Тепер Клай міг спокійно повернутися до нормального життя і мандрувати вдень, бо знав, що фонолюди не чіпатимуть його. Він був аутсайдером, до того ж, вони самі хотіли, аби він ішов у Кашвак. Але була одна проблема: він уже призвичаївся до нічного існування. «Усе, що мені потрібно, — це труна і плащ із каптуром, яким я, лягаючи, зможу вкритися», — думав він.
Холодний червоний світанок наступного дня після розставання з Томом та Джорданом застав Клая на околиці Спрінґвейла. Поряд зі спрінґвейльським музеєм лісу розташовувався невеликий і затишний на вигляд будиночок, який, мабуть, належав доглядачеві. Зламавши замок на бічних дверях, Клай увійшов і з радістю побачив, що в кухні є й пічка, і ручний насос. Була тут ще й повна харчів маленька комора, до якої не дісталися мобілоїди, що нишпорили в пошуках їжі. Цю знахідку він відсвяткував великою тарілкою вівсянки, приправивши страву розведеним з порошку молоком, а ще з цукром та родзинками.
На полиці в коморі, притулені один до одного, мов книжки в паперових обкладинках, знайшлися пакети з фольги, у яких виявився концентрат яєчні з беконом. Одну порцію він підсмажив, а решту пакетів запхав у рюкзак. Їжа була кращою, ніж він очікував, тож Клай заснув одразу, як тільки його голова торкнулася подушки в спальні.
По обидва боки траси тягнулися довгі намети.
То була не траса-11 з її фермами, містечками й відкритими полями (на якій приблизно через кожні п'ятнадцять миль траплялася цілодобова крамниця з бензозаправкою), а магістраль, прокладена у глухих місцях. Густий ліс підступав аж до кюветів обабіч дороги. По обидва боки білої розділової смуги стояли людські черги.
«Праворуч і ліворуч, — інструктував чийсь голос через гучномовець. — Ліворуч і праворуч, ставайте у дві шеренги».
Він був схожий на голос закликальника біля шатра для гри у бінґо на Ейкронському ярмарку, але підходячи все ближче уздовж центральної смути, Клай зрозумів, що цей гучний голос звучить у нього в голові. То був голос Лахмітника. Тільки Лахмітник — це лише (як там його називав Ден?) окозамилювач, і Клай чув голос зграї.
Ліворуч і праворуч, шикуйтеся у дві шеренги, правильно. Так-так.
«Де я? Чому ніхто не визвіряється на мене з криком: "Куди прешся, ставай у чергу!?"»
Попереду дві шеренги, як спуски з магістралі, розходилися в два боки: одна — у намет ліворуч, друга — у таке саме шатро з правого боку дороги. У таких наметах постачальники зазвичай ставили столи для фуршетів, щоб затінити їх у жаркий полудень. Клай бачив, що перед тим, як кожна черга заходила у намет, люди розділялися на десять чи дванадцять коротких черг. Вони були схожі на фанатів, що нетерпляче чекають, поки білетер відірве корінці їхніх квитків і пропустить до зали.
Посеред дороги, там, де подвійна черга розходилася праворуч та ліворуч, стояв сам Лахмітник, досі у своєму пошарпаному червоному «кенгуру».
Праворуч і ліворуч, пані та панове. Губи не ворушаться. Сама тільки телепатія, підсилена міццю зграї. Просуваємося, не стоїмо. У всіх буде можливість зателефонувати тому, кого ви любите, а далі на вас чекає зона без мобільного покриття.
Почуте вразило Клая, але це був шок од відомого, наче він щойно почув кінець смішного анекдоту, який вперше хтось розповідав років десять-двадцять тому. «Де це? — спитав він у Лахмітника. — Що ви робите? Що, чорт забирай, відбувається?»
Але Лахмітник навіть не глянув у його бік, і, звичайно ж, Клай розумів чому. У цьому місці траса-160 вела у Кашвак, і він бачив його уві сні. А щодо того, що відбувалося...
«Це мобільне бінґо, — подумав він. — Це мобільне бінґо, а то намети, у яких грають в цю гру».
Проходимо, проходимо, пані та панове, — навіював Лахмітник. — У нас дві години до заходу сонця, і ми хочемо обробити якомога більше людей, перед тим як зачинимося на ніч.
Обробити.
Чи це був сон?
Клай пішов за чергою, що звивалася у напрямку намету, схожого на павільйон, на лівому боці дорозі, наперед знаючи, що він там побачить. На чолі кожної короткої шеренги стояв один з фонолюдей, цих знавців Лоуренса Велька, Діна Мартіна та Дебі Бун. Кожному, хто опинявся попереду, білетер у брудному одязі (багато хто з них за останні одинадцять днів боротьби за виживання був покалічений сильніше, ніж сам Лахмітник) простягав мобільний телефон.
На очах у Клая найближчий до нього чоловік узяв запропонований телефон, тричі потикав у кнопки і жадібно підніс до вуха. «Алло, — мовив він. — Алло, ма? Ма? Ти там...» — І замовк. Очі стали бездумними, вираз обличчя — тупим. Телефон біля вуха трохи опустився. Посередник (кращого слова Клай дібрати не міг) забрав телефон, підштовхнув чоловіка, щоб той проходив, і жестом показав наступній людині, що можна підходити.
«Праворуч і ліворуч, — гукав Лахмітник. — Не зупиняємося».
Хлопець, який намагався додзвонитися до матері, ледве тягнучи ноги, вийшов із павільйону. За ним Клай бачив натовп із сотень людей, що безцільно блукали довкола. Часом хтось комусь заважав пройти і отримував за це легенького ляпаса. Але такого, як раніше, не було. Тому що...
Тому що сигнал змінився.
Праворуч і ліворуч, пані та панове, не зупиняємося, вас багато, роботи повно, а скоро впаде темрява.
Клай побачив Джонні. На хлопчику були джинси, кепка дитячої ліги й улюблена футболка «Ред Сокс» із ім'ям Тома Вейкфілда і номером на спині. Він саме опинився у голові черги за два відрізки од того місця, де стояв Клай.
Клай рвонув до нього, але йому вперше заступили шлях. «Геть з дороги!» — закричав він, але, ясна річ, чоловік, що застував йому шлях, нервово переминаючись з ноги на ногу, наче хотів у туалет, не міг його чути. Це ж був сон, і на додачу до цього Клай був нормальним і не мав здібностей телепата.
Він кинувся у проміжок між неспокійним чоловіком та жінкою, яка стояла за ним. Прорвався крізь наступну шеренгу, думаючи тільки про те, щоб дістатися до Джонні, і тому не звернув уваги на те, чи справжні ті люди, яких він штовхає. Він опинився біля Джонні саме у ту мить, коли якась жінка (з нестримним жахом він побачив, що це невістка Скоттоні, досі вагітна, але вже без одного ока) простягнула хлопчикові мобільний телефон «Моторола».
«Просто набери 911, — сказала вона, не розтуляючи рота. — Усі дзвінки йдуть через 911».
«Ні, Джонні, ні! — закричав Клай і спробував вирвати телефон із рук Крихітки Джонні, коли той почав набирати номер, за яким його давно навчили дзвонити у разі неприємностей. — Не роби цього!»
Джонні ухилився ліворуч, неначе збираючись приховати номер, який він набирає, від тупого погляду єдиного ока вагітної посередниці, і Клай промахнувся. Напевно, йому б усе одно не вдалося зупинити Джонні. Врешті-решт, то був тільки сон.
Його син закінчив набирати номер (натиснути три кнопки — це не довго), натиснув клавішу «ВИКЛИК» і приклав телефон до вуха. «Алло? Тату? Тату, ти мене чуєш? Чуєш мене? Якщо чуєш, будь ласка, прийди й забери м...» — Зі свого місця Клай бачив тільки одне око свого сина, але й цього йому вистачило, щоб зрозуміти: світло згасло. Плечі Джонні поникнули. Телефон опустився. Невістка Скоттоні брудною рукою вихопила трубку й грубо штовхнула Джонні в шию, щоб той ішов у Кашвак, разом з іншими, тими, хто прийшов сюди, сподіваючись знайти безпечне місце. І жестом показала наступній людині в черзі підходити й телефонувати.
«Ліворуч і праворуч, ставайте у дві черги», — прогримів у голові Клая голос Лахмітника, і з криком «Джонні!» він прокинувся. У спальню в котеджі доглядача музею проникали останні скупі промені надвечір'я.
Опівночі Клай, що брів під неприємним холоднющим дощем, часом із мокрим снігом (таку погоду Шарон колись називала «дощовою сльотою»), дістався маленького містечка Норт-Шеплі. Почувши шум моторів, який наближався, він зійшов з траси, старої доброї траси-11, а не дороги зі сну, і ступив на бетонований майданчик перед крамницею «З сьомої до одинадцятої». Світло фар, у якому пелена мжички здавалася сріблястою, належало автомобілям двох спринтерів, що мчали бік у бік, влаштувавши перегони у темряві. Божевілля. Клай став за бензиновим насосом, не те щоб ховаючись, а просто уникаючи сторонніх поглядів. Він дивився, як вони проносяться повз нього, наче картина зниклого світу, здіймаючи невеликі фонтани бризок. Йому здалося, що один із автомобілів — старомодний «корвет», але у світлі єдиної аварійної лампочки на розі крамниці він міг легко помилитися. Перегонники промчали під цілою системою контролю транспорту в Норт-Шеплі (згаслим сигнальним апаратом), деякий час неонові вишні сяяли у темряві, а потім зникли.
«Божевілля, — знову подумав Клай. А коли повернувся на узбіччя, спало на думку: — Хто б казав про божевілля».
Правда. Тому що його сон про мобільне бінґо зовсім не був сном чи був не зовсім сном. Щодо цього він не мав сумнівів. Телепатичні здібності фонерів день у день зростали, і вони прагнули тримати у полі зору якомога більше винищувачів зграй. Тільки цим усе могло пояснюватися. З такими групами, як у Дена Гартвіка, що справді намагалися опиратися їм, могли виникнути ускладнення, але з ним навряд чи були якісь проблеми. Дивним було те, що телепатія нагадувала телефонний зв'язок, тобто обмін повідомленнями відбувався з обох боків. Завдяки цьому він перетворився на... що? Привида в машині? Щось на зразок того. У той час, як вони не спускали з нього очей, він теж міг стежити за ними. Принаймні поки спав. У снах.
Невже на кордоні Кашвака справжні намети, перед якими нормальні шикувалися у черги, очікуючи, поки їх позбавлять мізків? Клай схилявся до думки, що стояли, і не тільки в Кашваці, а й у багатьох подібних до нього містечках по усій країні та в цілому світі. Роботи вже, мабуть, значно менше, але самі КПП — контрольні пункти перетворення — можливо, й досі на місці.
Фонери застосовували групову телепатію, щоби вмовити нормальних прийти. Щоби навіяти їм цей прихід уві сні. Чи завдяки цьому можна було вважати фонерів розумними, розважливими? Бо тоді можна й павука назвати розумним, бо він уміє плести павутину, чи алігатора — розважливим, тому що він уміє застигати непорушно, вдаючи з себе колоду. Крокуючи на північ трасою-11 в напрямку до траси-160, дорогою, яка приведе його в Кашвак, Клай думав про те, що телепатичний сигнал, який фонери посилали, наче тихий поклик сирени (чи то пак імпульс) мусить містити у собі як мінімум три окремих повідомлення.
Приходь — і ти будеш у безпеці й зможеш припинити боротьбу за виживання.
Приходь — і ти опинишся в компанії з такими самими, як ти, на своєму місці.
Приходь — і зможеш поговорити з тими, кого любиш.
Приходь. Так. Це основне. А щойно ти наблизився на достатню відстань, тебе одразу ж позбавляють вибору. Телепатія й мрія про безпеку надурили тебе. Ти став у чергу. Слухав, як Лахмітник наказує тобі проходити, всі зателефонують тим, кого вони люблять, але вас багато, а нам потрібно обробити якомога більше, поки не сіло сонце і ми не ввімкнули Бетті Мідлер з її піснею «Вітер під моїми крилами».
Але як їм вдавалося продовжувати почате, адже світло зникло, міста згоріли, а цивілізація провалилася в криваву безодню? Яким чином вони й досі поповнювали мільйонні лави фонерів, щоб компенсувати втрату тих, що загинули в перші дні та під час винищення зграй? Їм це вдавалося, тому що передача Імпульсу досі тривала. Десь у підпільній лабораторії чи гаражі божевільного досі працював на елементах живлення якийсь пристрій, якийсь модем, що безупинно передавав свій неперервний божевільний сигнал на супутники, які літали довкола планети, чи на вежі-ретранслятори надвисоких частот, що скували її сталевим поясом. А який номер ти міг набрати, щоб гарантовано мати відповідь на свій дзвінок, хай навіть це буде запис на автовідповідачі?
Авжеж, 911.
І швидше за все, саме це й сталося з Крихіткою Джонні.
Клай знав. Він запізнився.
Тоді навіщо ж він і досі бреде на північ у сльотавій темряві? Попереду, не так далеко, лежав Ньюфілд, а там він зійде з траси-11 і рушить далі трасою-160. І він підозрював, що варто трохи пройти трасою-160 уперед, і дні, коли йому доводилося читати дорожні знаки (чи щось інше), закінчаться. То навіщо?
Але Клай знав причину так само добре, як і те, що означають віддалений гуркіт і тихий короткий автомобільний гудок, які долинули до нього з дощової пітьми: один зі спринтерів зійшов з дистанції. Він ішов далі через записку на дверях, що трималася на невеличкому шматочку скотча, готова будь-якої миті відірватися. Він ішов, бо на дошці оголошень в муніципалітеті була друга записка, наполовину схована під сповненим надії листом, який Айріс Нолан адресувала своїй сестрі. Обидва рази його син написав великими літерами одні й ті самі слова: БУДЬ ЛАСКА, ПРИЙДИ І ЗАБЕРИ МЕНЕ.
І якщо він запізнився, щоб забрати Джонні, то, може, у нього ще є час побачити його і сказати, що він прагнув. Раптом йому вдасться протриматися досить довго, щоб зробити це, хай навіть його й змусять скористатися одним з мобільних телефонів?
Що ж до платформ і тисячного натовпу перед ними...
— У Кашваці немає футбольного поля, — сказав він.
І тут же голос Джордана у голові прошепотів: «Це віртуальний стадіон».
Клай відкинув цю думку. Позбувся її. Він уже прийняв рішення. Ясна річ, це було божевілля, але весь світ теж з'їхав з глузду, тож у Клая з ним була повна гармонія.
Коли до третьої ранку залишалася чверть години, Клай вийшов на перехрестя трас 11 та 160. Ноги боліли, а сам він промок, не допомагала й куртка з каптуром, яку взяв у будиночку доглядача музею в Спрінґвейлі. На перетині доріг утворилося величезне звалище автомобілів, до якого приєднався й той «корвет», що промчав повз Клая у Норт-Шеплі. З добряче пом'ятого лівого вікна головою й руками донизу звисав водій. Коли Клай спробував підвести йому голову, аби дізнатися, чи він ще живий, верхня половина тіла впала на дорогу, тягнучи за собою м'ясисте кільце кишок. Клай відсахнувся до телефонного стовпа, притулився до дерева лобом, що раптом став дуже гарячим, і блював доти, доки шлунок не звільнився.
На другому боці перехрестя, там, де траса-160 повертала на північ, стояла невелика крамниця під назвою «Ньюфілдська факторія». Напис на вітрині обіцяв: ЦУКЕРКИ ПАТОКА ВИРОБИ ІНДІАНЦІВ «НІК-НАКИ». Схоже було на те, що засмічена крамничка зазнала набігів грабіжників, але у ній можна було заховатися від дощу і того випадкового переляку, з яким він щойно зіткнувся. Клай зайшов усередину. Сидів, низько опустивши голову, доки не перестав відчувати млості. У крамниці були трупи, він відчував сморід, але хтось їх накрив брезентом. На видноті залишалося тільки два тіла, і принаймні вони не були розчленовані. Холодильник для пива стояв розбитий і порожній, автомат з напоями — тільки розбитий. Він узяв банку імбирного пива і вицідив його довгими повільними ковтками, перестаючи пити тільки тоді, коли підступав відриг. І мало-помалу його самопочуття поліпшилося.
Він страшенно сумував за своїми друзями. Той бідолаха надворі та його напарник з перегонів були єдиними спринтерами, яких він бачив за всю ту ніч, а гурти біженців узагалі не зустрічалися. Усю ніч він провів на самоті, наодинці зі своїми думками. Можливо, через погану погоду люди вирішили поховатися під дахи або ж тепер мандрували вдень. Тепер ніщо не стояло їм на заваді, бо фонери перейшли від вбивства до вербування.
Йому спало на думку, що цієї ночі не було чутно «музики зграй», як називала її Аліса. Можливо, всі зграї ночували на півдні, крім однієї великої (за його припущенням, це могла бути тільки велика зграя), що керує кашвацьким пунктом перетворення. Це не надто турбувало Клая. Навіть попри самотність, він усе одно сприймав відпочинок від «Сподіваюсь, ти танцюєш» та «Теми з "Літнього будинку"» як маленький подарунок.
Він вирішив, що йтиме ще максимум одну годину, а потім заповзе в якусь нору. Холодний дощ його просто вбивав. Із «Ньюфілдської факторії» він пішов, відвертаючи погляд від розбитого «корвета» і останків людського тіла біля нього, які заливав дощ.
Однак йшов він до самого світанку, частково тому, що дощ перестав, але основна причина полягала в іншому. На трасі-160 не було жодного притулку під накриттям, її обступав тільки ліс. Нарешті, приблизно о пів на п'яту, він проминув зрешечений кулями щит, на якому було написано «В'ЇЗД ДО ҐЕРЛЕЙВІЛЯ, ПОСЕЛЕННЯ МУНІЦИПАЛЬНОЇ КВАЗІКОРПОРАЦІЇ». Хвилин за десять по тому він пройшов повз місце, завдяки якому існував Ґерлейвіль — тобто ґерлейвільську каменоломню, величезний кар'єр з кількома прибудовами, самоскидами й гаражем біля підніжжя видовбаних гранітних стін. Клай на мить замислився, а чи не заночувати йому в одній із прибудов, але потім вирішив, що знайде ліпше місце, і пішов далі. Він досі не зустрічав подорожніх і не чув музики зграй, навіть здалеку. Враження було таке, наче він — остання людина на планеті.
Але це було не так. Хвилин за десять після того, як каменоломня залишилася позаду, Клай побачив з вершини пагорба, на який зійшов, невеличке село. Першою на його шляху виявилася каланча ґерлейвільської добровільної пожежної команди. На табличці перед входом було написано «НЕ ЗАБУДЬТЕ ПРО ЗДАЧУ ДОНОРСЬКОЇ КРОВІ В ДЕНЬ ХЕЛОУЇНА» (схоже, на північ від Спрінґвейла ніхто не міг написати це слово правильно). На автостоянці перед старою пожежною машиною, у якої був дуже непривабливий вигляд — відчувалося, що часи її молодості минули разом із закінченням корейської війни, — обличчям один до одного стояло двоє фонолюдей.
Коли Клай спрямував на них промінь свого ліхтарика, вони повільно повернулися, але зовсім не виявили до нього цікавості й знову втупилися один у одного. Це було двоє чоловіків, один років двадцяти п'яти, другий — імовірно, вдвічі старший за нього. Безперечно, це були фонери. Одяг брудний, от-от розлізеться, обличчя в порізах і подряпинах. Рука молодшого чоловіка мала такий вигляд, наче зазнала сильного опіку. У складках сильно розпухлих і, можливо, запалених повік блищало ліве око старшого. Але їх зовнішність не мала великого значення. Головним було те, що Клай відчув усередині: та сама дивна нестача повітря, яку вони з Томом відчули в конторі ґейтенської заправної станції «Сітґо», до якої зайшли по ключі до пропанових автоцистерн. Те саме накопичення всемогутньої сили.
Але ж була ніч. До світанку ще довго, бо небо вкрите щільною пеленою хмар. Що ці хлопці робили тут вночі?
Клай вимкнув ліхтарика, витяг револьвер Бет Нікерсон і став дивитися, що ж буде далі. Кілька секунд йому здавалося, Що не станеться нічого, все обмежиться дивним відчуттям нестачі повітря, очікуванням чогось, що от-от відбудеться. А тоді почувся високий металевий звук, наче в чиїхось руках завібрувало полотно пилки. Клай подивився вгору і побачив, що електричні дроти на стовпах перед пожежною станцією дуже швидко погойдуються вперед-назад, так швидко, що їх майже не видно.
— Іди — еть! — Слова давалися молодому чоловікові з величезним зусиллям: він мало не виштовхував їх із себе. Клай від несподіванки аж підскочив. Якби його палець лежав на гачку револьвера, обов'язково пролунав би постріл. Це вже було не «Ав» та «Іін», а справжні слова. Клаю здалося, що лунали вони і в його голові, але тихо-тихо. Немов відлуння, що помалу стихає.
— Сам... іди! — відповів старший чоловік. На ньому були мішкуваті шорти-бермуди з величезною коричневою плямою на сідницях. Чи то від бруду, чи то від лайна. Говорив чоловік, докладаючи таких самих неймовірних зусиль, але цього разу ніякого відлуння в голові Клай не почув — насправді він чув першого чоловіка. Парадоксально, але факт: завдяки цьому він тільки ще більше утвердився у своїх здогадах.
Вони геть про нього забули. У цьому він був упевнений.
— Моя! — знову виштовхнув із себе молодий чоловік. І зробити це йому було фізично важко: все тіло наче подалося вперед від зусилля, а за його спиною з кількох маленьких віконець на дверях гаража пожежної станції повилітало скло.
Запала довга мовчанка. Клай зачаровано спостерігав, вперше за весь час, відколи він пішов із Кент-Понда, геть забувши про Джонні. Старший чоловік, схоже, гарячково розмірковував, докладав неймовірних зусиль, щоб, як подумав Клай, висловити свою думку вголос — уперше відтоді, як Імпульс відібрав у нього мову.
На даху станції добровільної пожежної охорони (насправді трохи краще обладнаного, але все ж гаража) на якусь секунду зайшлася виттям сирена, наче крізь неї пропустили ілюзорний розряд електрики. А на допотопній пожежній машині швидко змигнули фари і червоні блималки, освітивши двох чоловіків, і моментально на підлозі з'явилися їхні тіні.
— Дідька! Лисого! — спромігся старший чоловік. Він випльовував слова, наче шматки м'яса, що стояли йому поперек горла.
— Мояинаї — вереснув молодий, і той самий голос у голові Клая прошепотів: «Моя машина». Насправді все було дуже просто. Замість печива вони сварилися через стару пожежну машину. Тільки відбувалася ця суперечка вночі (хай навіть наближався світанок, але було ще зовсім темно), і вони знову вже майже користувалися мовою. Чорт забирай, та вони говорили.
Але, схоже, розмови закінчилися. Молодий чоловік нахилив голову і з розгону вдарив старшого головою у груди. Той повалився на землю. Перечепившись через його ноги, парубок упав на коліна.
— Чорт! — крикнув він.
— Бля! — криком відповів інший. Жодних сумнівів бути не могло. «Бля» важко з чимось переплутати.
Силкуючись, вони знову підвелися і розійшлися на п'ятнадцять футів один від одного. Клай відчував їхню ненависть. Вона охопила його мозок і билася в очні яблука, намагаючись знайти вихід.
— Це... мояина! — сказав молодший чоловік. А у голові Клая голос молодика наче на віддалі прошепотів: «Це моя машина».
Старший зробив глибокий вдих, різко підняв угору вкриту струпами руку і показав молодшому середній палець.
— Сядь. На це! — сказав він чітко й зрозуміло.
Тепер уже обидва нахилили голови і кинулися один на одного. Від потужного тріску, яким супроводжувалося лобове зіткнення, Клай аж скривився. Цього разу повилітали всі вікна в гаражі. Сирена на даху зайшлася протяжним бойовим кличем і знову замовкла. Лампи денного світла в приміщенні пожежної станції спалахнули і приблизно три секунди живилися лише енергією божевілля. Раптом ожила музика: Бритні Спірс співала «Упс!.. Я зробила це знову». Два дроти високовольтної лінії електропередачі з плавним дзвінкотом лопнули і впали майже перед Клаєм, котрий поспіхом відступив на крок назад. Швидше за все, вони вже не під напругою, не повинні бути під напругою, але...
Старший чоловік впав на коліна, по щоках стрімко текла кров.
— Моя машина! — ясно промовив він і впав обличчям долілиць. Молодший повернувся до Клая, наче для того, щоб закликати його стати свідком перемоги. Кров витікала з-під його сплутаного брудного волосся, спливала поміж очей, довкола носа і потрапляла на губи. Клай побачив, що його очі зовсім не байдужі. Вони божевільні. І тут Клай одразу і безповоротно зрозумів: якщо це те, до чого приводить цикл, то врятувати Джонні вже не вдасться.
— Мояина! — верещав молодий чоловік. — Мояина, мояина! — Пожежна машина, ніби погоджуючись із ним, коротко забуркотіла двигуном. — МОЯИ...
Клай застрелив його і заховав револьвер у кобуру. «До дідька все... — подумав він — На п'єдестал мене можуть поставити тільки один раз». І все одно його трусило, немов у лихоманці. Вломившись до єдиного мотелю Ґерлейвіля, розташованого аж на околиці міста, довго не міг заснути. Замість Лахмітника уві сні до нього прийшов син, брудна дитина з безтямним поглядом, і коли Клай звернувся до нього на ім'я, сказав: «Іди. Бісу. Мояина».
Цей сон змусив його прокинутися задовго до настання темряви. Зрозумівши, що більше не засне, Клай вирішив знову йти далі. Вийшовши з Ґерлейвіля (хай навіть це й було гучно сказано — містечко розташовувалося на невеликому клаптику землі), він збирався їхати далі на автомобілі. Іти пішки не було причин. Тепер, коли перехрестя на трасі-11, де утворилося величезне звалище, позаду, схоже, траса-160 практично вільна. Просто у темряві під дощем він цього не помітив.
«Лахмітник та його друзі розчистили дорогу, — подумав він. — Авжеж, розчистили, це ж довбаний жолоб для худоби. Для мене це, мабуть, жолоб, що веде на бійню. Бо зі мною в них старі рахунки. Хочуть якомога швидше поставити на мені печатку «СПЛАЧЕНО» і відправити у архів. Шкода, що довелося розлучитися з Томом, Джорданом і тими трьома. Цікаво, вдалося їм знайти путівці, щоб пройти до центральної частини Нью-Гемпширу...»
Він зійшов на вершину пагорба, і думка обірвалася на середині. Унизу, посеред дороги, стояв маленький жовтий шкільний автобус із написом «ШКІЛЬНИЙ ОКРУГ 38 НЬЮФІЛД ШТАТ МЕН» на борту. На нього спиралися чоловік та хлопчик. Чоловік до болю знайомим дружнім жестом безтурботно обіймав хлопчика за плечі. Поки Клай стояв там мов укопаний, не вірячи власним очам, з-за тупого носа автобуса вийшов інший чоловік. Його довге сиве волосся було стягнуте ззаду в кінський хвіст. За ним ішла вагітна жінка у футболці. Не чорній, з написом «Гарлей-Девідсон», а зеленкувато-синій, але це точно була Деніз.
Помітивши його, Джордан почав гукати на ймення, вивільнився з обіймів Тома і рвонув назустріч. Клай теж побіг. Вони зустрілися ярдах у тридцяти від автобуса.
— Клаю! — закричав Джордан істеричним від радості голосом. — Це справді ви!
— Авжеж, я, — погодився Клай. Він підхопив хлопчика, підняв над землею і поцілував. Звичайно, Джордан — це не Джонні, але принаймні на деякий час може його замінити. Він міцно обійняв хлопчика, а потім поставив його на землю і уважно придивився до його змученого обличчя. Під очима хлопчика явно проступали коричневі кола від утоми. — Як, на Бога, ви тут опинилися?
Обличчя Джордана затьмарилося.
— Ми не могли... тобто, нам тільки снилося...
До них повільно наблизився Том. Він знову не звернув уваги на простягнуту Клаєм руку і міцно його обійняв.
— Як ти, Ван Ґоґу? — спитав він.
— Нормально. У біса радий вас усіх бачити, але не розумію... Том посміхнувся, втомлено і приємно водночас, наче посмішкою викидав білий прапор.
— Комп'ютерний хлопчик намагається сказати тобі, що, врешті-решт, вибору в нас не було. Ходімо з нами до маленького жовтого автобуса. Рей каже, якщо дорога буде вільною, а я впевнений, що так воно і буде, то в Кашваці ми опинимося ще до заходу сонця, навіть якщо їхати зі швидкістю тридцять миль на годину. Ти читав «Привид будинку на пагорбі»?
Спантеличений, Клай похитав головою.
— Бачив фільм.
— Там є одна слушна для нашої ситуації фраза: «Усі подорожі закінчуються возз'єднанням закоханих». Схоже, врешті-решт я зустрінуся з твоїм сином.
Вони пішли до шкільного автобуса. Не надто твердою рукою Ден Гартвік запропонував Клаю коробочку освіжаючих пастилок. Подібно до Джордана і Тома, він виглядав виснаженим. Клай, почуваючись мов уві сні, взяв одну пастилку. Хай там настав кінець світу, на смак вона була дуже міцною.
— Здоров, чоловіче, — сказав Рей. Він сидів за кермом автобуса — бейсболка «Дельфінів» повернута козирком назад, у руці димиться сигарета. Обличчя бліде і перекривлене. Погляд спрямований не на Клая, а крізь вітрове скло.
— Здоров, Рею, приймай гостей, — відповів Клай.
Обличчя Рея на коротку мить осяяла посмішка.
— Здається, я таке вже чув кілька разів.
— Аякже, мабуть, кілька сотень разів. Я б сказав тобі, що радий бачити, але, зважаючи на обставини, думаю, ти не хочеш цього чути.
— Там на горі є дехто, кого ти точно не радий будеш бачити, — відповів Рей, досі дивлячись прямо перед собою у вітрове скло.
Клай подивився. І всі теж повернули голови, щоб побачити. Приблизно за чверть милі на північ траса-160 піднімалася на інший схил. З вершини пагорба, досі у страшенно брудній «кенгурушці», яка на тлі сірого полуденного неба все одно лишилася яскравою, на них дивився Лахмітник. Навколо нього скупчилося близько п'ятдесяти фонерів. Він помітив, що вони дивляться на нього, підніс вгору руку і двічі махнув їм, з боку в бік, наче протираючи вітрове скло. А потім повернувся і пішов геть, оточений свитою (зграйкою, подумав Клай), котра утворила позаду нього щось на зразок клину. Невдовзі вони зникли з поля зору.