Зустріч з тайфуном

К. Пушкарьов ЧОРНИЙ ЕЛІКСИР

Вони приїхали на стадіон за півгодини до стартів. Так обидва робили ще за своєї спортивної молодості, коли не раз успішно виступали у великих змаганнях. У ті роки кожен здобув по дві золоті медалі переможця Олімпійських ігор. Нині оглядача Томаса Картнея та фоторепортера Боббі Вуда заслужено вважали чемпіонами спортивного репортажу; колегам з інших газет майже ніколи не щастило обійти їх. Допомагати чемпіонам великий досвід, давня дружба з спортсменами, тренерами, суддями, щира весела вдача.

Майже водночас з ними поставив поруч свій лімузин професор Віллі Крейз. Чемпіони весело перезирнулися. Коли вони троє ставили машини ось так, вважай — секунда в секунду, на стадіоні завжди траплялося щось незвичайне, сенсаційне. Це була здавна перевірена прикмета, вона могла справдитися й сьогодні: адже погода наче спеціально замовлена для визначних досягнень.

Професор гречно привітав своїх давніх улюбленців, міцно потис їхні сильні руки. Він залишався вірний своїм звичкам: незважаючи на теплий сонячний день, був одягнений у темну пару. Сліпучо-білу сорочку прикрашала гарна краватка. Один гудзик піджака було розстебнуто, і друзі побачили елегантну стрілу з підковою — затискач для краватки. Стріла яскраво промінилася на сонці всіма барвами веселки. Важко було зразу визначити, з чого її виготовлено, — з невідомого металу чи пластмаси. Професор перехопив погляд репортерів і весело спитав.

— Що, заздрите стариганові? Вгадав ваші думки?

— Майже вгадали, — усміхнувся Том. — Просто ми…

— Вважаємо, що молодим джентльменам такі цяцьки пасують трохи більше, — закінчив за нього Боббі.

— Можу подарувати кожному, — охоче пообіцяв професор. — Хоча ви першого ж вечора віддасте їх вашим дівчиськам — знаю я вас, волоцюг!

— Любий професоре! — урочисто почав Том, але старий перебив його.

— Знаю, знаю, що скажеш. Давайте краще з’ясуємо головне. Таких затискачів, як мені відомо, усього три на планеті, більше нема. Второпали?

— Еге ж, — відповів Картней за обох і голосом професора додав: — Мої хлопчики, якщо ви мене поважаєте, то я хочу бачити вас усюди з моїм дарунком на краватках. Правильно?

— Том, я завжди вважав тебе розумнішим за президента, принаймні — меткішим за нього, — засміявся професор. Він вийняв дві невеликі коробочки й сам пристебнув райдужні затискачі до краваток своїх студентів. Боббі удавано зітхнув.

— Відтепер, Том, при зустрічах з професором нам доведеться розстібати піджаки або ж більше того — скидати куртки.

— Заздалегідь вибачаю обох, — замахав руками професор.

— А я думаю про інше, — мрійно сказав Картней. — Яку сенсацію віщує нам сьогоднішній день?

Незвичайне почалося перед фінальним забігом на 100 метрів. Диктор відрекомендував глядачам шістку фіналістів — найсильніших спринтерів країни. Щойно вони розійшлися для розминки, як через паркан, що відділяв трибуни від спортивного ядра, легко перескочив високий чорнявий парубань. Поліцай засвистів, наказуючи хлопцеві повернутися назад. Та парубань уже підбіг до судді-стартера, почав про щось гаряче умовляти його. До них підійшли спринтери, прислухались і голосно зареготали. Тоді невідомий сердито, двома вправними рухами скинув одяг. Вражено дивилися на нього судді, спринтери, двоє поліцаїв, які вже вибігли на поле.

І раптом на найближчій до них трибуні почулися гучні оплески.

Том Картней підніс до очей бінокль. Він ніколи не розлучався з ним на великих змаганнях, щоб завжди впритул наближатися до цікавих подій, які відбувалися в далеких від ложі преси секторах. Картней бачив багато чудових спортивних фігур — на рідному серцеві легкоатлетичному ядрі, на рингах, помостах, у басейнах. Але таку гарну й досконалу фігуру, таку пропорційність будови, такі рельєфні сильні м’язи він спостерігав уперше. Перед ним стояв молодий міфічний бог у сучасних купальних трусиках. В його постаті злилися докупи велика сила і виняткова легкість, класична стрункість і незборима міць. Мрія тренера — тільки й можна було сказати про такого хлопця. Тож недарма до нього поспішає Джордж Ліннокс — найавторитетніший селекціонер спринтерів і бар’єристів, чиє мистецтво вивело свого часу на орбіту олімпійських перемог і його, Томаса Картнея.

За кілька хвилин диктор уже звеселяв глядачів. Він повідомив, що якийсь Джім Хікс, вівчар з півдня, просить дозволу виступити у фінальному забігу спринтерів. Запевняє, що легко покаже всім спину: багато бігав у рідних луках, знає ціну секундам, а якщо програє, передасть у фонд олімпійської команди дві сотні добре вгодованих овець. Фіналісти заздалегідь дякують новому супернику за щедрий подарунок і не заперечують проти виступу Джіма Хікса у фіналі по сьомій доріжці, оскільки інші шість уже розіграно між ними.

Тим часом спринтери закінчили розминку, пояснили вівчареві значення стартових колодок, допомогли правильно встановити їх і порадили кілька разів спробувати сучасний старт. Сталося так, що Джім Хікс узяв перший старт сам один, інші з цікавістю розглядали його. Картней за давньою звичкою не просто стежив за пробіжкою, а й відмітив час секундоміром на відрізку 30 метрів. Поглянув на стрілку і ледве зміг приховати від колег свій подив — три секунди! Чого ж можна чекати від цього зухвалого вівчаря на повній стометрівці!

Картней негайно набрав номер телефону редакції і передав закодовану фразу: “Залишайте якнайбільше місця на першій полосі, готуйтеся до екстреного випуску, очікується велика сенсація”. Потім здавна умовленим жестом показав Боббі Буду: будь пильний ладнай свій високочастотний передавач для передачі знімків до редакції безпосередньо з місця подій — буде гаряча робота.

Пролунав свисток судді-стартера, фіналісти вийшли до колодок. Джім Хікс зайняв місце на сьомій доріжці, найближче до глядачів, які відверто милувалися його формами. Картней також невідступно стежив лише за ним. Ліва рука тримала бінокль, права — секундомір, і великий палець екс-чемпіона звично лежав на його головці. Ось пролунала команда

“Увага!”, зараз коротко й сухо лусне постріл стартового пістолета…

Старт було взято майже ідеально. Том натиснув головку секундоміра, опустив на груди бінокль і підніс до вуха телефонну трубку.

На доріжці коїлося казна-що. Джім Хікс, нікому не відомий вівчар, молодий міфічний бог, з перших метрів не лишив найкращим спринтерам країни щонайменшої надії на перемогу. Його крок вражав своєю легкістю, пружністю й невимушеністю. На половині дистанції вівчар випередив суперників метрів на шість. Коли ж він фінішував, іншим залишалося до заповітної риси не менше п’ятнадцяти метрів. Картней автоматично глянув на секундомір і мало не зомлів: світовий рекорд було перевершено більш як на секунду!

Прикривши мембрану долонею, Том Картней швидко диктував у телефонну трубку схвильовані фрази. Зараз він — спринтер слова, у нього свій герць з суперниками-колега-ми: хто швидше, докладніше і мальовничіше розповість про сенсацію. Досі вони з Боббі випереджали всіх. Схоже на те, що так буде й сьогодні: він уже увійшов у потрібний словесний ритм, а Боббі просто з поля передає до редакції знімки перших подій.

Над стадіоном панувала мертва тиша. Постійні відвідувачі легкоатлетичних змагань, яким не раз доводилося ставати свідками сенсаційних рекордних забігів, ніяк не могли збагнути, що, зрештою, сталося. Вони жили в такий час, коли найталановитіші спортивні самородки без великої попередньої підготовки і численних виступів не могли сподіватися дістати на чемпіонаті країни бодай призового місця. І раптом з’являється нікому не відомий вівчар і розправляється з найкращими спринтерами, як з хлопчиськами, новачками бігової доріжки!

Цієї миті диктор, втративши урочисті нотки в голосі, схвильовано повідомив, що всі присутні на стадіоні стали свідками небувалої події, яка навіки увійде в історію спорту. Встановлено справді фантастичний рекорд, він виходить далеко за межі навіть уявних можливостей людини. Джім Хікс подолав 100 метрів за 8,4 секунди!

Слова диктора вивели глядачів із своєрідного шоку. На трибунах зчинився неймовірний галас, лунали звуки труб, хтось стріляв із шумових пістолетів. Під цю какофонію звуків Джім Хікс поволі йшов сьомою доріжкою, яка щойно принесла йому нечуваний успіх і славу. Він був зовні абсолютно спокійний, весь його вигляд наче підкреслював: я знав, що буде саме так, інакше й не вийшов би на стадіон і не закладав би своїх двісті добре вгодованих овець…

Того вечора Томас Картней і його колеги мали роботу. Джім Хікс з’явився на стадіоні, щоб після успіху на стометрівці ще двічі примусити глядачів шаленіти.

Він повагом, вітаючи трибуни, обійшов навколо легкоатлетичного ядра і зупинився біля ями для стрибків у довжину. Спортсмени щиро привітали його й охоче поступилися чергою для виконання стрибка: коли хлопець володіє такою неймовірною швидкістю, то що він може показати у їхньому виді, де швидкості також належить вирішальна роль? Суддя розтлумачив вівчареві призначення дерев’яного бруска для відштовхування. Суддя прагнув рекорду і побоювався, що заступ за брусок може зіпсувати результат. Хікс подякував судді за пояснення й енергійно попрямував до старту розбігу перед стрибком.

Картней пильно стежив за ним у бінокль. Ще під час бігу у нього виникла підозра, що все побачене — вміло й красиво розіграна містифікація. Нема на стадіоні ніякого вівчаря, виступає давно і добре тренований атлет. Окремими рухами він навіть нагадує Томові когось дуже знайомого. Та й узагалі, досягти такої майстерності самотужки, десь на пасовиськах, неможливо. Картней це знає ліпше за інших.

Ось і зараз вівчар Хікс не просто прямує від ями, він старанно лічить кроки розбігу. Ось ніби спіткнувся, сильно провів ногою по доріжці. Запам’ятаємо: це він зробив контрольну мітку, щоб точно ступити на дерев’яний брусок. Зупинився, різко повернувся на шипах — зробив стартову мітку для початку розбігу. Давай, хлопче, мороч усім голову. Що ж до мене, то присягаюся — менш як за тиждень я точно знатиму, хто ти насправді, загадковий Джім Хікс. Тепер це справа моєї професійної честі, я обов’язково подарую читачам ще одну виняткову сенсацію!

Картней правильно вгадав призначення міток Хікса. А от результат… Він знову примусив трибуни вибухнути оплесками. З першої ж спроби невідомий вівчар пролетів у повітрі 9 метрів 86 сантиметрів. Знову фантастично перевершено світовий рекорд! Стрибуни поздоровляли його, вмовляли виконати принаймні ще дві спроби: раптом він досягне десятиметрової риси. Хікс відмовився. Навіщо стрибати ще, коли й так його вже ніхто не перевершить не тільки сьогодні, а й через багато років. І під несамовите ревище трибун він попрямував до протилежного сектора, де змагалися стрибуни у висоту.

Журналісти й на мить не відривалися від телефонних трубок, фоторепортери передавали знімки просто “гарячими”, безпосередньо з стадіону, хоча вже й програли “перший раунд” Боббі Буду. Їм тільки зараз підвезли спеціальні пристрої, а Боббі вже встиг передати два десятки різноманітних знімків. Картней працював в одному шаленому темпі з усіма. Але він показав умовним жестом Буду: частіше поглядай на мене, невдовзі ми повинні непомітно залишити стадіон.

Інтуїція не зрадила найоперативнішому оглядачу. Джім Хікс завершив сенсаційні виступи стрибками у висоту. Для початку він здолав 2 метри 10 сантиметрів; почекав, поки планку піднімуть ще на 10 сантиметрів. Легко взяв висоту і залишився в секторі сам: усі його суперники вибули з боротьби. Що ж до вівчаря, то він не розмінювався на дрібниці, щоразу збільшував висоту рівно на десять сантиметрів. Ось він легко злетів на 2 метри 30 сантиметрів, потім на 2 метри 40 сантиметрів…

На цій висоті Боббі Буду пощастило зробити добрий нейтральний знімок, під ним можна було написати все, що заманеться, — рекордна висота, переможний стрибок тощо. Боббі миттю заклав плівку в передавач. І тут почав трусити його, хапатися за голову, відверто демонструючи зраділим колегам, що його передавач зіпсувався. Том ледь стримувався, щоб не розсміятися: здорово Боббі розігрує невдачу! Ось він схопив апарати, передавач і притьмом кинувся з стадіону. Правильно, Боббі! Фото можна передати з стоянки машин і там чекати на мене. У нас буде сьогодні цікава подорож, ми зробимо перший крок, щоб з’ясувати, хто ж насправді сховався під ім’ям вівчаря Джіма Хікса?

Раптом Картней отетерів. Джім Хікс уважно глянув на Боббі Вуда, що показав усім спину, весело всміхнувся і зробив рукою їхній домовлений жест — час залишати стадіон! Що це — випадковість? Чи він спеціально сигналізує йому, Картнею: готуйся й ти піти з стадіону. І зразу ж почав розбіг, енергійно прискорив чотири завершальні кроки, відтак майнув над планкою на висоті 2 метри 50 сантиметрів. Вийшов з ями, повернувся обличчям до ложі преси і повторив умовний жест, наче хотів сказати Картнею: все, більше нічого сенсаційного я сьогодні не втну, можеш спокійно залишати стадіон.

Картней не став замислюватися над тим, звідки вівчар знає їхній умовний жест, чому він сигналізує саме йому: після двох сигналів у цьому не було сумнівів. Його телефон після заключної фрази стенографістці теж “зіпсувався”, і він прожогом кинувся з ложі преси до телефонів прес-центру. Обминув їх, вибіг з стадіону, скочив у машину. Боббі натиснув на акселератор. Коли вони проїздили біля редакції, то задоволено побачили, як хлопчики вибігають з пачками екстрених спортивних випусків, вигукуючи цифри недосяжних рекордів Хікса. Знову чемпіони спортивного репортажу лідирували в постійному поєдинку з колегами.

Чекати довелося недовго. Лота — дружина тренера Ліннокса — тільки й устигла пригостити їх коктейлем, як скрипнули гальма лімузина. Лота теж була на стадіоні; побачивши, що чоловік поспішає до таємничого вівчаря, вона одразу ж поїхала сюди. Решту подій спостерігала по телевізору, водночас готуючи ситну вечерю. Мало хто знав про цей затишний, розташований на далекій околиці котедж Лінноксів. Картней знав. Перед відповідальними змаганнями Ліннокс не раз переховував тут і його, щоб дати змогу своєму вихованцеві спочити від настирливості журналістів. І тому Ліннокс анітрохи не здивувався, побачивши у вітальні репортерів.

— Привіт, хлопчики! — весело кинув тренер. — Був переконаний, що ви тут, старі зубри! Але розчарую вас. Джім дуже стомився, я обіцяв йому повний спокій, без журналістських допитів.

— Дуже добре, — схвалив Хікс глухим, наче робленим голосом. — Хай приїздять завтра вранці, стануть свідками цікавих речей. А зараз би поїсти і помитися…

Томас Картней з першої ж миті прикипів поглядом до вівчаря і не відривався, поки Ліннокс не провів його до ванної кімнати. Проте не знайшов в обличчі Хікса тих знайомих рис, які сподівався побачити. Чорне з синім полиском волосся, такі ж кошлаті брови, “модні” провінціальні вусики. Типовий представник вівчарського півдня. Запитати б його зараз: звідки ти, загадковий Джім Хікс, знаєш наш з Боббі умовний жест, чому ти посилав мені сигнали? Ти ж і справді не взяв висоту 2 метри 60 сантиметрів, хоча й пробував здолати її протягом півгодини, наче давав нам змогу знову випередити колег.

Ці запитання буквально висіли у Картнея на кінчику язика. Але Том утримувався від них, бо відчував: є у всіх сьогоднішніх подіях якась глибоко прихована таємниця. Том побоювався, щоб не попасти в незручне становище. Надто вже природно розігрував гість Ліннокса роль напівдикого вівчаря: немов за давньою звичкою, постійно клав лікті на стіл, їв жадібно, жодного разу не скористався ножем, легко розриваючи шматки м’яса міцними білими зубами. І весь час мовчав, наче й справді мало розумівся на їхній бесіді про великих спортсменів і рекордні досягнення.

Лише раз на обличчі вівчаря промайнуло щось схоже на зацікавленість, коли на краватці Боббі раптом спалахнув веселкою у світлі люстри подарунок професора. Хікс глянув на затискача, як мала дитина, не стримався й попросив подарувати йому. Том і Боббі зніяковіли. Пояснили, що самі лише сьогодні одержали затискачі в дарунок від улюбленого професора і поклялися нікому й ніколи їх не передаровувати. Хікс помацав обидва затискачі і з жалем промовив:

— Шкода. Коли б я з’явився з такою цяцькою в нашому містечку, всі дівчата за мною сохли б…

Солодко позіхнув і, забувши вибачитися перед Лотою, попросився спати. Джордж провів його до кімнати для гостей, повернувся до гурту. Коли випили ще по одному коктейлю, Картней спитав:

— Скажіть відверто, Джордж, ви щиро вірите у цей спектакль? Вівчар… Тренувався наодинці… Чисте повітря, свіжа баранина, досхочу фруктів і овочів, вітаміни…

— Я вірю в те, що бачив на стадіоні, — весело відповів Ліннокс, одвічний оптиміст. — У все інше не більше за тебе, але менше роздумую, бо воно мене просто не цікавить.

— Тоді останнє запитання: вам не здається, що сьогодні ви познайомилися з цим вівчарем удруге? Більше того: що він колись уже бував у цьому котеджі?

— Були подібні думки там, на стадіоні. Дорогою зникли. Мусив же він хоч чимось виказати себе! І ще одне: а хоча б хто він був — для чого подібний спектакль? От і гадай, як хочеш. Коли ж говорити цілком відверто, то я думаю про інше — яких результатів досягне цей феномен після тренувань у мене!..

Старий тренер замовк, мрійно заплющив очі. По хвилі сказав:

— Знаєте що, хлопці? Гайда по домівках! Різні припущення й мрії змусять нас сидіти тут до ранку. А в мене після сьогоднішнього вечора і так у голові макітриться. Вранці зустрінемося. І було б дуже добре, коли б ви все ж таки подарували хлопцеві цяцьку, — він показав на райдужні затискачі. — Слово честі, він заслужив на такий маленький презент.

Телефонний дзвоник пролунав о восьмій ранку, коли Картней з насолодою розтирався рушником після холодного душу. Він підняв трубку й почув схвильований голос Ліннокса:

— Забирай Боббі і негайно до мене!

— Що скоїлося?

— Базікати ніколи! Мерщій до мене!

Хоч як швидко везла Тома й Боббі їхня спортивна машина, вони прибули до котеджу Лінноксів другими. Перед високим парканом уже стояв поліцейський фургон, що дуже здивувало друзів. Коли вони зайшли до вітальні, поліцейський інспектор почав перечитувати щойно складений акт обстеження. В ньому говорилося, що невідомий вівчар — автор сенсаційних рекордів Джім Хікс, який залишився ночувати в заміському котеджі тренера Джорджа Ліннокса, що підтверджують журналісти Томас Картней і Боббі Вуд, уночі, не попередивши господарів котеджу, загадково зник. Жодних слідів насильства чи боротьби в кімнаті, яку було надано Хіксові для сну, не виявлено. Собака-шукач показав, що Хікс вистрибнув у вікно, вийшов з садиби на шосе, де його слід загубився. Джім Хікс залишив дивну записку, адресовану переважно Картнею і Буду. Фахівці-графологи стверджують, що записка не належить руці Джорджа Ліннокса чи його дружини, і, як показує аналіз, її написано заздалегідь. За заявою господарів котеджу, в них нічого не вкрадено; Джордж і Лота Ліннокси карного звинувачення проти Джіма Хікса не висувають, що всі присутні й скріплюють власноручними підписами.

Інспектор перший розписався під незвичайним актом і звернувся до репортерів:

— Ну й щастить же вам обом! Після вчорашньої сенсації — загадкове зникнення рекордсмена і лист особисто на ваші імена.

— Який лист? — не зрозумів Картней.

— Ось — читайте й радійте!

Інспектор поклав на стіл перед Томом і Боббі аркуш паперу, трохи забруднений на згинах. На ньому квадратними літерами, з явним прагненням приховати справжній почерк, було виведено:

“Дуже прошу вибачити за дурний жарт. Не шукайте мене, бо ніякого вівчаря Джіма Хікса не існує; я вигадав це ім’я з важливих міркувань. Мої вчорашні рекорди ні в якому разі не можна реєструвати як світові. Чому — поки що не скажу, це моя особиста таємниця. Одне обіцяю: менш як за місяць я розкрию її в пресі. Повідомлень від мене мусять чекати чемпіони спортивного репортажу Томас Картней та Боббі Вуд. Великий привіт!”

— Цікаво, чому він хоче зробити своїми довіреними саме вас? — запитав інспектор. — Слово честі, хлопці, буду німий як могила: ви з ним знайомі?

— Авжеж, — відповів Картней. — Вчора ввечері сподобилися честі познайомитися ось за цим столом. Може, тому він і обрав нас адресатами?

— Логічно, — погодився інспектор. — Єдині знайомі журналісти…

— Стривайте, — раптом промовив Ліннокс і повернувся до Тома. — А твої вчорашні підозри? Чому ти спитав, чи не знайомлюся я з Хіксом удруге? Може, ви разом з цим вівчарем морочите мені голову, розігруєте старого?

— Мої підозри не ствердилися, — зітхнув Картней. — Учора ми з Боббі спеціально й дуже ретельно переглянули всі знімки Хікса на стадіоні, але знайомих рухів так і не встановили. Я думав, що це Чарлз Хедді.

— Хедді! Це опудало! Отакої! — зареготав Ліннокс. — Та цей п’яничка неспроможний зараз трьох метрів пробігти, через поріг свого бару перестрибнути!

— А таємниця, вказана в листі? Попередження, що не можна реєструвати рекорди! — вів далі Картней. — На мій погляд, тут не обійшлося без якогось… еліксиру сили. З його допомогою, можливо, і я, і Хедді, давно не треновані спортсмени, могли б показати такі ж запаморочливі результати.

Замість відповіді Джордж Ліннокс зняв трубку відеотелефону, набрав номер бару Чарлза Хедді. На екрані з’явилася його добре вгодована лискуча пика. Дарма, що була рання година, Чарлз уже встиг добряче похмелитися, і настрій у нього був на всі сто відсотків, як він сам любив казати. Інспектор розсміявся:

— Тут явне перевантаження еліксирами протилежної дії. Взагалі, мені здається, що ми не розкриємо таємниці, доки цей Хікс чи Ікс сам цього не схоче. На вашому місці, хлопці, я б поспішив до редакції: у ваших руках така сенсація, ще й завірена моїм підписом! Але умова: не забудьте й про мене, віддайте мені мою невелику частину слави!..

Коли поліцейський фургон, що швидко біг попереду, звернув у бокову вуличку, Том пильно глянув назад. Переконавшись, що за ними нема жодної машини, сказав Боббі:

— Звертай до вілли Картрайта, давно ми його не бачили.

Проте тут їх чекала невдача. Старий, добре знайомий їм служник, який куняв на осонні побіля хвіртки у високому глухому паркані, сказав, що його господар вже більше місяця десь подорожує. Лише вчора надійшов лист, у якому Картрайт повідомив, що приїде десь через три-чотири дні. Якщо гості не встигли поснідати, то він радий прийняти друзів свого господаря, почастувати смачним сніданком.

Чемпіони подякували за гостинність — нема часу, вони завітали на хвильку. Коли ж машина звернула від вілли на магістральний шлях, Том переконливо сказав:

— Запам’ятай, Боббі, мої слова: таємниця Джіма Хікса розкриється на цій віллі. Можливо, ми дізнаємось про неї досить скоро, якщо тобі вдасться одна складна справа. Та нікому ані пари з вуст. А зараз нам лишається їхати до контори і скористатися порадою інспектора — приголомшити всіх новою великою сенсацією…

Як це вдалося Боббі, Том так і забув з’ясувати. Коли через день він зайшов до квартири Вуда, то вражено зупинився посеред вітальні, не знаючи, що й казати, як дякувати своєму напарнику. Він побачив те, чого так бажав, що мусило допомогти йому, не чекаючи обіцяної звістки від загадкового Джіма Хікса, з’ясувати все самому.

Перед Картнеєм були три пари чітких фотокарток. На трьох із них Боббі відтворив на повний зріст їхнього давнього друга, володаря п’яти золотих олімпійських медалей у бігу і стрибках Крістофера Картрайта, одного з найталановитіших спортсменів світу. На трьох інших був загадковий Джім Хікс у день свого сенсаційного виступу, гучна луна від якого ще й сьогодні не стихла остаточно.

Картней як уп’явся поглядом у величезні фотокартки, так уже й не міг відірватися від них. Боббі попрацював на славу. Знімки були винятково чіткі, чисті, без найменшого “зерна” з плівки, яке могло б спотворити певний рух спортсмена. До того ж Боббі підібрав такі фото, де Кріс і Джім виконували однакові рухи в однакових фазах, отже, можна було зробити якнайточніші порівняння.

Зовні між обома визначними спортсменами наче й не було нічого спільного. Білявий Кріс з високим чолом ученого, у всякому разі — інтелектуала, з м’якими рисами обличчя, не дуже об’ємною, але, як у кожного легкоатлета, дуже добре розвиненою мускулатурою. Чорний Джім з кошлатими бровами, з чітко вирізьбленими грубими рисами обличчя, сильними великими м’язами, немов спеціально підкресленими природою. І водночас обидва були наче близнята. Можливо, через абсолютно однакові спортивні пози. А найбільше через те, що з самого початку примусило Картнея згадати про Картрайта: окремі рухи у дні своїх переможних спортивних виступів він виконував у такій індивідуальній, властивій лише йому манері, що можливість двійника Кріса практично виключалася. Тим часом Джім Хікс був майже цілковитою копією Кріса. І потім цей умовний жест, двічі поданий Томові. Кріс не раз бував на змаганнях у ложі преси, сидів поруч з ним, і якось Том поділився з другом умовним кодом, який вони створили разом з Боббі.

— Боббі, я розгубився, — чесно визнав Картней. — З одного боку, за рухами, це незаперечно він. А з другого… Зовсім не його обличчя, нічого спільного з Крісом.

— Давай поки що облишимо зовнішність, — порадив Боббі. — Ти ж знаєш, що в наш час її так само легко змінити, як і костюм. Досліджуймо головне і неповторне — рухи.

Вони почали до тонкощів вивчати й порівнювати кожні два фото — Кріса і Джіма. Боббі підійшов до завдання, немов справжній слідчий. Він приготував ще й окремі фрагменти знімків, змочив їх у спеціальному розчині, і вони стали абсолютно прозорі, чітко зберігаючи контури рук, ніг, усього тіла. Їх можна було накладати на основні фото й бачити, збігаються вони чи ні, є хоч найменша різниця в характері рухів чи вони однакові для обох спортсменів.

Три години старанних досліджень привели чемпіонів спортивного репортажу до незаперечного висновку: загадковий Джім Хікс — це їхній давній друг, п’ятиразовий олімпійський чемпіон Крістофер Картрайт! З невідомих причин він невпізнанно змінив зовнішність і, очевидно, завдяки дії якогось нікому невідомого сильного збуджувача став набагато сильніший, ніж був під час розквіту свого спортивного таланту. Ось чому через п’ять років після останнього старту Кріс зумів феноменально перевершити свої колишні рекорди. Лишалося з’ясувати останнє і головне — навіщо? І чому Кріс узяв прибране ім’я й удався до вигадки з вівчарем? Та на ці запитання міг відповісти лише він сам.

Боббі зварив каву, вони стомлено присіли до журнального столика, відчуваючи, як запашна рідина відновлює бадьорість, дає ясність думкам. Боббі промовив:

— Отже, народжується ще одна сенсація. І яка!

Картней заперечливо похитав головою. Вуд здивувався:

— Чому?

— Боббі, не забувай: ми з Крісом — давні щирі друзі, — відповів Том. — Розумієш, друзі! Ми з тобою розкрили його таємницю. Між іншим, це можна було зробити й простіше. Дати графологам листа, залишеного у Ліннокса, й попросити порівняти його із справжнім почерком Кріса — його зразки у мене є. Але в такому разі нас би могли примусити назвати його ім’я. На це ми не маємо права, друже. Навіть задля найбільшої сенсації. Ми не знаємо, чому Кріс вважав за краще сховатися за прибраним ім’ям. Це його таємниця, яку він, між іншим, обіцяв розкрити лише нам з тобою. Отже, лишається зачекати, доки Кріс не озветься сам. Згоден?

— Звичайно, — не розмірковуючи, відповів Боббі. — Є навіть пропозиція: знищити ці фотокартки, щоб вони ненароком не потрапили на очі комусь із моїх гостей.

— Не треба! — несподівано почувся в кімнаті тихий, але владний голос Кріса Картрайта. — Через добу вони стануть вам у великій пригоді, друзі. Навіщо виготовляти їх удруге?

Розгублені Том і Боббі вирячилися один на одного. Голос Кріса, хоч і не дуже гучний, пролунав зовсім поруч, наче він сидів з ними за одним столиком. Але ж у кімнаті його, далебі, не було! Що за нісенітниця! Невже у них після цих неймовірних подій починається маячня?

— Друзі, вибачте мені й не дивуйтеся, — знову почувся голос Картрайта. — Прислухайтесь до своїх затискачів на краватках. Відтоді, як вони з’явилися у вас, між нами встановився односторонній радіозв’язок: я завжди був у курсі всіх ваших розмов і щомиті міг покликати вас на допомогу.

— І ти все-все чув? — вигукнув Том.

— До єдиного слова. А тепер терміново приїздіть на мою віллу. Мені треба дещо розповісти вам, я ж обіцяв. Боббі, обов’язково візьми свою фотоапаратуру…

Крістофер Картрайт сидів посеред світлої просторої кімнати у зручному кріслі, вкритий грубим теплим пледом, хоча на погоду гріх було скаржитись. Картней і Вуд, переступивши поріг, вражено заклякли на місці. Їх давній друг наче переживав якесь дивне роздвоєння. В його зовнішності ще дуже багато залишалося від Джіма Хікса, але вже владно відновлювалися знайомі м’які риси Картрайта. Приємнішим стало обличчя, чорне волосся подекуди набуло колишнього золотавого відтінку, з’явилися плями сивини. Репортери не знали, що й подумати про свого друга — такий у нього був незвичайний вигляд. Тишу порушив Картрайт:

— Намилувалися? От і добре. Вітаю вас і щиро радію, що почуття давньої дружби не зрадило вам навіть в ім’я… професійної діяльності. Сідай, Томе, ближче, не лякайся. Ти, Боббі, зразу ж зроби з мене знімки у фас і профіль, кожен з кількох точок, це дуже важливо не так для мене, як для вас обох. Вибач, друже, але тобі доведеться трохи попрацювати, знімки необхідно робити щогодини…

Цієї миті до вітальні швидко увійшов засмучений професор Віллі Крейз. Він невесело кивнув журналістам і поклав перед Крісом аркуш паперу. Той пробіг його очима, відзначив:

— Отже, переливання крові і плазми не допомогло. Так я й думав. Очевидно, мені лишається жити трохи менше доби. Шкода. Доведеться терміново викликати нотаріуса.

— Кріс, заради всього святого, що трапилося? — в розпачі вигукнув Картней, підбіг до друга, обійняв його за плечі, вкрай наляканий усім тим, що почув і побачив.

— Зачекай, Томе, зараз я все поясню.

Картрайт попросив служника викликати телефоном адвоката й нотаріуса для складання духівниці. Свідків запрошувати не треба, вони є, хоча деякі пункти духівниці будуть на їхню користь. Наказавши служникові не баритися, Кріс глибоко зітхнув і, намагаючись бути спокійним, промовив:

— А тепер послухайте мою сумну сповідь…

Ви знаєте, що з студентської лави мене цікавили граничні фізичні можливості людини. Спочатку з суто спортивного інтересу: дуже кортіло наблизитися до межі наших рекордних показників, хоча б краєчком ока зазирнути за ті бар’єри, якими відгородила природа свої таємниці. Діставши в спадщину цю чудову віллу, я з головою поринув у досліди. Ніхто не знав, чого я прагну, навіть наш професор, хоча він інколи консультував мене.

Півтора місяця тому я домігся свого. Переді мною був флакон абсолютно чорної рідини — еліксиру сили. Він мусив мобілізувати для граничної роботи всі ресурси живого організму. Я ввів один міліграм його кролику. Зразу ж після уколу кролик ударом ніг відкинув мене метрів на три, мало не потрощивши ребра, перескочив височенний паркан і зник з моїх очей. Я знайшов його, чорного і мертвого, за десяток миль, вивчив свіжі сліди й побачив, що кролик міряв відстань майже двадцятиметровими стрибками. Уявляєте його енергетичні резерви!

Кроликова смерть насторожувала. Та майнула думка, а якщо поступово й дуже обережно привчати організм до дії чорного еліксиру, поєднуючи ін’єкції з методичним тренуванням? Щоб усе залишилося в таємниці, я наважився провадити експеримент на собі.

Були й ще деякі міркування; може, я про них скажу, а може й ні.

Я зробив прощальний візит професорові, подарував йому затискачі-транзистори, попросив передати їх і вам. Пояснив усе примхою. Мовляв, готую сюрприз, хочу здивувати вас, що, зрештою, мені начебто й вдалося. Водночас затискач ставав перепусткою до вілли. Я дбав про себе. Перетворення кроля з сірого на чорного підказувало, що й зі мною може трапитися щось подібне. Зміниться колір пігменту, і тоді служник просто не пустить мене до власної домівки!

Я оселився подалі від людних місць, у вівчарській хижі. Там відновив тренування й почав дуже обережно вводити собі чорний еліксир. Був день, коли я ледь не викликав по транзистору професора — дуже боліли м’язи. Переконав себе, що так і мусить бути: м’язи реагували на високе навантаження нового типу. Справді, через тиждень болі вщухли, а тренуватися стало надзвичайно легко. Я щиро радів. І хід тренувань, і наслідки аналізів показували — мій еліксир сили не такий уже й “чорний”, він може прислужитися людині.

У досить оптимістичному настрої, певний, що все буде гаразд, що я правильно визначив безпечну дозу еліксиру для змагального виступу, я повернувся на стадіон, щоб приголомшити весь світ. Не знаю, чи досяг я мети? В усякому разі, студентська мрія здійснилась: я зумів зазирнути за бар’єр можливого, хоча й не певен, що це — гранична межа. Навпаки, я переконаний: минуть роки, багато років, і мої результати не тільки повторить, а й перевершить якийсь обдарований спортсмен, як це вже бувало не раз. Перевершить без чорного еліксиру, без найстрашніших допінгів[1], просто внаслідок значно глибших знань про організм людини і вміння тренувати його для високих спортивних досягнень!

Крістофер Картрайт стомлено відкинувся на спинку крісла, відпочивав. Усі сиділи мовчки, приголомшені його сповіддю. Аж доки Картней не скрикнув:

— Навіщо ти вчинив це, Кріс? Навіщо?

Кріс розплющив очі, тепло й сумно глянув на друга:

— Любий, не всім щастить так, як вам з Боббі, — потрапити з чемпіонів у чемпіони, хоча б спортивного репортажу. Кажу без заздрощів, констатую факт. Пригадай інших наших друзів. Де вони зараз? Хто їх пам’ятає? Яке у них життя?.. Спочатку мене цікавив науковий пошук, благородне прагнення зробити якийсь внесок у науку. Але потім я…

Він замовк, роздумуючи, казати чи ні про щось таке, що, може, було неприємне навіть йому самому. Та врешті махнув рукою.

— Потім я просто збочив з наукового шляху. Збагнув, що після сенсаційного успіху на стадіоні чорний еліксир може принести мені все, що ми змалку вважали ознакою щастя — гроші, славу, забезпечену старість. Хто відмовиться від збуджувача, який дає змогу людині мобілізувати всі фізичні можливості? І, очевидно, не лише фізичні. Райдужними були не тільки затискачі, а й мої мрії. Тому, мабуть, і настала така розплата за них.

Картрайт знову замовк. Він зосереджено дивився вперед, наче там, у далечині, намагався знайти відповідь на ті питання, які постали перед ним в останні години життя. Потім заговорив:

— Я знищив усі мої записи, спалив їх у цьому каміні, щоб не залишати бодай найменшого дороговказу до таємниці чорного еліксиру. Але те, що відкрилося одному, може відкритися й іншому. Вам усім ще не раз бувати на стадіонах. І мені хочеться застерегти вас: ніколи не вірте байкам можливих загадкових вівчарів-одинаків, як Том не повірив Джімові Хіксу. — Картрайт невесело посміхнувся. — Якщо колись ви станете свідками такого ж несподіваного фантастичного перевищення рекордів, якого домігся я, — зразу бийте на сполох! Знайте: тут не обійшлося без винятково сильного допінгу на зразок мого чорного еліксиру. Звичайна людина ще дуже далека від розкриття своїх граничних можливостей і не скоро досягне їх!

Зайшов служник і доповів, що прибули адвокат і нотаріус…