Артур і війна двох світів

РОЗДІЛ 5

Не відаю, наскільки швидко наші герої зібралися в дорогу, але Упир уже долає шлях. Уперше він ступає по справжньому шосе, і його гладка тверда поверхня з елегантною білою лінією посередині полонила його серце. Гладенький дотик асфальту ніжить, як натуральний шовк. Цей винахід великого світу дуже подобається завойовникові. У своєму світі він пересувався або вузькими кам'янистими стежками, вибитими в скелях, або лісовими просіками, коли долати кілька метрів доводилося не одну селенелію поспіль. А тут дорога пряма, як сталевий дріт, і тягнеться вдалину скільки бачить око. Навіть на перехресті, хочеш — дивися вправо, хочеш — уліво, кінця все одно не побачиш.

Упир поглянув навсібіч і ніяк не міг вирішити, куди йому йти. Потрапивши в інший вимір, він і справді розгубився, бо ніяк не міг звикнути до нових величин.

— Цікаво все ж таки, якої породи гамулі допомагають пересуватися цими дорогами? — розмірковував Упир.

І відповів йому вітер. Точніше, приніс здалеку якийсь гул. Він скидався на погрозливе дзижчання і наближався страхітливо швидко. Не схоже на те, щоб у тутешніх гамулів виросли крила. То це не гамуль, а хтось інший? Упир завжди розпізнавав поступ гамулів. За своє життя він зловив їх чимало. Але цей звук дужчий і грізніший, ніж вуркотіння гамулів. Упир прислухався, але так і не визначив, кому належить цей звук.

—, Можливо, джміль? — задумливо промовив він.

Якщо це й справді джміль, то він повинен бути гігантських розмірів. Уявивши собі величезного джмеля, що мчить на бриючому польоті над асфальтом, Упир аж здригнувся. Одначе, увага! Те, що так гуло, нарешті виринуло вдалині і з шаленою швидкістю наближалося до Жахливого У. Примружившись, Упир зрозумів, що той рухливий об'єкт — велетенський жук.

Сидячи за кермом великого поліцейського автомобіля, лейтенант Мартен Балтімор також примружував очі і питав себе, звідки посеред дороги взявся цей старий, порослий мохом стовп. Він запитально зиркнув на напарника. Але Сімон нічого про це не знав. На всяк випадок лейтенант зменшив швидкість.

Упир схилився, щоб краще розгледіти загадкову комаху, яка наближалася до нього з шаленою швидкістю. Побачивши хромовану решітку радіатора, що скидалася на зубасті щелепи, він позбувся будь-яких сумнівів. Звір, що демонструє свої ікла і грізно гарчить, може бути тільки хижаком. Упир завжди полював хижаків і ніколи їх не боявся. Втім, він взагалі майже нічого не боїться.

Лейтенант Балтімор також не з лякливих, та все ж йому стає моторошно.

— Можливо, ми натрапили на явище оптичної ілюзії, що виникла внаслідок спеки? — висловив гіпотезу Сімон.

Власне кажучи, думок у його голові бракує, але залишити запитання шефа без відповіді не дозволяє статут.

— Згоден, спека впливає на дорогу. Асфальт плавиться, повисає марево, а звідси й міражі. Але ж стовпи від спеки не ростуть! — упевнено заявив лейтенант.

— Звичайно, ні, та інколи буває оптична ілюзія, від якої предмети, розташовані далеко, навіть на віддалі кількох кілометрів, здаються зовсім близькими, — скромно відповів напарник.

Лейтенант замислився. За два кілометри звідси й справді стоїть великий стовп електромережі. Справа від дороги. І Мартен усміхнувся.

— Молодець, синку, вчасно пригадав! Це той стовп напроти супермаркету. Це спека породила ефект збільшувального скла, і нам здається, що стовп поруч, тоді як насправді він ще далеко.

— Дякую, шефе, — скромно, але пишаючись собою в душі, відповів полісмен-початківець.

— Нема за що. Треба визнавати свої помилки, коли… ти не маєш рації! — додав лейтенант і знову натиснув на педаль акселератора.

Подвоївши швидкість, автомобіль помчав у бік кошмарного міражу, який з наближенням стає все страшнішим.

Щоб роздивитися загадковий стовп, водій притисся обличчям до вітрового скла і чітко побачив на стовпі два ока. Дві гидкі точки посеред зовсім понищеної фізіономії. Ніби на дорогу вискочив труп, що встиг не один рік відлежатися в могилі. Усвідомивши свою помилку, обидва полісмени заревіли від страху. Так реве стало ослів, несподівано натрапивши на вовчий виводок.

Ліпше би Мартен загальмував! Та пізно, і автомобіль ось-ось вріжеться в Упиря. Не втямивши, яка йому загрожує небезпека, Жахливий У стояв посеред дороги і презирливо позирав на чудовисько зі сталевими щелепами. Жахливий У не звик поступатися і не посунеться в бік навіть на сантиметр!

Та лейтенант Балтімор — досвідчений водій, і в останній момент йому вдається вивернути кермо й уникнути неминучого зіткнення. Авто пролетіло так близько від Упиря, що від потоку повітря Жахливий У захитався.

Обоє полісменів зблідли, як покійники. Сімон озирнувся назад, намагаючись роздивитися загадкову істоту.

— Що це було? — задерев'янілим язиком спитав він.

— Мабуть, енело! Диявол! — тремтячим голосом відповів лейтенант, щосили натискаючи педаль акселератора, щоб швидше втекти від цього пекла.

Знову відновивши рівновагу, Упир поглянув услід дивній комасі, яка так швидко відлетіла, що він її добре не роздивився. Він не знав, куди вона помчала, але якщо вона туди поспішала, значить там щось є. І Упир вирішив піти вслід за тим жуком…

Лесові птахи з полегшенням спостерігали, як чудовисько, забувши про ліс, енергійно крокувало по шосе, яке звивалося серед золотих колосистих полів.

Селенія з Артуром та Барахлюшем також крокують дорогою. Але в цьому випадку слово «дорога» зовсім не означає зручну для ходіння стежку, що втікає вдалину. Йдеться про старі іржаві труби, прокладені під землею на території саду. Мініпути називають їх «дорогами». А насправді це старий водогін, що його спорудив Арчибальд близько двадцяти років тому, тобто зразу після того, як він замешкав у домі. А оскільки тоді труби виготовляли із нетривкого матеріалу, то вони швидко потріскалися і нещодавно їх замінили на чудові труби із зеленого пластику.

Занедбаний водогін — знахідка для мініпутів. Адже вони не могли б самі побудувати таку мережу доріг. Хоча її таки почали було споруджувати, так Арчибальд їм розповів про водогін…

Про потребу будівництва доріг в мініпутському королівстві дискутували кілька селенелій, і всі ці роки король не підписував рішення про початок «великої роботи», відкладаючи все на потім. І лишень домовившись із мурахами, які погодилися взяти участь у будівництві за умов спільної експлуатації, король таки ухвалив рішення. Хоча всі мініпути були проти спільного володіння дорогами. Вони боялися, що мурахи, які в тисячу разів перевищують кількісно мініпутський люд і які в тисячу разів дисциплінованіше за мініпутів, посядуть ключові пости в будівництві і замість доріг для прогулянок, потрібних мініпутам, побудують швидкісні автостради. Та підписаний королем документ не мав зворотної сили.

Коли до мініпутів прибув Арчибальд, він переконався в тому, що роботи провадились із великим розмахом. Мурахи і мініпути вдень і вночі копалися в земних глибинах, пробиваючи в товщі справжнісінький тунель.

Арчибальд попросив у короля аудієнції. І коли після тривалих узгоджень і перемовин нарешті потрапив до Стрілобарба, повідав йому про вже збудовану підземну мережу доріг. Старими трубами мініпути могли втрапити в будь-який куточок саду, не ризикуючи зустрітися з колоною мурах чи якоюсь іншою перешкодою.

Король цим зацікавився, і Арчибальд з пам'яті намалював йому план підземного водогону. Роботи зразу ж переорієнтували і почали рити під орудою Арчибальда. За кілька годин копачі натрапили на стару трубу, в якій легко було зробити отвір потрібного діаметру.

Так мініпути отримали в своє розпорядження мережу доріг, якими могли безпечно подорожувати всіма Сімома континентами.

— А що, нам знову доведеться летіти в горісі? — з пересторогою спитав Артур, бо така перспектива його мало надихала.

Ні, перевізник ніколи не погодиться підвезти нас до самого дому. Для нього це заборонене місце, — відповіла Селенія.

— Ми дійдемо до кінця цієї дороги, а потім попливемо в кульці!

— Ой, нізащо! — вигукнув Барахлюш.

— А що, це ще гірше, ніж у горісі? — стривожився Артур.

— Ага! Порівнюючи з кулькою, політ у горісі — прогулянка по зеленій травичці! — відповів юний принц, скорчивши виразну гримасу.

Кілька років тому Упир також вибудував свою павутину шляхів. У його лігво, розташоване якраз під гаражем, сходилися водогінні труби, каналізаційні зливи й електричні дроти, прокладені в стінах будинку. Для своїх доріг Жахливий У за-діяв усі комунікації. В часи його панування на кожному куті гігантських транспортних артерій стояв осмат-вартовий, але тепер ці території спорожніли.

Наші мандрівники довго брели дном великої канави, всіяної сміттям. Років двадцять тому сюди вивезли самоскидом будівельні залишки. І тепер тут можна знайти все: від іржавих цвяхів до пластмасових ручок і обгорток для жуйок.

— Оце твій дім? Не можу сказати, що ти дбаєш про нього! — з відвертою гидливістю промовила принцеса.

— Та ні! Ми зараз перебуваємо між стінами, тому тут брудно. Моя бабуся не може тут прибрати, бо вона сюди не пролізе. Зате в домі все виблискує чистотою. Ось переконаєшся! — схвильовано відповів Артур.

Дійшовши до перехрестя, вони зупинилися, щоб трохи відпочити. На трубі, під великим лічильником, наварено якогось важеля.

— Можеш прочитати, що тут написано? — спитала Селенія, показуючи на стіну. Артур глянув угору і побачив приклеєні до стіни старі списані папірці.

— Кухня… вітальня… спальня Маргарита… Артурова кімната! — вигукнув хлопчик. — А це кран, що подає воду в мій душ! Нам треба залізти на трубу і йти нею до самого кінця. Тоді ми втрапимо в мою кімнату. А звідти до дідусевого кабінету — два кроки!

Усміхнувшись, Селенія взяла руки в боки.

— Артуре! Підніми голову!

Виконавши наказ, хлопчик побачив, що труба йде в безконечність. Ніби вони зупинилися біля підніжжя Монблана…

— Так… Звичайно, це буде непросто! — такий висновок зробив розгублений Артур.

— Саме так! Непросто! Навіть дуже складно! Барахлюше, подай мені ножа! — скомандувала принцеса.

Юний принц бабрається в рюкзаку і після довгих пошуків дістає знаменитий ніж з багатьма штучками.

— Обережно! Суперклей — під кнопкою гранулятора, а ножечете під кнопкою диводрюки! — повчав Барахлюш.

— Заспокойся! — відповіла Селенія, вихоплюючи в нього ножика, — мені потрібне звичайне лезо!

— А що таке диводрюки? — спитав Артур.

— Та це така штукенція, щоб диводрючити дрюком'яки, яких завжди повно в дрючівнику! — відповів Барахлюш таким тоном, ніби Артур все своє свідоме життя тільки те й робив, що диводрючив дрюком'яки в дрючівнику.

— А-а-а-а… — задумливо відповів хлопчик, вдаючи, що все зрозумів.

Та вимагати пояснень нема чого. Дорога в них довга, і він матиме можливість не лише зрозуміти, яким чином діє ця хрюкадрюка, а й самому здрючити якогось брикодряка.

Доки Селенія возиться з ножиком, Артур уважно роздивляється навкруги, щоб зрозуміти, що задумала войовнича принцеса. І він помічає, що до труби, ніби гамак, прикріплено великий білий кокон, схожий на той, в якому спить сторож у залі переходу.

Селенія нарешті відшукала потрібну кнопку. Та з ножичка вискочило не лезо, а вогняний струмінь, який відразу ж і спалив кокона, звідки випав, обліплений тліючим шовком, вже нам знайомий… провідник!

— Хто посмів так будити людей?! — хрипло загукав довгобородий мініпут.

— Перепрошую, мені дуже шкода. Одначе нам ніколи дотримуватися протоколу — у нас термінове завдання! — вигукнула у відповідь принцеса, ніскільки не засоромившись за завдані пошкодження.

Поважний провідник плескав себе по плечах, збиваючи язички полум'я, що ковзаються по його одежі, і кашляв, задихаючись від диму.

— Ох, а я просився перевести мене в цю діру для того, щоб нарешті спокійно виспатися! Щоб не смикали мене кожні п'ять хвилин, як мого брата, який працює в палаці!

Доки він сварився, Селенія вже вилізла на важіль і з допомогою Артура покрутила його вниз. Долинуло булькання: вода, прокинувшись, побігла трубами.

Провідник крекче і відкриває потаємні дверцята, за якими розташовані пристрої, що показують водяний тиск: циферблати, колбочки і кулька, запаяна в прозорий кольоровий циліндр.

Провідник покрутив ручку пристрою — почувся звук, ніби спустили воду в унітазі. Кулька в циліндрі смикнулася і завмерла. Шматок труби відсунувся вбік — і перед очима мандрівників з'явилося приміщення, яке чимось нагадувало барокамеру. Це шлюз, на підлозі якого стояла велика прозора куля.

— Якщо мене й надалі тривожитимуть через кожні п'ять хвилин, попрошуся, щоб перевели звідси! — все ще бурчав провідник, жестами запрошуючи незваних гостей зайняти свої місця. Тобто протиснутися в кулю через шпаринку.

Одначе його слова чомусь зацікавили Селенію.

— Хіба хтось у вас просився пропустити його?

— Та був нещодавно один тип, схожий на крокодила. Благав відправити його подалі. У нього був такий змучений погляд, що я не зміг відмовити, — зізнався провідник.

— І куди ж йому було треба?

— Та нікуди! Сказав, що все одно. Лиш би здиміти…

Здається, Селенія здогадалася, хто цей таємничий утікач.

— На кого він був схожий? Пропустивши пасажирів у кулю, провідник замислився.

— Він був високий, брудний, очиці бігали, обличчя ідіота, а на голові — півнячий гребінь.

Троє друзів завмерли від жаху.

— Темрякос! — одночасно вигукнули вони.

— Саме так! — підтвердив провідник, замазуючи рідким клеєм щілину, яка вже виконала роль дверей.

Барахлюш прилип до прозорої стінки і щосили забарабанив по ній кулаками. Та ззовні його стукоту не чути. І провідник, повністю поглинутий своїми важелями, вже й не глянув у їхній бік.

— Випустіть нас! — волали мандрівники.

Вони могли репетувати скільки завгодно — процес пішов, незабаром їхня куля попливе водогінними чи каналізаційними трубами. Як пощастить…

— Приготувались? — закричав провідник, намагаючись промовляти дуже чітко. Він знає, що запаяні в кулі пасажири нічого не чують, одначе згідно з інструкцією він повинен їх попередити про відплиття.

Наші герої заперечно захитали головами, подаючи знак, що вони відмовляються від подорожі.

— Чудово! — усміхнувся провідник.

Якби він щоразу чекав, коли пасажири добровільно погодяться відплисти, то йому б ніколи не вдалося дійти до ліжка.

Мініпути й справді дуже бояться води, і тільки-но опиняються в кулі, як починають тремтіти від ляку і відмовляються подорожувати.

— Усе буде гаразд! — додав провідник і закрив шлюз за інструкцією.

Куля пірнула в темряву, і Артурові з приємністю згадався переліт у шкаралупі лісового горіха. І цього разу Барахлюш мав рацію: подорожувати в кулі в сто разів гірше, ніж у горіхові.

Нарешті заслінка шлюзу відкрилася — і куля плавно скотилася у воду. Троє наших героїв як можуть тримаються за слизькі округлі стінки.

Спершу куля проплила вздовж труби, потім вода під тиском підхопила її і на повній швидкості помчала вперед. Переконавшись, що ніяк триматися за стінки, Барахлюш прилаштувався на підлозі. Артур, заспокоївшись, сів поруч. Чесно кажучи, така подорож йому вже до вподоби. Куля хитається на хвилях. І через її прозорі стінки хлопчик бачить світ, про існування якого навіть не підозрював…

Вода повільно понесла кулю звивистими трубами. Артур відчуває себе бувалим морським вовком.

— Подорожувати водою значно комфортніше, ніж у повітрі! Принаймні, не ризикуєш наштовхнутися невідомо на кого! — промовив хлопчик.

— Зате ризикуєш опинитися в дірявій кулі! Уявляєш, як це — потонути в океані води? — тремтячим голосом спитав Барахлюш.

— Є речі й гірші, ніж діра, — додала Селенія.

Хлопчики тривожно перезирнулися.

— Куля може потрапити у яму!

— О ні! Тільки не це! — заверещав Барахлюш.

Артурові невтямки, про що йдеться. У великому світі дорослі грають у гру, заганяючи ключками кулі в ямки, і той, хто найбільше закотить кульок, — виграє. Та, можливо, кульці не подобається лежати в ямці…

— Що ж буде, якщо ми потрапимо в яму? — поцікавився Артур.

— А те, про що ліпше мовчати! А що як і справді попадемо? — замахав руками Барахлюш.

Та слово матеріальне… На поворотах, у місцях, зчленування труб, часто трапляються раковини, або, як звикли казати мініпути, ями. А оскільки труби старі, то таких ям удосталь. Потрапивши в яму, куля зупиняється, і потік води мчить мимо, блокуючи її. Тоді куля не може зрушити з місця…

— Ну ось ми й потрапили в яму! — з похмурим задоволенням констатував Барахлюш.

— І довго нам доведеться сидіти? — в голосі Артура вчувалася тривога.

— Не знаю, може, одну, а може, й кілька селенелій! — відповіла принцеса. — Треба дочекатися, поки хтось у домі увімкне воду. Тоді тиск збільшиться — і нас винесе звідси!

Утямивши нарешті, що ж таки сталося, Артур почав згадувати, хто з його родини може скористатися водою в такий ранній час. Маргарита почне готувати сніданок, Арчибальд поливатиме квіти. Батько, певно, голитиметься. А мати може увімкнути воду просто так, про всяк випадок, щоб запобігти пожежі. Варіантів багато — і хлопчик заспокоївся.

— Не хвилюйтеся, вранці всі тільки те й роблять, що відкручують крани. Довго нам тут не стриміти!