Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

1

Через шість годин оголошення було вилучено з українського сегменту Мережі, а головний цензор NET генерал Матвійчук знятий з роботи і розжалуваний у сержанти розпорядженням Координатора країни, генерала армії Гайдука І. П.

2

Пасажирський літак АН-278 М авіакомпанії NEST-AIR стояв на висоті п’ятнадцяти метрів над злітно-посадковими смугами на спеціальній конструкції, що нагадувала гніздо. Власне, від цього (NEST — гніздо) походила назва компанії: пасажирські літаки вертикального злету-посадки входили в моду, успішно конкуруючи з традиційними літаками горизонтального старту. Обмежені площі аеропорту Київ-Жуляни, зусібіч стиснуті новобудовами, вимагали саме такого розв’язання проблеми. Перед тим як сісти в кабіну ліфта, яким пасажири доставлялися до літака, Джордж Безпалий поглянув на лайнер: темно-сірий, зі сталевим вилиском, наче бомбардувальник, із пласким фюзеляжем дивовижної форми, короткими крилами змінної геометрії, літак став гордістю України-Руси, візиткою її науково-технологічного прогресу. Попередником пасажирського лайнера був десантно-транспортний літак АН-277 DX, з якого Джордж виконував свої перші стрибки.

Діставшись літака, Джордж Безпалий умостився в 19-му ряду біля вікна, відчуваючи безпричинний неспокій, невідомо чим викликаний: чи то важливістю завдання, покладеного на нього, чи січневим теплим дощем над Жулянами, від чого з висоти «гнізда» всі аеропортові споруди здавалися безнадійно безбарвними: але, швидше за все, тривогу викликала затримка рейсу до Риму: пасажири змушені були сидіти в літаку вже сорок п’ять хвилин, а причин затримки екіпаж не пояснював. Джордж вирішив не турбувати стюардесу, не чіплятися до неї з дурними запитаннями, як робили це інші пасажири, щоб не привернути до себе зайвої уваги. Безпековий і паспортний контроль пройшов безпроблемно: для того щоб під час сканування тіла таємна флешка не привернула уваги, він кинув її до чорної сумки серед різного дріб’язку — окулярів, запасних флешок, електронного перекладача з італійської мови, ключів від квартири, зарядного пристрою для гаджета і пари нових батарейок. Контролери аеропорту байдуже глянули на екран, коли його сумка повільно проповзала перед ними по стрічці транспортера.

І ось тепер, коли все, здавалось, було позаду, щемке безпричинне відчуття страху зростало в його душі: уявив, як агенти військової контррозвідки, яка підпорядковувалася особисто Гайдуку, піднімаються ліфтом угору, вриваються на борт літака, наближаються до нього… В цю мить, здригнувшись, побачив, що внизу до конструкції, на якій тримався літак, повільно під’їжджають два військові джипи «Джура», помальовані у камуфляжні кольори, і чорний, лискучий від дощу лімузин. Навряд чи його транспортували б на лімузині. Джордж так і не зрозумів, хто під'їхав до прозорої труби, в якій пересувався ліфт, — але через кілька хвилин у бізнес-класі (Джордж побачив це через нещільно запнуті завіски) з’явилися якісь люди. Четверо кремезних хлопців (Джордж упізнав одного з них — колись він працював в управлінні охорони МО) увійшли до економ-класу, сіли в першому ряду, заблокувавши вхід до бізнес-класу. І одразу запрацювали потужні турбіни літака, і лайнер, вібруючи, став повільно підійматися в повітря.

Джордж зітхнув полегшено й перехрестився непомітно, як робив це завжди перед злетом літака.

Офіційна причина короткочасної відпустки до Риму Джорджа Безпалого була проста і зрозуміла: побачення з матір’ю Ніною Іванівною Безпалою, вдовою підполковника військової розвідки України Віктора Безпалого, вбитого у Вашингтоні DC 21 квітня 2077 року[1].

Щоправда, мати жила не у Римі, а на території держави Паданья — в Північній Італії, для в’їзду в яку потрібна була спеціальна віза: Рим залишався столицею вузької смуги — буферної центральної зони, кордони якої на півночі пролягли по лінії Гроссето — Перуджа — Анкона, а на півдні — від Сабаудії до Пескари.

Італійський «чобіт» був туго перепоясаний вузьким ременем центральної зони, відділяючи Паданью зі столицею у Мілані від південної вільної республіки Меззоджеро, столицею якої став Неаполь; окремою автономною республікою оголосила себе Сицилія.

В’їзд до Риму не вимагав візи; у рапорті до командування управління охорони Міністерства оборони Безпалий пояснив, що має намір одержати в Римі візу до Паданьї для відвідання матері і сестри Мар’яни, які мешкали у Віченці, невеликому місті поблизу Венеції.

Проте справжня мета його поїздки, про яку знав лише полковник Стригун, полягала в іншому.

Після приземлення АН-278 М в аеропорту Ф’юмічіно на спеціальне гніздов’я пасажирів ще хвилин двадцять не випускали з літака, доки VIP-пасажири не сіли до швидкісного ліфта й не зникли. Джордж так і не зумів розгледіти їхніх облич.

З

У неділю, 2 січня 2084 року в Римі стояла тепла весняна погода. Вийшовши з терміналу «С» аеропорту Ф’юмічіно-Рим, Джордж Безпалий, двадцятидволітній лейтенант, відчув, як огортає його тепла хвиля насиченого вологою тропічного повітря, як млосно розслабляються м’язи і як неохоче рухається він у незнайомому натовпі до платформ електрички.

Під скляним вокзальним склепінням було парко, хоча в прозорому даху зяяли дірки, наче після бомбардування. Юрба на платформі збільшувалася, люди голосно щось вигукували, штовхалися, реготали, наче раділи відсутності поїзда. Джордж, начуваний про злодійкуваті звичаї римського плебсу, міцно тримав на плечі чорну сумку, а ногою притримував темно-зелений солдатський мішок на коліщатках. Нарешті підійшла електричка, що мала вигляд, наче щойно виповзла з Дантового пекла: колись білосніжні, з ніжно-рожевими та ліловими смугами двоповерхові вагони були розмальовані дикунськими графіті — чорно-червоними й синьо-оранжевими ієрогліфами, гаслами і невідомими символами, серед яких лише одне слово було зрозуміле: Fuck. Поїзд FR-1 скидався на всуціль кольорово розтатуйованого рецидивіста, на шкірі якого не залишилося живого місця.

З вереском і веселою штовханиною натовп кинувся до потяга і вніс Джорджа в один з останніх вагонів на першому поверсі, де він ледве встиг зайняти місце у проході. Вагонні вікна були також замазані різними символами і написами, через що всередині панував напівморок. Джордж зрозумів, що не побачить назв станцій, повз які стукотить електричка: йому потрібна була зупинка Остієнзе — сьома чи восьма від аеропорту. Репродуктор гугнявив щось нерозбірливе — залишалося тільки сподіватись на транспортну схему, що дав йому полковник Стригун. Витягнув її з кишені куртки і вдивлявся у незнайомі назви станцій: Parko Leonardo, Fiera di Roma, Ponte Galeria, Muratella, Magliana, Villa Bonelli, Roma Trastevere і нарешті Roma Ostiense.

Джордж раптом відчув на собі чийсь погляд і відірвався від карти. Навпроти нього, у проході біля самих дверей сиділа немолода жінка у довгому плащі оливкового кольору, на шиї елегантний темно-синій з червоним малюнком шовковий шарфик; жінка не зводила з нього погляду своїх темних пригаслих очей; в її погляді не було ні заклику, що зветься sex-appeal, ні кокетства чи зацікавленості, а просто сумна упокореність. Джордж подумав, що ця відчужена від вагонного галасу жінка несе в собі тиху, приховану від більшості пасажирів, неземну італійську красу, яка гіпнотизує його. Він на якусь мить заплющив очі, відчуваючи умиротворену радість від побаченого. Звівши знову погляд на жінку, він побачив, що вона підводиться і, ніби кидаючи прощальний погляд, дає йому якийсь непомітний знак, показуючи на підлогу, де стояли його зелений мішок і сумка.

Він поглянув униз і похолов.

Його чорної сумки, яку поставив поряд із мішком, не було. Джордж здригнувся від страшної думки, яку одразу ж відкинув: це якесь непорозуміння, сумка є; він, не бажаючи тримати її на колінах, коли вивчав карту, лише на мить поклав поряд із речовим мішком, вона десь тут, біля ніг. Почав похапливо озиратися навсібіч, дивитися на прохід, по якому щойно йшли якісь люди, готуючись вийти на зупинці — але сумки ніде не було. «Вілла Бонеллі» — прохрипів репродуктор. Незнайомка, стоячи в тамбурі, озирнулася з сумом, кинувши останній погляд на Безпалого, і зникла.

Він зрозумів, що трапилось із ним велике нещастя і що недаремними були тривога і страх, які охопили його ще в Жулянах, бо він провалив важливу операцію, і невідомо, чи не розплатиться за цей провал життям. Замість того щоб негайно по проходженні сканування в аеропорту Ф’юмічіно перекласти флешку з чорної сумки до внутрішньої кишені куртки, він тупо поперся до бандитського гніздов’я — електрички, по якій шастали зграї італійських, румунських й африканських злодіїв та ошустів. І хто ота незнайома жінка, яка зачарувала його невідомо чим? Чи вона теж член якоїсь банди, відьма-гіпнотизерка, або, навпаки — затероризована мафією порядна немолода сеньйора, яка хотіла його, йолопа слов’янського, застерегти від небезпеки, посилаючи йому сигнали тривоги — а він не зрозумів. Розкис, як останній лох.

Пустка безвиході заполонила його єство: так було одразу після смерті батька, який упав, закривавлений, на балконі двадцятого поверху в Спрінгфілді, коли Джордж зі щільно притиснутими навушниками, оглухлий від скрежету хард-року, випадково помітив через відкриті балконні двері батькову голову на білій плитці — і, тремтячи від страху і жалю, торгав безтямно татове мертве тіло, шарпав за сорочку, залиту кров’ю, холонучи від безнадії. Так і зараз: відчував, як раптово зламалося його бездарне життя.

Ледве не проскочив зупинку Остієнзе, в останню мить перед закриттям дверей вихопившись на перон з непотрібним речовим мішком, почуваючись ампутованим без чорної сумки. Кинувся вздовж платформи, розташованої над будівлею, до якої прилягала римська площа, шукаючи пост поліції. Та даремно. Двері були зачинені; у неділю правоохоронці не працювали, справедливо вважаючи, що цього дня треба не чинити злочини, а молитися Богу. Матюкнувшись, Джордж вийшов на порожню площу й понуро поплентався до станції метро «Базиліка Святого Павла», шукаючи вулицю Остієнзе, 263 — там містився Римський клуб інтегральних досліджень.

4

Змалечку, скільки себе пам’ятав, Мікулаш Куцка любив білих кролів. Батько, який жив у старому будинку на околиці Кошіце, тримав у городі з десяток кліток, відгодовуючи кролів травою, сіном, морквою, яблуками, капустою. Малий Мікулаш ходив з батьком на задвірки військового заводу, де старий Мілан Куцка косив траву, а син збирав її до полотняної торби. Косили тільки надвечір, коли немає роси й трава суха. Мікулаш любив запах, що йшов від кліток; засунувши руку всередину, він пестив угодованих кролів, відчуваючи пухнасте заспокійливе тепло, випромінюване тихими тваринками. До якогось часу Мікулаш не розумів, чому подеколи мама Марія заводить його до хати і вмикає голосно телевізійну програму TEEN-TV; але якось, коли мати поїхала до своєї рідні у Пряшеві, Мікулаш побачив ТЕ, що змінило його життя.

Батько вбивав кролів ударами молотка по голові, від чого над подвір’ям стояв смертний вереск; міцно тримаючи кроля за вуха лівою рукою, батько піднімав його над старим столиком, що стояв неподалік від кліток, правицею наносив різкий і точний удар молотком по тімені — кролик смикався, сіпаючи задніми лапами, наче хотів поплисти кудись далеко від місця страти; на столі вже лежали три безживні тушки.

Малий Мікулаш, прочинивши вікно тісної комори, де готував уроки, не міг відірвати погляду від страшної картини, відчуваючи, що дитинство скінчилося назавжди. Потім батько патрав мертвих кролів, руки його почервоніли від крові; вивернуті шкурки він напинав на трикутні дерев’яні рамки, біля яких роїлися чорні мухи. Серед кролів, забитих того дня, був улюблений Мікулашів білий кролик на прізвисько Лабуть.[2]

Батько знав, як любить його Мікулаш. Якби мати була вдома, вона ніколи не дозволила б вбити чи продати цього кроля.

Того дня Мікулаш тяжко захворів: почалася нестримна блювота, гарячка охопила хлоп’яче тіло, вночі він знепритомнів — довелось викликати «швидку допомогу». Мати негайно повернулась додому, але син замкнувся в собі й нічого їй не розповів.

Жили вони за рікою, на південно-східній околиці Кошиць, біля Опатівського шляху. Після того випадку, коли зненавидів батька й назавжди відмовився їсти м’ясо, Мікулаш забрів до поблизького костела Божого серця Ісуса Христа: тут було тихо й прохолодно, жодної живої душі, повітря сповнене незнайомого запаху, в якому, здавалося, змішані були самотність, сум і заклик до молитви — саме те, що потрібно було нещасному хлопцю. Він сперся колінами на спеціальну дерев’яну підставку під пюпітром і почав розмову з Богом; йому здалося, що Хтось уважно його слухає. Помолившись кілька годин, від чого на душі йому полегшало, Мікулаш зрозумів, що знайшов порятунок у цьому брудному, осоружному, кривавому житті, де так легко люди вбивають молотками невинних пухнастих кролів. Він ще не знав, що так само легко люди вбивають людей. Згодом у Руанді молодий місіонер-монах бачив, як спеціальна міжнародна комісія ОГБ[3] відкривала братські могили замордованих християн, убитих джихадистами; черепи були розколоті ударами селянських мотик. Мікулаш Куцка, здригаючись перед масштабами христоциду, подумав, що такий самий вигляд мали черепи його улюблених кроликів після того, як по них пройшовся молоток татуся.

5

Його Святість Папа Римський Климент XV, 270-й єпископ Риму, вікарій Христовий, наступник Князя апостолів, Верховний першосвященик Вселенської Церкви, Примас Італії, митрополит римської провінції, глава Ватиканської держави, Раб рабів Божих, тихо молився у приватній папській каплиці на третьому поверсі палацу Сикста П’ятого.

У каплиці стояв запах свіжоскошеної трави: у метрі від розп’яття, перед яким молився понтифік, у спеціальному відкритому вольєрі бавився білий, наче ангел, кролик, тихо посопуючи та хрумкаючи травичку, привезену з берегів озера Альбано, де міститься папська літня резиденція Кастель-Гандольфо.

Папа на колінах придибав до вольєра і поклав руку на голову кролика, відчувши, як неспокійно стриже той теплими вухами. «Боже всемилостивий, пробач мені гріх мій дитячий, що не врятував життя Лабута, не зупинив руку батькову, коли вбивав він безневинних кролів», — прошепотів Климент. Йому здалося, що кролик зрозумів його слова, бо припинив тремтіти, віддаючи своє ніжне тепло старечій долоні.

Знявши руку, Папа знову звернувся до розп’яття, вимолюючи прощення за інший смертний гріх свого життя: тільки коли батько помер (майбутній Папа Римський служив тоді єпископом у Братиславі й не зміг — чи не схотів — приїхати на похорон старого Мілана Куцки), мати розповіла йому, що якби не кролі, багатодітна родина померла б з голоду під час війни з Угорщиною; батько врятував дітей від голодної смерті, годуючи і вбиваючи кролів, ховаючи клітки від знавіснілих солдатів, що вигрібали всі харчі, незалежно від того, стояли перед ними словаки, русини, цигани чи мадяри. Мама розповіла Мікулашу, що якісь турецькі найманці ледь не розстріляли батька, знайшовши в повітці лантух з ячмінним борошном.

Болюче відчуття невіджалованої провини перед батьком охопило старого понтифіка: «Отче небесний, — молився він, — я готовий нести будь-яку кару за свою ненависть до батька, за те, що, пішовши з дому, більше ніколи з ним не зустрівся, що не попрощався з ним перед смертю, не попросив вибачення за всі кривди, заподіяні мною татові». Згадав батькові руки — але не в кролячій крові, а порепані, важкі руки простого залізничника-путійця, як ламав він на Різдво хрусткі облатки й давав дітям, а вони цілували йому руку.

Задуму його перервав делікатний стукіт. У дверях стояв, схилившись у смиренному напівпоклоні, його особистий секретар, архієпископ Джузеппе Монті; був у чорній сутані, підперезаній фіолетовим шовковим поясом.

Папа, громіздкий чоловік із важкими руками простолюдина, схожими на батькові, повільно, спершись на лаву для моління, підвівся на ноги й запитально глянув на секретаря.

— Вибачте, Ваша Святосте, через десять хвилин зустріч.

— Я пам’ятаю, Джузеппе, — мовив Папа, шкодуючи, що так раптово перервано хвилини тихої розмови з Богом.

— Ця зустріч таємна, — нагадав архієпископ. — Жодної преси не буде.

— Дякую, Джузеппе, — намагаючись не виказати свого роздратування, відповів Папа. «Чи він мене за дурня держить? — подумав. — Хіба я не знаю, що велике світло завжди народжується у великій таємниці?»

— Через п’ять хвилин я буду внизу. Зустрічайте гостей.

Схиливши голову, Джузеппе Монті зник.

Папа Климент XV на мить підійшов до вольєра і доторкнувся до кролячого вуха вказівним пальцем правої руки. Кролик тихо жував уже трохи прив’ялу траву, його вуха прозоро світилися у промені сонця, що заблукав до папської молільні.

б

Електромобіль представницького класу «Альфа-Ромео-Амбассадор-500b» із затіненими вікнами повільно посувався вузькими вуличками Ватикану, й Гайдукові здавалось, що вони пливуть під водою, оточені тінями затонулих палаців. Патріарх України-Руси Ізидор, що сидів порад, ніяк не коментував маршруту, хоча знав Ватикан досконально, бо жив тут і працював у 2073–2075 роках. Він тихо зітхав, молячи Бога, щоб цього разу не зірвалась їхня місія. Йому довелося докласти великих зусиль, щоб переконати Гайдука здійснити поїздку до Риму і спробувати домовитися з Папою Климентом XV.

Нарешті лімузин тихо в їхав на подвір’я Святого Дамаза й зупинився посередині, там, де починався розстелений зелений килим. Ізидор ще в літаку ознайомив Гайдука з протоколом візиту, розповівши, що треба намагатися уникати білого, червоного і фіолетового кольорів — барв Папи, кардиналів та архієпископів.

Ватиканські охоронці одночасно з обох боків відкрили важкі броньовані двері лімузина, і гості ступили на подвір’я. Незважаючи на таємний характер візиту (в повітрі над Апостольським палацом кружляв жовтий папський гелікоптер, щоб завадити гелікоптерам TV зазирнути всередину подвір’я), на честь гостей була вишикувала почесна варта — три відділення швейцарської гвардії. Гайдук замилувався розкішним вбранням першого відділення — традиційною середньовічною уніформою вояків: на сонці, що визирнуло над Римом, сяяли сталеві шоломи гвардійців, виблискували алебарди; білі комірці-жабо, як на картинах Рембрандта, контрастували з молодими засмаглими обличчями гвардійців, а смугасті синьо-оранжеві панталони й панчохи вояків наче були запозичені з веселого дитячого карнавалу. Вояки другого відділення виструнчились у найновіших бойових нанопластикових скафандрах, яким позаздрив Гайдук, і тримали в руках швейцарські важкі штурмові автомати SIG-951 SARP калібру 7,62 з розривними кулями: пущені в дію, такі кулемети могли б рознести частину Апостольського палацу; третє відділення швейцарців у синіх комбінезонах і голубих пілотках належало до нового роду ватиканських військ — протиповітряної та протиракетної оборони. Вклонившись бойовим прапорам родів військ, гості, супроводжувані архієпископом Монті, пройшли через парадний вхід палацу і наблизились до дверей ліфта, біля яких стояло четверо швейцарських гвардійців у середньовічних строях. Ліфт, що нагадував розкішну королівську карету XVII століття, велично піднявся на другий поверх.

Згідно з протоколом, першим ішов патріарх Ізидор, на крок за ним, спираючись на карпатський топірець, посувався Гайдук. Ізидор був убраний в чорну рясу, поверх якої одяг зелену мантію, на голові — білий із золотом ковпак-кукіль, на грудях — золота з емаллю панагія роботи київських майстрів XV століття — зображення Матері Божої, в руках — довга різьблена патериця. Йшов він велично, сірі очі сяяли радістю з-під густих чорних брів.

У чорному цивільному костюмі й чорній сорочці накульгував Гайдук, похмуро занурившись у думки, далекі від Ватикану, не звертаючи уваги на розкішні зали, прикрашені старовинними картинами і скульптурами — зайвими, на його думку, декораціями, якщо хочеш говорити з Богом, а не з честолюбними меценатами Ватикану. Проминувши тронну залу, вони наблизились до дверей папської бібліотеки, де чекав на них Климент XV.

Узрівши Ізидора, Климент радісно розвів руки для обійм і, широко всміхаючись, сказав лише одне слово: «Агой!»

Вони міцно тричі розцілувалися, порушивши ДВОпоцілунковий ритуал. Ізидор, працюючи в Римі, заприятелював з кардиналом Мікулашем Куцкою, який обіймав посаду державного секретаря Ватикану. Саме тоді друзі почали обговорювати ідею реуніфікації Західної і Східної церков — тобто їх Возз’єднання після кількох віків взаємної ненависті та поборювання. Папа був убраний у білу сутану, на голові — біла шапочка, схожа на єврейську кіпу (таку, мабуть, носив Христос), з-під сутани визирали червоні черевики. Тільки замість білого муарового паса Климентове дебеле тіло було обвинуте чорною фаш’єю — на знак жалоби за невинними християнами, що полягли під час ХРИСТОЦИДУ, розпочатого «Глобальним джихадом» у 2082 році. Ізидор поцілував перстень Папи на правій руці, Климент поцілував панагію на грудях київського патріарха. Гайдук ледве наблизив губи до папського п’ястока, з подивом відчувши запах трави — на цьому скінчилися офіційні церемонії. Гості увійшли до папської бібліотеки, де їх всадовили на спеціальних стільцях навпроти робочого столу, за яким зайняв своє місце Папа. Дивлячись на шкіряні з золотом корінці старовинних книжок, на тлі яких сидів Климент, Гайдук подумав — чи коли хтось читав ці фоліанти, зжовклі кладовища людських думок?

Між тим зустріч почалася з короткого слова Климента, який мовив по-словацьки; перекладав на українську молодий монах-францисканець у коричневій рясі, перепоясаній мотузкою. Архієпископ Монті вів запис бесіди.

— Вітаю тебе, мій любий брате у Христі, - промовив Климент, побожно склавши руки й нахиливши голову. — Це велика радість — вітати у Ватикані представника древньої Київської церкви, заступниці народу руського та українського, церкви, що виникла над Дніпром ще тоді, коли ми були єдиним Тілом Христовим, коли ми ще не були розбратані, коли між Римом, Константинополем і Києвом панувала згода. Плекаймо цей дух згоди.

Потім Климент уважно глянув на Гайдука й перехрестив його.

— Вітаю Координатора України-Руси генерала Гайдука як людину, котра багато зробила для того, щоб ідея єдності християнських церков була підтримана у вашій державі.

— Дякую, Ваша Святосте, — підвівся Гайдук.

— Сідайте, пане генерале… Я знаю, що минулого року вас спіткало велике горе — смерть улюбленої дружини. Я молюся за неї… і за вас. Нехай Господь вилікує ваші рани. А їй дасть Царство Небесне.

Він змовк і, схиливши голову, занурився в тиху молитву. Через кілька хвилин, наче прокинувшись від короткого сну (Папа згадував білого кролика, його ніжні вуха), він твердо поглянув на гостей:

— А тепер я готовий вислухати ваші пропозиції.

7

Римський клуб по вулиці Остієнзе, 263 розмістився в двоповерховій старовинній споруді теракотового кольору серед пальм, які у спекотні дні рятували дім від гарячого сонячного проміння; невеличке patio, посипане сірою галькою, оточували кущі рожевих троянд і декоративний бордюр із вічнозеленого цупкого самшиту; тут можна було посидіти на лавочках у задумі чи тихій бесіді, не боячись бути підслуханим. Господарі клубу запевняли гостей, що ні в patio, ні всередині будинку немає прихованих мікрофонів. Вони казали правду: система потужних камер відеоспостереження з електронними сканерами розшифровки розмов робила застарілі мікрофони непотрібними.

Джордж Безпалий увійшов до приймальної кімнати на першому поверсі, схожої на reception маленького готелю. За стійкою сидів мідний чолов’яга років сорока з п’ятиденним заростом щетини на обличчі й уважно вивчав Джорджа, який м’явся, не знаючи, де приткнути солдатський мішок.

— Ви запізнилися, лейтенанте, — по-українськи, з ледь відчутним акцентом (замість «запізнилися» сказав «запіжнилишя») звернувся чоловік до прибульця.

— Літак затримали. В Жулянах і в Римі, - відповів Джордж, відчуваючи, що допит тільки починається. Але чолов’яга подав йому ключа з причепленою до нього важкою дерев’яною грушею.

— Ваша кімната три тут, на першому поверсі, праворуч по коридору. — «Поверсі» прозвучало як «поверші». — Можете відпочивати до п’ятої години. Тоді вас прийме керівництво.

В грудях у Джоржа похололо при цих словах.

— Пообідати можете в кафе поряд із Фондом. За рогом, як іти до станції метро. Гроші у вас є?

— Грошей немає, - здав свою першу таємницю Джордж: гроші йому видали в Києві, але він також поклав їх до клятої сумки.

— Добре, тримайте.

Чолов’яга дав Джорджу невеличку картку: кредит на сто лір.

Джордж увійшов до тісної комори, всередині якої стояла пластикова душова кабіна. Над ліжком на стелі тримався на кронштейні невеличкий телевізор. У коморці стояло затхле повітря, просякле запахом тютюну, і Джордж прочинив вікно, яке виходило в patio: вдихнув свіжий запах троянд, на яких ще іскрилася роса, й відчув себе безнадійно самотнім і нещасним. Йому схотілося повернутися до Києва.

8

— У світі склалася надзвичайно небезпечна геостратегічна ситуація, — монотонно, наче на військовій раді в генштабі, доповідав Гайдук.

Папа Климент, примруживши набряклі верхні повіки, за якими ховався проникливий погляд карих очей, уважно слухав його, не перебиваючи.

— Вперше в історії людства лінія розлому й глобального конфлікту пролягає не між Заходом і Сходом, не між Північчю і Півднем, не між червоною, коричневою, чорною чи блакитно-ліберальною ідеологіями, а між ісламом і християнством. Це навіть не зіткнення цивілізації, це щось гірше. Бо чим цивілізаційно відрізняються мусульмани-європейці від християн-європейців? Чи християни Сирії та Лівану — від мусульман?

Папа розімкнув повіки — мабуть, хотів щось сказати, але утримався — й знову занурився в напівдрімоту.

— Рішення лідерів «Глобального джихаду» в Ісламабаді в 2082 році щодо винищення християн як вищої мети джихаду не є пропагандовим гаслом, а цілком реальним військовим планом. Наявність ядерної зброї й балістичних ракет у Пакистані, Ірані, Єгипті, Туреччині, Індонезії, Саудівській Аравії, Халіфатах Центральна Азія і Кавказ значно ускладнює геополітичну ситуацію…

Гайдук зробив паузу, щоб переконатися, що глава Ватиканської держави не заснув, але той підбадьорливо глипнув на Координатора своїм веселим карим поглядом й кивнув заохочуюче.

— Ви можете сказати, Ваша Святосте, що сунітська ядерна зброя відрізняється від шиїтської — звичайно, не в фізико-технологічному сенсі, а в політичному, і що доки існує смертельна ворожнеча між сунітами та шиїтами, християнському світові ніщо не загрожує. Але, на жаль, я маю найнеприємнішу новину… Ми отримали абсолютно надійні агентурні дані щодо таємної наради вищих релігійних лідерів «Джихаду» півмісяця тому — в грудні 2083 року в Джакарті. Учасники дійшли згоди щодо проведення в святому для всіх мусульман місці — в Мецці — у 2085 році історичного акту примирення й єднання сунітів та шиїтів — новий безпрецедентний і дуже небезпечний поворот у світовій історії. Дозвольте передати Вам, Ваша Святосте, матеріали конференції і заключну резолюцію.

Він поклав на столі перед понтифіком мініатюрну, оздоблену золотим візерунком коробочку, схожу на футляр для зберігання діамантів, всередині якої на оксамитовій подушечці лежав круглий, розміром з 10-центову монету, носій таємної інформації.

— Дякую, пане генерале, за безцінний дар, — ворухнувся Климент, обережно передаючи коробочку архієпископу Монті. Понтифік не сказав Гайдукові, що ватиканська розвідка ще перед Різдвом детально ознайомила керівництво Апостольської столиці з матеріалами наради в Джакарті. Перша дружина одного з лідерів «Джихаду» була християнкою; зберігаючи свою віру в глибокій таємниці, наражаючись на смертельну небезпеку, вона допомагала агентам Ватикану.

— Цілком згоден з вашими оцінками. Хоча приклад Чорної Орди, яка так швидко розпалася, надихає нас. Уповаємо на волю Господа і віримо, що не кине своїх дітей напризволяще.

— Чорна Орда розпалася завдяки відсутності чіткої ідеології, бо грабунок і розбій не є ідеологією. Але головною причиною розпаду Орди став, безумовно, ракетно-ядерний удар по центрах управління Орди, завданий російськими субмаринами за наказом із Києва.

— Я чув про цю версію, сину мій, хоча причини ядерної війни і досі не зовсім зрозумілі, - лагідно сказав Папа. — Хіба не воля Господня знищила Орду за один місяць? Що стосується об’єднання сунітів та шиїтів, то це річ проблематична. Надто багато крові пролилось між ними. Не вірте палким деклараціям.

— Мікулашу, історія дає нам чи не останній шанс, — вступив у розмову патріарх Ізидор, розгладжуючи пучками пальців косматі брови. — Якщо християни — всі, хто вірить у Христа, всі, хрещені на цій землі, - повернуться до джерел нашої віри, відкинуть старі чвари і незгоди, які, наче той чортополох, засмітили християнське поле, що ми його спільно обробляли тисячу років, ми будемо непереможні. Я не знаю, що буде з об’єднанням сунітів і шиїтів, але «Глобальний джихад» реально існує і несе смертельну загрозу християнству. Провісником цієї небезпеки стала народжена в Києві секта смертохристів, інспірована ісламістами.

— Ми були занепокоєні, почувши про це, — кивнув із зрозумінням Климент. — Були спроби організувати щось подібне і в римо-католицькій церкві, але так звані «хрестові загони» добровольців знищили цю єресь.

Ізидор розважливо продовжував:

— Ми сприймаємо як трагедію порушення єдності древньої неподільної Христової церкви. І ніякі «хрестові походи» чи «хрестові загони» не допоможуть нам, якщо мільйони людей в Європі, Америці, Африці, Азії не згадають, що вони — брати, що сповідують найдобрішу, найсправедливішу віру…

— На жаль, брате Ізидоре, вона не завжди була найдобрішою і найсправедливішою, — сумно зітхнув Климент. — Ми засудили звірячі експедиції наших далеких предків — Хрестові походи, вибачилися за ексцеси інквізиції, за антисемітизм, за антимусульманські війни в Афганістані, Іраку, Палестині, Індонезії та Африці… Але я згоден, що прийшов час історичних рішень. Апостольська столиця готова зробити свій крок назустріч. Хочемо почути ваші пропозиції.

Патріарх рвучко підвівся (крісло ледве не впало на візерунчасту, сяючу в сонячному промінні підлогу бібліотеки), сперся на патерицю і став у задумі; тільки часте дихання виказувало його хвилювання.

Гайдук злякався, щоб Ізидор не зіпсував візиту театральними жестами і голосними порожніми словами. Генерал ненавидів патетику, якою вдосталь нагодував його колишній президент Капран-Воля — позер, солодковуст, словоблуд і понтяра, здатний за красне слово мати рідну продати. Готуючись до поїздки, Гайдук реально оцінив силу багатовікової ватиканської державно-релігійної машини, побудованої на таємній дипломатії та витончених інтригах, на скомплікованій досконалості теологічних аргументів й богословських текстів, на вмінні вести гнучкий диспут з ворожими філософіями, на поборюванні східних схизматиків. Ця двотисячолітня інституція, древніша за всі парламенти світу, не сприймала романтичної патетики прибульців з інших, далеких від Риму земель, з інших, чужих світовому католицизму церков.

На щастя, Ізидор, витримавши паузу, мовив дуже просто й раціонально:

— Брате мій во Христі Клименте. Історія дає нам останній шанс подолати розкол християнства, що став карою Божою за гріхи наші. Ми пропонуємо — а влада нас підтримує в цьому, — глянув Ізидор на Гайдука, — провести в Києві у червні чи липні — це твій, брате, вибір, — Вселенський християнський собор з участю глав усіх християнських церков різних конфесій. На соборі цьому маємо оголосити історичний Акт Возз’єднання, попросити прощення і простити гріхи братам нашим за всі минулі нехвалебні вчинки. Перед лицем смертельних зовнішніх і внутрішніх загроз, коли християнство може зникнути з лиця землі, нам не гоже ворогувати, поділятися на католиків, ортодоксів, лютеран чи англіканців. Нас усіх об’єднує розп’яття, на якому Син Божий приймав муку, щоб нас врятувати.

Климент, скинувши з себе маску сонливості, уважно слухав Київського патріарха.

— Я згоден із тобою, брате Ізидоре. І готовий взяти участь у такому об’єднавчому Соборі. Але що робити з тими розбіжностями, що віками руйнували нашу єдність? Адже за півроку ми їх не подолаємо. Візьмімо хоча б догмат непогрішимості Папи. Чи ти віриш, брате мій, що я — Мікулаш Куцка, старий словак, нормальна людина з усіма добрими якостями і своїми вадами, людина, яка любить вихилити чарку боровички і яка знає напам’ять тексти Апостола Павла і Томи Аквінського, але яка не знає ні основ медицини чи сучасної фізики, — негайно після обрання мене на папський трон став непогрішимим? Віриш?

Патріарх Ізидор дипломатично промовчав.

— А я не вірю! Не можу уявити, що вже через кілька хвилин після голосування щось у мені змінилося і я став мудрий і непогрішимий, наче Гугл, — іронічно казав Климент. — Я це знаю, ти це знаєш, він, — кивнув на архієпископа Джузеппе Монті, який тонко всміхнувся на цей жарт. — Але якщо я спробую десь прилюдно піддати сумніву цей постулат, мене одразу розірвуть на шматки, мене проклянуть… Я відмінив після Великої Темряви целібат — і на мене одразу вчинили замах у Португалії.

Ізидор довго мовчав, потім тихо промовив:

— Мене теж хочуть розірвати… Якщо проголосимо Акт Возз’єднання, нас схочуть убити, розшматувати, знищити ті, для кого Церква — не спільний дім Христа, а приватна власність, не вчення добра і прощення, а рупор ненависті в концтаборі. Але, дорогий брате, не робімо різких рухів. Усі нерозв’язані питання нехай залишаються нашим наступникам. Ти будеш непогрішимим доти, доки більшість твоїх кардиналів не зрозуміє, що навіть така чиста і непогрішима душа, як Христос, вагався, робив, можливо, помилки, але відмолював свої гріхи перед Отцем Небесним. Акт Возз’єднання — це не конституція нової церкви і не різка зміна ритуалів і традицій: це — перший лишень крок на довгому шляху, це повернення до основ, до спільної молитви, це — акт єдності всіх християн, незалежно від особливостей різних церков. Ми проти уніфікації усіх християнських церков, які склалися історично упродовж віків, з врахуванням національних особливостей різних народів. Але ми — за єдність відчуття своєї причетності до Христа. В цьому між нами не повинно бути різниці.

— Скажіть, — раптом мовив по-італійськи архієпископ Монті, — чому саме в Києві, чому в цей час? І що буде з російсько-московською православною церквою?

Монах-францисканець не забарився перекласти це запитання на українську.

— Після знищення джихадистами константинопольського патріархату як першого серед рівних православних церков і після вибухів над Єрусалимом Київ став однією зі столиць східного християнства, — відповів з величною переконаністю Ізидор. — Звичайно, можна провести Собор у Греції чи Болгарії, але саме Київ сьогодні є аванпостом християнства перед ісламським викликом. Саме Київ пережив окупацію Чорної Орди і має трагічний досвід військового зіткнення з ісламською агресією.

По-перше, у 2084 році виповнюється 1220 років першого хрещення Руси князем Аскольдом. По-друге — минає 1030 років з часу остаточного розколу єдиного християнства. Хіба не добра нагода, щоб відновити єдність? Що ж до московсько-російського православ’я, — зиркнув суворо Ізидор на кардинала, який записував старанно його слова, — то трагедія наших російських братів во Христі полягає в тому, що вони перетворили церкву на підпорядкований Кремлю ідеологічний департамент Російської держави. З розпадом держави на шість частин розпалася, відповідно, московська православна церква. Існує, щоправда, Суздальська митрополія на чолі з патріархом Савелієм. Безперечно, ми запросимо всі російські християнські церкви до участі в Соборі, хоча усвідомлюємо, який шалений опір цей акт може викликати в частини російського кліру. Вони виступають категорично проти екуменізму. Вони ще не зрозуміли, що Третього Риму — московського — вже немає і ніколи не буде, а четвертий, у Києві, ми не збираємось будувати. Ми лише хочемо відновити дух єдності юдейсько-римсько-грецького християнства, який панував у першому тисячолітті. Повернутися до нашого спільного коріння.

Папа Климент підвівся й обійняв Ізидора.

— Брате Ізидоре, прошу призначити повноважного представника для підготовки тексту Акта і технічних аспектів Собору. З нашого боку це буде архієпископ Монті. Через кілька днів він стане кардиналом і буде призначений державним секретарем.

На замкнено-незворушному обличчі Монті засвітилася радість — хоча, можливо, це промінь сонця впав випадково на нього.

Папа запросив Патріарха України-Руси на спільну молитву нагору до своєї приватної каплиці, а генерал Гайдук пішов оглядати скарби Ватикану в супроводі перекладача — молодого монаха-францисканця отця Василія, який походив з Ужгорода і працював на четверте управління НРА — Національного розвідувального агентства України-Руси.

9

Римський клуб інтегральних досліджень був нічим не прикметною приватною організацією; у Вічному Місті таких нараховувались сотні — і благодійних, і розвідувальних, і аналітичних, і диверсійних — одні діяли проти Півночі, інші працювали на дестабілізацію Південної Італійської Республіки. Римський клуб належав невідомому Фонду Крюгера, за рахунок якого міг орендувати будинок, утримувати близько двадцяти постійних працівників і фінансувати таємні філіали на території України-Руси. Характер діяльності клубу не привертав уваги римської влади, яка не бачили нічого протизаконного в проведенні незрозумілих досліджень жменькою законослухняних імігрантів, котрі не втручалися в заплутані справи поділеної Італії.

Рівно о п’ятій годині вечора Безпалий ступив у невеличкий конференц-зал на другому поверсі; посередині кімнати стояв овальний стіл, оточений десятьма кріслами. В залі було двоє: лисий повновидий чоловік у зеленому френчі, який сидів з правого боку столу; біля вікна, що виходило в patio, за окремим столиком, заставленим якоюсь апаратурою, всілася людина на ім’я Вінсент; це він вранці зустрів Джорджа в приймальні клубу.

«Особіст, — подумав Джордж. — Це він мордуватиме мене».

— Як доїхали, лейтенанте? — ввічливо спитав чолов’яга в зеленому френчі. — Сідайте. Називайте мене Полковником.

Джордж сів навпроти Полковника. Той уважно приглядався до нього, потім задоволено сказав:

— Викапаний батько. Такі самі кучері. І очі. Не треба ніяких посвідчень. Чи не правда, Вінсенте?

Вінсент ніяк не відреагував на ці слова.

— Я потрапив у надзвичайну ситуацію, — Джорджу здалося, що голос у нього мертвий і звучить іззовні і здалеку. — У мене вкрали сумку з усіма документами. Тими, що передав вам полковник Стригун.

— Як украли? Де? — здивувався Полковник. — Ти хоч знаєш, які документи мав привезти?

— Не знаю, що в них, але знаю, що дуже важливі.

Через годину доскіпливого допиту, в ході якого Джордж не оповів нічого нового, Полковник наказав Вінсенту:

— Підключи його.

Той жорстко поклав свої м’язисті руки на плечі Джорджа й всадовив нещасного лейтенанта за стіл з апаратурою, причепив присмочки до грудної клітини, надягнув на руки манжетки, наче кайдани замкнув, а на голову — важкий шолом, від якого йшов запах горілої гуми. Перевіривши апаратуру, Вінсент, упершись поглядом в екран монітора, почав новий допит, десятки разів повторюючи ті самі запитання. Джордж відповідав, намагаючись не помилитися, кажучи абсолютну правду про подію в електричці. Раптом на екрані він помітив якісь прозорі тіні, що виникали з безладу; Джордж зрозумів, що це його спогади про вагон електрички — і здригнувся, побачивши обличчя літньої італійки, її втомлений незмигний погляд, який породжував у його душі болісно-солодкі спогади і бажання.

— Хто ця жінка? — спитав Полковник, який уважно стежив за екраном.

— Не знаю, я її не знаю.

— Вона була у вагоні?

— Я її не бачив, — збрехав Джордж, намагаючись зберегти свою таємницю і не втягнути ні в чому не повинну жінку в нещастя, що трапилось із ним.

— Він бреше, — вказав на показники приладів Вінсент.

— Хто вона? Ти мав із нею контакт? — наполягав Полковник. — На кого вона працює?

— Ні з ким я не мав жодного контакту. Ніякої жінки не знаю. Сумку вкрали, коли карту вивчав.

Ще через дві години Полковник, який жодного разу не підвищив голосу й не вилаявся (це злякало Джорджа), втомлено сказав:

— Ти сидітимеш у камері в підвалі. А ми будемо шукати твою сумку. І цю жінку. Вінсенте, — наказав він, — зв’яжись із центральним офісом залізничної поліції, там працює капітан Бонетті. Ось його особистий номер. Подзвони йому негайно. Скажеш — від Крюгера.

— Слухаю, — Вінсент переніс номер із гаджета Полковника до свого.

У цю мить Джордж, який уже підвівся, щоб іти до в’язничної камери, почув за спиною хрипкі звуки синтезатора людського голосу, що повторив слова Полковника:

— Скажи — від Крюгера. Від Крюгера.

До конференц-зали в їхало безшумно електричне крісло-візок, сяючи хромованими деталями й спицями великих коліс. На візку вмостилася, як здалося Джорджу, штучна істота: голова скидалася на гібрид протигазної маски й чорного щитка для електрозварювання — з мерехтливими вогниками замість очних прорізів. У нижній частині цієї умовної голови стирчала гофрована дихально-ротова трубка, увінчана спеціальним фільтром. Тіло, вдягнуте в лискучий пластик, наче в гідрокостюм, здавалося надмуханим балоном, здатним злетіти в повітря при сильному подуві вітру. Замість верхніх кінцівок з їхніми анатомічними компонентами виблискували сталеві гачки механічних протезів.

Безпалий було подумав, що господарі клубу лякають його потворою-роботом, але візок під’їхав упритул до лейтенанта, і робот вперся у нього зоровими променями, потужність яких раптово зросла.

— Я знав твого батька, — прохрипіла потвора. — Не хочу вірити, що ти зрадник. Знаєш, що роблять зі зрадниками?

— Знаю, — майже плачучи сказав Джордж. — Тільки я не зрадник. Чому ви не вірите мені?

— Тому що твій батько також був зрадником, — з гофрованої трубки вирвалися звуки, схожі на сміх.

10

Джованна Россі, душа якої ще прагла романтичного кохання, увінчаного палкими сексуальними втіхами, а тіло поступово входило в холодну клімактеричну тінь ув’ядання, проклинала себе за те, що поїхала додолу в брудному й злодійському електропоїзді FR-1 замість того, щоб сісти в 339-й автобус-експрес або взяти таксі (не в грошах справа) й елегантно дістатися станції Вілла Бонеллі, де жила в скромному двоповерховому, стилізованому під XVIII століття особняку на вулиці Альбанезе.

Ще перебуваючи під гидким враженням від пограбування якогось молодого наївного чужоземця, свідком якого стала, та від відчуття власного безсилля, бо боялася ту шпану, що шастала по вагонах, Джованна перейшла вокзальним тунелем на лівий бік по ходу поїздів на Рим й одразу потрапила до розкішного тінистого парку, в трьохстах метрах від якого містився її будинок. Джованна поверталася з Мілана, де відвідувала старшу сестру, чоловік якої тиждень тому помер. На відміну від сестриного чоловіка, чоловік Джованни помирати не збирався, а навпаки — ставши великим начальником у Римі, завів собі молоденьку коханку, яка працювала в його управлінні. Джованна, зітхнувши, згадала той далекий час, коли чоловік працював начальником відділку карабінерів станції Вілла Бонеллі, зовсім неподалік від їхнього дому — за залізничною колією на вулиці Мальана Нуово. Тоді він поводив себе набагато обережніше, бо будь-якої хвилини Джованна могла з’явитися в приміщенні карабінерів. Але коли це все було? Давно, коли вони були молоді й кохали одне одного.

Джованна зітхнула.

Чоловік сьогодні залишався вдома — хоча не кожної неділі він міг собі це дозволити — й Джованна ще з аеропорту потелефонувала йому, щоб попередити, що повертається, щоб, бува, старий кобель не надумався затягнути коханку до сімейного ліжка. Наближаючись до будинку, Джованна відчула приплив радості й надій, бо скучила-таки за своїм лисим цапом і готова була віддати йому не затребуваний ніким запас ніжності, хоча знала, що все це — марні ілюзії старіючої, нікому не потрібної жінки.

Вона подзвонила у двері, і, хоч як не дивно, двері негайно відчинилися, наче чоловік стояв біля них, чекаючи на Джованну. На чоловікові був темно-вишневого кольору шовковий шлафрок, розстібнутий на грудях, де надмір чорного з сивизною волосся компенсував його відсутність на голові.

— Алоре! — вигукнув абсолютно безглузде слово чоловік і радісно обійняв Джованну.

Чоловік Джованни Франко Россі років із двадцять тому перейшов із корпусу карабінерів до центрального Агентства внутрішньої служби інформації і безпеки (AISI) — контррозвідки, — яка, хоч і не врятувала італійську державу від розпаду, проте продовжувала боротися з агентурою «Глобального джихаду» та мафіозними структурами Неаполя і Палермо. Франко Россі очолював дивізіон боротьби з організованою злочинністю і був переконаний, що весь світ — починаючи з Папи Римського, прем’єр-міністра та Президента Італії й кінчаючи школярами молодших класів, куди ходили його внуки, складається з бандитів, злодіїв, злодюжок, жебрацьких гангів та мафіозі, об’єднаних у потужні політичні партії.

Щось дивне найшло на Франка сьогодні: він також скучив за дружиною, бо незатишно почувався у порожньому домі, тривожно прокидався вночі з пістолетом, вихопленим з-під подушки — й тому він приготував сніданок, чекаючи на Джованну: підсмажив яєчню й тости, налив холодний сік з апельсинів до високих склянок, які спітніли одразу, й зварив міцну каву, яку вже встиг випити. Джованна, скинувши шарф і плащ, сіла за кухонний стіл, не розуміючи, що сталося з чоловіком. Може, полаявся з коханкою?

— Як долетіла? Все нормально? — спитав Франко, не чекаючи навіть відповіді, бо якби ненормально…

Але Джованна, нічого не розповідаючи про сестру та її проблеми з дітьми (знаючи, що сестрині справи не цікавили Франко), чомусь почала з випадку, свідком якого стала в електричці, додавши, що цей нахабний грабунок свідчить про абсолютну неспроможність поліції навести лад у гадючниках, на які перетворилися приміські електрички, летовища, вокзали, поїзди та станції метрополітену.

Чоловік правильно зрозумів, у чий город кинуто камінець (хоча його дивізіон й не займався справами дрібних злодіїв), спитав тільки, чому Джованна думає, що той невдаха, в кого вкрадено сумку, — іноземець. Дружина пояснила, що той хлопець (уявила його кучері медового кольору й погляд, яким він дивився на неї, від чого їй стало тепло) нічого не розумів по-італійськи, а на його мішку була начеплена бірка іноземного аеропорту.

Скінчивши снідати, Джованна пішла до ванної кімнати, а Франко ступив до кабінету, обладнаного засобами радіоелектронного зв’язку, наче капітанський відсік підводного човна. Поки дружина приймала душ, Франко встановив, що майже одночасно з рейсом із Мілана, о 10:30 AM, прибув рейс із Києва.

— Джованно, — гукнув чоловік, почувши, що дружина вийшла з ванної кімнати. — Йди-но сюди. Ти зможеш пізнати того йолопа, якого обікрали?

Франко вирішив довести дружині, що він таки чогось вартий і недаремно мордує свій час на службі — і не лише заради коханки. Джованна, якій треба було прибрати в домі й поїхати до дочки, котра жила в центрі Риму, неохоче приєдналася до чоловіка. Вона вже не була рада, що затіяла цю розмову, бо, знаючи занудний, настирливий і дріб’язковий — з підвищеною, підозріливою увагою до незначних деталей — характер Франко, перелякалася, що він зіпсує їй всю неділю.

Але те, що побачила, здалося їй захоплюючою грою.

— Дивись уважно, — сказав Франко. — Не проґав цього телепня.

На великому екрані замиготіли обличчя пасажирів літака АН-278 М рейсом Київ — Ф’юмічіно. VIP-пасажирів серед них не було.

— Стоп! — вигукнула Джованна, відчуваючи дивне хвилювання. — Це він.

Стереоскопічне зображення кучерявого хлопця з наївними очима зупинилося на екрані. «Джордж Безпалий, 22 роки, експедитор приватної українсько-італійської фірми МАРС (Мілан-Алчевськ-Рим-Сімферопль), неодружений, зріст 180 см, група крові… Мета поїздки — візит до матері й сестри, які живуть у Віченці. До 2077 року мешкав у Вашингтоні ДС, Конфедерація держав Північної Америки. Гетеросексуал, судимостей не має».

Джованні стало ніяково, наче вона без дозволу зазирнула в чужу таємницю.

— Тепер дивімось далі, — Франко був виразно задоволений ефектом, що його справила на дружину поява незнайомого на екрані. Він уперше демонстрував Джованні інформаційні можливості своєї спецслужби.

Він набрав на клавіатурі цифровий код, і на екрані виникла емблема залізничної поліції.

— Ти в якому вагоні їхала?

— В другому з кінця. Ледве встигла, — немовби виправдовувалася Джованна.

— Тепер дивись уважно.

У напівтемряві виникли незнайомі обличчя, якісь постаті рухалися до тамбура: це був вагон, у якому недавно їхала Джованна: вона побачила себе, свій відчужений, ні на кого не звернутий погляд, нервовий рух рук, що поправляли шарфик на шиї.

— Алоре, — задоволено промуркотів Франко, — ти поводиш себе зразково і ні з ким не заграєш.

Джованна подумала, що хотіла б подивитися на чоловіка — що виробляє він зі своєю коханкою; але вони, либонь, роблять де у кімнаті, де немає камер спостереження.

— Тепер дивимось далі.

Він перемкнув щось на клавіатурі, й на екрані з’явилося зображення з другої камери, яка висіла над головою Джованни. Невідомий кучерявий хлопець, поставивши сумку біля ніг ближче до проходу, витягнув із кишені карту й почав вивчати. Поряд із ним у проході з’явилася постать циганки, яка розкладала якісь записки на багажі подорожніх. Хлопець із здивуванням подивився на циганку й записку, яку та поклала на його мішок, і в цю мить…

— Стоп! — вигукнув Франко, зупиняючи картинку. — От негідники!

На нерухомій картинці було видно, як дитяча рука якогось шльоцика вхопилася за сумку; на наступних кадрах циганка, затуливши кучерявого хлопця, збирала назад свої записки; а коли вона зникла з екрана, сумки вже не було. Джованна побачила розгублений погляд невідомого, звернутий в її бік.

— Все, — переможно сказав Франко. — Бачиш, як просто? Справу можна передавати до суду.

— То ж передай, — знизала плечима Джованна.

Франко здивувався.

— Навіщо тобі здалася ця дрібнота? Ну, вкрали в молодого дурня зубну щітку — буде надалі більш уважний.

— Ти що — не в собі? — вибухнула Джованна. — А якби мене пограбували? Що з тобою таке, страж закону? Зграї злодіїв ганьблять Італію, тероризують громадян, а вам байдуже? Що ми за люди такі?

Вона раптом заплакала, неочікувано для себе; в цьому гіркому плачі зійшлися образа на Франко, жаль до сестри, сум за втраченою молодістю й ще щось невимовне й незрозуміле — можливо, материнське співчуття до невідомого хлопця, бажання його приголубити, провести рукою по його тугих кучерях.

11

Капітан Бонетті вмочив шматок свіжої багетки в зеленкувату оливкову олію Extra Virgin, щойно посолену й від того божественно смачну. Хазяїн маленької кафейки на вулиці Чіаберо завжди на початку ланчу приносив своєму клієнтові керамічну мисочку, куди той підливав олію, вимазуючи її булкою. Саме в ту хвилину, коли Бонетті доїдав змащену олією багетку, очікуючи, коли принесуть йому тарілку свіжого салату «Цезар», пролунав сигнал його гаджета. Це сталося о 1:30 РМ. На екрані з’явилося обличчя Франко Россі з контррозвідки, яке не віщувало для капітана нічого доброго.

— Що за бардак у вас на лінії FR-1? — сердито зарипів Россі. — Якісь циганки грабують іноземців. Це пахне міжнародним скандалом. Я висилаю вам відеозапис злочину. Негайно виїжджайте до Ф’юмічіно, підніміть на ноги вашу срану поліцію. І щоб через дві години вкрадена сумка була в мене в агентстві. А циганку запакуйте до літака і вишліть до Ефіопії. Нехай там краде. Все, кінець зв’язку.

Капітан Бонетті зрозумів, що неділя, яка починалася так чудово, а мала завершитись ще краще — зустріччю з україно-італійкою, веселоокою Калиною Луцик — накрилася смердючим унітазом, ім’я якому — Франко Россі.

12

Через годину після дзвінка Бонетті й організованої поліцією облави на лінії FR-1 була затримана зграя румунських циганів, на чолі якої стояла італійська повія й рецидивістка Міра Моцетта, названа так за свою любов до червоного. Вбрана у пишні циганські одежі, вона шастала по вагонах, розкладаючи на сумки й клумаки приїжджих записки з проханням допомогти помираючій дитині. Серед пасажирів багато було заробітчан-іммігрантів. Записки, як правило, ніхто не читав, зате Міра, як досвідчений розвідник, визначала місця грабіжницьких операцій, а її малолітки-підручні виконували її вказівки; якщо хтось ловив злодія на місці злочину, Міра вчиняла великій ґвалт на захист безневинної хворої дитини; поліція й кондуктори потягів добре знали цю зграю, але оскільки Міра ділилася з ними частиною награбованого, мовчки терпіли цю наругу над правопорядком колишньої Римської Імперії.

Зграю Міри Моцетти накрили в піцерії навпроти входу до станції Понте Галеріа; на Міру без зайвих слів надягли наручники, а малому грабіжнику Бену, якого одразу впізнали, передивившись записи відеоспостереження, пообіцяли переламати руки й відірвати ноги, й він негайно розколовся: здобичу грабіжники зберігали в камері схову — вони навіть не встигли її поділити. Поліцейські схопили чорну сумку з биркою ТО CABIN і прізвищем BEZPALY, й о п’ятій вечора сумку доставили до офісу начальника дивізіону AISI Франко Россі.

Це була найбільш успішна й блискавична операція італійської поліції за останні двадцять років деградації держави, громадяни якої згадували, як світле далеке минуле своїх прадідів, золоті часи правління Беніто Муссоліні та його чорносорочечників.

…Коли увечері о 8:20 РМ до капітана Бонетті задзвонив хтось, хто назвався Вінсентом з Фонду Крюгера (в тому Фонді працювала кохана капітана Калина Луцик), Бонетті, інтелігентний флорентієць з двома вищими освітами, почав лаятись, як останній неапольський сміттяр: уже отримав за цю бісову сумку сувору догану від керівництва й змушений був у неділю увечері, коли Рим занурився у січневі сутінки, сидіти в службовому кабінеті управління залізничної поліції й вимучувати рапорт про діяльність злочинної банди на лінії FR-1 (хіба тільки на цій лінії діяли зграї грабіжників?) і про вжиті заходи щодо так званої «циганської групи» Міри Моцетти.

— Цю довбану сумку знайдено. Вона в контррозвідці. Understand? — він чомусь, почувши жахливий акцент Вінсента, перейшов на англійську. — Call to the Agency. Сіао.

Він роздратовано перервав розмову й відключив гаджет, щоб ніхто більше не турбував його.

13

У понеділок вранці 3 січня на стіл начальника дивізіону контррозвідки Франко Россі полетіло все, що містилося в чорній сумці Джорджа Безпалого: кредитні картки на 500 лір, надсучасний гаджет (увагу Франко привернуло те, що це була найновіша модель, яка щойно надійшла на озброєння вищого офіцерського корпусу ОГБ), окуляри з вбудованою в них відеокамерою та мінікомп’ютером, що міг виводити потрібну інформацію на скельця, дрібні сувеніри з символікою фірми МАРС, запасні батарейки великої ємності й маленький, але потужний лептоп, українські сувеніри — вишивана скатертина та серветки до неї, диски з текстами електронних книжок українською і англійською мовами, ключі від київської квартири Безпалого і повно іншого дріб’язку, серед якого досвідчений погляд Россі виділив невеличку флешку в спеціальному, щільно замкненому сріблястому футлярі.

Россі не зміг відкрити футляр — довелося викликати механіка з контртерористичного дивізіону. Коли флешку було відкрито, Россі вставив її до спеціальної щілини в своєму комп’ютері. На екрані виникло зображення комахи, яка почала негайно розмножуватися, поки чорно-жовта хмара цих інсектів не заполонила весь простір екрана. Потім екран спалахнув і зображення зникло. Помічник Россі через півгодини перевірок і спроб оживити комп’ютер із сумом повідомив, що дорогий казенний прилад згорів дотла, гавкнувся, як старий електрочайник у результаті короткого замкнення.

День починався жахливо, бо вранці Россі полаявся з Джованною, яка прокинулася в поганому настрої й чути нічого не хотіла про цю бісову сумку та її господаря; коханка відштовхнула його, коли намагався обійняти, бо в неділю не приїхав до неї пообідати, як домовлялися; на додачу до всього заступник директора Агентства раптом виявив інтерес до історії з сумкою — мовляв, на якій підставі Россі вліз у компетенцію залізничної поліції і втрутився в банальну історію дрібної крадіжки (і яка ж це сука, подумав Россі, встигла настукати на нього заступнику директора, який ненавидів Франко як головного претендента на свою посаду). Щоб заткнути пельку заступникові, Россі, ще не знаючи вмісту сумки, конфіденційно повідомив, що його агентура натрапила на слід українського шпигуна, який, не виключено, повинен вийти на зв'язок з одним зі злочинних угруповань. Россі й сам дуже швидко повірив у цю абсурдну версію. Його налякали зловісні комп’ютерні комахи, які розповзлися по екрану, й він викликав хакерів з дивізіону електронної інформації.

Хакери прийшли зі своїм комп’ютером, у якому були встановлені потужні фільтри проти смертоносних вірусів типу Locust — удосконаленого і надзвичайно патогенного потомка древніх черв’яків STUXNET — й почали обережно експериментувати з флешкою, яка не хотіла розкривати свої таємниці. Нарешті на екрані з’явилася якась абракадабра з цифр, математичних символів та ієрогліфів.

Хакери визнали своє безсилля, й Россі прийняв два важливих рішення:

— відкрити оперативну справу проти українського агента Джорджа Безпалого під кодовою назвою «Римські канікули» й грифом «цілком таємно»; агентурі AISI докласти всіх зусиль для затримання Безпалого;

— передати флешку в Національний дешифрувальний центр управління електронної розвідки.

Настрій у Франко Россі виразно поліпшився, коли він зрозумів, що випадково завдяки своїй дурепі-дружині упіймав чи не найбільший шанс у своєму житті — викрити шпигунську мережу східної диктаторської країни Україна-Русь. Франко з ніжністю подумав про дружину, якій вибачив усі її ранкові вибрики. І ще з більшою ніжністю подумав про коханку, з якою обов’язково помириться сьогодні й проведе вечір разом, як того вимагав службовий обов’язок, пов’язаний із форсуванням операції «Римські канікули».

14

Наступного дня після від’їзду високих гостей з України-Руси кардинал Едгар Саймс, керівник Апостольської інформаційної служби Ватикану, довгов’язий смиренний американець із коротким білесим волоссям і завжди сонним виглядом обличчя, зосереджено працював у своєму кабінеті на першому поверсі палацу Сикста П’ятого; тут, у закритих для відвідувачів покоях, містився невеличкий апарат керівництва ватиканської розвідки й контррозвідки — заступники Саймса з оперативної діяльності та аналітичної служби і їхні помічники. Сама ж інформаційна служба розмістилася в затишному передмісті Риму — містечку Вілла Бонеллі, в корпусах колишнього Американського університету. Офіційно ця неприступна твердиня, що нагадувала монастир-фортецю, носила назву Ватиканський архів-інститут пам’яті імені апостола Павла — першого християнського розвідника.

Кардинал Саймс виконував доручення Папи Климента XV і вивчав усі матеріали, пов’язані з візитом генерала Гайдука та патріарха Ізидора до Ватикану й оцінював безпекові аспекти їхніх пропозицій щодо проведення в Києві Вселенського християнського собору Возз’єднання. Уважно прочитав довідку інформаційної служби про внутрішньополітичну ситуацію в Україні-Руси і тепер переглядав записи розмов Ізидора з Гайдуком, таємно зроблені під час їхнього візиту до Риму.

Гості відлетіли з миром до Києва у понеділок, 3 січня, залишивши по своєму візиті багато запитань, серед яких головним було: наскільки міцним є режим військової диктатури генерала Гайдука, встановлений в Україні-Руси ще п’ять років тому? Саймс, випускник математичного факультету Стенфордського університету, а згодом — Католицького університету в Любліні (Польща), добре знав, що зовнішній спокій і вміло зрежисована стабільність у диктаторській державі, де ЗМІ перебувають під контролем режиму, може будь-якої хвилини перетворитеся на поле бою громадянської війни: у будь-якій темряві неминучим є схід сонця. Але чи громадянська війна — так звана битва за свободу — яка несе незліченні нещастя народу, особливо матерям та їхнім дітям, старим і немічним людям — чи така безжальна і безглузда війна завжди є бажаною і чи завжди народ потребує свободи, здобутої такою ціною?

Едгар Саймс звернув увагу на запис вечірньої розмови генерала і патріарха під час їхньої приватної вечері; в ході тієї розмови глухо, приховано прозвучали натяки на внутрішні незгоди у керівництві України-Руси. Ось що дослівно сказав Гайдук: «Долаючи розкол християнства, розкол глобальний, ми безпорадні перед розколом внутрішнім». Нічого конкретного, за що можна було б зачепитися, ніяких прізвищ і фактів, проте… В словах Гайдука звучали втома й розчарування — можливо, більшою мірою пов’язані з втратою його молодої дружини, матері їхнього маленького сина. Але могла існувати інша версія — кардинал та його розвідка мали визначити всі можливі варіанти розвитку подій, щоб убезпечити Ватикан від провалу Вселенського собору. Надто великим був ризик для святого престолу і високими ставки у цій грі.

Над Римом запали зимові сутінки, Ватикан спорожнів, останні відвідувачі залишили його територію. Кардинал утомлено підвівся з-за столу й зробив кілька кроків у напівтемному кабінеті. Настільна лампа у зеленому абажурі освітлювала таємні папери. Саймс ненавидів зчитувати інформацію з екрана комп’ютера, і всі матеріали йому подавали у паперовому вигляді — потім усі ці таємниці зникали у січкарні шредера.

До кімнати хтось постукав. У дверях з’явився помічник Саймса отець Варга.

— Пробачте, Ваше Преосвященство, але щойно я отримав цікаву інформацію.

— Заходьте, — не дуже привітно сказав Саймс.

— Управління контррозвідки розробляє одного туриста з України-Руси…

Саймс втомлено подумав, що цими дрібницями можна було б не морочити йому голову. Є справи важливіші.

— Справа більш поважна, ніж вам може здатися, — наче прочитав думки кардинала Варга, молодий, чіпкий, як бульдог, професійний розвідник, який уже встиг попрацювати в нунціатах у Лісабоні, Будапешті й Братиславі. — Цей турист прибув одним літаком із патріархом Ізидором і генералом Гайдуком. Може, де збіг обставин. Але цікавий. А головне — в цього туриста виявлена флеш-картка, яка знищує оперативну пам’ять звичайних комп’ютерів і містить у собі зашифрований текст, що не піддається розшифровці в Національному центрі.

Варга зробив паузу, але кардинал мовчав.

— Гадаю, що не виключений якийсь зв’язок між візитом представників України-Руси і змістом флеш-картки. Це не схоже на бізнесову чи іншу інформацію. Флешка захищена бойовим вірусом невідомого нам типу.

Кардинал Саймс увімкнув світло в кабінеті — розкішна люстра, яка знала ще запах свічок XVIII століття, засяяла урочисто. Варга скривив обличчя, закліпав очима, наче пробудився від сну. Невиразне обличчя Варги, яке неможливо було запам’ятати з першого разу, було найбільшим надбанням розвідника.

Кардинал також прокинувся від задуми.

— Де той турист?

— Контррозвідка розшукує його. Але його слід губиться на станції Остієнзе.

— А хто в контррозвідці веде цю справу?

— Начальник дивізіону Франко Россі.

— Я не хотів би втручатися в діяльність AISI, — тихо мовив кардинал. — Це може спровокувати непотрібний конфлікт і розголос у медіа. Але що стосується флешки… Можливо, це просто дурна витівка українських хакерів. Але в будь-якому разі потрібна розшифровка. Де ця флеш-картка?

— Ось, — єпископ Варга переможно, показавши на мить дрібні зуби в швидкій посмішці, дістав із кишені джинсів, схованих під сутаною, маленький контейнер із флешкою.

— Передайте це в наше управління електронної безпеки у Вілла Бонеллі. Нехай вони через термінал «А» зв’яжуться з американським агентством національної безпеки, дивізіоном «Сфінкс». Я попрошу адмірала Стенлі Фішера про допомогу. Вони розшифрують. Якщо не вони, то хто?

— Звісно, звісно, — Варга сховав флешку до кишені. Зараз у Північній Америці день у розпалі. Саме час взяти в роботу загадкову флешку.

15

Безпалий провів у в’язничній камері Римського клубу вже дві ночі, а справа не посувалася з місця. У підвалі було холодно й сиро, Джорджа мучила алергія — з розбухлого носа безперервно текло, очі сльозилися — але ніяких ліків йому не давали. Годували хлібом і синтетичним молоком, від чого почався пронос — і, сидячи на унітазі, Джордж журливо думав про свою нещасну долю та її фатальну рокованість. Після вбивства батька сім’я повернулася до Києва, де матері призначили пенсію за заслуги чоловіка перед Батьківщиною. Ні про яку зраду батька мови не йшло — навпаки, приїхав до них додому якийсь великий начальник на прізвище Мережко й вручив матері орден за вірну службу — хрест із золотими мечами, й сказав, що батьків подвиг ніколи не буде забутий. Але після того візиту про Безпалих одразу забули, ніхто з тих, з ким дружили Безпалі у Вашингтоні, до них не з’являвся, мати — до того весела, компанійська жінка — впала у депресію, завела мову про близьку смерть і одного разу відкрила Джорджеві таємницю батькової загибелі. Тоді вперше з уст матері прозвучало це прокляте прізвище: ГАЙДУК.

Мати пояснила Джорджу, що саме Гайдук, якого наблизив до себе Гетьман Мазун, організував убивство Віктора Безпалого, якому заздрив і якого боявся як конкурента; коли ж батько отримав компрометуючу Гайдука інформацію, той найняв кілера.

— Запам’ятай, синку, це прізвище — Гайдук. Ти повинен помститися за батькову смерть. Поклянись мені.

— Клянусь, — з юнацькою запальністю пообіцяв син.

Джордж у квітні 2077 року був зарахований до військового ліцею імені Івана Богуна. Під час окупації Києва Чорною Ордою ліцей евакуювали до Кам’янця-Подільського, за винятком тих трьохсот відчайдухів, які загинули під Києвом. Джордж не вступав ні в які ЛУКи й УРА — він не грав у патріотичні ігри, бо жив іншим — бажанням відомстити Гайдуку. В цьому був таємний сенс його існування. Незадовго до ядерних вибухів мати вийшла заміж за давнього батькового знайомого, торговця зброєю з Турина Домініко Скандоне і встигла виїхати до Італії разом із Мар’янкою, але під час Великої Темряви Скандоне помер. Джордж, який залишився в Україні, не бачив з того часу матері й сестри і тільки рік тому знайшов їх. Тепер він дуже сумнівався, що знову побачить їх.

Серед Джорджевих спогадів, що обсіли його в підвальній камері, був один, якого особливо соромився й намагався відтиснути в непам’ять, але спогад уперто спливав на поверхню, породжував почуття ганьби: у 2082 році курсант Вінницького вищого командного училища аеромобільних військ імені Героїв-богунців, сержант Джордж Безпалий вишикувався зі своїм батальйоном на плацу, де готувалися вони до святкування Дня Перемоги 22 червня. Командування обіцяло, що кращий взвод поїде до Києва на урочистий парад. Було спечно, хотілося пити й лягти десь у холодку, але командири нервували, дивлячись на годинники, й не давали команди «Розійтись».

Раптом з-поза східного берега Південного Бугу, від Жигалівського лісу виринула сіро-сталевого кольору «черепаха» й приземлилася на плацу. Оркестр заграв урочистий марш. Із «черепахи» вийшло четверо людей у камуфляжній формі, до яких підскочив начальник училища, бригадний генерал Бережний.

— Батальйон… струнко!

Попереду йшов, припадаючи на ногу, засмаглий чоловік, схожий на старого, пошарпаного в боях боксера; його темні очі уважно дивилися на курсантів. Тільки коли візитери наблизилися впритул до Безпалого, він зрозумів, що чоловік цей — Гайдук. На фотографії в офіцерському клубі він мав молодший вигляд. Серце Безпалого стислося. Ось настав момент помсти. Батьків убивця зупинився перед ним.

— Сержант, крок уперед, — наказав Гайдук, впершись у Джорджа жорстким поглядом.

— Сержант Безпалий, друга рота, взвод Альфа, — завчено відрапортував Джордж.

— Як ти виріс, Джордже, — усміхнувся Гайдук і поклав руку йому на плече. Цей момент встиг зафіксувати армійський фотограф. — Але упізнати можна. А де мати?

— Проживає в Італії, пане генерале армії.

— Він у нас круглий відмінник, — похвалився генерал Бережний.

— Ігорю, допоможи йому. Подбай, — чи то попросив, чи наказав Гайдук своєму молодому супутникові. Пізніше Джордж дізнався, що це був генерал армії Палій, міністр оборони.

Гайдук міцно потиснув руку Джорджу.

— Бажаю успіхів, сержанте.

— Слава Україні, — виструнчився курсант.

Усе відбувалося як уві сні, коли ти скутий якоюсь гіпнотичною силою й не можеш ворухнутися, хоча насувається на тебе смертельна небезпека. Джордж проклинав себе, що не зарізав Гай лука десантним ножем (на парадні навчання боєзапас не видавався), остаточно переконавшись у своїй слабкодухості; але ця зустріч змінила Джорджеву долю: негайно по закінченні училища його забрали до центрального апарату Міністерства оборони, де його командиром став полковник Стригун.

Стригун. Ось хто дав йому таємну флешку. Стригун повинен визволити його з підвалу.

Йшов третій день ув’язнення Безпалого, а його все не викликали нагору. Їжу приносив Вінсент, який не відповідав на Джорджеві запитання й мовчки грюкав дверима, клацаючи замком. Але цього разу прийшов не Вінсент.

У прочинених дверях перед Джорджем стояла худенька дівчинка, яка була схожа на підлітка — у бейсбольній кепочці клубу «Нью-Йорк Янкіс», джинсовій курточці й коротких штанцях; смішна світла косичка лежала на лівому плечі дівчиська.

— Ти хто? — спитав він, розгубившись від несподіванки.

— Я — Калина Луцик. Працюю в Фонді Крюгера. А ти хто?

— Я Джордж із Києва.

Дівчина принесла йому шматок піци й апельсиновий сік замість остогидлої білої молочної води.

— Ти могла б принести мені щось проти алергії? Бо ніс у мене…

— Як фонтан Треві, — захихотіла дівчина. — Будеш поводити себе добре — принесу.

Вона зачинила двері, але не так гостро і ворожо, як робив це Вінсент. У серці Джорджа прокинулась надія — невідомо на що.

16

На другому поверсі Римського клубу тривали дискусії з приводу небезпечної ситуації, що склалася внаслідок втрати Джорджем Безпалим сумки з флешкою. З одного боку, доброю новиною було те, що флешка не зникла на дні римського злочинного світу й не викинута в смітники Вічного Міста; жахливою новиною стало те, що флешка дивовижно швидко опинилася в руках контррозвідки, що наводило на думку, що Джорджа Безпалого «вели», можливо, ще з Києва; а це могло означати, що в штабі полковника Стригуна міг працювати «кріт».

Власник Фонду пан Крюгер — та роботизована потвора, якої так злякався Джордж Безпалий, — сидів мовчки на місці головуючого; почути можна було лише сопіння й хрипи, що виривалися назовні зі штучно вентильованих легенів через гофровану трубку й фільтри. Тільки посилене мерехтіння очних вогників виказувало збуджений емоційний стан Крюгера, що не віщувало для персоналу Римського клубу нічого доброго.

За столом розсілося шестеро менеджерів фонду на чолі з Полковником, який колись, у славні часи безвладдя 2079 року, служив заступником генерала Тараса Галушки в партизанському революційно-народному русі «Полтава». Біля нього сидів його вірний ординарець і слуга Вінсент, він же Мирон Пилипович Іванишин, генерал-хорунжий військової розвідки, колишній заступник Гайдука. Крім Вінсента, ніхто не знав справжнього імені Полковника, який у результаті пластичної операції й гормонотерапії перетворився з похмурого, зарослого чорною щетиною жмикрута і шкуродера на повнявого інтелігента з маленькими азійськими очима й тонким голосом соліста гурту «Гей-хлопці».

— Справу Безпалого веде начальник третього дивізіону AISI Франко Россі. Капітан Бонетті нічим допомогти нам не може. Ми встановили, що дружина Россі чітко зафіксована в спогадах Безпалого й думаємо, що між нею та ним існує якийсь зв’язок, який він приховує.

Полковник замовк і запитально подивився на потвору у візку. У відповідь почув лише шипіння повітря, яке в прискореному ритмі вихоплювалося з фільтрів. Потвора ворухнула сталевими щупальцями — замінниками пальців, що означало: продовжуйте.

— Пропоную: провести негайно операцію із захоплення дружини Франко Россі з метою шантажу чоловіка, від якого вимагати повернення флешки. Піддати дружину допиту третього ступеня для з’ясування, що пов’язує її з Безпалим. Це перше.

Друге. Якщо у найближчі два-три дні ми не повернемо флешку, Безпалого ліквідувати, як зрадника і клятвовідступника. Звернутися до київського філіалу з проханням передати нову флешку, можливо, через територію албанського халіфату. Щодо тієї флешки, яка перебуває в контррозвідці, можемо бути спокійні. Її не вдасться розшифрувати. Нікому й ніколи.

— Ніколи не кажи «нікому», — прохрипів штучний голос Крюгера. — План приймається. Виконуйте.

Він тихо викотився заднім ходом з конференц-зали і зник у сусідній кімнаті.

17

Броньована яхта «Пауль Целан» повільно, на мінімальних обертах двигуна виписувала кола посередині озера Лаго-Маджоре. Вітер нагнав з боку Альп хмару, наповнену снігом, наче подушка пухом. Тільки сніг не походив на пух, а сірою стіною стояв у повітрі, мокрими сірими смугами встелював палубу й рубку катера, беззвучно плюхався на чорну поверхню води.

Накинувши на плечі жовтий дощовик із теплою підкладкою з верблюжої шерсті, Рафаїл Фрідман стояв на капітанському містку, марно вдивляючись у бік Локарно, намагаючись розгледіти хоча б натяк на сигнальні вогні Marina-Locarno; але снігова хмара, що тихо, наче велетенський темно-сірий аеростат, сіла на озеро, одразу перетворила кволий зимовий день на дно ночі.

У теплій каюті залишився молодий коханець Фрідмана, італієць Алессандро, студент-композитор із Болоньї, який у перервах між любощами знайомив патрона з основами математичного складання музики. Заплутані формули Фрідмана, завдяки яким він вивчав магічно-математичні цикли історії, його спроби пророцтва майбутніх подій — всі ці абстрактні й незрозумілі плетива цифр і символів Алессандро перекладав на мову музики: інколи в химерних, дисонансних і алогічних поєднаннях звуків вгадувалися уривки якихось незнайомих урочистих мелодій — наче музика майбутніх тріумфів проривалася крізь атмосферні поміхи й глушилки воюючих армій. Алессандро, довговолосий юнак, який говорив незрозумілі речі, пластично жестикулюючи при цьому м’якими долонями, наче диригував невидимим оркестром, присвятив Фрідману свою першу симфонію «Civitas Dei» (Град Божий).

Фрідман, який виріс в атмосфері синкопальних ударів рояля й гострих дисонансних акордів, породжених енергійними пальцями батька, сприймав незрозумілу Алессандрову музику, як спогад щасливого дитинства.

Почуваючи себе вкрай вичерпаним після сексуальних спазмів, Фрідман відчув, що перебуває на нічийній смузі між палкими обіймами життя і тихим умиротворенням смерті — порожнечею, що не знає жодних бажань, ревнощів чи заздрості. Залишилося тільки дихання — щоб відчути прохолоду альпійського повітря. Фрідман простягнув уперед руку — наче Христофор Колумб, коли побачив американський берег.

Але доторкнувся лише струменів мокросніжжя. Поглянув назад і з задоволенням не побачив, а відчув над собою обертання радарної антени, яка не давала катеру заблукати в суцільній темряві.

У цю хвилину пролунав сигнал мобільного зв’язку. Фрідман почув пташиний голос Гарольда Міллібранда, який після смерті Еммануїла Голдстайна обійняв посаду виконавчого директора Клубу Локарно, тобто став фактично прем’єр-міністром Світового уряду в його західній, урізаній і обмеженій версії. Фрідман, відповідно, перейшов на посаду Міллібранда — генерального секретаря клубу.

— Говорити можете? — спитав Міллібранд.

Фрідман буркнув щось невиразне, шкодуючи, що хвилина щастя і самотності скінчилася.

— Це дуже важливо, — сказав Міллібранд.

Фрідман і сам розумів, що виконавчий директор не буде даремно турбувати його, знаючи, що він, підкоряючись невидимій силі, вищій за всі формули і всю політику, вийшов на яхті у пошуках примарного щастя.

— Щойно я мав розмову зі Стенлі Фішером, — Міллібранд дзвонив із Лондона, на що вказували індикатори на екрані переговорного пристрою. — Вони одержали дуже важливу інформацію стосовно нашого друга Гайдука.

— Розумію, — сказав Фрідман, не розуміючи нічого.

— Завтра я вилітаю до Вашингтона. Прошу вас приєднатися до мене. Йдеться про справу стратегічної ваги. Ви мене чуєте? — занепокоївся Міллібранд.

— Чую. На світанку вилітаю до Лондона.

Яхта, викресливши на воді останнє коло, повернула до берега, долаючи снігове місиво.

Фрідман подумав, що Алессандро — його останнє кохання й тому дуже болюче і безнадійне. Він вирішив узяти Алессандро з собою до Вашингтона, хай би що думав манірний Міллібранд.

Фрідман не спустився до каюти, де чекав на нього Алессандро, а стояв осліплий від снігу, з сивою змокрілою борідкою, яку можна було викручувати, якби вона була трохи довша. Знав, що досвідчений капітан і надійні радари не підведуть, виведуть яхту із зони смерті. Можливо, востаннє.

18

Джордж Безпалий не знав, що, бавлячись у ліжку капітана залізничної поліції Бонетті, весела щебетуха Калина Луцик оповіла своєму коханцеві про дивного хлопця Джорджа з Києва, невідь-чому ув’язненого в підвалі Римського клубу по вулиці Остієнзе. Все це Калина розповіла, сидячи верхи на капітані, підстрибуючи, як вправна вершниця в сідлі, ще й розплітаючи-сплітаючи світлу косичку. Секс для неї був грою, дитячою забавкою, часом невпинного слововиверження; замість беззмістовних і часто штучних зойків, якими досвідчені жінки заохочують до подвигів своїх партнерів, Калина виголошувала нескінченний монолог, ділячись із капітаном випадковими враженнями, спогадами і дівочими мріями про червоний родстер «Альфа-Ромео-Електра». Капітан Бонетті, якого спочатку дратувала ця дивна звичка Калини, відволікаючи його від внутрішнього, глибоко інтимного циклу проростання, зростання, дозрівання і плодоношення, врешті-решт навчився відключатися від її базікання та дурного реготу: нехай повзає, підстрибує, ковзає вперед-назад, наче на велотренажері, нехай щебече що завгодно, розповідає про улюблені іграшки — аби він досягнув стану нірвани.

Але почувши ім’я київського хлопця й місце його ув’язнення, капітан Бонетті рвучко скинув з себе Калину, яка нічого не зрозуміла, перервав процес, що наближався до щасливого завершення, й голий, явивши Калині всю стрункість свого засмаглого тренованого сорокарічного тіла та його окремої гіпертрофованої частини, скочив до письмового столу й увімкнув комп’ютер.

— Ходи-но до мене, — покликав він Калину, яка від несподіванки змовкла — саме тоді, коли знадобилися її свідчення. На екрані замиготіли остогидлі для Бонетті кадри дрібного злодійства в електропоїзді FR-1: спочатку Міра Моцетта гайнула через вагон, бігаючи очима по багажу пасажирів, потім замурзане обличчя Бена зафіксувалося в стоп-кадрі, саме тоді, коли він витягав сумку з-під ніг своєї жертви, а вже тоді перед занімілою від здивування голою Калиною, яка тонкими руками прикривала свої вельми проблематичні груди підлітка, з’явився Джордж Безпалий в усій своїй зляканій безпорадності.

— Це він! — нарешті до Калини повернувся голос.

Капітан Бонетті, увійшовши до порталу поліції, пожежної охорони і швидкої допомоги «Великий Рим», набрав номер будинку, в якому містився Фонд Крюгера. Тривимірне зображення споруди, план усіх поверхів, включаючи підвальний, розташування сходових клітин, дверей, вікон і конструкція балок піддашшя, внутрішній вигляд кімнат й особливості підходу до будинку — все це було зафіксовано на екрані. Калина вказала, в якій саме підвальній кімнаті ув’язнено молодого телепня.

Бонетті, незадоволений тим, що таку дрібну справу, як крадіжка в поїзді, яка входила до юрисдикції залізничної поліції, перехопила контррозвідка, вирішив не інформувати Франко Россі, а втерти тому індику носа і провести операцію із звільнення заручника силами свого підрозділу. Він зателефонував до відділу спецоперацій і наказав виділити п’ятеро бійців підрозділу «Ромул», призначивши час атаки Римського клубу на першу годину ночі.

19

Франко Россі затримувався допізна на роботі (Джованна здогадувалася, якого типу ця робота), про що повідомив дружину десь о 6-й РМ. Над Вілла Бонеллі вже запали січневі сутінки, темрява і пустка панували в домі Россі. Джованну лякали незнайомі шерехи, клацання й стукіт, що знедавна поселилися в будинку й раніше ніколи її не турбували. Від часу тої недоладної історії з крадіжкою в поїзді сумки в хлопця з України Джованна відчувала незрозумілий неспокій — наче перші передвісники невідомої хвороби висилали їй сигнали тривоги, а вона була безсила щось вдіяти й не могла нічого сказати чоловікові, який тільки поглузував би з неї, бо безпеку їхнього будинку забезпечувала досконала система електронного стеження й попередження, виведена на пульт служби охорони контррозвідки. Щодо звукової гами, яка почала так лякати Джованну, то нічого дивного в цьому не було: адже будинок, придбаний сімейством Россі у кредит п’ятнадцять років тому, був захаращений підробленими під старовину меблями, купленими у поспіху на якомусь аукціоні — і тепер ці меблі розсихалися й тріщали немилосердно. Картини у золочених рамах, що так подобалися чоловікові, були жалюгідними підробками з дешевих копій, на яких зображалося озеро Комо з човнами й місячною доріжкою по воді та мости й гондоли Венеції XVII століття. Джованні здавалося, що ці картини також перегукуються вночі, наче важкі штучні метелики шелестять позолоченими крилами, хочуть залишити цей осоружний будинок: алебастрові (на мармур не вистачило грошей) погруддя римських цезарів потріскували, наче горщики, зліплені з поганої глини.

Джованна розуміла, що причиною її тривог став не цей фальшивий підробний мотлох, а її самотність й люті ревнощі до чоловіка з його коханкою.

О сьомій годині вечора Джованна, відчуваючи нестерпність тривоги, що охопила її, вийшла з дому й подалася до бару «Оріанна», який містився зовсім недалеко, на протилежному кінці вулиці Альбанезе. Вона не звернула увага на білий мікроавтобус з вимкненими фарами, припаркований неподалік від входу до її будинку. Задумливо зайняла місце біля стійки й замовила мартіні. Бармен Антоніо, на прізвисько Біг-Марк, товстий і жовіально комунікабельний інформатор контррозвідки, дуже добре знав Франко Россі та його дружину: змовницьки підморгнувши Джованні (мовляв, розумію й співчуваю), він підніс жінці конусоподібний келих, на дні якого лежала золотава оливка. Джованна надто швидко проковтнула прохолодний напій і, не відчувши бажаної полегші, замовила горілку з тоніком. Біг-Марк, зробивши вигляд, що анітрохи не здивований (йому не хотілося думати, що така гарна сеньйора почала потроху спиватися), виконав замовлення. В барі було небагато відвідувачів, й досвідчене око Біг-Марка одразу помітило двох незнайомців, що сиділи в кутку, п’ючи міцну каву — трохи запізно, чи не так?

Дуже швидко захмелівши, Джованна вирішила повернутися до Мілана, щоб допомогти сестрі й позбутися пригнічуючого почуття тривоги і власної непотрібності в порожньому домі, заповненому претензійним мотлохом. Джованна, яка колись скінчила факультет мистецтв університету імені Ромео і Джульєтти у Вероні, розумілася на справжньому живописі пострафаелітів і їй особливо гадкими здалися дрібнобуржуазні кічові смаки чоловіка, його бажання походити на тих нуворишів, що мешкали у шикарних віллах неподалік від будинку Россі. Після третього келиха горілки, змішаної з шампанським (Біг-Марк тільки похитав головою, вирішивши більше не подавати спиртного сеньйорі Россі), Джованна, остаточно заспокоївшись, вирішила негайно повернутися додому, замовити квиток на завтрашній ранок до Мілана й спакувати валізи.

Вона вийшла на скупо освітлену вулицю, вдихнувши з полегшенням прохолодне повітря (прогноз погоди попереджав про сніговий шторм, що насувався з боку Швейцарії). Біг-Марк хоч і відзначив про себе зникнення двох незнайомих чоловіків, які щедро розрахувалися за каву, але ніяк не пов’язав це з тим, що за кілька хвилин раніше сеньйора Россі незграбно сповзла з високого стільця й, намагаючись йти якомога рівніше, залишила бар, тепло розпрощавшись із барменом.

Джованна вже наближалася до огорожі свого садочка, коли чиясь міцна рука в гумовій рукавичці затиснула їй рота; вона відчула легкий укол у шию і знепритомніла. Подумала тільки, що треба було накинути на шию улюблений шовковий шарфик, може, захистив би від несподіваного нападу.

20

Опівночі бійці спецназу і агенти залізничної поліції на чолі з капітаном Бонетті оточили будинок Фонду Крюгера, заблокувавши всі виходи. У будинку панувала тиша, світилися лише вікна в приймальній кімнаті на першому поверсі, де, як повідомила Калина Луцик, чергував озброєний охоронець; світло також слабко блимало у вузьких щілинах, що виходили з підвального приміщення у двір. Шибки цих щілин були зафарбовані густим шаром білил.

Температура повітря різко падала, вже перші струмені снігу майнули у світлі вуличних ліхтарів, бійці змерзли й з нетерпінням поглядали на годинники, боячись заклякнути, як їхні предки під Сталінградом, й тому попросили капітана Бонетті почати операцію раніше запланованого терміну. Він погодився, не розуміючи, що цим підписує собі смертний вирок: о пів на першу ночі з будинку мало вийти четверо озброєних чоловіків, скінчивши роботу, щоб встигнути на останній поїзд метро, й тоді в Римському клубі залишалося б лише двоє охоронців — один вгорі, в reception, другий — у підвалі.

Помахом руки Бонетті дав команду на початок операції. Двоє спецназівців тихо прочинили вхідні двері, й Бонетті увірвався до приймальні, наставивши пістолет на зляканого охоронця; щоправда, той устиг натиснути тривожну кнопку. Тому коли поліцейські на чолі з Бонетті спустилися до підвалу, їх зустрів концентрований вогонь з автоматичної зброї. Бонетті, хоч і був у кулевідпорному жилеті, не очікував опору й легковажно вибіг назустріч вогню, отримавши смертельне поранення в горло, й, захлинаючись кров’ю, не встиг навіть подумати про Калину Луцик — чи своїм легковажним базіканням не підставила вона його під кулі?

Отямившись від несподіванки, спецназівці угрохали двох бандитів; троє інших скористалися підземним ходом і, вискочивши на площу перед станцією метро «Базиліка Святого Павла», встигли зникнути. Розлючені таким провальним ходом операції (ще двоє поліцейських були поранені), спецназівці розтрощили двері підвальних приміщень: в одному з них знайшли кучерявого молодого парубка, який тремтів від холоду й страху, в другій камері, де яскраво горіло світло, побачили напівпритомну немолоду жінку, прив’язану до стільця, поруч з яким валялися дроти з електродами.

Забравши з собою тіло мертвого Бонетті, всадовивши до поліцейського автобуса звільнених заручників і залишивши в Фонді Крюгера трьох спецназівців та слідчого залізничної поліції, учасники акції в розгубленості повернулися до управління, завели чоловіка і жінку до кабінету капітана Бонетті й залишили їх. Жінка прилягла на диванчику й одразу задрімала, а український бранець Джордж примостився в шкіряному кріслі капітана й намагався зрозуміти, що відбувається з ним у клятому Римі.

Прокинувшись о третій годині ночі з диким болем голови, Джованна жахнулася, згадавши, що сталося з нею після того, як залишила бар «Оріанна»; кудись поділася вся лють на чоловіка, натомість прокинулося почуття провини перед ним — він просив вмикати маячок її гаджета у загальну систему стеження за їхнім будинком. Вона не послухала Франко і навіть не взяла гаджет із собою до бару; як остання дурепа вона не повірила чоловікові, що крадіжка сумки вивела контррозвідку на серйозну шпигунську аферу.

Освітлення в кабінеті нещасного капітана Бонетті було вимкнено, блимала лише слабка сигнальна лампочка над входом; підлеглі капітана вирішили дати до ранку спокій звільненим заручникам. Джованна, звикнувши до напівтемряви, побачила Джорджа Безпалого, який сопів застудженим носом, сидячи за письмовим столом; не було жодного сумніву, що він міцно спить. Джованна подивилася на його дитяче обличчя, заплющені очі й напіввідкритий рот, і якесь забуте материнське почуття ніжності ворухнулося в ній. Вона мовчки дивилася на цього незнайомого кучерявого хлопця, і солодке бажання віддати йому своє молоко зростало в ній. Щоб перебороти що безсоромну, не знану досі й непристойну фантазію, вона вирішила подзвонити чоловікові й розповісти, що з нею сталося.

Джованна простягнула руку до телефонного апарата, що стояв на столі, але в цю мить Джордж прокинувся й, розплющивши очі, вперся в неї поглядом.

— Who are you? — суворо спитав він. — Do you speak English?

— Si, si, — злякано закивала Джованна, наче спіймана на гарячому. — Do you remember me… the train? My name is Giovanna. Giovanna Rossi.

— I’m George Bezpalyy.

Ледве освітлена, жінка ця в забрудненому плащі з напіввідірваним рукавом, з пошматованим на грудях платтям здалася йому ще прекраснішою, ніж в електричці; зустріч із нею в поліцейському приміщенні, в якому стояв казенний запах старих меблів, цигаркового диму і улюбленого капітаном Бонетті дезодоранту «Nivea», здалася Джорджу такою само неймовірною, як зустріч із живою Моною Лізою. Інших, більш точних і менш фантастичних порівнянь він не мав.

— I know, George, who are you, — тихо сказала Джованна, запахнувши на грудях плащ. Вона подумала, що знає його давно, ще до того, як побачила в поїзді Ф’юмічино — Рим.

21

Через дві години після викрадення Джованни Россі — коли вона вже сиділа у підвалі Фонду Крюгера й відповідала на перехресні запитання чотирьох чоловіків — один із них бездоганно говорив по-італійськи, троє — зі слов’янським акцентом — і коли до її тонких засмаглих зап’ясть приземкуватий чоловік, якого звали Вінсентом, приєднав електроди і перші зойки вирвалися з її уст — саме тоді до офісу Франко Россі подзвонив невідомий і повідомив, що дружина Россі є заручником організації «Чорні бригади», й поставив ультиматум — негайну передачу флеш-картки з вкраденої сумки взамін на повернення дружини. Інакше Джованна Россі помре завтра вранці о 5:00 AM. Франко Россі глянув на екран: дзвонили з центрального транспортного римського хабу «Терміні», з телефона-автомату 163. Не встиг Франко віддати наказ на пошуки зловмисника, який розмовляв, повернувшись спиною до відеокамери, як той перервав зв'язок. Через кілька хвилин залізнична поліція та карабінери кинулися на пошуки невідомого (камери спостереження показали, як від автомату 163, розміщеного поряд із вітриною модного бутика «Dior-Armani», швидкою ходою прямує до виходу на автобусну станцію якийсь чоловік у куртці з каптуром, що закривав верхню половину обличчя); але чоловік наче розчинився у вечірньому натовпі серед безлічі парасольок, якими люди захищалися від снігопаду.

Франко Россі не встиг навіть розпочати з невідомим гру, щоб врятувати бідну Джованну, бо зрозумів, що «Чорні бригади» не жартують. А флешка все ще перебувала в руках кардинала Едгара Саймса, і про повернення її терористам мови не могло бути.

Тому Франко Россі вирішив зосередитися на пошуках білого мініавтобуса, до якого викрадники кинули його дружину. Карабінерам було дано наказ посилити увагу до всіх незвичних подій на вулицях Вічного Міста. Коло замкнулося лише тоді, коли у Фонді Крюгера прозвучали постріли й коли команда капітана Бонетті запросила додаткову допомогу, амбуланси і коронера. Франку Россі доповіли про надзвичайну ситуацію на вулиці Остієнзе через сорок хвилин після закінчення операції, але він ще не знав, що в цій стрілянині могла загинути його дружина. Поліцейські, налаштовані на звільнення Джорджа Безпалого, спочатку так і не зрозуміли, хто є ця жінка, випадково знайдена у підвалі Римського клубу, а орієнтування на Джованну Россі через недбалість капітана Бонетті спецкоманда залізничної поліції так і не одержала.

Коли Джованна нарешті додзвонилася до чоловіка, він спочатку захлинувся від щастя, вигукуючи найніжніші словечка їхньої молодості, чим посіяв у серці дружини почуття гріха, провини перед ним, а потім, довідавшись подробиці її звільнення й утямивши смертельну небезпеку, якій піддав Бонетті і Джованну, і Джорджа своєю безглуздою непідготовленою акцією, почав проклинати бідного капітана та всю срану поліцію, всю безглузду систему побудови силових органів, при якій п’ятеро прем’єр-міністрів та один Президент країни стали заручниками і були вбиті; що ж казати про рядових громадян?

Наказав негайно доставити дружину і Безпалого до штаб-квартири AISI, що містилася в центрі Рима, на вулиці Джованні Ланца.

22

Святому Отцю Клименту XV у передранковий час, коли хмара з боку Альп перетворила Рим на каламутну снігокруть Заполяр’я, наснився дивний сон. Білий кролик, розміром з корову, сидить на траві, притиснувши довгі вуха до спини, а двоє людей у засмальцьованих заводських спецівках і з чорними від сажі однаковими лицями ходять навколо кроля й щосили луплять його по голові важкими молотами, від чого лунає такий звук, наче бомкає надтріснутий дзвін — але кроль сумирно й наче приречено терпить ці нещадні удари, чим тільки дужче розпалює своїх катів, які сатаніють, бачачи покору жертви та її небажання вмерти. На молоті налипає білий кролячий пух, але немає крові, й вбивці, хрипко дихаючи, змахуючи з облич струмені чорного кислого поту, знову здіймають догори сталеві молоти. Кати нагадують Мікулашу Куцку фабричних робітників зі східнословацького металургійного комбінату під час народного повстання, коли був зупинений назавжди комбінат і залога у сліпому гніві трощила устаткування, вбивала бездарних менеджерів, які не знайшли ринків збуту, й перетворювала на металобрухт складні цехові конструкції…

Здригнувшись, Папа прокинувся і згадав хвилю повстань і погромів, що прокотилася по Східній Європі, коли стало зрозуміло, що закінчилася стадія індустріального та постіндустріального розвитку людства й мільйони людей тепер не мають роботи. Як повернути їх до заповітів Христових, коли люди втратили заробітки, а з ними сенс життя?

Вийшов зі спальні й ступив до модельні; його улюблений білий кролик мирно дрімав у вольєрі на свіжій траві. Папа перехрестився і прочитав ранкову молитву. Наблизився до вікна й трохи прочинив дерев’яні віконниці. Праворуч сіріло розмите негодою громаддя купола собору Святого Петра. Прямо перед Папою проглядалося напівкружжя колонади, яка наче циркулем обіймала площу Святого Петра.

Порожня площа, де часами збиралися багатотисячні натовпи вірян, ховалася у сніговій імлі; на дні каламутного котловану, на який перетворилася площа, утворилися хвилясті снігові замети, яких не міг подолати маленький жовтий трактор з начепленим спереду бульдозерним ножем.

Папі раптом здалося, що в самому центрі площі Святого Петра, перед Єгипетським обеліском він побачив маленьку людську постать, самотню, загублену в сніговому безмежжі. Понтифік подумав, що, можливо, то стоїть упертий прочанин з далекого краю, який дивиться на вікно, друге з правого боку Апостольського палацу на верхньому поверсі, і людина ця сподівається на диво — чекаючи, коли Папа відкриє вікно й поблагословить саме його — невідомого перехожого.

Климент XV відчинив віконниці трохи ширше й перехрестив площу, хуртовину, замети, обеліск, маленький трактор і самотнього прочанина.

Незважаючи на свій простонародний вигляд добродушного сільського священика зі словацької глибинки, Мікулаш Куцка був одним із найосвіченіших теологів XXI століття. Хоча його мати, проста русинка Марія з-під Пряшева належала до греко-католицької церкви, Мікулаш обрав римський католицизм, бо ще юнаком засліплений був могутністю його будівлі, блиском, величчю й духовним багатством цієї споруди, яка, він був переконаний, утвердилася на Землі назавжди, бо такою є воля Божа.

Закінчивши словацький католицький університет у Ружомбероку, майбутній понтифік зміг, завдяки блискучим здібностям, виграти важкий міжнародний конкурс і стати студентом факультету теології Папського університету Святого Томи Аквінського в Римі. Обравши спеціальність «екуменізм», Куцка захистив докторську дисертацію на тему «Інтелектуальна місія християн Східної Європи в глобалізованому світі XXI століття» й приєднав до свого прізвища престижну абревіатуру STD — Sacrae Theologiae Doctoratus. Це не завадило йому грати в футбол у студентській команді й одного разу виграти церковний кубок, щоправда, ціною зламаного ребра. Потім він жартував, що шкодує, що з цього ребра не народилася Єва. Це був сумний жарт, бо його перше й останнє кохання — чорнява Катушка, Катарина Прокопчакова, дівчина з Жиліни, яка навчалася на факультеті соціальних наук, відучила назавжди від мрії про кохану, як породження його духу і тіла. Перший поцілунок з нею увечері на площі Глінки, неподалік від будинку ректорату, возніс Мікулаша на незбагненну височінь, яку він помилково охрестив Veritatis Splendor (Сяяння Істини), не розуміючи, що для Катушки це була лише одна з багатьох технологій сексу; коли дівчині через місяць набридли несміливі доторки невинного юнака та його довгі богонатхненні промови, вона війнула коротенькою спідничкою, під якою ледве ховалася товстенька дупка, й пішла назавжди. Після цього Мікулаш прийняв целібат і приєднався до ордену монахів-домініканців. Він душею, а не через схоластичні докази навчителів зрозумів, чому його великі попередники — апостоли, святі, філософи та ієрархи давали обітницю безшлюбності, обпечені пекельним вогнем таких самих шльондр, як Катушка.

Вже будучи кардиналом, примасом Словацької католицької церкви, Мікулаш Куцка зажив слави своїм фундаментальним твором «Мистецтво християнської любові і виклики Темряви» (2070). Книга ця була просякнута духом каяття за злочини і помилки католицької церкви, яка свого часу не змогла подолати суперечності між євангельською аскезою і відстороненістю Христа та його апостолів від мирських принад, та бажанням церкви побудувати не Град Божий, а Храм Земної Влади у всій його імперсько-римський цезаро-папській величі. «Можливо, прийдуть часи, — писав у епілозі своєї книги Папа, — коли розкішні храми Ватикану будуть перетворені на музеї високого мистецтва, а християни, об’єднані у вільні громади на кшталт тих, що існували у першому тисячолітті, молитимуться у скромних церквах, де глибше проявляється справжній дух братерства і солідарності. Християнство не повинно залякувати людей страшними карами земними і небесними, а дати глибоке розуміння праведних моральних істин, проголошених Ісусом Христом у його Нагірній проповіді. Тільки об’єднані любов’ю, а не страхом, євангельською мудрістю, а не максималістським фанатизмом, толерантністю, а не догматичною ненавистю, християни зможуть протистояти всім сучасним і майбутнім загрозам». Завершив книгу кардинал Куцка тривожною засторогою: «Великі мудреці древності — Плутарх і Цицерон — казали, що незадовго до народження християнства на берегах Егейського моря було чути таємничий голос, який провіщав: „Помер великий Пан!“ — античне божество, язичницьке втілення природи.

Ми не хочемо, щоб сьогодні на берегах морів та океанів прозвучав стогін: „Помер Христос!“ — що означало б, що померло християнство. Це стало б духовною катастрофою для всього людства, загибеллю цивілізації, переходом до іншої — дикунської самовбивчої стадії розвитку суспільства. Стало б остаточною перемогою Темряви».

Ця книга викликала запеклу дискусію в католицьких — і не лише — колах. З’явилися в майбутнього слов’янського Папи, — другого в історії Ватикану, — який очолив реформістське крило римської церкви, непримиренні вороги, які звинуватили його в руйнуванні священних основ католицизму. Особливу лють викликали реформи Климента XV, надто ж ліквідація целібату — безшлюбного статусу священиків. Причому це були так звані «м’які» реформи — кому подобався целібат, міг залишатися йому вірним. Але більшість римо-католицьких священиків, які потайки заздрили священикам православним, залюбки поодружувались, обзавелися дітьми й почувалися щасливими, скинувши зі своїх пліч гріх лицемірства, мужоложства й звинувачень у педофілії.

Зітхнувши, понтифік відійшов від вікна, подумавши, що безпрецедентний снігопад, який паралізував Рим, це також частина Божого плану, це Його нагадування людям про необхідність солідарності та взаємного порятунку.

Як зазвичай, о 7:00 AM з’явився у приватних папських покоях кардинал Саймс зі щоденною доповіддю про стратегічну ситуацію в світі та загрози для християнства. Проте цього разу кардинал почав з анекдотичного, не вартого уваги Папи Римського випадку дрібної крадіжки в електропоїзді FR-1. Папа поблажливо слухав розповідь кардинала, не перериваючи його, повертаючись думкою до ранкового сну: чому саме сьогодні наснився йому цей болісний сон — і яке одкровення несе він понтифіку? Однак поступово Климент XV повернувся до кардиналової розповіді, збагнувши, що початок січня 2084 року несе йому як главі римо-католицької церкви і всім християнам у світі великий виклик, на який потрібно дати відповідь.

І відповіді цієї ніхто, крім Климента XV, дати не може.

Кардинал зазначив, що національні засоби виявилися безсилими дешифрувати послання з Києва, і тоді Саймс звернувся особисто до свого друга, директора АНБ адмірала Стенлі Фішера. Шість годин найпотужніші в світі комп’ютери Північної Америки працювали за спеціальною програмою.

Результат розшифровки представлено у двох примірниках. Один — легко вклонився Саймс — передано вам. Другий передано до Білого Дому, на розгляд Президента Конфедерації країн Північної Америки Пола Андерсена.

Папа Римський усівся за свій стіл, надягнув окуляри, заглибився у читання документа, розшифрованого з такими зусиллями в КРИПТО-центрі поблизу Аннаполіса, Вірджинія.

Понтифік іще раз уважно перечитав документ і звів очі на кардинала Саймса. Той смиренно перебирав маленькі червоні гудзики на сутані, радіючи, що цього разу хитрому словаку, який накинув на себе простацьку маску, не вдасться так просто виплутатися з тієї пастки, що йому приготувала улюблена Україна-Русь — ці дикі варвари візантійського замісу.

— Ви переконані, що це не провокація з боку ворогів Гайдука?

— Ні, Ваша Святосте. Не переконаний, — сказав кардинал якомога розсудливіше. Це був би чудовий вихід — злегковажити цей лист, відкинути його, сховати у ватиканському архіві, ніяк не відреагувати — а тим часом жорстокий кріт історії прориє свій підземний хід й вигулькне на поверхню там, де його ніхто не чекає.

Папа недовірливо поглянув на свого начальника розвідки: адже саме кардинал напередодні візиту Ізидора і Гайдука передав понтифіку кілька агентурних повідомлень із Києва про кризову ситуацію у верхньому ешелоні влади; там містилися глухі натяки на конфлікт Палія з Гайдуком із невідомих особистих причин. Тому Папа вирішив показати розшифрований лист Багрова кардиналу Монті, у відданості якого не мав щонайменшого сумніву.

Документу, підписаному псевдонімом «Багров», слід приділити найвищу державну увагу Ватикану. Бо лист цей — оголошення смертного вироку особисто Клименту XV та дітищу його життя — Акту Возз’єднання християн.

— Можете йти, — ворухнувся Папа. — Лист залиште, я ще подумаю.

Кардинал Саймс не поспішав залишити папські покої.

— Ще одна новина. Затримано перевізника цього документа Джорджа Безпалого. Тепер він перебуває у спецізоляторі AISI. Преса може рознюхати. Треба підготувати версію.

— Версія одна, — тоном, що не терпить заперечень, мовив Папа. — Флешку не вдалося розшифрувати, вона заражена злоякісним вірусом, її довелося знищити. Організуйте відповідний витік інформації. Справами Фонду Крюгера та перевізника нехай займеться AISI. Я особисто попрошу про це директора Агентства.

Побачивши невдоволену міну Саймса, додав:

— З вашою участю, звичайно.

Тепер ніщо вже не затримувало кардинала в бібліотеці понтифіка.

Климент XV знову підійшов до вікна, що виходило на площу святого Петра. Не побачив ні жовтого трактора, ні самотньої постаті посеред майдану. Сніговий циклон перетворив Вічне Місто на сіру паралізовану примару, перервавши автомобільний і автобусний зв’язок, заблокувавши рух приміських електричок, перегородивши кучугурами снігу вузькі мости через Тибр.

Зітхнувши, Папа подумав, що у Вашингтоні зараз ніч; вирішив потелефонувати Президенту Конфедерації північноамериканських держав Полу Андерсену пізніше, о 4:00 РМ.

23

Камера, до якої агенти AISI вштовхнули Джорджа Безпалого, була набагато комфортніша за підвальне приміщення Фонду Крюгера: суха, тепла, навіть комп’ютер стояв у цій камері — тільки без виходу в зовнішній світ. Одразу ж накинувся на новини з України. Нічого цікавого. Країна готувалася до святкування Різдва. Програми з Назарету, конкурс ясел, в якому всіх вразила Полтава — і Діва Марія, і її чоловік Йосип, і малий Ісус, і овечки в яслах, і волхви — всі обсідалися галушками, тлустими і смачними, від одного вигляду яких у глядачів щедро текла слина. У зв’язку із закінченням посту багато давалося фармацевтичної реклами — проти діареї, печії, відрижки, гикавки, блювання, рефлюкса, гастриту, повітряної тампонади кишківника та запору — так, наче народження Христа супроводжувалося геть всуціль загальнонародними диспепсичними явищами. В історико-документальному телефільмі студії ім. О. Довженка цар Ірод нагадав Джорджу генерала Гайдука: коротко стрижений чорнявий розбійник, який разом зі своїм військом тероризував Єрусалим та прилеглі провінції. Прогноз погоди для України-Руси, трансльований щогодини, передбачав спеку (+30 °C) у районі Черкас. Дикторка із захопленням повідомляла про визрівання багатого врожаю фінікових пальм у Чернігові та їх експорт до Африки. Ніяких політичних новин і взагалі новин, що могли б негативно вплинути на спокій громадян та їх підготовку до святкування Різдва, не було.

Джордж почав подумки знову повторювати завчену легенду, вигадану Стригуном: їде до матері й сестри, флешку, змісту якої він не знає (це було правдою), попросив передати до Римського клубу знайомий по роботі в фірмі МАРС на прізвисько Магда. Він сказав лише, що передає якісь бухгалтерські рахунки до римського відділення фірми. Людей із Римського клубу також не знає, зайшов на хвилинку сказати, що загубив флешку, а вони скрутили його… Полковник Стригун, особистий дорученець, помічник і права рука генерала армії Палія, працював із Джорджем за індивідуальною програмою підготовки агентів стратегічної розвідки. Джордж згодом зрозумів, що так зване Управління охорони при міністрі оборони є нічим іншим, як прихованою мініатюрною копією Національного розвідувального агентства (НРА), тобто повністю підпорядкованої Гайдуку колишньої ВІРУ (Військової розвідки України). Різниця полягала лише в тому, що УОМО складалося повністю з особисто відданих Палієві та Стригуну людей. Працюючи в Управлінні, Джордж пройшов курс диверсійної підготовки, отримавши звання «снайпер першого класу», й рік тренувався в елітному десантному підрозділі «Кобра», розташованому у Вишгороді.

За зовнішністю наївного, кучерявого, трохи вайлуватого юнака з довірливим поглядом зеленкуватих очей і веснянками на носі ховався досвідчений і рішучий боєць, навчений вбивати, якому Стригун восени 2083 року доручив охороняти дружину міністра оборони Леду Рогнедівну Палій, кодова кличка Леді. Це був знак великої довіри до молодого лейтенанта.

О 10:00 AM Джорджа повели на допит. Він зрозумів, що потрапив до якоїсь поважної контори: конвоїри були у цивільному, але в масках із прорізами на очах; мовчки надягли гумові, так звані гуманітарні наручники й повели довгим білим із червоною смутою на стінах коридором. Всі, хто йшли назустріч, зупинялися, ставали обличчям до стіни, і лише потім, коли конвой проминав їх, продовжували свій нечутний рух. Як летючі миші, подумав Джордж.

У просторому погано освітленому кабінеті, куди ввели Джорджа, на стіні, під якою стояв важкий темний стіл, висіло розп’яття — сталевий Христос на дерев’яному хресті. На правій стіні — портрет Джузеппе Гарібальді, такий само похмурий, як і цей кабінет; ліворуч — на всю стіну вицвілий гобелен сіро-зеленкуватих кольорів із зображенням суворих лицарів з піднятими мечами. Напис на гобелені — «La Patria non sinega, sicon quista» («Вітчизну не заперечують, її завойовують»).

За великим столом під розп’яттям сидів лисий чоловік невизначеного віку з виглядом знервованої людини, про що свідчило періодичне часте кліпання очей, наче слідчому до очей потрапив пісок. Цей чоловік здався Безпалому персонажем українських рекламних роликів про страждальців, яким негайно треба вилікувати простатит. Трохи поодаль від великого столу, за окремим столиком, на якому стояв лептоп, сидів молодий чоловік у темно-синьому напіввійськовому мундирі без знаків розрізнення. Він заговорив по-українськи:

— Ви перебуваєте у приміщенні центрального управління італійської контррозвідки, — голос цієї людини, здавалося, мав металеве забарвлення. — Я перекладач. Вас буде допитувати бригадний генерал Франко Россі.

— Перш за все, я вимагаю присутності консула України-Руси. Я не розумію, чому мене заарештовано, і я не буду відповідати на ваші запитання, — спокійно, наче на тренуванні, сказав Джордж.

Бригадний генерал, ніби зрозумівши, що сказав Джордж, закліпав очима ще частіше і виголосив довгу промову.

— Пан генерал каже, що ви не в тій ситуації, щоб висувати якісь вимоги, — дивлячись кудись убік, сказав перекладач. — Ви звинувачуєтесь у скоєнні серйозних злочинів проти Центральної зони республіки Італія: шпигунство на користь зарубіжної держави, зв’язок із злочинною терористичною організацією, участь у кіднепінгу італійських громадян, вбивство поліцейського офіцера.

— Are you crazy? Яке вбивство? — втратив рівновагу Джордж, забувши курс психологічної стійкості.

— Вбивство скоїли ваші друзі з Фонду Крюгера. Ви їхній спільник. Ви їхали до них.

— Я їхав до матері.

— Подивіться на вашу в’їзну анкету.

На моніторі лептопа виникла анкета, яку Джордж заповнював у літаку. На запитання «Мета подорожі до Риму» було чітко зазначено: «Відвідання Римського клубу інтегральних досліджень».

Допит тривав дві години. За цей час Джордж зрозумів, що найбільше AISI цікавить, хто в Києві наказав Джорджу передати флешку до Риму, і, по-друге, що знає він про членів Фонду Крюгера. Хто такий Вінсент? (Чоловіка Джованни це особливо цікавило — бо саме Вінсент тортурував бідну жінку). Легенда про невідомого відправника флешки Магду була розроблена недостатньо переконливо (Хто такий Магда? Що вас із ним зв’язує? Опишіть його зовнішність… Де і коли ви з ним зустрілись? і т. д.) і не справила на слідчого жодного враження. Виявилося, що українсько-італійське товариство МАРС є чистою фікцією і не зареєстроване в Римі.

Наприкінці допиту генерал Россі завдав версії Джорджа нокаутуючий удар: показав фото на сайті Вінницького вищого командного училища аеромобільних військ, де диктатор України генерал армії Гайдук, дружньо усміхаючись, поклав руку на плече курсанта Безпалого, відмінника бойової та загальнокомандирської підготовки.

— Завтра суд винесе рішення про ваш арешт на сорок вісім діб, — пообіцяв із задоволенням генерал. — За сумою звинувачень вам світить сімдесят років. Тому раджу задуматись і сказати правду, десантнику. Вам не те що консул, а й сам Гайдук не допоможе.

Франко Россі знав, що безбожно блефує. Ніяких доказів провини Безпалого в нього не було; консульство України-Руси вже звернулося до Міністерства закордонних справ Центральної зони із запитом щодо долі зниклого в Римі громадянина Дж. Безпалого. Військовий аташе посольства України-Руси в Італії своїми каналами почав з’ясовувати долю нещасного сироти лейтенанта Безпалого, який приїхав на побачення з матір’ю і зник у Римі. Нічна стрілянина неподалік від собору Святого Павла привернула увагу преси: черговий репортер редакції кримінальних новин телеканалу RTI-5 встиг зафіксувати на камеру, як із приміщення фонду Крюгера виносять труп офіцера поліції та виводять жінку, яка затулила обличчя плащем, і молодого хлопця, злякане лице якого мигнуло на екрані. Россі подумав, що військовий суд області Лаціо може не дати згоди на арешт Безпалого, визнавши недостатньо вагомими аргументи AISI. Крім того, свою роль могли зіграти політичні міркування: центральна і південна частини Італії закуповували велику кількість української електроенергії й значною мірою залежали від цього критично важливого імпорту. Навряд чи уряд Центральної зони піде на погіршення відносин з Україною-Руссю заради дрібного інциденту з її громадянином.

З другого боку, ситуація складалась вкрай неприємна: ретельний обшук Фонду Крюгера не дав жодних результатів. Мертві працівники Римського клубу не були опізнані, а їхні ДНК не значилися в центральному реєстрі. Вартовий, якого вдалося захопити, старий поліцейський італієць на пенсії, схоже, нічого не знав про діяльність Фонду, а його господар, пан Крюгер («потвора», «опудало», «робот», як називали його Безпалий і працівниця фонду Калина Луцик) — нікому не відомий інвалід — зник. Як під землю провалився. Разом із ним зник Вінсент.

Комп’ютери Фонду були заражені смертельним вірусом — коричневою сараною, яка пожерла всю інформацію на твердих дисках — тому весь комплекс апаратури довелося знищити — спалити в газових печах контррозвідки.

Тільки Безпалий міг розповісти правду про те, що і хто пов’язує Київ з Римським клубом.

24

Ранок в Овальному кабінеті Білого Дому почався з традиційного брифінгу радника Президента з національної безпеки Олівера Брауна і директора Агентства національної безпеки адмірала Стенлі Фішера.

Президент Пол Андерсен, типовий WASP — білий протестант англосаксонського походження, наче вживу зійшов з воєнних плакатів, на яких дядечко Сем — сивий джентльмен із гострими, хижими рисами обличчя — закликав чоловіків і жінок приєднатися до переможної армії Північної Америки. Президент, щоправда, не був одягнений у зоряну камізельку й смугасті штани, як на плакатах, а приходив зрання на неофіційні зустрічі у чорній T-shirt з написом «In God we Trust» та зручних блакитних джинсах, потертих на сідницях і колінах.

— Хлопці, сподіваюсь, що на Землю вночі не гепнувся астероїд і що Китай не викупив усі наші борги і активи, — бадьоро звернувся Президент до учасників брифінгу, які зробили вигляд, що цей натужний гумор викликає їхні усмішки.

У Президента, якого американський народ чомусь вважав одним із найдотепніших лідерів, працював спеціальний спіч-райтер, професійний гуморист, автор коміксів про Тіка і Така, який прикрашав промови Андерсена забутими анекдотами, взятими з репертуару Боба Хоупа; сам Президент був нездатний вигадати щось смішне.

Учасники брифінгу розсілися навколо журнального столика, що стояв перед каміном, над яким висів портрет покійного Ендрю Ван Лі, й Президент попрохав секретарку Фріду — манірну стару діву — принести каву.

Першим доповідав Олівер Браун, колишній міністр оборони Конфедерації, веселий товстун, якого гольф цікавив набагато більше, ніж клята міжнародна політика, і аналітичні доповіді якому складав молодий геніальний помічник Пітер Ван Лі — син колишнього Президента Конфедерації. Зазирнувши до екрана маленького лептопа, Браун почав з аналізу дій «Глобального джихаду», який після конференції у Джакарті в грудні 2083 року значно посилив диверсійну діяльність у Північній Америці. Центральна служба безпеки щойно викрила добре законспіровану організацію джихадистів у диспетчерський мережі Міністерства транспорту. Штаб-квартира терористів містилася в Торонто.

— Знову Канада, — поскаржився Президент. — Що нам робити з цими невиліковними мульт-культуристами?

— Може, покликати віце-президента? — обережно запропонував Стенлі Фішер.

Відповідно до 41-ї поправки до Конституції, віце-президентом Конфедерації обирався канадський громадянин, який одночасно очолював уряд Канади.

Президент рішуче замахав руками, ледь не перекинувши чашку з гарячою кавою.

— Стенлі, спаси і помилуй. Він одразу побіжить рятувати отих зарізяк. Скаже, що їх, бідних, гнобили хрестоносці. Ні в якому разі. Ви уявляєте, на що вони перетворять країну, якщо виведуть з ладу системи автоматизованого управління автострад, залізниці та авіасполучень? Даю наказ негайно ліквідувати організацію включно з усіма підозрюваними. Таємно від канадців. Діяти згідно із законом 2077 року «Про надзвичайні заходи з захисту національної безпеки у воєнний час».

Він сьорбнув каву, зазначивши, що вистигла, і підлив собі нову порцію гарячої чорної рідини зі срібного кавника.

— Стенлі, а ти яку рибу спіймав?

Адмірал Фішер, швидше схожий не так на рибалку, як на рибу, тільки стару, сріблясту й засушену, простягнув Президентові текст розшифрованого Агентством національної безпеки листа з Києва до нікому не відомого пана Крюгера.

— Наскільки це серйозно? Схоже на провокацію, — прочитавши документ, спитав Президент.

— Це дуже серйозно. Я вже доповідав вам, що Ватикан збирається підписати з православною церквою Акт Возз’єднання і примирення. До речі, вони запрошують приєднатися також і протестантів.

— Щоб знову підпорядкувати собі християн? — невдоволено буркнув Президент, який ненавидів римську церкву і в своїх поглядах члена Церкви караючої десниці Бога був набагато ближчий до юдеїв та фундаменталістів-баптистів, ніж до католиків. Основним принципом Пола Андерсена був старозавітний «око за око, зуб за зуб».

Радник Браун знову поглянув у лептоп, де Пітер Ван Лі розмістив чергову порцію стратегічної інформації.

— Джихадисти заборонили грати у футбол на захоплених територіях Португалії, Іспанії та Франції. Біля Барселони розташували великий концтабір для християн — переважно священиків, які відмовляються приймати іслам. Їх поступово знищують.

Браун перервався на мить. Всі мовчали.

— Є агентурні дані про перебування вождя «Глобального джихаду» Омара аль-Бакра та його штабу на йорданському березі Червоного моря. Підтверджено нашими БКС[4] та супутниками, — втрутився в розмову Фішер.

— Пропонується, — вів далі Браун, — провести операцію зі знищення Омара.

— Приймається, — погодився Президент. — Готуйте мою директиву. Цього скурвисина давно треба відправити до Аллаха.

— Слухаюсь, — Браун дзенькнув чашкою об блюдечко, наче кавалерист-служака — шпорами.

«Він усе провалить, цей нікчема-гольфіст», — подумав Президент. Незважаючи на відсутність почуття гумору, Андерсен відзначався глибоким розумінням сутності людей, їхніх здібностей і можливостей. Але прибрати Олівера Брауна поки що не міг: починалася президентська виборча кампанія 2084 року, а Брауна підтримували Збройні сили. Якби не Браун із його феноменальною здатністю до брудних інтриг, Андерсен нізащо не виграв би вибори 2080 року в клятої відьми Ширлі Ван Лі, яка після вбивства її чоловіка — Президента Ван Лі — підступом захопила Білий Дім.

Андерсен із відразою подивився на двері праворуч від каміна: саме там сталося вбивство Президента Ван Лі. Подумав, що Овальний кабінет сповнений тінями монстрів й привидами жертв минулого. Варто було б почистити цю кімнату, як чистять комп’ютери від вірусів-кілерів.

— Доручити розробку операції та її координування Пітеру Ван Лі, — додав Президент після невеличкої паузи. — Під твоїм, Олівере, загальним керівництвом.

— А що з листом із Києва? — нагадав Стенлі Фішер. — До мене приїхали Міллібранд і Фрідман зі Світового уряду, просять визначити нашу позицію. Ми не можемо допустити ні провалу процесу возз’єднання церков, ні терористичного акта під час Вселенського собору, ні падіння режиму генерала Гайдука в Києві, ні…

— Тут треба подумати, — перебив його Президент. — Визначити, в чому наші національні інтереси. Наскільки вони збігаються з інтересами цих самозванців зі Світового уряду.

Олівер Браун, зазирнувши в лептоп, де розгорнув сторінку «Україна-Русь», повідомив:

— Київ — стратегічно важливий аванпост християнської цивілізації. Впаде Україна-Русь — впаде Центральна Європа. Нам треба підтримати режим Гайдука.

Президент це знав. Але не любив, коли йому нав’язували його ж власну думку. Тому роздратовано сказав:

— Генерал Гайдук — диктатор, тиран. Якого біса ми повинні його підтримувати? Можливо, він і сучий син, але не наш сучий син. Він — сучий син Ширлі Ван Лі, — засміявся Президент, задоволений власним жартом.

У дверях, що вели в секретаріат, з’явилася худенька постать Фріди.

— Пане Президенте, телефонує Папа Римський Климент XV. Хоче переговорити з вами.

— Скажіть, що я зараз у кризовій кімнаті й зв’язку зі мною немає. Я подзвоню йому пізніше.

Він кивнув Брауну та Фішеру, даючи знати, що брифінг скінчився. Олівер Браун, проклинаючи себе за те, що здумав перечити Президентові, вийшовши східними дверима і проминувши порожню кімнату Рузвельта, подався до свого офісу, де на нього чекав Пітер Ван Лі.

Поряд, за стіною, працював віце-президент Конфедерації Браян МакМагон — чорнобровий, зі стійким рум’янцем на щоках велетень, нащадок перших українських іммігрантів до Канади, прізвище яких було Макогон. На батьківщині віце-президента, у місті Вінніпег, було встановлено невелику — чотири фути заввишки — бронзову статую на його честь; «як український гігант став канадським ліліпутом», — ядуче написала газета «Globe and Fail» з цього приводу, що викликало протести численних українських організацій.

25

Академія кратології (тобто владознавства, скорочено Академія влади) розташувалася в горах. Ці гори часто снилися йому — в усій своїй прозорості й глибині — саме в глибині, бо дивився він на них із найвищої вершини; все інше довкруж виглядало, як безмежний кратер у Новій Зеландії. Інколи кольори (блакитнясті, фіолетові, зеленкуваті, які відповідали барвам схилів, скелястих урвищ та рослинного покрову) бували розмиті легким туманом, проте це не викривлювало відчуття грандіозної відстані, яка відкривалася слухачам Академії, наче вони вже стояли на вершині влади. Однак до цього було дуже далеко — як від дна кратера до рельєфно викарбуваної в космічному темно-синьому небі скелі, під якою мостилася споруда Академії — просторий будинок, складений із просмолених колод, наче альпійська хижа; перед будинком — галявина для тренінгу слухачів.

Вхід до Академії прикрашали слова Ніколло Макіавеллі:

«ЩОБ ДІЗНАТИСЯ, ЩО ПОВИННО СТАТИСЯ, ДОСИТЬ ПРОСТЕЖИТИ, ЩО БУЛО» (1513 рік).

Вчитель — засмаглий, як шерп, чоловік-клон, на темно-коричневому задубілому обличчі якого порожньо світилися білясті, вицвілі очі, — чекав абітурієнтів Академії кратології біля входу на галявину. Був одягнений у фланелевий темно-сірий халат, зручний для різних вправ. Недбала стрижка, глибокі залисини, маленькі скельця окулярів у залізній оправі та сіра борідка робили Вчителя схожим на фабричного робітника XIX століття. Мало хто, дивлячись на цю людину, міг подумати, що він — найбільш знаний у світі магістр Залізного ордена супремації та кратології, професор Всесвітньої академії науки і мистецтва влади — найстарішого навчального закладу, заснованого 6537 років тому.

Перед входом на галявину вишикувалась довга черга абітурієнтів — тих, хто бажали стати слухачами Академії. Для цього їм треба було скласти низку тестів.

1. Тест на волю до влади полягав у тому, що Вчитель підводив абітурієнта до стовпа, вкопаного посередині галявини, до якого був прив'язаний незнайомий чоловік або жінка, й пропонував кандидату в слухачі Академії вбити цю людину — свого головного конкурента і суперника в боротьбі за владу. Набір інструментів для цього лежав на збитому з грубих дощок столі: сокира, довгий ніж, заточка-саморобка, зашморг, револьвер системи «наган» і спрей з нервово-паралітичним газом зарин. Від стовпа відходив по схилу галявини рівчак, викладений скловолокном, щоб краще стікала кров.

2. Тест на відсутність совісті — якості дуже необхідної для справляння влади. Тих, хто пройшов тест убивства й відмив руки від крові невинних жертв, Вчитель саджав на лавки, за довгі столи, розставлені по краях галявини, й, засікаючи час, давав наказ написати донос, памфлет, чорнопіарівську статтю, анонімне брехливе повідомлення або наклепницький твір на найдорожчих, найрідніших людей — матір, батька, дітей, братів, сестер і т. д., викрити їх у смертельних гріхах, зганьбити, оббрехати, принизити, змести зі свого шляху, як головних конкурентів, що перешкоджають сходженню на сяючі вершини влади.

Вчитель уважно вивчав тексти абітурієнтів, відкидаючи 9/10 із них як такі, що недостатньо креативні, не позначені повною відсутністю моралі, не сповнені рішучою, спалюючою все довкруг ненавистю, а відтак безнадійні з погляду владних перспектив.

3. Найбільш складний і важкопрохідний тест — відповідь на просте запитання: навіщо тобі влада і що ти збираєшся робити з нею?

Тільки після успішного проходження цих тестів абітурієнт уважався прийнятим на трирічний курс Академії й мав право переступити поріг цього святилища — дерев’яної будівлі, на стінах якої висіли портрети Вищих людинозвірів влади, тих, хто здобув Jusgladii — право меча, право суда і помсти над мільйонами тих, хто залишився на дні котловану.

Кожен з абітурієнтів мріяв, щоб і його портрет колись прикрасив стіни Alma Mater.