестр виконував завершальний шлягер «Лілі Марлен», «полковник» стрімко вийшов до туалету і невдовзі повернувся, сказавши, що їм треба негайно йти звідси. Вже на вулиці, коли до бару під’їжджали, завиваючи сиренами, поліцейські автомобілі, «полковник» зізнався, що замочив у туалеті того нахабного поліцая, який так налякав його, розмахуючи пістолетом. Ночувати в одній квартирі з цим зарізякою було небезпечно. Втішало тільки те, що поверхом нижче розташується майор Шпак зі своїми людьми — операторами роботизовано-збройних комплексів.

Стригун підготував Палієві докладний сценарій першого в світі комп’ютерного перевороту: за наказом штабу в країні вимикалися всі засоби зв’язку і енергетичні системи на території держави. Блокувалися автономні мережі спецслужб, переривався індивідуальний зв’язок поліції, вірус «Сарана» знищував оперативну пам’ять силових структур. Всі канали телебачення, інтернету, величезні екрани на фасадах будинків та причепах вантажівок і гаджети громадян наповнювалися лише одним інформаційним продуктом — «Відозвою» ФНО, остаточний текст якої узгодили під час засідання.

Згідно з планом, у столицю заздалегідь, під приводом забезпечення спокою на час проголошення Акту Возз’єднання християн вводилися вірні Палієві армійські частини з бронетехнікою та — додатково — з десятьма «ящірками», що мали бути розставлені в стратегічних пунктах Києва і знищити, в разі потреби, будь-які вогнища опору прибічників Гайдука. Передбачалося блокування автомобільних доріг, зокрема траси Лондон-Шанхай, аеропортів та залізничного сполучення. На «Олімпійському» стадіоні Києва мав бути організований тимчасовий концентраційний табір для затриманих у ході перевороту: Стригун передбачив навіть такі технічні деталі, як розподіл різних категорій заарештованих по секторах (військові, поліція, служба контррозвідки, цивільні чиновники — всі окремо), організацію харчування (доручалося мережі їдалень «Рідна галушка»), каналізації (на стадіон передбачалося завезти 250 туалетних кабін), госпіталізації поранених (для цього призначалися підземні приміщення продуктового супермаркету «Фаворит») та кремації мертвих. У столиці вводилася комендантська година і система спеціальних перепусток для різних категорій громадян.

Палієві дуже сподобався цей план, який він назвав «майже досконалим» і сказав, що першим декретом, який він підпише, буде присвоєння Стригуну звання бригадного генерала. Стригун уявив, де і коли це буде зроблено: згідно з його планом, за годину до часу «X» Палій перемішувався з будинку Міністерства оборони до 70-поверхової башти «Верховина» на бульварі Лесі Українки, з якої місто відкривалося як на долоні: звідси Палій мав здійснювати загальне керівництво операцією «Немезида».

Добрий настрій Стригуна (вже приміряв генеральські погони, хоча розумів, що одна зірочка — надто мізерна платня за його зусилля) був негайно зіпсований, коли Палій дав слово «полковнику» Дзагоєву-Черняєву, представникові міжнародного гуманітарного фонду допомоги Україні-Руси з Риму. Своїм високим, гормонально зміненим голосом «полковник» каменя на камені не залишив від плану Стригуна, показавши його обмежений технологічний характер, хоча переворот повинен був стати подією не тільки для України-Руси, а й для всього світу.

Дзагоєв-Черняєв інформував учасників наради, більшість з яких уперше його побачили, що є повноважним представником не тільки маршала І.О.Крейди (якого почали забувати сучасники, передчасно поховавши у водах Ворскли), але — насамперед — вождя «Глобального джихаду» шейха Омара аль-Бакра. Розповів про таємний пакт Крейда-Омар (до якого повинен приєднатися генерал Палій), який не зводиться до комп’ютерного (тобто майже безкровного) повалення режиму Гайдука, а матиме набагато глибші наслідки.

Результатом заколоту має стати:

1. Фізичне безжальне знищення генерала Гайдука та його оточення й прибічників на місцях і захоплення повної і беззастережної влади над країною.

2. Убивство в Києві, на Софійському майдані, патріарха України-Руси Ізидора та Папи Климента XV разом з ієрархами, які підтримують ідею християнського єднання. Ця операція повинна носити назву «Ритуальне очищення» й увійти до світової історії, як кривавий «час Києва», що знаменує собою кінець християнства.

3. Проголошення новим режимом Акту добровільного приєднання народу України-Руси до ісламу і створення халіфату «Рутенія».

4. Призначення халіфом видатного державного і політичного діяча України-Руси, вірного сина українського народу І. О. Крейди; призначення генерала армії Палія міністром Збройних сил халіфату Східної Європи з присвоєнням йому звання фельдмаршала.

Дзагоєв-Черняєв, набряки на повіках якого помітно збільшилися за час перебування в Києві, обвів усіх присутніх поглядом, у порожнечі якого нічого, крім погорди, не чаїлось. Стригуну здалося, що Палій, який нагадав йому сільського телепня на гулянці, де пішли в дію ножі, пополотнів, слухаючи безжальні, як смертельні вироки, слова «полковника»; подумав, що ця гидь при переможному звершенні перевороту стане головним прокурором-катом держави. Генерали, присутні на засіданні, також спохмурніли, посіріли, скуті бункерним холодом, бо збагнули, що вороття назад немає, а рух уперед — це рух до загибелі. Стригун відчув, як промерз до кісток, як задубіли ноги і руки, а замість ребер тіло стискають холодні металеві обручі.

Дзагоєв-Черняєв вів далі: сказав, що план Стригуна абсолютно не враховує політичної складової, без якої неможливо зробити якісний переворот.

Чому, питав він, у плані не враховано участь опозиційних до режиму Гайдука сил? Серед них він назвав Партію репресіоналів, розпущену військовими ще в 2079 році, Об’єднання «слизовиків», комуно-анархістів, Союз поміщиків, Лігу рестлерів імені Єфім’єва, Асоціацію жлохів, Спілку биндюжників півдня, СРУН — Союз руського народу та інші впливові, хоч і нелегальні організації. Схвально відгукнувся про очолювану Леді Палій організацію «Матері проти насильства», яка об’єднала кілька тисяч жінок — матерів, дружин, дочок чоловіків, репресованих режимом Гайдука, і проводить тепер дуже корисну роботу — складає списки тих, кого треба знищити в першу чергу. Номер один у цих списках — генерал Гайдук.

Дзагоєв-Черняєв також розповів ураженим змовникам про великі суми грошей, переправлених Омаром і Крейдою в Україну-Русь і призначених на сплату замаховцям, на закупівлю зброї, агітацію та організацію народних маніфестацій на підтримку нового режиму і приєднання до ісламу. Стригун подумав — а де ж ті гроші, яких ніколи не бачив і про які не чув? Куди вкладені? В маєтки Палія в Мексиці? Чи купівлю ним пакету акцій «Чорнобиль-30»?

На завершення своєї директивної промови Дзагоєв-Черняєв запропонував (тобто наказав) негайно оприлюднити лист 148-ми видатних діячів до Омара — з усіма прізвищами і адресами — з тим, щоб народний гнів стихійно покарав авторів документа (відповідна організаційна робота вже ведеться) у вигляді кривавого погрому. Це дасть бажаний пропагандистський ефект, викликавши співчуття суспільства до новомучеників, а отже, й ісламу, дасть змогу підписантам якомога швидше потрапити до раю, а силам «Глобального джихаду» дасть можливість провести гуманітарне втручання в справи України-Руси, встановити в державі необхідний спокій.

Після виступу «полковника» в бункері запала напружена тиша: кожен зі змовників думав про свою долю і долю своїх сімей у разі поразки (за це відповідав Мозок-1), одночасно плекаючи райдужні ілюзії злету на вершини влади в разі перемоги (тут потужно працював Мозок-2).

Стригун згадав бар «Євбаз» — переможні плакати і марші вермахту, постаті офіцерів СС та поліцаїв, від яких і сліду не залишилось. Час тиранів, які керували світом і знищували мільйони людей, десь зник. Цей час зірвався зі своєї траєкторії, накресленої тиранами, він припинив рухатися, він розвіявся, як попіл на вітрі, залишивши по собі кілька сумних пісень про дівчат, які чекають під ліхтарем своїх наречених-мерців.

Тепер про той час тиранів нагадують хіба що такі мерзенні декоративні кнайпи, як бари «Євбаз» та «Партизанська землянка», брехливі, як спогади ветеранів про війну. Кожна війна залишає по собі такі фальшиві бари з сумними піснями. Невже від нас — після перевороту, війни і крові — залишиться ще один смердючий бар «Немезида», в якому навіть не подадуть ні алкоголю, ні свинячих сосисок, а звучатимуть одноманітно-тягучі наспіви мулли і пануватиме вакуум, порожнеча, зупинка і остаточне зникнення часу?

Але тільки ця страшна порожнеча, цей поворот часу в неіснуючу реальність, цей крок у нікуди, де попереду — шибениці, гільйотини і розстрільні ескадрони, — тільки таке розгортання подій дає Стригуну надію — стати, нарешті, самим собою, виконати своє справжнє призначення, піднятися над Гайдуком, Палієм, Крейдою та іншими пігмеями-самозванцями, які забрали в нього найдорожче: право на владу, яка має належати йому. Ту владу, яку дасть йому абсолютна зброя — смертельний комп’ютерний вірус типу «Сарана», код якого відомий лише йому, Стригуну.

Уявив, як повертається з цього промерзлого бункера в київську спеку, як пробивається на прийом до Гайдука з надзвичайним повідомленням вищої державної ваги і як здає йому всю цю зграю змовників на чолі з Палієм — і як нагороджує його Гайдук і милостиво дозволяє бути свідком під час страти заколотників.

І одразу відкинув цю згубну ідею, бо Гайдук набагато небезпечніший за Палія, а значить — треба будь-що ліквідувати Координатора та його режим. Це єдиний шанс для Стригуна залишитися в живих і перемогти.

Руки, що їх тримав перед собою на столі, затремтіли незупинно, наче під час приступу паркінсонізму, але мозок працював потужно і безпомилково. Це був Мозок-2.

75

У суботу, 10 червня, Гайдук вирішив разом зі Святиком поїхати на два дні на Рогульку: давно обіцяв синові навчити плавати. На березі озера був побудований невеличкий двокімнатний дерев’яний будинок: в одній із кімнат можна було поспати й пообідати, в другій зберігався різний мотлох — велосипеди і самокати Святика, вудочки, ключки для гольфа, м’ячі різних розмірів і кольорів, надувний човен, валялося старе взуття та запилюжені мішки зі Святиковими іграшками.

Стояв один із тих літніх київських днів русалчиного тижня, який своїм сонячним, просіяним крізь сосни світлом, теплом, що сповнювало навіть затінені куточки лісу, блиском води, білим цвітінням латаття й запахом суниць у траві, здавалося, обіцяв безсмертя кожному, хто жив ілюзіями Мозку-2. Мозок-1 кликав у такий день на рибалку, полювання, на небезпечні пригоди й не гарантував безсмертя, але міг подарувати найвище почуття, гідне справжньої людини — почуття перемоги.

Вони увійшли у воду — Гайдук обережно, відчуваючи її холодний джерельний опір, бо вперше в цьому році був на озері, а Святик, розігнавшись здалеку, від самого будиночка, плюхнувся, здійнявши сяючий на сонці фонтан бризок, ховаючись від яких, батько змушений був пірнути й зіткнутися під водою з сином, який, заплющивши очі, безтурботно плив йому назустріч. На другий захід до води Святик надягнув маленькі сині окуляри для плавби, а Гайдук підтримував знизу його біле тільце й кричав, щоб працював ногами, але Святик ще не тримався впевнено на воді й, пропливши метрів зо два, хапався за батькову шию: той притискав до себе найдорожче — слизьке тіло дитини, й знову кидав його до води, навчаючи плавати брасом. Потомившись, вони лежали на гарячому піску, потім грали в квача і знову стрибали в озеро.

Перекусили прямо на березі (Гайдук ламав ще теплу французьку багету руками, даючи м’які кавалки Святику — розуміючи, що так не можна робити, непедагогічно, що його засудила б Віра Іванівна, але відчуваючи від цього дикунського шматування їжі радість). Святик запивав булку теплим какао з термоса. Потім вони почали надувати чотиримісний гумовий човен десантників спеціальним насосом, що працював від акумулятора. Зачаровано дивилися, як темно-сіра ганчірка, розпластана на піску, починала оживати, ворушитися, гладшати, набирати округлих форм, відкривати задум конструкторів — петлі для весел, жовті написи на бортах, рифлене днище й гумові підставки для кулеметів, — перетворюючись в уяві Святика на бойовий корабель вікінгів з улюбленої комп’ютерної гри.

Спустили корабель на воду й сіли в нього. Човен похитувався на озерній, нагрітій у верхньому шарі воді, охолоджуваній чистими джерельними водами знизу. Гайдук одягнув на Святика яскраво-оранжевий рятувальний жилет, дав у руки легеньке червоне весло — й вони відплили від берега.

Гайдук сидів на кормі й допомагав сину підгрібати в напрямку містка, перекинутого через затоку. За містком відкривалася широка гладінь озера. Проминувши місток, який легкою тінню промайнув по човну, вони звернули ліворуч — туди, де колись вивищувалась над водою сосна — дитя сталінських п’ятирічок, а тепер стояла на пагорбі альтанка, але затишний піщаний пляжик, на якому колись Гайдук із Боженою готували юшку, зберігся.

Гайдук згадав, як три роки тому Аскольд О'Коннел передав йому невеликий сталевий циліндр розміром із термос для кави та пакет із листом. Він прийшов тоді на берег Рогульки один, наказавши охороні залишитись на КПП. Лист-заповіт уже був читаний-перечитаний, вивчений на пам’ять. Напружившись, ледве відгвинтив кришку з вигравіруваним номером і гербом легіону «Марс», — земною кулею з крилами і мечем та зіркою вгорі. Зайшов по груди до води і висипав на поверхню озера білий попіл, не вірячи, що це все, що залишилось від Божени. Попіл, невагомий, як спогади, віддалявся потроху від Гайдука, зникаючи в глибинах води, наче ніякого сліду Божена від себе не залишила. Розмахнувшись із люттю, Гайдук закинув далеко урну, почувши глухий сплеск, й опустив сірі від попелу долоні у воду. Долоні вмить стали чистими, тільки біль у серці нічим не можна було затамувати.

…Щойно їхній човник звернув до того пляжика, їх зупинив грізний вигук:

— Стій! Тут заборонена зона… — але побачивши голого, в плавальних трусах Гайдука, мордоворот з автоматом, що сидів у човні, замаскований в очереті, осікся.

— Пробачте, пане генерале армії… не пізнав.

З ним у човні сиділо ще двоє таких самих мордоворотів у камуфляжних майках та панамках.

Святик уявив, як починається битва вікінгів із варварами, й пошкодував, що варвари так швидко здалися рудому Рьорику.

На пляжику Гайдук побачив Леді, яка загорала, лежачи в шезлонгу, гола і прекрасна, як богиня Весни, прикрита тільки внизу живота білими водяними ліліями. Поряд із нею лежав, повернувши голову до сонця й заплющивши очі, Палій, червоне тіло якого вимагало прохолоди й негайного змащення лікувальним протиопіковим кремом.

— Доброго здоров’я! — привітно помахав рукою Гайдук, підпливаючи ближче до берега. Леді полохливо прикрила груди і міжніжжя руками, а Палій, розплющивши очі, злякано подивився на човен, подумавши, мабуть, який він беззахисний на цьому пляжі, не маючи змоги усамітнитися безпечно навіть у своїх володіннях. Закинуту дачу Махуна Палій розпорядився відремонтувати: того дня він уперше приїхав із Леді сюди, в розкішно відреставровану дачу Гетьмана.

Першою опам’яталася Леді: накинувши на себе короткий прозорий халатик, вона ступила по коліна у воду (лілії впали до її ніг) і, підкоряючись новим надіям, усміхаючись, сказала:

— А я не пізнала вас, Ігорю Петровичу. Багатим будете.

— Куди ж більше, — всміхнувся й він до неї. — Вашими устами…

— А Святик! Боже, як виріс! — сплеснула Леді руками. — Святику, ти мене пам’ятаєш? Хочеш, поплаваємо разом?

Але Святик нічого не відповів, навпаки — почав відгрібати від пляжу. Нарешті підвівся Палій, хоча, на відміну від дружини, усмішка не осяяла його обгорілого обличчя.

— Пане генерале армії…

— Киньте церемонії, Ігорю, — з невластивою для нього лагідністю мовив Гайдук. — Чого не заходите? Треба переговорити. Незабаром Софійський майдан, день Возз’єднання. Потрібна ваша допомога.

— Вибачте, справи заїли. Я буду… Коли?

— Та хоч і завтра, — безтурботно посміхаючись, сказав Гайдук. Я сюди на два дні приїхав. О десятій годині ранку чекаю в своїй хаті. Рибу ловите?

— Та ні, — знічено сказав Палій. — Я не вмію.

— От і я теж. Здається, у вас був ювілей? — звернувся Гайдук до Леді.

— Який ювілей, — відкривши на хвилину своє тіло в усій його безсоромній красі й запахнувши халатик, скромно опустила очі Леді. — Я ще не така стара, щоб справляти ювілеї. Просто день народження.

П’ять днів тому їй виповнилося тридцять років, і вона зраділа, що Гайдук пам’ятає цей день, який раніше вони відзначали разом.

— Подарунок за мною, — Гайдук зробив потужний рух веслом, і човен почав швидко віддалятися від Палія та Леді, які стовбичили у воді, не розуміючи, що означає ця випадкова (чи невипадкова?) зустріч зі смертельним ворогом, який виявився таким привітним — як у давні часи.

Гайдук теж згадав давні часи — коли п’ять років тому вони з Ігорем Палієм, вірним другом, готувалися до війни і перевороту, коли ніщо їх не розділяло — ні Леді з її статевим органом замість голови, ні непомірні амбіції Палія — доброго і вірного товариша, коли піщаний маленький пляж зі старою сосною над ним ще зберігав згадку про Божену, про таємницю їхнього кохання — і таємницю марсіанської зброї.

Все зникло.

Гайдук спохмурнів й спрямував човен назад, до свого дерев’яного будиночка. На небі з’явилися високі, щільні, наче пакля, хмари, немовби прийшли з половецько-степових часів, потьмаривши сонце.

Коли човен уже підходив до берега й пісок жовтів під водою, вкритою лататтям, — глянсовим зеленим листям — Святик, який задумливо занурив праву руку у воду, дивлячись на хвилястий слід, залишений мимохіть на озері, раптом повернув голову до Гайдука і сказав:

— Тато, ці люди хочуть вбити нас. Я боюся. Тікаймо звідси.

76

— Коли? — спитав Гайдук, повіривши страшним синовим словам, хоча вперше почув від нього пророцтво.

— Сьогодні вночі, — Святик, наче тікаючи від ворогів, стрибнув у воду й зупинився на піщаному березі, чекаючи батька.

— Все буде добре, — не зовсім упевнено сказав Гайдук.

Зазвичай він не брав із собою охорону на Рогульку, вважаючи, що ідіотизмом було б ходити з охороною в добре охоронюваній зоні. Зайшовши до будиночка, де відчув біль у спині — мабуть, тому, що тут стояла прохолода — він викликав лейтенанта Василя Масенка — вихователя Святика — й охорону, начальником якої був майор Гордій Груздь-«Сервер», — той, що колись першим знайшов «черепаху» Гайдука на березі Кременчуцького моря — і тим врятував генерала. Через годину лейтенант Вася з двома охоронцями повіз Святика додому, де чекала їх Віра Іванівна. Восьмеро охоронців на чолі з Груздем залишилось із Гайдуком. Неподалік від будинку в лісі розмістився допоміжний взвод спецназу військової розвідки.

День дуже повільно наближався до свого кінця і вже не був такий сонячно-лагідний, як спочатку, а здався Гайдукові похмурим, наче літо раптово зламалося, відійшло від берегів Рогульки. Але насправді це в Гайдукові щось зламалося — в ньому зростало роздратування від того, що повірив малюку, піддався страхові, який безпричинно розростався в ньому. Подумав: якщо все мине спокійно, завтра вранці вип’є з Палієм пляшку віскі й спробує розвіяти відчуження, що виникло між ними, бо ніякі таємні доповіді НАВБ не здатні перекреслити те, що пов’язувало Гайдука з Палієм, і ніяка божевільна Леді зі своїм сексуальним зайобом не може знищити їхню дружбу. Молив Бога, щоб нічого не сталося цієї ночі.

Нарешті сонце почало згасати за дубовим гаєм, за колючкою, що відділяла закриту армійську зону, за сяючою вогнями фар автострадою Київ-Махноград.

— Пора, — сказав Гайдук, і вони з Груздем полізли на горище будиночка: поклавши нанотитанові кулевідпірні жилети, вони лягли на них перед прочиненим люком, з якого відкривалася житлова кімната. Були в спецназівських шоломах із приладами нічного бачення; Гайдук тримав у лівій руці «Беретту», в руках Груздя — швейцарський важкий штурмовий автомат SIG-951 SARP калібру 7,62 з трасуючими розривними кулями — подарунок Гайдука після його візиту до Ватикану.

Весь цей день вони були на сухому режимі, щоб не бігати мочитися вночі. Охорона займала позиції назовні.

О другій ночі в шоломі пролунав тихий голос вартового, який чергував на березі:

— До нас наближаються два десантних човна, по чотири в кожному. Увага на березі.

Охоронцям був даний наказ не відкривати вогню по нападниках, а пропустити їх до будинку.

Восьмеро десантників тихо вийшли на берег і, обережно озираючись, почали наближатися до будинку, не зустрічаючи охорони Гайдука. П’ятеро залягли в кущах навпроти будинку, а троє тихо ступили на дощатий ґанок. Двері не були зачинені на замок, і перший відкрив їх, дивуючись і радіючи, що вони не риплять (двері були змащені удень, щоб не рипіли). Другий увійшов до кімнати, ступивши ліворуч, до столу, а третій підійшов м’яко (на ньому були спеціальні бахіли) праворуч до ліжка, піднявши автомат. Тоді перший тінню ковзнув усередину кімнати і підійшов до ліжка з того боку, де лежав Святик. Не гаючись, підніс пістолет з глушником до дитячої голівки й вистрілив. Звук пострілу прозвучав тихо, наче десь випадково біля будинку хруснула гілка. І одразу ж другу кулю послав у закутану ковдрою постать дорослої людини.

Уперше в житті побачив Гайдук збоку, як розстрілюють його сина Святика та його, як безжально спрямовують ствол пістолета в голову дитини, щоб убити напевно, одним пострілом, без зайвого галасу — і простота цієї сцени на якусь мить спаралізувала його, наче це йому, а не манекену влучила в голову куля, розносячи вдрузки Мозок-1 і Мозок-2 — і цієї паузи злякався Груздь, боячись, що замаховці встигнуть втекти; начальник охорони штовхнув свого генерала, мовляв, прокидайся, час діяти.

І замість того, щоб увімкнути в кімнаті яскраве світло спеціальних ламп, знерухомити і знезброїти нападників, як домовлялися з Груздем, взяти їх живцем, Гайдук люто гукнув:

— Вогонь!

І пустив чергу з «Беретти» у першого — головного — вбивцю, а Груздь поклав другого і третього. Почувши наказ генерала, охоронці, замасковані «зозулями» на соснах, відкрили вбивчий вогонь по нападниках, що світилися перед ними як на долоні. Тільки одному з них удалося добігти до води й відштовхнути надувний човен із піщаного пляжу. Гранатометний постріл накрив його метрах у десяти від берега.

Тільки коли настала суцільна темрява і мертва тиша, Гайдук зрозумів, яку дурницю скоїв. Хто тепер доведе, що цих убивць прислав Палій?

Подзвонив до Києва, спитав — як Святик? Налякана нічним дзвінком Віра Іванівна, ще не прокинувшись як слід, сказала, що Святик спить. Гайдук попросив Груздя принести з будиночка пляшку віскі — сам боявся побачити вбитими Святика і себе й кров замаховців на чистих простирадлах; тремтів від нічного холоду і зігрівся лише після того, як зробив кілька пожадливих ковтків з горла.

Сірим світанком охоронці поклали п’ятьох убитих нападників у ряд на піску; світ ще був позбавлений кольорів, коли Гайдук вдивлявся в обличчя своїх вбивць: синюшне, набрякле обличчя першого здалося йому знайомим; але не згадав, де і коли його бачив. Ледве пізнав третього, якому куля потрапила в око — того мордоворота, що кричав на них зі Святиком, коли їхній човен наблизився до пляжу з Палієм та Леді. Інших не знав.

— Якщо о десятій прийде Палій, покажіть йому цих, — наказав заступнику Гайдук. — Може, когось знає. Викличте офіцерів Агентства внутрішньої безпеки. Я повертаюся до Києва. Груздь зі мною. Ніхто про те, що сталося, поки не повинен знати.

Подумав, що востаннє бачить Рогульку — цей куточок щастя, кохання, білих лілій і кривавих убивств. Місце, де похована Божена, де вбивали Святика і його, Гайдука.

77

Після невдалого замаху на Папу Климента XV державний секретар Ватикану кардинал Монті почав вимагати від охорони рішуче посилити заходи безпеки: обмежити появи Папи на публіці, прикрити вікна його палацу спеціальними прозорими непробивними щитами з нового наноматеріалу фортлар; об’їзди площі Святого Петра або відмінити зовсім, або здійснювати в броньованому папамобілі. На жодну з цих пропозицій Климент не пристав, вважаючи, що метою джихадистів є обмеження його особистої свободи, а значить, і свободи всіх вірян, застрашення християн, зведення їх до рівня стародавніх християнських громад у Римі, зацькованих владою і розтерзаних дикими звірами в цирках.

У неділю, 11 червня, Папа Климент, провівши ранкову месу у відкритому, як завжди, вікні, пішки вийшов до натовпу на площі Святого Петра; і хоч його супроводжувала посилена охорона, а перевдягнені агенти були розсіяні серед прочан, почуття смертельної тривоги не полишало ні Папу, ні його оточення: Климент згадав почуття приреченості Христа напередодні свята Паски в Єрусалимі, його страх смерті, самотність, беззахисність і зраду учнів — хоча швидко відкинув цю блюзнірську думку, це непристойне порівняння себе, скромного раба Божого, зі Спасителем.

Але ступивши у натовп людей, які випромінювали любов і відданість Папі, відчувши їхню енергетику добра, яка, наче тепле римське червневе повітря, огортала його, Папа заспокоївся, забувши про свої страхи, і з великою радістю взявся до звичної роботи — благословляти людей, які бажають відчути в його словах, доторках і похрещеннях частку Божої присутності, вірять у його надзвичайну місію, покладену на нього Господом.

«Чи я сам вірю в це?» — подумав він, відчуваючи, як піт зрошує йому чоло, заливає очі, крапає з кінчика носа, а хустку він забув у покоях — і попросити хустку в одного з охоронців соромився. Дав собі слово — не слухати керівників його охорони, які наполягли на тому, щоб під білу сутану він одягнув фортларову кулевідпорну кольчугу. Триста снайперів, система перевірки і контролю за якими була переглянута після замаху, охороняли Папу з дахів собору Святого Петра, колонади, що оточує площу немовби циркулем, і навколишніх будинків. Помилки, що призвели до попереднього замаху, були враховані, й випадкова людина, хоч би й в уніформі карабінера, не могла дістатися даху.

Нарешті Папа, стомлений, але щасливий — бо кожен поцілунок і доторк до малюка — шмаркатого, вередливого, зляканого чи лагідного ангелочка — приносив Клименту невимовне блаженство і смуток, бо позбавлений був такої простої людської радості — мати дітей і онуків. Біля лівого від єгипетського обеліску фонтана побачив невеличку групу людей, що стояли під словацьким національним прапором і тримали в руках плакат із написом «KOSICE».

Папа, широко посміхаючись, підійшов до земляків із простим привітанням «Агой!». Тільки наблизившись упритул до цієї групи прочан, зрозумів, навколо чого вони гуртувалися: на спеціальних ношах-візку лежала паралізована огрядна стара жінка з нерухомим безформним обличчям, схожим на сіру подушку, з грубо намальованими губами і бровами; сиве волосся старої було занедбане, нерозчесане, безнадійно жовтуватого кольору. З відразою Папа помітив, як слина хворої стікає з кутиків рота на підборіддя. Це був єдиний знак життя, бо заплющені очі й колір обличчя робили її схожою на мерця. Люди, що привезли сюди цю безнадійно хвору напівмертву жінку, оточили Климента й говорили навперебій, щось благали від нього — він ледве зрозумів, що це — їхня мати й бабуся, й вони просять — ні мало, ні багато — зцілити її, уздоровити, як робив це колись Христос. Хтось, мабуть, син, медично освічений, розповідав, що в хворої поліартрит і поліневрит, погіршені діабетом та інсультом — наче тут, на площі Святого Петра ці клінічні терміни могли допомогти скромному словацькому монахові сотворити диво. Охоронці нервували, боячись, що в таку спеку ця жінка може померти тут, на площі, чим зіпсує папську месу — й один зі швейцарських гвардійців, приклавши ліву руку до рота, викликав реанімаційну бригаду ватиканської медслужби, щоб допомогти якщо не жінці, то Папі вийти з цієї ситуації й не залишити по собі мертве тіло.

Але Папа перебував у іншому вимірі — таке з ним нечасто траплялося, — й, відключившись від галасу земляків, зосередився на молитві: «Отець небесний, дай мені сили допомогти хоч чимось цій нещасній, спаси і помилуй її». Подолавши огиду, поклав свою м’яку руку на чоло паралізованої жінки, відчувши смертельну холоднечу її тіла, наче родина тримала її в холодильнику, і, забувши про все, впав у транс. Йому здалося, що сили полишають його і що не існує великого збіговиська людей навколо нього, що він у пустелі, де наштовхнувся на нещасну, яка потерпає від спраги, й він має поділитися з нею останньою краплиною води; відчув, як гарячими стають кінчики його пальців, що торкаються чола нещасної, й затьмарення — коротке, як сон змореної людини, що йде по пустелі, вибиваючись з останніх сил, — зійшло на нього, і йому здалося, що він почув здалеку голос Месії: «Царство Боже ось-ось відкриється перед тобою», — а потім уже не чув нічого — і прокинувся від якихось вигуків, у чужому місті, серед незнайомих людей, нічого не розуміючи — хто він і де опинився.

Навіть словацьких слів не розумів, а натовп навколо нього кричав, що сталося диво — і тільки тоді, відходячи від нош (на таких ношах, що стоять на чотирьох ніжках із коліщатками, амбуланси забирають поранених в автомобільних катастрофах), Папа побачив незнайому стару жінку, що підвелася, задихаючись, простягла до нього руки і щось кричала, викривлюючи грубо розмальований яскраво-червоною помадою рот, у якому не було зубів; з рота лилася цівка слини — і Климентові стало гидко, наче зробив щось непристойне. І тільки тоді він побачив ще один плакатик, що його тримала гарненька кароока дівчинка років п’яти, і прочитав напис: «Дорогий Папо, будь ласка, порятуй мою бабусю Катарину Прокопчакову-Штіллер, твою колежанку з університету в Ружомбероку!» Охорона, побачивши свого патрона, близького до знепритомлення, викликала папамобіль і, всадовивши Климента всередину, де кондиційоване повітря принесло йому полегшу, відвезла до палацу Сикста, де очікував його особистий лікар, професор-інтерніст Серджіо Аруна, який діагностував у пацієнта стан вичерпання, близький до колапсу.

Засинаючи, Климент найбільше боявся, щоб йому не наснилася ця страшна баба з сірим розмальованим обличчям, з гнилісним запахом тілесних гріхів, що йшов від неї. Подумав, здригаючись, що ж насправді міг відчувати Христос, уздоровлюючи прокажених, вкритих виразками та гнійниками людей: можливо, й у Нього починалася блювота після таких зцілень?

Не знав, що Вічне Місто охоплене однією новиною: Папа Римський здійснив диво! Повернув до життя паралізовану жінку! Це перше з трьох див, необхідних для того, щоб стати святим.

78

79

Після невдалої погоні за Вінсентом Джордж Безпалий мусив залягти на дно — бо портрети Джошуа Райта не зникали з телеекранів, порталів Євронету, сторінок газет, зі стін продуктових магазинів і станцій підзарядки електромобілів. Помінявши два автомобілі, Антоніо зумів вивезти Джорджа на кареті швидкої допомоги з обложеного Риму: це була особлива карета жовтого кольору, номери якої свідчили, що в ній перебуває небезпечний інфекційний хворий на мутантний грип, викликаний штамом SRI-078 (Spaine’s Reconstructed Influenza). Антоніо так перейнявся цим зловісним маскарадом, що почав боятися Джорджа, особливо тоді, коли молодий невдаха-розвідник кашляв. Уже в Калабрії вони віддали «карету смерті», як її називали італійці, одному з друзів Антоніо, який повернув її інфекційному карантинному госпіталю, розташованому на відшибі від Риму, неподалік від аеропорту Ф’юмічіно.

Пересівши до маленького «Фіата-смайл», Антоніо і Джордж добралися до міста Реджоді-Калабрія й зупинилися в дешевому невеличкому готелі «Абракалабрія» на околиці, на схилі гори, з якої добре проглядалася мессінська протока і місто Мессіна на протилежному — сицилійському березі.

Центр дав їм вказівку — сховатися якнайнадійніше і чекати наказу. Судячи з усього, операція «Піцерія» в її первісному вигляді провалилася. Джордж відіслав через Антоніо детальний звіт про подію в Римі й щиро покаявся, боячись, що більше ніколи не побачить матері, якщо взагалі залишиться в живих. Центр на це нічого не відповів: і не тому, либонь, що добрі сентиментальні люди розчулились з приводу втрати Джорджем своєї коханої Джованни, яка годилася йому в матері, а тільки тому, що інформація про Вінсента та ракетний замах на Папу видалася їм надзвичайно важливою, такою, що переважує всі злочини Джорджа перед спецслужбами України-Руси.

Джордж не виходив із готельної кімнати, валяючись днями в ліжку і вивчаючи італійську мову; готель остогид йому через тиждень, і він його не називав інакше, як «Абракадабра», телевізора не вмикав, бо кожного разу, коли його бородате американське обличчя з’являлося на екрані, йому ставало погано і здавалося, що ось-ось агенти AISI увірвуться до кімнати (хоча бороду давно поголив, а волосся на голові почало відростати). На щастя, господарем готелю був двоюрідний брат Антоніо, а ролі покоївок виконували його дружина і донька — стара діва, яка нічим не цікавилась, крім як поїсти улюблену пасту з баклажанами і вареним бергамотом та поспати. На випадок виходу в місто була приготована маска з полілату — чорнявий красунь із тонкими вусиками, схожий на сутенера чи картяра-шулера.

Нарешті, майже через два місяці після їхньої втечі з Риму, Антоніо сказав, що увечері вони виїздять до Сицилії. Вони довго обмірковували — їхати їм через міст, що висів над затокою між Реджо-ді-Калабрія та Мессіною, чи обрати пором. Вирішили вирушити останнім нічним рейсом порому, контроль за яким не був таким доскіпливим: пором вважався старовинним місцевим способом переїзду на острів, майже сімейним, де люди знають один одного; через міст переважно проїжджають туристи, чужі люди, які навіть не знають про існування порому; тому контроль за мостом здійснювала не тільки місцева поліція і карабінери, але й агенти AISI.

За кермо «Фіата» сів власник готелю, якого всі тут знали. Поряд із ним Антоніо, ззаду зіщулився Джордж, натягнувши на обличчя маску з полілату.

І хоча в Мессінській затоці їх добряче похитало на високій хвилі, і Джордж від переживань і качки ледь не заблював новенький автомобіль, згадуючи похід Одіссея поміж Сцилою і Харибдою, все обійшлося, і на сицилійському березі охоронці, побачивши власника готелю «Абракалабрія» за кермом, тільки махнули гостинно рукою, пропускаючи агентів української розвідки на вільний і незалежний острів Сицилію. Вільний від законів і незалежний від влади, як казали мешканці острова.

Тут їх зустріли троє невідомих, з вигляду — типові мафіозі, з переконань — побожні католики, сповнені бажання помститися вбивцям, що підняли руку на Папу, дарма, що він не італієць. Незнайомці завезли їх до ферми неподалік від Палермо, де розмістили гостей у стодолі, в якій стояли два поламані трактори МТЗ. Зате зброя, яка зберігалася тут, була справна і найновіша: швейцарські автомати SIG-951 SARP, самонавідні переносні українські ракети «Бджола-5М», американські снайперські гвинтівки SR-125, російські автомати ІЖ-107-М, німецькі засліплюючо-шумові гранати RG-8, лазерні пістолети й бойові шоломи карабінерів із вбудованими радіостанціями та індивідуальними радарами.

Увечері учасники операції «Піцерія-2» зібралися в стодолі за столом, куди запросив їх власник ферми, старий удівець сеньйор Марчелло, очі якого постійно сльозилися. Попри всі розповіді про економічну кризу, Марчелло вразив гостинністю, виставивши прості, але смачнющі селянські сицилійські наїдки. Перш за все, була винесена велика кількість пляшок із червоним вином «Неро д’авола» (Джорджеві почулося «диявола»), білий ще гарячий хліб і мисочка золотавої оливкової олії; на хліб клали покришені свіжі помідори з часником та скибки козячого з кмином сиру. Джордж відчув звірячий голод, причиною якого було, швидше, збудження перед завтрашньою операцією і викидання у кров великої кількості адреналіну та інсуліну. Антоніо представив Джорджа своїм далеким родичем з Мальти на ім’я Джан-Карло Ленс; ламана італійська мова Безпалого з досконалим англійським акцентом підтверджувала цю легенду. Накинувшись на білий хліб з овочами, Джордж забув, що це тільки добрий початок довгого вечора. Господар приніс гарячу рибну юшку з перцем, яка зігріла гостей краще за вино. Потім на столі з’явилися миски з салатом із помідорів, баклажанів, зеленої квасолі, солодкого перцю — і ці яскраво-червоні, помаранчеві, жовтогарячі кольори звеселили душу тих, хто не знав, чи залишиться в живих завтра. Спробувавши рибні котлетки й домашні свинячі ковбаски з родзинками, Джордж зрозумів, що хотів би народитися в цім краю веселих жерунів (чи хотів би померти — не думав). А попереду ще була паста — жовтаві макарони з сардинами, притрушені кропом і прикрашені лимонами. Пили багато, не виголошуючи вигадливих тостів, і тільки під кінець вечері, коли на столі з’явилися солодкі сицилійські пундики Джордж уже не міг дивитися на їжу), господар, старий Марчелло, котрий, як міг, догоджав гостям, приносив і забирав тарелі, доливав вино і допомагав знайти дорогу до туалету, почав говорити. Джордж намагався зрозуміти сенс його слів.

А Марчелло почав вибачатися перед гостями, що приймає їх не в домі, не у світлиці, де на столі чиста скатертина, де гарний посуд і де на стінах висять картини з Божою Матір’ю та її Сином, а не запасні тракторні колеса, де не пахне біодизелем і пилом. Колись, коли він ще був молодий, в його домі з’явилася жінка з України, яку звали Галина, Галя; батько Марчелло найняв її, щоб доглядала за паралізованою матір’ю. В усьому світі не було добрішої й лагіднішої жінки, сказав Марчелло, витираючи сльози. Вона обережно перевертала матір, робила їй масаж і змащувала шкіру спеціальними лікувальними мазями, годувала її з ложечки й виносила з-під неї судно, підмивала, коли мати лежала закаляна; в теплу погоду вивозила матір у двір, у тінь апельсинових дерев, і відганяла мух від її обличчя. Зароблені гроші Галина відправляла в Україну, а сама, живучи в комірчині на піддашші, годувалася хлібом, молоком і дешевими овочами. Час від часу Галина їздила до Палермо, де біля церкви Марторана збиралися українці, обговорювали свої справи. Минав час, і помер батько Марчелла, а мати все жила — нерухома і безмовна, вона існувала стараннями Галини. Вона ніколи не казала, хто залишився в Україні, ніколи не їздила до свого Тернополя, звідки була родом. Одного разу, коли в домі залишився Марчелло, Галина та паралізована мати, Марчелло зайшов до комірчини й ліг поряд із Галиною. Вона прийняла його так само покірливо і лагідно, як доглядала його хвору матір. Нічого кращого у своєму житті Марчелло не спізнав; багато разів він пропонував Галині одружитись, стати співвласницею ферми, але тиха жінка відмовлялася: він продовжував їй регулярно сплачувати платню, яку вона так само регулярно відправляла в Україну. Напередодні Великої Темряви померла його мати, й через кілька днів після похорону Галина зникла, не залишивши листа, не сказавши йому ні слова. Просто зникла. Він був у відчаї й почав їздити до Палермо, до церкви Марторана й зустрічатись з українцями, які збиралися там по суботах. Слухав їхні пісні, які нагадували йому Галину. Біля нього почали крутитися жіночки, які пропонували йому свою допомогу, але він думав тільки про Галину, вірив, що одного дня вона повернеться й знову буде з ним.

Через кілька місяців одна жінка, яка приїхала на заробітки з Тернополя до Палермо, розповіла йому, що сталося з Галиною: історія ця свого часу збурила Тернопіль. Виявилося, що Галина приїжджала на Сицилію, маючи родину: чоловіка-алкоголіка, який після від'їзду дружини зовсім збомжився і зник невідомо де. Ходили чутки, що чорні трансплантологи забрали його органи (крім печінки, звичайно) на пересадки. Але не чоловік був вічним болем Галини, а син. Він, залишившись без матері, підсів на галуїн — смертельний наркотик. Всі гроші, що заробляла Галина, йшли на його лікування у дорогій приватній клініці. Галина не знала, що наркологам було вигідніше не вилікувати сина, а підтримувати його в стані залежності від галуїна. Саме ця наркологічна клініка належала до мережі розповсюдників галуїна. Коли Галина повернулася до Тернополя, син уже перетворився на дику тварину: вимагаючи грошей, він убив свою нещасну матір…

Тут Марчелло вихилив ще одну склянку вина і, не приховуючи свого плачу, сказав: «Я не вірю в її загибель. Я чекаю її. Від того часу, як вона пішла з дому, я нічого не міняв у кімнатах, там, де торкалися її руки. Тому я не запросив вас до їдальні. Галина для мене — як Бог. Вона всюди. Тільки ніяк не зрозумію — чому вона пішла від мене? Чому не попросила грошей? Я б дав їй усе, що вона захотіла».

Вночі Джорджу наснилася Леді: гола, виблискуючи своїми скошеними очима, вона ганялася за Джорджем, безсоромно розпахуючись перед ним, а він, бажаючи її, чомусь тікав від неї, хоча навпаки — повинен був охороняти її, не відходячи нікуди.

80

Джордж прокинувся рано з важкою головою. Від гір ще віяло прохолодою, яка майже не відрізнялася від денної спеки. Марчелло лагодив на даху електротрактора сонячні батареї й буркотів щось про китайський непотріб. Члени групи швидко, без розмов, попили гарячу каву й розібрали зброю. Джордж узяв автомат DK-107-M з двома здвоєними ріжками, до якого звик в училищі, десантний ніж і дві німецькі гранати. Сховавши зброю до спортивних сумок, які кинули до багажника, Джордж і Антоніо, попрощавшись з іншими учасниками акції, сіли до свого «Фіата» й рушили до аеропорту Палермо.

Коли від'їхали від ферми, Антоніо перервав мовчанку.

— Я всю ніч не спав…

— Нервуєш?

— Ні. Думав про жінку з України. Дружину Марчелло. Невже у вас увесь народ такий, як ця?..

— Народ різний. Як і у вас, — розважливо відповів Джордж, не зрозумівши, куди хилить Антоніо.

— Вона вбивця. Свого сина. Своєї сім'ї. Її давно треба було вбити. Якби в мене така була… з-під землі дістав би і прикінчив, — не повертаючи до Джорджа голови, сказав Антоніо — бо дивився уважно на дорогу.

Далі всю дорогу до аеропорту вони мовчали.

Антоніо зі зброєю залишився чекати біля виходу з терміналу «В», а Джордж, пройшовши в своїй масці сутенера повз поліцейських, став перед каруселлю, на якій вже повзли перші сумки пасажирів, що прибули з Відня. Незчувся, як біля нього опинився блондин із холодними блакитними очима й чистісінькою українською мовою тихо лайнувся:

— Куди дивишся, телепню, мать твою… Сумка вже пішла на друге коло. Розвідник сраний.

Це був його слідчий і наставник, майор Святополк Блідий-Рьонгвальд, тільки з золотавою борідкою, що робила його подібним до шведського шкіпера. Поки наближалася на транспортері сумка Блідого, той дав Безпалому велику червону таблетку-льодяник для смоктання: сказав — щоб змінити голос.

Вони вийшли з терміналу: спереду поважно йшов Блідий, за ним ніс його сумку Джордж і ззаду сунув Антоніо зі зброєю.

Перед центральним входом до аеропорту їх чекав Вінсент у сірій шоферський уніформі. Пильно поглянув на приїжджих, обмінявся паролем із Блідим (прозвучали слова «немезида» і «накам») і повів гостей до «Роллс-Ройса» золотого кольору. Антоніо обережно поклав сумки у багажник, не дозволивши зробити це Вінсенту. Джордж помітив, що Вінсент виразно накульгує на ліву ногу, і згадав, як, біжучи за Вінсентом по вулиці, послав отруєну стрілу навздогін, в останню мить, коли той уже сідав до автомобіля карабінерів.

Легенда їхнього приїзду до Сицилії була така: через гаджет вбитого на Рогульці «полковника» агенти НАВБ зв’язалися з Крейдою і домовились вислати на Сицилію полковника Генерального штабу Сміяна (тобто Блідого) з доповіддю до Крейди про підготовку до перевороту й координацію спільних дій. «Полковник» Дзагоєв-Черняєв, труп якого лежав у холодильнику в морзі військового шпиталю, залишався в Києві піднімати на повстання проти тирана Гайдука народні маси й розподіляти гроші Крейди-Омара на підтримку «Глобального джихаду». Разом із Сміяном до Крейди вирушили відомий український дисидент, член Ісламської ліги молоді України-Руси Іван Ленс, він же Джордж Безпалий, та Антоніо Барбаліо, агент української військової розвідки в Австрії.

Крейда не міг знати, що член ФНО генерал Симоненков із Житомира, попри свій геройський вигляд, уже на перших допитах, побачивши незаперечні докази свого хабарництва і корупції, розколовся і розповів агентам НАВБ правду про підготовку перевороту, сподіваючись, що Координатор простить йому клептократичні злочини.

Враховуючи нові обставини, що виникли в останній час, Гайдук і Назарова вирішили негайно почати операцію «Піцерія-2» — провести її жорстко і рішуче, не починаючи складної гри з Крейдою. Часу на це не залишалося.

Антоніо сів поряд із Вінсентом, Блідий — на праве заднє сидіння, а Джордж, смокчучи кислуватий льодяник, умостився прямо позаду Вінсента, дивлячись в його стрижену потилицю і могутню шию. Мовчки, не перекинувшись жодним словом із шофером (хто він такий для посланців Великої Змови?), вони виїхали з аеропорту і подалися на південний захід до «Perlo del Golfo». Блідий поглянув на Джорджа й злегка кивнув. Блискавичним рухом Джордж накинув на горло Вінсенту зашморг із тонкого дроту, яким при бажанні можна було відтяти голову від тулуба. Вінсент зойкнув, і «Роллс-Ройс» ледве не вискочив на зустрічну смугу, по якій перла їм назустріч велика фура. Антоніо притримав кермо і приклав до правого боку Вінсента ніж із тонким гострим лезом, яке, якщо натиснути кнопку на руків’ї, вистрибувало з силою на двадцять сантиметрів, пробиваючи одяг, м’яку шкіру і ребра: Вінсент добре це знав, неодноразово вбиваючи людей таким ножем. Після невдалого замаху на Папу Вінсент почувався приреченим, розуміючи, що ватиканська контррозвідка шукатиме його роками, не шкодуючи ні зусиль, ні грошей. Зашморг на шиї й кінчик ножа при боці підтвердили його найстрашніші передчуття.

— Я не винний, — прохрипів по-італійські Вінсент. — Мені наказав Крюгер. А ракету прислав Омар. Я молив Бога, щоб Папа залишився живий. Бог почув мою молитву.

Але посланець із Києва виявив повну байдужість до цього визнання.

— Слухай мене уважно, сучий сину, — вимовив зрозумілі українські слова Блідий. — Якщо хочеш жити, роби, як скажемо.

— Гаразд, — мотнув головою Вінсент, відчувши, як тонкий дріт ріже йому шию. Йому здалося, що тепла цівка крові вже потекла з горла на груди.

— Скільки людей охороняє Крейду в будинку?

— Шестеро.

— Скільки охоронців на території?

— Сім.

— Ти підвезеш нас прямо до дверей палацу. Якщо спробуєш дати сигнал тривоги — смерть на місці.

— Зрозумів.

— Де перебуває зараз Крейда?

— У бібліотеці на першому поверсі. Чекає на вас.

Він не бреше, зрозумів Блідий. Все збігалося з описом агента Рауля. Блідий дав зашифрований сигнал на борт українського фрегата «Богдан Хмельницький»: операція «Піцерія-2» почалася. Коли автомобіль під’їхав до брам Крейдиного маєтку, які повільно відчинялися, Блідий набрав на гаджеті код — наказ на активацію маячків, закладених ще Раулем навесні на території палацу.

«Роллс-Ройс» повільно в'їхав на доріжку, що вела до палацу, й впритул наблизився до розкішних вхідних дверей, увінчаних літерою «К». Блідий і Антонію вискочили з автомобіля, й італієць встиг оглушити шокером охоронця, який відкрив їм двері. Джордж затягнув струну удавки так, щоб Вінсент не ворухнув головою, а потім, відкривши передні ліві двері, додатково знерухомив водія ручними й ножними кайданами, привезеними Антоніо. Кинувся до багажника й дістав із сумки свою зброю. Всередині палацу вже лунали глухі постріли. Джордж побіг по коридору вперед, до бібліотеки, до якої встиг увірватися майор Блідий. Антоніо, як і домовились, зайняв позицію біля сходів, що вели на другий поверх. Тепер постріли було чути надворі — то діяла група нападників, з якими Джордж і Антоніо ночували у фермі старого Марчелло. Перестрибнувши через тіло охоронця, Джордж вбіг до бібліотеки, яка вразила його не розкішшю умеблювання чи величчю старовинних гобеленів зі сценами тріумфального всенародно схваленого приходу до влади Беніто Муссоліні, не розмірами земної кулі-бару (всього цього він не помітив у запалі атаки, а прочитав у докладному звіті агента Рауля про бібліотеку), а запахом галушок, що гостинно парували на столі, приготованому до почастунку гостей із Києва.

За столом сиділа Потвора, знайома Джорджу з часу його ув’язнення в підвалі Римського клубу. Перед нею стояв майор Блідий, вперши ствол автомата в залізну маску маршала Крейди.

— Слухай мене сюди, свиняча дупо, обрізай омарівський, — вимовляв Блідий. — Іменем України-Руси ти заарештований. Тепер, жлох полтавський, галушко срана, розколюйся: відкривай сейф, бо переріжу тобі цю трубку. Пойняв?

Він ткнув автоматом у гофровану дихальну трубку Крейди. У відповідь почув хрипіння й посвистування, супроводжуване миготінням червоних очних індикаторів.

— Подивись, де сейф, — наказав Блідий Джорджу.

Той подався праворуч від входу до захисної стінки з фальшивими книжковими корінцями й штовхнув її вбік, діставшись зачиненого сейфу. Тільки Крейда міг його відкрити.

— Крюгер, шайзе, ти мене чув, твою мать?

Блідий схопив гофровану трубку й почав її перетискати. Крейда захропів, наче йому справді перерізали горло, й під’їхав до сейфа.

Вінсент сидів знерухомлений у «Роллс-Ройсі», спостерігаючи, як нападники серед білого дня, не криючись, вбивають охоронців законного власника маєтку; він не вірив своїм очам. Це було не за правилами. Вінсент помилявся, бо вся історія Сицилії — війна не за правилами, різанина серед білого дня. Так само, як історія України. Впадаючи у відчай, він напружено думав — як врятуватися. Замах на Папу не цікавив цих людей, і це його лякало ще більше. Вирішив, що єдиною надією може стати для нього цей гидкий фірдик із зовнішністю жиголо й тонким голосом євнуха. Його можна підкупити. Ця надія додала йому сил спостерігати за бійнею на території «Perlo del Golfo».

Але справжній, інфернальний жах пойняв Вінсента, коли чорна тінь повисла над «Роллс-Ройсом», затулила сонце, наче під час затемнення, й почала збільшуватись, перетворившись на літаючу тарілку, що сіла прямо на майданчик перед палацом. Це була десантна «черепаха» з борту фрегата «Богдан Хмельницький», який брав участь у навчаннях Організації глобальної безпеки в Тиренському морі під назвою «Мальтійський щит-18», під час яких відпрацьовувались елементи антитерористичних операцій. Не вірячи власним очам, Вінсент побачив українських морських піхотинців, які вистрибували з «черепахи» й бігли повз нього до палацу: через кілька хвилин міцні хлопці в чорних беретах і тільниках потягли до «черепахи» візок із Потворою та апаратуру життєзабезпечення маршала Крейди. За ними вискочили двоє приїжджих. Один із них, той фірцик, якого збирався підкупити Вінсент, підбіг до автомобіля й почав скидати кайдани з шоферових ніг. Обмацуючи ліву ногу, Джордж виявив, що вона мертва: холодний пластик протеза замість кісток і м’язів.

— Благаю, сеньйоре, даю десять мільйонів глобо, тільки звільніть, — прошепотів Вінсент. Представник ісламської молоді затопив йому кулаком у лице, роз’юшивши в кров сопатку, й, трохи послабивши зашморг, викинув Вінсента з автомобіля й потягнув до «черепахи».

— Ласкаво просимо на Батьківщину, — сказав майор Блідий, який стояв біля люка десантної машини, й щосили ударив Вінсента ногою по яйцях. Через кілька хвилин учасники операції були на борту «черепахи». В палаці залишився мертвий Антоніо, вбитий охоронцем Крейди, що несподівано вихопився з підвалу, звідки його не чекали.

«Черепаха» піднялася вгору над палацом Крейди і взяла курс на північ — на фрегат «Богдан Хмельницький».

Міністерство закордонних справ України-Руси не прийняло ноти протесту Сицилії у зв’язку з порушенням її суверенітету, викраденням і вбивством громадян цієї незалежної держави, пояснивши, що Сицилія, по-перше, ігнорувала численні звернення України-Руси про видачу міжнародного особливо небезпечного злочинця, терориста і наркобарона Крейди, а по-друге, десантна «черепаха», бортовий номер 057, випадково перетнула повітряний кордон Сицилії під час навчань із відпрацювання елементів рятувальної операції на морі й не має жодного стосунку до інциденту в палаці Крейди, який свідчить про мафіозні розборки бандитських угруповань.

Після посадки «черепахи» на корабель Вінсента вивели на кормову палубу, де він побачив Джорджа, який саме скидав маску з полілату: як і тоді, коли вони зустрілись на даху готелю «Rezidenza Paolo VI», Вінсент, упізнавши Безпалого, зрозумів усю марноту своїх ілюзій і стрімголов кинувся до борту і зник, повторивши траєкторію своєї жертви, Джованни Россі, впавши в прозору морську воду, насичену живим сонячним світлом. Якийсь матрос хотів було кинути Вінсенту рятувальний жилет, але Блідий заперечливо помахав рукою, мовляв, не треба розкидатися державним майном, тим більше що тіла ніде не було видно: могутній гідравлічний струмінь засмоктав знерухомленого ручними кайданами Вінсента під гвинти «Богдана Хмельницького», залишивши швидкоплинний червоний слід на збуруненій воді, що тяглася за фрегатом.

Найбільше за все Джордж шкодував, що, як і завжди, виявився безнадійним телепнем і не здогадався сам скинути Вінсента з борту, не чекаючи казенного правосуддя. Від цієї думки йому стало погано й він довго блював у матроському із запахом хлорки гальюні, а потім стояв, притулившись до холодного дзеркала перед рукомийником, відчуваючи, як тремтить корпус корабля, що взяв курс додому, на Чорне море.

81

12 червня Гайдук призначив Оксана Нерубая начальником своєї канцелярії, тобто першим помічником Координатора. Це стрімке підвищення в ієрархії військового режиму хоч трохи компенсувало Нерубаю гіркоту втрати Калини Луцик, для визначення суті якої він знайшов ємке слово: блядоока, — слово, яке насправді не відповідало істині, бо, кинувши Нерубая і пішовши до Троянка, Калина нічого не вигравала ні в сексуальному, ні в матеріально-престижному плані.

Але Нерубай, який цінував у жінках лишень їхні первинні статеві ознаки, не розумівся в складних процесах, що відбуваються всередині тієї чорної скрині, яка зветься жіночою душею: він навіть не здогадувався про існування цього таємничого органу, чутливого до страждань інших людей. Нерубай, як істинне дитя IT-century (віку електронних технологій) нічого не чув про жінок-мироносиць.

Призначення Нерубая на відповідальну посаду в державі врятувало його від безплідних роздумів на тему жіночої невдячності й зради, бо часу на це не стало: працювали вдень і вночі, готуючись до проведення Акту Возз’єднання та до інших, менш приємних подій. Нерубай ночував у кімнаті відпочинку при своєму офісі, пристосовуючись до жорсткого розпорядку Гайдука. Начальник управління зв’язку Координатора полковник Середа ознайомив Нерубая зі складною системою комунікацій, зосереджених у спеціальному приміщенні. Нахиливши лису голову над моніторами, закинувши окуляри на високе чоло й короткозоро мружачи очі, Нерубай намагався зрозуміти і запам’ятати функції різних мереж, за допомогою яких можна було відстежити події в найвіддаленіших кутках країни й зв’язатися негайно з державними чиновниками різних рівнів.

Інформація про всі події поточного життя країни безперервно в режимі онлайн надходила з терміналів Міністерства оборони, розвідки, контррозвідки, поліції, департаменту закордонних справ та інших організацій. Цю систему обслуговували вдень і вночі п’ятеро чергових аналітиків Альбертів, але насправді апарат моніторингу був набагато потужніший — кілька сотень офіцерів, розташованих на Острові. За бажання за допомогою спеціальних чипів і системи GPS можна було знайти окремого громадянина, довідатись про стан його здоров’я і подивитися, що він робить у цю хвилину, прочитати його досьє і генетичний прогноз поведінки, наданий МГБ.

Як і більшість ліберальних вільнодумців-теоретиків, що любили базікати на теми побудови держави, Нерубай не мав жодного поняття, на чому базується держава і як вона функціонує. Тільки отримавши допуск до вищих державних таємниць і ознайомившись — хоча й поверхово — з діяльністю КОПОР, РАМ та інших органів влади, побувавши в її коридорах, Нерубай почав розуміти, що держава є однією з найдревніших і незмінних у своїй суті інституцій — як скелет у хребетних тварин; держава будується не на високих ідеальних уявленнях таких фантазерів, як Нерубай, а на низькому пожадливому інстинкті влади, тваринному бажанні здобути вищість над іншими, на грошах, жорстокості й поневоленні. Перечитуючи аналітичні довідки і оперативні зведення, в яких відбивалося пульсуюче і приховане від більшості громадян СПРАВЖНЄ лице держави, Нерубай почував себе маленькою комахою, яка випадково потрапила в залізний механізм велетенського дзиґаря, зубчасті колеса якого крутилися безугавно з часів Вавилона. Він зрозумів, що держава — це вічний двигун, що її сила полягає не в ідеології її батьків-засновників, не в умоглядних кресленнях таких фантазерів-винахідників, як Нерубай, а в тупій виконавчій силі її нижчих ланок — працівників каральних органів, суддів, податківців, середніх бюрократів, військовослужбовців, тюремних наглядачів, катів-виконавців, поштарів, транспортників, комунальників, вивізників сміття, охоронців та інших слухняних до певного часу людей, яким держава повинна платити гроші, якщо хоче існувати. Держава давала своїм слугам не тільки гроші, але й відчуття мстивої владної вищості над нормальними людьми.

Пізнаючи старовинні, відомі ще з часів Платона і Макіавеллі істини, Нерубай часто не міг зрозуміти логіки Гайдука — який, хочеш-не-хочеш, був главою держави, її беззаперечним диктатором.

Нерубаєві здалося, що Гайдук ухилявся від багатьох обов’язків, покладених на нього статусом диктатора: він, на відміну від його попередників, не втручався у справи бізнесу і економіки, хоча від цього залежав добробут держави; він пальцем не поворухнув, щоб розбагатіти; незважаючи на існування генерал-губернаторів, намагався дати самостійність органам місцевого самоврядування, якщо тільки вони не перетворювалися на Луганськ; дав великий ступінь свободи науковим і освітнім організаціям. Зате непримиренний був до порушників законів «Про єдність нації» і «Про неприпустимість розпалювання ненависті серед різних груп громадян і різних регіонів держави».

Нерубай не розумів також ставлення Гайдука до Палія: незважаючи на докази існування антидержавної змови, очолюваної Палієм, про що свідчили таємні доповіді НАВБ, НАР, НБР, НУПО та інших організацій стеження і контролю, Гайдук нічого не зробив, щоб заарештувати Палія — навіть після замаху на Рогульці. Він мовчки, нічого не пояснюючи, повертав Нерубаю всі пропозиції про необхідність негайного втручання в дії змовників. Незрозумілими також були дії Координатора щодо Єфім’єва, якому після заколоту було надано можливість залишити Україну-Русь.

Одного разу Нерубай наважився прямо спитати Гайдука про це. Пили разом каву в кабінеті Гайдука, і настрій в генерала, здається, був добрий: щойно одержав повідомлення про успішне завершення операції «Піцерія-2».

Гайдук уважно подивився на Нерубая, і цього разу погляд його не був похмуро-темним, небезпечно-непередбачуваним.

— Я дам тобі прочитати унікальну книгу. Називається «Анатомія страху». П’ять томів.

— Ого, — злякався Нерубай. — Це що — детектив?

— Це — про владу. Тобі треба знати, що це таке.

— Макіавеллі все сказав.

— Ти дійсно думаєш, що я тиран? — спокійно спитав Гайдук, наче знав стандартну відповідь: ні, ні, шановний Ігорю Петровичу, ні в якому разі, ви не тиран, а демократ нового типу, ліберал широкого профілю.

Нерубай не піддався спокусі підлеститись до свого боса, бо знав, що будь-яка нещирість, неправда буде сприйнята Координатором, як зрада.

— Я думаю, що ви тиран. Але нетиповий, — набрався мужності Нерубай. — Тиран із залишками совісті.

Гайдук засміявся весело, наче почув дотепний анекдот.

— Це оксюморон. Як «палаюча крига». Совість і тиран — несумісні речі. Але схоже.

І серйозно продовжив:

— Ти розумієш, Оксане, за своєю суттю я не безжальний кат і не відмінник-випускник Академії влади, який вбиває всіх наліво і направо, прокладаючи собі дорогу нагору. Я — розвідник. І я розумію, що битву можна виграти без великої крові, коли знаєш плани противника. Людям здається, що я — таємничий бронзовий монумент, Старший Брат, що нависає над країною… а насправді я — схожий на мішень на стрільбищі.

— Яку ще мішень? — не зрозумів Нерубай.

— У моєму оточенні існують десятки груп тиску на мене. І ти в їх числі. І всі ви вимагаєте, щоб я прийняв ВАШІ рішення. Стріляєте з усіх боків… а я — наче дірява мішень на полігоні. Знаєш, що нестерпне?

І, не дочекавшись відповіді, генерал сказав:

— Необхідність прийняти остаточне рішення. За яким стоять смерті й нещастя. Але є вихід. — Він помовчав, ковтнувши каву. — Коли-небудь я розповім тобі про отця Фавна. Чув про такого?

— Ні, — збрехав цього разу Нерубай, бо про отця Фавна колись розповів йому полковник, ні, тепер уже генерал Чміль. Якась дивна і заплутана історія. Нерубай подумав: те, що він почув від Гайдука, людини потайної, є якимось прихованим сигналом Координатора: можливо, сподіванням, що ці його слова не будуть забуті. Тієї миті Нерубаєві спало на думку написати історико-біографічну повість про Гайдука під назвою «Нетиповий український тиран». Працюючи помічником Гайдука, він має унікальну можливість збирати документальний матеріал і вести відверті розмови зі своїм генералом.

Ця думка надихнула Нерубая на дуже небезпечне запитання:

— Я читав один документ 2077 року, в якому ви висловлюєте думку про неефективність військового режиму для України.

— Висловлював, — погодився Гайдук, уважно глянувши на Нерубая. — І що?

— А тепер ви вважаєте режим ефективним? — Нерубай відчув, що генерал ось-ось пошле його кудись дуже далеко. Але Гайдук спокійно поставився до його слів, ніби даючи ще один сигнал-заохочення до роботи над біографією.

— Я не мав іншого виходу, — повільно зважував слова Гайдук. — Це був типовий військовий переворот. Можливо, більш успішний, ніж в інших країнах. Я не хотів грати в імітаційну демократію — з пародією на вибори, з призначеним парламентом та іншими псевдодемократичними бла-бла-бла. Як це було при гетьмані Махуні. Краще відвертий військовий режим — але максимально м’який — ніж брехати людям і усьому світові. Але все має свої історичні строки. Прощу тебе подумати над цим: що далі?

— Ну, як мінімум, створіть щось на зразок правлячої партії. Ну, хоча б на основі організації СІЧ — «Слава і честь», братства, союзу ветеранів. Щоб забезпечити масову підтримку вашому… нашому режиму.

І ще одна інформаційна ідея осяяла Нерубая.

— Ігорю Петровичу, є прохання. Дати інтерв’ю на свято Перемоги Оксані Хмелько.

— Це хто? Твоя чергова подружка? А як італійка?

З цього Нерубай зрозумів, що Гайдук дещо чув про Калину Луцик.

— Ні-ні. Це інша опера. Оксана Хмелько — одна з найкращих телевізійних журналісток. Веде програму «Відверта нічна розмова» на першому каналі. Рейтинг програми зашкалює. Я розумію, що ви людина не публічна… але ви керуєте країною, відбуваються важливі події, а ви — мовчите. Подивіться її програму, потім скажете.

Нерубай приховав від Гайдука, що добре знає Оксану Хмелько: вона була його студенткою на відділенні політично-соціальних наук у Києво-Могилянській академії, й він, як тільки побачив її, став до неї залицятися, але зустрів такий ввічливий, на грані холодної зневаги опір, що почувся дрібним провінційним хахалем, а не переможно-інтелектуальним спокусником, і вирішив задовольнитися ілюзією дружніх відносин із дівчиною, яка поводила себе так впевнено, наче мала мету в житті й твердо до неї йшла. Можливо, так воно й було. Нерубай подумав, що розхвалює Оксану, наче продає товар у гарній упаковці: між тим, знаючи Гайдука і стан справ у державі — зростаюче напруження — злякався, що Гайдук негайно пошле його куди подалі й зіпсує довірчу атмосферу розмови за кавою.

Однак було пізно зупинятися, й Нерубай вставив флешку в комп’ютер, виправдовуючи своє нахабство необхідністю створювати позитивний імідж Координатора.

На екрані виникла заставка програми і титри, потім з’явилося задумливе обличчя Оксани Хмелько. На подив Нерубая, Гайдук мовчки дивився на екран. Він ніколи не бачив програми «Відверта нічна розмова», не чув нічого про Оксану Хмелько.

Вона виринула нізвідкіль, наче невідома ниряльниця раптово вихопилася на поверхню моря, захопивши зненацька Гайдука. Той не зрозумів, що сталося, точніше, його раціональний Мозок-1 не зрозумів, бо не був готовий до цієї зустрічі, але Мозок-2 пережив забуте відчуття осяяння — коли нічого не сталося, і разом із тим стався спалах, який усе змінив.

На нього дивилося спокійне обличчя незнайомої молодої жінки, яке раптом здалося йому знайомим, наче бачив, зустрічався з нею в цьому або минулому чи позаминулому житті. Вона не була схожа ні на Божену, ні на Олю: темно-руде, каштанове волосся — але не жорстко лаковане, а м’яке, карі теплі очі, ледь усміхнені рожеві уста — нічого гламурного, агресивного, неприродно-вродливого не було в її обличчі, а прихована, не на показ, тиха краса, яка входила в душу, в її схильні до спокою таємні куточки. Єдине, що поєднувало цю жінку з Боженою і Олею — це світло, яке вона випромінювала. Але, можливо, це був нав’язливий гіпноз самотнього чоловіка, спраглого за жінкою, можливо, це світло народилося в його душі, було вигадане ним?

Гайдук, звичайно, ніколи не чув про теорію голландського дослідника Шмутц ван Шміттера про «архетипні відбитки». За цією теорією, у підсвідомості людини з народження зберігаються генетично зумовлені «відбитки» — зображення тих партнерів (жінок, чоловіків), які є найкращими з погляду еволюції і найбільше пасують до носія «відбитку». Таких зображень небагато — від одного до трьох. Переважна більшість людей упродовж життя так і не знаходять собі ту «єдину» чи того «єдиного», що призначені їм долею. Той, хто зустрічає свій «відбиток», не розуміючи — чому? — переживає осяяння, почувається щасливим. Ця теорія була висміяна в колах провідних сексопсихологів, як староромантичний відгомін концепції «кохання з першого погляду».

Оксана звернулася до когось на екрані, й Гайдук відчув, що ладен дивитися на неї довго, не чуючи її слів, хоча голос її був лагідно-заспокійливий, і тому він сказав жорстко:

— Досить. Вимкни.

— Невже не сподобалось? — не підозрюючи нічого, запитав Нерубай, розчарований такою черствістю свого шефа і невдачею своїх піарівських зусиль. — Її телеобраз посідає одне з перших місць у міжнародному рейтингу MF-1. Magic Face номер один. Це не означає — дівчина, яку всі хочуть трахнути. А означає, що всі жінки і чоловіки хочуть дивитися на неї і слухати її. Бо їй довіряють. Це як наркотик. Цю програму, якщо ви тільки даєте згоду, дивитимуться двісті мільйонів глядачів, у перекладі, звичайно. Ми організуємо її на Пан’європейському Ті-Bi й на GNN. Може, подивитесь ще?

— Запис залиш, буде вільний час — подивлюсь. А інтерв’ю… зараз не можу. Коли все скінчиться (він подумав, що ніщо ніколи не скінчиться, а якщо все скінчиться — він не зможе за визначенням дати інтерв’ю) обіцяю — дам. А тепер, вибач, до роботи. Хто там наступний?

— Назарова.

— Запрошуй.

82

Оксана Хмелько щойно від їхала від Сирця, де містилася фортеця (в прямому сенсі слова — гігантська неприступна залізобетонна споруда потворної київської архітектури початку XXI століття) — штаб-квартира найбільш брехливого каналу українського європейського телебачення — «Першого наднаціонального», як його звали молоді циніки. І хоча Оксана не належала до їх числа, цю оцінку поділяла, в душі сподіваючись, що її програма найкраща серед того мотлоху, який втюхували в голови укрорусів очільники каналу — генерал Майко, господарі й продюсери Шредінгер, Арлазар, Судоплатов і Беннінгхоф. Якщо в часи Гетьмана Махуна канал мав виразно політичне, пропагандистське забарвлення, то в часи військового режиму, в умовах двогодинної трансляції на день, крім сухо офіційних новин в ефір ішли переважно розважальні програми — перефарбовані й реанімовані концерти всяких Хохлавських, Дібров та сімейних пар Матяшків-Бебешків. На їхньому тлі програма Оксани Хмелько була одкровенням: телеведуча завжди знаходила цікавих людей, розмова з якими давала правдиве уявлення про країну, народ і правлячий режим. Кілька разів військова цензура знімала Оксанині програми, але продюсери каналу не відмовлялись від її послуг: завжди у п’ятницю в прайм-тайм о 9:00 РМ починалася її програма, яку дивилася майже вся країна.

Електромобіль Оксани, маленький двомісний «Дейсі-міні» з перепусткою на вітровому склі «TV-ВСЮДИ», посувався по Великій Житомирській в напрямку Володимирської, коли в гаджеті пролунав дзвінок. Оксана побачила на екрані обличчя Нерубая, свого колишнього викладача і залицяльника, сповнене державної величі й хлоп’ячої самозакоханості. Вона скривилася: невже він знову заведе свою сексуальну пісню альфа-самця?

— Оксаночко, слава і честь! Ти мене чуєш?

— Слухаю. Що треба?

— Мені нічого. Це тобі треба.

— Кажи, — вона звернула праворуч і виїхала на Софійський майдан. Слава Богу, рух ще не був перекритий, але на великому просторі між Софійським, Михайлівським і новозбудованим собором Воскресіння Христа вже повним ходом ішли приготування до свята Возз’єднання: зводились трибуни для ієрархів, ставилися вказівники й декоративні щити, монтувалося додаткове освітлення (і численні камери спостереження).

— З тебе могорич, — урочисто сказав Нерубай. — Він погодився.

І додав після деякої паузи:

— У принципі погодився.

— Хто? — спитала Оксана, обережно ведучи автомобіль у будівельному лабіринті під пильними поглядами офіцерів шляхової поліції.

— Мій шеф!

І тут Оксана зрозуміла, що означало повідомлення Нерубая: тиран України генерал Гайдук дасть їй інтерв’ю в рамках програми «Відверта нічна розмова». Таємничий похмурий диктатор, про якого ходять легенди, який, давши ілюзію свободи країні, насправді обплутав її тисячами несвобод, готовий розмовляти з нею — і ця розмова відбудеться на її умовах: вживу, за відсутності будь-якої цензури. Або не відбудеться.

— Коли?

— Ти, старенька, багато хочеш. Знаєш, що зараз робиться в світі? Закінчаться всякі релігійні масовки, повстання, війни і ДБК — довготривалі бойові конфлікти — настане мир, і тоді… Жартую. Думаю, що це буде наприкінці червня — на початку липня. Так що готуй запитання. Якщо треба — дзвони. Я допоможу, пораджу.

Не почувши жодної реакції — ні вигуків щастя, ні скептичних коментарів, — Нерубай зрозумів, що досягнув необхідного шокового ефекту і кинув:

— Бувай, — і відключив лінію.

Оксана, ще не усвідомивши всіх наслідків щойно почутої новини і небезпек, пов’язаних з інтерв’ю — у разі якщо її питання будуть наївними або претензійно перемудрованими, а його відповіді — примітивно-казенними або цинічно-брехливими, як це характерно для самовпевнених диктаторів, обмежених солдафонів, — її програму чекає провал у глядачів, а на неї впаде тихе презирство ліберальних київських кіл за те, що продалася кривавому режиму, віддала своє чесне ім’я взамін… за що? Згадала аналогічні інтерв’ю своїх колег у Європі з диктаторами, які, організувавши безсоромний спектакль із виборами, зґвалтувавши народ на своє обрання чи переобрання, потім повчально розповідали про розквіт демократи й багатозначно виголошували заяложені, блювотнодійні кліше, — а журналісти змушені були також багатозначно похитувати головами на знак згоди і були схожі на таких програмах на останніх проституток. Від цієї перспективи їй стало паскудно, й вона пошкодувала, що погодилася на розмову з Гайдуком у своїй програмі.

Вона доїхала до парку Шевченка, над яким здіймалася легка сталево-алюмінієва конструкція, вкрита прозорим пластиком, яка перетворювала парк на подобу гігантської оранжереї: таке покриття звели з огляду на кліматичні зміни. Під час сезону тропічних злив узимку або сніжних раптових ураганів посередині літа яйцеподібний прозорий дах захищав рослинність парку і дітей, яких виводили на прогулянку, від атмосферних аномалій. Це був вічно зелений сад, в якому поряд із дубами і кленами здіймалися вгору пальми, розквітали тропічні квіти й прижилися щебетливі колібрі, схожі на яскравих святкових метеликів — тільки стрімких, як маленькі бойові дрони. Входи до парку Шевченка охоронялися, і кожен відвідувач проходив спецконтроль на наявність зброї та вибухівки. Поставивши автомобіль на підземному п’ятирівневому паркінгу навпроти червоного корпусу Університету, Оксана Хмелько подалася в парк — шукати Лесю, свою чотирирічну доньку, яка мала гуляти тут зі своєю групою з дитячого садка. Дитячий майданчик розташований був у тій частині парку, що прилягала до Терещенківської вулиці, де здіймалося сіре громаддя так званого будинку залізничників, який створював тюремний фон для пам’ятника Шевченку. На кожному з семи поверхів цього будинку над вікнами висіли барельєфи відомих колись залізничників, а вгорі, під дахом, стояли оголені скульптури колишніх начальників Південно-Західної залізниці.

Дітей кишма кишіло в парку. В Києві почався повоєнний бебі-бум: зграї малих розбишак стрімголов бігали по майданчику, валялися в пилюзі, сідали в гойдалки, штовхалися в черзі, щоб дістатися ракети й з’їхати з гірки по сяючому, як ковзанка, жолобу; найбільш непокірливі представники цього племені обирали свій особливий шлях і, ковзаючись та падаючи, вперто підіймалися по жолобу назустріч своїм братикам і сестричкам, які летіли згори. Найбільший гамір стояв там, де з прокатного майданчика злітали вгору невеличкі яскраво розмальовані гелікоптери, в яких верещали від захвату юні пілоти.

Оксана уважно дивилася на цей хаос, думаючи про те, що він керований якимись особливими правилами, недоступними для дорослих; уявила, як якась дитина розповідає їй на програмі «Відверті нічні розмови» про ті пристрасті, страждання й надії, якими живуть на майданчику три-п’ятирічні діти, в яких є свої ганги, свої безжальні вожді, які відбирають іграшки у слабких інтелігентів. Зітхнула, знаючи, що цей світ малюків ніколи не відкриє своїх таємниць дорослим.

Дітей із дитячого садка не побачила — мабуть, їх уже повели на вечерю: була 4:20 РМ. Вона спустилася з пагорба, на якому був розбитий парк, перетнула Терещенківську й опинилася перед чотириповерховим, пофарбованим у салатний колір будинком початку XX століття, який стояв ліворуч від «будинку залізничника». Проминула підворіття, від якого війнуло сирістю й запахом сечі, й увійшла в порожній затінений двір; десь вгорі звучали гами, вимучені невмілою рукою учня на деренчливому фортепіано. Оксана звернула праворуч, прямуючи до входу до дитячого садочка. Й здригнулася зі страху, зіткнувшись у затінку з незнайомою людиною — худою, виснаженою, з божевільно білими очима, в дранті, яке колись було камуфляжем, з речовим мішком за плечима. Вона схопилася за сумочку, де лежав газовий пістолет.

— Я вас знаю, — сказав незнайомий. — Ви — Оксана Хмелько. Я бачив вас по телевізору. Ви мені дуже потрібні.

— Ви хто? — ступила крок назад Оксана.

— Ви навіть краща, ніж я уявляв.

Його білі очі пропікали її з ненавистю. Оксана, затинаючись, розстібнула сумочку й намацала холодний метал пістолета.

— Та не ялозьте ви… я вас не зґвалтую. Хоча треба було б, — зітхнув він.

— Що вам від мене треба? — голосно, щоб її почули в дворі, спитала Оксана. Але в дворі нікого не було, а іржаві звуки розбитого фортепіано заглушали її голос.

— Мене зовуть Воля. Василь Воля. Законний Президент України-Руси.

— Як же так? — розгублено спитала Оксана. — Я чула, що Воля…

— Не вірте нікому, — всміхнувся незнайомий. — Вони брешуть. Вони нікого не вбивають, тільки кажуть, що вбили. І я себе не вбивав. Вони тільки роблять вигляд, що розстрілюють. А на шибеницю вішають гумові ляльки, а не людей. Нікого не вбивають. Всіх висилають на каторгу. В Чорнобиль.

Оксана гарячково пригадувала, як насправді виглядав колишній Президент Воля, але не могла нічого згадати. Здається, блондин. У незнайомого — сивий брудний йоржик на голові й жовтушне обличчя хворого на гепатит С.

— Тих, кого вони засудили до страти, перевели у «Чорнобиль-30». У підземні ядерні цехи. Гафній, чули про таке? Спочатку я був у таборі для інтернованих на Волині. Потім вони оголосили, що я покінчив життя самогубством. І перевели мене в «Чорнобиль-30». Якби не Леся, загинув би там. Вона мене викупила.

— Що вам від мене треба?

— Дуже проста річ. Я хочу виступити у вашій програмі й розповісти всю правду.

«Божевільний, — подумала Оксана. — Або провокатор. Воля помер. Все, що каже ця людина, — брехня».

— Я кажу правду.

Незнайомий скинув смердючий мішок, розв’язав і почав щось шукати. Витягнув шматок черствого хліба, знову закинув до мішка, потім знайшов щось і простягнув Оксані. Це була глиняна свистюлька — заяложена, майже чорна.

— Що це?

— Це — сурма віщого Бояна, головного жреця царя Артани.

Він приклав свистюльку до рота й надув щоки. Звук вийшов жалібний, ледь чутний.

— Беріть. Ця сурма врятує Україну. Ви врятуєте. Ви єдина кажете правду.

Вона з відразою взяла заслинену свистюльку.

Незнайомий закинув мішок на плечі.

— Я чекаю запрошення на програму. Прощайте. Тільки свисніть, я прийду. Я живу в Рівному у Лесі.

Відсунувши Оксану вбік й обдавши її смородом безхатька, він повільно, не озираючись, пішов із двору. Дивно, але в цьому дворі не було видно камер спостереження — мабуть, коштів у житлокомунгоспу не вистачило.

Зайшовши всередину дитячого садка, Оксана почула дитячий галас і запахи молока та манної каші. Діти вовтузились біля маленьких шаф, шукаючи свій одяг. Вихователька Варвара Овдіївна — втомлена сорокарічна жінка у білому халаті — побачивши Оксану, одразу почала кричати так, наче знову на Землю впала Велика Темрява.

— Мамо, що ви собі дозволяєте? Ваша дочка знову упісялась. Це що за безобразіє? Простирадло я вам пратиму? В нас не вистачає білизни, а та що є — дрантя запісяне.

Вона взяла зі столу зіжмакане простирадло і жбурнула його Оксані. Та, як була у весняному рожевому легкому платті з золотими нитками, що пронизували його, наче промені сонця, ледве встигла схопити простирадло, не знаючи, куди його сховати. Її Леся злякано зіщулилась коло шафи. Сльози текли по її обличчю.

— І щоб більше вона не пісяла вдень під час сну. Інакше…

— Що інакше? — зблідла Оксана і ткнула виховательку простирадлом в обличчя. Та злякано відсахнулася від цієї телевізійної стерви, багатійки, випещеної задаваки.

— Ви ніколи не упісювалися в дитинстві? — крикнула істерично Оксана, нічого не тямлячи від приниження. — У вас тут холодно, незважаючи на спеку. В туалет зайти не можна, діти бояться… Даєте в обід якусь сечогінну бурду дітям, яку компотом називаєте! А потім дивуєтесь, що діти пісяють.

Вихователька схопила вологе простирадло й почала принижено вибачатися, бо жахнулась, подумавши, що може втратити це місце, і статус державного службовця, і непогану пенсію в майбутньому.

— Вибачте, Оксано Дмитрівно, це непорозуміння… Вибачте, цього більше не буде.

— Мамочко, мамулю, — заплакала Леся. — Я більше не буду. Даю тобі чесне-пречесне слово. Забери мене звідси.

Схопивши Лесю за ручку, не розпитуючи її, як зазвичай, про новини дитячого садка, потягла доньку, задихаючись у паркому повітрі, через парк Шевченка до підземного паркінгу. Треба було повертатися в телецентр на запис програми.

Подумала, що треба було б запросити Варвару Овдіївну на програму, щоб та розповіла всі таємниці дитячого садка. Крадіжку продуктів, відсутність білизни та одноразових простирадл і рушників, ядучий сморід від хлорки, розсипаної великими купами в туалеті, та інші принади щасливого дитинства. І зрозуміла, що ніколи вихователька не скаже правди, побоїться — як бояться казати правду ті, в кого щотижня бере інтерв’ю Оксана, хоча телеглядачам здається, що чують правду, відому всім й всіма замовчувану.

83

Об’єкт, що складався з панцира і залишків Крейди всередині, плюс апаратура життєзабезпечення, отримав кодову назву «Скриня» і з великою обережністю був перевезений до тюрми Національного агентства внутрішньої безпеки на вулиці Володимирській, 33 — цього безсмертного місця перебування всіх репресивних органів за останні сто сорок років, від якого віяло запахом смерті й страждань, і ніякі дезодоранти влади у вигляді санітарно-гігієнічних покращень місць ув’язнення не могли усунути цього стійкого смороду.

Операція з переміщенням Крейди з Сицилії до Києва нагадувала Безпалому історію про гігантську тигрову акулу-людоїда, завбільшки з дев’ять метрів, спійману біля берегів Австралії і доставлену на борт американського авіаносця «Президент Ван Лі»: в телесеріалі GNN детально розповідалося про зусилля науковців і військових урятувати акулу від згубної дії електромагнітних полів, від яких тріщав авіаносець. Акула на прізвисько Сара (хтось пригадав, мабуть, Сару Лу Лейн, віце-президента Конфедерації) уславилась тим, що відкусила ногу знаменитій серфінгістці Мейсі Гемільтон, що не завадило Мейсі стати світовою чемпіонкою з однією ногою. Безпалому запам’яталися всі технічні примудрування — величезний бак, в якому кидалася в різні боки Сара, апаратура для фільтрації води й насичення її киснем, якісь помпи і пристрої стеження, які нагадували прилади моніторингу в реанімаційній палаті.

Це все причандалля вагою близько шести тон було піднято на борт транспортного літака «Титан», який вилетів до Атланти (Джорджія), де акулу помістили в прозорому басейні, в якому на очах зляканої і шокованої публіки вона народила сорок вісім акуленят, які почали атакувати прозорі стіни басейну, нападати на обличчя людей, що стояли назовні.

Тепер Безпалий і Блідий у парадних мундирах офіцерів військової розвідки стояли в підвальній залі, де виставлена була камера-клітка з маршалом Крейдою. З’явилася директор НАВБ Назарова (Безпалий її ніколи не бачив і не міг повірити, що ця бабуся очолює спецслужбу країни); Фатхулін та інші високопоставлені працівники Агентства неголосно перемовлялися, очікуючи прибуття Когось (Безпалому захотілося попісяти, але він соромився спитати, де туалет, і тому терпів), а Блідий думав про нагороду — краще за все, якби йому підкинули гектарів десять родючої землі.

Нарешті всі змовкли й зробили вигляд, що стоять по стійці «струнко». До зали увійшов Гайдук у незмінному камуфляжі в супроводі молодого довгов’язого «яппі», який поблискував навсібіч скельцями окулярів і тримався ззаду генерала.

Гайдук привітався з Назаровою й підійшов до Блідого.

— Майор Блідий, — сказав він буденним тоном. — Вітаю вас з успіхом операції «Піцерія-2», присвоєнням чергового військового звання підполковника розвідки. Нагороджую вас орденом «Щит і меч» третього ступеня.

— Слава Україні! — вигукнув голосно Блідий, розчарований тим, що землі йому не подарували. Мабуть, усю вільну землю роздерибанили.

— Героям слава, — тихо відповів Гайдук і підійшов до Безпалого. З часу їхньої останньої зустрічі Гайдук ще змарнів, риси неголеного обличчя загострилися, темний погляд не ніс у собі нічого доброго, і Безпалий знову відчув безпричинний страх перед цією людиною, яка принесла йому жахливі новини і знищила волю до опору.

— Як почуваєшся, Джордже? — запитав генерал, потиснувши Безпалому руку. — Я знаю, що загинула твоя кохана, і співчуваю тобі. Твоя недисциплінованість допомогла зірвати вбивство Папи і взнати імена замаховців. Тобі присвоюється звання капітана розвідки, і ти будеш у моєму розпорядженні. Працюватимеш під командою Нерубая.

— Дякую, Ігорю Петровичу, — вимовив несподівано для себе нестатутні слова Джордж.

— Тільки не здумай більше закохуватись у заміжню жінку. Це погано закінчується, капітане.

Вперше Джордж побачив усмішку на обличчі Гайдука. Генерал дав команду людям у комбінезонах, що оточували клітку.

— Відкривайте.

З брязкотом впали залізні ґрати, потім «робітники» (мабуть, із команди тих, хто зіштовхує людей з шибениці, подумав Джордж) розімкнули пластикові стіни, й під поглядами тих, хто зібрався тут, у підвалі внутрішньої тюрми, виникла Потвора, що сиділа у візку, сяючи зеленими очними індикаторами; всі трубки були підключені до апаратури, хропіння звучало ритмічно і здавалося, що Крейда мирно спить на рідній землі.

— Вітаю вас, Іване Оврамовичу, з прибуттям на рідну землю, — сказав Гайдук, відчуваючи потребу міцно стиснути топірець.

Потвора певний час хрюкала, наче комп’ютер перекладав їй слова Гайдука, але потім, засвітившись різноколірними вогниками, наче зіпсований світлофор, прохрипіла:

— Вітаю вас, Ігорю Петровичу… А галушки ви приготували? Пам’ятаєте, як я вас зустрів у ГЕПРУ — галушками, шкварками, горілочкою, варениками — як найкращого друга.

— Галушки будуть, — запевнив Гайдук. — Все ще попереду.

Відкашлявшись і витиснувши з себе остаточно сицилійське повітря свободи, Крейда майже нормальним голосом промовив:

— У мене три вимоги. Перша: надати мені адвоката Хосе Гонзалеса Ромейро з Венесуели. Всі витрати беру на себе.

Друга. Трактувати мене згідно з моїм званням маршала, Героя України. Відповідне приміщення, харчування і обслуговування. Плюс медичний персонал.

Третя. Прошу організувати мені зустріч із моїм сином Кузьмою. Чув, що він зараз у Києві.

І остання: я хочу переговорити з генералом Гайдуком сам-на-сам. Прошу залишити нас наодинці.

— Зачекайте! — підняв руку Гайдук. — Перш ніж ми залишимось наодинці, я пропоную експеримент. Подивитись, що насправді залишилось від Івана Оврамовича Крейди. Починайте.

Не встигла Потвора відреагувати зміною кольорової гами індикаторів, як люди в комбінезонах зняли металевий шолом-маску з голови маршала й скинули тьмяно виблискуючий панцир із тіла.

Те, що відкрилося погляду присутніх, примусило їх тихо зойкнути.

Перед ними сидів живий-живісінький І. О. Крейда в темно-синьому маршальському мундирі з зіркою на шиї; звичайно, сьогоднішній в’язень київської тюрми, громадянин України-Руси, Венесуели, Швейцари й Сицилії Крейда відрізнявся від усевладного Генерального прокуратора минулої держави: голова Крейди нагадувала поверхню головного мозку, з тих, що зберігаються в формаліні в скляних банках в анатомічному музеї — блідо-жовтуватий, проораний звивинами — тільки хитрі чорні оченята виблискували так само допитливо-привітно, як у минулі часи. Руки, схожі на воскові протези, ворушили пальцями, керуючи довгими сталевими пазурами. Ні про які суттєві втрати кінцівок, частин тіла чи внутрішніх органів також не йшло мови. Медико-патологоанатомічні експерти НАВБ, провівши Потвору через трубу ЕМР й сканувавши загадковий об’єкт, порекомендували Назаровій зняти з Крейди панцир, повернути плоть Івана Оврамовича українському народу.

— Що ви робите? — панічно заволав Крейда, відчувши себе майже голим після добровільного ув’язнення й затінку. Почувся звук води, спливаючої з санітарно-фанової системи, підключеної до візка. — Це — тортури, порушення міжнародних конвенцій! Я буду скаржитися.

Прокурор держави Пилип Джеджула, колишній військовий аташе в Сингапурі (він же очільник департаменту справедливості) — лисий, упевнений у собі чоловік із манерами метрдотеля престижного ресторану, вийшов уперед і добре артикульованим басом повідомив:

— Громадянин Крейда. Ви ув’язнені попереднім строком на шістдесят днів згідно із законом «Про національну безпеку» за звинуваченням у скоєнні тяжких державних злочинів проти України-Руси. Вам буде забезпечено всі права підозрюваного і надано можливість мати адвоката. Вас судитиме Вищий військовий трибунал. Суд відбуватиметься у Полтаві. Ваш син, громадянин Венесуели Кузьма Крейда відмовляється від зустрічі з вами.

Три роки тому Джеджула пережив трагедію: разом із дружиною його заарештували в Сингапурі, звинувативши в шпигунстві. Але згодом під тиском Києва його звільнили, дружину — ні. Прокурор Сингапура урочисто оголосив, що дружина відмовляється від зустрічі з Джеджулою. Згодом, уже в Києві, Джеджула дізнався, що дружину передали китайському уряду в Шанхаї, де її стратили. Однак манери в Джеджули залишилися незмінні: вишукано-чемні й самовпевнено-тверді. Тільки душа — мов випалена пустеля, по якій під вітром летить перекотиполе — як остання надія Джеджули побачити дружину. Джеджула уславився тим, що скасував кілька рішень військового керівництва, тобто Гайдука, визнавши їх незаконними.

Джордж Безпалий зміг нарешті кинутись до туалету в супроводі тюремного наглядача й випорожнитися, відчувши мить щастя в цій юдолі людських страждань.

84

Розмова Гайдука сам-на-сам із Крейдою відбулася на шостому поверсі внутрішньої тюрми, у залитій сонячним світлом літа кімнаті, звідки відкривався вид на золоті бані Софійського, Михайлівського соборів та новозведеного собору Воскресіння Христа. Куполи золотими вітрилами летіли в голубому небі, створюючи міражі небаченого міста, Небесного Єрусалима, сповненого благодаті й вічного миру.

Гайдук мовчки, очікуючи від Крейди початку розмови, дивився у заґратоване вікно; замість того щоб гуляти зі Святиком у лісі, чи плавати в басейні, або літати на маленькому електро-гелікоптері в Чабанах (Рогулька викреслена назавжди), він мусить проводити час у тюрмі, де кожен, незалежно від статусу, почувається в’язнем — і дивитися на цю Потвору, яка, витягнута зі своєї шкарлупи — наче краб із панцира — виглядає ще огидніше. Але навіщо він розігрував що комедію з нанотитановою захисною оболонкою, сидячи в ній, як у консервній банці?

На столі перед Крейдою були виставлені його улюблені наїдки, — галушки і вареники, крім того борщ із пампушками і сметаною, свіжі, щойно підсмажені деруни й гаряча кров’яна ковбаса. Гайдукові захотілося їсти, хоча розумів, що торкнутися цих страв не можна — як не личить їсти щось у присутності покійника.

Крейда нарешті порушив довге мовчання.

— Пам’ятаєте, Ігорю Петровичу, які були добрі часи? Коли ми дружили з вами, коли нас ще не посварили? Багато я дав би зараз за те, щоб повернути ті часи…

Гайдук мовчав. Їхню розмову слухали і записували. Згадав про Святика: що думає він про батька й що бачить своїми світлими Олиними очима, коли Гайдук після зустрічей із носіями темної енергії повертається додому? Сам темний і депресивно виснажений.

— Що буде зі мною? — спитав Крейда.

— Вас судитимуть. А до того ви матимете щастя подивитися на свято Возз’єднання християн.

— А потім мене повісять?

— Це вже як вирішить суд. В Україні-Руси, як вам відомо, він найсправедливіший.

— Тобто робить те, що ви накажете? Так, як робив колись я?

— Все залежить від вас, Іване Абрамовичу.

— Оврамовичу.

— Вибачте. Забув.

— А що від мене залежить? — голова-мозок Крейди вкрилася додатковими зморшками-звивинами.

— Ви повинні розповісти слідству всю правду про свою багатогранну злочинну діяльність. Ви створили одну з найбільших у світі кримінальних наркомереж. Від вашого галуїна за далеко неповними підрахунками тільки в Україні-Руси за роки після Темряви загинуло понад вісімсот тисяч людей — головно молодих людей. І це при наших жахливих демографічних втратах. Уявляєте?

— Навіть уявити не можу, — зітхнув співчутливо Крейда.

— А в Європі? Америці? Скільки людей загинуло?

— Ваша арифметика нікуди не годиться. Цих людей ніхто не примушував. Вони самі обрали собі галуїн — бо він приносив їм щастя. Ось ви, Ігорю Петровичу, що ви можете запропонувати людям в годину нещасть? Га? Сувору дисципліну, каторжні роботи? Або брехливе слово Христове? А я дав їм справжнє щастя, можливість пережити найтяжчі часи. Мій галуїн офіційно дозволений у низці країн, як ліки проти болю і депресії. В Голландії є навіть партія галуїністів, яка має п’ять місць у парламенті. Та мені за галуїн треба Нобелівську премію дати. У той час коли війни і катастрофи стрясають людство, коли страхи переслідують людину, я даю порятунок. Причому на добровільній основі: хочеш — бери галуїн, не хочеш — живи в жахливих муках реальності.

Задоволений собою і переконливою діалектикою великої брехні, Крейда взявся до їжі. Першим ділом — до галушок. Для цього йому не знадобилася навіть харчова трубка — все пішло просто до рота. Гайдук відчув больові спазми в шлунку. Ум’явши миску галушок, Крейда здивовано подивився на генерала:

— А ви чому не їсте? Їжте, не соромтесь. Я вас пригощав, тепер ви мене. Дякую за таку зустріч. Тепер я відчуваю, що повернувся на Батьківщину. Ну й що ви ще маєте проти мене? — кольнув він Гайдука чорним поглядом.

— Я не прокурор. Акт звинувачення налічує двадцять томів. Там і вбивства, і війна на боці Північного Союзу, і замах на Папу Римського, і підтримка шейха Омара, і підготовка перевороту в Києві. Дуже цікаво. Звучить, як детективний роман. Буде що читати, Іване Оврамовичу.

— Що вам треба від мене? — відірвався від борщу Крейда. — Вбити мене? Але не вб’єте.

— Це чому?

— Тому що я — безсмертний, — зареготав Крейда, бризкаючи червоними краплями борщу на білу скатертину. — Я — невмирущий архетип українця. Ви, мабуть, думаєте, генерале, що ви — українець? Помиляєтесь. Ви — такий самий українець, як українцем є комп’ютер або лазерна гармата. Ви — жорстокий раціональний продукт Заходу, чужий українській душі. Ви ніколи не знали нічого українського і не любили. Ви не знали і не любили українських пісень, не любили галушок, не знали, як пахне чебрець у хаті, як верби завмирають над водою на світанку… Ви ніколи не ночували з українськими дівчатами на сіновалі, а розважалися з розбещеними американськими секс-ляльками. Ви позбавлені ніжності, яка живе в душі кожного з нас, українців.

— Це з вашої великої любові до України ви визначили українцям їхню роль — бути рабами? — спитав Гайдук. — Чужих зайд і своїх панів?

— Іменно так! — знову задоволено реготнув Крейда. — Бо справжнім символом українця є Микола Васильович Гоголь. Не ваш гайдамака і бунтар Шевченко, а саме Гоголь: бути рабом-малоросом, вічно відданим старшим братам із Росії. Любити все полтавське, українське, провінційне, всіх отих хохлів-салоїдів і галушкожерів, але служити вірою і правдою Москві й Петербургу. В цьому — історичне призначення українців. Ми — народ м’який, співучий, терплячий. Ми збереглися як народ тільки завдяки нашій покорі, нашому рабству, як ви кажете. Інакше нас би давно знищили в Сибіру. А так — жили-не тужили в рабах Росії й Польщі. Жили краще, ніж наші хазяї. Бо ми — хитрі, а вони — дурні.

Він засміявся майже по-людськи, не хрюкаючи.

— Брешеш, сучий сину! — Гайдук з такою силою вдарив топірцем по столу, що останні вареники висипалися з миски й слизько розповзлися по пластиковій поверхні. Це викликало щирий жаль у Крейди — бо марнувалися найкращі національні харчові продукти. Гайдук підніс кінчик палиці до Крейдиного обличчя: — Запам'ятай, салоїде й галушкожере. Ти не знаєш українців. Ми не тільки народ Плуга, а й народ Шаблі. Ми вільні, горді та войовничі. Ти забув повстанців, партизанів, махновців, бунтівників, бандерівців протестувальників. Українці вперті як у житті, так і в бою. Згадай Майдан. І не будуть коритися ніяким місцевим султанам і ніяким Омарам. Не стануть рабами Омара.

Він забрав топірець з-під носа колишнього Генерального прокуратора.

Оговтавшись від переляку (бо аж здригнувся, подумавши, що цей скажений тиран вб’є його своїм топірцем), Крейда не погодився з Гайдуком:

— Стануть, пане генерале, ще й як стануть, — заперечив він, взявшись за кров’янку. — Омар — найкращий варіант. За ним — майбутнє. А ми тишком-нишком проживемо на левадах і у вишневих садочках. Бо нам не потрібні ні ракети, ні гафній. Цей жид київський Малахов не потрібен із його «Чорнобилем-30.» Бо ми — тиха сільська нація. Нам коні й воли потрібні, а не машинерія американська. Ви, пане генерале, служите Фрідману, який ще поплатиться за те, що зробив зі мною. Хочете дружити із Заходом, який насилав на нас тевтонів, єзуїтів, вбивав, палив, забирав зерно, церкву нашу руську знищував. А я хочу дружити з Омаром, при якому збережеться наш народ.

— А як же ваше улюблене свиняче сало? І горілка? Омар вам дозволить?

— Та куди ж він дінеться? — пирхнув від безглуздості Гайдукового запитання Крейда. — Він що, біля кожної хати патруль бусурманський поставить, всі самогонні апарати знайде? Та наші генетики полтавські виростять під видом баранів таких свиней… Генетично модифікованих!

— А церква ваша свята православна? Вам не жаль її? В Полтаві зведена за ваші гроші?

— Ні, не жаль. Бо не Крейда перетворив українців на рабів, і навіть не Гоголь, а ваше улюблене християнство. Будьте покірливі, будьте добрі… Хіба вам не відомо, що сьогодні вже науково доведено, що ваш Христос улюблений — це продукт пропагандистів Римської Імперії. Вони підіслали свого агента Йошуа, вигадали йому брехливу ідею покірності. Боялися єврейських повстань. Правда, прорахувалися. Імперія впала завдяки йому. Бувають такі історичні парадокси, — знову реготнув Крейда.

— Ви Христа не чіпайте, — тихо з погрозою сказав Гайдук і подумав при цьому, що це звучить зовсім абсурдно: він що — патріарх Климент чи Папа Римський, щоб захищати Христа? Христос не потребує його допомоги. Сам себе захистить.

— Ех, Ігорю Петровичу, — мрійливо відсунувся від столу Крейда. — Якби ми були разом, ми б із вами такого наробили… Ви що — вірите, що зміните українців й обернете їх на німців? Нікому це не вдалося: ні варягам, ні Романовим, ні Гітлеру зі Сталіним… Ваша влада доходить кінця. Краще приєднуйтесь до нас, доки не пізно.

Гайдук знову відчув напад дикої люті й уявив, як своїм топірцем б’є по мозку-голові Крейди, як розчахує цю зморшкувату кулю навпіл, не розуміючи, правда, що станеться далі: чи будуть схожі половинки на роздертий плід граната, чи поллється кров, або потече з Крейдяної голови якийсь слиз — як від розчавленої гусені?

Цього разу стримався, хоч і відчув перебої в серці. Сухо сказав:

— База даних ваших операцій у наших руках. Але нам потрібні коди для повної розшифровки. Ви не підете на той світ, доки не розкриєте всі таємниці. Інакше…

— Що інакше? — всміхнувся маршал. — Пройдетеся по мені паяльною лампою? Але моє тіло не відчуває болю. Дивіться.

Він щосили встромив виделку в ліву кисть своєї руки, що лежала на столі, навіть не скривившись.

— Ми попрацюємо з вашою душею, — пообіцяв Гайдук. — Покажемо вам свято Возз’єднання. Щоб порадувати вас. А потім підсадимо вас на галуїн-форте. Який викликає жахливі видіння. Це страшніше, ніж ця виделка у вашій руці. Дамо вам прочитати медичний звіт про дію галуїна.

— А потім? — уже не так весело спитав Крейда.

— А потім організуємо вам зустріч із сараною шейха Омара. Кавунчик вам дамо херсонський і пустимо сарану в камеру. Видовище дуже захоплююче. Можу фільм показати.

Гайдук встав, стиснув у руці топірець.

— Прощайте, Іване Оврамовичу. Сподіваюсь, що в цьому житті ми більше не зустрінемось.

— А в тому?

— Сидітимемо в різних концтаборах. Я — під назвою Пекло. Ви — в Раю. З галуїном і галушками, — рушив до виходу Гайдук.

Крейда так і не витягнув виделку з прохромленої, прибитої до столу кисті. Вже коли Гайдук стояв у дверях, Крейда гукнув із відчаєм:

— Я піду на співпрацю. Але дайте мені зустрітися з сином.

85

Під час презентації Крейди у внутрішній тюрмі на Володимирській, 33 Герман Фатхулін перекинувся кількома словами з директором НАВБ Назаровою й повернувся до себе в управління, пройшовши по підземних переходах між корпусами Агентства, роблячи несподівані повороти, потрапляючи в тупики й повертаючись назад, доки не знайшов знайомий коридор, маркований зеленим кольором.

У приймальні його зустріла Наргиз Асадова, яка невідь-чому всміхнулася йому приязно, від чого її сумне обличчя раптом на мить засвітилося рожево, а очі сповнилися живим блиском, наче Наргиз вперше зустріла Фатхуліна, наче вона — молода незаймана красуня — зіткнулася з молодим незнайомим красунем, мліючи від сорому й цікавості.

— До вас можна? — спитала вона.

— Що, червона папка? — здивувався він, знаючи, що ніякої папки не буде.

— Ні. Хочу поговорити.

— Почекайте, я покличу, — розгублено сказав він, відчиняючи електронним ключем, код якого змінювався щодоби, двері кабінету. Звичний казенний запах зустрів його. Єдине заґратоване вікно в кабінеті виходило на стіну сусіднього будинку, в якому розміщувалося УВБ — Управління внутрішньої безпеки. Інструкція забороняла відкривати вікна, а кондиціонери не забезпечували приміщення достатніми кількостями свіжого повітря. І все ж, тут було краще, ніж у підвалі внутрішньої тюрми.

Фатхулін набрав номер 99 і сказав:

— Через двадцять хвилин.

І натиснув кнопку виклику Асадової.

Вона негайно з’явилася на порозі, вже не сяючи тимчасовою радістю, а була напружена й похмура, як завжди.

— Сідайте, — сухо сказав Фатхулін. — Слухаю вас.

Вона подала йому електронний планшет, екран якого світився. На планшеті було два обличчя: щасливо усміхненої Асадової й дитини років п’яти-шести: смаглявий божественної краси хлопчик із витонченими рисами обличчя, великими блакитними очима й чорними довгими віями — такі стають переможцями на міжнародних конкурсах дитячої краси.

— Це мій син Джаміль.

«Чого хоче Вогненна Квітка? — думав Фатхулін. — Невже щось відчуває?»

— Його батько — шейх Омар аль-Бакр.

Наргиз подивилася на Фатхуліна, чекаючи його реакції. Він мовчав.

— Чому ви мовчите? — здавалося, що вона ось-ось заплаче. — Вас це не цікавить?

Вона нервово забрала планшет і вимкнула його.

— У вашій особовій справі цього немає, — нарешті видушив із себе казенні слова Фатхулін. — Ваше особисте життя мене не цікавить.

— Багато чого немає у моїй особовій справі. І я про це розповім, якщо схочете.

— Дякую за довіру, — холодно сказав Фатхулін: розповість вона не йому, а іншим.

Немовби соромлячись і долаючи внутрішній опір, опустивши долу очі, Наргиз вимовила:

— Був певний момент, коли мені здалося, що ви… небайдужі до мене.

Фатхулін тепер проклинав свою слабкість: рік тому, коли Наргиз стояла поряд із ним, подаючи йому таємні документи, й наблизилася на дистанцію доторку, збуджуючи його (від неї йшов незрозумілий таємничий запах, але не парфумів), він не втримався й торкнувся її вуха, досконалого, як перламутрова мушля, й пройшовся пальцями по її щоці. Він хотів її поцілувати, але Наргиз різко відскочила від нього й, обійшовши стіл, сіла навпроти нього; й хоча не сказала нічого — знала, що кабінет прослуховується — але було видно, що вона обурена. Тепер, незважаючи на прослуховування, згадала про це.

Він знову промовчав. Глянувши на настільний годинник, побачив, що залишається десять хвилин.

— Тільки зараз хочу сказати вам: ви мені подобались тоді. І подобаєтесь. Але я не могла дозволити собі…

Вона заплакала.

«Все йде за складеним нею сценарієм», — подумав.

— Коли я народила Джаміля, вже в Києві, шейх Омар прислав сюди своїх агентів, які зробили мені обрізання…

— Що зробили? — вражено спитав Фатхулін, плюнувши на всі прослуховування.

— Обрізання. Вирізали мені клітор. Скалічили мене, щоб я більше ніколи не відчула оргазму. Я перестала бути жінкою. Омар так любив мене… що зробив усе, аби я більше нікому не належала.

— Навіщо ви це мені тепер розповідаєте? — з гнівом і відчаєм сказав він. — Чому не тоді?

Наргиз зблідла, її смаглява шкіра стала схожа на колір клавіш у старих фортепіано.

— Часу нема. Є одне прохання. Врятуйте Джаміля. В мене нікого немає. Тільки ви. На вас єдина надія.

У двері кабінету голосно постукали.

— Секунду, — гукнув Фатхулін.

— Благаю: врятуйте Джаміля. Нехай Аллах вас благословить.

Ще раз постукали, й негайно відкрили двері. Троє оперативників з управління внутрішньої безпеки увірвалися до кабінету й схопили Наргиз за руки. Один, у гумових рукавичках, вправно розтулив прекрасні уста Наргиз, перетворивши їх на об’єкт стоматологічного дослідження, й обшукав ротову порожнину. Наргиз від несподіванки зайшлася в кашлі, за яким відбувся блювотний рефлекс. Клацнули наручники, причому не м’які, гуманні, а жорсткі, ріжуче-травматичні.

— Наргиз Асадова, псевдо Вогненна Квітка. Вас заарештовано. Ви звинувачуєтесь у зраді України-Руси, шпигунстві на користь «Глобального джихаду» і смерті агента Рауля.

Її різко підняли зі стільця, але вона обм’якла й не могла стояти. Фатхулін також підвівся, відчуваючи нестримне бажання кашляти, наче це йому в роті робили ревізію, шукаючи ампулу з отрутою. Оперативник, який надягав на неї наручники, грубо облапав її, пройшовся по грудях і животу, наче шукав пояс шахідки.

— Чисто, — .сказав він. — Вибачте, полковнику, за вторгнення і дякуємо за допомогу.

Вони стрімко витягли Наргиз із кабінету, не зачинивши за собою дверей. Фатхулін подумав, що УВБісти так поспішали, що навіть не взяли жінку-оперативника для затримання і обшуку Вогненної Квітки. Йому навіть стало жаль нещасну Наргиз, але він згадав відеозапис зі сценою страти Асанбая, згадав його батька і сестру Ділбар. Подумав, скільки допитів тепер доведеться пройти йому по справі Наргиз Асадової.

86

На світанку 23 червня о 5:17 AM генерал-губернатора Луганська Чміля розбудив різкий телефонний дзвінок. Чміль, який ще не знайшов собі постійної квартири, тимчасово перебував у будинку військової комендатури, де на другому поверсі йому виділили невеличку кімнату з окремим туалетом. Дзвінок не вщухав, і Чміль підняв трубку.

— Пане генерале! — почувся збуджений голос.

Ледве розуміючи, що відбувається, Андрій сонно сказав:

— Що сталося?

— Тут два сонця піднялося. В небі.

— Ви хто? — гаркнув Чміль, розуміючи, що йому не дав доспати якийсь божевільний. Тільки як дізнався закритий номер телефону?

— Пробачте, пане генерале, що не представився. Майор Скуба. Комендант міста Краснодон. Дзвоню вам з Урало-Кавказа.

— Я тобі сраку надеру за такі жарти, — осатанів Чміль. — Знайду з-під землі й погони здеру. Який Урало-Кавказ? Ти що мелеш? Ти б ще сказав, що із Занзібара дзвониш.

Людина на тому кінці дроту не на жарт злякалася.

— Пане генерале, вислухайте мене уважно. Прощу вас. Урало-Кавказ — селище поблизу Краснодона. Ми на ставку рибалимо.

— Ну і як клює?

— Три окуні, дві красноперки, — відрапортував невідомий майор Скуба.

— Ви тверезі?

— Ображаєте, пане генерал. Тільки увечері, після рибалки.

— Що вам примарилось? — вже спокійніше спитав Чміль.

— Два сонця. Одне нормальне, сонячне. А друге — чорне. Обидва піднімаються вгору. Може, астероїд якийсь?

— Зараз прилечу, розберуся, астрономе, — невдоволено сказав Чміль, розуміючи, що день зіпсований. Він пригадав розповідь Гайдука після повернення із Сталінграда.

…Через тридцять хвилин бойовий гелікоптер «Ірокез-АСН-207», низько стелячись над степом, розхитавши очерет, сів на березі ставка, неподалік від намету, де Чміля чекали троє рибалок; в наметі залишилася юна представниця племені степових амазонок, невиспана, але задоволена нічною рибалкою.

Чміль, не слухаючи рапорту майора Скуби — дужого телепня, який за масою тіла й зростом удвічі перевищував габарити генерал-губернатора, обернувся на схід; там, над українсько-російським кордоном, що проходив по зарослих кущами вибалках, піднімалося два сонця.

Одне, що червоною ранковою зорею пройшлося по степу, ставку, хирлявих вербах та невеличких пригірках, хоча ще не розгорнуло вповні свою енергію світла і тепла; і друге, що обіймало праву частину панорами і повільно здіймалося над Каменськ-Шахтинськом — чорне, важке, як чавунне ядро, оточене темним ореолом, із хвостом, що тягнувся з землі, немовби тримаючи це чорне тіло на прив’язі.

Чміль, відчуваючи, що в нього трусяться руки, наче від холоду, що йшов від ранкової води, почав набирати таємний номер урядового зв’язку. Нарешті йому відповіли, й він, поспішаючи, наче боявся, що зв’язок урветься, доповів, хто він. Почув у слуховому апараті, прикріпленому до вуха, сонний голос Гайдука.

— Ігорю Петровичу, Чміль. Боюсь, що почалося. Чорне скупчення у вигляді кулі. Висота — десять кілометрів, діаметр — три-п’ять кілометрів. Рухається в напрямку Краснодона. Думаю, що далі піде на Запоріжжя, Херсон. Що робити? Є дві старенькі «черепахи», бронетехніка теж застаріла. Просимо допомогу. Добре. Чекаємо. Розвідку проведемо. Негайно доповім.

Подивившись на сторопілого майора Скубу та його колег по рибалці, спитав:

— У вас транспорт є?

— Джип. У балці стоїть.

— Негайно повертайтеся до Краснодона, піднімайте гарнізон, пожежників, поліцію. Оголошуйте надзвичайний стан. Нікому не виходити на вулиці. Організуйте постачання води і харчових продуктів. Розкрити пакети по формі «три» й діяти згідно з інструкціями.

— Це що?

— Це сарана. Подарунок шейха Омара.

— Так клювало добре, — ще не розуміючи, що відбувається, позіхнув Скуба.

— Я тобі поклюю, твою мать, — знову визвірився Чміль. — Ще перевірю, чому ти в п’ятницю не на службі! Руки в ноги, швидко!

— А ви?

— Я на розвідку. Зараз піднімаємо Луганськ. Генерал Гайдук висилає підкріплення. Приготуйте негайно аеродром для прийому важких транспортних літаків. Все. Чого стоїте?

Чміль був схожий у цю хвилину на маленького розгніваного жокея, який шмагає батогом великого лінивого жеребця, що програв перегони. Хоча і розумів, що жеребець не винний.

Зайнявши місце поряд із пілотом, Чміль дав наказ злітати; зв’язавшись із комендатурою в Луганську, оголосив тривогу по гарнізону. Потім набрав номер міського голови Василя Лутугіна. Коротко розповів про ситуацію і попросив ужити заходів, щоб попередити паніку. Чорна хмара могла обійти боком Луганськ, а могла і знищити місто.

Гелікоптер піднявся на висоту 4000 метрів і звідси як на долоні було видно чорну кулю, що збільшувалася у розмірах за мірою наближення гелікоптера. Промінь радара, що кружляв по екрану, раптом згас, наче струмінь частот зіткнувся з непереборною перешкодою, величезною металевою туманністю, яка жила своїм життям, об’єднана внутрішніми силами тяжіння, керована єдиною програмою, закладеною в електронні мізки мільярдів цих комах-мутантів.

Вони підлетіли на відстань 800 метрів до хмари, побачивши хвіст завдовжки у двадцять кілометрів: далеко внизу на землі побачили колону великих вантажівок-цистерн, схожих на бензовози, з них чорними струменями тяглися потоки сарани, з яких складався хвіст цієї чорної комети. Чміль передавав результати спостережень прямо в штаб надзвичайних ситуацій у Києві; у режимі онлайн відеоспостереження хмари йшли на монітори київського штабу. Там уже змінили орбіту розвідувального супутника «Січ-81» для оперативного моніторингу ситуації на південних рубежах України-Руси. Київ вимагав від Чміля все нових і нових подробиць про хмару: швидкість і напрямок руху, щільність маси сарани, місце знаходження центру управління хмарою, кількість і ємність цистерн, частоти радіохвиль, які керують хмарою. Чміль дав наказ пілоту наблизитись до хмари якомога ближче: піднятися на висоту до 8000 метрів і підійти до поверхні чорної кулі на відстань до 200 метрів. Пілот, досвідчений підполковник ВПС Костакіс, маріупольський грек, який брав участь у багатьох повітряних битвах із Чорною Ордою та Північним Союзом, до болю стиснув зуби й ледве видушив із себе:

— Що ви робите, пане генерале, це безумство. Я не буду…

— Роби, що сказано, — затявся Чміль. — Інакше погони полетять і твоя пенсія.

Перед ними стояла чорна стіна, схожа на поверхню невідомої планети, з тією лише різницею, що ця поверхня не була мертва, а ворушилася, наче магма. Навіть крізь шум двигунів чопера до них долинав інший, потужніший, зловісний гомін тварюк, спресованих у кулю. Страх пойняв Чмілеву душу, і він згадав, як отець Фавн читав їм у Братстві з Біблії незрозумілі й таємничі слова:

— Дивіться! — гукнув злякано підполковник Костакіс, задираючи вгору ніс гелікоптера.

Від чорної поверхні відділився протуберанець — подібний до списа викид біомаси — який стрімко наближався до них.

Чміль зрозумів, що пілот був правий, і наказав:

— Ракети до бою!

Ракетний залп струсонув гелікоптер, який, зробивши «мертву петлю» в небі, почав різко знижуватися, щоб відірватися від протуберанця. Всередині чорної маси спалахнули вибухи ракет, що не змінили ні швидкості, ні напрямку руху сарани, яка атакувала гелікоптер.

— Земля, я «Донець-один». «Я Донець-один». У нас проблеми. Нас атакує сарана, — підполковник Костакіс намагався говорити спокійно.

Другий залп ракет нічим не покращив ситуації. Останнє, що побачили Костакіс і Чміль — чорно-золоту хвилю розлючених істот, що обліпили вікна кабіни, від чого всередині запанувала темрява — тільки світилися індикатори приладів; сарана щільною масою вдарила по гвинтах так, що вони розлетілися на шматки: тепер чопер «Ірокез» — автоматизований, озброєний до зубів апарат, що наводив жах на противника, почав каменем падати на землю зі швидкістю пікіруючого бомбардувальника, оточений щільним чорним коконом сарани. І в центрі управління летами в Луганську, і в надзвичайному штабі в Києві почули люті крики підполковника Костакіса:

— Хлопці! Твою мать… я послухав цього мудака, цього курдупеля Чміля, а тепер… Допоможіть моїй сім'ї… Прощайте! Твою мать!

Це були останні слова, що пролунали з гелікоптера, який вибухнув у степу під Краснодоном.

87

Через годину після інформації про загибель чопера з Чмілем і Костакісом до Гайдука з різних міст України-Руси, переважно з південно-східної її частини, почали надходити повідомлення про масові демонстрації мусульман — поки що мирні: сотні тисяч чоловіків у довгих білих одіяннях і чалмах і жінок у хіджабах вирішили зробити вихідний день і подалися до мечетей. Свою роботу припинили базари, маленькі овочеві крамнички й навіть великі торговельні центри, у деяких містах зупинився транспорт і почалися перерви у постачанні харчових продуктів, прибиранні сміття, на будівництвах об’єктів комунальної власності. Шейх Омар почав операцію «Гнів небесний», складовою частиною якої стала операція ФНО «Немезида».

На спеціальній карті-екрані України-Руси виникали все нові й нові зелені точки ісламського мирного повстання, стрімко зростали цифри учасників операції Омара. Карту розгорнули в щойно відкритому кризовому штабі, розміщеному в новому місці — не на Острові чи в Чабанах, — а на Звіринці, під старовинними київськими горами, неподалік від підземного Звіринецького монастиря. Заїхати сюди можна було через вулиці Землянську чи Видубицьку, а ще легше спеціальним підземним тунелем від станції метро «Іван Мазепа» або станції «Катерина Білокур». Надійно схований у товщі гори в залізобетонних лабіринтах, здатних витримати ядерні вибухи, штаб був, по суті, невеличким підземним містом, обладнаним усім необхідним для автономного існування.

Після замаху на Рогульці Гайдук не бачив Палія; міністр оборони лише передзвонив до нього, висловивши глибоке співчуття й обурення з приводу такого звірячого акту й пообіцяв провести силами Особливого відділу МО власне розслідування, знайти й заарештувати учасників і замовників замаху. Розпитував, як почувається Святик, і казав, що Леді приголомшена тим, що сталося, й проплакала всю ніч, дізнавшись про злочин на Рогульці.

«Проплакала від того, що задум зірвався», — зло подумав Гайдук.

Палій весь час перебував у відрядженнях, проводив навчання військ, офіцерські збори, інспектував гарнізони. Забезпечувати порядок у Києві під час Акту Возз’єднання він доручив військовому коменданту Києва генерал-лейтенанту Радживу Лалу, якому Гайдук довіряв повністю, — проте саме в червні Раджив змушений був поїхати до Індії на похорон якогось близького родича. З ліні, недбальства чи байдужості організаційні справи скинули на Управління охорони, яким командував полковник Стригун, й на ІНКОМ (Інститут нових комунікацій), начальник — майор Шпак.

Гайдук через обтяженість справами цих деталей не знав; він ще у травні створив оперативну групу з підготовки Києва до видатної події світового значення на чолі з мером Шморгуном, у складі Назарової, яка відповідала за безпеку в столиці, та інших чиновників, які забезпечували транспортування, харчування, розміщення, медичне і культурне обслуговування учасників цієї події. Назарова дала наказ залучити до акції десять тисяч поліцейських, сил жандармерії та спеціальних антитерористичних загонів і доручила начальнику ІСТАР (Інституту стратегічно-аналітичних розробок) майору Воропаю розробити програми захисту гостей свята. Науково-технологічне керівництво операцією «Київський бастіон» Назарова поклала на Антона Зігеля. До операції залучено було бригаду дронів, які мали забезпечувати спостереження з повітря за натовпами учасників свята.

Але події в Краснодоні значно ускладнили оперативну ситуацію: першим поривом Гайдука було бажання негайно вилетіти до Луганська — особисто очолити боротьбу з «чорним сонцем» — хмарою сарани, яка повільно рухалась у житницю України-Руси, де дозрівав багатий врожай зерна. Але його відсутність у Києві під час Акту Возз’єднання мала б негативні політичні наслідки, викликала б чутки про нестабільність держави, її сповзання до громадянської війни, її улеглість до повзучої ісламської агресії.

Тому Гайдук прийняв рішення залишитись у Києві, а відповідальність за операцію «Хліб життя» поклав на Нерубая та генералів Селім-хана з Криму й Максимова зі Львова. Науковим консультантом був призначений Валентин Троянко. Гайдук знав, звичайно, про непримиренно-ворожі стосунки Селім-хана й Максимова, й — трохи в іншій площині — Троянка і Нерубая. Це було запорукою ревного виконання ними обов’язків, запеклої конкуренції і контролю дій Селім-хана з боку Максимова, якби диктатор Криму здумав поширити свою владу (чи владу ісламу) над християнським півднем.

Була негайно створена група військ «Південь» зі штабом у Мелітополі, туди спішно перекидалися формування збройних сил і поліції. Гайдук як Верховний головнокомандувач вже о 2:00 РМ підписав відповідний наказ, ігноруючи Палія, який зник невідомо де і не озивався.

До Мелітополя було відправлено шість великих військово-транспортних «черепах» із трьома «ящірками» на борту кожної, бригада бойових дронів-кілерів, десять безекіпажних танків «Оберіг STX-99», три бригади ЗРК, літак електронної розвідки АН-378-ХМ, п’ять космічних винищувачів F-160, три дивізіони вогнеметів, пожежні війська та інша техніка й допоміжні інженерно-саперні підрозділи.

Таким чином кризовий штаб керував двома складними операціями, від яких залежала доля держави: «Київський бастіон» — як щит проти операції «Благодатний вогонь», «Немезида» чи «Ритуальне очищення» та «Хліб життя» — як меч проти Омарової агресії «Гнів небесний». Гайдук згадав спекотні дні травня-червня 2079 року, коли вони з Палієм взяли на себе відповідальність за одночасне проведення двох операцій — «Ранні жнива» і «Стратегічний параліч». Тепер обставини змінилися, наче картинка, перевернута з ніг на голову: тепер Гайдук захищався проти сил, спрямованих на повалення його режиму; агресія приходила не з Півночі, а з Півдня, але незмінним залишалося прагнення агресора забрати в народу найдорогоцінніший скарб — хліб.

Вже о 4:00 РМ аналітики штабу, ґрунтуючись на спостереженнях Чміля й Костакіса та даних супутника, встановили маршрут і швидкість руху сарани вглиб країни. По розрахунковій лінії руху чорної хмари почалися земляні роботи; сотні бульдозерів, скреперів, бойових саперних машин рили ями, рівчаки, заглиблення, траншеї, вкривали дно плівкою й наповнювали нафтою, мелясою, миючими розчинами; спеціальні команди хімічних військ у зелених антитоксичних комбінезонах під наглядом Троянка завозили і заливали в ці штучні баюри якусь отруйну рідину.

Вже надвечір з’явилися перші жертви: під час заповнення рівчаків біля селища Єсаулівка на взвод хімвійськ напала передова частина чорної хмари: ті, хто дивом вижив у цій затятій сутичці, розповідали потім, що багатотонна маса сарани накинулася на поживу, розшматовувавши бійців, які з металевих фляг виливали липку й солодку рідину до рівчака; комахи, що спробували приманку, гинули, але за ними сунули нові хвилі, які пожадливо пожирали своїх саранячих співродичів.

Звістка про це одразу полетіла до Мелітополя й Києва.

88

23 червня 2084 року о 4:30 РМ на трьох загальноукраїнських каналах TV (громадському, державному і приватному), на мережах Глобалнету, Євронету та Інтернету з’явився Гайдук. Його промову з блискавкою «Breaking News» транслювали в усіх європейських країнах та Конфедерації держав Північної Америки.

«Громадяни України-Руси, громадяни країн-членів Організації глобальної безпеки, дорогі співвітчизники, жінки і чоловіки.

Інформую вас, що сьогодні на світанку розпочалася агресія сил „Глобального джихаду“ проти України-Руси. Агресія ця здійснюється у двох формах:

— у вигляді застосування біологічної зброї — генетично-мутантної, комп’ютеризованої, керованої здаля біомаси бойової сарани, хмара якої спрямована в житницю України-Руси — в донецькі, запорізькі, херсонські, одеські землі, в степові райони Криму, де визрів найкращий урожай у нашій історії;

- і друга, поки що мирна на вигляд, форма ісламської агресії: масові демонстрації мусульман — громадян України-Руси і акції непокори, що супроводжуються релігійно-політичними вимогами — змінити державний устрій України-Руси і вектор цивілізаційного розвитку нашого народу — відмовитися від християнства, прийняти іслам і закони шаріату, заборонити вживання алкоголю і свинини, а що найголовніше — Україні-Руси вийти з Організації глобальної безпеки й приєднатися до „Глобального джихаду“ — руху ісламських держав, на чолі якого стоїть Омар аль-Бакр. Протестувальники в деяких місцевостях захоплюють церкви і адміністративні будинки, вивішуючи чорні прапори джихаду.

Це дуже серйозний виклик, який несе смертельну небезпеку кожному з нас, самому існуванню нащого народу в результаті можливого голодомору. Нам треба налаштуватися на виснажливу боротьбу і численні жертви. На жаль, ми понесли перші втрати, серед яких — бригадний генерал Чміль і підполковник ВПС Костакіс, які загинули смертю хоробрих, отримавши цінні розвідувальні дані. Своїм декретом я щойно присвоїв їм звання Героїв України. Вічна їм пам'ять і слава!

Дорогі друзі українці!

Я не обіцяю вам легкої перемоги і швидких успіхів. Перед нами — жорстокий, підступний і небезпечний ворог, озброєний непримиренною примітивною ідеологією, який, як показує досвід, не зупиниться ні перед чим у спробі досягти своєї мети.

Якою є мета шейха Омара?

Початок його наступу в переддень проведення в Києві історичного Акту Возз’єднання східної та західної гілок християнства показує, що метою „Глобального джихаду“ є знищення християнства як релігії, як цивілізації, як одного з безцінних духовних скарбів людства, фундаменту, на якому будувалася Київська Русь і Україна.

І ще один ворог нашої держави, який використовується „Глобальним джихадом“ — це ми з вами, це наша байдужість, наша лінь і схильність до рабства, наша сумнозвісна так звана толерантність до всіляких зайд, які, увійшовши до нашої хати, починають у ній господарювати, заводити свої порядки.

Шейх Омар є відомим міжнародним злочинцем, небезпечним терористом, який нічого спільного не має з ісламом — однією зі світових миролюбних релігій.

Сьогодні він вчинив ще один злочин — застосував проти нашої країни біологічну зброю, заборонену міжнародними конвенціями. Ми знаємо, де розташований центр виготовлення цієї зброї — у Пакистані. Нам відомо ім’я конструктора цієї зброї — громадянина Франції Мориса Дюкло, який перебуває в міжнародному розшуку.

Ми разом з Організацією глобальної безпеки суворо покараємо всіх, хто причетний до цього злочинного проекту. Ми знайдемо адекватну відповідь на всі виклики і розіб’ємо агресора. Нам відомо, що Омар готує терористичні акти в Києві під час Акту Возз’єднання, він погрожує не зупинитися навіть перед руйнуванням наших християнських древніх святинь — київських золотоверхих храмів. Ми не принизимось до того, щоб погрожувати Омару застосувати нашу ракетно-ядерну зброю проти мусульманських святинь у Мецці та Медині. Ми знайдемо іншу ефективну і адекватну відповідь.

Стосовно так званих „мирних“ демонстрацій громадян України-Руси ісламського віросповідання, я віддав наказ силам правопорядку уважно спостерігати за цими виявами і негайно припиняти будь-які спроби порушити громадський спокій. Ми зуміємо відділити право на мирну релігійну діяльність від спроби змінити державно-політичний устрій України-Руси. Ми проведемо ретельну перевірку релігійно-політичної і економічної діяльності всіх іноземних громадян і громадян нашої країни, і в разі порушення законів України-Руси вони будуть позбавлені громадянства, права на торговельно-бізнесову діяльність і депортовані поза межі нашої держави в такі процвітаючі ісламські країни, як Сомалі та Афганістан.

Хочу повідомити, що сьогодні увечері буде оприлюднено таємний лист до шейха Омара 148-ми відомих громадян нашої країни з їхніми прізвищами та адресами. В цьому листі першим підписантом є міжнародний злочинець, наркобарон, зрадник українського народу Іван Крейда, він же Крюгер, він же Шредер, він же Башмаков, він же Ортега Медельїні. Інформую суспільство, що він перебуває в руках українського правосуддя й невдовзі відповість за свої злочини. В цьому листі 148 діячів запрошують шейха Омара загарбати Україну-Русь і засвідчують бажання бачити їхню країну в складі ісламських країн. Висновки робити вам, але держава не залишиться байдужою до спроби її знищення.

Гайдук не сказав, що віддав наказ не публікувати імені та адреси одного з підписантів — умираючого академіка Твердохліба (Гоголя): розслідування показало, що під час хвороби від Твердохліба відвернулися всі його друзі та знайомі, і тільки допомога Київської організації „Глобального джихаду“ — грішми, ліками й опікою — продовжила життя старого академіка).

Громадяни і громадянки України-Руси!

Своїм декретом від 2:00 РМ я оголосив воєнний стан на території деяких південних земель і часткову мобілізацію резервістів. У цих регіонах вводяться обмеження згідно із законом про воєнний стан.

Разом із тим, у Києві в неділю, 25 червня, як і заплановано, відбудеться історичний Акт Возз’єднання церков з участю патріарха Ізидора та Папи Римського Климента. Як глава військового режиму я урочисто гарантую спокій і порядок під час свята. Будь-яким спробам Омара та його поплічників зірвати Акт Возз’єднання буде дана жорстка відсіч.

Дорогі друзі!

Ми не одні у боротьбі з агресією „Глобального джихаду“. Сьогодні я мав розмову з Президентом Конфедерації держав Північної Америки паном Полом Андерсоном та віце-президентом КДПА, прем’єр-міністром Канади Браяном МакМагоном, Генеральним секретарем ОГБ паном Гарольдом Міллібрандом, Комендантом Польщі генералом броні Кшиштофом Самсоновичем, іншими державними діячами, які висловили повну підтримку нашій державі й обіцяли надати нам негайну військово-технічну допомогу. Щойно до мене подзвонив командувач Російської визвольної армії генерал-єпископ Аввакум Варламов, з яким ми домовилися про спільні дії проти агресора. У разі проведення нами разом із нашими союзниками глобальних антитерористичних акцій ми сподіваємось на позитивне розуміння Японії, Китаю та Індії.

Хочу ще раз підкреслити: війна з „Глобальним джихадом“ — це не війна з ісламом. Немає нічого спільного між тими, хто вірить в Аллаха та його пророка Мухамеда, й жорстокими вбивцями, які несуть геноцид вільним націям, грабунок і знищення вільних держав.

Україна-Русь — християнська держава і ніколи не відмовиться від своєї ідентичності. Але ми — багатоконфесійна держава, в якій вільно співіснують юдеї та мусульмани, буддисти та християни. В розмаїтті — наша сила, наша єдність. Ніяке чорне сонце, ніяка хмара сарани не закриє від нас справжнього золотого сонця нашої свободи і незалежності. Ми свято віримо в перемогу!

Слава Україні-Руси, слава героям!»

У той час, коли Гайдук виголошував свою промову зі стаціонарної телестудії, розташованої в бункері кризового штабу під Звіринецькою горою, Селім-хан задіяв бригаду яничар імені хана Іслама Герая: солдати в зелених чалмах захопили мечеті, навколо яких зібралися мирні (поки що) протестанти, й одного за одним виводили мулл, призначених шейхом Омаром. Натомість привезені з Криму мулли починали молитву за мир і єдність української землі. Там, де мусульмани спробували чинити опір, спецназ яничар діяв жорстко і рішуче: ударами канчуків і — плашма — кривих шабель заганяли призвідців заколоту в тюремні автобуси. В Черкасах, Бердичеві й Раві-Руській слов’янська поліція заарештувала сотні демонстрантів, які не виконали накази «розійтись». Всього на території країни у п’ятницю було вбито 14 осіб. Надвечір кількість зелених зон на карті України-Руси в кризовому штабі значно зменшилась. Кримські, лояльні до влади мулли, привезені Селім-ханом, виступили в місцях скупчення мусульман й умовляли їх розійтися, припинити акції протесту, не підігравати ворогам, які бажають знищити врожай, викликати голод в Україні й тим самим знедолити їх, українських мусульман та їхніх дітей. У більшості місцевостей протестувальники послухали мулл і мирно розійшлися.

О 7:00 РМ канали телебачення показали вечірню молитву і проповідь патріарха Ізидора у Софійському соборі, який закликав усіх християн молитися за мир в Україні-Руси, а в неділю там, де не запроваджено воєнний стан, масово прийти до церков і підтримати Акт Возз’єднання.

89

Вранці у суботу, 24 червня, два сонця — золоте і чорне — побачили у світанковому тумані степовики Гуляйполя. За добу чорна хмара значно просунулась углиб території України-Руси: проклавши мертву смугу завширшки двадцять кілометрів, пожерши все живе на своєму шляху, сарана пройшла через густо населені райони Донеччини, зачепивши Амвросіївку і Волноваху, і вийшла на рубіж Запорізьких земель, беручи курс на Гуляйполе. Там, де посувалася чорна хмара, від якої на багато кілометрів розповсюджувався зловісний металевий скрегіт, здіймалася паніка: валки легковиків, автобусів, вантажівок і кінних возів, заповнених переляканими жінками з дітьми і старими людьми, повільно сунули на захід; колони біженців перешкоджали військовим перекидати в загрожені райони бойову техніку і хімічні речовини. Тих, хто не зумів евакуюватися, військові навчали, як урятуватися від сарани: залягти у підвалах чи надійно захищених укриттях, запастися водою, щільно законопатити всі отвори, через які могла залізти всередину сарана. Але це мало чим допомогло. Кількість жертв сарани за неповними підрахунками зросла до 150–200 осіб.

У ніч з п’ятниці на суботу Гайдук, не витримавши тиску негативної інформації з півдня, терміново вилетів до Мелітополя, де розмістився штаб групи військ «Південь». Першим доповідав Троянко, який досить оптимістично змалював ситуацію: низка розрахунків і напрацювань його лабораторії підтвердилась. Сарана гинула під дією хімічної речовини ЛУАС-14, створеної на основі сполук, схожих на сік кавуна, та нейротоксинів, що паралізували рух цих комах. Друга обнадійлива новина — завдяки здобутій Чмілем і Костакісом інформації про радіочастоти, які керують мікрокомп’ютерами, впакованими в тіло сарани, вдалося розробити програму частотної дезорієнтації хмари. За словами Троянка, перемогти хмару можна, якщо краще скоординувати зусилля різних родів військ. Відчувалося, що Троянко не хоче відверто казати про хаос, з яким довелося йому зіткнутися. Не хотів, мабуть, підставляти свого колишнього друга.

Нерубай одразу поскаржився на організаційний бардак, неприбуття трьох із шести «черепах», відсутність комп’ютерних програм для «ящірок», бездіяльність винищувачів F-160, паніку серед населення, небажання командування окремих військових підрозділів виконувати його — цивільної людини — накази.

Генерал Селім-хан сказав, що зосередився на придушені заворушень серед мусульман і не може розірватися й боротися одночасно з хмарою сарани.

Генерал Максимов виявив повну організаційну неспроможність і нерозуміння критичної ситуації, що склалася в степу. Він посилався на якісь старі накази та інструкції, їхню суперечливість та неузгодженість.

Гайдук, вислухавши доповіді керівників операції «Хліб життя», зірвався і дав волю своєму гніву, кричачи, що не бачив у своєму житті більших йолопів, хоча й розумів, що найгіршим йолопом виявився він сам, призначивши цих чотирьох абсолютно різних людей керувати однією операцію. Після спалаху його гніву в штабі зависла напружена тиша.

Витримавши паузу, Гайдук спитав Троянка:

— У вас є військове звання?

— Старший лейтенант військ біологічного захисту.

— Присвоюю вам звання майора і призначаю командувачем операції «Хліб життя». Вам підпорядковуються всі підрозділи Збройних сил і поліції. Генерал Максимов відсторонюється від операції і повертається до Львова. Потім ми з вами розберемось, — похмуро пообіцяв Гайдук переляканому Максимову. — Генерал Селім-хан зосереджується на придушенні ісламського повстання. Для наведення порядку у військах призначаю заступником командувача Троянка начальника воєнної розвідки генерал-майора Коваля.

Два місяці тому Гайдук відкликав Коваля з Польщі й призначив його начальником управління воєнної розвідки і, одночасно, заступником директора Національного агентства внутрішньої безпеки. Незважаючи на своє замилування військовою історією, у багатьох ситуаціях — ще з часів Швейцарії — Коваль виявив себе жорстким керівником і здібним організатором.

Коваль, який прилетів до Мелітополя разом із Гайдуком, мовчки слухав доповіді своїх колег: його особливо зацікавила інформація про хвіст, що простягнувся від ядра сарани до бази постачання, яка перебувала поза межами державних кордонів України-Руси.

— Пане Коваль, — звернувся до нього Гайдук, виводячи зі стану роздумів. — Вам зрозуміле завдання?

— Так точно, — напружився Коваль.

— Ви повинні, допомагаючи майору Троянку, організувати взаємодію всіх родів військ і, по-друге, — навести лад у військах і серед населення. Припинити паніку. Діяти за законами воєнного стану. Розмежувати шляхи евакуації і шляхи пересування військ у зону бойових дій. Задіяти для цього корпус жандармерії. Порушників, дезертирів і панікерів розстрілювати без суду і слідства. Якщо не зупинимо сарану під Гуляй-полем, вона знищить не тільки наш врожай, але і енергетичний вузол на Дніпрі.

Гайдук подивився на Троянка, котрий наче був схожий на в’язня, який припинив щойно голодовку.

— Майор, негайно прийміть душ, поголіться й одягніть нову уніформу. Виглядаєте, як опудало… Випийте каву, поїжте. І покажіть мені — де і як ви збираєтесь остаточно зупинити сарану?

Троянко підійшов до великомасштабної карти Гуляйпільського повіту і твердо, хоч ніякої твердості не було ні в його постаті, ні в рухах, сказав:

— Тут. Село Святодухівка, тридцять п’ять кілометрів на схід від Гуляйполя. Тут є те, що нам потрібне. Пропоную негайно евакуювати село і провести необхідні роботи на водоймі, яку місцеві жителі називають Махновським морем.

Стоячи перед картою, Троянко став детально викладати план бойових дій і робив це з такою чіткістю, що Гайдук здивувався — звідки вона в гуманітарія-біолога, мандрівника, схожого на хіпі, нещасного вдівця, який назвав на честь загиблої дружини Луїзи отруту проти сарани ЛУАС-14. Це спрага помсти чи системний дар, закладений природою й виявлений випадково, під час екстремальної ситуації?

Нарада тривала дві години. Генерал Максимов тихо зник, відлетів до Львова, намагаючись не привертати більше уваги до своєї особи. Генерал Селім-хан, перш ніж виїхати в розташування бригади яничар, поставив дивне питання, що примусило напружитися всіх присутніх:

— Пане Верховний головнокомандувач, чи даєте ви право моїй бригаді брати ясир?

— Що ви маєте на увазі? — якомога спокійніше спитав Гайдук, хоча всередині в нього все похолонуло.

— Я не маю на увазі українських дівчат і хлопців, як у часи Богдана Хмельницького, — повільно, обводячи всіх важким поглядом, роз’яснив Селім-хан. — Для цього сьогодні існують економічні стимули. Я маю на увазі тих мусульман-бунтівників, які хочуть жити в ісламській Україні. Я пропоную брати їх у полон і гнати в Крим. Ми надамо їм можливість жити в умовах ісламського режиму, і вони принесуть Криму користь. У нас вони швидко забудуть цього шайтана Омара і стануть справжніми мусульманами, — криво посміхнувся Селім-хан. — Ви згодні, Ігорю Петровичу?

— Згоден, — сухо, через силу видушив із себе це слово Гайдук. Знав, що сталося б, якби не погодився. Пам’ятав історію Берестечка.

Виразно задоволений, Селім-хан відкланявся й велично вийшов зі штабної зали.

У залі залишились Гайдук, Троянко, Нерубай, Коваль і група штабних офіцерів, які пригнічено спостерігали за діалогом Селім-хана і Гайдука.

— Продовжуємо, — сказав Координатор, наче нічого не сталося. Але сталося. Гайдук не міг себе заспокоювати тим, що прийде час, і проблему Селім-хана він розв’яже. Часу на це не було. Його час — час Тирана — закінчувався.

Нерубай сидів, збайдужілий до всього, у кутку штабного приміщення, почуваючи себе розбитим і паралізованим поразкою, наче його «Порш» потрапив у катастрофу, врізався в бетонну стінку, а його господар випадково залишився у живих. Окуляри скинув і кліпав очима короткозоро, не бачачи ні карти, не слухаючи штабістів, бо нічого не розумів ні в топографії, пі в бойових діях, ні в логістиці. Єдине, що він розумів — це те, що він обісрався публічно перед усіма — перед своїм шефом, Троянком, генералами, якими хотів керувати, перед вищими офіцерами, які не звертали на нього жодної уваги, а топталися перед картою й голосно щось мовили.

Може, вперше у своєму житті він зрозумів, що не є найталановитішим, найблискучішім, найуспішнішим і що Калина Луцик, либонь, своїм жіночим тваринним нутром зрозуміла те, що ніякий він не альфа-самець, а нікчемний понтяра, який плив по життю under false colors — під чужим прапором, як кажуть американці.

Під ранок, увійшовши у стан ступору, майже на грані летаргічного сну, Нерубай відчув чиюсь тверду руку на своєму плечі.

Перед ним стояв Гайдук.

— Вставай, вояко, летимо додому.

Вже сидячи в літаку, запнувши ремені безпеки, Нерубай почув, як Гайдук наказує пілоту підлетіти до Святодухівки.

Сидячи по правому борту, Гайдук і Нерубай припали до ілюмінаторів. Над степом, ще повитим нічним туманом, над визрілими хлібами, виярками, річечками і порожніми селами спроквола прокидався тривожний ранок. Над Махновським морем, що було схоже на марево, у мертвій тиші сходило два сонця — темно-червоне і чорне.

«Що чекає на цю землю?» — подумав Гайдук і відчув, як почалися перебої в серці.

До самого Києва летіли мовчки. І тільки перед заходом на посадку в аеропорту Жуляни Нерубай сказав:

— Пане генерале, я подаю у відставку. Прошу звільнити мене за власним бажанням.

Не повертаючи голови (Нерубай сидів за спиною Координатора), Гайдук кинув:

— Через місяць звільню. Коли закінчимо всі справи. А зараз їдь на роботу і працюй. Завтра великий день.

«Насправді великий день — сьогодні, — подумав Гайдук. — Все вирішується під Святодухівкою, а не в Києві».

Суботній ранок у Києві був чистий, наче свято у дитячому садку. Не хотілося думати ні про зраду, ні про заколот, що визрівав у цьому вічному місті. Гайдук утомлено зітхнув і нагадав Нерубаю, що об одинадцятий годині почнеться засідання кризового штабу — щоб підготував необхідні документи.

90

У суботу ввечері полковник Стригун дав наказ Шпаку та його хакерам з ІНКОМу запустити вірус «Сарана-3» для враження заздалегідь намічених цілей.

Вночі Стригун, який не міг заснути, ще раз уважно перечитав таємний сценарій проведення недільних урочистостей у Києві. Сценарій був здобутий агентом Палія, що працював у Національному агентстві внутрішньої безпеки і мав допуск до секретних файлів: зі сценарію ясно випливало, що основним центром урочистостей ставав Софійський собор і прилеглий до собору майдан, де на спеціальному подіумі мав бути підписаний Акт Возз’єднання. У сценарії по хвилинах був розписаний хід церемонії — від 10:00 AM до 2:00 РМ: як рухається урочиста процесія, хто і за ким виступає, коли розпочинається спільна молитва. Ще ціннішим був додаток до сценарію, в якому з точністю до одного метра було позначено місця розташування Патріарха і Папи Римського та шістдесяти восьми глав церков і предстоятелів, що мали приїхати на свято. Особливу увагу привертала окрема трибуна для Гайдука і чільних представників військового режиму. Виходячи з цього, Стригун, Шпак та працівники ІНКОМу розробили свою програму: було визначено хронологію бойових дій (початок о 10:15 AM), сектори обстрілу, інтенсивність вогню, перекриття вулиць, фактор паніки, участь окремих груп повстанців, зосередження удару на трибуні Гайдука, розміщення пар снайперів і ефективне використання «ящірок». До 12:00 AM все мало бути скінчено, і тоді починалася друга фаза перевороту: проголошення Палія Верховним Правителем України-Руси.

Під час останньої розмови, що відбулася в Голосієві, у конспіративному будинку Управління охорони МО, Палій наказав Стригуну не звертати уваги на маячню «полковника» Дзагоєва-Черняєва щодо негайного проголошення халіфату «Рутенія» й призначення халіфом Потвори-Крейди: спочатку Палієві треба взяти владу в державі; сконсолідувати її навколо нового військового керівництва — тобто Палія; зрозуміти, куди хилиться геополітична ситуація — а вже потім вирішувати, чи приєднувати державу до імперії шейха Омара і на яких умовах. Чия фінансова допомога буде щедрішою — тому й надаватиметься перевага.

На щастя, «полковник», якого так боявся Стригун, десь зник і не з’явився в домі, з якого починався Рильський провулок; дні, проведені Стригуном на верхньому поверсі, з якого відкривався чудовий вид на Софійський майдан, були, мабуть, найкращими в його житті: час від часу він розгортав цупкий сувій офіційного паперу з гербами, отриманий у Голосієві, на якому Палій як глава держави (авансом) і Верховний головнокомандувач присвоював Стригунові чергове звання бригадного генерала і призначав його заступником міністра оборони: щоправда, було невідомо, хто стане міністром. Подейкували, що це може бути Симоненков або Тумаркін. Але Стригунові було все одно. Він зневажав обох і готовий був із ними співпрацювати, хоч і вважав їх недоумками.

Головним сюрпризом для режиму Гайдука Стригун вважав не свою «програму дій» — тобто військовий план повстання — для цього малоінтелектуального продукту вистачило б убогої фантазії Шпака, — а бойовий комп’ютерний вірус «Сарана-3». Завдяки тримісячній роботі загону хакерів ІНКОМ та інформації, що надійшла від агентів ФНО, вдалося отримати таємні зашифровані адреси, які давали можливість проникнення вірусу на сервери канцелярії Гайдука, розвідки й контррозвідки, поліції та інших силових структур і промислових мереж. Удар по цих серверах — як нищівний удар по сонячному сплетінню людини: виводив із ладу найважливіші органи опору держави, породжуючи хаос і розгубленість.

На відміну від звичайних хакерів, Стригун володів унікальним хистом — бачити водночас складні потоки інформації, її стрибки і зупинки, все розгалужене плетиво мереж в усій їхній об’ємній структурі: так досвідчений археолог по одній напівзруйнованій стінці може уявити складну архітектуру зниклої старовинної фортеці. Створений Стригуном новий різновид вірусів «сарана» поєднував у собі риси «ботнетїв», скриптових, файлових та стелс-вірусів, майстерно запакованих, здатних знаходити щонайменші щілини в захисних програмах противника, проникати в операційні системи, в жорсткі диски і флеш-накопичувачі й знищувати їх, пожирати інформацію подібно до сарани, яка з'їдає все живе на своєму шляху.

Стригун недаремно вивчав медичні підручники з вірусології, особливості патогенезу хронічних нейроінфекцій. Знав, як вірус, долаючи опір клітинних мембран, входить усередину нервової клітини, розмножується шляхом самореплікації й руйнує клітину, набирає сили для нового стрибка, щоб захопити нервову мережу, і, нарешті, викликає параліч цілого організму. На відміну від природних, віруси Стригуна розповсюджувались комп’ютерними мережами. Але, як і всі геніальні й божевільні винахідники, Стригун перебільшував значення свого відкриття, вважаючи вірусну зброю абсолютною, такою, що не піддається розшифровці та знешкодженню.

Він вирішив заразити своєю вірусною сараною не лише державні сховища таємної інформації України-Руси, але й одночасно застосувати комп’ютерну зброю проти глобальних мереж і паралізувати світову банківську систему, системи безпеки ядерних станцій і авіатранспорту — й через кілька днів по тому, як криза охопить увесь світ, виставити свої умови: влада і гроші.

Обрав навіть місце для майбутнього князівства під назвою «Хакерленд»: у Карпатах, на стиках кордону України-Руси, Польщі й Словаччини, на незайманих нічиїх землях, де повітря чисте, насичене запахом лісів і гірських трав, де не буде над ним нікого, крім Бога, якого уявляв у вигляді Суперкомп’ютера, а він, Стригун — його вірний пророк, великий князь Цифр; населення його країни — не більше десяти тисяч хакерів, і його, Стригунова, святиня, його храм і Кааба — всесвітній сервер, що контролює світові комп’ютерні мережі. Його зброя — програми «Сарана-3», «Сарана-4», «Саранa-MXS-15» і так далі. Ніхто в світі не здогадується, як вони діють.

Його підвів Мозок-2: Стригун не міг уявити, що АНБ Конфедерації держав Північної Америки зможе розшифрувати лист Багрова (Палія-Стригуна) до Крюгера-Крейди. Бундючна самовпевненість Стригуна не дала змоги припустити, що унікальні бойові якості віруса, створеного українцем (АНБ присвоїло вірусу шифр «Багров-1»), привернуть увагу американських розвідників і що при КРИПТОцентрі АНБ буде створений спеціальний відділ із вивчення віруса «Багров» та його адаптації до глобальних цілей Америки. Перш за все, комп’ютерники АНБ створили антивірусну програму, яка знешкоджувала «сарану» Стригуна. Сили були нерівні: з одного боку — геніальний, побитий долею, упосліджений і самотній українець-винахідник, якого не могли зрозуміти найближчі керівники, а хакерам з ІНКОМу було далеко до математичної величі Стригуна; з другого — величезна машина з 20 тисячами найкращих математиків Америки, на послугах якої перебував найпотужніший комп’ютер світу «ZEUS North Star-19/39 МІТ» — найновіший виріб шістнадцятого покоління, розміщений у спеціальному приміщенні розміром з ангар для космічних кораблів. Казали, що математики, які працюють на «Північній зірці», не витримують більше шести місяців, божеволіють від нелюдської сили комп’ютера, його здатності розв’язувати завдання, непідвладні розумінню людини. Від того комп’ютер охрестили «North Stab» — тобто «Північний удар». Недосконалий аналог комп’ютера АНБ під кодовою назвою «Південна зірка» існував лише в Китаї.

91

Закінчувалося навчання в Академії влади. Наближалася екзаменаційна сесія, за нею — випускний бал. Учитель приготував слухачам сюрприз — запросив на останню лекцію найбільшого Правителя всіх часів і народів, портрети якого прикрашали зал Академії.

Слухачі сиділи у дворі, вдихаючи свіже повітря весни, з радістю думаючи про закінчення курсу. Багато з них були переконані, що тепер вони розуміють, що таке влада, які вона несе принади й які чаїть у собі небезпеки. Але все одно — всі бажали подивитися на людину, зображення якої в парадному мундирі при орденах бачив кожен.

Яким же було їхнє розчарування, коли, ледве шкандибаючи босоніж по прохолодних кам’яних плитах, до них вийшла стара немічна людина в нічній сорочці, крізь шийний отвір якої прозирало сиве волосся на грудях, та в брудних кальсонах, залитих жовтою сечею. Багато хто з учнів пізнав у старому Зозо, хоча його чорна і густа колись чуприна була розчухрана й сіра, а грізні вуса, що всіх колись лякали, перетворилися на облізлу щітку.

Проте коли старий тиран зупинився посередині галявини й поглядом жовтих своїх очей пильно пройшовся по обличчях слухачів, багатьом із них стало не по собі — такої сили ненависті й підозрілості був цей погляд.

Старий мовчки стояв під прохолодним вітром з гір, піднявши догори руки, і всі побачили, як вони тремтять.

— Ось що вони зі мною зробили, — сказав Зозо. — Мої соратники і учні. Зрадники і троцькісти, сіоністи і агенти британської розвідки. Я виявився слабкодухим лібералом, бо не знищив їх та їхніх дітей і онуків, хоча й мав змогу. Вони знищили не просто мене, а справу мого життя: вони знищили імперію, побудовану мною.

Учитель хотів поставити на столі перед Старим склянку чистої гірської води, але той гнівно скинув склянку на плити. Гострі осколки скла виблискували на сонці.

— Забери від мене це, — визвірився Зозо на учителя. — Я вже випив свою чашу до дна.

Трохи заспокоївшись, Старий продовжив свою розповідь:

— Моя імперія простяглася від Балтики і Адріатичного моря до Берингової протоки і Жовтого моря. Сто десять народів світу на чолі з моїм улюбленим російським народом славили мене, складали про мене пісні, поеми, легенди і молитви. Я став найпопулярнішим героєм світової історії. На мою честь було названо п'ятнадцять міст, поставлено десятки тисяч пам’ятників. Невже ви думаєте, що цього можна домогтися лише жорстокістю і мільйонами невинних жертв, у чому тепер мене звинувачують мої вороги? Ні. Я спізнав справжню народну любов. Навіть мої споконвічні вороги — Гітлер і той нікчемний генерал, що виступав перед вами — навіть вони по-своєму любили і шанували мене.

Але не мої соратники.

Ці жалюгідні покидьки, яких я знайшов на смітниках революції, підняв і освятив їх своєю величчю, саме вони наважились підняти на мене руку. Бо заздрили мені й боялись мене.

Він зупинився, щоб перехопити повітря, й слухачі ще раз переконалися, який він старий і немічний, як важко дихає, як пальцем поправляє зубні протези, що весь час спадали з ясен, заважаючи говорити; слухачі побачили, що обличчя Зозо вкрите не лише слідами від віспи, але й плямами, схожими на трупні; ліва — суха — рука постійно трусилася, наче страждала на хворобу Паркінсона. Деякі слухачі відчули жаль до Старого — а це означало, що вони не здадуть випускних іспитів і не отримають дипломів Академії влади.

— Ви думаєте, вони мене отруїли, як тепер твердять опортуністи? Ні. Все, що давали мені їсти і пити, я примушував скуштувати їх. Ні, ніякої отрути не було. А що було, питаю я вас?

Всі мовчки сиділи, боячись зустрітися поглядом із Зозо. Бо всі були переконані, що найближчі друзі його отруїли, щоб зупинити цю божевільну машину смерті.

— Вони не отруїли мене, — відповів Старий на своє запитання. — Навпаки: вони не дали мені маленької таблетки, яку давали мені мої розумні єврейські лікарі. Це було на той час найновіше американське відкриття: аспірин. Маленька таблетка раз на день. Профілактика від удару. І вони забрали в мене цю таблетку…

Зозо зупинився і довго згадував. Учитель занепокоївся, бо свіжий весняний вітер міг застудити старого Вождя, і тоді його не можна було б більше запрошувати на лекції для наступних поколінь слухачів.

— Однієї ночі я не спав, — продовжував Старий, — і думав: як розширити кордони Імперії, як вийти на береги Ла-Маншу, як зміцнити свою владу шляхом нових страт, як знищити раз і назавжди опозицію. І раптом я відчув, як мій мозок — найгеніальніший мозок у світі — стискається зі страшним болем, перетворюється на малий горіх у твердій шкарлупі, невеличкий камінь у порожнечі черепа, як пливе все навколо мене, і я — володар світу! — не можу встояти на ногах, не можу ворухнути руками, не здатен покликати охорону; і я падаю на підлогу, усцикаюся ганебно і лежу напівмертвий, ще не розуміючи, що це — кінець. Я чую все, що говорять наді мною ці зрадники, які ділять мою владу, хоча я ще дихаю, ще все розумію… але не можу нічого сказати, не можу напустити на них моїх вірних катів, не можу омити свої руки їхньою чорною кров'ю… І тоді я починаю молитися. І молюся тому Богу, якому оголосив нещадну війну, тому Богу, сотні тисяч служителів якого я вбив. Я молюся довго — і вдень, і вночі і в труні, повз яку йдуть, плачучи, мільйони людей. І чую Його голос: «Ти молишся, щоб Я повернув тобі силу і владу. Але не каєшся. Але Я тебе прощаю. Бо Я не міг би тебе покарати страшніше, ніж ти себе. Ти вбив свою дружину, твої діти відвернулися від тебе і загинули. Твої учні всі як один виявилися Юдами, а твоя влада була примарною, твоя імперія — паперовою. Тих, хто був насправді відданий тобі, ти знищив. І тому Я дарую тобі вічне життя, щоб провів його у муках, щоб бачив, як руйнується все, що будувалося тобою на крові, як проклинають тебе народи і як нищиться твоя Імперія, перетворюючись на порох».

Старий ледве стояв на ногах: було зрозуміло, що він ось-ось впаде і сконає на самоті, як тоді, на дальній дачі. І тоді до нього підскочили його охоронці — всі в кашкетах з яскраво-синім верхом і червоним околом; підхопивши Старого, вони потягли його геть з галявини, а він пручався і кричав:

— Це вони не дали мені аспірину. Це вони зрізали золоті гудзики з мого маршальського мундира, коли мене ховали вдруге. Це вони хочуть поховати мене втретє. Не дайте їм зробити цього! Допоможіть! Я розповім вам, як здобути владу і як її утримати! Сатрапи, мать вашу! Розстріляю! Негайно дайте мені аспірин! Чуєте?!

Ніхто зі слухачів не ворухнувся, щоб допомогти старому Вождю. Його крики ставали все тихішими, бо охорона безжально тягла його вниз, у долину, в пекло для тих, хто був при владі й втрачав її назавжди.

Тільки сліпучі вершини гір карбувалися у вічному небі, не підвладні нікому — ні царям, ні вождям, ні генералам, ні навіть зухвалим альпіністам, які, наражаючись на смертельний ризик, марно намагалися їх покорити.