Чарівний бумеранг

24. Над крижаним океаном

Чаміно зустрів їх ще на станції, вигляд у нього був дуже веселий, ніби він приховував якусь радісну звістку. Сміявся, жартував, наче хлопчисько, і був схожий на того Чаміно, якого Микола знав у дитинстві. Проте він поки що не хотів пояснити, в чому полягає причина його веселості.

Зібрався Штаб повстанців. Микола з гордістю поглядав на дядька Гашо, який сидів за трикутним столом серед членів Штабу. Гашо почував себе незвично, ніби потрапив сюди випадково. Він був занадто серйозний, трохи навіть набундючений, але Микола розумів, що це походило від мимовільної скованості.

Спершу розмовляли про Материк Свободи. Членів Штабу дуже цікавило, яке враження справило на мандрівників це суспільство. Кожен говорив те, що думав. Потім перейшли до обговорення найскладнішого питання — про тактику Братства вільних сердець.

Гашо доповідав стримано, боячись найменших перебільшень, але навіть із його скупої доповіді можна було зрозуміти, що Братство стало новим Штабом, який має свої розгалуження по всьому «першому поверху» держави Безсмертного.

Проте більшість членів Братства, знаючи, що саме треба зруйнувати, ще не знала, заради чого потрібне це руйнування. І хоч Микола не раз викладав програму майбутнього суспільства, вона сприймалася членами Братства як щось нереальне, бо людям важко було повірити, що таке суспільство можливе.

Тепер це суспільство побачив Гашо — голова Братства. Чи він повинен приховувати свою поїздку на Материк Свободи? Очевидно, це недоцільно. Материк Свободи — не таємниця. Його щодня проклинають у храмах, біловолосі знають про його існування, але завдяки проповідям жерців його уявляють уособленням усіх можливих гріхів.

Держава повстанців, яку Штаб уважав арсеналом революції, і надалі мала перебувати поза підозрою. Про неї не слід ніде говорити. Натомість Штаб доручив Миколі ознайомити якомога більше членів Братства з життям і побутом Материка Свободи.

Що й казати, це завдання було дуже тяжке, бо туди лишався єдиний шлях — над крижаним океаном. Той самий шлях, який колись з надзвичайними труднощами довелось подолати Лашуре.

Микола одразу ж погодився. Він отримав у своє розпорядження двадцять гравітаційних плащів, двадцять кишенькових кліматизаторів і стільки ж потужних шахо. Від ворожих стін горизонтів і шахо контролю мандрівників захищатимуть генератори екранізації Штабу.

Микола й Гашо пообіцяли, що протягом найближчих двох обертів на Материку Свободи побувають зо три тисячі найталановитіших проповідників Братства. Миколі, що мав бути їхнім постійним провідником, доведеться за цей час зробити принаймні сто шістдесят подорожей через океан — туди й назад. Але так і тільки так можна розказати правду, яку мусив знати весь народ!..

Було дуже гірко, що для цієї мети не можна використати великого континентального тунелю — не дозволяли закони конспірації.

Якби йшлося про двох чи трьох членів Братства — іще можна було б ризикувати, покладаючись на їхні конспіративні здібності. Та коли йдеться про тисячі людей, які постійно перебувають під контролем ворожих шахо, таємницю вберегти неможливо…

В розпорядженні Миколи лишилося кілька днів. Вони ходили з Лочею по вулицях і площах, придивлялися до того, як і чим живуть люди. Ні, це ще не Материк Свободи!.. Ще в людях немає тієї духовної розкутості, незалежності думки, внутрішньої свободи, яку вони бачили там. Ще люди дивляться на Штаб з такою побожністю, як нещодавно дивилися на храм божий, говорять про нього пошепки, кожна фраза закінчується подякою на адресу Штабу. Миколу спершу дратували ці подяки, в них було щось принизливе для людини. Потім він заспокоїв себе думкою, що, мабуть, перше покоління визволених людей не може жити інакше. Нові покоління поставлять усе на своє місце — і імена героїв, і власну свободу, і високу гідність живих…

Він думав про це тому, що Лоча, його мила, скромна Лоча, в якій, здавалось, не було нічого героїчного, раптом перетворилася на справжню героїню. Не було жодної людини в державі повстанців, яка б не знала її і не любила. З нею всі віталися, кожен хотів їй сказати щось дуже хороше, і варто було на якусь мить зупинитись, як навколо неї одразу виникав натовп. Усе це були люди, що пройшли через її сад.

— Тебе знають більше, ніж Штаб, — жартував Микола. — Ти б могла очолити революцію.

— Цілком можливо, — в тон йому відповіла Лоча.

Про нову розлуку вони намагались не говорити: ні зітханнями, ні жалісними розмовами її не відвернути. До того ж Микола обіцяв інколи навідуватися.

Миколу дивувало, що ніхто з його друзів не звернув уваги на повідомлення: Пантеон Розуму зв'язав Материк Свободи з Юпітером. Чим це пояснити? Може, тим, що надто багато було вражень?.. Чи, може, їм здалося, що Юпітер виконував лише пасивну роль антенного поля?..

Та якось Лоча все ж таки запитала:

— Акачі! Може, мені почулося… Вони казали про Юпітер… Що це означає?

Микола не знав, як їй відповісти. Напівправду казати не хотів, а сказати правду не мав права: Чаміно заборонив розказувати сестрі про заповітну нитку батька.

Із скрутного становища його виручив сам Чаміно; він прибіг до них саме тоді, коли Микола обмірковував свою відповідь.

Чаміно був такий збуджений і веселий, як під крижаною сферою станції. Накинувся на Миколу, штовхнув його, намагаючись викликати на жартівливий поєдинок. В Чаміно ніби запала куляста блискавка, що шукала виходу для власної енергії.

— Перемога!.. Чуєте, друзі? — вигукнув він. — Від імені Штабу дозволяю зірвати три плоди гужа.

Лоча зраділа, хоч і не знала, що то за перемога, правда, відносно плодів гужа виявилась невблаганною.

— Акачі! — сміявся Чаміно. — Та вона скупіша, ніж світло Ганімеда. Гаразд, обійдемось без гужа.

Він дістав із невеликої скриньки дві крихітні коробочки. Одну з них подав Миколі, а другу поклав собі до кишені.

— А тепер, Лочо, тобі доведеться пережити сеанс сомнамбулізму.

Микола, зиркнувши на скриньку, одразу ж насторожився. Лоча усміхнулась, піймала Миколину руку і заспокійливо потиснула.

— Не бійся, Акачі. Я до цього звикла. Ще в дитинстві усі свої винаходи Чаміно випробовував на мені. — Вона показала ледь помітний слід від опіку на лівій руці. — Бачиш? Це ще на четвертому щаблі… Забула, що він тоді винаходив…

— Подразнювача храму божого, — винувато всміхнувся Чаміно. — Мені подобалось, коли у всіх наших сусідів під час богослужіння на стінах горизонтів починали бігати вогнисті смуги. Обличчя Безсмертного робилося таке смішне! Ми з Лочею помирали від реготу. Шахо контролю одразу ж нас виявили. Добре, що тоді батько був живий. Якось уладив цю справу… Але на цей раз ніяких опіків не буде. Експеримент цілком безпечний.

Чаміно ввімкнув апарат. Лоча легенько здригнулась — і одразу ж тіло її опинилось у владі таємничих хвиль. Це вже була не людина — а заводна лялька, що рухалася так, як їй веліла скринька, на якій Чаміно поволі повертав круглу шкалу з дрібними поділками. Півоберту ліворуч — Лоча підіймала ліву руку, півоберту праворуч — підіймала праву. Чаміно міг керувати її кожним рухом, ніби смикав за невидимі мотузки.

Повозившись трохи із скринькою, він склав програму — і Лоча пішла в сад. Вона ступала негнучкими ногами, очі її не блимали, постать здавалася відлитою із пластмаси — рухалися тільки ноги.

Микола не знаходив місця від страху. Він ладен був кинутися на Чаміно з кулаками. Але, розуміючи, що Чаміно робить це не заради забавки, намагався стримати своє невдоволення. Та це було понад його сили, і Микола вигукнув:

— Чаміно! Припини, чуєш?..

Але Чаміно тільки сміявся.

— А, так!.. Тоді поверни мені прилад, який я тобі дав.

Микола сердито вихопив із кишені коробочку, жбурнув її Чаміно й одразу ж забув, де він перебуває і що з ним діється. Ноги кудись його повели, але він нічого перед собою не бачив. Свідомість згасла, пам'ять відмовилася служити. Лишилося тільки відчуття руху. Куди він іде і чому — він не знав, як не знає цього автомат з дистанційним управлінням. Невідомо, скільки це тривало, та коли Микола отямився, він побачив під деревом Лочу, що тримала в руках два зірвані плоди гужа.

Лоча стояла з витягнутими руками, усе ще не вірячи, що якась сила — сильніша за її власну волю — змусила її зірвати ці плоди. В очах блиснули сльози, обличчя зашарілося від образи і гніву на брата. Миколі було боляче на неї дивитися.

— Краще б ти змусив мене відкусити власні пальці, — простогнала вона.

Чаміно вже не сміявся. Він був серйозний і по-діловому зосереджений.

— Це треба, Лочо. Дуже треба… Оті два гужа є мірою дієвості мого апарату. Якщо я змусив тебе зірвати їх — значить, це перемога!..

Хоч як вони допитувалися, Чаміно відмовився пояснити призначення свого апарата. Він лише попередив, що це одна з найбільших таємниць Штабу. Така ж сама таємниця, як існування їхньої держави.

Що ж до принципів, які лежать в його основі, то це зрозуміти дуже легко. Людський мозок — також складний електронний апарат, створений самою природою. Вже тисячі обертів тому нікого не дивував гіпноз. Не цілком розуміючи його механізм, люди здавна ним користуються. Якщо пояснити це явище спрощено, то один мозок (електронний апарат) ставить програму другому мозкові — і той її сумлінно виконує. Після появи шахо контролю, здатних виловлювати з людського мозку найпотаємніші думки, і особливо після спорудження Пантеону Розуму, сконструювати електронного гіпнотизера було не дуже важко. Справа не стільки в ньому, скільки в отій невеличкій коробочці, яку можна сховати в кишеню. Вона захищає людину від хвиль, що невідхильно діють на її мозок. Генератори екранізації в порівнянні з нею — такий самий примітив, як мозок дагу в порівнянні з людським мозком…

— Чого ж два, а не три? — розвеселившись, вигукнула Лоча.

— Ти про що? — перепитав Чаміно, кинувши на сестру невидющий погляд. Думками він був уже десь далеко. Лоча мовчки зірвала третій плід гужа і подала братові.

— Їж, коли так…

— Мені не треба, — виправдовувався Чаміно. — Я заради перевірки…

— Іменем революції, — з удаваною суворістю наказала Лоча. — Їж!..

Довго вони сміялися й жартували. А коли Лоча захопилася роботою в саду, Чаміно звернувся до Миколи:

— Акачі!.. На твою долю випало найскладніше завдання. Може, ти ще подумаєш? Або принаймні будемо чергуватись… Це важче, ніж злітати на Землю.

Микола по-дружньому поклав руку на плече білкастого Чаміно й тихо сказав:

— Спасибі за довіру. Чергуватись не треба. Справлюсь…

Минуло півтора оберти… Вони були сповнені небезпек і відчайдушних пригод.

Мабуть, у світі немає нічого страшнішого за фаетонські хуртовини. Снігу тут негусто, бо волога випаровується лише на екваторі та над великими містами, де діють генератори клімату. А проте, як відомо, Материк Свободи — суцільне неосяжне місто. Чимало міст, хоч і значно менших, було й у державі Безсмертного. Разом з екваторіальними широтами вони давали атмосфері ту вологу, з якої створювалися снігові хмари.

Внизу крижаний океан здавався безмежним дзеркалом — сніг на його поверхні не затримувався, його зганяли вітровії. В сутінках фаетонського дня крижане царство океану освітлювала широка сонячна дорога, ледь яскравіша від скупого сонця.

А зустрічний вітер накидався на мандрівників із шаленим свистом, шарпав їхні плащі, кожна сніжинка, пробиваючи захисну сферу кліматизатора, боляче жалила. Шахо вели їх уперед, назустріч хурделиці, але здавалося, що сила універсальних приладів незабаром вичерпається, двадцять сміливців упадуть на холодне дзеркало криги і вітер покотить їхні мертві тіла по відполірованій завіями крижаній поверхні аж до якогось крутого берега, де снігові кучугури стануть їм вічною могилою. Тільки Сіріус — недремне око Всесвіту — знатиме, де можна їх відшукати…

Рагуші колись розповідав Миколі, що на Землі є материк, схожий суворою природою на Фаетон. Він міститься на південному полюсі теплої планети…

Перед вильотом на Материк Свободи кожна група мандрівників проходила навчання на поверхні, під захистом генераторів екранізації. Микола вчив їх володіти плащами, кліматизаторами й універсальними шахо.

Миколі щастило в його новій професії. Вже сотні молодих мешканців «першого поверху» побували на Материку Свободи і повернулись у свої лабіринти, наснажені жадобою діяння.

Усе нові й нові тисячі біловолосих приєднувалися до Братства. Воно вже не було таємницею для пунктів контролю. Жерці знали, що десь у лабіринтах діє чиясь сильна єретична рука, проте спіймати її було неможливо. Карники доповідали про якісь зборища, але шахо контролю цього не підтверджували. Поставити ж під сумнів могутні апарати контрольних приладів жерці боялись. Ці апарати були геніальним творінням Єдиного, отже, найменший сумнів у їхній бездоганності мусив нещадно каратися. Палац Безсмертного не довіряв і самим жерцям, націлював на їхні голови спеціальні шахо.

Та не тільки фанатизм заважав жерцям викрити керівний центр Братства вільних сердець. Гашо був дуже обережний, учив своїх друзів конспірації.

Проте, незважаючи на тупу довіру храмів до шахо контролю, над океаном час від часу з'являлися групи карників із «другого поверху», озброєні страшними жуго, що своїм промінням навпіл перетинали людину на відстані десяти тисяч шу. Стіни горизонтів Штабу уважно стежили за ними, своєчасно повідомляючи про небезпеку, а кожен із мандрівників теж був озброєний жуго.

Одного разу, коли Микола з черговою групою повертався з Материка Свободи, на його шахо спалахнула зелена лампочка. Вона світилася, мабуть, уже давно, але, долаючи шалений опір вітру, Микола не одразу помітив її. У ту ж мить він увімкнув шахо й почув збентежений голос Чаміно:

— Акачі! За вами женуться карники!

Обернувшись, він побачив на відстані двадцяти тисяч шу чорні цятки, що пливли в небі, наздоганяючи мандрівників. Гострі зблискування свідчили про те, що карники тримали свої жуго напоготові.

— Бачу! — Микола підлетів до сусіда, тихо подав команду: — Жуго — до бою!.. Позаду карники.

Від одного до другого команда облетіла весь загін.

Перед вильотом на Материк Свободи усі не раз тренувалися в боротьбі з уявними карниками. Але — так воно, мабуть, завжди — боротьба з уявним ворогом давалася легше, ніж з ворогом справжнім.

Микола знав, що карники не могли зв'язатися з храмом: не дозволяли хвилі екранізації. Порахувавши чорні цятки, він переконався, що карників близько тридцяти чоловік.

Треба щось вирішувати. Якщо їхні шахо виявляться потужніші, мандрівникам, можливо, пощастить зникнути без бою. Тоді наступна група наштовхнеться вже не на три десятки, а на сотні карників.

Чорні цятки поки що летіли з тією швидкістю, що й мандрівники. На відстані двадцяти тисяч шу жуго карників не могли завдати ніякої шкоди. Та колись доведеться ж припинити цей політ! А карники, безперечно, не відстануть…

Микола ухвалив собі прийняти нерівний бій. Успіх бою залежав від того, чиї жуго потужніші. Якби з'ясувалося, що жуго мандрівників кидали смертельне проміння хоча б на півсотні шу далі, ніж жуго карників, тоді спритність і точний розрахунок могли б забезпечити перемогу. Микола викликав Чаміно:

— Приймаємо бій!..

— Ні в якому разі! — вигукнув Чаміно. — Веди їх за собою. Якомога ближче!..

Микола спробував пояснити, якою небезпекою це загрожує надалі, але Чаміно повторив наказ Штабу: триматися на тій самій відстані, летіти так, мовби нічого не сталося.

Шахо, припасовані до грудей мандрівників, тремтіли від напруження, вітер здавався якоюсь густою, щільною масою — такий дужий був його зустрічний опір і безперервний посвист.

Чорні цятки не відставали. Навпаки, почали помітно збільшуватись, уже можна було розпізнати людські постаті. Микола бачив, що треба негайно приймати бій, інакше весь загін буде знищено. Він знову викликав Чаміно.

— Даю бій!.. Карники дуже близько.

— На відстані п'ятнадцяти тисяч шу, — відповів Чаміно. — Штаб дуже просить утриматись від бою.

Та ось крижаний океан закінчився, почалася хвиляста снігова рівнина. Треба було спускатися вниз і стежити за приладом, який мав привести їх до печери Лашуре.

Микола не розумів рішення Штабу. Мало того, що викриються їхні польоти над океаном, карники довідаються навіть про таємничу печеру. В цю мить він не думав про власне життя. Але життя дев'ятнадцяти юнаків було також під загрозою, і Микола втретє викликав Чаміно.

— Ідіть на зниження, — так спокійно відповів Чаміно, неначе загонові ніщо не загрожувало.

В ту ж мить Микола втратив координацію рухів, його мовби подолав тяжкий сон. Він спускався все нижче й нижче, але вела його не власна воля, а чиясь чужа, страшна своєю нездоланною владою над кожним рухом.

Щось жевріло у його свідомості, виникали якісь картини, але вони ніяк не нагадувати Фаетон. Так, так, це знов була Земля! Ось він іде по високих тропічних травах до колонії Ечуки-батька, назустріч йому вибігає шоколадний Алочі. Хлопець кричить щось веселе, розмахує бумерангом. Мабуть, хоче розказати, як він убив ведмедицю, убив без допомоги Миколиного циліндрика.

Потім невідомо звідки взявся Рагуші, підступив до Миколи. Із-за його трикутної постаті виглянула заплакана Лоча. Вона відштовхнула Рагуші, підбігла до Миколи, впала йому на груди.

— Акачі! Любий мій!.. Я так за тебе боялася…

Та що це значить? Ніякого Рагуші немає. Немає ні зелених тропічних велетнів, ні високих трав. Навколо снігова рівнина, в руці у Миколи затиснута невеличка коробочка — така сама, як під час експерименту Чаміно в їхньому саду. Лоча справді припала головою до його грудей, по її щоках котяться сльози радості. А поруч стоїть, усміхається Лашуре.

— От бачиш, — каже Лашуре, — усе гаразд. Дуже добре, що тобі вдалося заманити їх так близько. Потужність нашої станції поки що невелика.

Про яку станцію він говорить?.. Тим часом Лоча випросталась, і білий плащ рвійно затріпотів на ній. Микола оглянувся й побачив дивну картину.

Тридцять карників у чорних плащах, вишикувавшись у колону по троє, німо стояли на відстані кількох шу. Хуга сніговими батогами шмагала їх по змертвілих щоках, але в них не ворушилися навіть повіки. Тридцять жуго і стільки ж потужних шахо лежали біля ніг передньої трійці.

Страшно було дивитись на цих манекенів. Час від часу якась сила змушувала їх рухатись — тридцять ніг одночасно підіймались і опускались, мовби то була одна спільна нога.

Ліворуч від них Микола побачив таку ж саму колону юнаків-проповідників.

Лашуре винувато промовив:

— Нічого не вдієш. Наша станція поки що не розуміє, хто друг, а хто ворог.

Одразу ж після цих слів обидві колони знялись у повітря. Карники полетіли туди, де мав бути крижаний вхід до кімнати Лашуре, а молоді мандрівники — у напрямі таємної печери. Микола, попрощавшись із Лочею, догнав їх, відчинив отвір, і юнаки, дотримуючись дивовижного порядку, якого не могло бути без втручання таємничих хвиль, спустилися в темні лабіринти кладовища.

Тільки тут невідома сила втратила над ними владу, і хлопці в темряві почали обмацувати один одного, не розуміючи, що з ними сталося і де вони зараз перебувають. Микола як міг заспокоював, але страх перед невідомим, хоч і рятівним, ще довго не покидав їх. Усі добре пам'ятали, що ледве не загинули над океаном. Хто ж їх урятував? Який чаклун переніс їх, живих і неушкоджених, до рідних лабіринтів?..

Микола догадувався, що то був апарат, винайдений Чаміно, але й він не міг уявити, як Чаміно вдалося поширити його дію на таку велику відстань.

Проходячи по людних печерах, вони чули одні й ті самі розмови: що це було? Чому всі люди одночасно опинилися в якомусь страхітливому сні? Хтось блукав по печерах мов сновида, а хтось відчув, що в нього мимоволі підіймаються руки, неприродно ворушаться пальці, якась сила кудись штовхає — на стіни печери, у переходи і виходи, на площі.

Микола ще раз запевнив юнаків, що з ними нічого незвичайного не сталося — просто нервове потрясіння, яке нерідко трапляється з людьми під час великого психічного напруження.

Передавши мандрівників дядькові Гашо, який таємниче усміхався (йому теж довелось пережити сеанс сомнамбулізму, але він уже зв'язався зі Штабом і був добре про це поінформований), Микола повернувся на кладовище, піднявся на поверхню і незабаром з'явився у Штабі повстанців.

Чаміно зустрів його радісними обіймами, але на його обличчі можна було помітити заклопотаність.

— Ще рано радіти, — сказав він. — Межа дії нашої станції — п'ятдесят тисяч шу. Якби не твоя витримка, Акачі, могла б статись дуже велика неприємність. Ти не уявляєш, як ми хвилювались! Увесь Штаб сидів біля стіни горизонтів.

— Де карники? — запитав Микола.

Чаміно повів його до великої кімнати, що містилася за кілька переходів від Штабу. Дехто з карників лежав у ліжку, інші сиділи попід стінами, безтямно озираючи кутки кімнати, що стала їхньою в'язницею.

Впізнавши Чаміно, карники посхоплювались на ноги. Усі вони жили у столиці, колись непогано знали Чаміно і його батька. Миколу ніхто з них не впізнав, бо карникам не могло спасти на думку, що син біловолосого радника може раптом опинитись на Фаетоні. Та й часу минуло дуже багато — близько семи обертів. А Чаміно ще недавно бував у столиці. Любив спорт, розваги, мандри, часто літав за місто, інколи разом із сестрою. Польоти над планетою були улюбленим спортом молодих фаетонців і не викликали підозри.

Лише тепер дехто із карників зрозумів, куди літав Чаміно і де він останнім часом зник. Один із них, найстарший за віком, одразу ж упав на коліна і гугняво заскиглив:

— Чаміно! Великий сину наймудрішого серед мудрих! Зглянься на мою старість… Клянусь Єдиним Безсмертним, не я вбив твого батька. Я розповім… Усе тобі розповім…

— Устань! — суворо наказав Чаміно. — Розповідай…

Але те, що розповів карник, майже нічого не пояснило.

Було це так. Жрець, якого охороняв карник, спустився в лабораторію радника Шако. Охоронець помітив, що жрець чимось дуже наляканий, ніби там, у лабораторії, на нього чатувала неминуча смерть.

Вони зайшли в якусь кімнату. Світилася стіна горизонтів. Охоронець побачив на ній дивні, мовби не з нашого світу обличчя. Жрець, трохи отямившись, наказав вимкнути струм. Стіна горизонтів згасла. Змовкло гудіння в апаратах.

І тоді жрець сказав:

— Оце й усе… Хай тепер живе на Юпітері.

А через деякий час вони відчинили кімнату, в якій лежав радник Шако. Він був мертвий…

— Я тільки виконував, — шепотів карник.

— Мовчи! Тобі ніщо не загрожує. Я зневажаю помсту, вона не гідна людини. Всі ви — наші полонені. Ніхто вас не зачепить пальцем. Їжею будете забезпечені. А воля… Визволиться народ — тоді побачимо…

Коли вийшли з кімнати полонених і повернулись до Штабу, Микола спитав:

— Чаміно, ти можеш нарешті пояснити, хто мене визволив із полону жерців? Я, здається почав догадуватись. Але не розумію, навіщо оці секрети? Ніби ти мені не довіряєш…

Чаміно кинув на Миколу гострий погляд, потім на його обличчі з'явилася добра, щира усмішка.

— Ображаєшся, Акачі?.. Не варто. Я й Штабові не одразу пояснив. Просто боявся, що це сприймуть як фантазування. Між іншим, так воно й сприймалося, доки пригода з твоїм загоном не переконала членів Штабу. До цього мало хто вірив у мої експерименти. Навіть випадок із твоїм визволенням…

Тільки зараз Микола дізнався, як його врятували. Намагаючись викликати Миколу по таємному шахо, Чаміно вперше не одержав відповіді. Він зрозумів, що з ним сталося лихо. Добре вивчивши дорогу з розповідей дядька Ело, вони з Лашуре рушили на розшуки Гашо. За спиною в Чаміно висів апарат сомнамбулізму середньої потужності. Всі люди в радіусі тисячу шу виявилися підвладними його хвилям. Цього було досить, щоб стати невидимками. Розшукавши Гашо, вони забезпечили його апаратом захисту, і всі троє напали на контрольний пункт. Ніхто не чинив їм опору — всі були сковані сомнамбулізмом…

— Оце й усе, — закінчив Чаміно скупу розповідь. — Але для революції нам потрібна дуже потужна станція. Вона вже будується…

— Що значить будується? — здивувався Микола. — А хіба те, що було з нашим загоном… Хіба це не станція?

Чаміно засміявся, заблищали міцні зуби, у великих білкастих очах з гострими чорними зіницями замерехтіли іскорки.

— О-о, ні!.. Це поки що діюча модель. Для справжньої станції потрібна майже вся наша електроенергія… З усіх робочих агрегатів.

— Із нових теж? — недовірливо перепитав Микола, знаючи, які великі потужності мала тепер держава повстанців.

— Ну, можливо, один реактор залишимо для освітлення… Не довіряти тобі немає причин. Це однаково, що не довіряти самому собі… Справа в тім, Акачі, що я мрію про безкровну революцію… З дитинства не можу бачити крові. Вбивати людей — це жахливо!..

— А коли та людина — ворог? Не вб'єш її — вона уб'є тебе.

— Можливо, ти маєш рацію, — погодився Чаміно. — Так само гадають і члени Штабу. Але ж гинутимуть не тільки вороги. Хіба наших загине менше?.. Я знаю, ми все одно переможемо. Коли озброїти всіх біловолосих потужними жуго, видати їм десятки мільйонів плащів… Коли Гашо виведе їх усіх на поверхню… О-о, це буде непереможна сила!.. Але ж карники Безсмертного разом з його легіонами — це також півтора мільйони! Зброєю вони володіють значно краще. Доки революційні бійці борсатимуться у наших плащах, карники й легіонери винищуватимуть їх сотнями тисяч… Планета буде завалена трупами, революція потоне в народній крові…

Микола, слухаючи Чаміно, пригадував, як перші два-три дні незграбно борсались у гравітаційних плащах юнаки, що готувались до польоту на Материк Свободи. А коли вмикали свої шахо, прилади то підкидали їх високо вгору, то жбурляли кудись далеко вбік, то валили в кучугури снігу.

Тільки днів через десять удавалося досягти деякої злагодженості рухів. Це правда, таких бійців можна передушити голими руками…

Тим часом Чаміно пояснював свій стратегічний план.

Уже зараз фабрики повстанців виготовили цілком достатню кількість плащів, шахо і потужніх жуго, щоб озброїти армію біловолосих. Будується велика станція сомнамбулізму. Прилади захисту від її хвиль умонтовані в шахо, які будуть роздані бійцям революції.

Потужність станції така велика, що жодна людина в державі Безсмертного не сховається від її хвиль. Зате всі, хто володітиме шахо повстанців, не піддадуться її впливу.

З вільного населення країни повстанців уже давно сформована армія першого удару, що нараховує п'ятсот тисяч бійців. Вони вже досить добре володіють зброєю…

— Бачиш, Акачі, ми не дрімаємо, — розповідав Чаміно далі. — Як тільки збудуємо станцію, влаштуємо п'ятихвилинну перевірку. Ми пошлемо вірних людей у столицю, озброїмо їх таємними шахо і ввімкнемо станцію на повну потужність. Потім вимкнемо, вислухаємо доповіді наших інформаторів. Якщо станція діє бездоганно — через тридцять хвилин оголосимо початок революції…

— А якщо станція вимагатиме додаткової роботи? — стурбовано запитав Микола. — Чи не завдасть ця перевірка шкоди? Вона може насторожити Палац Безсмертного…

— Якщо ми витратимо на усунення недоліків навіть три-чотири доби, від цього практично нічого не зміниться… По-перше, в Палаці Безсмертного п'ятихвилинний сомнамбулізм пояснять якимись іншими причинами. Можливо, космічними… По-друге, щоб озброїтись проти впливу нашої станції, потрібен час. Багато часу… Треба винайти апаратуру захисту, потім налагодити її серійне виробництво… Для цього, Акачі, мало й півоберту…

— А ти не боїшся, що під час перевірки якийсь із ваших шахо з приладом захисту може потрапити до Безсмертного?

— В столицю ми збираємось послати десять чоловік. Якби навіть потрапили всі… Хоч цього, звичайно, не може бути… Якби навіть Безсмертний заволодів сотнею приладів захисту… Що може вдіяти сотня проти мільйонів?..

— Значить, усі наші люди були тоді сомнамбулами? — трохи злякано запитав Микола. Він чомусь і не подумав, що заради порятунку його невеличкого загону вся країна повстанців мусила пережити сеанс сомнамбулізму.

— Майже всі, — відповів Чаміно. — За винятком найбільш віддалених кварталів. Це й переконало Штаб, що безкровна революція можлива.

За планом Чаміно, сигналом початку революції для тритисячного легіону Гашо буде початок роботи станції сомнамбулізму. (Про п'ятихвилинну перевірку Братство вільних сердець знатиме окремо). Одразу ж загони Братства займуть храми і контрольні пункти, а всіх жерців і карників зосередять у печерах для полонених, виставивши надійну охорону.

— А кнопка?! — вихопилось у Миколи. — Ти забув про кнопку Безсмертного?..

Чаміно довго мовчав. По його обличчю перебігали якісь тривожні роздуми.

— Невже ти гадаєш, що Безсмертний зважиться на страшний космічний злочин?.. Адже ж це злочин не лише проти людства. Це злочин проти Галактики, проти Всесвіту…

— Не знаю… Він давно вже погрожує.

Знову тривале мовчання. І думки, думки… про людську природу, про те, чи є такий злочин, на який була б не спроможна людина. Людина може створити все, крім планети, на якій вона живе. Людина може зруйнувати все, що піддається руйнуванню. І якщо в принципі можна зруйнувати планету — людський мозок з якимись відхиленнями від норми здатний і на це. Немає такого предмета, який людина могла б зруйнувати і ще ніколи не руйнувала — чи з метою творення, чи з метою знищення. В дитинстві — іграшки, у зрілому віці — будинки, міста й гори. Все це так само безперервно руйнувалося, як і створювалось. І коли в руках якоїсь однієї людини перебуває кнопка від життя і смерті цілої планети, людство не може бути спокійне…

— Штаб не раз обговорював це питання, — нарешті сказав Чаміно. — Ми вже маємо карту кабелів, які з'єднують Велике Сонячне Кільце з Палацом Безсмертного, їх переріжуть…

— Кабелі, — похитав головою Микола. — Система кабелів була влаштована дві тисячі обертів тому. Невже він ще й досі розраховує тільки на кабелі? За сучасної техніки це було б дуже дивно…

Чаміно вагався. Брови його то опускалися, то знов підводились. У великих очах жевріла задума.

— Що ж ти пропонуєш?.. Є тисячі хвиль, якими може скористатися Єдиний… Для якоїсь групи хвиль ми здатні влаштувати екранізацію, але для всіх разом… Це неможливо!.. Крім того, Акачі… Протягом кількох обертів ми стежимо за Сонячним Кільцем. І уяви собі, так само, як і раніше, система кабелів перебуває під пильним наглядом жерців. Її уважно перевіряють механіки, замінюють деякі відрізки новими. Серед механіків є наші люди. Вони доповідають, що кнопка на пульті з'єднана з Сонячним Кільцем лише кабелями. Це точно, Акачі!.. Тут сумніву бути не може… — Чаміно витримав паузу, про щось роздумуючи. Микола розумів, що то були дуже тяжкі роздуми. — Та чи все в тій кнопці? Чи немає чогось іншого? Надійні люди запевняють, що немає… То скажи, Акачі… Невже від страху перед кнопкою ми повинні залишитися у вічному рабстві? Відмовитись од революції? Все ми зважили, Акачі. Здається, все…

Відповідь трохи заспокоїла Миколу, але йому здалося, що сам Чаміно не позбувся тривожних думок.

Тяжко ухвалювати рішення, від якого залежить доля цілого народу. Ще тяжче приймати його тоді, коли над планетою висить загроза знищення. Та довічне рабство страшніше від загибелі…