Чарівний бумеранг

26. Катастрофа

Якось після чергового повернення з Фаетона до колонії завітав Рагуші. Космонавта не можна було впізнати. На цей раз він навіть не захопив з собою вина. Рагуші був знервований до краю.

— На Фаетоні діється щось жахливе, — заговорив він, стомлено впавши в крісло. — Ішов я по вулиці. Раптом на мене впало якесь потьмарення. Я одразу ж перестав розуміти, що зі мною діється. Ніби я заснув… Коли отямився, гадав, що це сталося тільки зі мною. Виявляється, всі чисто протягом п'яти хвилин блукали мов сновиди. Кажуть, ніби сам Безсмертний пережив те ж саме… Тепер він страшенно лютує. Скарав уже кількох радників і жерців…

— А ти не перебільшуєш? — відгукнувся батько, не приховуючи подиву.

— У столиці схоплено троє біловолосих. І чомусь… — Рагуші тривожно глянув на Миколу. — Серед них чомусь виявилась Лоча. Як вона потрапила туди?..

— Лоча?! — скрикнув Микола.

— Так, мій друже… В неї забрали таємний шахо. Там була кнопка, призначення якої ніхто не розумів. У Палаці Безсмертного така колотнеча…

— Де Лоча?!..

— Безсмертний наказав тримати її в палаці. Сам її допитував. Але вона мовчить…

«Лоча, Лоча! — стукалось до Миколиних скронь. — Значить, вона пішла в столицю, щоб доповісти Чаміно про дію його станції!»

Микола пригадав: повстання має розпочатися через півгодини після того, як станція виправдає сподівання Чаміно.

— Коли ти вилетів? — тремтячим голосом запитав він у Рагуші.

— Наступного дня…

Всі мовчали. І Рагуші, і Ечука-батько добре уявляли, що діється зараз на серці в їхнього Акачі.

Але вони розуміли далеко не все, бо не знали того, що знав Акачі-Микола. А він навіть тут, на іншій планеті, не мав права розголошувати таємниць революції.

Якщо Рагуші вилетів наступного дня після перевірки, значить Чаміно ще не вдоволений дією станції. Мабуть, не на всіх людей її хвилі впливали однаково, а Чаміно не заспокоїться, доки не досягне свого. Чи, може, ще не встигли перетнути страшних кабелів Безсмертного?..

Рагуші витратив на дорогу одну фаетонську добу. Отже, з моменту перевірки минуло майже дві доби. Скільки ще триватимуть додаткові роботи на станції? Що Безсмертний зробить з Лочею? Може, її зараз катують?.. Може, хтось із інформаторів не витримав тортур і Безсмертний уже довідався про підготовку повстання?..

Ні, цього не може бути! Якщо Штаб послав у столицю Лочу, то, значить, підбиралися не випадкові люди, а лише ті, хто користувався цілковитою довірою. Вони скоріше загинуть, ніж викажуть таємницю Штабу.

Тривогою і чеканням наповнилось усе Миколине єство. Йому хотілося вірити, що з Лочею нічого не станеться, що її незабаром визволять.

Пригадались її останні слова, і знов Миколине серце стиснулось від болю.

— Що ж вирішив Безсмертний? — спитав нарешті батько.

— Безсмертний наказав, щоб я негайно повернув тебе на Фаетон. Він порозганяв усіх своїх радників. Каже, що всі вони йолопи. Був, каже, один розумний, та й той тепер десь на гарячій планеті. Безсмертний гадає, що ти один можеш йому допомогти…

— Я!.. О-о, ні, Рагуші. Цього він не діждеться. Перекажи Безсмертному, що я не бажаю приймати його милості.

Рагуші зблід.

— А ти знаєш, чим це скінчиться для нас обох?.. Якщо я не виконаю його наказу, мене зжарять живцем. А ти… Він накаже атлантам поховати під водою весь оцей материк!..

Ечука замислився. Після тривалої паузи сказав:

— Є лише один вихід… На Атлантиді знають, що ти полетів до мене?..

— Ти збожеволів, Ечуко!.. Хіба я міг полетіти спершу на Атлантиду, а потім до тебе? Я ніколи цього не робив…

Владно, тоном наказу, батько звелів:

— Ти негайно вилетиш на Фаетон. З космосу передаси до Палацу Безсмертного, що повертаєшся разом зі мною. А десь напівдорозі пошлеш повідомлення, що твій реактор не слухається мозку управління. Є загроза вибуху… Потім влаштуєш вибух…

— У ракеті?!.

— Навіщо в ракеті?.. Тобі треба створити радіоактивну зону. А вибухнула ракета чи, може, потужна воднева капсула — хто це встановить?..

Рагуші спохмурнів. Підвівшись з крісла, він довго стояв біля вікна. Його трикутна постать з широкими плечима на якийсь час заступила світло. Сива чуприна під скафандром була мокра від поту.

— Я зрозумів твій план, Ечуко. Але де я потім сховаюся від Безсмертного?..

— Тут, разом з нами.

— А мої діти на Атлантиді? Їхня земна мати… Мої милі онуки? Я більше не побачу їх ніколи?..

«Не той тепер Рагуші, — подумав Микола. — Старість пригасила готовність до самопожертви. Ні, він, звичайно, не згодиться».

— Так, — сумно промовив батько. — Це дуже велика жертва. Але зрозумій, Рагуші… Справа, якій ти віддав усе життя…

— Яка справа? — сердито вигукнув Рагуші. — Для мене була тільки дружба. Дружба з тобою, з Шарукою… А до ваших справ мені байдуже.

— Ти кажеш неправду, Рагуші, — усміхнувся батько. — Але хай так, хай тільки дружба. Все одно ти служив цій справі. Якщо загине наша колонія… Цей материк буде безлюдний доти, поки земляни не навчаться вільно пересуватись у просторі. А який це прекрасний материк! Як тут може забуяти розумне життя!..

— Його заселять атланти.

— Атланти?.. — Батько зміряв Рагуші суворим поглядом. — Ти віриш, що Фаетон житиме вічно? Ти знаєш про заповітну кнопку Безсмертного?..

— Не може він цього зробити!.. Бог він чи людина — не знаю… Але це неможливо! Ні для людини, ні для бога…

— Бог, у якого забирають владу, — це вже не бог.

— Атлантида ж не на Фаетоні, — пригнічений тяжкими думами, сказав Рагуші.

— Фаетонці на Атлантиді не вічні. Вони помруть так само, як помремо й ми. А що вони передали земним атлантам?.. Навчили будувати храми. Прищепили тупий фанатизм — віру в могутність Бога-Отця. Створили касту рабовласників… Чи знаєш ти, скільки треба цим людям, щоб добре вивчити свою планету?.. Всі її землі, острови, материки… Тисячі земних обертів, мій любий Рагуші!.. І протягом цих тисяч обертів прекрасний материк заселятимуть лише нижчі хребетні.

Рагуші думав так повільно, наче в його голові були важкі кам'яні жорна і він мусив їх крутити з величезним зусиллям. Нарешті сказав:

— Я згоден, Ечуко…

Микола подумав: «О ні!.. Я помилився. Він був і лишається тим самим Рагуші…»

Незабаром вони переконалися, що інсценізація вибуху ракети вдалась блискуче. Посланий фаетонськими жерцями корабель знайшов на місці вибуху широке поле радіації. Нічого більше він не міг і не сподівався знайти.

Рагуші поставив свою ракету серед могутніх дерев — недалеко від приміщень, де підростали діти. Приміщення ці будувалися так, щоб їх важко було помітити з повітря. На екранах кораблів могли виникати тільки дерева, а помітити будівлі під ними майже неможливо.

Раніше космонавт, прилітаючи до батька, не дозволяв користуватися стіною горизонтів у своїй ракеті. Тепер це для Рагуші не мало ніякого значення, бо він не збирався повертатись до Палацу Безсмертного. Єдине, чого не міг дозволити Рагуші, — передавати з ракети на Фаетон: їх би негайно викрили!..

Ні Ечука-батько, ні Рагуші ніколи не приймали передач Материка Свободи. Отже, можна зрозуміти, з яким хвилюванням вони підійшли до матового екрана, що займав простір між підлогою і стелею великого корабельного салону. Не менш від них хвилювався й Микола. Що діється тепер на Фаетоні?..

Було це увечері, коли салон космічного корабля заполонили тропічні сутінки.

Увімкнувши стіну горизонтів, колоністи почули тривожний голос диктора з Материка Свободи. Зображення ще не було — воно з'явиться згодом, — але від того, що говорив диктор, їхні обличчя спершу вкрилися холодним потом, а через кілька секунд засвітилися радістю.

— Юпітер, Юпітер! — гукав диктор. — Я — Фаетон… Продовжую, продовжую!.. Вони оточили Палац Безсмертного… Вони літають над ним без жодних перешкод… Сковані сомнамбулічним сном, легіони Безсмертного розступаються перед ними… Поки що не пролилося жодної краплини крові…

— Сталося! — радісно вигукнув Микола, трясучи в обіймах космонавта й Ечуку-батька. — Нарешті сталося!

Але ні батько, ні Рагуші не розуміли до ладу, про що йдеться. Віддавшись радості, яка бриніла в голосі диктора, вони й самі раділи. Та хто ж це літав над Палацом Безсмертного? Перед ким розступаються його легіони? Може, це Материк Свободи пішов війною на їхню державу? Може, це звідти і влаштували отой переполох, про який розповідав Рагуші?..

— Революція! — вигукнув Микола. — Це діє станція Чаміно!..

Задихаючись, короткими вигуками і уривками фраз Микола пояснив те, що зараз відбувалося на їхній батьківщині. Він тепер мав на це право — революція перестала бути таємницею.

Весь екран заполонили людські постаті в білих плащах. То була армія першого удару, якою командував Лашуре. Бійці літали над куполом Палацу Безсмертного, розтинаючи пластмасові сфери промінням жуго. Ось вони сотнями спускаються у величезні зали палацу, біжать по сходах, наштовхуються на силуети карників, які стоять мертво, ніби статуї.

Радники і жерці застигли в тих позах, у яких їх застали хвилі Чаміно. Бійці в білих плащах відкидали їх геть, жерці падали, але пози їхні не мінялися, мовби вони скам'яніли.

На екрані з'явилася кремезна постать Лашуре. Він кричав:

— Шукайте Єдиного! Шукайте Лочу!..

Потім екран переніс їх туди, де прокидалися від сомнамбулічного сну мільйони народних бійців, якими командував Гашо. Залишались у застиглих позах жінки й діти, а всі, хто одержував шахо й плащі, виходили на поверхню. Дехто з них невміло борсався у плащах, дехто вже володів своєю зброєю. Небо мерехтіло білими роями, мовби над планетою кружляли тисячі білокрилих птахів.

А над ними гримів голос Гашо:

— Сміливіше, друзі! Шикуйтеся в легіони! Під нами міста. Всі вони — наші!..

— Гашо! — вигукнув батько, упізнавши молодшого брата. Здавалося, кожна зморшка засвітилася на його старечому обличчі. — Рагуші, ти бачиш?.. Це мій брат Гашо! Він командує повстанцями…

Народні бійці падали на міста, обеззброювали карників, займали храми і контрольні пункти, стягували скам'янілі постаті жерців у підвали храмів, де раніше містились катівні. Там їх складали у штабелі, наче колоди. Хай полежать до слушного часу!

Микола зрозумів: Материк Свободи дбав про те, щоб хід революції зберігся в Пантеоні Розуму у всіх своїх величних подробицях. Пантеон бачив зараз усю планету. Не було жодного куточка, куди б він не міг зазирнути хвилями своїх приладів, не кажучи про стіни горизонтів і тисячі шахо, з яких він дуже легко брав інформацію. Ця інформація оброблялася блискавично. На Юпітер передавалось найістотніше — сконденсовані згустки подій…

На екрані з'явився Штаб повстанців. Чаміно був наснажений шаленою енергією, він відчував революцію кожною жилкою. Все, що робилося на поверхні, одразу ж відбивалось на штабній стіні горизонтів. Це дозволяло Чаміно віддавати розпорядження і команди.

«Де ж Лоча? Де Безсмертний? — з наростаючою тривогою думав Микола. — Чому вони випали з поля зору Пантеону?»

— Значить, революцію очолив Чаміно, — вдоволено промовив батько.

— А сам він згодом не посяде місце Безсмертного? — скептично запитав Рагуші.

— Ні, мій друже. Такі помилки не повторюються.

— Навпаки! Мені здається, що весь розвиток людства складається з повторення тих самих помилок.

— Можливо. Але тільки доти, поки людство зі свого розуму не зняло риштувань. Риштуванням я вважаю людський егоїзм, який у перехідний період інколи допомагає розвиткові… А зараз… Зараз розум дозрів — геть риштування!..

Та ось вони побачили постать Безсмертного. Його широка борода і суворі риси обличчя звичайно породжували трепет. Але зараз Безсмертний посміхався. Це неприродно, в це не можна повірити, але факт: він посміхався! Посмішка та була страшна. В ній відчувалася така зверхність і таке презирство до всього живого — до світів, до світил, до безмежного Всесвіту, — що Рагуші і Миколу пойняв жах. Лиш Ечука-батько знайшов у собі сили сказати:

— Він біля пульту Сонячного Кільця!.. Там стіни і двері з такого матеріалу, що його не проб'є ніяка сила. Не можна навіть кинути бомбу — вибух увімкне кнопку…

Пролунав голос-грім:

— Боговідступнику Чаміно! Ти чуєш голос Всевишнього?..

В ту ж мить на екрані з'явилася постать Чаміно, а постать Безсмертного зникла. Пантеон Розуму надавав слово вождеві повстанців.

— Я чую тебе, Ташуко!.. Для нас ти не бог, не всевишній і не безсмертний, — спокійно сказав Чаміно. — Ти лише застарілий експеримент фаетонської медицини. Слухай, Ташуко! В тебе немає армії. Ти залишився сам. А нас — мільйони, сотні мільйонів. Ми не хочемо крові. Всі твої легіонери оповиті зараз сомнамбулізмом, будуть повернуті до нормального життя. Всі жерці, радники і прислужники твоїх храмів здобудуть права звичайних громадян. Тобі, Ташуко, ми також не збираємось укорочувати віку. Ми лише заберемо в тебе владу над Великим Сонячним Кільцем. Ми відкриємо твій палац для загального доступу. Повз тебе щодня проходитимуть тисячі людей, чиїм володарем ти нещодавно був. Ми не заборонимо схиляти перед тобою коліна, бо не вважаємо, що така заборона потрібна. Але наші вчені пояснюватимуть людям, що ніяких таємниць у твоєму безсмерті немає, що кожна людина може стати такою ж безсмертною, як і ти. Отже, ти навіки лишишся безсмертним, тільки це слово ми напишемо з маленької літери. Невже за оту велику літеру ти розпочнеш боротьбу проти свого народу? Схаменись, Ташуко! Відчини двері до пульту Сонячного Кільця. Інакше ми змушені будемо застосувати силу…

Чаміно зник, з'явилася постать Безсмертного. Хвилі Чаміно на нього не діяли. Микола зрозумів: стіни приміщення, де містився пульт управління Сонячним Кільцем, обкладені шаром захисної речовини. Чи, може, Єдиний розгадав секрет шахо, який потрапив йому до рук разом з розвідниками повстанців?

— Як смієш ти, нікчемна комахо, так розмовляти зі своїм Богом? — суворо промовив Єдиний. — Невже тобі невідомо, що я маю владу не лише над нашою планетною системою?.. Тисячі зірок і планет, які смертна людина бачить неозброєним оком, — це мої володіння. Вся Галактика від краю і до краю належить мені. Давно вже боговідступні племена, які погрузли в гріхах, підбурюють мене вчинити страшний суд. Досі терпів. Та я не маю права терпіти, коли гріхи почали перекидатися з планети на планету.

Пролунав спокійний голос Чаміно — сам він на екрані не з'явився.

— Ташуко! Ти не маєш права загрожувати вибухом Сонячного Кільця. Тебе породила фаетонська мати.

На обличчі Безсмертного знову з'явилася страшна посмішка.

— Мене породив мій власний геній, щоб зробити Володарем Усесвіту. Не грайся з вогнем, єретику!.. Якщо мої слова нездатні повернути тебе в лоно боже, послухай оцю грішницю. Вона визнала владу Всевишнього і цим спокутувала свої гріхи.

Поруч з Безсмертним стала Лоча. Серце Миколи прискорено забилося спершу від радості (жива, жива!), а потім від невимовного страху. Обличчя Лочі було сумне-сумне, але таке ж прекрасне, як завжди. На ній був одяг святої — чорний плащ з шестикутною зіркою на грудях.

Лоча сказала:

— Мій любий брате! Я підкорилася владі Безсмертного. Я дала слово навіки оселитись у храмі божому, щоб своїми молитвами прославляти його мудрість і могутність. Його геніальний розум розгадав таємницю наших шахо. Тепер вони захищають нас обох — Безсмертного і мене…

— Що ти кажеш?! — не тямлячи себе, вигукнув Микола. — Лочо, Лочо! Як ти смієш?..

А Лоча заговорила знову:

— Я хочу, щоб ти мене почув… — її очі спалахнули раптовою блискавицею. Вона вигукнула: — Не вір, не вір жодному слову Єдиного! Подивись, який він нікчемний… — Лоча стрибнула до Безсмертного і штурхонула його маленьким кулачком у груди. Безсмертний поточився і якось кумедно впав на підлогу. — Ти бачиш, бачиш? Хай побачать це всі люди на планеті!.. Передай це всім, всім, всім!..

Якусь мить на екрані ще лишалося перекошене від люті обличчя Безсмертного. Але на ньому вже не було жодної рисочки, що надавала йому божественної величі. Один жест слабосилої жінки розвінчав Безсмертного до кінця! Він, мабуть, і сам зрозумів, що його влада над людськими душами скінчилась навіки: хто не бачив сьогодні на екранах цієї сцени, побачить завтра, через оберт, через тисячу обертів! Це падіння зафіксовано сотнями приладів, які здатні відтворювати його безліч разів. Який же з нього тепер бог?.. Безсмертний знав, що зображення цієї сцени передано Материком Свободи у Всесвіт. Від Галактики до Галактики воно мандруватиме вічно, і на кожній планеті, що згодом його прийме, так само кумедно, як зараз, падатиме він од легенького поштовху безстрашної фаетонки. На далеких планетах реготатимуться діти, а старі люди, повчально здіймаючи палець, казатимуть: така доля чекає всіх претендентів на трон Всевишнього.

Могутності — кінець! Лишився вічний сміх, що покотився луною у Всесвіт.

На екрані все зникло. Тільки прозвучав голос Чаміно:

— Спасибі, сестро! Ти зробила те, на що не зважилася жодна людина протягом шести тисяч обертів. Ти звалила Безсмертного!.. Арміям більше нічого робити.

Та це було не так. На екрані з'явився пульт управління Великим Сонячним Кільцем. Маленька, ледь-ледь помітна кнопка. До кнопки потягнулася чиясь рука. То була рука Безсмертного! Ось і він сам виріс на екрані. В олов'яних очах — згусток смертельного жаху, але рука тягнеться все вище й вище… Вона то завмирає, то знов підводиться з наміром торкнутися тієї велетенської смерті, яка справді здатна знищити цілу Галактику.

Знову пролунав голос Чаміно:

— Ташуко!.. Ти ж маєш людський мозок…

Безсмертний ніби не почув його. Від божевільного жаху смикалась рука, але те, що він став посміховиськом Всесвіту, підштовхувало до нелюдської помсти. Ніхто не перешкодить йому вчинити страшний суд! Ніхто!.. Навіть Пантеон Розуму, що зчинив тривогу на Материку Свободи. Тремтячий палець дотягнувся до кнопки і… натиснув її!

Рагуші й Ечука-батько заціпеніли від жаху. Тільки Микола був спокійний. Він певен, що кабелі, в яких таїться смерть Фаетона, перерізані — інакше б Чаміно не підняв народ на повстання. Микола спокійний і за Лочу: сам Безсмертний їй нічого не заподіє.

Чаміно промовив:

— Ташуко! Важко повірити, що людський мозок здатний на такий страхітливий злочин. Але ти показав Фаетону і Всесвіту, що немає злочину, на який би не спромоглась людина, котра вважає себе богом… Тепер кінчай свою гру! Всі кабелі ми перерізали…

І знов Ташука засміявся тим страшним сміхом, від якого, здається, могли потріскатись нерви. Конвульсивними рухами він розстебнув одяг на грудях, дістав зісподу невеликий, овальної форми медальйон. Він трохи скидався на медальйон Ело-першого, та, мабуть, у нього було інше призначення. З очима, сповненими жаху, до Ташуки стрибнула Лоча…

В цей час по всьому Материку Свободи тривожно завили сирени і тисячі інженерів зліталися до Пантеону Розуму.

Пантеон Розуму на всі стіни горизонтів блискавично викинув креслення апарата, що міг нейтралізувати хвилі, за допомогою яких Ташука збирався пустити в дію всю вибухову силу Сонячного Кільця. Та було вже пізно!..

Лоча розуміла, що медальйон Безсмертного — це крихітний апарат велетенської смерті. Але в неї не вистачало сили, щоб одірвати пальці планетовбивці від кнопки на його жахливому медальйоні. Якийсь час поміж Лочею і Ташукою точилася боротьба. Ташука не випускав із рук згубного шматочка металу, палець його посувався все ближче й ближче до темної цяточки, що була ніби останньою крапкою у великій книзі життя могутньої, розумної планети…

Усе врахував Чаміно. Усе, крім того, що врахувати було неможливо. Бо неможливо виставити перешкоду хвилям, які жодного разу себе не виявили. І саме цим скористався планетовбивця. Та ще тим, що нормальній людині важко уявити міру підлоти того, хто вважає себе богом. До останньої хвилини про нього думають так, як належить думати про людей, — застосовуючи власні мірки…

Салон, де сиділо троє фаетонців, які тепер не мали батьківщини, одразу ж заполонила темрява тропічної ночі. Екран змовк — тепер уже навіки. Світла цяточка ще жевріла на ньому, але згодом і вона розчинилась у темряві…