Зона покриття

Імпульс

Подія, яку пізніше назвуть «Імпульсом», розпочалася у пообіддя першого жовтня о 15:03 за східним часовим поясом. Звичайно ж, сам термін був ужитий неправильно, та більшість науковців, здатних на це вказати, були вже мертві або збожеволіли за ті десять годин, протягом яких розгорталися події. Хай там як, назва була неістотною. Наслідки — ось що мало значення.

О третій годині того дня молодий чоловік, особа якого ще не залишила помітного сліду в історії, ішов, мало не підстрибуючи, на схід по бостонській Бойлстон-стрит. Молодика звали Клайтон Ріддел. Його обличчя виражало безмежне вдоволення, що дуже пасувало до пружної ходи. У лівій руці чоловік ніс за ручки теку художника, яку можна застебнути і перетворити на дорожній кейс. Пальці правої руки стискали шворки коричневого поліетиленового пакета із написом «Маленькі скарби», надрукованим спеціально для тих, кому спадало на думку читати написи на пакетах.

У пакеті з боку на бік перекочувався невеликий округлий предмет. Подарунок, могли 6 подумати ви, і вгадали. Напевно, ви також здогадалися, що Клайтон Ріддел хотів за допомогою «маленького скарбу» відзначити якусь невеличку (а може, не таку вже й маленьку) перемогу — і знову ж таки мали рацію. У пакеті було досить дороге скляне прес-пап'є, усередині якого сірим серпанком мерехтіла пухнаста кульбаба. Клай придбав його, коли повертався з готелю «Коплі-сквер» до значно скромнішого мотелю «Атлантик-авеню», у якому зупинився. Нажаханий дев'яностодоларовим цінником на підставці прес-пап'є, він ще більше злякався, усвідомивши, що тепер може дозволити собі таку дорогу річ.

Щоби простягнути кредитну картку касирові, Клаєві довелося зібрати докупи всю свою мужність. Навряд чи він зміг би купити прес-пап'є для себе. Промимривши щось на зразок «Я передумав», він забрався б із крамниці геть. Але воно призначалося Шарон. Їй подобалися такі речі — і він сам ще й досі їй подобався. «Я вболіватиму за тебе, сонце», — сказала вона у переддень його від'їзду до Бостона. Зважаючи на те, скільки вони псували одне одному нерви протягом останнього року, він був розчулений. Тепер йому хотілося розчулити її, якщо це ще було можливо. Прес-пап'є було невеличким (маленький скарб), але він був упевнений, що Шарон сподобається ніжний сірий серпанок глибоко у склі — ніби імла, захована у кишеню.

Увагу Клая привернув дзвоник фургона з морозивом. Машина стояла навпроти готелю «Пори року» (навіть шикарнішого за «Коплі-сквер») поряд із парком Бостон-Коммон, що простягався уздовж Бойлстон-стрит на два-три квартали по цей бік вулиці. На фургоні кольорами веселки над малюнком, що зображав танець двох ріжків морозива, були надруковані слова «МІСТЕР СОФТІ». Довкола віконця скупчилися трійко дітлахів, які з таким нетерпінням чекали, коли ж їм дадуть смакоту, що аж покидали шкільні портфелі собі під ноги. За ними стояла жінка у брючному костюмі, яка тримала на повідку пуделя, і двоє дівчат-підлітків у джинсах з низькою талією, з айподами[2] і навушниками, що зараз звисали з ший без ужитку, аби дівчата могли пошепотітися — серйозно, без хихотіння.

Клай став позаду, і маленька група людей враз перетворилася на коротку чергу. Він придбав подарунок для своєї дружини, яка мешкала окремо від нього. По дорозі додому він зайде до крамниці, де продаються комікси, і купить синові новий випуск пригод людини-павука. Не завадило б потішити і самого себе теж. Його аж розпирало від нетерплячки повідомити Шарон новину, але вона буде недосяжна, поки не повернеться додому о третій сорок п'ять чи приблизно о цій порі. Він збирався перебути час, доки не зможе поговорити з нею, у мотелі, здебільшого тиняючись із кутка в куток свого маленького номера і поглядаючи на закриту теку. Пригоститися морозивом було прийнятним відхиленням від цих планів.

Продавець морозива обслужив трьох дітлахів біля віконця, простягнувши двом по батончику «Діллі», а великому марнотратникові посередині, що вочевидь збирався розплатитися за всіх малих, — велетенський шоколадно-ванільний ріжок. Поки він витягав з кишені своїх модних мішкуватих джинсів купу пожмаканих доларів, жінка у дорогому костюмі, що тримала на повідку пуделя, пошукала щось у своїй сумочці, яка висіла на плечі, дістала мобільний телефон — адже жінки у ділових костюмах почуваються без мобільного телефону, як без картки «Америкен Експрес», — і відкрила його кришку. Позаду них, у парку, загавкав собака і хтось закричав. Клаєві здалося, що той крик не був радісним, але коли він озирнувся, то побачив тільки кількох пішоходів, собаку, що біг з тарілкою-фризбі в зубах («Хіба господарі не зобов'язані тримати їх тут на повідках?» — подумав Клай), та кілометри освітленого сонцем парку, зеленого й дуже принадного. Як на чоловіка, який щойно продав свій перший роман у картинках — і його продовження — за шалену купу грошей, парк був чудовим місцем, де можна посидіти й поїсти шоколадного морозива.

Коли він знову подивився на фургон, то трьох малих у мішкуватих джинсах уже не було, а жінка в костюмі замовляла собі вершкове морозиво. Одна з двох дівчат, що стояли за нею, мала телефон ядучо-зеленого кольору, пристебнутий до стегна, а жінка у костюмі притискала свій до вуха. Клай подумав — утім, у його свідомості на тому чи іншому рівні така думка з'являлася мало не завжди, коли він бачив різні варіанти подібного поводження, — що перед його очима відбувається те, що колись вважалося неприпустимо грубим (так, навіть при спілкуванні з абсолютно незнайомою людиною), а тепер це стало нормою повсякденної поведінки.

«Використай це у "Темному Мандрівнику", любий», — сказала Шарон. Той її образ, що він тримав у голові, часто висловлювався і мав обов'язково щось сказати. Такою Шарон була і в реальному житті, попри те, мешкала вона окремо чи ні. Хоча розмов по його мобільному це не стосувалося. Тому що мобільного у Клая не було.

Ядучо-зелений телефон почав награвати мелодію «Крейзі фроґ»[3], яка так подобалася Джонні, — як вона називалася, «Аксель Еф», чи що? Клай не міг пригадати, мабуть, просто викинув це з голови. Власниця телефону зняла його зі стегна і сказала: «Бет?» Послухала, посміхнулася й повідомила своїй приятельці, що це Бет. Друга дівчина нахилилася, і вони разом почали вслухатися в трубку. Ці дівчата з майже однаковими короткими рваними зачісками фей, які в унісон роздмухував полуденний вітерець, нагадували Клаєві персонажів ранкового недільного мультику.

— Медді? — майже одночасно промовила жінка у дорогому костюмі. Її пудель сидів на повідку (червоному, вкритому якимось блискучим лаком), із виразом глибокої задуми спостерігаючи за дорожнім рухом на Бойлстон-стрит. На іншому боці вулиці, біля «Пір року», швейцар у коричневій уніформі — чомусь вони завжди або коричневі, або сині — робив знаки рукою, мабуть, підкликаючи таксі. Повз них пропливла машина-амфібія[4], переповнена туристами, помпезна і неприродна на суші; водій горлав у мегафон щось про історію. Дівчата, що вслухалися в трубку зеленого телефону, перезирнувшись, посміхнулися у відповідь на щось почуте звідти, але все одно не захихотіли.

— Медді? Ти мене чуєш? Ти мене...

Жінка у стильному дорогому костюмі підняла руку, у якій тримала поводок, і заткнула вільне вухо пальцем із довгим нігтем.

Клай скривився, побоюючись за її барабанну перетинку. Він уявив, як це виглядатиме на малюнку: собака на повідку, стильний костюм, модна коротка зачіска... і тоненька цівка крові, що просочується довкола пальця, який стирчить у вусі. Амфібія вже майже поза кадром і швейцар на задньому плані — усі ці деталі якимось чином нададуть замальовці правдоподібності. Так і буде, це один із тих випадків, коли знаєш напевно.

— Медді, ти зникаєш! Просто хотіла сказати тобі, що підстриглася у тому новому... зачіску зробила... 3-А-Ч-І-С-К-У...

Продавець морозива нахилився і простягнув їй ріжок вершкового. Його вінчав білий монблан, по боках якого стікали ріки шоколадно-полуничного сиропу. Обличчя морозивника, вкрите щетиною, лишалося непроникним. На ньому було написано, що він таке вже бачив раніше. Клай був переконаний, що бачив, і не раз. У парку хтось закричав. Клай знову озирнувся через плече, намагаючись переконати себе, що це мусить бути крик радості. О третій годині сонячного дня у бостонському парку це міг бути тільки крик радості. Хіба ні?

Пробурмотівши у трубку до Медді щось нерозбірливе, жінка звичним порухом руки зачинила кришку телефону. Вона вкинула телефон назад у сумочку і заклякла на місці, так, наче забула, що вона тут робить або де знаходиться взагалі.

— З вас чотири п'ятдесят, — сказав продавець, що й досі терпляче простягав їй ріжок вершкового морозива. «Яке в біса все дороге у цьому місті», — устиг подумати Клай. Мабуть, жінка у дорогому костюмі теж так вважала (принаймні, таким було його перше припущення), бо на якусь хвильку вона просто застигла, дивлячись на ріжок, над яким височів курган морозива, залитого сиропом, так, наче вперше його бачила.А тоді з боку парку долинув інший крик. Цього разу він був нелюдським і нагадував щось середнє між скавчанням від несподіванки і болісним виттям. Клай озирнувся і побачив собаку, що тягнув у зубах фризбі. Це був здоровенний коричневий пес, можливо, лабрадор (Клай не надто розумівся на породах: коли йому потрібно було намалювати собаку, він діставав книжку і просто копіював із неї зображення). Біля собаки навколішках стояв якийсь чоловік у діловому костюмі, міцно тримав його за горло і вочевидь. .. — ні, мій зір мене зраджує, і я бачу не те, що відбувається насправді, подумав Клай — гриз собаче вухо. Пес ізнову завив і спробував вирватися. Проте чоловік у діловому костюмі міцно тримав його, у його роті справді було вухо, і на очах у Клая чоловік відірвав вухо у пса. Лемент собаки, що пролунав після цього, дуже нагадував людський, а зі ставка, розташованого неподалік, із гучним кряканням здійнялася у повітря зграя качок.

— Р-рест! — закричав хтось за спиною у Клая. Принаймні прозвучало це як «рест». Може, малося на увазі «хрест» або «ряст», але те, що сталося потім, змусило його пристати на думку, що прозвучало саме слово «рест» — точніше навіть не слово, а нерозбірливий агресивний вигук.Він знову повернувся в бік фургона з морозивом, якраз вчасно, щоби побачити, як Бізнес-вумен намагається влізти у віконце, аби вчепитися у продавця. Їй вдалося схопити його за поли білої блузи, що вільно спадали складками спереду, але він різко зробив рух назад, і цього виявилося досить, аби звільнитися від її хватки. Її високі підбори миттєво відірвалися від тротуару, і Клай почув неприємні звуки тертя тканини і торохтіння ґудзиків, коли поли її піджака спочатку шугонули над невеликим виступом прилавка, а потім безсило опали. Ріжок із вершковим морозивом зник з поля зору. Коли високі підбори Бізнес-вумен цокнули об тротуар, Клай побачив, що її ліве зап'ястя і передпліччя перемазані морозивом і сиропом. Коліна жінки зігнулися, й вона заточилася. Вираз неприступної, вихованої світської дами — маску, яку Клай про себе називав «без-обличчя-для-вулиці», — змінився конвульсивним вищиром: очі перетворилися на дві вузькі щілини і відкрилися два ряди зубів. Її верхня губа повністю вивернулася назовні, оголивши рожеву оксамитову лінію ясен, інтимну, наче вульва. Пудель вибіг на проїжджу частину, тягнучи за собою червоний поводок із петлею на кінці. Не встиг він добігти навіть до середини вулиці, як його збив чорний лімузин. Частка секунди -і від пухнастого створіння залишилася тільки купа кишок.

«Бідна собакенція, мабуть, не встигла дізнатися, що здохла, а вже дзявкала у собачому раю», — подумав Клай. Підсвідомо він розумів, що шокований, але це аж ніяк не впливало на глибину його зачудування. Він закляк на місці з відвислою щелепою, в одній руці тека, у другій — коричневий пакет.

Десь — судячи зі звуку, на розі Ньюбері-стрит — щось вибухнуло.

Двоє дівчат над навушниками своїх айподів мали абсолютно однакові зачіски, але власниця зеленого мобільного телефону була білявкою, а її подруга — брюнеткою. Світла Фея і Темна Фея. У цей момент Світла Фея впустила телефон на тротуар, від чого він розлетівся на друзки, й ухопила Бізнес-вумен за талію. Клай вирішив (якщо він взагалі здатен був щось вирішувати в ці хвилини), що вона збирається втримати Бізнес-вумен, аби та знову не кинулася на морозивника чи не побігла на дорогу за своїм собакою. Якась частина його свідомості навіть була у захваті від самовладання дівчини. Її подруга, Темна Фея, широко розкривши очі, вражено задкувала, стиснувши маленькі кулачки між грудьми.

Клай кинув на землю свої речі, по одній з кожного боку, і зробив крок уперед, щоби допомогти Світлій Феї. На іншому боці вулиці (він бачив це тільки краєм ока) якась машина різко звернула з дороги і помчала через тротуар у напрямку входу до готелю «Пори року», швейцар якого кинувся убік, аби не потрапити під колеса. З площадки перед входом до готелю розляглися крики. І перш ніж Клай устиг хоч якось допомогти Світлій Феї вгамувати Бізнес-вумен, Світла зі швидкістю змії стрімголов кинулася вперед, наблизивши своє гарненьке маленьке личко впритул до Бізнес-вумен, вишкірила міцні молоді зуби і впилася в шию жінки. Кров із рани забила фонтаном. Дівчинка-фея занурила в неї обличчя, наче вмивалася, а може, навіть і пила — Клай був майже впевнений, що пила, — а потім почала трусити Бізнес-вумен, наче ляльку. Жінка була вищою і, напевно, важила принаймні на сорок фунтів більше, ніж дівчина, але фея трусила її з такою силою, що голова жінки бовталася вперед і назад, розбризкуючи кров на усі боки. При цьому дівчина підвела перемазане кров'ю обличчя в чисте жовтневе небо і, ніби святкуючи перемогу, завила. «Вона збожеволіла, — подумав Клай. — Геть із глузду з'їхала».

— Хто ти? Що відбувається? — закричала Темна Фея.

Зачувши голос своєї подруги, Світла Фея повернула закривавлену голову. З коротких рваних пасом волосся, що нависали над її чолом, стікала кров. Білі ліхтарі очей витріщалися з очниць, налитих кров'ю.

Темна Фея подивилася на Клая широко розкритими очима.— Хто ти? — повторила вона... а тоді спитала:

— Хто я?

Світла Фея кинула Бізнес-вумен, і та повалилася на тротуар (з розгризеної сонної артерії досі струменіла кров), потім стрибнула на дівчину, разом з якою лише кілька хвилин тому спілкувалася по телефону.

Клай не роздумував. Якби він почав роздумувати, Темній Феї розпанахали б горло так само, як жінці у дорогому костюмі. Навіть не глянувши, він нахилився, простягнув руку вниз і праворуч, вхопив свій пакет з маленьким скарбом і з усього розмаху опустив його на потилицю Світлої Феї якраз у той момент, коли та стрибнула на свою колишню подружку, простягаючи до неї руки з розчепіреними пальцями, наче збиралася показати на стіні театру тіней, якою слугувало блакитне небо, кігтисту рибу. Якби він схибив...

Але він не схибив, і удар навіть не був легким. Скляне прес-пап'є у пакеті з притлумленим звуком пам опустилося прямо на її потилицю. Безсило опустивши руки — одна у крові, а друга досі чиста, — Світла Фея впала на тротуар під ноги своїй подрузі, наче сумка листоноші.

— Що, чорт забирай, відбувається? — закричав Містер Софті. Його голос був неправдоподібно високим. Мабуть, цей високий тенор був спричинений шоком.

— Я не знаю, — відповів Клай. Його серце відбійним молотком калатало в грудях. — Швидше, допоможіть мені. Ця жінка може померти, бо стікає кров'ю.

Позаду них, з Ньюбері-стрит, донісся глухий звук трам-бам, що свідчив про автомобільну аварію. Цей звук, супроводжуваний криками, ні з чим не можна було сплутати. Інший вибух, цього разу гучніший, ударний, пролунав за криками і струсонув повітря. За фургоном «Містер Софті» інша машина, стрімко перетнувши три ряди Бойлстон-стрит, вискочила на майданчик перед «Порами року», та, збивши двох пішоходів, врізалася у задній бампер машини, що перед цим в'їхала у обертові двері готелю та так і залишилася там. Від цього зіткнення першу машину проштовхнуло далі у двері, й вони перекосилися. Клай не бачив, чи у дверях хтось потрапив у пастку — з проломленого радіатора першої машини клубочіла пара, — та крики болю, що долинали з тіні, були поганою ознакою. Дуже поганою.

Містер Софті, якому з того боку нічого не було видно, висунувся з віконця і витріщився на Клая.

— Що там таке?

— Не знаю. Дві машини розбилися. Людські жертви. Не зважай. Краще допоможи мені. — Він став навколішки біля закривавленої Бізнес-вумен та уламків мобільного Світлої Феї. Конвульсії Бізнес-вумен вже майже стихли.

— Над Ньюбері дим, — сказав Містер Софті, досі не виходячи зі свого відносно надійного сховку у фургоні. — Там щось підірвали. Я про сильний вибух. Мабуть, це терористи.

Щойно це слово злетіло з його вуст, як Клай відчув упевненість у своїй правоті.

— Допоможи мені.

— ХТО Я? — зненацька заверещала Темна Фея.

Клай геть про неї забув. Він подивився вгору і побачив, як дівчина сильно вдарила себе ребром долоні у чоло, а потім, звівшись майже на кінчики кросівок, тричі швидко обкрутилась навколо своєї осі. Це видовище нагадало йому вірш, який він читав у коледжі на заняттях з літератури, — Обведіть його колом тричі. Здається, його автором був Колрідж. Вона заточилася, а потім швидко побігла по тротуару і врізалася просто у ліхтарний стовп. Дівчина не зробила жодної спроби уникнути зіткнення чи хоча б захиститися руками. Спочатку вона вдарилася обличчям, відскочила од удару, похитнулася, а потім знову кинулася на стовп.

— Припини! — закричав Клай. Він зірвався на ноги, побіг до неї, послизнувся у крові Бізнес-вумен, мало не впав, знову зіп'явся на ноги, перечепився через Світлу Фею і знову мало не впав.

Темна Фея озирнулася на нього. З її розбитого носа, заливаючи підборіддя, стрімко юшила кров. На лобі, як грозова хмара у літній день, повільно росла ґуля. Одне око було майже вирване з очниці. Вона розтулила рота, показуючи жалюгідні уламки зубів, над якими, мабуть, раніше працював дорогий ортодонт, і засміялася. Цього сміху він ніколи не забуде.

А тоді вона з криком побігла по тротуару.

Клай почув, як позаду завівся двигун, а з гучномовця полинула мелодія дзвоників на мотив із «Вулиці Сезам»[5]. Повернувшись, Клай побачив, що фургон Містера Софті, набираючи швидкість, рвонув із узбіччя, і саме в цей момент на останньому поверсі готелю навпроти яскравими бризками розсипалося вікно. У жовтневий день вивалилося тіло. Воно впало на тротуар і від удару розірвалося на шматки. На подвір'ї готелю знову крики. Крики жаху, крики болю.

— Ні! — прокричав Клай, що біг поряд із фургоном Містера Софті. — Ні, повернися й допоможи мені! Мені потрібна допомога, ти, сучий сину!

Містер Софті не відповів, мабуть, тому що музика грала надто гучно і він нічого не чув. Клай пам'ятав слова цієї пісні ще відтоді, коли навіть гадки не мав про те, що його шлюб не триватиме вічно. У ті дні Джонні щодня дивився «Вулицю Сезам», сидячи у своєму маленькому синьому кріслі й стискаючи в руках чашечку. Щось про сонячний день і хмари ген-ген за небокраєм.

З парку, щосили горланячи якісь нерозбірливі звуки, вибіг чоловік у діловому костюмі; поли його піджака лопотіли позаду на вітрі. Клай впізнав його за цапиною борідкою з собачої шерсті. Чоловік вибіг на проїжджу частину Бойлстон-стрит. Навколо нього автомобілі робили віражі, насилу уникаючи зіткнення. Чоловік перебіг на інший бік, не перестаючи лементувати і змахувати руками до неба. Він зник у тіні тенту, натягнутого на майданчику перед «Порами року», і його більше не було видно, але напевно одразу втрапив у ще більшу халепу, бо звідти долинула нова хвиля криків.

Клай припинив переслідувати Містера Софті. Він стояв однією ногою на тротуарі, а другою у стічній канаві, і спостерігав, як фургон, ще й досі супроводжуваний мелодією дзвоників, виїхав у центральний ряд Бойлстон-стрит. Клай вже збирався повернутися до дівчини, що зомліла, та помираючої жінки, коли з'явився інший туристичний автобус. Ця амфібія вже не пливла, як на прогулянці, а неслася на повній швидкості, сильно похилившись з лівого борту на правий. Деяких пасажирів кидало по салону вперед і назад, і вони ридали, благаючи водія зупинитися. Інші просто мертвою хваткою вчепилися у вертикальні металеві стояки, що стирчали у відкритих бортах неповороткої машини, яка повним ходом неслася по зустрічній смузі Бойлстон-стрит.

Чоловік у спортивній сорочці схопив водія ззаду, і через примітивний гучномовець амфібії Клай почув ще один нерозбірливий вигук, коли водій потужним порухом плечей відкинув нападника назад. Цього разу прозвучало не «Рест!», а щось більш гортанне і схоже на «Глу!». А потім водій амфібії помітив — Клай був у цьому впевнений — фургон Містера Софті й змінив курс, спрямувавши автобус на нього.

— Ні, Господи, будь ласка, ні! — закричала жінка, що сиділа в автобусі спереду. І коли амфібія наблизилася до фургона з морозивом, що був приблизно у шість разів меншим, у пам'яті Клая постала чітка картина параду переможців, який він дивився по телевізору того року, коли «Ред Сокс»[6] перемогли у щорічному світовому чемпіонаті. Під холодною осінньою мжичкою команда повільною процесією їхала в таких самих амфібіях, вітаючи помахами рук ошалілий натовп.

— Боже, ні! — знову заверещала жінка, а за спиною у Клая якийсь чоловік майже спокійно сказав:

— Господи.

Автобус врізався у борт фургона і перекинув його, мов дитячу іграшку. Під звуки гучномовця, що й досі видзвонював мотив із «Вулиці Сезам», вантажівка перекинулася на бік, і її потягнуло у напрямку парку Коммон. Іскри від тертя розсипалися навсібіч. Дві жінки, що спостерігали за видовищем, кинулися вбік, тримаючись за руки, і ледве встигли врятуватися. Фургон Містера Софті вискочив на тротуар, трохи пролетів над землею, вдарився об залізний паркан, яким був обгороджений парк Коммон, і аж тоді вже остаточно зупинився. Музика двічі гикнула і стихла.

Тим часом божевільний водій амфібії остаточно втратив керування машиною. Та зробила петлю назад на Бойлстон-стрит (перелякані пасажири, що кричали від жаху, міцно трималися за відкриті борти), виїхала на тротуар приблизно за п'ятдесят ярдів від того місця, де під дзвіночки сконав фургон Містера Софті, і врізалася у низьку цегляну підпірну стінку під вітриною фешенебельного меблевого магазину, що називався «Вогні міста». Вітрина розлетілася з сильним немелодійним брязкотом. Задня частина амфібії (рожевою фарбою на ній було написано «Господиня порту») піднялася у повітря приблизно на півтора метра. Величезний механізм розкачувався, сила інерції тягнула його перевернутися, але маса не дозволяла. Він важко опустився на тротуар, зарившись носом у розкидані дивани і дорогі крісла для вітальні, але перед цим із нього прожогом вискочили щонайменше дюжина людей і хутко зникли з поля зору. У магазині спрацювала сигналізація.

— Господи, — удруге повторив спокійний голос десь під правим ліктем Клая. Він повернувся на звук і побачив коротуна з рідким темним волоссям, невеличкими темними вусами і в окулярах із золотою оправою. — Що відбувається?

— Не знаю, — відповів Клай. Слова давалися йому важко. Дуже. Йому доводилося мало не виштовхувати їх із себе. Він подумав, що це від шоку. По вулиці бігли люди, хто з «Пір року», хто із розбитої амфібії. Спостерігаючи за ними, Клай побачив, як втікач із амфібії зіткнувся із втікачем з «Пір року», і вони обоє повалилися на тротуар. Варто було поміркувати, чи він, бува, не став психом і чи не примарилося йому це все в якійсь божевільні. Може, це Джуніпер-Гілл у Огасті, час між уколами торазину.

— Хлопець у тому фургоні казав, що це можуть бути терористи.

— Щось я не бачу тут озброєних людей, — сказав вусатий коротун. — І чуваків із бомбами, прив'язаними до спини, теж.

Клаєві теж не було їх видно, але що він справді бачив, так це свій пакет із маленьким скарбом і портфель, що лежали на тротуарі, а ще він бачив, що кров із розітнутого горла Бізнес-вумен — о боги, подумав він, як багато крові, — уже майже дісталася портфеля. У ньому були майже всі його малюнки до «Темного Мандрівника», за винятком якоїсь дюжини. І саме ці малюнки були рятівною соломинкою, за яку вхопився його розум. Він спринтерською ходою попрямував до портфеля, коротун не відставав. Коли охоронна сигналізація (може, й не охоронна, але все-таки якась сигналізація) спрацювала вдруге, цього разу в готелі, і приєдналася своїм хрипким виттям до ляскоту сигналізації «Вогнів міста», малий чолов'яга аж підскочив.

— Це у готелі, — сказав Клай.

— Знаю, це я просто так... О Боже! — Він побачив Бізнес-вумен, яка лежала у калюжі магічної субстанції, що відповідала за всі порухи її тіла та душі лише... скільки хвилин тому? Чотири? Лише дві?

— Вона мертва, — сказав йому Клай. — Принаймні я цілком у цьому впевнений. — Це зробила он та дівчина... — Він показав на Світлу Фею. — Зубами.

— Жартуєш?

— Хотів би я, щоб це був жарт.

Десь на Бойлстон-стрит пролунав черговий вибух. Обидва чоловіки зіщулилися. Клай зрозумів, що зараз відчуває запах диму. Він підхопив пакет із маленьким скарбом та свій портфель і забрав їх подалі від калюжі крові.

— Це моє, — сказав він, подумки здивувавшись, чому це він відчуває потребу пояснити.

Низькорослий чоловік, на якому був твідовий костюм — досить елегантний, подумав Клай, — усе ще з жахом незмигно дивився на скоцюрблене тіло жінки, що спинилася, аби купити морозива, і втратила спочатку свого собаку, а потім і життя. Позаду них, сміючись і вигукуючи «Ура!», по тротуару бігли троє юнаків. Двоє були у кепках «Ред Сокс», повернутих козирками назад. Один притискав до грудей картонну коробку, на якій збоку синім шрифтом було надруковане слово Panasonic. Цей хлопець вступив правою кросівкою в калюжу крові, що натекла з Бізнес-вумен, і однією ногою залишав за собою слід, який поступово зникав за ним, коли він і його приятелі все далі й далі бігли у напрямку східного краю парку Коммон і китайського кварталу, що лежав за ним.

Клай опустився на одне коліно й вільною рукою (у другій він тримав портфель, бо ще більше боявся втратити його після того, як побачив хлопця-спринтера з коробкою Panasonic) підняв руку Світлої Феї. Пульс він намацав одразу — повільний, але відчутний і рівномірний. Клай відчув величезне полегшення. Що б вона не зробила, це лише дитина. Йому не хотілося думати, що він забив її на смерть прес-пап'є, яке мало стати подарунком для його дружини.

— Обережно, обережно! — майже проспівав вусатий коротун. Але Клай не мав часу озирнутись. На щастя, попередження про небезпеку не справдилося. З Бойлстон-стрит різко звернув великий джип — один із тих, що є безпечними, з точки зору ОПЕК, — і щонайменше за двадцять ярдів від того місця, де стояв Клай, в'їхав у парк, змітаючи кований залізний паркан на своєму шляху, і зупинився, занурившись по самий бампер у качиний ставок.

Двері відчинилися, і з салону, викрикуючи у небо щось незрозуміле, виповз молодий чоловік. Він впав на коліна у воду, зачерпнув трохи обома руками і напився (Клай побіжно подумав про те, скільки поколінь качок роками безтурботно гидили у цей ставок), а тоді з зусиллям зіп'явся на ноги і побрів на протилежний бік. Усе ще розмахуючи руками й вигукуючи слова своєї безглуздої проповіді, він зник у гущавині дерев.

— Треба знайти лікаря для цієї дівчинки, — звернувся Клай до вусатого чоловіка. — Вона непритомна, але помирати їй ще рано.

— Що нам справді треба зробити, так це хутчіше забратися з вулиці, поки нас не переїхали, — сказав вусань. Ніби на доказ цих слів, неподалік від розбитої амфібії якесь таксі зіштовхнулося з довжелезним лімузином. Лімузин їхав по зустрічній смузі, але найбільше від аварії постраждало таксі. Стоячи навколішках на тротуарі, Клай зі свого місця побачив, як таксист вилетів крізь передній отвір, у якому на той момент вже не було лобового скла, і впав на проїжджу частину, підняв скривавлену руку догори і заволав.

Авжеж, вусань мав рацію. Найраціональніший хід думок, на який Клай був нині здатний (він лише трохи зміг пробитися крізь пелену шоку, що огортала його свідомість), підказував, що у цих обставинах найрозумнішим буде забратися до дідька з Бойлстон-стрит і знайти безпечне місце. Якщо це й акт тероризму, то він не схожий на жоден з тих, які Клай коли-небудь бачив чи про які читав. Що йому — їм — слід зараз зробити, так це пересидіти у сховку, поки ситуація не проясниться. А для цього, мабуть, треба знайти десь телевізор. Але він не хотів кидати на вулиці цю непритомну дівчинку, що несподівано перетворилася на навіжену. Усі фібри його в цілому доброго і, без сумніву, шляхетного серця опиратися цьому.

— Ви йдіть, — звелів він коротунові з вусами. Але сказано це було з відчутним ваганням. Він не мав жодного уявлення про те, Що це за людина, але принаймні коротун не плів нісенітниць і не здіймав руки догори. І не кидався на Клая, вишкіривши зуби, з наміром перегризти йому горлянку. — Знайдіть собі безпечне місце в будинку. Я... — Що сказати на закінчення, Клай не знав.

— Що ви? — спитав вусань і зіщулився, бо пролунав черговий вибух, відлуння якого, здавалося, йшло просто з-за готелю. Звідти стовпом повалив чорний дим: він залишав плями на блакитному небі й здіймався дедалі вище, а на значній височині його розвіював вітер.

— Слід зателефонувати до поліції, — несподівано осяяло Клая. — У неї є мобільний. Він показав великим пальцем на мертву Бізнес-вумен, що лежала в калюжі власної крові. — Вона розмовляла по ньому перед тим... як уся ця фігня...

Він замовк, докладно відновлюючи у пам'яті картину того, що сталося перед тим, як почався весь цей кошмар. Його погляд несвідомо переміщувався з мертвої жінки на дівчину, що лежала непритомна, і мандрував далі, до уламків її зеленого мобільного телефону.

У повітрі почали наростати звуки сирен, що помітно різнилися за своєю тональністю. Клай припустив, що сирена однієї висоти звуку належала поліцейським машинам, іншої — пожежникам. Мабуть, людині, що мешкала у цьому місті, було б легко розрізнити їх, але Клай не міг цього зробити, бо він був із Кент-Понда, штат Мен, і понад усе на світі зараз бажав опинитися там, удома.

Якраз перед тим як розпочався весь цей кошмар, Бізнес-вумен телефонувала своїй подрузі Медді, щоб розповісти про свою нову зачіску, а Світлій Феї дзвонила одна з її приятельок. У цій телефонній розмові брала участь Темна Фея. Після цього всі троє збожеволіли.

Ти ж не думаєш, що...

Десь позаду них, на сході, пролунав найпотужніший з усіх вибухів, які сталися досі: жахлива автоматна черга вибухів. Клай схопився на ноги. Він і низенький чоловік у твідовому костюмі злякано перезирнулися і подивилися в напрямку китайського кварталу й бостонського Норт-Енду. Вони не могли бачити, що вибухнуло, але зараз на горизонті над будівлями здіймалися значно густіші клуби диму.

Поки вони дивилися на дим, перед «Порами року» пригальмували дві машини: поліцейська й пожежна. Клай зиркнув у той бік і тієї ж миті побачив, як із останнього поверху готелю полетів униз другий стрибун, а слідом за ним — ще два з даху. Клаєві здалося, що ці двоє, падаючи, борюкаються одне з одним.

— Ісусе, Маріє та Йосипе, НІ! — закричала якась жінка уривчастим голосом. — НІ, БІЛЬШЕ не треба, НЕ ТРЕБА!

Перший із трійці самогубців впав на задній бампер поліцейської машини, на друзки розбивши заднє скло й заляпавши багажник кров'ю і мізками. Інші двоє вдарилися об пожежну машину, й пожежники, вдягнені у яскраво-жовті куртки, порснули навсібіч, наче зграя фантастичних птахів.

— НІ! — верещала жінка. — БІЛЬШЕ НЕ треба! НЕ треба! ГОСПОДИ, НЕ ТРЕБА!

Але знову, всупереч її благанням, з п'ятого чи шостого поверху випала жінка. Перевертаючись у повітрі, наче божевільний акробат, вона впала на полісмена, що дивився вгору, вбилася сама і, без сумніву, вбила його.

З північної частини міста долинув страшний гуркіт чергового сильного вибуху — диявол у пеклі стріляв із дробовика — і Клай знову подивився на коротуна, який теж занепокоєно зиркав на нього знизу вгору. Стовпів диму побільшало, і навіть попри свіжий морський вітерець, блакить майже зникла за чорною пеленою.

— Вони знову використовують літаки, — сказав коротун. — Ці мерзенні вилупки знову використовують літаки.

Ніби на підтвердження цієї думки, з північно-східної частини міста до них докотилися звуки третього жахливого вибуху.

— Але ж... там Логан[7]. — Слова знову застрягали в горлі, та думати Клаєві було ще важче. Здавалося, що все, на що був зараз спроможний його мозок, — це тупий недороблений жарт: «А ви чули про терористів з [вставити улюблену етнічну групу], які вирішили поставити Америку на коліна, підірвавши аеропорт?»

— То й що? — майже агресивно спитав коротун.

— А чому не вежа Хенкока або Пруденшл?

Коротун знітився.

— Не знаю. Знаю тільки, що хочу забратися з цієї вулиці якнайдалі.

Повз них, ніби наочно ілюструючи його думки, спринтерським бігом пронеслося ще чоловік шість молоді. «Бостон — місто молодих, — подумки відзначив Клай, — тут стільки коледжів». Ці шестеро, троє хлопців і троє дівчат, принаймні бігли без награбованого добра й не сміялися. Біжучи, один із юнаків дістав свого мобільного й приклав його до вуха.

Клай роззирнувся довкола і побачив, що позаду першої чорно-білої поліцейської машини припаркувалася ще одна. Зрештою, тепер немає потреби користуватися мобільним телефоном Бізнес-вумен (це добре, бо він вирішив, що справді не хоче цього робити). Натомість можна просто перейти дорогу і поговорити з поліцейськими. .. от тільки він не був упевнений, що наважиться перетнути Бойлстон-стрит у цю хвилину. І навіть якщо він це зробить, то де гарантія, що вони прийдуть сюди, аби подивитися на одну непритомну, коли в них бозна-скільки жертв там? Поки він розмірковував, пожежники почали пакуватися у свою машину, так, наче збиралися на інший виклик. Цілком імовірно, що до аеропорту Догана або ж...

— О Господи Ісусе, стережіться он того, — сказав вусатий коротун низьким напруженим голосом. Його погляд був спрямований на захід Бойлстон-стрит, у напрямку центру міста, туди, звідки йшов Клай, коли метою його життя було додзвонитися до Шарон. Він навіть знав, як заведе розмову: «Гарні новини, люба. Хай там як усе буде між нами, та наша дитина голодною не залишиться». У його уяві це звучало легко й весело — як у старі часи.

Але у видовищі, яке зараз постало перед його очима, нічого веселого не було. На них — не бігом, а великими рішучими кроками — насувався чоловік років п'ятдесяти, вдягнений у костюмні штани й те, що залишилося від сорочки та краватки. Штани були сірі; колір сорочки і краватки, поплямованих кров'ю і подертих, годі було розрізнити. У правій руці чоловік тримав предмет, схожий на ніж м'ясника, з лезом завдовжки сорок п'ять сантиметрів. Клай був твердо переконаний, що вже бачив цей ніж у вітрині крамниці, яка називалася «Душа кухні», коли повертався із зустрічі в готелі «Коплі-сквер». Ряд ножів, виставлених у вітрині (ШВЕДСЬКА СТАЛЬ! — проголошувала маленька вигравіювана табличка перед ними), сяяв у оманливому світлі прихованих ламп, але це лезо вже добряче — чи зле — попрацювало відтоді, як його вкрали з вітрини, і тепер його поверхня потьмяніла від крові.

Наближаючись до них семимильними кроками, чоловік у подертій сорочці почав розмахувати ножем, розсікаючи повітря вгору і вниз дугоподібними рухами. Він помилився тільки один раз, щоб різонути себе. Крізь новий проріз у подертій сорочці линув свіжий струмок крові. Залишки краватки залопотіли. Долаючи відстань, він, наче проповідник із глушини, на якого зійшов Святий Дух, виголошував у екстазі:

— Ейела! — Ііла — ейела-а-баббала наз! А-баббала чому? А-бун-нало скромний? Каззалах! Каззалах-МОЖУ! Фай! ШАЙ-фай!»

Тепер він підніс ножа до правого стегна, а тоді відвів його, і Клай, з його надзвичайно розвиненим візуальним сприйняттям, одразу ж побачив, що ці дії передують нанесенню стрімкого удару. Удару, яким тельбушать туші, удару, якого він завдасть, ні на мить не припиняючи свій жовтневоденний марш сповненого рішучості бундючного психа, що крокує в нікуди.

— Стережися! — закричав чоловічок із вусами, але сам не стерігся. Вусатий коротун — перша нормальна людина, з якою Клай Ріддел розмовляв відтоді, як почалося все це божевілля, — яка насправді заговорила до нього, що, зважаючи на обставини, коштувало неабиякої хоробрості — закляк на місці, а його очі за скельцями окулярів у золотій оправі неймовірно розширилися. Невже псих обрав його тому, що з двох чоловіків вусань був менший і здавався легшою здобиччю? Якщо так, то, ймовірно, пан Розмовляю-Невідомими-Мовами був не зовсім божевільним. Несподівано Клай разом з переляком відчув страшенну злість. Він би міг так розсердитися, якби крізь шкільний паркан побачив, що хуліган чіпляється до беззахисної малої дитини.

— ОБЕРЕЖНО! — мало не заскиглив чоловічок із вусами, але навіть не поворухнувся, щоб уникнути смерті, яка швидко прямувала до нього, смерті, вкраденої з магазину під назвою «Душа кухні», де, поза сумнівом, приймали картки «Дайнерс клаб» та «Віза», а також Персональні Чеки Разом із Вашими Кредитними Картками.

Клай не роздумував. Просто знову взяв свій портфель за подвійні ручки і вставив його між ножем, що невпинно наближався, та новим знайомим у твідовому костюмі. Із глухим звуком так лезо увійшло по саму рукоятку, і його кінчик спинився за десять сантиметрів від живота чоловічка. Коротун нарешті отямився і кинувся убік, до парку, несамовито волаючи про допомогу.

Чоловік у подертій сорочці та краватці — у нього намічалося друге підборіддя і вже обважніла шия, так, наче баланс між спожитою їжею та фізичними вправами було порушено років зо два тому — різко перестав верзти нісенітниці. На його обличчі з'явився вираз абсурдної розгубленості, що межувала зі здивуванням, не кажучи вже про безмежне зачудування.

Клай відчув, як його затоплює хвиля неймовірного гніву. Лезо пройшло крізь усі його картини до «Темного Мандрівника» (він завжди називав їх тільки картинами, ні в якому разі не малюнками чи ілюстраціями), і йому здалося, що звуком так супроводжувалося проникнення леза у особливу камеру його серця. Це було нерозумно, бо ж він мав репродукції до всіх картинок, у тому числі чотириколірних сплеш-сторінок[8], але він усе одно страждав. Лезо психа простромило Чарівника Джона (названого так на честь Клаєвого сина), Чарівника Флака, Френка й Озброєних Хлопців, Соню Джинна, Отруйну Саллі, Лілі Астолет, Синю Відьму і, звичайно ж, Рея Деймона — самого Темного Мандрівника. Божевільний зарізав створених ним фантастичних істот, що жили у печері його уяви і рятували його від нудьги життя провінційного вчителя малювання, який, об'їжджаючи дюжину сільських шкіл штату Мен, долав тисячі миль на місяць і практично жив у машині.

Клай міг поклястися, що чув стогін, коли їх, сонних і невинних, простромила шведська сталь божевільного.

Розлючений, не звертаючи ніякої уваги на ніж (принаймні в цей момент), він стрімко відштовхнув чоловіка у порізаній сорочці, затуляючись портфелем, наче щитом, і дедалі сильніше гніваючись, тому що портфель у тому місці, де в ньому застряг ніж, утинався клином.

— Блет! — заверещав псих і спробував витягти ножа. Та лезо сиділо надто міцно й не піддалося. — Блет кай-йам доу-рам каз-залах а-баббалах!

— Я тобі покажу а-6аббалах і а-каззалах, ти, паскудо! — вигукнув Клай і вдарив божевільного, що відступав, по ногах лівою ногою ззаду. Пізніше йому спаде на думку, що тіло знає, як битися, коли йому це потрібно. Це таємниця, яку воно надійно зберігає так само, як секрети здатності перестрибувати струмок чи займатися сексом, або (дуже схоже на те) як помирати, коли немає іншого вибору. Що у стані надзвичайного стресу тіло просто перебирає на себе керування і робить те, що потрібно робити, а розум стоїть збоку, свистить або колупає носаком землю і дивиться у небо. Або спостерігає за тим, як ніж торує собі шлях крізь портфель, що його подарувала тобі дружина на двадцятивосьмиріччя, якщо вже на те пішло.

Псих спіткнувся об ногу Клая, як і передбачало мудре тіло Клая, і впав спиною на тротуар. Важко дихаючи, Клай стояв над ним, усе ще стискаючи обома руками портфель, наче щит, погнутий у бою. Із нього досі стримів ніж м'ясника — рукоятка з одного боку, лезо з іншого.

Псих спробував підвестися. Але новий друг Клая зреагував швидше: прожогом метнувшись уперед, він досить сильно пнув його в шию. Чоловічок ридав — по його щоках, затуманюючи скельця окулярів, стікали сльози. Псих знову впав на тротуар, висолопивши язика. Вони почули здушені звуки, що нагадували Клаєві попередню його ляпотню мовами.

— Він намагався нас убити! — схлипував чоловічок. — Убити!

— Так, так, — сказав Клай. Він пригадав, що колись так само казав так, так, втішаючи Джонні в ті часи, коли його ще називали Крихітка Джонні й той доріжкою перед будинком прямував до них із подряпаними колінами або ліктями, ниючи: «У мене КРОВ»!

Сильно закривавлений чоловік на тротуарі вже звівся на лікті, знову намагаючись встати. Цього разу честь випала Клаєві: підбивши один з ліктів психа, він поклав його назад на тротуар. Здавалося, що ці стусани — єдино правильний, хоч і не надто приємний, тимчасовий захід із тих, що були у їхньому розпорядженні. Клай ухопив рукоятку ножа, скривився, бо її вкривав слизький шар крові, що вже наполовину згорнулася, — відчуття було таке, наче він тер долоню, вкриту холодним жиром для смаження бекону, — і сильно смикнув за неї. Ніж трохи зрушив з місця, але потім чи то застряг, чи то рука Клая зісковзнула з рукоятки. Він уявив собі, як його персонажі жалібно бурмочуть у темряві портфеля, і сам застогнав. Він не міг нічого вдіяти. І постійно ловив себе на думці, що робитиме з ножем, якщо витягне його. Заріже ним психа? Він подумав, що міг би це зробити під гарячу руку, але, мабуть, зараз уже на таке не здатен.

— Що сталося? — крізь сльози запитав чоловічок. Хоча Клая й самого терзали душевні страждання, він не міг не пройнятися турботою, яка бриніла у цьому голосі. — Він встиг добратися до вас? Ви на кілька секунд заступили його, і я нічого не бачив. Так встиг чи ні? Ви не поранені?

— Ні, — відповів Клай. — Зі мною все га...

На півночі пролунав іще один гігантський вибух, і можна було майже напевно сказати, що це сталося у аеропорту Логан на іншому боці Бостонської затоки. Обидва чоловіки принишкли і поморщилися.

Тим часом божевільному вдалося сісти і він вже спинався на ноги, коли чоловічок у твідовому костюмі завдав йому незграбного, але ефективного удару збоку, заїхавши черевиком прямо посередині порізаної краватки, внаслідок чого псих знову опинився на землі. Він заревів і вхопив чоловічка за ногу. І якби Клай не схопив свого нового знайомого за плече й не відтягнув його на достатню відстань, псих збив би його з ніг, а тоді навалився усім тілом, ламаючи кістки.

— У нього мій черевик! — заволав чоловічок. Позаду них розбилися ще дві машини. Нові крики та ввімкнення сигналізації. Автомобільна, пожежна, сильна та пронизлива охоронна сигналізація. Десь далеко чулося виття сирен. — Ця падлюка забрала мого не...

Зненацька біля них з'явився полісмен. «Один із групи швидкого реагування, що приїхала до готелю», — припустив Клай. Коли поліцейський опустився на одне коліно біля психа, який щось белькотів, Клай відчув щось на зразок безмежної любові до полісмена. Він знайшов час, щоби прийти сюди! Більше того, він їх помітив!

— Будьте обережні, — нервово сказав чоловічок. — Він...

— Я знаю, що з ним таке, — відповів полісмен, і тут Клай помітив, що в руках у нього табельний автоматичний пістолет. Він не второпав, чи коп витягнув його після того, як став на коліно, чи тримав у руці весь час. Клай подумки був надто захоплений почуттям вдячності до нього, щоб помітити це.

Поліцейський подивився на психа. Потім нахилився до нього. Збоку видавалося, ніби він пропонує свої послуги божевільному.

— Гей, чуваче, як життя? — пробурмотів він. — Ну типу шо чути?

Божевільний кинувся на полісмена й вхопив його обома руками за горло. Щойно він це зробив, як поліцейський підніс дуло пістолета йому до скроні й вистрілив. Крізь сивину, що вже почала пробиватися на іншій скроні божевільного, в усі боки бризнув фонтан крові, й псих знову впав на тротуар, мелодраматично розкинувши руки: Дивися, ма, я мертвий.

Клай і вусатий чоловічок перезирнулися. Тоді вони разом повернули голови до полісмена, що вже вклав зброю в кобуру і виймав із нагрудної кишені своєї уніформи шкіряний футляр. Клай із радістю відзначив, що рука, якою він це робив, трохи тремтіла. Зараз він боявся полісмена, але йому було б ще страшніше, якби в того не тремтіли руки. Те, що сталося щойно, не було поодиноким випадком. Постріл наче якось вплинув на слух Клая, спричинивши розблокування якоїсь лінії зв'язку. Тепер він чув інші постріли — окремі потріскування, що тільки підкреслювали наростання какофонії дня.

Із тонкого шкіряного футляра коп вийняв картку — Клай подумав, що це візитівка, — і поклав футляр назад у нагрудну кишеню. Тепер він тримав картку між двома першими пальцями лівої руки, а права його рука знову лежала на рукоятці табельної зброї. Біля начищених до блиску черевиків з простріленої голови божевільного на тротуарі калюжею розтікалася кров. Неподалік, у такій самій калюжі крові, що вже почала скипатися й набувати бурого відтінку, лежала Бізнес-вумен.

— Ваше ім'я та прізвище, сер? — запитав у Клая полісмен.

— Клайтон Ріддел.

— Хто президент Сполучених Штатів?

Клай відповів.

— Який сьогодні день, сер?

— Перше жовтня. Ви знаєте, що...

Поліцейський подивився на вусатого чоловічка.

— Як ваше ім'я?

— Я Томас Маккурт, 140, Салем-стрит, Молден. Я...

— Хто був опонентом президента на минулих виборах?

Том Маккурт назвав ім'я політика.

— З ким одружений Бред Пітт?

Маккурт підняв руки вгору.

— А я звідки знаю? Мабуть, із якоюсь кінозіркою.

— Добре. — Поліцейський простягнув Клаю картку, яку тримав у руці. — Я офіцер Ульрих Ешленд. Ось моя картка. Вас можуть викликати до суду як свідків того, що тут сталося, панове. А сталося те, що вам потрібна була допомога, я її надав, на мене напали, і я відреагував.

— Ви хотіли його вбити, — сказав Клай.

— Так, сер, ми робимо все можливе для того, щоб якомога швидше звільнити їх від страждань, — погодився офіцер Ешленд. — І якщо ви повідомите суду чи комісії з питань розслідування, що я це сказав, я все заперечуватиму. Але це потрібно було зробити. Ці люди з'являються всюди. Деякі тільки вчиняють самогубство. Багато хто нападає. — Завагавшись на мить, він додав: — Наскільки ми можемо зараз судити, нападають усі інші. — Наче на підтвердження цієї думки через дорогу перед готелем «Пори року», де зараз із битого скла, понівечених тіл, розбитих машин і пролитої крові утворилося звалище, пролунав інший постріл, пауза, потім швидка черга трьох наступних. — Як у довбаній «Ночі живих мерців». — Офіцер Ульрих Ешленд рушив назад у напрямку Бойлстон-стрит, все ще тримаючи руку на рукоятці пістолета. — Тільки ці люди не мертві. Поки ми їм не допоможемо такими стати.

— Ріку! — 3 іншого боку вулиці його кликав у нагальній справі інший поліцейський. — Ріку, вирушаймо у Логан! Усі машини! Повертайся!

Офіцер Ешленд подивився в обидва боки вулиці, перевіряючи, чи немає машин, але їх не було. Бойлстон-стрит за якусь мить спорожніла, й на ній залишилися тільки уламки автомобілів. Але з навколишнього району досі лунали звуки вибухів та аварій. Запах диму посилювався. Ешленд почав переходити вулицю, дійшовши до середини, він озирнувся.

— Знайдіть безпечне місце, — сказав він. — Ідіть в укриття. Один раз вам поталанило, але вдруге може й не пощастити.

— Офіцере Ешленд, — запитав Клай, — поліцейські не користуються мобільними телефонами, правда ж?

Ешленд уважно дивився на нього, стоячи посеред Бойлстон-стрит — не надто безпечне місце, як на думку Клая (він згадав про амфібію, що втратила керування).

— Ні, сер, — відповів поліцейський. — У наших машинах радіо. І ось це. — Він постукав по рації, яка висіла у нього на поясі, на протилежному боці від кобури. Клаю, який із перших вивчених літер став фанатом коміксів, на мить згадався диво-пояс Бетмена, у якому було багато корисних речей.

— Не користуйтеся ними, — сказав Клай. — Перекажіть це іншим. Не користуйтеся мобільними телефонами.

— Чому ви це кажете?

— Бо вони користувалися. — Він показав жестом на мертву жінку й непритомну дівчину. — Перед тим як з'їхати з глузду І готовий побитися об заклад на що завгодно, що чувак із ножем...

— Ріку! — знову крикнув поліцейський на тому боці вулиці. — Швидше, хай тобі грець!

— Знайдіть укриття, — повторив офіцер Ешленд і поспішив на той бік вулиці, де розташовувався готель «Пори року». Клай пошкодував, що не встиг повторити застереження щодо мобільних телефонів, але загалом був радий бачити, що поліцейський зійшов з дороги й був поза небезпекою. Однак насправді він не думав, що сьогодні це можна сказати про будь-яку людину в Бостоні.

— Що ви робите? — запитав Клай у Тома Маккурта. — Не торкайтеся його, бо раптом він заразний, чи що.

— Я не збираюся його чіпати, — відповів Том. — Просто хочу забрати свого черевика.

Черевик лежав біля скрючених пальців лівої руки божевільного й принаймні був на віддалі від розбризканої крові. Том обережно ухопив черевика пальцями за задник і підтягнув до себе. Тоді сів на бордюр Бойлстон-стрит саме в тому місці, де раніше припаркувався фургон Містера Софті (але це було ніби в іншому житті, подумав Клай), і взувся.

— Шнурки порвані, — сказав Том. — Той клятий недоумок порвав шнурки. — І він знову заплакав.

— Зробіть усе, що в ваших силах, — сказав Клай. Він заходився виймати різницького ножа з портфеля. Його було засаджено щосили, тож, щоб витягти, Клаю довелося торсати ним угору-вниз. Ніж виходив з великою неохотою, ривками, і це супроводжувалося огидними звуками шкрябання, від яких Клаю мимоволі хотілося зіщулитися. Його не полишала думка про те, кому з персонажів дісталося найбільше. Це були дурниці, мислення у стані стресу, але він нічого не міг з собою вдіяти. — А ви не можете зробити шнурівку коротшою?

— Та думаю, що м...

Клай весь час чув механічний комариний писк, що тепер переріс у гул і невпинно наближався. Том витягнув шию, намагаючись щось розгледіти зі свого місця на бордюрі. Клай повернувся. Маленький караван поліцейських машин із ввімкненими мигалками, що саме від'їжджав від «Пір року», пригальмував перед «Вогнями міста» та розбитою амфібією. Поліцейські повисовувалися з вікон і спостерігали, як над будівлями, розташованими між Бостонською затокою і Бостон-Коммон, з'явився приватний літак середніх розмірів, може, «Цессна» або «Твін Бонанца» (Клай не надто добре розумівся на літаках), і полетів, швидко втрачаючи висоту. Похитуючись із боку на бік, мов п'яний, літак накренився над парком, мало не чиркаючи нижнім крилом об верхівки по-осінньому яскравих дерев, а тоді взяв курс на каньйон Чарльз-стрит, так, ніби його пілот вирішив, що це злітно-посадкова смута. Коли відстань до землі становила менше шести метрів, літак нахилився вліво і вдарився крилом із того боку об фасад сірого цегляного будинку, можливо, банку, розташованого на розі Чарльз-стрит та Бікон. І в цю саму хвилину будь-яке відчуття того, що літак рухається повільно, майже плавно лине у повітрі, зникло. Він скажено закрутився довкола застряглого крила, наче іграшка йо-йо на гумовій мотузці, з гуркотом врізався у будівлю з червоної цегли, що стояла поряд із банком, і зник у яскравих язиках помаранчево-червоного полум'я. Парком прокотилася ударна хвиля. Качки знялися у повітря ще до неї.

Клай опустив очі й помітив, що стискає різницького ножа в руці. Він витяг його, коли разом із Томом Маккуртом спостерігав за авіакатастрофою. Обережно, щоб не поранитися (тепер його руки тремтіли), він витер ножа об полу сорочки спочатку з одного боку, а потім з іншого. Тоді — дуже обережно — засунув його за ремінь пояса по саму рукоятку. Коли він це робив, йому згадалася одна з його ранніх спроб створити комікс... власне, юнацька спроба.

«Пірат Джоксер до ваших послуг, красуне», — пробурмотів він.

— Що? — запитав Том. Він уже стояв біля Клая, широко розкритими очима роздивляючись, як пекельне полум'я пожирає літак на дальньому кінці Бостон-Коммон. З вогню стирчав тільки хвіст. На ньому Клай зміг прочитати номер LN6409B. Над номером було щось схоже на емблему спортивної команди.

А тоді й вони зникли.

Шкірою обличчя він відчув, як поволі накочуються перші хвилі жару.

— Нічого, — сказав він чоловічку в твідовому костюмі. — А тепер у ритмі буґі.

— Що?

— Треба звідси забиратися.

— А-а. Ходімо.

Клай рушив уздовж південного боку парку, у тому напрямку, куди він ішов о третій годині вісімнадцять хвилин і цілу вічність тому. Том Маккурт намагався не відставати. Він справді був дуже низьким на зріст.

— Скажіть, — запитав він, — а ви часто говорите нісенітниці?

— Авжеж, — відповів йому Клай. — Запитайте в моєї дружини.

— Куди ми йдемо? — запитав Том. — Я йшов до метро. — Він показав на фарбований у зелений колір павільйон, розташований приблизно за квартал від того місця, де вони зараз знаходилися. Там зібрався невеликий натовп. — Але зараз я не впевнений, що під землею мені буде добре.

— Я теж, — сказав Клай. — У мене є номер у мотельчику «Атлантик-авеню» — до нього звідси десь п'ять кварталів.

Том просяяв.

— Здається, я знаю це місце. На Лоуден, насправді далеко від Атлантики.

— Правильно. Ходімо туди. Подивимося, що кажуть по телевізору. І я зможу зателефонувати дружині.

— З телефону в номері.

— Авжеж, із нього. У мене навіть немає мобільного.

— А в мене є, тільки я залишив його вдома. Він зламався. Раф (мій кіт) скинув його зі столу. Саме сьогодні я збирався купити новий, але... послухайте, пане Ріддел...

— Клай.

— Добре, Клаю. А ти впевнений, що телефоном у твоєму номері безпечно користуватися?

Клай зупинився. Це навіть не спало йому на думку. Але якби й наземні лінії зв'язку були небезпечними, то що 6 тоді взагалі почалося? Він саме збирався сказати про це Томові, коли біля станції метро зненацька почалася бійка. Звідти лунали панічні крики, верески й знову це дике белькотіння — він упізнав його, цей особистий підпис божевілля. Маленький клубок людей, що товклися довкола сірої кам'яної коробки і сходинок, які вели до підземного переходу, розпався. Деякі побігли на дорогу, двоє пішли обійнявшись і потай озираючись через плече. Інші ж (і таких була більшість) розбіглися по парку, і від цього Клаєве серце трохи краялося. Пара, що пішла обійнявшись, турбувала його менше.

Біля станції метро досі стояли двоє чоловіків та дві жінки.

Клай був цілком певний, що це саме вони, вигулькнувши з підземки, розігнали інших. Клай і Том, які перебували приблизно за півкварталу від місця подій, спостерігали, як четверо, що залишилися, почали битися між собою. Це побоїще мало в собі щось істеричне, вбивчу порочність, яку вже доводилося спостерігати раніше, але в ньому не було жодних закономірностей. Ані «троє проти одного», ані «двоє проти двох», і, безперечно, не «дівчата проти хлопців». Насправді, однією з «дівчат» була жінка — на вигляд років шістдесяти п'яти, приземкувата, зі строгою зачіскою, що наводила Клая на думку про кількох знайомих вчительок передпенсійного віку.

Вони лупцювали одне одного ногами, кулаками, дряпали нігтями і гризли зубами, рохкаючи, викрикуючи й кружляючи навколо приблизно півдюжини тіл людей, що вже лежали на землі непритомні, а може, й мертві. Один із чоловіків, що билися, перечепився через чиюсь простягнуту ногу і впав на коліна. Молодша з двох жінок кинулася на нього зверху. Чоловік, стоячи на колінах, підібрав щось із тротуару там, де починалися сходи, — Клай зовсім не здивувався, коли побачив, що це мобільний телефон, — і, замахнувшись, вдарив ним жінку по щоці. Телефон розбився на друзки, розриваючи її щоку. З рани на плече її легкої світлої куртки потік кривавий ручай, але у крику, що пролунав услід за цим, було більше люті, ніж болю. Вона вхопила чоловіка, що стояв навколішках, за вуха, наче глечик за ручки, вперлася колінами у його ноги і потягла його назад у пітьму сходової клітки підземки. Вони зникли з поля зору, щільно зімкнувшись і лупцюючи одне одного, як коти навесні.

— Ходімо, — пробурмотів Том, навдивовижу делікатно смикаючи Клая за сорочку. — Ходімо на той бік вулиці. Ну ж бо, пішли.

Клай дозволив перевести себе через Бойлстон-стрит. Він подумав, що або Том Маккурт був дуже обачним, або був везунчиком, тому що вони без пригод дісталися до іншого боку вулиці. Вони знову зупинилися перед магазином «Книги з колоній» («Найкраще з класики, найкраще з нового»), спостерігаючи за тим, як сумнівна переможниця битви біля метро попрямувала до парку, туди, де горів літак, а краплі крові стікали їй на комір з кінчиків сивого волосся, вкладеного у зачіску типу «жодних поблажок». Клая зовсім не здивувало те, що у бійці вистояла саме жінка, схожа на бібліотекарку чи вчительку латини, якій залишалося рік чи два до отримання золотого годинника. У колективах шкіл, де він вчителював, були такі дами, і ті з них, що дотягнули до такого віку, найчастіше були майже непотоплюваними.

Він розтулив рота, щоб сказати щось подібне Томові (сам він вважав це досить дотепним спостереженням), але зміг видобути з себе тільки жалібне квиління. Зір затуманився. Схоже, що Том Маккурт, чоловічок у твідовому костюмі, був не єдиним, хто не міг впоратися зі слізьми. Клай різко тернув рукою по очах, знову спробував заговорити і в черговий раз спромігся тільки на слізне кавкання.

— Нічого, — сказав Том. — Краще поплач.

І, стоячи перед вітриною зі старими книжками, якими була оточена друкарська машинка «Ройал», що походила з доби, коли ще не було й сліду мобільного зв'язку, Клай заплакав. Він оплакував Бізнес-вумен, Світлу Фею, Темну Фею і себе, тому що Бостон не був його домом, а дім ніколи не здавався йому таким далеким.

За парком Коммон Бойлстон-стрит звужувалася й була так запруджена машинами, розбитими й просто покинутими, що вони вже могли не боятися лімузинів-камікадзе або норовливих амфібій. І від цього ставало легше. Місто довкола них бахкало й билося, наче чорти у пеклі святкували Новий рік. Десь неподалік від них теж було дуже шумно (переважно спрацьовувала автомобільна й охоронна сигналізація), але сама вулиця у цей момент запалу була моторошно безлюдною. Ідіть в укриття, сказав їм офіцер Ульрих Ешленд. Один раз вам поталанило, але вдруге може й не пощастити.

Але за два квартали на схід від крамниці «Книжки з колоній», коли до не-зовсім-нічліжки, у якій зупинився Клай, залишався Ще один квартал, їм знову ж таки поталанило. Інший божевільний — цього разу молодий чоловік років двадцяти п'яти, з м'язами, що наче були накачані на тренажерах «Наутілус» і «Сайбекс», — вискочив із алеї просто перед ними і метнувся через дорогу, перестрибнувши через зчеплені бампери двох машин і на ходу вивергаючи з себе нескінченну лаву абракадабри. Він тримав по автомобільній антені у кожній руці й, простуючи своїм смертельним курсом, робив ними різкі випади вперед і назад, наче кинджалами. Він був голий і мав на собі тільки кросівки, схожі на новісінькі «Найкі» з яскраво-червоними галочками. Його член розгойдувався в обидва боки, як прискорений маятник дідусевого годинника. У фантастичному ритмі стискаючи й розслабляючи сідниці, він дістався до тротуару на дальньому кінці вулиці й звернув на захід, назад у напрямку Коммон.

Том Маккурт міцно стиснув руку Клая й повільно ослабив хватку тільки тоді, коли цей останній із тих, що досі траплялися на їхньому шляху, псих зник.

— Якби він нас помітив... — почав він.

— Еге ж, але цього не сталося, — відповів Клай. Він зненацька відчув себе абсурдно щасливим. Знаючи, що це відчуття минеться, він, проте, просто насолоджувався ним у цей момент. Він почувався як людина, що мала успішний розклад для того, щоб зірвати найбільший куш за всю ніч гри у карти.

— Мені шкода тих, кого він помітить, — сказав Том.

— А мені — тих, хто побачить його, — відповів Клай. — Ходімо.

Двері «Атлантик-авеню» були замкнені.

Це так здивувало Клая, що єдине, на що він спромігся у той момент, — просто стояти перед дверима, намагаючись повернути ручку і відчуваючи, як вона ковзає між пальців, та переварювати інформацію: замкнено. Двері його готелю замкнені, щоб він не міг увійти.

Том підійшов, став коло нього, притулився лобом до скла, щоб відблиски не заважали дивитися, і зазирнув усередину. З півночі — з Догана, безумовно, — донісся ще один надзвичайно потужний вибух, але цього разу Клай тільки здригнувся. Він не думав, що Том Маккурт взагалі якось відреагує. Тома занадто поглинуло видовище, яке постало перед його очима.

— На підлозі лежить мертвий, — нарешті сповістив він. — В уніформі, але надто старий, щоб бути коридорним.

— Мені не треба, щоб хтось ніс мій довбаний багаж, — сказав Клай. — Я просто хочу зайти у свій номер.

Том якось дивно схлипнув. Клай подумав, що чоловічок, мабуть, знову збирається розплакатися, але тоді збагнув, що він ледве стримує сміх.

На одній скляній панелі подвійних дверей було надруковано «МОТЕЛЬ "АТЛАНТИК-АВЕНЮ"», а на другій — відверта брехня: «НАЙКРАЩИЙ ГОТЕЛЬ БОСТОНА». Том ляснув долонею по склу лівої панелі, між написом «НАЙКРАЩИЙ ГОТЕЛЬ БОСТОНА» і рядом наклейок з назвами кредитних карток.

Тепер Клай теж зазирав усередину. Хол був не дуже великим. Ліворуч знаходилася стійка адміністратора. Праворуч — два ліфти. На підлозі лежав яскраво-червоний килимок. На ньому обличчям додолу, закинувши одну ногу на диван, лежав старий в уніформі. Його сідниці прикривав антикварний відтиск «Кер'єр енд Айвс» у рамці, на якому був зображений вітрильник.

Добрий гумор Клая наче рукою зняло, і коли Том почав вже не просто ляскати долонею, а барабанити по склу, він поклав руку на кулак Тома.

— Не старайся, — сказав він. — Вони все одно нас не впустять, навіть якщо вони живі й психічно здорові. — Він подумав про це і кивнув. — Тим паче якщо здорові.

Том здивовано подивився на нього.

— Не доганяєш, так?

— Га? А що я маю доганяти?

— Усе змінилося. Вони не можуть тримати нас на вулиці. — Том скинув Клаєву руку зі свого кулака, але не забарабанив, а знову притисся лобом до скла й заволав. Клай подумав, що, як на такого мініатюрного хлопця, кричить він досить гучно. — Гей! Гей, там, усередині!

Пауза. У холі без змін. Старий коридорний і досі був мертвий, а його сідниці прикривала картинка.

— Гей, якщо там хтось є, то краще відчиніть! Тут зі мною чоловік, який заплатив за проживання у цьому готелі, а я його гість! Відчиніть негайно, бо я візьму каменюку і розіб'ю скло! Чуєте мене?

— Каменюку? — повторив Клай. Він розсміявся. — Ти сказав каменюку? Просто чудово. — Утративши контроль над собою, він розреготався. А тоді краєм ока помітив ліворуч якийсь рух. Обернувшись, він побачив дівчину-підлітка, що стояла на вулиці трохи далі і дивилася на них поглядом знесиленої жертви стихійного лиха. Дівчинка була вдягнена у білу сукню, на якій угорі, наче нагрудник, розтікалася величезна пляма крові. Під носом, на губах і підборідді теж були сліди засохлої крові. Але, якщо не брати до уваги закривавлений ніс, інших поранень наче не було, і вона зовсім не скидалася на божевільну — лише на страшенно налякану. Майже смертельно налякану.

— З тобою все гаразд? — запитав Клай. Він зробив крок до неї, але вона відразу ж відступила на крок назад. Зважаючи на обставини, він її добре розумів. Клай зупинився, але простягнув до неї руку, як вуличний регулювальник: залишайся на місці.

Том швидко огледівся, а тоді знову заходився грюкати в двері, цього разу так сильно, що скло у старій дерев'яній рамі заторохкотіло, а відображення самого Тома затряслося.

— Даю вам останній шанс, а тоді ми заходимо!

Клай повернувся і розтулив було рота, щоб сказати йому, що всі ці майстерні погрози не подіють, принаймні не сьогодні, та саме в цю мить з-за стійки адміністратора повільно з'явилася голомоза голова. Це нагадувало підняття перископа. Клай упізнав цю голову ще до того, як з'явилося обличчя. Вона належала адміністраторові, що зареєстрував його вчора і поставив печатку-дозвіл на його квиток для паркування на стоянці, розташованій за квартал звідси, тому самому адміністраторові, що сьогодні вранці пояснював йому, як пройти до готелю «Коплі-сквер».

На якусь мить він нерішуче закляк за стійкою, і Клай показав йому ключ від номера, з якого звисав зелений пластиковий брелок «Атлантик-авеню». А ще він виставив уперед свого портфеля, сподіваючись, що адміністратор його впізнає.

Можливо, так і сталося. Але найімовірніше, він просто вирішив, що іншого вибору немає. Так чи інакше, але він вийшов через прохід у кінці стійки і швидко попрямував до дверей, обходячи тіло. Клай Ріддел подумав, що зараз уперше в житті спостерігає поспіх з-під палиці. Коли адміністратор підійшов до дверей, він перевів погляд з Клая на Тома, а тоді знову подивився на Клая. І хоча, очевидно, побачене його не надто переконало, він все ж дістав з кишені низку ключів, швидко почав їх перебирати, знайшов один і вставив його в замок. Коли Том потягнувся до ручки, голомозий адміністратор зробив жест піднятою рукою майже так само, як і Клай, коли зупиняв закривавлену дівчинку, що стояла позаду них. Він знайшов другий ключ, вставив його в інший замок і нарешті відімкнув двері.

— Заходьте, — сказав він. — Швидше. — Тоді побачив дівчинку, що нерішуче застигла неподалік і спостерігала. — Тільки без неї.

— Саме з нею, — сказав Клай. — Заходь, дитинко.

Але вона не зрушила з місця і, коли Клай зробив крок до неї, різко крутнулася і побігла так швидко, що аж спідниця її сукні замайоріла на вітрі.

— Вона може там загинути, — сказав Клай.

— А це не моя проблема, — відповів адміністратор. — То ви заходите, пане Рідл, чи ні? — Він говорив з бостонським акцентом, але не з таким робочо-південним, до якого Клай звик, мешкаючи в штаті Мен (де кожний третій зустрічний виявляється експатріантом з Массачусетсу), а з химерним «шкода-що-я-не-британець».

— Моє прізвище Ріддел. — Звичайно, він збирався увійти, тепер, коли двері були відчинені, цьому хлопцю аж ніяк не вдалося 6 тримати його на вулиці, але він трохи завагався перед входом, визираючи дівчинку.

— Заходь, — тихо промовив Том. — Нічого не вдієш.

І мав рацію. Нічого не можна було вдіяти. У цьому було все паскудство. Він зайшов услід за Томом, і адміністратор знов замкнув двері «Атлантик-авеню» на два замки, так, наче це мало вберегти їх від хаосу вулиці.

— То був Франклін, — ідучи попереду них, сказав адміністратор, коли обходив чоловіка в уніформі, що лежав обличчям додолу.

Надто старий, щоб бути коридорним, сказав Том, коли зазирав крізь вікно, і Клай подумки погодився з цим. Це був невисокий чоловік із розкішною сивою шевелюрою. На його нещастя, голова, на якій ця шевелюра, ймовірно, ще й досі росла (Клай десь читав, що сигнал про смерть господаря до нігтів й волосся доходить згодом), була вивернута під жахливим кривим кутом, як у повішеного. Він працював у цьому готелі тридцять п'ять років і (я абсолютно переконаний) говорив це кожному клієнту, якого хоч раз обслуговував. А більшості з них і не раз.

Той скутий легкий акцент діяв на розхитані нерви Клая. Він подумав, що, якби це було пердіння, то воно б звучало як ріжок для вечірки, у який дме дитина, хвора на астму.

— З ліфта вийшов чоловік, — розповідав далі адміністратор, черговий раз користуючись проходом, щоб стати за стійкою. Там він, вочевидь, почувався як удома. Світло згори било йому в обличчя, і Клай побачив, що він дуже блідий. — Один із психів. Франклінові дуже не пощастило, тому що він стояв просто перед дверима...

— Бачу, що вам навіть не спало на думку забрати цю кляту картинку з його дули, — сказав Клай. Він нахилився, підібрав відтиск і поклав його на диван. При цьому скинув ногу мертвого коридорного з дивана, де вона упокоїлася. Нога впала з добре знайомим Клаєві звуком. Він передавав його у безлічі коміксів — БАЦ.

— Чоловік із ліфта вдарив його лише один раз, — промовив адміністратор. — Бідний Франклін відлетів аж до стіни. Думаю, він зламав собі шию. У будь-якому разі, картина злетіла зі стіни, тому що Франклін об неї вдарився.

Мабуть, адміністратор думав, що цим усе пояснюється.

— А той чоловік, який його вдарив? — запитав Том. — Божевільний? Куди він пішов?

— Надвір, — відповів адміністратор. — Саме тоді я відчув, що замкнути двері — це найрозумніше, що можна зробити у цих обставинах. Після того як він вийшов. — У його погляді страх поєднувався з нестримною жагою попліткувати, яка здалася Клаю особливо огидною. — Що відбувається там, надворі? Наскільки все погано?

— Думаю, ви можете собі уявити, — завважив Клай. — Хіба не тому ви замкнули двері?

— Так, але ж...

— Що кажуть по телебаченню? — втрутився Том.

— Нічого. Кабельне не працює... — він зиркнув на годинника, — уже майже півгодини.

— А радіо?

Адміністратор зміряв Тома святенницьким поглядом типу ви-мабуть-жартуєте. Клаю спало на думку, що цей тип міг би написати книжку «Як миттєво викликати відразу в незнайомих людей».

— Радіо тут?У готелі в центрі міста? Ви, мабуть, жартуєте.

Знадвору на високій ноті донісся зойк страху. Дівчина у заляпаній кров'ю білій сукні знову з'явилася біля дверей і почала щосили гамселити у них долонею, постійно озираючись через плече. Клай прожогом кинувся до неї.

— Ні, він же знову їх замкнув, пам'ятаєш! — закричав Том йому навздогін.

Клай забув про це. Він повернувся до адміністратора.

— Відімкни.

— Ні, — відповів адміністратор і впевнено схрестив руки на вузьких грудях, щоб показати, наскільки твердо він вирішив опиратися такому перебігу подій. За дверима дівчина у білій сукні знову озирнулася через плече і почала грюкати ще сильніше. Обличчя, на якому кров залишила смуги, помертвіло від жаху.

Клай витяг з-за паска різницького ножа. Він майже забув про нього, і тепер його вразила думка про те, як швидко і природно сплив цей спомин.

— Відчини, сучий сину, — сказав він адміністраторові, — або я переріжу тобі горлянку.

— Немає часу! — закричав Том і вхопив один зі стільців з високими спинками, зроблених у стилі доби королеви Анни, які стояли по обидва боки дивана в холі. А потім з розгону вперіщив ніжками стільця у подвійні двері.

Дівчина побачила, як він наближається, і подалася назад, піднявши обидві руки, щоб захистити обличчя. Тієї ж миті перед дверима з'явився її переслідувач. Це був величезний тип, схожий на робочого-будівельника, із животом, що випирав з-під жовтої футболки, і засаленим кінським хвостом кольору солі з перцем, що підстрибував ззаду в такт рухам свого власника.

Ніжки стільця пробили скло подвійних дверей: дві ліворуч пройшли крізь напис «МОТЕЛЬ "АТЛАНТИК-АВЕНЮ"», а дві праворуч — крізь «НАЙКРАЩИЙ ГОТЕЛЬ БОСТОНА». Схожий на робочого-будівельника тип дістав потужний удар правими ніжками стільця у м'ясисте плече, обтягнуте жовтою тканиною, саме тієї миті, коли його пальці зімкнулися на шиї дівчинки. Нижній бік сидіння стільця вперся у міцний стик дверей, а приголомшений Том Маккурт подався назад.

Будівельник горланив щось тією абракадаброю, яка нагадувала говоріння мовами, а по його лівому біцепсу, поцяткованому веснянками, почала стікати кров. Дівчинці вдалося вивернутися, але ноги заплуталися, і вона незграбно впала, плачучи від страху та болю, її тіло опинилось наполовину на тротуарі, наполовину — у стічній канаві.

Клай не пам'ятав, як перетнув хол, і дуже слабо пригадував, як відіпхнув стільця, що перекривав шлях. Розбиті панелі скляних дверей, за якими він тепер стояв, обрамлювали його, як картину.

— Гей, членоголовий! — закричав він і відчув незначне полегшення, коли словесний потік маячні на якусь мить спинився і здоровань застиг наче вкопаний. — Так, ти! Я з тобою розмовляю! — А тоді вигукнув єдине, що зміг вигадати у той момент: — Коли я трахав твою маму, вона лежала як колода!

Здоровенний маніяк у жовтій футболці вигукнув щось зловісне, на зразок того, що кричала перед своїм кінцем Бізнес-вумен — лихе, як «Р-рест!» — і різко розвернувся до будівлі, у якої зненацька виросли зуби, з'явився голос, і вона напала на нього. Він бачив там що завгодно, але тільки не похмурого чоловіка зі спітнілим обличчям, що тримав у руці ніж, висунувшись із прямокутної рами, у якій недавно було скло, тому що Клаєві зовсім не довелося атакувати. Чоловік у жовтій футболці стрибнув прямо на лезо різницького ножа. Шведська сталь плавно ввійшла у відвисле засмагле воло під підборіддям здорованя і випустила на волю червоний потік. Навдивовижу гарячий, майже як чашка щойно налитої кави, він омив руку Клая, але той поборов у собі відразу і не відступив. Натомість він засунув ножа ще глибше і нарешті відчув, як лезо натрапило на перешкоду. Рух ножа трохи вповільнився, та його вже годі було зупинити. Лезо пройшло крізь хрящ і, пропоровши шкіру, вийшло на потилиці. Велетень упав уперед (однією рукою Клай аж ніяк не міг його втримати, бо тип був у біса важкий і важив, мабуть, фунтів двісті шістдесят — двісті дев'яносто), на мить прихилившись до дверей, наче п'яний до ліхтаря. Карі очі викотилися з орбіт, язик у плямах нікотину звисав набік, а з шиї бив фонтан крові. Потім його коліна підломилися, і він впав на землю. Клай міцніше взявся за рукоятку ножа і з подивом побачив, що він виходить дуже легко. Значно легше, ніж зі шкіряного портфеля, ущільненого картоном.

Коли божевільний упав, Клай знову побачив дівчину, що стояла одним коліном на тротуарі, а другим — у канаві та несамовито кричала, а волосся завісою спадало їй на обличчя.

— Ну годі, — сказав Клай. — Не треба, дитинко. — Але вона нестримно кричала.

Її звали Аліса Максвел. Це все, що вона могла їм повідомити. А ще сказала, що вони з матір'ю приїхали до Бостона поїздом з Боксфорда, щоб дещо купити. Вони часто приїздили по середах, бо середа в її школі була днем, який вона називала «коротким». Судячи зі слів Аліси, вони зійшли з поїзда на Південному вокзалі й піймали таксі. На водієві була синя чалма. З усього, що сталося до того моменту, як голомозий адміністратор нарешті відімкнув розбиті двері мотелю «Атлантик-авеню» та впустив її, останнім епізодом, який вона пригадувала, була синя чалма.

Але Клаєві здалося, що пам'ятає вона більше. Такого висновку він дійшов, коли побачив, як вона затремтіла у відповідь на запитання Тома, чи був у неї або в матері мобільний телефон. Вона стверджувала, що не пам'ятає, але Клай був переконаний, що мобільники були в обох чи принаймні в однієї з них. Схоже, що нині вони є у кожного. Він був лише тим винятком, який підтверджує правило. А ще був Том, який завдячував своїм життям котові, що скинув мобільник зі столу.

Вони поговорили з Алісою (розмова здебільшого відбувалася таким чином: Клай ставив питання, а дівчина сиділа мовчки, розглядаючи свої подряпані коліна, й час від часу заперечно хитала головою) у холі готелю. Потім Клай із Томом відтягли труп Франкліна за стійку, проігнорувавши гучний ексцентричний спротив голомозого адміністратора, який волав, що під ногами він йому там не потрібен. Після цього адміністратор, який назвався просто «пан Рікарді», сховався у своєму кабінеті. Клай пішов за ним, аби впевнитися в тому, що пан Рікарді дійсно казав правду про виведене з ладу телебачення, а потім дав йому спокій. Як сказала 6 Шарон Ріддел, пан Рікарді замкнувся у своїй мушлі.

Але він не був би собою, якби відпустив Клая, не здійснивши контрольний постріл.

— Тепер ми доступні для цілого світу, — сказав він уїдливо. — Сподіваюся, ви хоча б знаєте, чого цим добилися.

— Пане Рікарді, — так терпляче, як тільки міг, відповів йому Клай, — менш ніж годину тому я бачив, як на тому боці Бостон-Коммон розбився літак. Судячи зі звуків, у Догані те саме відбувається і з іншими, великими, літаками. Може, ті самогубці навіть самі спрямовують їх на термінали. По всьому центру лунають вибухи. Я 6 сказав, що сьогодні весь Бостон доступний для цілого світу.

Наче підтверджуючи цю думку, вгорі щось важке гупнуло на підлогу. Пан Рікарді навіть не підвів очей. Він тільки зробив у напрямку Клая жест, що мав би означати «іди геть». Не маючи змоги дивитися телевізор, він просто сів на стілець за стійкою і похмуро втупився у стінку.

Клай і Том забарикадували двері двома стільцями у стилі доби королеви Анни, затуливши їхніми спинками отвори у дверних рамах, де нещодавно було скло. Хоча Клай і був упевнений, що замкнутися у готелі від вулиці — це надто слабкий або й відверто невдалий спосіб убезпечити себе, проте вважав, що добре було б заступити огляд з вулиці, й Том був цілком із ним згодний. Поставивши стільці, вони опустили жалюзі на головному вікні холу. У приміщенні стало значно темніше, а на яскраво-червоному килимі з'явилися слабкі тіні від решітки, що нагадувала в'язничну.

Подбавши про безпеку і вислухавши радикально стислу історію Аліси, Клай нарешті підійшов до телефону, що був за стійкою. Він глянув на годинника: той показував 16:22 — що було 6 цілком логічно, якби не було втрачене відчуття часу. Здавалося, відтоді, як Клай побачив у парку чоловіка, котрий кусав собаку, минула ціла вічність. Або що час просто зупинився. Одначе час ішов так, як його вимірювали люди, і в Кент-Понді Шарон о цій порі вже напевно повернулася до будинку, про який він досі думав як про свій дім. Йому вкрай необхідно було поговорити з нею. Переконатися, що з нею нічого не сталося, і повідомити, що й з ним усе гаразд. Але було щось важливіше. Важливо було впевнитися, що Джонні в безпеці, але навіть не це так непокоїло Клая. Було щось ще важливіше. Життєво важливе.

Ні в нього, ні в Шарон (це він міг сказати напевно) не було мобільного. Відтоді, як вони розлучилися у квітні, вона могла придбати телефон, але вони мешкали в одному містечку, він майже щодня бачився з нею і думав, що якби у неї справді з'явився телефон, то він би знав. Перш за все тому, що вона дала б йому номер, правда? Правда. Але...

Але у Джонні був мобільник. У Крихітки Джонні, який вже не був малюком (бо дванадцять років — це немало) і зажадав мобільник на свій останній день народження. Червоний телефон з мелодією дзвінка з його улюбленої телепередачі. Авжеж, йому було заборонено не тільки вмикати його, а навіть виймати з наплічника в школі. Але уроки вже закінчилися. Насправді Клай і Шарон заохочували його носити телефон із собою, почасти через розлучення. Бо траплялися екстрені випадки або невеличкі ускладнення: наприклад, якби Джонні не встиг на автобус. Єдине, за що міг ухопитися Клай, — це слова Шарон про те, як вона останнім часом, зазираючи в кімнату Джонні, все частіше бачила, що забутий телефон лежить на столі чи підвіконні коло ліжка, не підключений до зарядного пристрою, з дохлою батарейкою.

І все одно думка про червоний мобільний Джонні цокала у його голові, наче вибуховий пристрій.

Клай доторкнувся до стаціонарного телефону на стійці, але потім забрав руку. На вулиці ще щось вибухнуло, але звук ішов здаля: наче розірвався артилерійський снаряд, а ви в цей час перебуваєте далеко за лінією фронту.

«Навіть припущення такого не роби, — подумав він. — Навіть не думай, що є зв'язок».

Він роззирнувся довкола і побачив, що Том присів навпочіпки біля Аліси, а вона сидить на дивані. Він щось тихо бурмотів до неї, торкаючись пальцями до одного з її м'яких шкіряних черевиків і зазираючи їй в обличчя. Це добре. Він сам добрий. Клай з кожною хвилиною все дужче радів, що натрапив на Тома Маккурта... або що Том Маккурт натрапив на нього.

Наземні лінії зв'язку, імовірніше за все, були в порядку. Але чи ця імовірність дасть полегшення — ось у чому була проблема. Він мав дружину і нібито й досі зобов'язаний був опікуватися нею, а щодо сина жодного «нібито» й бути не могло. Навіть думати про Джонні було небезпечно. Щоразу, подумки повертаючись до свого хлопчика, Клай відчував, як у голові ворушиться щур-паніка, готовий будь-якої миті вискочити зі своєї ненадійної клітки і вп'ястися маленькими гострими зубками в те, що трапиться йому на шляху. Якби тільки йому вдалося переконатися, що з Джонні та Шарон усе гаразд, то він міг би тримати щура в клітці й планувати подальші дії. Але якщо він утне дурницю, то не спроможеться допомогти будь-кому. І навіть може погіршити становище людей, що тут перебувають. Він трохи подумав над цим і звернувся до адміністратора на ім'я.

Не почувши з кабінету ні звуку, він покликав його знову. Відповіді не було, тож Клай сказав:

— Я знаю, що ви чуєте мене, пане Рікарді. Я розсерджуся, якщо доведеться витягати вас звідти за барки. А якщо я сильно розсерджуся, то можу навіть на вулицю вас викинути.

— Ви не зможете цього зробити, — пробурмотів пан Рікарді повчальним тоном. — Ви постоялець цього готелю.

Клай хотів було повторити слова, що їх сказав йому Том, коли вони стояли перед дверима, —усе змінилося. Але чомусь промовчав.

— Чого вам? — нарешті запитав пан Рікарді ще похмурішим голосом, ніж досі. Угорі щось гупнуло гучніше, наче хтось кинув на підлогу важезні меблі. Можливо, письмовий стіл. Цього разу навіть дівчина поглянула вгору. Клаєві здалося, що він почув приглушений крик, а може, стогін від болю, але якщо й так, то потім усе стихло. Що було на другому поверсі? Не ресторан, бо Клай пригадав, як сам пан Рікарді, реєструючи його у мотелі, казав, що тут немає ресторану, зате по сусідству є кав'ярня «Метрополітан». Конференц-зали, подумав він. Я просто впевнений, що це конференц-зали з індіанськими назвами.

— Чого вам треба? — знову запитав пан Рікарді голосом, що не віщував нічого доброго.

— Ви намагалися до кого-небудь додзвонитися після того, як усе це почалося?

— Аякже! — відповів пан Рікарді. Він підійшов до дверей, що з'єднували кабінет з місцем за стійкою адміністратора, з її картотечними шафками, моніторами системи безпеки і рядом комп'ютерів. Стояв там і обурено дивився на Клая. — Спрацювала пожежна сигналізація (я її вимкнув, бо Доріс сказала, що на третьому поверсі зайнялося відро для сміття), і я подзвонив у пожежну охорону, щоб вони не приїжджали. Лінія була зайнята! Уявіть собі, зайнята!

— Мабуть, ви дуже занепокоїлися, — сказав Том.

Вираз обличчя пана Рікарді вперше за весь час пом'якшився.

— Я подзвонив у поліцію, коли назовні... так би мовити... ситуація почала погіршуватися.

— Так, — погодився Клай. Ситуація погіршилася, що ж, можна і так сказати. — Вам відповіли?

— Чоловік сказав мені, щоб я звільнив лінію, і повісив трубку, — продовжив пан Рікарді. У його голос знову поволі почало закрадатися обурення. — Коли я зателефонував знову — це було після того, як із ліфта вийшов той божевільний і вбив Франкліна, — мені відповіла жінка. Вона сказала... — Голос пана Рікарді почав тремтіти, і Клай вперше побачив, як по його вузькому обличчю вздовж носа стікають сльози. — Сказала...

— Що? — так само м'яко і співчутливо запитав Том. — Що вона сказала, пане Рікарді?

— Вона сказала: якщо Франклін мертвий і чоловік, який його вбив, утік, то це вже не проблема. Це вона порадила мені замкнутися зсередини. Вона також сказала, щоб я викликав ліфти на перший поверх і заблокував їх, що я й зробив.

Клай та Том обмінялися поглядом, у якому все було ясно без слів: гарна ідея. Клай раптом яскраво уявив собі жуків, що потрапили у пастку між віконними рамами: вони несамовито б'ються об скло, але вибратися не можуть. Ті гупання, які вони чули згори, мали щось спільне з цією картиною. Він на мить замислився над тим, скільки часу знадобиться тому або тим, що там гупають, для того, щоб знайти сходи.

— А тоді й вона від'єдналася. Після цього я подзвонив дружині в Мілтон.

— Вам вдалося до неї пробитися? — запитав Клай, бажаючи з'ясувати саме це.

— Вона була дуже налякана. Просила мене йти додому. Я сказав їй, що мені порадили залишатися тут, за замкненими дверима. Що це вказівки поліції. Я звелів їй зробити те саме. Замкнутися і, так би мовити, сидіти тихо. Вона благала мене прийти додому. Говорила, що на вулиці лунають постріли, а десь на сусідній вулиці щось вибухнуло. Бачила оголеного чоловіка, що пробігав двором Бензиків. Бензики — це наші сусіди.

— Так, — м'яко сказав Том. Навіть заспокійливо. Клай промовчав. Йому було трохи соромно, що він так сердився на пана Рікарді, але ж Том теж гнівався.

— Їй здалося, що голий чоловік, можливо, — вона сказала тільки «можливо» — ніс тіло... гмм... роздягненої дитини. Але то могла бути лялька. Вона знову благала мене покинути готель і прийти додому.

Тепер Клай знав усе, що йому було потрібно. Наземні лінії зв'язку безпечні. Пан Рікарді шокований, але не божевільний. Клай поклав руку на телефон. Але перш ніж він зміг зняти трубку, пан Рікарді накрив його руку своєю. У нього були довгі білі й дуже холодні пальці. Пан Рікарді не здався, пан Рікарді знову сів на свого улюбленого коника.

— Вона назвала мене виродком і повісила трубку. Я знаю, що вона сердилася на мене, і розумію чому. Авжеж, розумію. Але в поліції мені сказали замкнутися і не висовуватися. Поліція сказала мені триматися подалі від вулиць. Поліція. Владні органи.

Клай кивнув.

— Владні органи, авжеж.

— Ви приїхали на метро? — запитав пан Рікарді. — Я завжди їжджу на метро. Воно лише за два квартали звідси. Дуже зручний вид транспорту.

— Навряд чи сьогодні там дуже зручно, — відповів Том. — Після того, що ми побачили біля метро, мене туди не затягнеш.

Пан Рікарді глянув на Клая з виразом скорботної запопадливості.

— От бачите!

Клай знову кивнув.

— Тут безпечніше, — відповів він. Знаючи, що збирається дістатися додому і побачити свого хлопчика. Шарон, звичайно, теж, але переважно сина. І ніщо, окрім того, що зупиняє назавжди, не в змозі буде його затримати. Ця думка тягарем лежала у його голові і досить сильно затьмарювала його уяву. — Значно безпечніше. — Він зняв трубку і натиснув на кнопку з цифрою 9 для виходу на зовнішню лінію. Клай не був упевнений, що це вдасться, але вийшло. Він набрав одиницю, тоді 207, код штату Мен, а після цього 692 — код Кент-Понда та округи. Він встиг набрати три з останніх чотирьох цифр, майже додзвонившись до будинку, який досі за звичкою вважав домом, та раптом почув чіткі короткі гудки. Увімкнувся автовідповідач, і жіночий голос повідомив: «Нам дуже шкода, але всі лінії зайняті. Спробуйте перетелефонувати пізніше».

Далі пролунав гудок, який свідчив про те, що його роз'єднали з Меном (якщо голос робота ішов звідти). Трубка, що враз стала дуже важкою, ковзнула з руки Клая і впала до рівня його плеча. Він поклав її назад на важіль.

«Ти божевільний, якщо хочеш піти», — сказав Том.

По-перше, зазначив він, тут, у мотелі «Атлантик-авеню», вони були у відносній безпеці, особливо коли ліфти заблоковані й вихід зі сходової клітки перекрито. Це їм вдалося зробити, склавши гіркою ящики і валізи з багажної кімнати перед дверима у кінці коридорчика за ліфтами. Навіть якби хтось надзвичайно дужий зміг би штовхнути двері з того боку, то тільки притиснув би купу до стінки навпроти, створивши отвір завширшки не більше шести дюймів. У такий не пролізеш.

По-друге, шум у місті, що лежало за межами їхньої маленької безпечної гавані, здавалося, наростав. Там стояв гучний гамір із вереску сигналізації, криків та зойків, ревіння двигунів, а іноді линув гострий сморід, що наводив жах, хоча швидкий вітерець, здавалося, все найгірше відносив од них подалі. «Поки що», — подумав Клай, але вголос цієї думки не висловив, принаймні не зараз, бо не хотів ще більше лякати й без того наполохану дівчину. Деякі вибухи були не поодинокими, а радше спазматичними. Один із них стався так близько, що всі вони попригиналися, впевнені, що уламки скла з переднього вікна вилетять всередину. Цього не сталося, але про всяк випадок вони перейшли до кабінету — святая святих пана Рікарді.

Третя причина, яка давала Тому підстави вважати, що Клай несповна розуму, — це те, що він допускав саму думку покинути той бодай мінімально безпечний притулок, який надавав готель. На годиннику була чверть на шосту. День скоро закінчиться. Спроба залишити Бостон у темряві — це божевілля, переконував Том.

— Поглянь лише туди, — сказав він, показуючи жестом на маленьке віконце в кабінеті пана Рікарді, що виходило на Есекс-стрит. Вулиця була вщерть заповнена покинутими машинами. Видно було принаймні один труп: молодої жінки у джинсах та спортивному светрі «Ред Сокс». Вона лежала на тротуарі долілиць, широко розкинувши руки, наче померла, намагаючись попливти. «Верітек»[9] — було написано на її светрі. — Ти думаєш, що поїдеш на своїй машині? Якщо так, то ліпше подумай ще раз.

— Він має рацію, — погодився пан Рікарді. Він сидів за письмовим столом, знову склавши руки на вузьких грудях — етюд у чорних тонах. — Ваша машина у гаражі на Темворт-стрит. Навряд чи вам вдасться навіть ключ вставити.

Клай уже розпрощався з думкою про машину й розтулив було рота, аби сказати, що він не збирається вести автомобіль (принаймні спочатку), але нагорі знову гупнуло, і так сильно, що аж стеля затряслася. Це супроводжувалося слабким, але чітко вираженим деренчанням розбитого скла. Аліса Максвел, яка сиділа у кріслі навпроти столу пана Рікарді, знервовано глянула угору і після цього, схоже, ще сильніше замкнулася в собі.

— Що там таке? — запитав Том.

— Прямо над нами Зал ірокезів, — відповів пан Рікарді. — Найбільший з трьох наших конференц-залів. Там ми тримаємо весь інвентар: стільці, столи, аудіо- та відеообладнання. — Він нерішуче замовк. — І хоча ресторану в нас немає, ми на замовлення клієнтів влаштовуємо фуршети й коктейлі. Той останній глухий удар...

Він не закінчив фразу. Але Клаєві все й так було зрозуміло. Останній удар був спричинений тим, що возика, вщент заповненого скляним посудом, перевернули на підлогу Залу ірокезів, де вже валялися численні возики і столики, перекинуті якимсь божевільним, який, не тямлячись від люті, гасав там вперед і назад. Другим поверхом, як жук, пійманий між віконними рамами, кружляла істота, істота, у якої не стане розуму на те, щоб знайти вихід, істота, здатна лише бігти й трощити, бігти й трощити.

І тут вперше за півгодини відтоді, як вони її побачили, сама, без спонукання, заговорила Аліса.

— Ви щось казали про когось на ім'я Доріс.

— Доріс Гутіерес, — на знак згоди кивнув пан Рікарді. — Старша економка. Чудова працівниця. Мабуть, найкраща, як на мене. Востаннє, коли я з нею зв'язувався, вона була на третьому поверсі.

— А у неї був?.. — Аліса не договорила. Натомість зробила жест, так само добре знайомий Клаєві, як вказівний палець, прикладений до губ, що означав «Шшш». Аліса притулила праву руку до обличчя, притиснувши великий палець до вуха й виставивши мізинчик перед губами.

— Ні, — з нотками незадоволення у голосі відповів пан Рікарді. — Приходячи на роботу, працівники мусять залишати їх у роздягальні. Одне порушення — й вони отримують догану. За дві догани їх можуть звільнити. Я повідомляю про це, коли їх приймають на роботу. — Він підвів одне худе плече, наче хотів наполовину знизати плечима. — Це політика керівництва, а не моя.

— А вона не могла зійти униз, на другий поверх, щоб дізнатися, звідки лунають ці звуки? — запитала Аліса.

— Можливо, — відповів пан Рікарді. — Звідки мені знати? Знаю тільки те, що нічого не чув од неї відтоді, як вона доповіла про займання в смітнику, а на повідомлення, які я двічі посилав їй на пейджер, не відповіла.

Клай не хотів прямо казати: «Бачите, тут теж небезпечно», тому подивився повз Алісу на Тома, намагаючись передати йому основну думку поглядом.

— Як думаєте, скільки людей зараз там, нагорі? — спитав Том.

— Не маю жодного уявлення.

— Ну хоча б приблизно.

— Небагато. Із обслуги, мабуть, тільки Доріс. Ті, що працюють удень, ідуть з роботи о третій, а нічна зміна приходить тільки о шостій. — Пан Рікарді міцно стулив губи. — Це спроба заощадити кошти. Не можна сказати захід, бо він неефективний. Щодо мешканців...

Він завагався.

— Удень у нас тихо, дуже тихо. Зазвичай учорашні клієнти всі виїхали, бо час виїзду в «Атлантик-авеню» — дванадцята дня, а сьогоднішні починають реєструватися не раніше, ніж о четвертій, ближче до вечора. Але нинішній день точно не можна назвати звичайним. Клієнти, що залишаються на кілька днів, здебільшого приїздять у справах. Здогадуюся, що ви теж, пане Рідл.

Клай більше не переймався тим, що Рікарді неправильно вимовляє його прізвище, тож просто кивнув.

— У розпалі дня ділки зазвичай займаються тими справами, що привели їх до Бостона. Отже, ви бачите, що ми тут майже самі.

Наче для того, щоб заперечити ці слова, угорі знову загупали, почулося биття скла і тихе дике гарчання. Вони всі підвели голови.

— Слухай, Клаю, — сказав Том. — Якщо той, що там, нагорі, знайде сходи... Не знаю, чи ці люди здатні думати, але...

— Судячи з того, що ми бачили на вулиці, — завважив Клай, — їх навіть людьми називати не можна. Я б сказав, що той хлопець нагорі більше схожий на жука, який б'ється між шибками у віконних рамах. Якщо такий жук натрапить на отвір, то вилетить. Так само й псих нагорі може знайти сходи, але якщо це й станеться, то лише випадково.

— А якщо він спуститься і побачить, що двері до холу забарикадовані, то скористається пожежним ходом, який веде у провулок, — промовив пан Рікарді властивим йому тоном, у якому бриніло завзяття. — Ми почуємо сигналізацію (вона мусить спрацювати, коли хтось штовхає перекладину) і так дізнаємося, що він пішов. Одним психом стане менше.

Десь на півдні гучно вибухнуло щось велике, і всі зіщулилися. Клай подумав, що тепер знає, як жилося у Бейруті в 1980-х.

— Я намагаюся вам щось довести, — терпляче уточнив він.

— Я так не думаю, — відрізав йому Том. — Ти однаково підеш, бо нервуєш через дружину та сина. А нас хочеш переконати, тому що тобі потрібна компанія.

Клай розчаровано видихнув.

— Звичайно, мені потрібна компанія, але я не тому вмовляю вас йти разом. Запах диму міцнішає, але коли ви востаннє чули сирену?

Ніхто з них не відповів.

— Я теж, — продовжував Клай. — Не думаю, що ситуація у Бостоні зміниться на краще. Навпаки, далі буде тільки гірше. Якщо це пов'язано з мобільними телефонами...

— Вона хотіла залишити повідомлення для татка, — раптом заговорила Аліса. Вона вимовляла слова швидко, наче боячись, що вони зітруться з пам'яті. — Вона просто хотіла, щоб він обов'язково забрав речі з хімчистки, тому що їй треба було вдягти жовту вовняну сукню на зустріч комітету, а мені потрібна була запасна форма для суботньої виїзної гри. Це було в таксі. А потім ми врізалися! Вона напала на таксиста, душила його й кусала, його тюрбан упав, на лиці була кров, і ми врізалися!

Аліса поглянула на обличчя трьох чоловіків, що незмигно дивилися на неї, затулила обличчя долонями й заридала. Том зрушив з місця, щоб заспокоїти її, але не встиг, бо, на великий подив Клая, пан Рікарді вийшов з-за столу і своєю худою рукою обійняв дівчину.

— Не треба плакати, — сказав він. — Я впевнений, що це було якесь непорозуміння, юна леді.

Аліса подивилася на нього широко розкритими дикими очима.

— Непорозуміння? — Вона показала на висохлу пляму крові, що розтеклася по її сукні спереду. — Це схоже на непорозуміння? Я захищалася від неї прийомами карате — ходила в школі. Я вдарила рідну матір! По-моєму, я зламала їй носа... Це точно... — Аліса несамовито затрясла головою, розтріпавши волосся. — А якби я не встигла відчинити двері машини...

— Вона б тебе вбила, — категорично заявив Клай.

— Вона б мене вбила, — пошепки погодилася Аліса. — Вона не впізнавала мене. Моя рідна мати. — Вона перевела погляд з Клая на Тома. — Це все через мобільники, — так само пошепки сказала вона. — Авжеж, через мобільники.

— То скільки цих чортових апаратів тут, у Бостоні? — запитав Клай. — Який ступінь проникнення на ринок?

— Зважаючи на кількість студентів, я би сказав, величезний, — відповів пан Рікарді. Він знову зайняв своє місце за столом і зараз виглядав трохи жвавішим. Чи то втішання дівчини зробило свою справу, чи то питання, пов'язане з бізнесом. — Хоча молодь — не єдиний споживач, звичайно. Місяць чи два тому я читав статтю в журналі «Корпорація», у якій стверджувалося, що в континентальному Китаї стільки ж мобільних телефонів, скільки в Америці населення. Уявляєте?

Клай нічого такого не хотів собі уявляти.

— Гаразд. — Том неохоче кивнув. — Я розумію, до чого ви ведете. Хтось — якесь терористичне угруповання — якимось чином надсилає сигнали на стільникові телефони. Якщо ти комусь дзвониш або приймаєш дзвінок, то отримуєш якесь... що?.. якесь повідомлення, що діє на підсвідомість... я так гадаю... і втрачаєш розум. Схоже на наукову фантастику, але років п'ятнадцять чи двадцять тому більшість людей сприйняли б мобільні телефони у їхньому сучасному вигляді за наукову фантастику.

— Так, сталося щось на кшталт того, я впевнений, — сказав Клай. — Навіть більше: досить просто підслухати телефонну розмову — і тобі каюк. — Він думав про Темну Фею. — А найпідступніше у цьому те, що коли люди бачать, що коїться довкола...

— То їхній перший імпульс — дістати мобільний і спробувати з'ясувати, що ж відбувається, — закінчив Том.

— Еге ж, — підтвердив Клай. — Я на власні очі бачив, як люди це роблять.

Том безрадісно подивився на нього.

— Я теж.

— Але який стосунок усе це має до ваших планів покинути безпечний готель, особливо коли насувається темрява, я не розумію, — сказав пан Рікарді.

Ніби у відповідь, пролунав черговий вибух, якому вторували ще півдюжини: поступово затихаючи, наче кроки велетня, що повільно віддалявся, вони прокотилися на південний схід. Угорі знову гупнуло, і почувся невиразний крик люті.

— Думаю, що психам не вистачить клепки вибратися з міста, так само, як і тому, що нагорі, — знайти сходи, — відповів Клай.

На якусь мить йому здалося, що обличчя Тома спотворив вираз жаху, але потім Клай збагнув, що це щось інше. Можливо, зачудування. І просвіток надії.

— Господи, — сказав він і дав собі справжнісінького ляпаса. — Вони не вибиратимуться. І чому я про це не подумав?

— Може бути щось інше, — додала Аліса. Кусаючи губи, вона дивилася на свої руки, які то спліталися в неспокійний клубок, то розпліталися. Зусиллям волі вона змусила себе звести очі на Клая. — Може, й справді безпечніше піти, коли впаде темрява.

— Чому, Алісо?

— Якщо вони тебе не бачать — якщо ти зможеш десь причаїтися, за щось заховатися, — вони забувають про тебе майже одразу.

— Чому ти так думаєш, дорогенька? — запитав Том.

— Бо я ховалася від чоловіка, який за мною гнався, — стишеним голосом відповіла вона. — Того у жовтій футболці. Це було якраз перед тим, як я вас побачила. Я сховалася в провулку. За одним із тих контейнерів для сміття. Я злякалася, бо думала, що це пастка і я не зможу вибратися, якщо він мене побачить, але не могла придумати нічого ліпшого. Я бачила, що він стоїть біля виходу з провулка, роздивляється довкола, ходить по колу (намотує тривожні кола, як сказав би мій дідусь). Спочатку я думала, що він грається зі мною. Розумієте? Тому що він не міг мене не бачити у провулку, я ж була всього за кілька футів від нього... всього лише кілька футів... він міг простягнути руку і вхопити мене... — Аліса затремтіла. — Але там я була наче... хто йо' зна...

— Як з очей, так і з думки, — сказав Том. — Але якщо він був так близько, чому ти не побігла?

— Бо не могла, — відповіла Аліса. — Просто не могла. Ноги були як ватяні, мене всю так трусило, що я боялася втратити самовладання. Але виявилося, що мені нікуди й не треба бігти. Він ще кілька разів занепокоєно покружляв по тривожному колу, мимрячи свою нісенітницю, а тоді пішов. Я повірити не могла. Подумала, що він точно хоче мене надурити... але водночас розуміла, що він занадто божевільний, аби таке вигадати. — Вона зиркнула на Клая, а потім знову опустила очі на свої руки. — Усе тому, що я натрапила на нього вдруге. Треба було просто лишатися з вами, хлопці. Я буваю такою дурепою.

— Ти була наля... — почав Клай, і тут десь на сході пролунав найбільший за весь цей час вибух, оглушливе БУМ-БАХ!, що змусив їх усіх пригнутися й затулити вуха. Шибки у вікні холу розбилися.

— О... Боже, — тільки й мовив пан Рікарді. «Широко розкриті очі під голомозим черепом надають йому вигляду опікуна сирітки Енні, татуся Ворбакса»[10], — подумав Клай. — Це могла бути нова гіперзаправка «Шелл», яку нещодавно запустили на Ніланд. Там заправляються всі таксі та амфібії. Це саме в тому напрямку.

Клай не знав, чи мав рацію Рікарді, бо не чув запаху горіння бензину (принаймні поки що), але його внутрішній погляд, привчений сприймати візуально, уже бачив бетонний трикутник міста, що палав, як пропановий смолоскип надвечір.

— А хіба сучасне місто може згоріти? — запитав він у Тома. — Якщо воно збудоване переважно з бетону, металу і скла? Воно може згоріти, як Чикаґо, коли корова місіс О'Лірі[11] перевернула ліхтаря?

— Усі ці історії про перекидання ліхтаря — усього-навсього міська легенда, — озвалася Аліса. Вона терла потилицю так, наче в неї починався сильний головний біль. — Так казала місіс Майерс на уроках історії Америки.

— Авжеж, може, — відповів йому Том. — Ти ж бачив, що сталося зі Світовим торговим центром, після того як в нього врізалися ті літаки.

— Реактивні літаки з баками, повними пального, — уточнив пан Рікарді.

Голомозий адміністратор наче в воду дивився: вони почали відчувати запах горіння бензину. Він просяк крізь розбиті вікна холу і, наче злий дух, прослизнув під дверима до кабінету.

— Здається, ви не помилилися щодо заправки «Шелл», — відзначив Том.

Пан Рікарді наблизився до дверей офісу, що виходили в хол. Відімкнув і прочинив їх. Та частина холу за дверима, що постала перед очима Клая, вже виглядала занедбаною, похмурою і якоюсь недоречною. Пан Рікарді гучно потягнув носом, зачинив двері і знову замкнув їх.

— Уже не такий сильний, — повідомив він.

— Просто вам хочеться так думати, — сказав Клай. — Або ваш ніс починає звикати до запаху.

— Думаю, це справді так, — утрутився в розмову Том. — Надворі сильний західний вітер, тобто дме він у напрямку океану, і якщо ми чули вибух з нової автозаправної станції на розі Ніланд і Вашингтон, біля Медичного центру Нової Англії...

— Так, вона саме там і розташована, — сказав пан Рікарді. На його обличчі застиг вираз похмурого вдоволення. — А скільки було протестів! Та для великих грошей немає перепон, повірте ме...

— ...Тоді лікарня вже зайнялася... а з нею, звичайно, всі, хто там був... — перебив його Том.

— О, ні, — Аліса затулила рота рукою.

— Думаю, що так. А на черзі Центр Вонґа. Вітерець може вщухнути до темряви, але якщо цього не станеться, то всі будівлі на схід від Масс-Пайк[12] до десятої вечора, швидше за все, перетворяться на плавлений сир.

— Але ми на заході, — звернув їхню увагу пан Рікарді.

— Тоді ми в безпеці, — відповів на це Клай. — Принаймні це нам не загрожує. — Він підійшов до віконця, яке виходило з кабінету пана Рікарді на вулицю, став навшпиньки і визирнув на Есекс-стрит.

— Що ви там бачите? — запитала Аліса. — Там є люди?

— Ні... так. Один чоловік. На протилежному боці вулиці.

— Це хтось із психів?

— Не можу сказати. — Але для себе Клай відзначив, що це псих. Це випливало з того, як той біг і як смикався, озираючись через плече. Один раз, саме перед тим, як повернути за ріг і вибігти на Лінкольн-стрит, хлопець мало не наскочив на лоток із фруктами, виставлений перед бакалійною крамницею. І хоча Клай не міг чути, що той казав, але бачив, що його губи ворушаться. — Усе, він зник.

— Більше нікого? — запитав Том.

— Зараз ні, але там дим. — Клай замовк. — А ще сажа і попіл. Не можу сказати скільки. Усе розносить вітер.

— Гаразд, мене переконали, — сказав Том. — Я завжди повільно засвоював те, що вивчав, але ніколи не було так, щоб я нічого не засвоїв. Місто згорить, і ніхто, крім божевільних, не збирається залишатись у ньому.

— Думаю, це правда, — відказав Клай. А ще він вважав, що це стосується не тільки Бостона, хоча на той час Бостон був єдиним, про що він у змозі був спокійно думати. Можливо, з часом він розширить свій кругозір, але тільки тоді, коли знатиме, що з Джонні все гаразд. А може, повна картина завжди буде йому недоступна, адже він усього лише малює невеличкі картинки, аби заробити на життя. Але попри все, той егоїст, що наче молюск приліпився до його свідомості знизу й жив там, скористався зі своєї нагоди направити йому нагору чітку думку. Забарвлену в синє та темно-золоті іскри. / чому все сталося саме сьогодні? Саме тоді, коли я зірвав такий куш?

— Можна я піду з вами, якщо ви не збираєтеся залишатися? — запитала Аліса.

— Звичайно, — відповів Клай і подивився на адміністратора. — Ви теж приєднуйтесь, пане Рікарді.

— Я залишуся на посту, — проголосив той. Його голос звучав гордовито, але у погляді, яким він подивився на Клая, перш ніж відвести очі, промайнув хворобливий блиск.

— Не думаю, що керівництво сваритиме вас, якщо ви замкнете готель і підете за таких обставин, — спробував переконати його Том. Його делікатна манера говорити подобалася Клаю дедалі більше і більше.

— Я залишуся на посту, — повторив адміністратор. — Пан Донеллі, менеджер денної зміни, вийшов, щоб покласти гроші на депозит у банку, і залишив мене за старшого. Коли він повернеться, то я, можливо...

— Будь ласка, пане Рікарді, — сказала Аліса. — Вам не можна тут залишатися.

Але пан Рікарді, знову схрестивши руки на худих грудях, тільки заперечно похитав головою.

Вони відсунули один зі стільців, зроблених у стилі доби королеви Анни, і пан Рікарді відімкнув для них двері парадного входу. Клай визирнув на вулицю. Він не бачив, щоб хтось прямував у той чи інший бік, але не зміг би сказати напевно, тому що в повітрі було повно дрібної темної пилюки від золи, що танцювала на легенькому вітерці, як чорні сніжинки.

— Ходімо, — сказав він. Для початку їм треба було всього лише зробити вилазку до сусіднього «Метрополітан-кафе».

— Я знову замкнуся і поставлю стілець на місце, — сказав пан Рікарді, — але вслухатимуся. Якщо ви вскочите у халепу, наприклад, якщо в «Метрополітані» ховається хтось із цих... людей... і вам доведеться відступати, просто гукніть «Пане Рікарді, пане Рікарді, ви нам потрібні!» Так я знатиму, що можна відчинити двері. Зрозуміло?

— Так, — відповів Клай і стиснув худе плече пана Рікарді. Адміністратор здригнувся, але потім випростався, хоча й не виказав жодного знаку задоволення від такого прояву поваги. — Ви молодчина. Раніше я так не вважав, але тепер знаю, що помилявся.

— Я докладаю всіх зусиль, — сухо відказав лисий чоловік. — Просто пам'ятайте...

— Ми не забудемо, — запевнив його Том. — У кав'ярні ми пробудемо хвилин десять, тож, якщо у вас тут щось трапиться, ви теж кричіть.

— Добре.

Але Клай подумав, що він цього не зробить. Хоч і не знав чому. Вважати, що людина не закричить, аби врятуватися з біди, було безглуздям, але Клай справді так подумав.

— Будь ласка, змініть свою думку, пане Рікарді, — благала Аліса. — У Бостоні небезпечно, ви самі вже переконалися.

Але пан Рікарді тільки відвів погляд. І Клай не без здивування подумав: «Ось як дивиться людина, коли вирішує, що краще ризикувати життям, ніж щось у ньому змінити».

— Ходімо, — покликав Клай. — Зробимо кілька бутербродів, поки не вимкнулась електрика.

— Вода в пляшках теж не завадила б, — додав Том.

Електричний струм зник саме у той момент, коли в охайній маленькій кухні «Метрополітан-кафе», обкладеній білими кахлями, вони загортали останній бутерброд. На той час Клай вже тричі спробував додзвонитися до штату Мен: один раз до свого колишнього будинку, другий — до початкової школи Кент-Понда, де вчителювала Шарон, і востаннє — до середньої школи Джошуа Чемберлена, яку нині відвідував Джонні. І щоразу дзвінок зривався, коли він набирав 207 — код штату Мен.

Коли в «Метрополітан-кафе» згасло світло, Аліса закричала, і Клаєві спочатку здалося, що цей крик звучить у повній темряві. Потім увімкнулося аварійне освітлення, але Алісу це не дуже заспокоїло. Однією рукою вона міцно трималася за Тома, а другою погрозливо розмахувала ножем для нарізання хліба, за допомогою якого перед тим робила бутерброди. Її широко розкриті очі були якісь неживі.

— Алісо, поклади ножа, — дещо різкіше, ніж йому б цього хотілося, сказав Клай. — А то поріжеш когось із нас.

— Або сама поріжешся, — як завжди м'яко і заспокійливо сказав Том. Скельця його окулярів тьмяно виблискували під світлом аварійних ламп.

Аліса послухалася, але одразу ж знову вхопила ножа.

— Він мені потрібний, — повідомила вона. — Я хочу взяти його з собою. У тебе є ніж, Клаю. І я теж хочу мати.

— Гаразд, — погодився він, — але у тебе немає паска. Ми зробимо тобі пасок із скатертини. Але поки що будь обережна.

Половина бутербродів була з ростбіфом і сиром, друга — з шинкою і сиром. Аліса позагортала їх у харчову плівку. Під касовим апаратом Клай знайшов гору пакетів із написами ДЛЯ СОБАК з одного боку і ДЛЯ ЛЮДЕЙ з іншого. У два пакети вони з Томом вкинули бутерброди, а в третій поклали три пляшки з водою.

Столи були накриті до обіду, який уже ніколи не відбудеться. Два чи три з них були перевернуті, але більшість стояли ідеально впорядковані, виблискуючи келихами та сріблом у скупому аварійному освітленні. У цій спокійній упорядкованості було щось таке, від чого Клаєві стало не по собі. Чистота складених серветок і маленькі лампи на кожному столі. Зараз вони не горіли, і Клай подумав, що мине багато часу, перш ніж лампочки всередині знову засяють.

Він побачив, що Аліса і Том роздивляються довкола з такими самими нещасними обличчями, яке (він відчував це) було і в нього, і його охопило непереборне, майже маніакальне за своєю невідкладністю, бажання розважити їх. Згадався фокус, який він показував своєму синові. Мобільний телефон Джонні знову сплив у пам'яті, випустивши щура-паніку, і той не забарився скористатися з нагоди вкусити. Клай усім серцем сподівався на те, що проклятущий телефон валяється зараз під ліжком Крихітки Джонні у клубках пилюки, з дохлою-дохлою-дохлою батарейкою.

— Уважно дивіться сюди, — промовив він, відкладаючи вбік свій пакет із бутербродами, — і зауважте, будь ласка, що мої руки весь час залишатимуться на видноті. — Він ухопив край скатертини, що звисав донизу.

— Зараз не час для салонних фокусів, — зауважив Том.

— Я хочу побачити, — сказала Аліса. На її обличчі вперше за весь час, відколи вони її зустріли, з'явилася посмішка. Слабенька, але все-таки посмішка.

— Ця скатертина нам потрібна, — пояснив Клай. — Багато часу це не забере, а крім того, дама хоче подивитися. — Він повернувся до Аліси. — Але ти мусиш сказати чарівне слово. Шазам підійде.

— Шазам! — промовила вона, і Клай обома руками спритно смикнув на себе скатертину.

Він не виконував цей фокус років зо два, а може, навіть зо три, тому він майже не вдався. Але водночас його помилка (поза сумнівом, це був дещо невпевнений рух руками) додала всій витівці шарму. Предмети на столі мали лишитися на своїх місцях після того, як скатертина якимось дивом з-під них зникне, та вони усі зсунулися приблизно на чотири дюйми праворуч. Найближчий до Клая келих перекрутився на круглій ніжці і тепер стояв на столі тільки наполовину, а наполовину виступав за край.

Аліса розсміялася й заплескала у долоні. Виставивши руки вперед, Клай уклонився публіці.

— Чи ми можемо вже йти, о великий Вермішеллі? — запитав Том, але на його губах теж грала посмішка. У світлі аварійних ламп Клай бачив його дрібні зуби.

— Підемо, як споряджу вас усім необхідним, — відповів Клай. — Вона нестиме ніж з одного боку і пакет із бутербродами — з другого. Ти можеш нести воду. — Він склав скатертину трикутником і швидко згорнув, перетворивши на пасок. Тримаючи пакет з бутербродами за ручки, притулив його до паска, а тоді обкрутив його навколо тонкої талії дівчини. Щоб пасок тримався міцно, довелося обкрутити його півтора рази і зав'язати на вузол. Справу довершив ніж-пилка, вставлений з правого боку.

— Це ж треба, який ти вправний, — сказав Том.

— Вправний, та нестравний, — відповів Клай, і тут на вулиці прогримів ще один вибух, цього разу так близько, що кав'ярня здригнулася. Келих, що стояв на столі тільки наполовину, втратив рівновагу, впав на підлогу і розбився. Усі троє втупилися у нього поглядами. Клай хотів було сказати їм, що не вірить у погані прикмети, але це 6 тільки долило оливи у вогонь. До того ж він у них вірив.

Клай мав свої причини на те, щоб повернутися до мотелю «Атлантик-авеню», перш ніж вони остаточно вирушать у путь. По-перше, він хотів забрати свій портфель, який залишив у холі. По-друге, треба було пошукати, чи не знайдеться чогось на зразок імпровізованих піхов для Алісиного ножа — навіть футляр від набору для гоління, на його думку, згодився б, аби тільки він був Досить довгим. По-третє, він хотів дати панові Рікарді ще один шанс приєднатися до них. Він із подивом зрозумів, що хоче цього навіть більше, ніж забрати забутий портфель із малюнками. Дивно, але цей чоловік йому подобався, хоча Клай і не надто хотів це визнавати.

Зізнавшись у цьому Тому, він із подивом побачив, що той киває на знак згоди.

— Для мене це як піца з анчоусами, — сказав Том. — Переконую себе, що у поєднанні сиру, томатного соусу і мертвої риби є щось огидне... але іноді просто не можу опиратися цьому ганебному бажанню.

На вулиці й поміж будинками панував буревій із чорного попелу та сажі. Автомобільна сигналізація заливалася трелями, пронизливим плачем заходилася охоронна, дзеленчала пожежна. Спеки у повітрі не відчувалося, але Клай чув, як на півдні й заході потріскує пожежа. І чадний сморід посилився теж. До них долинали крики, та звучали вони десь позаду, біля Коммон, там, де Бойлстон-стрит розширювалась.

Коли вони вже були біля «Атлантик-авеню», Том допоміг Клаю відсунути один зі стільців стилю доби королеви Анни від розбитих скляних дверей. Хол за дверима потопав у темряві, тож стійка пана Рікарді та диван здавалися тільки темними силуетами, і якби Клай їх раніше не бачив, то зараз геть не розумів би, що це за тіні. Над ліфтами поволі згасала одинока аварійна лампочка, а під нею, як сліпень, дзижчав акумулятор у коробці.

— Пане Рікарді! — покликав Том. — Пане Рікарді, ми прийшли дізнатися, чи ви, бува, не передумали.

Відповіді не було. За мить Аліса почала обережно вибивати скляні зубці, що й досі стирчали з рами.

— Пане Рікарді! — знову крикнув Том, але відповіді, як і раніше, не було, тож він повернувся до Клая. — Ти хочеш зайти всередину, так?

— Так. Треба забрати портфель. У ньому мої малюнки.

— У тебе немає копій?

— Там оригінали, — відповів Клай, наче це все пояснювало. Принаймні для нього це було так. А крім того, там був пан Рікарді. Він же сказав: «Я вслухатимуся».

— А що, як до нього добралося те Гупало з горішнього поверху? — запитав Том.

— Якби це сталося, то ми б чули, як воно гупає тут, унизу, — відповів Клай. — І якщо вже на те пішло, то воно б вибігло на звук наших голосів, белькочучи, як той, що хотів зарізати нас біля Коммон.

— Звідки вам знати? — спитала Аліса, закусивши нижню губу. — Ще надто рано думати, що вам відомі всі правила.

Авжеж, вона мала рацію, та стояти на місці й обговорювати це було не варто.

— Я буду обережним, — сказав Клай і однією ногою переступив через нижній край вікна. Воно було вузьке, але місця, щоб протиснутися всередину, вистачало. — Просто засуну голову в двері його кабінету. Якщо його там немає, то я не збираюсь полювати на нього, як маніяк на дівчину у фільмі жахів. Я просто вхоплю портфель, і ми звідси заберемося.

— Не переставай кричати, — порадила Аліса. — Просто говори «О'кей, все о'кей» абощо. Весь час.

— Добре, але якщо я замовкну, одразу ж тікайте. Не заходьте за мною.

— Не хвилюйся, — сказала вона серйозно. — Я теж дивилася всі ті фільми. У нас удома є кабельне телебачення.

— Зі мною все о'кей, — крикнув Клай, піднявши портфель і поклавши його на стійку адміністратора. «Для початку непогано», — подумав він. Але на душі все одно неспокійно.

Обходячи стійку, він подивився через плече і побачив, що одне розблоковане вікно тьмяно мерехтить і наче пливе у сутінках, а в ньому на тлі останніх променів дня чітко вирізняються два силуети.

— Зі мною все о'кей, досі о'кей, зараз зайду в його кабінет і подивлюся там, досі о'кей, о...

— Клаю? — У голосі Тома прозвучала тривога, але на якусь мить слова застрягли у горлі і Клай не міг змусити себе відповісти, навіть щоб його заспокоїти. Посеред високої стелі кабінету стирчала арматура для люстри. До неї було прикріплене щось на зразок портьєрного шнура, а на ньому висіло тіло пана Рікарді. На голову було натягнуто білий мішок. Такі поліетиленові мішки готель видає постояльцям, щоб вони складали туди брудні речі для прання і хімчистки. — 3 тобою все добре, Клаю?

— Клаю! — пронизливо, на межі істерики, кричала Аліса.

— Нормально, — почув він власний голос. Здавалося, що його рот розтуляється і стуляється довільно, не контролюючись розумом. — Я досі тут. — Він думав про погляд пана Рікарді, з яким він казав «Я залишуся на посту». Слова лунали пихато, але очі видавали переляк і якесь приниження. Це були очі маленького єнота, загнаного в куток гаража здоровенним злим псом. — Я виходжу.

Він позадкував, наче боячись, що тієї ж миті, як він повернеться спиною, пан Рікарді звільниться зі свого саморобного зашморгу й нападе на нього. Зненацька він відчув щось більше, ніж просто страх за Шарон та Джонні. Він затужив за ними так сильно, що з пам'яті виринув спогад про перший день у школі, коли мати залишила його біля хвіртки, яка вела на майданчик для гри. Інші батьки заводили своїх дітей усередину. Але його мати сказала: «Йди, Клайтоне, твій клас — це перша кімната, з тобою все буде гаразд, хлопчики мусять справлятися з цим самотужки». Перед тим як виконати її наказ, він стояв і спостерігав, як вона йде, повертаючись на Кедрову вулицю. У синьому пальті. Тепер, стоячи тут у пітьмі, він знову відчув, що туга за домом називалася так неспроста.

Аліса і Том — це чудово, але йому потрібні були люди, яких він любив.

Вийшовши до стійки адміністратора, він повернувся обличчям до дверей і перетнув хол. Уже підійшовши до дверей достатньо близько, щоб побачити налякані обличчя своїх нових друзів, він згадав, що знову забув свого довбаного портфеля і мусить повертатися. Тільки-но він простягнув руку, як його охопило дивне відчуття впевненості у тому, що рука пана Рікарді ось-ось вирине з темряви, що згущувалась за стійкою, і вхопить його. Цього не сталося, та нагорі знову гупнуло. Щось і досі перебуває там, щось навмання блукає у пітьмі. Щось, що ще сьогодні, до третьої години пополудні, було людиною.

Цього разу, коли він був уже на півдорозі до дверей, єдина лампочка, яка живилася від акумуляторів і освітлювала хол, мигнувши востаннє, погасла. «Це порушення правил пожежної безпеки, — подумав Клай. — Я мушу про це доповісти».

Він простягнув свого портфеля, і Том взяв його.

— Де він? — запитала Аліса. — Його там не було?

— Мертвий, — відповів Клай. Йому спало на думку збрехати, але він був неспроможний на це. Надто вже шокувало його побачене. Як ця людина могла повіситися? Він навіть не уявляв, яким чином це можна було здійснити. — Самогубство.

Аліса розплакалася, а Клай згадав, що вона не знає: якби все залежало від пана Рікарді, то вона, мабуть, зараз сама була б мертва. Але насправді йому й самому хотілося трохи поплакати. Тому що нагодився пан Рікарді. Мабуть, більшість людей хоче заплакати, якщо їм випадає такий шанс.

На захід від них, десь у районі парку Коммон, з темряви, що помалу огортала вулицю, долинув занадто сильний для людських легенів крик. Для Клая він пролунав майже як сурмління слона. У ньому не було ні болю, ні радості. Тільки божевілля. Аліса притислася до нього, і він обійняв її однією рукою. Її тіло було наче дріт, через який проходить сильний електричний струм.

— Якщо ми збираємося звідси вшиватися, то давайте зробимо це зараз, — сказав Том. — Якщо на нашому шляху трапиться не надто багато перешкод, то ми зможемо дістатися до Молдена, це на півночі, й переночувати в мене вдома.

— А це в біса гарна ідея, — сказав Клай.

Том обачливо посміхнувся.

— Ти справді так гадаєш?

— Правда. Хтозна, може, офіцер Ешленд уже там.

— Хто такий офіцер Ешленд? — поцікавилася Аліса.

— Полісмен, якого ми зустріли біля Коммон, — відповів Том. — Він... так би мовити, витяг нас із халепи. — Зараз вони втрьох, обсипані попелом, що падав згори, й у супроводі звуків сигналізації уже прямували на схід від «Атлантик-авеню». — Але ми його не зустрінемо. Клай просто хотів пожартувати.

— А, — сказала вона. — Я рада, що принаймні хтось намагається жартувати. — На тротуарі біля сміттєвої урни валявся синій мобільний телефон, через увесь корпус якого проходила тріщина. Не стишуючи кроку, Аліса ударом ноги скинула його ногою в канаву.

— Оце так гол, — захоплено сказав Клай. Аліса знизала плечима.

— П'ять років футболу, — сказала вона, і тієї ж миті засяяли вуличні ліхтарі, ніби сигналізуючи, що не все ще втрачено.