Зустріч з тайфуном

Б. Зубков, Є. Муслін НІМА СПОВІДЬ

“18 лютого 19… року. КРАДІЖКА В БІБЛІОТЕЦІ. Доктор Маріо Бетета, охоронець архіву в Національній бібліотеці, повідомив нашому кореспонденту: сьогодні вночі невідомі злочинці викрали алфавітну картотеку винахідників, зареєстрованих у патентовому відомстві за останні п’ятнадцять років. Дві скрині з іменними картками, вагою по тридцять п’ять фунтів кожна, винесено через пролом у надвірній стіні між дванадцятою і першою годиною ночі, після першого обходу чергового сторожа. Доктор Маріо Бетета нарікає на мізерність урядових асигнувань, які не дають змоги створити в приміщенні бібліотеки надійну сигналізацію. Злодіїв поки що не знайдено”.

“21 травня 19… року. ВБИТИЙ ПОСТРІЛОМ У СЕРЦЕ сеньйор Убіко Хорхе. Вдівець п’ятдесяти чотирьох років, він жив самотньо у своєму будинку на Праса-ду-Комерсіо. Вбивство з особистих мотивів — ревнощі, порушення шлюбної обіцянки тощо — майже неймовірне. На думку експертів, бідолаху застрелили з гвинтівки фірми “Голланд і Голланд” з оптичним прицілом. Уже після смерті злочинці старанно поголили голову трупа і змастили її якоюсь дуже пахучою маззю. Мета подібних маніпуляцій зовсім незрозуміла і загадкова. Сеньйор Убіко Хорхе відомий своїми важливими інженерними працями у хімічній промисловості. Його останній винахід, роботу над яким перервала смерть, мав би принести чималий прибуток фірмі, цінним фахівцем якої був покійний. У деяких завжди добре інформованих колах вбивство сеньйора Убіко Хорхе пов’язують з надто загадковими зникненнями іще двох наших відомих винахідників”.

— Ради бога, гляньте, чи не йде по лівій алеї чоловік у синьому плащі? У вас молоді очі, ви бачите далеко. Та не так, чорт забирай, не озирайтесь! Я навчу вас, як треба дивитись. Розглядайте хмари, дивіться вгору і повертайте, повільно повертайте голову… Тепер один погляд, лише один, і навскоси… Ось так.

— Алея порожня.

— Отже, я можу двадцять хвилин передихнути. Я добре навчився слідкувати за тим, що відбувається у мене за спиною. Тисячі засобів. Годяться вітринні шибки, дзеркала перукарень, навіть поліровані двері. Особливо зручні вікна у вагонах підземки… Що я базікаю. Не звертайте на мене уваги. Я просто хворий, так, хворий… Дивіться, дивіться. Чи нема поблизу поліцая з маленькими рудими вусиками?

— Ви боїтесь поліцаїв?

— Не всіх. Тільки того, що з рудими вусиками. Він також один з тих. Що там чорніє?.. Куди ви дивитесь… Он там, між двома кущами.

— Це всього-на-всього грати парку.

— Чи не стоїть за ними автомобіль?

— Якщо вас дійсно переслідують, то чи не краще залишати машину за рогом, а не виставляти її напоказ.

— Ви дитя. Так зручніше стріляти.

— Розумію. У вас в кишенях увесь наявний золотий запас Національного банку? У зливках чи монетами?

— Поганий жарт. А тепер ідіть, ідіть. Геть!

— А давно ви купили цю лавку, сеньйоре? Чому ви не повісили на ній плакат “Приватна пристань”?

— Якщо ви хочете підсмажитись на багатті, розпаленому для іншого, лишайтесь.

— Я непогано боксую, і моя вага двісті фунтів. Я лишаюсь.

— Дякую. Очевидно, ваша шляхетність простягається так далеко, що ви навіть не вимагаєте від мене ніяких пояснень?

— Мало тримати в руках пляшку, сеньйоре, треба ще її відкоркувати. Хоч про дещо довідатись не завадило б…

— Кажуть, чорт, що набув досвіду, ліпший від недосвідченого ангела. Те, що я на вас виллю, мій юний друже, перетворить вас на дюжину чортів. Чи не розлучитись нам, поки не пізно?

— Сеньйоре, ви остерігаєтесь чоловіка у синьому плащі? Він тут. Ховається за каштанами, що ростуть на тому березі ставка.

— Вони вимучили мене.

— Йдіть ліворуч, до виходу. Швидко! Я буду весь час позаду…

— …Тепер ми спустимось по Руа-де-Прата в гавань.

— Я дав би перевагу провулкам.

— Руа-де-Прата схожа на базар. У натовпі легко загубитись. А не доходячи до гавані два квартали, звернемо в провулок. Якщо вам так до вподоби провулки…

Вони йшли повз магазини, що нестерпно блищали дзеркальним склом, повз кафетерії, що намагалися сховатись у рідку тінь пальм та олеандрів. І хоч подув з моря бриз і провітрив вулицю, спека спопеляла. На перехрестях, відкритих сонцю, поліцаї-регулювальники обливались потом у своїх мундирах з товстого сірого сукна. Чистильники взуття поховалися глибше під строкаті намети. Місто плавало в розтопленому маслі жовтої задухи. Лише двоє випадково знайомих не помічали спеки.

— Навіщо ви привели мене сюди? Останній поверх — це небезпечно. Вірогідність того, що заклики про допомогу почують сусіди, зменшується вдвічі. Адже над нами нікого нема, крім тих, що люблять влаштовувати засідки на горищах. І взагалі, це звучить неприємно — останній поверх, останній етап, останній шанс…

— Ви цілковитий псих. Здається, я даремно з вами зв’язався.

— Звичайно, даремно. Абсолютна істина в останній інстанції — даремно! Я даватиму вам одну пілюлю за одною. Ось перша, гарненька, ароматна пілюлька — я обікрав покійника! Як вам таке сподобається?

— Скільки ж монет вам поталанило витягти з його кишень?

— Я витяг найцінніше — те, що було у нього в голові.

— Боюсь, сеньйоре, що ви запаслися безліччю історій. Краще я приготую повну каструльку кави, і ми побалакаємо не поспішаючи. А то ваші слова стрибають, як зубці пилки по залізному дереву. Сюди ніхто не прийде, запевняю вас. Домовласник чомусь втовкмачив собі в голову, що я служу в таємній поліції, і боїться мене, як дідька. Зникаю, сеньйоре! Іду робити каву. Я готую її так, що потім серце вистрибує з вух..

— Дійсно, чудова кава. І портвейн із Алентежо! Вони оживляють мене. Так ось, я пограбував покійника. Він був моїм найкращим другом, ми колись разом училися в Коїмбрському університеті, хоч і на різних факультетах. Мій друг Акіліно все життя щось винаходив. Заробляв непогано. Останнім часом його цікавив новий спосіб одержання електричної енергії. Хтось здогадався черпати енергію із струменів розжарених газів. Найвидатніший винахід з часів Фарадея. Ви знаєте, хто такий Фарадей?

— У нього велика фірма, сеньйоре?

— О боже мій! Ваше неуцтво спокутується тільки вашою кавою. Якщо можна, ще кухлик… Акіліно зумів отримати енергію цим новим способом. Але його прилади давали тільки постійний струм. Акіліно для якихось таємничих заходів потрібний був змінний струм. Він і мене зумів захопити своїми ідеями. Потім Акіліно важко захворів. Усі знали, що він скоро помре. Одного разу ввечері я повернувся від нього додому дуже засмучений. Тоді я не тинявся по чужих горищах, а мешкав на Руа-де-Сура в гарному старовинному будинку. В квартирі, крім мене, ні душі. Тихо, мов у склепі. Раптом я почув, як зупиняється мій годинник. Цокає все тихіше і тихіше, наче налякався власних звуків. Почулось останнє цокання, і я несподівано побачив вирішення проблеми, яка так мучила Акіліно. Здогад виник у мозку несподівано, як спалах блискавки. Я зрозумів, чому поети кажуть: “Мене осяяло натхнення!”. Дійсно, осяяння, спалах зірки, сніп іскор — все, що хочете, в такому розумінні. Я глянув на годинник, стрілки застигли на дев’ятій годині і тридцяти хвилинах. Потім я довідався, що Акіліно помер о дев’ятій чотирнадцять хвилин. Збіг? Нічого подібного! Я обікрав покійника — така правда. Бідолашний увесь час обмірковував прокляте питання, воно не давало йому спокою до останнього подиху. Передсмертна агонія — і одночасно вибух геніальних здогадів! Ви розумієте, в останньому ривку мозок спопеляє сам себе… Погляньте, погляньте, ваш годинник зупинився! Хтось помер… Вони вбили ще одного, я знаю…

— Заспокойтесь, заспокойтесь, сеньйоре. Моя неакуратність, не завів своєчасно свого будильника.

— Коли Акіліно помер, годинник зупинився. Чому? В цьому щось є… Налийте мені ще вина… Про що я казав? Так, передсмертні вибухи у мозку. Смолоскипи протуберанців. Полум’я від останнього спалаху спалює і чужий мозок. Зрозуміло, не всякий. Тільки той, який настроєний в унісон з мозком вмираючого. Якщо вони думають про одне і те ж саме, між ними протягується невидимий зв’язок, тонкий, як нитка з попелу. Вона тримається мить і розсипається на порох. Цієї миті досить, щоб передати найважливіше. Я піймав останню думку Акіліно і скористався з неї. Потім отримав патент на винахід, зроблений покійним, і привласнив його. Гору золота за патент ніхто не дав, але дещо я виручив. Ось так я обікрав покійника. Подобається?

— Заплутана історія. Ще вина?

— Наливайте… Потім я подумав: не може бути, щоб останній спалах свідомості не залишив сліду в самому мозку, що вмирає.

— Невже думки застряють у мертвій голові?

— Мозок живе і після смерті. Недовго, кілька хвилин. Він згасає, як гасова лампа, в якій скінчився гас. Коли в мене з’явилися гроші, я купив невеличку лабораторію. Навіть найняв двох фахівців. Нам вдалося створити апарат, який виловлював у вмираючому мозку шурхіт життя. Біохімічний підсилювач. Страшенно чутливий прилад. Реагував на найтонші хімічні реакції, що супроводжують кожну думку, аналізував іонні потоки в нервових клітинах і таке інше. Дещо вдалось підслухати через добу після смерті. А які шквали бушували в мозку під час агонії!

— Де ж ви брали покійників? Чи?.. Ні, неможливо! Ви вбивали? Ви вбивця, а я вас переховую, захищаю. Ідіот! Скількох ви вбили заради своїх мерзенних дослідів?

— Жодного. Ми уклали контракт з Національним біологічним музеєм. У моєму розпорядженні були сотні різноманітних тварин, від польової миші до мавпочки уістіті.

— Брешете! Для таких дослідів тварини не підходять. Це навіть я розумію. Що ви могли знайти у мишачому або собачому мозку? Вам потрібні були люди. Наймудріші люди для найстрахітливіших дослідів, будь я проклятий…

— Не гарячкуйте. Невже тепер треба заспокоювати вас? Зрозумійте: я не плещу, — я сповідаюсь в очікуванні останньої хвилини. Брехати безглуздо і принизливо. Каюсь, ми не жаліли тварин. Обливали їх окропом, забивали залізним пруттям до смерті, глушили струмом. Необхідно було домогтися, щоб у їхній свідомості лишились яскраві враження…

— Нічого собі — враження від залізного пруття! Недолюдки!

— Ми висловлювались м’якше — гострий дослід.

— Уявляю собі, як вони вищали…

— Жодного звуку. Особлива операція горла. Лабораторія — царина тиші, гамір дратує… Хтось підкрадається!..

— Моя сусідка. Ми називаємо її Нічничок. Вона завжди йде на роботу, коли темніє. Пробачте.

— Вона не могла підслухати?

— У неї свої турботи, сеньйоре.

— Два роки ми досліджували, що діється в головах чотириногих. Настав день, коли електронний скальпель мав був торкнутися розумного мозку…

— Ось бачите!

— Замовкніть! Я був тоді у якійсь нестямі, дослідницька лихоманка трусила мене, я був готовий офірувати своєю власною головою. Але нам потрібно було багато голів…

— О діво Маріє, і ви так спокійно розповідаєте про це! Звідки ж ви їх узяли, ці голови? Найнялися сторожем у морг?

— В морг привозять надто пізно. А ми хотіли сповідати мертвий мозок одразу ж після передсмертної сповіді його ще живого власника. Нам треба було йти слідом за священиком. Так і зробили…

— Церква не простить вам.

— Вона підтримала нас. Один із фахівців, що працював у моїй лабораторії, виявився активним діячем “Пакс Романа” — спілки католиків-інтелігентів. Ми зійшлися на тому, що “Пакс Романа” одержить сорок відсотків можливого прибутку. Вони сповідають душу, ми — тіло.

— Хіба думки можна продати?

— Вони цінніші від золота. Зрозуміло, не всі. Нас цікавили люди одержимі, які присвятили все життя вирішенню якоїсь проблеми. Головно це були винахідники. Ми склали велику картотеку і чатували на їхні останні дні. І навіть частіше, ніж ми думали, цих одержимих в останню мить осявав геніальний здогад. Наш апарат уловлював надприродно яскравий спалах свідомості і розшифровував її. Полювання за ідеями виявилось вдалим. Тепер вони полюють за мною.

— Ви їх ошукали? Приховали їхній прибуток?

— Приховав свої думки. У мене також є основна ідея. Потаємна і могутня. Вона потрібна їм. Вони поклялись добути її за всяку ціну. Я знаю, як усе скоїться. Мене вб’ють пострілом у серце. У них чудові снайпери. Потім до кімнати вдеруться двоє або троє. Вони будуть дуже поспішати. У руках в одного буде металевий ковпак. Термоелектричним ножем вони спалять волосся у мене на голові — так швидше, ніж голити. Змастять голову смердючою електропровідною пастою і одягнуть ковпак. За цей час другий підготує апаратуру для записування.

— Так не буде. Ми зараз же вирушимо до окружного прокурора, він сховає вас.

— Сховає? Дасть притулок у тюремній камері? Тоді мене вб’є не снайпер, а каторжник, якому пообіцяють за цю крихітну послугу швидку втечу. А той, з ковпаком, примчить у камеру під виглядом тюремного лікаря.

— Мені шкода вас. Ви потрапили у власну пастку. У вас є гроші?

— Дев’ять тисяч ескудо. Якраз стільки, скільки коштує похорон на цвинтарі Алто-де-Сан-Жоан.

— Геть похорон! Слухайте уважно. У мене є друзі, студенти-медики. Ми поїдемо в центральну лікарню, у відділення для бідарів. Там вас зареєструють, знайомі студенти — вони завжди чергують уночі, собача вахта не для справжніх лікарів — знайдуть у вас смертельну хворобу і відправлять до шпиталю Святої Євлалії. Але до Святої Євлалії доїде лише реєстраційна картка. За кілька тисяч ескудо тамтешній реєстратор перекладе картку в скриньку померлих і видасть мені свідоцтво про вашу смерть. З таким свідоцтвом я зможу офіційно повідомити будь-кого про вашу наглу смерть. Коротко кажучи, вам проштемпелюють квиток на той світ, але ви відстанете від поїзда. Спритно?

— А далі?

— Почнете життя заново, під іншим іменем. Погоджуйтесь, сеньйоре. Ми вже якось вчинили так само з одним моряком, що втік з військового корабля. Тепер він придбав нові документи, плаває під чужим прапором — і щасливий.

— Нові документи? Папірці! А хто дасть мені нове життя? Всі страхіття останніх років залишаться всередині мене. Старі болячки в новому лахмітті — ось що ви мені пропонуєте… Я зовсім п’яний…

— А я спускаюсь униз, щоб подзвонити з кафе в Центральну лікарню.

У відділенні бідарів процедура огляду схожа на ліниву гру з суворими правилами. Два-три запитання, відповідей на які майже не слухають, і кивок у бік санітара. Той записує прізвище, сердиться на вайлуватість хворого і видає йому штани з куцою курткою без ґудзиків. Сьогодні більшість хворих направляють у шпиталь Святої Євлалії. Туди вони мусять прибути вже в лікарняній формі, і тому всіх купають тут у бруднуватих ваннах. А на подвір’ї на них чекає обідраний автобус. Зрештою, хто бажає, може добиратися самостійно…

— Сеньйор має кумедний вигляд у цій куртці.

— Я сам себе не впізнаю. З мене здерли щось більше, ніж костюм. І нічого не дали натомість.

— Ви дістали надію! О-ля-ля! Вона чогось варта!

— Звідкіля у вас така розкішна машина?

— Залицяльник моєї сестрички так розщедрився, що дав мені цю карету на кілька днів. Не машина, а дракон. Пожирає бензин і кілометри, наче хоче одержати перший приз на конкурсі ненажер.

— Я бачу, ви звикли тримати руль у руках.

— Можливо… Зараз у шпиталі Святої Євлалії вас реєструють як покійника. Сміх та й годі!

— Заздрю людям, яких розвеселяють дрібниці.

— Хіба ваше власне життя, сеньйоре, це дрібниця?

— Самі бачите, який я жалюгідний боягуз. Ось і чіпляюсь за життя. А заслуговую на страту.

— Ну-ну, сеньйоре, не так похмуро!

— Ви знаєте не все. Після того як мій апарат змусив розмовляти мертвих, ділки з “Пакс Романа” збожеволіли. Торгівля геніальними ідеями виявилась надто прибутковою. Вони більше не хотіли чекати природного кінця якого-небудь немічного генія. Їхні агенти озброїлись безшумними револьверами і моїми апаратами. Вони навіть не порушували таємниці сповіді — я допоміг їм сповідати цих нещасних вже після смерті. Вони вбили Убіко Хорхе. Це був геніальний винахідник, і мій брат. Брат… Я винен. Але хто міг передбачити такий жах?.. Куди ви мене везете?

— Ми поїдемо вздовж Тахо до Абрантиша. Там по залізничному мосту перескочимо через річку і рушимо в долину Мондегу. Моя батьківщина, сеньйоре! В долині зараз цвіте мигдаль. Але до Абрантиша краще під’їхати вдень. Поліцаї, як сови, — вночі зіркіші…

Вони звернули з шосе і зупинили розігріту машину в тіні двох низькорослих пальм.

— Вип’ємо, сеньйоре, за квітучий мигдаль і наші успіхи.

Склянки пахли бензином.

— Хотів би я знати, сеньйоре, про що ви зараз думаєте?

— Не ви один намагаєтесь залізти в чужу голову. Генерали не довіряють вченим, промисловці лише через необхідність терплять фахівців. А знаєте чому? Ніхто не знає, скільки думок виробляє твоя голова за день! Десять, сто, тисячу? Це дратує всіх, хто купує твій час. Їх мучать сумніви: чи всі свої ідеї і міркування ти віддав? Чи не приховав чого? Якби вони могли просто купити фунт здогадів, тонну ідей! Постійним клієнтам скидка! Комісійних лише два відсотки! Поспішайте! Ідеї геніальні, що підтверджується клеймом окружного інспектора!.. Що ви озираєтесь? Ви когось чекаєте?

— Нікого.

— Так, те, що в голові, — це найцінніше. Тому будьте спокійні — вони примусять нас викластись повністю. Вип’ють і висмокчуть усі думки. Усі до єдиної! Тоді й електронному мозку знайдеться заняття. Машини розкладуть наші незрівнянні ідеї за класами, очистять їх від лушпиння, скомбінують. Жива думка — напівфабрикат для електронного мозку. Чудово! У мене багато таких кумедних ідей. Я обдурив “Пакс Романа”, я приховав найголовніше, найдивовижніший винахід! Я вдосконалив свій апарат. Тепер не треба нікого вбивати. Можна висмоктувати геніальні ідеї з живих. Ось за чим вони полюють! Велика здобич!

— Брудна мавпо! Отже, ти й справді утаїв від нас таку чудову річ?

— Від кого — “від нас”? Хто ти? А-а-а… Пастка! У тебе в кишені свідоцтво про мою смерть? Я вже мертвий?.. Негідник…

— Ей, що ви робите?! Віддайте револьвер! Ей!.. Прокляття, він убив себе…

У відповідь на закличний посвист спалахнули фари ще однієї машини, що ховалася до цієї миті в каштановому гаю.

— Сюди, хлопці! І заховайте свій нікчемний апарат. Тут він не знадобиться. Цей вистрілив собі в голову. Самі бачите…