Чарівний бумеранг

25. Земля кличе

Рагуші з'явився в кімнаті Лашуре такий стомлений, що ледве тримався на ногах. Вік давався взнаки: навіть цей веселий винолюб і перший космічний двоєженець, що, здавалося, зліплений з того замісу, який не руйнується сотнями обертів, помітно здавав…

Дружина Лашуре поклала його в ліжко, й Рагуші одразу ж заснув. І молода людина, переживши те, що довелося пережити Рагуші, почувала б себе не краще. Йому довелося шукати заповітну крижану ляду без приладу, який колись давала Лоча, а Рагуші передавав його Миколі. І треба дивуватись його надлюдським зусиллям, що допомогли подолати шалені стихії, які протягом двох діб крутили космонавта в жорстокому вирі. Він то підіймався вгору, то знов опускався вниз, обстежуючи кожен квадратний шу океанської криги. І якби не досвід, що навчив його орієнтуватись у просторі, Рагуші так би й не відшукав кімнати Лашуре.

Окрім цієї кімнати, Рагуші нічого не знав, та його нічого й не цікавило — він мусив виконати обов'язок дружби, це було для нього найсвятіше, а за межами свого обов'язку космонавт мало чим цікавився.

Перед тим, як заснути, Рагуші віддав господині крихітну капсулу із пластинки, в якій містилася тонка нитка — лист Ечуки-батька до Миколи. І тепер п'ятеро фаетонців — Микола, Чаміно, Лоча і Лашуре з дружиною — сиділи біля екрана, чекаючи на голос далекої Землі. Коли прибув Ело, що теж хотів почути й побачити брата, Чаміно увімкнув шахо.

Ечука-батько сидів у дерев'яному кріслі, в тому самому кріслі, що змайстрував Микола. Шолом скафандра був ледь помітний, він здавався світлим кільцем, сонячним ореолом; на плечі Ечуки-батька дрімав його вірний друг — червоногрудий какаду.

Микола одразу ж помітив хворобливу блідість на батьковому обличчі, численні зморшки навколо великих очей, старечу кволість у всій згорбленій постаті.

Їм ні разу не вдалося обмінятися нитками, як умовились на Землі. Мабуть, винен у цьому сам Микола: він же знав, що Рагуші не має приладу-дороговказу, але нічого не зробив, щоб поновити утрачений зв'язок з космонавтом. Проте Микола жив таким напруженим життям, що в нього не лишалося вільної хвилини.

Губи Ечуки-батька ворухнулися, почувся приглушений старечий голос:

— Дорогий мій Акачі! Минуло близько десяти земних обертів, як ти повернувся на Фаетон. Мені важко уявити твоє обличчя — ти тепер зрілий чоловік. Напевне, зникли останні сліди юнацьких рис, які я ще помічав у тобі, коли ми прощались. Адже тобі за нашим земним рахунком уже сорок обертів. Ще важче мені уявити Лочу, яку я знав дівчиною. Тепер вона поважна жінка — ви ж з нею ровесники. Я знаю, що ви щасливі, хоч жити вам довелось не там, де минуло ваше дитинство…

Ечука-батько змовк, ворухнув плечем, червоногрудий какаду тріпнув крилами і хриплувато сказав:

— Привіт, Акачі! Привіт, Акачі!..

Батько кволо, по-старечому посміхнувся.

— Це його навчив твій молодий друг Алочі. Він часто пригадує ваше полювання на ведмедицю…

Далі батько почав розповідати про свою колонію, а екран показував те, що в ній робилося.

Коли виросло перше покоління землян, для Ечуки настало велике полегшення. Раніше немовлят і навіть підлітків доводилось годувати лише білковиною, що привозив Рагуші. З наказу Безсмертного для лабораторій на Атлантиді її було виготовлено дуже багато. Пізніше запаси білковини атланти почали використовувати як органічне добриво. Отже, Рагуші мав змогу набирати цієї поживної речовини скільки завгодно. Та коли немовлята підростали, ця страва їх уже не задовольняла. В декого з них почала розвиватись хижість, траплялися випадки людоїдства.

Тепер колонія перших землян була цілком забезпечена тваринним м'ясом. Загін у сотню мисливців очолював улюбленець Ечуки — кмітливий і сильний Алочі. Табір Алочі містився на невеликому озерному острові серед незайманих джунглів. Спершу Ечука туди навідувався, а згодом звірився на свого улюбленця. Мисливці жили в куренях разом зі своїми дружинами.

Спочатку Ечука мимоволі прищеплював землянам свої власні звички. Скажімо, для добування вогню видав Алочі оптичну запальничку, якою користувався сам. Алочі, захопившись полюванням, незабаром загубив її, і протягом цілого місяця мисливці та їхні родини були змушені їсти сире м'ясо: Алочі боявся признатися, що в них немає вогню…

І тоді батько подумав: що ж станеться з його землянами, коли він помре? Ну, гаразд, Ечука розраховує на свого сина. Батько вірить, що Акачі повернеться на Землю, щоб продовжити його справу. Але Акачі також не вічний. Хіба можна весь досвід фаетонської цивілізації передати кільком сотням (чи навіть тисячам) землян і сподіватися, що досвід той збережеться в поколіннях? Щоб виготовити таку дрібницю, як оптична запальничка, потрібні хоча б примітивні майстерні скла і металу. А де їх узяти, коли Ечука й сам відрізаний од цивілізації? Можливості Рагуші не безмежні — він не може перекидати сюди промислове устаткування…

Ечука вчив своїх вихованців шукати мідну руду, виготовляти бронзу, але навіть на цю просту науку в нього не вистачало ні сил, ні кмітливих помічників.

Ечука розробив цілу програму, яку збирався передати Акачі. Вона була складена в такій послідовності, щоб людський розум розвивався самостійно, без втручання фаетонських учителів. Спершу — добування вогню за допомогою тертя, виготовлення зброї з каміння й дерева; потім — бронза і бронзова зброя; далі — мореплавство… Перестрибувати через ці щаблі не можна, бо десь увірветься ланка досвіду, і люди втратять навіть те, що вже здобули — так само, як Алочі втратив свою запальничку. Син повинен був прискорити процес визрівання досвіду. Те, до чого земляни мусили дійти самотужки лише через сотні поколінь, за допомогою Акачі з'явиться в їхньому досвіді вже зараз, а в наступних поколіннях надійно зміцніє…

(Микола в цей час подумав: «Ось переможе революція — і тоді все чисто зміниться! Ми одержимо з Фаетона і майстерні, і цілі заводи! Отоді почнеться справжнє навчання землян».)

Ечука не розраховує на себе — старість невблаганна, він дуже швидко стомлюється. Одного разу, коли він вийшов з групою своїх вихованців шукати мідну руду, з ним стався сердечний приступ, і його принесли в колонію на руках.

Зараз перші земляни переживають період кам'яної і дерев'яної зброї, а вогонь добувають за допомогою тертя. Дати їм більше Ечука неспроможний…

Коли екран погас, усі погляди спинилися на Миколі.

— Постарів Ечука. Дуже постарів, — тяжко зітхнув Ело. — Недовго йому лишилося жити. Доведеться тобі, Акачі, рушати на Землю.

Ело висловив те, про що думав і сам Микола. І хоч йому було дуже тяжко кидати друзів саме тоді, коли вони готувалися до вирішального бою, Микола відчував, що Земля йому не менше дорога, ніж Фаетон, а колонія батька посідає в його думках не менше місця, ніж революція. Штаб повстанців і Братство вільних сердець обійдуться без нього, а там, на Землі, в батька не лишилося жодної опори.

Чаміно теж підтвердив:

— Треба на Землю, Акачі… — Він глянув на Лочу, що німо сиділа в кутку, бліда, з непорушними устами, неначе збиралася щось сказати, але їй бракувало сил. — Син не має права кидати батька, коли батько постарів… Ваша розлука, Лочо, на цей раз буде нетривала. Після повалення Безсмертного ми одразу ж встановимо народну волю на Землі. Ми передамо земному людству всі наші знання. Наші планети будуть сестрами. Почнеться великий обмін цінностями. Через кілька сотень обертів це буде єдине людство, що житиме спільними інтересами. Ні богів, ні жерців, ні храмів… Тільки розум і свобода!..

Лоча підвелась, нетвердою ходою наблизилась до Миколи. Він глянув на неї, намагаючись побачити в ній поважну жінку, як вона уявлялась батькові. Та Лоча лишалась для нього тією ж дівчиною, якою він знав її завжди.

Лоча взяла його руки, притулила собі до гарячих щік.

— Ти повинен летіти, Акачі…

Хвилі екранізації дозволили посадити корабель майже біля крижаної ляди — космонавта запевнили, що це безпечно, а Рагуші не мав звички не довіряти друзям.

Лоча трималася мужньо, усміхалася, навіть намагалася жартувати. Та коли корабель одірвався від криги і поволі поплив до хмар, Микола, що дивився вниз, на постаті своїх друзів, несподівано помітив, як маленька рожева цятка вихопилась із гурту й полетіла услід за кораблем.

— Лоча! — безтямно вигукнув Микола. — Рагуші, за нами летить Лоча!..

Космонавт зменшив швидкість, корабель плив тепер уже повільно — на гравітаційних двигунах, — і Микола добре бачив Лочу. Мов рожева пташина — із тих пташок, які все життя живуть парами, — вона линула в сутінковий простір, назустріч холодним завіям, що поступались перед її коханням. Той простір забрав її милого, кинув у безвість, хуртовини відгородили її від нього, вона мусить подолати їх своїми тендітними крильцями, а якщо не зуміє — впаде на вічну кригу, розтопить її власними сльозами, битиметься об неї грудьми, а потім умерзне в кригу, як умерзали останні птахи, що не знаходили тепла і поживи на обледенілій планеті.

— Акачі! — зазвучав у кораблі тривожний голос Лочі. — Любий мій, милий… Прощай!

Микола, не тямлячи себе від болю, що краяв груди, гарячими лещатами здавлював серце, гукнув:

— Лочо, не треба! Вернись… Ми скоро знову будемо разом. Чуєш? Вернись!..

— Чую, Акачі… Але мені тяжко. Все загине…

Голос її тремтів, рожеві крила шарпав шалений вітер, обличчя було мокре чи від сніжинок, що танули на її щоках, чи, може, від сліз.

— Ти не повинна так думати, Лочо!.. Це неправда! Я ще покажу тобі Землю. Ти виростиш на ній такі сади, яких ніколи не знав Фаетон.

— Ні, Акачі… У мене лихе передчуття.

Корабель майже застиг у повітрі. Рагуші мовчки ворушився в кріслі, відвернувшись од Миколи. Мабуть, і в нього тремтіла на щоках скупа стареча сльоза.

Лоча наблизилась до корабля, постала перед Миколою на повний зріст, припала до прозорої стіни всім трепетним тілом. Микола потягнувся до неї, але рука намацала прозору перешкоду, об яку билася рожевими крильми Лоча. В очах у неї жеврів такий глибокий смуток, що Микола, забувши про все на світі — і про Фаетон, і про Землю, — гупнув кулаками об непорушну стіну корабля — хотів востаннє пригорнути до грудей живу, гарячу, зіткану з проміння Лочу! В цю мить для нього не існувало нічого — тільки вона і зорі, Лоча і далекі зорі…

Пальці Лочі обмацували прозору поверхню стіни, ніби шукаючи отвору, через який можна впурхнути до ракети. Губи ворушилися — вона щось казала, але Микола не чув її. Лоча ледь помітним рухом увімкнула шахо, і тепер її голос звучав у Миколи за спиною, там, де сидів Рагуші.

— Хай щастить тобі, Акачі, на земних дорогах! — казала вона. — Хай завжди щастить!.. Прощай, мій дорогий. Не вези на Землю нашого смутку. Вона молода, а смуток — ознака старості. Прощай, Акачі!..

Раптовим зусиллям вона одірвалася від прозорої стіни і зникла з очей. Коли Рагуші розвернув корабель, Микола побачив широку смугу Чумацького Шляху, що оповивав увесь небовид, а на тлі цієї зоряної дороги — самотню постать Лочі.

Здавалося, Лоча не летіла, а спокійно, не поспішаючи, ішла по Чумацькому Шляху в безмежний простір Всесвіту, як жінка-сівачка йде по орному полю. Дорога в неї далека — ні кінця ні краю, — а нива безмежна, і всю її треба засіяти. Вона йтиме вічно, кидаючи на кожну планету по зернині, — і вслід за нею в щедрому світлі зірок тріскатиметься насіння, пробиватимуться перші паростки, і молодими, нездоланними стрілками до зір тягнутиметься життя. А десь її чекатимуть нові планети, шумітимуть вітрами, вируватимуть океанами, бризки летітимуть назустріч, і в стогоні планетної кори вчуватиметься всесвітнє благання: родити, родити і жити!.. Колоситися солодким зерном і діяльним розумом!..

І не буде їй смерті, не буде спочину, бо вона, донька людської матері, віднині і назавжди стала Сівачкою Всесвіту.

— Прощай, Лочо! — майже нечутно мовив Микола. Рагуші обернувся, очі його були вологі — все життя в нього складалося з космічних зустрічей і розлук, — і, поклавши руку на Миколине плече, тихо мовив:

— Поїхали, друже!..

Ечука довго вдивлявся в обличчя Миколи, очі батька молодо світились, і весь він ніби одразу помолодшав — пожвавішала хода, не горбилася спина, навіть голос утратив старечу хрипоту.

— Уяви собі, Акачі, я був лише на десять земних обертів старший, як ти зараз, коли ми прибули сюди. Значить, у твоєму розпорядженні ще тридцять земних обертів!.. О-о, за цей час можна багато чого зробити!..

У кімнатах, де жив батько, майже нічого не змінилось. Лише на стіні висіли бронзові вироби — сокири, списи, молотки.

Піймавши зацікавлений погляд Миколи, батько сказав:

— Оце й усе, на що ми спромоглися. Руда дуже далеко, добувати її важко. Треба знайти олов'яні й мідні жили. В копальнях працюватимуть по черзі. Процес мусить бути засвоєний послідовно…

А червоногрудий какаду цілими днями вигукував:

— Привіт, Акачі!.. Привіт, Акачі!..

На пошуки руди Микола пішов разом з Алочі. Це був тепер м'язистий, спритний мисливець, що у верховітті дерев міг спіймати птаха, у воді самими руками виловлював рибу, а на землі влучав бумерангом якого завгодно звіра в найбільш вразливе місце. Здавалося, від мавпи він одержав блискавичність рухів, від людини — гостру кмітливість. Коли йому набридало ходити по землі, він прокладав собі повітряну стежку серед ліан і могутніх крон, стрибаючи з дерева на дерево. Страх йому був невідомий, про старість Алочі не мав жодного уявлення, бо в колонії він належав до найстарших землян. Мабуть, він вірив, що все життя буде отакий дужий і спритний.

Він знав уже, що існує смерть, бо траплялись випадки, коли необачний мисливець опинявся у ведмежих лапах. Для Ечуки це була трагедія, для Алочі — лише наука.

Алочі дуже пишався тим, що Ечука-батько відзначав його серед інших мисливців, і називав себе не інакше, як правою рукою.

Він заздрісно поглядав на Миколин шолом, йому, певно, дуже кортіло і на власну голову зодягнути цю прозору посудину — тоді б він був цілком схожий на людей, яких він вважав своїми володарями.

Микола намагався триматися з ним по-товариському, хотів привчити до думки, що поміж ними немає істотної різниці, але отой клятий шолом ніби гіпнотизував Алочі, змушував його дивитися на Миколу, як на особу неземну, загадкову, наділену вищою силою.

Микола подумав, що вони з батьком і Рагуші даремно демонструють перед першими землянами свою фаетонську могутність. Але що тут удієш? Ні космічного корабля, на якому прилітав Рагуші, ні власного шолома не сховаєш…

Кепсько і те, що земляни ніколи не бачили, як фаетонці їдять. Та й не могли вони цього побачити, бо жили в іншій атмосфері. Мабуть, землянам здавалося, що цим людям не треба їсти, що вони не люди, а якісь вищі істоти. Як можна це спростувати? Адже їли вони лише в батьковій спальні, де була фаетонська атмосфера.

Одного разу Микола помітив, що Алочі ховає в пісок засмажене на вогні стегенце птаха. Микола запитав, навіщо він це робить. Хлопець відповів:

— Алочі їв, Акачі теж хоче їсти…

Сміючись, Микола спробував пояснити Алочі, що його ласий шматочок з'їсть якась звірина, але мисливець був переконаний, що він чесно поділився обідом з Акачі, і той тепер цілком ситий.

Мабуть, не лише Алочі, а й більшість землян гадала, що фаетонці харчуються саме таким таємничим способом. І Микола подумав: як легко фаетонцеві стати серед земних людей богом!

Земля чарувала Миколу своїми барвами, звуками, розкішною рослинністю. Він розумів, що любить Землю, що в ньому з'явилося таке ж саме роздвоєння, як у Рагуші, напівфаетонця, напівземлянина.

Ось вони вийшли з Алочі на ту саму скелю, де колись — десять земних обертів тому — Микола спостерігав, як цей земний хлопчик розтинав своїм шоколадним тілом прозору воду. Озеро відбивало в собі соковиту берегову зелень, прозору синяву небес і зграї птахів, які плавно кружляли під білоперими хмарами.

Микола згадав про Лочу і подумав: колись він їй покаже це чарівне озеро!.. Обов'язково покаже…

Щоб розігнати втому, він пробіг по рівній, напеченій сонцем скелі і стрибнув у воду. Алочі з реготом і свистом стрибнув за ним.

Миколу захопила рослинність на дні озера. Незабаром він навчився протистояти силі, що виштовхувала його з води, почував себе під водою майже так само, як і на землі. Втративши відчуття часу, милувався красою підводного світу, ганявся за рибами, збирав рослини. Про Алочі він на деякий час забув. Та ось він побачив перед собою його перекошене обличчя, скривлений рот, який конвульсивно захоплює воду, вирячені, сповнені передсмертного жаху очі.

Микола дужим ривком вихопив його з води, витягнув на берег. Трохи отямившись, Алочі похмуро глянув на Миколу і, не приховуючи досади, сказав:

— Чому Акачі може бути рибою? Чому Алочі не може?..

Микола помічав: великі заздрощі поселилися в наївну душу Алочі. Він намагався їх розвіяти, та Алочі жив своїми думками і своїм досвідом.

Щодня вони виходили на пошуки руди, блукали по горах, перепливали ріки, і тут Алочі залишав далеко позаду свого наставника. Як він тоді радів, яким божевільним вогнем палали його щасливі очі! Він стрибав у водоспади, виринав неушкоджений — і джунглі стрясалися від його войовничого крику.

Знайшовши руду, Микола почав навчати своїх вихованців добувати її з-під землі.

Серед молодшого покоління землян Миколі сподобався голубоокий Чахо, якому минув дванадцятий оберт. Хлопчик усім цікавився, в ньому жила природна допитливість, він дуже швидко міг повторити усе, що робив Микола. Але Миколу сердила його надмірна поштивість. Він ніяк не міг відучити Чахо згинати перед ним коліна. Якось Чахо назвав його богом.

— Хто тебе навчив так мене називати? — строго запитав Микола.

Чахо потупився, гострі дитячі плечі схилилися, строгість Миколиного запитання його налякала.

— Так тебе називають усі люди на острові. Тебе і твого батька. Алочі каже, що ви — наші боги.

Микола вирішив побувати на острові.

Якось увечері, коли Ечука-батько заснув, він надягнув плащ і в сутінках, ніким не помічений, приземлився серед буйної рослинності, що вкривала острів. Наблизившись до куренів мисливського табору, Микола заліг у кущах і почав придивлятися до життя перших господарів материка.

Молодий мисливець уперто крутив у долонях дерев'яну паличку, нижній кінець якої упирався в суху колоду. Над колодою з'явився сизуватий димок. Мисливець, роздмухавши невидимі іскри, розклав багаття. Поволі весь табір освітився вогнищами, бо сутінки змінилися темрявою.

Жінки патрали якогось великого птаха. За спинами жінок у трав'яних торбинках спали немовлята. І жінки, й мисливці були оголені до пояса, на поясах висіли трав'яні пов'язки…

Миколі здалося, що він уже колись бачив таку картину. А може, й справді бачив?..

Раптом усі, хто був біля куренів, упали на землю. Вони лежали мертво, непорушно, припавши до стоптаної трави. Пойняті страхом, вони й самі здавались отією стоптаною травою.

Микола спершу нічого не зрозумів. Потім він помітив постать Алочі, який повільно, надаючи кожному рухові багатозначної неквапливості, вийшов із-за дерев. На ньому було стільки блискучих брязкалець, що в Миколи зарябіло в очах.

На грудях висіла металева колба — з того напівпрозорого металу, з якого фаетонці виготовляли свій лабораторний посуд. На голові була бронзова посудина, начищена до блиску. З такого посуду Микола за допомогою голубоокого Чахо годував дітей. Трохи вище від колби на шиї висіло кілька разків блискучих черепашок. Поміж ними зблискували якісь пластмасові пластинки. У лівій руці Алочі високо, мов скіпетр, тримав прозору посудину для вина, що її викинув Рагуші.

Микола ледве не зареготав. А може, це якийсь маскарад? Може, Алочі розважається сам і розважає своїх мисливців?..

Те, що сталося далі, ніяк не скидалося на розвагу. Не впав на траву лише один мисливець. Він був майже такий кремезний, як і Алочі. Стояв біля свого куреня, заступивши постаттю дружину з дитиною. Погляд його пропікав Алочі.

Деякий час Алочі мовчки перезирався із норовливим мисливцем. Потім погірдливо, надаючи голосові суворої твердості, запитав:

— Чому не впав перед правою рукою Біловолосого Бога?

— Біловолосий Бог не велить падати навіть перед ним, — спокійно відповів мисливець.

— Так ось чого ти хочеш! — люто гримнув Алочі. — Ти хочеш, щоб Біловолосий Бог зробив тебе своїм великим пальцем. Смерть!..

Алочі підняв бумеранг і метнув його в груди мисливцеві. Мисливець поточився і впав біля куреня. Дружина в курені заголосила, але побоялася вийти зі своєї схованки.

Алочі звелів віднести забитого до вогнища і сам розрубав тіло кам'яною сокирою. Під загрозою смерті мисливці засмажили і з'їли свого непокірного брата. Кілька запечених шматків Алочі відніс у кущі — для Біловолосого Бога.

Микола був так приголомшений цим страхітливим видовиськом, що в нього не вистачало сил ворухнутись. Він не знав, що йому робити. Вирішив порадитися з батьком…

Як бідкався старий Ечука! Він лаяв себе за надмірну довіру до Алочі, за те, що не вберіг його від найстрашнішої людської хвороби…

Лише тепер Ечука зрозумів, як йому завадило те, що він не мав помічника. Коли б йому допомагав Акачі, недобрі нахили молодого мисливця були б помічені значно раніше. Тоді б не дійшло до вбивства, і з батькового улюбленця можна було б виховати чудового ватажка перших землян. Тепер, як це не боляче, Алочі доведеться скарати на смерть. І в цьому винен передусім він, Ечука. Та, може, винна його старість, яка висмоктала енергію. Колись її вистачало на все…

Уперше за своє довге життя батькові доводилось приймати таке жорстоке рішення. Але жорстокість диктувалась необхідністю — злочин мусить бути покараний.

Довго вони обговорювали, як повинна відбутися страта. Ечука-батько сказав:

— Незрілому розумові потрібна якась обрядова традиція. Обряди й перекази передаються тисячами обертів…

Ечука давно помітив, що в його вихованців з явилось обожнення крові. Очевидно, вони вже зрозуміли, що саме ця червона рідина ховає в собі таємницю життя. Мисливцям, які звикли убивати тварин, зрозуміти це неважко. Через те кожна краплина власної крові породжувала в них майже містичний, трепет. Ні, це був не страх, це було щось схоже на релігійний екстаз.

Батько вирішив, що нова обрядова традиція мусить бути пов'язана із власною кров'ю. Доки мозок визріє для розуміння добра і зла, від лиха повинен захищати жорстокий обряд.

Хоч це було справжнісіньке дикунство, Ечука нічого кращого придумати не міг. Щоб не проливалася кров — потрібна клятва на крові!.. Для цього він не пошкодує власної шкіри…

Прилетівши на острів, Ечука своєю старечою рукою метнув бумеранг просто в груди Алочі. Микола вперше бачив, як батько кидав цю зброю. Може, то сила гніву так наснажила його м'язи? Алочі одразу ж упав, стікаючи кров'ю…

Потім батько гострим кінцем бумеранга скривавив собі груди. Так зробили усі мисливці. Вони завдавали собі справжніх ран, які, заростаючи, перетворювались на добре помітні рубці. Вслід за батьком мисливці повторювали клятву:

— Клянусь червоними рубцями на грудях, що рука моя ніколи не підійметься на брата. Якщо я порушу цю клятву, хай брати не залишать у моєму тілі жодної краплини крові…

І колись інший Ечука, інший Акачі так само кривавитимуть собі груди, повторюючи майже ту саму клятву — клятву Біловолосого Бога…