Зустріч з тайфуном

М. Дашкієв ЗУСТРІЧ З ТАЙФУНОМ

Над тайгою щойно промчав ураган. Як завжди, він налетів несподівано, раптово, завив на різні голоси, уп’явся незримими пазурами в буйні чуприни дерев, почав смикати їх, намагаючись видрати з землі, понівечити й потрощити на тріски. Але могутнім велетням не вперше боротися з такою навалою. Буран розчухрував з них тільки сухі гілочки та мертву глицю. І лише одна старезна ялина край галявини, не маючи підтримки сусідів, упала, викручена з корінням. І коли б ця ялина була ще хоч трохи вища, вона обов’язково накрила б невеликий вертоліт, що стоїть посеред галявини.

Машині теж перепало добряче: лопаті несучого гвинта погнуто, лівий стояк шасі зламано. Вертоліт перехилився набік, і крізь його відчинені дверцята видно дві постаті. Одна, у військовій формі, вовтузиться біля радіостанції, а друга, в цивільному вбранні, сидить поруч, раз у раз поглядаючи на годинник.

Тихо-тихо в тайзі. Після урагану та зливи ані шелесне жодна гілочка.

Але ось раптом щось зашаруділо в кущах. Пташка? Звір?

Ні, то двоє хлопців — шестикласники Коля Рибаков та Васько Лисичкін. Обидва мокрі до рубця, вишмарувані в грязюці і, наче ще їм мало, повзуть по-пластунському просто через багновисько, сторожко озираючись довкола.

Якась гра? Ні, надто стривожені в обох очі, надто прискорено калатають їхні серця. Повільно, обережно переповзають хлопці до поваленої ялини, а потім, ховаючись поміж її густих віт, все ближче й ближче до вертольота. І ось, нарешті, до відчинених дверцят кабіни лишається метрів з п’ять. Далі не поткнешся.

Здавалося б, підстав для тривоги немає: вертоліт — радянський, з червоною зіркою; льотчик теж у формі радянського майора. Але отой, що в цивільному…

Це — японець. Дуже негарний — зубатий, з ріденькими вусиками, у величезних окулярах. Саме такий був японський шпигун з довоєнної кінокартини, яку хлопці нещодавно дивилися в сільському будинку культури.

Ну, правда, то — картина, але й забувати, що кордон поруч, не варто. Чому оцей вертоліт опинився тут, далеко від звичайної траси літаків? Як потрапив на нього цивільний японець? І чому він так тривожно поглядає на годинник?

Одне слово, обережність не зашкодить. Отож і прислухаються хлопці до кожного звуку, не зводять очей з підозрілих незнайомців.

Льотчик вимкнув радіостанцію, зняв з голови навушники, щось промовив до японця.

Той поморщився і залопотів швидко-швидко.

Хлопці тривожно перезирнулися: так і є, розмовляють англійською мовою!

— Що він каже? Що? — нетерпляче зашепотів Коля Рибаков. Англійська мова завжди йому була сіллю в оці, — Марія Павлівна ледве-ледве трійку ставить. Але ж Васько Лисичкін — відмінник!

Однак видно, що і Васькове знання чужої мови дуже поверхове.

— Запізнення… загроза… бомба… — шепоче він невпевнено. — Не розумію, Колю: надто швидко говорять. Ага, ось. Провокація… Критична точка… Бомба… Двісті мегатонн… Ще раз — провокація…

Васько замовк, злякано подивився на Колю. А той зосереджено морщив лоба, міркуючи, що робити.

Звичайно, слід побігти на заставу. Але туди кілометрів з п’ятнадцять, а сонце вже сіло на вечірній пруг. Як не кажи, самому, та ще й беззбройному, вночі в тайзі страшнувато. А вдвох не можна, бо хтось мусить лишитися. Навряд чи сидітимуть тут чужинці довго. Мабуть, чекають темряви, щоб чкурнути в якесь лігво.

Доки Коля отак розмірковував, сонце запнула темна хмара. Швидко смеркало.

Льотчик клацнув вимикачем. Яскраве світло залило кабіну вертольота. І водночас сіра пітьма довкола враз набула синяви і густини.

Відтепер стежити за підозрілими було безпечніше й легше. А вони, мабуть, покладаючись на те, що перебувають у віковічній тайзі, аж ніскільки не остерігалися.

Японець витяг з товстезного портфеля згорнену карту. Розстелив її, почав щось пояснювати льотчику, — знову ж таки англійською мовою.

— Будь тут! — прошепотів Коля до приятеля і тихесенько виліз з-під ялини.

Тільки п’ять метрів треба проповзти, щоб зазирнути у віконце вертольота, поглянути на оту карту. Але кожен сантиметр цього шляху може стати для хлопця останнім. Помітять — то порятунку не чекай.

Страшно було Колі Рибакову. Моторошно. О, тепер він розумів, що відчуває солдат, йдучи на розвідку у ворожий тил!

Тільки аж коли хлопець заповз під вертоліт, він звів подих і витер рясний піт з чола.

Наступна частина завдання видалася легшою: шпигуни сидять потилицями до того віконця, в яке намірився зазирнути Коля. От тільки чи видно буде карту?

Так, видно! Ось вона, на відстані руки!

На карті — Японія і Далекий Схід. Її всю розмальовано хитромудрими значками. Але увагу Колі Рибакова насамперед привернули великі сині стріли, скеровані на японське узбережжя, схематичний малюнок атомного вибуху в західній частині Тихого океану і чіткий напис англійською мовою під зловісним грибом:

“ЯДЕРНИЙ ВИБУХ 07.15–22.07”.

Перехопило хлопцеві подих. Боляче стислося серце. Отже, сумніву немає: перед ним — неймовірні злочинці, провокатори світового масштабу. Невідомо, яким чином наміряються вони здійснити свій мерзенний задум. Але як тільки загримить перший атомний вибух — це означатиме початок третьої світової війни, — війни, що може принести загибель усьому людству!

Так думає Коля Рибаков, і ці його думки такі тривожні, такі пекучі, що навіть про страх забулося. Коли б він мав бодай поганеньку рушницю — постріляв би зараз оцих мерзотників, навіть якщо й сам загинув би при цьому!

Однак зброї немає. Існує один-єдиний вихід: якнайшвидше повідомити прикордонників.

В’юном прослизнув Коля під повалену ялину, а звідти, разом з Васьком, у кущі край галявини. Тільки аж там Васько запитав пошепки:

— Шпигуни, так?

— Страшніше, Васю! Вони збираються зірвати атомну бомбу, щоб спровокувати третю світову війну…

— Атомну бомбу? Ой Колю… Що ж робити?

— Негайно біжи на заставу. Скажи: зірвати бомбу збираються завтра, о сьомій п’ятнадцять ранку.

— Гаразд, я побіжу, Колю, побіжу… А ти?

— А я лишуся тут. Стежитиму за ними… Чи, може, на заставу побігти мені?

— Краще вже я. Ти ж знаєш…

Васько замовк, знітився. Він надто полохливий і дуже погано бачить — зіпсував собі очі надмірним читанням. Звичайно ж, сидіти тут у схованці під ялиною для нього було б краще, аніж мандрувати тайгою вночі. Але тут з нього користі буде мало. Він це розуміє. Тому й згоден подолати свій страх.

Тепла хвиля вдячності хлюпнула в груди Колі Рибакову. Йому теж страшнувато, але звання зобов’язує: всі в школі переконані, що він — найхоробріший і найспритніший. Отож і не можна видавати свого хвилювання.

— Ну, гаразд, біжи! — Коля міцно потиснув руку Васькові. — Ні, ще одне… В разі там чого — скажи Нюрці, щоб віддала тобі мій транзистор. Я, мовляв, звелів…

— Та облиш, Колю! Хіба…

— Тс-с-с! Чуєш?

Десь вдалині виник і почав швидко наростати потужний гуркіт авіаційних двигунів. Звук був якийсь незвичний, незнайомий, і хлопці, які, навіть не дивлячись на небо, завжди правильно визначали тип літака чи вертольота, насторожились. Чужинець?

А гудіння все наближалось і наближалось. Це вже був не гуркіт, а щось схоже на потужний акорд басів органа…

З галявини, від пошкодженого вертольота, навскоси вгору метнувся яскравий промінь прожектора. А за кілька секунд, у відповідь йому, десь високо в небі спалахнуло ще яскравіше світло. На галявині стало видно, як удень; від кожного дерева, кожного кущика помчали вугільно-чорні тіні.

Приголомшені хлопці припали до землі, мов мишенята. Події розгорталися значно швидше, аніж можна було чекати, і в зовсім несподіваному напрямку.

— Дирижабль! — прошепотів Коля. — Дивись, Васько: дирижабль!

Чужинці поводились аж надто нахабно: величезний повітряний корабель підпливав, увесь залитий вогнями. Яскраво сяяли червоні й зелені сигнальні ліхтарі, разком перлин виблискували численні ілюмінатори гондоли. А з скерованого донизу прожектора бив неймовірної потужності сніп блакитно-фіалкових променів.

Дирижабль сповільнив свій рух, завис над поляною. Замовкли його двигуни. І одразу ж почувся згори посилений мегафоном голос:

— Приймайте кінець!

А японець і льотчик вже давно нетерпляче тупцюють біля вертольота. Прикриваючи долонями очі, поглядають угору, в небо. Так он на що вони розраховували! Втечуть, кляті… Втечуть… Зараз спустять їм драбинку, візьмуть на борт дирижабля — та й шукай вітра в полі!

— За мною, Васько! Обережно!

Коля Рибаков аж задихається від гніву й ненависті, від відчуття власного безсилля. І все ж він ще не втрачає надії наробити ворогам якоїсь шкоди, стати на заваді їхній втечі. Хлопці знову заповзли під повалену ялину, присунулися якнайближче до вертольота.

А з дирижабля тим часом вже спущено грубенький сталевий трос. Так, трос, а не драбинку. І це значить, що злочинці не тільки втечуть, а й заберуть з собою вертоліт! Щойно трос знизився, льотчик і японець підхопили його, подерлися з ним на дах вертольота й почали припасовувати до якоїсь скоби.

— Ну, як, готово? — пролунав громохкий голос з дирижабля.

Льотчик заперечливо помахав руками. Потім, склавши долоні рупором, крикнув:

— Вимкніть прожектор! Засліплює!

На дирижаблі зрозуміли. Прожектор погас, і враз стало так темно, хоч у око стрель. А Коля вискочив з-під ялини і шугнув під вертоліт.

Хлопець ще не знав, що йому слід робити, але йому було цілком ясно, що в його розпорядженні є тільки дві-три хвилини. Отже, треба поспішати.

Він обережно просунувся вперед, визирнув з-під вертольота.

Просто перед його носом — відчинені дверцята кабіни. Ледь-ледь сяють шкали приладів на пульті. І в цій примарній напівтемряві хлопець побачив на кріслі портфель японця.

Коля гарячково розстебнув замки, висмикнув заповітну карту, запхнув за пазуху. Знову замкнув портфель, поклав на місце. Шугнув під вертоліт і притиснувся до колеса.

Аж тепер він відчув справжній переляк, — тепер, коли вже здійснив свій одчайдушний вчинок. Руки в нього тремтіли дрібно-дрібно, по тілу проповзала гаряча млость. Коли б хлопець затримався ще на кілька секунд — не минути йому лиха: і льотчик, і японець уже спустилися на землю і стоять перед кабіною.

— Увага! — пролунав гучний голос з дирижабля. — Поїхали!

Смикнувся й поволі поплив угору вертоліт. Коля Рибаков розгублено озирнувся довкола. Що робити?.. Тікати геть?.. Спробувати проникнути у вороже лігво?.. А тут ще карта, неоціненна карта, яку вдалося викрасти так щасливо!

Але міркувати вже ніколи. Коля схопився за шасі вертольота. Прощавай, друже! Та тільки Васько навряд чи помітив зникнення товариша. Навколо — темрява; земля швидко віддаляється; уже внизу, скільки сягає око, залягла чорна прірва. А вертоліт усе повзе й повзе угору.

Аж ось блиснуло тьмяне світло. Промайнули якісь ґратчасті конструкції. Вертоліт зупинився, пересунувся кудись убік. А отвір, через який його було втягнуто, повільно накрила важенна плита.

Ні живий ні мертвий сидів Коля, притиснувшись до колеса вертольота. В кабіні над його головою японець і льотчик збирали речі, про щось говорили, — знову ж таки англійською мовою. Потім до приміщення зайшов ще хтось, запитав, чи все гаразд. Йому відповіли, що так. А тоді всі троє кудись пішли. Кроки подаленіли, клацнув двічі замок, і запала повна тиша. Тільки хвилин через п’ять раптово загули двигуни. Дирижабль рушив у свій загадковий політ.

Таки довгенько не наважувався Коля вилізти з своєї схованки, але потім усвідомив, що в цьому приміщенні людей, певно, немає.

Мабуть, це був вантажний склад дирижабля, десь близько хвостової частини. Нечисленні лампочки освітлювали напівсферичні стіни, ажурні конструкції розпірок, штабелі ящиків та скриньок, рейки і гаки пересувних підйомників, кілька автомашин-всюдиходів. А осторонь, поруч з закритим нижнім люком, стояв вертоліт, під яким ховався Коля Рибаков.

Хлопець уважно оглянув усе велетенське приміщення, ще раз підійшов до вертольота. Зупинився перед червоною зіркою на його борту. Пошкрябав пальцями фарбу. Недовірливо хитнув головою. Намалювати зірку — не штука. Надіти форму радянського майора — теж нескладно. Замаскувались, мерзотники, — отож і поводяться так нахабно.

Коля заліз до кабіни. Перше, що він побачив, — зіжмакана коробка від сигарет. Розправив її — “Честерфільд”. Англійські?.. Американські?

На столикові лежить книжка. На її глянцевій обкладинці — зловісний атомний вибух і спотворене жахом обличчя людини.

— Це… буде… завтра… — пошепки переклав хлопець назву книжки.

Так, уже не може бути жодного сумніву, що він потрапив до лігва страшних злочинців; книжку видано в Нью-Йорку 1968 року.

— Бач, негідники, — “Це буде завтра!” — Коля погрозив комусь кулаком. — Побачимо, чи буде!

Він відчував мстиву, зловтішну радість: а спробуйте-но зірвати вашу бомбу, якщо найголовніша, найпотрібніша карта ось тут, на грудях у радянського піонера! Її треба негайно знищити, спалити. А втім, ні. Це можна зробити й пізніше. А зараз слід добряче понишпорити, чи не вдасться знайти якусь зброю?

Хоч як пильно шукав Коля, однак зброї, звичайно, не знайшов. Поклав до кишені велику викрутку, — може, придасться, — і вже хотів вилізти з кабіни, коли це його очі зупинилися на пульті радіостанції. “Живлення”. “Мікрофон”. “Телеграф”. “Амплітудна модуляція”.

Стривай, стривай! Адже радіостанція — справна; саме з її допомогою злочинці викликали дирижабль. Та зараз ми втнемо таку штуку, що у вас засвербить там, де ніколи не свербіло!

Коля кинувся до радіостанції, ввімкнув тумблер “Живлення”. Враз засяяли сигнальні лампочки, засвітилися шкали. Хлопець надів навушники, припасував на горло ларингофон, крутнув ручку настройки, щоб перейти на іншу хвилю, — не на ту, якою користувалися злочинці. Прокашлявся. Сказав хрипким від хвилювання голосом:

— Увага, увага!.. Всім, всім, всім у Радянському Союзі!.. Передаю повідомлення надзвичайної ваги!

Працює! Працює радіостанція! З кожним промовленим словом мерехтить неонова сигнальна лампа! Вольтметр показує повну напругу. Як добре, що в школі у них такий хороший викладач фізики; як добре, що Коля Рибаков захопився радіоаматорством… і як погано, що він і досі не вивчив азбуку Морзе! Але нічого, можна й так, мікрофоном, відкритим текстом!

— Повідомляю: невідомі злочинці на дирижаблі, де я зараз перебуваю, готуються здійснити воєнну провокацію… Вони запланували зірвати атомну бомбу завтра, двадцять другого липня, о сьомій годині п’ятнадцять хвилин… Повторюю…

Ще і ще промовляє Коля повні зловісного змісту слова. Потім замовкає, якийсь час прислухається і, не одержавши відповіді, переходить на іншу хвилю. Він знає: кожна радіостанція працює на певній, заздалегідь визначеній частоті, отож і почути його можуть тільки випадково. Йому треба поспішати: в першу-ліпшу мить сюди може хтось поткнутися, і тоді все загинуло.

Але саме через оцей поспіх він і втратив можливість зв’язатися з тим єдиним оператором, який почув його заклик.

Це був радист геологічної експедиції. Прокручуючи знічев’я весь короткохвильовий діапазон, він наткнувся на дивні сигнали, якийсь час прислухався здивовано, а потім штовхнув свого товариша, що спав поруч на розкладній койці:

— Іване, а послухай-но, що це за нісенітниця? Готується, мовляв, воєнна провокація… Вибух атомної бомби призначено на завтра, на сім п’ятнадцять ранку…

Геолог неохоче бере навушники, прислухається. Потім знизує плечима:

— В тебе що — галюцинація?

— Та ні, слово честі! — радист забирає навушники, слухає теж і розчаровано хитає головою. — Ну от, замовк… — він гарячково прокручує весь діапазон, повертається на ту ж хвилю. — Іване, а може таки повідомити прикордонників?

— Облиш! — позіхає геолог. — Це, певно, витівки якогось радіохулігана. Їх тепер чимало розплодилося.

— Та хіба ж можна жартувати з такими речами?

Ще і ще намагається радист розшукати загадкову станцію, але та мовчить.

— Облиш! — незадоволено каже йому геолог. — Лягай спати.

І раптом обидва насторожились. За брезентовими стінами палатки почулося сопіння, хекання, а потім у дверний отвір просунувся підліток — наляканий, блідий, по вуха в грязюці.

— П-прошу… — промовляє він, задихаючись. — Повідомте на заставу… Вони хочуть зірвати атомну бомбу… Там, на дирижаблі…

— Заспокойся, хлопче! — радист простягнув підліткові кухоль води, посадовив на стілець. — Який дирижабль? Яку бомбу?

— Ну, розумієте… На галявині, біля Ведмежого струмка… Ми з Колею Рибаковим ішли з Гаврилової паді, коли це раптом…

Сяк-так, похапцем, Вася Лисичкін розповів про їхню пригоду. Що сталося з Колею — він не знав, однак висловив припущення, що той, мабуть, пробрався в дирижабль і саме звідти надіслав свою тривожну радіограму.

Вислухавши хлопця, радист негайно зв’язався з прикордонною заставою. Звідти повідомили, що буде вжито всіх потрібних заходів. По Васю Лисичкіна послано всюдихід.

Стривожений радист не відходив від радіостанції, але Коля Рибаков більш не озивався.

А Колі Рибакову в ці хвилини вже було не до передач. В одну з пауз, саме коли хлопцеві примчалося, що йому хтось відповідає, він з жахом помітив, як швидко відчинилися двері і до приміщення зайшли японець та льотчик. Вигляд у обох був стурбований, вони про щось сперечалися, жестикулювали. І оця їхня заклопотаність, — а насамперед, звичайно, те, що ніхто не припускався й гадки про присутність на дирижаблі сторонніх, — врятували Колю. Він хутенько вимкнув радіостанцію, вислизнув з кабіни, а потім — під всюдихід; поза стосами мішків та штабелями ящиків поплазував до виходу з складу. Двері лишились незачиненими, отож Коля, вигодивши слушну мить, і шугнув у них.

Він опинився в невеликому залі, од якого в три боки пролягли невисокі коридори. Якраз проти дверей були металеві гвинтові сходи.

Мабуть, як і кожен би на його місці, хлопець помчав сходами вгору. Він проминув такий же зал на наступному поверсі, потім ще один і, нарешті, коли сходи скінчилися, вибрався через дверцята до величезного приміщення, поснованого ажурними конструкціями. Заліз у затишний куточок. Зітхнув вільніше.

Було цілком ясно, що злочинці вже спохватилися за картою. Вони обнишпорять увесь вертоліт, увесь склад. Хай шукають! А карту треба знищити. Сірників немає, та це, мабуть, і добре, бо невідомо, яким газом наповнено дирижабль. Можна ж порізати її на січку та й розвіяти геть!

Коля поліз до кишені штанів — і стурбовано цмокнув язиком: ножа не було. Де він його загубив? Коли? Добре, якщо там, на землі. А якщо тут?

Тепер у нього єдине знаряддя і єдина зброя — викрутка, захоплена у вертольоті, — велика, хороша викрутка. Що ж, краще, аніж нічого. А карту можна буде знищити й пізніше, — хто знає, а раптом наші літаки примусять оцей дирижабль знизитись? Тоді карта буде проти злочинців ой яким речовим доказом!

Коля прислухався. Ні, двигуни дирижабля гудуть так само монотонно й невпинно. Скільки триває цей політ? Уже, мабуть, з годину. А коли так… Коли так, то це значить, що він уже летить над Японією або навіть над Тихим океаном…

Хлопцеві стало моторошно. Отже, всі його зусилля пішли на марне. Ніхто не почув його заклику, а Васько Лисичкін не встиг добігти до застави вчасно.

І знову перед Колею постало страшне питання: що робити? Як перешкодити здійсненню неймовірного злочину?

Зацькованим звірятком він сидів у своєму закапелкові і сумно обводив поглядом величезне, тьмяно освітлене приміщення. Ніколи досі Коля Рибаков не бачив дирижабля. Але читав про оці повітряні крейсери чимало: останнім часом дирижаблебудуванню в Радянському Союзі почали приділяти велику увагу. Корабель, на який потрапив Коля, був суцільнометалевий, отже, гелій чи водень, які дають підйомну силу, містяться в окремих відсіках. То, може, вдасться продовбати стінку такого відсіку та випустити весь газ? Але яку завбільшки дірку для цього треба зробити!

Хлопець помітив: ажурні конструкції, прип’яті до стін у цьому вузькому, довжелезному приміщенні, яке, мабуть, пролягло з кінця в кінець дирижабля, хоч і повільно, але безперервно рухалися. То виходить, що оці гладесенькі металеві стіни і є оболонками газових камер? Що ж — можливо: саме таким чином можна змінювати обсяг газу, а отже, і його підйомну силу.

Коля присунувся до стінки ближче, постукав по ній пальцями. Глухо загуло, як з порожньої бочки. Тоді він натиснув на стінку лезом викрутки. Метал легко прогнувся, — певно, товщина його була незначна, — але одразу ж випростався. Коля вдарив по ньому викруткою — раз, другий і — з усієї сили — третій. Та тільки де там — ані подряпинки!

— Кепсько! — прошепотів хлопець.

Він уже почав усвідомлювати, що навряд чи зуміє пошкодити дирижабль, але ще не хотів визнати цього, тому вирішив продовжувати свої мандри нутрощами повітряного корабля, шукаючи його вразливого місця.

Якби Коля Рибаков подався не гвинтовими сходами, а заховався б у закутку під ними, — та ще, додамо, якби він вивчав англійську мову сумлінніше, — він почув би зараз таке, що у нього аж подих перехопило б.

Японець і чоловік у формі радянського майора-льотчика вийшли з складу пригнічені й стурбовані. Замкнули двері. Зупинились. Майор витяг з кишені маленький ніж, покрутив його в руках, прочитав викарбуваний на ньому напис: “Коля Р. 6-А кл”. Запитав англійською мовою:

— Містер Судзукі, так це точно не ваш ніж?

— Та звичайно ж, ні, — відповів той обурено.

— Тоді лишається припустити, що хтось пробрався у вертоліт.

— Як?.. Коли?.. В тайзі?

— Мабуть, там. Але мене непокоїть, що ніж лежав не в кабіні, а на підлозі.

— Тобто ви гадаєте, що злочинець проникнув сюди? То куди ж він подівся з замкненого складу?

— А хіба ви не пам’ятаєте, що ми, нічого не підозрюючи, лишили двері відчиненими? — майор провів очима по гвинтових сходах, почухав потилицю.

З-за рогу лівого коридора виткнувся й швиденько попростував до цих двох підстаркуватий чоловік у цивільному.

— Ну, як? — занепокоєно запитав він англійською мовою.

— Немає, — розвів руками японець.

— Зле… Дуже зле… — похитав головою старий. — Якщо бомбу не зірвати сьогодні, на наших мріях доведеться надовго поставити хрест. Коли ще складуться такі сприятливі обставини?

— Але ж Центр уже передав координати критичної точки? — запитав майор.

— Критичної точки? — незадоволено повторив старий. — Всього лиш району провокації, скажіть точніше. Критичну точку нам треба уточнити на місці, а як ви це зробите без карти прогнозів?.. Коли б ви, містер Судзукі, похопилися б хоч на годину раніше! А тепер до Нагасакі понад п’ятсот кілометрів!.. Та й чи встигне Центр зняти ще одну копію з карти прогнозів?

Японець винувато знизав плечима. А майор простягнув старому знайдений кишеньковий ніж:

— Лежав біля вертольота. Мабуть, самі того не знаючи, ми захопили на дирижабль незваного гостя, — когось із хлопчаків, що завжди сунуть носа куди не слід. Гадаю, карта в нього.

— Так чого ж ви гайнуєте час? — розгнівався старий. — Треба негайно оголосити тривогу, обшукати всі закапелки.

— Я вже доповів командирові телефоном, — сухо відповів майор.

— А, то пробачте.

Всі троє рушили коридором ліворуч, спустилися гвинтовими сходами на кілька поверхів униз, в гондолу дирижабля. Старий та японець попростували до рубки управління, а майор звернув у апаратну. Це було велике приміщення, стіни якого майже суцільно вкривали хитромудрі перемикачі, мерехтливі індикаторні лампочки, численні шкали приладів. Перед великим телевізійним екраном в кріслах сиділи двоє в формі радянських військових льотчиків — полковник і лейтенант. Полковник, зачувши кроки, обернувся, запитливо глянув на майора. Той простягнув йому знайдений ніж, став за його спиною, поглядаючи на екран.

У кадрі, безперервно змінюючись, проходили зображення різних закутків дирижабля. Лейтенант клацав перемикачем, підкручував ручки — і разом з тим керовані на відстані телевізійні передавачі обмацували кожен закапелок. Але на екрані не було видно жодної живої істоти — тільки машини, коридори, ажурні конструкції.

Та ось на одному з кадрів щось ворухнулось. Лейтенант сфокусував зображення точніше, посилив збільшення.

— Він! — сухо сказав майор.

Ще не можна було розрізнити, хто це та що він робить. Невідомий вовтузився перед замкненими дверцятами, орудуючи якимсь інструментом.

Полковник натиснув на кнопку, притяг до себе висувний мікрофон, сказав неголосно:

— Команда, увага!.. На кораблі — сторонній!.. П’ятий відсік, шостий горизонт!..

Здавалось, невідомий почув ці слова. Він закляк на місці, потім рвучко метнувся вбік, зник з поля зору.

А Коля Рибаков справді почув: мабуть, десь недалеко був один з динаміків бортової системи зв’язку. Хлопець не підозрював, що буквально всі приміщення в дирижаблі обладнано автоматичними телепередавачами.

Куди поткнутися? Де заховатись? Шлях на нижчі поверхи відрізано: звідти вже лунає гупання численних ніг. Отже, тільки вгору й вгору.

Скільки тривала оця шалена гонитва, якими тунелями, переходами, сходами біг Коля Рибаков — він не запам’ятав. Все тісніше замикалося навколо нього кільце переслідувачів, все менше лишалося в хлопця сили.

В одному з темних закапелків він зупинився на хвильку, висмикнув з-за пазухи карту, зіжмакав її, запхнув у щілину між гвинтовими сходами й побіг ними. Зупинився, знеможений: тікати далі не було куди — над головою тільки люк з великими закрутками. Коля смикнув за одну, потім за другу. Кришка люка повільно піднялась, у отвір ринуло холодне повітря, засвистів у вухах вітер.

Хлопець насилу видерся стрімковисною драбинкою на зовнішню поверхню дирижабля, сумно озирнувся довкола.

Ось-ось настане світанок. Уже засяяли перлисто-рожевим світлом високі хмарки, але тут ще панує темрява. Тільки ледь-ледь виблискує велетенська оболонка дирижабля.

Свистить зустрічний вітер, — ба, не вітер, а справжній ураган. Він намагається змести підлітка, турнути туди, в темряву, в небуття. А хлопцеві навіть уже й не страшно. Тримаючись за поручні, що протяглися вздовж “спини” дирижабля, він просувається вперед, похнюплений. Поспішати нема куди.

Та ось він насторожився, напружився: замовк глухий гуркіт двигунів дирижабля, поступово слабкішав вітер.

— Колю! Почекай, Колю! — пролунало ззаду.

Хлопець озирнувся. З люка, тьмяно освітлений знизу, вилізав знайомий йому льотчик-майор.

— Колю, негайно йди сюди! Тобі ніхто не заподіє нічого поганого.

— Не підходь! — злісно вигукнув підліток. — Живцем не візьмеш! Стрибну вниз!

— Колю, але ж ти нічого не зрозумів! Справа в тому, що…

— Все зрозумів, клятий фашист! Не підходь!

…І не помічає Коля, що ззаду нього повільно піднялася кришка люка, звідти виповз бородатий здоровань… підкрався тихесенько… і схопив його за руки.

Де й узялися в хлопця сили! Він гамселив нападника коліньми і головою, борсався, викручувався. І хоч який дужий оцей бородатий, був такий момент, коли обидва замалим не покотилися вниз по похилій площині.

Коля ще раз рвонувся, ударився потилицею об поручень. Попливли перед очима червоні кола. А потім запали темрява й тиша.

На канапі в каюті дирижабля лежить зв’язаний Коля Рибаков. Поламаний стілець на підлозі, зсунутий стіл, розкидані речі свідчать, що підліток продовжував боротьбу і тут.

На стільці проти Колі, спершись руками на коліна, сидить бородатий, — йому років тридцять, — і промовляє гучним басом:

— Востаннє запитую: віддаси карту?

— Іди геть, фашист! — цідить крізь зуби Коля.

— Одумайся, хлопче!

— Іди геть!

Бородань усміхнувся, вийшов з каюти. Біля порога стрівся з старим у цивільному.

— Ну, як, Федю? — запитав той стурбовано.

— Бешкетує, товаришу академік! Довелося зв’язати. Ось так, товаришу академік: кажуть, молодь нині не та, що раніше була. А поглянули б ви на цього пуцьверінка! Я до нього вже й ладком — машину навіть пропонував, — і з погрозами. А він…

— Даремно, Федю! — незадоволено похитав головою старий. — Ви б краще пояснили йому що до чого.

— Пояснював. Не хоче навіть слухати.

— Ну, гаразд. Тепер спробую я.

Старий відчинив двері каюти, зупинився на порозі. Усміхнувся:

— Ну, здрастуй, герою! Федю, розв’яжіть хлопчика… Тебе звуть Коля?

Хлопець дивився на старого мовчки, спідлоба.

— Колю, якщо через… — старий поглянув на годинник. — Якщо через годину в мене в руках не буде тієї карти, яку ти взяв, загинуть сотні, а то й тисячі людей.

Отут уже Коля не витримав.

— А якщо буде, то через годину загинуть мільйони, так? Ви зірвете атомну бомбу, так? Нема в мене карти. Я її викинув.

— Дурненький! Це буде мирний вибух! Мирний! — старий витяг з кишені піджака партквиток, розгорнув його перед очима хлопця. — Бачиш?

Пильно, насторожено дивився Коля то на партквиток, то на старого. Сказав сухо:

— Партквиток можна підробити або вкрасти… — примружив повіки. — А японець — хто?

— Японець? Так це видатний учений, геофізик Судзукі… — старий на мить замислився. — Ну, гаразд, ходімо, я тобі все покажу і поясню. Тільки, прошу, не бешкетуй і не тікай. У нас немає часу.

Не можна сказати, що хлопець повірив словам старого. І все ж вони збудили сумніви в душі: а може, справді йдеться не про війну? Може, справді проводяться якісь наукові дослідження? Але які?

Заглиблений у роздуми, Коля отямився, аж коли вони з старим зайшли до командирської рубки дирижабля.

Швидким поглядом хлопець обвів приміщення та людей, що були в ньому. Вся апаратура — радянська, написи — російською мовою. А люди… Троє японців у цивільному, один з них, отой Судзукі, докірливо хитає головою. Троє в радянській військовій формі: полковник, знайомий майор і лейтенант. Дивляться, всміхаючись. А на столі посеред рубки лежить карта — така ж, як і та, що поцупив Коля, тільки майже чиста. Саме над нею ворожить Судзукі, вимальовуючи всілякі значки.

— Сідай, Колю, — сказав старий і поклав перед хлопцем велику папку. — Ти знаєш, що таке тайфун?

Коля кивнув головою.

— Ні, хлопче, не знаєш і навіть не уявляєш! — старий розкрив папку і почав швидко перегортати фотокартки, на яких було зафіксовано картини руїнницької дії урагану. — Коли на узбережжя Японії налітає тайфун — кораблі викидає на берег, в повітря піднімаються дерева й будинки, гинуть тисячі людей. У червні 1962 року під час циклону в Індії загинуло двадцять дві тисячі чоловік; в шістдесят третьому році циклон зруйнував на Кубі понад тридцять тисяч будинків, було півтори тисячі жертв. У вересні 1928 року ураган буквально зітер з лиця землі столицю Гваделупи Пуент-а-Пітр… Не буду продовжувати перелік — у нас немає часу. Скажу тільки, що досі не було жодного порятунку від тайфуну. Але містер Судзукі… — японець, почувши своє ім’я, дещо насмішкувато вклонився. — Ну, і частково я, розробили теорію про критичні точки атмосферних процесів.

Старий кивнув Колі, разом з ним підійшов до карти, показав на один з значків:

— Дивись: ось тут зароджується неймовірно потужний тайфун. На початку це тільки легесенький вітрець, але з кожною хвилиною він буде посилюватися, доки не перетвориться на руїнницький ураган… Так ось: досить у певному місці і в певну годину зірвати потужну ядерну бомбу — і тайфун загине в зародку. Японія ядерних бомб не має, тому…

Академік провів рукою над розкладеними знімками, сказав неголосно:

— Ось що чекає Японію завтра на світанку, якщо ми не зірвемо бомбу в критичній точці сьогодні, о сьомій п’ятнадцять… — старий зняв з руки годинник, поклав перед Колего. — Знай, це буде перша спроба людини керувати погодою.

На годиннику — 5.32. Болісно наморщивши лоба, підліток стежить очима за пульсуючим рухом секундної стрілки і розпачливо зважує, що він має робити. Він хоче вірити, що все, сказане старим, — правда, але з думки не сходить і англійська книжка з атомним вибухом на обкладинці, і підслухані уривки розмови про “провокацію”. А що, коли його просто обдурюють, щоб виманити карту?

— Ну, скажи, — терпляче доводить старий. — Коли б йшлося про воєнну провокацію, то чи не все одно, де зірвати бомбу?

— Атомні вибухи заборонені! — Коля раптом згадав про це і підхопився. — Атомні вибухи заборонені, щоб не отруювати атмосферу! Навіщо ви мене обдурюєте? Навіщо?

Академік і полковник перезирнулися. Полковник моргнув, похитав головою: хороший хлопчисько! Усміхнувся й старий.

— Хлопчику любий, ми це дуже добре знаємо. Наша бомба — з антиречовини. Радіоактивної хмари не буде.

Коля сів, обхопив голову руками. Відчинилися двері, до рубки зайшов лейтенант.

— Товаришу полковник, базу викликано. Біля апарата — Вася Лисичкін.

Почувши це прізвище, Коля стрепенувся, здивовано глянув на академіка, потім на полковника. Той підійшов до нього, простягнув руку:

— Молодець, хлопче! Хоч і завдав ти нам клопоту, але — будь такий завжди! А тепер іди та побалакай з своїм Васею.

Коля підхопився з місця. Помчав до дверей.

І ось він уже стоїть перед радіостанцією в апаратній дирижабля і слухає голос приятеля:

— Колю, Колю, ти мене чуєш? Це я, Васько Лисичкін… Віддай карту, чуєш? Це наш дирижабль, радянський… Я говорю з застави. Ти мене чуєш, Колю?

Лейтенант кивнув з усмішкою: відповідай, мовляв!

— Чую, Васько, чую! Віддам. Тепер віддам.

— А де ти, Колю?

— Я… я… — хлопець безпорадно озирнувся. Лейтенант намалював у повітрі квадрат. — Я — в квадраті…

— …сімнадцять-двадцять, — неголосно підказує лейтенант. — Над Тихим океаном.

— Та невже?! Ой, як чудесно! Ну, Колю, бувай! Бажаю успіху!

— Дякую!

Ось і розвіялися примари, які півдоби тримали Колю Рибакова в стані граничного напруження і замалим не коштували йому життя. Хлопцеві тепер соромно за себе, страшенно соромно; сміливо пройшовши хай навіть уявні, та все ж грізні випробування, він зараз мало не плаче. І Федя — отой аж ніяк не страшний, а, навпаки, дуже лагідний і симпатичний бородань — турботливо доводить хлопцеві, що готовність здійснити подвиг — майже те саме, що і його здійснення насправді, і що коли б він був на місці Колі, то обов’язково діяв би так само… якби вистачило хоробрості, звісно.

Хлопець поступово заспокоювався. А втім, ні: один неспокій витіснює інший. Наближаються знаменні 7.15.

Хвилюються всі — Коля це бачить. Японець раз у раз витирає піт з чола, академік смалить цигарку за цигаркою, у полковника на щоках випнулися круті жовна. Ось він підійшов до пульта управління, натиснув на якусь кнопку.

— Увага! — пролунав металевий голос автомата. — До пуску — тридцять секунд… Двадцять дев’ять… Двадцять вісім…

Коля кинувся до вікна. Угорі — тьмяно-фіалкове небо, а під дирижаблем — суцільна ковдра сліпучо-білих хмар. Десь глибоко-глибоко під ними залягла просторінь ще спокійного океану. “Критична точка”!..

— Дві… одна… Нуль!

Дирижабль легенько гойднувся, рвонувся вперед і вгору. Під ним промайнула — і зразу лишилась далеко позаду — темна цятка, над якою розпустилася біла квітка парашута. Зникла серед хмар.

Збігло ще кілька напружених хвилин очікування. І ось увімкнувся автомат:

— Увага — вибух!

Ту ж мить яскраво-червоним сяйвом спалахнули хмари під дирижаблем, заворушилися грізно, пнучись угору й угору. А там, над далекою вже нині “критичною точкою”, повільно здіймався криваво-чорний “атомний гриб”. Та тільки цей “гриб” ніс не смерть і не руїни, а порятунок людям.

Наступного дня всі газети галасували про першу перемогу над тайфуном, порівнюючи цю подію до запуску першого радянського штучного супутника. Радянські та японські геофізики, які розробили і здійснили операцію “Тайфун” враз стали знаменитими.

Не уникнув слави й Коля Рибаков: коли радянський дирижабль, повертаючись з операції, прилетів до Нагасакі, де містився координаційний центр геофізичного товариства, на хлопця, як і на інших членів екіпажу, напосіли газетярі та фотокореспонденти. Давати інтерв’ю хлопець відмовився наодріз і зберіг інкогніто. Але на численних фотознімках, які обійшли газети та журнали всіх країн, він усміхався дуже щасливо.