Артур і війна двох світів

РОЗДІЛ 4

Мініпути зібралися на найбільшому майдані. Всі місця на трибунах зайняті, населення в тривозі очікує прибуття короля.

Селенія стояла поруч із могутнім мечем, що знову став бранцем каменя, і нервово смикала його руків'я.

— Кожна втрачена хвилина — це година, яку виграє у нас Жахливий У! — обурювалася принцеса.

— Коли станеш королевою, тоді й зміниш протокол, як тобі буде завгодно! Тобі не догодиш! — єхидно зауважив Барахлюш.

— Безумовно, зміню! Це буде мій найперший указ. Із цим протоколом ми втрачаємо купу часу! Пригадай собі, коли на останньому святі селенелій закінчилися усі протокольні виступи, квіти вже зів'яли! — відповіла Селенія, і спогади про зіпсуте свято додали їй гніву.

— Так, твоя правда, це трохи задовго, — погодився Артур. — Та хіба немає правил для особливого випадку, коли протокол через непередбачені ситуації можна скоротити?

— Аякже, еі Але щоб скоротити протокольну церемонію, слід подати прохання в комісію мудреців, — пояснив Барахлюш. — І якщо комісія погодиться, тоді на світанку старійшини проголосують.

— Але чому голосують на світанку? — спитав Артур.

— Тому що ніч — добра порадниця, — ніби прописну істину повідомив юний принц. — Це написано на двісті другій сторінці Великої книги.

— Сама церемонія буде вдвічі коротшою за подання про її скорочення! — розгнівано додала Селенія.

Нарешті брама відчинилася — і глядачі, як по команді, звернули свої погляди до палацу. Першими з воріт вийшла сторожа. Чітким, упевненим кроком вона не поспішаючи, пройшла майданом. За нею — факелоносці, вони присутні на церемоніях, бо освітлюють усі закапелки і сходинки, щоб монарх не впав на очах здивованих підданих. За королем ішов маленький кріт Миро — охоронець мініпутських знань і пам'яті мініпутського народу. Якби не Миро, мініпути лишилися б і без історії, і без спогадів. Він такий потрібний народу, як секундна стрілка хронометру.

Король ступає поволі — так велить традиція. Звісно, така хода забирає багато часу, зате у нас є можливість роздивитися і монарха, і його святкові шати.

Король видається значно вищим за мініпутів — його зріст дорівнює одному сантиметру. Інакше кажучи, король — справжній гігант. Та ми не переконуватимемо, що король маленьким тільки те й робив, що споживав селенельну юшку. Просто він пересувається верхи на своєму вірному конопсі. Колись давно монарх порятував батька цього конопса. Мені здається, що вам було би цікаво дізнатися історію королівського конопса, тому ми поки що залишимо в спокої наших героїв і розповімо іншу історію: як Стрілобарб порятував конопса.

Цю історію викладено на сотій сторінці Великої мініпутської книги, але ж у вас мало шансів погортати цей чудовий твір, а тим більше — найближчим часом, то її розповім я…

У далекі часи, коли король був усього-на-всього маленьким принцом, мініпутський люд жив у Африці. Життя йшло поволі, в ритмі світанку і заходу сонця.

Мініпути проживали в злагоді із племенем бонго-матасалаїв, бо знали все у мікросвіті, а мисливці бонго добре орієнтувалися в широких рівнинах Центральної Африки. Обидва племені володіли знаннями як про безконечно малі, так і про безконечно великі величини. І обидва були частинками гігантського колеса життя.

Особисто принц своїм зростом був задоволений. Він узагалі не мав для нього ніякого значення. Гармонії можна було досягнути лиш у комплексі. Великий ти чи маленький — знання у всіх однакові. І лишень у натовпі, коли всі були вищі за нього, можна було помітити, що майбутній правитель нижчий за своїх підданих. Так що два міліметри його цілком би задовольнили, а він, на жаль, мав зросту один міліметр. І даремно він їв селенельну юшку, селенельне желе, пив селенельний сироп і селенельний кефір — нічого не допомагало. Король не підростав!

Батьки ніяк не могли пояснити це явище. Самі вони були звичайного мініпут-ського зросту, їхні предки були такими самими, і ніякі катаклізми, навіть погодні, не захмарювали вагітності королеви. Проблема зі зростом дошкуляла принцові виключно в зв'язку з його майбутніми королівськими амбіціями. Якби він приборкував гамулів, збирав насіння чи розколював горіхи, це не мало б ніякісінького значення. Але доля вирішила зробити його спадкоємцем королівського трону. А як правити великим королівством, якщо ти — найменший? Цілими днями принц тільки й думав та гадав, як насміхатимуться з нього, вже повноправного короля. Ось, наприклад, так:

— Наш благодійнику, ми хочемо подати вам на розгляд великий проект, тому станьте, будь ласка, навшпиньки.

Або так:

— У нас тут невеличка проблема, якраз для вашого маленького зросту!

Або:

— Це питання надзвичайно важливе, тому будьте на висоті свого становища…

Отож, майбутній король був ще дуже маленький, ой, перепрошую, зовсім юний, щоб зрозуміти: рішення, які йому доведеться ухвалювати у майбутньому, не мають нічого спільного зі зростом. Щоб стати добрим правителем, потрібен не зріст, а мудра голова, серце, що працює без перебоїв, сильні ноги, щоб бути стійким. У юного принца вистачало чеснот, украй потрібних королю, та усвідомлення, що він маленький, заважало йому побачити дійсність. Та він і на себе не міг поглянути, бо не діставав до дзеркала…

Раз на тиждень до майбутнього монарха приходив кріт Миро і провадив із ним тривалі бесіди, намагаючись відволікти його від сумних думок про зріст. А оскільки кріт був теж невисокий, то принц дозволяв себе вмовляти. І життя його ввійшло в звичні береги, і сам він змирився з міліметровим зростом. Та щотижневі зусилля Миро одним махом зруйнував якийся недолугий хлопчак. І цим хлопчаком був, звичайно, майбутній Упир. Він хоч і молодший за принца, та вищий на цілу голову. Хоча в цьому випадку слово «голова» вжито тільки тому, що з пісні слова не викинеш. Те, що увінчувало плечі Упиря, не можна було назвати головою, бо предмет той дзвенів, як порожня мушля. В той час як голова принца цілком була наповнена знаннями та мудрими думками.

Одного разу юний Упир вискочив просто перед носом у свого майбутнього правителя і сказав йому:

— Я певен, у тебе велике артистичне майбутнє!

З несподіванки принц аж підскочив. По-перше, тому, що ніколи не чув, щоб Упир, не затинаючись, промовив цілу Фразу, а по-друге, тому, що Упир ще нікому доброго слова не сказав.

Принц розчулився і навіть почервонів:

— Дякую за приємні слова, та… чому ти вважаєш, що я стану артистом?

Упир. відповів такою садистською посмішкою, що, побачивши її, будь-хто міг упевнено сказати: принц попався на гачок упиревої підступності.

— Тому що тебе на троні ніхто не помітить і тобі доведеться вивчитися на циркача, щоб сидіти на спинці трону!

Випаливши на одному подихові завчену фразу, Упир зловтішно захихотів. Щоб вигадати такий жарт, йому довелося цілий тиждень напружувати зусилля трьох чвертей свого не дуже видатного мозку. А оскільки його праця не пропала дарма, то він святкував перемогу.

Підсміювання переросло в регіт, і Упир реготав так, що не міг зупинитися і покотився по землі.

Ніколи ще юний принц не відчував себе таким приниженим. І, не попередивши родину і не полишивши записки, він утік зі столиці. (Втім, він і не зміг би дотягнутися до столу, щоб полишити там прощального листа). У майбутнього короля сльози текли ручаями, як набридливий осінній дощ, і він вирішив, що йтиме доти, доки сльози не перестануть капати з очей. Сліз вистачило на три дні. За цей час юнак пройшов рівнини і дійшов до лісової галявини. Стомлений, він сів на м'який мох, який устеляв маленьку ямку під навислим згори коренем.

Майбутній король уперше подолав таку відстань від столиці і вперше побачив велетенські дерева, які навіть загороджували небо. Рослини навколо нього були також великими, і він ще болючіше відчув, наскільки ж маленький у нього зріст. Він би ще із задоволенням заплакав, та не було сліз.

Та не лише високі дерева вразили принца. Найбільше його подивували лісові шерехи. Із гущавини долинало скрипіння, шурхотіння, кудкудакання і навіть спів; такого він ніколи не чув. Усвідомлюючи, що звірі, які озиваються такими звуками, ховаються десь тут, у лісі, він уже пошкодував, що відійшов так далеко від домівки, нікого не попередивши і не взявши із собою ніякої зброї. Та найгірше полягало в тому, що принц не запам'ятав дороги, якою сюди прийшов. А це значить, що він не лишень загубився, а й заблукав. І на обличчі принца виступив відчай.

Прислухавшись, він спробував уявити собі тих звірів, чиї голоси звучали найсильніше. Щебет звідкись ізгори був приємним і мелодійним, він міг належати соловейкові або щиглику. Від тих пісеньок принц збадьорився. Але інші звуки не були такими приємними — вони навіть тривожили і не полишали сумнівів у тому, що тварини, які вміють гарчати, озброєні великими щелепами та іклами.

Хоча принц був занадто дрібний, щоб зацікавити хижаків, навіть тих, що дотримувалися дієти.

— Ну хоч тепер мій маленький зріст стане мені у пригоді! — втішався хлопчик.

Найбільше тривожили його звуки, що то затихали, то гучнішали, але не вмовкали ні на мить. Голос був хрипкий і жалібний. Тварина чи стогнала, чи намагалася виспівати якусь сумну мелодію. В будь-якому разі, їй було непереливки.

Допитливість виявилася сильнішою за страх. Принц пішов туди, звідки лунали загадкові звуки. І чим ближче він підходив, тим більше упевнювався, що той, хто так хрипить, дуже потерпає.

Нарешті під великим валуном він побачив звіра, що лежав на землі. Густе шовковисте біле хутро, могутні лапи з сильними копитами, величезні зубасті щелепи надавали йому вигляду хоча й грізного, та симпатичного. Два маленьких очка дивилися на принца ласкаво і сумно. Це був конопес.

Юного принца не злякали щелепи, і він наблизився до тварини. Йому розповідали про конопсів. Ці звірі водилися на півдні, а на півночі проживали їхні родичі — кономоти. А якщо перед ним конопес, значить, він увесь час рухався на південь.

На сторінці сімсот вісімнадцятій Великої книги був портрет конопса. Тепер, коли принц побачив тварину зблизька, він зрозумів, що зобразили її сяк-так. Художник прикрасив конопса смішними ріжками, великими іклами і жорсткою, як їжакові голки, шерстю. Напевно, тому цих звірів занесли до сімейства дикобразових…

Жодних голок у конопса не було, а його хутро — м'яке і шовковисте на дотик. Наблизившись, принц зрозумів, чому так стогнала тварина: її лапа потрапила в пастку для моль-молів. Моль-молі — улюблені ласощі звіра, і він поспішно кинувся на приманку. Втім, конопес навіть і подумавши все одно потрапив би в пастку, бо коли він бачить апетитного моль-моля, то втрачає розум і керується лишень інстинктом.

Конопес побачив, що до нього прямує принц, але так змучився, що не реагував на появу малесенького звірятка невідомої йому породи. Він лежав і набирався сил для наступного зітхання.

— Мій бідолашний друже, як ти потрапив у цю халепу? — спитав принц.

Конопес не розумів мініпутської мови, зате кмітливий принц швидко збагнув, що то за пастка. То була замкнена на замок клітка з клямкою, як у мишоловці. Мисливець ключем відмикав клітку і забирав здобич.

Вихований на засадах справедливості, рівності і свободи, юний принц не міг більше терпіти мук конопса.

— Я спробую тобі допомогти, — заявив він, — лиш домовимося, що, опинившись на волі, ти мене не з'їси!

Конопес так застогнав, що той стогін можна було зрозуміти і як знак згоди, і як інший знак. Та принц уже для себе все вирішив. Оглянувши замок, він зрозумів, що не відімкне його. Зате якщо постарається, то проникне в клітку і вирятує лапу конопса зсередини. Легко протиснувшись між пруттями, він став розглядати механізм клямки. Нічого особливого! Механізми, винайдені Миро для управління дзеркалами, були значно складнішими, а він, як майбутній монарх, повинен був збирати і розбирати їх із заплющеними очима.

Хлопчик виштовхнув три стержні, відколупнув два затискачі і відчинив пастку. Конопес висмикнув лапу і так захрипів, що, навіть не розуміючи його мови, можна здогадатися, які почуття він висловив.

Вийшовши із пастки, принц підійшов до порятованого конопса.

— Ну що, полегшало? — спитав він, тамуючи гордість за свій вчинок.

Звір мовчав, а потім на його морді засвітилася широка усмішка. Щелепи були такими великими, що усмішка й справді розтяглася до самих вух. Конопес навіть устав. Відразу стало зрозуміло, що він утричі вищий за принца, і той у душі пошкодував, що вивільнив такого мастодонта, не вивчивши як слід його харчові уподобання. Одначе конопес позирав на свого рятівника з великою пошаною і ніжністю. Притуливши поранену лапу до свого серця, звір промовив:

— Му-му!

І кілька разів повторив, ніби намагався щось пояснити.

— Е-е-е… а я Максімініанус Свистокрил де Стрілобарб, принц Першого континенту! — повідомив хлопчик, не дуже впевнений, що саме цього чекав від нього конопес.

— Ма-ма, — відповів звір, наставляючи на принца копито. — Му-му! — додав він, упершись копитом у свої груди.

— Та-а-ак… Називатися мамою якось недоречно, особливо з огляду на своє королівське майбутнє, — задумливо промовив хлопчик. — Краще називай мене татом!

— Та-то! — весело повторив конопес.

— Ну й чудово! Та-то — Му-му! — усміхаючись, уточнив цринц.

— Та-то — Му-му — Та-то — Му-му — Та-то — Му-му! — наспівував звір, дедалі отямлюючись і все дужче вдаряючи копитами то себе, то свого рятівника. Принц не витримав такого натиску і гепнувся на землю.

Обхопивши голову лапами, конопес відчайдушно заревів.

— Дарма, не хвилюйся! — відповів принц, устаючи і обтрушуючись. — Я теж не завжди розраховую свої сили.

Переконавшись, що з хлопчиком нічого не сталося, звір звеселів.

— Ось і добре! Я тебе порятував — ти мене не з'їв! Ніхто нікому нічого не винен! А зараз іди додому, бо там, певно, вже хвилюються! — промовив майбутній король, відчуваючи, що новий знайомий занадто великий, аби його приручити.

Та Му-му лиш тяжко зітхнув і захрипів ще сумніше, ніж тоді, коли потерпав у пастці. А потім махнув копитом кудись убік. Подивившись, куди йому було вказано, принц побачив дві великі пастки. Сталеві щелепи стискали два знерухомлених тіла, покритих білим хутром. Родина Му-му була тут, поряд, та він зовсім не бажав до неї приєднатися…

Це печальне відкриття вразило Максі-мініануса. Він би втішив сироту, але як це зробити? Адже його не візьмеш на руки?! Не чекаючи відповіді, Му-му схилив голову до хлопчикової руки, і той ласкаво почухав йому за вухом. Та-то і Му-му, як могли, втішали один одного.

— Як мені знайти дорогу назад? — схвильовано вигукнув майбутній король.

Він не знав, що після його втечі в королівстві оголосили загальну тривогу і вже цілих три дні мініпути посилено шукають свого принца.

Почувши запитання, конопес узявся обнюхувати хлопчика.

— Припини! Мені лоскотно! — верещав принц, уникаючи шорсткого носа.

Обнюхавши принца з голови до ніг, конопес схопив зубами свого майбутнього повелителя, закинув на свою спину, таку пласку, ніби природа спеціально створила її для того, щоб було зручно сидіти.

Переконавшись, що вершник не впаде, Му-му потрюхикав стежкою, якою принц, коли б сам приймав рішення, не пішов би ніколи. І тоді хлопчик переконався, що в конопса прекрасний нюх. І за три дні, поки Максімініанус спокійно спав на спині нового приятеля, конопес добіг до брами мініпутської столиці.

Ще було рано — всі мешканці міста спали. Обережно просуваючись уперед, конопес зненацька наткнувся на Упиря, що хропів у гущавині кущів смородини. Його хропіння й розбудило принца.

— Гей, Упиряко! — загукав із високої спини конопса майбутній король.

Прокинувшись, Упир зірвався на рівні ноги і мало не скрутив собі в'язи, намагаючись упізнати, хто такий сміливий посмів його розбудити.

— Мій безцінний Упире, коли я одягну королівську мантію, то призначу тебе великим канцлером! — вигукнув принц.

— Га? Що? Але… Чому така честь? — забурмотів ще сонний Упир.

— Тому що канцлер — це той, хто щодня надягає на голову короля корону. А я тепер сидітиму на спині цього конопса — і твій зріст якраз пасує до такого діла! — кепкував принц. — Кожному овочу свій фрукт — і гамулі вціліють. Сторінка сто дванадцята Великої книги! — додав він і поскакав до палацу.

Відтоді принц ходив гордий, як півень, якому подарували будильника. Він не лише помстився за образу, а й зумів зрозуміти головне: зріст мініпута вимірюється не міліметрами, а величиною його серця. І за цією міркою король — просто велетень. І тоді принц урочисто пообіцяв, що коли успадкує королівство, то впише цю велику істину у Велику книгу. Що й було згодом зроблено. І сьогодні її можна прочитати на чотирьохсотій сторінці.

Нині вік короля — понад п'ять тисяч років, а його вірний Му-му давно покинув цей світ. Його замінив син — Пальмито, схожий на батька, як дві краплі води…

… Король урочисто вийшов із брами, кивнув головою до Миро. Привітав мудреців та адміністраторів, що входять до мініпутського уряду. Потім, прокашлявшись і прочистивши горло, король почав виголошувати традиційну протокольну доповідь.

— Дорогі мої друзі, якщо сьогодні ми зібралися на головному майдані міста, то це означає, що…

Фразу завершила Селенія:

— … не слід гаяти часу. Тому дякую вам за увагу. В дорогу!

Принцеса схопила руків'я меча і рвучко потягла його на себе.

— Селеніє! Тобі ж відомо, що меча не можна так просто витягти, з наскоку! — сказав король, якому не хотілося ображати доньку.

— Меч іде в руки того, хто хоче відновити справедливість! — нагадав мудрий Миро.

Та Селенія — стовідсоткова принцеса, до того ж уперта, так що в неї аж дві причини не слухати того, що їй кажуть. Вона уперлася ногами в землю і, відхилившись назад, обіруч схопила меча. Лезо вискочило з каменя так легко, ніби його ввіткнули в шматок масла. Не очікуючи, що її зусилля не зустрінуть ніякого опору, Селенія з усього маху упала на сідниці.

На трибунах — загальний подив. Король не може отямитися від здивування. Хоча він міг здогадуватися про таку можливість. З часу останніх пригод його донька значно подорослішала. Це вже не колишня запальна і буйна особа, ладна задля своїх примх дременути на небо, щоб дістати місяця, якщо їй приспічить. Вона таки навчилася володіти своїми почуттями і розуміти своє серце.

Селенія дивилася на меч — і їй не вірилося.

— Певно, часу й справді обмаль, якщо богиня лісів дозволила мені дістати меча із каменя! — схвильовано вигукнула вона.

— А як же бути з доповіддю, Миро? А протокол? — розгублено запитав свого головного радника король.

Старий кріт лиш плечима знизав.

— Не хотілося б тебе ображати, мій добрий повелителю, та наш протокол і справді занадто довгий, а твоя доповідь — дещо занудна, — нічого не загортаючи в обгортки, промовив мудрець.

Король онімів. Він не звик, щоб зривали протокольну церемонію… Одначе справжній правитель повинен знайти вихід із найскрутнішого становища. Максімініанус поглянув на доньку і знову прокашлявся:

— Кхе, кхе! Ну, тоді, зважаючи на обставини, можу сказати одне: в дорогу!