Чарівна брама

Чотирнадцятий розділ

Спочатку дорослі трохи посперечались, якою дорогою йти до Чарівної брами. Баба Франя вважала, що немає кращого, як шелюгами і верболозом понад річкою, бо там Марена захистить. Але дядько Яків покрутив вуса і сказав, що воно, звичайно, понад річкою безпечніше, одначе задовго.

— Кожна річка тече з вихилясами. А наша — то взагалі, як дурне лоша на лузі: то в один бік шарпається, то в інший, то вперед скаче, то назад завертає. Можемо і не встигнути.

— Встигнемо чи не встигнемо, зараз подивимося, — встряв дід Ох. І кінцем свого костура почав креслити на землі щось схоже на простеньку карту. — Оце ми зараз тут, отам — Чарівна брама. А річка наша крутить отак-от…

Богдан придивився і чмихнув, бо річка вигиналася під прямим кутом, і виходило, що дід Ох намалював звичайнісінький прямокутний трикутник, у якому гіпотенузою був прямий шлях від Борщівки до Брами, а катети — дорога вздовж річки.

— Ось дивіться, — показував Ох, — версти з чотири треба йти до повороту, а там ще зо три.

— А напряму ж скільки буде?

— П'ять! — бухнув Богдан, який швиденько прорахував подумки: три в квадраті — дев'ять, чотири в квадраті — шістнадцять, разом — двадцять п'ять, тобто п'ять у квадраті. От чудасія: коли він на уроці математики через силу втовкмачував собі в голову оту теорему Піфагора, то все думав: нащо це, хіба вона йому в житті знадобиться? І це ж треба: знадобилася, і не де-небудь…

— А ти як знаєш, що п'ять? Хіба ти там уже бував?

— У школі вчили, як відстані визначати…

— Надаремно я на ваших київських волхвів наговорював, — зітхнув дід Ох. — Якщо вони вміють міряти шлях, не бачивши його в очі, — то неабияка ворожба. Воно, насправді, понад берегом ще довше. Бо стежка теж крутить. Там — болото, там — затока, там кущі терену обходити доведеться, то воно разом не сім, а всі десять верст…

— Зате безпечніше! — стояла на своєму баба Франя. — А в степу нас не те що змій — ґедзі заїдять. Найгірше місце той степ. Недарма його так Орда любить. І видно все здаля, як на долоні. Не встигнемо від Борщівки відійти, як нас якась нечисть характерницька з неба одразу помітить.

— А навіщо нам іти? — втрутився дядько Яків. — Ми поїдемо спокійненько. Досить уже, і набігалися, і находилися. Оце сьогодні чумацька валка надійти має. Саме у той бік прямують, що нам треба. І до того ж, по-перше, чумаків чужинці побоюються, по-друге, отаман чумацької валки — мій родич.

Баба Франя, щоправда, ще трохи побурчала, мовляв, не подобається їй така мандрівка, бо степ є степ, а їхати мають не на ярмарок, але дядько Яків її одразу заспокоїв:

— Не подобається на волах? То попросіть Гапку, вона вас на ступі підвезе. Якщо не втопить по дорозі в якійсь копанці.

— Бачиш? — повернулася баба Франя до діда Оха. — Чому ти молодь учиш? Слухають, як ти з мене кепкуєш, та й собі вже…

— А я хіба що? Я нічого… Давайте краще зберемося швиденько, бо валка без нас пройде.

— Не пройде. Чи я не знаю, що ти Даринку ластівкою послав чумаків попередити?

Щось таке про чумаків Богдан читав у підручнику з історії. Але запам'яталися йому лише круторогі воли, точніше їхні опудала в Ніжинському краєзнавчому музеї, куди він з батьками ходив, як вони гостювали у батькових родичів. Їм іще екскурсовод сказав тоді, що чумаків уже немає років зі сто, якщо не більше, і навіть отакі воли з великими рогами давно повимирали. А чим ці чумаки займалися і що таке валка, нарешті, чому з ними було безпечніше, аніж самим іти через степ, поки що залишалося для хлопця таємницею. Бо на картині, що висіла над опудалами, чумаки сиділи увечері коло багаття, і що у них там на возах лежало, не роздивишся.

Коли всі четверо вибралися за околицю, де в тінистому гайочку відпочивали чумаки, Богдан одразу зрозумів, що отой художник, який для музею картину малював, ніколи в житті живих чумаків та їхніх волів не бачив. Бо на що вже воли дядька Якова були і величенькі, і круторогі, але в порівнянні з чумацькими вони видавалися просто телятами. Та й чумацькі вози або, як потім йому пояснили, мажі, скидалися чимось на взірець бойової машини піхоти, хіба що без башти з кулеметом. І самі чумаки, які спокійно запрягали своїх величезних волів, були як один широкоплечі, високі й мускулясті. Зодягнені всі вони були так, як решта в цьому світі, — у полотняний одяг і шкіряне взуття, плетене з ремінців. Те, що Богдан спершу назвав сандалями, але Даринка підняла його на сміх і пояснила, що то постоли. От тільки брилі у чумаків були крислатіші, аніж у дядька Якова. Та за поясами стирчали криві ножі у шкіряних піхвах. Але найбільше вразили Богдана воли чумацького отамана. Ні, вони були не просто найбільші з усіх тридцяти пар волів, що складали валку. Їхні роги… Богдан спочатку подумав, що вони пофарбовані, та коли підійшов ближче, зрозумів, що то не фарба, а тонкий шар жовтого металу. На вигляд, як справжнісіньке золото.

— Здоров, небоже, — привітав отамана дядько Яків. — Дивлюся, ти вже на справжнього ватажка вибився. Он волам уже й роги позолотив.

— І не кажіть, дядьку, — відгукнувся молодий отаман. — Ким би я був без тих воликів та своєї ватаги? Клятий коваль-волох здер з мене за роботу добряче, зате золото чистісіньке! Здаля видно: не хто-небудь, а чумаки їдуть!

Доки віталися, решта чумаків робили своє: обережно повитирали з волячих морд краплі води, змастили дьогтем кожну вісь, перевірили, як короб воза тримається на міцних, окованих залізом люшнях.

— Важниці не позабувайте, як минулого разу, — гукнув отаман, — бо як віз перекинеться, будете на власних спинах піднімати.

Чумаки слухняно перевірили, чи на місці довжелезні товсті жердини, схожі швидше на запасні голоблі. Потім допомогли залізти на отаманського воза бабі Франі й підсадили Богдана. Точніше, підкинули як пір'їнку. Він навіть не встиг сказати: «Я сам!», як упав на мішки, вкриті баранячими шкірами. Дядько Яків і дід Ох умостилися поряд. З ярма спурхнула ластівка, сіла дідові на плече, щось прощебетала — і полетіла кудись попід хмари.

— Гей-гей! — гукнув отаман, ляснули батоги, зарипіли навантажені короби, і валка повагом рушила.

Коли Богдан придивився уважніше, то побачив, що чумацькі вози відрізняються від звичайних не тільки розмірами і конструкцією. І ярма, і голоблі, й борти коробів були прикрашені вигадливою різьбою й оковані тоненькими смужечками металу, схоже на те, що міді. А ще вози майже не підкидало на вибоїнах, короби лише м'яко колисало.

— То скажи мені, небоже, — озвався дядько Яків до отамана, — ти Орду давно зустрічав?

— Орда, дядьку, сидить коло свого моря і ще навіть коней не підкувала.

— Та ти що? Бони ж у цю пору якраз і налітають.

— Біда у них, дядьку. Хан занедужав. А на сина-спадкоємця не сподобився. Самі дівчатка. А в Орді — не як у нас, коли у великих князів і доньки володарками ставали. Там тільки сина подавай — і край! От Орда і колотиться, хто ж із племінників ханського бунчука собі забере.

— Тоді, пане отамане, я чогось не розумію, — подав голос дід Ох. — Якщо Орда сидить у своїх землях, то хто ж тоді позавчора напав на нас на кладці, а ще за день до того — на Мамая в степу? І хто ж тоді всю цю ворожбу навколо нашого хлопця розводить?

— Кажу тільки те, що бачив, діду. На власні очі… Орда сидить у своїх землях і оплакує хана, який ось-ось помре, а коні пасуться у степу в табунах. Щодо ворожби, ви ж краще від мене знаєте, чому всяка нечисть чумацький шлях десятою дорогою обходить, особливо вдень.

— Твої би слова, небоже, та Всебогу у вуха. І Перуну теж. Бо то вони обоє вашим шляхом і ходять, і їздять, і душі людські до себе на небо забирають. Та ми з дідом Охом теж говоримо лише про те, що самі бачили.

І дядько Яків коротко переповів своєму родичеві події останніх днів. Сонце вже почало хилитися на захід, легенький вітерець роздував шовкові китички, прив'язані до ярма для прикраси. Навколо було спокійно, тихо, немов ніколи не існувало ні чужинських роз'їздів з їхніми зміями триголовими, ані смертельної небезпеки всьому, в цьому світі сутньому.

Раптом знову звідкись згори на плече дідові Охові стрімко впала ластівка, щось прощебетала йому на вухо, змахнула крильцями і швидко полетіла геть понад самою травою.

— Про вовка помовка, — зітхнув дід Ох, — треба було ласицями перекинутися. А ще краще — мурахами. Але тоді доки б ми до Чарівної брами дошкандибали, то усі б ноги стерли і молодого місяця проґавили.

Від обрію вже котилася хмара пилюки. Потім вона розділилася на дві частини, з неї вискочили ще маленькі на відстані фігурки вершників і, вишикувавшись півмісяцем, помчали назустріч валці. Отаман зірвався на ноги і голосно гукнув:

— Товариство! Мажі — в коло! Волів — досередини! Самостріли — в руки! Важниці не забудьте.

На очах у здивованого Богдана повільна, навіть задумлива чумацька валка за лічені хвилини перетворилася на справжнісінький бойовий табір. Високі мажі, поставлені по колу, були непоганим захистом, бо жоден вершник не міг би їх перескочити, а поміж спицями коліс грізно наїжачилися самостріли, споряджені не дерев'яними, як у дядька Якова, а кованими із заліза стрілами.

Чужинська кіннота зімкнула фланги й оточила табір з усіх боків. Проте йти на штурм не наважувалася. Вершники гарцювали по колу на безпечній відстані і щось по-своєму верещали. Щоправда, десь за півгодини один сміливець галопом помчав навпростець на табір. Він низько пригнувся до гриви, аби не налетіти на стрілу, і біля самих возів стрімко здибив коня. І одразу заробив межи очі міцний удар кінцем окутої залізом важниці. Кінь поніс те, що залишилося від вершника, назад до гурту.

Час минав, чужинський корогод не припинявся. Нападники лише крутилися то за сонцем, то проти. Але наближатися до возів уже не наважувалися.

— То кажеш, небоже, Орда над своїм ханом сльози проливає і з місця не рушає? Що ж виходить: або ці гаспиди свого хана не дуже люблять, або…

«Або вони чомусь не знають, що у них перевибори скоро», — подумав Богдан.

— Або це не наша Орда, — озвався чумацький отаман. — Наші на чумаків ніколи не нападають, угоду тримають міцно. Бо якби не ми, то хто би оту їхню сіль продавав? Вони ж до торгівлі не пристосовані, тільки до воєн. Ну, бувало, що дерли з нас подвійну подать, але щоби наскакувати отак… До того ж, дядьку Якове, присягаюся, я таких кошлатих ніколи не бачив. Наші ж ординці голови під бубон голять. Та ви самі гляньте уважніше.

— Мені інше не подобається, — сказав дід Ох, — те, що вони на нас не нападають. Все ж їх чималенько. Законів наших вони не знають, про наших богів, можливо, і не чули. А все ж щось їх тримає. Ну, почекаємо, доки у них коні потомляться.

«Щось мені це нагадує, — подумав Богдан, — так, наче якийсь чайник, ще дурніший від мене, заліз до складної комп'ютерної гри у віртуалці й завис, бо не знає, що йому далі робити. От і крутить своє військо по колу. Шкода — з Вітьком зв'язку немає. Він би їх швидко заблокував».

Коні потомилися, коли сонце вже примірялося заховатися за обрій. Чужинські коногони відвели їх подалі в степ і, не розсідлуючи, повдягали пута й дозволили пастися. Самі ж нападники повмощувалися по колу невеличкими групками, не зводячи поглядів з чумацького табору.

— Краще б ми все ж понад річкою пішли, — сердито сказала баба Франя, — бо через оцих харцизяк невідомо, коли до Брами дістанемося. У них вочевидь часу багато, а у нас — зовсім мало. Ти чого сидиш, старий пеньку? — накинулася вона на Оха — Завів нас, тепер виводь.

— Дайте дідові спокій, — озвався дядько Яків, — то моя думка була.

— Не давайте мені спокою, — сказав дід Ох, — тоді я щось придумаю. Виставляйте, пане отамане, варту, бо до ранку нічого цікавого не буде. Ця орда чомусь лише вдень смілива.

Богдан, хоч і розхвилювався добряче, що його аж трусило, однак утома взяла своє. Він заснув. Уночі кілька разів прокидався, бачив чужинські багаття, чумацьку варту на чатах, дядька Якова, який прикривав його, Богдана, своїм тілом. Потім йому здалося, що дід Ох та баба Франя кудись зникли, але коли на світанку розплющив очі, то всі дорослі були на місці.

Чумаки, не зводячи очей з чужинської облоги, тихо запрягали волів. Отаман командував не вголос, а жестами. Богдану здалося, що він дивиться фільм, у якому навмисне вповільнили всі рухи. От воли повагом потягнули вози, повільно-повільно почали обертатися колеса, коло зі швидкістю слимака перешикувалося у наїжачений списами і самострілами ряд. А на боці чужинців ніхто й не поворухнувся. Так, наче всі вони там заклякли.

Валка потихеньку проїхала через кільце облоги. Чужинці були зовсім поряд, і Богдан чітко побачив, що вони немовби сплять з розплющеними очима навколо ще гарячого попелу своїх багать. І лише коли чумаки вже далеченько від'їхали, нападників наче хтось увімкнув. Вони позривалися на ноги, забігали навколо своїх коней, знімаючи з них пута. А потім — нова несподіванка. Коли чужинці скочили в сідла, коні почали ставати дибки і скидати вершників на землю разом із сідлами і всією зброєю. За якусь хвилину розсідлані коні з диким іржанням уже мчали собі в степ, а їхні вершники або стогнали, лежачи на землі, або кульгали, надаремне намагаючись наздогнати коней.

Дід Ох і баба Франя здивовано перезирнулися:

— Франю, а що це ти коням поробила?

— Я поробила? То ж ти ласицею поміж коней крутився, а я лише зілля в багаття сипала, аби харцизяки вклякли.

— Та я ж тільки упряж перегриз… А тут одразу видно — хтось коням щось ще під сідла підклав. Бачила, як вони казилися? Я думав, це твої жарти.

— А я думала, твої…

У цей час ранковий вітер закинув просто на воза кущ перекотиполя. Щось чхнуло — і з куща став уже добре знайомий чортик Куць.

— То що, бабуню? Добре я шкоду роблю? Тепер ви татка відпустите?

— Що ти там накоїв, горе моє чортяче?

— А не скажу, доки тата не відпустите.

— Ну, що з тобою поробиш. От тільки довеземо Богдана до Брами, повернемося додому, і я одразу твого тата розчаклую. От прісь-їй-бо!

— Я їхнім коням гедзів у вуха напустив. От вони й показилися. А чужинців то ви приспали, що мене ніхто не побачив?

— Хіба ти не бачив, як я у багаття зілля сипала?

— А що то за зілля було, бабуню? — не витримав, поцікавився Богдан, — сонне якесь, чи що?

— Та ні, сильніше, соколику! Євшан-зілля називається. Як хтось, втрапивши у чужі краї чи у чужий світ, його понюхає, а особливо димом надихається, то така його туга бере, додому тягне, що хоч плач. Усе решта байдужим стає. От і заклякли. Стривай, діду, щось ти їм не те перегриз, а я не те сипала. Он дивись: навздогін біжать. Пішки, але швидко. І не для того наздоганяють, аби дорогу додому запитати.

Справді, розлючений натовп чужинців розмахував зброєю і вигукував щось незрозуміле, але загрозливе. Чумаки, стиха лаючись, знову почали шикувати оборону. І в цей час у чистому небі наче голосно луснула величезна повітряна куля. Звідкись узявся шалений вихор, що перетворився на темно-синій стовп смерчу, з якого вилітали блискавки. Він ударив у натовп чужинців, підхопив, поніс і порозкидав десь далеко по степу.

— Спасибі тобі, Перуне-боже, що за дітей своїх заступився, — вигукнув чумацький отаман. Зняв бриля і вклонився до землі. Решта товариства зробила те ж саме.

— От чорна невдячність! — аж підскочив на стільці Вітько.

— Я поки цього смерча з іншої гри витяг, в їхній світ вписав, то ледь не озвірів, як ті коні. А вони чомусь Перунові дякують.