Чарівна брама

П'ятнадцятій розділ

Чумацькі воли спокійно і впевнено тягли мажі. Шквал разом із чужинцями зник так само зненацька, як і з'явився. До самого обрію не було видно нічого, крім степового різнотрав'я.

— Скажу тобі, Якове, — скаржився дід Ох, — що в моєму віці ласицею перекидатися таки важкувато. Он, доки кінську збрую поперегризав, половину зубів розхитав. Та й не люблю я цю ворожбу. Це колись один сіверський відьмак мене навчив, казав, згодиться. Оце тільки зараз і згодилося. Ні, все ж таки щукою, наприклад, воно краще. І не спекотно, і зуби цілі…

— Що ти там про зуби кажеш? — аж надто турботливо озвалася баба Франя. — Болять, чи що? То помолися святому Пантелію, щоб полікував.

— А як там йому молитися? Я й не знаю…

— Та ж як? Повторюй за мною: святий Пантелію.

— Святий Пантелій…

— Полікуй мені зуби.

— Полікуй мені зуби…

— Щоб зосталися самі губи.

— Щоб… е-е-е, знову ти мене упіймала! От же Франя, от же хитрюща!

Всі зареготали, і отак, зі сміхом, з жартами, наче й не пережили страшної небезпеки, тихо їхали вперед.

— А коли там обід? — раптом згадав хтось.

— Як до могили доїдемо.

— Якої?

— А могили батька, що дочку не любив.

«Чудернацька назва», — подумав Богдан. Так і сказав, коли воли зупинилися на березі річки коло невеликого горбка.

— Нічого чудернацького, — знизала плечима баба Франя. — Знала я того йолопа. Сам собі життя занапастив.

— Як то?

— Ой, не мороч голову! Мені он обід варити треба, та й то не на чотирьох, а на всю валку. А ти зі своїми запитаннями.

— Е, ні, бабуню, — втрутився отаман, — обід кашовари зготують, а ви посидьте, відпочиньте. Краще справді розкажіть про цю могилу. Бо і я, скільки їздив, а чого вона так називається, не знаю.

— Ой, синку, — зворушено прихилилася до нього бабця, — я вже й забула, коли мені так казали: «Посидь, Франю, відпочинь». А як же ж добре це чути… Ну, гаразд, розповім, якщо так просите.

Жив у цих краях такий собі Михайло. Розумом неглибокий, та ще й як увіб'є собі щось у голову, то вважай назавжди. Йшли якось через його село цигани, він і попросив якусь циганку йому поворожити. Та наговорила сім міхів гречаної вовни, та всі неповні. Думала, що він їй золотого дукача заплатить, а скупенький Михайло ледь на п'ятака мідного розщедрився. От циганка наостанку й каже: «Ти, голубе, сина хочеш, а жінка тобі дочку вродить, та ще й таку, що на погибель тобі буде».

— Ну це ж треба було таке ляпнути!

— Я би тій циганці язика червоним перцем припекла, аби знала, як отаке молоти. А він повірив. І як вродилася дочка, то аж чорний ходив. Поки росла, все зло на ній зганяв, бо вона, бачте, дівка. Ну, дитина змалечку намагалася до татка з ласкою, а татуньо — як та хвороба до неї. Доброго слова не мав, лише штурхани та потиличники.

А поза тим, виросла дівчина гарна, розумна та роботяща. Та як матері не стало, то хто Михайла догляне? Тільки вона. Отож, як прийдуть доньку сватати, він такого сватам нарозповідає: вона, мовляв, і дурна, і ледача, і така, і сяка… Свати й не чекають, поки їм гарбуза винесуть, — за двері, й гайда.

Але ж з'явився хлопець розумний, який таткових баєчок не слухав, забрав дівчину в далеке село, аби від нього подалі. І зажили так гарно, як не кожному дано. А Михайло — сюди тиць, туди тиць, до одної вдовиці підкотився, до другої. То й що? Прийде вона, поживе, оббере його — і бувай здоровий, набрид. Залишилися з Михайлового добра лише штани драні та стара сорочка. Та ще хата порожня.

От і вирішив він до дочки піти: «Я тебе годував, тепер ви мене годуйте». Прийшов оце сюди, до річки. Тут ще місток старенький був. Дочка на тому березі саме білизну прала. «Тату, — гукає, — не ступайте на місток, бо провалиться». «А, то це ти не хочеш, щоб батько до тебе йшов? А я піду!» І пішов. А місток під ним — хрусь! — а він у воду — бовть! Дочка кричить: «Батьку, руку дайте!» А він: «Це ти мені наворожила, щоб я втопився». Поки отак виказував, його у вир і затягло. Лише за тиждень сітями витягли і оце тут поховали. А хто йому винен? Уже ж не дочка, а розум його дурноверхий.

Доки слухали леґенду про дурного батька, приспів обід. Дядько Яків покуштував і сказав, що соломаха вийшла не гірша, ніж хвалена Гапчина. Дід Ох пожартував: «Ой, яка недобра, краще не їжте, я сам за всіх доїм, щоб добро не пропадало». Богдан наминав мовчки і тільки подумав, що, напевне, у цьому світі отакий дурний батько — величезна рідкість, якщо про нього байки переповідають.

По обіді люди поховалися в тінь під мажі, а воли напилися води з річечки і полягали перепочити просто на березі. Тут Богдан нарешті не витримав і запитав дядька Якова те, що йому кортіло:

— Можливо, я чогось не розумію, але ж усі казали, що ми маємо до Чарівної брами до ночі втрапити? Цієї ночі. А ми, замість поспішати, то обідаємо, то вилежуємося.

— Пояснюю: схоже, що під самою Брамою на нас уже кілька днів чатують. Тож доведеться пробиватися. А для бою що найголовніше?

— Ну, щоб зброї було вдосталь. І вояків.

— Це потім, синку. А на сам початок головне — аби сонце ворогові просто в очі світило. Тоді воно з тобою заодно. Хто з-під сонця нападає — сильну перевагу має.

— Зрозумів. А козак Мамай багато людей приведе?

— Либонь, як завжди, дві п'ятірки. Їх десятеро, з ним одинадцять, а Юра — дванадцятий.

— Усього? — не повірив своїм вухам Богдан.

— Ти ще запитай, скільки вояків у чужинців. Я ж тобі казав, Мамай і його люди — то не прості козаки, а характерники. Про них, знаєш, як кажуть? У бою кожен вартий сотні, а то й тисячі. От і порахуй, скільки у нас людей насправді.

Богдан заспокоївся і перевів розмову на інше:

— Дядьку Якове, а чого це в усіх чумаків і сорочки, і вишивка на них однакові?

— А у вас, хлопче, що, у Києві одноденок не носять?

Що таке одноденка, Богдан, звичайно, не знав, але здогадався, що це щось інше, аніж одяг, який одягають на один день, а потім викидають. Бо гарно вишиті чумацькі сорочки з сірого полотна на такі геть не скидалися. Тому він ухилився від прямої відповіді:

— Чого ж, носять, тільки трохи не такі.

— Справді, не такі, — погодився дядько Яків, — бо щось я не здибав киян серед чумаків. У вас там інші обереги. А чумак, щоб ти знав, хоч і їздить шляхом, яким боги ходять, а небезпека на нього все одно чатує. А мандрує він не день, і не два, і не тиждень. І в чужі краї, де все може трапитися. Людей багато, а богів мало, можуть вчасно молитву про допомогу і не почути. Тож кожному чумакові його матір, дружина чи просто дівчина за одну добу тче полотно на сорочку, шиє її і вишиває певним узором. Ото і є найкращий оберіг — і від стріли, і від меча, і від злої ворожби.

Богдан уявив собі, як це за одну добу виткати полотно і пошити сорочку. Он колись його мама скаржилася, що її плаття для випускного вечора в університеті шили цілий місяць.

— То що виходить — оті чужинці все одно нічого не могли б з чумаками поробити? Надаремне дід Ох з бабою Франею і Куцем старалися?

— Не скажи, синку. У нас, як і в чумаків, звичайно, свої обереги є. Але якщо лише на них сподіватися, то врешті-решт і сам пропадеш. На одну ворожбу завжди знайдеться інша, ще сильніша. От скажи, що там над нами літає? Он, високо-високо. Думаєш, орел який-небудь чи лелека кружляє? Ні, то твій старий знайомий — Змій, що тебе біля колодязя налякав. Зараз він наблизитися боїться. Бо ми на чумацькому шляху, що на землі, і під Чумацьким шляхом, що на небі. Щоправда, його вдень не видно. Але отам, де Зміюка кружляє, ніби небесне роздоріжжя. Від нього душі людські ідуть: одні до Того-що-над-нами, а інші — до Того-що-під-землею. Тому отам Зміюці кружляти можна, а тут — зась! Та незабаром і наше роздоріжжя буде. Бо Чарівна брама трохи осторонь від Чумацького шляху. Отут чекай і біди, і ворожби, і вогню, і меча, і третього болота. Тож відпочивай, хлопче, і набирайся сили.

— А я знаю, дядьку Якове, де зараз козак Мамай, дядько Юра і Даринка.

Дядько Яків, як тоді, в першу ніч у хаті, не дав Богданові договорити і затулив йому своєю долонею рота.

— Знаєш — мовчи. Бо тими, що мало знали та забагато ляпали, чорти греблі мостять.

— Добре, про це мовчатиму. А ви мені скажіть, чому чумаки так своїх волів шанують, що от навіть золота на роги не шкодують?

— От правильно казав дід Ох: не треба дітей у науку до міста віддавати, бо вони там, крім отих книжників з їхніми «Громовиками», «Воловниками» чи «Путниками», нічого путнього не бачать. Навіть вола живого. А віл, щоб ти знав, то тварина дуже мудра. Йому боги дали талан не лише людську мову розуміти, а й людську долю передбачати. Тому, якщо господар розумний і добрий, то на Новий рік як піде до стайні та прислухається уважно, може почути, як воли між собою про нього розмовляють, і про те, яка його доля чекає.

За кілька годин валка дійшла до роздоріжжя. Чумаки і подорожні тепло розпрощалися і рушили далі — кожен своїм шляхом. Богдан усе задирав голову і крутив нею на всі боки, доки не перечепився за власну ж ногу і мало не впав. Дядько Яків вчасно підхопив його і сказав:

— Годі тобі Змія видивлятися. Він до своїх полетів. А ти зараз носа розквасиш, рукою витреш — і маєш. Хто ж нам тоді розрив-траву зірве?

Тим часом краєвид навколо змінився, дорога пішла під гору, потім униз. Степ змінився вибалками, в яких зеленіли височенькі дерева.

— Хай нам Всебог допоможе о-о-он до того гайочка дістатися, — сказав дід Ох. — Там Перунове капище. Поп'ємо води з дев'яти священних криниць, вмиємося нею, змиємо всі гріхи — і тоді можна йти навпростець до Чарівної брами. Десь там нас Мамай з Юрою давно чекають.

— А Даринка? — вихопилося у Богдана.

— Вибачай, хлопче, але я її з іншими дівчатками-ученицями у ластівчин світ заховав, у святу криницю. Бо не дівчача то справа — проти такої сили йти.

До гайка дісталися без усяких пригод і несподіванок. Богдан одразу побачив дев'ять криниць, що стояли великим колом. От тільки в самому центрі кола висока кам'яна фігура була повалена і лежала на землі долілиць. А коли вражені подорожні підійшли ближче, то побачили, що всі колодязі засипані камінням, піском і поламаним гіллям.

— Я ж тобі казав, соколику, — тяжко зітхнув дядько Яків, — що на кожну ворожбу є інша, сильніша ворожба.

Навіть дід Ох уперше, відтоді, як його побачив Богдан, здавався розгубленим:

— Що ж то за сила така, що Перуна не злякалася? Чому вона його гніву не боїться?

«Не боїться?» — подумав Богдан. — «А можливо, вона просто нічого про Перуна і його гнів не знає? Як там казав наш математик — що страшніше недовченої людини? Тільки невіглас».

Ззаду зацокали копита. Баба Франя швидко прикрила собою Богдана, а дядько Яків сягнув рукою до меча, але тут же опустив її, бо на галявину вибіг великий сивий вовк з червоними підпалинами на животі і на боках. Усі бачені досі Богданом у цьому світі вовки поряд із цим видавалися цуценятами.

— Вовчий пастух тут, значить, і Юра десь поблизу, — з полегкістю видихнув дядько Яків. — Певно, то їхні коні.

І справді, на галявину виїхали козак Мамай та Юра. Обоє стомлені, вкриті пилом і потом. Вони не зіскочили, як звичайно, на землю, а важко сповзли з коней.

— Живі? — запитав козак Мамай.

— Поки що, — відповіла баба Франя.

— Хто тут був? — запитав дід Ох, хитнувши головою до криниць.

— Хто був, тих уже немає, — одізвався Юра і почав навіщось витирати полою свого червоного плаща наконечник списа. — Але від цього не легше.

— Б'єш людину, — додав козак Мамай, — а вона обертається вовком. Б'єш вовка — він вужакою під шаблею крутиться. Рубаєш гада, а він зникає, мов і не було його. Точнісінько як тоді, на кургані. Пам'ятаєш, соколику?

— Дядьку Якове, — наважився втрутитися Богдан, — а чому ж тоді, коли ви з дідом Охом вовкулаку на кілок настромили, він обернувся людиною — і все?

— Бо, по-перше, проти перевертнів найкраща зброя — то голе дерево, а не залізо…

— А по-друге, — обізвався дід Ох, який стояв, спершись на величезного дуба, — тоді, біля кладки головний чужинський чаклун далеко був. А біля кургану і оце тут, на галявині, він десь поряд крутився, своєму воїнству чарів додавав. Мені його дух недобрий аж у ніздрі б'є. Одне слово, немає поки що у нас захисту, крім самих себе.

— І мене! — раптом запищало щось у кущах.

— Куцю! — сплеснула руками баба Франя. — Ми думали, що ти до татка з доброю новиною побіг.

— Е, ні! Я краще коло вас побуду, а раптом ви забудете?

— З тобою забудеш.

Задерикувате чортеня наче розвіяло загальний похмурий настрій. Після короткої наради вирішили за той час, що залишився, почистити бодай один колодязь і поставити на місце кам'яну подобу Перуна. І принагідно добряче роздивитися, що ж там діється і в самому гайку, і за його межами.

Спочатку з допомогою коней і ремінного повіддя підняли Перуна. Поставили, підперли камінням. На щастя, нападники не помітили маленький струмочок, що жебонів з-під коріння дуба-велетня, тому бога ще й обмили від землі і бруду. Його золоті очі заблищали, а стиснутий у руці великий зелений камінь засвітився зсередини.

— Перун нам вість подає, — полегшено перевів подих дід Ох, — що має нас на оці і в дорозі.

Тим часом баба Франя зайнялася своєю улюбленою справою: приготуванням їжі. Витягла з торби шмат сала, хлібину, цибулю…

— А де ж це ніж подівся? — здивувалася вона. — Начебто ж я його до торби клала… Куцю-Куцю, погрався — віддай!

— Я не чіпав…

Богдан озирнувся навколо:

— А он він, випав, у траві лежить. Не нахиляйтеся, бабуню, я підніму.

Однак баба Франя чомусь несамовито закричала: «Стій!» Богдан, який уже нахилився до звичайнісінького домашнього ножика, що виблискував у спориші, не встиг навіть зрозуміти, в чому справа. Його рука вже майже торкнулася леза, як у цю мить на нього кинувся малий Куць. І теж звереснув. Бо ножик, ні, не ножик, а великий кривий чужинський ножака прохромив його наскрізь.

Бабина рука нарешті вхопила хлопця за комір і відкинула його вбік.

— Я тобі таки кулаки заговорю, нерозумна дитино! Чи ти досі не збагнув, що то для тебе підкинуто? Он, Куць менший за тебе, а й то втямив. Куцю, малесенький, що ж це з тобою?

— А мені не боляче, а мені не боляче! — кривлячись від болю, Куць підвівся, подивився на кінець ножа, який стримів з його живота, і втратив свідомість. Баба Франя заходилася рятувати його: витягла ножа, змастила маззю рану, наклала пов'язку.

— Куцю, гей, Куцю! Ти живий?

— Чорти мене не візьмуть! — підскочив Куць. — Бо я сам чорт! Тільки… Що ж це воно виходить — я добру справу зробив? Е, ні, так не піде. Від добрих справ у мене кольки в животі.

— Кольки у тебе від оцього ножаки. Заспокойся, ти ж хотів відомстити тим, хто тебе у реп'яхах викачав? От і відомстив.

Утішений Куць задрімав на Юриному плащі.

Поїли швидко і мовчки. Потім дід Ох підійшов до Богдана і суворо наказав:

— Ану-бо, стисни кулаки! Отак. Тепер, доки до Чарівної брами не дійдемо, не розтулиш.

Богдан спробував розтулити — дарма. Гіпноз, чи що? Але ж дід його не присипляв.

У цей час ззаду почулося:

— Чолом усьому товариству!

Всі озирнулися і побачили, що на галявину тихо, без єдиного шелесту виходять козаки, Мамаєві побратими. Вони вели за собою в поводу коней, але стукоту копит чомусь не було чути. І лише за якусь мить Богдан зрозумів, чому: копита були обмотані ганчірками. Так же без жодного шелесту з кущів виринула велика вовча зграя і лягла на траву навколо свого вовка-пастуха.

— Ну то що, панове браття, готові до бою?

— Та вже ж, готові. Аби встигнути вчасно, та щоб хлопець не підвів.

— Я не підведу, — хотів крикнути Богдан, але йому наче в горлі перехопило. А козак Мамай вів розмову далі.

— Бачили, що там за горбом? Не боїтеся?

— Воно, звичайно, краще б на очі не трапляло, — відповів козак із сивим оселедцем, чимось схожий на Миху, — але коли це козаки боялися? От тільки одна дивина. Може, як не ти, Мамаю, то дід Ох скаже. Оте провалля, що раптом за Борщівкою вчора з'явилося, вже майже до самої Брами доповзло. І вся ота нечисть ним туди-сюди гасає, як кури через дірку в плоті у кепського господаря. То чи не можна цю дірку якимсь квачем затулити?

— А для того ми всі тут — щоб її затулити. Як треба буде, то й собою. Отож, чи пан, чи пропав, але оцей соколик мусить розрив-трави дістатися і її зірвати, перш ніж сонце сяде і місяць на зміну вийде. Інакше, чує моє серце, замість нашого світу одне оте провалля й залишиться… Товариство, слухай мене: по конях і шаблі до бою! Юро, бери хлопця до себе на коня і ставай досередини. Ми тебе прикриємо, а ти проривайся. Хай Той-хто-над-нами візьме нас у свою опіку. А вас, люди добрі, і отого малого з ріжками дуже прошу тут залишитися. Бо то наш, козацький час настав.

— Ага, козацький, — буркнув у вуса дядько Яків, — а я то вам уже хто — забули?

Тут і дід Ох озвався:

— У вас, товариство, з отими патлатими свої порахунки, а у нас, характерників, — свої. Вони нам за поваленого Перуна і колодязі сплюндровані ще заплачуть. І заплатять.

— Ну, вже хоч жінку залиште, — козак Мамай навіть не просив — благав.

— А то вже, казала Настя, як удасться, — хитро примружилася баба Франя. — А можливо, доки ви до головного відьмака з шаблями доберетеся, я йому вже очі видряпаю…