Чарівний бумеранг

7. Те, що пам'ятав бумеранг

…І ось він летить, його надійний друг-бумеранг. Летить у якомусь іншому, незнайомому світі. Сонця тут набагато менше. Майже втроє менше, ніж на Землі. Микола обмацує себе, помічає на собі тонкий, напівпрозорий одяг. Але одяг той дуже теплий, хоч нічого не важить і не сковує рухів. Навпаки, він начебто допомагає рухатись.

А бумеранг летить. Хлопець стежить за його польотом. Бумеранг мусить улучити в голову тварини, якої Микола ніколи не бачив на Землі. Тварина виготовлена із м'якого синтетичного матеріалу. Вона нежива, але рухається так, начебто щойно вийшла з таємничих лісів незнайомої планети. Якщо Микола не промахнувся, бумеранг проб'є пластмасовий череп, тварина зареве механічним голосом, з рани потече штучна кров…

Ні, це не справжнє полювання — це спортивні вправи молодих фаетонців. Навколо Миколи такі ж самі юнаки, як і він. Усі вони зодягнені в легкий, напівпрозорий одяг, крізь який просвічує міцне, добре треноване тіло.

Бумеранг улучив точно. Тварина заревла і впала. Молоді фаетонці оточили Миколу і так само, як це буває на Землі, потискують йому руку, по-дружньому штовхають у боки, сміються, жартують.

— Акачі! Ти влучив просто в око!.. Ніхто ще так не влучав.

Микола дивується: значить, він тепер Акачі. Вже не Микола і навіть не Максимко, а далекий фаетонський предок земного, мідногрудого Акачі!..

Поволі він помічає, що мова молодих фаетонців трохи нагадує мову племені Благородного Какаду. В ній також багато шелестівок. То ось куди привів Миколу його чарівний бумеранг! Але тут він давно перестав бути зброєю. Тут він — лише спортивне знаряддя. Так само, як тепер на Землі рапіри й списи…

Юнаки заходять у велике приміщення. Стіни випромінюють м'яке, рівне світло. Спортивні вправи скінчилися. Хлопці накидають на себе білі плащі і одразу ж стають майже невагомими. Микола розуміє — це гравітаційні плащі, які дозволяють цілком вільно пересуватися в просторі. В руках у юнаків якісь таємничі прилади. Вони нагадують прилади космонавтів із Валь Камоніка…

Микола робить те, що роблять інші. Взявши в руки прилад, натиснув якусь кнопку. І хоч він іще не зодягнув гравітаційного плаща, але одразу ж став майже невагомим. Якась сила кинула його під стелю, він проплив над головами юнаків, а вони стежили за ним з веселим виглядом і сміялись.

— Акачі! У тебе зіпсувався шахо? Давай полагодимо!..

Виявилося, що прилад також мав гравітаційну кнопку. Микола натиснув саме на неї. Отже, можна літати й без плаща.

Юнаки летіли над світлими будовами, що здебільшого мали сферичну форму. Велетенські куполи були споруджені із напівпрозорого матеріалу. Це й зрозуміло: на Фаетоні дуже мало сонця. Було б нерозумно відштовхувати його промені важкими непрозорими дахами.

Невелика сонячна куля, схожа на червоний м'ячик, сховалася в запоні низьких хмар. Сильний вітер шарпнув Миколу, мов пір'їну, і покотив попід сірим небом. Група юнаків у білих плащах, підсвічена знизу сяйвом сферичних будов, поволі зникала з очей. А вітер гнав Миколу все далі й далі…

Який же ти непривітний, Фаетоне! Рідна Земля у місячну ніч буває набагато світліша, ніж ти вдень. І вітри там не такі сильні. Це, мабуть, тому, що на Землі не така густа атмосфера. Але як же він дихає в цій атмосфері? Та правда ж, він тепер не Микола, він — фаетонець Акачі…

І чомусь руки самі знайшли потрібну кнопку на приладі. Дивне, дуже дивне відчуття! Тепер його тіло цілком вільно розтинало потоки густого вітру. Микола летів туди, куди скеровував себе думкою. Ось він почув знайомі голоси:

— Ака-а-а-чі-і!.. Ака-а-а-чі-і!..

Його розшукують юнаки-фаетонці. Вони наблизились до Миколи, освітили його обличчя. Зашелестіли на вітрі плащі.

— Акачі, з твоїм шахо щось не гаразд.

Другий фаетонець сказав:

— Але ж плащ цілком надійний. Треба лише вміло ним керувати. Бо так можна залетіти на Юпітер.[1]

Юнак вимкнув якусь кнопку на своєму приладі, і він тепер летів десь далеко позаду, а фаетонський хлопчина, ледь помітними рухами підіймаючи поли плаща, плив поряд з Миколою.

— Я рідко користуюся шахо, — сказав він, долаючи гучним голосом посвист вітру. — Здебільшого він служить мені для розмови. А ти, Чаміно?

— Я також. Але зараз дуже сильний вітер, — відповів Чаміно.

Він теж вимкнув якусь кнопку, і прилад летів збоку, точно на заданій відстані. Коли Чаміно трохи спинявся, його вірний шахо теж уповільнював політ. Відстань поміж приладом і Чаміно не збільшувалась і не зменшувалась. Так привчений кінь біжить услід за своїм господарем.

Та ось Чаміно потягнувся рукою, взяв свій шахо. Звертаючись до когось невідомого, гукнув:

— Лочо! Ти чуєш мене? Лочо! Це я, Чаміно.

У повітрі — невідомо навіть, з якого боку — пролунав мелодійний дівочий голос:

— Я слухаю тебе, Чаміно!

— Де ти зараз?..

Той самий дівочий голос відповів:

— Ми з подругою — у Палаці Мелодій. Повертаємось додому. А ти?

— Ми були в Палаці Бумерангів. Першість завоював Акачі. Він одразу влучив просто в око.

Другий фаетонець запитав у Миколи:

— Ти давно бачив Лочу?.. Вона стала дуже гарненька, — і жартома звернувся до Чаміно: — Тільки ти, Чаміно, мовчи. Не кажи Лочі…

В грудях у Миколи розлилось несподіване тепло. Він пригадав себе хлопчиком, сином біловолосого радника — єдиного біловолосого, що мав вільний доступ у Палац Безсмертного. Ось він, малий, розрум'янений від морозу Акачі, летить над столицею безмежних володінь Безсмертного. Зараз літо, тож мороз не такий дошкульний. Генератори клімату підігрівають повітря аж до самісіньких хмар. Хлопець розмахує полами плаща, груди в нього відкриті, пальці не мерзнуть, дихати вільно й легко. Навколо нього, мов пташенята, що вперше випурхнули із гнізда, кружляють діти радників і жерців. Їм дуже весело. Вони ловлять сніжинки, згрібають їх пальцями зі своїх плащів, зліплюють у невеличкі кульки і жбурляють одне в одного.

Акачі теж кинув сніжку в якусь рухливу дівочу постать. Дівчина оглянулась і засміялася. Її обличчя обліплене вологим снігом, а чорне хвилясте волосся мокре. Разочки білих зубів, соковиті губи й очі, що нагадували дві миготливі зірки… Та головне — її сміх! Акачі ніколи не чув такого мелодійного сміху.

Вони й не помітили, як лишились удвох серед білого виру сніжинок, що падали кудись униз, але не долітали до світлих куполів міста — танули ще в повітрі і випадали дощем.

— Ти зійшов на який щабель розуму? — спитала Лоча.

— На шостий… А ти?

— Я тільки на п'ятому. До побачення!.. Мій учитель живе отут…

Вона шугнула вниз — і розтанула, мов сніжинка.

Потім Акачі зустрічав її кілька разів у Храмі Безсмертного, де діти радників дурманіли від пахощів святого коріння, що кволо чаділо в золотих кадильницях. Це був не той храм, у якому жив сам Безсмертний, — туди не пускали нікого, окрім деяких радників і жерців. Це був один із величних храмів, які оточували Палац Безсмертного, через те служба в ньому правилась дуже суворо. Тут не дозволялося ні заговорити, ні ворухнутись.

Акачі здалеку дивився на Лочу і думав не про Безсмертного, а про неї. Вона майже доросла. Тепер у Лочі інші вчителі, бо вона вже пройшла вісім щаблів розуму, які належало пройти фаетонській дівчині. Хлопець знав, що Лоча — сестра Чаміно, з яким він дружить. Може, саме через те Акачі не заходив до свого товариша, хоч той не раз його запрошував. Тепер Акачі не відмовився б од такого запрошення. Але Чаміно пам'ятав його попередні відмови і, мабуть, не хотів набридати…

Микола-Акачі так замислився, що й не помітив, як шахо вислизнув із рук і шугнув кудись за хмари. Про те, щоб його наздогнати, годі було й думати.

— Акачі! Навіщо ти відпустив шахо, не перевівши в положення «за мною»? Що з тобою діється?

Це питав другий фаетонець, ім'я якого Микола не знав. Чаміно вступився за Миколу:

— Хіба не знаєш? Єдиний Безсмертний дуже гнівається на його батька. Про це знає вся планета. Радник потрапив у велику немилість…

Незабаром вони опустилися на широку матову терасу, що цілою поверхнею світилась у них під ногами.

— Ти завтра будеш у Палаці Бумерангів? — спитав Чаміно. — Чи, може, відвідаємо Дзеркало Швидких Ніг?.. Я запрошу і Лочу.

У Миколи перехопило віддих. Він так довго чекав на зустріч з Лочею! Проте відповів спокійно, ніби йшлося про звичайну прогулянку:

— Гаразд, Чаміно…

Під ногами світилися сходи. Хлопці спускалися все нижче й нижче. Нарешті спинилися на широкій вулиці, що була освітлена знизу, з-під тротуарів. Стіни будинків із високими сферичними дахами також світилися. Світло м'яке, не дуже яскраве. Воно не стомлювало очей.

Вуличного руху в земному розумінні тут не було — ні авто, ні трамваїв, ні тролейбусів. Молоді й старі фаетонці шелестіли плащами поміж куполами будинків і прогулювались по вулицях. Вулиці були замощені добре відполірованими плитами із якогось металевого сплаву. То були генератори клімату, що випромінювали невидиме проміння, яке ніскільки не заважало людям і створювало над містом могутню кліматичну завісу. Її не могла подолати надмірна холоднеча цієї далекої від Сонця планети.

Намагаючись висловити співчуття товаришеві, Чаміно сказав:

— Єдиний Безсмертний зовсім не зважає на своїх радників. Твоєму татові дуже важко. За шість тисяч обертів розум Безсмертного схолоднів, мов крига. Він ненавидить людей за те, що вони мають живе тіло.

Сказавши ці слова, він почав озиратися. В його великих очах — таких великих, як у Біловолосого бога, — промайнув острах.

Потиснувши Миколі руку, Чаміно стрімко злетів угору і зник поміж матовими дахами, що світилися, ніби велетенські ліхтарі. А Микола пішов додому.

Під'їзди будинків були дуже схожі між собою. Сходи зроблені із матової пластмаси. Вони на диво чисті і, як усе довкола, випромінюють світло. У стінах — глибокі ніші, а в нішах — металеві постаті людей в натуральну величину. Фаетонські скульптори визнавали лише оголену натуру. Людина прекрасна досконалістю своїх форм, ніякі прикраси їй не потрібні.

Ноги самі повели Миколу по сходах, а в свідомості з'явилася певність: ти, хлопче, йдеш саме туди, де на тебе давно чекають! Він зовсім перестав почувати себе в цьому неземному місті чужаком. Ще б пак! Адже ж він тут народився, тут ходив до школи, ріс. Тут уперше побачив Лочу…

Він був переконаний, що добре знає свого фаетонського батька. Так, Микола тепер знає майже стільки про життя на Фаетоні, як його чорноокий, білкастий друг Чаміно. Адже вони дружать з Чаміно цілих два оберти. Миколі відомо, що один оберт — це фаетонський рік. Він утричі довший від земного.

Стривай, Миколо! Адже ж Ечука теж вимірював роки обертами неба, обертами Землі навколо Сонця!..

Микола сміливо відчинив двері і зайшов до великої кімнати. А проте кімнати не було. Був простір без звичних стін і стелі, без граней, які можна назвати кутками. Про обсяг кімнати можна догадатися по підлозі із великих дзеркальних плит, що загалом становили правильне коло. Розмір того дзеркального кола й вважався розміром приміщення.

Рівно освітлена сфера створювала враження, що ти зупинився під куполом неба. І якось дуже дивно бачити на горизонті металеву раму. Микола зрозумів, що рама — то двері до сусідньої кімнати.

На горизонті — тобто на грані дзеркальної підлоги — росли дивні квіти й невеликі дерева. Вони росли просто з підлоги й чітко віддзеркалювалися в ній, мов у чистому озері. Дерева мали фіолетовий відтінок, а квіти були пишні і по-земному барвисті: червоні, рожеві, сині. Проте вони не мали якогось одного кольору — все багатство райдуги було виплеснуте на їхні пелюстки.

У рамі дверей з'явилася людина. То був чоловік такого ж самого віку, як Миколин земний батько. По-земному йому близько п'ятдесяти. Та й справді, це ж він і є — Миколин батько! Тільки очі набагато більші — як у всіх фаетонців. Але Микола твердо переконаний: це його рідний, добрий тато! Мабуть, годину тому він повернувся від трактора, полагодив хлівець, а тепер має право полежати з газетою.

Схаменись, Миколо! Яка тут може бути газета?.. Це ж Фаетон, Фаетон! Тут давно вже немає ні книг, ні газет. Замість них є шахо і стіни великих горизонтів…

Батько в білому хітоні. Волосся вільно спадає на плечі. Воно таке ж біле, як у Біловолосого бога. Ніс рівний, з горбинкою. Навіть борода така сама, як на печерному малюнку в Австралії: значно темніша від волосся, ледь кучерява. На ногах — легкі сандалії.

Микола ступив йому назустріч і сміливо промовив:

— Тату! Я чув, що в тебе неприємності. Кажуть, Єдиний Безсмертний на тебе дуже гнівається.

Батько підійшов до Миколи і так само, як завжди, коли хлопець чимось його зворушував, поклав руку йому на плече.

— Так, сину.

Вони пішли по кімнатах, що мали тепер іншу форму, ніж кімната-сад. Серед них були квадратні й прямокутні, з чіткими гранями кутів. Але Микола ніде не бачив люстр чи абажурів: світилися стіни. Меблів небагато, через те в кімнатах дуже просторо. А в стінах — ніші з скульптурами. Метал темний і світлий, схожий то на бронзу, то на платину. Але Микола добре знає, що то — сплави. Трапляється і золото, правда, не блискуче, а матове. Проте більшість скульптур виготовлено з оріхалку.

Батьків кабінет теж просторий і строгий. Великий письмовий стіл, кілька зручних крісел із матеріалу, схожого на слонову кістку. Батько сів навпроти Миколи і після тривалої паузи промовив:

— Ось що, мій дорогий Акачі. Давно я збираюсь поговорити з тобою, та все вичікував, доки ти підростеш. Тепер ти дорослий — тобі минуло шість з половиною обертів. Ти вже зійшов на одинадцятий щабель розуму. Але вчили тебе не завжди так, як мені хотілося. Наші вчені давно зробили з науки служницю Єдиного Безсмертного. Вважається, що за межами його розуму ніякого іншого розуму не існує. А це не так, сину! — Батько на хвилину замислився й спитав: — Хто тобі сказав, що Безсмертний на мене гнівається?..

— Чаміно. Ми були з ним у Палаці Бумерангів.

— І ти влучив у самісіньке око? Так? — вдоволено усміхнувся батько.

— Звідки ти знаєш?..

— Я стежив за вашими вправами. Вмикав стіну великих горизонтів… Це добре, Акачі. Тобі це вміння незабаром може знадобитись. А тепер слухай. Я розповім тобі правду про Єдиного Безсмертного.