Чарівний бумеранг

22. Розмова у деканаті

25 квітня. Я, мабуть, сама того не розуміючи, вчинила помилку. Коли Віктор у ботанічному саду почав говорити про своє кохання, я просто висмикнула руку й побігла геть. Йому не сказала жодного слова…

Сьогодні вранці мама послала мене в гастроном. Вона поспішала на роботу, я — на лекції, отже, у мене лишалися лічені хвилини. Та, вийшовши з під'їзду, я несподівано зустріла Віктора. Він навіть не приховував, що підстерігає мене. Щоки в нього позападали, обличчя стомлене — мабуть, не спав цілу ніч. Мені стало його шкода. Як-не-як, а це перший хлопець, котрий освідчився мені в коханні!.. Коли я про це подумала, вся злість на Віктора одразу ж розвіялась. І хоч соромно признатись, але ж правда: в ці хвилини я була дуже сердита на Миколу! Сердита за те, що не від нього почула ці слова. Мені мало того, що він кохає Лочу. Якби хоч коли-небудь сказав: «Оксано!.. Лоча — це ти». Але ж ні — цього він не сказав жодного разу. Тільки обережно на це натякає. Мовляв, сама догадайся. А мені хочеться не догадуватися — хочеться знати, чути від нього… Чути не раз і не двічі — тисячу разів!..

Не розумію, як це сталося: до самого гастронома Віктор вів мене під руку. А коли повернулись до нашого під'їзду, сказав:

— Давай не підемо на першу пару.

Залізом тебе треба пекти, Оксано!.. Бо ми таки не пішли на першу пару, спустилися в метро, поїхали до Дніпра. Цього року він розлився як ніколи! Киянам довелося споруджувати високі загати, щоб захистити Поділ…

Віктор, тримаючи мене за руку, сказав:

— Оксано!.. Бачиш оту повінь? Ніхто не може заборонити її вирування. Так само і мої почуття…

Зараз, коли я пишу ці рядки, мене смішить його пишнослів'я. А там, над водою, чомусь воно мені сподобалось. Не знаю, як це пояснити. Мабуть, у мені живе незбориме бажання чути отакі слова.

Я не тільки не сердилась на Віктора — я була йому вдячна. А те, що він виступив на боці наших супротивників… Чи треба його за це судити? Було б нечесно, якби він приховував свої думки.

Звичайно, я мовчала, бо що я могла йому сказати? Я люблю Миколу. І все ж мені було приємно, що Віктор так говорив. Мабуть, він казав правду. А за любов хіба можна бути невдячною?..

Наприкінці нашої прогулянки, коли ми поверталися до станції метро, я наважилась йому сказати:

— Вікторе, будьмо хорошими друзями. Гаразд?..

— Я тебе не розумію. Кажи точніше…

— Ти ж знаєш — я люблю Миколу…

Більше я нічого не встигла сказати — він рвучко зупинився, закусив нижню губу і процідив крізь зуби:

— Значить, я його іще не розвінчав… Розвінчаю, будь певна!.. Так розвінчаю, що ти не глянеш у його бік.

І, лишивши мене саму, швидко пішов по набережній. А я поспішила в метро, щоб не спізнитися на другу пару…

Після лекцій ми з Мариною забігли в деканат. Нам треба було поговорити з Мироном Яковичем. Відчинивши двері, я завагалась: там сидів Віктор. Я почула його слова:

— Ви ж знаєте, як кінчилось обговорення. Чому ж дозволяєте їм збиратись? Ідеалізм несумісний з нашим світоглядом…

Побачивши мене, Віктор засовався на стільці, а Мирон Якович покликав і нас до розмови:

— Заходьте, йдеться про ваш гурток. Сідайте, дівчата… А ви, товаришу Чорний, говоріть далі.

Мабуть, Вікторові не хотілось продовжувати, але іншого виходу в нього не було: це скидалося б на донос, а не на відверту боротьбу.

Закусивши вудила, Віктор помчав наосліп. Його ніби прорвало — він перестав добирати слова, гарячкував.

— Хіба ви не бачите, що вони хочуть створити нову біблію?.. Так, так! Вони збираються її трохи підредагувати і піднести людям замість марксизму… Це необіблійці!.. Енгельс казав…

Мирон Якович махнув рукою:

— Стривайте, Вікторе… Поговоримо спокійно.

— Не можу я говорити спокійно! Мирне співіснування ідеологій…

— Ах, Вікторе, — скрушно похитав головою Мирон Якович. — Ви добре вивчили джерела, на які посилається Нечипорук?

— Досить того, що теорія Шмідта…

— От бач… А я вивчив. І, між іншим, зрозумів, у чому полягає недолік нашого викладання. Ми готуємо вузьких спеціалістів, які добре знають лише свою галузь науки. Фізики погано знають історію, історики майже не знають астрономії… Тому дуже багато фактів губиться у прогалинах, що створилися між різними галузями науки…

Та хіба Віктора можна в чомусь переконати? Він за всяку ціну домагався розгрому нашого гуртка. Більше його ніщо не цікавило!..

— Ви гадаєте, марксизм коли-небудь погодиться з вашими думками?

— Не знаю, — відповів Мирон Якович. — Ось лежить «Діалектика природи» Енгельса… — Мирон Якович розгорнув книжку і прочитав: — «…Хоч би як довго тривав час, доки в якій-небудь Сонячній системі і тільки на одній планеті створились умови для органічного життя; хоч би скільки незліченних органічних істот повинно було раніше виникнути й загинути, перш ніж з їх середовища розвинуться тварини із здатним до мислення мозком… — у нас є впевненість, що матерія в усіх своїх перетвореннях залишається вічно однією й тією самою…» — Він закрив книжку і поклав на неї руку. — Чому ж ми повинні відкидати думку, що життя виникло спершу на Фаетоні, а потім уже на Землі?.. Скажімо, автор підручника, по якому ви, Вікторе, вивчали в школі астрономію… Пригадуєте його прізвище?..

— Здається, Воронцов…

— Так, Воронцов-Вельямінов… Він теж свідчить, що кора Фаетона мала бути вдвоє старша, ніж кора Землі… Значить, на Фаетоні могли виникнути умови для розвитку життя ще тоді, коли Земля перебувала в розпеченому стані…

— Ніякого Фаетона не було! — майже істерично вигукнув Віктор.

— Не було?.. — стомлено перепитав Мирон Якович. — Я ознайомився з джерелами, на які посилався Нечипорук. Даремно він не розповів про алмази, знайдені в метеориті Новий Урей іще 1888 року. Тільки цього факту досить, щоб стверджувати: Фаетон таки був!.. Сьогодні люди самі навчилися робити алмази і добре знають умови, за яких вони виникають. Щоб із вуглецю створилися алмази, потрібне таке велике тиснення, якого немає навіть у земній корі. І температура близько тисячі градусів… Тому алмази створюються не в корі планети, а глибше — у мантії. Там є і необхідна температура, і відповідне тиснення. Звідки ж вони взялись у метеоритах, якщо не було планети?.. Платона я теж переглядав. Це досить переконливо…

Я ледве не стрибнула через стіл, щоб розцілувати Мирона Яковича! Хороший, рідний… Скільки ж йому довелось перечитати астрономічної літератури, щоб відшукати цей додатковий аргумент! Невже ми таки навернули його до своєї віри?.. Я мало не танцювала від радості. Мені хотілося розшукати Миколу і крикнути йому: «Мирон Якович повірив!.. Повірив!..»

Віктор, мабуть, зрозумів, що зазнав поразки. З непевністю в голосі запитав:

— А як же обком комсомолу? Вони ж погодились, коли я виступав…

Декан відповів:

— Сидорук повідомив, що там теж переглянули свою думку. Ми зараз шукаємо приміщення для гуртка…

Як я ненавиджу себе за те, що поїхала з Віктором до Дніпра! Таке відчуття, ніби я вчинила жахливий злочин. Пробач, Миколо. Лоча б цього, мабуть, не зробила…

Ти не сердься на мене. Тепер я розумію, чому так вийшло. Вчора я дуже погано подумала про Віктора, сама злякалася власної думки, а сьогодні мені захотілося глянути на нього новими очима. Бо тяжко, дуже тяжко бачити людську підлість…

Ти незабаром прийдеш, мій любий Акачі… Коли б ти знав, як я тебе сьогодні жду! Мені хочеться вдихнути того озону, яким насичені твої думки…

Але розповім, що сталося далі. Віктор, звичайно, не заспокоївся. Він вирішив будь-якою ціною «розвінчати» Миколу. Можливо, його штовхала на це моя присутність.

— Ви не були на останніх зборах їхньої секти…

— Не секта, а гурток, — поправив його Мирон Якович. — Вони вивчають космос. Що ж тут поганого? Може, із них виростуть майбутні вчені.

— Нечипорук — ідеаліст. Тепер я в цьому переконався остаточно. Те, що він проповідує…

— Що ж саме?

— Ви цитували Енгельса. Там ідеться про органічну матерію. Тобто про матерію живу. А Нечипорук стверджує, що існує якесь променеве життя, що найпоширеніша форма життя у Всесвіті — променеві організми. Навіть зорі й галактики він бачить як живу матерію. Хіба ж це не містика? До чого ж це веде? Він так і каже: білковий організм — дуже недосконала форма життя. Потім… — Віктор завагався, ніби те, про що він хотів сказати, було чимось страхітливим. — Мироне Яковичу! Я дуже вас прошу звернути увагу на оце: Нечипорук визнає ідею. Тобто дух. Він стверджує, що оті променеві організми задають нам програму відчуттів. Ми нібито створені фотоспособом. Ось що виходить, коли відкидається вчення Енгельса про поділ матерії на живу і мертву!..

Мирон Якович мовчав. Він задумливо перегортав сторінки Енгельса. Потім сказав тихо, сердечно:

— Я вас розумію, Вікторе. Те, про що ви кажете, — це, по суті, головне питання філософії. Співвідношення матерії і мислення, матерії і відчуттів. Але справа ось у чому… — Мирон Якович зробив тривалу паузу. — Справа в тім, Вікторе, що ніякого «вчення» Енгельса про поділ матерії на «живу» і «мертву» ніколи не було. І не могло бути…

— Мироне Яковичу! — вигукнув ошелешений Віктор. — Ви ж самі щойно прочитали…

— Ні, Вікторе! Енгельс не ділить матерію на «живу» і «мертву». Не слід йому приписувати того, чого він ніколи не говорив. Енгельс каже про органічні істоти, а не про органічну матерію! Органічної матерії немає — є тільки органічні речовини. До речі, це питання добре висвітлює академік Колмогоров. Він гаряче протестує проти поділу матерії на «живу» і «мертву». І правильно протестує! Бо люди, які вигадали цей поділ, зовсім не зрозуміли Енгельса. Матерія — це субстанція. Обов'язкова тільки вона, а не її зовнішні прояви. Вдумайтесь у цю фразу Енгельса: «Матерія у всіх своїх перетвореннях залишається вічно однією й тією самою». Ви це розумієте, Вікторе?.. Тією самою, а не якісно відмінною! Дехто почав ототожнювати такі поняття, як матерія і маса, матерія і речовина. І навіть з'явилося щось уже зовсім абсурдне: «антиматерія». Ясно, коли матерію бачити як речовину — тоді антиматерія можлива. Але тоді неможливий світ. Насправді ж — це тільки об'єктивна реальність. Субстанція. А що ж таке антиматерія? Виходить, це антиреальність.

— Енгельс визначає життя як існування білкових тіл, — не здавався Віктор.

— З дуже великим застереженням. Він так і пише, що наша дефініція життя вельми недостатня, оскільки вона далека від того, щоб охопити всі явища життя. В ті роки, коли з'явилося це визначення, ще не була відома формула білка. І Енгельс не раз скаржився на цю прикру обставину. Але ж, за Енгельсом, у білкових тілах діє матерія, що «залишається вічно однією й тією самою». Саме вона визначає єдність органічного й неорганічного. І саме вона несе в собі Життя. І Дух, і Розум. Отже, академік Колмогоров розвиває матеріалізм, а не спростовує його. Цих поглядів дотримується Нечипорук. Чому ж ви його звинувачуєте в ідеалізмі?..

— У «Філософському словнику» сказано, що матерія якісно безконечна. Отже…

— Отже, у Всесвіті немає однорідних законів руху, — продовжив Мирон Якович, розкривши «Філософський словник» на слові «Всесвіт». — Я це читав, Вікторе. Це знов-таки рудимент вульгарного матеріалізму. Безконечні можливості у створенні якісно відмінних речовин тут приймаються за якісну безконечність матерії. Та навіть у речовинних проявах матерії всюди діє спільний для Всесвіту закон — періодичний закон Менделєєва. Сім періодів. Бо жоден із атомів не може мати більше ніж сім електронних орбіт. Де ж ви тут бачите якісну безконечність?.. І якщо Нечипорук пояснює оцю Сідмицю динамічним подвоєнням трьох вимірів простору — прямим і зворотним зв'язком, — то я, скажімо, не знаю, що йому протиставити…

— Але ж ідея… Він визнає ідею…

— За межами матерії? — перепитав Мирон Якович. — Його ідея підпорядкована матерії чи навпаки?..

— Яка різниця? Якщо над нами висить ідея, то…

— Така сама різниця, як між ідеалізмом і матеріалізмом.

— Тоді виходить, що Всесвіт у цілому розумний. І тоді це вже не Всесвіт, а бог.

— Мій молодий друже! Послухайте, Енгельс каже, що загальні закони руху зовнішнього світу і людського думання по суті справи тотожні. Отже, Всесвіт живе за тими самими законами, за якими живе наш мозок. Звісно, тут ідеться про закони тріади. Оскільки не ми створили Всесвіт, а Всесвіт створив нас, то, мабуть, перевагу треба віддати йому. Всесвіт володіє логікою, Вікторе! А логіка і розум — хіба це не те ж саме? Те, що не керується логікою, не може бути розумним…

Я потім перевірила ці надзвичайно важливі для нас положення. Правду кажучи, я не повірила, щоб десь у наших виданнях стверджувалась думка, що в природі немає однорідних законів руху. Це ж те, проти чого завжди боровся марксизм! Звичайнісіньке кантіанство. Мовляв, у природі однорідних законів немає — їх нав'язує зовнішньому світові сама людина. Виявляється, у «Філософському словнику» (Москва, Госполитиздат, 1963, стр. 81) так і сказано: «Матерія безконечна в якісному відношенні, і її закони неоднорідні в різних просторово-часових масштабах».

Оце так матеріалізм!..

Виходить, світ складається із хаосу, де замість діалектичних законів діє метафізична примха. І ота всесвітня примха творить і руйнує життя в такий спосіб, як п'яний купчисько розкидає червінці або трощить посуд у ресторації…

А ще кажуть: бога нікуди поселити. Смішний спосіб заперечувати бога! Хіба ота всесвітня примха не нагадує тупого середньовічного бога? Чи, може, самого пана Сатану?..

Яка я щаслива, що Мирон Якович думає так само, як і мій Микола!..

От бач: з'явилося слово «мій». І все одно він лишиться моїм. Якщо навіть покохає іншу. Бути моїм чи не бути — це залежить не від нього, а тільки від мене! Він мій у мені — у моєму «я». І цього ніхто не може змінити, навіть він сам. І навіть сама я…

— То що ж виходить? — наполягав Віктор. — Невже ми справді лише фотоявища? Якщо ми створені фотоспособом… Якщо ми — діти фотоефектів…

— Вікторе! — спокійно звернувся до нього Мирон Якович. — Ви ж таки, мабуть, щось їсте. А все, що ви їсте, — це тільки згущене світло. Невже ви нічого не знаєте про фотосинтез? Ви коли-небудь читали Тімірязєва?.. Ага, читали! І вивчали фізику… Чи не так? Сучасна фізика була б неможлива, якби Столєтов не дослідив законів фотоефекту. Треба вчитися, Вікторе!..

— Тоді ми — тільки ідеї. Насправді нас немає…

— Поза матерією взагалі нічого немає, окрім ідей. Але ж справа в тім, що матерія створює власні ідеї із самої себе. Отже, там, де є ідеї, обов'язково є матерія.

— Нечипорук каже, що на Юпітері існує життя.

— Гадаю, що він не помиляється. Це випливає із переконань Енгельса. Білок для Юпітера — не вигадка. Сьогодні відома навіть його формула. І якщо можливий білок на аміачно-метановій основі, то «хоч би скільки незліченних органічних істот повинно було раніше виникнути і загинути» — розумні організми мусять сформуватися. Це — неминучість природи.

— Це жахливо! — вигукнув Віктор. — Тоді Тунгуський вибух — таки справді космічний корабель. До речі, тепер уже так думають не лише фантасти, а навіть фізики із Дубни. Дослідження фізиків показують, що це диво не могло бути ні кометою, ні метеоритом. Це був ядерний вибух!.. Розумієте? Фізики дослідили. Об'єктивно!..

— Знаю. Читав, — промовив Мирон Якович. — Та якщо припускати, що то діяльність розумних істот… Або катастрофа зорельота…

— Бог! — очі Віктора спалахнули неприродно, майже божевільне. — Розумна істота з Юпітера — для нас бог! Подумайте тільки: Юпітер за обсягом у тисячу триста разів більший від Землі! Ми проти нього — карлики…

Гарячковими рухами Віктор видобув із портфеля якусь книгу в чорній обкладинці. Що я бачу? В це важко було повірити! Але ж правда: Віктор розгорнув новеньку біблію. Американське видання російською мовою.

— Якщо вони є, то це були вони! Отой вогонь… І колеса… І метал… І прозоре склепіння над їхніми головами… Вони сиділи в апаратах. І розмовляли через гучномовці…

Він був такий збуджений, ніби в ці хвилини зробив якесь відкриття, що мало світове значення.

— Що ви маєте на увазі? — перепитав Мирон Якович.

Віктор прочитав свідчення пророка Ієзекеїла — одного із найвідоміших біблійських пророків:

«І я бачив: ось бурхливий вітер пішов з півночі, велика хмара в клубках вогню, і сяйво навколо нього.

А із глибини його ніби світло полум'я із глибини вогню; із глибини його видно було подобу чотирьох животин — і такий був вигляд їхній: вигляд їхній був, як у людини.

І у кожного — четверо облич, і у кожного із них — четверо крил; і руки людські були під крилами…»

Тут Віктор, увірвавши читання, вдався до пояснень. Оскільки на Юпітері дуже великі відцентрові сили, то логічно припустити, що розумні істоти там літають. Чому б їм не бути крилатими? Це дуже полегшило їхню еволюцію. А мідні копита, про які каже Ієзекеїл, — це, мабуть, деталі їхніх апаратів. Можливо, апарат був не один. У кожному він бачив чотири обличчя. Крила, обличчя, апарати — все це злилося для нього в суцільний вир. Так воно й мало бути. Треба зважити, що пророк був просто приголомшений. Це був стан афекту, коли реальність переплітається з галюцинаціями. Та чи все тут належить до галюцинацій? У його розповіді є справді технічні свідчення! Звідки їм узятися в галюцинаціях людини, яка нічого не знає про космічні апарати? Хіба галюцинації виникають не на основі баченого? Ми навіть уві сні ніколи не бачимо того, чого немає в реальному житті. Деталі можуть зміщуватися, вступати в неприродні зв'язки, але всі вони формуються із того, що ми колись бачили.

«І вигляд цих животин був, як вигляд полум'яних вуглин, як вигляд лампад; вогонь ходив поміж животинами, і сяйво від вогню, і вилітали блискавиці із вогню.

І животини швидко рухались туди й сюди, як блискавиця зблискує. І дивився я на животин — і ось на землі поруч цих животин по одному колесу перед чотирма обличчями їхніми… І за виглядом їхнім, і за будовою здавалося, ніби колесо вкладено в колесо. А обіддя їхнє — високе і страшне було воно, обіддя їхнє; у всіх чотирьох навколо повно було очей. І куди йшли животини, йшли і колеса поруч них; а коли животини підіймались над землею, тоді підіймались і колеса. Дух животин був у колесах…»

(Віктор пояснив: то, можливо, були радіолокатори. Бо й у нас вони майже такі самі — колесо в колесі. Оті страшні очі — це якісь оптичні прилади.

Можливо, колеса були також гравітаційними двигунами).

«А над головами у животин було щось схоже на склепіння, ніби дивовижний кристал простертий угорі над головами їхніми.

А під склепінням… у кожного два крила покривали тіла їхні.

І голос був із склепіння, що над головами їхніми; коли вони зупинялись, тоді опускали крила свої.

А над склепінням… було щось схоже на престол, по вигляду ніби із сапфіру; а над подобою престола була подоба людська вгорі на ньому.

І бачив я ніби розпечений метал, ніби вогонь у глибині його…

У якому вигляді буває райдуга на хмарах під час дощу, такий вигляд мало те сяйво навкруги…»

Віктор закрив біблію.

— Що ви про це скажете? — звернувся він до Мирона Яковича. — Чи можна вимагати, щоб старовинна людина описала цю подію точніше? Навіщо ж люди несуть оце через тисячоліття? Невже всіх попередників наших треба вважати параноїками?..

— Свідчення дуже цікаве, — погодився Мирон Якович.

— Отже, бог таки є! Вони наказали Ієзекеїлові пророкувати від імені бога…

Мирон Якович посміхнувся.

— Колись французькі академіки дуже гнівалися на людей, які стверджували: з неба падає розпечене каміння. Академіки гадали так: якщо це правда, тоді немає жодної можливості заперечити бога. Вони були матеріалістами. Але це дуже наївний матеріалізм, Вікторе! Ви стверджуєте майже те саме: якщо на Землі побували космічні істоти — значить, вони були посланцями господа бога.

— Логос є логос. І якщо він діє із глибин матерії, то все одно людина не може бути від нього вільною.

— Ось що, Вікторе… Воля, про яку ви кажете, — це бажання бачити себе над природою. Але жити у Всесвіті й бути від нього незалежним справді таки не можна.

Віктор був сам не свій — ніби його щойно вихопили із окропу.

Ми вийшли разом. Я запитала:

— Ну, як — розвінчав?..

Потім я зрозуміла, що вчинила нетактовність. Розум Віктора тягнувся до знань. А намагання «розвінчати» Миколу… Він же не хотів «розвінчувати» ціною неправди! Він діяв з позицій власної віри. Дещо тут домішувалось, але…

Ні, я не можу на нього сердитись! Пробач мені, Миколо. Так, мабуть, влаштовані ми, дівчата. Я ж бачу: Віктор мене любить…

Він сказав:

— Тепер я знаю, що таке Тунгуський вибух. Це — вибух конденсованої плазми. Вона прийшла із Червоного Острова. В неї була закладена ідея. Або інформація. Або ж програма. Світло ж переносить ідеї! Правда, Оксано?.. То була ідея прогресу. Сяйво кілька днів опромінювало земну кулю. Небо світилося навіть над Парижем. Невже оте сяйво не мало в собі якоїсь програми? Юпітер потроху нас підштовхує…

Я запитала:

— Якщо Юпітер здатний підштовхувати згустками плазми, тоді навіщо отой корабель, про який розповідав Ієзекеїл? Чи, може, він був не з Юпітера?

— Ну, бачиш… Кинути на Ізраїль капсулу, начинену променевою програмою… Що б тоді лишилося від синів Ізраїля? А район падіння Тунгуського тіла — цілком безлюдний. Мабуть, на Юпітері не хочуть нам лиха. І наша революція…

Словом, за Віктором виходило так, що Жовтнева революція була запланована на Юпітері. Вона впала з неба…

Це вже забагато. Я посміхалась. Але тільки в душі. Це була майже та сама релігія, з проповідями якої колись виступали Горький і Луначарський. Правда, про Юпітер вони не казали, але об'єктом обожнення для Луначарського був космос. І соціалізм…

Отже, на одного мрійника стало більше!

Боротися проти релігійних переконань Віктора мені сьогодні не хотілось. Хай іншим разом…

До того ж мене стримувало таке питання: а чи треба боротися проти думки, що космос впливає на земне життя? На якій же гілці висить оця зелена ягода — наша земна куля?..