Чарівна брама

Дев'ятий розділ

Решта ночі пройшла без пригод. Уранці Богдан протер очі, поглянув угору і побачив на гілці дуба велику сіру сову, яка солодко дрімала. Богдан чхнув. Сова глипнула жовтим оком, злетіла на землю і, звісно ж, обернулася на бабу Франю.

— Ну й розбудив же ти мене, — поскаржилася вона. — Я тут за ніч так наліталась, аж крила гули. Дай, думаю, на гілочці передрімаю. Так не дали ж! То Яків хропів, то ти розічхався.

— Це не я хропів, а дід Ох, — озвався Яків. — Він, як у дерево ховається, завжди хропе — аж гай шумить!

Дід Ох виринув зі стовбура і додав свою версію:

— І я не хропів. То коник.

Оскільки коник таки був не зачарований, а звичайний, і сказати щось на свій захист не міг, на тому й закінчилося. Відтак після швидкого сніданку з учорашнім, але смачним кулешем почали збиратися в дорогу. Богдана не полишала думка, що треба встигнути повернутися у свій світ, бо інакше буде непереливки. Як саме він повернеться, Богдан ще не знав, вважаючи, що то — Вітьків клопіт. Бо то ж його комп'ютер, а не Богданів.

— Скільки нам ще йти? — обережно поцікавився хлопець. Дядько Яків зітхнув:

— Запам'ятай, соколику, якщо вибираєшся на таку справу, як у нас, ніколи не питай і не кажи вголос, куди йдеш, за чим ідеш і коли ти там будеш. Бо не дійдеш, не побачиш і не здобудеш. Думаю, ота нечисть учора до нас тільки примірялася.

— Як це — примірялася?

— Як водиться. То їхня розвідка була, а по-справжньому на нас десь попереду чатують. Знати б іще, хто нас виказав… Тож мовчи, слухай і крути головою на всі боки, щоб чогось не проморгати.

— Та ні, я до чого — батьки не знають, що я тут…

— Сваритимуть? — співчутливо спитала баба Франя.

— У-у-у!

— Та не журися, — поклав руку на плече дядько Яків, — коли все скінчиться, я сам до твоїх батьків піду і поясню.

Богдан уявив собі, як обвішаний зброєю дядько Яків заходить до їхньої київської квартири, і йому стало трішки весело.

— Там у вас, у Києві, волхви дуже мудрі, — говорив дід Ох уже на ходу, — дуже мудрі і дуже вчені, нічого не скажеш. Одне слово — віщі люди. От тільки дуже вже до книжок прив'язані. Сидять по своїх келіях і сторінки гортають. Доки до свого «Воловника» чи «Путника» не зазирне — ані руш! У граді Києві воно, можливо, так і треба. А в наших пущах що — я оте нещастя, яке ззаду біжить, буду «Велесовою книгою» відганяти?

Богдан обернувся і побачив гарненьке рябеньке телятко з лагідними очима, яке тупотіло стежкою за кілька кроків від них.

— Ой, телятко! Яке ж воно класне! Може, йому хлібця дати?

— Не хлібця, а лозини! — чомусь розгнівалася баба Франя. — Обом! Йому — щоб згинуло, а тобі, щоб не був, як теля дурний.

— Чого це я дурний?

— Бо оте теля — не від корови. Справжні телятка від мами не відходять.

— А як воно заблукало?

— То справжнє вже б мукало на весь ліс, корову чи пастуха кликало б. А це, бач, яке тихе-мирне. Як те болото, в якому чорти водяться.

Баба Франя хутенько виламала довгу лозину і замахнулася на знайду. Теля зникло, як розтало. Але тут же в траві щось зашаруділо і побігло геть від узлісся в поле.

— Десь я цю рябу масть уже бачила, — зауважила баба Франя. — Ще не знаю, де, але згадаю.

Наразі пригадати не встигла. Ледь вийшли на узлісся і зробили кільканадцять кроків полем, як зненацька ожив чималий пагорб кроків за сто від них. Спочатку над землею здійнялося два величезних чорних крила, потім між ними вистромилися три голови з зубатими пащами. І коли створіння звелося на задні лапи, Богдан зрозумів, що перед ним той, кого дядько Яків зневажливо називав вилупком. Старий знайомий із недобрими намірами. Бо всі три голови пороззявляли широко свої пащеки, а хвіст крутився, як у злючого пса, що ось-ось кинеться кусатися.

Змій ще раз змахнув крилами, потім покрутив середньою головою, а дві крайні нахилив майже до землі й дихнув вогнем. Трава, що росла навколо пагорба, одразу спалахнула. Змій підскочив трохи незграбно, але після кількох помахів крилами злетів у повітря.

— Назад, до лісу! — гукнув дядько Яків, зриваючи з плеча самостріл. Не вцілити було неможливо, бо Змій ішов на бриючому польоті. Стріла вдарила в шию середній голові й відскочила. Те ж саме друга і третя.

— Таки заворожений! — зітхнув дід Ох. — Ховаймося.

— А це ми зараз, — баба Франя сягнула рукою до маленької торбинки, дістала пучку якоїсь сухої травички, тихенько пробурмотіла щось під носа і дмухнула тою травичкою на всіх по черзі. Богданові те випало наостанку, і він уже нічому не дивувався, як побачив, що дядько Яків і Ох перетворилися на калинові кущі, коник — на сухе дерево. «А сама бабця, напевне, знову колесом прикинеться!» — майнула остання думка. А далі лише чув, як вітер у листі шумить… Здавалося, мить пройшла, і він знову став людиною і почув задоволений сміх Оха:

— Обдурили триголового! — та раптом Ох кинувся до дядька Якова, який чомусь лежав на землі. — Обдурили, та не дуже! Оте бісове літайло щось таки накоїло.

Дядько Яків притискав долоню до боку. Крізь сорочку та пальці сочилася кров.

— Я перев'яжу! Я вмію! Нас цьому в школі вчили, — кинувся Богдан, але баба Франя і дід Ох повисли на ньому з обох боків.

— Куди? Там же кров — забув? Чи не збагнув, що до чого? Здогадався Змій, що ми поховались, от і поламав кущ про всяк випадок. Гарно змикитив: знав, що ти не втерпиш і кинешся на допомогу. І все, кінець твоїй силі, і нам усім кінець. Слухай, отак ходи і повторюй, що руки твої не мають знати ані крові, ані зброї. Бо як забудеш, зв'яжу вуздечкою і з ложки годуватиму. Як малу дитинку: ложечку за бабу, ложечку за діда, ложечку — за дядька Якова…

— За коника я їсти не буду! — повеселішав Богдан, бо побачив, як баба Франя вправно гоїть дядькову рану. Вона водила над нею рукою, і кров поступово гусла й запікалася в темну кірку. Баба перев'язала Якову бік широким шматом полотна і сказала:

— Заживе. А як загноїться — підкурю. Але йти зараз не зможе. Давайте його на коня посадимо.

— А як знову Змій налетить? — запитав Богдан.

— У нього хоч і три голови, а розуму і на одну не вистачає. Йому до лісу — зась! Тут інші сили володарюють. Він нас над полем чекає. А ми маленький гак дамо — отією стежкою. А далі — вздовж струмочка до гаю. Біля струмка він нападати не наважиться, бо знає, що нас Марена під захист узяла. А в гаю й поготів. Бо там самі дуби. Святе місце. Навіть Той-що-під-землею-живе там влади не має.

Так і зробили. Йти понад струмком було навіть приємно, бо від нього віяло прохолодою. Сонце, наче жаліючи дядька Якова, заховалося за хмарину. Навколо в лугах, скільки око сягало, не було видно нічого підозрілого. Щоправда, шаруділо у невисоких очеретах, але мало що там живе… аби не коркодим.

Гай виринув перед ними десь через годину ходи. Такі величезні дуби Богдан досі бачив лише раз у житті — у заповіднику на острові Хортиця, куди минулого року возили на екскурсію весь клас. Він так і сказав.

— Хортиця? — здивувався дід Ох, — щось ти плутаєш. Немає там дубів. Але думка хороша. От закінчимо цю справу, пощу з чумаками, обов'язково на Хортиці дубок посаджу. Ще й пошепчу, аби швидше ріс.

Дядько Яків, який увесь час мовчав, уже біля самого гаю промовив:

— Я думав, то мені від рани ввижається, а тепер бачу, що ні. Отой шуліка, що вже з годину над нами кружляє, — то не шуліка. Не в той бік кружляє. Мав би за сонцем, щоб очі не сліпило, а він — навпроти. Чи то не Сіверський чаклун, діду? Кажуть, навіть тамтешній князь ворожбою бавиться. І то не завжди доброю.

— Кому ж нею бавитись, як не князям. Їм же не орати, не сіяти. Але це не Сіверський, ти трошки сплутав. Сіверський князь на лютого вовка вміє обертатися і назад у людську подобу. А на птаха — то, кажуть, Путивльський полюбляє. Але тільки на сокола. Бо дуже до соколиного полювання охочий. А це, Якове, ти сам сказав, шуліка. Знову-таки, щось не наше.

— А можливо, це з тих земель, що за Кривицькими лежать, понад холодними морями? Прийшлі розповідали, що у тамтешніх лісах дуже дивні люди живуть. Наче і не зовсім люди, чудні такі. Кажуть, то все, що залишилося від народу, який до нас на землі жив. Можливо, то їхня ворожба.

— А ви шуліці на хвоста солі насипте, аби легше впіймати, та в самого й попитайте, чий він, — уїла Оха баба Франя. — Бо поки ви теревені правите, він усе літає та й літає…

— Якби не рана, стрілив би я його зараз, — поскаржився дядько Яків.

— Занадто високо. І твій самостріл не дістане. Ходімо до гаю, бо хто знає, на що ще ця пташечка обернеться. Мене колись, як молодим був, один такий у воду загнав. Я горностаєм прикинувся, аби через Орду прослизнути, а він із висоти таки видивився. Добре, що річка поряд була. Ледь добіг і вже там на окуня обернувся. Хоча і цей вимок добряче, бо не розрахував: об воду вдарився і чарівну подобу стратив. А вони, поганські ворожбити, чогось води не люблять і на рибу обертатися не вміють. Крику було! А я до ночі під корчем сидів.

Отак з розмовами і спогадами увійшли до дубового гаю.

— Отут нас ніякий Змій не дістане. Бо то священний гай, — пояснив Ох, — у кожному дубі душа волхва живе. Це у звичайних людей душу або Той-що-над-нами забирає, або Той-що-під-землею. А волхви залишаються на землі в отаких деревах. Хоча, хто знає, боюсь, що та чужа ворожба може і сюди десь прослизнути. Змій чи вовкулака не прорвуться, а от якась дрібнота…

На цім слові дід Ох, як молодий, різко відскочив убік, а потім кілька разів сильно опустив свого костура на щось у траві. Те «щось» заверещало, засичало — і затихло.

— Дай-но мені свого меча, Якове! — попросив Ох. — Тільки не кажи «я сам». Рано тобі ще, рана не загоїлася.

Дід Ох вийняв меча з піхов і обережно підняв ним із трави коротку чорну гадюку з перебитим хребтом.

— Пізнаєте? Ні? Отож, у наших гадюк голова, як у ящірки, а в цієї — як у жаби. Ширша тулуба. І розмальована інакше.

— Це що, теж чужий характерник? — не своїм голосом запитав Богдан, який збирався сісти перепочити саме на те місце.

— Та ні, синку. Їхній характерник нам на очі не трапляється, може й узагалі не втрапити. Він здаля отаких потвор насилає. Вона б свою справу зробила і зникла. Чи отой шуліка — літає, та й літає. Хто там до нього придивляється.

— Хай собі літає. А ми його обдуримо — як тоді, в лісі, — сказала баба Франя і сягнула рукою в сакви. Богдан думав, що вона знову витягне якусь чудодійну травичку, та на світ Божий з'явився спочатку добре знайомий казан для кулешу, а потім — полотняна торбинка з пшоном.

— Ми ж тільки-но снідали… у тому лісі! — аж застогнав Богдан.

— Так то було в тому лісі. А це — в цьому. І потім, Якову все ж полежати треба. Щоб ми його рану не розтрусили. Тож збирай хмиз.

— Та в мене ще вчорашній куліш отут стоїть, — показав Богдан. — Самі ж казали — добре наїдайся. Я й наївся. А тепер знов…

— А ти пострибай, пострибай, — порадила баба Франя, — воно й уляжеться.

— Черево — не дерево, роздасться, — додав своєї дід Ох. — Ну, ви тут хазяйнуйте, а мені треба де з ким порадитися.

Сказав — і повагом пішов у глибину гаю, спираючись на костур. За кільканадцять кроків його постать зникла за крислатим дубом, а потім… потім Богданові здалося, що з-за стовбура вийшов не один, а два діди Охи. Він закліпав очима і навіть протер їх, однак побачив, що дідів таки двоє. Мало того: вони зайшли ще за один дуб — і зникли. Обидва… чи то розчинились у повітрі, чи то увійшли в дерево.

А баба Франя знову порядкувала коло вогню.

— Певно, тобі куліш уже набрид? — турботливо спитала у Богдана. — Чогось іншого хочеться?

— Можливо, тут гриби є? — подав голос Богдан. — Я наче сироїжки бачив. А їх, кажуть, і сирими їсти можна.

— Це хто ж тобі таке сказав? — насмішкувато примружився дядько Яків. — Певно, не той, хто їв, бо той уже нічого не розкаже. А ти сам гриби не збирай, бо як трапить хоч один гірчак до казана, то всю юшку перепаскудить.

— Атож, без мене не йди! — баба Франя тугіше запнулася хусткою, обтрусила фартух і тупнула ногою. — Бери кошика та ходімо. Навчу тебе, як із грибами розмовляти.

— З грибами? Розмовляти? І що вони вам кажуть? — Богдан тяг ноги за бабусею і нишпорив очима по кущах: дуже хотілося першому знайти гриба, а ще більше хотілося почути, як він розмовлятиме.

— А ось, дивися! — бабця вказала паличкою на червону пляму в траві.

— Е, бабусю, то ж мухомор! Навіть я знаю, що він не їстівний.

— А ніхто його їсти і не збирається, — баба Франя нахилилася до червоного капелюшка. — Грибе-мухоморе, я тебе шаную, не ображаю, ногами не штурхаю. Покажи мені за це білого гриба… А пошукай-но отут, Богдане, у тебе очі молодші... Вже не треба, сама бачу.

З-під густого шару хвої визирала біленька шапочка гарного, як намальованого, грибочка.

— Здрастуй, красеню, здрастуй. А де ж твій братик? Чуєш, Богдане, у цього біленького товариш має бути. Глянь-но навколо…

Цього разу першим побачив Богдан. Брунатна голівка боровичка аж просилася: осьдечки я, візьміть!

— Ходи, ходи до кошика, — примовляла баба Франя, а Богдан уже й не дивувався її розмові. Коли край лісової стежки знову трапився мухомор, він сам попросив у нього показати, де є хороші гриби. Незабаром кошик був повний. Коло вогнища баба Франя гарненько передивилася знахідки і відкинула вбік красивого боровика, яким Богдан особливо пишався.

— Ач, хитрюга, таки прокрався до кошика. Поглянь, дитино, і запам'ятай: якщо на споді не біле, а рожеве, то так і знай, що то гірчак.

— Хіба? Я думав, боровик.

— Як мені не віриш — відкуси крихту, тільки виплюнь одразу. Та не тягай весь до рота, кусай на один зуб… Ну що?

— Тьху, гидота! — Богдан довго відпльовувався, потім кинув гриб у вогнище. — Будеш знати, як обманювати.

Баба Франя мішала дерев'яною ложкою грибну юшку і приказувала:

— От нехай собі шуліка розказує своєму хазяїну, що ми тут обідаємо і нікуди не поспішаємо. І все у нас тихо, мирно…

І в цей час у багатті ляснув постріл! Потім другий, третій!.. Баба Франя перелякано підскочила і зачепила рукою казан. Юшка з нього вихлюпнулася на багаття, воно засичало і повалив густий дим.

— Звідки тут патрони? — аж закашлявся від диму Богдан. — Адже в цьому світі вогнепальної зброї і сліду немає. Та й не може бути. Ну не гриб же гірчак ото так бабахнув!

— Не знаю, про кого і про що ти кажеш, — обтрушувала попіл зі спідниці баба Франя, — але дай мені тільки злапати отого харцизяку, який до вогню зелену ліщину кинув. Він би у мене димку понюхав. Ох, діла… А юшка вже майже доварилася. Ще трохи — і були б ми без обіду.

— Не натякайте на хлопця, бабуню, — озвався з-під дерева дядько Яків. — То ж ви самі хмиз збирали, доки він до струмка по воду ходив. От напевне, зосліпу зелені ліщинові гілки й прихопили.

— Гілки? А хто ж їх тоді зламав, як тут людей немає? І потім, чому, як я стара, то вже обов'язково сліпа? От тебе, приміром, я наскрізь бачу.

Дядько Яків тільки розтулив рота, аби щось відповісти, але в цей час у густій траві почулося єхидне «хи-хи!», і щось дрібненько затупотіло, наче козенятко втікало.

Коли юшка доварилася, з'явився і дід Ох. Точніше, вийшов зі стовбура найближчого дуба, але Богдан вирішив надалі не дивуватися нічому незвичайному, що побачить, особливо стосовно діда.

— У вас тут що, знову пригоріло? — повів носом Ох. — Бо щось чорнобривими пахне...

— Ат, не звертай уваги, — відмахнулася баба Франя, а Богдан з Яковом стисли губи, ховаючи посмішку. — Як там той шуліка, ще літає? — баба Франя вирішила звести розмову на манівці.

— Відлітався, — скрушно зітхнув дід Ох. — Хотів, бачте, на дуба сісти аби підслухати, про що ми там говоримо. І напоровся на сухий сучок. Навіть ворожба йому не допомогла.

— Отож, коли літаєш, головне — забезпечити м'яку посадку! — з виглядом знавця встряв Богдан.

— М'яку, м'яку... ще соломки б добре підстелити, — чмихнув у вуса дядько Яків. — А до речі, синку, ребра вже не болять?

Богдан згадав, як він бахнувся об колодязну цямрину, і почервонів.

— З ворога сміятися не треба, — повчально сказав дід Ох. — Навіть коли ти його подолав. Краще пожалій. Він од твоєї жалості корчитися буде. А тепер слухайте уважно. Підемо далі, як сонце за полудень перевалить. По-перше, рана Якова — то не забавки...

— Та в мене вже все присохло, — замахав руками дядько Яків, але дід Ох не звернув на це уваги.

— По-друге, Змій кудись подівся. Можливо, крильми намахався і спить, а можливо, ближче до Чарівної брами нас чатує. Моя ластівка ще не поверталася. Знаю, що часу в нас мало. Але це той випадок, коли треба квапитися, але помалу.

По обіді баба Франя уважно оглянула рану дядька Якова і звернулася до Оха:

— Як іще попелом з моїх трав притрусити, то до весілля загоїться.

— Чийого, бабо, — поцікавився Ох. — Мого чи твого?

— Вола твого! — відрізала баба. — Збирай речі, старе балакало.

Богдана страшенно смішили такі перепалки, він і цього разу не втримався і чмихнув. Але тут йому почулося ще одне «хи-хи» у траві. Чи справді хтось там був, чи просто відлуння гаєм?