Зона покриття

Молден

Тисячі людей стояли на мосту через річку Містик і бачили, як спалахнуло й загорілося все, що перебувало між Комм-ав[13] та Бостонською затокою. Вітер із заходу навіть після того, як сонце заховалося за обрій, залишився поривчастим та теплим, і пожежа ревіла, немов полум'я у печі, затьмарюючи зорі. Дедалі вище і вище піднімався у небо повний і вкрай огидний місяць. Час від часу його маскував дим, але занадто часто без перешкод мандрувало небом те вилізле з орбіти драконяче око і зиркало вниз, відкидаючи тьмяне помаранчеве світло. Клай подумав, що цей місяць зійшов зі сторінок коміксу жахів, але вголос цього не вимовив.

Не маючи чого сказати, стояли мовчки. Люди на мосту тільки дивилися на місто, яке щойно залишили, спостерігаючи, як полум'я сягає дорогих будівель кондомініумів, побудованих уздовж лінії затоки, і починає пожирати їх. Над водою розносився вереск сигналізацій безпеки: переважно пожежних і автомобільних, — до яких для гостроти смаку додалося ухкання кількох сирен. Через певний проміжок часу один голос через гучномовець інструктував громадян ПОКИНУТИ ВУЛИЦІ, а потім втрутився інший голос, що радив ПОКИНУТИ МІСТО ПІШКИ, ЙДУЧИ ГОЛОВНИМИ МАГІСТРАЛЯМИ НА ЗАХІД І ПІВНІЧ. Ці дві суперечливі поради кілька хвилин змагалися одна з одною, а потім голос, що радив ПОКИНУТИ ВУЛИЦІ, замовк. Приблизно за п'ять хвилин не стало чутно й ПОКИНУТИ МІСТО ПІШКИ. Тепер було чутно тільки голодне ревіння пожежі, яку розносив вітер, сигналізацію й звуки постійного тихого потріскування, з яким, на думку Клая, від величезного жару лопалися віконні шибки.

Він намагався збагнути, скільки людей потрапило там у пастку. У капкан між вогнем і водою.

— Пам'ятаєш, як ти питав, чи може сучасне місто згоріти? — запитав Том Маккурт. У відблисках пожежі його маленьке інтелігентне обличчя здавалося змученим і хворим. На одній щоці була розмазана сажа. — Пам'ятаєш?

— Замовкніть обидва і ходімо вже, — сказала Аліса. Вона була вочевидь спантеличена, але, як і Том, говорила стишеним голосом. («Ми наче у бібліотеці», — подумав Клай. Але потім передумав: — «Ні — у залі, де прощаються з небіжчиком»). — Може, ми вже підемо? Бо це все мене просто вбиває.

— Звичайно, — відповів Клай. — Ще б пак. Томе, до твого дому далеко?

— Звідси менше двох миль, — відповів він. — Не хотілося б про це казати, але в нас іще не все позаду. — Вони вже повернули на північ, і він показав на щось попереду праворуч. Заграву, що розгорялася там, можна було б прийняти за помаранчевий відсвіт натрієвих вуличних ліхтарів у хмарну ніч. Та тільки ніч була безхмарною й ліхтарі не світили. Так чи інакше, над ліхтарями б не здіймалися стовпи диму.

Аліса застогнала й одразу ж затулила рота долонею, наче боячись, що хтось із мовчазного натовпу, який дивився на Бостон у полум'ї, насварить її за те, що вона здіймає забагато галасу.

— Не хвилюйтеся, — з похмурим спокоєм у голосі запевнив їх Том. — Ми йдемо до Молдена, а то схоже на Ревір. Судячи з напрямку вітру, у Молдені все мусить бути гаразд.

«А тепер замовкни», — подумки наказав йому Клай, та Том не послухався.

— Поки що, — додав він.

На цьому рівні прогону мосту стояло кілька дюжин покинутих автомобілів і пожежна машина з написом «СХІДНИЙ БОСТОН» на боці авокадово-зеленого кольору, посунута вбік вантажівкою з цементом (обидві покинуті), але загалом цей рівень мосту був вільний для проходу пішоходів. «Тільки тепер їх, мабуть, слід називати біженцями, — подумав Клай і зрозумів, що їх уже немає. — Нас. Це нас слід називати біженцями».

Люди й досі майже не розмовляли між собою. Більшість із них просто стояли і мовчки дивилися, як горить місто. Ті, що рухалися, йшли повільно, часто озираючись через плече. Потім, коли вони наблизилися до краю мосту (Клай бачив «Старого панцерника»[14]— принаймні він думав, що це «Старий панцерник», — який похитувався на якорі в затоці, досі не досяжний для полум'я), він помітив дивну річ. Багато хто з людей зиркав на Алісу. Спершу йому спала на думку параноїдальна ідея, що їх із Томом підозрюють у викраденні дівчини задля здійснення бозна-яких аморальних бажань. Потім він нагадав собі, що ці привиди на мосту Містик шоковані, вирвані з коренем із нормального життя і їм зараз навіть гірше, ніж постраждалим від урагану Катріна (тих нещасних, принаймні, попереджали про наближення стихійного лиха), тож навряд чи вони зараз здатні міркувати на такі складні теми. Більшість із них були надто заглиблені у себе, щоб думати про мораль. Та коли місяць зійшов трохи вище і засвітив яскравіше, Клай збагнув, у чім річ: вона єдиний підліток у натовпі. Навіть сам Клай був молодим порівняно з більшістю біженців. Здебільшого людям, що витріщалися на смолоскип, який донедавна був Бостоном, чи повільно брели у напрямку Молдена або Данверса, було за сорок, а багато хто з решти мав такий вигляд, що вони могли 6 отримати у ресторанах «Денні» знижку для літніх. Він побачив кількох людей з маленькими дітьми і двійко малюків у візках — ось і все молоде покоління.

Трохи далі він помітив іще дещо. На дорозі валялися мобільні телефони. Вони траплялися через кожні кілька футів — і жодного цілого. Їх або трощили машинами, або топтали ногами, поки від них не залишилися самі дроти та уламки пластмаси, ніби отруйні змії, яких треба знищити, поки вони не почали кусатися знову.

— Як тебе звати, дитино? — запитала повна жінка, яка, зрізавши кут, перейшла на їхній бік траси. Це сталося приблизно через п'ять хвилин, після того як вони залишили міст. Том підбадьорив їх: іще п'ятнадцять хвилин — і вони будуть біля місця, де закінчується Салем-стрит, а звідти до його будинку всього чотири квартали. Він сказав, що його кіт здуріє з радості, коли його побачить, і на Алісиному обличчі з'явилася слабка подоба посмішки. Клай подумав, що слабка подоба — це краще, ніж нічого.

Зараз Аліса з легкою недовірою дивилася на повняву жінку, що відділилася від мовчазних у більшості своїй груп і маленьких шеренг, де були чоловіки та жінки (майже тіні, деякі з валізами, деякі з господарськими сумками або наплічниками), які перейшли річку Містик і прямували головною трасою-1, що вела на північ, подалі від великого згарища на півдні, а зважаючи на нову пожежу, що розгоряється в Ревірі, — на північний схід.

Товстуха дивилася на Алісу з явною зацікавленістю. У салоні краси з її волосся, у якому вже почала пробиватися сивина, зробили охайну завивку. На ній були окуляри, що своєю формою нагадували котяче око, і куртка, яку Клаєва мати зазвичай називала «напівпальтом». В одній руці жінка тримала господарську сумку, а в другій — книгу. Здавалося, що вона й мухи не образить. Вона, звичайно ж, не скидалася на одну з мобілоїдів — вони не зустріли жодного відтоді, як залишили мотель «Атлантик-авеню» з пакетами провіанту, — проте Клай одразу насторожився. Те, що вона підійшла до них і почала розмову так, ніби вони не тікають з палаючого міста, а спілкуються на вечірці знайомств, здалося йому не надто нормальним. Але що за таких обставин було нормальним? Саме це? Мабуть, він просто щось недостатньо добре розумів. Але в такому разі Том теж, бо й він дивився на цю повненьку, схожу на матір, жінку поглядом, у якому читалося «Йди собі геть».

— Аліса, — саме тієї миті, коли Клай вже вирішив, що вона не збирається відповідати, промовила вона. Наче дитина на уроці, що намагається нарешті відповісти на питання, якого вона боїться, можливо, підступне й справді занадто важке для неї. — Мене звати Аліса Максвел.

— Аліса, — повторила гладуха, і її губи скривилися у властивій матері посмішці, такій само солоденькій, як і сповнений зацікавлення погляд. Невідомо чому, але ця посмішка стала тією останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння Клая. — Чудове ім'я. Воно означає «благословенна Господом».

— Ні, пані, воно означає «королівської крові» чи «народжена у королівській сім'ї», — утрутився Том. — А тепер просимо вибачити. Дівчинка сьогодні втратила матір, і...

— Усі ми сьогодні когось втратили, чи не так, Алісо? — не зважаючи на Тома, спитала повнява жінка. Вона не відставала від Аліси; завиті у салоні краси локони підстрибували з кожним кроком. Аліса роздивлялася її зі змішаним почуттям тривоги і зацікавлення. Вони йшли у натовпі: деякі люди крокували, хтось поспішав, а багато хто брів, опустивши голови, — майже безтілесні тіні в цій незвичній темряві. Клай досі не зустрічав молоді, якщо не брати до уваги кількох малюків, кількох дітей, які тільки-но почали ходити, та Аліси. Жодного підлітка, бо більшість підлітків мали мобільні телефони, як Світла Фея там, біля фургона Містера Софті. Або як його рідний син, у якого був червоний «Некстел» з мелодією «Клуб монстрів» і трудомама-вчителька, яка могла зараз бути з ним чи будь-де в ін...

Припини. Не випускай щура на волю. Той щур уміє тільки бігати, кусати і крутитися, намагаючись упіймати себе за хвіст.

Тим часом гладуха й далі кивала, стріпуючи своїми кучерями в такт.

— Так, кожен із нас когось втратив, бо настав час великих випробувань. Про все це сказано тут, у «Одкровенні». — Вона підняла вгору книжку в руці. Звичайно ж, то була Біблія, і Клай подумав, що тепер краще розуміє, звідки цей блиск у очах за скельцями видовжених окулярів товстухи. То не доброзичлива цікавість, а божевілля.

— О, ну все, приїхали, — сказав Том. У його голосі Клай почув суміш огиди (цілком імовірно, що до самого себе, бо дозволив товстусі влізти й почати розмову) та збентеження.

Авжеж, товстуха не звернула на його слова ніякої уваги. Її погляд був прикутий до Аліси, і хто міг стати їй на заваді? У поліції (якщо вона ще й досі існувала) й без того було повно справ. Скрізь сновигали тільки налякані втікачі, і менше за все на світі їх турбувала якась стара божевільна з Біблією та хімічною завивкою, зробленою в салоні краси.

— Чашу безумства вилито на голови грішників і Місто Гріха запалало від смолоскипа Єее-го-ви, що очищає! — закричала товстуха. На її губах лежав шар червоної помади, а зуби були занадто рівні, що свідчило про наявність старомодних протезів. — І тепер ви бачите втечу тих, що не розкаялися, істинно кажу вам, саме тоді, коли черви лізуть з роздертого черева...

Аліса затулила вуха руками.

— Нехай вона замовкне! — закричала вона, але колони примарних обрисів тих, що донедавна були мешканцями міста, проходили повз них. Лише деякі мигцем кидали похмурі байдужі погляди у їхній бік і знову втуплювалися в темряву, у якій десь попереду лежав Нью-Гемпшир.

Товстуха почала пітніти. Біблія піднята, очі виблискують, а салонна завивка киває і коливається.

— Опусти руки, дівчино, і почуй Слово Господнє, поки ти не дозволила цим чоловікам забрати тебе і согрішити з тобою просто біля порогу Пекла! «І я бачив зорю в небі, а ймення тій зорі Полин, і ті, хто пішов за нею, пішли за Люцифером, а ті, що пішли за Люцифером, спустилися просто у горнило...»

Клай ударив її. В останню секунду він стримав удар, але все одно стусан у щелепу вийшов сильним, і він відчув, як рукою до самого плеча прокотилася віддача. Окуляри товстухи піднялися над товстим приплюснутим носом і впали назад на перенісся. Очі за скельцями втратили блиск і закотилися. Її коліна підломилися, і вона почала сповзати на землю, впустивши Біблію, яку міцно тримала у стиснутій в кулак руці. Проте Аліса, яка все ще здавалася приголомшеною й переляканою, досить-таки швидко відвела руки від вух і впіймала книгу. А Том Маккурт підхопив жінку під пахви. Удар і два наступні підхвати були виконані так віртуозно, що їх можна було б використати у постановці балету.

Раптом Клай відчув, що підступив до межі зриву ближче, ніж будь-коли відтоді, як усе покотилося шкереберть. Чому саме це справило на нього більше враження, ніж дівчина-підліток, що перегризла горло жінці, чи бізнесмен із ножем, чи пан Рікарді, що висів на люстрі з мішком на голові, він не знав, але так було. Він бив бізнесмена з ножем, і Том теж, але божевілля того психа було інакшим. Стара з салонною завивкою була просто...

— Господи, — видихнув Клай. — Вона ж просто схиблена, а я її послав у нокаут. — Його почало трусити.

— Вона тероризувала дівчинку, яка сьогодні втратила матір, — нагадав Том, і Клай збагнув, що в голосі чоловічка звучить не холоднокровність, а надзвичайна ворожість. — Ти все правильно зробив. Але не хвилюйся: таку залізну коняку надовго не вирубити. Вона вже приходить до тями. Допоможи мені перетягти її на узбіччя.

Вони дійшли до тієї ділянки траси-1 (часом її називали «Дивна миля», часом — «Брудний завулок»), де автострада з обмеженим доступом переходила у безладне нагромадження торгових точок з продажу спиртного, уціненого одягу, спортивних товарів, а також забігайлівок з назвами на кшталт «Фуддракерс». Тут усі шість рядів були якщо й не зовсім забиті, то захаращені автомобілями, які або зіткнулися, або залишилися без водіїв, коли ті запанікували, дістали свої мобільні й збожеволіли. Мовчазні біженці сновигали різними маршрутами серед цього звалища машин, дуже нагадуючи Клаю Рідделу мурах, що залишають зруйнований мурашник, розтоптаний чоботом якоїсь недбалої людської істоти.

На розі біля низької рожевої будівлі, що зазнала вторгнення мародерів, стояв розбитий зелений знак із дзеркальною поверхнею, на якому було написано «МОЛДЕН. ВИЇЗД ІЗ САЛЕМ-СТРИТ 1/4 МИЛІ». Вітрина була розбита, уламки скла утворювали зубчасту кайму, а охоронна сигналізація з живленням від батарей ще й досі втомлено виводила останні рулади, перед тим як замовкнути остаточно. Клаю достатньо було подивитися на темну вивіску на даху, щоб зрозуміти, чому це місце стало об'єктом набігів після катастрофи, що сталася вдень: СПИРТНЕ ВІД МІСТЕРА Б1ҐА З ШАЛЕНИМИ ЗНИЖКАМИ.

Тримаючи товстуху попід руки, Клай із Томом і Аліса (дівчина підтримувала голову жінки, яка щось бурмотіла) всадовили її на землю, притуливши спиною до однієї з підпорок дорожнього знака про виїзд. Щойно вони це зробили, як товстуха розплющила очі й очманіло втупилася у них.

Том двічі швидко клацнув пальцями в неї перед очима. Жінка змигнула і перевела погляд на Клая.

— Ви... мене вдарили, — затинаючись, промовила вона. Пальці обмацали щелепу: та швидко розпухала.

— Так, мені шко... — почав Клай.

— Йому, може, й шкода, а от мені зовсім ні, — перебив його Том. Він, як і раніше, говорив холодно й різко. — Ви тероризували нашу підопічну.

Товстуха неголосно розсміялася, але в очах стояли сльози.

— Підопічна! Я чула багато слів, якими це називають, але саме це — ніколи. Можна подумати, я не знаю, що таким чоловікам, як ви, треба від таких тендітних дівчат, як вона, особливо в такі часи. <Вони не розкаялися ні у своїх гріхах, ні у содомії, ні в...»

— Заткни пельку, — звелів Том, — або я сам тобі вріжу. І на відміну від мого друга, якому пощастило — він не ріс серед святих сестер і не знає, що ти за фря, тому вдарив не щосили, — я стримуватися не збираюсь. Попереджаю по-доброму — ще одне слово і ... — Він стиснув руку в кулак перед її очима, і хоча Клай вже прийшов до висновку, що Том освічена цивілізована людина і за звичайних обставин, мабуть, не боєць, але він не зміг приборкати тривогу, яку спричинило видовище міцно стиснутого кулачка — наче дивився на погану прикмету прийдешнього століття.

Гладуха поглянула і нічого не сказала. По її нарум'яненій щоці покотилася велика сльоза.

— Усе, годі, Томе, я в порядку, — сказала Аліса.

Том кинув господарську сумку з пожитками жінки їй на коліна. Клай навіть і не здогадувався, що вона у нього.) Потім забрав у Аліси Біблію, взяв руку товстухи, унизану перснями, і рвучко вклав у долоню книгу корінцем уперед. Намірився йти, але, не зробивши й кількох кроків, повернувся назад.

— Томе, годі тобі, ходімо, — сказав Клай.

Та Том не звертав на нього уваги. Він нахилився до жінки, яка сиділа, спершись спиною об підпірку знака. Руки він тримав на колінах, і для Клая обоє — повна жінка в окулярах, що дивилася вгору, і малий чоловічок в окулярах, який нахилився, впершись руками у власні коліна,— були схожі на персонажів пародії якогось божевільного на ранні ілюстрації до романів Чарльза Діккенса.

— Хочу тобі дещо порадити, сестро, — сказав Том. — Поліція більше не захищатиме тебе, як тоді, коли ти і твої лицемірні святенниці-подруги йшли стіною на центри планування сім'ї або на клініку Емілі Кеткарт у Волтемі...

— Та фабрика абортів! — бризкаючи слиною, випалила вона й одразу ж підняла свою Біблію, наче затуляючись від стусана.

Том не вдарив її, але на його губах з'явилася зловісна усмішка.

— Не знаю, як щодо чаші безумства, але сьогодні ввечері скрізь бродить beaucoup[15]божевільних. Ви дозволите мені пояснити свою думку? Левів випустили з кліток, і може статися так, що першими вони зжеруть велемовних християнок. Сьогодні приблизно о третій годині дня хтось скасував ваше право на свободу слова. Мудрій голові досить і двох слів. — Він перевів погляд з Аліси на Клая, і той побачив, що верхня губа під вусами у Тома трохи тремтить. — Ходімо?

— Так, — відповів Клай.

— Ого, — гукнула Аліса, коли вони знову прямували до похилого спуску з Салем-стрит, залишивши позаду «Спиртне від містера Біґа з шаленими знижками». — Ти виріс із кимось схожим на неї?

— Моя мати та обидві її сестри, — відповів Том. — Перша церква Христа-Відкупителя у Новій Англії. Вони вважали Ісуса своїм персональним спасителем, а церква мала їх за персональних дуреп.

— Де твоя мати зараз? — спитав Клай, Том метнув на нього блискавичний погляд.

— У раю. Якщо ті виродки хоча б у цьому її не надурили. Я впевнений, що так і сталося.

Неподалік від знака «Стоп» в кінці похилого спуску з Салем-стрит двоє чоловіків билися через барильце пива. Якби йому довелося вгадувати, Клай би сказав, що його, мабуть, вкрали з запасів «Спиртного містера Біґа з шаленими знижками». Зараз барильце покинули біля поручнів, з його продавленого боку капала піна, а чоловіки, обидва здоровенні й закривавлені, гамселили один одного кулаками. Зіщулившись, Аліса притислася до Клая, і він обійняв її, але в цих забіяках було щось майже заспокійливе. Вони були сердиті, навіть розлючені, але не божевільні. Не такі, як люди там, у місті.

На одному з них (лисому) була куртка з емблемою «Селтикс»[16]. Його рука описала дугу в повітрі, і він завдав своєму супротивникові такого сильного удару, що чоловік розпластався на землі, а його губи перетворилися на місиво. Коли чоловік у куртці «Селтикс» пішов у наступ на побореного, той поповз назад і зіп'явся на ноги, все ще задкуючи. Він сплюнув кров'ю.

— На, забирай, суче кодло! — прогорлав він із сильним плаксивим бостонським акцентом. — Шоб тебе вдавило!

Лисий у куртці «Селтикс» зробив рух, наче хотів напасти, і його противник припустив бігом угору похилим спуском, у бік траси-1. Чоловік у куртці «Селтикс» почав нахилятися, щоб узяти свій трофей, помітив Клая, Алісу і Тома й знову випростався. Їх було троє, а він один, з підбитим оком, кров цівкою стікала по щоці з сильно розірваної мочки вуха, але в його очах Клай не помітив страху, хоча бачив цього чоловіка тільки у скупому світлі відблисків пожежі в Ревірі. Йому спало на думку, що його дідусь сказав би: «У хлопцеві прокинувся ірландець», і це мало сенс, бо на спині його куртки був зображений великий зелений трилисник.

— Чого вилупилися? — спитав він.

— Нічого, просто проходили повз вас, та й усе, — м'яко відповів Том. — Я мешкаю на Салем-стрит.

— Можете забиратися на Салем-стрит чи до дідька, а я чхати хотів, — відрізав лисий у куртці «Селтикс». — То як, країна ще вільна?

— Сьогодні ввечері? — спитав Клай. — Аж занадто вільна.

Лисий подумав і сказав «ха-ха», що мало означати сміх.

— А шо за херня приключилася? Хтось, мо', зна?

Йому відповіла Аліса:

— Це все через мобільні телефони. Вони зробили людей божевільними.

Лисий підняв барильце. Легко перевернув його, щоб пиво не витікало.

— Кляті штуки, — сказав він. — Ніколи не хотів купляти. Перенесені хвилини — шо то за херня?

Клай не знав. Це міг знати Том, у нього ж був мобільний, але Том не відповів. Мабуть, не хотів заводити довгу дискусію з лисим і, мабуть, ідея була непогана. Клай подумав, що у лисому є щось спільне з гранатою, яка ось-ось вибухне.

— Місто горить? — запитав лисий. — Еге?

— Так, — сказав Клай. — Не думаю, що «Селтикс» цього року гратимуть у «Фліті»[17].

— Ну то й хрін з ними, — відказав чоловік. — Док Ріверс не здатен тренувати навіть дворову команду. — Він стояв і дивився на них, тримаючи на плечі барильце, а по його щоці стікала кров. Та попри це виглядав він досить миролюбно, майже безтурботно. — Ідіть, — сказав він. — Та на вашому місці я б ушивався подалі від цього міста. Швидше стане гірше, а не краще. Будуть ще пожежі, багато пожеж. Думаєте, усі, хто, задравши хвоста, побіг на північ, додумалися вимкнути газові плити? Чорта з два!

Усі троє рушили з місця, але потім Аліса зупинилася і показала на барильце.

— Це було ваше?

Лисий подивився на неї з докором.

— Ніякого «було» в такі часи, цукерочко. Ніякого «було» вже немає. Є тільки «зараз» і, може, «завтра». Зараз вона моя, і коли там шось ше лишиться, то, мо', буде моя — завтра. Ну йдіть. Геть звідси.

— Бувай, — попрощався Клай, піднісши руку.

— Не сконай, — відказав лисий без посмішки, але теж підніс тору руку на прощання. Вони проминули знак зупинки і вже майже дісталися протилежного боку вулиці, яка, за припущенням Клая, називалася Салем-стрит, коли лисий гукнув: — Агов, красунчику!

Клай і Том одночасно повернулися на звук його голосу й сором'язливо перезирнулися. Лисий з пивним барильцем тепер був тільки темною фігурою, що бовваніла на підйомі, і легко зійшов би за троглодита з палицею.

— Де всі придурки зараз? — запитав голомозий. — Ви ж не скажете, що вони всі здохли, еге? Бо я, бля, у це не вірю.

— Це дуже гарне питання, — сказав Клай.

— Ти, бля, діло кажеш, точно. Стережіть ту свою цукерочку. — , не чекаючи їхньої відповіді, чоловік, що виграв битву за барильце з пивом, розвернувся і розтанув у пітьмі.

— Ми на місці, — сказав Том хвилин за десять по тому. І тут (наче вусатий чоловічок в окулярах подав «небесному режисерові з освітлення» сигнал) вийшов місяць, що протягом останньої години чи десь близько того ховався за пошматованою хмарою та завісою диму. Його промені — тепер сріблясті, а не жахливі вірусно-помаранчеві, як раніше, — освітили будинок, який міг бути темно-синім, зеленим чи навіть сірим: без світла вуличних ліхтарів важко було сказати напевне. Точно Клай міг сказати тільки те, що будинок був охайний і гарний, хоча, мабуть, і не такий великий, як могло здатися спочатку. Місячне сяйво теж сприяло цій омані, та головним винуватцем були сходи, що вели з доглянутого газону Тома Маккурта до єдиного ґанку з колонами на всій вулиці. Ліворуч був кам'яний димар. Над ґанком на вулицю виходило вікно спальні.

— О, Томе, він прекрасний! — вигукнула Аліса аж занадто захоплено. Клай відчув, що у її голосі бринять нотки, які свідчать про те, що вона змучена і перебуває на межі істерики. Власне Клай не вважав будинок прекрасним, але визнав, що виглядає той як оселя людини, у якої є мобільний телефон та всі інші неодмінні атрибути двадцять першого століття. Такими були й інші будинки у цій частині Салем-стрит, і Клай засумнівався, а чи багатьом мешканцям цих будинків так само неймовірно пощастило, як і Томові. Він нервово озирнувся. Усі будинки стояли темні, адже світла не було, і могло б здатися, що люди покинули їх, якби він не відчував на собі погляди тих, хто за ними стежить.

Очей божевільних? Мобілоїдів? Він подумав про Бізнес-вумен і Світлу Фею, про психа у сірих штанах і пошматованій краватці, чоловіка у діловому костюмі, який відірвав зубами вухо в собаки. Про голого чоловіка, який біг, змахуючи взад і вперед автомобільними антенами, так, ніби завдавав коротких прямих ударів. Ні, спостереження не в репертуарі мобілоїдів. Вони просто нападають. Але якщо в цих будинках сховалися нормальні люди — хоча 6 хтось із них, — то куди поділися мобілоїди?

Клай не знав.

— Не знаю, чи можна його назвати прекрасним, — промовив Том, — але він ще стоїть, і мені цього досить. Я вже серйозно налаштувався на те, що коли ми прийдемо, то побачимо тільки яму в землі, з якої йде дим. — Він засунув руку в кишеню і дістав звідти невелику низку ключів. — Прошу заходити в мою скромну оселю, і нехай вона такою залишається назавжди, і все таке інше.

Вони почали підніматися: вже зробили десь шість кроків, коли Аліса скрикнула:

— Стійте!

Клай круто розвернувся, відчуваючи водночас тривогу і перевтому. Здавалося, він починає потроху розуміти, що таке виснаження під час бойових дій. Навіть його запаси адреналіну вже вичерпувалися. Але там нікого не було — ні мобілоїдів, ні лисого з обличчям, заюшеним кров'ю, що стікала з розірваного вуха, ні навіть старушенції з її блюзом на тему апокаліпсису. Тільки Аліса, що опустилась на одне коліно на тротуарі біля сходів.

— Що там таке, люба? — спитав Том.

Вона випросталася, і Клай побачив, що в руці вона стискає крихітну кросівку.

— Це «бебі-найкі», — сказала вона. — У тебе...

Том похитав головою.

— Я живу сам. Тобто, якщо не брати до уваги Рафа. Але він усього лише кіт, хоч і вважає себе королем.

— Тоді хто її залишив? — Вона перевела розгублений, втомлений погляд з Тома на Клая.

У відповідь Клай похитав головою.

— Хтозна, Алісо. Ти б краще викинула її.

Але Клай знав, що вона цього не зробить, бо це було дежа вю в його найгіршому, дезорієнтуючому прояві. Усе ще тримаючи кросівку в руці, яку притисла до талії, вона вирушила до Тома, що стояв на східцях, намацуючи в тьмяному освітленні потрібний

«Зараз ми почуємо кота, — подумав Клай. — Рафа». І справді, за дверима почулося радісне нявкання кота, якому Том Маккурт завдячував своїм порятунком.

Том нахилився, і Раф, чи Рафер (обидва імені були скороченням від Рафаеля), стрибнув йому на руки, голосно муркочучи й витягаючи шию, аби обнюхати охайно підстрижені вуса господаря.

— Еге ж, і я за тобою скучив, — сказав Том. — Я тобі все пробачив, віриш? — Тримаючи Рафера на руках і погладжуючи його по голові, він перетнув закриту веранду. Аліса не відставала. Останнім ішов Клай. Він повернув ручку замка й замкнув двері, а потім приєднався до інших.

— Йдіть за мною коридором до кухні, — сказав Том, коли вони опинилися всередині будинку. Тут витав приємний запах поліролі для меблів і, як здалося Клаю, шкіри. Цей запах асоціюється з чоловіками, що ведуть спокійний спосіб життя, у якому не обов'язково мусять бути присутні жінки. — Другі двері праворуч. Тримайтеся ближче. Коридор широкий, на підлозі нічого немає, але по обидва боки стоять столики, а темно хоч в око стрель. Та ви й самі бачите.

— Якщо можна так висловитися, — ввернув Клай.

— Ха-ха.

— У тебе є ліхтарики? — запитав Клай.

— Ліхтарики й гасова лампа, яка навіть краще за них, але спочатку давайте дістанемося кухні.

Вони йшли за Томом по коридору: Аліса посередині, двоє чоловіків по боках. Клай чув, як часто вона дихає, намагаючись зберігати спокій в незнайомому оточенні, але, звісно, це було нелегко. Чорт, йому теж було важко. Він погано орієнтувався. Бодай промінець світла, і було б легше, а так...

Він наштовхнувся коліном на один зі столиків, про які попереджав Том, і почувся дзенькіт, що нагадував цокотіння зубів, дзенькіт предмета, який от-от мав розбитися. Клай подумки приготувався почути звук розбитого скла і крик Аліси. Він майже не сумнівався, що вона закричить. Але те, що стояло на столику (ваза чи якась дрібниця), вирішило прослужити трохи довше й знову стало на місце. Коридор здавався нескінченним, але нарешті Том спитав:

— Усі живі? Повертайте праворуч.

У кухні стояла та сама темінь, що й у коридорі, і Клай на якусь мить замислився про все те, чого йому бракує і, мабуть, ще більше бракує Томові: цифр на дисплеї мікрохвильової печі, заспокійливого бурмотіння холодильника, можливо, світла з сусіднього будинку, що проникає крізь вікно над кухонною мийкою і відбивається на хромованому крані.

— Ось стіл, — сказав Том. — Алісо, зараз я візьму тебе за руку. Ось стілець, сідай. Вибачайте, що я говорю так, наче ми граємо у піжмурки.

— Усе га... — почала вона і тут же тихо скрикнула, від чого Клай аж підстрибнув. Його рука намацала рукоятку ножа (тепер він вважав його своїм) ще до того, як він зрозумів, що потягнувся за ним.

— Що? — різко запитав Том. — Що таке?

— Нічого, — відповіла вона. — Нічого... страшного. Кіт. Його хвіст... на моїй нозі.

— Ох. Вибач.

— Усе нормально. Дурепа, — додала вона з таким презирством до самої себе, що Клай здригнувся у темряві.

— Ні, — сказав він. — Не картай себе, Алісо. Сьогодні був важкий день.

— Був важкий день! — повторила Аліса і засміялася. Клаю цей сміх дуже не сподобався. Такі самі нотки звучали в її голосі, коли вона назвала Томів будинок .прекрасним. Він подумав: «У неї буде істерика, і що тоді робити? У кіно істеричці дають ляпаса, і це завжди приводить її до тями, але в кіно принаймні видно, де вона».

Йому не довелося ні бити її по щоках, ні трусити, ні міцно тримати (це він, мабуть, зробив би в першу чергу). Аліса почула дивне звучання власного голосу, може, вхопила його і приборкала: спочатку це було здушене горлове булькання, тоді важке дихання, а потім настала тиша.

— Сідай, — сказав Том. — Ти, мабуть, дуже втомилася. І ти, Клаю. Піду по світло.

Клай намацав стілець і сів за стіл, якого майже не бачив, незважаючи на те, що очі вже повністю призвичаїлися до темряви. Щось прошурхотіло об холошу його штанів і затихло. Тихе «няв». Раф.

— Вгадай що? — почав він, звертаючись до ледь помітного обрису постаті, коли Томові кроки стихли. — Друзяка Рафер і мене налякав до чортиків. — Хоча насправді Клай зовсім не злякався.

— Ми мусимо його пробачити, — сказала вона. — Якби не цей кіт, Том був би так само божевільний, як і решта. Ото було б прикро.

— Це точно.

— Мені так страшно, — провадила вона далі. — Думаєш, завтра, при денному світлі, буде ліпше? Цей страх минеться?

— Не знаю.

— Ти, мабуть, місця собі не знаходиш через свою дружину та малого.

Клай зітхнув і потер обличчя.

— Найважче — змиритися з безпорадністю. Ми розлучилися, розумієш, і... — Він замовк і похитав головою. І не продовжував би, але вона подалася вперед і взяла його за руку. Її пальці були міцні й прохолодні. — Ми розійшлися навесні. Досі мешкаємо в одному маленькому містечку, моя мати назвала 6 це «солом'яним шлюбом». Моя дружина — вчителька початкових класів.

Він нахилився, намагаючись роздивитися її обличчя в темряві.

— Хочеш знати, що у цьому всьому найгірше? Якби це сталося рік тому, Джонні точно був би з нею. Але у вересні цього року він перейшов до середньої школи, яка розташована майже за п'ять миль від нашого дому. Я весь час намагаюся вирахувати, чи був він удома, коли весь світ збожеволів. Вони з друзями їздять автобусом. Я думаю, він мусив бути вдома. І гадаю, що він пішов просто до неї.

«Або витяг з наплічника свого мобільного і подзвонив їй!» — радісно підказав щур-паніка... і вкусив. Клай відчув, що його рука все міцніше стискає пальці Аліси, і змусив себе зупинитися. Але зупинити піт, що проступав на обличчі й руках, був не в змозі.

— Але ти не знаєш, — сказала вона.

— Ні.

— У мого тата фотоательє у Ньютоні, — сказала вона. — Я переконана, що з ним усе гаразд, він дуже самостійний, але він хвилюватиметься через мене. Мене і мою... Мою сам знаєш кого. — Клай знав. — Я весь час думаю про те, як він впорався з вечерею. Я знаю, це маячня, але він зовсім не вміє готувати.

Клай хотів було запитати її, чи був у її батька мобільний, але щось підказало йому цього не робити. Натомість він спитав:

— Ти сама зараз у порядку?

— Так, — озвалася вона і знизала плечима. — Що вже сталося з ним, те сталося. Я не можу нічого змінити.

«Краще б ти цього не казала», — подумав він.

— Я тобі казав, що у мого малого є мобільний? — Його власний голос видався йому різким, як вороняче каркання.

— Узагалі-то казав. Перед тим як ми перейшли міст.

— Так, звісно. — Він безупинно гриз свою нижню губу і змусив себе припинити це. — Але він не завжди його заряджав. Мабуть, і це я тобі казав.

— Так.

— Просто мені ніяк не дізнатися. — Щур-паніка вискочив зі своєї клітки. Він бігав і кусався.

Тепер обидві її руки зімкнулися над його руками. Він не хотів, щоб вона його заспокоювала, — важко перестати тримати себе в руках і дозволити заспокоїти — але здався, бо подумав, що сама потреба давати у неї набагато сильніша за його потребу прийняти. Їхні з'єднані руки так і лежали на маленькому кухонному столі Тома поряд із полив'яними сільничками та перечницями, і так їх застав Том, коли повернувся з підвалу з чотирма ліхтариками та ще не розпакованою гасовою лампою.

Ліхтарики виявилися непотрібними, бо гасова лампа давала достатньо світла. Воно було сліпучо-білим, але Клаєві подобалося це сяйво і те, як воно розігнало всі тіні, крім їхніх власних і котячої (які примхливо стрибали по стіні, наче декорація до Геловіну, вирізана з чорного гофрованого паперу).

— Думаю, слід затулити штори, — заявила Аліса.

Том якраз відкривав один із поліетиленових пакетів з «Метрополітан-кафе», на яких з одного боку було написано «ДЛЯ СОБАК», а з іншого — «ДЛЯ ЛЮДЕЙ». Припинивши це робити, він поглянув на неї з цікавістю.

— Навіщо?

Аліса знизала плечима і посміхнулася. Клай подумав, що ця посмішка най дивніша з-поміж усіх, які він будь-коли бачив на обличчі дівчини-підлітка. Аліса витерла кров з носа та підборіддя, але під очима залишилися темні кола від утоми. Гасова лампа знебарвила шкіру її обличчя, надавши йому смертельної блідості, а посмішка, що відкрила ледь помітний глянс зубів між тремтячими губами, на яких вже майже не лишилося помади, спантеличувала своєю дорослістю. Він подумав, що Аліса виглядає як кіноактриса кінця 1940-х, що грає світську левицю на межі нервового зриву. Крихітну кросівку вона поклала перед собою на стіл і розкручувала її одним пальцем. З кожним обертом черевичка шнурки злітали вгору і цокали. Клай сподівався, що вона скоро заб'ється в істериці. Що довше вона триматиметься, то гірше буде, коли її нарешті прорве. Її вже трохи відпустило, але цього було геть не досить. Дотепер він був єдиним, хто найбільше давав вихід своїм почуттям.

— Не думаю, що людям варто бачити нас тут, усередині, от і все, — відповіла вона й легенько підштовхнула кросівку. Ту, яку вона називала «бебі-найкі». Кросівка закрутилася. Шнурки підскочили і цокнули об Томів відполірований до блиску стіл. — Думаю, це може бути... погано.

Том подивився на Клая.

— Може, вона й має рацію, — сказав Клай. — Мені не подобається, що наш будинок — єдиний освітлений на весь квартал, дарма що світло в глибині.

Том підвівся і без зайвих питань затулив штори над мийкою.

У кухні було ще два вікна, тож він і їх завісив. Повертаючись до столу, Том змінив маршрут і зачинив двері, що вели з коридору до кухні. Аліса крутила перед собою на столі «бебі-найкі». У нерівномірному світлі гасової лампи, увімкненої на повну потужність, Клай побачив, що кросівка була рожево-пурпурова. Такі кольори могли привабити тільки дитину. Кросівка крутилася й крутилася. Шнурки злітали і цокали. Сідаючи, Том подивився на це і насупився, а Клай подумки наказав йому: «Скажи їй, нехай забере це зі столу. Скажи їй, що ти не знаєш, де воно було, і не хочеш, щоб воно лежало на твоєму столі. Цього буде досить, щоб вивести її з цього стану, і ми зможемо помалу подолати це. Скажи їй. Думаю, вона хоче, щоб ти їй це сказав. Вона тебе провокує».

Але Том тільки витяг бутерброди з пакета — ростбіф і сир, шинка і сир — і ощадливо розділив їх. З холодильника він дістав глечик чаю з льодом («Досі дуже холодний», — оголосив він) і висипав залишки з пакета із сирим м'ясом у котячу миску.

— Він на це заслуговує, — сказав він, мало не виправдовуючись. — А без електрики воно все одно зіпсується.

На стіні висів телефон. Клай зняв трубку, але це була чиста формальність, тим більше що зараз у трубці не було чутно навіть гудка. Апарат був мертвий як... як Бізнес-вумен там, біля Бостон-Коммон. Він сів за стіл і заходився їсти бутерброд. Попри відчуття голоду, апетиту не було.

Аліса тричі відкусила від свого бутерброда і поклала його на стіл.

— Не можу, — сказала вона. — Не зараз. Мабуть, я занадто втомлена. Хочу спати. І скинути нарешті цю сукню. Вмитися, мабуть, не вдасться, в усякому разі не так, як слід, та я ладна що завгодно віддати, аби тільки скинути цю кляту сукню. Вона смердить потом і кров'ю. — Вона крутонула кросівку, що закружляла біля зіжмаканого паперу, на якому лежав ледь початий бутерброд. — І моєю матір'ю вона пахне. Її парфумами.

Якусь хвилю всі мовчали. Клай почувався геть розгубленим. Він миттєво уявив картину: Аліса без сукні, у білому ліфчику та трусиках, з широко розкритими й глибоко запалими очима, у яких більше немає життя, що робить її схожою на паперову ляльку. Уява художника, завжди кваплива і послужлива, домалювала до плечей і ніг зображення паперові ярлики. Воно шокувало, але не через свою сексуальність, а через її нестачу. Десь удалині, дуже тихо, зі слабким звуком фуумп щось вибухнуло.

Том порушив мовчанку, і Клай був йому безмежно вдячний за це.

— Б'юся об заклад, що мої джинси тобі підійдуть, якщо ти підкотиш їх унизу. — Він підвівся. — Знаєш що, я думаю, у них тобі буде навіть прикольно — так виглядав би Гек Фіни у «Великій ріці»[18], якби її поставили в школі для дівчаток. Ходімо нагору. Я викладу речі, які ти зможеш одягти вранці, а спати ми тебе покладемо в кімнаті для гостей. У мене повно піжам, цілий клондайк. Хочеш взяти лампу?

— Але... Може, вистачить ліхтарика? Як ти вважаєш?

— Так, — підтвердив Том. Він узяв одного ліхтарика, а іншого дав їй. Коли вона взяла зі столу маленьку кросівку, він, схоже, збирався щось сказати, але потім передумав. — Можеш ще й помитися. Можливо, води буде малувато, але в трубах все одно щось залишилося, хоч і немає електрики. Миску набрати зможемо, я впевнений. — Він подивився на Клая через її голову. — Я завжди тримаю в підвалі ящик із пляшками води, тому пити нам буде що.

Клай кивнув.

— Гарних снів, Алісо, — сказав він.

— Тобі теж, — нерішуче відповіла вона, а тоді ще більш непевно додала: — Приємно було познайомитися.

Том відчинив перед нею двері. Промені їхніх ліхтариків затанцювали у темряві, й двері знову зачинилися. Клай чув їхні кроки на сходах, а тоді над головою. Почув, як тече вода. Він чекав, що ось-ось почує шум у трубах, але вода перестала текти ще до того, як пішло повітря. Миску, як сказав Том, — от і все, що їй вдалося ' набрати. Клай теж хотів змити з себе кров і бруд — і Том напевно, думав він, гадаючи, що на цьому поверсі також мусив бути туалет, і якщо Том у своїх особистих звичках був так само охайний, як і у ставленні до власної персони, то вода в унітазі мусила бути чистою. А крім того, звісно, залишалася ще вода в бачку.

Рафер стрибнув на Томів стілець і почав умиватися в білому світлі гасової лампи. Його муркіт не могло заглушити навіть невпинне тихе шипіння лампи. На думку Рафа, життя й досі було спокійним.

Клай подумав про те, як Аліса крутила крихітну кросівку, і майже ліниво прикинув, чи може у п'ятнадцятирічної дівчини статися нервовий розлад.

— Не будь дурником, — звернувся він до кота. — Авжеж, може. Таке трапляється на кожному кроці. Фільми про це очолюють хіт-паради тижня.

Рафер глянув на нього своїми мудрими зеленими очима і знову заходився облизувати лапу. «Ще щось мені розкажи, — наче промовляли ці очі. — Тебе у дитинстві лупцювали? Думав про те, щоб пересипати з матір'ю?»

Вона пахне моєю матір'ю. Її парфумами.

Аліса як паперова лялька, з ярличками, що стирчать з плечей і ніг.

«Не будь дурррником, — говорили зелені очі Рафера. — Ярррлички чіпляють на одяг, а не на ляльок. Що ти за художник?»

— Безробітний, — відповів він. — Чому б тобі не заткнутися? — Він заплющив очі, але стало ще гірше. Тепер очі Рафера плавали у темряві окремо від тіла, як очі Чеширського кота у Льюїса Керролла: «У нас у всіх не всі вдома, люба Алісо». І Клай досі чув муркіт під рівномірне шипіння гасової лампи.

Тома не було п'ятнадцять хвилин. Повернувшись, він безцеремонно скинув Рафа зі свого стільця і рішуче відкусив великий шматок від свого бутерброда.

— Вона заснула, — повідомив він. — Перевдяглася у мою піжаму, поки я чекав у холі, а тоді ми викинули сукню в смітник. По-моєму, її зморило через сорок секунд по тому, як голова опинилася на подушці. Викинута сукня розставила всі крапки над «і», я певний цього. — Запала невеличка мовчанка. — Від тої сукні справді тхнуло.

— Поки тебе не було, — почав Клай, — я висунув кандидатуру Рафа у президенти Сполучених Штатів. Його обрали більшістю голосів.

— Чудово, — сказав Том. — Мудрий вибір. Хто голосував?

— Мільйони. Усі, хто ще не з'їхав з глузду. Вони прислали бюлетені подумки. — Клай широко розкрив очі й постукав себе пальцем по скроні. — Я можу читати думки.

Том перестав жувати, потім знову почав... але повільно.

— Знаєш, — сказав він, — за таких обставин це не так вже й смішно.

Клай зітхнув, відсьорбнув чаю з льодом і змусив себе з'їсти ще трохи бутерброда. Він наказав собі думати про нього як про бензин для тіла, якщо це треба, аби проковтнути їжу.

— Так. Мабуть, не смішно. Вибач.

Перед тим як ковтнути чаю, Том нахилив свою склянку в його бік.

— Усе нормально. Я високо ціную твої зусилля. Скажи, де твій портфель?

— Кинув його на веранді. Хотів, щоб обидві мої руки були вільними, коли ми йтимемо твоїм «коридором смерті».

— Тоді все гаразд. Слухай, Клаю, мені страшенно шкода, що так вийшло з твоєю сім'єю...

— Не шкодуй завчасно, — відповів Клай трохи різкувато. — Поки ще нема про що шкодувати.

— ...але я справді тішуся, що зустрів тебе. Це все, що я хотів сказати.

— Навзаєм, — сказав Клай. — Я радий, що знайшлося тихе місце, де можна переночувати. Впевнений, що Аліса теж рада.

— Поки Молден не став гучним місцем і не згорів дотла у нас під носом.

Клай кивнув, слабо посміхнувшись.

— Поки. Ти забрав у неї ту страшну маленьку штуку?

— Ні. Вона лягла з нею спати, як із... плюшевим ведмедиком, чи що. Завтра їй буде набагато ліпше, якщо вночі вона не прокидатиметься.

— Думаєш, вона спатиме до ранку?

— Ні, — відповів Том. — Але на випадок, якщо вона прокинеться налякана, я всю ніч буду поруч із нею. Під однією ковдрою, якщо це допоможе. Ти ж знаєш, що зі мною вона в безпеці, правда?

— Так. — Клай знав, що з ним самим вона теж була б в безпеці, але зрозумів, що має на увазі Том. — Завтра на світанку я вирушаю на північ. Мабуть, було 6 краще, якби ви з Алісою пішли зі мною.

Том трохи подумав про це і запитав:

— А як щодо її батька?

— Вона сказала, що він, цитую: «дуже самостійний». Найбільше її непокоїло те, чи зготує він собі на обід. Судячи з її слів, вона не готова взнати правду. Авжеж, нам доведеться запитати, як вона хоче вчинити, але я волію, щоб вона була з нами, і не хочу йти на захід у ті промислові міста.

— Тобі геть не хочеться йти на захід.

— Так, — зізнався Клай.

Він думав, що Том сперечатиметься, але цього не сталося.

— А як щодо сьогоднішньої ночі? Думаєш, треба спати по черзі?

Досі Клаєві це навіть не спало на думку.

— Не знаю, чи це матиме сенс. Якщо ошалілий натовп увірветься на Салем-стрит, розмахуючи пістолетами й смолоскипами, що ми зможемо вдіяти? — спитав він.

— Сховатися у підвалі?

Клай поміркував над цим. Спуститися в підвал означало для нього вжити найбільш крайній захід із усіх, до яких можна було вдатися, — бункерний захист, — але завжди був шанс, що гіпотетичний ошалілий натовп, про який ішлося, подумає, що будинок порожній, і промчить повз нього. Це краще, ніж стати жертвами різні в кухні. Можливо, після того як вони стануть свідками групового зґвалтування Аліси.

«До цього не дійде, — стривожено подумав він. — Ти просто губишся у здогадах, ось і все. Трусишся зі страху в темряві. До цього не дійде».

От тільки Бостон, залишений позаду, догорав. На горілчані крамниці вчинялися напади, і чоловіки до крові билися через алюмінієві барильця з пивом. До цього вже дійшло.

Тим часом Том спостерігав за ним, даючи йому змогу переварити це... і це означало, що для самого Тома це вже, мабуть, був пройдений етап. Раф стрибнув йому на коліна. Том поклав свого бутерброда на стіл і погладив кота по спинці.

— Знаєш що, — сказав Клай. — Якщо в тебе знайдеться зо дві ковдри, у які я зможу загорнутися, то чому 6 мені не провести ніч на веранді? Вона крита, і всередині темніше, ніж на вулиці. Це значить, що я точно побачу, коли хтось ітиме, ще задовго до того, як мене помітять. Особливо якщо ці «хтось» — мобілоїди. Вони не справили на мене враження таких, що можуть підкрастися.

— Ні, підкрадатися вони не будуть, це точно. А що як люди обійдуть будинок ззаду? Лінн-авеню лише за квартал звідси.

Клай знизав плечима, намагаючись цим сказати, що вони не зможуть захиститися від усього... або хоча б добре захиститися... але вголос цього не вимовив.

— Гаразд, — порушив мовчанку Том, проковтнувши ще шматочок бутерброда і згодувавши шматочок шинки Рафові. — Але ти можеш розбудити мене десь о третій. Якщо доти Аліса не прокинеться, то, може, спатиме до ранку.

— Якби ж то знати наперед, що на нас чекає, — відповів йому Клай. — Слухай, здається, відповідь мені відома, але про всяк випадок: у тебе ж немає пістолета, правда?

— Ні, — сказав Том. — Навіть газового балончика немає. — Він подивився на свій бутерброд і поклав його на стіл. Коли він звів очі на Клая, вони були дуже сумні. Том заговорив пошепки, як це роблять люди, коли обговорюють таємниці. — Пам'ятаєш, що сказав коп перед тим, як застрелити того ненормального?

Клай кивнув. Гей, чуване, як життя? Ну типу шо чути? Цього він ніколи не забуде.

— Я знав, що це зовсім не так, як показують у фільмах, — провадив далі Том, — але ніколи не підозрював, що це має таку неймовірну силу, чи раптовість... і звук, із яким воно... те, що в його голові...

Зненацька він схилився вперед, притиснувши свою маленьку долоню до рота. Рух тіла налякав Рафера, і кіт зістрибнув додолу. У горлі Тома щось тричі заклекотало з судорожним звуком, і Клай приготувався до того, що зараз він, напевно, почне блювати. Йому залишалося сподіватися, що сам він втримається, але щодо цього ніяких гарантій не було. Відчував: його от-от знудить, він на волосину від цього. Бо знав, що має на увазі Том. Постріл — і мокрі липкі бризки на асфальті.

Обійшлося без блювання. Том опанував себе і звів очі, повні сліз.

— Вибач, — сказав він. — Мені не слід було це згадувати.

— Не треба вибачатися.

— Думаю, якщо ми збираємося пережити те, що в нас попереду, нам ліпше забути про сентименти. Як на мене, то люди, не спроможні це зробити... — Він замовк, а тоді продовжив. — Як на мене, то люди, не спроможні це зробити... — Замовк удруге. І тільки після третьої спроби зміг закінчити. — Як на мене, то люди, не спроможні це зробити, можуть померти.

Вони пильно дивилися один на одного, освітлювані білим сяйвом гасової лампи.

— Відтоді як ми покинули місто, я не бачив жодної озброєної людини, — сказав Клай. — Спочатку я справді не звертав уваги, але потім почав придивлятися.

— Ти ж знаєш, чому так, правда? Бо в Массачусетсі найсуворіші закони щодо володіння зброєю в країні, за винятком, хіба що, Каліфорнії.

Клай згадав, що кілька років тому на кордоні штату бачив рекламні щити, на яких стверджувалося те саме. Потім їх замінили: з'явилися нові, на котрих було написано, що за водіння автомобіля в нетверезому стані вам світить ніч у в'язниці.

— Якщо копи знайдуть пістолет, схований у твоїй машині, тобто у бардачку, разом з реєстраційним посвідченням і страховим полісом, тебе можуть запроторити за ґрати років, я так думаю, на сім, — сказав Том. — Якщо ж зупинять твій пікап, а там лежить заряджена рушниця, навіть у сезон полювання, вважай, що нарвався на штраф у десять тисяч доларів і два роки виправних робіт. — Він узяв зі столу недоїдений сандвіч, пильно оглянув його і поклав назад. — Якщо ти не злочинець, то можеш купити собі пістолета і тримати його вдома, але дозвіл на носіння? Може, якщо за тебе поручиться отець О'Маллі з «Клубу для хлопчиків», та й то не гарантовано.

— Відсутність зброї, можливо, врятувала не одне життя біженцям, які залишали місто.

— Цілком із тобою погоджуюся, — підтвердив Том. — Ти про тих двох, що билися за пивне барильце? Слава Богу, що в них не було пістолетів.

Клай кивнув.

Том відкинувся на спинку стільця, схрестив руки на вузьких грудях і озирнувся. Його окуляри поблискували. Світне коло, яке відкидала гасова лампа, було яскравим, але маленьким.

— Одначе зараз я б від пістолета не відмовився. Навіть після того як бачив, якої шкоди завдає зброя. А я ж вважаю себе пацифістом.

— Давно ти тут живеш, Томе?

— Уже майже дванадцять років. Досить тривалий час, аби переконатися, що Молден помалу перетворюється на Задрипанськ. Ще не остаточно ним став, але це вже не за горами.

— Добре, тоді давай поміркуємо. У кого з твоїх сусідів у будинку міг би виявитися пістолет чи пістолети?

З відповіддю Том не забарився.

— У Арні Нікерсона. Він мешкає навпроти, через три будинки від мене. На бампері його «камрі» наклейка НСА[19], а ще кілька перевідних картинок із жовтими стрічками і старий стикер «Буш — Чейні»...

— Зрозуміло...

— А також дві наклейки НСА на пікапі, до якого він у листопаді чіпляє фургон і вирушає на полювання у ваших краях.

— А ми тішимося з виручки, яку забезпечує нам його дозвіл на полювання за межами штату, — сказав Клай. — Давай вдеремося завтра до його будинку і візьмемо зброю.

Том Маккурт подивився на нього як на божевільного.

— Звісно, цей чоловік не такий параноїк, як дехто з тих ополченців у Юті, — тобто він справді мешкає у Техачусетсі, — але на його газоні один із тих знаків охоронної сигналізації, на якому чітко сказано «ХОЧЕШ ВИПРОБУВАТИ СВОЄ ВЕЗІННЯ, ГНИДО?», і я не сумніваюся, що ти чув про правила щодо того, коли у члена НСА можна забрати зброю.

— Думаю, щось на зразок «тільки розціпивши холодні пальці трупа»...

— Саме так.

Клай нахилився вперед і виклав йому все, що стало для нього очевидним з того моменту, коли вони подолали спуск із траси-1: що Молден тепер був черговим дохлим містечком у Стільникових Штатах Америки і що країна поза зоною обслуговування, зараз, на жаль, відсутній зв'язок з вашим абонентом, зателефонуйте, будь ласка, пізніше. Салем-стрит безлюдна. Він відчув це, коли вони наближалися... хіба ні?

Ні. Дурня. Ти відчував, що за нами спостерігають.

Справді? Та навіть якщо так, чи на таку інтуїцію можна покластися, чинити, як вона підказує, переживши подібний день? Про це навіть думати смішно.

— Послухай, Томе. Один із нас піде до будинку того Наклсона завтра, коли добре розвидниться...

— Його прізвище Нікерсон, і навряд чи це така вже гарна ідея, особливо тому, що Том Маккурт бачить своїм внутрішнім зором, що Нікерсон причаївся під вікном вітальні, стискаючи в руках заряджений автомат, який він приберігав на випадок кінця світу. І, схоже, він таки настав.

— Це зроблю я, — сказав Клай. —Я не піду, якщо сьогодні вночі чи завтра зранку ми почуємо в будинку Нікерсона постріли. І точно не робитиму цього, якщо побачу в нього на газоні трупи, з вогнепальними пораненнями чи без них. Я теж передивився всі старі серії «Зони сутінок» — ті, у яких цивілізація виявляється усього лише тоненьким шаром смоли.

— Або й того менше, — похмуро зауважив Том. — Досить лише згадати Іді Аміна, Пол Пота, і в обвинувачення більше нема питань.

— Я йтиму з піднятими руками. Подзвоню в двері. Якщо хтось відповість, скажу, що просто хочу поговорити. У найгіршому разі він звелить мені забиратися до дідька.

— Ні, у найгіршому разі він застрелить тебе на своєму довбаному килимку перед дверима і залишить у мене на руках дівчинку-підлітка, у якої немає матері, — відрубав Том. — Можеш скільки завгодно вдавати із себе розумника з тими старими серіями «Зони сутінок», тільки не забувай про бійку людей, яких ти сьогодні бачив біля бостонського метро.

— То було... Не знаю, як це назвати, але ті люди були божевільними в клінічному сенсі. У цьому ти можеш не сумніватися, Томе.

— А як щодо Вбивчої Берти з Біблією? І тих двох, що билися за барильце? Вони теж були божевільними?

Ні, авжеж ні, але якщо у будинку навпроти був пістолет, то Клай будь-що хотів його дістати. А якщо там кілька пістолетів, то непогано було б і Тома з Алісою озброїти.

— Я думаю про те, як ми подолаємо понад сто миль на північ, — сказав він. — Може, нам вдасться вкрасти машину і трохи проїхати, але є й інший варіант: весь шлях доведеться долати пішки. Ти збираєшся йти неозброєним, маючи для захисту тільки ножі? Я звертаюся до тебе, як серйозний чоловік до іншого серйозного чоловіка, бо деякі люди з тих, що нам зустрінуться по дорозі, обов'язково будуть озброєні. Тобто ти і сам це знаєш.

— Так, — підтвердив Том і, запустивши пальці у своє акуратно підстрижене волосся, смішно скуйовдив його. — І я знаю, що Арні та Бет, мабуть, зараз немає вдома. Вони були схиблені на різних електронних новинках не менше, ніж на зброї. Він завжди патякав по мобільному за кермом свого здоровенного фалічного «додж-рема».

— От бачиш! Що й треба було довести. Том зітхнув.

— Добре. Усе залежатиме від того, як складеться ситуація вранці. Згода?

— Згода. — Клай знову взяв свого бутерброда. Тепер він відчув легкий голод.

— Куди вони поділися? — запитав Том. — Ті, яких ти називаєш мобілоїдами. Куди вони пішли?

— Не знаю.

— Я ось що думаю, — сказав Том. — Я думаю, що вони позаповзали в будинки й будівлі приблизно о тій порі, коли зайшло сонце, й повмирали.

У погляді Клая читався сумнів.

— Поглянь на ситуацію раціонально і переконаєшся, що я маю рацію, — продовжував Том. — Ти згоден зі мною, що, ймовірніше за все, це був якийсь терористичний акт?

— Схоже, що це єдине можливе пояснення, хоча я не доберу, як можна запрограмувати будь-який сигнал, байдуже якої руйнівної сили, на такі дії.

— Ти вчений?

— Ти ж знаєш, що ні. Я художник.

— Тобто, коли уряд інформує тебе, що з літаків можна спрямувати комп'ютеризовані смарт-бомби таким чином, щоб вони проникли через двері бункера в пустелі, на відстані приблизно дві тисячі миль, все, що ти зможеш, — подивитися на фотографії і прийняти на віру, що така технологія існує.

— Хіба Том Кленсі мені брехатиме? — без тіні іронії запитав Клай.

— І якщо та технологія існує, чому б не припустити, хоча 6 абстрактно, що ця теж є?

— Добре, розшифруй. Коротко, будь ласка.

— Приблизно о третій годині цього дня якась терористична організація, можливо, навіть уряд маленької держави, посилає щось на зразок сигналу або імпульсу. На цей момент нам доведеться припустити, що цей сигнал був переданий на всі мобільні телефони у світі. Сподіватимемося, що цього не сталося, але зараз, думаю, ми мусимо припускати найгірше.

— Усе вже скінчилося?

— Не знаю, — відповів Том. — Хочеш взяти мобільний і з'ясувати?

— Ризиковано, — озвався Клай. — Мій синок вимовляє touche[20]. Благаю Тебе, Господи, хоч би він і досі так це вимовляв.

— Але якщо це угруповання може передати сигнал, який позбавить розуму кожного, хто його почує, — продовжував Том, — то хіба не може статися так, що сигнал також містить для них вказівку накласти на себе руки через п'ять годин? Або просто лягти спати й перестати дихати?

— Я б сказав, що це неможливо.

— Раніше мені б і на думку не спало, що на мене від готелю «Пори року» через дорогу пертиме божевільний з ножем, — відзначив Том. — Або що Бостон згорить дотла, а все його населення, тобто та частина, якій пощастило, бо в неї не було мобільних телефонів, втече з міста мостами Містик і Закіма.

Він нахилився вперед, пильно розглядаючи Клая. «Він хоче в це вірити, — подумав Клай. — Не марнуй часу на те, щоб переконати його в протилежному, бо він справді, справді хоче в це вірити».

— Певним чином це нічим не відрізняється від біотероризму, якого так боявся уряд після одинадцятого вересня, — стверджував Том. — За допомогою мобільних телефонів, які нині стали основною формою спілкування в нашому повсякденному житті, ти водночас перетворюєш народ на новобранців у лавах своєї армії — армії, яка в буквальному розумінні цього слова нічого не боїться, бо вона божевільна, — і знищуєш інфраструктуру. Де зараз Національна гвардія?

— В Іраку? — навздогад кинув Клай. — В Луїзіані? Жарт вийшов не надто вдалий, і Том не посміхнувся.

— Ніде. Як можна задіяти національну армію, якщо навіть та сама мобілізація повністю залежить від стільникової мережі? Щодо літаків, то останнім, який я бачив у повітрі, був той невеликий, що розбився на розі Чарльз та Бікон. — Він зробив паузу, а тоді продовжив, дивлячись через стіл прямо в очі Клаю. — Усе це зробили вони... ким би вони не були. Вони спостерігали за нами з того місця, де живуть і поклоняються своїм богам, і що ж вони побачили?

Клай похитав головою, заворожений блиском у Томових очах за скельцями окулярів. Це були майже очі провидця.

— Вони побачили, що ми збудували точну копію Вавилонської вежі... конструкція якої трималася на самих лишень електронних тенетах. За лічені секунди вони змели мережу, і наша вежа впала. Усе це зробили вони, а ми троє — немов жуки, що завдяки щасливому збігу обставин врятувалися з-під ноги велетня, яка б неминуче нас розчавила. Усе це зробили вони, і ти гадаєш, що вони не могли закодувати сигнал таким чином, щоб він змусив уражених просто заснути і перестати дихати за п'ять годин по тому? Що для них цей трюк порівняно з попереднім? Як на мене, дитяча забавка.

— Як на мене, час нам вже трохи поспати, — промовив Клай.

Якусь мить Том сидів непорушно, трохи згорбившись над столом і дивлячись на Клая так, ніби не розумів його слів. А тоді засміявся.

— Еге ж, ти маєш рацію. Мене занесло. Вибач.

— Пусте, — відповів Клай. — Сподіваюся, твої слова про те, що всі психи мертві, — правда. — Помовчавши, він додав: — Тобто... якщо мій малий... Крихітка Джонні... — І не зміг закінчити. Частково або, може, переважно тому, що не був певний, чи хоче, щоб його син залишився живим, якщо той удень спробував скористатися мобільним і дістав той самий імпульс, що й Світла Фея та Бізнес-вумен.

Том потягнувся до нього через стіл, і Клай обома руками взяв його тендітну руку з довгими пальцями. Він бачив, як це відбувається, відсторонено, наче перебуваючи за межами власного тіла, і коли заговорив, то здавалося, що говорить не він, хоча губи ворушилися, а з очей капали сльози.

— Я так боюсь за нього, — промовляли його вуста. — Мені страшно за них обох, але найбільше за свою дитину.

— Усе буде добре, — сказав Том, і Клай розумів, що він бажає йому тільки добра, але все одно ці слова сповнили його серце жахом, бо це був один із тих випадків, коли не залишається нічого, крім як сказати: «Ти впораєшся» або «Йому зараз краще, ніж нам».

Пронизливі крики Аліси розбудили Клая, коли він саме бачив сумбурний, але приємний сон, у якому знаходився у палатці для гри в бінґо на Ейкронському ярмарку штату. У цьому сні йому знову було шість років — може, навіть менше, але точно не більше, — і він причаївся під довгим столом, за яким сиділа його мати, дивився звідти на ліс жіночих ніг і вдихав солодкий запах тирси, у той час як співучий голос вигукував: «Бе-12, гравці, Бе-12! Це вітамін щастя!»

На якусь мить його підсвідомість спробувала об'єднати крики дівчини та сон в єдине ціле, наполягаючи на тому, що він чує полуденний недільний свисток, але це була лише мить. Клай дозволив собі заснути на веранді Томового будинку через годину після того, як заступив на вахту, бо переконався, що більше нічого не трапиться, принаймні цієї ночі. І вочевидь так само був переконаний у тому, що Аліса не спатиме до ранку, бо не почувався справді розгубленим, коли його свідомість визначила причину її криків, — не схопився мов оглушений, не знаючи, де він і що відбувається. Якусь мить він був маленьким хлопчиком, що причаївся під столом для бінґо в Огайо, а вже наступної скотився з довгої зручної кушетки на критій веранді будинку Тома Маккурта разом з ватяною ковдрою, у яку були закутані ноги до колін. А десь у глибині будинку Аліса Максвел передавала весь жах минулого дня надривним криком на дуже високих нотах, достатніх для того, щоб тріснув кришталь, зойк за зойком стверджуючи, що всього цього не могло статися і це слід заперечити.

Клай спробував звільнитися від ковдри, яка спершу не хотіла розплутуватися. Він пострибав до внутрішніх дверей і в паніці потягнув їх на себе, озираючись на Салем-стрит, впевнений, що в усіх будинках кварталу зараз почнуть вмикати світло, хоч і знав, що світла немає, впевнений, що хтось — можливо, це буде власник зброї, любитель електронних пристроїв пан Нікерсон, що мешкає на тому боці вулиці, — вийде на газон і заверещить, щоби хто-небудь, заради всього святого, заткнув пельку цій дитині. «Не змушуйте мене спускатися до вас! — кричатиме Арні Нікерсон. — Не змушуйте мене піти й застрелити її!»

Або її крики привернуть до себе увагу мобілоїдів, що, як метелики, злетяться на світло. Хай навіть Том вважав, що вони мертві, але Клай вірив у це не більше, ніж у майстерню Санта-Клауса на Північному полюсі.

Проте Салем-стрит — принаймні їхній квартал, що простирався на захід від центру міста і нижче тієї частини Молдена, яку Том назвав «Гранадським нагір'ям», — залишалася темною, мовчазною і безлюдною. Навіть заграва від пожежі в Ревірі, здавалося, зблякла.

Клай врешті-решт позбувся ковдри, зайшов всередину і зупинився біля підніжжя сходів, вдивляючись у темряву, що панувала нагорі. Зараз він чув голос Тома — не слова, а голос, тихий, лагідний і заспокійливий. Моторошні крики дівчини стали перериватися: вона гарячково ковтала повітря, потім схлипувала, і нарешті її нерозбірливі крики набули форми слів. До Клая долинуло одне з них: жахіття. Томове заспокійливе бубніння побрехеньок не затихало: все гаразд, вона побачить, вранці все буде значно ліпше. Клай уявив собі, як вони сидять пліч-о-пліч на ліжку в гостьовій кімнаті, обоє у піжамах з монограмою ТМ на нагрудній кишені. Він міг би їх так намалювати. Від цієї думки на його обличчі з'явилася посмішка.

Переконавшись, що вона більше не кричатиме, він повернувся на веранду, де було прохолодно, але не так уже й неприємно, бо він затишно загорнувся в ковдру. Клай сидів на кушетці, оглядаючи ту частину вулиці, яка поставала перед його очима. Ліворуч, на схід від Томового будинку, простирався діловий район. Йому здалося, що він бачить світлофор на вході до міського скверу. По інший бік — там, звідки вони прийшли, — бовваніли будинки. Усі вони досі потопали в глибокому котловані ночі.

— Де ж ви? — пробурмотів він. — Хтось із вас пішов на північ чи на захід і все ще не втратив розуму. Але куди поділася решта?

Вулиця мовчала. От дідько, може, Том має рацію — мобільні телефони надіслали їм вказівку збожеволіти о третій і сконати о восьмій. Це здавалося занадто вже гарним, щоб бути правдою, але він згадав, що так само недовірливо колись сприймав можливість запису інформації на компакт-диски.

Тиша на вулиці перед ним, тиша в будинку за його спиною. За мить Клай відкинувся на спинку кушетки і заплющив очі. Подумав, що може задрімати, але навряд чи знову засне. Проте врешті-решт сон його зморив, і цього разу обійшлося без сновидінь. Майже перед світанком на тротуарі перед будинком Тома Маккурта з'явився дворовий пес, подивився на Клая, що похропував, загорнувшись у свою ковдру, і потьопав собі далі. Собака не поспішав — того ранку в Молдені було чим поживитися, і всього цього багатства вистачить іще на деякий час.

— Клаю. Прокинься.

Його трясла чиясь рука. Розплющивши очі, Клай побачив, що над ним схилився Том, у синіх джинсах і сірій робочій сорочці. Веранду заливало сильне, але тьмяне світло. Спустивши ноги з кушетки, Клай поглянув на наручного годинника, який показував двадцять хвилин по шостій.

— Ти мусиш це побачити, — сказав Том. Його обличчя було блідим і стурбованим, а у вусах з'явилася сивина. Поділ сорочки висмикнувся з-під штанів, а волосся на потилиці ще й досі стирчало.

Подивившись на Салем-стрит, Клай не помітив жодного руху, крім собаки, який пробігав повз кілька нерухомих машин на відстані за півкварталу на захід, тримаючи щось у роті. Він відчув слабкий сморід диму в повітрі й припустив, що той долинав з Бостона чи Ревіра. А може, й з обох, але принаймні вітер вщух. Клай перевів погляд на Тома.

— Ні, не тут, — заперечив Том, досі не підвищуючи голосу. — На подвір'ї за будинком. Я побачив, коли зайшов у кухню зробити кави (потім згадав, що кави немає, принаймні поки що). Може, нічого страшного, але... знаєш, мені це не подобається.

— Аліса ще спить? — Клай нишпорив під ковдрою в пошуках своїх шкарпеток.

— Так, і це добре. Забудь про шкарпетки і черевики, це не обід У «Рітці». Ходімо.

Клай пішов за Томом, на якому були зручні на вигляд капці, по коридору в кухню. На столі стояла наполовину випита склянка чаю з льодом.

— Я не можу почати день без краплі кофеїну, розумієш? — пояснив Том. — Тож я налив собі склянку цієї рідини — до речі, пригощайся, він досі смачний і холодний — і відсунув фіранку над раковиною, щоб глянути на свій сад. Без будь-якої причини, просто щоби поновити зв'язок із зовнішнім світом. І побачив... утім, сам подивися.

Клай визирнув у вікно, що було над раковиною. За будинком був невеличкий чепурний дворик, викладений цеглою, на якому стояв газовий гриль. За двориком починалося подвір'я Тома: наполовину газон, наполовину сад. Подвір'я оточував високий штахетний паркан із хвірткою. Хвіртка була прочинена. Засув, на який вона замикалася, напевно, зламали, бо зараз хвіртка була перекошена й нагадувала Клаю зламану п'ясть. Йому спало на думку, що Том міг би зварити каву на газовому грилі, якби не чоловік, який сидів на його грядці поряд із чимось схожим на декоративну тачку, вгризаючись у м'якоть розламаного гарбуза і випльовуючи насіння. На ньому був комбінезон механіка і засмальцьована кепка з витертою буквою B. У верхній частині комбінезону ліворуч вилинялими червоними літерами було написано Джордж. Клай чув м'який звук плямкання, з яким механік обличчям занурювався в гарбуз.

— Чорт, — тихо сказав Клай. — Це один із них.

— Так. А де один, можуть бути й інші.

— Він що, зламав хвіртку, щоб вдертися?

— Авжеж, — підтвердив Том. — Я не бачив, як він це робив, але коли я вчора йшов з дому, хвіртка була замкнена, повір мені на слово. У мене не найкращі у світі стосунки зі Скоттоні, сусідом з того боку. Він не любить таких «типів, як я» — він казав мені це кілька разів, коли випадала нагода. — Том на мить замовк, а тоді продовжив майже пошепки. Він і так розмовляв тихо, тож зараз Клаєві довелося нахилитися до нього, щоб чути, що він каже. — Знаєш, що найгірше? Я знаю того чувака. Він працює у «Сонні Тексако», у центрі. Це єдина бензоколонка у місті, яка ще й досі займається ремонтом. Чи займалася. Одного разу він замінив мені шланг радіатора. Розповідав, що вони з братом минулого року їздили на стадіон «Янкі» і бачили, як Курт Шиллінґ[21] переміг Біг Юніта[22]. Він здався мені непоганим хлопцем. А глянь-но на нього зараз! Сидить у моєму саду і їсть сирого гарбуза!

— Що відбувається, хлопці? — запитала Аліса за їхніми спинами.

Том повернувся і спантеличено подивився на неї.

— Не треба тобі на це дивитися.

— Це не спрацює, — вирішив Клай. — Вона мусить це побачити.

Він посміхнувся Алісі, й виявилося, що це не так вже й важко. На кишені піжами, яку позичив їй Том, монограми не виявилося, але вона була синьою — саме такою, як він собі уявляв. Аліса у ній була страшенно привабливою: з босими ногами, підкоченими до самих гомілок штаньми та розкуйовдженим після сну волоссям. Попри нічні кошмари, схоже, відпочила вона краще за Тома. Клай готовий був заприсягтися, що вона має значно свіжіший вигляд, ніж він сам.

— Це не автокатастрофа чи щось таке, — сказав він. — Просто якийсь чоловік їсть гарбуза на задньому подвір'ї Тома.

Вона стала між ними і, спершись руками на край раковини, звелася навшпиньки, щоб визирнути у вікно. Її рука злегенька доторкнулася до Клая, і він відчув тепло після сну, яке досі випромінювала її шкіра. Вона довго дивилася, а потім повернулася до Тома.

— Ти ж казав, що вони всі наклали на себе руки. — 3 її голосу Клаєві важко було визначити, звинувачує вона чи знущається. «Мабуть, вона й сама не знає», — подумав він.

— Я нічого не стверджував напевно, — відповів Том, та його слова прозвучали непереконливо.

— А мені здалося, що ти був упевнений, коли це говорив. — Аліса знову подивилася на подвір'я. Принаймні, подумав Клай, вона не божеволіє від страху. І взагалі тримається навдивовижу спокійно — хай навіть трохи по-чаплінському — у своїй піжамі, яка їй трішечки завелика. — Е-е-е... хлопці?

— Що? — хором промовили вони.

— Погляньте на маленьку тачку, коло якої він сидить. Зверніть увагу на колесо.

Клай вже бачив те, про що вона говорила, — там були розкидані шматки гарбузової шкірки, м'якоті та насіння.

— Він вдарив гарбузом об тачку, щоб розтрощити його і дістати те, що всередині, — пояснила Аліса. — Думаю, він один із них...

— Так, він точно один із них, — сказав Клай. Механік Джордж сидів у саду, розставивши ноги, і Клай побачив, що вчора по обіді він забув усе, чого вчила його мама, коли казала спускати штати перед тим, як сходити по-великому.

— ...але ж він скористався тачкою як знаряддям. Як на мене, не дуже схоже на божевільного.

— Один із них учора користувався ножем, — відзначив Том. — А інший фехтував двома автомобільними антенами.

— Так, але ж... здається, це щось інше.

— Ти маєш на увазі, що цей не такий агресивний? — Том знову подивився на непроханого гостя у своєму саду. — Мені чомусь не хочеться виходити і з'ясовувати це.

— Ні, я не це мала на увазі. Не те, що він сумирний. Не знаю, як пояснити точно.

Клай, здається, зрозумів, про що вона говорить. Агресія, свідками якої вони стали вчора, була істотою, що наосліп мчить уперед. Озброєна тим, що трапилося під руку. Так, був бізнесмен з ножем і накачаний молодий чоловік, який, біжучи, розмахував автомобільними антенами, але ще був чоловік у парку, що зубами відірвав собаці вухо. Світла Фея теж пустила в хід зуби. Те, що вони бачили зараз, дуже відрізнялося від баченого раніше, і не тільки тому, що мало стосунок до їжі, а не до вбивства. Але, як і Аліса, Клай не міг точно вловити суть цієї відмінності.

— О Боже, ще двоє, — сказала Аліса.

У прочинену хвіртку за будинком увійшли жінка років сорока у брудному брючному костюмі і літній чоловік, одягнений у шорти для бігу і футболку з написом «СИВА СИЛА» спереду. На жінці у брючному костюмі була зелена блузка, що зараз звисала лахміттям, відкриваючи чашечки блідо-зеленого бюстгальтера. Літній чоловік сильно кульгав, на кожному кроці викидаючи лікті вбік, щоб утримати рівновагу. Його кістлява ліва нога, на якій бракувало кросівки, була вкрита шаром закипілої крові. З лівої щиколотки звисали залишки спортивної шкарпетки, закаляної кров'ю та брудом. Трохи задовге сиве волосся старого на зразок каптура обрамляло обличчя, на якому застиг байдужий вираз. Обстежуючи двір і сад, жінка в брючному костюмі весь час повторювала той самий звук — «Ґум! Ґум!». Вона глянула на Джорджа — Пожирача Гарбузів ніби на порожнє місце, і попростувала повз нього до огірків, що ще залишилися на грядці. Біля них стала навколішки, зірвала один зі стебла і захрумтіла ним. Старий у футболці з написом «СИВА СИЛА» попрямував у кінець саду і на мить закляк там, наче робот, у якого сіла батарейка. У нього на носі були маленькі золоті окуляри — для читання, подумав Клай, — які виблискували у вранішньому світлі. На Клая він справляв враження людини, яка колись була дуже розумною, але зараз стала надзвичайно тупою.

Затамувавши подих, троє людей, що скупчилися в кухні, дивилися у вікно.

Погляд старого спинився на Джорджеві, який викинув шкірку гарбуза, оглянув те, що залишилося, і продовжив снідання, знову зануривши обличчя у гарбуз. Зовсім не виявляючи до новоприбулих агресії, він наче їх не помічав.

Старий пошкутильгав уперед, нахилився і потягнув на себе гарбуза розміром з футбольний м'яч. Від Джорджа його відділяло менше ніж три фути. Згадавши запеклу бійку біля станції метро, Клай затамував подих і чекав.

Він відчув, як Аліса стиснула його руку. Усе сонне тепло вивітрилося з неї.

— Що він збирається робити? — пошепки запитала вона. Клай тільки похитав головою.

Старий спробував відкусити від гарбуза і тільки вдарився об нього носом. Це мусило б розсмішити, але ніхто не засміявся. Від удару окуляри з'їхали з перенісся, і він повернув їх на місце таким звичним жестом, що на мить Клай засумнівався, чи, бува, не він сам божевільний.

— Ґум! — скрикнула жінка в подертій блузці й викинула наполовину з'їденого огірка. Помітила кілька пізніх помідорів і поповзла до них, теліпаючи волоссям перед очима. Її брюки на сідницях були сильно забруднені.

Старий накинув оком на декоративну тачку. Він потягнув до неї гарбуза і, схоже, відзначив для себе, що біля неї сидить Джордж. Він з викликом здійняв голову вгору і дивився на механіка. Однією рукою, вкритою помаранчевим ошматтям, Джордж жестом показав на тачку, жестом, який Клай бачив сотні разів.

— Будь ласка, — пробурмотів Том. — Хай йому грець!

Старий у саду впав на коліна, й було видно, що цей рух завдав йому сильного болю. Він скривився, підвів зморшкувате обличчя до неба, що потроху розвиднялося, і пробурчав щось нерозбірливе. Тоді підняв гарбуза над колесом. Кілька секунд, поки він вивчав траєкторію падіння, старечі біцепси тремтіли, а тоді він різко опустив гарбуза і розбив його. Овоч розпався на дві м'якушеві половинки. Далі події розгорталися дуже швидко: Джордж кинув свого власного майже доїденого гарбуза собі на коліна, нахилився вперед, вхопив голову старого своїми великими руками в помаранчевих плямах і скрутив йому шию. Навіть крізь скло вікна було чутно, як тріщать шийні хребці. Довге сиве волосся зметнулося догори. Маленькі окуляри зникли серед якихось рослин (Клай подумав, що це буряки). Тілом пробігла судома, і воно затихло. Джордж кинув його на землю. Аліса закричала, і Том затулив їй рота долонею: над нею виднілися тільки вирячені від жаху очі дівчинки. А надворі Джордж підняв свіжий шматок гарбуза з грядки і безтурботно почав його їсти.

Жінка у пошматованій блузці окинула територію побіжним поглядом, тоді зірвала ще один помідор і вп'ялася у нього зубами. Червоний сік стікав з підборіддя і струмився по брудній горлянці. Вони з Джорджем сиділи на грядці Тома Маккурта, підживлюючись овочами, і в пам'яті Клая чомусь сплила назва однієї з його улюблених картин — «Мирне царство»[23].

Він не усвідомлював, що промовив це вголос, поки Том не подивився на нього похмуро і сказав:

— Уже ні.

П'ять хвилин по тому (вони троє й досі стояли біля кухонного вікна) десь на віддалі неприємно й різко задзеленчала сигналізація. Вона завивала втомлено і хрипко, наче збираючись скоро стихнути.

— Що то може бути? — спитав Клай.

На грядці Джордж покинув гарбузи і викопав велику картоплину. Це змусило його переміститися ближче до жінки, але він не виявляв до неї ніякого інтересу. Принаймні поки що.

— Здогадуюся, що вийшов з ладу генератор у супермаркеті «Сейфвей» у центрі, — припустив Том. — Мабуть, на такий випадок, через те, що продукти швидко псуються, він обладнаний сигналізацією з живленням від акумулятора. Але це тільки припущення. Наскільки мені відомо, є ще Перший молденський банк і Т...

— Погляньте! — вигукнула Аліса.

Жінка, що збиралася зірвати другий помідор, зупинилася на півдорозі, підвелася і покрокувала до східної частини Томового будинку. Коли вона проходила повз Джорджа, той встав на ноги, і Клай був упевнений, що він збирається її вбити так само, як старого. Скривившись у очікуванні, він побачив, що Том збирається відвернути Алісу, щоб вона не дивилася. Та Джордж тільки попрямував услід за жінкою і зник за рогом будинку.

Аліса розвернулася і поспішила до кухонних дверей.

— Тільки не показуйся їм на очі! — тихо гукнув Том стривоженим голосом і пішов за нею.

— Будь певен, — озвалася вона.

Хвилюючись за усіх, Клай рушив слідом.

Дверей їдальні вони дісталися саме тоді, коли жінка у забрудненому брючному костюмі та Джордж у ще більш закаляному комбінезоні промайнули за вікном їдальні. Опущені, але не закриті жалюзі розбивали їхні тіла на сегменти. Ніхто з них навіть не глянув у бік будинку. Зараз Джордж ішов позаду жінки так близько, що міг би вкусити її за потилицю. Аліса (у супроводі Тома та Клая) перейшла по коридору до маленького кабінету Тома. Тут жалюзі були закриті, проте Клай побачив дві тіні, що швидко промайнули повз них. Аліса рушила по коридору далі, прямуючи до розчинених дверей на криту веранду. Ковдра лежала наполовину на підлозі, наполовину на кушетці, як її залишив Клай. Яскраве ранкове сонце заливало ґанок світлом і палахкотіло на дошках.

— Алісо, обережно! — гукнув Клай. — Будь...

Але вона спинилася. Вона просто дивилася. Том стояв поруч. Вони були майже одного зросту. Сторонній погляд міг би легко прийняти їх за брата й сестру. І жодне не завдало собі клопоту уникнути сторонніх поглядів.

— Трясця його матері, — вилаявся Том. Його голос звучав так, наче з нього вибили дух. Аліса поряд із ним розплакалася. Це скидалося на скигління знесиленої дитини, яка так довго заливалася слізьми, що їй вже важко дихати. Дитини, що звикла до покарань.

Наблизився Клай. Жінка у брючному костюмі саме перетинала газон перед Томовим будинком. Ззаду під стать їй в ногу крокував Джордж. Вони йшли майже як солдати на марші. Розміреність їхньої ходи була трохи порушена на узбіччі тротуару, коли Джордж перестав сидіти у неї на хвості і перемістився на лівий фланг.

Салем-стрит кишіла божевільними.

На перший погляд Клаю здалося, що їх тисяча чи більше. Але потім озвався його внутрішній спостерігач — холодний погляд художника, — і він збагнув, що це величезне перебільшення, спричинене здивуванням від того, що хтось взагалі був на вулиці, яку він очікував побачити порожньою, і шоком від усвідомлення того, що всі ці люди — вони. Ці обличчя-маски без виразу, безтямні очі, що дивилися на все, але нічого не бачили, брудний, закривавлений, пошматований одяг (на деяких його взагалі не було), періодичні крики, що віщують біду, і безглузді жести ні з чим не можна було сплутати. Там був чоловік, одягнений лише у сімейні труси й спортивну сорочку, що робив такі жести руками, наче постійно віддавав комусь честь; приземкувата жінка, нижня губа якої була розірвана навпіл і звисала двома шматками м'яса, оголюючи весь нижній ряд зубів; високий хлопець-підліток у джинсових шортах, що підійшов до центру Салем-стрит, тримаючи в руці річ, схожу на закривавлену монтувалку; джентльмен із Індії чи Пакистану, який пройшов повз Томів будинок, вихиляючи щелепу з боку в бік і одночасно цокаючи зубами; хлопчик — Господи, віку Джонні — який не виявляв жодних ознак болю, хоча одна його рука, немов батіг, звисала з вивихнутого плеча; гарненька молода жінка у короткій спідниці та топіку, що, певно, вгризалася зубами в закривавлений живіт ворони. Дехто стогнав, дехто вимовляв шумні звуки, що колись могли бути словами, і всі вони рухалися на схід. Клай не знав, що їх привабило: звук сигналізації чи запах їжі, — але всі вони йшли у напрямку центру Молдена.

— Господи, це ж рай для зомбі, — сказав Том.

Клай не завдав собі клопоту відповісти. Люди на вулиці були не зовсім зомбовані, проте Том не так вже й далеко від істини. Якщо хтось із них подивиться сюди, побачить нас і вирішить напасти, нам кінець. Хай йому грець, у нас не буде жодного шансу на порятунок, навіть якщо ми забарикадуємось у підвалі. А щодо того, аби дістати зброю в будинку навпроти, то про це взагалі можна забути.

Від самої лише думки про те, що його дружина та син, можливо, будуть змушені зустрітися з такими істотами... і, певно, що вже зустрілися... його охопив жах. Але це не комікс, а він не герой: він безпорадний. У будинку їм трьом могло бути безпечно, але найближчим часом вийти з нього разом з Томом та Алісою, схоже, не вдасться.

— Вони як птахи, — витерши сльози з щік тильним боком рук, сказала Аліса. — Зграя птахів.

Клай одразу ж зрозумів, що вона має на увазі, й імпульсивно обійняв її. Вона звернула увагу на те, що вперше вразило його, коли він дивився на механіка Джорджа, який пішов за жінкою замість того, щоб убити її, як того старого. В обох явно з'їхав дах, але рухи були такими злагодженими, наче вони уклали між собою якусь таємну угоду.

— Нічого не розумію, — сказав Том.

— Мабуть, ти не дивився «Марш пінгвінів»[24], — пояснила Аліса.

— Так, — погодився Том. — Коли я хочу побачити піжона у смокінгу, то йду до французького ресторану.

— Але хіба ти не помічав, як поводяться птахи, особливо навесні та восени? — запитав Клай. — Напевне, помічав. Вони обсідають одне дерево або один телефонний дріт...

— Часом їх так багато, що дріт провисає, — додала Аліса. — А тоді раптом всі вони здіймаються у повітря й летять. Мій тато каже, що у них мусить бути вожак, але пан Салліван на уроках природознавства — це було ще в четвертому класі — розповідав, що вони керуються стадним інстинктом, як мурахи в одному мурашнику чи бджоли у вулику.

— Зграя повертає праворуч або ліворуч, усі птахи одночасно, але жоден з них не стикається з іншим, — сказав Клай. — Часом небо стає чорним від них, а од вереску здуріти можна. — Він замовк. — Принаймні у сільській місцевості, де я живу. — Він знову зробив паузу. — Томе, ти... ти впізнаєш когось із цих людей?

— Кількох. Он пан Потовамі з пекарні, — відповів Том, показуючи на індійця, що совав щелепою туди-сюди і клацав зубами. — Та гарненька молода жіночка... здається, вона працює у банку. А пам'ятаєш, я тобі розповідав про Скоттоні? Мого сусіда з того боку кварталу?

Клай кивнув.

Дуже блідий, Том показав на жінку, вагітність якої уже впадала в око, одягнену тільки в заляпану їжею сорочку, що доходила їй лише до пупка. Світле волосся звисало на прищаві щоки, а в носі блищала сережка.

— То його невістка, — сказав Том. — Джуді. Вона з усієї сили намагалася бути до мене доброю. Моє серце крається, — сухим буденним тоном додав він.

Десь у напрямку центру міста струсив повітря гучний постріл. Аліса скрикнула, але цього разу Томові не довелося затуляти їй рота: вона зробила це сама. Проте ніхто з людей на вулиці все одно не озирнувся. Відлуння — Клай думав, що це був дробовик, — теж, схоже, не потурбувало їх. Вони просто йшли, не прискорюючи і не вповільнюючи кроку. Клай чекав на другий постріл, але замість нього почув крик, що пролунав і стих.

Їхня трійця стояла у тіні за порогом веранди і мовчки спостерігала далі. Усі перехожі прямували на схід, і хоча навряд чи можна було назвати це переміщення строєм, вони вочевидь дотримувалися певного порядку. На думку Клая, це найкраще проявлялося не тоді, коли він споглядав самих мобілоїдів, які часто кульгали, а часом ледве тягнули ноги, верзли нісенітниці і робили дивні жести, а в мовчазному впорядкованому русі їхніх тіней на бруківці. Вони нагадали йому фільм-хроніку про Другу світову війну, який він колись бачив. У ньому по небу шерега за шерегою пролітали бомбардувальники. Він почав лічити мобілоїдів — нарахував двісті п'ятдесят і облишив цю спробу. Чоловіки, жінки, підлітки. Ще кілька дітей віку Джонні. Значно більше дітей, ніж старих людей, хоча він побачив тільки кількох дітлахів молодше десяти років. Він волів не думати про те, що сталося з маленькими хлопчиками та дівчатками, про яких нікому було подбати у той час, коли пройшов Імпульс.

...або з маленькими хлопчиками та дівчатками, що були з людьми, які мали мобільні телефони.

Клай замислився над тим, скільки дітей із застиглими поглядами — тих, що зараз проходили повз будинок, — минулого року вимагали від батьків купити їм мобілки з особливими мелодіями, як це робив Джонні.

— Стадна свідомість, — мовив Том трохи згодом. — Ви справді у це вірите?

— Я наче вірю, — озвалася Аліса. — Бо... ну... власного ж розуму вони не мають?

— Вона має рацію, — сказав Клай.

Міграція (побачивши це явище хоч раз, ніхто б уже не зміг називати його іншим словом) стала менш численною, але не припинилася навіть за півгодини; троє чоловіків ішли в ряд — один у сорочці для гри у кеглі, другий у тому, що залишилося від костюма, третій з обличчям, нижньої половини якого не було видно, бо її вкривала кірка засохлої крові; ще двоє чоловіків і жінка рухалися, вишикувавшись у нашвидкуруч створений ряд для танцю конґа; жінка середнього віку, схожа на бібліотекарку (якщо не звертати уваги на одну оголену грудь, яка просто теліпалася), пройшла у тандемі з недорозвиненим незграбним дівчам, яке могло бути помічницею бібліотекаря. Після нетривалої паузи проходила ще дюжина, вишикувана в щось на зразок квадрата, порожнього всередині: такими були бойові одиниці за часів наполеонівських воєн. А десь на віддалі Клай чув звуки, які нагадували війну, — поодинокі постріли з гвинтівки чи револьвера, а одного разу (близько, може, у сусідньому Медфорді або навіть тут, у Молдені) стрекотіння великокаліберного автомата. Знову лунали крики. І хоча в більшості своїй вони були віддаленими, Клай не мав сумніву, що це були саме крики.

У місті досі залишалися нормальні люди, багато людей, і дехто таки зумів дістати зброю. Тепер вони, напевно, влаштували полювання на фонерів. Однак іншим пощастило менше: вони не заховалися до сходу сонця, коли вийшли психи. Клай подумав про механіка Джорджа, який стискав голову старого своїми помаранчевими руками, різкий поворот, тріск, маленькі окуляри для читання падають у буряки і лежать там. І лежать. І лежать.

— Я хочу піти до вітальні і посидіти там, — сказала Аліса. — Не хочу на них більше дивитися. І слухати. Мене нудить.

— Звичайно, — відповів Клай. — Томе, а ти не хочеш?..

— Ні, — сказав Том. — Ви йдіть. Я залишуся тут і трохи повартую. Думаю, хтось із нас мусить залишатися на варті, правда ж?

Клай кивнув. Він теж був такої думки.

— За годину чи десь так можеш мене змінити. Стоятимемо тут по черзі.

— Згода.

Коли вони рушили по коридору вглиб будинку (Клай однією рукою обіймав Алісу за плечі), Том гукнув:

— Іще одне.

Вони озирнулися.

— Гадаю, сьогодні нам треба якомога краще відпочити. Звісно, якщо ми збираємося йти на північ.

Клай пильно на нього подивився, щоб з'ясувати, чи Том сповна розуму. Виглядав він нормальним, але...

— Ти бачив, що там коїться? — запитав він. — Чув постріли? Ті... — Він не хотів казати ті крики, поки Аліса була поруч, хоча, мабуть, було вже запізно захищати її почуття. — ...верески?

— Авжеж, — відповів Том. — Але минулої ночі психів надворі не було, хіба не так?

На якусь мить Клай і Аліса заклякли. Тоді Аліса почала м'яко, майже беззвучно плескати у долоні. А на обличчі Клая з'явилася посмішка. Вона напружувала його м'язи і здавалася незвичною, а разом із нею прийшла надія, що завдала майже фізичного болю.

— Томе, ти часом не геній? — запитав він.

Том не відреагував на посмішку.

— Не розраховуй на це, — сказав він. — Мої оцінки за тести завжди залишали бажати кращого.

Без сумніву, почуваючи себе краще — і це добрий знак, подумав Клай, — Аліса пішла нагору, щоб покопирсатися у одязі Тома і знайти собі щось пристойне на день. Клай сидів на дивані, думаючи про Шарон та Джонні й намагаючись вгадати, куди вони могли піти і що робили. Весь час тішив себе думкою, що їм пощастило і вони знайшли одне одного. Задрімавши, він чітко побачив їх у початковій школі Кент-Понда, де працювала Шарон. Вони забарикадувалися у спортзалі з двома-трьома дюжинами інших людей, їли бутерброди з їдальні та пили молоко з маленьких пакетиків. Вони...

Його розбудив голос Аліси, яка кликала згори. Подивившись на наручний годинник, він побачив, що спав на дивані майже двадцять хвилин. Слина з роззявленого рота цівкою стікала на підборіддя.

— Алісо? — Він підійшов до підніжжя сходів. — Усе гаразд? — Він бачив, що Том теж дивиться нагору.

— Так, але ти міг би зійти сюди на секундочку?

— Авжеж. — Він подивився на Тома, знизав плечима і пішов нагору.

Аліса була в гостьовій кімнаті, у якій, судячи з вигляду, гостей майже ніколи не було, хоча дві подушки свідчили про те, що Том більшу частину ночі провів тут із нею, а зім'ята постільна білизна — що він навряд чи добре виспався. Вона знайшла штани захисного кольору (майже її розміру) і спортивну кофту з написом «ОЗЕРНИЙ ПАРК КЕНОБІ» спереду, під зображенням американських гірок. На підлозі стояв портативний магнітофон того типу, який колись був найзаповітнішою мрією Клая та його друзів, так само, як для Крихітки Джонні межею бажань був той червоний мобільник. Клай та його друзі називали такі магнітофони стереосистемами або бумбоксами.

— Я знайшла його у шафі, і батарейки, здається, ще не сіли, — сказала Аліса. — Хотіла ввімкнути і пошукати якусь радіостанцію, але потім злякалася.

Він подивився на стереосистему, що стояла на підлозі з твердої деревини у гостьовій кімнаті, і йому самому стало страшно. Можливо, це рушниця, яка може вистрілити. Але він відчув непереборне бажання простягнути руку й перемкнути тумблер, що зараз показував CD, на FM. І зрозумів, що Аліса теж відчувала цей потяг, тому і покликала його. Прагнення торкнутися зарядженої рушниці нічим не відрізнялося б від цього.

— Його мені подарувала сестра на день народження два роки тому, — озвався Том з порога, й обоє аж підстрибнули від несподіванки. — У липні минулого року я зарядив його батарейками і брав із собою на пляж. Коли я був малим, ми всі ходили на пляж і слухали радіо, хоча такого великого приймача у мене ніколи не було.

— У мене теж, — зізнався Клай. — Але я завжди хотів такий мати.

— Я брав його із собою на Гемптон-біч у Нью-Гемпширі з купою компакт-дисків Ван Галена та Мадонни, але це вже було не те. Годі й порівнювати. Відтоді я ним не користувався. Гадаю, в ефірі зараз все одно не працює жодна станція. Ви так не думаєте?

— Упевнена, що деякі ще в ефірі, — заперечила Аліса. Вона весь час кусала нижню губу. Клай подумав, що коли вона не перестане, то з губи потече кров. — Ті, що їх мої друзі називають «робовісімдесятими». У них прості назви — наприклад, БОБ чи ФРЕНК, — і їхній сигнал іде з одного гігантського комп'ютера у Колорадо і транслюється з супутника. Принаймні так кажуть мої друзі. І... — Вона лизнула те місце, яке кусала. Під шкіркою вже проступала кров. — Сигнали стільникових телефонів теж так передаються, правда ж? Через супутник.

— Не знаю, — чесно зізнався Том. — Гадаю, ті, що транслюються на велику відстань... а ще трансатлантичні... і, мабуть, злий геній міг обманним шляхом подати інший супутниковий сигнал на всі ці вежі надвисоких частот... ті, що передають сигнал далі...

Клай знав, про які вежі йдеться, — сталеві каркаси, обліплені тарілками, наче сірими присосками. За останні десять років вони повиростали всюди.

— Якщо ми піймаємо місцеву станцію, то, може, почуємо новини, — мовив Том. — Якісь поради щодо того, що робити, куди йти...

— Так, але раптом те ж саме діється й по радіо? — спитала Аліса. — Саме це я маю на увазі. А якщо ти піймаєш те, що моя... — Вона знову облизнула губу і знову почала її кусати. — Те, що почула моя мати? І мій тато? Він теж, так, у нього був найсучасніший телефон з усіма наворотами — відео, автонабір, Інтернет — він обожнював цього свого франта! — Її сміх був водночас істеричним та болісним — запаморочлива комбінація. — Якщо ти піймаєш те, що почули вони? Мої та ті, що надворі? Невже ти хочеш так ризикувати?

Спочатку Том мовчав. А потім — обережно, наче обґрунтовуючи ідею, — сказав:

— Один із нас міг би ризикнути. Двоє інших вийшли би з кімнати і чекали, поки...

— Ні, — заперечив Клай.

— Будь ласка, ні, — сповненим благання голосом мовила Аліса. Сльози знову підступили їй до горла. — Я хочу, щоб ви обидва були зі мною. Ви обидва мені потрібні.

Вони стояли навколо приймача і дивилися на нього. Клай упіймав себе на тому, що думає про науково-фантастичні романи, які читав підлітком (іноді на пляжі, слухаючи по радіо не Ван Галена, а «Нірвану»). У багатьох із них наступав кінець світу. А потім герої відбудовували його знову. Без боротьби і невдач не обходилося, але справді, вони використовували знаряддя і технології та відроджували світ із небуття. Проте він не міг згадати жодного роману, у якому б герої стояли гуртом у спальні й дивилися на радіоприймач. «Рано чи пізно хтось наважиться взяти в руки знаряддя праці чи ввімкнути радіо, — подумав він, — бо він буде змушений це зробити».

Так. Але не цього ранку.

Почуваючи себе зрадником чогось значно масштабнішого, ніж він міг осягнути своїм розумом, Клай підняв Томову стереосистему з підлоги, запхнув її назад у шафу й зачинив двері.

Приблизно за годину впорядкована міграція на схід добігала кінця. Клай стояв на варті. Аліса була в кухні: їла один із бутербродів, які вони принесли з Бостона, — вона сказала, що треба доїсти бутерброди, перш ніж вони візьмуться за консерви, що зберігалися у комірчині Тома (не більшій за шафу), бо ніхто з них не знав, коли їм ще вдасться скуштувати свіжого м'яса, — а Том спав на дивані у вітальні. До Клая долинало його безтурботне хропіння.

Він помітив кількох людей, що брели назустріч основному потоку, спрямованому на схід, і відчув якесь порушення порядку на Салем-стрит. Це було таке важковловиме відчуття, що мозок зафіксував побачене на рівні інтуїції. Спочатку він відкинув його як хибне, спричинене кількома мандрівниками — ще більш ненормальними, ніж решта, — що замість сходу прямували на захід, а потім подивився на їхні тіні. Чіткий зигзагоподібний профіль, який він спостерігав раніше, почав розпадатися. А невдовзі зовсім перестав бути профілем.

Дедалі більше людей тепер прямували на захід, і деякі з них впивалися зубами у їжу, вкрадену з продуктової крамниці (можливо, з того супермаркету «Сейфвей», про який говорив Том). Невістка пана Скоттоні, Джуді, несла велетенське відро шоколадного морозива, яке вже почало танути. Увесь перед її короткої сорочки, та й вона сама від колін до сережки у носі були у морозиві. Перемазане шоколадом обличчя робило її схожою на пані Боунз із шоу менестрелів. Пан Потовамі, що раніше, можливо, був запеклим вегетаріанцем, тепер змінив свої переконання: він брів по дорозі, відкушуючи від величезного шматка сирого м'яса для гамбургера, що не вміщався в руці. Товстун у брудному костюмі тримав у руці щось схоже на напіврозмерзлу баранячу ногу. Коли Джуді Скоттоні спробувала відібрати її у нього, він з усієї сили врізав їй баранячою ногою по лобі. Вона впала, не зронивши ні звуку, як забита теличка, прямо на живіт, у якому була дитина, і на розчавлене відро з шоколадним морозивом.

Тепер божевільні дедалі частіше билися, й ці сутички супроводжувалися насильством, але це аж ніяк не можна було порівняти зі страшною люттю вчорашнього дня. Принаймні не тут. У центрі Молдена вже давно стихла сигналізація, що від самого початку звучала стомлено. Десь здалеку час від часу долинав тріск пострілів, але після тієї кулеметної черги у центрі міста жодного — поблизу. Клай уважно стежив, чи не спробують, бува, божевільні вдертися до якогось із будинків, але вони тільки зрідка заходили на газони, і не було жодного випадку переходу від проникнення на територію до пограбування будинку. Здебільшого вони бродили туди-сюди, часом намагалися відняти їжу одне в одного, іноді билися й кусалися. Троє чи четверо — однією з них була Джуді Скоттоні — мертві чи непритомні лежали на дорозі. Клай гадав, що більшість із тих, хто раніше пройшов повз Томів будинок, досі були в міському сквері і влаштували там вуличні танці чи, може, Перший річний молденський фестиваль сирого м'яса, і слава Богу. Хоча дивним було те, що їхня цілеспрямованість — інстинкт зграї — почала слабнути і зникати.

Після полудня, відчувши, що вже куняє, він пішов у кухню і знайшов там Алісу, що дрімала за столом, поклавши голову на руки. Маленька кросівка, та, яку вона називала «бебі-найкі», лежала в розслабленій руці. Коли він її розбудив, вона подивилася на нього затуманеним поглядом і притисла кросівку до грудей, наче боялася, що він спробує ту забрати.

Він запитав, чи не могла б вона трохи поспостерігати з коридору, не засинаючи і не висовуючись, щоб її не помітили. Вона відповіла ствердно. Клай упіймав її на слові і приніс для неї стільця. Біля дверей вітальні вона на мить затрималася.

— Поглянь-но, — сказала вона.

Він зазирнув через її плече і побачив кота Рафа, що спав на животі у Тома. І весело гмикнув.

Аліса сіла на стілець, досить далеко за дверима, щоб її не міг побачити той, кому заманеться глянути на будинок.

— Вони більше не зграя. — Щоб визначити це, їй вистачило одного-єдиного погляду. — Що сталося?

— Не знаю.

— Котра зараз година?

Він глянув на годинника.

— Двадцять по дванадцятій.

— А о котрій ми помітили, що вони збираються у зграю?

— Алісо, я не знаю. — Він намагався бути терплячим з нею, але очі заплющувалися самі собою. — О пів на сьому? О сьомій? Не знаю. Яке це має значення?

— Якби ми могли скласти їхній графік, то це б мало значення, хіба ні?

Він відповів, що поміркує над цим, коли виспиться.

— Розбуди мене чи Тома за кілька годин, — сказав він. — Якщо Щось піде не так, буди одразу.

— Куди вже гірше, — сказала вона м'яко. — Іди спати. Ти такий змучений.

Він пішов нагору до гостьової кімнати, скинув черевики і ліг. На хвилю замислився над тим, що вона сказала: «Якби ми могли скласти їхній графік». Щось у цьому було. Шансів нема, але раптом...

Залита сонцем кімната була затишною, надзвичайно затишною. Коли лежиш у такій кімнаті, то не важко забути про радіоприймач у шафі, який ти не наважився ввімкнути. Забути про те, що твоя дружина (яка живе окремо, але ти її досі кохаєш) може бути мертвою, а син... не просто коханий, а обожнюваний... міг збожеволіти, не так легко. Але, попри все, тіло завжди диктує своє, чи не так? Ця кімната наче спеціально була призначена для пообіднього сну. Щур-паніка смикнувся, але не вкусив, і Клай заснув одразу ж, як тільки заплющив очі.

Цього разу його за плече трясла Аліса. Маленька пурпурова кросівка ходила ходором, прив'язана до лівого зап'ястя, наче якийсь зловісний талісман. Кімната була освітлена вже по-іншому. Сонце світило в інший бік і вже хилилося до заходу. Клай повернувся на інший бік і відчував потребу відлити — це була надійна ознака того, що він трохи виспався. Він поспіхом сів у ліжку і здивовано, мало не злякано, побачив, що вже чверть на шосту. Він проспав понад п'ять годин. Авжеж, минула ніч була не першою, коли він погано спав. Перед тим він теж майже не склепив повік уночі. Нервував перед зустріччю з людьми з видавництва «Темна конячка».

— Усе гаразд? — запитав він, беручи її за зап'ястя. — Чому ти мене не розбудила раніше?

— Тому що тобі потрібно було поспати, — відповіла вона. — Том спав до другої, а я до четвертої. Відтоді ми були на варті разом. Тобі треба спуститися й подивитися на це. Це досить дивно.

— Вони знову збираються у зграю?

Вона кивнула.

— Але цього разу все зовсім по-іншому. І це ще не все. Спускайся і побачиш сам.

Він спорожнив січовий міхур і поспішив на перший поверх. Том і Аліса, обійнявши одне одного за талію, стояли на порозі дверей, що вели на веранду. Потреба ховатися відпала: небо захмарилося, і Томів ґанок уже огорнули тіні. До того ж на Салем-стрит залишилося всього кілька людей. Усі вони рухалися на захід, не те щоб бігом, але розміреними швидкими кроками. Проїжджою частиною вулиці пройшов гурт із чотирьох. Вони переступали через людські тіла і покинутий непотріб: баранячу ногу, обгризену до кістки, безліч розірваних целофанових пакетів і картонних коробок, розкидані залишки фруктів та овочів. Позаду йшла група з шести чоловік, крайні — тротуаром. Вони не дивилися одне на одного, проте так злагоджено трималися разом, що, проходячи повз Томів будинок, на мить здалися однією людиною, і Клаю стало ясно, що навіть їхні руки розкачувалися в унісон. За ними, накульгуючи, крокував підліток років чотирнадцяти, нерозбірливо вигукуючи щось схоже на коров'яче мукання і намагаючись не відставати.

— Вони покинули мертвих і зовсім непритомних, — сказав Том, — але допомогли двом з тих, хто ще ворушився.

Клай пошукав поглядом вагітну жінку і не побачив її.

— А пані Скоттоні?

— Вона була однією з тих, кому вони допомогли, — відповів йому Том.

— Отже, вони знову поводяться як люди.

— Не варто вводити себе в оману, — заперечила Аліса. — Один із тих, кому вони намагалися допомогти, не міг іти самостійно. Після того як він кілька разів упав, чоловіку, який його піднімав, набридло бути бойскаутом, і він просто...

— Убив його, — закінчив замість неї Том. — Але не руками, як той, у саду. Зубами. Перегриз йому горлянку.

— Я бачила, що він збирається зробити, і відвернулася, — сказала Аліса, — але я чула. Він... заверещав.

— Спокійно, — сказав Клай і легенько стиснув її руку. — Не переймайся так.

Тепер вулиця була майже порожньою. З'явилися ще двоє відсталих. Незважаючи на те, що вони більш-менш трималися поруч, сильне шкутильгання руйнувало унісон у ходьбі.

— Куди вони йдуть? — запитав Клай.

— Аліса думає, що в якісь приміщення, — схвильованим голосом озвався Том. — Поки не стемніло. Може, вона має рацію.

— Куди? У які приміщення? Ви бачили, щоб хоч хтось із них зайшов у будинок у цьому кварталі?

— Ні, — відповіли вони хором.

— Вони не всі повернулися, — сказала Аліса. — Сьогодні вранці в напрямку центру по Салем-стрит ішло набагато більше божевільних, ніж повернулося звідти. Тож багато хто лишився у центрі чи на прилеглих вулицях. Може, вони позалазили у громадські будівлі, наприклад у шкільні спорткомплекси...

Шкільні спорткомплекси. Клаю не сподобалося, як це прозвучало.

— Ти бачив фільм «Світанок мерців»? — запитала Аліса.

— Так, — сказав Клай. — Тільки не кажи мені, що тебе пропустили на сеанс!

Вона подивилася на нього як на божевільного. Чи безнадійно старого.

— У однієї з моїх подруг був DVD. Якось ми залишилися в неї ночувати і дивилися цей фільм перед сном. Це було ще у восьмому класі. — У ті часи, коли дерева були великими, а на рівнинах паслися стада буйволів, красномовно промовляв її тон. — У тому кіно всі покійники — ну, не всі, але багато з них, — повставши з мертвих, пішли у супермаркет.

Том Маккурт якусь мить витріщався на неї з-за окулярів, а тоді вибухнув сміхом. Це був не просто сміх, а напади нестримного реготу, такого сильного і тривалого, що Тому довелося прихилитися до стіни, аби не впасти, а Клай подумав, що варто зачинити двері на ґанок. Було невідомо, наскільки добре чують ті істоти, що бредуть зараз вулицею; єдине, що він згадав на цей момент, — божевільний оповідач у новелі Едґара По «Серце-викривач» мав надзвичайно тонкий слух.

— Так і було, — грізно сказала Аліса, взявши руки в боки. Дитяча кросівка ляснула об ногу. — Просто у супермаркет. — Том зареготав ще дужче. Підігнувши коліна, він повільно сповз по стіні на підлогу коридору, аж заходячись від сміху й ляскаючи долонями себе у груди.

— Вони померли... — Він ухопив ротом повітря. — ...і повернулися звідти. .. аби сходити у супермаркет. Боже праведний, а Джеррі Ф-фолвел..[25]— У нього знову стався напад сміху. Сльози чистими струмками стікали по щоках, але він опанував себе і спромігся закінчити фразу:

— А Джеррі Фолвел знає, що на небесах немає пристойного супермаркету?

Клай і собі засміявся. Та й Аліса, яка, на думку Клая, розізлилася через те, що її згадку зустріли не з інтересом чи хоча б поблажливим гумором, а відвертим реготом. Але коли люди починають сміятися, важко стриматися самому. Навіть якщо ти розсерджена через уражене самолюбство.

Коли сміх уже затихав, Клай ні сіло ні впало сказав:

— Якщо рай нагадує південний штат, то я туди не хочу.

Усі троє знову дружно зайшлися реготом.

— Якщо вони збираються у зграї і ночують у спортзалах, церквах і супермаркетах, люди можуть обстрілювати їх із автоматів, знищуючи сотнями, — крізь сміх сказала Аліса.

Першим перестав сміятися Клай. Слідом за ним затих і Том. Він подивився на неї, витираючи з охайних маленьких вусів краплини слини.

Аліса кивнула. Від сміху на її щоках з'явився рум'янець, і на устах ще й досі грала посмішка. Бодай на хвилину вона з гарненької перетворилася на справжню красуню.

— А може, й тисячами, якщо вони всі збираються в одному й тому самому місці.

— Господи, — сказав Том, зняв окуляри і почав протирати їх. — А ти не блазнюєш.

— Це виживання, — буденним тоном сказала Аліса. Подивилася униз на кросівку, прив'язану до зап'ястя, а тоді підвела погляд на чоловіків. І знову кивнула. — Ми мусимо визначити їхній графік. З'ясувати, чи вони справді збираються у зграї і коли. Чи справді збираються на нічліг і куди йдуть. Бо якщо їх можна спрогнозувати...

Із Бостона їх вивів Клай, але коли всі троє за добу залишали будинок на Салем-стрит, їхнім беззаперечним лідером була п'ятнадцятирічна Аліса Максвел. І що більше Клай про це думав, то менше дивувався.

Томові Маккурту не бракувало того, що його британські кузени називали «силою духу», але він не був лідером від природи і ніколи 6 не зміг ним стати. У Клая були задатки лідера, але того вечора Аліса, крім інтелекту та бажання вижити, мала над ними іншу перевагу: вона перестраждала, залишила свої втрати позаду і почала жити далі. А Клай із Томом, залишаючи будинок на Салем-стрит, зазнали нових втрат. У Клая почалася глибока депресія, що лякала його самого. Спочатку він думав, що це результат його рішення (яке справді було неминучим) залишити в будинку свого портфеля. Однак із плином нічних годин почав усвідомлювати, що це глибинний страх перед тим, що чекає на нього у Кент-Понді, якщо він до нього дістанеться.

Для Тома все було простіше. Він не хотів залишати Рафа.

— Відчини двері, щоб він міг вийти, — сказала Аліса — нова, жорсткіша Аліса, що з кожною хвилиною ставала дедалі рішучішою. — Майже сто відсотків гарантії, що з ним усе буде гаразд, Томе. Їжу він собі завжди знайде. Мине ще багато часу, перш ніж коти почнуть голодувати або мобілоїди почнуть асоціювати поняття їжі з котячим м'ясом.

— Він здичавіє, — мовив Том, сидячи на дивані у вітальні. Елегантний і безпорадний у плащі з поясом і фетровому капелюсі Рафер зі знудженим виглядом муркотів у нього на колінах.

— Така їхня доля, — втрутився Клай. — Подумай про всіх собак, маленьких і великих, яких чекає така гірка доля — безглуздо здохнути.

— Він так давно у мене живе. Я взяв його ще кошеням. — Том звів очі, і Клай побачив, що він ось-ось розплачеться. — А ще він приносить мені удачу. Це мій талісман. Він врятував мені життя, пам'ятаєте?

— Тепер ми твій талісман, — сказав йому Клай. Він не хотів зазначати, що сам теж одного разу, імовірніше всього, врятував Томові життя, але це було правдою. — Так, Алісо?

— Угу, — підтвердила вона. Том знайшов для неї пончо, а на спину вона наділа рюкзак, хоча у ньому не було нічого, крім батарейок для ліхтарика... і (у цьому Клай навіть тіні сумніву не мав) того страхітливого черевичка, якого принаймні більше не було видно на її зап'ясті. У Клаєвому рюкзаку теж були батарейки й гасова лампа на додачу. Аліса запропонувала більше нічого з собою не брати. «Навіщо нести те, що можна підібрати по дорозі», — сказала вона. — Ми три мушкетери, Томе, — один за всіх і всі за одного. Тепер ходімо до будинку Нікльбів і пошукаємо собі мушкети.

— Нікерсонів. — Він досі гладив кота.

Їй вистачило розуму — і, мабуть, співчуття, — аби не ляпнути Щось на зразок «Яка різниця», але Клай бачив, що їй скоро увірветься терпець.

— Томе, — сказав він. — Треба йти.

— Так, мабуть. — Том почав спускати кота на землю, а тоді підхопив його і міцно поцілував у голову між вух. Раф стерпів це, лише трохи звузивши очі. Том поклав його на диван і підвівся. — Біля плити в кухні подвійна порція, малий, — сказав він. — Плюс велика миска молока, я туди вилив залишки розбавлених вершків, щоб було більше. Задні двері відчинені. Намагайся не забути, де твій дім, і, може... ну, може, ще побачимося.

Кіт зістрибнув на підлогу і, високо задравши хвоста, попрямував до кухні. Вірний своїй котячій породі, він навіть не озирнувся.

Портфель Клая, погнутий, з горизонтальною складкою, що розходилася в обидва боки від того місця посередині, куди влучив ніж, стояв біля стіни вітальні. Клай поглянув, проходячи повз нього, пересилив себе і не доторкнувся. У ту ж мить він подумав про тих людей усередині, з якими він так довго жив у своїй маленькій студії й у значно ширших (чи йому так подобалося собі лестити) просторах своєї уяви: Чарівника Флака, Соню Джинна, Джека Флеша-стрибунця, Отруйну Саллі. І звісно, Темного Мандрівника. Два дні тому він думав, що, можливо, вони стануть зірками. Тепер у них є наскрізна дірка і кіт Тома Маккурта за компанію.

Він подумав про те, як Соня Джинн їде з міста на Роббі Робо-Каюсі й каже: «Б-бувайте, х-хлопці!М-м-мо', я к-колись п-повернуся!»

— Бувайте, хлопці, — сказав він уголос з ледь помітним відтінком сором'язливості. Врешті-решт, це ж кінець світу. Не надто вдале прощання, але за браком кращого... і, як сказав би Соня Джин, це к-краще, н-ніж у око к-кочергою.

За Алісою та Томом Клай вийшов на ґанок, у тихий шелест осіннього дощу.

На голові у Тома був фетровий капелюх, Аліса натягла каптур пончо, а для Клая Том знайшов кепку «Ред Сокс», яка мусила трохи вберегти його голову від дрібного дощу, принаймні якщо він не почне накрапати сильніше. А якщо припустить... то з екіпіровкою проблем не буде, як зазначила Аліса. Неодмінно знайдеться й одяг на погану погоду. З ґанку, який трохи піднімався над вулицею, вони бачили приблизно два квартали Салем-стрит. Слабке освітлення не дозволяло роздивитися вулицю краще, але на вигляд вона була геть порожня, за винятком кількох трупів і сміття, що залишили після себе божевільні.

Кожен із трійці мав ножа, засадженого у піхви, які зробив їм Клай. Якщо Том не помилявся щодо Нікерсонів, то невдовзі вони будуть озброєні краще. Клай дуже на це сподівався. Можливо, доведеться знову скористатися різницьким ножем із «Душі кухні», але він не був упевнений, що зможе холоднокровно ним орудувати.

У лівій руці Аліса тримала ліхтарик. Вона подивилася, щоб переконатися, чи у Тома він теж є, і кивнула.

— Добре. Ти нас відведеш до будинку Нікерсонів, правда?

— Правда, — відповів Том.

— І якщо на шляху туди нам хтось трапиться, ми одразу ж зупинимось і посвітимо на них своїми ліхтариками. — Вона з деяким острахом подивилася на Тома, а потім перевела погляд на Клая. Вони вже через це пройшли раніше. Клай гадав, що, напевне, такий самий страх охоплював її перед важливими іспитами... а цей, ясна річ, був дуже важливим.

— Точно, — сказав Том. — Ми скажемо: «Нас звати Том, Клай і Аліса. Ми нормальні. А як ваші імена?»

— Якщо у них так само, як і в нас, будуть ліхтарики, ми майже напевно можемо припустити... — почав Клай.

— Ми не будемо нічого припускати, — нетерпляче і роздратовано обірвала його Аліса. — Мій тато каже, припускати означає пошитися в дурні. Розумієш, пошитися в дурні...

— Розумію, — кивнув Клай.

Аліса потерла очі, і Клай не знав, що вона втирає: дощ чи сльози. Він одразу ж із болем подумав: а що, як Джонні десь там теж за ним зараз плаче. Сподівався, що плаче. Він плекав надію, що його син досі здатний плакати. І згадувати.

— Якщо вони зможуть відповісти, назвати свої імена, то з ними все гаразд, і, можливо, вони безпечні, — сказала Аліса. — Правда ж?

— Правда, — запевнив її Клай.

— Еге, — трохи неуважно погодився Том. Він дивився на вулицю, де не видно було ні людей, ні променів від ліхтариків, поблизу чи на віддалі.

Десь далеко пролунали постріли. Вони звучали як феєрверки. У повітрі смерділо горілим і вугіллям — цей запах тримався увесь день. Клай подумав, що зараз вони його відчувають краще, бо тепер повітря просякнула волога. Йому було цікаво, скільки ще часу мине, перш ніж огидний запах від трупів, що розкладаються, перетворить задуху, яка висить над великим Бостоном, на сморід. І він вирішив, що це залежало від того, наскільки теплими будуть дні, які чекають на них попереду.

— Якщо зустрінемо нормальних людей і вони запитають, що ми робимо чи куди йдемо, не забувайте про легенду, яку ми вигадали, — сказала Аліса.

— Ми шукаємо тих, хто вижив, — озвався Том.

— Так. Бо вони наші друзі і сусіди. Усі люди, яких ми зустрінемо, просто проходитимуть повз нас. Вони не захочуть спинятися надовго. Пізніше ми, можливо, приєднаємось до інших нормальних, бо гуртом безпечніше, але зараз...

— Зараз нам би дістатися до зброї, — обірвав її Клай. — Якщо є до чого діставатися. Ходімо, Алісо, зробимо це.

Вона занепокоєно глянула на нього.

— У чому річ? Я щось пропустила? Не приховуй, знаю, що я лише дитина.

— Нічого страшного, люба, — терпляче (так терпляче, наскільки це взагалі було можливо з напруженими, як струни гітари, нервами) пояснив Клай. — Я просто хочу підстрахуватися. І взагалі я не думаю, що ми когось зустрінемо. Гадаю, ще занадто рано для цього.

— Сподіваюся, ти маєш рацію, — сказала вона. — У мене зачіски ніякої і ніготь зламався.

Якусь мить вони мовчки дивилися на неї, а тоді розсміялися. Це розрядило атмосферу, і їм стало легше спілкуватися до самого кінця.

— Ні, — сказала Аліса. Вона видала такий звук, наче її от-от знудить. — Ні. Ні, я не можу. — Гучніший блювотний позив. А тоді: — Зараз мене знудить. Вибачте.

Вона прожогом вискочила з кола світла гасової лампи у темряву вітальні Нікерсонів, яку поєднувала з кухнею широка арка. Клай почув приглушений удар об килим, коли вона впала на коліна, а потім ще позиви до блювоти. Пауза, судорожний вдих, і вона виблювала. Він відчув мало не полегшення.

— О Господи. — Том зробив глибокий судомний вдих і цього разу заговорив, переривчасто видихаючи, майже стогнучи. — О Гооооооосподи.

— Томе, — сказав Клай. Він бачив, що чоловічок непевно стоїть на ногах, і зрозумів, що той ось-ось зомліє. Чом би й ні? Адже ці закривавлені останки були його сусідами.

— Томе! — Він зробив крок і став між Томом та двома трупами на підлозі кухні, між Томом і тим місцем, яке сильніше всього було забризкане кров'ю, що у безжальному білому світлі гасової лампи здавалася чорною, як туш. Вільною рукою він поляскав Тома по щоці. — Не зомлій! — Побачивши, що Том вже краще тримається на ногах, він трохи стишив голос. — Іди до кімнати і подбай про Алісу. А я займуся кухнею.

— Навіщо тобі туди йти? — спитав Том. — То Бет Нікерсон, її мізки... її м-мізки по всій... — Він ковтнув слину. Почулося голосне прицмокування, що йшло з його горла. — Обличчя майже не залишилося, але я впізнаю синій джемпер у білі сніжинки. А там на підлозі, біля столу, посередині лежить Гайді. Їхня дочка. Я впізнав її, навіть із... — Він похитав головою, наче для того, щоб у ній прояснилося, і повторив: — Навіщо тобі туди йти?

— Я бачу те, по що ми прийшли, це точно, — відповів Клай. Його самого вразило спокійне звучання власного голосу.

— У кухні?

Том спробував оминути його поглядом, і Клай перемістився, щоб перекрити йому огляд.

— Повір мені. Іди подивись, як там Аліса. Якщо вона буде в змозі, ви вдвох можете пошукати іншу зброю. Якщо знайдете те, що нам потрібно, гукайте. І будьте обережні, бо пан Нікерсон теж може бути десь тут. Тобто ми могли б припустити, що він був на роботі, коли це все почалося, але, як каже Алісин батько...

— Припускати означає пошитися в дурні, — продовжив Том. Він спромігся на вимучену посмішку. — Ясно. — Обернувся, ніби збираючись вже йти, й одразу ж повернувся назад. — Мені байдуже, куди ми підемо, Клаю, але я не хочу залишатися тут довше, ніж це потрібно. Не те щоб я дуже любив Арні та Бет Нікерсонів, але вони були моїми сусідами. І ставилися до мене в сто разів краще, ніж той ідіот Скоттоні з іншого боку кварталу.

— Розумію.

Том увімкнув ліхтарика і пішов до вітальні Нікерсонів. Клай почув, як він щось бурмоче до Аліси, втішаючи її.

Крадучись, Клай зайшов у кухню, високо тримаючи гасову лампу і обходячи калюжі крові на підлозі з твердої деревини. Вона вже висохла, але він однаково не хотів ступати у неї черевиками без потреби.

Дівчинка, що лежала на спині біля столу посеред кухні, була високою, але її кіски і незграбна будова тіла виказували у ній дитину, на два-три роки меншу за Алісу. Шия була вивернута під неприродним кутом, наче пародія на знак питання, а мертві очі викотилися з орбіт. Уся ліва половина світлого волосся солом'яного кольору — з того боку, куди завдали смертельного удару, — тепер була такого ж темно-бордового кольору, як і плями на підлозі.

Біля столу, де гарні шафки вишневого дерева утворювали кут, напівлежала її мати. Її руки від борошна були білими, як у привида, покусані закривавлені ноги — непристойно розставлені. Колись, перед тим як почати роботу над коміксом, що виходив обмеженим накладом і називався «Битва у пеклі», Клай відкопав у Інтернеті посмертні фотографії людей, котрі загинули від пострілу. Він думав знайти у них щось таке, що можна було б використати для роботи. Проте користі з них не було. Рани від пострілів висловлювалися власною жахливою пустопорожньою мовою, і зараз він почув її знову. У голові Бет Нікерсон від лівого ока і до самої маківки місивом хрящів та мозку зяяв кривавий провал. Її праве око підкотилося до верхньої лінії очниці, так, наче вона померла, намагаючись зазирнути у власну голову. Волосся з потилиці і добряча частина мізків кіркою вкривали шафку вишневого дерева, до якої вона прихилилася у момент смерті. Навколо неї дзижчало кілька мух.

Клая почало нудити. Він відвернувся і прикрив рота рукою. Зробив зусилля, щоб опанувати себе. У сусідній кімнаті перестала блювати Аліса — йому було чутно, як вони з Томом розмовляють, помалу заглиблюючись у будинок, — і він не хотів, щоб у неї знову все повторилося.

«Вважай, що це манекени, кіношна бутафорія», — наказав він собі, знаючи, що ніколи не зможе так думати.

Натомість, повернувши голову, він зупинився поглядом на інших речах, що лежали на підлозі. Це допомогло. Пістолет він уже бачив. Кухня була просторою, і пістолет валявся на протилежному боці, між холодильником і однією з шафок, звідки стирчало його дуло. Коли він побачив мертвих жінку та дівчинку, у нього одразу виникло бажання відвести очі. Те, що погляд натрапив на дуло пістолета, було чистою випадковістю.

Але, можливо, я б і так зрозумів, що десь мусить лежати пістолет.

Він навіть побачив, звідки його зняли: з прикріпленого до стіни гачка між вмонтованим телевізором і відкривачкою для консервів стандартного розміру. «Вони схибнуті на електронних новинках не менше, ніж на зброї», — казав Том, і пістолет на стіні кухні тільки й чекає команди стрибнути в руку... і якщо це не найкраще, що є у двох світах, то що ж тоді найкраще?

— Клаю! — Це був голос Аліси, і йшов він десь із глибини будинку.

— Що?

Після цього донісся тупіт ніг по сходах, а тоді озвалася з вітальні Аліса.

— Том наказав повідомити тобі, якщо ми знайдемо щось зі зброї. Щойно ми знайшли. Нагорі у комірчині з десяток пушок. Там і рушниці, і пістолети. Вони у шафі, на якій наклейка охоронної фірми, тож нас, мабуть, заарештують... жартую. Ти йдеш?

— Одну хвилину, люба. Не заходь сюди.

— Не хвилюйся. Краще сам іди звідти, щоб тебе не знудило.

Але його вже не нудило, анітрішечки. На закривавленій дерев'яній підлозі кухні Нікерсонів лежало ще два предмети. Одним із них виявилася качалка, і це було логічно. На столі, що, ніби острівок, здіймався посеред кухні, стояли форма для пирога, миска для замішування тіста і яскрава жовта коробка із написом БОРОШНО. Іншим предметом із тих, що знаходилися на підлозі (цей лежав неподалік від руки Гайді Нікерсон), був мобільний телефон, який міг сподобатися тільки підлітку, синій із великими помаранчевими маргаритками, зображеними на перевідних картинках, якими був обклеєний увесь корпус.

Клай уявив, що відбулося, хоча йому цього й не дуже хотілося. Бет Нікерсон готує пиріг. Чи відомо їй, що у великому Бостоні, в Америці, може, у цілому світі почалося щось жахливе? Це показують по телебаченню? Навіть якщо так, телебачення не надсилало їй психограми, Клай був у цьому впевнений.

А її дочка отримала психограму. О, так. І Гайді напала на свою матір. Чи спробувала Бет Нікерсон урезонити свою дочку, перш ніж звалила на підлогу ударом качалки, чи просто одразу вдарила? Не від ненависті, а від страху й болю? Хай там як, цього виявилося не досить. І ще на Бет не було штанів. На ній був джемпер, а ноги залишалися голими.

Клай обсмикнув низ джемпера мертвої жінки. Зробив це обережно, прикриваючи просту домашню білизну, яку вона перед смертю обгидила.

Гайді, якій, напевно, було не більше чотирнадцяти років, а може, лише дванадцять, мабуть, гарчала тією дикою абсурдною мовою, яку вони, схоже, вивчили відразу ж по тому, як прийняли повну дозу глуздоз'їздину зі своїх телефонів, вигукуючи «рест, ііла і казаллах-МОЖУ» або щось таке. Перший удар качалки збив її з ніг, але не послав у нокаут, і божевільна дівчина почала гризти матір за ноги. І не маленькими покусуваннями, а глибокими жорстокими укусами — у деяких місцях до самої кістки. Клай бачив не тільки відбитки зубів, але ледь помітні сліди, наче татуювання, які, мабуть, залишилися від брекетів Гайді. Тож Бет Нікерсон — можливо, кричачи, без сумніву, агонізуючи і майже напевно не розуміючи, що вона робить, — вдарила ще раз, цього разу набагато сильніше. Клай мало не чув приглушений хрускіт, з яким зламалася шия дівчинки. Улюблена донька, мертва, на підлозі надсучасної кухні, з брекетами на зубах і надсучасним телефоном біля простягнутої руки.

Чи задумалася її мати хоч на мить, перш ніж зняти пістолет зі стінного гачка між телевізором і відкривачкою для консервів, де він висів хтозна скільки часу, чекаючи нагоди, коли до цієї чистої, добре освітленої кухні вдереться грабіжник чи ґвалтівник? Клай вважав, що ні. На його думку, паузи не було, вона хотіла наздогнати душу своєї дочки, яка вже відлітала, поки пояснення причини її вчинку ще не зірвалося з вуст.

Клай підійшов до пістолета і підняв його. Від такого фаната модних наворотів, як Арні Нікерсон, він очікував чогось автоматичного — можливо, навіть із лазерним прицілом — але це був усього лише старий кольт 45-го калібру. Але він зрозумів, що це Мало сенс. Може, з таким пістолетом його дружина почувалася якось впевненіше. Не треба робити дурниць, перевіряючи, чи є у ньому набої на випадок, якщо знадобиться (чи гаяти час, видобуваючи магазин з-за лопаточок та коробок зі спеціями), а тоді відкривати і знову закривати його, аби переконатися, що у барабані є патрон. Ні, з цим старим пройдисвітом все простіше: треба лише відкрити барабан, що Клай і зробив з легкістю. Він намалював тисячу різних варіантів цього самого пістолета для Темного Мандрівника. Як і очікувалося, тільки одне з відділень було порожнім. Він витрусив один з патронів, наперед знаючи, що побачить. Пістолет Бет Нікерсон був заряджений суворо забороненими законом кулями — убивцями поліцейських. Розривними. Не дивно, що їй знесло півголови. Дивно було, що у неї взагалі залишилася голова. Він подивився на останки тіла жінки, що сиділа в кутку, спершись на шафку, і заплакав.

— Клаю? — Том йшов сходами з підвалу. — Слухай, у Арні було все! Там автомати, за які — б'юся об заклад — його спокійно могли засадити у волполську тюрягу... Клаю? З тобою все гаразд?

— Уже йду, — сказав Клай, витираючи очі. Він поставив револьвер на запобіжник і запхнув його за пояс. Тоді дістав ножа і, не виймаючи його з саморобних піхов, поклав на стіл Бет Нікерсон. Це виглядало так, ніби вони здійснюють обмін. — Дай мені ще дві хвилини.

— Йоу.

Клай почув, як Том, важко ступаючи, пішов назад до підпільної зброярні Арні Нікерсона, і посміхнувся крізь сльози, що й досі текли по щоках. Це слід було запам'ятати: варто лише впустити маленького симпатичного чоловічка з Молдена до кімнати, заваленої зброєю, і дати йому погратися, як він почне говорити «йоу», просто як Сильвестр Сталлоне.

Клай почав обшукувати шухляди. У третій знайшов важку червону коробку з написом ЗАХИСНИК АМЕРИКИ 45 КАЛІБР ЗАХИСНИК АМЕРИКИ 50 ПАТРОНІВ, сховану під кухонними рушниками. Він поклав коробку в кишеню і пішов до Тома й Аліси. Тепер йому хотілося вибратися звідси якнайшвидше. Але ще під питанням, чи зуміє він переконати їх піти, не прихопивши з собою всю колекцію Арні Нікерсона.

Пройшовши під аркою до середини, він спинився і озирнувся, високо тримаючи лампу, щоб подивитися на трупи. Обсмикування джемпера жінки не надто допомогло. Вони все одно залишалися трупами з ранами, оголеними, як Ной, коли син насміхався з нього. Він міг би знайти щось і прикрити їх, але якщо він почне накривати трупи, то хто буде останнім? Хто? Шарон? Його син?

— Боже збав, — прошепотів він, сумніваючись, проте, що Господь вбереже його тільки тому, що він про це попросив. Він опустив лампу і пішов услід за променем, який стрибав сходами униз, до Тома й Аліси.

На обох були ремені з великокаліберними — цього разу автоматичними — пістолетами у кобурах. Том перекинув через плече патронташ із боєприпасами. Клай не знав, сміятися йому чи знову плакати. У душі він відчував потребу все робити одночасно. Звісно, якби він так вчинив, вони б подумали, що у нього істерика. І, звісно, мали б рацію.

Плазмовий телевізор, встановлений тут, унизу, на стіні, був великим — дуже великим — братом того, що висів у кухні. До іншого, трохи меншого, телевізора була приєднана універсальна ігрова приставка, яку Клай за інших обставин не обійшов би своєю увагою. Може, погрався б. Наче для рівноваги в кутку, поряд зі столиком для пінґ-понґу, стояв старомодний музичний автомат «Сіберґ», темний і мертвий без усіх своїх фантастичних кольорів. І, звичайно, тут були дві шафки для зброї, замкнені, але з розбитими скляними передніми панелями.

— На них були клямки, але в гаражі він тримав ящик з інструментами, — сказав Том. — Аліса зірвала їх гайковим ключем.

— Раз плюнути, — скромно мовила Аліса. — А ось це було у гаражі за ящиком з інструментами, замотане у шматок ковдри. Це те, що я думаю? — Обережно тримаючи за приклад, вона підняла зброю зі столика для пінґ-понґу і передала Клаєві.

— Хай йому грець, — сказав він. — Це ж... — Він скоса подивився на гравіювання над спусковою скобою. — Думаю, це російський.

— Я у цьому впевнений, — озвався Том. — Гадаєш, це Калашников?

— Читаєш думки. А набої до нього є? Тобто чи є коробки, написи на яких збігаються з тим, що на автоматі?

— Півдюжини. Важких коробок. Це ж автомат, правда?

— Мабуть, можна його й так назвати. — Клай зсунув важіль. — Упевнений, що одне з цих положень — для одиночних пострілів, а інше — для черги.

— Скільки пострілів він робить за хвилину? — спитала Аліса.

— Не знаю, — відповів Клай, — але маю гадку, що рахунок іде на постріли за секунду.

— Ого. — Її очі стали круглими. — А ти можеш розібратися, як із нього стріляти?

— Алісо, я навіть не сумніваюся, що стріляти з них вчать шістнадцятилітніх фермерських хлопчаків. Так, я спробую. Може, доведеться зіпсувати коробку патронів, але я розберуся. «Господи, будь ласка, зроби так, щоб він не вибухнув у моїх руках», — подумки благав він.

— А закон у Массачусетсі дозволяє такі штуки? — запитала Аліса.

— Тепер дозволяє, Алісо, — сказав Том без тіні посмішки. — Час іти.

— Так, — кивнула вона, а тоді, можливо, почуваючись не надто зручно від того, що сама приймає рішення, подивилася на Клая.

— Так, — підтвердив він. — На північ.

— Я згодна, — сказала Аліса.

— Чудово, — додав Том. — На північ. Зробімо це.