Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

44

Відтоді як полковник Герман Фатхулін очолив управління з боротьби з ісламським екстремізмом Національного агентства внутрішньої безпеки, йому не давала спокою таємнича постать лідера «Глобального джихаду» шейха Омара аль-Бакра.

Чим більше він та його співробітники вивчали біографію, ідеологію та діяння Омара (а збирали вони всі доступні їм матеріали — як з інтернету, так і з масиву розвідданих не тільки української агентурної мережі, а й з обмінних файлів ОГБ), тим більше Фатхулін переконувався, що має справу з геніальною людиною, яка в своєму методичному русі до світового панування набагато перевершила таких своїх попередників, як Гітлер, Сталін і Карахан. Якщо ці старомодні людинозвірі ставили за мету створення територіальних, громіздких, неефективних імперій, централізовано керованих бюрократією та каральними органами, то Омар аль-Бакр створював мережу децентралізованих, не прив’язаних до певної території організацій-клітин «Глобального джихаду», які, виконуючи основні настанови шейха, були вільні у своїх кадрових рішеннях та діях на місцях. Омар, не будучи медиком чи біологом, не знав, звичайно, що цей принцип нагадує розростання злоякісних пухлин у здоровому, але вже позбавленому надійного імунітету організмі, коли дикі ракові клітини неконтрольовано і бурхливо розмножуються в тілі, породжуючи метастази в різних його частинах, знищуючи навкруги все, що має ознаки життя.

Головною метою «Глобального джихаду» було встановлення влади всесвітнього халіфату не на расово-національній і не на класово-інтернаціональній основі, а на відданості Аллаху та його Пророку. Омар аль-Бакр добре розумів, що ця ціль недосяжна без примирення і об’єднання сунітів і шиїтів, між якими пролягли ріки крові, століття ненависті. Тому першим кроком Омара після 2082 року, відколи він очолив міжнародний ісламський фронт проти юдеїв та християн, було відновлення створеної в 2011 році в Індонезії сунітсько-шиїтської богословської ради — органу примирення і єднання майже двомільярдної громади мусульман, тридцять відсотків з яких становили шиїти. Саме Омар аль-Бакр мав найбільше особистих підстав до реуніфікації мусульман, бо саме в ньому вигадливо поєдналися ці ворогуючі течії: був народжений у 2042 році в Саудівській Аравії в сім’ї мільярдера-суніта, який твердив, що рід їхній виходить із роду праведника халіфа Абу Бакра, і матері — шиїтки іранського походження, прекрасної персіянки, сонцесяйні очі якої вразили серце Омарового батька, президента нафтової компанії, що діяла на території колишнього Іраку. Сім’я матері Омара Фатіми належала до древнього шиїтського роду, започаткованого шахом Персії шейхом Ісмаїлом у XVI столітті. Шлюб суніта і шиїтки ледве не спричинив локальну війну, але перемогли загальноісламські бізнес-інтереси: сунітські нафтові компанії аль-Бакра та шиїтсько-іранські нафтопереробні заводи, що належали сім'ї Фатіми, доповнювали одне одного і тому об’єдналися в єдину могутню імперію «М.Е.ОіІ» (Middle East Oil), яка не знала релігійних поділів, лише сповідувала спільні кланові цілі економічного розширення і фінансової експансії.

Навчаючись спочатку в Женеві, а згодом у Гарварді, в школі бізнесу імені Дж. Кеннеді, Омар, оточений слугами, вчителями, помічниками і охороною, отримав фундаментальну релігійну освіту, двічі здійснивши паломництво у Мекку та Медіну й ґрунтовно вивчивши Коран, глибоко пізнавши суни та хадити пророка Мухаммада і палко дотримуючись законів шаріату. Він, змолоду дивуючи свою сім’ю мудрістю, святістю та рівнонаближеністю до сунітів і шиїтів, став шейхом і заслужив право носити чорну чалму. Щоправда, під час бойових дій він іноді надягав вицвілу на сонці зелену чалму, яка також свідчила про його наближеність до Пророка.

У колекції Фатхуліна зберігалося рідкісне фото молодого Омара аль-Бакра на обкладинці журналу «Time — News Week» за 2064 рік із підписом «Найвродливіший араб світу. Гарвард пишається своїм студентом». Тонке смагляве обличчя мрійливого юнака з сяючими блакитними очима, густі вії, за довжиною своєю могли суперничати зі штучними, що наклеювали на верхні повіки щітками найкращі косметичні фірми; чорна борідка, ледве закучерявлена, прокреслювала ніжні обриси Омарового лиця, доводячи образ молодого нафтового принца до меж досконалості, а молодих жінок — до екстазу. В короткій біографічній замітці йшла мова про те, що на батьківщині Омара троє заміжніх жінок за рішенням шаріатського суду були покарані каменуванням за спроби непристойного залицяння до молодого хлопця.

На запитання журналу — свідком якої події хотів би стати Омар, він відповів, що бажає побачити, як дванадцятий імам Мухаммад аль-Махді, який у п’ятирічному віці сховався в печері, залишить укриття й повернеться у світ, прийде, як Месія, аби об’єднати сунітів і шиїтів. Американські кореспонденти-безвірники, слухаючи молодого красеня напівараба-напівперса, думали, либонь, що він розповідає їм орієнтальні казки з «Тисячі і однієї ночі», не розуміючи своїм цинічно-прагматичним куцим розумом, що Омар бачить себе в ролі Месії-Махді — і не лише марить цим, а й готує себе до цього покликання: вивчає західну економіку і державні системи, західні інформаційні технології, західну ментальність і психологію для того, щоб невдовзі оголосити нещадну війну цьому світові й використати свої знання для досягнення перемоги у цій війні.

По закінченні Гарварду сліди Омара губляться на п’ять років: ходили чутки, що він перебував у цей час в загоні моджахедів, що діяв у Пакистані та Афганістані, але достовірних відомостей про це немає. Проте відомо, що в тридцятирічному віці він пережив разючу трансформацію: замість мрійливого вродливого юнака з’явився зрілий чорнобородий воїн Аллаха, захисник усіх гноблених, принижених, прибитих злиднями і розчавлених глобалізацією мусульман, будівничий всесвітнього халіфату, який гаслом нової держави проголосив не економічну потужність, не добробут її громадян, а справедливість.

Під той час стався розрив Омара з родиною, відмова його успадкувати бізнес батьків, що викликало сімейний скандал, гіркоту і підозри в психічному нездоров’ї нащадка. Однак Омар був жорстко послідовний: отримавши свою частку спадщини, він негайно заснував «Ісламський банк справедливості» й розпочав програму допомоги найбіднішим, надаючи напівжебракам невеличкі безвідсоткові кредити довіри під чесне слово, єдиною вимогою ставлячи неучасть у збройних акціях супроти сунітів чи шиїтів; ці кредити отримали назву «Кредитів примирення». При «ІБС» існував шаріатський суд, який стежив, щоб клієнти банку не розтринькували намарно кредити і не ставали лихварями. Порушення правил Омара каралося відрубанням руки, зрідка — голови. «ІБС» працював не лише на території таких мусульманських країн, як Пакистан, Іран, Афганістан, Курдистан, Туреччина, Єгипет, Індонезія, країни Магрібу, Середня Азія і Кавказ, але й набув значного поширення в Європі та Північній Америці. При Банку існували відділення ісламської пошти, бурхливо розвивався «ІсламНет»; Банк охоче надавав кредити на освіту молоді в медресе та релігійних університетах «Глобального джихаду», не відмовляючи також тим переконаним джихадистам, які хотіли навчатися в західних університетах.

У 2073 році Омар аль-Бакр дав одне з небагатьох інтерв’ю, яке Фатхулін неодноразово перечитував, подивляючись гіпнотичній простоті й привабливості думок молодого шейха. «Все зло сучасного світу, — твердив Омар, — походить від трьох причин: перша — єврейський великий спекулятивний капітал, що створив несправедливу глобальну фінансову систему, за якої одиниці безмежно багатіють, а мільйони людей животіють у злиднях; друга — юдо-християнська ліберальна система капіталістичних цінностей, за якої заохочується хижацька боротьба сильної меншості супроти слабкої генетично і біологічно більшості, що веде до комерціалізації життя, поневолення й духовної деградації; третя — нестримні технологічні інновації американо-європейської західної цивілізації, що їх не в силах сприйняти народи Аллаха, для яких смертельним є шалений ритм життя, бо означає втрату традиційної неспішної мудрості й руйнування високої моралі».

Відповідно до цього, Омар сформулював завдання «Глобального джихаду». Знищенню підлягали:

1. Невірні (кафіри) — насамперед Ізраїль, Конфедерація країн Північної Америки, Західна Європа. Головними об’єктами атак оголошувались глобальні фінансові установи, наукові центри, особливо IT та біогенетичні, юдо-християнські релігійні інституції, спекулянти, лихварі, торгівці алкогольними напоями, гомосексуалісти, проститутки і т. д.

2. Зрадники-мусульмани (муфтами), ті, що служать кафірам, заперечують закони шаріату, створюють псевдоісламські військово-політичні маріонеткові режими, що служать Ізраїлю і Америці. На запитання кореспондента, чи передбачає доктрина Омара аль-Бакра новий Голокост, той категорично заперечив, сказавши, що співчуває жертвам нацистського геноциду, переважно бідним євреям, які розплачувалися за гріхи керівників світового сіоністського уряду — представників компрадорського капіталу.

«Я був у місцях масового знищення євреїв у Бабиному Яру в Києві і в Польщі — в Освенцімі, і я молився за душі моїх двоюрідних братів, — заявив Омар. — Бійці Джихаду не воюють із дітьми, старими людьми і жінками, ми поборюємо причину Зла — тих, кого свого часу карав єврейський Бог Яхве. Господь через Мойсея попередив народ Ізраїлів не створювати собі богів ні зі срібла, ні з золота, бо інакше народ цей буде розсіяний по світу. Ми знищимо тільки єврейську скверну, яка породила культ золота, наживи, брехні, работоргівлі, содомії, розпусти, інтелектуальних збочень, таких як марксизм, юдо-християнство чи лібералізм, але не чіпатимемо трудового єврейського люду. Знищені будуть тільки вороги ісламу, — підкреслив Омар. — У тому числі й зрадники мусульмани, що стали союзниками єврейського капіталу. Всі інші мають вибір — або розпочати боротьбу з „Глобальним джихадом“, яку програють, або добровільно прийняти іслам — найсправедливішу релігію світу. Тоді колишнім християнам дозволятимуть носити блакитну чалму, євреям — жовту, колишнім комуністам — червону».

«Ми побудуємо найсправедливіше суспільство в історії людства, нехай благословить нас Аллах», — завершив своє інтерв’ю шейх Омар.

Випадково чи ні, але саме після опублікування того інтерв’ю в світі прокотилася серія гучних терористичних актів, жертвами яких стали власники банків, казино, домів розпусти, кінорежисери-геї, керівники єврейських релігійних громад та відомі мусульмани — відступники від Корану та законів шаріату.

Нез’ясованою залишалася роль Омара аль-Бакра в організації коаліції країн Чорної Орди. Розвідки Західного світу отримували дуже скупі свідчення подвійної гри шейха: з одного боку, комірки «Глобального джихаду» активно впливали на уряди Чорної Орди і брали участь у бойових діях проти невірних, з другого боку, ходили чутки про принципову незгоду шейха із застарілими уявленнями диктатора Кара-хана щодо захоплення військами Орди територій, їх зовнішньої окупації, на взірець німецької окупації 1939–1945 років, совєтської окупації Європи в 1945–1989 роках, совєтської та американської окупації Афганістану, окупації США Іраку, Лівії, Сирії, ізраїльської спроби окупувати Іран.

Омар аль-Бакр висунув доктрину завоювання не простору, а — людських душ.

В останні роки Омар не давав інтерв’ю, його місцезнаходження було невідоме, а зображення шейха не з’являлися ні в Мережі, ні на TV, ні в газетах. Лише Ватикан надав Гайдуку під час його січневої поїздки до Риму останнє агентурне фото Омара аль-Бакра: змарнілий, наче висхлий у пустелі, сивіючий чоловік у чорному тюрбані; важко в цій людині було пізнати молодого сяючого красеня з Гарварду. Незрозумілою і лякаючою була одна деталь: праве око Омара з невідомої причини було заклеєне тонкою плівкою тілесного кольору. Консультанти-окулісти контррозвідки висловили кілька версій, але то були лише здогади.

45

Герман Фатхулін жив на Стрілецькій вулиці, недалеко від Національного управління внутрішньої безпеки. Відтоді як влада Києва після військового перевороту заборонила рух автомобілів усередині історичної зони міста (дозволено було, як виняток, пересування в невеличких одно- чи двомісних електрокарах), довелося користуватися системою підземних тунелів, якими рухались вантажівки постачального сервісу, тролейбуси, карети швидкої допомоги та інший транспорт. Набравши таємний код на дверях технічних служб, можна було легко потрапити до спецтунелів, що вели в підземні бункери контррозвідки. Фатхулін, який терпіти не міг вологого повітря київських тунелів, мусив користуватися ними: у 2083 році він несподівано отримав від організації «Глобальний джихад» електронне послання, в якому повідомлялося, що він, тоді ще підполковник Фатхулін, за зраду ісламу, загибель Ізабелли-Нурі та моджахедів у Бориспільському аеропорту в ніч на 1 серпня 2077 року шаріатським судом іменем Аллаха засуджується на смерть.

Назарова негайно доповіла про це Гайдуку, і той наказав посилити охорону Фатхуліна, змінити йому прізвище (став називатися Аристархом Поляковим) й періодично змінювати зовнішність шляхом застосування масок із полілату.

Тоді ж постало питання — звідки джихадисти дізналися електронну засекречену адресу Фатхуліна? — відповіді на яке до певного часу так і не було знайдено.

У вівторок, 1 лютого 2084 року, полковник Фатхулін прокинувся рано-вранці, коли в домі всі ще спали; тихо босоніж прочалапав на кухню, де заварив собі зелений узбецький чай, під гіркого присмаку якого народжувалася туга за Батьківщиною — за сухим повітрям узбецьких пустель, за пиловими буревіями і глибочінню синього неба, за глинобитними мазанками і запахом дозрілого винограду. Підійшов до вікна — зимова темрява на вулиці доповнювалася монотонним гамором зливи — чи то рання весна, чи пізня осінь.

Фатхулін згадав, що цей день несе йому велику радість — день народження сина Тимура, якому сповнилося шістнадцять років; подарунок — надсучасний лептоп із підключенням до космічно-світової Мережі — лежав у кабінеті полковника. Згадка про день синового народження наповнювала серце Фатхуліна радістю, яку потьмарювала вчорашня сварка з дружиною Ніною, яка, клята баба, дізнавшись заднім числом про його роман з Ізабеллою-Нурі, вчинила йому черговий скандал. Сварки загострювалися, як тільки бачила його в масці з полілата, в якій набував рис білявого, нічим не примітного поліщука — Ніна, не можучи звикнути до того його нікчемного вигляду (бо виходила заміж за чорнявого красеня-узбека, а не якогось іванківського алкаша-бригадира), починала кричати, що він, мабуть, завів собі нову кралю, і ніякі оперативно-маскувальні міркування не могли її переконати.

Допивши вистиглий — і від того ще гіркіший — чай, Фатхулін швидко зібрався на роботу, поки Ніна не встала й не почала поратися на кухні, сердито грюкаючи каструлями і сковорідками.

Ніна з пухкої, як свіжа булочка, дівчини, солістки хору «Авіатор», що співала тоненьким голоском «Ой не світи, місяченьку, не світи нікому» — а сама заквітчана, в яскравому українському строї — очей не відірвати — перетворилася на опасисту молодицю, вічно всім невдоволену, зі скаргами на болі в спині, суглобах, ногах, голові, печінці та інших органах, яка знищила всі його сподівання на тихе сімейне життя. Він подумав, що іслам правий у своєму ставленні до жінок, які, особливо в Україні, отримали потворну владу над чоловіками; якби з’явився новий Маркс, він описав би не класову експлуатацію людини людиною, а підпорядкування чоловіків жінкам.

Фатхулін вийшов у двір, де чекав на нього охоронець із розкритою парасолькою; двір походив на дно водойми, дощ гучно барабанив по залізних контейнерах для сміття та пластикових поверхнях дитячого майданчика. Вони сіли до малого електричного кару і через темний під’їзд виїхали на Стрілецьку й доїхали до Рейтерської, звернули ліворуч, прямуючи до Володимирської вулиці. Час від часу Фатхулін дозволяв собі пересуватися по поверхні, не спускаючись у плетиво тунелів. Розумів, що шанси загинути нагорі чи в підземеллях однакові. Все залежало від волі замовника, інформованості навідника та спритності виконавця замаху. І від збігу випадкових обставин. Сьогодні їм пощастило — проїхали порожніми дощовими вулицями без затримок і пригод.

У приймальні Управління його зустріла оперативна чергова — мовчазна, похмура і від того ще більш приваблива лейтенант Наргиз Асадова, вдова сирійського історика, вбитого джихадистами під час захоплення університету в Дамаску.

Не дивлячись на Фатхуліна, Асадова повідомила, що з Острова надійшов документ із «червоної папки» і вручила йому флешку, коди доступу до якої мали три людини — Гайдук, Назарова і Фатхулін.

Наказавши нікого до себе не пускати, Фатхулін заглибився у дешифровку документа. Це було повідомлення його найціннішого агента зі штабу шейха Омара аль-Бакра, так званої Deep throat (Глибокої глотки), кличка Рауль.

Фатхулін познайомився з ним у Бухарі, коли йому було дев’ять років. Ходили з Раулем до медресе, вивчаючи Коран і арабську мову. Рауль, хворобливий темно-рудий підсліпуватий хлопчик в окулярах, був предметом злих жартів і знущань з боку учнів медресе, які незлюбили його за те, що був найздібнішим і дорослі пророкували йому кар’єру видатного богослова, казали, що стане колись імамом. Діти не могли Раулю вибачити цього і дражнили його «імамом». Але Герман — безперечний лідер класу, гарний спортивний хлопчик, звернув увагу на малого відлюдника, пожалів його, запропонував дружбу і захист.

Вдруге Герман Фатхулін, під той час слухач Розвідувальної академії імені генерала Марченка, побачився з Раулем в Бухарі, відвідуючи свою родину: Рауль залишався таким само хворобливим юнаком, так само дивував учителів Ісламського університету геніальними здібностями; але в характері його щось змінилося: відкрився Герману, що ненавидить режим кривавого Кара-хана, бо диктатор та його поплічники спотворили іслам, перетворили миролюбну релігію на знаряддя вбивства — і ця рішучість, раніше не бачена в характері Рауля, найбільше вразила Фатхуліна.

Рауль попросив свого друга допомогти молодшій сестрі Ділбар, яка страждала на вроджену ваду зору. Фатхулін запросив цю хворобливу, сором’язливу, негарну дівчину, схожу на брата, приїхати до Києва, де влаштував її в офтальмологічну клініку «Новий зір» на Нивках. Дівчині зробили складну операцію, і весь цей час Фатхулін відвідував її, а коли вона одужала — привіз букет червоних гвоздик, щоб порадувати її яскравими кольорами. Рауль, який приїхав до Києва за сестрою, не знав, чим віддячити Фатхуліну. Така нагода трапилася в 2079 році, коли друзі зустрілися в Аммані — Герман як військовий аташе при Посольстві України-Руси, Рауль — як радник шейха Омара зі справ об’єднання сунітів і шиїтів. Визнавши, що Омар, яким він спочатку захоплювався, не набагато кращий за Кара-хана, Рауль погодився інформувати Фатхуліна про все, що відбувається в штабі Омара. Найскладнішим було організувати надійний зв’язок. Врешті-решт, управлінням електронної розвідки була розроблена індивідуальна, тільки для цього випадку надтаємна програма під кодовою назвою «Нектар», гаслом якої стали слова 16-ї сури Корану: «Твій Господь навіяв бджолі: зводь житло в горах, на деревах і будівлях. А потім споживай всілякі плоди та слідуй шляхами твого Господа, що підсильні тобі». Програма полягала в тому, що «бджілка» (команда хакерів) збирає закодовану Раулем інформацію на численних богословських сайтах «Глобального джихаду», де регулярно з’являлися публікації Рауля — й приносить мед інформації на Острів, звідки нерозшифровані повідомлення Рауля передавалися Фатхуліну. Інколи інформація містилася навіть у посланнях самого шейха Омара, які складав Рауль.

Скінчивши розшифровку тексту, Фатхулін подзвонив додому. Почув сонний голос жінки.

— Ніночко… я тебе вітаю. З Тимуром…

— Чому ти так рано пішов? — спитала Ніна, і в голосі її не було злості, тільки легка образа. — Навіть не поцілував.

— Вибач, будь ласка. Викликали.

— Це ти мені вибач, — раптом вимовила Ніна новим для нього голосом — не сердитим, а винуватим. — За вчорашнє. Прокинулася сьогодні, а тебе немає поруч. Так страшно стало. Син, така радість, а тебе немає. Я злякалася. Вибач.

— Що ти, що ти, — сказав він, відчуваючи, як зникає вся його ворожість до дружини. — Все в порядку, ввечері буду, шампанське за мною.

— А за мною салат олів’є, — зраділа вона.

Він повернувся до повідомлення Рауля.

46

Гайдук прилетів на об’єкт «Чорнобиль-30» зненацька, навмисно не попереджаючи Малахова. Той, нічого не підозрюючи, накручував кола на доріжці критого велотреку, що був частиною великого спорткомплексу, побудованого на поверхні, а не в підземних сховищах. Гайдук пригадав свою першу поїздку в «Чорнобиль-30»: з того часу тут сталися разючі зміни. Старовинні будівлі Чорнобильської АЕС були надійно сховані під спеціальними захисними конструкціями і перетворені на видобувний комбінат — джерело рідкісних радіоізотопів. Простір від Страхолісся до Копачів був забудований енергетичними і оборонними підприємствами, виведеними після війни 2079 року з-під землі на поверхню. Низькі дощові хмари нависли над «Чорнобилем-30», але навіть крізь зимову мжичку з висоти лету «черепахи» Гайдук міг побачити ідеальну впорядкованість великої промислової агломерації — цехів, складських приміщень, допоміжних і адміністративних споруд, гуртожитків, злітно-посадкових гелікоптерних майданчиків.

Побачивши Гайдука, Малахов зменшив швидкість свого червоного велосипеда «Команч» і під'їхав до Координатора, поряд з яким стояв лише Чміль і — поодаль — начальник охорони комплексу. На Малахові був червоний спортивний костюм його улюбленої футбольної команди «Ліверпуль», на голові — чорний бейсбольний кашкетик зі знаком атома. Піт зрошував його зморшкувате обличчя, проте погляд його світлих очей був молодий і зухвалий. Міцно потиснув Гайдукову руку і, нічого не питаючи, наче не здивувався такому неочікуваному візиту, повів генерала на центральну засклену трибуну велотреку, де не було прослуховування й можна говорити відверто.

— На останньому засіданні РНБ мені здалося, Миколо Михайловичу, що вас щось непокоїть, ніби щось сталося, — проказав заздалегідь заготовану фразу Гайдук. Був у шкіряний куртці пілота ВПС і дуже швидко зігрівся, проте не поспішав її скидати. Тепло заспокоювало біль у спині. — Не знаю, але складається таке враження, що у вашому ставленні до мене щось змінилося. Може, я помиляюсь?

Малахов витримав твердий погляд Гайдука.

— Ви чуєте коли-небудь голоси? — спитав після паузи Малахов. На трек виїхало кілька юнаків-велосипедистів у червоних і синіх майках. Вони посувалися дуже повільно, щільною групою.

— Голоси?

— Все частіше і частіше я чую голоси своїх батьків. Батька, який ходив по селах, вимінював електроніку на хліб і молоко, щоб нагодувати мене. Мами, яка, помираючи, просила мене не розлучатися із Зоєю. От і сьогодні я їхав на велосипеді й розмовляв із небом. Просив у батьків вибачення за все і обіцяв незабаром прийти до них…

«Чому вони їдуть так повільно?» — думав Гайдук, дивлячись на велосипедистів, і згадував засніжену Пщину і материн голос, її слова про небо.

— Ось і Олі немає, і я ніяк не змирюся з цим, — мовив Малахов, витираючи обличчя рушником, що лежав на столі, за яким працюють спортивні коментатори. — Я не з вами, Ігорю Петровичу, тому що я з НИМИ. З тими, хто мене чекає. Їх набагато більше, ніж вас, живих. І вони сильніші.

— У вас проблеми зі здоров’ям?

— Та ні. Швидше, проблеми з часом і простором. Я переходжу в інший стан. Не забувайте — адже я Кварк.

Раптом велосипедисти, перетнувши лінію під трибуною, запрацювали ногами як шалені, петляючи по треку то вгору, то стрімко падаючи вниз, і ці безглузді перегони нагадали Гайдуку його життя. І коли один із велосипедистів упав, Координатор зрозумів, що втратив назавжди Малахова.

— Ви не ображайтесь, Ігорю Петровичу, але я нарешті зрозумів, що все моє життя — це суцільна поразка. Малахов жбурнув рушник у блискучий контейнер для сміття. — Я хотів стати вільною людиною, а став олігархом, мільярдером, який готовий перегризти горлянку Шморгуну за зайвий мільярд. Хоча Шморгун був колись моїм кращим другом. Я хотів будувати демократичну державу, а побудував диктатуру, тільки м’яку, новітню, soft dictatorship, і я — переконаний демократ, який обожнює Велику Британію, — став одним із тиранів на своїй землі.

— Ви вважаєте, що наша з вами держава гірша за державу Махуна чи державу Волі? — ображено спитав Гайдук.

Малахов змахнув руками.

— Що ви, Ігорю Петровичу. Звичайно, не гірша. Але хіба той сатанинський бал крадіїв та жлохів, яким були ці режими, є еталоном для порівняння? Хіба ми з вами про таку державу мріяли?

Пелетон велосипедистів тепер посувався в середньому ритмі, без уповільнень і різких пришвидшень. Малахов нарешті придивився до руху на треку.

— Як їдуть гарно, га? Готуються до першості Європи. Але коли я катаюсь, їх сюди не пускають. Бо я — господар, кредитор, а вони — боржники, орендатори. І ви знаєте, що найгидкіше? — Малахов перейшов на шепіт. — Мені це подобається. Бути вищим за них. Мати над ними владу. Уявляєте, яка ганьба?

— Я думаю, що їх не пускають тільки для того, щоб ви не побачили, який ви старий. — Гайдуку було шкода Малахова, бо зрозумів, що втратив ще одну близьку людину, але не міг не сказати цих безжальних слів. — Ви втомилися, Миколо Михайловичу. І погода сьогодні пригнічує. Настрій похмурий. Вам усе не подобається. Думаєте, я в захваті? Думаєте, я нічого не бачу і не розумію? Та я знаю про цю державу таке… Щодня читаю зведення, слухаю доповіді. Вбивства, самогубства, бійки, протести, сварки за землю, підпільні організації, українські, російські шовіністи, анархісти, ісламські бойовики, сепаратисти, слизовики, спекулянти… Україна — це вічний киплячий казан Європи під великим тиском, який час від часу вибухає — і тоді ллється кров ріками. Нам вдалося — хоч і шляхом терору, не заперечую, — трохи знизити тиск у цьому казані, припинити сповзання до повномасштабної громадянської війни. Вперше за багато років ми дали людям спокій, можливість працювати на себе. Дали надію на справедливість. Хіба цього мало?

— Справедливість? — усміхнувся Малахов. — Побійтеся Бога, Ігорю Петровичу. Ви коли-небудь рахували, скільки багатств, майна і землі зосереджено в наших руках — у руках членів КОПОР-РАМ? Сімдесят відсотків. Це випадково? А що робиться на місцях? Мої представники при військових губернаторах і комісарах розповідають таке… — він махнув рукою. — Ми знищили армію, втягнувши її в цивільні справи, перетворивши військових на адміністраторів, бізнесменів та господарників. Треба щось робити, вносити якісь зміни. Так довго це не триватиме.

— А в загрозу «Глобального джихаду» ви вірите?

Малахов замислився. Гайдук подумав, що йому не вистачатиме мудрого Малахова, до порад якого генерал так часто прислухався.

— «Глобальний джихад» не має шансу на військову перемогу. Так само, як не мала шансу Чорна Орда. Він переможе тільки тоді, коли захопить душі наших людей, а не територію. Чесно кажучи, я маю великий сумнів у глибокій християнськості нашого народу, який все ж таки у своїй основі народ-язичник. Ваше захоплення християнством — велика ілюзія.

— Сподіваюсь, що ви помиляєтесь, Миколо Михайловичу.

Кілька хвилин вони мовчали, спостерігаючи за спортсменами.

— Відпустіть мене, Ігорю Петровичу, прошу вас, — Малахов благально подивився на Гайдука. На трек виїхала команда дівчат у блакитній формі, і Гайдук, побачивши їхні молоді треновані тіла, згадав Олю.

— Я вас не тримаю.

— Не хочу бути щуром, що кидає потопаючий корабель.

— Хіба він уже потопає? — жорстко кинув Гайдук.

— У світі є одна країна, яку не зачепили світові й громадянські війни, — мрійливо сказав Малахов, уважно придивляючись до тренування велосипедисток. — Там немає ні українців, ні росіян, немає ненависті, ніяких конфліктів. Люди просто насолоджуються життям.

— Це де — на Марсі?

— Я хочу туди поїхати із Зоєю. Гроші в мене є. Часу немає. Майже не залишилось. Хочу хоч трохи пожити собі на радість. Ви не бували в цій країні, бо там немає армії і розвідки. Це Коста-Рика. Коли відпочивав там — переконався: найкраща країна в світі.

— І коли ж ви хочете туди виїхати?

— Якнайшвидше. Призначу свого наступника. Швидше за все, ним стане Антон Зігель, мій генеральний конструктор. Ви знаєте його. «Ящірка» — це його…

— Знаю, — перебив Гайдук, підводячись. Він прощався з Малаховим. Назавжди. Зрозумів, що «інспектор Кварк», цей «капітан Немо», не брав участі у змові, про яку Багров повідомляв: підводний човен пішов на дно, і капітан змушений піднятися на поверхню, вийти з підводного світу таємниці і мовчання, до якого звик. На суходолі «капітан Немо» втрачав свою загадкову багатозначність: на поверхні діяли набагато спритніші й сучасніші експонати, такі як Антон Зігель чи Оксан Нерубай.

Не сказавши більше жодного слова розгубленому Малахову, який у своєму червоному спортивному костюмі виглядав як старий, зморений біс-опалювач з першого кола пекла, Гайдук вийшов під дощ. Йому здалося, що тут дихається набагато легше, ніж у будівлі велотреку з його чистим кондиційованим повітрям та молодими, добре тренованими велосипедистами, яких не цікавили розмови незнайомих їм членів диктаторської хунти; головним було досягнення високого результату на чемпіонаті 2084 року в Лондоні, а не думки про долю держави та народу.

47

На початку лютого у Віченці, старовинному місті на півночі Італії, яке колись входило до складу Венеційської Республіки — про що свідчила висока колона, увінчана білокам’яним левом із крилами, — з’явився якось непримітно, не привертаючи до себе уваги агентів AISI, молодий швед — Йохан Рьонгвальд, який зупинився у готелі «Санта Корона» в самісінькому історичному центрі міста. У цей зимово-весняний час дощів та снігопадів туристів у Віченці майже не було, і власник готелю, зрадівши, зменшив Рьонгвальду ціну за кімнату з двохсот лір до сімдесяти за ніч. Рьонгвальд — довготелесий білявий швед з пронизливо холодним поглядом блакитних очей — виявився великим шанувальником геніального архітектора Відродження Андреа Палладіо і мав намір написати книгу про творчість видатного громадянина Віченци, про що сповістив власника готелю, бармена та всіх відвідувачів, з якими встигнув перезнайомитись і почастувати грапою. Особливо цікавився пан Рьонгвальд найвидатнішим творінням Палладіо — театром «Олімпіко». Балакучі й простодушні господарі почали навперебій давати допитливому шведу поради: виявилось, що театр «Олімпіко» зовсім близько, у п’яти хвилинах приємної пішої прогулянки по історичних місцях Віченци; що в театрі можна замовити персонального екскурсовода і що саме тепер тут відбувається міжнародний театральний фестиваль шекспірівських п’єс.

Надихнутий таким надміром інформації, пан Рьонгвальд знайшов на сайті театру список екскурсоводів з їхніми фотографіями. Після прискіпливого вивчення списку він зупинився на сеньориті Мар’яні Скандоне — рудій кучерявій дівчині, яка чимось одразу припала йому до душі, — можливо, тому, що його сестру також звали Мар’яною, а можливо, й через те, що його сексуально розбещеній натурі бажалося зустріти чисту і невинну душу, в таємниці якої так цікаво було зазирнути, наче спокусити черницю. Проте, не виключено, існувала інша причина його інтересу до скромної працівниці театру «Олімпіко».

Вранці Рьонгвальд набрав номер телефону екскурсбюро «Олімпіко» і домовився про зустріч із сеньоритою Скандоне на 10:00 AM. Повільно крокував по мокрій бруківці, піддаючись дивному відчуттю — наче загубився серед декорацій якоїсь старовинної італійської опери, виставлених під відкритим небом, під холод і дощ, і згадував рідну батуринську землю, дуже вигідно здану в оренду власнику великої агрофірми «Аскольд О’Коннел і К°», завдяки чому брати і сестричка Мар’яна були забезпечені грошима і продовольством, але, на відміну від старшого брата, втратили відчуття землі, її запаху та поклику навесні, коли приходив час оранки. Перед входом до театру «Олімпіко», що містився на площі Джакомо Матеотті, стояла під парасолькою, зіщулившись від холоду, сеньорита Скандоне, яку здалеку пізнав по рудому кольору розкішного кучерявого волосся. Її усмішка не була вимучено-обслуговувальною, а щирою, бо дівчина раділа невеличкому заробітку, такому нечастому в міжсезоння. Мар’яна вдруге сподобалася Рьонгвальду, який, дещо відшліфувавши свої манери в контррозвідці (спеціалізувався на полюванні на агентуру Півночі), у своїй суті залишався тим самим жорстоким хижаком, як і в часи перебування в Спасо-Дніпровському братстві. Якнайпривітнішою широкою своєю усмішкою відповів на вітання дівчини, ледь переборовши в собі бажання взяти її за руку. Ще не час.

Сеньйорита Скандоне почала захоплено розповідати по-англійськи (в неї виявилася блискуча американська мова, багатша від functional English Рьонгвальда) про архітектора Андреа Палладіо, його час і найвидатніше його творіння — театр «Олімпіко», побудований за принципом античних театрів. Була вдягнена у темно-синій жакет-блейзер із золотими гудзиками і гербом Віченци та шовкову, нижче колін, сукню темно-синього кольору з маленькими рожевими квіточками. Вона повільно провела Рьонгвальда через величні зали вестибюля з мармуровими підлогами, в яких розмістилася виставка «Шекспір і сучасність». Він старанно занотував її розповідь, хоча все це знав з інтернету ще в Києві, в управлінні спецоперацій НАВБ, де Святополк Блідий-Рьонгвальд у званні майора контррозвідки обіймав посаду спецагента. Час від часу Рьонгвальд робив фотографії професійною камерою «Арсенал-ТХ» із вбудованим усередину відео- і аудіомагнітофоном і антеною для передачі інформації на розвідувальний супутник «Січ-81». Нарешті вони увійшли до глядачевої зали театру — і навіть Рьонгвальд із його цинічно-зневажливим ставленням до всіляких мистецьких див навколишнього світу не зміг приховати свого захвату. Мар’яна була щаслива, бо її клієнт, здається, перейнявся величчю Палладієвої фантазії: з дерев’яних лав амфітеатру глядачі могли побачити урочистий портал сцени — наче відкривалося перед ними нове, небачене місто, на вулиці якого можна було потрапити через центральну арку і два бічних проходи.

Вони присіли на лавку і довго дивилися на це вигадане архітектором ілюзорне місто, і Рьонгвальд відчув, як замерзла Мар’яна, бо театр не опалювався.

— Я хотів би жити в такому місті, — сказав він.

— І я, — тихо погодилась вона.

Він не спитав її, звідки вона походить, де живе, звідки так добре знає американську мову, чи заміжня — і не тому, що знав про неї багато, а тому, що такий був план гри: нічим не викликати в неї підозри.

Цей швед із такими дивовижно блакитними очима сподобався Мар’яні, навіть у чомусь здався їй наївним, відкритим до справжнього мистецтва. Вона охоче прийняла його запрошення на ланч; вони весело провели час у недалекій піцерії, і їй сподобалось, що він поводиться так чемно, не жартує двозначно, не намагається доторкнутися до неї, навпаки — виявилось, що його підступно кинула дружина-німкеня, поки він фотографував старовинні церкви на півночі Росії, й Мар’яна поспівчувала йому; Рьонгвальд висловив бажання подивитися увечері виставу театру імені Федерико Фелліні з Ріміні — давали Шекспірового «Макбета». Гість зі Швеції обов’язково хотів, щоб увечері його супроводжувала Мар’яна, і хоча квитки коштували дуже дорого, не по кишені сеньйориті Скандоне, він виклав гроші, й вони домовились зустрітися о 7:00 РМ перед входом до театру. Тільки він попросив її вдягтися потепліше, щоб не застудилася, чим дуже її зворушив.

І ось вони сидять поруч, наче патриції, — на шкіряних подушках, що їх видають глядачам на час вистави, і вже чорні відьми наврочують Макбету королівську долю. Рьонгвальд у наушниках слухав англійський текст п’єси, якої ніколи не бачив і не читав. Думав — якась нудна, незрозуміла старовизна, костюмований маскарад, який треба витримати, бо така робота спецагента. Сам він полюбляв круті action із вибухами космолетів, типу «Міцний горішок-128». Але раптом на сцені з’явилася леді Макбет — чудовисько зростом під три метри, — і тоді виявилося, що переможний воїн Макбет — ліліпут, який ледве тягне за собою довжелезний меч; на голові леді Макбет — клубок чорних змій, які, масно виблискуючи, ворушаться зловісно; обличчя в неї біле, як алебастрова маска, очей нема, а червоні кармінові уста сповнені заздрості, лихослів’я, смертезагроз, заклику до скритовбивства, до зради.

Бігаючи по сцені й притискаючи до грудей Макбета, наче немовля, леді Макбет вигукувала:

«Класна баба, — подумав Рьонгвальд. — Така переріже горло будь-кому й не здригнеться». П’єса почала йому подобатись, коли зрозумів, що вона про головне, про те, що незагоєною раною сидить у його серці: про зраду і помсту.

Він узяв Мар’янину руку, відчувши ніжний рух її пальців; однак руку вона не забрала. Зрозуміла, що вони з цим шведом однодумці, бо обох лякає невичерпна людська підступність, зрадливість і жорстокість.

Рьонгвальд утямив, що справжнім героєм п’єси є не цей ліліпут Макбет — ганчірка, боягуз, ваганець, тюхтій, зануда і плаксій, а його баба. Згадав чомусь Зару зі Спасо-Дніпровського братства, яка, чув, утопила без усяких вагань ножа в спину монгола з групи нападників Бьорна Ульванга.

Між тим, леді Макбет оголила величезну грудь і, стискаючи її, наче хотіла зцідити молоко на чоловіка, що розгублено стояв унизу, вимовила докірливо:

З її груді бризнула цівка крові, вкриваючи червоною липкою рідиною Макбета («Томатний сік?» — подумав спецагент): Макбет, наче прокинувшись зі сну, кинувся нарешті вбивати короля Дункана. Мар’яна тихо пояснила шведу, що кров — справжня, замовлена на місцевій бійні.

Режисер майстерно використав скульптури патриціїв, що оздоблювали портал на сцені: під час убивства короля прожектор вихоплював їхні обличчя, сповнені жаху, наче стали вони невільно свідками страшного злочину — і так і застигли навіки, не в змозі отямитись від побаченого.

Однак подальший хід п’єси розчарував Рьонгвальда: захопивши королівську владу, повбивавши (бо була в цьому потреба) купу дорослих і дітей, ця кривава парочка, замість того щоб насолоджуватись владою і багатством, виявила невибачну слабину, почала божеволіти, боятися глюків — дешевих лякалок у вигляді закривавлених привидів, і врешті-решт ганебно програла битву за владу, бо їх, бачите, замучила совість. Цього Рьонгвальд зрозуміти не міг і пошкодував, що викинув гроші на таку старовизну, переконавшись у тому, що Шекспір безнадійно застарів, відстав від сучасного світу, де смішними здаються моральні муки героїв «Макбета».

Звичайно, нічого з цих думок не повідав Мар’яні, тепла рука якої довірливо подавала йому якісь таємні знаки, і тому сказав дівчині, що вражений сучасністю як п’єси, так і вистави; Мар’яні сподобалось його тонке сприйняття Шекспіра, й вона почала розповідати про поетику Фелліні (він ніколи не чув цього прізвища), на якій побудовано виставу.

Він запросив її на вечерю, і вона радо погодилась: знайшли неподалік від театру порожній ресторанчик (Рьонгвальд переконався, що за Мар’яною не йдуть агенти AISI, з презирством подумавши про цих лінивих макаронників, які навіть у своїй державі не можуть упіймати придурка з України) і замовили карпачо з тунцем і крабові котлети, запиваючи це холодним білим вином.

І тільки тоді, коли вона закохано дивилася на нього, а він погладив її щоку й занурив пальці в руде волосся, справді відчувши ніжність до цієї чистої дівчини, Рьонгвальд, наблизивши до неї своє обличчя (вона злякалася, думаючи, що він попросить її руку і серце), прошепотів, що він з України, офіцер Міністерства оборони, давній друг Джорджа й хоче допомогти її брату, якому загрожує велика небезпека. Вона, наче загіпнотизована, навіть не здивувавшись такій разючій зміні, сказала, що в її домі чергують агенти поліції, хочуть заарештувати Джорджа, мати звелася й плаче, не розуміючи, що діється. Рьонгвальд сказав, що врятує Джорджа, якщо Мар’яна дасть йому адресу брата — він переконаний, що вона знає її (насправді він не думав, що вона може знати адресу). І тут сталося диво: Мар’яна пошепки повідомила, що сусідка передала записку від Джорджа: він з якоюсь жінкою, яка допомагає йому, зупинився недалеко, в містечку Маростіка — і назвала адресу.

— Ви допоможете братові, Йохан? — з надією спитала вона. — Я вам вірю.

— Я не Йохан. Я Святополк. Ти мені дуже подобаєшся, — щиро мовив Рьонгвальд, майже вірячи у свої слова. І я все зроблю, щоб його врятувати. А потім я приїду до тебе. Будеш мене чекати?

— Буду… молитиму Бога, щоб ви… ти приїхав.

Він вирішив не йти з нею до готелю, де, був переконаний, встановлено прослуховування. І не хотів поспішати, зривати з неї одяг, робити з нею те, що робив з іншими жінками — брутально, як справжній хижак. Інакше поводитись із жінками Рьонгвальд не вмів. Він пожалів її, наче справді збирався повернутися до Віченци, до цієї рудої кучерявої наївної дівчини.

Такого ще з ним ніколи не було.

Він зупинив таксі, сплатив водієві гроші й попросив відвезти сеньйориту на той бік Баккільоне, на північ, де побіч автостради Маростікана жила Мар’яна. На прощання він поцілував її в щічку, як на першому побаченні, бо це й справді було їхнє перше побачення. А сам, розрахувавшись у готелі, сів до орендованого потужного електромобіля «Альфа-Ромео», з тих, що полюбляють карабінери, й, увімкнувши двірники, які скидали з вітрового скла дощ та мокрий сніг, також подався на північ, до Маростіки. Відповідний сигнал з фотоапарата пішов на розвідувальний супутник.

48

Уранці закритий мінівен, який належав фірмі з чистки килимів, під’їхав до будинку, що стояв на околиці Маростіки. Звідси було добре видно похмуро-темний силует Альп, бо дощ припинився й температура повітря впала майже до нуля. За кермом мінівена сидів літній італієць Антоніо в синьому комбінезоні, поряд — у такому самому комбінезоні — Святополк Рьонгвальд (Блідий). Антоніо — законсервований агент Назарової — вночі прибув до Маростіки з Мілана. Вони дочекалися, коли господиня дому, літня повна сеньйора в старомодному облізлому хутрі, вийшла на ґанок і, не закриваючи за собою дверей на ключ, покрокувала обережно, боячись послизнутися, до маленького двомісного «Фіата». Озирнувшись на вікна будинку, наче звідти хтось спостерігав за нею, сеньйора сіла в автомобіль і рушила з двору в напрямку Маростіки.

Перечекавши хвилин десять, Антоніо та Рьонгвальд наблизились до вхідних дверей. Антоніо подзвонив і став так, щоб його було видно зсередини в «очко». Ніхто не озивався, й Антоніо задзвонив знову. Рьонгвальд стояв, притиснувшись до стіни, щоб його не можна було побачити. В кишені тримав балончик зі спреем — нейропаралітичним газом. Кобуру пістолета під лівою пахвою розстібнув, готовий пустити його в дію.

Нарешті вони почули жіночий голос:

— Хто там?

— Сеньйора Грінфілд замовила чистку килимів, — відповів Антоніо.

Після хвилини вагання жінка зсередини зважилася відкрити двері. Рьонгвальд схопив її за шию й блискавично заліпив їй рота клейкою стрічкою — вона не встигла зойкнути, тільки сіпалась, намагаючись вирватися з його рук. Була в халаті, накинутому на голе тіло, й на її шиї Рьонгвальд помітив синяки від засосів. Розпатлане темне волосся з сивизною при корінні та вирячені від жаху очі робили її старою і негарною. Передавши цю стару бабу в руки Антоніо, Рьонгвальд увірвався до спальні, де на зім’ятій постелі лежав голий Джордж. Почувши гамір у передпокої, він підвівся трохи з усмішкою на обличчі, призначеною, мабуть, для цієї старої курви: одного погляду на ліжко було досить, щоб зрозуміти, чим займалася вночі ця парочка.

— Здоров, Джордже, — сказав Рьонгвальд, випустивши струмінь газу в обличчя Безпалого. — Батьківщина чекає на тебе. Ти затрахав цю стару бабу… як тобі не соромно? — повчально мовив спецагент. — Тобі що — в Україні дівчат мало?

Джордж не почув цієї високоморальної проповіді, бо втратив свідомість. Хоч як дивно, але Джованна Россі, яку зв’язав Антоніо, відчула полегшення. Джордж був нестримний у своєму любовному шалі й дійсно затрахав її до знемоги: інколи їй здавалося, що він виверне їй матку. Не слухаючи її благань про відпочинок, він по кілька разів за ніч входив у неї, і їй було соромно перед подругою, Лорою Грінфілд, самотньою вдовою, яка, звичайно, чула в сусідній кімнаті, як рипить це чортове ліжко, як кричить у нестямі Джованна, не можучи себе стримати, і як реве, немов молодий бичок, Джордж. Джованна зрозуміла, що їх застукали підлеглі чоловіка з контррозвідки, і вже вигадувала, що скаже на своє виправдання, бо почала вже марити своїм затишним домом у Вілла Бонеллі — і, о диво, — відчула, що скучила за своїм генералом та його дурними жартами. Скоріше б повернутися до Риму.

Загорнувши Джорджа у килим, Антоніо й Рьонгвальд впакували його до мінівена й, залишивши Джованну прив’язаною до стільця в кухні, обірвавши лінію зв’язку з пультом охорони будинку й забравши із собою три комунікаційні гаджета, знайдені в оселі сеньйори Грінфілд, вирушили на великій швидкості в напрямку австрійського кордону, де чекав на них автомобіль резидента військової розвідки України-Руси в Австрії.

Рьонгвальд ще не знав, що сталося з Мар’яною Скандоне: повернувшись вночі додому з першого їхнього побачення, Мар’яна була схоплена невідомими на подвір’ї: роззяви з італійської поліції, що ночували вдома, нічого не помітили. Накинувши чорний каптур на голову дівчині, нападники завезли її до порожньої, давно кинутої бензоколонки «AGIPP» і почали розпитувати про Джорджа. Мар’яна сказала, що нічого не знає про брата, якого чекали на початку січня, але він чомусь не приїхав. Бандити — їх було троє, всі в масках, — не повірили їй і піддали тортурам, тикаючи розпеченим стрижнем у дівочі груди, від чого вона несамовито кричала. З акценту нападників вона зрозуміла, що двоє з них із України; жодного сумніву в неї не було, що вони хочуть вбити Джорджа, і вона молила Бога, щоб Рьонгвальд встиг врятувати брата. Особливо жорстоким виявився один із нападників — приземкуватий чолов’яга, якого звали Вінсентом. Інший — Полковник — вів допит і не торкався дівчини. Часом між диким болем і запамороченням Мар’яні здавалося, що ось-ось прийде на допомогу Рьонгвальд, знищить бандитів і знову поведе її до театру «Олімпіко». Але Рьонгвальд не приходив, а вона все частіше втрачала свідомість, намагаючись викреслити з пам’яті саме слово «Маростіка», і останнє, що почула в своєму житті, це слова Полковника:

— Крюгер наказав кінчати.

І тоді Вінсент накинув на її тонку шию зашморг і щосили затягнув його.

49

Як і домовлялись, рівно о 10:00 AM у кабінет до Гайдука прийшов Шморгун. Він уже мало був схожий на того Шморгуна, якого вперше на засіданні ЦКР побачив у 2079 році Гайдук: руда борода посіріла й зменшилася — була акуратно підстрижена; кудись поділася худоребрість — він розповнів і вже не крутився дзиґою, як колись, а рухався, розмовляв і міркував поважно — і важко було сказати, чи то фізична вага вплинула на його поведінку, чи зміна поведінки з хлоп’ячої на дорослу спричинилася до погладшання. Проте, на щастя, залишилась незмінною творча захопленість Шморгуна, його здатність висувати нові ідеї і втілювати їх.

Шморгун залишався головою Ради менеджерів, тобто фактично виконував обов’язки прем’єр-міністра України-Руси, а також як мер Великого Києва відповідав за діяльність багатомільйонної метрополії, поділеної Дніпром на Київ-East та Київ-West. Але головною його пристрастю залишалась енергетика — удосконалення різних видів пального, від «валер’янових крапель», на яких він сколотив свій багатомільярдний статок і став одним із найбагатших бізнесменів Європи — до найсучасніших зразків твердого синтетичного палива. Йому вдалося виграти змагання за ринки у Малахова завдяки тому, що Шморгунове пальне було менш небезпечне і більш дешеве, аніж МЕС (мобільні енергетичні станції) Малахова, які працювали на плутонії й могли стати здобиччю ядерних терористів. Тому Малахову довелося обмежитись виробництвом озброєнь, що приносило компанії «Чорнобиль-30» прибутки, менші за прибутки Енергетичного концерну «Валер’янові краплі» (ЕКВК).

Шморгун приніс заяву Гайдуку про звільнення з посади голови Ради менеджерів і мера Великого Києва у зв’язку з бажанням зосередитись на науково-винахідницькій роботі в своєму Концерні.

«Ще один», — подумав Гайдук, майже не дивуючись. Тільки спитав сухо:

— Причини?

— Ми налагодили механізм. Тепер він працює. Є люди, які здатні його підтримувати. Рада менеджерів упорається без мене. А в мера Києва є надійні заступники. Я пропоную узаконити поділ Києва на дві великі частини. Києвом-East може керувати генерал Раджив Лал. Ми вже приготували йому офіс у новому будинку на проспекті Індіри Голембієвської в Дарниці. Київ-West нехай очолить Нерубай. Хлопець він розумний і енергійний. А мені треба довести до пуття одну задумку, — він хитро подивився на Гайдука, ставши на якусь мить схожим на колишнього Шморгуна. — Вам може здатися божевільною ця ідея… але зараз перевіряємо. Передача енергії на відстані за допомогою цифрової інформації. Надихнуло мене відкриття професора Вебера щодо цифрової передачі вірусів.

— А як же Київ-2? — нагадав Гайдук. — Це ваша ідея. Невже кинете?

Одразу після військового перевороту Шморгун висунув ідею побудови поряд із Києвом, нижче по течії Дніпра, нової столиці України-Руси — екологічно збалансованого невеликого міста парків, озер і проток із розміщеними в ньому урядовими установами, музеями, храмами, університетами, майстернями художників і гуманітарними науковими центрами.

Гайдук підтримав цю ідею, справедливо вважаючи, що старий Київ у спотвореному війнами і олігархічними новобудовами вигляді, майже позбавлений зелені, із застарілою інфраструктурою і транспортними колапсами не може бути ефективною столицею великої європейської держави. Звичайно, рішучі заходи, вжиті військовим режимом, трохи покращили ситуацію в Києві: перш за все, була побудована сучасна восьмирядна кільцева траса навколо міста; крізь заплутане, як сама історія Києва, плетиво вулиць, власне, над вулицями були зведені чотири хайвеї — широкі бетонні чотирирядні жолоби — два із Заходу на Схід і два з Півдня на Північ — на висоті триповерхових будинків, зі спіральними з’їздами вниз й багатоповерховими паркінгами на місці розвалюх XIX століття й «хрущоб», що збереглися з XX-го; хайвеї West-East оминали історичну зону Києва і пересікали Дніпро завдяки новим мостам; рух Хрещатиком військові заборонили, а мерія була перенесена з бездарної споруди на центральній вулиці у старовинний палац на Липках на вулиці Пилипа Орлика. Було побудовано десятки тунелів, відкрито понад сорок нових станцій метро, київські гори з’єднано віадуками — і вся ця очисна, руйнівна, перебудовна і споруджувальна робота проводилась під безпосереднім керівництвом Шморгуна.

І все ж, незважаючи на значні успіхи в розв’язанні проблем Великого Києва, потреба в побудові Києва-2 залишалася. Оголосили міжнародний архітектурний конкурс на проект нового міста і на назву нової столиці. Конкурс виграв молодий геній із Венесуели Кузьма Крейда, який запропонував під горою Борщихою побудувати штучний бетонний півострів на Дніпрі. Намити пісок і покласти згори животворний чорнозем, засадити його садами й розмістити над ним величезну сталево-титанову сітку на бетонних опорах, у клітинах якої мали бути підвішені над садами й штучними озерцями химерні споруди урядових установ, з’єднані одна з одною прозорими транспортними тунелями. З назвою міста склалося гірше — крім «Київ-2», «Либідь», «Київ-South», «Сонцедар» та «Яропіль» жодної по-справжньому адекватної цьому видатному проектові назви не знайшли, і тому конкурс на назву було продовжено.

Народ нове місто назвав «Гайдук-парк». Тоді, під час узгодження архітектурної концепції нової столиці, Гайдук зустрівся з Кузьмою Крейдою: зосереджений, з високим чолом юнак носив у собі якісь розмиті фамільні риси генерального прокуратора кріпацько-козацької України, свого батька Івана Оврамовича Крейди, але відрізнявся від нього мрійливою мовчазністю, виразною чистотою помислів, лагідним короткозорим поглядом світлих, а не чорних, як у батька, очей, а головне — геніальною силою уяви, що малювала міста майбутнього — небачені, наче мушлі в небі, споруди, об’єднані в химерні структури, непідвладні нормальній людській фантазії. Працював у Токіо, в майстерні світової слави архітектора Казуйо Тамури. Ціну запросив за проект цілком помірну, кажучи, що відчуває свій обов’язок перед колишньою Батьківщиною. Про батька мовив дуже стримано, сказавши лише, що той загинув під час війни 2079 року, і нічого про нього невідомо; поїхати до Полтави чемно відмовився. Проект його називався «Небесний Єрусалим». На запитання — чому така назва? — пояснив, що Київ для нього завжди асоціювався з Єрусалимом. Крім того, сказав молодий Крейда, «Небесний Єрусалим» — це образ святого міста, раю, втілення досконалого суспільства, місце, де людина зустрічається з Богом. Столиця України має бути не символом диктаторської держави (бо кожна держава поневолює), а столицею богонатхненного народу. Звідси ідея міста, що висить у небі, наче зоря.

— Невже вас не цікавить «Небесний Єрусалим»? — повторив своє запитання Гайдук. І після паузи додав тихо: — Ви мені дуже потрібні. Зараз не час тікати.

Шморгун уважно подивився на Гайдука, подумавши, як змінився за останній рік Координатор.

— Щось сталося, Ігорю Петровичу?

— Готується державний переворот.

— Це підозри? Чи реальні факти?

— Поки що підозри. Але дуже обґрунтовані.

— Я з вами, — просто сказав Шморгун. — А «Небесний Єрусалим» ми добудуємо. Всі надприбутки нашої корпорації будуть вкладені в нове місто. Але… хочете моєї поради?

— Кажіть.

— Вам треба перебороти своє горе. Люди почали відчувати утому і зневіру. Це погано. Одразу знайдуться бажаючі обійняти місце слабкого лідера. Ви як канатоходець над прірвою. Не можна зупинятися на півдорозі й піддаватися сумнівам. Ви популярні в народі. Вас підтримують люди, це реально. Звичайно, є вороги, які хочуть зруйнувати державу. Але у вас є величезна влада. Її треба розумно вжити. Як робили ви в 79-му, 80-му…

— Влада? — гірко всміхнувся Гайдук. — Тут ви помиляєтесь. Всі кажуть — диктатор, тиран… А я підрахував, що реально маю владу над п’ятдесятьма особами, не більше. Ну, може, над сотнею людей. Я можу їх змістити з посади, призначити нових. І все. А далі… від кожного залежить, як він мій наказ виконує. Є такий закон зіпсованого телефону. Будь-яка влада спотикається на цьому законі. І все питання полягає в тому, чи цей телефон працює погано з технічних причин, чи хтось свідомо спотворює сигнали. Я не в силах перевірити, як виконуються мої накази. Знаєте, що я вислуховую під час поїздок на місця? У нормальній державі більшість проблем вирішується на рівні повітів і земель, а не в столиці. А в нас… Коли це скінчиться? Віскі вип’єте? — несподівано перервав свій монолог Гайдук.

— Не відмовлюсь.

Гайдук відкрив праві дверцята масивного дубового столу, за яким сидів, і дістав з нижньої полиці пляшку «Jack Daniel's».

— За що п’ємо?

— За «Небесний Єрусалим», — цокнувся з ним Шморгун, уперше за останні роки відчувши тривогу за майбутнє.

Заяву про відставку він забрав.

50

Джорджа Безпалого розмістили в таємному спецізоляторі контррозвідки на Дегтярівській. Слідство вели полковник Домбровський та майор Блідий. Джордж не впізнав його, бо не запам’ятав обличчя нападника, який пустив йому в обличчя струмінь нейропаралітичного газу в Маростіці, а на кордоні Австрії вводив йому антидот. В’язня не били, не підключали до апаратури контролю за думками, не вводили ніяких речовин з так званого ряду «сироваток правди». Але допит вівся по дванадцять годин поспіль, жорстко, зі знанням багатьох деталей перебування Безпалого в Італії. Він не знав, що друга оперативна група агентів Назарової, яка мала свого «крота» в управлінні Франко Россі, схопила одного з трьох убивць Мар’яни Скандоне — рідної сестри Джорджа Безпалого, — і свідчення цього сицилійського мафіозі записали на диск; пройшовшись по його волосатих грудях паяльною лампою (запах був, наче обсмалювали кабана перед Різдвом), агенти багато чого дізналися і про обставини смерті Мар’яни, і про Фонд Крюгера, його власника, який угніздився недалеко від Палермо, та його людей.

Безпалий зрозумів, що ці похмурі «особісти», особливо білявий, із крижаним поглядом блакитних порожніх очей, не будуть панькатися з ним, як італійські контррозвідники, і виклав слідчим усе, що знав, детально, нічого не приховуючи. Згадав і полковника Стригуна, і Леді.

Протоколи допитів лягли на стіл Гайдука, і він вирішив зустрітися з Джорджем. Приїхав на вулицю Дегтярівську, нікого не попереджаючи, в джипі «Джура» без жодного супроводу. На подвір’я в’язниці вибіг розгублений полковник Домбровський, почав рапортувати, але Гайдук, не слухаючи його, пройшов усередину, в приміщення, в якому через спеціальне скло-дзеркало можна було спостерігати за допитом. Пізнав ту саму темно-сіру кімнату, в якій допитував колись Таса-Фелікса-Троцького і Зореславу. «Треба вміти захищати свою владу, — згадав слова Вчителя. — Той, хто не захищає своєї влади, — не гідний її. Смерть і страх смерті — ось найкращі охоронці влади».

Святополк Блідий-Рьонгвальд у чорному мундирі майора контррозвідки — дві срібні «шпали» в петлицях — продовжував допит Безпалого.

— Моєю метою, — неголосно, як на сповіді, мовив Джордж, — було вбивство генерала Гайдука. Я був готовий до цього.

— Яка причина вашої ненависті до Гайдука?

На столі, поверхню якого колись дряпала своїми пазурами Зореслава, стояв відеомагнітофон, що фіксував допит. На маленькому екранчику монітора можна було побачити зіщулену постать Безпалого.

— Особиста помста. Генерал Гайдук — вбивця мого батька… Те, що я пережив у той день у Спрінгфілді… коли побачив на балконі вбитого батька… вовік не забуду і не прошу.

Гайдук увійшов до кімнати, де вівся допит. Блідий-Рьонгвальд скочив з місця, хотів доповісти, але Гайдук, не подаючи йому руки, сказав:

— Вільні. Можете йти.

Сів навпроти в’язня й спитав:

— Ти пам’ятаєш мене, Джордже? Я — генерал Гайдук.

Джордж напружено мовчав. Сидів у м’яких гумових кайданах-рукавичках і не міг ударити генерала, навіть якби хотів. Але, як і тоді, під Вінницею, відчув дивний параліч волі, наче цей тиран, постарілий із того часу, як побачив його у Вінниці Безпалий, мав над ним гіпнотичну владу. Джордж НЕ МІГ підняти руку на Гайдука. І не хотів.

— Оскільки ти, Джордже, звинувачуєш мене у вбивстві твого батька, дай, будь ласка, мені шанс на справедливість. Вислухай мене.

Джордж, похиливши кучеряву голову на груди, вперто мовчав.

— Твій батько, Віктор Безпалий, був моїм найкращим другом, — сказав Гайдук. — Я вірив йому, як самому собі. І хотів залишити його керівником Бюро у Вашингтоні… Усім, що в мене залишилося найдорожчого в цьому житті — здоров’ям мого сина — я клянусь, що не вбивав твого батька. І не знав тоді, що він працює на Державну варту проти мене. Ти можеш не вірити мені, але це так.

Джордж не зронив ні слова, хоч і слухав уважно. Гайдук витягнув невеличку флешку, вставив її в щілину комп’ютера і увімкнув екран.

— Я приніс тобі деякі документи по справі батька і не піду звідси, доки ти не прочитаєш їх.

Джордж підняв голову й подивився на екран. Спочатку неохоче, але потім з якоюсь болючою пожадливістю почав пізнавати страшну правду про свого батька — його доноси на Гайдука, звіти Державної варти, представлення Гайдука на призначення підполковника ВІРУ Безпалого В.І. на його місце і присвоєння йому позачергового звання полковника військової розвідки. З особливою увагою Джордж прочитав зізнання Ніколь Коен і почув її голос, записаний Бейліним; документ від 5 червня 2077 року щодо розслідування ситуації навколо українсько-американського Бюро з науково-технологічних обмінів перечитав двічі.

І останній документ — вирок смерті зраднику В. Безпалому, винесений невідомою йому організацією УРА — Українська революційна армія — і виконаний групою фанатиків у Вашингтоні. Прізвища Олі Гудими під цим вироком не стояло.

Через годину Безпалий підняв очі на Гайдука.

— І що мені накажете? Зненавидіти батька? Аплодувати його вбивцям? Полюбити вас?

— Нічого не треба, — знизав плечима Гайдук. — Ти повинен любити батька. Він був добрим батьком і дуже любив тебе. Повір мені. Але ти доросла людина і повинен розуміти, що життя дуже складне. І часто найближчі нам люди не є тими, ким ми їх уявляємо. Але від того вони не перестають бути найближчими.

«Все одно його треба було б убити», — безсило думав Джордж, дивлячись на Гайдука.

— Відпустіть мене до матері й Мар’яни, — сказав Безпалий, думаючи про Джованну. — Я не можу тут, у цьому бруді…

По змореному обличчю Гайдука майнула темна тінь.

— У мене дуже погана новина для тебе, — вперше Гайдук зустрівся своїм похмурим поглядом із Безпалим. — Твою сестру Мар’яну вбили люди Крюгера.

— Ви брешете! — люто вигукнув Джордж. — Спочатку ви вбили батька, а тепер хочете вбити сестру! Ненавиджу вас! Будьте ви прокляті! Не вірю жодному вашому слову…

— Не віриш? — спитав Гайдук пересохлими губами, бо почалися перебої в серці. Будь проклята така боротьба за владу.

На екрані з’явилося зображення Мар’яни з моргу в Віченці. Синє спухле обличчя й неприродно руде волосся. На ніжній шиї — чорна странгуляційна смуга.

— Це вона! — заридав Безпалий. — Мар’яночко! Хто це зробив?

Він плакав як дитина, витираючи очі гумовими рукавицями-наручниками, схлипуючи, а потім знову заходячись нестримним плачем.

Гайдук поклав руку йому на голову. Джордж поволі заспокоївся.

— Подивись на цю людину. Ти його знаєш?

Джордж підвів голову. Очі були червоні, повні сліз.

На нього дивився кремезний чоловік, який першим зустрів Безпалого у Римському клубі.

— Це Вінсент.

— Він убив Мар’яну. Колись він був моїм заступником. Зрадив усе й усіх. Батьківщину, сім’ю, друзів, честь офіцера. Його прізвище Іванишин. Мирон Пилипович. Треба рятувати твою матір.

Джордж, все ще схлипуючи, подивився на Гайдука:

— Ви можете допомогти? Благаю.

— Твоя мати перебуває під охороною італійської поліції. Але ми знаємо, як працює італійська поліція… В тебе є вибір.

— У мене немає вибору. Я вб’ю Вінсента.

— Вибір завжди є, — повторив Гайдук слова Вчителя. — І ти повинен його зробити. Або ти залишаєшся державним зрадником, змовником, що хоче знищити існуючий у країні лад і вбити керівника держави — і будеш за це справедливо покараний, але справи твоєї сімї нас не обходять… або ти стаєш моїм союзником. Ми рятуємо твою матір і даємо тобі шанс помститися за все, що заподіяли тобі й твоїй сімї люди з Римського клубу.

— Де похована Мар’яна?

— У Віченці, біля могили її вітчима Домініко Скалдоне. У похороні брала участь твоя мати. Під посиленою охороною карабінерів.

— Мати знає, де я?

Гайдук підвівся й, накульгуючи на ліву ногу, знесилено посунув до виходу. Потім озирнувся.

— Мати не знає, що трапилось із тобою. Вона переживає за тебе. Боїться. Вибір за тобою.

Безпалий нерухомо сидів за столом, поклавши голову на скуті кайданами руки.

51

Отримавши зашифрований сигнал тривоги з борту авіаносця Конфедерації «Президент Ендрю Ван Лі», що стояв у Перській затоці, шейх Омар аль-Бакр вночі переправився разом зі своїм штабом і шістьма дружинами через затоку Акаба на ізраїльський берег, у кинуте мешканцями курортне місто Ейлат і зупинився у порожньому п’ятизірковому готелі «Принцес» неподалік від Таби. Уламки товстого скла від вибитих вікон готелю накрили брезентом похідних наметів, і тепер цілком безпечно можна було молитися і ходити по коридору-галереї третього поверху, що виходила на море з видом на йорданський берег. Готель був вигадливо вкомпонований архітектором у прибережну скелю, і тому для більшої безпеки супутники Омара, а серед них і богослов Рауль, розташувалися в приміщеннях, які прилягали до скелі. Сам Омар із двома помічниками розсілися у знайдених неушкодженими кріслах, оббитих темно-червоним оксамитом, лише де-не-де просічених кулями й дрібними уламками ракет. Перед Омаром установили на тринозі апарат відеоспостереження, й шейх, дивлячись на годинник, очікував ранкової години 7:00 AM. Сонце підводилось над Перською затокою і пустелею, що пролягла по території каліфату Ірак — аж до йорданського берега на Червоному морі. У такі хвилини Омар зазвичай молився, впавши на коліна й розпластуючись на землі у пориві самозабуття. Він любив Аллаха і вірив йому, і Аллах був для нього сонячним світлом, що народжується десь у горах Афганістану. Омару здалося, що, посилаючи зі Сходу перші, ще не пекучі промені, Аллах розмовляє з ним, подає шейху таємні знаки своєї прихильності, а видовжуючи тіні предметів на землі, вказує на небезпеки, бо маленькі непримітні люди, буває, раптом починають відкидати довгі тіні своєї підступності та лихих намірів. Прозріння, наче тремтливі міражі в пустелі, приходили до Омара саме в ці хвилини спілкування з Аллахом, коли шейхом приймалися остаточні рішення, затверджувалися таємні маршрути і виносились смертні вироки.

Але сьогодні, сидячи в кріслі у коридорі готелю «Принцес» і дивлячись на зелено-прозорі води Червоного моря, під якими ховалися коралові острови, Омар думав не про Аллаха, а про зустріч із Сатаною: і справді, рівно о 7:00 AM на вишуканий літній палац колишнього короля Йорданії, в якому Омар та його люди переховувались кілька днів, упали американські крилаті ракети, від вибухів яких здригнувся протилежний берег, спінилася вода, в якій ще вчора шейх плавав, і темна хмара диму перекрила сонячні промені Аллаха. Нехай впаде прокляття на голови невірних янкі. Прилетіло не менш як півдюжини ракет. Омар припав до м’якого окуляра візора і побачив, з якою ювелірною точністю влучили ракети, знищивши надземну будівлю і виривши глибоку яму на місці підземних бункерів, в яких, як переконував Омара місцевий шейх Хассан, можна було пережити навіть ядерний вибух. Але Аллах підказав Омару інше рішення. Після нищівного удару американців по порожньому місцю Омар спрямував свій погляд праворуч, на південний схід, у бік берегів своєї Батьківщини — Саудівської Аравії, туди, де лежали Джедда й Медина. Смуток світлих дитячих спогадів ворухнувся в його серці, й він вирішив перенести штаб «Глобального джихаду» на береги Каспійського моря.

52

Дивна подія, яка спочатку не привернула належної уваги, сталася в провінції Міссіонес, закинутій у північно-східний куток Аргентини, на стик кордонів трьох країн — Аргентини, Бразилії та Парагваю. Молодий український біолог — Валентин Троянко, з числа беззавітно відданих науці ентузіастів, співробітник Зоологічного музею Академії наук у Києві імені М. М. Щербака[12], палаючи бажанням збагатити фонди музею, домовився про обмін експонатами з колегами з біологічного факультету університету Пасадас і наважився у розпал тропічного літа, в січні 2084 року, на довгу і недешеву, за власний рахунок подорож до Аргентини, де чекав його такий самий молодий фанат Хорхе Очоа, з яким регулярно перемовлялися по скайпу.

Побачивши зелені гори Міссіонес, червону, насичену залізом землю, яка під час злив перетворювалась на червоне багновисько, в якому потопали автомобілі, почувши крики не відомих йому птахів й побувавши у непролазних хащах сельви, Троянко очманів від щастя, уявивши себе Дарвіном і Бремом. Разом з Очоа вони роз’їжджали по провінції на старенькій бензиновій «Тойоті-Джангл» аргентинської збірки, набиваючи її іржавий кузов усе новими і новими експонатами. Очоа мав при собі офіційний дозвіл уряду провінції на вивезення до України-Руси окремих екземплярів птахів і тварин взамін на експонати, що прибули з Києва. Проте ні поліція, ні лісова охорона їх не зупиняли, бо знали добре цю замурзану червонястою грязюкою автівку та її господаря. Очоа безперервно смоктав через металеву трубочку з невеличкої гарбузини гірку рідину — чай-мате, який не сподобався Троянку (це було єдине їхнє розходження в смаках).

Одного дня вони виїхали з міста Пасадас і вздовж ріки Парани, за якою лежав Парагвай, поїхали подивитися на руїни єзуїтського монастиря Сан-Ігнасіо: їм відкрилися древні кам’яні стіни, що оточували поле, завбільшки з два футбольних, вкрите густою зеленою травою; побачили залишки церкви з червоного каміння, і Троянку здалося, що він на машині часу перелетів у древній світ іспанських рицарів, монахів та індіанських язичників гуарані, котрі навчалися тут грамоті, вірі в Христа і ремеслам, залишивши по собі зелену траву, руїни, тишу і пустку. Не дуже переймаючись історичною долею людей, що жили тут у XVI столітті, Троянко запропонував Хорхе вийти за стіни монастиря й пошукати ящірок, яких тут, серед каміння, ліан, кактусів, орхідей і бамбука повинно бути дуже багато. Вийшли через масивні, майже давньоримської архітектури брами — і завмерли. Земля перед ними, яка мала повнитись життям, була мертва. Немовби пожежа по ній пройшла: смуга землі, що простяглася до берега Парани, була наче випалена напалмом — нічого живого на ній не залишилось, тільки стирчали чорні стовбури дерев та де-не-де виднілися білі скелети тварин.

— Це що? — вигукнув вражено Троянко. — Залишки війни?

— Ні, — не дуже охоче відповів зазвичай балакучий Очоа. — Війни тут не було. Це… сарана.

— Мій Боже! Коли?

— Місяць тому. Я тут був торік… і шокований… повірити не можу.

— Що мене дивує, — поглянув своїм зірким дослідницьким оком Троянко на сліди нападу сарани, — так це чіткі геометричні контури цієї смуги. Це щось неприродне.

Очоа придивився уважно і погодився з другом: поле, виїдене, вигризене і знищене сараною, мало вигляд видовженого прямокутника, який наче лінійкою прокладений був від кордону Парагваю до Сан-Ігнасіо посеред розкішної рослинності.

— Невже це сарана? — засумнівався Троянко.

— Сарана, сарана, — запевнив його Очоа. — Я читав офіційний звіт, було повідомлення аграрного департаменту провінції. Це тривало два дні — зграї сарани неочікувано атакували поле, викликавши паніку у тубільців. Уряд не встиг відреагувати, відправити отрутохімікати, організувати боротьбу — як усе припинилося… Дивна історія, — зітхнув Хорхе Очоа.

— А що діялось із сараною в Парагваї? Ви зв’язувалися з ними?

— Ніякого зв’язку з Парагваєм немає, — відповів Очоа. — Це раніше ми їздили туди купувати електроніку. Найдешевшу в світі. Рік тому в Парагваї стався державний переворот і до влади прийшов генерал Аугусто Мюллер, ісламіст. Тепер він уже не Мюллер, а верховний правитель халіфату Латинська Америка Ахмед Перший. Там кояться страшні речі. Біженці розповідають.

«Яке божевілля, — подумав Троянко. — Прийшов час тиранів. Усюди. Наскільки чистіші рослини і тварини. Тут немає часу крокодилів чи метеликів».

Більше про політику мови не вели.

Перетнувши навскіс мертве поле, наче посипане попелом, біологи наблизились до неушкодженого гаю грейпфрутових дерев, рожеві плоди яких світилися тріумфуючими барвами тропічного життя, наче і не лежала поряд зона смерті.

Троянко на межі трави і мертвої зони побачив якесь створіння, схоже на чорного, з бронзовим блиском коника-стрибунця. Озирнувся і, переконавшись, що його друг Очоа полює на якогось перламутрово-фіолетового метелика, швидко нахилився і підняв із землі нерухому сарану — істоту розміром із три сантиметри, зі складеними жорсткими крильми й тупою головою, на якій мертво виблискували великі очі. Похапцем витягнув із сумки металеву коробочку-боксик з-під дитячих цукерок-льодяників фірми «Поршен» і поклав туди новий унікальний майбутній експонат Музею зоології — Schistocerca Americana. Але розумів, що коїть науковий і громадянський злочин, оскільки міжнародною Конвенцією з нерозповсюдження небезпечних біологічних агентів категорично заборонялося неофіційне, неконтрольоване переміщення таких об’єктів із країни в країну. Швидко сховав коробочку до сумки, нічого не сказавши Очоа. Закінчивши полювання і впіймавши великого — розміром із порося — варана, друзі поїхали на північ, у напрямку водоспадів Ігуасу.

53

Монотонно і самотньо минають мої дні без мами, під наглядом Віри Іванівни — доброї жінки, яка, мабуть, любить, але абсолютно мене не розуміє: головне для неї, щоб я був нагодований різними кашками-манашками, гарбузовими супчиками-пюре, банановими та шоколадними йогуртами, курячими котлетками, овочево-фруктовими салатами та іншою дієтичною гидотою, хоча насправді я обожнюю наперчені чіпси, смажену з цибулею картоплю, свинячі сардельки, кока-колу і морозиво у кількостях, від яких починається ангіна. І ще Віра Іванівна страждає на культ чисто випрасуваного одягу — усіх тих штанців, сорочечок та курточок, незміряні стоси яких лежать акуратно складені в шафах, тоді як я люблю зручні драні джинси та стару злинялу T-shirt із написом «І Love Arizona» і вдрукованою програмою прикольних мультиків про пригоди молодого кактуса «Ргісіе». Коли вдягаю цю маєчку і запускаю мультики, я маю вигляд святкової ялинки у вогнях, а Віра Іванівна жахається мого вигляду. До мене щодня приходить лейтенант Вася з виховного управління армії й займається зі мною мовами (українська, англійська, іспанська) та примітивною арифметикою. Я клею дурня, роблю вигляд, що тупий і не розумію всіх цих 2+2=4 і what does she…? Чи did you…? I українських, довгих, як крокодил, слів «робитимемо», «слухатимеш». Насправді ж моїм головним учителем є комп’ютер, наладований, як коробка цукерок, сотнями ігор, які скачую з різних американських, європейських, українських і навіть китайських мереж. Серед них такі мої улюблені, як «Космічний ковбой», «Сталкери на Марсі», «Битва космічних тронів», «Глобальний спецназ-7», «Супермен Уні Ухате», «П’ята світова війна», «Секретна місія», «Візантійський вузол», «Міжзоряні тачки», «Український фактор» і багато інших, з яких я багато чому навчився — і мові, й історії, і тій брудній справі, яка зветься боротьбою за владу: адже в усіх цих іграх для того, щоб виграти, треба неодмінно діяти швидко, рішуче, жорстоко, не жаліючи ворогів і тих, хто стоїть на твоєму шляху. Граючи за правилами, я швидко навчився перемагати, тільки часто запитую себе — навіщо це? В ім’я чого точаться ці криваві битви? Чого не вистачає воюючим сторонам? Хто залишається лежати в руїнах міст, що їх знищують переможці? Віра Іванівна, не знаючи нічого про мої захоплення, що я сповна віддаюся геймінгу, вмикає «Ваbу-TV», де добрі солодкі звірятка зустрічаються з добрими квіточками, допомагають одне одному і коять лише добрі вчинки, не розуміючи, що я вже спізнав розмах космічних битв, жорстокі таємниці візантійської історії, напади розбишак-варягів на Русь, криваві походи хрестоносців, захоплюючі пригоди галактичних завойовників і нескінченні війни козаків із татарами, ляхами і москалями. Я ніколи нікому про це не казав — про свої таємні знання історії, математики (бо для того, щоб виграти, треба вміти швидко рахувати резерви і співвідношення озброєнь воюючих сторін), мови (бо більша частина ігор була англійською), а головне — розуміння, як подолати людську підступність і жорстокість, щоб перемогти у грі, яка зветься життям.

Я не схильний ділитися своїми знаннями ні з Вірою Іванівною, ні з рожевощоким добрим Васею, ні, тим більше, з батьком. І взагалі, я дуже небагатослівний із дорослими, і не раз чув розмови Віри Іванівни і Васі з батьком, коли той із занепокоєнням питав — чи це нормально, що я такий мовчазний, а вони казали, що нічого страшного, язик, мовляв, «розв’яжеться» у віці п’ять-шість років. У хлопців таке буває.

Якби була жива матуся, я поділився б із нею своїми сумнівами, годинами розмовляв би і розпитував її — чому, наприклад, у мене немає дідів і бабусь, а в інших дітей є? А з татом я не можу так розмовляти, бо не виходить. Щось мене зупиняє.

Аж ось одного дня наприкінці лютого тато сказав, що їдемо кататися на лижах на весь день! Я ошалів від радості, бо всі ці прогулянки з Вірою Іванівною та охороною в Марийському парку мені остогидли: діти бояться до мене підходити, а коли підходять — охоронці перевіряють, що вони дають мені, які іграшки, дивляться, щоб не дай Боже я не взяв з їхніх рук яблуко чи банан, чи, бува, не випив їхній апельсиновий сік — я згадував при цьому гру «В’язні Алькатрасу», під час якої міцні хлопці в смугастих робах повинні були вирватись на волю, перемігши жорстоких охоронців.

Вранці чудового зимового дня на татовому джипі ми поїхали до Чабанів. Зупинилися в незнайомому мені одноповерховому засипаному снігом будинку, всередині якого було затишно, в каміні палав вогонь; над каміном висіло фото мами — молодої і щасливої. Я повалявся трохи на хутрі білого ведмедя, помацав його гострі ікла — батько сказав, що справжні, — й перевірив великі блакитні очі звіра — виявилися скляні, наче гудзики. Потім одягнув лижний термокостюм і тато дав мені новенькі черевики з червоними лижами і червоний пластиковий шолом з темними окулярами. Я одразу став схожий на сержанта Дрейка з «Глобального спецназу» — тільки лазерного автомата не вистачало. Тато також перевдягнувся, й ми вийшли з напівтемного дому на вулицю: зимове ясне сонце засліпило нас, снігові замети сяяли святково й були неприродно чисті, — такого в Києві я ніколи не бачив. Тато став на лижі, й ми пішли по прокладеній кимось лижні — я спереду, за мною — тато. Він спирався на палки. Як досвідчений космічний воїн, я уважно подивився навкруги: навколо поля, по якому ми просувалися, слухаючи, як рипить сніг під лижами, можна було помітити охоронців у білих маскхалатах. Ми дійшли до краю яру, з якого вниз також була прокладена лижня, наче запрошуючи нас — спускайтеся, хлопці, не бійтеся. Сонце висіло в прозорому повітрі, наче над Марсом, тато озирнувся і щось сказав — я побачив тільки хмаринку пари, що вихопилась із його рота, й він помчав донизу, і я із завмираючим серцем, боячись швидкості, подався за ним. Тато чекав мене внизу, і я, не долітаючи до нього, гепнувся, перевернувшись кілька разів, і пірнув у сніговий замет — а батько, злякавшись, кинувся до мене, вихопив із замету, підняв забороло в шоломі й розцілував, питаючи — чи, бува, не пошкодив руки-ноги? Все було ціле, лижі не поламані, й ми почали з ним сміятися нестримно, мов дурні, мов побачили найсмішніший мультик у світі.

Разів із десять ми з’їжджали з ним з тієї гірки, доки я навчився не падати й пружинити на колінах — але в цей час він почав падати, і довелось мені навчати його балансувати тілом; я не розумів тоді, що він утомився і його рани розболілися. Повертаючись додому, ми під'їхали до старого саду, і тато, зморений, ледве тримаючись на лижах, підвів мене до якогось дерева, засніженого, як і всі, нічим не примітного, і сказав:

— Це щаслива яблуня. Запам’ятай.

Мені здалося, що після його незрозумілих слів дерево (яка яблуня? з чого це видно? адже яблук на ній не було) засяяло, запалахкотіло на сонці золотим полум’ям, виділяючись з-посеред інших дерев, наче під стовбуром закопаний був чарівний скарб (це вже в стилі Baby-TV).

Ми повернулися у теплий дім, тато розтирав мені щоки, перевдягав у суху одіж, і перш ніж сісти обідати, я подав йому ліки — така в нас із ним була гра: п’ять таблеток різного розміру й кольору — три білі, дві темно-червоні капсули; особливо подобалось мені маленьке біле сердечко. Торік я давав йому три пігулки. Тато взяв до рук мою долоню з білим сердечком, губами, мовби цілуючи долоню, забрав сердечко; потім довго дивився на мою долоню й пальці, прикладаючи до своєї — великої і міцної, немовби порівнюючи — і сказав:

— Дивись, як схожі.

І знову поцілував мої пальці.

Хтось уже приготував і поставив на стіл обід — мій улюблений червоний борщ, що його колись готувала матінка Оля. Гречану кашу з котлетою, квашену капусту та огірки і на десерт — як тато вгадав? — морозиво крем-брюле зі свіжою малиною. Тато не пив свого гидкого віскі; запивали їжу томатним соком.

Після обіду ми грали з татом у шахи — і я знову виграв, бо тато навчив мене стратегії гри — коли важкі тури, наче танкові колони, захоплюють центральні вертикалі, розрізають навпіл поле бою (була така електронна гра «Танкові битви 1939–1945 років»), слони-бронетранспортери наносять кинджальні удари по діагоналі, а підступні коні (гелікоптери зі спецназом) неочікувано штурмують лігво ворожого короля.

Потім з’явився Чміль з якимись документами, а я почав грати на своєму лептопі в «Божевільні перегони-9»: змітаючи зі свого шляху всіх суперників, я гнав на своєму супер-джипі «Козак Мамай» через усю Африку — пустелі, саванни, буші, ліси, через гори і ріки — вперед на південь, туди, де Порт Елізабет, де закінчується земля і де починаються володіння Антарктиди.

Перед вечерею ми знову вийшли з татом — тільки без лиж. Прогулювалися розчищеними доріжками навколо будинку; ще було світло — небо стало зеленкуватим, з яскраво-червоними смугами на заході: де-не-де вже засвітились вогні на вежах охорони. Мені стало сумно, і я спитав — чи скоро повернеться мама?

Тато зупинився на мить, уважно подивився на мене:

— Вона і зараз із нами. Дивиться на нас, радіє, як Святик виріс. І завжди буде з нами. Вона там, — він показав рукою в небо, в якому вже де-не-де виблискували перші зірки.

Западала темрява, я змерз, і ми повернулися додому. Повечеряли, і тато поклав мене до ліжка, нахилився, щоб поцілувати і перехрестити. Я торкнувся рукою його щоки й відчув, яка вона колька. Мені здалося, що не тільки колька, а й волога.

Я швидко заснув, і тоді мені наснився дивний незрозумілий сон: наче влітку я стою на березі річки, на якому буяють польові квіти — білі, сині, рожеві, а за рікою, над видноколом — з двох боків — ліворуч і праворуч — одночасно піднімаються над водою і полем ДВА СОНЦЯ і повільно, урочисто пливуть по дузі назустріч одне одному, а я сам-самісінький стою на цій родючій, важкій від різнотрав’я землі й дивлюся на дивне сходження двох світил, розуміючи, що Хтось дає мені таємний сигнал, але не тямлячи — ЩО він означає?

Уранці, коли ми з татом поверталися до Києва, я нічого не розповів йому про сон, хоча й знав, що до кінця своїх днів пам’ятатиму його, хоча, можливо, ніколи не збагну його сенсу. Два сонця в небі наді мною.

54

У дикому місці, на межі збезлюдненої комуни Сан-Катальдо, неподалік містечка Теразіні, розташованого на південний захід від Палермо, у 2082–2084 роках виріс замок «Perla del Golfo — Перлина затоки»: поставлений на прибережній скелі на висоті сорока метрів над смарагдово-прозорим морем, оточений пальмами, апельсиновими деревами, захищений електронним парканом та мотками колючки, цей замок, змурований із місцевого сіро-жовтого каміння у мішаному, мавритансько-мальтійському стилі, з самого моменту своєї появи на сицилійській землі нічим не відрізнявся від старовинних споруд, розкиданих по острову, і, здавалось, стояв тут чи не з XII віку. Навіть місцеві жителі моментально звикли до ново-старої споруди. Ніхто не знав і не бачив господаря замку. Кружляв поголос, що це якийсь німець Крюгер, що слуги потайки кличуть його Потворою, але тим, хто обслуговував замок, платили щедро, що при сицилійському безробітті дуже цінувалося, і тому ті, кому пощастило працювати на Крюгера, мовчали. Пам’ятали, либонь, що охоронцями Крюгера були рішучі бородаті люди з Катаньї, озброєні американськими автоматами.

У суботу, 26 лютого 2084 року, об 11:45 AM до аеропорту Палермо прибув рейсовий літак із Тунісу, з якого вийшла худорлява молода на вигляд людина в чорному тюрбані й довгому чорному плащі. Над Сицилією сяяло весняне сонце, зелене віття пальм похитувалось під морським вітерцем, яскраві квіти на клумбах майже по-літньому радували око різнобарв’ям. До людини в чорному підійшов кремезний чолов’яга в шоферській сірій уніформі й кашкеті з золотою кокардою, спитав:

— Пробачте, пан Нурдин Асанбай?

— Так, — зупинився приїжджий.

— Дозвольте взяти ваш багаж, — шофер ввічливо підхопив подорожню (теж чорну) сумку на коліщатках і підвів гостя до «Ролс-Ройса» золотого кольору, припаркованого прямо перед входом до аеропорту, незважаючи на заборонні знаки.

— А вас як звуть? — спитав пан Асанбай.

— Вінсент.

— Дуже приємно, — сказав гість, перед яким були привітно відкриті задні праві дверцята автомобіля. «Дуже приємно познайомитись із головним вбивцею з Фонду Крюгера», — подумав він.

Через тридцять хвилин «Ролс-Ройс» тихо в’їхав на подвір’я замку Крюгера і зупинився в трьох метрах від вкритих золотим орнаментом дубових парадних дверей. Головним елементом орнаменту була вигадливо-каліграфічно виконана літера «К». На темно-червоному перському килимі стояв огрядний лисий чоловік у зеленому шовковому френчі, який назвався Полковником.

Широко всміхаючись, Полковник повів гостя урочистими сходами нагору (Вінсент ніс позаду багаж) й показав пану Асанбаю його апартаменти: розкішну кімнату — кабінет із балконом, що виходив на море, спальню і рожево-мармурову ванну кімнату, немовби транспортовану з семизіркових готелів Катару.

— За годину — ланч із паном Крюгером, — повідомив Полковник і позадкував до виходу, залишивши гостя на самоті. Той, зорієнтувавшись, де встановлено камери стеження, витягнув із сумки невеличкий пошарпаний бухарський килимок і став на коліна, схиливши у ревній молитві голову перед Сходом.

Ланч було накрито в бібліотеці, яка вразила гостя багатством старовинних книжок, серед яких, мабуть, зберігалися справжні раритети — що викликало в пана Асанбая певну заздрість і жаль, що не зможе поритися в манускриптах, знайти щось унікальне, ще не читане, сховане на трьох ярусах цієї величезної книгозбірні. Його увагу привернув старовинний глобус діаметром з півтора метра, вісь якого трималася на дерев’яному рухомому механізмі.

— Подобається? — почувся хрипкий голос.

Пан Асанбай озирнувся: до нього повільно наближався інвалідський візок, в якому сиділа подоба людини — роботизовано-чорна істота, яка, здавалося, виповзла на весняну заквітчану землю Сицилії з підводних глибин, звідти, де живуть восьминоги.

Нурдин Асанбай хоч і був готовий до зустрічі з Потворою (Остап вислав Раулю детальний опис Крюгера та його співробітників), але здригнувся від огиди: сісти з ним за один стіл — все одно, що обідати з медузою.

— Пан Крюгер? — чемно спитав гість. — Нехай Аллах благословить вас. Це велика честь для мене — бути вашим гостем… — мовив він по-російськи.

— Аллах Акбар, — відповів Крюгер, склавши молитовно руки так, що металеві пальці брязнули, наче виделкою стукнули по ножу. — Я вітаю в моєму домі представника великого шейха Омара аль-Бакра, вірного продовжувача справи Пророка — мир йому та благословення Аллаха. Прошу до столу.

Сівши до столу, вони помолилися мовчки і взялися до їжі. Крюгер запропонував гостеві ще не бачену ним страву — гречані галушки в глиняних мисках зі сметаною і маслом, та ще й политі згори медом.

— Благословенна земля, де народилася така їжа, — мовив гість. — Хто ті щасливці, що можуть скуштувати таке?

Крюгер споживав їжу спеціальним висувним хоботом, усмоктуючи галушки всередину з певними хрюкаючими звуками, до яких пану Асанбаю непросто було звикнути. Але небесний смак галушок компенсував усі звукові страждання, що випали на долю посланця шейха Омара.

— Буду з вами відвертий, — прохрипів Крюгер. — Шейх Омар просив довіряти вам, як самому собі. Я з України. Місто Полтава. Столиця галушок і вареників. До речі, зараз нам подадуть вареники з вишнями. Я — маршал України. Найвища посадова особа держави. А не якийсь генерал-самозванець, диктатор і тиран моєї нещасної Батьківщини. Моє справжнє прізвище — Крейда. Іван Оврамович.

Він зробив багатозначну паузу, і електронні об’єктиви його протезних очей засвітилися червоними жаринками.

Але на гостя його слова, здається, не справили великого враження, бо він залишився чемно і уважно незворушним. Сказав лише:

— Дуже приємно, пане Крейда. Нехай Аллах дасть вам здоров’я і благополуччя. Перейдімо до справи. Ви сказали шейху Омару, що маєте для нього надзвичайно важливе повідомлення.

Проте маршал України Іван Оврамович Крейда не поспішав переходити до справ. Втягуючи в себе живильним хоботом вареники, прицмокуючи й створюючи батату гаму звуків, схожих на хропіння, постогнування й вуркотіння, господар замку мрійливо сказав:

— Хіба це вишні? Мерд, як кажуть французи. Або шайзе по-німецьки. От у нас у Полтаві вишні були… Великі, як чавунні ядра, якими Петро Перший побив зрадника Мазепу. Соковиті, як дівчата наші чорнобриві… А це — дрібнота, наче горох у Сахарі.

Він втягнув у себе нову порцію вареників і почекав, доки вони вгомоняться в його штучних нутрощах. Підняв догори хромовані руки — наче нагострені вила.

— Бачите, що вони зі мною зробили? — жалібно спитав пана Асанбая. — Я служив народу вірою і правдою… а мене за це спалили… Якби не святі й чисті води Ворскли… де я зараз був би? Це все вони — націоналісти і сіоністи. Ніколи не прошу їм наруги над моєю землею. Лежачи в австрійській клініці «Рудольфінтер гаус», де мені замінили вісімдесят відсотків тіла, я переосмислив своє життя, пане Асанбай… До речі, звідки ви так чудово знаєте нашу рідну російську мову?

— Я народився в Бухарі, — скромно сказав гість. — У медресе там викладали п’ять мов — арабську, англійську, російську, латинську, давньогрецьку.

Крейда сумно похитав тим, що заміняло йому голову.

— Я колись теж знав різні мови… Малоросійську, венесуельську… Був я веселою людиною, любив співати наші народні пісні. «Не брани меня, родная, что я так люблю его…». Любив танцювати зі студентками в Каракасі. Всі смагляві, гарячі… Але тепер, — він наче вмить перекреслив усі спогади, — тепер я служу Аллаху. Я став воїном Аллаха, його мечем. Я покараю юдо-християнських зрадників. Я готовий служити під знаменами «Глобального джихаду». Так і передайте шейху Омару. Разом із ним ми визволимо Україну. Ми виправимо історичну помилку князя Володимира. Чи ви знаєте, пане Асанбай, що Свята Русь була близька до прийняття ісламу?

— Та невже? — здивувався гість. — Вперше чую.

— Так, так, — хрипко підтвердив Крейда. — Зараз я закінчую філософський трактат на тему «Іслам — майбутнє малоросійського народу», де наводжу переконливі факти.

Асанбай ковтнув зелений чай, подумавши, що такого мерзотника бачить уперше в житті. І дай Аллах, щоб востаннє. Він прочитав файл Гайдука про життя й діяння маршала юриспруденції, генерального прокуратора України, винахідника смертельного наркотика галуїн І.О. Крейди.

— А тепер до діла.

Крейда підкотився до бібліотечної секції першого ярусу, праворуч від входу; секція виявилася захисною стінкою, оздобленою фальшивими корінцями книжок, яка легко відійшла вбік, відкривши сталеві двері масивного сейфу. Почаклувавши над дверима, Крейда прочинив їх трохи, лише настільки, щоб просунути руку всередину, і дістав із сейфа папку з крокодилячої шкіри із золотою застібкою. Тихо під’їхав до столу (Вінсент, уже вдягнений у лакейську ліврею, забрав увесь посуд), дістав із папки якийсь документ і поклав перед Асанбаєм.

— Читайте.

Гість узявся до читання.

Прочитавши, Асанбай у задумі поклав папір на стіл.

— Ну як? — знетерпеливився Крейда.

— Текст чудовий, і шейх Омар, благослови його Аллах, буде задоволений. Та чи є підписи? Чи лист справжній? Без підписів шейх Омар не прийме цього документа.

— Ображаєте, дорогий, — Крейда витягнув із папки ще три сторінки й передав посланцеві шейха. — Подивіться, чий підпис першим стоїть під листом? Мій. Не забудьте це підкреслити шейху, коли покажете йому листа. Коли ви його побачите?

— Якщо дозволить Аллах — через три дні. Чи це все, що ви хотіли передати шейху? — Асанбай торкнувся пальцем листа.

Крейда взяв до рук папку, ледве не поцарапавши її коричневу пухирчасту поверхню гострими кінчиками металевих пальців.

— Це далеко не все. Ми створили в Києві центр підготовки до державного перевороту. Якщо Гайдук наважиться проголосити Акт Возз’єднання християн, ми приготуємо йому та-а-кий сюрприз, що мало не здасться.

— А більш конкретно? — спитав Асанбай.

Крейда хрюкнув, наче засміявся, і підїхав до сейфу. Поклавши папку всередину, зачинив масивні двері, виставив шифр, затуливши спиною клавіатуру, щоб гість не бачив, і поставив на місце стінку з книжковими корінцями. Повернувшись до столу, спитав:

— Що означає ваша чорна чалма?

— Я тричі здійснив хадж до Мекки і знаю напам'ять Коран, — із гордістю відповів Асанбай. — І не тільки Коран.

— А я тричі доходив до вершин влади в Україні… та не дійшов. І напам'ять вивчив усі правила політичної гри. Тому мені потрібні гаранти. Шейх повинен проголосити мене еміром України. Верховним ісламським правителем емірату Україна-Русь. Адже я тепер — повноцінний мусульманин. Навіть обрізаний, — він знову двозначно захрюкав, — не п’ю горілки, не їм свинятини. В мене немає печінки. Зате в моєму мозковому комп’ютері — повний текст Корану…

Він упритул під’їхав до Асанбая. Очні індикатори спалахнули зеленим світлом.

— Так і передайте шейху. У нас потужна організація, й ми йому допоможемо. Але після того, як він виконає мою вимогу.

— Воля ваша, пане маршале, і я передам ваше прохання, — схилив голову гість. — Але дозвольте виконати волю шейха Омара.

Асанбай урочисто дістав із широкої кишені смугастого бухарського халата футляр — із тих, в яких зберігаються дорогоцінності, — й відкрив: на чорному оксамиті виблискувала золота мініатюрна шабля розміром у два дюйми — із золотим ланцюгом, прикрашеним коштовним камінням.

— Шейх Омар аль-Бакр нагороджує вас — вірного союзника джихаду — другою за значенням нагородою моджахедів — Золотою шаблею Пророка, нехай благословить його Аллах. Після того, як буде підкорена Україна-Русь і ви станете еміром нової провінції Всесвітнього халіфату, вас буде нагороджено найвищим орденом — Чорною діамантовою шаблею на смарагдах. Аллах Акбар.

Він ледве просунув ланцюг із шаблею на металеву шию Крейди, відчувши кінчиками пальців її холодну поверхню.

— Воістину великий, — прохаркав зворушено Крейда, який не очікував такої щедрості.

Склавши акуратно «Маніфест 148-ми» з підписами і сховавши його до внутрішньої кишені, Асанбай церемонно відкланявся й повернувся до своїх апартаментів.

Побачив, що таємні мітки, залишені ним на сумці, порушено: його речі ретельно обшукали. Взявши з собою килимок, вийшов у розкішний сад, що оточував замок «Перлина затоки». Був у захваті від яскраво-фіолетових квітів-дзвіночків бугенвілеї, яка обплітала мури замку, вогняних маків та численних кактусів, жовтоцвіття яких прикрашало третю — внутрішню — лінію захисту замку.

Обслуга переконалася, що гість — свята, віддана Аллаху людина: замість того щоб спуститися ліфтом на пляж і спізнати тілесні радощі морського купання, пан Асанбай чотири рази розстилав свій килимок у мальовничих кутках саду і, припавши до землі, ревно молився за перемогу «Глобального джихаду» і його вождя шейха Омара над невірними. Нікому в лігві Крюгера-Крейди не могло примаритися, що богомільний гість, стоячи на колінах, закладає в рослини біологічні мікрочіпи-маячки радіоелектронного наведення, привезені в килимку. Виявити їх було майже неможливо, бо до часу їх активації вони перебували в «сплячому» стані й ніяк не реагували на електромагнітні пошуки.

Вранці Вінсент, якому гість не сподобався своїм релігійним фанатизмом і блюзнірським самозаглибленням, відвіз пана Асанбая до аеропорту на рейс Палермо-Каїр.

55

Нарешті і до Києва підтяглася весна. Вже вночі у середу 1 березня хвиля тепла огорнула місто, а яскраве сонце почало дзвінко вигравати на золотих банях соборів, засліплюючи птахів, які ще не прокинулися від сірих снів зими, а скляні грані хмарочосів спалахували, наче дзеркала, від чого над містом стояло сяєво, додаючи прозорості небу і невагомості хмаринкам.

Деякі старі сентиментальні люди, спостерігаючи де диво — місто, наче втративши стару потріскану цегляну вагу, засміченість дворів і розбитість доріг, піднялося над пагорбами і Дніпром, немовби перетворилося на легку весняну хмару — плакали, ніяк не можучи повірити, що Велика Темрява скінчилася, стала минулим, тобто припинила існувати.

Але молодих, а тому жорстоких і веселих, не схильних до сліз людей ніякі метафізичні перетворення світу не цікавили, бо весна адреналіном заповнила їхні артерії, а потужні двигуни їхніх автомобілів, здавалося, працювали на сонячному сяєві.

Один із них, Оксан Нерубай, повертався до Києва з Житомира, де в останні два дні лютого брав участь у міжнародній конференції «Джордж Орвел: 1984–2084. Чи справдилися пророцтва великого письменника?». Конференцію проводили в Житомирському національному гуманітарному університеті імені Валерія Шевчука, і Нерубай виголосив основну доповідь, в якій доводив, що, на щастя, сто років розвитку людства переконливо довели, що після падіння глобальної системи сталінізму, червоного, чорного і коричневого терору похмурі передбачення Орвела щодо «Старшого Брата» і злочинів «Внутрішньої Партії» не збулися: ніхто так і не спромігся переписати людську історію, бо правду було надійно збережено в потужних мережах інтернету; диктатура в її найжорстокіших формах, описаних у романі «1984», відійшла в минуле; рівень життя багатомільйонних мас трудівників незрівнянно поліпшився (було наведено чимало статистичних даних), а рівень свободи людей суттєво, на кілька порядків, зріс. Замість кривавих диктатур і саморуйнівних ліберальних анархій минулого у світі виник новий тип держави — «регульована солідаристська постдемократія», прикладом якої може бути Україна-Русь, де панують суспільний мир і міжнаціональна злагода, де немає олігархів і фінансових спекулянтів, де відсутні ворогуючі партії, де зусиллями держави проводиться планове оновлення промисловості, модернізація інфраструктури і сільського господарства і де середній клас виріс до не бачених раніше шістдесяти відсотків від населення країни зі стабільно зростаючим добробутом.

Зал, в якому був присутній військовий комісар Житомира, уважно вислухав промову Нерубая і ввічливо поаплодував.

Учасники конференції знали, ким насправді був Оксан Нерубай, хоч у програмі він скромно значився як професор політології Києво-Могилянської академії. Тому під час обговорення доповіді учасники висловлювалися обережно, більше налягаючи на помилкові прогнози Орвела й архаїчні описи життя диктаторської країни, в якій — повний абсурд з теперішнього погляду! — був заборонений вільний секс, хоча сьогодні лише в Житомирі вдень і вночі працює 27 «вагончиків щастя» під вивіскою «Хеша» і взагалі — спостерігається бурхливе зростання народжуваності, справжній бебі-бум. Чи це не доказ помилковості прогнозів Орвела? Те саме казали гості з Китаю, Туреччини, Польщі, Кавказького і Албанського еміратів. Все так би й завершилося — в стилі поблажливого заперечення похмурих фантазій Орвела, який, хоч і непоганий письменник — тут йому не відмовити в майстерності нагнітання атмосфери тривога — майже як у фільмах Хічкока, але виявився нікудишнім футурологом.

Однак тут, порушуючи заздалегідь прокреслений сценарій обговорення, на сцену вийшла представниця Італії, точніше, її центрально-римської частини — молоденьке дівча-підліток у старовинному джинсовому костюмчику, зі світлою косичкою на лівому плечі, яку вона, хвилюючись, сіпала обома руками — і представилася чистою, але трохи застарілою — без англійських домішок — українською мовою: Калина Луцик, Рим, аспірантка центру «Де Дикація» — вивчення демократії і диктатури.

— Про що ви кажете? — обурено спитала вона, вийшовши в самісінький центр сцени, бо трибуна була зависока для неї. — Орвел — найгеніальніший пророк людства з часів Івана Богослова з його «Апокаліпсисом», — проголосила Калина Луцик. — Вся історія людства за останні сто років — від 1984 до 2084-го — свідчить про правоту передбачень Орвела, безпомилковість його пересторог!

Нерубай, сидячи в першому ряду поряд із генералом Симоненковим, комісаром Житомира, зі зростаючою симпатією спостерігав за цим дівчиськом, яке казало правду, яку знали всі, але мовчали. Генерал неспокійно совався у своєму кріслі й навіть спитав пошепки гостя з Центру, обдавши Нерубая запахом застійного перегару — чи не варто перервати промову цієї… згідно із законами надзвичайного стану.

— Боронь Боже, — прошепотів у відповідь високопоставлений професор політології, — нехай говорить. Це наукова дискусія.

— Орвел має великі заслуги перед Україною, — вела далі Калина. — Він один із перших у світі, ще перед Другою світовою війною, сказав, що колосальні події — такі як голод в Україні 1933 року, що забрав мільйони життів, — пройшли поза увагою більшості англійських русофілів. Скажіть мені, — дзвінко спитала Калина, обводячи поглядом зал, — чи вшанувала Україна Орвела? Чи є в цій країні хоч один пам’ятник письменнику чи вулиця його імені?

Зал зааплодував.

— Тепер щодо пророцтв. Орвел передбачав нескінченні війни між Океанією та Євразією. Що бачимо ми? Третю і Четверту світові війни, Великий Вибух і Велику Темряву. Орвел змалював зловісний образ Великого Брата. Що відбувається через сто років? Великий Брат удосконалився, зріс кількісно і зміцнився якісно, він спостерігає за нами на вулицях і площах міст, у приватних квартирах і офісах, породжуючи страх і двоєдумство. Про яку регульовану постдемократію можна казати в атмосфері тотального стеження й контролю думок?

— Правильно! — залунали в залі голоси.

— Це провокація! Припиніть! — гнівно закричала повна випещена блондинка у фіолетовому довгому панбархатному платті — проректор університету, організатор конференції.

— Нехай говорить! Не перебивайте! — вимагав зал.

Генерал Симоненков підвівся й, не попрощавшись із Нерубаєм, вийшов із залу.

— Я могла багато б сказати про мою країну — Італію, де панують мафія, безробіття і Великий Брат. Але обмежуся лише однією цитатою з Орвела.

Вона дістала з нагрудної кишені джинсової куртки зім’ятий аркуш і почала читати:

— «Світ буде повною протилежністю тим дурним гедоністським утопіям, якими тішились колишні реформатори. Світ страху, зради й мук, світ, який, удосконалюючись, ставатиме не менш, а більш безжалісним. Прогрес у нашому світі буде спрямований на зростання страждань. Колишні цивілізації стверджували, що вони засновані на любові й справедливості. Наша ґрунтується на ненависті». Джордж Орвел, «1984». Пізнаєте?

Злива оплесків привітала дівчину, яка легко зістрибнула зі сцени й, задерикувато поглянувши на Нерубая, під овації залу пройшла на своє місце.

Розкішна блондинка-проректор, сяючи діамантами, почала давати відсіч італо-українській зайді, розповідати, як вільно і щасливо дихається громадянам України-Руси в режимі регульованої солідаристської постдемократії. Вона належала до племені соціологів — найбільш брехливої та продажної частини інтелектуальних лакеїв. У 2077 році вона захистила докторську дисертацію на тему «Всенародна підтримка Гетьмана Махуна. Корелятивно-когнітивна парадигма сучасної міфологемістики».

Нерубай вийшов до холу, де можна було випити каву. Там було порожньо — лише за дальнім столиком стояла Калина Луцик із чашкою в руках.

— Дозвольте приєднатися? — спитав Нерубай.

— Будете мене знищувати? — сьорбнула каву Калина.

— Та навпаки. Хочу привітати. Мені дуже сподобався ваш виступ. Хоча я з ним не згоден, — широко всміхнувся Нерубай, наче це він переміг у дискусії, і підняв чашку. — За вашу і нашу свободу, пані Луцик.

— Зовіть мене Калиною.

— А я Оксан.

Вона приснула зі сміху:

— Якщо у вас народиться дочка і ви назвете її Оксаною, вона буде Оксана Оксанівна?

— Саме так, Калино Малинівно… Але я хотів би продовжити нашу дискусію в нормальній обстановці. Можна перетнутись із вами сьогодні увечері?

Калина лукаво подивилася на Оксана.

— Сподіваюсь, що це не кімната містера Чаррінгтона, де зустрічалися Джулія та Вінстон?

— Лишень ресторан у нашому готелі. До речі — ви в якій кімнаті зупинились?

— Чотириста три.

— А я в п’ятсот п’ятнадцятій, — повідомив Нерубай. — Запрошую повечеряти разом. Я знаю місце, де немає прослуховування.

— Із задоволенням.

— Тоді о сьомій, — допив свою каву Нерубай.

— Але в мене немає вечірнього плаття, — поскаржилася Калина.

Нерубай відчув приплив незрозумілої радості від слів цього дівчиська.

— Даю вам слово, що місцеві красуні збожеволіють від заздрості, побачивши ваш старовинний джинсовий костюм. Такого навіть у місцевому історичному музеї не знайдеш.

…І от тепер, після бурхливої ночі, проведеної в номері-люкс Нерубая, після розпивання джина з тоніком з міні-бару і розкурювання косяка з марихуаною, що знайшла Калина, після нескінчених дискусій про D-D — демократію і диктатуру, — після того, як дитяча усмішка Калини остаточно підкорила Оксана, а її вистрибування на ньому, і розплітання-заплітання коси, і нескінченні розмови про якийсь Фонд Крюгера, де вона підробляла прибиральницею, та її невеличкі, ледь окреслені дівочі груди, скрики і шалені втискання Калини, і раптові зупинки, і виверження її вологи йому на живіт — довели його до запаморочення, тому що ніколи ще Нерубай не спізнав таких неземних насолод — тепер він, п’ючи третю чашку кави, щоб врятуватися від сну, запропонував їй поїхати з ним до Києва, пожити в нього і докінчити диспут про Орвела та його пророцтва.

Нерубай став другим після капітана Бонетті чоловіком у житті Калини і дуже їй сподобався, бо з ним було набагато цікавіше, ніж з офіцером транспортної поліції Риму, який нічим, крім тупого самовдоволеного мачизму не запам’ятався, хоч по-людськи його було жаль. Хто міг подумати, що його ухлопають у тому клятому Фонді Крюгера.

Побачивши у підземному гаражі готелю «Полісся» білий родстер «Порше-Аеро-6200» з водно-водневим двигуном, червоними широкими, як танкові гусениці, шинами і червоними сидіннями, Калина Луцик прийшла в захват, бо саме про таку мандрівку в такій крутій тачці з коханим мріяла. Що не кажи, а в чомусь Орвел помилявся. Такі тачки можуть тимчасово компенсувати втрату свободи.

Нерубай надягнув шкіряний шолом пілота Другої світової війни — досить пошарпаний, кольору кави — з навушниками і ларингофоном, і причепив до спеціальних застібок на шоломі великі авіаційні окуляри, а Калині подав такий самий шолом із козячої шкіри (вона подумала, що в такому літала Амелія Ерхарт), тільки білий, з ніжним запахом парфумів, з чого вона зрозуміла, що не є першою пасажиркою в цьому шикарному автомобілі. Оксан увімкнув внутрішній зв’язок, і тепер їм не заважав свист вітру і гуркіт величезних траків на шосе. Шкіряного даху він не піднімав, і тому вони одразу відчули опір весняного повітря; ранкове сонце стояло перед ними попереду, над Києвом, але затемнені окуляри рятували очі від засліплення.

Шестирядна, з роздільними смугами для руху автострада Лондон-Берлін-Варшава-Київ-Сталінград-Астана-Шанхай (так званий євразійський транспортний коридор Європа-Азія № 1) була переповнена вантажівками та автобусами, що рухалися в бік Києва. Час від часу, щоб Нерубай не забував, яке диво його спіткало завдяки Орвелу, Калина, скинувши окуляри, просовувала свою голову в шоломі під кермо, й тоді, мліючи від щастя, Нерубай, аби не врізатись у переднє авто, не збочити з крайньої лівої смуги швидкого руху, змушений був увімкнути автоматичний крузконтроль й, відпустивши кермо, закидав руки за голову, відкинувшись у сидінні, наче в колисці, забувши про все на світі. Водії траків із великим задоволенням і розумінням спозирали за цією сценою з висоти своїх кабін, даючи гучні, схожі на ревуни локомотивів, сигнали або висовували ліву руку з піднятим середнім пальцем, щось кричали сороміцьке, але ні Оксан, ні тим паче Калина не звертали на це уваги, бо це була їхня весна й вони підлягали її законам, не думаючи про автоматичні відеофіксатори і радіолокатори руху на шосе, встановлені через кожні двадцять кілометрів на спеціальних арках, під зеленими інформаційними щитами, які повідомляли температуру, стан покриття, дозволену швидкість (150 км/год.) та відстань до Шанхая (11 341 км) і до Сталінграда (1256 км).

Так розважаючись, вони доїхали до Святошина, коли нарешті Калина припинила висмоктувати з нього залишки енергії, підняла голову й почала оглядати київське передмістя, бо ніколи не була в золотоверхій столиці — тільки в Надвірній, звідки походила її родина. Їй дуже сподобалися сосни, серед яких ховалися житлові будинки. Швидкість руху різко зменшилася, бо проспект Перемоги був забитий автівками. Вони піднімалися вгору по бульвару Шевченка, туди, де ліворуч біліли стіни Володимирського собору, повз масив Ботанічного саду та станцію метро «Університет». Нерубай, не з’їжджаючи вниз, до Бессарабської площі та пам’ятника Героям Майдану, з якого починався бульвар Шевченка, виїхав на віадук, який сріблясто-алюмінієвою веселкою на висоті тридцяти метрів над містом з’єднав бульвар Шевченка з Кловською горою і далі, швидкісною трасою пересікаючи вулицю Івана Мазепи і Дніпровській узвіз, спускався до моста через Дніпро.

Не доїжджаючи до вулиці Івана Мазепи, Нерубай з їхав праворуч з екзиту 27 і добрався до свого будинку на вулиці Панаса Мирного, де вів холостяцьке вільне життя в пентхаузі, з якого відкривався вид на Київ. Калина, вийшовши на балкон, подумала, що це місто нагадує їй Рим, хоча наче ні в чому не схоже було на Вічне Місто, але не встигла до кінця збагнути цей парадокс, бо Нерубай згріб її з балкона, здер одяг і завалився з нею до ліжка, де через кілька хвилин заснув, як дитина, навіть не скинувши Калину з себе. Вона була легка, мов квітка.

Вона ще не знала, що через три дні вдень, коли Оксан Нерубай піде на роботу, в двері постукають, і в квартиру ввійдуть двоє ввічливих людей, які покажуть значки агентів Національного агентства внутрішньої безпеки. Вони повезуть Калину в похмурий будинок на вулиці Володимирській і допитуватимуть дівчину впродовж трьох годин. Їх цікавитиме все, що стосується Римського клубу та його співробітників, фотографії яких їй покажуть. З-за затемненого скла за Калиною Луцик спостерігатиме немолода жінка, схожа на звичайну київську бабусю; у Калини візьмуть підписку про нерозголошення й доставлять на вулицю Панаса Мирного якраз за півгодини до повернення з роботи Нерубая, який затримався на важливому засіданні Комісії з питань розширення прямої постдемократії в Україні-Руси.

56

О третій годині ночі Палій прокинувся, не розуміючи — де він, хто він і що з ним відбувається. Він перевертався у темряві, наче сидів у тренажері пілотів космічної авіації. Дуже боліла голова. Щоб зупинити нестримне перекидання, він почав мацати руками все навкрути, поки наштовхнувся на щось тепле. Леда, гола і нічим не прикрита, спала поряд, і доторки чоловіка не розбудили її, бо так само, як і він, вона напилася до нестями під час вечері, даної начальником полігону 444 «Десна», бригадним генералом Цимбалюком на честь міністра оборони генерала армії Палія та його дружини. Ширяння у невагомості обірвалося, Палій зрозумів, що сидіть у ліжку королівського сайзу поряд зі сплячою дружиною, ще не тямлячи, де і чому. Але гострий страх — ознака алкогольної інтоксикації — пойняв його разом із поверненням пам’яті: вони з Ледою спали на другому поверсі дерев’яного будинку для гостей, зведеного на березі Київського моря серед сосен, неподалік від танкодрому 269-го учбового центру сухопутних військ України-Руси.

— Ледо, Ледочко, — почав розштовхувати дружину Палій. — Прокинься.

Нарешті зі стогоном Леда підвелася і злякано спитала:

— Що сталося? Де ми?

— Я боюся.

Чоловік поклав руки на її плечі й притулив дружину до себе. Вона відчула, як він тремтить.

«Мерзотник, — подумала вона, — менше пити треба, не дасть поспати».

Вона спробувала розімкнути його обійми, щоб знову лягти, але Палій тримав її міцно, наче останню надію.

— Чого боїшся, герой України? — глузливо спитала вона. — Зелена чупакабра наснилася?

Він почав шепотіти їй на вухо:

— Три дні тому до Стригуна прийшли слідчі військової прокуратури.

— Ну і що? Давно треба, щоб не крав…

— Та ні, якби ж то… Гребуть під аварію з гелікоптером… пам’ятаєш, коли Грім і Войчишин загинули?

— А тобі що до цього? — не зрозуміла Леді. — При чому тут ти? Ми з тобою якраз із Мальорки приїхали, пам’ятаєш? Ще речі не розпакували. Ще купальники мої були вогкі, — вона засміялася. — Господи, як добре було… А тепер… Якого біса ти привіз мене до цього лісу? Мені твої навчання до…

— Послухай, мать твою! — гримнув по-солдатськи Палій, наче перед ним був якийсь проштрафлений лейтенантик, а не половецька князівна. Він боляче стиснув її плечі й знову перейшов на шепіт: — Це я… я віддав наказ Стригуну знищити Грома. Бо я дізнався, що Гайдук хоче мене змістити з міністра оборони і поставити замість мене Грома. І ти, дорога, перестала б бути першою леді Збройних сил. Уявляєш?

— Ні, — щиро злякалася Леді. — Невже твій Гайдук такий покидьок? Ми ж із ним тоді дружили.

— А цей ідіот Стригун знищив гелікоптер, не знаючи, а може, і знаючи, що в ньому Войчишин.

Леді міцніше обхопила Палія, який ще трусився, наче від холоду. Їй стало жаль його:

— Ну і що? Тобі що — шкода цього вискочку-западенця Войчишина? Пам'ятаєш, як він не схотів подати тобі руку на прийомі? Бо твій батько, бачте, допитував його. Чистоплюй.

Палій сердито відсунувся від дружини.

— Слухай, ти вчора перебрала і тепер не тямиш нічого. — І, знову присунувшись до неї, гаряче зашепотів: — Зрозумій, що Войчишин не повинен був загинути. Навпаки. Він ненавидів Гайдука, вважав його проамериканським, пропольським, проєврейським, проросійським, прочортзна-яким агентом. Він — дисидент, а Гайдук служив Махуну. Якби Войчишин залишився у живих, Гайдука сьогодні не було б. Войчишин розпалив би все. Він це умів… Його загибель була не потрібна. Але після катастрофи всі подумали, що це його уколошкали, а Грім — як гарнір до основної страви. Уявляєш?

— Ти не хвилюйся, — ніжно поцілувала чоловіка Леді. — Ти ні при чому. Нічого вони не знайдуть.

— Неспокійно на серці, Ледочко… Риють глибоко.

— Візьми себе в руки, — різко сказала Леді. — Не ти їх повинен боятися, а вони — тебе. Треба негайно прибрати Гайдука. Будеш чекати — приберуть тебе. Хочеш похмелитися?

Вона пішла до кухні, відкрила холодильник, дістала пляшку горілки з морозильника, налила півсклянки, витягла з банки маринований ніжинський огірок і подала Палієві. Той одним ковтком випив горілку, загриз огірком і відчув, як спокій і тепло знову повертаються в його дуже тіло, а головний біль зникає. І страх розплати за вбивство Грома, Войчишина і невинних літунів відходить від нього, розчиняється в нічній темряві — і тепер не Палій боїться свого страху, а страх — Палія, ховаючись до певного часу, чекає, коли знову вийде з глибин душі й накинеться на свою жертву і розтерзає її. Але Палій не читав Шекспіра і не розуміє цієї кабалістики, бо вже спить сном невинної дитини і підніметься через три години бадьорим, готовим до проведення навчань роботизовано-комп’ютерних військ «Десна-2084» під назвою «Весняна рапсодія». Тільки Леді в глибокій задумі просиділа до ранку на кухні, п’ючи каву.

57

У навчаннях брали участь практично всі оператори РЗК — роботизовано-збройних комплексів — інтелектуальна еліта української армії, — які керували ударними «крилами» безпілотників-дронів, батальйоном перших «ящірок», запущених у серійне виробництво, безекіпажними танками «Оберіг» STX-99, зенітно-ракетними автоматизованими комплексами, батареями протитанкових ракет і стрілецькими радіокерованими пересувними платформами, побудованими на базі машини «Дракар VIII».

О 7:00 AM 2 березня учасники навчань вишикувались на центральному плацу «Десни-444», навпроти пам’ятника легендарному танку Т-100-УМ «Серп», який уславився під час війни з Румунією. Було темно, і плац освітлювався прожекторами, які мертвим своїм світлом вихоплювали з мороку сірі силуети броньованих командно-штабних машин і шеренги операторів і механіків РЗК.

Навчанням керував заступник Малахова, генеральний конструктор Антон Зігель, дії якого контролював, за наказом Палія, полковник Стригун. Палій терпіти не міг отих яйцеголових цивільних самовпевнених інтелектуалів-вискочок, які все нахабніше забирали до своїх рук управління військами, розглядаючи бойове зіткнення, як короткочасний динамічний епізод комп’ютерної гри, де швидкість прийняття рішень і обсяг машинної пам’яті вирішує результат. Ці цивільні фердидурки докотилися до того, що стали заявляти, що військо в його традиційному розумінні припиняє своє існування, що нікому не потрібні натовпи тупих переляканих солдатів і тисячі напівосвічених офіцерів, які ледве вміють керувати одним танком чи літаком, але не складною системою бою: людському мозку не вистачає потрібної інформації і швидкості мислення для блискавичного прийняття складних системних рішень. Це лише під силу потужним комп’ютерам. А Зігель зайшов так далеко, що заперечив і роль генералів, сказавши, що майбутню війну виграють не генерали, а цивільні — висококваліфіковані оператори, що керують складними РЗК, бойові хакери і ремонтники електронної техніки.

«Це Гайдук їх розпустив, — думав Палій, слухаючи цю маячню Зігеля. — Подавай їм армію без генералів і офіцерів, інтелігенти срані. А якщо противник їх накриє системами залпового вогню і крилатими ракетами, коли лінія оборони перетворюється на пекло — де вони будуть? Вони ж окопуватися не вміють, не для цих білоручок це чорне, земляне діло. Гайдука треба прибирати. Забагато влади дав цим схибленим на комп’ютерах придуркам».

Але, підійшовши до мікрофона, сказав зовсім інше, прочитавши заготовлений Стригуном текст промови:

— Рядові, сержанти, офіцери, генерали! Сьогоднішні навчання становлять новий, вищий етап бойової підготовки Збройних сил України-Руси до воєн восьмого покоління. Ви — мозок армії, її інтелектуальна еліта, гордість нації. Батьківщина вручила вам нові види зброї, і справа вашої честі — досконало опанувати цю зброю в її комплексному, системному застосуванні на полі бою.

Цього вимагають безпекові інтереси держави. Цього вимагає сучасна військово-політична ситуація в світі, яка несе нові виклики і загрози Україні-Руси. Бажаю всім учасниками навчань добрих результатів.

За дорученням Верховного головнокомандувача, Координатора держави, генерала армії Гайдука оголошую початок навчань.

Слава Україні!

Оркестр, що замерзав під трибуною (оркестранти стояли в легкій парадній формі, а не в теплих камуфляжах), заграв старий гімн «Ще не вмерла України», відновлений у правах декретом Гайдука одразу після перевороту.

У березневому прохолодному небі спалахнула червона ракета, і стрункі шеренги вмить зламалися: офіцери в зимових камуфляжах, в яких сірий колір майстерно змішувався з біло-чорними і блакитними плямами, кинулися до броньованих командно-штабних машин управління боєм (КШМУБ — БТР 774 «Погляд») — займати свої місця перед комп’ютерами і моніторами радарів, вводячи в пам’ять машин необхідні дані: згідно з легендою, «червоні» раптово форсували Десну зі сходу силами трьох бронетанкових бригад, вдерлися в розташування «синіх» з метою прорвати їхню оборону, вийти на береги Київського моря і, форсувавши водойму, захопити плацдарм у Дніпрово-Тетерівському секторі, у безпосередній близькості від стратегічних об’єктів «Чорнобиль-30». «Сині» повинні були завдати контрудар по тилах «червоних» і бічними ударами перерізати головну артерію — танкову просіку, бо «червоні» не мали іншого вибору, ніж скористатися цією єдиною дорогою до берегів Київського моря.

Березень тільки починався, зима неохоче відступала від цих північних лісистих місць, але могутні сили весни вже працювали, пробуджуючи в природі й людях приховані джерела оновлення.

Палій у супроводі Зігеля сів у командний джип «Хамві», й пісчаною дорогою вони подалися до вежі КП.

На узбіччі Палій помітив самодіяльний напис невідомого солдатського філософа на щиті фанери: «СОВІСТЬ ПРИДУМАЛИ ЗЛІ ЛЮДИ, ЩОБ ВОНА МУЧИЛА ДОБРИХ».

Він зупинив джип:

— Це що за херня? Зняти негайно!

Далі їхали мовчки. Бойові дії починалися о 8:15 AM.

Нагорі їх уже чекав Стригун, який запросив перекусити: до початку навчань залишалось ще півгодини.

— Як промова? — спитав він Палія. Був Стригун худий, змарнілий, з дрібними рисами обличчя, переораного передчасними зморшками людини, яка перегоріла на службі — а тепер, після того, як вчепилися в нього слідчі військової прокуратури, поселився в його очах затаєний страх. Гайдук, мерзотник, відмовив Палієві у проханні присвоїти полковнику Стригуну чергове звання бригадного генерала. Невже щось рознюхав? Палієві стало жаль вірного помічника.

— Промова чудова. Передай хлопцям, які писали, мою подяку.

— Вип’єте чогось? — спитав Стригун.

— Налий до чайної склянки коньяку. І поклади ложечку. Тільки без цукру.

— Слухаюсь.

Антон Зігель навіть не глянув на викладені на столі страви, серед яких красувалася велика чорно-сіро-блакитняста, наче в зимовому камуфляжі, фарширована щука. Антон випив зрання склянку молока, з'їв трохи сиру й запив це енергетично-вітамінізованою кавою «Чавес» без кофеїну — і тепер вивчав екрани численних моніторів — комп’ютерних і радарних. Випивши «чаю», до нього приєднався Палій, який, однак, нічого не розумів у цих цифрових рухомих абстракціях, бо звик до карт із нанесеною на них оперативною обстановкою. Втім, його думки були зайняті набагато важливішою, ніж ці навчання, справою: сьогодні на п’яту годину РМ, після закінчення операції «Весняна рапсодія» Палій призначив виїзд на борту командирського катера вісьмох найближчих йому генералів і полковника Стригуна на рибалку на Київському морі з вечірним вогнищем на піщаному плесі та нічною юшкою. Він подумав, що треба було б придумати назву майбутньої операції з відсторонення Гайдука від влади, але ніщо не спадало на думку.

На КП зростало тривожне хвилювання. Нарешті на сході в небо піднялися сигнальні ракети. «Червоні» рушили в атаку. Штаб «синіх» розташувався зовсім недалеко від КП — у півкілометрі, у сосновому розпліднику: чотири КШМ причаїлися у спеціально виритих ровах-укриттях серед низькорослих сосонок; покриті згори маскувальною сіткою, вони були майже непомітні для стороннього ока. Палій здивувався — а де укріплення охорони штабу? — але вирішив не втручатися. Лівіше від штабу відкривалася велика танкова просіка завширшки в п’ятдесят метрів, в просторіччі — «Бродвей»: тут, у ритих-переритих, переораних траками пісках, ровах і ескарпах навчалися покоління танкістів. Планувальникам навчань було очевидно, що напрямок головного удару пройде тут, бо ліворуч від «Бродвея» видовженим прямокутником 10x30 кілометрів простягнувся непрохідний сосновий ліс, щільний, як металева щітка для волосся; міцні сорокарічні сосни були висаджені близько поставленими рядами — і ніякі спроби деяких танкістів чи командирів БТР бодатися з цією перешкодою не увінчалися успіхом. Цей ліс одержав народну назву «Чорний клин». Праворуч від танкової просіки на кілька кілометрів на схід тяглося Відьмине болото, в якому втопився не один десяток танків.

У той час коли Антон Зігель — як завжди, у незастебнутій шкіряній куртці, тільки товстим червоним шарфом обмотав собі горло — збуджено перебігав від монітора до монітора, часом вигукуючи: «Ну давай, дорогий, давай. А де твої ЕМВешки? Ти що, не бачиш, що ти вже мертвий? Дрони, дрони! Вмикай СЗР-15!» — Палій напружено думав про своє: як сказати генералам про переворот, щоб не злякалися і не зрадили його, які інтереси народу захищатиме новий режим, які кістки кинути постдемократичному бидлу, щоб забули на другий день про Гайдука? Знав: будь-який успішний переворот, навіть здійснений пацієнтами психлікарні, буде названий великою народною революцією; будь-яка програна всенародна революція увійде до історії, як жорстокий безглуздий бунт, нікому не потрібний, всіма опльований і забутий.

Стояв, спершись ліктями на перила оглядового майданчика КП, задумливо дивлячись — і ніякого бою не помічаючи — на діряву тканину туману, що місцями стелився над лісами, просікою і болотами; стояла оманлива тиша — ні пострілів, ні вибухів, ні ревіння моторів. Раптом здригнувся від несподіванки, побачивши в метрі від себе видовжене, наче м’яч для гри в американський футбол, темно-сіре, вологе від роси металеве тіло дрона, який втупився в міністра оборони поглядом убивці — холодними об’єктивами, обмацуючи Палія червоним променем лазерного прицілу. Не спромігся ні на що краще, ніж змахнути руками, як баба на курей, і вигукнути:

— А ну, киш! Ти що собі дозволяєш, мать твою!

Дрон, як здалося Палієві, високомірно, не притримуючись жодної субординації, повільно розвернувся і полетів у напрямку штабу «синіх».

Ніхто не звернув уваги на цю сценку: бій був у розпалі. Все відбувалося у тиші, на зіткненні електромагнітних полів та лазерних променів, і бронетехніка гинула не внаслідок вибухів чи пожежі, а в результаті виходу з ладу комп’ютерів і двигунів.

Отямившись від шоку після зустрічі з дроном (треба покарати оператора, який дозволив собі таке зухвальство — злякати міністра оборони), Палій раптом звернув увагу на «Чорний клин» — темний неприступний прямокутник лісу: дві вогняні лінії пропікали його наскрізь, наче хтось автогеном різав бляшаний лист, наближаючись до танкової просіки.

Антон Зігель, відірвавшись від апаратури, стояв поруч і захоплено вигукував:

— Уперед! Уперед! Молодець, Воропай.

Через кілька хвилин неприступний ліс був прорізаний наскрізь, як гнила тканина, і Палій побачив, як дві «ящірки» стрибнули на просіку і стрімко рвонули в напрямку штабу «синіх».

— Все! The end! — Зігель задихався від захвату, наче сам подолав танкову просіку і самотужки захопив штаб «синіх». Неприродні, ядучо-анілінового кольору, піднялися над місцем розташування штабу яскраво руді й фіолетові сигнали димових шашок.

— Пане міністре, навчання скінчено, — ввічливо звернувся Зігель до Палія.

Над «Чорним клином», над просіками, випаленими «ящірками», зависли темні димові смуги. Палій відчув запах гару, принесений вітром.

— Як скінчено? Тільки почалося… і все?

— Все. «Червоні» виграли.

— Але ж у сценарії закладено, що виграють «сині»! — Палій не терпів самодіяльності, відступів від наказів, ламання заздалегідь встановлених правил гри.

Зігель винувато розвів руками.

— Так вийшло. Вибачте. Перемогла команда «червоних». Вони швидше приймали неординарні рішення. Їхні програми виявилися повнішими, кращими.

— Хто командував «червоними»?

— Старший науковий співробітник ІСТАР майор запасу Воропай.

— Скажіть вашому Воропаю, — Палій уже не міг тамувати гнів, бо почувався обдуреним, — що я йому ноги з дупи повириваю, якщо ще раз насмілиться бавитись із дроном у моїй присутності.

— Передам, — миролюбно склав руки на череві Зігель. — Але, пане міністре, він мислить не дупою, а головою. А дрон, між іншим, зняв із КП важливу інформацію.

— Яку інформацію? — з ненавистю сказав Палій. — Ви чому не виставили охорону навколо штабу «синіх»? Тут однієї розвідувально-диверсійної групи вистачило б, щоб захопити цей сраний штаб. Чого варті ваші комп’ютери? Ви що — всерйоз вірите, що війна буде стерильною? Без рукопашних боїв, без крові, без свого Сталінграда? Війна з Північним союзом більше не повториться.

Зігель знизав плечима.

— Сталінград? Хто його пам’ятає? Ви ще згадали б Ватерлоо. Чи битву при Фермопілах.

— Один вибух тактичного ядерного боєзаряду в повітрі знищить ваші срані комп’ютери і дрони. І тоді хто битиметься з ворогом? Ваші оператори? Вони навіть не озброєні. Вважаю ваші навчання невдалими. Це не «Весняна рапсодія», а… а… соло на дірявому барабані. Я так і доповім Верховному головнокомандувачу. Все. Можете йти.

Палій згадав убивчий погляд дрона і відчуття страху й незахищеності, яке охопило його. Може, цей дрон уміє читати думки? Подумав, що успішний переворот можна буде здійснити тільки за допомогою операторів роботизовано-комп’ютерної зброї.

58

У неділю, 12 березня, Гайдук запросив на вечерю до себе патріарха Ізидора і академіка, голову Державної комісії з питань духовності і культури Твердохліба (М.В.Гоголя). Якщо патріарх лише трохи посивів, не втративши анітрохи статуарної величі, то Твердохліб змінився невпізнанно (Гайдук не бачив його з часів поїздки до Суздаля): повністю облисів (виявляється, проходив курс хіміо- і радіотерапії), а славнозвісний Гоголів ніс зменшився в усіх своїх неповторних параметрах. Голос також змінився — став хрипким і тихим.

Гості принесли з собою подарунки. Ізидор — розкішно видану книгу промов і проповідей «Християнська єдність. Дорога, Правда і Життя» з голографічними зображеннями християнських храмів першого тисячоліття — від Сирії до Риму, від Візантії до Києва, від Греції до Вірменії. В шкіряні палітурки книги були вмонтовані мікроносії, на яких записана була духовна музика ранніх християн.

— Це безцінний дар, — зворушено сказав Гайдук. — Обов’язково прочитаю.

Твердохліб також вручив генералу свою книгу — «Роздуми про сенс існування і призначення України», не так розкішно видану, але досить об’ємну, з портретом автора на обкладинці — в академічній шапочці й мантії, з хворобливою, вимученою посмішкою на худому обличчі, з прикладеним до книги диском — перекладом англійською мовою.

Гайдук пишався своїм декретом, яким забороняв видавати книжки без перекладу іноземною мовою — хоч англійською, іспанською чи китайською.

Роль господині виконувала Віра Іванівна, якій допомагали молоді хлопці-кухарі, привезені з Острога. Спільними зусиллями приготували пісну вечерю з кількома рибними стравами і на десерт — відвареними качанами молодої кукурудзи. Сиділи в тій самій кімнаті, де справляли сороковини, тільки Гайдук переставив меблі так, щоб ніщо не нагадувало йому Леді. На стіні навпроти вікон висів портрет Олі, зроблений ще до хвороби — її лукава усмішка; щоразу, дивлячись на портрет, Гайдук чув її іронічний голос: «Пане генерале… Як вам ведеться без мене?»

Святик їздив на самокаті навколо столу, за яким вечеряли гості. Він одразу пізнав по голосу цю дивну бородату людину в чорній рясі. Згадав, що це до нього приходила мама Оля, коли захворіла, і людину цю звали Ізидором. Той поблагословив Святика, а хлопець від'їхав у дальній кут, де стояв рояль (при мамі у цій кімнаті влаштовувались музичні вечори), й побачив навколо постаті Ізидора ореол світла, як в іграх про супергероїв, і чорну непроникну темряву там, де сидів Твердохліб.

Найбільше світла випромінював портрет мами Олі.

Святик погриз трохи качан кукурудзи і пішов спати під наглядом Віри Іванівни, а гості розсілися на кріслах перед невеличким столиком, за яким можна було випити чай чи каву.

— Я вдячний вам, що відгукнулися на запрошення, — Гайдук поклав до чашки з окропом пакетик стевії. — Наближається свято Воскресіння Христового…

— Коли? — спитав Твердохліб.

— 26 березня у католиків, ЗО квітня — у православних, — сказав Ізидор. — Навіть календар розводить нас у різні кути часу. Мусимо подолати і цю відстань.

— Напередодні свят варто було б проголосити остаточну дату проведення Акту Возз’єднання, — продовжував Гайдук. — Чи церква, Ваша Святосте, готова до цього? Бажано разом із Ватиканом.

Ізидор відрізав собі шматок домашнього торту «Наполеон», приготованого Вірою Івановною, і скуштував.

— Дуже смачно… Давно такого не їв… Ми домовились із Ватиканом оголосити одночасно наше рішення у неділю, 16 квітня. Остаточна дата також узгоджена: це — 25 червня, день святого Аскольда, першого хрестителя Руси. Сімдесят один рік тому наші мудрі попередники — патріарх Філарет та його сподвижники — канонізували князя Аскольда, християнське ім’я якого — Миколай, і проголосили його святим благовірним князем і першомучеником.

— А як іде будівництво храму Воскресіння Христа? — спитав Гайдук. Цей храм зводили на Михайлівській площі, там, де стояла донедавна помпезно-совєтська споруда Міністерства закордонних справ (останнім міністром при Махуні тут був Руслан Фощенко, лице якого своєю бундючністю нагадувало Гайдуку сіру будівлю МЗС). Відходячи з Києва, споруду міністерства спалили війська Чорної Орди.

— Все за графіком, — запевнив Ізидор. — У травні освятимо. Залишились деякі фрески і мозаїки. Зокрема, сцена хрещення киян Аскольдом.

— У своїй книзі я багато пишу про князя Аскольда, — чашка в руках Твердохліба тремтіла. — Це недооцінена постать нашої історії. Я переконаний, що літопис бреше про обставини вбивства Аскольда Олегом. Взагалі, багато літописів нагадують «Короткий курс історії ВКП(б)». Повна брехня і вигадка. Є вагомі докази, що в Києві існувала широка змова язичників проти Аскольда. Зокрема це була військова еліта, невдоволена миролюбною політикою князя-християнина. Аскольд не був такий наївний, щоб без охорони вийти з княжого двору, піти далеко у нетрі Угорського урочища і спокуситись на запросини Олега — подивитись на якісь брязкальця. Вбивство Аскольда змінило українську історію, бо була знищена місцева, руська династія Кия, натомість до влади прийшли Рюриковичі — жорстокі варяги-язичники.

— Але ж саме вони створили могутню Київську імперію, — напівзапитально-напівствердно сказав Гайдук.

— Це великий історичний парадокс, — погодився Твердохліб (чай пролився з його кволих рук на скатертину). — Найбільші вороги України, не відаючи того, робили інколи неймовірні послуги Україні. Ленін, який визнав етнічні кордони України. Сталін, який приєднав до України її західну частину. Хрущов, який віддав Крим. Путін, який своєю агресією допоміг сконсолідувати Україну. Кара-хан, який напоровся на збройний опір України…

Патріарх потягнувся за новим шматком «Наполеона». Його молоді сірі очі з сумом зиркнули на Твердохліба, й тільки одна думка-молитва промайнула в його голові: «Спаси і помилуй тебе, Господи». Але звернувся вголос до Гайдука:

— Чи ви переконані, пане генерале, що Акт Возз’єднання не погіршить ситуацію в державі? Українська об’єднана помісна церква не хотіла б, щоб символічний акт добра і злагоди заподіяв шкоду державі та нашому народові, посіяв розкол.

Гайдук чекав цього моменту. Саме для цього він покликав до себе цих мудрих мужів, аби обговорити те, що мучило його. Він довго збирався з думками.

— Розумію вашу тривогу, Ваша Святосте. Перед поїздкою до Ватикану і після я твердо пообіцяв вам, що військове керівництво держави підтримає вашу ідею — проголосити Акт Возз’єднання у Києві. І я від цього не відступлю. Незважаючи на всі перешкоди, обіцяю: ми забезпечимо всі умови для мирного і безпечного проведення цього свята.

— Дякую, пане генерале.

— Але я був би нечесний із вами, якби не поділився своїми… якщо не сумнівами, то думками. Прошу вас бути також гранично відвертими.

Він, відсунувши чай, налив собі у склянку для віскі холодну мінеральну воду (яка ганьба, подумав він — до чого я докотився) «Феофанівську», сильно газовану, яку заборонили йому пити лікарі, й із задоволенням відчув її колький смак, що приніс полегшу пересохлому горлу.

— Якщо ви розглядаєте Акт Возз’єднання з релігійного, християнського погляду — і це цілком правильно, — то я, вибачте, дивлюсь на це, як на політичну подію. Не приховаю, що ситуація складається дуже непроста. Якщо після війни і революції 2079 року (він не сказав «перевороту», хоча знав, що це так) упродовж трьох років ми досягли певної стабілізації (подумав: які жертви для цього знадобилися), то сьогодні спостерігається тривожна тенденція до дестабілізації як у світі, так і в нашій державі. Маятник історії знову гойднувся в бік війни.

Гості слухали його напружено: патріарх Ізидор припинив їсти торт «Наполеон», а Твердохліб відмовився від чаю, поклавши безсилі руки на коліна.

— У світі зростає агресивна активність «Глобального джихаду», і Україну-Русь внесено до пріоритетного списку держав, призначених на знищення. Замість хочуть створити емірат Рутенія. Вже призначено майбутнього еміра.

— Кого? — одночасно вирвалося в патріарха й академіка.

— Поки не скажу, — всміхнувся Гайдук. — Але ви його знаєте. «Джихад» обрав щодо України-Руси шлях не прямої військової агресії, хоча і це буде здійснено свого часу, а повзуче захоплення душ, так зване мирне приєднання до ісламського світу, коли суспільство припиняє чинити опір і саме добровільно здається джихадистам.

— Цього не може бути, — сказав Ізидор.

— Це може бути, на жаль, — підтвердив сумно Твердохліб. — Таке вже траплялося в нашій історії. Перехід від язичництва до християнства — що це, як не масова зрада?

Гайдук знову ковтнув мінеральну воду і продовжив:

— Тому я дивлюсь на Акт Возз’єднання ширше — як на політично-оборонну подію, як на факт морального об’єднання і опору суспільства ісламській агресії. Але наскільки ви, мої дорогі друзі, переконані в консолідації народу України-Руси, в його здатності чинити моральний опір? І збройний також?

Поясню своє питання: в мене є багато тривожної агентурної інформації щодо процесів у суспільстві, спостерігається зростання невдоволення частини населення військовим режимом. З одного боку — байдужість і пасивність більшості громадян, з другого боку — поява деяких радикальних партизанських рухів, здатних розірвати, знищити мир у державі. Звідси моє друге запитання: може, маємо справу з глибокою кризою військового режиму? Може, треба повернутися до моделі так званої ліберально-партійної виборної демократії, яка, на моє переконання, моментально знову розірве державу, позбавить її здатності до ефективної оборони в умовах зростаючих загроз. Що ви думаєте?

— Я думаю, — ворухнувся Ізидор, — що тільки Бог знає насправді, що трапиться з Україною. Тільки в Нього є план, і він нам наразі невідомий. Думаю, що на нас насувається, можливо, останнє випробування, подібне до того, що стояло перед нами в 2014 році — чи хоче народ український залишитись існувати на своїй землі, чи Господь покарає нас, як покарав колись народ Ізраїлів — і передав його у руки чужинців і губителів землі на здобич, щоб ті її пограбували. Мене дуже стривожила ваша промова, пане генерале, бо ви не з тих, хто кидається порожніми словами… Скажу відверто: ми багато втратили з початку нинішнього століття — віру, мораль, християнські цінності. Церква в цьому також винна: не змогла своєчасно реформуватися, пішла за галасливими святошами, за мракобісами і ревнителями старовини. Зберегла ритуали, зовнішні форми, а багато в чому втратила суть — милосердя. Але тепер — після таких жахливих випробувань, як ядерні вибухи і Велика Темрява, люди знову повернулися до Бога. Тому не треба боятися розколу. Смертохристи не перевелися і виступатимуть проти Возз’єднання, але не вони становлять більшість. Церква знову з народом.

І повірте: ми, зі свого боку, не сидимо склавши руки, пане генерале, а ведемо велику роботу. Роз’яснюємо в церквах вірянам сенс Возз’єднання, сенс повернення до Єдиної Христової церкви — і люди нас розуміють.

Що стосується внутрішньої ситуації в державі… то міг би сховатися за формулою «Богу — Богове, кесарю — кесареве». Та не буду. Відверто кажучи, відчувається потреба якихось змін.

— Яких? — до Гайдука прийшло роздратування, як тоді, коли зустрічався з Малаховим. Він відчув зростаючий опір тих людей, на яких спирався, які йому здавалися однодумцями, і це йому не сподобалось.

— Люди відчувають втому від влади, — сказав Твердохліб. Голос слабкий, а слова тверді. — Наші люди схильні до анархії, їхнє гасло «воля», а не «свобода».

Гайдук сердито ворухнувся.

— Люди, люди… Це абстракція. А конкретика така, що ми побудували найм’якішу форму диктатури, навіть не диктатури, а того, що зветься порядком. Хіба ми втручаємось у повсякденні справи людей? Обмежуємо їхнє право на пересування? На ведення бізнесу? На інтелектуальну діяльність? Вашу книжку, пане академіку, хтось цензурував?

— Ні, — злякано сказав Твердохліб, забувши додати, що книга його видана накладом п’ятсот примірників і нікому не потрібна.

— Ми не стільки керуємо, скільки регулюємо, — продовжив Гайдук, намагаючись говорити миролюбно. — Всі статистики кажуть нам, що людям стало краще жити, що добробут зростає. Це не офіційна брехня, це — правда. Але якщо ми зараз відійдемо — то хто замість нас прийде? Що станеться з державою?

— Я переконаний, що держава в її попередній формі віджила, відмирає, — в голосі Твердохліба з’явилася вперта сила, якої він сам не очікував. — Не держава, а вільні міста і асоціації міст — Львів і Краків, Харків і Воронеж… Вільні землі, вільні громадяни. Ось наше майбутнє.

— А тактичною ядерною зброєю хто володітиме? Вільні землі? Хто розроблятиме нові види озброєнь? (Згадав Харків і «ящірки» на конвеєрі заводу Малишева). І хто протистоятиме наступу «Глобального джихаду»? Ні, тут ви помиляєтесь. Я вважаю державу вічною, неминущою цінністю і головною запорукою існування українського народу, — жорстко сказав Гайдук. — Це навіть не предмет дискусії.

Твердохліб винувато похитав головою — його худа шия здавалася кволим стеблом висохлої рослини.

— Вибачте, пане генерале, можливо, я щось не те сказав…

І раптом Гайдуку стало невимовно жаль цю вмираючу людину. Генерал відчув себе справжнім тираном, котрий не терпить інакодумства, і його охопив сором.

— Це ви мені вибачте. Я поважаю вашу думку, але маю інший погляд. Даю слово, що уважно прочитаю вашу книжку і ми ще зустрінемось із вами і подискутуємо.

— Ми більше не зустрінемось, — ледве підвівся зі свого крісла Твердохліб. — Я дуже зле почуваюсь. Ця книга — мій заповіт. У ній я каюсь за свої помилки та інтелектуальні блукання. В цій книзі я переглянув свої погляди на Гоголя і тверджу, що Гоголь — зрадник України, жалюгідний малорос, царський служака, словесна отрута якого — треба сказати, дуже талановита отрута — заповзла в серця українців і досьогодні розтліває їх. Дякую за вечерю… і ще раз вибачте. Не хотів нікого образити…

Гайдук провів гостя до виходу, подав йому плащ (той відмовлявся, не можучи ніяк потрапити до рукава слабкою рукою, і довго вовтузився, застібаючи плащ), прощався, знову і знову вибачаючись, потім неочікувано поцілував Гайдука і заплакав і, спираючись на генералового охоронця, посунув до автомобіля.

Повернувшись до їдальні, Гайдук розвів винувато руки. Патріарх мовчки нахилив голову. Кілька хвилин пили чай, думаючи про своє. «Треба подзвонити професору Поліщуку, може, чимось допоможе Твердохлібу», — вирішив Гайдук.

— Коли я казав про потребу змін, я не мав на увазі ліквідацію держави, — мовив Ізидор. — Ні окремі землі, ні асоціації міст, ні навіть єдина церква не замінять собою держави. Але, Ігорю Петровичу (він, не помічаючи, кинув офіційну форму звертання, і його слова прозвучали більш переконливо), є такий психологічний закон: очікування змін. Тепер, коли успіхи вашого режиму безсумнівні, треба подумати — як оновити форми управління державою… Я не можу дати конкретних рекомендацій, це не моя справа, але маю таке відчуття.

Помовчавши трохи, Гайдук вразив патріарха неочікуваним запитанням:

— Що ви сказали б, Ваша Святосте, якби патріарх об’єднаної християнської церкви України-Руси став одночасно і главою держави?

Ізидор похитав заперечливо головою:

— Як у Чорногорії в XIX столітті? А як же з секулярністю держави? Відділенням держави від церкви? Це неможливо.

— Не поспішайте казати «ні», — попрохав Гайдук, кладучи ще один шматок «Наполеона» патріарху. — Це ідея одного мого радника. Думаю, ви знаєте моє негативне ставлення до посади Президента, наділеного широкими повноваженнями. Це — прямий шлях до диктатури. Бачу по собі, хоча я й не Президент, а диктатор, змушений приймати майже всі рішення, що дуже комфортно для підлеглих. Відновлення монархії — річ складна, особливо в умовах України. Набіжить сорок вісім претендентів, усі нелегітимні. А нам потрібен глава держави і символічний, і легітимний, і…

— І слабкий, — усміхнувся Ізидор.

— Скажемо так — не авторитарний. Освячений тисячолітньою традицією. Миротворець, людина злагоди. Символ соборності держави, її давнього минулого. З мінімумом влади. Лише з певними, обмеженими Конституцією церемоніальними функціями. Не член жодної партії, а людина, яка відповідає перед Богом. І центр цієї символічної влади в Софійському соборі. Як підкреслення того факту, що народ наш християнський. А в усьому іншому — церква має бути відділена від держави.

— Боюся, що це дуже сумнівна ідея, — задумливо мовив Ізидор. — Поєднання верховної державної та релігійної влади схоже на цезаропапізм.

— Не відкидайте цю ідею, Ваша Святосте. Подумайте. Дозвольте показати вам один документ.

Гайдук приніс із кабінету лист 148-ми діячів до шейха Омара аль-Бакра, подав його патріарху. Той спохмурнів, читаючи. Лівою рукою стиснув патріаршу патерицю, що стояла поряд із кріслом. Прочитавши, кинув на Гайдука погляд, повний скорботи.

— Хто підписав?

— Скажу, але не зараз.

— Що збираєтесь робити?

— Вислати їх у Сомалі. До джихадистського раю.

— Не беріть гріха на душу, Ігорю Петровичу. Благаю вас…

— Одним більше, одним менше…

Патріарх перехрестив Гайдука.

— Прийдіть на сповідь… Може, відпущу гріхи… Але послухайте моєї поради. Опублікуйте цей лист із прізвищами підписантів. Якнайширше — по телебаченню, по мережах Укрнету, Євронету. Організуйте широку публічну дискусію.

— Їх розтерзають.

— Забезпечте їм охорону, — порадив Ізидор. — Дайте їм можливість висловитися. Я впевнений, що християнство на нашій землі має глибше коріння, ніж думає Твердохліб. Чи схоче наш народ ісламізуватися? Якщо так, то я стану останнім патріархом України-Руси. Організую партизансько-християнський загін імені князя Аскольда.

— Візьмете мене до себе? — засміявся Гайдук. — Ви хоч стріляти вмієте?

— Не кулями єдиними живе людина… Ваш Святик — божественне дитя. Його чекає велике майбутнє. Він випромінює світло. Бережіть його. Благослови його Господь.

— Дякую, владико.

І згадавши щось, Гайдук сказав:

— Я знаю, що у вас є прямий канал зв’язку із Папою Римським.

— Мій особистий представник…

— Передайте Папі Клименту, що в нас є надійні дані про змову проти Папи у Ватикані. Її очолює кардинал Саймс. Не виключений замах на Папу. Нехай бережеться.

Патріарх тричі розцілувався з Гайдуком на прощання. Вже виходячи у двір, де чекав його автомобіль, патріарх зупинився і ще раз перехрестив Гайдука:

— Співчуваю вам. Як глава держави ви мусите реагувати, брати гріх на душу. Я ж як глава церкви можу лише нагадати, що сказав Господь: «Не мстіть за себе, але дайте місце гніву Божому, як написано: у Моїй владі є помста, і я віддам, сказав Господь».

Гайдук схилив мовчки голову. Патріарх не знав, що серед тих, хто підписав «Маніфест 148-ми», стояло ім’я академіка Твердохліба.

59

Учитель представив слухачам Всесвітньої академії науки і мистецтва влади (кратології) чергового лектора, назвавши його Германіком. Оскільки лютий холод зійшов з гірських вершин і дах Академії та галявина були засипані снігом і спуститися в долину за їжею можна було або на лижах, або на снігомобілі, заняття перенесли до зали, де запалили камін. Слухачі, закутавшись у сірі шерстяні пледи, розсілися на підлозі, уважно розглядаючи Германіка.

Це був смаглявий міцної будови молодий чоловік: на голові — чорний сталевий шолом із відпиляними рогами, на тілі — бронежилет, схований під пурпуровим плащем.

— Я був наймолодшим і наймогутнішим імператором світу, чотирнадцятиразовим консулом, великим понтифіком, трибуном, батьком війська, народним демагогом, тобто захисником народу. Мене охороняли тринадцять когорт преторіанської гвардії, по тисячі воїнів у кожній, яким я сплачував на рік сорок тисяч сестерцій. Я пережив шість заколотів, викривши і покаравши їх призвідців.

Коли Сенат виступив проти мене, я показав їм це, — він витягнув з-під плаща меч, і слухачі побачили коротке закривавлене лезо.

— Я сказав цим старим пердунам — я прийду до вас, і він, — Германік високо над головою підніс меча, — прийде разом зі мною. Я читав лише дві книги, які носив за мною мій слуга. Називалися вони «Меч» і «Отрута» — туди вносилися списки тих, кого треба було стратити. Кожен Володар має такі книги. Це були важкі книги, і наприкінці мого правління їх возили на запряженій трьома кіньми колісниці, яку я звав «Птиця-трійка».

Він зареготав дивно, наче плакав, але ніхто із слухачів не посміхнувся. В залі запала тиша, лише потріскували поліна в каміні.

Германік сховав меча до піхов.

— Мене хотіли вбити ще дитиною, але на подушці сиділа змія, яка берегла мій сон… Я був найщасливішою людиною в світі, — широка усмішка промайнула по його похмурому обличчю космічного жандарма. — Я любив свою матір — вона була вродлива й молода і ночами приходила до мене — після того, як отруїла батька. Але найбільше — Олівію. Я був закоханий у свою сестру, вона також приходила по ночах — коли матінка виїздила на берег моря.

Ваш Учитель запитує вас — навіщо вам влада? І ви часто не знаєте, що відповісти. Запам'ятайте, — голос Германіка став грізним, і серця слухачів стиснулись від страху. — Влада потрібна для того, щоб задовольняти будь-які ваші хотіння, будь-які пристрасті, навіть злочинні, навіть прокляті богами вчинки. Ви можете пити людську кров, злягатися з матерями і сестрами, розтлівати маленьких хлопців і дівчаток, мати статеві акти з тваринами. Як я зі своєю кобилою, яку зробив громадянкою імперії, а потім — членом Сенату. Я любив її й хотів на ній одружитися. Запліднюючи кобилу своїм сім'ям, я сподівався, що народиться маленький кентавр, наш син із тілом жеребця і моєю головою. Але тодішні наші пізнання в генетиці були дуже відсталі, не те що зараз. Тепер я задовольнив би цю схотінку… Коли Сенат хотів поставити статую Зевса, я наказав скульпторові ваяти її з мене.

Влада дається вам для того, щоб робити будь-що — і ніхто, ніхто, якщо ваша влада справжня, не скаже вам слова заперечення. Навпаки — знайдуться філософи і поети, які звеличать вас, оспівуватимуть ваші діяння у піснях, одах, поемах, псалмах, панегіриках, телесеріалах, літописах, легендах, хроніках, філософських монографіях, казках, гімнах та історичних романах. Філософи, якщо вони віддані вам і якщо вони справжні філософи-діалектики, виправдають вас, будь-яке ваше свинство… навіть вбивство матері, навіть кровозмішання, навіть підпал столиці.

Германік приклав долоню до очей, наче на знак скорботи.

— Так, мої брати і послідовники, я вбив свою матір, бо вона почала мене ревнувати до коханої моєї сестри Олівії і стала погрожувати, що зробить імператором мого молодшого брата Італіка. Довелось їх ліквідувати… Чого мовчите? А що ви зробили б на моєму місці?

Але найбільшою трагедією для мене стала зрада Олівії, яка приревнувала мене до ефіопського хлопчика, подарованого мені намісником Африки. Олівія увійшла в змову з Сенатом, але я випередив змовників і вбив Олівію та дев’яносто сенаторів. Так, розумію, це прикро, але цього вимагали інтереси влади. Народ мене підтримав. Моє горе і туга за Олівією сублімувалися в поезію:

Цей мій вірш був проголошений Академією літератури кращим віршем усіх часів і народів, і я отримав за нього імперську премію імені Вергілія.

Тому, брати, ніколи не цурайтесь поезії, бо слово зміцнює вашу владу, вивищує вас над підвладними.

Але як зберегти цю владу?

Тут Германік зняв із себе важку тевтонську каску, і слухачі побачили, що перед ними стоїть абсолютно сива людина, незважаючи на свою молодість. Германік витер краєм пурпурового плаща спітніле чоло й знову надягнув каску.

— Це головне питання. Взявши владу, треба її боронити всіма способами — законними (самі для цього створюйте потрібні вам закони), незаконними, злочинними, мерзенними, підступом і підкупом. Пам’ятайте, що головною рисою справжнього Імператора чи Володаря мусить бути селекція.

Він повторив це слово:

— Селекція.

Її вигадали не в концтаборі Аушвітц, де на платформі проводили селекцію юдеїв з прибулих поїздів, розподіляючи їх на тих, хто йде в газові камери негайно, і тих, хто ще трохи поживе. Селекція виникла шість тисяч років тому разом із владою. Так, так, брати мої. І до мене, і я, і після мене Володарі знали це слово: як розділити, відсортувати, віднайти і не помилитися при цьому, потрібних людей — негідників і бандюків, що служитимуть вам вірою і правдою і не зрадять вас у непевну хвилину. Як знайти філософів і поетів, які писатимуть про вас спогади, поеми і афоризми — і одержуватимуть від цього задоволення. Як підібрати потрібних вам жорстокосердих прокурорів без крихти совісті й відданих мерзотників-плазунів суддів, що зневажатимуть закон і засудять до страти невинних, на яких вкаже ваш августійший перст? Як по тюрмах, смітниках і помийницях відшукувати потрібних вам свідків, які завжди слухняно свідчитимуть проти ваших ворогів? Як з виразу очей, з тремтіння рук, із собачого погляду зрозуміти, що перед тобою стоїть кат, кілер, убивця, який виконає будь-який твій наказ. Як серед тисяч преторіанців знайти потрібного вам вірного префекта — тобто начальника вашої охорони, який не зрадить вас, не всадить вам меч у спину? Ось головне питання влади.

Це тепер вам добре, коли у вас на службі різні медико-генетичні лабораторії та індикатори брехні. А що було робити мені? Коли кругом таїлася зрада. Запам’ятайте — немає влади без зради. Це спізнав я. Це спізнали Гітлер, Сталін, Кара-хан. Всі тирани ходять у тіні зради. Пам’ятайте про це. Мій сумний приклад нехай стоїть перед вами.

Я карав своїх ворогів, змушуючи їх до самогубства. Я лагідно розмовляв із ними, розповідаючи, як це шляхетно — перерізати добровільно собі горло заради улюбленого імператора. Я намовляв совєтських народних комісарів і німецьких фельдмаршалів пустити собі в скроню кулю з пістолета в ім’я відданості вождю. Я намовив свого улюбленого філософа… не пам’ятаю його прізвища… прийняти отруту. Інколи мої преторіанці самі дострілювали ворогів імператора або викидали їх із вікон багатоповерхівок. Коли мені подобалась якась жінка, я переконував її чоловіка скінчити життя самогубством… Солодкими потому були обійми таких вдів.

Але… але все закінчується.

Влада, велич, могутність, жінки, хлопчики… Тільки зрада нескінченна.

Мене зрадив Гай Антоній, префект преторіанців, хоча я регулярно платив йому, зрадив тому, що забажав сам стати імператором! Людина без освіти, без совісті, без політичних і поетичних талантів, плебей зрадницька заманив мене в якийсь тісний провулок, обіцяючи мені небесне задоволення з розпусною жінкою, яка мала троє грудей, і вдарив мене в шию мечем. Проте удар був несильний, і я вирвався і побіг у напрямку палацу, але префект наздогнав мене і…

Германік скинув пурпуровий плащ і повернувся спиною до слухачів Академії. Вони з жахом побачили, що бронежилет захищав лише груди і живіт імператора, а спина була відкрита. В ній, трохи нижче лівої лопатки, стирчав кинджал. Дивно — але крові зовсім мало вилилося з рани, можливо, тому, що рана була затампонована руків’ям кинджалу.

Спалахнула блискавка серед снігу, і по будинку Академії прокотився грім такої сили, наче космічний лайнер врізався в сусідню скелю. На мить згасло світло, а коли лампи знову спалахнули, Германік уже зник.

Учитель побажав усім доброї ночі і приємних сновидінь і попросив наступного дня підготувати твір на тему: «Влада і селекція».