Чарівна брама

Десятий розділ

Рушили далі, як і сказав дід Ох, коли сонце перевалило за полудень. І хоча ніде не було видно ані Змія, ані інших крилатих шпигунів чужого характерника, вирішили йти байраком — глибоким яром, геть порослим високими деревами та густими кущами. По його дну було протоптано чималеньку стежку, на якій могли розминутися навіть два вершники, але густа крона дерев робила її невидимою згори. Внизу було тихо, прохолодно і затишно. Щоправда, від дубового гаю до байраку — шмат дороги по відкритому полю, тому довелося, за висловом баби Франі, напустити туману. Під його прикриттям без пригод дісталися байраку і спустилися вниз. Туман потому розвіявся, наче його й не було.

На жаль, спокій і тиша трохи приспали пильність подорожніх. І тому, коли коник раптом став дибки, дядько Яків не втримався в сідлі і впав на землю.

— Ото лихо — козак з коня впав, — бурчав він, важко підводячись. — Ви хоч не кажіть нікому, бо сорому не оберешся. Як це я так, сам не розумію…

— То колись ти був козак, а тепер — бортник. Воли твої дибки не стають, тож і відвик трохи від сідла, — хотіла заспокоїти баба Франя, але Яків не погодився:

— Козак — завжди козак!

— Та не переймайся, Якове, то не твоя вина і не коникова. Дивись!

Ох клацнув пальцями, і вони побачили величезну колоду, що лежала поперек стежки. З-під колоди швидко розповзалося всяке гаддя.

— Бачите? Відчув коник щось недобре, хоч і невидиме. Той чужий характерник теж не в тім'я битий. Таки вистежив нас. Або шуліка перед сконом устиг йому щось передати.

Дядько Яків стояв, притискаючи руку до боку, і кривився. Крізь одяг знову проступила кров.

— Ой-ой, рана відкрилася! — вхопилася за голову баба Франя. — Що ж тепер робити?

— Доведеться знову гак давати — у Борщівку заїхати.

— А чого у Борщівку?

— А там же Гапка живе, — пояснив дядько Яків. — Вона на меду гарні ліки від ран робить. Торік мед у мене брала, то трохи залишила. Я з тими ліками всю зиму горя не знав.

— Ну, якщо це та Гапка, що з нашого села в Борщівку заміж вийшла, — засміялася баба Франя, — то я її добре знаю. Вони з моєю молодшою сестрою разом дівували. От тільки всі хлопці її боялися. Тому й чекала, поки якийсь борщівський наважиться посватати. Але правда твоя: якщо хтось і допоможе рану загоїти, то це вона.

Село Борщівка з'явилося перед подорожніми несподівано. Бо вузенька лісова річечка, з якої — і тільки з неї — подорожні брали воду, пам'ятаючи попередження Марени, вирвавшись у поле, розтеклася широким плесом. А село зручно вмостилося по обидва її береги.

Чому село називається Борщівкою, можна було б і не питати. Тут із кожного обійстя дуже-дуже смачно пахло борщем.

У біленькій хатці тітки Гапки чути було чиюсь голосну і гнівну мову. Дядько Яків з Охом перезирнулися:

— Одразу чути — вдома Гапка! Бабо Франю, ви перша заходьте до хати, то ж ваша подруга. Бо нас, чого доброго, не роздивиться та кочергою привітає.

Тітка Гапка сиділа на лаві, трималася за руку і голосила:

— Ой, пальчик мій, пальчик… Заходьте, добрі люди, сідайте… Ой, пальчик же мій, пальчик… Франю, дай я тебе поцілую, вік не бачилися… Ой, бідний мій пальчик!

— Що там у тебе, Гапуню? — стурбовано кинулася баба Франя. — Допомогти?

— Один уже допоміг, бодай йому! — баба Гапка витерла очі кінчиком хустки. — Бодай би йому всі так допомагали. Оце бачиш — врізала я пальця. Розпанахала уздовж мало не надвоє. Я його маззю помастила, у полотно руку запеленала, як те немовля, сиджу і бідкаюсь: «Ой, пальчик мій, пальчик!» Бо болить і смикає, і не знати, коли перестане. Ти ж, Франю, розумієш — то чужу біду руками розведу, а своїй ради не знайду.

— Правильно. Коли ти когось лікуєш, то половину його болю на себе береш. А так виходить — від себе ж і на себе.

— То я й думаю собі: хоч би хто на поміч прийшов. Аж тут отой ганцихрист Кашпір на порозі. «Я, — каже, — такий сильний знахар, що за мить рани загоюю, рубці зводжу, всяку віспу, коросту — й сліду не залишається».

— Так-таки й сліду не залишається? Ну, це вже бреше…

— Та я й сама спершу подумала: бреше! А він почав імена називати, кого вилікував. Ну, думаю, як такі люди йому довірилися, то й я можу повірити.

— А гроші він за своє лікування правив?

— Я спитала. «Ні, — каже, — я грошей не прошу, просто людям добро роблю. Але за те, тьотю, нагодуєте мене як слід, щоб сила для лікування була». Я йому борщу насипала, чарку налила. Кажу, щоб хліба й сала сам врізав, бо як же я — однією рукою? Він і врізав: хлібину навпіл, увесь кавалок сала туди, цибулину, все докупи стулив. Це нібито у заморських краях так роблять. Ну, хай буде, як у заморських. Сиджу я, дивлюся, як він те сало з хлібом наминає та борщем засьорбує, колишу свою руку: «Ой, пальчик мій, пальчик!» А він усе підмів, пальці об чуба витер: «О, каже, тьотю, є сила вас полікувати. Спіть, каже, тьотю, а ж прокинетеся, то од болячки і сліду не залишиться». Та ж же це — спати? Посеред білого дня? Що люди скажуть? А він кричить: «Спи, бабо!». Я очі примружила, він щось там пробурмотів, шапку вхопив — і драла! Я йому: «Куди? Палець же — і крутить, і смикає. Вертайся, бісів Кашпірю, роби щось із моєю болячкою!» — «Та щезла б вона, твоя болячка, із пальцем і з тобою разом!» — і ходу. А не діждеться він, гаспид, щоб я щезла. Вдавився б ти моїм борщем! Бодай би тебе за мій хліб та сало через корчі тягло і перекидало! Хай би тобі моя цибуля в кишках застрягла… Отак я його лаяла, поки очі бачили. Аж про біль забула. А ж згадала: ой, пальчик мій, пальчик… чекайте, а що ж це він не болить? Дивина — щез біль. Я полотно розвинула — матінко! Щез біль разом із пальцем. І сліду не залишилося. Не збрехав, бісів Кашпір. Але ж якби я знала…

— А чого не знала? — подав голос дід Ох. — Що, коли кого проклинаєш, то й тобі таке дасться?

— Що ж мені тепер робити? — знову заквилила тітка Гапка. — Як доведеться з сусідкою сваритися, то чим я їй дулі скручу?

— Кому що, а курці просо, а Гапці — сварка. Ти краще поглянь, яка у нас біда — Якова поранено!

Тітка Гапка одразу забула про свою халепу з пальцем і взялася до справи.

— Є у мене ліки, але перше треба кров зупинити, он бачиш, ще сочиться.

Бабуся клопоталася біля пораненого, а дід Ох з Богданом вийшли з хати, аби не заважати.

— Це у нас гості? — до плоту підійшов сивуватий дядько, певне, чоловік тітки Гапки. — Та ще й хто — сам Ох! Ну, здоровенькі були!

— Здрастуйте й вам, — вклонився дід Ох, — оце Якова-пасічника пораненого привезли.

— Якова поранено? Ну й дива. Кому він заважав? Тиха ж людина, мухи не скривдить, а видать, комусь на заваді став.

«Нічого собі — тиха людина!» — Богдан згадав, як дядько Яків з вовкулаками воював. Якщо це — тиха людина…

— То я ж і кажу, — вів далі чоловік тітки Гапки. — Дива на світі робляться. Я сьогодні раненько до річки на рибу ходив, повертаюся, а з нашої хати Кашпір, дурисвіт отой, вискочив, як обпечений. Побіг у корчі, а там півдня колотився, стогнав, кричав і божився, що у нашому селі ніколи не їстиме борщу, сала, а особливо цибулі. Чи ж у нас цибуля така недобра? Наче ж ні. Тільки мені от що цікаво: хто цього волоцюгу до нашої хати пустив? Я ж попереджав!

— Про що?

— Та я минулого тижня на висілках у дочки гостював, за онуками скучив. Прителіпався Кашпір: «Я, — каже, — зроблю, аби малі дітки вночі у ліжечку рибку не ловили.» І їв, і пив… по-людськи ж пригощали. Потім до дітей узявся. Я собі сиджу, дивлюся, що ж він там з ними робить, бо моя Тетяна сказала: «Тату, очей з нього не зводьте!» То я й не зводив. Він дітей посадив на долівці, сам на покуті вмостився і каже: «Спіть, дітки, спіть спокійно. Тепер, тільки-но вам приспічить, у голові дзвіночок задзвенить — і розбудить».

— І що?

— Та що — нашому Грицькові, старшенькому не те що дзвіночок — грім над вухом гримітиме, а не розбудить. Зате тепер він мені щоночі перед другими півнями телебенькає — треба, чи не треба, а дзвонить. Я й прокидаюся. А раніше спав до самого ранку, як після маківки. То я й кажу — злапав би цього Кашпіря і не випускав, поки дзвіночка свого не вимкне.

— Не біда, я того дзвіночка сам вимкну, — дід Ох клацнув пальцями над дядьковим вухом. — Ну от, тепер усе добре буде.

Баба Франя з хати покликала Оха:

— Зайдіть-но з Богданом разом та постійте коло дверей, щоб ніхто не рипнувся. Доведеться знову кров заговорювати, бо просто так не спиняється.

Зачинили двері, закрили ставнями вікна, аби цікава дітвора не зазирала, запалили свічечку. Баба Франя з тіткою Гапкою взялися за руки, нахилилися над дядьком Яковом і заговорили тихо:

— На синьому морі лютий змій реве. Чого ти, лютий змію, ревеш? — Бо немає мені чим дітей годувати…

Богдан слухав, як кликали змія, аби він прийшов і спинив кров, і пригадав своє, призабуте. Ще до школи повезли його батьки до села, де він добряче подряпав ногу. І його власна бабуся точнісінько отак над подряпинами чаклувала…

Раптом за дверима хтось смачно чхнув. Усі озирнулися — і заклякли: у двері пропхалася голова такого собі великого телятка з крильцями. Воно покрутило носом і сумирно сказало:

— Бабцю, ви кликали? То я прийшов.

Богдан як стояв, так і сів повз лавку на долівку. Бо до хати через вузькі двері ледь протиснулося таке собі чудернацьке створіння: лапи котячі, хвіст з китичкою, як у лева, голова телятка з маленькими ріжками і крила. Точнісінько, як у якогось доісторичного звіра з підручника. Створіння сіло по-собачому посеред хати і витерло носа кінчиком правого крила.

— Прийшов! — баба Франя сердито взяла руки в боки. — Здрастуйте, не застуйте! То що, зараз тебе сварити чи трохи зачекати?

— Бабуню, — ображено закопилило губку телятко з крильцями, — за що мене сварити? Я ж хороший, а всі мене ображають. Брати дорікали, що у мене лише одна голова, дядько Юра — хай би свого дорослого Змія ловив, а то ж і за мною зі своїм списом ганяється, каже, що я неправильно літаю. Вчора дівчата коло річки у воду зіштовхнули — не так я їм підспівував, бачите. Тепер ви, бабуню, за щось мене сварити хочете. І куди бідному Змієві подітися? Ніхто мене не любить, ніхто зі мною не дружить, піду я у садочок, наїмся чер… ні, черв'ячків не їстиму. Полечу собі на нові землі, зроблю гніздечко на дереві й буду пташечок слухати.

Змій! Зовсім не схожий на те страшне триголове чудовисько, що переслідує їх од самої Охової кринички. Та його ж навіть маленька дитина не злякається, а одразу почне за хвоста тягати. Сидить у хаті тітки Гапки, скаржиться на долю, от зараз рюмсати почне.

— Ну, годі, годі тобі! — баба Франя почухала змієня за вухом, мов те кошеня, — казали люди, що на хуторі Причепівка змій порося потяг, а я собі грішним ділом на тебе подумала.

— Ні-ні, це той, чужий! Він і за мною ганявся, але я йому хвостом по носі я-а-ак заліпив!

Усі дорослі розреготалися, не стримався від сміху і Богдан. Навіть дядько Яків теж чмихнув і скривився від болю. Потім підняв пелену сорочки і подивився на рану:

— Ти ба, кров уже не сочиться. Отже, недаремно кажуть, що сміх лікує.

— Посміялися, та й годі, — дід Ох споважнів. — Ти, Якове, подрімай трохи, бо сон — то теж ліки. А ми тут на призьбі посидимо, порадимося.

Вийшли надвір. До баби Франі, муркаючи, кинувся чималий чорний кіт.

— О, і тут кіт чорний! — здивувався Богдан.

— Бо це — синок моєї Нявки, — гордо сказала баба Франя і погладила котика по вигнутій спинці. — До мене навіть з-за річки по кошенят приїжджають… Ну що, посидимо рядочком?

Малий змій теж почав моститися на призьбі, але Гапка одразу його зігнала:

— Ти, телятко з крильцями, іди в солому спати. Завтра з тобою побалакаю.

Телятко-змієнятко обурено замахало крилами, але тут за плотом почулося: «Тпр-р-ру!» — і коняче іржання. Богдан повернув голову — з вороних коней якраз зіскакували Юра і Богданів перший знайомий у цьому світі — козак Мамай. Малий змій чмихнув за хату — аж закуріло!