Чарівна брама

Шостий розділ

Зникнення яблуньки вразило Богдана не менше, аніж поява Змія. Він відчув, що у нього тремтять ноги, і присів на пеньок. Пеньок голосно чхнув.

— Ох! — Богдан підскочив так, що мало не впав. А пеньок у нього на очах роздвоївся. Нижня, коротша частина так і залишилась, як була, а горішня обернулася товстеньким старим дідусем з довгою сивою бородою. З-під крислатого бриля поглядали хитрі веселі очі. Руки у дідуся були довгі, з великими вузлуватими пальцями, схожими чи то на коріння, чи то на сухі гілки. Однією рукою він погладжував бороду, а в другій тримав роздвоєну лозину.

— Так ото, — вимовив дідок, наче продовжуючи давно почату з ними розмову, — ніякої поваги у нашої молоді до старших. Я йому кажу: «Лежи на дні і дихай через очеретину». А він, ледащо, обернувся на окуня, заліз під корч і хропака дає. Знає, капосний, що не люблю я зайве на щуку обертатися. Бо потім усі суглоби болять.

— Здрастуйте, діду Оше! — вклонився пасічник, а за ним і Богдан.

— І тобі, Якове, добридень! Що там твої Божі мухи?

— Гудуть.

— То добре, бо як не гудуть, то сам знаєш, що… хай гудуть на здоров'я.

— А я вам не тільки колоду з роєм, я вам ще й учня привіз.

Дідусь показав лозинкою на Богдана:

— Оце той, що козак Мамай про нього передавав?

— Він і є, діду, — підтвердив пасічник. — Зі стольного града Києва. Тямущий хлопець і хоробрий. Коркодима не злякався.

— Щось не віриться. Як він такий хоробрий, то чого це в нього досі руки трусяться?

— А то він такий, бо Змія вперше побачив. Ваша правда, діду. Нинішня молодь зовсім інакша, ніж ми були. Коркодима не бояться, а від Змія — дрижаки хапають.

— Так ото ж! І мої точнісінько такі. Замість учителя слухати, куняють у куточку. А потім, як з нечистю стрінуться, то одразу: «Ой, мамо!» Що, і цей такий?

— Та ні, недарма за нього Мамай просить. Ви знаєте, що він з коркодимом зробив? Воду шмагати почав! Звірюга від здивування пащу роззявив, а я йому туди мішок з лепехою! Гарно вигадав, га?

— Від них і не такого діждешся. А щодо Змія — так де ж вони його там у Києві зараз побачать? Ще коли то було, як Кирило Кожум'яка їхнім Змієм вали навколо міста пооборював…

— От і я Юрові те ж саме казав. Був у нас колись Змій та й загув, кажуть, на поганські степи подався, до Горинича у прийми. А воно, бач, повернулося раптом і шастає. І чужинський роз'їзд на нас біля броду напав.

— Та чужинці, Якове, то таке… Козаки на ніч добре попоїли, то й проспали. Орду не пропустили б, а кілька людей, та ще й байраками, та ще й уночі, та ще й як копита ганчір'ям пообмотувати…

— Дозвольте, діду, з вами не погодитися, хоча й гріх старшим перечити.

— Ну, хіба… якщо по справі, то не гріх. Кажи!

— Звичайні козаки, можливо б, роз'їзд і пропустили. Ваша правда. Але ж там Мамай був! Він не те що роз'їзд, чужої мухи не проґавить. А потім — ті чужинці, що на нас коло броду напали, якісь інші. Я таких ще не бачив.

— Те, що вони інші, — то вже недобре. У тих чужинців, що ви з Мамаєм бачили, схоже, і ворожба незнана, чорна. Та ще й перевертні. Ти хутір Кагани знаєш, Якове? Той, що на краю Чорнолісся?

— Та наче не вчорашній, діду, знаю. Торік ще дві сім'ї бджолині у дуплянках туди завіз. То що Кагани?

— А те Кагани, що немає їх більше. Минулої ночі перевертні на хутір напали і майже всіх розтерзали. Кілька дітлахів на вишки спати відпросилося, бо жарко було, то вони й уціліли. А найдивніше: перевертні до хат забігали. Ти ж знаєш, у нас на ніч люди двері на скобеля зачиняють, аби Мара не прослизнула чи вовкулака не заліз. Тож виходить, хтось їм ті двері повідчиняв. Зроду-віку такого не було.

— Що не було, то не було, діду, — підтвердив Яків. — І звідки вони у ті Кагани пробралися? Там же з одного боку річка, а з двох — болота, хіба що качка пропливе. Одна лише дорога тверда, та на ній же варта. А сторожі в Каганах такі, що на всю землю слава йде. Навіть сплять із розплющеними очима.

— Через варту перевертні не проходили, Якове. Тому й кажу, щось недобре робиться. І ворожба не наша, і нечисть чужа.

Тут Богдан не витримав і перебив старших:

— А можливо, їх, отих чужих, теж якимось зіллям відігнати, як крокодила?

— Ти ба, мале-мале, а розумне! — підвів брови дід Ох. — Є таке зілля, розрив-трава називається. Нею ворожі чари не те що відігнати — по вітру розвіяти можна. Але боюся, нічого не вийде. Бо немає кому рвати.

— Як немає кому? А ви, діду, а дядько Яків, а Мамай?

— То ж бо й воно, хлопче. Розрив-трава росте коло Чарівної брами. Де вона, яка вона, відомо. Дійти туди складно, але можна. Та зірвати траву мусить рука, що крові не знала і зброї не тримала. А де ти таку руку знайдеш, коли у нас найменша дитинка ще з колиски до батькової шаблі тягнеться.

Та-а-ак, складненька задачка, але Богданові чомусь здалося, що розв'язання її десь тут поряд, можна сказати, під боком. Головне — не поспішати і не вискакувати поперед старших, бо у цьому світі такого не люблять. Краще слухати, думати і мовчати, доки не запитають.

Тим часом дядько Яків вигнав волів із затінку, зодяг на них ярмо і з Богдановою допомогою запряг у воза. Богдан помітив, що в нього вже щось виходить. Значить, і далі треба як слід придивлятися, аби потім раків не пекти. А дід Ох щось креслив на землі загостреним кінцем своєї роздвоєної палички.

— Вже й не знаю, хлопче, що з тобою робити: чи в науку брати, чи разом з моїми молодшими до слушної нагоди подалі заховати.

Дядько Яків навіть не приховав свого здивування:

— Як то, діду? То просите, аби вам дітей у науку віддавали, а то раптом відмовляєте? Та цьому ж хлопцеві, можливо, ціни немає! Я ж вам переказував: одинак і в суботу народжений. Кого ж іще вчити?

— Сам бачиш, важкі зараз часи. Учнів зберегти треба, бо ще якийсь поганський роз'їзд коло самої школи несподівано вирине. Тож я старших до козаків у джури прилаштував, а малих так заховаю, що ніякий дідько і не запідозрить.

Богдан розгубився. Було від чого. То весь час говорили: «Вчись, вчись, вчись», а як до науки дійшло, то: «Ховайся! Та ще й разом із малечею».

Тим часом дід Ох вочевидь придумав, як далі діяти, бо швиденько заліз на воза:

— Ну, люди добрі, в ногах правди немає. Сіли, поїхали. До баби Франі в гості. Мудра жінка, часом, і мені, старому, щось нарадить.

Виїхали із гайка з криничкою. Трохи проїхали степом, а далі кущі вздовж дороги поступово перейшли у досить-таки густий ліс. Проте і дорогу було добре видно, і ніхто з гущини не підвивав. І не свистів. Лише якесь птаство цвірінькало спокійненько.

— Новину знаєш, Якове? Миха Чугайстра відпустив.

— Як? Сам чи Перун наказав?

— Не наказав, а підказав. І не простив, а тільки відпустив. Бо забагато гріхів набрав, як іще людиною був.

— Недаремно кажуть, що Перун по небі на рябій кобилі їздить. І куди ж він його відпустив?

— На Карпатах хазяйнувати. Там ліси густі, дерева великі, звірини чимало. Недарма там вовки щороку свого Ватага обирають. Але ж і край неблизький. Ніяк у Михи руки не доходили. Тож Перун і підказав посадити Чугайстра на ті ліси.

Отак і їхали собі без пригод і коли сонце на небі виразно на захід повернуло, попереду ліс закінчився і забіліли хатки. Вже й волики прискорили ходу, відчуваючи близький відпочинок і прохолодне стійло. Та наразі позаду почувся тріск кущів і вороже гарчання.

— Про вовка річ, а він навстріч! — тільки й сказав дядько Яків і витяг із сіна два довгі загострені дерев'яні кілки: один собі, другий Охові.

— А мені? — стурбовано обізвався Богдан.

— А тобі оце, — дядько Яків накинув на Богдана рядно, — сиди тихо і не додавай клопоту. Я ж казав, якщо тебе котрийсь укусить, сам вовкулакою станеш. А ми, старі, вже й дідька лисого не боїмося.

— Це хто тут старий? — озвався дід Ох. — Ану, стрибай на землю, Якове, доки ця нелюдь нам на спини не кинулася.

Богдан хотів сказати, що він теж дідька лисого не боїться, але слухняно затих під рядном. Тільки зробив щілинку, щоб було все видно.

А подивитися було на що. З лісу, ламаючи кущі, вискакували на дорогу великі сріблясті тіні з палаючими синіми очима. Вони мчали швидко, займаючи весь шлях. Двоє з гарчанням вирвалися вперед, і Богдан роздивився нарешті, що то великі чи то собаки, чи то вовки, ну дуже великі. Від носа до хвоста у них по животу та спині йшла широка біла смуга. Один вовкулака мчав просто на дядька Якова, другий намірився кинутись на діда Оха.

Отут Богдана по-справжньому охопив переляк. Бо що можуть дядько з дідом зі своїми дерев'яними кілочками вдіяти проти таких звірюк?

Але дід Ох вигукнув щось — чи то «Гей!», чи то «Бий!» — і різко припав на праве коліно. Нагнув голову і наставив кілок уперед і вгору, вперши його тупим кінцем у землю. Сіра тінь у стрибку нахромилася на деревину, почувся гидотний тріск і майже одразу — дикий людський зойк. Аж луна лісом прокотилася. Дядько Яків управно, як молодий, клубком відкотився вбік за мить до того, як іще один простромлений його кілком вовкулака вдарився об землю. Решта нападників завили і збилися в купу, наче радилися.

Дядько Яків і дід Ох уже зірвалися на ноги і встигли висмикнути із сіна нові кілки. Та ще не змовкло відлуння вовкулачого передсмертного зойку, як десь згори почулося голосне совине ухкання. Велетенська птиця безшумно пролетіла над людьми і метнулася згори на перевертнів. Вони заскавчали, мов малі щенята. Закрутилися, дехто навіть упав на спину і лапи задер, а коли сова ще раз голосно ухнула, звірюки рвонули навтьоки, тільки кущі затріщали. Дорога миттю спорожніла, і якби не дві сиві тіні, що лежали за кілька кроків од воза, можна було б подумати, що всього цього не було.

Сова виринула із сутінок, опустилася на збиту куряву шляху, стріпонула крильми і стала сивенькою, кругленькою бабунею.

— А ви гадали, ми там у селі поснули? — весело сказала вона.

— Чолом вам, бабо Франю, — вклонився Ох. — А ми, власне, до вас на пораду їхали. Та довелося трошки пополювати. Воно би краще було їх біля кладки перестріти, але й так відбилися… Малий, вилазь!

Богдан не примусив себе запрошувати двічі і зіскочив із воза з веселим «Здрастуйте!» Намагався посміхатися, щоб не подумали, що він і тут злякався. Хоча й було від чого. В пилюці за крок від нього лежав мертвий чоловік в уже знайомій Богданові безрукавці з довгим хутром. Тільки цього разу шапки з вовчим хвостом на ньому не було, а впадала в очі чудернацька зачіска: своє довге чорне волосся чужинець заплів у косички. Аби довести, що не боїться чужинця, Богдан нахилився було до нього, але дід Ох притримав його костуром:

— Нечистого духу не торкайся! — дід сягнув рукою до глибокої кишені і витяг кривого ножа. У Богдана аж очі на лоба полізли. Але дід зробив аж ніяк не те, що хлопцеві подумалося: він зрізав край дороги чималий оберемок якогось зілля. Притрушуючи ним непорушне тіло, дід Ох примовляв:

— Коли б мені не полин, то ти б мене задавив! Тала-тала, Бог-дух, на камені дух-дух!

Після цих слів тіло під зіллям втратило свої обриси, почало танути, наче купа снігу на сонці, а там і зникло… Такий же обряд дід здійснив над другим мертв'яком, і від того не залишилося навіть плямочки на пилюці.

— Сідайте, бабуню, до нас на воза, — запросив дядько Яків, — аби надаремно крилами не махати.

Баба засміялася, але нічого не відповіла.

З-за річечки війнув вітерець і приніс запах диму — якогось солодкого і трішечки гіркуватого. Баба Франя мов щось згадала:

— Ой, кепська з мене хазяйка! Чого це ми стоїмо? Прошу гостей до господи, бо вже й вечеряти пора. Та й дитина натомилася.

Те, що старші назвали кладкою, виявилося досить-таки міцним і широким дерев'яним мостом. Біля нього чатувала сторожа — кілька міцних хлопців, озброєних списами та шаблями:

— Чолом вам, діду! І вам, дядьку. І тобі, хлопче, привіт. Проїжджайте, завжди вам раді.

Перші хати виринули із зелені садів уже за кілька хвилин. Біленькі стіни просвічувалися через буяння дерев та квітів, плетені тини обгороджували кожне обійстя. По добре втоптаній вулиці ходило птаство і дві великі білі кози з купою козенят. З-за рогу чулися дзвінкі дитячі голоси, які щось виспівували. Богдан прислухався:

— Котилася торба з високого горба. Що в тій торбі? — хліб, паляниця…

Воли повернули ліворуч, і Богдан побачив: на перехресті кілька дітлахів водили кружка і виспівували:

— На кого впаде — той буде жмуриться!

З останнім словом малюки весело заверещали і кинулися врозтіч. Богдан підійшов на те місце, де вони щойно виспівували, і задивився услід. Найменший пуп'янок, плутаючись у довгих рукавах сорочки, озирнувся і запищав:

— Тікай! Ой, тікай!

Богдан глянув навколо — нічого загрозливого. І в цей час над його головою зашуміло, а потім щось м'яке, але важкеньке, вдарило в маківку. Він не втримався на ногах і сів просто у пилюку. Поруч бабахнувся натоптаний лантух, від якого смачно пахло свіжісіньким хлібом. Хлопець боязко глянув угору — нічого, ані хмарки, ані змія, ані взагалі чогось летючого, що б могло ту торбу скинути.

І тут баба Франя гнівно закричала вслід дітворі:

— Знову ворожите, урвителі! Я вам поворожу! Ось Ох вас зараз до себе забере! Йому якраз такі потрібні.

Дітвора перелякалась і принишкла за кущами. А бабця потроху заспокоїлась і продовжувала вже без крику:

— Скільки разів вам казала, що доки двадцять одне літо не виповниться, самому, без дорослих ворожити не можна. Бо то добре, що хліб упав. А якби замість нього в торбу Змій заліз? А якби ворожба не вийшла, і в лантусі каміння опинилося? Вбило б людину.

Богдан устав, обтрусив пилюку зі штанів, і всі рушили далі. Лантух баба забрала з собою, бо хліб — то святе, на дорозі валятися не мусить. Позаду вже чулися розгнівані жіночі голоси і жалібний дитячий вереск. Мами в усьому світі однакові: нашкодив — одержуй.

— Я тобі дам ворожити! — лунало з якогось двору. — Посаджу в мішок і віднесу до Оха! Він тобі наворожить.

Дід Ох тяжко зітхнув і з докором глянув на бабу Франю:

— То це ти про мене казки по селу розказуєш? Побійся Бога Великого. Я тобі що — Чугайстер чи Вій якийсь, щоби мною дітей лякати? Ну, вчаться вони у мене, щоправда, не всі охоче, бо ж на характерника щонайменше дванадцять років готувати треба, а то праця велика. Не всі витримують, до мами просяться. І потім, хіба я своїм учням забороняю ворожити, особливо старшеньким: на собаку там перекинутися чи деревцем… вони ж діти, хоч і характерники. Теж побавитися хочуть.

Богдан пригадав дива з яблунькою коло Охової криниці, і щось йому наче в голові засвітило. Але розпитати не встиг, бо вже доїхали до бабиної хати. Біля воріт їх зустріли два чорні коти: неповороткий мордатий котяра і грайлива гнучка кішечка. Вона одразу кинулася тертись об ноги бабі Франі, а котяра так і не зрушив зі стовпчика, на якому сидів, тільки широко позіхнув і сказав:

— Ну, скільки можна на вас чекати! Вечеря холоне, а ви десь літаєте…

Оскільки дорослі не зреагували на таке нахабство, то Богдан вирішив, що йому почулося. На самому подвір'ї чорний півень випасав десятка зо два таких же чорних курей. З-за хліва вибіг собака — теж чорнющий, а за ним, вистрибуючи, гнався цап. Собака спробував заховатися за дядька Якова, однак рогатий переслідувач таки приноровився і добряче буцнув його ззаду. Заразом дісталося і дядьку Якову. Богдан уже приготувався почути від собаки щось на взірець: «Що за жарти?» Однак пес ображено заскавчав і гавкнув по-справжньому, після чого поволікся до вишок із сіном.

Доки дід Ох спочивав у холодочку, а дядько Яків розпрягав волів, Богдан поцікавився:

— А чому у вас цап такий? Коти чорні, кури чорні, собака чорний. А цап — рябий.

— Був і він чорний, — охоче пояснила баба, — та я переробила. Сусідів дратувало, що вони через нього увечері перечіплялися й падали. Викапаний, кажуть, чортяка. Зовсім його у темряві не видно, тільки очі жовтим горять.

— А він і є чорт, а не цап, — гукнув від хліва дядько Яків, — тож правду твої сусіди кажуть.

— Як то може бути? — здивувався Богдан. — Та ну, дядьку…

— Побий мене грім, щоб я комарів у вуха пускав. Якийсь чорт вирішив зробити бабі Франі капость. Не пам'ятаю, за що саме, то їхні справи, але вліз у чорного цапа і прителіпався на обійстя. «Ме-е-е» та «ме-е-е», — і очима світить. Але баба Франя не в тім'я бита, додивилася вчасно — і закляттям йому межи очі! Та таким, що чорт із цап'ячого єства не може вискочити. Він уже і навколішки повзав, і руки цілував, але вона йому: «Ні! Походиш у цапах, а там подивимося». А щоб не набридав, баба йому чортячу мову відібрала. Тепер ходить і мекає.

Цап, видать, почув, що про нього йдеться, бо жалібно мекнув і пішов за хлів.

А баба Франя вже кликала всіх вечеряти. «Ну й світ, — подумав Богдан, — тільки й знають, що їдять, відпочивають і трохи з нечистю воюють. Цікаво, чи, крім Охової школи, ще якась тут є? Звичайна, з оцінками, контрольними та тестами?»

Після побаченого Богдан подумав, що, по-перше, він сьогодні не засне, а як засне, то жахи снитимуться, куди тобі японським бойовикам. Ті проти сьогоднішнього — дитяча казочка.

Його нагодували і поклали спати на вишках — на встеленому сіном горищі хліва. Чорна кицька Нявка прийшла до нього, вмостилася в ногах і замуркотіла. Під її муркотіння Богдан таки заснув, хоча й не одразу. Бо в голові все крутилося: розрив-траву мусить зірвати рука, яка крові не знала і зброї не тримала. А де ж її взяти, таку руку, точніше таку людину? Адже якби вона звідкись узялася, то чи довго би прожила у цьому світі, де захищатися треба на кожному кроці?

Зі своїх вишок Богдан бачив далекі теплі вогні. То варта зі смолоскипами чатувала біля широкої кладки через річку. Вогні поволі почали зливатися в один, повіки злипалися, коли раптом хтось наче крикнув йому у самісіньке вухо:

— Даню! Чайнику! Та це ж ти! Твоя рука!

— Чайнику, це ж ти! — Вітько колотив пальцями по клавіатурі комп'ютера. — Ти ж навіть у першому класі рогатки не мав. Пам'ятаєш, ти мені колись зізнався, що не зміг би і курку зарізати!

Він таки пробив канал зв'язку з чарівним світом і тепер поспішав передати Богданові все, що той мав знати. Бо й справді, Богдан, хлопчина на свої роки височенький і кремезний, жодного разу нікому не розквасив носа і не підбив око.

Важко повірити, але він узагалі всіляко уникав бійок, навіть якщо хтось, особливо капосний, до нього відверто задирався. Богдан лише поводив плечем, грізно питав: «Що-о-о?» — і любителі конфліктів про всяк випадок відходили від нього подалі.

— Тож слухай уважно, чайнику: оскільки мій комп твоїм світом забитий, а до когось попроситися, то всі наші роз'їхалися, навіть Жорки-Жаби вдома немає, я тут нашкрябав інформації у бібліотеці…

Богдан пирхнув, уявивши, як Вітько, який узагалі не визнавав бібліотек і казав, що будь-яку інформацію дістане з Інтернету, раптом іде до шкільного книгосховища і риється у купах старих видань.

— Вітюню, май совість. Мало того, що в школі разом і вдома, то ти вже і в сон до мене лізеш.

— То не сон, чудило. Ти не спиш. То все насправді.

— Що насправді?

— Твій Мамай і дід Ох, і все решта. То все насправді було колись.

— А Змій?

— До Змія я ще не дочитав. А все решта — було. Просто ми цього ще не вчили.

— Кажи, тільки не розжовуй.

— Твій Мамай — характерник.

— Я знаю. А що це таке?

— Це такий воїн, що всі нінзя у порівнянні з ним — цуценята.

— А дід Ох?

— Теж справжній. Дітей на характерників учив.

— І що мені робити?

— Усе, що тобі скажуть. Я не розумію, що там діється, в книжках нічого не знайшов. Але оті опудала на конях, що на вас наїжджали, дуже схожі на диких мисливців із «стрілялки», в яку ми з тобою збиралися грати. Ну, «Бум-бум»! Май на увазі, їх дуже важко подолати.

— Казав дід Ох, що все ж можна. Розрив-травою. Але тут немає кому її рвати. Це мусить зробити людина…

— Та чув я, чув! А ти, чайнику, не допетрав, що ця людина — ти і є? Що це твоя рука «крові не знала, зброї не тримала»!